Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 693 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 квітня 2019 року м. Київ Справа N 523/10225/15-ц Провадження N 14-159цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року (суддя Пепеляшкова О.С.) та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року (судді Комлева О.С., Журавльов О.Г., Кравець Ю.І.) у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до ОСОБА_11, Товариства з обмеженою відповідальністю "Південна будівельна компанія" про стягнення заборгованості за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_11, Товариства з обмеженою відповідальністю "Південна будівельна компанія" (далі - ТОВ "Південна будівельна компанія") про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовну заяву мотивовано тим, що 23 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі - ВАТ "Кредитпромбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Кредитпромбанк" (далі - ПАТ "Кредитпромбанк") та ОСОБА_11 було укладено кредитний договір (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальнику було відкрито невідновлювальну кредитну лінію у розмірі 489 000,0 дол. США з розрахунку 13,6 % річних за користування кредитом на строк до 22 липня 2022 року. 23 липня 2007 року та 12 січня 2009 року між ними було укладено додаткові угоди до Кредитного договору, якими було визначено інший графік погашення кредиту. З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між банком та ТОВ "Південна будівельна компанія" 23 липня 2007 року було укладено договір поруки, відповідно до умов якого ТОВ "Південна будівельна компанія" зобов'язалось відповідати солідарно перед банком за своєчасне та повне виконання позичальником умов Кредитного договору. 06 березня 2009 року ВАТ "Кредитпромбанк" звернулось до ОСОБА_11 з вимогою достроково повернути заборгованість за кредитом у зв'язку з порушенням строків повернення кредиту та сплати процентів у строк до 05 квітня 2009 року включно. Листом від 21 травня 2009 року ВАТ "Кредитпромбанк" було направлено ТОВ "Південна будівельна компанія" вимогу про дострокове повернення заборгованості та встановлено термін дострокового погашення - до 20 червня 2009 року. 27 вересня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ПАТ "Дельта банк" було укладено договір купівлі-продажу прав, відповідно до умов якого ПАТ "Кредитпромбанк" передає (відступає) ПАТ "Дельта банк" право вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, в тому числі і за Кредитним договором, внаслідок чого ПАТ "Дельта банк" замінює ПАТ "Кредитпромбанк" як кредитора у зазначених зобов'язаннях та набуває право вимагати від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами. ОСОБА_11 належним чином умови Кредитного договору від 23 липня 2007 року не виконував, станом на 14 жовтня 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 11 184 790,42 грн. з яких: тіло кредиту - 6 109 123,17 грн. сума заборгованості за відсотками - 5 075 667,25 грн. Ураховуючи зазначене, ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду та просило стягнути солідарно з ОСОБА_11 та ТОВ "Південна будівельна компанія" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 11 184 790,42 грн. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року позов ПАТ "Дельта банк" залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду після спливу позовної давності, про застосування якої заявлено представником відповідачів, що в силу частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для відмови у позові. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта банк" в частині оскарження відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_11 про стягнення суми заборгованості за Кредитним договором відхилено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_11 про стягнення заборгованості за Кредитним договором залишено без змін. Зазначену ухвалу апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що немає підстав для задоволення позовних вимог ПАТ "Дельта банк" у зв'язку зі спливом позовної давності. Право звернення до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за Кредитним договором у кредитора виникло 06 квітня 2009 року. Перебіг позовної давності було перервано здійсненням платежу позичальником 31 серпня 2010 року, однак відлік почався знову з 01 вересня 2010 року відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України. До суду із зазначеним позовом банк звернувся 25 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено представником відповідача, що в силу частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови у позові. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта банк" задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ТОВ "Південна будівельна компанія" про стягнення заборгованості за Кредитним договором скасовано, провадження у справі в цій частині закрито. Зазначену ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що між ПАТ "Дельта банк" та ТОВ "Південна будівельна компанія", які є юридичними особами, виникли господарські правовідносини, позов ПАТ "Дельта банк" в частині вимог до ТОВ "Південна будівельна компанія" підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ "Дельта банк", в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, банк просить рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду від 26 квітня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідно до умов договору купівлі-продажу прав від 27 вересня 2013 року ПАТ "Дельта банк" стало новим кредитором у зобов'язанні за спірним Кредитним договором, боржником за яким є ОСОБА_11 Банк вважає, що суди неправомірно застосували до спірних правовідносин позовну давність, оскільки згідно з підпунктом 1.1 пункту 1 Кредитного договору датою повернення кредиту є 22 липня 2022 року, тому позовну давність необхідно рахувати з 2022 року, а не з 2010 року. Позивач також зазначив, що немає підстав вважати поруку припиненою і відповідно до умов договору поруки та статті 257 ЦК України перебіг строку позовної давності щодо вимог за договором поруки починається з 22 липня 2022 року. Крім того, суди залишили поза увагою ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від березня 2013 року про зупинення провадження у справі за позовом ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_12, ОСОБА_13, третя особа - ОСОБА_11, про звернення стягнення на предмет іпотеки за цим Кредитним договором від 23 липня 2007 року, тим самим суди не врахували, що відбулося переривання перебігу позовної давності відповідно до частини другої статті 264 ЦК України, що має суттєве значення для вирішення цієї справи. 17 серпня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив касаційне провадження в справі за касаційною скаргою ПАТ "Дельта банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року і витребував матеріали цивільної справи N 523/10225/15-ц із суду першої інстанції. Особи, які беруть участь у розгляді справи, своїм правом надати заперечення на касаційну скаргу у строк, визначений ухвалою суду, не скористалися. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). У підпункті 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 16 травня 2018 року справа надійшла з Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року справу призначено до розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду, оскільки касаційна скарга містить доводи щодо порушення судами правил юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду вважала мотиви, на підставі яких постановлено зазначену ухвалу Верховного Суду, обґрунтованими та ухвалою від 02 квітня 2019 року прийняла справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 15 квітня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду від ОСОБА_11 надійшов відзив на касаційну скаргу ПАТ "Дельта банк", з клопотанням про поновлення строку для його подання, мотивованого тим, що ОСОБА_11 ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі не отримував. Оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження зворотнього, Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе прийняти відзив до розгляду. ОСОБА_11 зазначив, що суди правильно встановили час переривання позовної давності та обґрунтовано дійшли висновку про сплив позовної давності, тому позов ПАТ "Дельта банк" задоволенню не підлягає, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 23 липня 2007 року ПАТ "Кредитпромбанк" та ОСОБА_11 уклали Кредитний договір N 10/33/07-Zkln, за умовами якого позичальнику було відкрито невідновлювальну кредитну лінію у розмірі 489 000,0 дол. США з розрахунку 13,6 % річних за користування кредитом на строк до 22 липня 2022 року (а. с. 6-10). Додатковими угодами від 23 липня 2007 року та від 12 січня 2009 року сторони визначали та змінили графік погашення заборгованості за Кредитним договором (а. с. 11-16). 23 липня 2007 року ВАТ "Кредитпромбанк" та ТОВ "Південна будівельна компанія" з метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором уклали договір поруки N 10/33-П/07-Zkln, відповідно до умов якого ТОВ "Південна будівельна компанія" як поручитель зобов'язалось відповідати солідарно перед банком за своєчасне та повне виконання позичальником умов Кредитного договору (а. с. 17-19). 06 березня 2009 року ВАТ "Кредитпромбанк" звернулось до ОСОБА_11 з вимогою достроково повернути усю заборгованість за кредитом у зв'язку з порушенням строків повернення кредитної заборгованості та сплати процентів - у строк до 05 квітня 2009 року включно (т. 1, а. с. 164). З вимогою аналогічного змісту ВАТ "Кредитпромбанк" 21 травня 2009 року звернулося до ТОВ "Південна будівельна компанія" та встановило термін дострокового погашення заборгованості - до 20 червня 2009 року (т. 1, а. с. 163). Як убачається з копії акта приймання-передачі документації за договором купівлі-продажу прав вимоги від 27 вересня 2013 року, ПAT "Кредитпромбанк" передало (відступило) ПAT "Дельта банк" права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПAT "Дельта банк" замінило ПAT "Кредитпромбанк" як кредитора (стало новим кредитором) у зазначених зобов'язаннях, відповідно ПAT "Дельта банк" набуло право вимагати (замість ПAT "Кредитпромбанк") від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами (т. 1, а. с. 30, 31-36). Останній платіж за Кредитним договором було здійснено позичальником ОСОБА_11 31 серпня 2010 року, що підтверджується квитанцією (т. 1, а. с. 69). Станом на 14 жовтня 2014 року заборгованість за кредитом склала 11 184 790,42 грн. з яких тіло кредиту становило 6 109 123,17 грн. заборгованість за відсотками - 5 075 667, 25 грн (а. с. 24). Перевіряючи законність рішення апеляційної інстанції про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи (боржника), Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі, яка переглядається, до боржника та поручителя, пов'язаних солідарним обов'язком. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема в разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені в частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Відтак з огляду на солідарний обов'язок боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Отже, за правилами ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання, та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з договорів кредиту та поруки. Зі змісту статті 15 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме в порядку цивільного судочинства. Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі юридичною особою ПАТ "Дельта банк" до фізичної особи ОСОБА_11 як позичальника за Кредитним договором, а також до поручителя (юридичної особи), який за умовами договору поруки погодився солідарно відповідати з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язань за Кредитним договором. Стаття 1 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій)обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, фізичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем - юридичною особою. При цьому ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Крім того, вирішення такого спору за правилами цивільного судочинства в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження того ж самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. Отже, критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Велика Палата Верховного Суду вважає, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника й поручителя в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз'єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов'язання залежно від суб'єктного складу останнього. Така правова позиція вже неодноразово була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року (провадження N 14-40цс18), 21 березня 2018 року (провадження N 14-41цс18), 25 квітня 2018 року (провадження N 14-74цс18), 30 травня 2018 року (провадження N 14-123цс18), 14 листопада 2018 року (провадження N 14-258цс18) та інших. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Враховуючи викладене, рішення суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі щодо позовних вимог, заявлених до ТОВ "Південна будівельна компанія", не можна визнати законним, і воно підлягає скасуванню, а справа в цій частині - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Судові рішення в частині позовних вимог до боржника ґрунтуються на вимогах закону та встановлених обставинах, а тому підстав для їх скасування не вбачається. Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за Кредитним договором, право на вимогу за яким передано новому кредитору - ПАТ "Дельта банк". Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти. Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Відповідно до пункту 4.2 Кредитного договору у разі недотримання позичальником умов кредитного договору та/або іпотечних договорів банк має право вимагати дострокового його розірвання, повернення одержаного кредиту, сплати нарахованих процентів за користування ним, відшкодування збитків, заподіяних банку внаслідок невиконання або неналежного виконання позичальником умов Кредитного договору. Згідно з установленими судами першої та апеляційної інстанцій обставинами первісний кредитор - ВАТ "Кредитпромбанк" скористався наданим йому частиною другою статті 1050 ЦК України та пунктом 4.2 Кредитного договору правом та пред'явив до позичальника вимогу про дострокове погашення кредитних зобов'язань. Надіславши 06 березня 2009 року відповідачу ОСОБА_11 вимогу про дострокове погашення заборгованості, ВАТ "Кредитпромбанк" змінило строк виконання основного зобов'язання у сторону зменшення до 05 квітня 2009 року. З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги про те, що відлік позовної давності має обраховуватися з 22 липня 2022 року не заслуговують на увагу. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України). Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що строк позовної давності щодо стягнення із ОСОБА_11 заборгованості за Кредитним договором сплив 01 вересня 2013 року, оскільки право звернення до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за Кредитним договором виникло у позивача 06 квітня 2009 року, однак було перервано здійсненням платежу позичальником 31 серпня 2010 року, перебіг позовної давності почався знову з 01 вересня 2010 року відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України. Із цим позовом банк звернувся до суду 25 листопада 2014 року, тобто з пропущенням строку загальної позовної давності за вимогами до позичальника. Заміна сторін у зобов'язанні, відповідно до статті 262 ЦК України, не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, тобто після укладення 27 вересня 2013 року первісним і новим кредиторами договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами для ПАТ "Дельта банк" строки звернення до суду підлягають обчисленню так само, як і для ПАТ "Кредитпромбанк". З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що позивач пропустив строк звернення до суду з вимогою до ОСОБА_11 про стягнення заборгованості за Кредитним договором. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Не заслуговують на увагу доводи, наведені у касаційні скарзі, щодо переривання позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України у зв'язку з тим, що банк звернувся з вимогами до іпотекодавців про звернення стягнення на предмети іпотеки в рахунок заборгованості за Кредитним договором в межах позовної давності та ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 березня 2013 року зупинено провадження у справі, з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Таким чином, позовна давність шляхом пред'явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред'явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов'язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред'явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб'єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі. Інші, наведені у касаційній скарзі доводи, не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог до ОСОБА_11, тому підстави для скасування судових рішень в цій частині позовних вимог відсутні. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Таким чином, касаційну скаргу ПАТ "Дельта банк" слід задовольнити частково, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року в частині вимог до ОСОБА_11 - залишити без змін, а ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Південна будівельна компанія" - скасувати, справу в цій частині направити до апеляційного суду для продовження розгляду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 400, 402-404, 409, 411, 416ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" задовольнити частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року в частині вимог до ОСОБА_11 залишити без змін. Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Південна будівельна компанія" скасувати, справу в цій частині направити до апеляційного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  2. Постанова Іменем України 13 березня 2019 року м. Київ Справа N 520/7281/15-ц Провадження N 14-49 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект" до ОСОБА_13 (далі також - майновий поручитель), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності, за зустрічним позовом майнового поручителя до ТзОВ "Кей-Колект" про визнання припиненим договору поруки, визнання припиненим іпотечного договору, скасування заборони відчуження на квартиру, за касаційною скаргою відповідача на рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Суворова В.О., Артеменка І.А., Черевка П.М. Учасники справи: позивач (за первісним позовом): ТзОВ "Кей-Колект"; відповідач (за первісним позовом): ОСОБА_13; треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (за первісним позовом): Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 19 травня 2015 року ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом, в якому на підставі статті 37 Закону України "Про іпотеку" та пункту 5 (іпотечне застереження) договору іпотеки від 9 листопада 2006 року (реєстровий N 4575) (далі - договір іпотеки) через неналежне виконання умов договору про надання споживчого кредиту N 942-11 ДОУ 1 П від 9 листопада 2006 року (далі - кредитний договір) просило: 1.1. Для погашення заборгованості за кредитним договором, яка складає 65 234,99 доларів США, що еквівалентно згідно з курсом Національного банку України на дату розрахунку 1 410 119,54 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (далі також - квартира), шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ "Кей-Колект" за ціною 929 413,00 грн. визначеною на підставі оцінки квартири суб'єктом оцінювальної діяльності; 1.2. Вирішуючи питання про звернення стягнення на квартиру, ухвалити рішення про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у квартирі; 1.3. Зобов'язати Реєстраційну службу Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. 2. Мотиви позову пов'язані з такими обставинами: 2.1. 9 листопада 2006 року ОСОБА_14 (далі - позичальник) та Акціонерний комерційний банк "УкрСиббанк" (далі - банк) уклали кредитний договір; 2.2. Того ж дня позичальник і майновий поручитель як іпотекодавці та банк уклали договір іпотеки. Згідно з умовами цього договору з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором іпотекодавці передали в іпотеку банку квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках; 2.3. 11 червня 2012 року банк і ТзОВ "Кей-Колект" уклали договір факторингу N 4, згідно з умовами якого банк відступив ТзОВ "Кей-Колект" право вимоги за кредитним договором, а також уклали договір про відступлення на користь ТзОВ "Кей-Колект" права вимоги за договором іпотеки; 2.4. ТзОВ "Кей-Колект" зверталося з позовом про стягнення заборгованості до позичальника та майнового поручителя через невиконання умов кредитного договору, але 29 липня 2014 року Київський районний суд міста Одеси залишив цей позов без розгляду; 2.5. У жовтні 2014 року ТзОВ "Кей-Колект" довідалося про смерть позичальника й отримало копію його свідоцтва про смерть. 3. 27 жовтня 2015 року майновий поручитель подала зустрічну позовну заяву, в якій просить визнати припиненим договір поруки, визнати припиненим договір іпотеки, скасувати заборону відчуження на квартиру (реєстраційний N 4027853) та "скасувати іпотеку реєстраційний N 4028059", зареєстровані 9 листопада 2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В.В. 4. Мотивувала зустрічний позов тим, що порука є особистим зобов'язанням, яке нерозривно пов'язане з особою. Стверджувала, що основне зобов'язання припинене через смерть позичальника, а тому іпотека (похідне зобов'язання) також припинена. 5. 27 жовтня 2015 року Київський районний суд міста Одеси прийняв до спільного розгляду з первісним позовом зустрічну позовну заяву. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 3 лютого 2016 року Київський районний суд міста Одеси ухвалив рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову. 7. Суд вважав, що банк, знаючи про смерть позичальника, не звертався до спадкоємців з відповідними вимогами більш ніж півтора роки, порушуючи вимогу частини другої статті 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Оскільки позивач втратив право вимоги до спадкоємців щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, то і договори поруки та іпотеки, які забезпечували виконання зобов'язань за кредитним договором, мають бути припинені. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 7 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив вимоги за первісним позовом частково, а саме щодо звернення стягнення на квартиру шляхом визнання права власності на неї та зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ "Кей-Колект". У задоволенні іншої частини первісного позову та у задоволенні зустрічного позову суд апеляційної інстанції відмовив. 9. Мотивував постанову тим, що якщо позичальник є іпотекодавцем, то після його смерті до спадкоємців у разі порушення позичальником його зобов'язань переходять обов'язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Стаття 1281 ЦК України регулює порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед його кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність глави 19 ЦК України. Суд вважав, що аналогічний висновок сформулював Верховний Суд України у постанові від 2 березня 2016 року у справі N 6-1286цс15. 10. На думку апеляційного суду, суд першої інстанції необґрунтовано застосував припис статті 1281 ЦК України до спірних правовідносин, а позивач не звертався до суду із заявою про застосування позовної давності. Факт смерті позичальника за наявності заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору спадкоємцем (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 10 лютого 2016 року у справі N 6-216цс14). Вимоги про виселення майнового поручителя з квартири не можуть бути задоволені, оскільки у кредитному договорі вказано, що кошти надавалися не на придбання квартири, а на її ремонт. Крім того, позивач не обґрунтував вимоги про виселення приписами житлового законодавства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 20 квітня 2016 року майновий поручитель подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 12. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року та залишити без змін рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 16 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Обґрунтував ухвалу тим, що майновий поручитель оскаржує рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. Майновий поручитель вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що вона фактично прийняла спадщину, оскільки проживала зі спадкодавцем-позичальником, є помилковим і не ґрунтується на доказах. Спадкодавець-позичальник проживав разом з його батьком - ОСОБА_15, - що підтверджує довідка Третьої одеської державної нотаріальної контори N 1780/02-14 від 12 квітня 2016 року. 16. Іпотекодержатель не пред'являв відповідну вимогу до іпотекодавця у позовному провадженні; позов про звернення стягнення на квартиру раніше до суду не заявлявся, а вимоги про звернення стягнення на квартиру на адресу майнового поручителя не надсилались. Оскільки іпотекодержатель втратив право вимоги до спадкоємців про стягнення заборгованості за кредитним договором, то договори поруки та іпотеки, які забезпечували виконання зобов'язань за основним договором, мають бути припинені. 17. У рішенні апеляційний суд вказав, що майновий поручитель не подавав заяву про застосування позовної давності. Проте у запереченні на позовну заяву майновий поручитель про сплив позовної давності зазначав. 18. Суд апеляційної інстанції з порушенням статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України та статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом ТзОВ "Кей-Колект", розглянув за правилами цивільного судочинства вимогу про зобов'язання реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності на квартиру. 19. 26 травня 2016 року майновий поручитель подала додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких вказала, що ТзОВ "Кей-Колект" 4 квітня 2016 року (ще до ухвалення 7 квітня 2016 року рішення апеляційним судом) зареєструвало право власності на квартиру, що підтверджує Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14 травня 2016 року N 59082284. 20. 6 липня 2016 року майновий поручитель подала додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких зазначила, що ТзОВ "Кей-Колект" як факторингова компанія не має права нараховувати та стягувати відсотки за користування кредитом в іноземній валюті, оскільки не отримувало ліцензії на здійснення валютних операцій на території України і не є банківською або кредитною установою. (2) Позиції інших учасників справи 21. ТзОВ "Кей-Колект", Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиціївідзиви на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 22. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 23. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України). (1.1) Щодо юрисдикції суду 24. Майновий поручитель у касаційній скарзі вказала, що суд апеляційної інстанції помилково визначив юрисдикцію щодо вимоги про зобов'язання реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності на квартиру. 25. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі також - КАС) України у редакції, чинній на час звернення до суду з вказаною вимогою, завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Близькі за змістом завдання адміністративного судочинства сформульовані у частині другій статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги. 26. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є, зокрема, орган виконавчої влади, його посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). 27. Близьке за змістом визначення адміністративної справи сформульоване у КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги, відповідно до пунктів 1-2 частини першої статті 4 якого адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона, зокрема, здійснює публічно-владні управлінські функції, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 28. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги. 29. З огляду на вказане юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення (виконання або невиконання такою стороною зазначених функцій). 30. Отже, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у пунктах 5.7-5.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17). 31. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ТзОВ "Кей-Колект" до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та житлових правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 32. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судом касаційної інстанції, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та житлових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 33. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Тому, вирішуючи питання про юрисдикцію суду, необхідно, насамперед, з'ясувати характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа. 34. Спір за первісним позовом виник з приводу реалізації ТзОВ "Кей-Колект" як іпотекодержателем прав на квартиру та реєстрації за ним права власності на неї. Отже, спірні правовідносини пов'язані з виконанням договору іпотеки. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. 35. Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі N 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі N 554/14813/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі N 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі N 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року N 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі N 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі N 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі N 826/9963/16, від 21 листопада 2018 року у справі N 814/1017/16. 36. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи майнового поручителя щодо відсутності юрисдикції суду стосовно розгляду вимоги ТзОВ "Кей-Колект" про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. (1.2) Щодо позовних вимог за первісним позовом (1.2.1) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності 37. ТзОВ "Кей-Колект" заявило, зокрема, вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру. Суд апеляційної інстанції вважав зазначену вимогу обґрунтованою. 38. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України "Про іпотеку"). 39. Згідно з частиною першою статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. 40. Згідно з частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону). 41. Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України "Про іпотеку" реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України "Про іпотеку". Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові (Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин (2009 - 2010 роки), підготовлене Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України). 42. Вимоги частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті). 43. Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України "Про іпотеку"). 44. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України "Про іпотеку"). 45. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України "Про іпотеку"): на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса. 46. Згідно з частиною третьою зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати такі способи задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору іпотеки: 46.1. Передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону; 46.2. Право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього ж Закону. 47. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16). 48. ТзОВ "Кей-Колект" у позовній заяві вказувало на те, що у договорі іпотеки сторони погодили іпотечне застереження. Згідно з пунктами 5.1 - 5.3 договору іпотеки у разі настання обставин, зазначених у пункті 4.1 цього договору (зокрема, неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором; порушення іпотекодавцями будь-якого зобов'язання за цим договором або порушення боржником будь-якого зобов'язання, що забезпечується іпотекою) іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. У повідомленні, про яке йдеться у пункті 5.1, іпотекодержатель зазначає, який зі способів задоволення його вимог, передбачених частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку", застосовується іпотекодержателем. У разі законодавчої можливості застосування передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України "Про іпотеку") право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, вказаного у пункті 5.1 іпотечного договору. 49. На відміну від такого різновиду позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки як звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (що може передбачати способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені у частині третій статті 36 Закону України "Про іпотеку"), судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п'ятим частини першої статті 39 Закону України "Про іпотеку" передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов'язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16). 50. ТзОВ "Кей-Колект'як іпотекодержатель згідно з договором іпотеки та частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" може задовольнити свої кредиторські вимоги під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання у спосіб передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Натомість, ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотекишляхом визнання права власності на квартиру, а не шляхом застосування судом одного зі способів реалізації предмета іпотеки, визначених статтею 38 Закону України "Про іпотеку". 51. Передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 цього Закону є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. З огляду на приписи статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем (пункти 6.1-6.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 916/5073/15). 52. З огляду на вказане, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи первісний позов у частині зазначеної вимоги, неправильно застосовував норми права, що регулюють спірні правовідносини (аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі N 369/238-15-ц). (1.2.2) Щодо вимоги про зобов'язання внести запис про реєстрацію за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки 53. ТзОВ "Кей-Колект" просило суд зобов'язати Реєстраційну службу Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив. 54. Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції залучена до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. 55. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позовні вимоги звертаються до відповідачів у справі, а не до третіх осіб. А тому суд не може задовольняти позовну вимогу про зобов'язання третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вчинити певні дії, зокрема і про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. (1.2.3) Щодо вимоги про виселення мешканців з предмета іпотеки 56. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. 57. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України "Про іпотеку"). 58. У частинах 2 і 3 зазначеної статті встановлений порядок дій банку з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону України "Про іпотеку"). 59. Аналогічний порядок виселення з житлових приміщень, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачений і у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР. 60. Зазначена у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку". 61. Таким чином, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки. 62. З урахуванням викладеного, а також висновків щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру за ТзОВ "Кей-Колект" слід відмовити і у задоволенні пов'язаних вимог про зобов'язання внести запис про реєстрацію такого права, а також про виселення мешканців квартири. (1.3) Щодо позовних вимог за зустрічним позовом 63. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини: 63.1. З метою забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором позичальник і майновий поручитель передали в іпотеку квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках. 63.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. 63.3. У зв'язку зі смертю позичальника було відкрито спадщину, до складу якої ввійшло, зокрема, право на Ѕ частку предмета іпотеки, що належала на праві власності позичальникові. 63.4. З приводу прийняття спадщини до нотаріальної контори ніхто зі спадкоємців не звертався, але майновий поручитель на момент смерті позичальника постійно з ним проживала, відмову від спадщини не подавала. 64. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з дослідженими судами доказами позичальник і майновий поручитель зобов'язалися відповідати перед іпотекодержателем за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором у межах вартості частини предмета іпотеки, що належить кожному з них. 65. Аргумент касаційної скарги про припинення майнової поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим. 65.1. Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель; майновий поручитель - це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 цього Закону). 65.2. Згідно зі статтями 546, 553, 572, 575 ЦК України порука та застава (зокрема, іпотека) є різними видами забезпечення виконання зобов'язань. А тому приписи інституту поруки не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем за договором іпотеки. 66. Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього кодексу, він не заявив про відмову від неї. 66.1. Майновий поручитель у касаційній скарзі стверджує, що суди на підставі неналежних доказів встановили, що вона є єдиним спадкоємцем позичальника і з ним постійно проживала на момент його смерті. Також зазначає, що позичальник проживав разом з його батьком - ОСОБА_15, і згідно з довідкою Третьої одеської державної нотаріальної контори N 1780/02-14 від 12 квітня 2016 року спадкоємцями є він і майновий поручитель. 66.2. У разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов'язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 квітня 2013 року у справі N 6-18цс13, висновок Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 11 липня 2018 року у справі N 2-2519/11). 66.3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суди, зазначаючи майнового поручителя єдиним спадкоємцем позичальника, яка постійно проживала з ним на час відкриття спадщини, не вказали доказів, на підставі яких ця обставина була встановлена. Отже, суди на підставі зібраних доказів неналежно визначили коло спадкоємців позичальника, які прийняли у спадщину Ѕ частки у квартирі, що необхідно як для встановлення факту заміни боржника в основному зобов'язанні й осіб, на яких за визначених у законодавстві умов може бути покладена відповідальність за невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, так і для визначення меж такої відповідальності. 67. У випадку смерті боржника за кредитним договором його права й обов'язки за цим договором переходять до спадкоємців, які зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (частина перша статті 1282 ЦК України). 67.1. Оскільки спадкодавець був і позичальником за кредитним договором, й іпотекодавцем за договором іпотеки, після його смерті відбувається заміна позичальника за кредитним договором на спадкоємця, який прийняв у спадщину спадкове майно (у цій справі - частку у квартирі). Такий спадкоємець за визначених у законодавстві умов надалі несе відповідальність за кредитним договором у межах вартості майна, одержаного у спадщину. 68. Порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником (частина перша статті 523 ЦК України). 68.1. Зобов'язання ОСОБА_13 як власника Ѕ частки у квартирі та майнового поручителя за договором іпотеки може бути повністю припиненим з підстави, визначеної частиною першою статті 523 ЦК України, у випадку, коли спадкоємцем Ѕ квартири після смерті позичальника, а отже, і новим боржником за кредитним договором, є інша особа, ніж цей майновий поручитель, і якщо останній не давав згоди на забезпечення виконання основного зобов'язання новим боржником. 69. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України; тут і далі - у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин). Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою статті 1281 ЦК України, позбавляється права вимоги (частина четверта вказаної статті). 69.1. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи вимоги за зустрічним, вважав, що оскільки ТзОВ "Кей-Колект" пропустило строк звернення до спадкоємців з вимогою відповідно статті 1281 ЦК України, то воно втратило право вимоги до спадкоємців щодо стягнення заборгованості за кредитним договором. З огляду на це, на думку суду першої інстанції, припинилося і забезпечувальне зобов'язання договором іпотеки. Натомість, суд апеляційної інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовив. 69.2. Майновий поручитель стверджує, що ТзОВ "Кей-Колект" відповідно до частин третьої і четвертої статті 1281 ЦК України позбавлене права вимоги до спадкоємців, оскільки йому було відомо про смерть боржника значно раніше, аніж у жовтні 2014 року. На думку майнового поручителя, вказане підтверджують ухвали Київського районного суду м. Одеси від 13 серпня 2013 року (Т. 1, а. с. 282-283) та від 13 травня 2014 року у справі N 520/1392/13-ц (Т. 1, а. с. 186, 284), які не були належно досліджені судами першої й апеляційної інстанцій. 69.3. Суд апеляційної інстанції обґрунтував рішення тим, що у спірних правовідносинах стаття 1281 ЦК України не застосовується, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України). 69.4. Такі аргументи апеляційного суду є помилковими з огляду на те, що приписи статті 1281 ЦК України застосовуються до вимог кредитора за кредитним договором, для забезпечення якого укладений договір іпотеки. 69.5. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення кредиторських вимог до спадкоємців, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань (див. пункти 55-62 постанови від 17 квітня 2018 року у справі N 522/407/15-ц). 70. З огляду на викладене вище, враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини справи, які є необхідними для правильного вирішення справи, справу за зустрічним позовом майнового поручителя необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції, задовольняючи зустрічний позов повністю, не обґрунтував підстави для визнання припиненим договору поруки N 942-11 від 9 листопада 2006 року та для скасування обтяження за іпотекою з реєстраційним N 4028059, відомості про які у матеріалах справи відсутні. 72. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. 73. Під час нового розгляду справи за зустрічним позовом суди повинні дослідити виконання ТзОВ "Кей-Колект" обов'язку за статтею 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті позичальника, з урахуванням пунктів 55-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 522/407/15-ц; на підставі належних доказів встановити: коло спадкоємців позичальника, які прийняли у спадщину Ѕ його частки у квартирі; обставини заміни боржника за кредитним договором після смерті позичальника; обсяг відповідальності спадкоємців Ѕ частки позичальника у квартирі; наявність згоди ОСОБА_13 як власника іншої Ѕ частки у квартирі на забезпечення виконання за договором іпотеки основного зобов'язання новим боржником-спадкоємцем після смерті позичальника. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 74. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині. 75. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). 76. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України). 77. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) 78. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). 79. З огляду на висновки щодо вимог за первісним і зустрічним позовами касаційна скарга є частково обґрунтованою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року слід скасувати повністю; рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року слід скасувати у частині задоволення вимог за первісним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателемі про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру; у частині цих вимог - ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову; у частині відмови у задоволенні вимоги за первісним позовом про виселення всіх мешканців квартири рішення апеляційного суду слід залишити без змін; у частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. (2.2) Щодо судових витрат 80. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати підлягають розподілу за результатами вирішення спору. Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої та частиною четвертою статті 411, частинами першою - третьою статті 412, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуОСОБА_13 задовольнити частково. 2. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року скасувати. 3. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року скасувати в частині задоволення позовних вимог за первісним позовом про: звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ "Кей-Колект" за ціною 929 413,00 грн. визначеною на підставі оцінки квартири суб'єктом оцінювальної діяльності; зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. У цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. У частині відмови у задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у зазначеній квартирі, Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року залишити без змін. 4. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року в частині позовних вимог за зустрічним позовом скасувати; справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 березня 2019 року м. Київ Справа N 761/26293/16-ц Провадження N 14-64цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк") на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Промінвестбанк" про стягнення коштів, ВСТАНОВИЛА: У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі договору-анкети від 16 грудня 2015 року вона уклала з ПАТ "Промінвестбанк" договір банківського вкладу "Стабільний" (далі - Договір) в іноземній валюті у розмірі 4 358,13 євро за ставкою 9 % річних зі строком повернення депозиту 13 червня 2016 року. Того ж дня позивачка внесла на відкритий за Договором вкладний рахунок у цьому банку відповідну суму коштів в іноземній валюті. Згідно з умовами цього Договору банк зобов'язаний повернути вклад разом з нарахованими процентами в дату повернення депозиту. Проте 13 червня 2016 року ПАТ "Промінвестбанк" відмовило ОСОБА_3 у поверненні банківського вкладу та нарахованих за вкладом процентів, чим порушило встановлене Договором зобов'язання. У день повернення вкладу - 13 червня 2016 року банк перерахував на поточний рахунок позивачки суму вкладу у розмірі 4358,13 євро та нараховані за вкладом проценти у розмірі 154,13 євро, а всього - 4512,26 євро. Вважаючи переказ вкладу та нарахованих за ним процентів на поточний рахунок позивачки належним виконанням зобов'язань за Договором, ПАТ "Промінвестбанк" відмовило їй у подальшій виплаті цих коштів готівкою на виконання передбаченого Договором зобов'язання з повернення вкладу. Ураховуючи, що після відкриття провадження у справі відповідач виплатив позивачці 4 512,74 євро за вкладом та закрив поточний рахунок, на який мало здійснюватись перерахування вкладу та процентів, ОСОБА_3 уточнила позовні вимоги та просила суд стягнути з ПАТ "Промінвестбанк" на свою користь: проценти за користування вкладом за період з 13 червня до 29 серпня 2016 року у розмірі 85,67 євро; суму майнової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання за період з 13 червня до 29 серпня 2016 року у розмірі 28,56 євро; пеню за прострочення виконання зобов'язання з повернення вкладу за період з 13 червня до 29 серпня 2016 року у розмірі 10 423,32 євро; 5000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями банку, що передбачено нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Законом України "Про захист прав споживачів". ПАТ "Промінвестбанк" проти позову заперечило, посилаючись на те, що Договором передбачено виплату процентів та повернення депозиту шляхом перерахування коштів на поточний рахунок позивачки, що банк виконав у встановлений Договором термін. Після перерахування коштів на поточний рахунок зобов'язання банку за Договором є виконаними, а тому на ці кошти нараховувались проценти у розмірі 0,1 % відповідно до тарифів банку. Вини відповідача у неможливості отримання позивачкою коштів за Договором готівкою немає, оскільки на той час існували певні обмеження на видачу готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати, встановлені Національним банком України (далі - НБУ). Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ "Промінвестбанк" на користь ОСОБА_3 проценти за користування вкладом у розмірі 85,67 євро, 3 % річних за прострочення грошового зобов'язання у розмірі 28,56 євро, пеню за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 10 423,32 євро. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зобов'язання сторін за договором банківського вкладу припиняються з моменту їх належного виконання. Оскільки внесені ОСОБА_3 грошові кошти на її вимогу у визначені Договором строки повернуто не було, то вона має право на отримання процентів за користування банком депозитними коштами за період з 13 червня по 29 серпня 2016 року виходячи зі ставки 9 %, а також на отримання 3 % річних за невиконання грошового зобов'язання на підставі статті 625 ЦК України та пені на підставі Закону України "Про захист прав споживачів" за цей же період у сумі, визначеній у валюті Договору. При цьому суд керувався відповідними правовими висновками Верховного Суду України. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для задоволення цих вимог, оскільки умовами Договору така відповідальність не передбачена. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Апеляційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк" задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року змінено. Зменшено розмір процентів за користування вкладом з 87,65 до 82,74 євро та визначено розмір пені за прострочення виконання зобов'язань в сумі 295 459,43 грн замість 10 423,32 євро. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що банк, незважаючи на вимогу ОСОБА_3 від 13 червня 2016 року про невідкладну виплату коштів з рахунку в максимальному розмірі, що не перевищує еквівалент 100 000,00 грн. такого розпорядження клієнта не виконав, коштів не повернув. Перерахування коштів з депозитного рахунку на поточний рахунок вкладника за відсутності реальної можливості користуватися картковим рахунком не дає підстав для висновку про те, що зобов'язання банку про повернення суми вкладу з нарахованими процентами є виконаним, тому висновок суду першої інстанції про нарахування процентів у розмірі, встановленому Договором, за період з 13 червня по 29 серпня 2016 року є правильним. Але оскільки проценти за період з 13 червня по 29 серпня 2016 року мають бути нараховані лише на суму вкладу 4 358,13 євро, то суму нарахованих процентів за користування вкладом за вказаний період зменшено з 87,65 до 82,74 євро. Крім того, з банку на користь позивачки підлягають стягненню 3 % річних за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про захист прав споживачів" та наявність підстав для стягнення з банку пені в розмірі, встановленому цим Законом. Однак не погодився з висновком районного суду щодо визначення суми пені в іноземній валюті, оскільки пеня, можливість нарахування якої передбачено законом, має бути нарахована та стягнута в національній валюті України, отже з ПАТ "Промінвестбанк" на користь ОСОБА_3 стягнуто пеню в сумі 295 459,43 грн замість 10 423,32 євро. При цьому здійснено посилання на відповідні правові позиції Верховного Суду України. Апеляційний суд зазначив, що обмеження, встановлені НБУ, щодо видачі готівкових коштів в іноземній валюті не були перешкодою для повернення коштів, оскільки, по-перше, такі обмеження введені після звернення позивачки до банку, а, по-друге, сума, яку просила повернути позивачка, знаходилась у межах уведених обмежень. Також суд першої інстанції установив, що між сторонами виникли договірні правовідносини, а ні Договором, ні законом, що регулює спірні правовідносини, не передбачено відшкодування моральної шкоди за невиконання зобов'язання. У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду в частині зміни рішення суду першої інстанції щодо визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язань у сумі 295 459,43 грн замість 10 423,32 євро, а рішення районного суду в цій частині залишити в силі. Просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення зазначеної позовної вимоги у повному обсязі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд, змінюючи рішення районного суду щодо висновків про стягнення пені в гривневому еквіваленті, порушив норми процесуального права, зокрема принципи диспозитивності та змагальності сторін. Суд апеляційної інстанції з власної ініціативи, без вимоги сторін порушив питання про зміну валюти стягнення пені з євро на гривню і змінив рішення суду першої інстанції в цій частині шляхом конвертації валюти пені. Крім того, мотивувальна частина оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції не містить посилань на норму закону, на підставі якої суд дійшов висновку про необхідність зміни валюти стягнення пені з євро на гривню. ОСОБА_3 зазначала, що зобов'язання зі сплати пені виникає з порушення основного грошового зобов'язання і обчислюється виходячи з його суми. Отже, зобов'язання зі сплати пені є похідним від основного зобов'язання, тому має бути виконано у валюті такого зобов'язання. Чинне законодавство не містить норм, які б перешкоджали стягненню з боржника неустойки (пені) в іноземній валюті. При цьому позивачка посилається на відповідні правові позиції Верховного Суду України. ОСОБА_3 також указувала, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що відшкодування моральної шкоди не передбачено законом, який регулює спірні правовідносини, є помилковим, вважаючи, що таке відшкодування передбачено статтями 23, 611 ЦК України та статтями 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів". У березні 2017 року ПАТ "Промінвестбанк" звернулося з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що до спірних правовідносин необґрунтовано застосовано положення статей 1058, 1061 ЦК України, що стало наслідком стягнення з банку процентів за ставкою договору банківського вкладу у розмірі 9 % річних (85,67 євро). Натомість до спірних правовідносин необхідно застосувати положення частини другої статті 1070 ЦК України, відповідно до якої проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Відповідну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України. Крім того, у спірних правовідносинах безпідставно не враховано постанову Правління НБУ від 7 червня 2016 року N 342 "Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України" (далі - Постанова N 342) у поєднанні із частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", що призвело до неправомірного стягнення з ПАТ "Промінвестбанк" пені в сумі 295 459,43 грн. Оскільки затримка банку у видачі коштів ОСОБА_3 відбулась унаслідок запровадження НБУ обмежень, дії банку не можна вважати як неналежне виконання зобов'язань. На час дії постанови НБУ з 9 червня по 14 вересня 2016 року не підлягає нарахуванню пеня відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів". Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України. ПАТ "Промінвестбанк" посилалось на те, що до спірних правовідносин неправильно застосовано частину другу статті 625 ЦК України, внаслідок чого було вирішено стягнути з банку 3 % річних (28,56 євро), нарахованих на суму вкладу (4 358,13 євро) та на суму нарахованих і виплачених банком процентів (154,13 євро). При цьому інший розмір процентів було встановлено і договором, і законом. У спірних правовідносинах не надано належної правової оцінку обставинам, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи, а сааме: кошти було правомірно, відповідно до умов Договору перераховано банком на картковий рахунок, яким передбачено відповідальність у вигляді сплати пені, що не може перевищувати 0,1 % від невиконаної суми. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого та 23 березня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ПАТ "Промінвестбанк" відповідно, надано цим особам строк на подання заперечень (до 20 березня 2017 року - на касаційну скаргу ОСОБА_3 та до 14 квітня 2017 року - на касаційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк"). За клопотанням ПАТ "Промінвестбанк" зупинено виконання оскаржуваних ним судових рішень. 10 квітня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення від ОСОБА_3 в особі її представника ОСОБА_4 на касаційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк", у яких містяться посилання на те, що наведені у касаційній скарзі банку доводи є необґрунтованими, тому касаційна скарга задоволенню не підлягає. Зміст цих доводів зводиться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм і не спростовує висновків судів попередніх інстанцій. У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2018 року справу призначено до розгляду. Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Обґрунтовуючи зазначену підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду послалася на таке. По-перше, за змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. Відповідно до частини першої статті 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, - зі спливом кожного кварталу. Частиною другою статті 1070 ЦК України передбачено, що проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України на картковий рахунок позивачки ПАТ "Промінвестбанк" нараховував 0,1 % (пункт 2.3 тарифів банку), а позивачка отримала нараховані проценти, що підтверджено виписками у справі: 30 червня 2016 року - 0,17 євро (проценти за червень), 31 липня 2016 року - 0,31 євро (проценти за липень), 30 серпня 2016 року - 0,29 євро (проценти за серпень). Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року N 6-36цс15, від 2 березня 2016 року N 6?2861цс15, від 27 квітня 2016 року N 6-302цс16. Разом з тим суди попередніх інстанцій стягнули з банку 9 % річних, що було передбачено договором банківського вкладу. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що є підстави для відступлення від висновку, викладеного у наведених постановах Верховного Суду України, з огляду на таке. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини другої статті 1060 ЦК України за договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Таким чином, виходячи з положень статтей 1058, 1060, частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу до банку, до дня фактичного його повернення вкладникові, а грошові кошти за вкладом разом із нарахованими процентами було повернуто ОСОБА_3 29 серпня 2016 року. Отже, банківський вклад є повернутим у день його фактичного повернення, а не в день формального перерахування на рахунок вкладника, з якого кошти неможливо отримати. Крім того, такої ж правової позиції дотримувався і Верховний Суд України. Зокрема, у постанові від 25 грудня 2013 року N 6-140цс13 зазначено, що згідно зі статтями 526, 1058 ЦК України зобов'язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладникові готівкою або надання реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки за допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості використання цих коштів зобов'язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосовувати відповідальність за порушення грошового зобов'язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України. Таку ж правову позицію Верховний Суд України висловив у різні періоди, зокрема у постановах від 4 вересня 2013 року у справі N 6-67цс13, від 29 травня 2013 року у справі N 6-39цс13, від 28 січня 2015 року у справі N 6?247цс14, від 21 вересня 2016 року у справі N 6-544цс16. Водночас у цей же період Верховний Суд України дотримувався й іншої правової позиції, про що йшлося вище. По-друге, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). Статтею 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Формами неустойки є штраф і пеня. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). Встановлено, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_3 на підставі Договору розмістила у ПАТ "Промінвестбанк" банківський вклад "Стабільний" в іноземній валюті у розмірі 4 358,13 євро строком на 180 днів за ставкою 9 % річних. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання. Оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, договір банківського вкладу було укладено в іноземній валюті. Проте апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, зазначив, що нарахування пені в іноземній валюті не передбачено законодавством. Такий висновок (і щодо статті 625 ЦК України) виклав Верховний Суд України у постанові від 22 березня 2017 року у справі N 6-2829цс16. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що є підстави для відступлення від цього висновку з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон України не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (втратив чинність з 7 лютого 2019 року), Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94?ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" (втратив чинність з 7 лютого 2019 року). Можливість стягнення неустойки у валюті передбачено в подальшому й Верховним Судом України, хоч і в кредитних правовідносинах (постанова N 6?211цс17 від 15 травня 2017 року). По-третє, у постановах від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі N 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1881цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення. До моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення є мірою відповідальності. Ураховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги Постанови N 342, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов'язань. Тому на час дії Постанови N 342 не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", у зв'язку з установленням обмеження щодо видачі банками коштів. Ураховуючи зазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України "Про захист прав споживачів" на спірні правовідносин у поєднанні з Постановою N 342. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від такого висновку, викладеного у наведених постановах Верховного Суду України, з огляду на таке. Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Обмеження, встановлені Постановою N 342, не перешкоджають банку виконати грошове зобов'язання з повернення коштів вкладу, оскільки добове обмеження на видачу (отримання) готівкової валюти становило 100 000,00 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2019 року справу N 761/26293/16-ц прийнято до розгляду. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ПАТ "Промінвестбанк" підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає з огляду на таке. Судами встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_3 (клієнт) уклала з ПАТ "Промінвестбанк" Договір, положеннями якого передбачено, що банк відкриває на ім'я клієнта поточний рахунок для здійснення операцій за банківським вкладом (депозитом) та вкладний (депозитний) рахунок N НОМЕР_1, а клієнт вносить на рахунок грошові кошти (депозит) на таких умовах. Сума депозиту - 4358,13 євро, ставка - 9 %, дата розміщення депозиту - 16 грудня 2015 року, дата повернення депозиту - 13 червня 2016 року. Виплата процентів та повернення депозиту здійснюється шляхом перерахування коштів на поточний рахунок N НОМЕР_2. Повернення депозиту та нарахованих процентів здійснюється зі спливом строку депозиту в дату його повернення та на умовах, визначених законодавством України. Своїм підписом під цим Договором клієнт доручає банку здійснити переказ коштів з поточного рахунку N НОМЕР_3 на вкладний (депозитний) рахунок, відкритий на виконання цього Договору у сумі депозиту. У день укладення Договору ОСОБА_3 внесла 4358,13 євро на відкритий у цьому банку вкладний рахунок N НОМЕР_1. У день повернення вкладу - 13 червня 2016 року банк перерахував суму вкладу у розмірі 4358,13 євро та нараховані за вкладом проценти у розмірі 154,13 євро, а всього - 4512,26 євро на поточний рахунок позивачки N НОМЕР_2. 13 червня 2016 року ОСОБА_3 звернулась до ПАТ "Промінвестбанк" з вимогами про повернення банківського вкладу та нарахованих за вкладом процентів з урахуванням обмежень, установлених НБУ, шляхом видачі готівки двома платежами у розмірі, що не перевищує 100 000 грн. та про закриття банківського рахунку N НОМЕР_2. Листом від 2 липня 2016 року банк повідомив позивачку про тимчасові фінансові труднощі та можливість видачі готівкових коштів у національній валюті до 5000,00 грн або еквівалента цієї суми в іноземній валюті на добу на одного клієнта. У закритті поточного рахунку відмовлено, оскільки на ньому обліковуються кошти, що унеможливлює його закриття. 29-30 серпня 2016 року кошти за вкладом у сумі 4512,75 євро банк повернув ОСОБА_3 При цьому відповідач нарахував позивачці 0,1 % відповідно до тарифів банку на залишок коштів на поточному рахунку за період з 13 червня до 30 серпня 2016 року, що підтверджується виписками: 30 червня 2016 року - 0,17 євро (проценти за червень), 31 липня 2016 року - 0,31 євро (проценти за липень), 30 серпня 2016 року - 0,29 євро (проценти за серпень). Установивши, що в день повернення депозиту банк зарахував суму вкладу та нарахованих на нього процентів відповідно до умов Договору на поточний рахунок позивачки N НОМЕР_2, проте відмовився видати ці кошти готівкою, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що проценти на банківський вклад у розмірі 9 % мають нараховуватись до дня фактичного повернення вкладу клієнтові з огляду на положення статей 526, 1058, 1060, 1061 ЦК України. Зобов'язання банку з повернення коштів за договором банківського вкладу вважається виконаним з моменту їх повернення вкладникові готівкою або надання реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд. У разі перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості використовувати ці кошти зобов'язання банку з повернення вкладу не є виконаним. Така позиція підтверджується відповідними висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України, прийнятих у 2013-2016 роках. Разом з тим в інших постановах Верховного Суду України, прийнятих у той самий період, викладено висновок, згідно з яким закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання банком зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором або законом. У такому випадку відповідно до вимог статті 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, які знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти у розмірі, встановленому договором банківського рахунка, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Бажаючи відійти від цього висновку, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду послалася на необхідність висловлення Великою Палатою Верховного Суду правової позиції з метою забезпечення єдності судової практики. Ураховуючи, що така неоднозначність призводить до неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції (наприклад, у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі N 761/24140/15, від 18 квітня 2018 року у справі N 712/13783/15, від 21 листопада 2018 року у справі N 658/4877/14, від 6 грудня 2018 року у справі N 750/10139/17), Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне висловити правову позицію з цього питання. Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. За змістом положень статей 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Особливості правовідносин за договором банківського вкладу визначено параграфом третім глави 71 ЦК України, у якому визначено, що за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (стаття 1058 ЦК України). Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов'язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України). Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України). Таким чином строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов'язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку. Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов'язку повернути (видати) кошти вкладникові. Сторони за домовленістю можуть визначити порядок здійснення повернення коштів за строковим вкладом - шляхом перерахування на поточний рахунок вкладника, шляхом видачі готівкою через касу банку, або іншим шляхом. Зазначені вище норми не містять обмежень при виборі сторонами такого договору способу виконання зобов'язання з повернення коштів банку перед вкладником. У разі, якщо договором банківського вкладу передбачено повернення вкладу коштів шляхом їх перерахування на поточний рахунок вкладника, із чим погодились обидві сторони, укладаючи такий договір, то після здійснення зазначеної операції правовідносини сторін трансформуються у правовідносини банківського рахунку відповідно до положень частини третьої статті 1058 ЦК України. Така трансформація означає, що вкладник має право отримати готівкою повернуті банком на поточний рахунок кошти за вкладом, але до правовідносин між ними вже не можуть застосовуватись положення договору строкового банківського вкладу у зв'язку з тим, що строк його дії закінчився. У матеріалах справи (т. 1, а. с. 18, 54, 55) міститься договір, відповідно до якого банк на підставі заяви позивачки відкрив їй рахунок N НОМЕР_2, який містить умови, зокрема, щодо тарифів банку для даного виду рахунків (у тому числі щодо щомісячного нарахування процентів на кошти, розміщені на ньому). Цей рахунок зазначений у Договорі як поточний рахунок, на який має бути здійснено виплату процентів та повернуто депозит 13 червня 2016 року. Суди встановили, що в цей день усі належні ОСОБА_3 за Договором кошти були перераховані банком з вкладного рахунку на цей поточний рахунок. За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами (стаття 1066 ЦК України). Банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом (стаття 1068 ЦК України). Згідно зі статтею 1070 цього Кодексу за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, - зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України). Таким чином, з часу перерахування банком вкладу на поточний рахунок клієнта відповідно до умов укладеного між ними договору банк має сплатити проценти за користування цими грошовими коштами у розмірі, визначеному відповідно до вимог статті 1070 ЦК України. Правові наслідки неналежного виконання банком операцій за рахунком клієнта визначено статтею 1073 цього Кодексу. Невиконання або неналежне виконання зобов'язань банку за договором банківського рахунка, зокрема відмова виконати розпорядження клієнта з видачі йому відповідних сум з рахунка, має наслідком настання відповідальності банку, встановленої договором або законом. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі N 6-36цс15, від 2 березня 2016 року у справі N 6?2861цс15, від 27 квітня 2016 року у справі N 6-302цс16, та не вбачає підстав для відступу від них. Оскільки у справі, яка розглядається, банк нараховував та виплатив проценти за користування коштами, розміщеними на поточному рахунку позивачки, з 13 червня 2016 року (дня повернення депозиту) до дня видачі їй коштів за ставкою 0,1 % відповідно до умов укладеного між ними договору банківського рахунка та вимог статті 1070 ЦК України, то судові рішення підлягають скасуванню в частині вирішення позову про стягнення процентів за користування вкладом за цей період за ставкою 9 % з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні зазначеної позовної вимоги. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з банку пені відповідно до положень частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", проте не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6?2829цс16 (щодо нарахування суми відповідальності в іноземній валюті) та від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі N 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1881цс16 (щодо застосування частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у поєднанні з положеннями постанов Правління НБУ, якими встановлювались певні обмеження щодо здійснення виплат коштів банками), з огляд у на таке. Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України). Частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що уразі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі. Оскільки відповідно до статей 2, 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів". Таким чином, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі. У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6?2829цс16, від висновку у якій вважає за необхідне відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловлено правову позицію щодо призначення до стягнення суми 3 % річних, визначених статтею 625 ЦК України, виключно в національній валюті України - гривні. Таким чином, посилання в ухвалі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на те, що у зазначеній постанові викладено висновок щодо нарахування пені в іноземній валюті, не відповідає дійсності, а відтак немає підстав для відступу від висновку, викладеного у цій постанові. Висновок щодо можливості стягнення неустойки в іноземній валюті, викладений у постанові Верховного Суду України у постанові від 15 травня 2017 року у справі N 6-211цс17, стосувався укладеного між банком і позичальником кредитного договору та обґрунтований законодавчо встановленим правом банку здійснювати операції з валютними цінностями на підставі відповідної ліцензії НБУ та відповідними умовами кредитного договору. Зазначене також не свідчить про наявність підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України. Водночас звертаємо увагу на те, що у постанові ВеликоїПалати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі N 373/2054/16-ц викладено висновок щодо виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті. Відповідно до цієї постанови як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме в тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. При обчисленні 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена в договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. Таким чином цей висновок стосується можливості виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, та нарахування 3 % річних, визначених статтею 625 ЦК України, які входить до складу грошового зобов'язання та мають компенсаційний характер, в іноземній валюті. Оскільки пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов'язання, її сплата та розмір визначені Законом України "Про захист прав споживачів" за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві, то нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України. За таких обставин висновки апеляційного суду у справі, яка розглядається, щодо визначення суми пені, встановленої частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у гривні, є правильними. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі N 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1881цс16, про поширення положень Закону України "Про захист прав споживачів" на правовідносини щодо відповідальності за невиконання банком зобов'язань за договором надання банківських послуг у поєднанні з постановами Правління НБУ, якими встановлено певні обмеження на видачу банками готівкових коштів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси і банки, виходячи з таких міркувань. У постановах, від висновків у яких пропонується відступити, суди встановили, що такі обмеження були встановлені постановами Правління НБУ від 29 серпня 2014 року N 540 (на період з 2 вересня по 2 грудня 2014 року), від 1 грудня 2014 року N 758 (на період з 1 грудня по 1 березня 2014 року) та від 3 березня 2015 року N 160 (на період з 4 березня по 3 червня 2015 року), якими зобов'язано уповноважені банки обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті або банківських металів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ. Натомість на час звернення ОСОБА_3 до банку з вимогою видати належні їй кошти у зв'язку із закінченням строку договору вкладу дія зазначених обмежень припинилася. Постановою N 342 було встановлено добове обмеження на видачу (отримання) готівкової валюти в розмірі 100 000,00 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ і в досудовій претензії, вимозі про повернення коштів позивачка просила видати їй кошти саме з урахуванням положень цієї Постанови двома частинами: у день звернення із заявою - у розмірі, що не перевищує еквівалент 100 000 грн (3535,00 євро за курсом НБУ на 13 червня 2016 року), та наступного дня - у розмірі остаточного залишку на рахунку, що не перевищує еквівалент 100 000 грн. Натомість банк відмову у видачі з урахуванням зазначених обмежень обґрунтував тимчасовими фінансовими труднощами, а не наявністю регуляторного нормативного акта. За таких обставин, застосовуючи положення Закону України "Про захист прав споживачів" у поєднанні з Постановою N 342 та ураховуючи установлені у справі обставини, суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що банк не був позбавлений можливості видати позивачці належні їй кошти двома частинами з урахуванням обмежень, установлених вказаною Постановою, а тому на нього покладається відповідальність у вигляді стягнення пені за увесь час порушення зобов'язання. Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову (стаття 11 ЦПК України). Частиною третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків. Такого висновку дійшли Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 4 листопада 2015 року у справі N 6-1120цс15, і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі N 703/1181/16-ц. Установлено, що банк прострочив виконання зобов'язання з видачі ОСОБА_3 належних їй за договором коштів у сумі 4 512,26 євро у період з 13 червня 2016 року (день звернення клієнта до банку з вимогою про видачу коштів) до 29 серпня 2016 року (день фактичної видачі коштів). Пеню за прострочення зобов'язання за цей період визначено судом першої інстанції на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у розмірі 10 423,32 євро та змінено апеляційним судом на 295 459,43 грн. Отже, висновок суду про стягнення з відповідача на користь позивачки пені у розмірі, що більше ніж удвічі перевищує суму простроченого зобов'язання, не можна вважати таким, який би відповідав завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає можливим зменшити розмір неустойки до 100 000,00 грн. що відповідатиме принципу пропорційності у цивільному судочинстві. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимоги про стягнення моральної шкоди, оскільки відшкодування моральної шкоди у разі порушення зобов'язання (стаття 611 ЦПК України) може здійснюватися виключно у випадках, що прямо передбачені законом, а також якщо умови про відшкодування передбачені укладеним договором. Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законом. Згідно зі статтею 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України). Суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме не застосували до спірних правовідносин положення статті 1070 ЦК України, які підлягали застосуванню. Разом з тим рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року змінено рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року як у частині вирішення позовної вимоги про стягнення процентів за користування вкладом (шляхом її зменшення), так і в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язання (шляхом визначення його у гривнях), а в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. За таких обставин рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення процентів за користування вкладом підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги, а в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язання - підлягає зміні. У решті рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року слід залишити без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Разом з тим оскільки ОСОБА_3 звільнено від сплати судового збору відповідно до положень частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів", розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні касаційної скарги ОСОБА_3 відмовити. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення процентів за користування вкладом скасувати, у задоволенні позовних вимог у цій частині відмовити; в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язання у сумі 295 459,43 грн змінити, зменшивши її розмір до 100 000,00 грн (сто тисяч гривень). В іншій частині рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  4. Постанова Іменем України 27 березня 2019 року м. Київ Справа N 727/5743/15-ц Провадження N 14-78 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради (далі також - позивач) до ОСОБА_10 (далі також - відповідачка) про стягнення надмірно виплачених коштів, за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Яремка В.В., Литвинюк І.М. і Перепелюк І.Б. Учасники справи: - позивач: Департамент праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради; - відповідач: ОСОБА_10 ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 20 липня 2015 рокупозивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідачки 2 083,49 грн коштів, надмірно виплачених як житлова субсидія. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. Упродовж 2006-2008 років чоловік відповідачки - ОСОБА_11 - отримував субсидію на часткове відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг (далі - субсидія), що надавались у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира). 2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 помер. 2.3. Спадкоємицею ОСОБА_11 є відповідачка, яка з серпня 2010 року отримувала субсидію. 2.4. Відповідно до акта N 58, складеного 17 листопада 2014 року Управлінням праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради (далі - акт N 58), це управління провело перевірку повноти та достовірності поданої для призначення субсидії інформації та виявило розбіжність у деклараціях про доходи, які подавали ОСОБА_11 та відповідачка, а також недостовірність поданої ними інформації, оскільки відповідачка з 2 лютого 1999 року мала у власності й інше житло - квартиру у АДРЕСА_2, яку вона відчужила лише у жовтні 2010 року. 2.5. Усього ОСОБА_11 та відповідачці надана субсидія у розмірі 2 853,49 грн. з яких відповідачка добровільно повернула лише 770,00 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 6 червня 2016 року Шевченківський районний суд м. Чернівці ухвалив рішення, яким позов задовольнив повністю. 4. Мотивував рішення тим, що доведено призначення субсидії на підставі недостовірних відомостей про майновий стан, а саме: неповідомлення про наявність у відповідачки на праві власності іншого житлового приміщення. Суд вважав, що оскільки відповідачка відмовилася повертати частину надмірно виплачених коштів добровільно, то позов є обґрунтованим. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 9 вересня 2016 року Апеляційний суд Чернівецької області ухвалив рішення, яким рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову про стягнення надмірно виплачених коштів за період 2006 - 2009 років відмовив, а в частині вимог про стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік провадження у справі закрив. 6. Висновок про відмову у задоволенні частини вимог апеляційний суд мотивував тим, що позивач, дізнавшись про смерть ОСОБА_11 1 жовтня 2009 року, пропустив передбачений статтею 1281 Цивільного кодексу (далі також - ЦК) України строк для пред'явлення вимоги до відповідачки як до спадкоємця померлого. 7. Стосовно ж можливості стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік апеляційний суд вказав, що у цій частині вимога не може розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки спір стосується здійснення позивачем делегованих йому законом владних повноважень щодо контролю за розподілом бюджетних коштів. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 24 вересня 2016 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Скаржиться на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 17 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Мотивував ухвалу тим, що позивач оскаржує рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. На думку позивача, помилковим є рішення апеляційного суду про закриття провадження у справі з підстав порушення правил предметної юрисдикції в частині вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік. Позивач звертає увагу на те, що 15 липня 2015 року Шевченківський районний суд м. Чернівці постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі за адміністративним позовом позивача до відповідачки про стягнення надмірно виплачених коштів як субсидії. 12. Субсидія була призначена не персонально померлому чоловіку відповідачки, а й членам його сім'ї, до яких входила і відповідачка. Тому неправильним є висновок апеляційного суду про необхідність відліку строку пред'явлення вимоги до відповідачки з моменту смерті її чоловіка. Право на звернення до суду позивач може реалізувати протягом трьох років з дня виявлення порушення порядку призначення субсидії. (2) Позиції інших учасників справи 13. У жовтні 2016 року відповідачка подала заперечення на касаційну скаргу, у задоволенні якої просить відмовити. Вказує на те, що позивач пропустив передбачений статті 1281 ЦК України шестимісячний строк звернення до відповідачки. 14. У січні 2017 року відповідачка подала заяву (вх. N 193/0/6-17), в якій вказала, що, крім спливу строку, визначеного статтею 1281 ЦК України, спливла також позовна давність, визначена статтями 257, 258, 161 ЦК України. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо стягнення надмірно виплачених коштів за період 2006 - 2009 років 15. Правовідносини сторін регулюються приписами ЦК України, Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року N 848, у редакції, чинній на час складання акта N 58 (далі - Положення), Порядку повернення коштів, надмірно виплачених за призначеними субсидіями, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 29 грудня 1997 року N 39/283/90/5, у редакції, чинній на час складання акта N 58 (далі - Порядок). 16. Суди встановили, що згідно з поданими деклараціями про доходи та майновий стан, особа, яка отримує субсидію, попереджена про відповідальність за подання недостовірної інформації як про її доходи та майновий стан, так і про доходи та майновий стан членів її сім'ї, зареєстрованих у жилому приміщенні, про що свідчить підпис цієї особи у заявах про отримання житлових субсидій. І під час перевірки повноти та достовірності поданої інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради виявило, що у деклараціях відповідачки та її чоловіка про їхні доходи та майновий стан у 2006 - 2010 роках не вказана квартиру відповідачки на АДРЕСА_2. 17. Відповідно до підпункту 3 пункту 5 Положення субсидія не призначається, якщо уповноважений власник (співвласник) житла, наймач житла у державному та громадському житловому фонді, член житлово-будівельного кооперативу, власник (співвласник) житлового приміщення, на якого відкрито особовий рахунок, та особи, які зареєстровані разом з ним у житловому приміщенні (будинку), мають у своєму володінні (користуванні) чи володінні (користуванні) дружини (чоловіка, неповнолітніх дітей) у сукупності більше ніж одне житлове приміщення (будинок), загальна площа яких у сумі перевищує встановлену соціальну норму житла, в межах якої надається субсидія. 18. Сума субсидії, перерахованої (виплаченої) надміру внаслідок свідомого подання громадянином документів з недостовірними відомостями або неповідомлення громадянином про набуття права власності на житло (житлове приміщення) іншою особою, яка не була в ньому зареєстрована, повертається ним за вимогою органу, що призначив субсидію. У разі коли громадянин добровільно не повернув надмірно перераховану (виплачену) суму субсидії, питання про її стягнення органи, що призначають субсидії, вирішують у судовому порядку (абзаци восьмий - дев'ятий пункту 20 Положення). 19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що сума надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії є майном, збереженим без достатньої правової підстави. А тому на правовідносини з повернення цієї суми поширюються приписи глави 83 ЦК України. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про те, що надмірно перерахована (виплачена) субсидія є шкодою. Застосування до спірних правовідносин приписів статей 1166 і 1231 ЦК України є помилковим. 20. Не підлягають поверненню безпідставно набуті, зокрема, пенсії, допомоги, інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача (пункт 1 частини першої статті 1215 ЦК України). 21. Отже, не може бути повернута сума надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії зокрема тоді, якщо позивач не доведе, що виплату здійснив добровільно, але внаслідок рахункової помилки з його боку чи недобросовісності з боку ОСОБА_11 як набувача субсидії.Така недобросовісність може проявлятися у несумлінному ставленні до виконання власних обов'язків, зловживанні правом у власних інтересах або в інтересах третіх осіб тощо. 22. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили факт недобросовісності набувача субсидії, який подав недостовірну інформацію про майно членів своєї сім'ї. Тому відсутні визначені пунктом 1 частини першої статті 1215 ЦК України підстави, які унеможливлюють повернення безпідставно набутих коштів - надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії. 23. Зобов'язання чоловіка відповідачки з повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії залишилось невиконаним після його смерті. Спадщину ОСОБА_11 прийняла відповідачка. 24. Позивач у касаційній скарзі вказує на те, що субсидія призначалася не персонально чоловіку відповідачки, але й також зареєстрованим з ним членам його сім'ї, до яких відповідачка належала. 25. Субсидія призначається одному з членів домогосподарства, на якого відкрито особовий рахунок за місцем реєстрації (абзац перший пункту 6 Положення). У разі смерті зазначеної особи, на яку відкрито особовий рахунок, надання субсидії не припиняється за умови, що у житловому приміщенні зареєстровані інші особи, яким нараховується плата за житлово-комунальні послуги (абзац другий пункту 6 Положення). 26. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1216, 1218 ЦК України). 27. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1219 ЦК України до складу спадщини не входять права й обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема, права та обов'язки особи як боржника, передбачені статтею 608 цього кодексу. 28. Відповідно до частини першої статті 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. 29. Отже, оскільки зобов'язання з повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії не є нерозривно пов'язаним з особою, на яку відкрито особовий рахунок за місцем реєстрації, і якій призначена субсидія, таке зобов'язання зі смертю цієї особи не припиняється, а обов'язок з повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії входить до складу спадщини. 30. Відповідачка заперечує проти стягнення з неї коштів, оскільки вважає, що позивач поза межами шестимісячного строку, визначеного частиною другою статті 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті чоловіка відповідачки, звернувся до неї як до спадкоємця з вимогою (позовом) про стягнення надмірно виплачених коштів. Натомість, позивач у касаційній скарзі вказує на те, що шестимісячний строк, визначений статтею 1281 ЦК України не може відраховуватись швидше, ніж 19 вересня 2014 року, як встановив суд першої інстанції, було виявлено подання для отримання субсидії неправдивої інформації у деклараціях про доходи та майновий стан. 31. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті чоловіка відповідачки). 32. Суд апеляційної інстанції встановив, що Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради 1 жовтня 2009 року довідалося про смерть 7 вересня 2009 року чоловіка відповідачки та про відкриття спадщини. 33. Відповідно до абзацу дванадцятого пункту 13 Положення органи праці та соціального захисту населення протягом десяти днів після подання заяви та отримання відомостей (подання необхідних документів) приймає рішення про призначення або непризначення субсидії. У разі коли відомості, викладені в заяві, не підтверджено належно оформленими документами, субсидія призначається починаючи з місяця подання (відправлення) заяви за умови, що відомості будуть підтверджені в установленому порядку протягом місяця з дня подання (відправлення) заяви (абзац одинадцятий пункту 13 Положення). 34. Отже, позивач, приймаючи рішення про призначення чоловікові відповідачки субсидії, зобов'язаний був перевіряти повноту та достовірність інформації, поданої для отримання від держави соціальної допомоги щодо сплати вартості житлово-комунальних послуг. Крім того, знаючи про вимоги статті 1281 ЦК України та наслідки порушення строків пред'явлення вимог до спадкоємців, позивач з дня, коли він дізнався про смерть чоловіка відповідачки, міг і повинен був вжити заходи, щоби дізнатись про відсутність у померлого підстав для отримання субсидії у межах таких строків, а не більш ніж через п'ять років після його смерті. 35. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду щодо пропуску відповідачем строку, встановленого кредиторам спадкодавця для подання вимог до спадкоємців. Тому відповідно до частини четвертої статті 1281 ЦК України позивач позбавлений права вимоги до відповідачки як до спадкоємця ОСОБА_11 про стягнення надмірно виплачених коштів за 2006 - 2009 роки, а висновок суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні вимоги позивача у цій частині є обґрунтованим. 36. Щодо аргументу відповідачки про сплив позовної давності, висловленого у заяві від 21 грудня 2016 року, зареєстрованій 4 січня 2017 року за вх. N 193/0/6-17, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відповідачка не заявляла про сплив позовної давності у суді першої інстанції, тоді як позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України). 37. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України). 38. З огляду на вказане суд касаційної інстанції не має можливості встановлювати факт спливу позовної давності. (1.2) Щодо юрисдикції суду за вимогою про стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік 39. Закриваючи провадження у справі щодо вимог про стягнення надмірно перерахованої (виплаченої) субсидіїза 2010 рік, суд апеляційної інстанції вказав, що спір між сторонами виник з приводу здійснення позивачем делегованих йому законом владних повноважень щодо контролю за розподілом бюджетних коштів, спрямованих на виплату субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг (підпункт 25 пункту 4 Типового положення про Головне управління праці та соціального захисту населення обласної, Київської міської державної адміністрації, управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 2007 року N 790). А тому дійшов висновку, що спір щодо надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії за 2010 рікне може розглядатися за правилами цивільного судочинства. 40. Обґрунтування того, чому вимогу про стягнення надмірно перерахованої (виплаченої) субсидіїза 2006 - 2009 роки можна розглядати за правилами цивільного судочинства, а за 2010 рік - не можна, суд апеляційної інстанції не навів. 41. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 42. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис закріплений і в частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 43. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 44. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 45. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 46. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 47. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 48. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 49. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. 50. Стосовно терміну "публічно-владні управлінські функції", то у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, термін "публічно-" означає, що такі функції суб'єкта спрямовані на задоволення публічного інтересу; зміст поняття "владні" полягає в наявності у суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин. Управлінські функції - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта. Аналогічний зміст має термін "владні управлінські функції", закріплений у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду. 51. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17). 52. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом (частина четверта статті 50 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). Близькі за змістом приписи закріплені у частині четвертій статті 46 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 53. Отже, коло випадків, коли суб'єкт владних повноважень може звернутися до суду з позовом до фізичної особи є обмеженим. 54. Відповідно до пункту 1 Порядку повернення бюджетних асигнувань, надмірно перерахованих за призначеними субсидіями, проводиться у випадках, зокрема, виявлення подання громадянами свідомо документів із неправильними відомостями про доходи та майновий стан усіх зареєстрованих у житловому приміщенні (будинку) осіб, приховання заробітку чи іншого доходу, подання фальшивих документів.Таке повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії може бути здійснене у судовому порядку (абзац дев'ятий пункту 20 Положення). 55. Відповідачка, отримавши кошти з Державного бюджету України у вигляді субсидії за 2010 рік, набула на них право власності та на вимогу позивача добровільно не повернула надмірно перераховану (виплачену) їй суму субсидії як майно, збережене без достатньої правової підстави (див. пункт 18 цієї постанови).З огляду на це позивач бере участь у цій справі не на виконання його владних повноважень, а з підстав, передбачених, зокрема, приписами глави 83 ЦК України. Тому спір щодо стягнення з відповідачки надмірно виплачених коштів за 2010 рік має приватноправовий, а не публічно-правовий характер і так само, як спір щодо стягнення з відповідачки надмірно виплачених коштів за 2006 - 2009 роки, має розглядатися за правилами цивільного судочинства (аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 квітня 2018 року у справі N 370/108/17, від 30 січня 2019 року у справі N 756/6441/16-ц). 56. Аргументи позивача про необхідність застосування приписів частини другої статті 21 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, є неприйнятними для обґрунтування висновків щодо юрисдикції суду, оскільки вимога про стягнення надмірно виплачених коштів не є вимогою про відшкодування шкоди (див. пункт 18 цієї постанови). 57. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим є висновок апеляційного суду щодо закриття провадження у справі в частині вимоги про стягнення з відповідачки надмірно виплачених коштів за 2010 рік. Тому необґрунтованим є також аргумент касаційної скарги про можливість виникнення юрисдикційного конфлікту через те, що Шевченківський районний суд м. Чернівці у справі N 727/5219/15-а за аналогічним позовом Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради до відповідачки 13 липня 2015 року вже відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 58. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду, а також змінити рішення, не передаючи справу на новий розгляд. 59. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України). 60. Згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. 61. Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України). 62. Враховуючи висновки цієї постанови касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2006 - 2009 роки рішення суду апеляційної інстанції слід змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині щодо вимоги за вказаний період - залишити без змін; у частині закриття провадження у справі щодо вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2010 рік рішення апеляційного суду необхідно скасувати та направити у цій частині справу для продовження ним розгляду. (2.2) Щодо судових витрат 63. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати підлягають розподілу за результатами вирішення спору. Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, частиною четвертою - шостою статті 411, частиною першою та третьою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2006 - 2009 роки змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині щодо вимоги за вказаний період рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року залишити без змін. 3. Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року в частині закриття провадження у справі щодо вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2010 рік скасувати. У цій частині справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Гудима Д.А. Судді: Бакуліна С.В. Лященко Н.П. Британчук В.В. Прокопенко О.Б. Золотніков О.С. Рогач Л.І. Кібенко О.Р. Саприкіна В.С. Князєв О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич І. В. Яновська О.Г.
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 916/2500/15 Провадження N 12-274гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Кібенко O.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Приватного підприємства "Контейнерний термінал Іллічівськ" (далі - ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" або Підприємство) на постанову Одеськогоапеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Мишкіної М.А., Богатиря К.В., Будішевської Л.О., та додаткову постанову цього ж суду від 14 вересня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Мишкіної М.А., Богатиря К.В., Будішевської Л.О., за позовом ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" до Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" (далі - ДП "МТП "Чорноморськ" або Порт) про визнання права власності. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. 18 червня 2015 року ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до ДП "МТП "Чорноморськ" про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) на рухоме майно (вантажопідйомну техніку та допоміжне обладнання), перелік якого міститься у позовній заяві (далі - спірне рухоме майно), з підстав придбання його за рахунок узгодженого учасниками спільної діяльності цільового грошового інвестиційного внеску (вкладу) позивача у спільну діяльність за договором. 2. Підставою позову з посиланням на положення статті 1141 ЦК України позивач визначив обставини припинення дії укладеного між сторонами договору про спільну діяльність N 435-О від 22 червня 2005 року. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. 22 червня 2005 року між Портом та Приватним підприємством "Укртрансконтейнер", правонаступником якого є ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ", укладено договір N 435-О про спільну діяльність в Іллічівському морському торговельному порту (договір простого товариства). 4. За умовами пунктів 2.3, 3.1, 3.2 цього договору сторони зобов'язалися здійснювати спільну діяльність переважно на території та вакваторії Порту з використанням інженерних і гідротехнічних споруд, виробничих приміщень, виробничого устаткування і транспортних засобів, а також іншого майна, що належить Порту і Підприємству. На весь строк дії договору ведення спільних справ учасників покладено на Підприємство та здійснюється ним як уповноваженою учасниками чинного договору особою. Спільна діяльність здійснюється під загальним контролем Порту в особі його керівника, а також інших посадових осіб, уповноважених його наказом. У відносинах з третіми особами повноваження Підприємства укладати угоди від обох учасників підтверджуються безпосередньо цим договором, а також може підтверджуватися наданою Портом довіреністю. 5. Умовами пунктів 5.1, 5.2 договору передбачено, що для досягнення цілей сторони об'єднують вклади, опис, грошова оцінка, а також строк і порядок внесення яких наведені в додатку 1 (вклад Порту) та додатку 2 (вклад Підприємства), які є невід'ємними частинами цього договору. Грошова оцінка вкладу Порту здійснюється на підставі проведеної незалежної експертної оцінки у встановленому законом порядку, копія звіту про оцінку є невід'ємною частиною додатку 1. Грошова оцінка вкладу Підприємства здійснюється за згодою сторін виходячи з розміру належних до внесення Підприємством у спільну діяльність грошових коштів, а також вартості основних фондів, що підлягають внесенню Підприємством у спільну діяльність, визначеної за правилами бухгалтерського обліку (додаток 2). 6. Рухоме та нерухоме майно, що вноситься сторонами як вклади для здійснення спільної діяльності, передається виключно у тимчасове володіння та користування учасників, тобто має статус загального майна протягом строку дії договору, але спільною частковою власністю сторін не стає. У разі припинення цього договору вказане майно підлягає обов'язковому поверненню тому учаснику, який його надав, з урахуванням відповідних положень цього договору. (пункт 5.3 договору). 7. Відповідно до пункту 5.6 договору необхідне для використання в спільній діяльності майно придбавається за рахунок вкладу Підприємства у спільну діяльність. Фінансування будівництва, реконструкція та модернізація об'єктів нерухомості Порту, що забезпечують спільну діяльність, можуть здійснюватися за узгодженням сторін за рахунок вкладу Підприємства в спільну діяльність, а також у передбачених цим договором випадках. Проектно-кошторисна документація з проведення будівництва, реконструкції та модернізації зазначених об'єктів узгоджується сторонами до здійснення таких робіт. Після припинення договору понесені Підприємством документально підтверджені та узгоджені з Портом видатки на будівництво, реконструкцію та модернізацію (покращення) об'єктів нерухомості Порту, що забезпечують спільну діяльність, підлягають поверненню Портом на умовах, передбачених договором. 8. Договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами та діє з 22 червня 2005 року до 31 грудня 2035 року (пункт 11.1 договору). 9. У додатку 1 до договору визначено вклад відповідача в спільну діяльність, а саме: майно контейнерного терміналу та інше майно згідно з переліком, вартістю, еквівалентною 17 613 000 доларів США. У додатку 2 до договору зазначено вклад Підприємства у спільну діяльність у загальному розмірі, еквівалентному 51 048 094 доларів США. 10. 10 квітня 2006 року між Державним підприємством "Іллічівський морський торговельний порт" та ПП "Укртрансконтейнер" укладено додаткову угоду до цього договору, згідно з якою сторони внесли зміни та виклали у новій редакції додаток 2 (вклад Підприємства у спільну діяльність) до договору N 435-О від 22 червня 2005 року, зокрема визначили, що Підприємство вносить як вклад грошові кошти, цільове призначення, розмір, порядок і строки внесення та використання яких визначені в узгодженому сторонами графіку фінансування та використання інвестиційних вкладів Підприємства. Згідно з графіком фінансування та використання інвестиційних вкладів Підприємства вклад складається з грошових коштів з таким цільовим призначенням: ремонт та модернізація існуючого технологічного обладнання, придбання нового обладнання, розвиток інфраструктури. Грошова оцінка вкладу підприємства становить 51 048 000 доларів США. 11. Пунктами 1, 2, 6 приміток у цій додатковій угоді визначено, що передбачені графіком грошові кошти цільового призначення підлягають внесенню Підприємством, а також враховуються при визначенні вартості його вкладу в спільну діяльність, без урахування ПДВ, яке додається до ціни придбаних за їх рахунок товарів, робіт та послуг. При оплаті товарів, робіт та послуг грошовими коштами цільового призначення джерелом сплати ПДВ є оборотні кошти спільної діяльності. При внесенні грошових коштів у національній валюті України вони враховуються за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ). Вартість придбаного обладнання включає поставку, монтаж, пуско-налагоджувальні роботи (у разі придбання імпортного обладнання - також поставку до України, митне оформлення) та інші видатки, які формують балансову вартість об'єктів. Ремонт майна, яке використовується в спільній діяльності, здійснюється за рахунок коштів спільної діяльності разом з амортизаційними відрахуваннями, які нараховуються Підприємством на майно, передане сторонами у спільну діяльність. При цьому Порт може брати участь на конкурсній основі у здійсненні відповідних ремонтних робіт як підрядник. 12. Пунктами 2, 3, 4 цієї додаткової угоди сторони погодили, що грошова оцінка вкладу Підприємства складає 51 048 000 доларів США. Фактична вартість вкладу (відповідної частини вкладу) Підприємства визначається за підсумками кожного звітного кварталу протягом усього періоду інвестування на основі графіка та підтверджувальних документів, передбачених пунктом 4 цього додатку. За умови виконання Портом усіх зобов'язань за договором Підприємство зобов'язується внести свій вклад у повному обсязі до 30 червня 2007 року згідно з графіком. При цьому співвідношення розміру інвестиційних вкладів за окремими періодам їх внесення та/чи використання за графіком може змінюватися за рішенням Підприємства залежно від умов та фактичного виконання договорів з відповідними контрагентами (постачальниками, підрядниками тощо). Підприємство зобов'язане надати Порту документальне підтвердження фактів зарахування відповідних грошових сум на рахунки спільної діяльності як вклад Підприємства, а також фактів витрат цих грошових коштів за цільовим призначенням відповідно до графіка, тобто сплат на рахунок відповідних контрагентів, а саме: платіжні, банківські та бухгалтерські документи, зокрема акцептовані банком платіжні доручення, виписки з банківських рахунків, рахунки контрагентів, а також договори (контракти) за їх наявності як підстави для здійснення відповідних оплат. 13. Цією ж додатковою угодою викладено у новій редакції абзац перший пункту 5.6 договору, в якому зазначено, що необхідне для використання в спільній діяльності рухоме майно (основні кошти) може бути придбано Підприємством за рахунок коштів спільної діяльності за узгодженням з Портом за винятком рухомого майна, придбаного за рахунок вкладу Підприємства згідно з додатком 2 до договору. Рухоме майно, придбане за рахунок коштів спільної діяльності, є спільною власністю сторін та його вартість не збільшує розміру вкладу жодної зі сторін, а всі витрати з його експлуатації зараховуються у видатки спільної діяльності. 14.Як зазначив позивач, на виконання умов цього договору станом на 26 червня 2007 року він здійснив вклад у сумісну діяльність у сумі 257 792 400 грн. що на період внесення складало 51 048 000 доларів США за офіційним курсом НБУ.Крім того, в період з листопада 2007 року по лютий 2009 року Підприємство додатково перерахувало грошові кошти в сумі 26 202 195,54 грн. 15. Актом від 07 квітня 2008 року про результати ревізії фінансово-господарської діяльності Підприємствав межах спільної діяльності за цим договором, підписаним останнім і Портом, установлено, що розмір внеску Підприємства відповідно до графіка фінансування та використання інвестиційних вкладень, який узгоджено додатковою угодою від 10 квітня 2006 року до цього договору, за період з 01 серпня 2005 року по 31 грудня 2007 року повинен складати 51 048 000 доларів США або в еквіваленті за курсом НБУ 5,05 грн за долар США, тобто 257 792 400 грн. але фактично складає 52 421 679,56 долара США або в еквіваленті за курсом НБУ 5,05 грн за долар США, тобто 264 729 481,77 грн. Це перевищення розміру вкладу Підприємства відбулося, зокрема, внаслідок впливу зростання курсу Євро на вартість відповідного обладнання йустаткування. 16. Згідно з висновком експерта N 17-1493/1494 від 22 червня 2017 року, складеного судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз, на відкритий у національній валюті рахунок спільної діяльності у період з 01 липня 2005 року по 17 лютого 2010 року від Підприємства надійшло 283 994 645 грн з призначенням платежу - сплата частки вкладу. 17. У цьому ж висновку також зазначено, що спірне рухоме майно придбано протягом 2005 - 2007 років за рахунок грошових коштів, перерахованих Підприємством на рахунок спільної діяльності як внески за договором N 435-О від 22 червня 2005 року у розмірі 283 994 645 грн. Первинна вартість придбаного майна (рухомого майна та нематеріального активу) на дату введення в експлуатацію склала 144 491 592,60 грн без ПДВ. 18. Рішенням Господарського суду Одеської області від 27 січня 2015 року у справі N 916/4545/14, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04 березня 2015 року, договір про спільну діяльність розірвано, тобто внаслідок його розірвання зобов?язання сторін припинились 04 березня 2015 року. 19. Оскільки для здійснення діяльності на контейнерному терміналі відповідача експлуатується майно, раніше внесене у спільну діяльність сторін, а також придбане за рахунок коштів спільної діяльності сторін івкладу позивача, то з огляду на неможливість негайного поділу вкладів, з метою забезпечення безперервної та безперешкодної роботий оформлення вантажів протягом перехідного періоду 05березня 2015 року між Портом та Підприємством укладено угоду про делегування прав з оперування вкладами, яка набрала чинності з моменту її підписання сторонами, діяладо закінчення перехідного періоду, а якщо зобов?язання за цією угодою по ній не виконані- до повного виконання сторонами всіх зобов?язань. 20. Постановою Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року судові рішення попередніх інстанцій у справі N 916/4545/14 залишені без змін. 21. 23 квітня 2015 року позивач звернувся до відповідача з листом N 537-01/ИП-15, в якому зазначив, що у зв?язку з припиненням дії угоди про делегування прав з оперування вкладами від 05березня 2015 року Порт не має правовихпідстав для експлуатації майна, придбаногоза рахунок вкладу Підприємства у спільну діяльність, а тому експлуатацію такого майна слідприпинити. На підставі домовленості сторін, що міститься у пункті 5.3 договору про спільну діяльність позивач просив відповідача припинити експлуатацію майна, щофактично знаходилося в Порту, а саме майна, зазначеного у додатку 1 до угоди, і в строк до 05травня 2015 року повернути цемайно у фактичне володіння Підприємства або надати гарантійний лист про викуп майна увизначеному пунктом 11.5 договору про спільну діяльністьпорядку. 22. У відповіді від 23 квітня 2015 року N 317/04-13-1397 Порт заперечив придбання майна за рахунок вкладу Підприємства, наполягаючи на його придбанні за рахунок коштів спільної діяльності. Також наголосив на тому, що оскільки не існує майна, яке б належало на праві приватної власності Підприємству до моменту внесення до спільної діяльності за договором, пропозиція про викуп майна у порядку, передбаченому пунктом 11.5 договору порядку, не може бути реалізована та є безпредметною. 23. 24 квітня 2015 року між сторонами укладено угоду про делегування прав з оперування вкладами, яка набрала чинності з моменту її підписання сторонами, діяла до закінчення перехідного періоду, а якщо зобов?язання за цією угодою не виконані - до повного виконання сторонами всіх зобов?язань за нею. На підставі частини третьої статті 631 ЦК України умови цієї угоди застосовувалися до правовідносин сторін, що виникли до її укладання, починаючи з 23 квітня 2015 року (пункт 6.1 угоди). 24. За умовами пунктів 2.1, 2.2 цієї угоди Підприємство делегує Порту права зоперуваннявкладами на перехідний період, а Порт сплачує Підприємству компенсацію за делегування прав з оперуваннявкладом Підприємства у визначеному цією угодою розмірі. Делегування прав зоперуваннявкладом Підприємства не змінює статусу цього вкладу (право власності не переходить). 25. У цій угоді узгоджені такі терміни та визначення: - перехідний період - це період від дня, наступного за днем прийняттяпостанови Вищого господарського суду України у справі N 916/4545/14 від 23 квітня 2015 рокуабо до моменту настання першої з подій: - прийняття постанови Верховного Суду України чи судового рішення про відмову у відкритті касаційного провадження у цій справі; - поділу сторонами вкладів у порядку, передбаченому пунктом 6.4 угоди; - вклад Підприємства- це частина грошових коштів, внесених ним на рахунок спільної діяльності, за рахунок якої придбана техніка й інше майно, загальна кількість, тип та призначення якогозазначена у додатку 1 до угоди. 26.Оскільки придбане за рахунок вкладу позивача рухоме майно призначалось для використання у спільній діяльності, а договір розірвано, позивач послався на порушення своїх прав унаслідок невизнання відповідачем права власності на рухоме майно, внесене ним як вклад. Позивач указав, що внесені ним як вклад грошові внески змінились у майнову форму вкладу у вигляді техніки та обладнання. 27. 21 травня 2015 року Підприємство звернулось до Порту з претензією, у якій просило протягом семи банківських днів повернути придбане за рахунок його вкладу у спільну діяльність рухоме майно, підписати двосторонній акт та письмово повідомити про готовність викупити це рухоме майно. Претензію залишено Портом без відповіді та задоволення. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 28. Рішенням Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року позов задоволено. Рішення мотивовано тим, що спірне рухоме майно придбано за грошові кошти вкладу ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" у спільну діяльність за укладеним між сторонами договором від 22 червня 2005 року N 435-О. Оскільки спірне майно придбане за грошові кошти цільового призначення як внесок позивача та не набуло статусу спільної власності сторін у зв'язку з розірванням договору, суд першої інстанції дійшов висновку щодо необхідності захисту порушеного права позивача шляхом визнання права власності на таке майно. При цьому суд зазначив, що перерахування позивачем грошових коштів є узгодженим сторонами цільовим придбанням майна. При цьому суд послався на пункт 5.3 договору, у якому передбачено, що рухоме та нерухоме майно, яке вноситься сторонами як вклади для здійснення спільної діяльності, передається виключно у тимчасове володіння та користування учасників, тобто має статус загального майна протягом строку дії договору й не набуває статусу спільної власності сторін. 29. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року скасовано рішення місцевого господарського суду та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Додатковою постановою від 14 вересня 2017 року Одеського апеляційного господарського суду стягнуто з відповідача на користь позивача 80 388 грн судового збору за подання апеляційної скарги. Суд послався на те, що спірне рухоме майно до його придбання в межах договору від 22 червня 2005 року N 435-О не належало позивачеві на праві власності; це майно не набуло статусу приватної власності позивача в процесі виконання цього договору, оскільки як вклад у спільну діяльність позивачем внесено грошові кошти; оспорюване майно є виключно спільним майном учасників спільної діяльності, тому підстав для захисту прав позивача у встановлений статтею 392 ЦК України спосіб немає. Короткий зміст вимог касаційної скарги 30. У травні 2018 року ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року та додаткову постанову цього ж суду від 14 вересня 2017 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року залишити в силі. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 31. У касаційній скарзі та додатковихпоясненнях до неї скаржник послався на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушенням норм процесуального права, зокрема статей 213, 627, 1134, 1141 ЦК України і статей 35, 42 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 32. Скаржник стверджує, що спірне майно придбано виключно за рахунок його вкладу у спільну діяльність за договором, внесення ним грошових коштів є узгодженим сторонами цільовим придбанням майна; оспорюване майно не набуло статусу спільної власності, а тому він має право вимагати його повернення. Доводи інших учасників справи 33. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 34. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2018 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України ухвалою від 06 листопада 2018 року передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому вказала на наявність виключної правової проблеми, вирішення якої у цьому випадку є необхідним для забезпечення розвитку права, розумної передбачуваності судових рішень та відповідно формування єдиної правозастосовчої практики. 35. За висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду виключну правову проблему становить питання щодо застосування статей 328, 392 ЦК України (загальні умови набуття та визнання права власності) у взаємозв'язку зі статтями 1133, 1134, 1141 цього ж Кодексу (правовий режим грошових коштів та майна, внесеного як вклад у спільну діяльність, та порядок повернення вкладів) у контексті можливості визнання за позивачем у судовому порядку права власності на спірне рухоме майно (трансформації вкладу учасника з грошового умайновий) за умови його придбання за рахунок цільового грошового вкладу позивача як учасника спільної діяльності та припинення дії договору про спільну діяльність. 36. Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду, з огляду на суспільну значимість вирішення цієї виключної правової проблеми, оскільки спірними є відносини, в якихдержава виступає партнером (учасником) спільної діяльності в особі державного підприємства- одного з найбільших портів України. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 37. Спір у цій справі виник у зв'язку з невизначеністю правового режиму рухомого майна, придбаного за рахунок грошових коштів, унесених позивачем як вклад у спільну діяльність, після припинення дії договору про спільну діяльність унаслідок його розірвання за рішенням суду. 38. Вирішуючи питання щодо правового режиму майна, набутого за рахунок грошового вкладу, внесеного позивачем у спільну діяльність, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 39. Підприємство вказало, що внесло грошовий вклад у спільну діяльність у сумі 257 792 400 грн. що на період внесення складало 51 048 000 доларів США за офіційним курсом НБУ. Крім того, в період з листопада 2007 року по лютий 2009 року додатково перерахувало грошові кошти в сумі 26 202 195,54 грн. 40. Згідно з висновком експерта N 17-1493/1494 від 22 червня 2017 року, складеного судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз, на відкритий у національній валюті рахунок спільної діяльності у період з 01 липня 2005 року по 17 лютого 2010 року від Підприємства надійшло 283 994 645 грн з призначенням платежу - сплата частки вкладу. 41. За рахунок унесених як вклад коштів протягом 2005 - 2007 років придбано майно, перелік якого міститься у позовній заяві та судових рішеннях попередніх інстанцій у цій справі. 42. Втім між сторонами виник спір щодо правового режиму цього майна. Порт посилається на норми ЦК України і вважає, що таке майно є спільною власністю учасників договору про спільну діяльність, тоді як Підприємство вважає, що сторони встановили спеціальний режим для такого майна, яке не стає спільною власністю учасників, а залишається у його приватній власності. Просте товариство має право лише користуватися цим майном протягом строку дії договору про спільну діяльність. Таким чином, між сторонами існує спір, пов'язаний з неоднозначним тлумаченням змісту договору. 43. Згідно із частиноюпершою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього ж Кодексу. 44. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК Українивизначенізагальні правила тлумачення змісту правочину, які умовно можна поділити на три рівні. 45. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. 46. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першим підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також із чого вони виходили при його виконанні. 47. Третім рівнем тлумачення (у разі безрезультатності перших двох) є врахування: а) мети правочину; б) змісту попередніх переговорів; в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою); г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення. 48. Згідно зі статтями 1130-1132 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови, визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності. За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. 49. Відповідно до частини першої статті 1133 та частини першої статті 1134 цього ж Кодексу вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом. 50. Тлумаченнязмісту договору за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України, свідчитьпро те, що сторони мали намір установити різний правовий режим для придбаного майна: - за рахунок грошового внеску Підприємства за договором від 22 червня 2005 року N 435-О; - за рахунок коштів спільної діяльності. 51. Пункт 5.3 договору (не змінений додатковою угодою) передбачає, що рухоме та нерухоме майно, внесене сторонами як вклади для здійснення спільної діяльності за договором, передається виключно в тимчасове володіння й користування учасників, тобто має статус спільного майна протягом строку дії цього договору, але спільною частковою власністю сторін не стає. У разі припинення цього договору зазначене майно підлягає обов'язковому та невідкладному поверненню учаснику, який надав його, з урахуванням положень цього договору. 52. У пункті 5.6 договору (в редакції додаткової угоди) зазначено про те, що необхідне для використання в спільній діяльності рухоме майно (основні засоби) може придбаватися Підприємством за рахунок коштів спільної діяльності за погодженням з Портом, за винятком рухомого майна, яке придбавається за рахунок вкладу Підприємства згідно з додатком 2 до цього договору. Рухоме майно, придбане за рахунок коштів спільної діяльності, є спільною частковою власністю сторін і його вартість не збільшує розміру внеску жодної зі сторін, а всі витрати з його експлуатації включаються у видатки спільної діяльності. 53. У договорі постійно вживається термін "майно, передане сторонами в користування". Отже, передбачалося, що кожна зі сторін передає майно в користування простому товариству, а не тільки Порт. 54. Щодо майна, переданого сторонами в користування, сторони встановили спеціальний порядок повернення або викупу. Так, у пунктах 11.5, 11.6 договору про спільну діяльність сторони домовилися про те, що у всіх випадках припинення договору з будь-яких підстав (за відсутності вини Підприємства) Порт за згодою Підприємства за наявності письмової вимоги має право викупити у нього усе (або частину) рухоме майно, яке належить Підприємству на день розірвання договору та використовується у спільній діяльності. При достроковому розірванні договору за ініціативою Підприємства (за відсутності вини Порту) питання про викуп рухомого майна Підприємства вирішується Портом залежно від реальної необхідності в цьому майні. Вартість рухомого майна обчилюється експертним шляхом. 55. Таким чином, сторони в договорі чітко відмежували майно, придбане за рахунок внеску, від іншого майна, придбаного за рахунок коштів спільної діяльності, склад якого є невизначеним і може змінюватися, тавстановили різний правовий режим для таких видів майна. 56. Крім того, тлумачення змін, унесених до договору про спільну діяльність, як таких, що передбачали перехід у спільну власність учасників простого товариства майна, придбаного за рахунок внеску Підприємства, не відповідає принципам справедливості та пропорційності умов договору, адже створює істотний економічний дисбаланс для Підприємства, є для нього вочевидь економічно недоцільною умовою. Таке тлумачення позбавляє позивача як сторону договору права власності на майно вартістю 28 880 000 доларів США, тому для нього підписання договору в такому розумінні не має економічного сенсу. При тлумаченні правочину слід також звернути увагу на те, що оцінку внеску ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" у спільну діяльність сторони не змінювали (вона складає 51 048 000 доларів США). Але вартість внеску не може бути однаковою при переданні у спільну діяльність права користування майном і при переданні у спільну діяльність права власності на це ж самемайно. Якщо тлумачити таким чином договір, то підписанням відповідних змін Підприємство значно погіршило б своє становище, права й обов'язки сторін виглядали б непропорційно, адже Порт передавав би майно тільки в користування з правом його повернення після припинення договору, а Підприємствопередавало би все майно у власність простого товариства (спільну власність учасників договору) і втрачало будь-які права на повернення саме цьогоіндивідуальновизначеного майна. 57. У цій справі при з'ясуванні власника спірного майна можназробити висновок, що пункти 5.1, 5.3, 5.6 договору від 22 червня 2005 року N 435-О та додаткової угоди до нього від 10 квітня 2006 року свідчать про те, що майно, набуте за рахунок вкладу позивача, є лише його власністю, а не спільною власністю учасників і передавалося простому товариству тільки в користування. 58. Натомість суд апеляційної інстанції помилково вказав на відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на внесений ним у спільну діяльність вклад, тоді як місцевий господарський суд дійшов правильних висновків про визнання за позивачем права власності на це майно і можливості захисту його способом, установленим статтею 392 ЦК України. Разом з тим оскільки суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, але в мотивувальній його частині помилково послався на перетворення форми вкладу з грошової на майнову, мотивувальна частина судового рішення місцевого господарського суду підлягає зміні в редакції цієї постанови. 59. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасники спільної діяльності визначили в договорі різний правовий режим майна, набутого за рахунок цільового внеску ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ". Майно не є спільною власністю обох учасників, а належить до приватної власності позивача. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 60. Пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 61. За правилами частин першої і четвертої статті 311 цього ж Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 62. У цій справі суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, однак з неправильним застосуванням норм матеріального права та помилковим тлумаченням умов договору, що є предметом спору в цій справі. Тому ухвалене у цій справі рішення суду першої інстанції слід змінити в мотивувальній частині, тоді як постанову суду апеляційної інстанції - скасувати. Щодо судових витрат 63. Оскільки касаційна скарга позивача підлягає задоволенню частково, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - зміні лише в мотивувальній частині, то відповідно до статті 129 ГПК Українивитрати зі сплати судового збору за її подання покладаються на відповідача. Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Приватного підприємства "Контейнерний термінал Іллічівськ" задовольнити частково. 2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року та додаткову постанову цього ж суду від 14 вересня 2017 року у справі N 916/2500/15 скасувати. 3. Рішення Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року у справі N 916/2500/15 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. 4. В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року у справі N 916/2500/15 залишити без змін. 5. Стягнути з Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" (68001, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Праці, 6, код ЄДРПОУ 01125672) на користь Приватного підприємства "Контейнерний термінал Іллічівськ" (68001, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Транспортна, 10, код ЄДРПОУ 33140204) 146 160 (сто сорок шість тисяч сто шістдесят) гривень судових витрат зісплатисудового збору за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА Іменем України 24 квітня 2019 року м. Київ Справа N 1-24/2009 Провадження N 13-1 зво19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Яновської О.Г., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю. розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Перга Олевського району Житомирської області про перегляд вироку Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року й ухвали Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, за участю секретаря судового засідання - Письменної Н.Д., учасників судового провадження: прокурора - Чупринської Є.М., заявника- ОСОБА_5., і ВСТАНОВИЛА: І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів 1. Вироком Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року засуджено ОСОБА_5 за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 375, ч. 1 ст. 70 Кримінального кодексу України (далі - КК України) на 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в установах та організаціях незалежно від форм власності, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків, строком на 3 роки. 2. На підставі ст. 75 КК України заявника звільнено від відбування основного покарання з випробуванням із іспитовим строком 3 роки. 3. Відповідно до вимог ст. 54 КК України ОСОБА_5 позбавлено кваліфікаційного класу судді. 4. Цим же вироком засуджено ОСОБА_7, щодо котрого не ставиться питання про перегляд судових рішень. 5. За вироком суду ОСОБА_5 визнано винним у зловживанні службовим становищем, тобто умисному, з корисливих мотивів використанні службовою особою службового становища всупереч інтересам служби, що спричинило тяжкі наслідки охоронюваним законом правам, свободам та інтересам громадянина у виді підриву престижу та авторитету органу державної влади, та в постановленні суддею завідомо неправосудної постанови з корисливих мотивів. 6. ОСОБА_5 обіймаючи посаду судді Радомишльського районного суду Житомирської області, знаючи, що ОСОБА_8 відбуває адміністративний арешт в ізоляторі тимчасового тримання Радомишльського райвідділу (далі - ІТТ Радомишльського райвідділу), 26 квітня 2007 року звернувся до керівництва установи з проханням про направлення останнього для виконання суспільно корисних робіт у приміщенні суду. Замість цього, за допомогою ОСОБА_9, котрий не був обізнаним про його злочинні наміри, ОСОБА_5 залучив ОСОБА_8 до виконання робіт на будівництві будинку свого батька за адресою: АДРЕСА_1 7. На початку листопада 2007 року ОСОБА_5 вирішив повторно безоплатно використати ОСОБА_8 на будівельних роботах. Зловживаючи службовим становищем із корисливих мотивів, він вступив у злочинну змову з дільничним інспектором Радомишльського райвідділу - ОСОБА_7 та схилив його до вчинення службового злочину. 8. ОСОБА_7, зловживаючи службовим становищем, діючи всупереч інтересам служби та в інтересах судді ОСОБА_5, у ранці 08 листопада 2007 року, звернувся з проханням до начальника ІТТ Радомишльського райвідділу - ОСОБА_10, доставити ОСОБА_8 9. Усвідомлюючи, що ОСОБА_8 будь-якого правопорушення не вчиняв, ОСОБА_7, умисно склав на нього протокол про адміністративне правопорушення - дрібне хуліганство, ніби вчинене ОСОБА_8 08 листопада 2007 року об 11 год. 30 хв. у стані алкогольного сп'яніння за адресою вул. Русанівська, м. Радомишля, який власноруч підписав. До цього протоколу ОСОБА_7 долучив підроблені пояснення очевидців, після чого виніс постанову за справою про адміністративне правопорушення та разом із підробленими матеріалами передав заступнику начальника Радомишльського райвідділу для ознайомлення та скерування до суду. 10. У цей же день, суддя ОСОБА_5. усвідомлюючи, що ОСОБА_8 адміністративного правопорушення не вчиняв, розглянув у своєму кабінеті справу про вчинення ОСОБА_8 адміністративного правопорушення за ст. 173 КУпАП, визнав його винним та ухвалив завідомо неправосудну постанову, застосувавши до ОСОБА_8 стягнення у виді адміністративного арешту строком на 15 діб. 11. Оскільки ОСОБА_8 на виконання постанови Радомишльського районного суду Житомирської області відбував адміністративне стягнення в ІТТ Радомишльського райвідділу, ОСОБА_5 погодив питання про його залучення до суспільно корисних робіт у приміщенні суду. Водночас, замість цього, за допомогою ОСОБА_9, 11, 12, 17, 19, 20 та 21 листопада 2007 року залучав ОСОБА_8 до безоплатних робіт на будівництві свого батька. 12. Ухвалою Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року вирок апеляційного суду, який переглядався щодо засуджених, змінено. Виключено з вироку суду додаткове покарання, призначене ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на підставі ст. 54 КК України. Виключено з мотивувальної частини вироку посилання на показання свідка ОСОБА_9 В решті вирок суду залишено без зміни. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 13. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі "Гриб проти України" (заява N 65078/10) від 14 грудня 2017 року, яке набуло статусу остаточного (далі - Рішення ЄСПЛ), констатовано порушення щодо ОСОБА_5 положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України (пункти 39, 72 Рішення ЄСПЛ). 14. Щодо тверджень скарги заявника за пунктом 1 та підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, а саме, неявки у судове засідання свідків Ш. та І., використання їхніх показань, Суд постановив, що не було порушено пункт 1 та підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку із використанням показань Ш. та його неявкою у судове засідання та у зв'язку з визнанням допустимим доказом наданих ним під час досудового слідства показань І. проти заявника. 15. Розглянувши інші доводи заявника з урахуванням усіх наявних документів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд дійшов висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією. 16. Тому в решті вимог заява ОСОБА_5 визнана неприйнятною та необґрунтованою відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції (пункт 64 Рішення ЄСПЛ). 17. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_5. 1 000 (одну тисячу) євро на відшкодування моральної шкоди і 105 євро - компенсації судових та інших витрат. Рух справи за заявою про перегляд судових рішень 18. ОСОБА_5 не погодившись із постановленими щодо нього судовими рішеннями, звернувся до Верховного Суду із заявою про їх перегляд за виключними обставинами у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 року, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. 19. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 03 січня 2019 року задоволено клопотання ОСОБА_5 про поновлення процесуального строку, витребувано з Міністерства юстиції України автентичний переклад рішення ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 рокута відповідно до вимог статті 400-18 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України 1960 року), норми якої є застосовними відповідно до пункту 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК України), 463, 464 КПК України відкрито провадження у справі за заявою засудженого про перегляд судових рішень щодо нього за виключними обставинами та призначено до судового розгляду. 20. Оскільки кримінальну справу щодо заявника розглянуто до набрання чинності КПК України за процедурою, передбаченою КПК України 1960 року, при здійсненні перегляду судових рішень заявою ОСОБА_5 за виключними обставинами мають застосовуватись положення Глави 32-1 КПК України 1960 року з урахуванням положень Глави 34 КПК України. II. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника 21. У своїй заяві ОСОБА_5 порушує питання про перевірку законності та вмотивованості ухвали Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року, вироку Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року. В обґрунтування своїх вимог посилається на встановлення рішенням ЄСПЛ факту порушення Україною міжнародних зобов'язань, яке виразилось у недотриманні пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України. 22. Крім того, заявник зазначив, що вирок та ухвалу суду в частині визнання його винним за ч. 2 ст. 375 КК України належить скасувати, а провадження у справі закрити за недоведеністю його винуватості у вчиненні злочину, а в частині визнання його винним за ч. 2 ст. 364 КК України, провадження у справі закрити за відсутністю складу злочину. 23. На цих підставах ОСОБА_5 просить скасувати вирок та ухвалу суду, а кримінальну справу щодо нього закрити. 24. Під час судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду заявник ОСОБА_5 підтримав заявлені вимоги, просив їх задовольнити. Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження 25. Прокурор частково підтримала вимоги заяви ОСОБА_5 Вважає, що порушення Конвенції, встановлені ЄСПЛ, дають підстави для застосування лише таких заходів індивідуального характеру щодо ОСОБА_5 як новий розгляд кримінальної справи в суді касаційної інстанції. III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ 26. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, доводи заявника й інших учасників судового провадження і з дотриманням передбачених законодавством меж та підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків. 27. Як убачається з Рішення ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 року, Суд дійшов висновку про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України щодо ОСОБА_5 виходячи з наступного. 28. З матеріалів кримінальної справи видно, що до Верховного Суду України на вирок Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року надійшло подання прокурора та касаційні скарги засуджених ОСОБА_7, ОСОБА_5 та його захисника Прокопчука В.О. 29. Заявник в своїй касаційній скарзі вказував, що письмові показання свідка Ш. не можуть бути покладені в обґрунтування вироку суду, оскільки він їх не підписав і не був допитаним безпосередньо судом. Заявник також посилався на викривлення судом першої інстанції показань І. та поставив під сумнів їх достовірність. 30. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 березня 2010 року в судовому засіданні задоволено клопотання засудженого ОСОБА_5 та його захисника про перенесення касаційного розгляду справи (т. 4, а. с. 479-480). 31. Зі змісту судового рішення вбачається, що розгляд справи перенесено на 22 квітня 2010 року, про що було відомо ОСОБА_5, оскільки він був особисто присутнім у судовому засіданні. 32. На виконання вимог ч. 3 ст. 392 КПК України 1960 року, 23 березня 2010 року іншим учасникам процесу, а також ОСОБА_5, було направлено письмове повідомлення про перенесення касаційного розгляду справи (т. 4, а. с. 481). Разом із тим, заявник у заяві до ЄСПЛ стверджував, що його не викликали на засідання Верховного Суду України, в якому був присутнім прокурор. 33. 22 квітня 2010 року колегією суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України розглянуто кримінальну справу за касаційним поданням прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, касаційними скаргами засудженого ОСОБА_7, засудженого ОСОБА_5 та його захисника Прокопчука В.О., лише за участі прокурора, інші учасники в судове засідання не з'явилися. 34. Розгляд справи касаційним судом проведено за правилами статей 394 КПК України 1960 року, за якими неявка учасників процесу на засідання суду не є перешкодою для розгляду справи, якщо інше не передбачено Кодексом або рішенням суду. 35. Мотивуючи свої висновки про порушення Конвенції, ЄСПЛ виходив із того, що Верховний Суд України розглянув касаційну скаргу заявника за відсутності його та його захисника, тоді як прокурор був присутнім у засіданні. ЄСПЛ зазначив, що прокурор мав перевагу бути присутнім у засіданні Верховного Суду України та на відміну від сторони захисту мав можливість зробити усні зауваження, що мало на меті вплинути на думку суду. Посилаючись на свою попередню практику у справах щодо України, ЄСПЛ вказав, що процесуальна справедливість вимагала, щоб заявнику також була надана можливість зробити усні зауваження у відповідь. 36. Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою правову позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом. 37. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14 (3) (d)) вказується: "Кожен має право при розгляді будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, як мінімум, на такі гарантії на основі повної рівності: (d) бути засудженим в його присутності... ". 38. ЄСПЛ визнає, що хоча право обвинуваченого бути судимим у його присутності в Конвенції прямо не згадується, воно має "першорядне значення". Під час слухання людина володіє таким процесуальним правом як право фізично постати перед судовим посадовцем ("Мулен проти Франції" (3710/406), (2010) § 118; "Оджалан проти Туреччини" (46221/99), Велика палата (2005) § 103; "Медведєв проти Франції" (3394/03), Велика палата (2010) § 118). Право обвинувачених на особисту присутність вимагає, щоб влада досить завчасно інформувала їх самих (а також їх захисників) про дату і місце слухань, викликала їх до суду. 39. Водночас, обвинувачений можедобровільно відмовитися від здійснення свого права бути присутнім на судових слуханнях, проте така відмова має бути встановлена недвозначним чином, бажано в письмовій формі; супроводжуватися дотриманням гарантій, відповідних важливості такого рішення; і не повинна вступати в протиріччя з громадським інтересом ("Колоцца проти Італії" (9024/80), (1985) § 28; "Пуатрімоль проти Франції" (14032/88), (1993) § 31; "Ермі проти Італії" (18114/02), Велика палата (2006) § 73). 40. До початку судового процесу за відсутності обвинуваченого суд зобов'язаний переконатися, що обвинувачений був належним чином повідомлений про судовий розгляд, а також про час і місце слухань. Контрольні механізми в галузі прав людини, які вважають судовий розгляд in absentia допустимим у виняткових обставинах, передбачають, що в цьому випадку суди зобов'язані ще суворіше дотримуватися права обвинуваченого на захист. До таких прав також відноситься право на допомогу адвоката, навіть якщо обвинувачений відмовився особисто бути присутнім на суді і вибрав захист за допомогою адвоката ("Пелладоах проти Нідерландів" (16737/90), (1994) § 41; "Пуатрімоль проти Франції" (14032 / 88), (1993) § 34). 41. Однак, відповідно до матеріалів кримінальної справи, заявник та його адвокат були відсутні під час касаційного розгляду і були позбавлені можливості взяти особисту участь у ньому. 42. Важливо також зауважити, що суд касаційної інстанції не встановив недвозначним чином відмову заявника та його адвоката від особистої присутності під час касаційного розгляду. Тим більше, що слухання справи попередньо було відкладено з ініціативи сторони захисту, що, в свою чергу, свідчило про бажання заявника та його адвоката бути присутніми особисто під час касаційного розгляду. 43. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права. 44. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону N 3477-IV Рішення ЄСПЛ є обов'язковими для виконання Україною. 45. Згідно зі статтею 1 Закону N 3477-ІVпід виконанням рішення розуміється виплата стягувачеві відшкодування, вжиття заходів індивідуального та загального характеру. 46. Додатковими заходами індивідуального характеру відповідно до статті 10 зазначеного Закону N 3477-IV є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції, що здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. 47. Оскільки ЄСПЛ не визнав порушення права заявника на справедливий суд під час досудового та судового слідства в суді першої інстанції, то підстави для скасування вироку апеляційного суду, як про це ставиться питання ОСОБА_5, у Великої Палати Верховного Суду відсутні. 48. Разом із тим, виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлена у кримінальній справі щодо ОСОБА_5 ухвала Верховного Суду України не може залишатися в силі та підлягає скасуванню. 49. Констатований ЄСПЛ характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_5 судом касаційної інстанції. 50. Відповідно до ч. 5 ст. 31, ч. 3 ст. 33 КПК України, кримінальне провадження у касаційному порядку здійснюється колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду. 51. Доводи заяви ОСОБА_5 щодо незгоди із доведеністю його винуватості у вчиненні злочинів, його сумніви у висновках досудового слідства та суду, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що не належать до визначеного законом предмета перегляду судових рішень ані згідно з главою 32-1 КПК 1960 року, ані відповідно до чинної на момент перегляду глави 34 КПК України, оскільки такі заяви не були предметом розгляду в ЄСПЛ. Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-22, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК України, параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_5 - задовольнити частково. Ухвалу Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року щодо ОСОБА_5 на підставі установлення міжнародною судовою установою, юрисдикцію якої визнано Україною, порушень міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.І. Данішевська Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.М. Ситнік Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 квітня 2019 року м. Київ Справа N 914/3587/14 Провадження N 12-34гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Львівобленерго", відповідач - фізична особа - підприємець ОСОБА_1, орган виконання судових рішень - Сихівський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 914/3587/14 за позовом Публічного акціонерного товариства "Львівобленерго" до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про стягнення вартості недорахованої електричної енергії в сумі 40 474,44 грн за касаційними скаргами Сихівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області, фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 на постанову Західного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2018 року (головуючий суддя Матущак О.І., судді Мирутенко О.Л., Якімець Г.Г.) й ухвалу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2018 року (суддя Манюк П.Т.) у справі за скаргою Приватного акціонерного товариства "Львівобленерго" на дії Сихівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області та УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст вимог скарги на дії Сихівського відділу державної виконавчої служби 1. У жовтні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Львівобленерго" (далі - ПАТ "Львівобленерго") звернулось до Господарського суду Львівської області з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1.) про стягнення вартості недорахованої електричної енергії в сумі 40 474,44 грн. 2. Рішенням Господарського суду Львівської області від 18 грудня 2014 року у справі N 914/3587/14 позов задоволено частково: вирішено стягнути з ФОП ОСОБА_1 на користь ПАТ "Львівобленерго" 30 302,00 грн вартості недорахованої електричної енергії, 1 368,42 грн судового збору, в задоволенні інших позовних вимог відмовлено. 3. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2015 року, з урахуванням додаткової постанови цього ж суду від 06 травня 2015 року, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 04 серпня 2015 року, скасовано рішення Господарського суду Львівської області від 18 грудня 2014 року в частині відмови у задоволенні позову та прийнято нове рішення, яким позов задоволено повністю: стягнуто з відповідача на користь позивача 40 474,44 грн вартості недорахованої електричної енергії. 4. На виконання постанови Львівського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2015 року видано наказ про примусове виконання рішення від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14. 5. У березні 2018 року Приватне акціонерне товариство "Львівобленерго" (далі - ПрАТ "Львівобленерго") звернулося до Господарського суду Львівської області зі скаргою на дії Сихівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Сихівський ВДВС) з такими вимогами: 1) зобов'язати начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець (виконавці) Сихівського ВДВС, здійснити перевірку рішень та дій державного виконавця (виконавців) щодо виконання наказу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14 у межах повноважень, наданих чинним законодавством, про що письмово повідомити суд та стягувача; 2) визнати дії та рішення державного виконавця Лесика В.Р. щодо повернення виконавчого документа (наказ Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14) стягувачу без прийняття до виконання таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства; 3) зобов'язати державного виконавця Лесика В.Р. прийняти до виконання наказ від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа. 6. Скаргу мотивовано тим, що 19 лютого 2018 року на адресу скаржника надійшло повідомлення державного виконавця Сихівського ВДВС Лесика В.Р. про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання від 08 лютого 2018 року. Підставою для відмови у прийнятті заяви стягувача про примусове виконання рішення та відкритті виконавчого провадження за наказом Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14 є відмінність у назві стягувача. На думку скаржника, такі дії державного виконавця є незаконними, оскільки перейменування ПАТ "Львівобленерго" на ПрАТ "Львівобленерго" за своєю суттю є зміною типу товариства і не є його реорганізацією (перетворенням), на підтвердження чого скаржником до заяви про примусове виконання наказу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14 було додано завірені копії сторінок статуту стягувача, які не були взяті державним виконавцем до уваги. Фактичні обставини справи 7. Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням Господарського суду Львівської області від 18 грудня 2014 року у справі N 914/3587/14 позов ПАТ "Львівобленерго" задоволено частково: вирішено стягнути з ФОП ОСОБА_1. на користь ПАТ "Львівобленерго" 30 302,00 грн вартості недоврахованої електричної енергії, 1 368,42 грн судового збору, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 8. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2015 року, з урахуванням додаткової постанови цього ж суду від 06 травня 2015 року, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 04 серпня 2015 року, скасовано рішення місцевого господарського суду від 18 грудня 2014 року у справі N 914/3584/14 в частині відмови у задоволенні позову та прийнято нове рішення, яким позов задоволено повністю: стягнув з відповідача на користь позивача 40 474,44 грн вартості недоврахованої електричної енергії. Додатковою постановою суд апеляційної інстанції стягнув з відповідача 1 827,00 грн судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції. 9. На виконання постанови Львівського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2015 року та з урахуванням додаткової постанови цього ж суду від 06 травня 2015 року у справі N 914/3587/14, 07 травня 2015 року було видано накази. 10. 19 лютого 2018 року на адресу скаржника надійшло повідомлення державного виконавця Сихівського ВДВС Лесика В.Р. про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання від 08 лютого 2018 року на підставі пункту 2 частини третьої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки в наказі стягувачем вказано ПАТ "Львівобленерго", а заяву подано ПрАТ "Львівобленерго". 11. У зв'язку з цим, ПрАТ "Львівобленерго" звернулося до начальника Сихівського ВДВС на підставі частин третьої, четвертої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" зі скаргою від 27 лютого 2018 року на дії державного виконавця, яка отримана відділом 05 березня 2018 року, з проханням здійснити перевірку рішення та дій державного виконавця під час розгляду останнім заяви стягувача про примусове виконання рішення у справі N 914/3587/14, однак, відповіді від начальника Сихівського ВДВС щодо результатів розгляду цієї скарги не отримано. 12. Зазначені обставини і стали підставою для звернення до суду позивача із скаргою на дії державного виконавця. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 13. Господарський суд Львівської області ухвалою від 07 травня 2018 року скаргу ПрАТ "Львівобленерго" на дії Сихівського ВДВС задовольнив частково. Визнав дії та рішення державного виконавця Сихівського ВДВС Лесика В.Р. щодо повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства. Зобов'язав державного виконавця Лесика В.Р. прийняти до виконання наказ від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа. У задоволенні решти вимог скарги відмовлено. 14. Ухвала суду мотивована тим, що ПрАТ "Львівобленерго" і ПАТ "Львівобленерго" є однією і тією ж юридичною особою, а отже, висновок державного виконавця, дії якого оскаржуються, про відмінність назви стягувача є неправомірним, а повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання - незаконним. 15. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2018 року ухвалу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2018 року змінено шляхом виключення з мотивувальної частини та відповідно пункту 3 резолютивної частини ухвали висновку суду про зобов'язання державного виконавця Сихівського ВДВС Лесика В.Р. прийняти до виконання наказ від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа. 16. Постанова мотивована тим, що, зобов'язавши державного виконавця Сихівського ВДВС прийняти до виконання спірний наказ, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа, суд першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень. Адже прийняття уповноваженим органом рішення про відкриття виконавчого провадження та можливість розпочати примусове виконання рішення належить виключно до повноважень органу державної виконавчої служби. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 17. У січні 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшли касаційні скарги Сихівського ВДВС та ФОП ОСОБА_1 на постанову Західного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2018 року та ухвалу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2018 року, в яких скаржники просять скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні скарги ПрАТ "Львівобленерго" на дії та рішення державного виконавця відмовити повністю. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 18. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 січня 2019 року відкрив касаційне провадження за цими касаційними скаргами. 19. 21 лютого 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу разом із касаційними скаргами Сихівського ВДВС та ФОП ОСОБА_1 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил предметної юрисдикції. 20. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 березня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи осіб, які подали касаційні скарги 21. Касаційні скарги Сихівського ВДВС та ФОП ОСОБА_1 мотивовано порушенням судами попередніх інстанцій положень статті 334 Господарського процесуального кодексу України, неприйняттям до уваги вимог статей 45, 47 Закону України "Про виконавче провадження". Водночас скаржники вказують на те, що ПрАТ "Львівобленерго" не є і ніколи не було стороною виконавчого провадження (з огляду на повернення йому виконавчого документа), а тому, в силу вимог статті 339 Господарського процесуального кодексу України не має права звертатися зі скаргою на дії та рішення державного виконавця, відтак, на переконання скаржників, суди фактично вийшли за межі способів захисту, передбачених статтею 343 цього Кодексу. 22. На переконання ФОП ОСОБА_1, його касаційна скарга стосується питань права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики щодо застосування частини п'ятої статті 334 Господарського процесуального кодексу України, пункту 14 розділу II Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року N 512/5 (далі - Інструкція з організації примусового виконання рішень), оскільки діючий нині процесуальний закон не регламентує порядок зміни назви сторони виконавчого провадження після закінчення розгляду справи по суті та перед відкриттям виконавчого провадження. За його твердженням, скарга, що є предметом цього судового розгляду, має розглядатись судами адміністративної юрисдикції, в порядку Кодексу адміністративного судочинства України. 23. Інші учасники справи своєї позиції у справі не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо юрисдикції суду 24. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця скарга на дії Сихівського ВДВС з примусового виконання рішення суду першої інстанції, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань. 25. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 26. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). 27. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. 28. Частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 29. Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців. 30. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 31. Тобто, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ. 32. Якщо виконанню підлягає рішення іншого органу (не суду) і відсутній спеціальний закон, що передбачає порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби, у такому випадку вони підлягають оскарженню в порядку адміністративного судочинства. 33. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду України від 29 серпня 2018 року у справі N 201/10328/16-ц (провадження N 14-192цс18) та від 21 листопада 2018 року у справі N 569/12295/16-ц (провадження N 14-451цс18). 34. Статтею 15 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення. 35. Виходячи з наведених нормативних приписів, Велика Палата Верховного Суду вважає, що особа набуває статусу сторони виконавчого провадження (як стягувач або боржник) з моменту видачі на її користь (в її інтересах) відповідного виконавчого документа. При цьому відкриття виконавчого провадження не впливає на наявність (або ж відсутність) такого статусу особи. 36. ПрАТ "Львівобленерго" (стягувач) оскаржує повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання від 08 лютого 2018 року, оскільки в наказі Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14 стягувачем указано ПАТ "Львівобленерго", а заяву про примусове виконання судового рішення подало ПрАТ "Львівобленерго". 37. Відповідно до наказу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14 ПАТ "Львівобленерго" є стягувачем, а отже, і стороною виконавчого провадження. 38. Відповідно до статті 339 Господарського процесуального кодексу України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. 39. Згідно зі статтею 340 Господарського процесуального кодексу України скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. Про подання скарги суд повідомляє відповідний орган державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше наступного дня після її надходження до суду. 40. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 343 Господарського процесуального кодексу України). 41. Тобто, як право на звернення зі скаргою, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали, пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами Господарського процесуального кодексу України та його примусовим виконанням. 42. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки ПрАТ "Львівобленерго" (стягувач) звернулося до господарського суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії Сихівського ВДВС щодо виконавчого документа у порядку контролю за виконанням судового рішення, така скарга має розглядатися за правилами господарського судочинства. 43. Отже, доводи ФОП ОСОБА_1, що скарга стягувача ПрАТ "Львівобленерго" на дії та рішення державного виконавця має розглядатися судами адміністративної юрисдикції, є необґрунтованими. Щодо суті касаційної скарги 44. Стосовно повідомлення державного виконавця Сихівського ВДВС Лесика В.Р. про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання у зв'язку з відмінністю у назві стягувача, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 45. Судами встановлено, що підставою для повернення виконавчого документа державним виконавцем зазначено те, що в наказі стягувачем вказано ПАТ "Львівобленерго", а заяву про примусове виконання судового рішення подано ПрАТ "Львівобленерго", при цьому державний виконавець послався на пункт 2 частини третьої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", зазначивши, що в наказі Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14 стягувачем указано ПАТ "Львівобленерго". 46. Відповідно до частини першої статті 108 Цивільного кодексу України перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми. 47. Стаття 83 цього ж Кодексу, яка має назву "Організаційно-правові форми юридичних осіб", визначає, що юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Отже, з точки зору зазначеної норми закону, усі товариства належать до однієї організаційно-правової форми юридичної особи. 48. Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону України "Про акціонерні товариства" повне найменування акціонерного товариства українською мовою повинне містити його організаційно-правову форму (акціонерне товариство). Тип акціонерного товариства не є обов'язковою складовою найменування акціонерного товариства. 49. В абзаці 3 частини другої статті 5 Закону України "Про акціонерні товариства" зазначено, що зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням. 50. З аналізу зазначених положень убачається, що сама лише зміна найменування (типу) юридичної особи не означає її реорганізації, зокрема, перетворення, якщо при цьому не змінюється організаційно-правова форма такої особи. Зміна типу акціонерного товариства з публічного на приватне (ПАТ "Львівобленерго" на ПрАТ "Львівобленерго") не є його реорганізацією. Водночас зміна найменування юридичної особи тягне за собою необхідність у державній реєстрації змін до установчих документів у порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань". 51. Як установлено судами попередніх інстанцій, згідно з пунктом 1.1. статуту ПрАТ "Львівобленерго", затвердженого загальними зборами ПАТ "Львівобленерго", протокол від 13 квітня 2017 року N 14, Публічне акціонерне товариство "Львівобленерго" було перейменовано на Приватне акціонерне товариство "Львівобленерго" відповідно до вимог Закону України "Про акціонерні товариства". 52. Згідно із пунктом 5 розділу XVII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про акціонерні товариства" приведення діяльності у відповідність із нормами цього Закону, статутів та внутрішніх положень акціонерних товариств, створених до набрання чинності цим Законом, у тому числі зміна найменування акціонерних товариств з відкритого або закритого на публічне або приватне, не є перетворенням та не потребує застосування процедури припинення. 53. Таким чином, зміна найменування (типу) товариства з публічного на приватне не свідчить про припинення суб'єкта господарювання як юридичної особи шляхом її реорганізації, з огляду на що зазначені обставини не можуть бути підставою для висновку про те, що такий суб'єкт є відмінним від відповідної юридичної особи. 54. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що ПрАТ "Львівобленерго" і ПАТ "Львівобленерго" є однією і тією ж юридичною особою, а отже, висновок державного виконавця, дії якого оскаржуються, про відмінність назви стягувача є неправомірним, а повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання - незаконним. 55. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що на відміну від заміни сторони виконавчого провадження її правонаступником, у разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, ім'я чи по батькові (для фізичної особи), виконавець, за наявності підтверджуючих документів, змінює своєю постановою назву сторони виконавчого провадження (стаття 15 Закону України "Про виконавче провадження", пункт 14 розділу II Інструкції з організації примусового виконання рішень). Звідси, зміна найменування юридичної особи як сторони виконавчого провадження не потребує її заміни судом, а здійснюється постановою виконавця, якою змінюється назва відповідної сторони такого провадження. 56. Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у Законі України "Про виконавче провадження" органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України "Про виконавче провадження"). Усі дії у виконавчому провадженні (у тому числі й зміна назви його сторони) вчиняються виконавцем після відкриття такого провадження. 57. Велика Палата Верховного Суду також наголошує, що відповідно до частини другої статті 343 Господарського процесуального кодексу України, у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). 58. Отже, вимога скарги про зобов'язання державного виконавця Лесика В.Р. прийняти до виконання наказ від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа є правомірною і підлягає задоволенню. 59. За таких обставин Господарський суд Львівської областісуд дійшов обґрунтованого висновку про визнання дії та рішення державного виконавця Сихівського ВДВС Лесика В.Р. щодо повернення виконавчого документа (наказ Господарського суду Львівської областівід 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14) стягувачу без прийняття до виконання таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства та про зобов'язання державного виконавця Лесика В.Р. прийняти до виконання спірний наказ, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа, отже, це судове рішення є таким, що постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права. 60. Натомість Західний апеляційний господарський суд у своїй постанові від 05 грудня 2018 року дійшов помилкових висновків, що зобов'язавши державного виконавця Сихівського ВДВС прийняти до виконання спірний наказ, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа, суд першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень, оскільки Господарський суд Львівської області діяв відповідно до положень статті 343 Господарського процесуального кодексу України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 61. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити у силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 62. Згідно з положеннями статті 312 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 63. З огляду на викладене, касаційні скарги Сихівського ВДВС та ФОП ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, постанова Західного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2018 року - скасуванню із залишенням в силі ухвали Господарського суду Львівської області від 07 травня 2018 року у справі N 914/3587/14. Щодо судових витрат 64. Оскільки за результатом розгляду касаційних скарг Сихівського ВДВС та ФОП ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду залишила ухвалу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2018 року у справі N 914/3587/14 в силі, якою спір вирішено на користь стягувача, розподіл судових витрат не проводиться. Висновок щодо застосування норм права 65. Особа набуває статусу сторони виконавчого провадження (як стягувач або боржник) з моменту видачі на її користь (в її інтересах) відповідного виконавчого документа. При цьому відкриття виконавчого провадження не впливає на наявність (або ж відсутність) такого статусу особи. 66. Зміна найменування (типу) акціонерних товариств з відкритого або закритого на публічне або приватне не свідчить про припинення суб'єкта господарювання як юридичної особи шляхом її реорганізації, з огляду на що зазначені обставини не можуть бути підставою для висновку про те, що такий суб'єкт є відмінним від відповідної юридичної особи. 67. Зміна найменування (типу) юридичної особи як сторони виконавчого провадження не потребує її заміни судом, а здійснюється постановою виконавця, якою змінюється назва відповідної сторони такого провадження. Керуючись статтями 300-302, 308, 312, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційні скарги Сихівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області, фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2018 року скасувати. 3. Ухвалу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2018 року у справі N 914/3587/14 залишити в силі. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/20084/14 Провадження N 11-174ас18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження заяву Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ "КБ "Приватбанк") про перегляд судових рішень у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України (далі - Кабмін), треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра" (далі - ПАТ "КБ "Надра"), ПАТ КБ "Приватбанк", Публічне акціонерне товариство "Альфа-банк" (далі - ПАТ "Альфа-банк"), про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови, УСТАНОВИЛА: У грудні 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовами (з урахуванням уточнених позовних вимог) про визнання незаконними, нечинними та часткове скасування пунктів 1 та 2 постанови Кабміну від 26 листопада 2014 року N 662 "Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" (далі - постанова Кабміну N 662). Окружний адміністративний суд м. Києва ухвалою від 4 березня 2015 року вказані позовні заяви об'єднав в одне провадження. Суди розглядали справу неодноразово. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 7 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 22 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив частково: визнав незаконною та нечинною постанову Кабміну N 662 в частині: - пункту 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Зміни), зокрема текст "після слів "заставлене майно" доповнити словами " (крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)"; доповнити розділ пунктом 11 такого змісту: "11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу". - пункт 2 Змін, зокрема текст "Доповнити перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту: "Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин" 2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості". У задоволенні решти позовних вимог суд апеляційної інстанції відмовив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 1 листопада 2017 року касаційні скарги Кабміну та ПАТ "КБ "Приватбанк" залишив без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року без змін. 15 листопада 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до Верховного Суду України із заявою (з урахуванням доповнення до неї) про перегляд цього рішення з підстав, установлених пунктами 1, 2, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, на підтвердження чого додало копії постанови Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року (N К/9991/34681/11), ухвали цього ж суду від 24 листопада 2015 року (N К/800/24829/15), постанови Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року (N 910/32719/15), ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року (N 761/28870/15-ц), 4 жовтня 2017 року (N 523/6518/15-ц), 1 листопада 2017 року (N 761/2573/15-ц), постанов Верховного Суду України від 11 липня 2012 року (N 6-63цс12), 4 лютого 2015 року (N 6-238цс14), 20 травня 2015 року (N 6-158 цс15), 9 вересня 2015 року (N 6-483цс15), 3 лютого 2016 року (N 6-2947цс15), 22 червня 2016 року (N 6-197цс16), 6 липня 2016 року (N 6-969цс16), 30 листопада 2016 року (N 308/22362/13-ц), 5 липня 2017 року (N 754/9711/14-ц). Заявник просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 7 листопада 2016 року залишити в силі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС викладено в новій редакції. Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) установлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. За приписами підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки справа за заявою ПАТ "КБ "Приватбанк" згідно із частиною другою статті 241 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат в адміністративних та господарських справах Верховного Суду України, то її відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" цього Кодексу (у редакції Закону N 2147-VIII) Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 лютого 2018 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який відповідно до підпункту 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2018 року відкрив провадження у справі за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Кабміну, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, ПАТ "КБ "Надра", ПАТ "КБ "Приватбанк", ПАТ "Альфа-банк", про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови, а ухвалою від 8 червня 2018 року призначив справу до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені у заяві доводи, а також доводи, що містяться у запереченні ОСОБА_4 та поясненні Кабміну, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди попередніх інстанцій встановили, що на виконання вимог статті 87 Закону України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) Кабмін прийняв постанову від 29 червня 1999 року N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" (далі - Перелік). Відповідно до пункту 1 цієї постанови (в редакції до 26 листопада 2014 року) документами, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, є нотаріально посвідчені угоди, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно. При цьому для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченої угоди; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Постановою Кабміну N 662 до зазначеного Переліку внесено зміни, відповідно до яких, серед іншого, в абзаці першому пункту 1 після слів "заставлене майно" доповнено словами " (крім випадку, передбаченого пунктом 1 цього Переліку)". Крім того, розділ "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами" доповнено пунктом 11 такого змісту: "Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу". Також Перелік доповнено розділом "Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин" та пунктом 2 такого змісту: "Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості". Суди також установили, що позивачі є сторонами кредитних та іпотечних договорів, укладених за участю банківських установ, за якими позивачі мають прострочену заборгованість. Листом від 12 грудня 2014 року Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" повідомило позивача ОСОБА_3, що в разі невиконання ним умов кредитного договору банк може звернутись до суду або відповідно до постанови Кабміну N 662 до нотаріуса для вчинення виконавчого напису на кредитному договорі. Вважаючи оскаржувану постанову незаконною, позивачі звернулися із цим позовом до суду. Відповідно пункту 1 частини першої статті 237 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Підставою звернення з такою заявою ПАТ "КБ "Приватбанк" зазначає неоднакове, на його думку, застосування судами касаційної інстанції в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 46, 87, 88 Закону N 3425-XII. На підтвердження таких доводів заявник додав до заяви копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року (N К/800/24829/15), Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року (N 910/32719/15), Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня, 4 жовтня та 1 листопада 2017 року (N 761/28870/15-4, 523/6518/15-ц, 761/2573/15-ц відповідно). У справі, яка розглядається, позивачі оскаржують пункти постанови Кабміну N 662, якою внесено зміни до постанови Кабміну від 29 червня 1999 року N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів". Однак, як убачається зі змісту ухвал Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 листопада 2017 року, позовні вимоги у цих справах стосувалися визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Тому ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що ці рішення судів касаційної інстанції не є такими, що прийняті у подібних правовідносинах та можуть бути підставою для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року у цій справі. Ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня та 4 жовтня 2017 року, не містить висновків щодо застосування норм матеріального права, оскільки судами касаційної інстанції у цих справах скасовані рішення судів попередніх інстанцій, а справи направлено на новий розгляд до судів першої та апеляційної інстанцій, тобто рішення по суті позову не прийнято. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. На підтвердження неоднакового застосування норм процесуального права ПАТ "КБ "Приватбанк" надало постанову Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року (К/9991/34681/11), у якій, на думку заявника, цей суд по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосував положення частини другої статті 171 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, а саме про те, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, тобто особа повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта. Разом з тим, як убачається зі змісту постанови Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року, наданої на підтвердження неоднакового застосування норм процесуального права, у цій справі суд дійшов висновку, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано. У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки позивачі уклали кредитні та іпотечні договори з банківськими установами, мають повідомлення стосовно прострочення заборгованості, що вказує на можливість застосування до них оскаржуваного нормативно-правового акта в майбутньому, тому вони мають право оскаржити такий акт до суду. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними твердження ПАТ "КБ "Приватбанк" про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права у справі що розглядається та у справі, рішення у якій надано нарівняння. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 237 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Аналіз рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, та постанов Верховного Суду України від 11 липня 2012 року, 4 лютого 2015 року, 20 травня, 9 вересня 2015 року, 3 лютого, 22 червня, 6 липня та 30 листопада 2016 року, 5 липня 2017 року не дає підстав вважати, що висновок Вищого адміністративного суду України не відповідає висновкам щодо застосування норм матеріального права, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України, оскільки рішення у цих справах стосувалися іншого правового регулювання. Так, у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року спір стосувався стягнення заборгованості за кредитним договором; у постанові від 4 лютого 2015 року - зобов'язання старшого державного виконався відділу примусового виконання рішення управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Дніпропетровській області зняти арешт з нерухомого майна, що є предметом іпотеки, накладеного в порядку виконання рішення суду та надання до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про зняття арешту з нерухомого майна; у постанові від 20 травня 2015 року - визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню; у постанові від 9 вересня 2015 року - стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки; у постанові від 3 лютого 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, у постанові від 22 червня 2016 року - усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення; у постанові від 6 липня 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки; у постанові від 30 листопада 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та визнання частково недійсним кредитного договору; у постанові від 5 липня 2017 року - визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 242 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися (частина перша статті 244 КАС в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду). Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 244 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" цього Кодексу (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити в задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра", Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк", Публічне акціонерне товариство "Альфа-банк", про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 квітня 2019 року м. Київ Справа N 2-3392/11 Провадження N 14-105цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Генеральної прокуратури України та ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 19 червня 2014 року у складі судді Мартинишин М.О. та рішення Апеляційного суду Львівської області від 16 грудня 2016 року у складі колегії суддів Шеремети Н.О., Ванівського О.М., Цяцяка Р.П. у цивільній справі за позовом ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13 до Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова, Генеральної прокуратури України, ОСОБА_15 про зняття арешту з майна, ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2011 року ОСОБА_14, ОСОБА_13 та ОСОБА_12 звернулися до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Франківському районі м. Львова (далі - ДПІ у Франківському районі м. Львова), Генеральної прокуратури України, ОСОБА_15 про зняття арешту з майна. ОСОБА_14, ОСОБА_13 та ОСОБА_12 зазначали, що 16 лютого 2011 року слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України у зв'язку з розслідуванням кримінальної справи відносно ОСОБА_15 було накладено арешт на будинок АДРЕСА_1, земельну ділянку за вказаною адресою та на інші речі, які знаходилися в будинку, зазначені у пунктах 1-57 протоколу про накладення арешту на майно. Позивачі вважали, що накладення арешту на майно є безпідставним та неправомірним у зв'язку з тим, що зазначений будинок належить ОСОБА_14 на праві особистої приватної власності. Для обслуговування будинку ОСОБА_15 було передано у приватну власність земельну ділянку за указаною адресою. ОСОБА_14 придбала за особисті кошти котел для обслуговування будинку, а також інше майно, яке зазначене у пунктах 3, 4, 6, 8, 10 протоколу про накладення арешту від 16 лютого 2011 року, а саме: холодильник двокамерний Samsung, пральна машинка AEG 72630, шкіряний куточок світло-жовтого кольору, ванна джакузі POOL SPA та спальний гарнітур. При цьому ОСОБА_14 належить більярдний стіл, що був залишений на горищі в занедбаному стані попередніми мешканцями будинку та кольоровий телевізор Sharp, який ОСОБА_14 було подаровано на її день народження у 2006 році. Майно, зазначене у пунктах 5, 7, 9, 11 указаного протоколу від 16 лютого 2011 року, а саме: холодильник Samsung ДА 990630 ОВ, телевізор кольоровий SONY, шкіряний куточок темно-зеленого кольору та гарнітур модель, належить ОСОБА_12, яка разом із сином ОСОБА_16 з 2004 року зареєстрована та проживає у будинку на АДРЕСА_1 та користується зазначеним майном. Позивачі також просили зняти арешт із золотих виробів, зазначених у пунктах 14-57 протоколу від 16 лютого 2011 року, які належать їм та їх дітям на праві особистої приватної власності, які були ними придбані за власні кошти, подаровані їм, успадковані та які були вилучені, але в подальшому їм повернуті. Накладення арешту на вказане майно позбавляє позивачів можливості повноправно здійснювати свої права власника, на власний розсуд володіти, користуватись та розпоряджатись належним їм майном. Ураховуючи зазначене, ОСОБА_14, ОСОБА_13 та ОСОБА_12 просили суд зняти арешт із зазначеного будинку, земельної ділянки та майна, який було накладено згідно з протоколом про накладення арешту від 16 лютого 2011 року. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 19 червня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_14, ОСОБА_13 та ОСОБА_12 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_14, ОСОБА_13 та ОСОБА_12 не довели, що майно, вказане у пунктах 1-57 протоколу про накладення арешту, є їх особистим. При цьому позивачі не вказали конкретного майна згідно з протоколом, з якого вони просили зняти арешт. Крім того, суд першої інстанції посилався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 15 травня 2013 року у справі N 6-26цс13, за якою вимоги особи, що ґрунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту. У порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено в кримінальному провадженні, розглядаються заяви боржників на обґрунтованість арешту майна. Суд першої інстанції вважав, що обраний позивачами спосіб захисту не відповідає статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 16 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким позовні вимоги ОСОБА_14, яка діяла в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_13, ОСОБА_12, задоволено частково. Звільнено з-під арешту майно, зазначене в протоколі про накладення арешту на майно від 16 лютого 2011 року, складеного слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України у зв'язку з розслідуванням кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_15, а саме: 1/2 частину земельної ділянки площею 0,100 га для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1, належну на праві власності ОСОБА_14 на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку НОМЕР_1, виданого 22 березня 2000 року (пункт 1 протоколу); 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 загальною площею 372 кв. м, житловою площею 122,4 кв. м, належного на праві власності ОСОБА_14 на підставі витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданим 05 липня 2004 року N 4038736 (пункт 1 протоколу); шкіряний куточок (диван, два крісла), виготовлені зі шкіри світло-жовтого кольору; каркас дивана та крісел, виготовлені з дерева темно-коричневого кольору, приблизна вартість 35 тис. грн (пункт 6 протоколу); спальний гарнітур (ліжко, трюмо із дзеркалом та дві тумби), виготовлений із деревини темно-коричневого кольору, модель LS Kontrol STS, серія 246, приблизна вартість 15 тис. грн (пункт 11 протоколу); телевізор проекційний кольоровий, діагональ 60 дюймів, марки SONY, приблизна вартість 16 тис. грн (пункт 7 протоколу); котел опалювальний фірми Buderus Logano 124 вартістю 30 тис. грн (пункт 13 протоколу). ланцюг з металу жовтого кольору із шилдіком ЗАТ "Сардонікс" (маса 8,2 г, код 282, вартість 836 грн. (пункт 14 протоколу); годинник з металу жовтого кольору Cornavin (пункт 15 протоколу); підвіску з металу жовтого кольору з каменем червоного кольору по центру (пункт 16 протоколу); перстень з металу жовтого кольору з шилдіком "Львівський державний ювелірний завод" (маса 2,66 г) (пункт 17 протоколу); підвіску з металу жовтого кольору круглої форми зі знаком " Лев " (пункт 18 протоколу); підвіску з металу жовтого кольору круглої форми з обличчям жінки (пункт 19 протоколу); перстень з металу жовтого кольору з каменем синього кольору із шилдіком "Львівській державний ювелірний завод" (маса 3,79 г) (пункт 20 протоколу); підвіску з металу жовтого кольору у вигляді риби із шилдіком "Одеській ювелірний завод" (маса 1,96 г) (пункт 21 протоколу); перстень з металу жовтого кольору з червоним каменем по середині із шилдіком "ЕЮЗ" (маса 8,06 г) (пункт 22 протоколу); кільце з металу жовтого кольору із шилдіком "Львовское ПО "Ювелирпром" (пункт 23 протоколу); перстень із жовтого металу із чорною прямокутною та білою прямокутною вставкою (пункт 24 протоколу); перстень із жовтого металу із вставками камінців білого кольору (пункт 25 протоколу); перстень із жовтого металу із вставками білого кольору (пункт 26 протоколу); перстень із жовтого металу з надписом "Москва 80" (пункт 27 протоколу); перстень із жовтого металу із вставкою рубінового кольору (пункт 28 протоколу); перстень із жовтого металу із вставкою рубінового кольору (пункт 29 протоколу); перстень із жовтого металу із вставками каміння білого кольору та перлинами (пункт 30 протоколу); кільце жовтого кольору (пункт 31 протоколу); кулон у вигляді підкови із металу жовтого кольору (пункт 32 протоколу); кулон із зображенням жінки із металу жовтого та білого кольору (пункт 33 протоколу); перстень із жовтого металу із трьома вставками камінчиків білого кольору (пункт 34 протоколу); кулон у вигляді ромба з металу жовтого кольору (пункт 35 протоколу); ланцюжок з металу жовтого кольору із трьома рулончиками 1 - хрестик, 2 - овальної форми, 3 - овальної форми із вставками білого кольору) (пункт 36 протоколу); перстень жовтого кольору із вставками двох камінчиків білого кольору (пункт 37 протоколу); хрестик із застібкою жовтого кольору (пункт 38 протоколу); ланцюжок із металу жовтого кольору із хрестиком жовтого кольору Ісуса Христа білого кольору (пункт 39 протоколу); кульчики із жовтого металу із вставкою металу білого кольору (пункт 40 протоколу); кульчики із жовтого металу із вставкою металу білого кольору (пункту 41 протоколу); ланцюжок із металу жовтого кольору (пункт 42 протоколу); хрестик із металу жовтого кольору із вставкою металу білого кольору (пункт 43 протоколу); кулон круглої форми із зображенням стрільця жовтого кольору (пункт 44 протоколу); ланцюжок із металу жовтого кольору (пункт 45 протоколу); шпильку із металу жовтого кольору з камінчиком жовтого кольору (пункту 48 протоколу); кулон круглої форми з металу жовтого кольору (пункт 50 протоколу); ланцюжок із металу жовтого кольору (пункт 51 протоколу); браслет із металу жовтого кольору (пункт 52 протоколу); сережку з металу жовтого кольору з білою вставкою та вставкою з металу білого кольору (пункт 53 протоколу). У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що з урахуванням положень статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), відповідно до якої майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, тому житловий будинок АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя. Отже, з огляду на вимоги статті 79 СК України, відповідно до якої частки майна дружини та чоловіка є рівними, 1/2 частина спірного житлового будинку належить на праві власності ОСОБА_14, у зв'язку із чим вона підлягає виключенню з протоколу про накладення арешту на майно від 16 лютого 2016 року. Наказом департаменту землеустрою та планування забудови міста від 02 грудня 1999 року N 322, державним актом про право приватної власності на землю, виданим 22 березня 2000 року, підтверджується безоплатна передача у власність ОСОБА_14 земельної ділянки площею 0,1000 га для обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1, тобто зазначена земельна ділянка безоплатно набута ОСОБА_14 у власність за час шлюбу внаслідок приватизації нею земельної ділянки, що перебувала у її користуванні, цільове призначення якої - обслуговування житлового будинку. Спільна сумісна власність подружжя належить подружжю незалежно від того, на чиє ім'я видано та оформлено документи. Щодо іншого майна, зазначеного в протоколі накладення арешту на майно від 16 лютого 2011 року, з якого позивачі просили зняти арешт, та свої вимоги обґрунтовували посиланням на положення частини другої статті 57 СК України, указуючи, що частина ювелірних виробів була придбана ними за їх власні кошти, частина з них була подарована, апеляційний суд вважав, що ювелірні вироби є особистою приватною власністю позивачів, право власності на які належить виключно їм, а тому ювелірні вироби (коштовності) підлягають звільненню з-під арешту. У січні 2017 року Генеральна прокуратура України звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постановлені у справі судові рішення та закрити провадження у справі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, необґрунтованими й такими, що ухвалені з неправильним застосуванням норм чинного законодавства. Генеральна прокуратура України зазначала, що за наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку. Після підтвердження цього права зазначена особа, як і титульний власник майна, у тому числі й особа, яка не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому статтями 174, 539 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), до суду, що наклав арешт чи ухвалив вирок. Генеральна прокуратура України вважала, що обставини справи та вимоги закону унеможливлюють вирішення судом спору про звільнення майна з-під арешту в порядку цивільного судочинства. Оскільки арешт на майно ОСОБА_15 було накладено у кримінальному провадженні, питання про його зняття необхідно вирішувати за правилами кримінального судочинства у суді, який ухвалив вирок. У лютому 2017 року ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13 звернулися до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просять скасувати постановлені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди безпідставно не застосували положення статті 30 Земельного кодексу України 1990 року та не врахували вимог статті 59 Кримінального кодексу України. Скаржники зазначали, що з 1997 року до березня 2005 року вони проживали окремо, фактично припинивши шлюб, у зв'язку із чим ОСОБА_14 вважала, що придбаний нею будинок є її особистим майном, а тому просила суд застосувати до спірних правовідносин статтю 28 Кодексу про шлюб та сім'ю України, яку помилково не застосував суд, хоч вона на неї посилалася, та не навів у рішенні мотивів відхилення цих доводів. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Генеральної прокуратури України, витребувано її із суду першої інстанції. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13 Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2019 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України, у редакції Закону N 2147-VIII,справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 лютого 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню. Частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до частини першої статті 174 КПК України 2012 року підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (частина друга статті 174 КПК України 2012 року). Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частинна 4 статті 174 КПК України 2012 року). Отже, порядок скасування арешту майна, що накладений в межах кримінального провадження, встановлено статтею 174 КПК України 2012 року, і відповідно підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства. Проте, арешт на спірні приміщення було накладено слідчим під час досудового слідства у кримінальній справі щодо обвинувачення ОСОБА_15 на підставі положень КПК України 1960 року. При цьому згідно з пунктом 9 розділу XI "Перехідні положення" КПК України 2012 року питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Відповідно до протоколу накладення арешту на майно від 16 лютого 2011 року слідчим Генеральної прокуратури України у зв'язку з розслідуванням кримінальної справи щодо ОСОБА_15 за місцем його проживання на АДРЕСА_1 було накладено арешт на майно (пункти 1-57), а саме, на житловий будинок на АДРЕСА_1, земельну ділянку за цією ж адресою, телевізори Sharp (пункт 2), Sony (пункт 7), два холодильники Samsung (пункти 3, 5), два шкіряних куточки (пункти 6, 9), два спальних гарнітури (пункти 10, 11), пральну машинку (пункт 4), ванну "Джакузі" (пункт 8), більярдний стіл (пункт 12), опалювальний котел (пункт 13), годинники, ювелірні вироби (пункти 14-57). Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. У справі, яка переглядається, суди встановили, що арешт на спірне майно було накладено слідчим під час досудового слідства у кримінальній справі щодо обвинувачення ОСОБА_15, а з позовом про зняття арешту з майна звернулися ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13, які не є сторонами кримінального провадження. Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 травня 2015 року ОСОБА_15 засуджено за частиною третьою статті 368 КК України (в редакції Закону N 1508-VI від 11 червня 2009 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з позбавленням права обіймати посади, пов'язані із здійсненням правосуддя, строком на 3 роки та з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про розгляд зазначеної справи в порядку цивільного судочинства. За викладених обставин наведені в касаційній скарзі Генеральної прокуратури України доводи про відсутність підстав для розгляду справи в порядку цивільного судочинства є необґрунтованими, а отже, касаційна скарга не підлягає задоволенню. Стосовно доводів, наведених у касаційній скарзі ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13, слід зазначити таке. Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто. А частина друга цієї статті визначає, що особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_14 у 1999 році придбала дві квартири АДРЕСА_1 загальною площею 64 кв. м та 65,3 кв. м та з дозволу уповноважених органів провела реконструкцію у житловому будинку, після закінчення якої оформила на своє ім'я правовстановлюючі документи на житловий будинок. На підставі розпорядження голови Франківської районної адміністрації Львівської міської ради N 845 від 23 червня 2004 року загальна площа житлового будинку після його реконструкції збільшилася до 372 кв. м Суд апеляційної інстанції надав оцінку твердженням ОСОБА_14 про те, що квартири АДРЕСА_1 було придбано та їх реконструкцію було вчинено лише за її особисті кошти та кошти її матері, але вказаних обставин за допомогою належних та допустимих доказів позивачкою не підтверджено. Оскільки спірний житловий будинок ОСОБА_14 та ОСОБА_15 набули за час перебування в шлюбі, то з урахуванням положень статті 60 СК України, за якою майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя. З огляду на положення статті 79 СК України, відповідно до якої частки майна дружини та чоловіка є рівними, 1/2 частина спірного житлового будинку належить на праві власності ОСОБА_14, а тому саме 1/2 частина будинку підлягає виключенню з протоколу накладення арешту на майно. У частині вимог щодо спірної земельної ділянки суд апеляційної інстанції встановив, що земельна ділянка площею 0,1000 га для обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_1 безоплатно набута ОСОБА_14 у власність за час шлюбу внаслідок приватизації нею земельної ділянки, що перебувала у її користуванні, а цільове призначення ділянки - обслуговування житлового будинку. Перехід права власності на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок врегульовано статтями 120 Земельного кодексу України та 377 ЦК України. У разі, якщо одним із подружжя під час шлюбу, дійсного на момент виникнення спірних правовідносин, придбано будинок, то в подружжя виникла спільна сумісна власність, тобто право другого з подружжя на частину будинку. У зв'язку з тим, що земельну ділянку виділено у власність для обслуговування цього будинку, то в чоловіка, за яким визнається право власності на 1/2 частину будинку, в такій же частці виникає і право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку. На підставі наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог у частині звільнення з-під арешту 1/2 частини спірної земельної ділянки. Щодо іншого майна, зазначеного в протоколі накладення арешту на майно, суд апеляційної інстанції, врахувавши положення частини другої статті 57 СК України, відповідно до якої особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів, врахувавши також обставини щодо придбання частини ювелірних виробів позивачами самостійно за їх власні кошти та щодо частини подарованих виробів, визнав ювелірні вироби їх особистою приватною власністю, а тому такі коштовності також підлягають звільненню з-під арешту. Аналізуючи доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13, можна дійти висновку про те, що вони не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Устименко проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нелюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного та обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи та постановлення нового рішення. Таким чином, наведені у касаційній скарзі ОСОБА_14, ОСОБА_12 та ОСОБА_13 доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статей 411, 413 ЦПК України, оскільки Велика Палата Верховного Суду не уповноважена встановлювати обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій, і досліджувати докази, подані на підтвердження цих обставин. Суд касаційної інстанції не встановив фундаментальних порушень судом апеляційної інстанції при розгляді спору у цій справі. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду вважає, що під час розгляду справи суд правильно застосував норми матеріального права й не допустив порушень норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору, а тому рішення суду апеляційної інстанції відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги Генеральної прокуратури України та ОСОБА_14, ОСОБА_12, ОСОБА_13 залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 16 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 квітня 2019 року м. Київ Справа N 755/5072/17 Провадження N 14-100цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 липня 2017 року у складі судді Савлук Т.А. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 20 червня 2018 року у складі колегії суддів Заришняк Г.М., Андрієнко А.М., Мараєвої Н.Є. у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу СтрельченкоОлени Володимирівни, ОСОБА_3, треті особи: Міністерство юстиції України, Департамент з питань реєстрації Київської міської державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна та визнання права власності на нерухоме майно, УСТАНОВИЛА: У квітні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу (далі - КМНО) Стрельченко О.В., ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна та визнання права власності. ОСОБА_4 зазначала, що 10 квітня 2010 року між нею та ОСОБА_6 було укладено договір позики. На забезпечення виконання зобов'язань за договором позики того ж дня між тими ж сторонами було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Анохіною В.М., за умовами якого ОСОБА_4 передала в іпотеку ОСОБА_3 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 09 грудня 2016 року позивачці стало відомо, що власником належної їй квартири в Державному реєстрі прав на нерухоме майно значиться ОСОБА_3 Зокрема, приватним нотаріусом КМНО Стрельченко О.В. прийнято рішення про державну реєстрацію прав від 04 жовтня 2016 року N 16733579, за яким право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі іпотечного договору від 10 квітня 2010 року. Жодного повідомлення про вказану перереєстрацію права власності від приватного нотаріуса чи ОСОБА_3 на її адресу не надходило. З прийнятим приватним нотаріусом рішенням про державну реєстрацію права власності вона не погоджується, вважає його протиправним, оскільки його прийнято без підтвердження як факту укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, так і завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги та повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог. Державний реєстратор також не перевірив наявності заборгованості, невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання та не витребував повний пакет документів для здійснення такої реєстраційної дії згідно із чинним законодавством. Крім того, на дату прийняття державним реєстратором рішення в Державному реєстрі прав на нерухоме майно актуальною була інформація про наявність обтяження, а саме арешт нерухомого майна - квартири N АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки, який було накладено на підставі ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 23 березня 2015 року, постановленої в межах розгляду цивільної справи N 755/1791/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про визнання недійсним договору комісії на продаж квартири. Вказана ухвала суду була направлена для примусового виконання до відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у місті Києві (далі - ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві). 09 квітня 2015 року державний виконавець ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві Клименко Р.В. виніс постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (ВП N 47205964). Вжитих судом заходів забезпечення позову не скасовано. Сукупність наведених обставин, на думку позивачки, є підставою для визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру. Крім того, ОСОБА_4 просила задовольнити позов у частині вимог про визнання за нею права власності на квартиру, яка є предметом іпотеки, оскільки в неї відсутні правовстановлюючі документи на квартиру, оригінали яких зберігаються в іпотекодержателя. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 13 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 20 червня 2018 року, позовні вимоги задоволено частково. Скасовано рішення приватного нотаріуса КМНО Стрельченко О.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 31710508 від 04 жовтня 2016 року про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 Скасовано запис про право власності за номером 16733579 від 04 жовтня 2016 року державного реєстратора - приватного нотаріуса КМНО Стрельченко О.В. про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на об'єкт нерухомого майна - спірну квартиру. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що приватний нотаріус неправомірно зареєстрував право власності на іпотечне майно, оскільки на момент проведення реєстраційних дій на предмет іпотеки було накладено арешт, підстав реєструвати право власності не було, а тому у вчиненні реєстраційних дій необхідно було відмовити. У липні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалені у справі судові рішення в частині позовних вимог ОСОБА_4 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора та вчиненого на його підставі запису про право власності та закрити провадження у справі у цій частині з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції або залишити вказані позовні вимоги без задоволення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що не всі заявлені позивачкою вимоги підлягали розгляду в порядку цивільного судочинства. Позовні вимоги ОСОБА_4 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора та внесеного на його підставі запису про право власності повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі N 826/9928/15 (провадження N 11-211апп18) та від 23 травня 2018 року у справі N 815/4618/16 (провадження N 11-452апп18). У частині вирішення позовних вимог ОСОБА_4 про визнання права власності на іпотечне майно судові рішення не оскаржуються. Ухвалою судді Верховного Суду від 05 вересня 2018 року відкрито провадження у справі. Ухвалою колегії суддів Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 лютого 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки касаційна скарга містить доводи щодо порушення судами правил предметної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Суди встановили, що 10 квітня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_6 передав ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 6 тис. 500 доларів США, а позивачка зобов'язалася повернути вказану суму у строк не пізніше 10 березня 2011 року. 20 січня 2011 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 було укладено договір про внесення змін та доповнень до договору позики від 10 квітня 2010 року, за умовами якого пункт 1 цього договору було викладено в новій редакції, зокрема зазначено, що ОСОБА_6 передав ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 10 тис. 570 доларів США, які остання зобов'язалася повернути позикодавцю у строк не пізніше 10 січня 2012 року. Крім того, ОСОБА_4 отримала від ОСОБА_6 в борг кошти в загальній сумі 3 тис. 300 доларів США, з яких 1 тис. 860 доларів США за розпискою від 01 квітня 2011 року зі строком повернення до 01 січня 2012 року та 1 тис. 440 доларів США за розпискою від 01 серпня 2011 року зі строком повернення до 10 січня 2012 року. На забезпечення виконання зобов'язань за договором позики 10 квітня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Анохіною В.М., відповідно до умов якого ОСОБА_4 передала ОСОБА_6 в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_4 на праві приватної власності. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 21 січня 2015 року у цивільній справі N 755/31347/14-ц за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про визнання договору позики недійсним установлено факт порушення умов договору позики відповідачкою ОСОБА_4, задоволено частково позовні вимоги ОСОБА_6 - стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 заборгованість за договором позики в сумі 15 тис. 948 доларів США, що станом на 21 січня 2015 року еквівалентно 251 тис. 818 грн 92 коп., та неустойку за прострочення виконання зобов'язань у сумі 15 тис. грн. у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 про визнання договору позики від 10 квітня 2010 року недійсним відмовлено. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 01 липня 2015 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 січня 2015 року було скасовано в частині відмови в задоволенні вимоги про стягнення 3 % річних та вирішено стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у розмірі 868 доларів США, що еквівалентно 18 тис. 228 грн. в іншій частині рішення суду залишено без змін. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2016 року, яке ухвалено в межах розгляду цивільної справи N 755/17698/15-ц за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_4, ОСОБА_9 про стягнення відсотків за договором позики, 3 % річних, неустойки та звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6, третя особа ОСОБА_9, про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття запропонованого належного виконання зобов'язань за договором позики та розстрочення виконання рішення - апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилено, апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21 червня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_4, ОСОБА_9 про стягнення відсотків за договором позики, 3 % річних, неустойки та звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано ОСОБА_6 таким, що прострочив прийняття запропонованого належного виконання зобов'язань за договором позики. 27 травня 2016 року ОСОБА_6 та ОСОБА_3 уклали договір відступлення права вимоги за іпотечним договором, посвідченим 10 квітня 2010 року приватним нотаріусом КМНО Анохіною В.М. за реєстровим номером 706. 04 жовтня 2016 року ОСОБА_3 подав приватному нотаріусу КМНО Стрельченко О.В. заяву про реєстрацію за собою права власності на предмет іпотеки - спірну квартиру. На підставі вказаної заяви державний реєстратор прав на нерухоме майно Стрельченко О.В. прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 жовтня 2016 року (номер запису про право власності 16733579), відповідно до якого вирішено провести державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3, відкрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційну справу на об'єкт нерухомого майна. Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на предмет іпотеки було зареєстровано приватним нотаріусом на підставі іпотечного договору номер 706 від 10 квітня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Анохіною В.М. ; договору відступлення права вимоги, серія та номер 719 від 27 травня 2016 року посвідченого приватним нотаріусом КМНО Анохіною В.М. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічні положення викладені у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції. Крім того, суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів характер, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України). Аналогічні положення викладені у частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції. Аналіз змісту відповідних статей ЦПК України та КАС України (у редакціях, чинних на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір, змісту та юридичної природи обставин у справі. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. З установлених судами обставин у справі, яка розглядається, вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань та реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартиру позивачки, а отже, існує спір про право, що унеможливлює розгляд цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивачки у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень, а стосується захисту її приватного інтересу, оскільки спір щодо реєстраційних дій, вчинених на підставі укладеного договору, стосується спору про право цивільне, в межах якого можуть бути вирішені й питання, пов'язані з реєстрацією прав власності на квартиру. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивачки та виконанням умов договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим та правильно вирішений судами за правилами цивільного судочинства. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року (справа N 619/2019/17), від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 826/366/16 та N 815/6956/15 відповідно), від 22 серпня 2018 року (справа N 820/4673/16), від 17 жовтня 2018 року (справа N 826/17908/14) та інших. Щодо решти наведених у касаційній скарзі доводів слід зазначити таке. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 Закону N 898-IV). Згідно з положеннями частин першої та третьої статті 36 Закону N 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Відповідно до частини 1 статті 37 Закону N 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Пунктом 12 договору іпотеки визначено, що у випадку невиконання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя про усунення порушення зобов'язання за цим договором та/або договором позики у встановлений іпотекодержателем строк, таку вимогу іпотекодержатель може задовольнити за рахунок предмета іпотеки, що є предметом цього договору. Цей пункт іпотечного договору містить відповідне застереження, яке прирівнюється до договору, згідно з яким іпотекодавець засвідчує, що він надає згоду на набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем за власним одноосібним письмовим рішенням. Іпотекодавець засвідчив, що наявність будь-яких інших документів, крім цього договору та письмового рішення іпотекодержателя набути предмет іпотеки у власність, для реєстрації права власності на предмет іпотеки не вимагається (том 1, а. с. 13). Разом з тим судами встановлено, що Дніпровський районний суд міста Києва 23 березня 2015 року в межах розгляду цивільної справи N 755/1791/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про визнання недійсним договору комісії на продаж квартири постановив ухвалу про забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірну квартиру (а. с. 59, 60). 09 квітня 2015 року державним виконавцем ВДВС Дніпровського РУЮ у місті Києві винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (ВП N 47205964) щодо примусового виконання ухвали N 755/1791/15-ц Дніпровського районного суду міста Києва від 23 березня 2015 року про накладення арешту на квартиру. На підставі вказаної постанови державного виконавця накладено арешт на спірну квартиру та заборонено здійснювати її відчуження. Станом на 04 жовтня 2016 року, тобто на дату прийняття державним реєстратором рішення про реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру, ухвала Дніпровського районного суду міста Києва від 23 березня 2015 року про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірну квартиру була чинною, у встановленому законом порядку не скасована, виконавче провадження (ВП N 47205964) перебуває в провадженні Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві, інформація про державну реєстрацію обтяжень є актуальною з моменту проведення державної реєстрації обтяження, а саме з 14 квітня 2015 року. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулює Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", згідно з частиною тринадцятої статті 15 якого порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлює Кабінет Міністрів України. Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України N 868 від 17 жовтня 2013 року (далі - Порядок), визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна. Для проведення державної реєстрації прав заявник подає органові державної реєстрації прав, нотаріусові заяву про державну реєстрацію та необхідні для такої реєстрації документи, визначені цим Порядком (пункти 8, 13 Порядку). Відповідно до пункту 15 Порядку під час розгляду заяви та документів, що додаються до неї, державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, їх обтяженнями, зокрема, серед інших і щодо наявності обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до закону. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, щопри наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про заборону відчуження спірного майна державний реєстратор не мав права здійснювати реєстраційних дій поки таке обтяження не буде зняте. Наведені в касаційній скарзі доводи в цій частині висновків суду не спростовують. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 липня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 20 червня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 604/156/14-ц Провадження N 14-644цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", Банк), відповідачі: Фермерське господарство "Барселона" (далі - ФГ "Барселона"), ОСОБА_3, Товариство з обмеженою відповідальністю "Приват Лізинг" (далі - ТОВ "Приват Лізинг"), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ФГ "Барселона" на рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 червня 2014 року у складі судді Могачевської В.Й. та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 04 вересня 2014 року у складі колегії суддів Демковича Ю.Й., Загорського О.О., Козака І.О. у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ФГ "Барселона", ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", ТОВ "Приват Лізинг" про визнання недійсними кредитного договору, договорів застави і поруки, купівлі-продажу, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У січні 2014 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 21 червня 2012 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ФГ "Барселона" уклали кредитний договір N DNH2LOS02021 про надання останньому кредитного ліміту у розмірі 3 845 266,65 грн на оплату сільськогосподарської техніки, внесення страхових платежів, судових витрат за умови сплати 22 % річних та винагороди в обумовлені договором терміни, з кінцевим строком повернення кредиту відповідно до графіка погашення - 25 червня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором 21 червня 2012 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 уклали договір поруки N DNH2LOS02021/DР, відповідно до якого поручитель взяв на себе зобов'язання відповідати перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів для відшкодування збитків. ПАТ КБ " ПриватБанк" свої зобов'язання за кредитним договором виконало належним чином, однак ФГ "Барселона" порушило свої зобов'язання зі своєчасного повернення отриманих кредитних коштів, сплати процентів, що потягло утворення заборгованості. Згідно з наданим позивачем розрахунком станом на 20 січня 2014 року заборгованість ФГ "Барселона" за кредитним договором становила 4 984 599,81 грн. із яких: заборгованість за кредитом - 345 524,00 грн. у тому числі прострочена заборгованість за кредитом - 103 668,00 грн. заборгованість за процентами - 1 343 687,31 грн. у тому числі прострочена заборгованість за процентами - 1 305 043,42 грн. пеня - 185 388,50 грн. Строк прострочення зі сплати кредиту станом на 20 січня 2014 року становив 574 дні, а тому Банк відповідно до умов кредитного договору нарахував штраф у розмірі 193 263,33 грн. У зв'язку з невиконанням ФГ "Барселона" взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, з урахуванням договору поруки ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути солідарно з ФГ "Барселона" та ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у розмірі 5 177 863,14 грн (4 984 599,81 + 193 263,33 = 5 177 863,14). ОСОБА_3 подав до суду зустрічний позов, у якому просив визнати недійсними правочини, а саме: кредитний договір від 21 червня 2012 року N DNH2LOS02021, договори застави від 21 червня 2012 року N DNH2LOS02021/DZ та поруки N DNH2LOS02021/DP, укладені ПАТ КБ "ПриватБанк" та ФГ "Барселона", ОСОБА_3 відповідно, як такі, що вчинені під впливом тяжких обставин, а також договір купівлі-продажу від 01 вересня 2011 року N 1122, укладений ФГ "Барселона" та ТОВ "Приват Лізинг", як такий, що вчинений під впливом обману. Зустрічний позов мотивовано тим, що на час укладення кредитного договору Банк був обізнаний з тим, що стосовно директора ФГ "Барселона" ОСОБА_3 порушено кримінальну справу. Договори кредиту, застави і поруки укладено під впливом тяжкої обставини, якою, на думку ОСОБА_3, є порушена стосовно нього кримінальна справа за статтями 205, 209 та 191 Кримінального кодексу України, які передбачають покарання за особливо тяжкі злочини із позбавленням волі більше 10 років та можливого банкрутства ФГ "Барселона". ПАТ КБ "ПриватБанк" скористалося вказаною обставиною, бо достеменно знало про положення бізнесових і ділових стосунків ФГ "Барселона" і його директора ОСОБА_3, які уклали договори на вкрай невигідних умовах, зокрема в частині сплати 44 % річних за будь-яке невиконання умов договору. Також ПАТ КБ "ПриватБанк" було відомо і те, що взятий у нього інший кредит за договором від 13 жовтня 2008 року N КБ-357Г ще не сплачений. Договір купівлі-продажу комбайну укладено ФГ "Барселона" та ТОВ "Приват Лізинг" під впливом обману з боку продавця (ТОВ "Приват Лізинг"), який не повідомив про те, що комбайн на той час перебував у власності третіх осіб, у заставі із забороною відчуження. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 червня 2014 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. Стягнуто з ФГ "Барселона" та ОСОБА_3 солідарно на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 21 червня 2012 року N DNH2LOS02021 у розмірі 4 984 599,81 грн. у тому числі: 3 455 524,00 грн - заборгованість за кредитом, із яких 1 036 681,00 грн - прострочена заборгованість за кредитом; 1 343 687,31 грн - заборгованість за процентами, у тому числі 1 305 043,42 грн - прострочена заборгованість за процентами; 193 263,33 грн - штраф, а також 3 654 грн судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Задовольняючи позов ПАТ КБ "ПриватБанк", суд першої інстанції керувався тим, що позовні вимоги Банку доведені й обґрунтовані, наявні правові підстави для стягнення заборгованості за кредитним договором, що утворилася у зв'язку з невиконанням позичальником належним чином взятих за договором зобов'язань щодо своєчасного погашення кредиту та процентів за користування кредитними коштами, тому Банк має право достроково заявляти вимоги про погашення такої заборгованості. Оскільки зобов'язання позичальника ФГ "Барселона" за кредитним договором забезпечені порукою ОСОБА_3, а за договором поруки поручитель відповідає перед Банком у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, винагород, відшкодування збитків, то суд стягнув солідарно з відповідачів заборгованість, розмір якої підтверджено наданим позивачем розрахунком та не спростований відповідачами. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, суд керувався тим, що не надано безспірних доказів на підтвердження заявлених ним вимог, які б свідчили, що оспорювані договори кредиту, застави і поруки укладені під впливом тяжких обставин, або ж на вкрай невигідних на момент їх укладення умовах, а договір купівлі-продажу вчинений під впливом обману з боку продавця. Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 04 вересня 2014 року рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 червня 2014 року залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд керувався тим, що суд дотримався норм процесуального права щодо оцінки доказів, зробив правильні висновки за результатами розгляду справи, правильно застосував норми матеріального права, а тому відсутні підстави для скасування цього рішення. Зокрема, у частині зустрічного позову апеляційний суд доповнив, що ОСОБА_3 не є стороною укладеного ФГ "Барселона" та ТОВ "Приват Лізинг" договору купівлі-продажу, і цим договором не порушуються жодні його права чи інтереси. ОСОБА_3 не надав доказів на підтвердження того, що ФГ "Барселона" уповноважило його на представництво своїх інтересів у суді за такими позовними вимогами, більше того, ФГ "Барселона" не є ініціатором зустрічних позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ФГ "Барселона" просило скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій, провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ФГ "Барселона" закрити з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), а в частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3 ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ФГ "Барселона" пов'язаний з виконанням господарського договору, укладеного цими юридичними особами, який мав розглядатися в порядку господарського судочинства, а тому провадження у справі в цій частині первісного позову підлягає закриттю. Стосовно вирішення первісного позову ПАТ КБ "ПриватБанк" у частині вимог до ОСОБА_3, то на момент звернення до суду з позовом (січень 2014 року) його порука відповідно до вимог частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (тут і далі - ЦК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) припинена (липень 2013 року), оскільки Банк направляв поручителю у січні 2013 року вимогу про дострокове погашення всієї заборгованості за кредитом. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. У листопаді 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало заперечення на касаційну скаргу, в яких просило касаційну скаргу відхилити, посилаючись на те, що умовами договору поруки передбачено строк, у межах якого сторони можуть звертатися до суду, - 5 років (пункт 5.1 договору поруки). Крім того, позовні вимоги виникли з одних і тих самих правовідносин - отримання кредиту, забезпеченого порукою, вимоги взаємопов'язані і їх окремий розгляд неможливий, тому спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 18 грудня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, слід зазначити таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо вирішення таких справ не віднесено до інших видів судочинства. ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати саме по собі. Одним із видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителя, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений у частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому із них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 ЦК України, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений законом та договором. У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій), визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. З позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ КБ "ПриватБанк" про стягнення солідарно заборгованості з юридичної особи - ФГ "Барселона", яке уклало з позивачем кредитний договір, а також до фізичної особи ОСОБА_3, який є поручителем за відповідним договором, укладеним на зебезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором. За статтею 16 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, на яку посилалося ФГ "Барселона" у касаційній скарзі, не допускалося об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки статті 15 ЦПК України та 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є фізичною особою. ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими наведені в касаційній скарзі доводи щодо необхідності розгляду справи у частині позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до ФГ "Барселона" у порядку господарського судочинства та у зв'язку з цим закриття провадження у справі в цій частині позову. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року N 14-40цс18, 21 березня 2018 року N 14-41цс18, 25 квітня 2018 року N 14-74цс18, 20 червня 2018 року N 14-224цс18, від 12 вересня 2018 року N 14-269цс18, і підстав для відступу від них не вбачається. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору слід зазначити таке. Суди встановили, що 21 червня 2012 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ФГ "Барселона" уклали кредитний договір N DNH2LOS02021, предметом якого було надання позичальнику строкового кредиту з лімітом 3 845 266,65 грн на оплату сільськогосподарської техніки, страхових платежів, судових витрат в обмін на зобов'язання позичальника повернути кредит, сплатити проценти у розмірі 22 % річних, винагороду в обумовлені договором терміни, з кінцевим строком повернення кредиту відповідно до графіка погашення - 25 червня 2017 року. У пунктах 2.2.2, 2.2.3 кредитного договору визначено, що позичальник зобов'язується сплатити проценти за користування кредитом та повернути кредит у терміни, встановлені пунктами 1.2, 2.2.16, 2.2.17, 2.3.2 договору. Пунктами 4.2, 4.10 договору визначено, що при порушенні позичальником будь-якого із зобов'язань щодо погашення кредиту, передбачених пунктами 1.2, 2.2.3, 2.2.16, 2.2.17, 2.3.2, 2.4.1 цього договору, він сплачує Банку проценти за користування кредитом у розмірі 44 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості. Згідно з пунктами 5.1, 5.4, 5.7 договору при порушенні позичальником будь-якого із зобов'язань щодо сплати процентів за користування кредитом, передбачених пунктами 2.2.2, 4.1, 4.2, 4.3 цього договору; термінів повернення кредиту, передбачених пунктами 1.2, 2.2.3, 2.2.16, 2.3.2 договору; винагороди, передбаченої пунктами 2.2.5, 4.4., 4.5, 4.6 цього договору, позичальник сплачує Банку за кожний випадок порушення пеню у розмірі подвійної ставки Національного Банку України, що діяла на період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу. Нарахування неустойки за кожен випадок порушення, передбаченого пунктами 5.1, 5.2, 5.3, здійснюється протягом 3-х років з дня, коли відповідне зобов'язання повинно бути виконано клієнтом. Відповідно до пункту 2.3.2 кредитного договору при порушенні позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених умовами договору, Банк на свій розсуд має право змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати процентів за його користування, виконання інших зобов'язань за договором у повному обсязі шляхом відправлення повідомлення. Пунктом 5.8 договору передбачено, що у разі порушення позичальником термінів платежів за будь-яким з грошових зобов'язань, передбачених цим договором, більш ніж на 30 днів, що спричинило звернення Банку до суду, позичальник виплачує Банку штраф, розрахований за формулою: 1 000,00 грн + 5 % від суми встановленого ліміту на цілі, відмінні від сплати страхових платежів і платежів для сплати за реєстрацію предметів застави у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. На забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором 21 червня 2012 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 уклали договір поруки N DNH2LOS02021/DР, відповідно до якого поручитель взяв на себе зобов'язання відповідати перед кредитором за кредитним договором N DNH2LOS02021 у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Відповідно до пункту 5.1 договору поруки сторони дійшли згоди, що строк, у межах якого вони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або інтересу за договором, встановлюється протягом 5-ти років. Свої зобов'язання за кредитним договором ПАТ КБ "ПриватБанк" виконало і надало ФГ "Барселона" обумовлений договором кредит, однак останнє не виконує належним чином взяті за договором зобов'язання зі своєчасного повернення отриманих кредитних коштів, сплати процентів, що призвело до утворення заборгованості. ПАТ КБ "ПриватБанк" направляло ФГ "Барселона" та ОСОБА_3 претензію від 08 січня 2013 року про дострокове повернення кредиту, сплату процентів, пені та штрафів у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань, однак відповідачі не погасили заборгованості за кредитним договором. Згідно з наданим позивачем розрахунком станом на 20 січня 2014 року заборгованість ФГ "Барселона" за кредитним договором N DNH2LOS02021 становить 4 984 599,81 грн. із яких: заборгованість за кредитом - 3 455 524 грн. у тому числі прострочена заборгованість за кредитом - 1 036 681,00 грн. заборгованість за процентами - 1 343 687,31 грн. у тому числі прострочена заборгованість за процентами - 1 305 043,42 грн. пеня - 185 388,50 грн. Оскільки станом на 20 січня 2014 року прострочення сплати кредиту становить 574 дні, то відповідно до пункту 5.8 кредитного договору Банк нарахував позичальнику штраф у розмірі 193 263,33 грн за розрахунком: 1 000,00 грн + 5 % (від 3 845 266,65 грн. = 193 263,33 грн. Велика Палата Верховного Суду вважає обгрунтованими наведені у касаційній скарзі доводи щодо припинення поруки ОСОБА_3 з огляду на таке. У пункті 4.1 договору поруки сторони передбачили, що цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання зобов'язань за кредитним договором (т. 1, а. с. 16 - зворот). Разом з тим у пункті 5.1 договору поруки передбачено, що строк, у межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права або інтересу за договором, встановлюється протягом 5-ти років (т. 1, а. с. 17). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку та поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). Частинами першою, другою статті 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності. Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України). Отже, умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов'язань боржника за основним договором або до виконання поручителем зобов'язань боржника за основним договором, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові в позові у разі звернення до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов'язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаним приписом, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов'язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором. Тому і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, у тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах, зокрема від 22 серпня 2018 року у справі N 2-1169/11 (провадження N 14-265цс18) та від 20 березня 2019 року у справі N 1411/3467/12 (провадження N 14-594цс18). Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків. Перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється з дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. У разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов'язання передбачений частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячний строк підлягає обчисленню від цієї дати. Установлено, що ПАТ КБ "ПриватБанк" направляло у тому числі й ОСОБА_3 претензію від 08 січня 2013 року про дострокове повернення кредиту, сплату процентів, пені та штрафів у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань (т. 1, а. с. 20). На а. с. 21, т. 1 міститься копія опису вкладення у цінний лист та фіскального чека про поштове відправлення. Таким чином, направленням указаної письмової вимоги про дострокове погашення заборгованості за кредитом, Банк змінив строк виконання основного зобов'язання. У такому випадку підлягають застосуванню правила частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Отже, станом на час звернення позивача до суду з цим позовом (січень 2014 року) та розгляду справи в судах порука ОСОБА_3 за вказаним договором припинилася відповідно до вимог частини четвертої статті 559 ЦК України. Таким чином, не є законним та обґрунтованим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про стягнення з поручителя ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне скасувати судові рішення першої й апеляційної інстанцій у частині позову до ОСОБА_3 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову Банку до ОСОБА_3 відмовити. Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору у частині позову до ФГ "Барселона" слід зазначити наступне. Частиною першою статті 627 ЦК України установлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 202, частини першої статті 626 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договором є домовленість двох або більше сторін на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. За змістом статей 629, 525, 612, 611 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. У разі порушення зобов'язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом. За правилами частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (стаття 4 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах; стаття 12 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). За приписами статті 57 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Аналогічні норми містяться у статті 76 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Такі ж вимоги передбачені у статті 89 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга ФГ "Барселона" не містить заперечень щодо розрахунку заборгованості за кредитом та процентами, тому Велика Палата Верховного Суду уцій частині оскаржувані судові рішення не перевіряє. Дослідивши зібрані у справі докази й надавши їм належну оцінку, застосувавши відповідні норми матеріального права, суд зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для стягнення з ФГ "Барселона" заборгованості за кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ним належним чином зобов'язань за цим договором. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з указаними висновками судів, оскільки вони підтверджуються матеріалами справи та не спростовані відповідачем. За таких обставин та з підстав, передбачених зазначеними нормами матеріального права, законними й обґрунтованими є висновки судів про задоволення первісного позову в частині вимог до ФГ "Барселона" та наявність правових підстав для стягнення з нього заборгованості за кредитним договором. Оскільки касаційна скарга не містить мотивів стосовно висновків судів у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_3, то судові рішення у цій частині не переглядаються у касаційному порядку. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення у частині вирішення первісного позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до ФГ "Барселона" ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України їх необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У порядку розподілу судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України, оскільки ухвалюється нове рішення у частині позову Банку до ОСОБА_3, яким відмовляється у задоволенні позову в цій частині, то з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 827,00 грн за подання апеляційної скарги, сплата якого підтверджується відповідною квитанцією (т. 1, а. с. 177). Керуючись статтями 141, 259, 265, 400, 402, 409, 410, 412, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргуФермерського господарства "Барселона" задовольнити частково. Рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 червня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 04 вересня 2014 року у частині позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення. У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. В іншій частині рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 26 червня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 04 вересня 2014 року залишити без змін. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (код - 14360570; адреса: вул. Набережна Перемоги, 50, м. Дніпро, 49094) на користь ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1; адреса: АДРЕСА_1) судовий збір у розмірі 1 827,00 (одна тисяча вісімсот двадцять сім) гривень. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 квітня 2019 року м. Київ Справа N 333/6020/16-ц Провадження N 14-616цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів Воробйової І.А., Бєлки В.Ю., Онищенка Е.А. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення пені за прострочення сплати аліментів, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що з 14 квітня 2007 року вона та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2012 року розірвано. Сторони мають двох дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2. Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2012 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 аліменти на двох неповнолітніх дітей у розмірі 3 200,00 грн щомісячно, починаючи з 03 вересня 2012 року до їх повноліття. Відповідач не сплачує аліменти, станом на 10 жовтня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 129 032,25 грн. Просила стягнути з ОСОБА_4 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів за весь час прострочення у розмірі 1 172 672,00 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 травня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів у розмірі 350 000,00 грн. В іншій частині позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач має перед позивачкою заборгованість зі сплати аліментів, тому наявні правові підстави для стягнення з нього неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів у розмірі, який підтверджується наданим позивачем розрахунком. Враховуючи майновий стан відповідача, суд на підставі частини другої статті 196 Сімейного кодексу України (далі - СК України) зменшив розмір неустойки. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 травня 2017 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 48 704,00 грн пені за прострочення сплати аліментів на утримання дітей. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилося стягнення аліментів, при цьому сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались. Суд послався на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 02 листопада 2016 року у справі N 6-1554цс16. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2018 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення суду апеляційної інстанції скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що пеня нараховується на всю суму несплати аліментів (заборгованості) за кожен день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тим місяцем, протягом якого не проводилось стягнення. Пеня нараховується до дня ухвалення судом рішення. На підтвердження своїх доводів ОСОБА_3 послалася на правові позиції, викладені Верховним Судом України у постановах від 11 вересня 2013 року у справі N 6-81цс13, від 01 жовтня 2014 року у справі N 6-149цс14, від 25 листопада 2015 року у справі N 6-2022цс15, від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2696цс15, які по-іншому визначають порядок обчислення неустойки зі сплати аліментів, ніж ті, про які зазначив апеляційний суд. Позиція інших учасників справи У березні 2018 року від ОСОБА_4 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просив залишити скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін, зазначаючи, що суд ухвалив законне й обґрунтоване рішення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 21 листопада 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях (постановах) Верховного Суду України, а саме: від 02 листопада 2016 року у справі N 6-1554цс16; від 16 березня 2016 року у справі N 6-2589цс15; від 03 лютого 2016 року у справі N 6-1477цс15; від 16 березня 2016 року у справі N 6-300цс16. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Також Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке. Суди установили, що рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2012 року шлюб між сторонами розірвано. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 аліменти на двох неповнолітніх дітей у розмірі 3200,00 грн щомісячно, починаючи з 03 вересня 2012 року до повноліття дітей (т. 1, а. с. 12). Постановою державного виконавця Комунарського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Лавровою К.А. від 30 вересня 2016 року відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа N 2/0808/1996/2012, виданого Жовтневим районним судом м. Запоріжжя, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 аліментів на двох неповнолітніх дітей (т. 1, а. с. 15). Відповідно до розрахунку державного виконавця заборгованість ОСОБА_4 зі сплати аліментів на дочку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, та дочку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, станом на 10 жовтня 2016 року склала 129 032,25 грн (т. 1, а. с. 14). Згідно з наданим позивачкою розрахунком загальна сума неустойки (пені), що визначена додаванням сум неустойки за кожний з місяців заборгованості, склала 1 172 672,00 грн. Верховний Суд України зробив два правових висновки щодо порядку обчислення пені у разі виникнення заборгованості зі сплати аліментів. Зобов'язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинно виконуватися щомісяця, тому суд повинен з'ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, встановити строк, до якого кожне із цих зобов'язань мало бути виконано, та з урахуванням встановленого обчислити розмір пені, виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня їх фактичної сплати чи до дня ухвалення судом рішення, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі N 6-81цс13 та від 01 жовтня 2014 року у справі N 6-149цс14, і саме таким порядком обчислення неустойки (пені) зі сплати аліментів керувався суд першої інстанції при ухваленні рішення. При цьому суд застосував частину другу статті 196 СК України та зменшив розмір неустойки з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів. У пізніше прийнятих постановах від 02 листопада 2016 року у справі N 6-1554цс16, від 16 березня 2016 року у справі N 6-2589цс15, від 03 лютого 2016 року у справі N 6-1477цс15, від 16 березня 2016 року у справі N 6-300цс16 Верховний Суд України відступив від правової позиції щодо застосування частини першої статті 196 СК України та змінив порядок обчислення неустойки (пені) зі сплати аліментів, зазначивши, що неустойка у вигляді пені обчислюється у відсотках від суми невиконаних або неналежно виконаних зобов'язань, які виникають у боржника щомісяця, тому й пеня має триваючий характер і обчислюється за прострочення кожного зобов'язання окремо. З урахуванням правової природи пені як дієвого стимулу належного виконання обов'язку та виходячи з того, що аліменти призначаються та виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом статті 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. При цьому сума заборгованості зі сплати аліментів за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались. При визначенні розміру пені за прострочення сплати аліментів Велика Палата Верховного Суду проаналізувала норми чинного законодавства у сфері сімейних правовідносин. Відповідно до Закону України від 26 квітня 2001 року N 2402-III "Про охорону дитинства" у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, він визначав охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет. Основні засади державної політики у цій сфері грунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини, та з метою забезпечення прав дитини на такі умови життя, які будуть достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку дитини. Відповідно до частини другої статті 141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини. Можна зробити висновок, що обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов'язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку. Зазначений висновок підтверджується і наявністю відповідальності за ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків, як передбачено у частині четвертій статті 155 СК України. Крім того, відповідно до Закону України від 17 травня 2017 року N 2037-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів" аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Цей припис підтверджує довід про підвищений захист прав дитини. У статті 179 СК України послідовно зазначається, що аліменти призначені для утримання дитини і не можуть бути використані не за цільовим призначенням. Статтею 180 СК України встановлено обов'язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі (частина третя статті 182 СК України у редакції, чинній на час ухвалення рішення про стягнення аліментів). У будь-якому випадку, чи то у разі стягнення аліментів у частці від доходу, чи у твердій грошовій, цей платіж є періодичним і повинен сплачуватися платником аліментів кожного місяця. Тобто, у разі несплати аліментів у поточному місяці, з 01 числа наступного місяця виникає заборгованість, яка тягне відповідальність у вигляді неустойки. Згідно з частиною першою статті 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі 1 % від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Правило про стягнення неустойки (пені) у розмірі 1 % від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення полягає в тому, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів враховується розмір несплачених аліментів за кожен місяць та кількість днів прострочення за кожним платежем окремо. Аліменти нараховуються щомісячно, тому строк виконання цього обов'язку буде різним, а отже, кількість днів прострочення сплати аліментів за кожен місяць також буде різною. Законодавець установив розмір пені - 1 % за кожен день прострочення та період, за який нараховується пеня - за кожен день, починаючи з наступного, у який мала бути здійснена сплата аліментів за відповідний місяць, але таке зобов'язання не було виконане, і до дня, у який проведена сплата заборгованості чи до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені. Таке правило застосовується у разі прострочення виконання зобов'язання зі сплати аліментів за місяць, у який вони мали бути сплачені. Розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов'язання не включається до строку заборгованості) та помножити та 1 відсоток. Тобто формула така: заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1 %. За цим правилом обраховується пеня за кожним простроченим місячним платежем. Загальний розмір пені становить суму розмірів пені, обрахованої за кожним місячним (періодичним) платежем. У разі виплати аліментів частинами, необхідно зазначити, що якщо такі часткові платежі вчинені протягом місяця, у якому повинні сплачуватися аліменти, і їх загальна сума становить місячний платіж, визначений у рішенні суду про стягнення аліментів, вважається, що той з батьків, який повинен сплачувати аліменти, виконав ці зобов'язання. У разі, якщо місячний платіж сплачено не у повному розмірі, то пеня буде нараховуватися з першого дня місяця, наступного за місяцем сплати чергового платежу, на різницю між розміром, який мав бути сплачений на утримання дитини, та розміром фактично сплачених аліментів з урахуванням строку прострочення та ставки пені - 1 %. Строк прострочення вираховується з урахуванням раніше зазначеного правила і починає перебіг з першого дня місяця, наступного за місяцем внесення періодичного платежу, до дня, який передує дню сплати заборгованості. У разі, якщо заборгованість зі сплати аліментів погашено частково в іншому місяці, то визначення пені на заборгованість зі сплати аліментів розраховується з урахуванням розміру несплаченої частки аліментів за певний місяць з дня сплати частки місячного платежу і до дня, який передує дню погашення заборгованості за відповідним місячним платежем, помножену на 1 %. Визначаючи розмір пені за порушення строків сплати аліментів, суд першої інстанції застосував саме таке правило та реалізував своє право на зменшення розміру пені, дослідивши обставини справи, докази, надані сторонами, та здійснивши їх правову оцінку, відповідно до частини другої статті 196 СК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії", заява N 76943/11, § 123). ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі "С. В. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92, § 36). З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 02 листопада 2016 року у справі N 6-1554цс16, від 16 березня 2016 року у справі N 6-2589цс15, від 03 лютого 2016 року у справі N 6-1477цс15, від 16 березня 2016 року у справі N 6-300цс16, і вважає, що пеня за заборгованість зі сплати аліментів нараховується на весь розмір несплачених у відповідному місяці аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення. Розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов'язання не включається до строку заборгованості) та помножити та 1 відсоток. Тобто, заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1 %. За цим правилом обраховується пеня за кожним простроченим місячним платежем. Загальний розмір пені становить суму розмірів пені, обрахованої за кожним місячним (періодичним) платежем. У разі виплати аліментів частинами, необхідно зазначити, що якщо такі часткові платежі вчинені протягом місяця, у якому повинні сплачуватися аліменти, і їх загальна сума становить місячний платіж, визначений у рішенні суду про стягнення аліментів, вважається, що той з батьків, який повинен сплачувати аліменти, виконав ці зобов'язання. У разі, якщо місячний платіж сплачено не у повному розмірі, то пеня буде нараховуватися з першого дня місяця, наступного за місяцем сплати чергового платежу, на різницю між розміром, який мав бути сплачений на утримання дитини, та розміром фактично сплачених аліментів з урахуванням строку прострочення та ставки пені - 1 %. Строк прострочення вираховується з урахуванням раніше зазначеного правила і починає перебіг з першого дня місяця, наступного за місяцем внесення періодичного платежу, до дня, який передує дню сплати заборгованості. У разі, якщо заборгованість зі сплати аліментів погашено частково в іншому місяці, то визначення пені на заборгованість зі сплати аліментів розраховується з урахуванням розміру несплаченої частки аліментів за певний місяць з дня сплати частки місячного платежу і до дня, який передує дню погашення заборгованості за відповідним місячним платежем, помножену на 1 %. Аналогічно вирішено питання у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі 572/1762/15-ц (провадження N 14-37цс18), проте помилково наведено формулу, за якою обчислення пені за несплату або прострочення сплати аліментів передбачає врахування кожного місяця окремо, а не за кожен день прострочення сплати аліментів. Відповідно до вимог статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_3 з урахуванням частини другої статті 196 СК України. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що як суд касаційної інстанції, вона не наділена повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку. Разом з тим, при встановленні обставин справи та дослідженні доказів судом першої інстанції не допущено порушення процесуальних норм, отже його висновок щодо зменшення розміру пені не спростований. Апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та скасування законного й обґрунтованого рішення суду першої інстанції, тому ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. За вимогами частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Згідно з пунктом 3 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" (далі - Закон N 3674-VI) від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів чи зміну способу їх стягнення, а також заявники у разі подання заяви щодо видачі судового наказу про стягнення аліментів. ОСОБА_3 відповідно до пункту 3 частини першої статті 5 Закону N 3674-VI звільнена від сплати судового збору. Таким чином, на відповідача покладаються судові витрати за подання позовної заяви та касаційної скарги позивачкою (на підставі ставок, що діяли на момент вчинення процесуальної дії) з урахуванням пропорційності задоволених вимог у розмірі 6 890,00 грн (1 378 * 5) та 8 268,00 грн (6 890,00 * 120 %) відповідно, а всього - 15 158,00 грн. що підлягають стягненню в дохід державного бюджету України. Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до вимог зазначеної статті, пункту 3 частини першої статті 5 Закону N 3674-VIта з урахуванням того, що рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року підлягає скасуванню, додаткове рішення Апеляційного суду Запорізької області від 01 березня 2018 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 6 517,94 грн судового збору за подання апеляційної скарги також має бути скасоване. Керуючись статтями 141, 259, 268, 400, 409, 413, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року та додаткове рішення Апеляційного суду Запорізької області від 01 березня 2018 року скасувати, рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 травня 2017 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_4 (АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) 15 158 (п'ятнадцять тисяч сто п'ятдесят вісім) гривень судового збору у дохід держави. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  13. Постанова Іменем України 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 183/1617/16 Провадження N 14-208 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю. розглянула справу за позовом в. о. керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області (далі також - прокурор) в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації (далі також - Дніпропетровська ОДА) до Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області (далі також - Піщанська сільська рада), ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Державне підприємство (далі також - ДП) "Новомосковське лісове господарство", Управління Держгеокадастру у Новомосковському районі Дніпропетровської області, про визнання неправомірним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки за касаційною скаргою Піщанської сільської ради на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року, ухвалене суддею Дубовенко І.Г., й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Баранніка О.П., Пономарь З.М., Посунся Н.Є. Учасники справи: позивач: Дніпропетровська ОДА, від імені якої в інтересах держави позов подав в. о. керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області; відповідачі: Піщанська сільська рада, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:ДП "Новомосковське лісове господарство", Управління Держгеокадастру у Новомосковському районі Дніпропетровської області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 21 березня 2016 року прокурор звернувся з позовом в інтересах держави, в якому просив: 1.1. Визнати неправомірним і скасувати пункт 32 рішення Піщанської сільської ради "Про передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та видачу державного акта на право власності на земельні ділянки на території с. Піщанка в районі вулиць Пролетарська, Садова, Зелена, Мостова, Мира, Чкалова" від 12 березня 2008 року N 1-18/V (далі також - оскаржене рішення) про передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,25 га на АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка); 1.2. Визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1 від 31 березня 2008 року, виданий на ім'я ОСОБА_3, на право приватної власності на земельну ділянку, надану для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (далі - державний акт); 1.3. Витребувати земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_3 та зобов'язати її повернути земельну ділянку у власність держави в особі Дніпропетровської ОДА. 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. Земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду, які знаходяться у постійному користуванні ДП "Новомосковське лісове господарство". Факт належності земельної ділянки до зазначеної категорії підтверджується, зокрема, постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012. 2.2. Піщанська сільська рада розпорядилася земельною ділянкою державного лісового фонду з перевищенням повноважень, а повноваження щодо розпорядження нею мала Дніпропетровська ОДА. 2.3. Відбулося незаконне відчуження земель державної власності на користь фізичної особи. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 28 лютого 2017 року Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги: 3.1. Визнав неправомірним і скасував пункт 32 оскарженого рішення; 3.2. Визнав недійсним державний акт; 3.3. Зобов'язав ОСОБА_3 повернути у власність держави в особі Дніпропетровської ОДА земельну ділянку. 4. Рішення суд мотивував так: 4.1. Прокурор має право на звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Дніпропетровської ОДА, до компетенції якої належить розпорядження земельною ділянкою, тобто вона є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. 4.2. 13 листопада 2013 року Дніпропетровський апеляційний господарський суд прийняв постанову у справі N 20/5005/9915/2012, яка набрала законної сили. У цій постанові суд встановив, що на підставі рішень Піщанської сільської ради N 26-16/У, 27-16/У, 28-16/У, 29-16/У, 30-16/У, 31-16/У, 32-16/У, 33-16/У, 34-16/У, 35-16/У, 36-16/У, 37-16/У, 38-16/У, 39-16/У, 40-16/У, 41-16/У, 42-16/У, 43-16/У, 44-16/У, 45-16/У, 46-16/У, 47-16/У, 48-16/У, 49-16/У, 50-16/У, 51-16/У, 52-16/У, 53-16/У, 54-16/У, 55-16/У, 56-16/У, 57-16/У, 58-16/У, 59-16/У, 60-16/У, 61-16/У, 62-16/У, 63-16/У, 64-16/У, 65-16/У, 66-16/У, 67-16/У від 29 грудня 2007 року (далі - рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року) були незаконно вилучені із земель лісового фонду та введені у межі села Піщанки Новомосковського району Дніпропетровської області (далі - село Піщанка) земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство"; їх цільове призначення було змінене на землі житлової і громадської забудови. Суд визнав зазначені рішення Піщанської сільської ради недійсними та скасував. А тому земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу належать до складу земель державної власності. 4.3. Прокурор довів факти незаконного вилучення земельної ділянки із земель лісового фонду та незаконного включення її у межі села Піщанки, внаслідок чого землі державної власності були незаконно відчужені на користь фізичної особи. Цим права й охоронювані законом інтереси держави були порушені. 4.4. Позовна давність не була пропущена, а земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, з огляду на що вимога про витребування цієї ділянки також має бути задоволена. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 26 жовтня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 6. Мотивував ухвалу так: 6.1. Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, перевірив доводи сторін і дав їм належну правову оцінку; 6.2. Доводи Піщанської сільської ради, що суд не встановив факту належності земельної ділянки до лісового фонду спростовуються, зокрема, наявною у матеріалах справи інформацією Державного підприємства "Новомосковське лісове господарство", згідно з якою земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду цього підприємства і з 2002 року не змінювала цільового призначення (землі лісогосподарського призначення); 6.3. Право розпорядження земельними ділянками державної власності у межах території області надане саме обласній державній адміністрації; 6.4. Враховуючи те, що про факт виділу земель з державного лісового фонду Дніпропетровська ОДА довідалася з листа Новомосковської місцевої прокуратури від 3 березня 2016 року, перебіг позовної давності слід починати обраховувати з моменту, коли Дніпропетровська ОДА дізналася про те, що земельна ділянка, яка була виділена ОСОБА_3, належить до земель державного лісового фонду. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 14 листопада 2017 року Піщанська сільська рада звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою з огляду на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 8. У касаційній скарзі просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення; провадження у цій частині закрити та повністю скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 10 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Обґрунтував ухвалу тим, що Піщанська сільська рада оскаржує рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Порушення норм процесуального права Піщанська сільська рада мотивує у касаційній скарзі так: 11.1. Прокурор не надав суду обґрунтування наявності підстав для представництва Дніпропетровської ОДА; 11.2. Вимоги щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про передання земельної ділянки у приватну власність з підстав незаконності його прийняття мали розглядатися за правилами адміністративного судочинства; 11.3. Суд першої інстанції порушив принцип змагальності, відмовляючи у задоволенні клопотання Піщанської сільської ради від 24 січня 2017 року про витребування з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області для огляду в судовому засіданні матеріалів кримінального провадження N 42012040000000006 за обвинуваченням ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 11.4. Суди не встановили зміст оскарженого рішення, оскільки в матеріалах справи відсутній його повний текст; 11.5. Суди вирішили питання про захист права власності на земельну ділянку, не встановивши особи чи осіб, які мали право від імені держави володіти, користуватися та розпоряджатися нею; 11.6. Факт віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення не доведений належними доказами; 11.7. ДП "Новомосковське лісове господарство" погоджувало передання земельної ділянки у власність ОСОБА_3; 11.8. У матеріалах справи відсутня копія рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року про зміну цільового призначення саме земельної ділянки, переданої у власність ОСОБА_3 А тому неможливо встановити, чи є серед рішень Піщанської сільської ради, скасованих постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012, рішення, яке стосується справи N 183/1617/16; 11.9. Суди не оцінили рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 31 січня 2012 року у справі N 23/5005/16619/2011, який відмовив у задоволенні вимоги прокурора про визнання незаконним і скасування оскарженого рішення. 12. Неправильне застосування норм матеріального права Піщанська сільська рада мотивує у касаційній скарзі так: 12.1. Суди неправильно застосували припис пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу (далі - ЗК) України (тут і далі - на час виникнення спірних правовідносин), оскільки на час прийняття оскарженого рішення розмежування земель державної та комунальної власності було відсутнє, а тому повноваження щодо розпорядження землями у межах села Піщанки здійснювала відповідна сільська рада, а не Дніпропетровська ОДА. 12.2. Суди застосували припис пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, статті 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", частини п'ятої статті 122 ЗК України у редакціях, які були відсутні на час прийняття оскарженого рішення; 12.3. Оскільки перебіг позовної давності починається від дня, коли особа могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, суди залишили поза увагою те, що Дніпропетровська ОДА могла довідатися про наявність оскарженого рішення до подання позову прокурором у цій справі, а прокуратура, знаючи про прийняття Піщанською сільською радою зазначеного рішення, з 2009 року бездіяла: 12.3.1. У 2009 році заступник Генерального прокурора України звертався до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного комітету України із земельних ресурсів, Новомосковської районної державної адміністрації (далі - РДА) Дніпропетровської області до Піщанської сільської ради за участю третьої особи, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору, - ДП "Новомосковське лісове господарство", про визнання права власності на земельні ділянки, розташовані на території НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталів цього лісового господарства. 23 вересня 2009 року Господарський суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою припинив провадження у справі N 30/172-09 за вказаним позовом через те, що спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки відповідачами були залучені фізичні особи - набувачі земельних ділянок, зокрема і ОСОБА_3; 12.3.2. Перебіг позовної давності не міг розпочатися пізніше, ніж у 2012 році, коли до Господарського суду Дніпропетровської області звернувся Новомосковський міжрайонний прокурор Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Державного управління з охорони навколишнього природного середовища у Дніпропетровській області до Піщанської сільської ради за участю третьої особи, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділу Держкомзему у Новомосковському районі, про визнання незаконним і скасування рішення Піщанської сільської ради від 12 березня 2008 року N 1-18-V. 31 січня 2012 року Господарський суд Дніпропетровської області ухвалив рішення у справі N 23/5005/16619/2011 про відмову у задоволенні позову; 12.3.3. 29 лютого 2012 року Новомосковський міжрайонний прокурор звернувся в інтересах держави в особі Новомосковської РДА Дніпропетровської області до Новомосковського міжрайонного суду з позовом до Піщанської сільської ради, ОСОБА_11, Відділу Держкомзему у Новомосковському районі Дніпропетровської області, ДП "Центр державного земельного кадастру" в особі Дніпропетровської регіональної філії ДП "Центр Державного земельного кадастру" Держкомзему України (справа N 0427/1871/2012) і з позовом до Піщанської сільської ради, ОСОБА_12, Відділу Держкомзему у Новомосковському районі Дніпропетровської області, ДП "Центр державного земельного кадастру" в особі Дніпропетровської регіональної філії ДП "Центр Державного земельного кадастру" Держкомзему України (справа N 0427/2108/2012) про визнання незаконним і скасування оскарженого рішення у частині передання земельних ділянок ОСОБА_7 і ОСОБА_13 (які надалі відчужили їх ОСОБА_11 та ОСОБА_12 відповідно), визнання недійсним державних актів та повернення цих ділянок у власність держави в особі Новомосковської РДА Дніпропетровської області. Під час розгляду справ N 0427/1871/2012 і N 0427/2108/2012 за вказаними позовами прокурор, представляючи інтереси держави, 22 травня 2015 року замінив особу, через яку держава діє у спірних правовідносинах, з Новомосковської РДА Дніпропетровської області на Дніпропетровську ОДА. Тому остання могла дізнатись про порушення права державної власності не пізніше 2012 року; 12.3.4. У 2009 році про оскаржене рішення знав орган, який постійно звітує Дніпропетровській ОДА, -Новомосковська РДА Дніпропетровської області; 4 серпня 2011 року про це рішення довідався орган, діяльність якого координує Дніпропетровська ОДА, - Головне управління Держкомзему в Дніпропетровській області, що склало за вказівкою прокуратури Акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 4 квітня 2011 року, копія якого є у матеріалах справ N 0427/1871/2012 і N 0427/2108/2012); а Дніпропетровська ОДА з 2008 року могла дізнатися про передання земельної ділянки за відомостями з Дніпропетровського обласного центру охорони історико-культурних цінностей Управління культури Дніпропетровської ОДА. (2) Позиція прокурора 13. 6 квітня 2018 року прокурор подаввідзив на касаційну скаргу. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. 14. Мотивує відзив так: 14.1. Спір стосується права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, а тому вимога про скасування пункту 32 оскарженого рішення мала розглядатися за правилами цивільного судочинства; 14.2. Позов поданий у межах позовної давності, оскільки об'єктивна можливість дізнатися про порушення права у Дніпропетровської ОДА виникла з часу, коли прокурор у цивільних справах N 0427/1871/2012 і N 0427/2108/2012, які розглядалися Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області, 22 травня 2015 року подав уточнену позовну заяву, в якій була замінена особа, через яку держава діє у спірних правовідносинах, з Новомосковської РДА Дніпропетровської області на Дніпропетровську ОДА. 14.3. Прокуратура виконала вимоги частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" і повідомила Дніпропетровську ОДА про те, що готує звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі цієї ОДА. Суд першої інстанції підтвердив факт наявності підстав представництва прокурором таких інтересів. А тому довід касаційної скарги про недоведеність підстав для представництва інтересів держави в особі Дніпропетровської ОДА вважає необґрунтованим. 14.4. Суд першої інстанції не порушив принцип змагальності, відмовляючи у задоволенні клопотання про витребування з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області для огляду в судовому засіданні матеріалів кримінального провадження N 42012040000000006. Вказане провадження стосувалося обвинувачення, зокрема, голови Піщанської сільської ради ОСОБА_8, а тому Піщанська сільська рада ознайомлена з усіма його матеріалами. 14.5. Крім того, оскільки оскаржене рішення прийняла Піщанська сільська рада, яка впродовж розгляду справи не заперечувала проти його змісту, встановленого судами першої й апеляційної інстанцій, довід касаційної скарги щодо невстановлення судами дійсного змісту оскарженого рішення є необґрунтованим. (3) Позиція інших учасників справи 15. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 16. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа має розглядатися за правилами певного виду судочинства, є, насамперед, характер спірних правовідносин, їх суб'єктний склад і предмет спору. 17. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 18. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції). 19. Суб'єктом владних повноважень є, зокрема, орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (підпункт 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції). 20. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). 21. ВеликаПалата Верховного Суду вважає помилковим застосування статті 17 КАС України у зазначеній редакції та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень. Для розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формальних критеріїв - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин і предмета спору. Для правильного вирішення питання про юрисдикцію суду визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. 22. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17). 23. Отже, у публічно-правовому спорі сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні: одна зі сторін - суб'єкт владних повноважень - виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Зазначені функції суб'єкт владних повноважень має виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. 24. Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 25. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних, земельних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 26. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 27. Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, 12 березня 2008 року Піщанська сільська рада прийняла оскаржене рішення, пунктом 32 якого передала земельну ділянку у власність ОСОБА_3 На підставі цього рішення 31 березня 2008 року був оформлений відповідний державний акт. І 21 березня 2016 року прокурор звернувся до суду з позовом про визнання незаконним і скасування пункту 32 зазначеного рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки, оскільки Піщанська сільська рада не мала повноважень на розпорядження землями лісогосподарського призначення, а їх власник згоду на зміну цільового призначення земельної ділянки та на її відчуження не надавав. 28. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов'язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 ЦК України). Отже, їхні рішення можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов'язків. 29. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). 30. Рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 24 квітня 2018 року у справі N 401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі N 809/739/17, від 20 вересня 2018 року у справі N 126/1373/17). 31. Тобто, якщо у результаті прийняття рішення суб'єктом владних повноважень особа набула речове право на земельну ділянку, то вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача. 32. Оскільки прокурор оспорює правомірність як оскарженого рішення, так і набуття фізичною особою земельної ділянки, такий спір щодо права власності слід вирішувати за правилами цивільного судочинства. А тому необґрунтованим є довід Піщанської сільської ради щодо юрисдикції адміністративного суду. (1.2) Щодо цільового призначення земельної ділянки 33. Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. 34. Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 Лісового кодексу (далі - ЛК) України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)). 35. Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України). 36. За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт "е" частини першої статті 19 ЗК України). 37. Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України). 38. До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України). 39. Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт "б" частини першої статті 164 ЗК України). 40. Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі N 6-224цс14). 41. Відповідно до пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. 42. Суди встановили, що земельна ділянка має статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та належить до земель ДП "Новомосковське лісове господарство" (квартал 75 виділ 2), що підтверджують: Проект організації розвитку лісового господарства Новомосковського лісництва станом на 2014 рік з планом-схемою (Т. 1, а. с. 213-215); протокол другої лісовпорядної наради від 17 червня 2014 року (Т. 1, а. с. 217); лист ДП "Новомосковське лісове господарство" за вих. N 46 від 28 лютого 2017 року про те, що земельна ділянка відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2004 та 2014 років знаходиться у 75 кварталі ДП "Новомосковське лісове господарство", належить до земель Державного лісового фонду та з 2002 року не змінювала свого цільового призначення - землі лісогосподарського призначення (Т. 1, а. с. 216). 43. Отже, встановлюючи на підставі матеріалів лісовпорядкування правовий статус земельної ділянки як такої, що належить до земель лісогосподарського призначення, суди попередніх інстанцій врахували наведені вище приписи законодавства. А тому аргументи касаційної скарги щодо встановлення факту віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення на підставі неналежних доказів Велика Палата Верховного Суду вважає немотивованими. (1.3) Щодо органу, уповноваженого державою розпоряджатися земельною ділянкою 44. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. 45. Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. 46. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що повноваження стосовно розпорядження земельною ділянкою належать до компетенції Дніпропетровської ОДА, яка є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. 47. До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів -відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України). 48. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території. 49. Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень. 50. Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті. 51. Відповідно до частини п'ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті. А згідно з останньою Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України. 52. Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП "Новомосковське лісове господарство", і передання у власність такої ділянки належало до повноважень Дніпропетровської ОДА. 53. З огляду на наведене, враховуючи висновки Дніпропетровського апеляційного господарського суду, викладені у постанові від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012 щодо визнання недійсними та скасування рішень Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід Піщанської сільської ради щодо неправильного застосування судами у цій справі пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, на підставі якого право розпорядження земельною ділянкою, на думку цієї ради, належало саме їй. 54. Той факт, що суд першої інстанції застосував приписи частини п'ятої статті 122 ЗК України у редакції, яка не була чинною на час прийняття оскарженого рішення, не вплинув на правильний висновок цього суду про те, що повноваження щодо розпорядження земельною ділянкою належало до компетенції Дніпропетровської ОДА. Довід касаційної скарги щодо неправильного застосування приписів пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України та статті 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", які, за твердженням Піщанської сільської ради, були відсутні на час прийняття оскарженого рішення, є необґрунтованим, оскільки, вказавши неправильну дату редакції приписів вказаних законів, суд першої інстанції навів їх у редакції, що була чинною на час прийняття оскарженого рішення. (1.4) Щодо відсутності волевиявлення власника на відчуження земельної ділянки 55. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). 56. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що Дніпропетровський апеляційний господарський суд 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012 прийняв постанову, якою визнав недійсними та скасував рішення Піщанської сільської ради N 26-16/У, 27-16/У, 28-16/У, 29-16/У, 30-16/У, 31-16/У, 32-16/У, 33-16/У, 34-16/У, 35-16/У, 36-16/У, 37-16/У, 38-16/У, 39-16/У, 40-16/У, 41-16/У, 42-16/У, 43-16/У, 44-16/У, 45-16/У, 46-16/У, 47-16/У, 48-16/У, 49-16/У, 50-16/У, 51-16/У, 52-16/У, 53-16/У, 54-16/У, 55-16/У, 56-16/У, 57-16/У, 58-16/У, 59-16/У, 60-16/У, 61-16/У, 62-16/У, 63-16/У, 64-16/У, 65-16/У, 66-16/У, 67-16/У, на підставі яких земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство" були незаконно вилучені із земель лісового фонду та введені у межі села Піщанка зі зміною їх цільового призначення на землі житлової і громадської забудови. 57. На підставі зазначених рішень до їх скасування судом Піщанська сільська рада 12 березня 2008 року прийняла оскаржене рішення, яким передала у власність громадян 133 земельні ділянки, одну з яких згідно з пунктом 32 цього рішення - у власність ОСОБА_3 58. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 59. З огляду на висновки судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду відхиляє довід Піщанської сільської ради про те, що неможливо встановити, чи є серед її рішень, скасованих постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012, те рішення, яке стосується справи N 183/1617/16. 60. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 рокупро вилучення із земель лісового фонду та введення у межі села Піщанки земельної ділянки є незаконним як таке, що прийняте за відсутності волевиявлення власника - держави. Тому це рішення не створює правових наслідків незалежно від того, чи було воно скасоване судовим рішенням в іншій справі. 61. Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Дніпропетровської ОДА - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла. Суди дійшли правильного висновку, що вона вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення.Відсутність заперечення користувача земельної ділянки проти її вилучення, на що звертає увагу Піщанська сільська рада, не свідчить про належний спосіб вилучення цієї ділянки із земель лісогосподарського призначення, а також про те, що був вияв волі повноважної особи на її відчуження. 62. Таким чином, оскільки держава в особі Дніпропетровської ОДА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Піщанська сільська рада відчужила її без вираження на це волі власника. (1.5) Щодо позовної давності за заявленими прокурором вимогами 63. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захистсвого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 64. Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. 65. На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 рокуу справі N 362/44/17). 66. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). 67. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). 68. І в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 рокуу справі N 362/44/17). 69. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). 70. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК Українипоняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. 71. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. 72. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. 73. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц). 74. Прокурор у цій справі 21 березня 2016 року пред'явив три позовні вимоги: про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення; про визнання недійсним державного акта, виданого ОСОБА_3; про витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_3 Отже, перша вимога звернута до Піщанської сільської ради, яка прийняла оскаржене рішення, а дві інші вимоги - до ОСОБА_3 75. Суд першої інстанції дійшов висновку, що прокурор не пропустив позовну давність з огляду на таке: 75.1. Дніпропетровська ОДА дізналася про порушення права на земельну ділянку лише у 2016 році, коли прокурор листом повідомив її про відповідні порушення; 75.2. Відсутні докази того, що Дніпропетровська ОДА могла дізнатися про порушення цього права до її залучення позивачем у справах N 0427/1871/2012 і N 0427/2108/2012; 75.3. Відсутні докази того, що Дніпропетровська ОДА з наявних у неї відомостей могла знати про розпорядження Піщанською сільською радою земельною ділянкою. 76. Апеляційний суд також вказав про початок перебігу позовної давності з моменту, коли Дніпропетровська ОДА дізналась від прокурора про те, що земельна ділянки належить до земель держаного лісового фонду, а саме у березні 2016 року (лист від 3 березня 2016 року за N 01-84-626вих16) (Том 1, а. с. 16). 77. У касаційній скарзі наведені доводи щодо неправильного застосування судами статті 261 ЦК України, зокрема, через те, що прокурор знав про порушення інтересів держави в особі Дніпропетровської ОДА ще з 2009 року, однак суди вважали, що перебіг позовної давності починається з моменту, коли прокурор у зазначеному листі повідомив ОДА про відповідне порушення її прав. 78. Піщанська сільська рада заявила у суді першої інстанції про сплив позовної давності щодо всіх позовних вимог (Т. 1, а. с. 63-64, 108-109), тоді як ОСОБА_3 не заявляла про сплив позовної давності щодо пред'явлених до неї вимог. Отже, з огляду на наведені вище висновки (пункти 70-71 цієї постанови) суди не мали підстав вирішувати питання стосовно застосування приписів про позовну давністю до вимог, заявлених до ОСОБА_3 А тому доводи Піщанської сільської ради про сплив позовної давності до цих вимог є необґрунтованими. Оцінка доводів стосовно застосування приписів про позовну давність до вимоги про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення буде надана після оцінки застосування судами інших норм права при розгляді цієї вимоги. (1.6) Щодо суті позовних вимог 79. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права. (1.6.1) Про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення 80. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012, яка набрала законної сили, земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство" є власністю держави, тоді як Піщанська сільська рада на підставі рішень від 29 грудня 2007 року незаконно вилучила ці земельні ділянки із земель лісового фонду, ввела їх у межі села Піщанки та змінила цільове призначення на землі житлової та громадської забудови. Зазначеною постановою Дніпропетровський апеляційний господарський суд визнав недійсними та скасував вказані рішення Піщанської сільської ради, оскільки держава в особі уповноваженого органу як власник відповідних земельних ділянок рішення про їх відчуження Піщанській сільській раді не приймала, а остання, вилучивши земельні ділянки з державного лісового фонду та змінивши їх цільове призначення, перевищила свої повноваження. 81. Суди також вказали що з цих земельних ділянок Піщанська сільська рада на підставі оскарженого рішення передала у власність громадян 133 земельні ділянки, зокрема і ОСОБА_3 згідно з пунктом 32 зазначеного рішення. 82. З огляду на те, що необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку за певних обставин має бути рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, які діють від імені власника, про передання у власність земельної ділянки (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі N 6-53цс12), відсутність у справі N 183/1617/16 такого рішення з боку держави як власника земельних ділянок НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", включно із земельною ділянкою, наданою згідно з пунктом 32 оскарженого рішення ОСОБА_3 (квартал 75 виділ 2), свідчить про відсутність рішення уповноваженого органу виконавчої влади, на підставі якого територіальна громада села Піщанки набула право власності на земельні ділянки НОМЕР_3 і НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство". Отже, оскаржене рішення не є первинною підставою вибуття земельних ділянок з власності держави в особі Дніпропетровської ОДА. 83. ВеликаПалата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 5 червня 2018 року у справі N 338/180/17). 84. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі N 6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. 85. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з цим висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. 86. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі N 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. 87. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що суди мали відмовити у задоволенні вимог про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення. А тому не було підстав вирішувати питання щодо застосування приписів про позовну давність до цієї вимоги (див. пункт 73 цієї постанови). (1.6.2) Про визнання недійсним державного акта 88. Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом (з 14 жовтня 2008 року абзац перший частини першої статті 116 ЗК України доповнений словами "або за результатами аукціону"). 89. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України у зазначеній редакції). 90. Право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 ЗК України в редакції, яка була чинною на час видання державного акта та до 1 травня 2009 року; з 1 травня 2009 року стаття 125 ЗК України встановлює, що право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права). 91. Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом (у редакції, чинній з 1 травня 2009 року до 1 січня 2013 року - державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті; а у редакції, чинній з 1 січня 2013 року, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). 92. Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року N 43 у редакції, чинній на час видання державного акта). 93. Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. 94. Аналогічно наведеним вище висновкам щодо вимоги про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення (пункт 87 цієї постанови)ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого незаконного володіння. А тому суди мали відмовити у задоволенні цієї позовної вимоги. (1.6.3) Про витребування земельної ділянки 95. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)). 96. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04), § 166-168). 97. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: 97.1. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. 97.2. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів. 97.3. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)). 98. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. 99. Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі "Гамер проти Бельгії" (Hamer v. Belgium, заява N 21861/03) щодо зобов'язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив: 99.1. Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77). 99.2. Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80). 99.3. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п'ять років, перш ніж були пред'явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88). 100. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. У цій справі - не тільки прокурора, Дніпропетровської ОДА та Піщанської сільської ради, але й ОСОБА_3 101. Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними. 102. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). 103. Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). 104. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановив, що земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, а ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, яка набула земельну ділянку на підставі оскарженого рішення. 105. Останнє Піщанська сільська рада прийняла, керуючись статтею 40, пунктом "б" частини першої статті 81, статтями 118 і 121 ЗК України, що передбачають безоплатне набуття громадянами права власності на земельні ділянки. Відтак, Дніпропетровська ОДА згідно з частиною третьою статті 388 ЦК України має право на витребування від ОСОБА_3 земельної ділянки, яка вибула з володіння держави поза її волею та була набута у порядку безоплатної приватизації від Піщанської сільської ради, що не мала права відчужувати цю ділянку. 106. Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення. 107. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. 108. В силу об'єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, ОСОБА_3, проявивши розумну обачність, могла та повинна була знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі N 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі N 469/1393/16-ц). 109. ОСОБА_3 судові засідання у судах першої й апеляційної інстанцій не відвідувала, проти позову не заперечувала, про застосування позовної давності не заявляла. У суді першої інстанції подала письмову заяву про розгляд справи за її відсутності, покладаючись на розсуд суду. Зазначила, що жодних документів стосовно земельної ділянки не має, нею не користується, а для розпорядження цією ділянкою після її набуття видала довіреність ОСОБА_14, якому передала державний акт і адреси проживання якого не знає (Т. 1, а. с. 100). 110. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що відсутність у ОСОБА_3 інтересу у збереженні земельної ділянки у власності, видання довіреності на розпорядження цією ділянкою особі, точної адреси місцезнаходження якої ОСОБА_3 не знає, відсутність у неї заперечень проти позову та небажання брати участь у судових засіданнях характеризує певним чином ставлення ОСОБА_3 до результату розгляду спору та свідчить про те, що витребування у неї земельної ділянки не становитиме надмірний тягар. 111. З огляду на все викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_3 у збереженні права на земельну ділянку. Крім того, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, ОСОБА_3 не позбавлена можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки. 112. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що витребування земельної ділянки у ОСОБА_3 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном. 113. Прокурор просив витребувати земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_3 та зобов'язати її повернути земельну ділянку у власність держави в особі Дніпропетровської ОДА. Задовольняючи цю вимогу, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зобов'язав ОСОБА_3 повернути у власність держави в особі Дніпропетровської ОДА земельну ділянку. 114. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі N 653/1096/16-ц). 115. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 116. З огляду на вказане у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. (1.7) Щодо інших доводів касаційної скарги 117. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац перший частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). 118. Відповідно до абзаців першого-третього частини четвертої вказаної статті наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. 119. Прокурор у позовній заяві вказував, що Дніпропетровська ОДА не вживала заходів для скасування оскарженого рішення, визнання недійсним державного акта та повернення земельної ділянки. 120. У листі від 3 березня 2016 року за N 01-84-626вих16 (Том 1, а. с. 16) прокурор відповідно до статті 23 Закону України "Про прокуратуру" просив Дніпропетровську ОДА надати інформацію, зокрема, з приводу того, чи вживала вона заходи з повернення земельної ділянки у власність держави. Однак у відповіді ОДА на вказаний лист за N 01-88-775вх16 від 16 березня 2016 року (Т. 1., а с. 17) інформація з цього питання відсутня. 121. У листі від 21 березня 2016 року за N 01-84-785вих16 відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор повідомив Дніпропетровську ОДА про звернення до суду з позовом у цій справі. 122. Дніпропетровська ОДА наявність підстав для представництва не оскаржувала, заперечень проти представництва прокурором інтересів держави в особі цієї ОДА не висловлювала, а, навпаки, вважала його вимоги обґрунтованими та такими, що слід задовольнити (Т. 1., а. с. 47-49, 164-166). 123. З огляду на викладене довід Піщанської сільської ради щодо відсутності у прокурора підстав для представництва інтересів держави в особі Дніпропетровської ОДА Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим. 124. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід Піщанської сільської ради щодо порушення принципу змагальності через відмову суду першої інстанції у задоволенні клопотання цього відповідача про витребування з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області для огляду на судовому засіданні матеріалів кримінального провадження N 42012040000000006, в яких є оригінали доданих прокурором до позовної заяви доказів. 125. Метою такого витребування Піщанська сільська рада вказувала необхідність з'ясування дійсного змісту оскарженого рішення, того, чи були встановлені у зазначеному кримінальному провадженні факти перевищення головою Піщанської сільської ради ОСОБА_8 службових повноважень при прийнятті рішень щодо земельних ділянок НОМЕР_3 і НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", а також, які органи влади і з якого часу мали відомості щодо земельної ділянки. 126. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим кодексом (частини друга - четверта статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції). 127. У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі. У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ (частини перша та друга статті 137 ЦПК України у вказаній редакції). 128. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду не вважає порушенням принципу змагальності реалізацію судом права відмовити за невмотивованістю у задоволенні клопотання Піщанської сільської ради про витребування з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області матеріалів зазначеного кримінального провадження. Піщанська сільська рада не обґрунтувала ні обставини, які могли би підтвердити ці матеріали щодо позовних вимог у цій справі, ні складнощі з отриманням таких матеріалів за обвинуваченням голови зазначеної ради. Справа N 183/1617/16 не стосується встановлення фактів перевищення головою Піщанської сільської ради службових повноважень при прийнятті цією радою рішень щодо земельних ділянок НОМЕР_3 і НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", а інформація про те, які органи влади та з якого часу мали відомості щодо земельної ділянки, не є необхідною з огляду на висновки щодо суті позовних вимог. 129. Необґрунтованим є довід касаційної скарги щодо невстановлення судами змісту оскарженого рішення через відсутність у матеріалах справи його повного тексту. Оскаржене рішення прийняла Піщанська сільська рада, а предметом позову є не все рішення, а його пункт 32 (Т. 1, а. с. 11-12). Окрім того, Піщанська сільська рада не заперечувала проти того змісту цього рішення, який встановили суди першої й апеляційної інстанцій. 130. Обставини, встановлені судовим рішенням у господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (частина третя статті 61 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 131. На момент ухвалення 31 січня 2012 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області у справі N 23/5005/16619/2011 ще не були скасовані рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року, на підставі яких вона незаконно вилучила із земель лісового фонду та ввела у межі села Піщанка земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", а їх цільове призначення змінила на землі житлової і громадської забудови. Ці рішення визнав недійсними та скасував Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012. 132. Вимагаючи визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення, прокурор вказував на те, що рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року, на підставі яких земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", включно із земельною ділянкою, виділеною ОСОБА_3, були вилучені із земель лісового фонду та віднесені до меж села Піщанки, визнані Дніпропетровським апеляційним господарським судом 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012 недійсними та скасовані. Тоді як Господарський суд Дніпропетровської області у справі N 23/5005/16619/2011 питання законності включення вказаних земельних ділянок до меж села Піщанки та зміни їх категорії за цільовим призначенням із земель лісогосподарського призначення на землі житлової та громадської забудови не з'ясовував. А крім того, у справі N 23/5005/16619/2011 не брали участь всі особи, щодо прав та обов'язків яких Господарський суд Дніпропетровської області встановив обставини. 133. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає невмотивованим аргумент Піщанської сільської ради про те, що суди не оцінили рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 31 січня 2012 року у справі N 23/5005/16619/2011. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 134. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 135. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 136. З урахуванням наведеної вище мотивації Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 рокупотрібно скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення та про визнання недійсним державного акта. Щодо цих вимог ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій щодо вимоги про витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_3 слід змінити у мотивувальній і резолютивній частинах, витребувавши земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Дніпропетровської ОДА з мотивів, викладених у цій постанові. (3) Висновки щодо застосування норм права 137. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). 138. Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. 139. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. 140. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. 141. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). 142. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). 143. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 144. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. 145. Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). 146. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. 147. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. 148. У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження.Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Тому суди, застосовуючи критерії сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями вказаної статті, повинні, зокрема, оцінити пропорційність такого втручання. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Піщанської сільської ради задовольнити частково. 2. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 року скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання неправомірним і скасування пункту 32 рішення Піщанської сільської ради "Про передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та видачу державного акту на право власності на земельні ділянки на території с. Піщанка в районі вулиць Пролетарська, Садова, Зелена, Мостова, Мира, Чкалова" від 12 березня 2008 року N 1-18/V про передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,25 га за адресою: АДРЕСА_1, та про визнання недійсним зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 01-08-126-01052 Державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 31 березня 2008 року, виданого на ім'я ОСОБА_3 на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,25 га (кадастровий номер НОМЕР_2), надану для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та розташовану за адресою: АДРЕСА_1. У цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. 3. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 рокузмінити щодо вимоги про витребування земельної ділянки: витребувати з мотивів, викладених у цій постанові, земельну ділянку площею 0,25 га (кадастровий номер НОМЕР_2), надану для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та розташовану за адресою: АДРЕСА_1, з незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2019 року м. Київ Справа N 824/297/18-а Провадження N 11-1479апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Чернівецького окружного адміністративного суду від 10 квітня 2018 року (суддя Григораш В.О.) та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 08 травня 2018 року (судді Совгира Д.І., Курко О.П., Загороднюк А.Г.) у справі N 824/297/18-а за позовом ОСОБА_3 до начальника Вижницького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області Василинчука Петра Степановича (далі - начальник, виконавча служба - відповідно) про визнання бездіяльності протиправною й зобов'язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: У березні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до начальника виконавчої служби, у якому просила визнати неправомірною бездіяльність відповідача, яка полягає у формальному розгляді її клопотання від 20 лютого 2018 року про усунення порушення законодавства у виконавчому провадженні N 28399497, та зобов'язати начальника виконавчої служби розглянути клопотання про усунення порушення законодавства у виконавчому провадженні N 28399497. Чернівецький окружний адміністративний суд ухвалою від 10 квітня 2018 року, залишеною без змін постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 08 травня 2018 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_3 у касаційній скарзі зазначила, що суди не в повному обсязі з'ясували обставини справи, які мають значення для правильного вирішення питання щодо відкриття провадження в адміністративній справі, що призвело до неправильного застосування судом норм як матеріального, так і процесуального права. На думку скаржника, цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки оскаржується відмова у задоволенні клопотання позивача начальником виконавчої служби як посадової особи при здійсненні ним контролю за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 21 листопада 2018 року передав справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 січня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 1 частини першої статті 345 КАС України з огляду на те, що відсутні клопотання від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю. Відповідач відзиву на касаційну скаргу не подав. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що 22 липня 2011 року Вижницький районний суд Чернівецької області видав виконавчий лист у кримінальній справі N 1-п-26/11 про стягнення з позивача на користь Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру в Чернівецькій області витрат на проведення судових експертиз спиртовмісних рідин в розмірі 1054 грн 80 коп., який був поданий для виконання до виконавчої служби. 27 серпня 2011 року державний виконавець відкрив виконавче провадження N 28399497 з виконання виконавчого листа у кримінальній справі N 1-п-26/11. Реалізуючи належне позивачу право на звернення в порядку контролю, 20 лютого 2018 року позивач звернувся з клопотанням до начальника виконавчої служби про усунення порушень законодавства у виконавчому провадженні N 28399497. Листом від 14 березня 2018 року N 14.3.20/3289 позивачу відмовлено у задоволенні клопотання у виконавчому провадженні N 28399497. Не погодившись із бездіяльністю відповідача, яка, на думку позивача, полягає у формальному розгляді вказаного клопотання, ОСОБА_3 звернулася до суду з цим позовом. Обставини справи її учасники під сумнів не ставлять. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, Чернівецький окружний адміністративний суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що незгода сторони виконавчого провадження з діями або рішенням державного виконавця у виконавчому провадженні, відкритому за виконавчим документом, виданим Вижницьким районним судом Чернівецької області за результатами розгляду кримінальної справи, не може бути розглянута за правилами адміністративного судочинства, а має розглядатися судом, який видав такий виконавчий лист. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими ці висновки судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. За пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб'єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законіна вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 звернулася до адміністративного суду з позовом до начальника виконавчої служби про визнання неправомірною бездіяльності відповідача, яка полягає у формальному розгляді клопотання позивача від 20 лютого 2018 року про усунення порушення законодавства у виконавчому провадженні N 28399497 під час примусового виконання виконавчого листа N 1-п-26/11, виданого 22 липня 2011 року Вижницьким районним судом Чернівецької області у кримінальній справі. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Згідно із частинами третьою та четвертою статті 535 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження. Органи, особи, які виконують судове рішення, повідомляють суд, який постановив судове рішення, про його виконання. Проте положеннями КПК України не встановлено порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення у кримінальному провадженні. Водночас частиною першою статті 287 КАС України встановлено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Аналіз наведених правових положень у сукупності з обставинами цієї справи дають підстави для висновку, що спір з приводу оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо примусового виконання виконавчого листа, виданого судом у кримінальній справі, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки КПК України не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі N 757/61236/16-ц (провадження N 14-431цс18). Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Оскільки суди попередніх інстанцій постановили рішення, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням матеріалів позовної заяви до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Ухвалу Чернівецького окружного адміністративного суду від 10 квітня 2018 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 08 травня 2018 року скасувати, а матеріали позовної заяви направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 814/779/17 Провадження N 11-1379апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Державної фіскальної служби у Миколаївській області (далі - управління ДФС) про визнання протиправною та скасування вимоги, за касаційною скаргою управління ДФС на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 29 травня 2017 року (суддя Лісовська Н.В.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2017 року (судді Романішин В.Л., Запорожан Д.В., Шляхтицький О.І.), УСТАНОВИЛА: 19 квітня 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправною та скасувати вимогу управління ДФС від 8 лютого 2017 року про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування відповідно до статті 25 Закону України від 8 липня 2010 року N 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон N 2464-VI, єдиний внесок відповідно). Обґрунтовуючи протиправність вимоги податкового органу, ОСОБА_3 зазначила, що звільнена від сплати єдиного внеску відповідно до частини четвертої статті 4 зазначеного Закону як фізична особа - підприємець на спрощеній системі оподаткування та пенсіонер за віком. Миколаївський окружний адміністративний суд постановою від 29 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 липня 2017 року, позов задовольнив. У ході розгляду справи суди встановили такі обставини. З 1 травня 2005 року ОСОБА_3 після досягнення нею 55-річного віку призначено пенсію за віком відповідно до Закону України від 5 листопада 1991 року N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон N 1788-XII), що підтверджується відповідним пенсійним посвідченням серії НОМЕР_1 від 11 серпня 2005 року. У 2007 році ОСОБА_3 після смерті чоловіка, який отримував пенсію відповідно до Закону України від 9 квітня 1992 року N 2262-XII "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (далі - Закон N 2262-XII), як член сім'ї пенсіонера-військовослужбовця, скористалася правом на отримання 30 % пенсії чоловіка. ОСОБА_3 до 24 травня 2016 року мала статус фізичної особи - підприємця та була платником єдиного податку, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, а також копією Свідоцтва платника єдиного податку серії НОМЕР_2. 8 лютого 2017 року управлінням ДФС у Миколаївській області сформовано та направлено на адресу позивача вимогу N Ф-196-17 про сплату заборгованості з єдиного внеску в сумі 13 тис. 991 грн. Скасовуючи зазначену вимогу податкового органу, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, керувався тим, що позивач є пенсіонером за віком та отримує пенсію за законом, що є підставою для звільнення фізичної особи - підприємця, яка обрала спрощену систему оподаткування, від сплати єдиного внеску. Управління ДФС подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, порушує питання про скасування ухвалених цими судами рішень та прийняття нового - про відмову в задоволенні позову. Скаргу мотивовано тим, що положення частини четвертої статті 4 Закону N 2464-VI щодо звільнення від сплати єдиного внеску не поширюються на осіб, які отримують пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до Закону N 2262-XII, отже, не поширюються і на ОСОБА_3, яка отримує не пенсію за віком. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_3 просила відмовити в її задоволенні, оскільки фізична особа - підприємець, яка досягла пенсійного віку, незалежно від виду пенсії, яку їй призначено та яку вона отримує відповідно до закону, має право на пільги, встановлені частиною четвертою статті 4 Закону N 2464-VI. 27 листопада 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Таке рішення касаційного суду мотивоване необхідністю відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах цього суду від 21 квітня 2015 року у справі N 805/949/14 (N 21-90а15) та від 26 травня 2015 року у справі N 818/2082/14 (N 21-228а15). Згідно з цим висновком положення частини четвертої статті 4 Закону N 2464-VI не поширюються на осіб, які отримують пенсію у зв'язку з втратою годувальника. На переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, частина четверта статті 4 Закону N 2464-VIустановлює пільги для всіх суб'єктів, які є пенсіонерами за віком, незалежно від того, на підставі якого закону особа набула статусу пенсіонера за віком, чи то на пільгових умовах, чи набула вона певного віку відповідно до статті 26 Закону України від 9 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV). Зазначеною нормою не визначено обмежень щодо виду пенсії, яку повинна отримувати особа, яка звільняється від сплати єдиного внеску. Єдиною вимогою є те, що ця пенсія повинна виплачуватися відповідно до закону, без будь-якої конкретизації назви закону. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, дослідивши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги управління ДФС, вважаючи при цьому за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах цього суду від 21 квітня 2015 року у справі N 805/949/14 (N 21-90а15) та від 26 травня 2015 року у справі N 818/2082/14 (N 21-228а15), з огляду на таке. Пункт 4 частини першої статті 4 Закону N 2464-VI до платників єдиного внеску відносить фізичних осіб - підприємців, у тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування. За приписами частини четвертої статті 4 Закону N 2464-VI особи, зазначені у пункті 4 частини першої цієї статті, які обрали спрощену систему оподаткування, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони є пенсіонерами за віком або інвалідами та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування. Згідно з абзацом 24 статті 1 Закону N 1058-IV пенсіонером визнається особа, яка відповідно до цього Закону отримує пенсію, довічну пенсію, або члени її сім'ї, які отримують пенсію в разі смерті цієї особи у випадках, передбачених цим Законом. Пенсією є щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом N 1058-IV пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом (абзац 22 статті 1). Дослідження змісту Закону N 1058-IV вказує на те, що члени сім'ї, які мають право на отримання пенсії особи та, відповідно, отримання статусу пенсіонера, у порядку призначення пенсії у зв'язку із втратою годувальника в солідарній системі згідно з розділом V вказаного Закону, якщо вони є непрацездатними у розумінні частини другої статті 36 Закону N 1058-IV та перебували на утриманні померлого годувальника відповідно до частини третьої статті 36 цього Закону. Серед непрацездатних членів сім'ї пункт 1 частини другої статті 36 Закону N 1058-IV визначає чоловіка (дружину), батька, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону. Аналогічно, абзац 17 статті 1 Закону N 1058-IV непрацездатними особами визнає осіб, які досягли встановленого статтею 26 цього Закону пенсійного віку, або осіб з інвалідністю, у тому числі дітей з інвалідністю, а також осіб, які мають право на пенсію у зв'язку із втратою годувальника відповідно до закону. Розглядаючи у системному взаємозв'язку вказані норми Закону N 1058-IV та положення частини четвертої статті 4 Закону N 2464-VI, досягнення пенсійного віку (визначеного статтею 26 Закону N 1058-IV) є загальним страховим ризиком, який поруч із інвалідністю, вказує на втрату особою працездатності та передбачає право на отримання відповідного соціального забезпечення за рахунок системи загальнообов'язкового державного соціального страхування у порядку та на умовах, визначених чинним законодавством. У зв'язку з цим застрахована особа у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування замість обов'язку подальшої сплати внесків набуває право на отримання відповідних страхових виплат у вигляді пенсій (за наявності необхідного страхового стажу), що логічно виключає можливість покладення на неї обов'язку одночасної сплати єдиного внеску та є нормативно визначеною підставою для звільнення такої особи від його подальшої сплати. Однак визначення статусу "пенсіонера за віком" передбачає необхідність отримання особою саме страхової виплати у формі пенсії. Водночас, із проаналізованих положень законодавства не можна зробити висновок про пряму нормативну вказівку щодо обов'язкового виду страхової виплати, яку повинна отримувати особа, що досягла пенсійного віку, для застосування норми про звільнення від сплати єдиного внеску. Сьогоднішній стан системи пенсійного забезпечення, яке здійснюється в межах солідарно-накопичувальної системи загальнообов'язкового державного соціального страхування (першого-другого рівнів), не передбачає прямого взаємозв'язку між розміром сплачених сум єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що розраховується і сплачується виходячи з нормативного закріплення бази у статті 7 Закону N 2464-VI, та розміром пенсійних виплат. Водночас, зважаючи на соціальну солідарність та справедливість у системі соціального захисту, до складу якої входить система пенсійного забезпечення, держава нормативно встановлює передумови щодо визначення пропорційної взаємозалежності між особистою участю особи в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та рівнем її подальшого пенсійного забезпечення за рахунок вказаної системи фінансування пенсій та інших соціальних виплат. А тому, частина четверта статті 4 Закону N 2464-VI передбачає сплату єдиного внеску особою, яка отримує виплати за рахунок системи загальнообов'язкового державного соціального страхування при досягненні віку, визначеного статтею 26 Закону N 1058-IV, виключно на добровільних засадах. Частина перша статті 10 Закону N 1058-IV надає можливість особі, яка має о