Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
    • antiraid
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 червня 2021 року м. Київ Справа № 826/16464/13-а Провадження № 11-389апп20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О. С., суддів Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року (судді Беспалов О. О., Губська О. А., Сорочко Є. О.) у справі № 826/16464/13-а за позовом ОСОБА_1 до Конституційного Суду України (далі - КСУ), треті особи: Кабінет Міністрів України, Державна казначейська служба України, про стягнення недоотриманих коштів та ВСТАНОВИЛА : Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У листопаді 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до КСУ, у якому з урахуванням неодноразових змін і уточнень позовних вимог просив стягнути з відповідача: - заробітну плату в сумі 120 581,55 грн; - відпускні в розмірі 1 153,68 грн; - допомогу до відпустки в розмірі посадового окладу - 2 680 грн; - матеріальну допомогу в розмірі 44 972,25 грн; - компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 10 005,30 грн; - щомісячне довічне грошове утримання без стягнення податку з доходів фізичних осіб у сумі 173 736,06 грн; - вихідну допомогу в розмірі 881 898,60 грн. Позивач також просив стягнути з відповідача судові витрати в розмірі 18 167,37 грн. 2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що внаслідок застосування посадового окладу в розмірі 1 195 грн, визначеного з порушенням вимог частини другої статті 44 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2862-XII), під час роботи на посаді секретаря колегії суддів КСУ йому неправильно розраховано заробітну плату, відпускні, додатковий оклад до відпустки, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, довічне грошове утримання за січень - грудень 2005 року, а при виході у відставку - компенсацію за невикористану відпустку, вихідну допомогу. 3. На переконання позивача, розмір його заробітної плати за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року мав визначатися з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 року № 865 «Про оплату праці суддів» (у редакції, чинній на час її прийняття; далі - Постанова № 865). Надання зворотної сили вказаній постанові не суперечить закріпленому у статті 58 Конституції України принципу дії нормативних актів у часі, який допускає можливість надання зворотної сили нормативним актам, що покращують становище особи. Після прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 30 червня 2005 року № 513 «Про оплату праці Голови та заступників Голови Конституційного Суду України» (далі - Постанова № 513) відповідач мав самостійно, враховуючи положення статті 44 Закону № 2862-XII, здійснити перерахунок посадових окладів суддів КСУ. 4. ОСОБА_1 зазначив, що за вказаний вище період він повинен був отримувати заробітну плату, до якої входять: посадовий оклад; надбавка за вищий кваліфікаційний клас судді (400 грн); надбавка за напруженість та складність роботи (90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас); надбавка за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи (75 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас); надбавка за вчений ступінь (15 % від розміру посадового окладу); надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» (30 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас); надбавка за таємність (15 % від розміру посадового окладу); щомісячна премія (25 % від щомісячного заробітку); надбавка за вислугу років (40 % від щомісячного заробітку); надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас, надбавки за вислугу років). При цьому посадовий оклад мав бути обрахований з урахуванням Постанови № 865, виходячи з 12,5 розміру мінімальної заробітної плати, встановлених Законом України від 23 грудня 2004 року № 2285-IV «Про Державний бюджет України на 2005 рік» (далі - Закон № 2285-IV), а саме: з 01 квітня - 290 грн, з 01 липня - 310 грн, з 01 вересня - 332 грн. 5. ОСОБА_1 також указав на те, що в період з 01 січня по 31 травня 2005 року відповідач на порушення частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII обрахував щомісячну надбавку за вислугу років у відсотковому співвідношенні від розміру посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас, а зобов`язаний був здійснити обрахунок указаної надбавки від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас. Унаслідок цього позивач отримав заробітну плату за вказаний період у меншому розмірі, ніж установлено цим Законом. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 6. Справа розглядалася судами неодноразово. 7. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 16 травня 2018 року позов ОСОБА_1 задовольнив повністю: стягнув з КСУ на користь позивача заробітну плату в розмірі 120 581,55 грн, відпускні в розмірі 1 153,68 грн, допомогу до відпустки в розмірі 2 680 грн; матеріальну допомогу в розмірі 44 972,25 грн, компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 10 005,30 грн, щомісячне довічне грошове утримання без стягнення податку з доходів фізичних осіб в розмірі 173 736,06 грн, вихідну допомогу в розмірі 881 898,60 грн. Суд також стягнув на користь ОСОБА_1 за рахунок КСУ судові витрати в розмірі 18 167,37 грн. 8. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що розмір заробітної плати позивача з 01 червня 2005 року повинен був визначатися з урахуванням Постанови № 865, а відповідач повинен був організувати з 01 червня 2005 року оплату праці суддів КСУ відповідно до частини другої статті 44 Закону № 2862-XII. Крім цього, обчислення щомісячної надбавки за вислугу років позивача мало здійснюватися від загальної суми щомісячного заробітку. 9. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 19 вересня 2018 року задовольнив апеляційну скаргу КСУ, а рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив. 10. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що у період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ані в об`ємі фінансування, ані у виплаті заробітної плати суддів законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, а тому правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було. 11. При цьому суд апеляційної інстанції послався на правову позицію, наведену в постановах Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 21-1461а15, від 15 грудня 2015 року у справі № 822/2527/13-а та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 травня 2018 року у справі № 2а-1796/09-10/2270/12. Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог 12. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що апеляційний суд порушив принцип верховенства права, завдання адміністративного судочинства, норми матеріального права, а саме: статей 3, 6, 8, 19, 43, 129, 129-1 Конституції України, статті 44 Закону № 2862-XII, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також норми процесуального права, а саме: статей 2, 6, 78, 108, 317, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки розглянув справу без повного, об`єктивного та всебічного з`ясування її обставин, з неправильним їх установленням, без належної їх оцінки та аргументації. 13. Скаржник зазначив, що Верховний Суд України та Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постановах від 04 листопада 2015 року (справа № 21-1461а15), від 15 грудня 2015 року (справа № 822/2527/13-а) та від 23 травня 2018 року (справа № 2а-1796/09-10/2270/12) відповідно, на які послався суд апеляційної інстанції, правильно встановили, що розмір заробітної плати суддів установлений спеціальним законом, яким був у спірний період Закон № 2862-XII, і фактично визнали загальним Закон України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР). Однак всупереч загальновизнаному теоретичному постулату про пріоритетність спеціального закону над загальним ці суди застосували не спеціальний закон, а загальний. При цьому і суд апеляційної інстанції, і Верховний Суд України та Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду не взяли до уваги як положення статті 13 Закону № 108/95-ВР, відповідно до яких оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з державного бюджету, здійснюється не тільки в межах бюджетних асигнувань, але й з інших позабюджетних фондів, так і наявність у бюджеті резервного фонду. Такими мотивами зазначені суди, на переконання позивача, надали виключне право Кабінету Міністрів України на власний розсуд регулювати заробітну плату суддів шляхом установлення обсягу фінансування їх заробітної плати у Державному бюджеті України та не лише не брати до уваги розміри їх заробітної плати, встановлені спеціальними законами, а саме законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Конституційний Суд України», а й не виконувати їх. Отримання суддями заробітної плати в установленому статтею 43 Конституції України розмірі поставлено судами в залежність від вищих органів державної влади, які беруть участь у законодавчому бюджетному процесі. За своїм змістом такі мотиви судів спрямовані проти незалежності суддів і ставлять їх у матеріальному залежність від певних вищих органів державної влади. 14. ОСОБА_1 також указав на те, що апеляційний суд не визнав доведеними обставини неправильності обчислення й виплати відповідачем надбавки за вислугу років за період з 01 січня до 01 червня 2005 року в частині визначення бази її обчислення не з посадового окладу, як це робив відповідач, а із заробітної плати, як це встановлено постановами Верховного Суду України від 17 червня 2014 року у справі № 21-91а14 та від 13 січня 2015 року у справі № 21-582а14, якими визнано, що згідно зі статтею 44 Закону № 2862-XII надбавка за вислугу років суддям має обчислюватися із заробітної плати, а не лише з посадового окладу судді. 15. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 16. Скаржник також просить стягнути з відповідача на його користь судові витрати на сплату судового збору за подання касаційної скарги та відповідно до статті 358 КАС України постановити окрему ухвалу щодо порушення судом апеляційної інстанції принципу верховенства права, норм матеріального та процесуального права, завдань адміністративного судочинства. Позиція інших учасників справи 17. У відзиві на касаційну скаргу КСУ зазначив, що суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови правильно застосував норми матеріального й процесуального права та обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції. 18. На думку відповідача, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин Постанови № 865 з 01 січня 2005 року, внаслідок чого позивачу безпідставно нараховано додаткові кошти за п`ять місяців 2005 року. До того ж усупереч висновку, викладеному в Рішенні КСУ від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), про те, що вказана норма Основного Закону України стосується лише юридичної відповідальності особи, суд першої інстанції дійшов висновку, що надання зворотної сили Постанові № 865 не суперечить закріпленому в статті 58 Конституції України принципу дії нормативних актів у часі, яка допускає можливість надання зворотної сили нормативним актам, що покращують становище особи. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, правильно визначив спірні правовідносини такими, що не пов`язані з юридичною відповідальністю відповідача. 19. Відповідач зазначив, що у 2005 році застосувати безпосередньо положення статті 44 Закону № 2862-XII до розрахунку заробітної плати суддів КСУ без урахування відповідних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України про оплату праці було неможливо. Відповідно до частини другої статті 8 Закону № 108/95-ВР умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначає Кабінет Міністрів України, а тому КСУ не мав (і наразі не має) права на порушення вимог цього Закону та підзаконних актів самостійно приймати рішення стосовно зміни розмірів оплати праці суддів КСУ. 20. КСУ вказав і на те, що відповідно до положень пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 08 листопада 1996 року № 1350 «Про забезпечення діяльності Конституційного Суду України» (далі - Постанова № 1350) надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці обраховується з посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та вислугу років. Отже, для розрахунку надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці необхідно спочатку визначити розмір доплати за вислугу років. Однак згідно з частиною четвертою статті 44 Закону № 2862-XII суддям виплачувалася щомісячна надбавка за вислугу років у відсотках від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас. Відтак указана норма Закону № 2862-XII, на переконання відповідача, передбачала, що загальна сума місячного заробітку, основною складовою якого є посадовий оклад, обмежена через включення до нього лише доплати за кваліфікаційний клас судді. 21. Крім цього, суд апеляційної інстанції врахував висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду України та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, та встановив, що в період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ані в об`ємі фінансування, ані у виплаті заробітної плати суддів України законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, тобто правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було. На думку відповідача, доводи ОСОБА_1 про те, що деякі постанови Верховного Суду України не можна вважати законними, оскільки вони начебто ухвалені з порушенням норм Конституції та законів України, принципу законності судочинства та Конвенції, є голослівними, оскільки ці постанови не скасовані, продовжують свою дію в часі й підлягають оцінюванню на загальних підставах незалежно від того, подобається комусь їх зміст чи ні. 22. У зв`язку з викладеним КСУ просить залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Рух касаційної скарги 23. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 01 листопада 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року, а ухвалою від 11 листопада 2020 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України. 24. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 листопада 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01). Короткий зміст ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 25. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на те, що не погоджується з висновком щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постановах Верховного Суду України, та вважає за необхідне відступити від нього. 26. Так, Верховний Суд України дійшов висновку, що Кабінет Міністрів України, діючи відповідно до статті 8 Закону № 108/95-ВР, Постановою № 865 не просто підвищив посадові оклади, а визначив нові розміри та умови оплати праці суддів, у зв`язку із чим нові посадові оклади могли бути застосовані лише з одночасною втратою чинності указами Президента України в частині оплати праці суддів (постанова від 03 листопада 2015 року в справі № 21-527а15). 27. Крім того, Верховний Суд України у подібних правовідносинах неодноразово зауважував, що, незважаючи на те, що розмір заробітної плати судді встановлений спеціальним законом - статтею 44 Закону № 2862-XII, а не статтею 8 Закону № 108/95-ВР, виплата заробітної плати судді підпорядкована нормам Закону № 108/95-ВР, зокрема статті 13, відповідно до якої оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджується одночасно з бюджетом. Оскільки в період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ні в об`ємі фінансування, ні у виплаті заробітної плати суддів України (крім посадових осіб, зазначених у Постанові № 513 та постанові Кабінету Міністрів України від 30 червня 2005 року № 514 «Про оплату праці Голови, першого заступника Голови та заступника Голови Верховного Суду України» (далі - Постанова № 514)) законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, то правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було (постанови від 04 листопада 2015 року у справах № 2-а-9288/10/2270, 822/505/13-а, від 11 листопада 2015 року у справі № 2а/0270/3001/12, від 15 грудня 2015 року у справі № 822/2527/13-а). 28. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, до правовідносин у справі, яка розглядається, підлягають застосуванню висновки ЄСПЛ. 29. Так, ЄСПЛ у рішеннях у справах «Сук проти України» від 10 березня 2011 року, «Кечко проти України» від 08 листопада 2005 року зазначив, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункт 23 рішення у справі «Кечко проти України»). 30. На переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає, та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання. До того ж ЄСПЛ у рішенні від 07 травня 2002 року у справі «Бурдов проти Росії» констатував заборону органу державної влади посилатися на брак коштів як на причину неможливості виконання власних зобов`язань. 31. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду виходячи з визначених у частині четвертій статті 7 КАС України загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами зазначив, що приписи частини другої статті 44 Закону № 2862-ХІІ як правового акта, який має вищу юридичну силу, підлягають застосуванню безвідносно до приведення Кабінетом Міністрів України підзаконного нормативно-правового регулювання у відповідність із вимогами чинного законодавства та забезпечення відповідного фінансування. 32. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду також зазначив, що такий підхід до правозастосування відображено в численних постановах Верховного Суду України: від 26 лютого 2013 року у справі № 21-29а13, від 21 січня 2014 року у справі № 21-464а13, від 17 червня 2014 року у справі № 21-91а14, від 13 січня 2015 року у справі № 21-582а14, від 03 листопада 2015 року у справі № 21-527а15, від 27 квітня 2016 року у справі № 736/268/14, від 20 вересня 2017 року у справі № 21-2655а16 та інших у різноманітних правовідносинах. 33. За викладених обставин Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вважає, що в період з 01 червня по 31 грудня 2005 року посадовий оклад судді КСУ повинен був визначатися на підставі частини другої статті 44 Закону № 2862-ХІІ і пункту 1 Постанови № 513, а саме 80 % від посадового окладу Голови КСУ. Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій 34. ОСОБА_1 з 18 жовтня 1996 року працював суддею, секретарем Колегії суддів КСУ. 35. Рішенням VII з`їзду суддів України від 03 листопада 2005 року ОСОБА_1 звільнено з посади судді КСУ у відставку у зв`язку із закінченням строку повноважень. 36. На підставі розпорядження виконувача обов`язків Голови КСУ від 08 листопада 2005 року з позивачем проведено розрахунки при звільненні з роботи (а. с. 6, т. 1). 37. Відповідно до довідки КСУ від 10 листопада 2006 року № 16/1-311-18/323, виданої судді КСУ у відставці ОСОБА_1 , його заробітна плата на час звільнення з посади становила 9 639,31 грн і складалася з: посадового окладу в розмірі 1 195 грн; доплати за кваліфікаційний клас (вищий) у сумі 400 грн, надбавки за вислугу років (40 %) у розмірі 638 грн, надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці (90 %) у розмірі 2 009,70 грн, надбавки за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи (75 %) у розмірі 1 196,25 грн, надбавки за напруженість і складність роботи (90 %) у розмірі 1 435,50 грн, надбавки за таємність (15 %) у розмірі 179,25 грн, надбавки за вчену ступінь (15 %) у розмірі 179,25 грн, надбавки за почесне звання «Заслужений юрист України» (30 %) у розмірі 478,50 грн, щомісячної премії (25 %) у розмірі 1 927,86 грн. Одночасно позивачу як судді, який мав право на відставку та продовжував працювати на посаді, виплачувалось довічне грошове утримання судді в розмірі 8 675,38 грн (90 % заробітної плати) (а. с. 10, т. 1). 38. Згідно з довідкою про щомісячну заробітну плату судді КСУ у відставці ОСОБА_1 за період його роботи на посаді секретаря Колегії суддів КСУ з 01 січня по 31 жовтня 2005 року, складеною завідувачем відділу фінансування, бухгалтерського обліку та звітності - головним бухгалтером КСУ, позивач за період з 01 січня по 31 жовтня 2005 року одержував такі види виплат: - посадовий оклад у розмірі 1 195 грн на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 13 грудня 1999 року № 2288 «Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів» (зі змінами) (далі - Постанова № 2288), Указу Президента України від 11 грудня 2002 року № 1150/2002 «Про забезпечення діяльності Конституційного Суду України» (далі - Указ № 1150/2002); - надбавку за кваліфікаційний клас (вищий) у розмірі 400 грн на підставі Постанови № 1350, Указу Президента України від 21 серпня 1999 року № 1048/99 «Про розміри надбавок до посадових окладів суддів за кваліфікаційні класи» (далі - Указ № 1048/99); - надбавку за вислугу років у розмірі 638 грн (40 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Закону № 2862-XII; - надбавку за інтенсивність праці в розмірі 2 009,70 грн (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та надбавки за вислугу років) на підставі Постанови № 1350; - надбавку за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи в розмірі 1 196,25 грн (75 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Указу Президента України від 10 липня 1995 року № 584/95 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів» (далі - Указ № 584/95); - надбавку за напруженість і складність роботи в розмірі 1 435,50 грн (90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Постанови № 1350 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2004 року № 496 «Про доповнення пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 08 листопада 1996 р. № 1350» (далі - Постанова № 496)); - надбавку за таємність в розмірі 179,25 грн (15 % від посадового окладу) на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 414 «Про види, розміри і порядок надання компенсації громадянам у зв`язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці» (далі - Постанова № 414); - надбавку за вчену ступінь (кандидат наук) в розмірі 179,25 грн (15 % від посадового окладу) на підставі Постанови № 2288; - надбавку за почесне звання («Заслужений юрист України») в розмірі 478,50 грн (30 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Указу № 1150/2002; - щомісячну премію в розмірі 1 927,86 грн (25 % від суми посадового окладу та всіх надбавок) на підставі Постанови № 2288; - грошове утримання працюючого судді в розмірі 8 675,38 грн (90 % заробітної плати) на підставі Указу № 1150/2002 (а. с. 64, т. 3). 39. Вважаючи, що виплата щомісячної надбавки за вислугу років за період з 01 січня по 31 травня 2005 року та заробітної плати, відпускних, додаткового окладу до відпустки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року проведені у неналежних розмірах, позивач звернувся до суду із цим позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи 1. Щодо перерахунку надбавки за вислугу років, одержаної позивачем за період з 01 січня по 31 травня 2005 року 40. Відповідно до частини першої статті 29 Закону України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 422/96-ВР) судді КСУ одержують заробітну плату та користуються іншими видами матеріального забезпечення, встановленими законами України про статус суддів. 41. Згідно із частиною четвертою статті 44 Закону № 2862-XII (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: при стажі роботи понад 3 роки - 10 відсотків, понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 відсотків від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи. 42. Частиною першою статті 44 Закону № 2862-XII визначено, що заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок. 43. Пізніше у часі законодавець підпунктом «б» підпункту 2 пункту 61 розділу ІІ «Внесення змін до деяких законодавчих актів України» Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 107-VI) вніс зміни до частини четвертої статті 44 Закону № 2862-XII, відповідно до яких змінено порядок нарахування суддям щомісячної надбавки за вислугу років (замість її визначення у відсотках до загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи передбачено її обчислення у тих самих відсотках, але від посадового окладу судді). 44. Рішенням КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 положення пункту 61 розділу ІІ Закону № 107-VI визнано неконституційними. 45. Обґрунтовуючи це рішення, КСУ у пункті 7.3 його мотивувальної частини зазначив, що запроваджений Законом № 107-VI порядок обчислення щомісячної надбавки за вислугу років суддів призвів до зменшення її суми, оскільки посадовий оклад є лише частиною щомісячного заробітку судді. Відповідно наслідком такого зменшення є зменшення його заробітної плати і зниження існуючих гарантій незалежності суддів. 46. Таким чином, КСУ визнав, що за Законом № 2862-XII обчислення щомісячної надбавки за вислугу років мало здійснюватися від загальної суми щомісячного заробітку судді. 47. Проте у відзиві на касаційну скаргу відповідач інакше тлумачить частину четверту статті 44 Закону № 2862-XII та вважає, що загальна сума місячного заробітку, основною складовою якого є посадовий оклад, обмежена через включення до нього лише доплати за кваліфікаційний клас судді. 48. Відмовляючи в задоволенні позову в цій частині, апеляційний суд керувався лише тим, що правова позиція Верховного Суду України, висловлена в постановах від 17 червня 2014 року та 13 січня 2015 року у справах № 21-91а14, 21-582а14 відповідно, не може бути врахована при розгляді цієї справи, оскільки спірні правовідносини в указаних справах стосувалися періоду з 01 січня 2006 року, а пункт 2-2 Постанови № 865 набрав чинності з 01 березня 2008 року. 49. Натомість суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині, погодився з доводами позивача щодо неправильного обрахунку відповідачем у період з 01 січня по 31 травня 2005 року розміру надбавки за вислугу років. 50. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно з довідкою КСУ від 10 листопада 2006 року № 16/1-311-18/323, виданою судді КСУ у відставці ОСОБА_1 , його заробітна плата на час звільнення з посади становила 9 639,31 грн і складалася з посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас (вищий), надбавки за вислугу років (40 %), надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці (90 %), надбавки за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи (75 %), надбавки за напруженість і складність роботи (90 %), надбавки за таємність (15 %), надбавки за вчену ступінь (15 %), надбавки за почесне звання «Заслужений юрист України» (30 %), щомісячної премії (25 %) (а. с. 10, т. 1). 51. Відповідно до положень пункту 3 Постанови № 1350 надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці обраховується з посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та вислугу років. 52. З огляду на викладене суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що надбавки, розмір яких встановлюється з урахуванням надбавки за вислугу років (надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці у розмірі 90 відсотків посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас та вислугу років), до щомісячного заробітку судді, з якого обчислюється надбавка за вислугу років, не включаються, а їх розмір обчислюється після встановлення розміру надбавки за вислугу років. 53. Суд першої інстанції, визначаючи розмір недоплаченої ОСОБА_1 надбавки за вислугу років, керувався розрахунком позивача. 54. Так, з 01 січня по 31 травня 2005 року позивач повинен був отримувати заробітну плату, яка складається з: - посадового окладу в розмірі 1 195 грн (Постанова № 2288, Указ № 1150/2002); - доплати за кваліфікаційний клас (вищий) у розмірі 400 грн (Постанова № 1350, Указ № 1048/99); - надбавки за напруженість і складність роботи (90 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) у розмірі 1 435,50 грн ((1 195 грн + 400 грн) х 90 %) (Постанова № 1350 зі змінами, внесеними згідно з Постановою № 496); - надбавки за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи (75 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) у розмірі 1 196,25 грн ((1 195 грн + 440 грн) х 75%) (Указ № 584/95); - надбавки за вчену ступінь (15 % від посадового окладу) в розмірі 179,25 грн (1195 грн х 15 %) (Постанова № 2288); - надбавки за почесне звання «Заслужений юрист України» (30 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) у розмірі 478,50 грн ((1 195 грн + 400 грн) х 30 %) (Указ № 1150/2002); - надбавки за таємність (15 % від посадового окладу) в розмірі 179,25 грн (1 195 грн х 15 %) (Постанова № 414); - щомісячної премії (25 % від суми посадового окладу та всіх зазначених вище надбавок) у розмірі 1 265,94 грн ((1 195 грн + 400 грн + 1 435,50 грн + 1 196,25 грн + 179,25 грн + 478,50 грн + 179,25 грн) х 25 %) (Постанова № 2288); - надбавки за вислугу років (40 % від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас) у розмірі 2 531,88 грн ((1 195 грн + 400 грн + 1 435,50 грн + 1 196,25 грн + 179,25 грн + 478,50 грн + 179,25 грн + 1 265,94 грн) х 40 %) (стаття 44 Закону № 2862-XII); - надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та надбавки за вислугу років) в розмірі 3 714,19 грн ((1 195 грн + 400 грн + 2 531,88 грн) х 90 %) (Постанова № 1350). 55. Отже, загальна сума щомісячної заробітної плати позивача за період з 01 січня по 31 травня 2005 року мала становити 12 575,76 грн (1 195 грн + 400 грн + 1 435,50 грн + 1 196,25 грн + 179,25 грн + 478,50 грн + 179,25 грн + 1 265,94 грн + 2 531,88 грн + 3 714,19 грн). 56. За вказаний період позивач фактично отримав заробітну плату: у січні - 9 733,31 грн; у лютому - 9 639,31 грн; у березні - 9 639,31 грн; у квітні - 9 639,31 грн; у травні - 9 651,09 грн, що підтверджується довідкою КСУ від 10 листопада 2006 року № 16/1-311-18/321 (а. с. 9, т. 1). 57. Таким чином, позивачу недоплачено заробітну плату у січні 2005 року на суму 2 842,45 грн (12 575,76 грн - 9 733,31 грн), у лютому 2005 року на суму 2 936,45 грн (12 575,76 грн - 9 639,31 грн), у березні 2005 року на суму 2 936,45 грн (12 575,76 грн - 9 639,31 грн), у квітні 2005 року на суму 2 936,45 грн (12 575,76 грн - 9 639,31 грн), у травні 2005 року на суму 2 924,67 грн (12 575,76 грн - 9 651,09 грн). 58. Отже, загальна сума заробітної плати (надбавки за вислугу років), що недоплачена позивачу за період з 01 січня по 31 травня 2005 року, становила 14 576,47 грн (2 842,45 грн + 2 936,45 грн + 2 936,45 грн + 2 936,45 грн + 2 924,67 грн). 59. Велика Палата Верховного Суду вважає такий розрахунок обґрунтованим, а тому рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині є правильним. 2. Щодо перерахунку сум заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, довічного грошового утримання за період з 01 січня по 31 грудня 2005 року та вихідної допомоги позивача 60. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» («Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. 61. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. 62. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 63. Спір у вказаній частині позовних вимог виник у зв`язку з неправильним обрахунком, на думку позивача, посадового окладу судді КСУ за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, внаслідок чого позивачу неправильно розраховано заробітну плату, відпускні, довічне грошове утримання, а при виході у відставку - компенсацію за невикористану відпустку та вихідну допомогу. 64. Верховний Суд України у постановах від 04 листопада 2015 року у справах № 2-а-9288/10/2270, 822/505/13-а, від 11 листопада 2015 року у справі № 2а/0270/3001/12, від 15 грудня 2015 року у справі № 822/2527/13-а, на які послався суд апеляційної інстанції при вирішенні справи в цій частині, дійшов висновку, від якого пропонує відступити Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, про те, що, незважаючи на те, що розмір заробітної плати судді встановлений спеціальним законом - статтею 44 Закону № 2862-XII, а не статтею 8 Закону № 108/95-ВР, виплата заробітної плати судді підпорядкована нормам Закону № 108/95-ВР, зокрема його статті 13, відповідно до якої оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджується одночасно з бюджетом. Оскільки в період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ні в об`ємі фінансування, ні у виплаті заробітної плати суддів України (крім посадових осіб, зазначених у постановах № 513 та 514) законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, то правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було. 65. Аналогічного висновку в постанові від 23 травня 2018 року у справі № 2а-1796/09-10/2270/12 дійшов і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду. 66. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку Верховного Суду України та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду з огляду на таке. 67. Відповідно до частин першої та другої статті 8 Закону № 108/95-ВР (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників. Умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадку, передбаченого частиною першою статті 10 цього Закону. 68. Згідно із частинами першою та другою статті 13 Закону № 108/95-ВР оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом. 69. Частиною першою статті 29 Закону № 422/96-ВР було встановлено, що судді КСУ одержують заробітну плату та користуються іншими видами матеріального забезпечення, встановленими законами України про статус суддів. 70. На підставі частини третьої статті 11 Закону № 2862-XII гарантії незалежності судді, включаючи заходи його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами України і Автономної Республіки Крим. 71. Частиною другою статті 44 Закону № 2862-XII було визначено, що розміри посадових окладів суддів встановлюються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 відсотків його окладу. Посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови суду, в якому працює суддя. 72. 30 червня 2005 року Кабінет Міністрів України в межах своїх повноважень прийняв постанови № 513 і 514. 73. У пункті 1 Постанови № 513 Кабінет Міністрів України установив, що: - посадовий оклад Голови КСУ становить 15, заступника Голови - 12,8 розміру мінімальної заробітної плати; - преміювання Голови та заступників Голови КСУ здійснюється щомісяця в розмірі до 10 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час; - зазначеним посадовим особам надбавка за напруженість та складність роботи, передбачена Постановою № 1350, а також надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи, передбачена Постановою № 2288, не встановлюються, преміювання відповідно до зазначеної постанови не здійснюється. 74. Ці постанови набрали чинності з 01 червня 2005 року. 75. Таким чином, у зв`язку зі змінами умов оплати праці Голови КСУ, передбаченими Постановою № 513, та враховуючи зазначені вище положення частини другої статті 44 Закону № 2862-XII, у суддів КСУ з 01 червня 2005 року виникло право на новий обрахунок заробітної плати. 76. Згідно із частинами першою та другою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. 77. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-VI «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику ЄСПЛ як джерело права. 78. За змістом правової позиції ЄСПЛ у справі «Кечко проти України» (рішення від 08 листопада 2005 року) у межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань. 79. З огляду на те, що гарантовані законом виплати неможливо поставити в залежність від видатків бюджету, Велика Палата Верховного Суду визнає необґрунтованим висновок Верховного Суду України та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, який покладено в основу рішення суду апеляційної інстанції в цій справі, про те, що оскільки в період з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року жодних змін ні в об`ємі фінансування, ні у виплаті заробітної плати суддів України (крім посадових осіб, зазначених у постановах № 513 та 514) законодавчі чи інші нормативні акти не передбачали, то правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі не було. 80. Відмова КСУ в перерахунку та виплаті позивачу заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги виходячи з розміру посадового окладу, визначеного на підставі частини другої статті 44 Закону № 2862-XII та пункту 1 Постанови № 513, а саме 80 відсотків від посадового окладу голови КСУ, порушує гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції право мирно володіти своїм майном. Доки відповідне положення цього Закону є чинним, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в такій виплаті. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України»). 81. Зазначена правова позиція також узгоджується з висновками КСУ, викладеними у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, від 01 грудня 2004 року № 20-рп/2004, від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007. 82. Крім того, Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22 червня 2010 року у справі № 21-399во10, від 07 грудня 2012 року у справі № 21-977во10, від 03 грудня 2010 року у справі № 21-44а10). 83. Отже, суд апеляційної інстанції у вказаній частині позовних вимог дійшов помилкового висновку про повну відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 . 84. Водночас, задовольняючи позов у частині стягнення з КСУ на користь позивача недоплачених сум заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що розмір заробітної плати позивача як судді КСУ у відставці повинен був визначатися з урахуванням Постанови № 865. 85. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим цей висновок суду першої інстанції з огляду на таке. 86. 03 вересня 2005 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 865, якою затвердив схеми посадових окладів керівників та суддів КСУ, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, Апеляційного суду України, апеляційних та місцевих судів. 87. Цією постановою Уряд України привів оклади суддів у відповідність з установленим частиною другою статті 44 Закону № 2862-XII співвідношенням до посадових окладів Голови Верховного Суду України та голови суду, у якому працює суддя. 88. Проте згідно з пунктом 5 Постанови № 865 ця постанова набирає чинності з 01 січня 2006 року. 89. Внаслідок цього з 01 червня 2005 року до 01 січня 2006 року оклади суддів усіх судів України не відповідали вимогам статті 44 Закону № 2862-XII. 90. Постановою від 16 травня 2007 року у справі № К-17634/06 Вищий адміністративний суд України визнав незаконним пункт 5 Постанови № 865 (у першій редакції) та допустив поворот виконання цієї постанови, визнавши, що вона підлягає застосуванню одночасно з постановами № 513 і 514 з питань оплати праці керівників судів, тобто з 01 червня 2005 року. 91. При цьому станом на час ухвалення Вищим адміністративним судом України вказаного судового рішення пункт 5 Постанови № 865 був викладений в іншій редакції. 92. Так, Кабінет Міністрів України постановою від 31 грудня 2005 року № 1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03 вересня 2005 р. № 865» (далі - Постанова № 1310) пункт 5 Постанови № 865 виклав у новій редакції, відповідно до якої остання набирає чинності з дня втрати чинності указами Президента України від 10 липня 1995 року № 584, від 19 вересня 1996 року № 856, від 05 березня 2002 року № 220, від 25 листопада 2002 року № 1061, статей 3 та 4 Указу Президента України від 11 грудня 2002 року № 1150, абзацу першого статті 1 Указу Президента України від 03 лютого 2002 року № 173 у частині встановлення надбавки суддям військових місцевих та військових апеляційних судів. 93. Оскільки Вищий адміністративний суд України визнав незаконним пункт 5 Постанови № 865 у редакції до часу набрання чинності Постановою № 1310, то у Кабінету Міністрів України не було підстав для виконання постанови цього суду від 16 травня 2007 року, а у КСУ та судів загальної юрисдикції не виникло підстав для застосування Постанови № 865 при обрахунку заробітної плати суддів з 01 червня 2005 року. 94. Отже, посадовий оклад позивача як судді КСУ в період з 01 червня по 03 листопада 2005 року повинен був визначатися на підставі частини другої статті 44 Закону № 2862-ХІІ та пункту 1 Постанови № 513 і становити 12 розмірів мінімальної заробітної плати (15 розмірів мінімальної заробітної плати х 80 %). 95. Суд першої інстанції навів відповідні розрахунки заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги позивача за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, визначивши посадовий оклад позивача у розмірі 12,5 мінімальної заробітної плати, а також помилково включив до відповідних обрахунків надбавку за напруженість і складність роботи в розмірі 90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас, щомісячну премію в розмірі 25 % від суми посадового окладу та всіх надбавок. 96. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що на підставі Постанови № 513 було змінено умови оплати праці Голови КСУ та його заступників, а не лише збільшено розмір їх посадових окладів. Як зазначалося вище, Кабінет Міністрів України у пункті 1 цієї Постанови установив, зокрема, що: - преміювання Голови та заступників Голови КСУ здійснюється щомісяця в розмірі до 10 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час; - зазначеним посадовим особам надбавка за напруженість та складність роботи, передбачена Постановою № 1350, а також надбавка за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи, передбачена Постановою № 2288, не встановлюються, преміювання відповідно до зазначеної постанови не здійснюється. 97. Суди попередніх інстанцій установили, що суддя КСУ у відставці ОСОБА_1 за період його роботи на посаді секретаря Колегії суддів КСУ в період з 01 червня по 03 листопада 2005 року одержував такі види виплат: - посадовий оклад у розмірі 1 195 грн на підставі Постанови № 2288, Указу № 1150/2002; - надбавку за кваліфікаційний клас (вищий) у розмірі 400 грн на підставі Постанови № 1350, Указу № 1048/99; - надбавку за вислугу років у розмірі 638 грн (40 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Закону № 2862-XII; - надбавку за інтенсивність праці в розмірі 2 009,70 грн (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та надбавки за вислугу років) на підставі Постанови № 1350; - надбавку за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи в розмірі 1 196,25 грн (75 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Указу № 584/95; - надбавку за напруженість і складність роботи в розмірі 1 435,50 грн (90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Постанови № 1350 (зі змінами, внесеними згідно з Постановою № 496); - надбавку за таємність у розмірі 179,25 грн (15 % від посадового окладу) на підставі Постанови № 414; - надбавку за вчену ступінь (кандидат наук) у розмірі 179,25 грн (15 % від посадового окладу) на підставі Постанови № 2288; - надбавку за почесне звання («Заслужений юрист України») в розмірі 478,50 грн (30 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас) на підставі Указу № 1150/2002; - щомісячну премію в розмірі 1 927,86 грн (25 % від суми посадового окладу та всіх надбавок) на підставі Постанови № 2288; - грошове утримання працюючого судді в розмірі 8 675,38 грн (90 % заробітної плати) на підставі Указу № 1150/2002. 98. Таким чином, з огляду на вимоги пункту 1 Постанови № 513 щодо виключення із заробітної плати Голови КСУ надбавки за напруженість та складність роботи, передбаченої Постановою № 1350, надбавки за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи, передбаченої Постановою № 2288, здійснення преміювання відповідно до зазначеної постанови та враховуючи, що позивач отримував надбавку за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи у розмірі 75 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас, установленому Указом № 584/95 (втратив чинність на підставі Указу Президента від 21 січня 2006 року № 46/2006), а не Постановою № 2288, при перерахунку його заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку, довічного грошового утримання, вихідної допомоги необхідно виключити лише надбавку за напруженість і складність роботи (90 % від суми посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас), передбачену Постановою № 1350, а щомісячну премію врахувати у розмірі 10 % від суми посадового окладу за фактично відпрацьований час, як було встановлено в пункті 1 Постанови № 513 для Голови та заступників Голови КСУ. 99. З огляду на викладені вище висновки та встановлені обставини справи з 01 червня по 03 листопада 2005 року позивач повинен був отримувати заробітну плату, яка складається з: - посадового окладу в розмірі 12 мінімальних заробітних плат (стаття 44 Закону № 2862-ХІІ, Постанова № 513); - доплати за кваліфікаційний клас (вищий) у розмірі 400 грн (Постанова № 1350, Указ № 1048/99); - надбавки за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи у розмірі 75 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас (Указ № 584/95); - надбавки за вчену ступінь (кандидат наук) у розмірі 15 % від посадового окладу (Постанова № 2288); - надбавки за почесне звання «Заслужений юрист України» у розмірі 30 % від посадового окладу та доплати за кваліфікаційний клас (Указ № 1150/2002); - надбавки за таємність у розмірі 15 % від посадового окладу (Постанова № 414); - щомісячної премії (10 % від посадового окладу за фактично відпрацьований час) (Постанова № 513); - надбавки за вислугу років у розмірі 40 % від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційний клас (стаття 44 Закону № 2862-XII); - надбавки за особливий характер роботи та інтенсивність праці (90 % від суми посадового окладу, доплати за кваліфікаційний клас та надбавки за вислугу років) (Постанова № 1350). 100. Відповідно до статті 83 Закону № 2285-IV у 2005 році розмір мінімальної заробітної плати становив: з 01 квітня - 290 грн, з 01 липня - 310 грн, з 01 вересня - 332 грн. 101. Як установив суд першої інстанції, у червні 2005 року ОСОБА_1 відпрацював повний місяць (20 робочих днів). У зв`язку з щорічною відпусткою у період з 25 липня до 20 серпня 2005 року у липні позивач відпрацював 16 з 21 робочого дня, а у серпні - 7 з 22 робочих днів. У вересні та жовтні 2005 року позивач відпрацював повні місяці (22 і 21 робочі дні відповідно), а у листопаді 2005 року - 3 з 22 робочих днів. 102. Таким чином, у червні 2005 року ОСОБА_1 повинен був отримати заробітну плату за такими складовими: посадовий оклад - 3 480 грн (12 х 290 грн); доплата за кваліфікаційний клас (вищий) - 400 грн; надбавка за високі досягнення в праці та виконання особливо важливої роботи - 2 910 грн ((3 480 грн + 400 грн) х 75 %); надбавка за вчену ступінь - 522 грн (3 480 грн х 15 %); надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» - 1 164 грн ((3 480 грн + 400 грн) х 30 %); надбавка за таємність - 522 грн (3 480 грн х 15 %); щомісячна премія - 348 грн (3 480 грн х 10 %); надбавка за вислугу років - 3 738,40 грн ((3 480 грн + 400 грн + 2 910 грн + 522 грн + 1 164 грн + 522 грн + 348 грн) х 40 %), надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці - 6 856,56 грн ((3 480 грн + 400 грн + 3 738,40 грн) х 90 %), а всього 19 940,96 грн. 103. Оскільки за червень 2005 року позивач отримав заробітну плату в сумі 9 651,09 грн, то недоплачена частина заробітної плати складає 10 289,87 грн (19 940,96 грн - 9 651,09 грн). 104. У липні та серпні 2005 року заробітна плата ОСОБА_1 повинна була складати: посадовий оклад - 3 720 грн (12 х 310 грн); доплата за кваліфікаційний клас (вищий) - 400 грн; надбавка за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи - 3 090 грн ((3 720 грн + 400 грн) х 75 %); надбавка за вчену ступінь - 558 грн (3 720 грн х 15 %); надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» - 1 236 грн ((3 720 грн + 400 грн) х 30 %); надбавка за таємність - 558 грн (3 720 грн х 15 %); щомісячна премія - 372 грн (3 720 грн х 10 %); надбавка за вислугу років - 3 973,60 грн ((3 720 грн + 400 грн + 3 090 грн + 558 грн + 1 236 грн + 558 грн + 372 грн) х 40 %), надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці - 7 284,24 грн ((3 720 грн + 400 грн + 3 973,60 грн) х 90 %), а всього 21 191,84 грн. 105. Як установлено матеріалами справи, за липень 2005 року позивач отримав заробітну плату у сумі 7 361,91 грн за 16 відпрацьованих днів, а за серпень 2005 року - 3 084,72 грн за 7 відпрацьованих днів. 106. Отже, за липень 2005 року ОСОБА_1 недоплачено заробітну плату в сумі 8 784,25 грн (21 191,84 грн / 21 день х 16 днів - 7 361,91 грн), за серпень 2005 року - 3 658,14 грн (21 191,84 грн / 22 дні х 7 днів - 3 084,72 грн). 107. У вересні - листопаді 2005 року заробітна плата ОСОБА_1 повинна була складати: посадовий оклад - 3 984 грн (12 х 332 грн); доплата за кваліфікаційний клас (вищий) - 400 грн; надбавка за високі досягнення у праці та виконання особливо важливої роботи - 3 288 грн ((3 984 грн + 400 грн) х 75 %); надбавка за вчену ступінь - 597,60 грн (3 984 грн х 15 %); надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» - 1 315,20 грн ((3 984 грн + 400 грн) х 30 %); надбавка за таємність - 597,60 грн (3 984 грн х 15 %); щомісячна премія - 398,40 грн (3 984 грн х 10 %); надбавка за вислугу років - 4 232,32 грн ((3 984 грн + 400 грн + 3 288 грн + 597,60 грн + 1 315,20 грн + 597,60 грн + 398,40 грн) х 40 %), надбавка за особливий характер роботи та інтенсивність праці - 7 754,69 грн ((3 984 грн + 400 грн + 4 232,32 грн) х 90 %), а всього 22 567,81 грн. 108. Матеріалами справи встановлено, що за вересень 2005 року позивач отримав 9 656,98 грн, за жовтень 2005 року - 9 656,98 грн, за листопад 2005 року - 1 316,86 грн за 3 відпрацьовані дні. 109. Отже, ОСОБА_1 за вересень 2005 року недоплачено заробітну плату в сумі 12 910,83 грн (22 567,81 грн - 9 656,98 грн), за жовтень 2005 року - 12 910,83 грн (22 567,81 грн - 9 656,98 грн) та за листопад 2005 року - 1 760,57 грн (22 567,81 грн / 22 дні х 3 дні - 1 316,86 грн). 110. Таким чином, за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року позивачу недоплачено заробітну плату на суму 50 314,49 грн (10 289,87 грн + 8 784,25 грн + 3 658,14 грн + 12 910,83 грн + 12 910,83 грн + 1 760,57 грн). 111. У зв`язку з таким перерахунком заробітної плати позивача підлягають також перерахунку його відпускні, додатковий оклад до відпустки, компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, довічне грошове утримання та вихідна допомога. 112. Відповідно до частини п`ятої статті 44 Закону № 2862-XII суддям надається щорічна відпустка тривалістю 30 робочих днів з наданням додаткового посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів. 113. Як установив суд першої інстанції, ОСОБА_1 у період з 25 липня по 20 серпня 2005 року перебував у щорічній відпустці тривалістю 24 робочих дні (а. с. 7, т. 1). 114. Для обрахунку відпускних позивача необхідно визначити середньоденний розмір його заробітної плати. 115. Пунктом 7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Порядок № 100), визначено, що нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях, провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки. 116. Розрахунковим періодом для обчислення середньої заробітної плати для нарахування відпускних є період з 01 липня 2004 року по 30 червня 2005 року. Цей період включав 365 календарних днів, на які припадали 10 святкових, неробочих днів (24 серпня - День незалежності України, 01 січня - Новий рік, 7 січня - Різдво, 8 березня, Великдень, 1, 2 травня, 9 травня, Трійця, 28 червня - День Конституції України). 117. Відповідно до положень пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються: основна заробітна плата; доплати і надбавки; премії, які мають постійний характер; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років. 118. Суд першої інстанції встановив, що заробітна плата позивача за липень - грудень 2004 року становила: липень - 11 102,59 грн; серпень - 8 795,45 грн, вересень - 10 764,76 грн; жовтень - 10 764,76 грн; листопад - 10 016,21 грн; грудень - 9 814,61 грн. 119. Крім цього, суд першої інстанції правильно врахував заробітну плату позивача за січень - травень 2005 року з урахуванням наведеного вище перерахунку надбавки за вислугу років за цей період, а саме по 12 575,76 грн щомісяця. 120. Проте заробітна плата позивача за червень 2005 року має враховуватися в розмірі 19 940,96 грн як наведено у викладеному вище обрахунку. 121. Отже, середньоденний розмір заробітної плати для розрахунку відпускних становить 405,85 грн ((11 102,59 грн + 8 795,45 грн + 10 764,76 грн + 10 764,76 грн + 10 016,21 грн + 9 814,61 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 19 940,96 грн) / 355 календарних днів (365 - 10), де: 365 - число календарних днів періоду, 10 - кількість святкових, неробочих днів періоду). 122. Відпускні позивача за 6 днів липня та 18 днів серпня 2005 року становлять: липень - 2 435,10 грн (405,85 грн х 6); серпень - 7 305,30 грн (405,85 грн х 18). 123. Як установив суд першої інстанції, за 6 днів липня та 18 днів серпня 2005 року позивач отримав відпускні у розмірі 2 352,84 грн і 7 058,52 грн відповідно. 124. Таким чином, за 6 днів липня 2005 року позивачу недоплачено відпускні на суму 82,26 грн (2 435,10 грн - 2 352,84 грн), а за 18 днів серпня 2005 року - 246,78 грн (7 305,30 грн - 7 058,52 грн), всього: 329,04 грн. 125. Крім цього, позивачу недоплачено додатковий посадовий оклад до відпустки. Так, суд першої інстанції установив, що позивач отримав цю виплату у розмірі 1 195 грн. Проте посадовий оклад у липні 2005 року мав становити 3 720 грн, як наведено у викладеному вище обрахунку. Відтак позивачу недоплачено 2 525 грн (3 720 грн - 1 195 грн). 126. Задовольняючи позов в частині стягнення недоплаченої суми компенсації за невикористану відпустку, суд першої інстанції керувався висновком додаткової судово-бухгалтерської експертизи від 03 березня 2009 року № 10703 (а. с. 230-233, т. 1). 127. Експертизою встановлено, що ОСОБА_1 при звільненні з посади у зв`язку з виходом у відставку не використав щорічну відпустку в кількості 6 днів за період з 01 серпня 2004 року по 31 липня 2005 року та 9 днів за період з 01 серпня по 03 листопада 2005 року, а також додаткову відпустку за 2005 рік в кількості 15 днів, всього 30 днів. 128. Для обрахунку компенсації за невикористану відпустку позивача також необхідно визначити середньоденний розмір його заробітної плати. 129. Розрахунковим періодом для обчислення середньої заробітної плати для нарахування компенсації за невикористану відпустку є період з 01 листопада 2004 року по 31 жовтня 2005 року. Цей період включав 365 календарних днів, на які припадали 10 святкових, неробочих днів (01 січня - Новий рік, 7 січня - Різдво, 8 березня, Великдень, 1, 2 травня, 9 травня, Трійця, 28 червня - День Конституції України, 24 серпня - День незалежності України). 130. Заробітна плата позивача за вказаний період становила: листопад 2004 року - 10 016,21 грн, грудень 2004 року - 9 814,61 грн, січень - травень 2005 року - по 12 575,76 грн щомісяця, червень 2005 року - 19 940,96 грн, липень 2005 року - 16 146,16 грн (заробітна плата за 16 днів) та 2 435,10 грн (відпускні за 6 днів), серпень 2005 року - 6 742,86 грн (заробітна плата за 7 днів) та 7 305,30 грн (відпускні за 18 днів), вересень та жовтень 2005 року - по 22 567,81 грн щомісяця. 131. Отже, середньоденний розмір заробітної плати для розрахунку компенсації за невикористану відпустку становить 508,21 грн ((10 016,21 грн + 9 814,61 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 12 575,76 грн + 19 940,96 грн + 16 146,16 грн + 2 435,10 грн + 6 742,86 грн + 7 305,30 грн + 22 567,81 грн + 22 567,81 грн) / 355 календарних днів (365 - 10), де: 365 - число календарних днів періоду, 10 - кількість святкових, неробочих днів періоду). 132. Розмір компенсації за невикористану відпустку (щорічну та додаткову) становить 15 246,30 грн (508,21 грн х 30). 133. Матеріалами справи встановлено, що компенсація за невикористану відпустку ОСОБА_1 при звільненні його з посади у зв`язку з виходом у відставку 03 листопада 2005 року нарахована у розмірі 9 855,90 грн (а. с. 11, т. 1). 134. Таким чином, позивачу недоплачено вказану виплату на суму 5 390,40 грн (15 246,30 грн - 9 855,90 грн). 135. Згідно з абзацом другим пункту 2 Постанови № 1350 щорічна матеріальна допомога судді Конституційного Суду України для вирішення соціально-побутових питань надається у розмірі двомісячного заробітку. 136. Суд першої інстанції установив, що позивачу в липні 2005 року було виплачено щорічну матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі 19 302,23 грн. 137. Заробітна плата позивача у червні 2005 року становила 19 940,96 грн. 138. Таким чином, позивачу недоплачено матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань на суму 20 579,69 грн (19 940,96 грн х 2 - 19 302,23 грн). 139. Відповідно до частини четвертої статті 43 Закону № 2862-XII судді у відставці, який має стаж роботи на посаді судді не менше 20 років, виплачується за його вибором пенсія або звільнене від сплати податку щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді. За кожний повний рік роботи понад 20 років на посаді судді розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не більше ніж до 90 відсотків заробітку судді без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання. 140. Абзацом першим пункту 4 Указу № 1150/2002 визначено, що суддя Конституційного Суду України, який має право на відставку та продовжує працювати на цій посаді, одержує заробітну плату та 100 відсотків передбаченого законом щомісячного грошового утримання, належного йому в разі виходу у відставку. 141. Матеріалами справи встановлено, що судді ОСОБА_1 було призначено щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 90 відсотків, яке в період з січня по грудень 2005 року виплачувалося відповідачем в розмірі 8 675,38 грн щомісяця (а. с. 8-10, т. 1). 142. З урахуванням викладених вище розрахунків заробітна плата позивача за січень - жовтень 2005 року становила: січень - травень - по 12 575,76 грн щомісяця, червень - 19 940,96 грн, липень та серпень - по 21 191,84 грн щомісяця, вересень та жовтень - по 22 567,81 грн щомісяця. 143. Отже, позивач протягом 2005 року мав право на отримання щомісячного довічного грошового утримання в таких розмірах: січень - травень - по 11 318,18 грн (12 575,76 грн х 90 %) щомісяця, червень - 17 946,86 грн (19 940,96 грн х 90 %), липень та серпень - по 19 072,66 грн (21 191,84 грн х 90 %) щомісяця, вересень - грудень - по 20 311,03 грн (22 567,81 грн х 90 %) щомісяця, а всього в сумі 193 927,20 грн. 144. За вказаний період позивачу фактично було виплачено щомісячне довічне грошове утримання в сумі 104 104,56 грн. 145. Таким чином, позивачу недоплачено щомісячне довічне грошове утримання за січень - грудень 2005 року на суму 89 822,64 грн (193 927,20 грн - 104 104,56 грн). 146. Відповідно до частини третьої статті 43 Закону № 2862-XII судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога без сплати податку у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку. 147. Абзацом першим пункту 4 Указу № 1150/2002 визначено, що судді Конституційного Суду України, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога в порядку і розмірі, встановлених законодавством, але не менше його річного заробітку. 148. Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 працював на посаді судді 33 повних роки. При виході у відставку позивачу була виплачена вихідна допомога у розмірі 318 097,23 грн виходячи із виплаченої у жовтні 2005 року заробітної плати у розмірі 9 639,31 грн (а. с. 6, 10, 11, т. 1). 149. Проте, згідно з наведеним вище обрахунком заробітна плата позивача за жовтень 2005 року (останній повний робочий місяць перед виходом у відставку) становила 22 567,81 грн. 150. Отже, ОСОБА_1 мав право на отримання вихідної допомоги в розмірі 744 737,73 грн (22 567,81 грн х 33), а тому позивачу недоплачено вихідну допомогу на суму 426 640,50 грн (744 737,73 грн - 318 097,23 грн). 151. З огляду на викладені вище обрахунки позивачу протягом 2005 року недоплачено відповідачем: 14 576,47 грн заробітної плати (надбавки за вислугу років) за період з 01 січня по 31 травня 2005 року, 50 314,49 грн заробітної плати за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, 329,04 грн відпускних, 2 525 грн додаткового окладу до відпустки, 5 390,40 грн компенсації за невикористану відпустку, 20 579,69 грн матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, 89 822,64 грн щомісячного довічного грошового утримання, 426 640,50 грн вихідної допомоги, а всього 610 178,23 грн. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 152. Відповідно до пунктів 3 і 4 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 153. За правилами частини першої статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 154. Згідно з частиною першою статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 155. Оскільки Київський апеляційний адміністративний суд порушив норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, то постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню повністю. 156. Ураховуючи, що Окружний адміністративний суд міста Києва дійшов правильного висновку про задоволення позову, але помилково застосував норми матеріального права в частині обрахунку ОСОБА_1 заробітної плати, відпускних, компенсації за невикористану відпустку за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року, довічного грошового утримання за період з 01 січня по 31 грудня 2005 року та вихідної допомоги, то рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в цій частині. В частині ж стягнення з КСУ на користь позивача заробітної плати (щомісячної надбавки за вислугу років) за період з 01 січня по 31 травня 2005 року в розмірі 14 576,47 грн рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2018 року підлягає залишенню в силі. Висновки щодо розподілу судових витрат 157. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. 158. Згідно із частинами першою та третьою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи. 159. За правилами частин першої і третьої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. 160. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірах: - 1 700 грн згідно з квитанцією від 07 листопада 2006 року № 145 (а. с. 1, т. 1) - за подання позову; - 850 грн згідно з квитанцією від 04 серпня 2010 року № 73 (а. с. 197, т. 3) - за подання касаційної скарги на постанову Печерського районного суду міста Києва від 04 червня 2009 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2010 року; - 17 грн згідно з квитанцією від 07 липня 2014 року № 48 (а. с. 45, т. 4) - за отримання копії висновку судово-економічної експертизи; - 1 190 грн згідно з квитанцією від 26 січня 2015 року № 97 (а. с. 159, т. 4) - за подання касаційної скарги на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2014 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2014 року; - 17 620 грн згідно з квитанцією від 23 жовтня 2018 року № 0.0.1167141889.1 (а. с. 19, т. 6) - за подання касаційної скарги на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року, а всього 21 377 грн. 164. Позивач також поніс судові витрати, пов`язані з проведенням експертиз: -1 692 грн згідно з квитанцією від 14 квітня 2008 року № 11032.84.3 (а. с. 17, т. 2); - 6 768 грн згідно з квитанцією від 28 листопада 2008 року № 11 (а. с. 19, т. 2); - 6 673 грн згідно з квитанцією від 18 березня 2014 року № 6591.349.1 (а. с. 72, т. 4), а всього в сумі 15 133 грн. 161. Отже, загальна сума понесених позивачем судових витрат становить 36 510 грн (21 377 грн + 15 133 грн). 162. У касаційній скарзі позивач просив стягнути з відповідача на його користь, зокрема, витрати на сплату послуг банку в розмірі 176,20 грн. Проте такі витрати на сплату послуг банку не є судовими витратами в розумінні частини третьої статті 132 КАС України. 163. Велика Палата Верховного Суду вважає, що на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню документально підтверджені судові витрати пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а саме 18 039,59 грн. Керуючись статями 341, 345, 349, 351, 352, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2018 року скасувати. 3. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2018 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення з Конституційного Суду України на його користь заробітної плати за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року в розмірі 106 005,08 грн (сто шість тисяч п`ять гривень 08 копійок), відпускних в розмірі 1 153,68 грн (одна тисяча сто п`ятдесят три гривні 68 копійок), допомоги до відпустки в розмірі 2 680 грн (дві тисячі шістсот вісімдесят гривень), матеріальної допомоги в розмірі 44 972,25 грн (сорок чотири тисячі дев`ятсот сімдесят дві гривні 25 копійок), компенсації за невикористану відпустку в розмірі 10 005,30 грн (десять тисяч п`ять гривень 30 копійок), щомісячного довічного грошового утримання без стягнення податку з доходів фізичних осіб в розмірі 173 736,06 грн (сто сімдесят три тисячі сімсот тридцять шість гривень 06 копійок), вихідної допомоги в розмірі 881 898,60 грн (вісімсот вісімдесят одна тисяча вісімсот дев`яносто вісім гривень 60 копійок) - скасувати. 4. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково. 4.1. Стягнути з Конституційного Суду України на користь ОСОБА_1 недоплачені суми: заробітної плати за період з 01 червня по 03 листопада 2005 року в розмірі 50 314,49 грн (п`ятдесят тисяч триста чотирнадцять гривень 49 копійок); відпускних в розмірі 329,04 грн (триста двадцять дев`ять гривень 04 копійки); допомоги до відпустки в розмірі 2 525 грн (дві тисячі п`ятсот двадцять п`ять гривень); матеріальної допомоги в розмірі 20 579,69 грн (двадцять тисяч п`ятсот сімдесят дев`ять гривень 69 копійок); компенсації за невикористану відпустку в розмірі 5 390,40 грн (п`ять тисяч триста дев`яносто гривень 40 копійок); щомісячного довічного грошового утримання без стягнення податку з доходів фізичних осіб в розмірі 89 822,64 грн (вісімдесят дев`ять тисяч вісімсот двадцять дві гривні 64 копійки); вихідної допомоги в розмірі 426 640,50 грн (чотириста двадцять шість тисяч шістсот сорок гривень 50 копійок). 4.2. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. 5. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 травня 2018 року в частині стягнення з Конституційного Суду України на користь ОСОБА_1 заробітної плати (надбавки за вислугу років) за період з 01 січня по 31 травня 2005 року в розмірі 14 576,47 грн (чотирнадцять тисяч п`ятсот сімдесят шість гривень 47 копійок) залишити в силі. 6. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Конституційного Суду України (ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України - 00013534) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) витрати на сплату судового збору в розмірі 18 039,59 грн (вісімнадцять тисяч тридцять дев`ять гривень 59 копійок). Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. С. Золотніков Судді: Т. О. Анцупова К. М. Пільков Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік Л. Й. Катеринчук В. М. Сімоненко В. С. Князєв І. В. Ткач Л. М. Лобойко Джерело: ЄДРСР 98728790
  2. ПОСТАНОВА Іменем України 1 червня 2021 року м. Київ Справа № 910/12876/19 Провадження № 12-94гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Анцупової Т.О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П. учасників справи: Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» - Метенка Т. І. Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» - Бабія А. В., Савчука А. В. розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» (далі - ТОВ «Інновер Україна», відповідач, виконавець) на рішення Господарського суду міста Києва від 29 січня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/12876/19 за позовом Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» (далі - ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння», позивач, замовник) до ТОВ «Інновер Україна» про стягнення 4 346 226,28 грн. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. 18 вересня 2019 року ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «Інновер Україна» про стягнення 4 346 226,28 грн, у тому числі: 2 193 860,43 грн авансового платежу, 548 118,01 грн - пені, 534 749,28 грн - 10% штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 10 днів, 1 069 498,56 грн - 20% штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 30 днів. 1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на неналежне виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором від 9 листопада 2017 року № IWK17028NIT (далі - Договір) в частині своєчасного надання послуг з налаштування та здійснення модифікацій до програмного продукту та відповідно до здійсненої передоплати, внаслідок чого згідно з умовами договору відповідач зобов`язаний сплатити обумовлені договором пеню та штрафи за порушення строку надання послуг за кожним з етапів, а також повернути 2 193 860,43 грн сплачених позивачем авансових платежів за послуги, щодо яких не оформлено акти приймання-передачі етапу наданих послуг. 1.3. Відповідач заперечив проти позову, посилаючись на те, що надав послуги на загальну суму 2 193 860,43 грн, отже, відсутні підстави для повернення авансового платежу. Щодо нарахованих пені та штрафів указав, що нарахування штрафних санкцій повинно проводитись у цілому за прострочення за договором, а не окремо за кожним етапом; нарахування двох штрафів за одне й те саме порушення суперечить положенням статті 61 Конституції України. Також, на думку відповідача, розмір неустойки має бути зменшений судом на 68 %, оскільки відповідач виконав зобов`язання на 68 % від орієнтовної вартості послуг за договором, а прострочення виконання відбулось внаслідок очікування фактичного розгляду позивачем тестових сценаріїв і надання погодження або зауважень щодо них, що позбавило відповідача можливості перейти до подальшого виконання договору. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами 2.1. 9 листопада 2017 року ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» як замовник та ТОВ «Інновер Україна» як виконавець уклали Договір, за умовами якого замовник доручає, а виконавець приймає на себе зобов`язання з надання послуг, а замовник зобов`язаний прийняти і оплатити належним чином надані послуги за Договором. Згідно з визначеннями, що містяться в розділі 1 Договору, послуги - надання послуг з налаштування, здійснення модифікацій до програмного продукту відповідно до вимог замовника та впровадження програмного продукту (програмного забезпечення Microsoft Dynamics NAV 2017) з необхідними модифікаціями як цілісного комплексу функціонуючих бізнес-процесів. 2.2. Розділами 2 - 4, 8, 10 Договору сторони узгодили предмет Договору, вартість послуг та порядок розрахунків, порядок приймання-передачі наданих послуг, строк дії договору та умови його розірвання, відповідальність сторін тощо. Так, умовами пункту 3.1 Договору визначено, що орієнтовна вартість послуг, що повинні бути надані виконавцем за Договором, складає гривневий еквівалент 100 380,00 дол. США (без ПДВ), що на дату підписання Договору складає 2 673 746,38 грн без ПДВ. 2.3. Фактична вартість наданих послуг визначається на підставі підписаних сторонами актів приймання-передачі етапу наданих послуг у порядку, визначеному розділом 4 Договору. При цьому сторони погодили, що зміна вартості послуг загалом не може перевищувати 15 % від орієнтовної вартості послуг, визначеної в пункті 3.1 Договору (пункт 3.2 Договору). 2.4. Пунктом 3.4 Договору сторони узгодили, що оплата послуг здійснюється згідно з виставленими виконавцем рахунками відповідно до плану надання послуг, що наведений у додатку № 1 до Договору, на підставі підписаних сторонами актів приймання-передачі етапу наданих послуг. Виконавець готує рахунки на оплату та акт приймання-передачі етапу наданих послуг за фактом закінчення етапу надання послуг, результатом яких є завершений та готовий для використання один або декілька бізнес-процесів, що наведені в додатку №1. 2.5. Приймання-передача наданих послуг за Договором здійснюється поетапно та оформлюється підписанням сторонами актів приймання-передачі етапів наданих послуг (пункт 4.1. Договору). 2.6. Згідно з пунктом 4.2. Договору протягом 5 (п`яти) робочих днів з дати завершення надання послуг за відповідним етапом виконавцем останній складає, підписує та направляє на адресу замовника акт у двох екземплярах. Протягом 5 (п`яти) робочих днів з дати отримання акта замовник підписує наданий виконавцем акт та направляє підписаний екземпляр виконавцю, або в той же строк надає мотивовану відмову від прийняття послуг із зазначенням недоліків (невідповідність модифікацій та/або налаштувань відповідного бізнес-процесу вимогам замовника (пункт 2.2. Договору)) та узгоджує термін їхнього усунення. При цьому термін усунення недоліків не може перевищувати 10 (десяти) робочих днів (пункт 4.3. Договору). Виконавець зобов`язаний усунути вказані замовником недоліки в узгоджений термін. Після усунення виконавцем недоліків приймання-передача наданих послуг за відповідним етапом здійснюється в порядку, визначеному пунктами 4.2., 4.3. Договору. При цьому час, витрачений виконавцем на усунення недоліків, замовником не оплачується (пункт 4.4. Договору). 2.7. Після надання всіх послуг за Договором виконавець зобов`язаний провести роботи з інтегрального тестування програмного продукту для забезпечення функціонування програмного продукту як цілісного комплексу з метою повноцінного використання замовником в його господарській діяльності. Підтвердженням функціонування програмного продукту як цілісного комплексу вважається підписаний сторонами акт впровадження програмного продукту (пункт 4.5. Договору). Сторони погодили, що виконавець зобов`язаний попередньо (до підписання акта) надавати тестовий сценарій замовнику для виконання тестування ключовим користувачем (відповідальний за конкретний бізнес-процес) відповідного бізнес-процесу з метою підтвердження наявності необхідних модифікацій (пункт 4.6 Договору). 2.8. Згідно з визначеннями термінів, наведеними в розділі 1 Договору, тестовий сценарій - документ, який готується та надається виконавцем після надання послуг по етапу (бізнес-процесу) для кожного із ключових користувачів для тестування модифікацій і налаштувань програмного продукту та їх погодження і приймання. Ключовий користувач - працівник замовника, який є відповідальним за певний бізнес-процес, здійснює тестування в програмному продукті та приймає рішення про відповідність функціонування бізнес-процесу в програмному продукті вимогам замовника, зазначеним у пункті 2.2 Договору. 2.9. Після отримання замовником тестового сценарію ключовий користувач замовника зобов`язаний протягом трьох робочих днів протестувати наданий документ, погодити його або надати зауваження. У випадку, якщо замовник не виконує своїх зобов`язань згідно з цим пунктом протягом 10 (десяти) календарних днів, такий тестовий сценарій вважається погодженим замовником без зауважень (пункт 4.7. Договору). 2.10. Приймання замовником виконаних робіт (наданих послуг) за етапами за Договором здійснюється шляхом оформлення тестових сценаріїв з бізнес-процесів, передбачених етапами 1, 2 надання послуг та визначених у додатку № 1 «План надання послуг» до Договору, з метою тестування ключовим користувачем замовника та підтвердження наявності необхідних модифікацій, та в разі відсутності зауважень до тестового сценарію з відповідного бізнес-процесу, такий тестовий сценарій вважається погодженим. За результатами погодження та прийняття послуг по модифікації та налаштуванню програмного продукту в частині окремих бізнес-процесів, передбачених етапами надання послуг відповідно до додатку № 1 до Договору, складаються відповідні акти надання послуг, що передують прийманню-передачі певного етапу надання послуг в цілому з оформленням відповідного акта. 2.11. Пунктом 10.5. Договору визначено види порушень та санкції за них, які застосовуються до виконавця за порушення строку надання послуг, визначеного в Плані надання послуг, що сталися з вини виконавця, зокрема, останні зобов`язаний сплатити на користь замовника: - пеню в розмірі 0,1 % від орієнтованої вартості послуг за Договором (пункт 3.1) за кожен день такого прострочення (підпункт 10.5.1. пункту 10.5. Договору); - штраф у розмірі 10 % від орієнтованої вартості послуг за Договором (пункт 3.1) за порушення строків надання послуг на строк понад 10 календарних днів (підпункт 10.5.2. пункту 10.5. Договору). 2.12. Відповідно до пункту 10.6. Договору у випадку відмови від надання послуг за Договором (порушення строку надання послуг, передбаченого планом надання послуг, на строк понад 30 календарних днів) виконавець зобов`язаний протягом 5 (п`яти) календарних днів з дати отримання відповідної письмової вимоги від замовника повернути останньому суму, що дорівнює різниці між сумою авансового платежу та сумою підписаних сторонами актів приймання-передачі етапу наданих послуг, та додатково сплатити штраф у розмірі 20 % від орієнтованої вартості робіт за Договором (пункт 3.1.). 2.13. Додатком № 1 до Договору є План надання послуг з очікуваною тривалістю і вартістю, відповідно до якого: дата початку - 11 грудня 2017 року, дата закінчення - 5 вересня 2018 року, вартість робіт - 100 380,00 дол. США. 2.14. Дослідивши зміст прав та обов`язків сторін у цій справі, суди визначили, що Договір за правовою природою є господарським договором підряду, оскільки він містить зобов`язання як з виконання роботи, так і з передачі її майнового результату, визначеного та віддільного від дій, а саме програмного продукту, у власність іншій особі (замовникові). 2.15. Суди з`ясували, що на виконання умов договору позивач передав, а відповідач прийняв пакет документів, у яких зазначається перелік модифікацій та вимог замовника до програмного продукту, що підтверджується актом приймання-передачі документів від 14 листопада 2017 року. 2.16. За змістом рахунку від 4 грудня 2017 року позивач платіжним дорученням від 6 грудня 2017 року № 7068 перерахував відповідачу 977 656,55 грн авансового платежу. 2.17. 20 серпня 2018 року сторони уклали додаткову угоду № 1 до Договору, у якій виклали в новій редакції пункт 2.3 Договору, визначивши строк надання послуг, зазначений у додатку № 1 до Договору «План надання послуг» (етап № 1 - до 30 листопада 2018 року, етап № 2 - до 25 березня 2019 року). Також сторони виклали у новій редакції додаток №1 до Договору «План надання послуг» , згідно з якою 1-й етап: дата початку - 13 грудня 2017 року, дата закінчення - 30 листопада 2018 року, вартість - 93 315,00 дол. США; 2-й етап: дата початку - 6 червня 2018 року, дата закінчення - 25 березня 2019 року, вартість - 7 065,00 дол. США. 2.18. 10 вересня 2018 року сторони уклали додаткову угоду № 2 до Договору, у якій дійшли згоди щодо збільшення обсягу надання послуг за Договором та визначили, що строк надання послуг зазначений у додатку № 1 до Договору «План надання послуг» (етап № 1 - до 30 листопада 2018 року, етап № 2 - до 25 березня 2019 року, етап № 3 - до 28 листопада 2018 року). Також сторони виклали в новій редакції додаток № 1 до Договору «План надання послуг», згідно з якою 1-й етап: дата початку - 13 грудня 2017 року, дата закінчення - 30 листопада 2018 року, вартість - 93 315,00 дол. США; 2-й етап: дата початку - 6 червня 2018 року, дата закінчення - 25 березня 2019 року, вартість - 7 065,00 доларів США; 3-й етап: дата початку - 24 вересня 2017 року, дата закінчення - 28 листопада 2017 року, вартість - 18 2016,95 дол. США. 2.19. Окрім цього, сторони доповнили Договір пунктом 10.8 у такій редакції: «пункт 10.8. Положення пунктів 10.5, 10.5.1, 10.5.2, 10.6 Договору не застосовуються до надання послуг згідно етапу 3 додатку № 1 до Договору». 2.20. Суди встановили, що на виконання умов Договору позивач сплатив відповідачу грошові кошти в загальній сумі 2 193 860,43 грн. 2.21. Також суди встановили, що виконавець виконав та відповідно прийняв і сплатив замовнику без претензій та зауважень частину робіт (програмного продукту), передбачених договором, за актами наданих послуг, у яких зазначався перелік модифікацій та вимог замовника до програмного продукту. Тобто на виконання умов спірного Договору, з урахуванням прийнятих та погоджених позивачем тестових сценаріїв, відповідачем виконані, а позивачем прийняті за обсягом та якістю послуги на загальну суму 2 193 860,43 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями відповідних актів надання послуг та звітів про виконані роботи з модифікації та налаштування програмного продукту щодо бізнес-процесів, передбачених пунктами 1.1.1, 1.1.2, 1.1.4, 1.2.1.- 1.2.4, 1.2.6.-1.2.10. етапу № 1 згідно з додатком № 1 «План надання послуг» до Договору (із змінами та доповненнями). 2.22. 20 березня 2019 року позивач направив відповідачу лист за вих. № 52/13-03/19, у якому вказав про прострочення надання послуг за етапом № 1 на 110 днів та за етапом № 3 на 112 днів, тому вимагає надати послуги за етапом № 1, етапом № 2 та етапом № 3 в строк не пізніше 25 березня 2019 року та оформити надання послуг актами приймання-передачі послуг відповідно до пункту 4 Договору. 2.23. Виконавець у відповіді від 11 квітня 2019 року на вказаний лист зазначив, що роботи за етапом № 1 та № 3 не виконані, оскільки замовник не виконав тестування окремих тестових сценаріїв та не надав погодження або зауважень. Щодо робіт за етапом № 2, то ним була підготовлена нова версія Плану надання послуг. 2.24. 10 травня 2019 року позивач звернувся до відповідача з повідомленням-вимогою, у якій вказав, що станом на 10 травня 2019 року порушення строків надання послуг складає: за етапом № 1 - 160 календарних днів, за етапом № 2 - 46 календарних днів та по етапу № 3 - 158 календарних днів, тому повідомив з посиланням на статтю 612 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)про відмову від прийняття послуг у зв`язку з простроченням виконавцем виконання зобов`язань за Договором, а також про відсутність власних зобов`язань з оплати неприйнятих результатів послуг та вимагав від відповідача сплатити на його користь згідно з підпунктами 10.5.1-10.5.3 пункту 10.5. договору пеню та штрафи від вартості послуг. 2.25. Виконавець у відповіді від 24 травня 2019 року на повідомлення-вимогу зазначив, що ним було направлено ряд тестових сценаріїв, проте замовник не вчинив дії, визначені пунктом 4.7 Договору, щодо зобов`язання ключових користувачів замовника протягом 3-х робочих днів протестувати надані документи, погодити їх або надати зауваження. Зазначене, за твердженням виконавця, унеможливило продовження ним виконання зобов`язання щодо надання послуг, оскільки відсутнє будь-яке підтвердження наявності необхідних модифікацій за налаштованими бізнес-процесами у замовника, відповідно неможливо встановити подальші налаштування, модифікації та впровадити елементи програмного продукту, що у свою чергу залежать від налагодженого функціонування попередніх бізнес-процесів. 2.26. Посилаючись на положення пункту 2.3.1 Договору, відповідно до якого строк надання послуг пропорційно збільшується на строк порушення замовником вимог пункту 4.7 Договору, виконавець зазначав про відсутність факту порушення строку надання послуг та підстав у замовника для відмови від прийняття послуг, у зв`язку із чим відмовив у задоволенні вимог замовника щодо сплати виконавцем штрафних санкцій за прострочення виконання договірних зобов`язань. 2.27. 6 серпня 2019 року позивач направив відповідачу повідомлення-вимогу, у якій повторно повідомив відповідача про порушення строків надання послуг (за етапом № 1 - 160 календарних днів, за етапом № 2 - 45 календарних днів) та з урахуванням зазначеного, посилаючись на пункти 10.5.1, 10.5.2, 10.5.3 Договору, вимагав сплатити на користь замовника пеню та штрафи відповідно до наведеного у вимозі розрахунку. 2.28. У подальшому позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути 2 193 860,43 грн авансового платежу (пункт 10.6 Договору), 548 118,01 грн пені (пункт 10.5.1 Договору), 534 749,28 грн - 10 % штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 10 днів (пункт 10.5.2 Договору), 1 069 498,56 грн - 20 % штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 30 днів. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 29 січня 2020 року позов задовольнив частково, стягнув з ТОВ «Інновер Україна» на користь ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» 548 118,01 грн пені, 534 749,28 грн 10 % штрафу, 1 069 498,56 грн 20 % штрафу та 32 385,49 грн судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. 3.2. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд виходив з того, що матеріали справи доводять факт порушення відповідачем строків надання послуг за Договором, апунктами 10.5. та 10.6 Договору визначено види порушень та санкції за них, які застосовуються до виконавця за порушення строку надання послуг, визначеного у Плані надання послуг, що сталося з вини виконавця; розмір пені та штрафу, перерахований судом відповідно до умов Договору та приписів чинного законодавства, з урахуванням встановленого судом періоду нарахування, становить 548 118,01 грн пені, 534 749,28 грн штрафу в розмірі 10 % та 1 069 498,56 грн штрафу в розмірі 20 % за прострочення надання послуг за Договором за кожним окремим етапом надання послуг, що відповідає вимогам норм цивільного законодавства, Договору і є арифметично вірним. 3.3. Зазначив, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України (далі - ГК України) - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 9 лютого 2018 року у справі №911/2813/17, від 22 березня 2018 року у справі № 911/1351/17, від 25 травня 2018 року у справі № 922/1720/17, від 2 квітня 2019 року у справі № 917/194/18). 3.4. Суд указав, що норми чинного законодавства України не містять прямої заборони щодо одночасного застосування такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як пеня та штраф, та, відповідно, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, зокрема, передбачених умовами договору. 3.5. Щодо відмови в задоволенні вимог у частині стягнення авансового платежу суд указав, що за умовами договору поверненню підлягає сума авансу, яка дорівнює різниці між сумою авансового платежу та сумою підписаних сторонами актів приймання-передачі етапу наданих послуг, а згідно з наявними у справі доказами відповідач фактично надав послуги загальною вартістю 2 193 860,43 грн, що перевищує суму сплаченого авансу, крім того, вказані послуги прийняті позивачем без зауважень. 3.6. Також суд першої інстанції дійшов висновку щодо відсутності підстав для зменшення штрафних санкцій за клопотанням відповідача. 3.7. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року рішення Господарського суду міста Києва від 21 січня 2020 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції, здійснивши перегляд судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги в порядку приписів статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), погодився з висновками місцевого господарського суду, вказавши також, що неустойки, передбачені пунктами 10.5 та 10.6 договору, застосовано за різні порушення договору. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. У жовтні 2020 року ТОВ «Інновер Україна» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 29 січня 2020 року в частині задоволення позову й ухвалити в цій частині нове рішення про стягнення з ТОВ «Інновер Україна» на користь ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» 171 119, 77 грн, а також стягнути на його користь судові витрати. 4.2. Відповідач зазначив, що рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволення позову ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме статті 61 Конституції України, пункту 6 частини першої статті 3, частини другої статті 6, частини третьої статті 509, частини третьої статті 551, частини першої статті 627 ЦК України та частини першої статті 216, статті 233 ГК України. 4.3. Так, рішенням господарських судів попередніх інстанцій за одне й те саме цивільне правопорушення з нього було стягнуто за прострочення в один і той самий період дві неустойки: 1) неустойку у формі пені та штрафу за пунктом 10.5. Договору в розмірі 10 %; 2) неустойку у формі штрафу за пунктом 10. 6. Договору в розмірі 20 % у першому випадку за прострочення понад 10 днів, а у другому випадку - понад 30 днів. Суди не врахували, що заперечення відповідача на позов стосувалися не відсутності можливості одночасного застосування штрафу і пені за одне порушення, а неможливості одночасного стягнення двох неустойок за пунктами 10.5 та 10.6 Договору за одне й те ж прострочення, що суперечить статті 61 Конституції України. 4.4. Спірні неустойки нараховані позивачем за порушення строків кожного окремого етапу надання послуг, у той час коли базою для нарахування неустойки встановлено вартість всіх робіт, а не вартість кожного етапу, що вказує на неправильне застосування судами частини другої статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України і частини першої статті 216 ГК України. 4.5. Відтак відповідач у касаційній скарзі зазначає, що позовні вимоги є законними і такими, що підлягають задоволенню, лише в частині стягнення неустойки, передбаченої умовами пункту 10.6 Договору, за порушення строків надання послуги за Договором загалом, а не за порушення строків кожного з етапів надання послуг, 4.6. Нарахована неустойка має бути зменшена судом на 68 %, тобто на розмір виконаного відповідачем зобов`язання за Договором відповідно до вартості послуг, та має становити 171 119,77 грн. Відхиляючи заяву відповідача про зменшення розміру неустойки, суди не дотрималися принципів справедливості, добросовісності, розумності та пропорційності. 4.7. За доводами касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій винесено без урахування висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у постановах від 19 грудня 2019 року у справі № 912/1153/19, від 10 липня 2018 року у справі № 927/1091/17, від 16 квітня 2018 року у справі № 904/149/17, від 30 серпня 2018 року у справі № 902/1054/17, від 6 березня 2018 року у справі № 910/9040/17, від 27 січня 2020 року у справі № 910/5051/19, від 6 листопада 2018 року у справі № 913/89/18, від 4 грудня 2018 року у справі № 916/65/18, від 3 липня 2019 року у справі № 917/791/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, щодо неможливості подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. 5. Позиція інших учасників справи 5.1. У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» заперечло проти доводів скаржника, зазначаючи про їх необґрунтованість, і просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Позивач вказав, що позиція судів відповідає вимогам чинного законодавства, суди надали належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам та обґрунтуванням щодо наявності підстав для нарахування санкцій за порушення умов Договору, та стягнення визначеної позивачем за умовами Договору неустойки. 6. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 6.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 3 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 грудня 2020 року справу разом зі скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі приписів частини п`ятої статті 302 ГПК України. 6.2. Мотивуючи передачу справи, суд касаційної інстанції навів перелік правових позицій Верховного Суду в подібних правовідносинах, у яких суд дійшов висновку, що зменшення розміру неустойки є правом суду, тож суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність), з дотриманням правил статей 86, 210 ГПК України на власний розсуд та за внутрішнім переконанням вирішує питання про наявність/відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе таке зменшення, та конкретний розмір зменшення неустойки. 6.3. Згідно зі статтями 628, 629 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Тобто сторони, керуючись принципом свободи договору, за взаємною згодою мають право визначати штрафні санкції, їх кількість, вид, розмір та види порушення зобов`язання, за якими застосовується неустойка, тощо. 6.4. Водночас притягнення особи до подвійної відповідальності за одне й те саме господарське правопорушення, обраховане за один і той самий період, у вигляді стягнення двох штрафів у різному розмірі суперечить положенням статті 61 Конституції України як нормам прямої дії. 6.5. На думку колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, наявність у договорі умов щодо стягнення з відповідача, який порушив господарське зобов`язання за договором, двох видів штрафу (двох неустойок одного виду) з однаковою базою для нарахування неустойки з огляду на правову природу негрошового зобов`язання не відповідає статті 61 Конституції України. Вказаний критерій з огляду на застосовану конструкцію формулювання та його правовий характер є абсолютним та має застосуватися у всіх випадках, не враховуючи наявності чи відсутності іншого. 6.6. Виключна правова проблема, на думку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, полягає у відсутності одного варіанту реалізації розсуду суду, який можна було вважати правильним у контексті щодо застосування в системному зв`язку з нормами інших законодавчих актів, а саме статей 3, 549, 628, 629 ЦК України та статті 61 Конституції України, при цьому її вирішення має міжюрисдикційний характер, є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки на сьогодні існує невизначеність законодавчого регулювання правових питань щодо порядку прийняття рішення у такій категорії справи. Тож наведене не може бути вирішено відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права в контексті підстав касаційного оскарження. Вирішення правової проблеми необхідне також для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між свободою договору та засадами цивільного законодавства, передбаченими статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність). Крім того, існують обґрунтовані припущення, що аналогічні проблеми щодо тлумачення правових норм неминуче виникатимуть у майбутньому. 6.7. Ухвалою від 12 січня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 7.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 7.2. Відповідно до приписів частини першої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Щодо співвідношення свободи договору і таких засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, як справедливість, добросовісність, розумність 7.3. Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці загальні засади втілюються в конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу. 7.4. Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Крім того, положення умов договору мають відповідати засадам цивільного законодавства, зокрема, зазначеним у статті 3 ЦК України. 7.5. Разом з тим за частиною третьою статті 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. 7.6. Приписами частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України встановлено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. 7.7. Особам надається право вибору: використати вже існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Відтак цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх правовідносин на власний розсуд (у межах, встановлених законом), тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін договору, регулятором їх відносин. 7.8. Приписи частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити. 7.9. Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами. 7.10. Відповідно сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. 7.11. Щодо обрання варіанту реалізації розсуду суду у контексті застосування його у системному зв`язку з нормами законодавчих актів, а саме статей 3, 549, 628, 629 ЦК України та статті 61 Конституції України слід керуватися визначеним частиною першою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Відтак реалізація повноважень із суддівського розсуду має спрямовуватися на вибір оптимального варіанту розв`язання спірного правового питання, пошук необхідної правової норми, її розуміння та інтерпретацію, справедливе вирішення спору відповідно до встановлених судами обставин кожної конкретної справи. Щодо вимог про застосування пені 7.12. Стаття 61 Конституції України передбачає, щоніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, і підлягає обов`язковому застосуванню як норма прямої дії. 7.13. У свою чергу відповідач стверджує, щосуди помилково визначили, що в його діях мало місце порушення декількох різних зобов`язань перед позивачем, а також двічі застосовували відповідальність одного й того ж самого виду (штраф), тому в результаті задоволення позовних вимог він був притягнений неодноразово до відповідальності одного виду за одне й те саме порушення. 7.14. За змістом частини першої та другої статті 217 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання. 7.15. Положеннями статті 218 ГК України визначено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання, а саме невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності. 7.16. Відповідно до частини першої статті 230 ГК України учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня). 7.17. Згідно із частиною четвертою статті 231 ГК України розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). 7.18. Статтею 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. 7.19.Відповідно неналежне виконання господарського зобов`язання полягає у простроченні підрядника у строк виконати роботи за договором підряду. 7.20. Таке ж розуміння прострочення боржника в зобов`язанні вбачається і з приписів частини першої статті 612 ЦК України, за якою боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. 7.21. Наслідком прострочення виконання зобов`язання є відповідальність боржника перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов`язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків. 7.22. Зміст прав та обов`язків учасників господарських відносин за договором підряду полягає в тому, що одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу (стаття 837 ЦК України). 7.23. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. 7.24. Як уже зазначалося, дослідивши зміст прав та обов`язки сторін у цій справі, суди визначили, що Договір за правовою природою є господарським договором підряду, оскільки він містить зобов`язання як з виконання роботи, так і з передачі у власність іншій особі (замовникові) її майнового результату, певно визначеного та віддільного від дій, а саме впровадження програмного продукту (програмного забезпечення Microsoft Dynamics NAV 2017) з необхідними модифікаціями як цілісного комплексу функціонуючих бізнес-процесів. 7.25. Стаття 846 ЦК України надає сторонам договору підряду можливість встановити у договорі строки виконання роботи або її окремих етапів. Якщо в договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов`язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання в розумні строки, відповідно до суті зобов`язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту. 7.26. Частина друга статті 849 ЦК України надає замовнику право під час виконання роботи відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим. 7.27. Суди встановили, що відповідно до змісту визначених у Договорі термінів та за умовами Договору в первісній редакції зобов`язання виконавця полягає в налаштуванні, здійсненні та модифікації програмного продукту як цілісного комплексу функціонуючих бізнес-процесів, приймання-передача яких є певним етапом надання послуг у розумінні укладеного договору, а за Планом надання послуг з очікуваною тривалістю і вартістю дата їх початку - 11 грудня 2017 року, дата закінчення - 5 вересня 2018 року, вартість робіт - 100 380,00 дол. США. 7.28. При цьому Договором визначено, зокрема, санкції, які застосовуються до виконавця за порушення строку надання послуг, визначеного у Плані надання послуг, що сталися з вини виконавця. 7.29. Щодо нарахування загальної суми пені, визначеної за умовами підпункту 10.5.1 Договору, сторони погодили її розмір - 0,1 % від орієнтовної вартості послуг (пункт 3.1 Договору) за кожен день такого прострочення, що нараховується за весь період прострочення виконання робіт за Договором. 7.30. Крім нарахування пені, сторони погодили штраф у розмірі 10 % від орієнтованої вартості послуг за Договором за порушення строків надання послуг на строк понад 10 календарних днів та додатково штраф у розмірі 20 % від орієнтованої вартості робіт за Договором у випадку відмови від надання послуг за порушення строку надання послуг на строк понад 30 календарних днів. 7.31. Тобто у всіх випадках за наявності прострочення підрядника за Планом надання послуг нарахування пені та штрафу було передбачено від орієнтованої вартості робіт за Договором. 7.32. У подальшому, уклавши додаткові угоди до Договору, сторони змінили строк надання послуг, зазначений у додатку № 1 до Договору «План надання послуг», та виклали цей додаток в новій редакції, розмежувавши строки впровадження окремих бізнес-процесів у складі програмного продукту як цілісного комплексу. 7.33. Водночас суди попередніх інстанцій не навели обставин справи щодо внесення сторонами змін до умов Договору в частині застосування відповідальності за прострочення виконання зобов`язання виконавцем. 7.34. Визначаючи пеню, передбачену за прострочення строку надання послуг, позивач, ураховуючи погоджені додатковою угодою строки, вказав про порушення строків надання послуг окремо за першим етапом - 160 днів (з 1 грудня 2018 року до 10 травня 2019 року) та окремо за другим етапом - 45 днів (з 26 березня 2019 року до 10 травня 2019 року). 7.35. Разом з тим нарахування пені окремо за етапами запланованих послуг, визначених у додатку № 1 «План надання послуг» до Договору, є помилковим, оскільки відповідно до змісту визначених у Договорі термінів зобов`язання виконавця полягає в налаштуванні, здійсненні та модифікації програмного продукту як цілісного комплексу функціонуючих бізнес-процесів, приймання-передача яких є певним етапом надання послуг у розумінні укладеного Договору з оформленням відповідного акта, що відповідає передбаченому умовами Договору порядку нарахування пені з орієнтовної вартості всього зобов`язання в цілому. 7.36. Датою закінчення робіт за договором є 25 березня 2019 року, тому строк прострочення складає 45 днів (з 26 березня 2019 року до 10 травня 2019 року), за який підлягає стягненню пеня в розмірі 120 318,59 грн 7.37. Нарахування ж санкцій за прострочення виконання відповідачем тих бізнес-процесів, приймання-передача яких є певним етапом надання послуг виконання робіт з впровадження цілісного програмного продукту, чи прострочення послідовності впровадження бізнес-процесів програмного продукту, об`єднаного в етапи, за кожним із цих етапів на суму орієнтовної вартості робіт за договором в цілому не узгоджується з положеннями статті 61 Конституції України щодо неможливості подвійного притягнення до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення. Щодо вимог про застосування штрафу 7.38. Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу та можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань надано сторонам частинами другою та четвертою статті 231 ГК України. В інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, а також приписами статті 546 ЦК України та статті 231 ГК України. 7.39. Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. 7.40. Задовольняючи позовні вимоги в частині нарахування пені та штрафу, суди встановили, що сторони договору, врегульовуючи між собою правовідносини щодо надання послуг, досягли згоди щодо його умов, тобто вільно, на власний розсуд визначили та погодили умови Договору, підписавши його; доказів того, що під час укладення правочину сторони пропонували інші умови в частині відповідальності за порушення договірних зобов`язань надано не було, протоколу розбіжностей стосовно застосування до виконавця відповідальності у виді нарахування штрафних санкцій у разі порушення договірних зобов`язань, передбачених розділом 10 Договору, сторони не склали, тож дійшли висновку про можливість стягнення і пені, і штрафу, вказавши про різні види відповідальності, передбачені умовами Договору. 7.41. Відповідна правова позиція не суперечить позиції, що викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 9 лютого 2018 року у справі № 911/2813/17, від 22 березня 2018 року у справі № 911/1351/17, від 17 травня 2018 року у справі № 910/6046/16, від 25 травня 2018 року у справі № 922/1720/17, від 9 липня 2018 року у справі № 903/647/17 та від 8 серпня 2018 року у справі № 908/1843/17. 7.42. Разом з тим умовами договору сторони, крім нарахування пені, погодили штраф у розмірі 10 % від орієнтованої вартості послуг за Договором за порушення строків надання послуг на строк понад 10 календарних днів, та додатково штраф у розмірі 20 % від орієнтованої вартості робіт по Договору у випадку відмови від надання послуг за порушення строку надання послуг на строк понад 30 календарних днів. 7.43. Задовольняючи позов у цій частині позовних вимог, суди дійшли висновку про можливість стягнення двох видів штрафу, передбачених Договором, оскільки норми чинного законодавства України не містять прямої заборони законодавця щодо одночасного застосування такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як пеня та штраф, та, відповідно, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, зокрема, передбаченого пунктом 10.5. Договору додаткового штрафу в розмірі 10 % від орієнтованої вартості робіт за Договором (пункт 3.1) та визначеного пунктом 10.6 Договору додаткового штрафу в розмірі 20 % від орієнтовної вартості робіт за Договором (пункт 3.1) в разі відмови від надання послуг (порушення строків надання послуг, передбачених Планом надання послуг, на строк понад 30 календарних днів). 7.44. За висновками судів, цими умовами передбачена різна відповідальність за порушення зобов`язання. 7.45. Однак стягнення штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 10 календарних днів та штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 30 календарних днів є подвійною відповідальністю за порушення зобов`язання, оскільки, як уже зазначалося вище, з установлених судами обставин справи вбачається, що відповідач вчинив єдине порушення, яке полягає в простроченні виконання зобов`язання за договором підряду на строк понад 30 календарних днів, і вказаний строк охоплює порушення зобов`язання на строк понад 10 календарних днів. 7.46. Одночасне стягнення штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 10 календарних днів та штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 30 календарних днів є подвійним стягненням штрафу за несвоєчасне виконання зобов`язання, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнутий до відповідальності одного виду. 7.47. Тому є обґрунтованими та підлягають задоволенню позовні вимоги щодо стягнення з відповідача штрафу за прострочення виконання робіт з впровадження цілісного програмного продукту, затримку поставки товару на строк понад 30 календарних днів; у решті штрафу слід відмовити. 8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду 8.1. Як зазначено вище, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань не лише не заборонено, але й передбачено частиною другою статті 231 ГК України. 8.2. При цьому щодо порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, передбаченою статтею 627 ЦК України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. 8.3. Відповідно одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій. 8.4. Підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). 8.5. Гарантована статтею 61 Конституції України заборона подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (лат. - поп bis in idem - «двічі за одне і те саме не карають») має на меті уникнути несправедливого покарання за одне й те саме правопорушення двічі. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 9.1 Відповідно до приписів статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. 9.2. З огляду на наведені вище приписи, здійснюючи перегляд судових рішень у межах доводів касаційної скарги в порядку, передбаченому статтею 300 ГПК України, касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 29 січня 2020 року у справі № 910/12876/19 - скасувати в частині задоволених позовних вимог, у цій частині прийняти нове рішення про стягнення з відповідача на користь позивача 120 318,59 грн пені, та 534 749, 28 грн - 20 % штрафу, у решті рішення та постанову залишити без змін. 10. Щодо повернення судового збору 10.1. 27 травня 2021 року до Верховного Суду надійшло клопотання ТОВ «Інновер Україна» про повернення йому 65 815, 80 грн судового збору, сплаченого в розмірі більшому, ніж встановлено законом. 10.2. Розмір судового збору, порядок його виплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частина друга статті 123 ГПК України). 10.3. За змістом підпункту 5 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду касаційної скарги на рішення суду становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. 10.4. Відповідно до положень частини четвертої статті 6 вказаного Закону якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум).Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі: зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом (пункт 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»). 10.5. Відповідно до наявного в матеріалах справи платіжного доручення № 836 від 5 жовтня 2020 року відповідач сплатив суму судового збору в розмірі 130 386,78 грн, разом з тим оскаржував рішення судів попередніх інстанцій в частині стягнення 2 152 365, 85 грн (548 118,01 грн пені, 534 749,28 грн - 10 % штрафу, 1 069 498,56 грн -20 % штрафу). Відповідно сума, яка мала бути сплачена до суду касаційної інстанції, становить 64 570,98 (200 % від суми, що підлягала сплаті в частині оскаржуваних вимог 32 285,49 грн). 10.6. Отже, відповідач надмірно сплатив судовий збір в частині 65 815, 80 грн (130 386, 78 грн - 64 570, 98 грн), тому клопотання відповідача підлягає задоволенню, а вказану суму йому слід повернути з Державного бюджету України. 11. Щодо розподілу судових витрат 11.1. За частиною першою статті 315 ГПК України у резолютивній частині постанови касаційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 11.2. Також відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 11.3. За змістом резолютивних частин оскаржених судових рішень суди попередніх інстанцій вирішували питання розподілу судових витрат між сторонами справи в частині судового збору. Таким чином, новому розподілу підлягають суми судового збору, сплачені сторонами у зв`язку з розглядом справи в судах першої, апеляційної інстанцій, а також розподілу підлягає сума судового збору, сплачена за подання касаційної скарги. 11.4. За частиною першою статті 129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 11.5.За висновками суду касаційної інстанції, обґрунтованими та належними до задоволення визнані позовні вимоги в частині 655 067,87 грн. Тому на відповідача покладаються судові витрати у вигляді частини сплаченого позивачем судового збору за розгляд позовної заяви судом першої інстанції (платіжне доручення від 4 вересня 2019 року № 5058) пропорційно частині задоволених позовних вимог (15,07 %) у розмірі 9 826,02 грн (655 067,87 грн х 1,5 %). Решта сплаченого позивачем судового збору в суді першої інстанції в розмірі 55 367,37 грн (65 193,39 грн - 9 826,02 грн) покладається на позивача. 11.6. За подання апеляційної скарги відповідач сплатив 97 790,09 грн (платіжне доручення № 223 від 4 березня 2020 року), однак з урахуванням частини оскарження відповідачу належало сплатити 48 428,24 грн (2 152 365, 85 грн х 1,5 % х 150 %) і саме в цій частині сплачений судовий збір підлягає розподілу між сторонами. Пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (15,07 % від заявлених позовних вимог, 30,43 % від оскаржених вимог) суму 14 739 ,03 грн (655 067,87 х 1,5 % х 150 %) судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, слід покласти на відповідача, а 33 689,21 грн - на позивача. 11.7. За подання касаційної скарги відповідач сплатив 130 386,78 грн (платіжне доручення № 836 від 5 жовтня 2020 року), однак з урахуванням частини оскарження відповідачу належало сплатити 64 570,98 грн (2 152 365, 85 грн х 1,5 % х 200 %) і саме в цій частині сплачений судовий збір підлягає розподілу між сторонами. Ураховуючи результат касаційного розгляду, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (15,07 % від заявлених позовних вимог, 30,43 % від оскаржених вимог), суму 19 652,04 грн (655 067,87 х 1,5 % х 200 %) судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, слід покласти на відповідача, а 44 918,94 грн - на позивача. 11.8. Тож загальна сума судового збору, сплаченого відповідачем за подання апеляційної та касаційної скарги, яка підлягає розподілу між сторонами, становить 112 999,22 грн, з яких на відповідача покладається 34 391,07 грн (14 739,03 грн + 19 652,04 грн), а на позивача - 78 608,15 грн, які позивач має відшкодувати відповідачу за наслідками касаційного провадження. 11.9. Водночас відповідач має відшкодувати позивачу 9 826,02 грн судового збору, сплаченого останнім за подання позовної заяви, при цьому доказів виконання рішення суду першої інстанції в частині відшкодування судового збору матеріали справи не містять. 11.10. Відповідно до частини одинадцятої статті 129 ГПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. В такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат. 11.11. Отже, сума судового збору, який за наслідками розгляду справи слід стягнути з позивача на користь відповідача, становить 68 782,13 грн (112 999, 22 грн - 34 391, 07 грн - 9 826,02 грн). Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» задовольнити частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 29 січня 2020 року у справі № 910/12876/19 скасувати в частині задоволених позовних вимог, прийняти в цій частині нове рішення. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» (01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, буд. 2/37, к.4, код ЄДРПОУ 37401803) на користь Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» (01010, м. Київ, вул. Московська, буд. 32/2, код ЄДРПОУ 33152471) 120 318 (сто двадцять тисяч триста вісімнадцять) гривень 59 коп. пені та 534 749 (п`ятсот тридцять чотири тисячі сімсот сорок дев`ять) гривень 28 коп. - 20 % штрафу. У решті позовних вимог щодо стягнення пені та штрафу відмовити. В іншій частині рішення та постанову залишити без змін. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» (01010, м. Київ, вул. Московська, буд. 32/2, код ЄДРПОУ 33152471) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» (01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, буд. 2/37, к.4, код ЄДРПОУ 37401803) 24 561 (двадцять чотири тисячі п`ятсот шістдесят одну) гривню 02 копійки судового збору. Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» (01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, буд. 2/37, к.4, код ЄДРПОУ 37401803) з Державного бюджету України надмірно сплачений судовий збір у розмірі 65 815 (шістдесят п`ять тисяч вісімсот п`ятнадцять) гривень 80 копійок, що сплачений за платіжним дорученням від 5 жовтня 2020 року № 836, отримувач платежу - ГУК у місті Києві/ Печерський р-н/22030102, банк отримувача - Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача - UA288999980313151207000026007, код отримувача (код за ЄДРПОУ)- 38004897, код класифікації доходів бюджету - 22030102, найменування податку - Судовий збір (Верховний Суд, 055). Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Т. О. Анцупова О. С. Золотніков В. В. Британчук Л. Й. Катеринчук Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська В. М.Сімоненко Ж. М. Єленіна І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98524309
  3. Постанова Іменем України 25 травня 2021 року м. Київ Справа № 149/1499/18 Провадження № 14-48цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - відповідач) про стягнення коштів за договором позики за касаційною скаргою позивача (представник - адвокат Рибак Ірина Валеріївна) на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року, ухвалене суддею Робак М. В., та постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року,прийняту колегією суддів у складі Берегового О. Ю., Ковальчука О. В., Шемети Т. М. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Позивач позичив кошти відповідачеві, від якого отримав боргову розписку. У визначений термін позичальник борг не повернув, а попросив про надання додаткового часу. Тоді сторони узгодили нові умови договору позики: встановили терміном повернення позики 30 червня 2015 року, позичальник визнав заборгованість і зобов`язався до визначеної дати повернути як позику, так і плату за користування нею, визначену у твердій сумі (не у процентному відношенні до суми позики). Для підтвердження зобов`язань позичальник видав позикодавцеві нову боргову розписку. Проте кошти так і не повернув. 2. Позикодавець звернувся до суду з вимогами про стягнення з позичальника: а) основної суми боргу; б) визначеної у твердій сумі плати за користування позикою за період до 30 червня 2015 року; в) процентів у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період, починаючи з 30 червня 2015 року, до 31 травня 2018 року включно; г) трьох процентів річних від простроченої суми за той самий період; ґ) інфляційних втрат за період з липня 2015 року до квітня 2018 року включно. 3. Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги: стягнув із позичальника суму позики, розраховані з огляду на цю суму інфляційні втрати та три проценти річних; відмовив у стягненні визначеної у твердій сумі плати за користування позикою (оскільки можливість установлення такої плати не передбачає закон), процентів у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України (бо закон забороняє стягувати такі проценти після настання терміну повернення позики), а також інфляційних втрат і трьох процентів річних, нарахованих на суму, що перевищувала розмір позики. Це судове рішення позикодавця не влаштувало. Він подав апеляційну скаргу на рішення місцевого суду у частині тих вимог, у задоволенні яких останній відмовив. Апеляційний суд підтримав висновки суду першої інстанції. 4. Позикодавець поскаржився до Верховного Суду на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду щодо принципу свободи договору та помилково виснували, що плату за користування позикою не можна встановити у твердій сумі. Крім того, просив відступити від висновків Верховного Суду щодо неможливості нарахувати проценти за користування позикою після спливу строку, на який її надали. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження з цих підстав і передав справу для продовження розгляду до Великої Палати. Вважав за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України про те, що сторони у договорі не можуть обрати спосіб оплати за користування позикою інший, ніж у процентному відношенні до суми боргу. 5. Велика Палата Верховного Суду мала відповісти на два ключові питання: 1) чи правомірно у договорі позики визначати плату за користування нею у твердій сумі? 2) чи можна нараховувати проценти за користування коштами у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України з настанням терміну повернення позики і після цього? Вирішила, що відповідь на перше питання - «так», а на друге - «ні». Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково. (2) Короткий зміст позовних вимог 6. 8 червня 2018 року позивачзвернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути з відповідача 850 000,00 грн «основної суми боргу» (550 000,00 грн суми позики та 300 000,00 грн плати за користування нею за період до 30 червня 2015 року), 429 920,89 грн процентів за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період, починаючи з 30 червня 2015 року, до 31 травня 2018 року включно, 74 473,97 грн - три проценти річних від простроченої суми за той самий період і 301 750,00 грн інфляційних втрат за період з липня 2015 року до квітня 2018 року включно. Мотивував позов так: 6.1. 3 листопада 2014 року сторони спору уклали договір позики (далі - договір позики), відповідно до якого позивач позичив відповідачеві 550 000,00 грн, про що останній видав розписку. За умовами договору позики відповідач зобов`язався повернути кошти до 25 грудня 2014 року, проте не повернув, а попросив про надання додаткового часу. Тому 25 грудня 2014 року сторони уклали новий договір позики, за умовами якого відповідач підтвердив отримання у позику 550 000,00 грн, зобов`язався повернути борг і 300 000,00 грн плати за користування позикою не пізніше 30 червня 2015 року. На підтвердження зобов`язання відповідач видав позивачеві ще одну розписку. 6.2. Відповідач не виконав обов`язки за договором позики. Тому слід стягнути з нього проценти за користування коштами згідно зі статтею 536 і частиною першою статті 1048 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також три проценти річних та інфляційні втрати згідно з частиною другою статті 625 цього кодексу. (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 7. 13 листопада 2019 року Хмільницький міськрайонний суд Вінницької області ухвалив рішення, згідно з яким задовольнив позов частково: стягнув з відповідача 793 484,00 грн боргу за договором позики від 25 грудня 2014 року, з яких: 550 000,00 грн - сума позики, 195 250,00 грн - інфляційні втрати від прострочення повернення позики за період з липня 2015 року до травня 2018 року включно, 48 234,00 грн - три проценти річних від простроченої позики за період з 30 червня 2015 року до 31 травня 2018 року включно; стягнув із відповідача 4 221,00 грн судового збору, 6 280,00 грн витрат на проведення почеркознавчої експертизи та 959,00 грн витрат на правничу допомогу; у задоволенні позову в іншій частині відмовив. 8. Мотивував рішення так: 8.1. Відповідач позичив у позивача 550 000,00 грн, про що 3 листопада 2014 року видав розписку, а 25 грудня 2014 року сторони погодили, що відповідач поверне кошти не пізніше 30 червня 2015 року, про що останній видав ще одну розписку. Відповідач кошти вчасно не повернув, а тому слід стягнути з нього суму позики. 8.2. Позивач не може нараховувати проценти у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за користування позикою після закінчення встановленого терміну її повернення, тобто після 30 червня 2015 року. Тому, враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, слід відмовити у задоволенні вимоги про стягнення 429 920,89 грн таких процентів. 8.3. Щодо стягнення 300 000,00 грн, визначених у розписці від 25 грудня 2014 року як плата за користування позикою, то на підставі статті 1048 ЦК України така плата встановлюється у вигляді саме відсотків на суму позики. Встановлення цієї плати у твердій грошовій сумі закон не передбачає. Тому у задоволенні зазначеної вимоги треба відмовити. 8.4. Оскільки суд задовольнив вимогу про стягнення 550 000,00 грн боргу, то слід стягнути інфляційні втрати за прострочення його повернення: 550 000,00 грн (сума боргу) * 135,50 % (добуток щомісячних індексів інфляції за період з липня 2015 року до травня 2018 року включно) / 100 % - 550 000,00 грн (сума боргу) = 195 250,00 грн. 8.5. Крім того, треба стягнути три проценти річних від простроченої суми: 550 000,00 грн (сума боргу) * 3% (процентна ставка) / 100 % / 365 днів * 1067 (кількість днів прострочення з 30 червня 2015 року до 31 травня 2018 року включно) = 48 234,00 грн. 8.6. Необхідно відмовити у задоволенні клопотання відповідача про застосування позовної давності, оскільки термін повернення боргу сторони продовжили до 30 червня 2015 року, про що зазначили у розписці від 25 грудня 2014 року. Тому позовні вимоги заявлені у межах позовної давності. (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 9. 5 березня 2020 року Вінницький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. Мотивував постанову так: 9.1. Предметом апеляційного перегляду є рішення місцевого суду у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн плати за користування позикою та «розрахунку процентів за договором позики». 9.2. Суд першої інстанції, керуючись висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, правильно відмовив у стягненні нарахованої позивачем суми процентів за користування позикою після спливу терміну її повернення (30 червня 2015 року), оскільки встановив, що відповідно до розписки від 25 грудня 2014 року «сторони не погодили питання щодо сплати процентів за договором позики». 9.3. У розписці від 25 грудня 2014 року сторони не погодили сплату процентів за договором позики. Передбачене у статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення плати за користування позикою з урахуванням частини першої статті 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати, зокрема встановлення плати у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу (див. висновок Верховного Суду України у постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14). Оскільки статті 536 і 1048 ЦК України визначили, що плата за користування чужими грішми встановлюється та нараховується у вигляді процентів на суму позики, то правильним є висновок місцевого суду про неправомірність установлення сторонами плати за користування позикою у твердій сумі (300 000,00 грн). (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 10. 14 квітня 2020 року позивачподав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року, «частково скасувати» рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року й ухвалити нове рішення про повне задоволення позову. (6) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 11. 29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження з таких підстав касаційного оскарження, які зазначив позивач: 11.1. За пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України): суди першої й апеляційної інстанцій не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18 і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15 щодо застосування статей 6 і 627 ЦК України про принцип свободи договору; всупереч змісту договору позики суди виснували, що плату за користування коштами можна встановити лише у процентах, а не у твердій грошовій сумі, як це зробили сторони спору у їхньому договорі. 11.2. За пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України: необхідно відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, щодо припинення нарахування процентів за користування коштами після спливу строку, на який їх надав позикодавець. Стверджує, що такий висновок суперечить змісту статей 536 і 1048 ЦК України, відповідно до яких проценти виплачуються до дня повернення позики, а їх розмір і порядок сплати встановлюються договором або законом (див. також постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 і від 3 лютого 2020 року у справі № 341/923/17). 12. 24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу так: 12.1. Необхідно відступити від такого висновку щодо застосування приписів статті 1048 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14: 12.1.1. За змістом статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов. 12.1.2. Приписи статей 536 і 1048 ЦК України визначають, що плата за користування чужими грішми встановлюється і нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу. Передбачене у статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення умов оплати за користування позикою слід розуміти з урахуванням приписів статті 6, частини першої статті 627 ЦК України як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати (наприклад, у твердій сумі безвідносно до суми боргу). 12.2. Оскільки правовідносини сторін за договором позики засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, сторони договору позики на підставі статті 627 ЦК України мають право визначити плату за користування коштами у твердій грошовій сумі. Такі дії учасників договірних правовідносин відповідають принципу свободи договору. Сторони не можуть бути обмежені у виконанні взятих на себе зобов`язань лише з підстав визначення у договорі плати за користування коштами у твердій грошовій сумі. 12.3. Будь-яку визначену сторонами тверду суму оплати за користування позикою завжди можна математичним способом перетворити у проценти відносно суми боргу. Тому не можна погодитися з висновками Верховного Суду України про те, що інший спосіб оплати (тверда сума) є безвідносною до суми боргу. Таке тлумачення змісту статті 1048 ЦК України невиправдано звужує свободу договору для сторін, яка відповідно до статті 3 цього кодексу є однією з основних засад цивільного законодавства. 12.4. Стаття 1048 ЦК України не встановлює заборони визначати спосіб оплати за користування позикою. Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі їхні відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства, заборона випливає зі змісту акта законодавства, або така домовленість суперечить суті відносин сторін. На підставі принципу свободи договору вони вправі самостійно визначати умови договору, зокрема і плату за користування коштами не лише у відсотках, але й у твердій грошовій сумі. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 13.1. Суди не врахували висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, і висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15, щодо застосування статей 6 і 627 ЦК України. Згідно з цим висновком принцип свободи договору полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати: по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від його укладення); по-друге, можливість на власний розсуд визначити зміст договору, враховуючи зустрічну волю іншого його учасника й обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі відносини лише у випадках, якщо: існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; домовленість сторін суперечить суті їхніх відносин. 13.2. Суди попередніх інстанцій не врахували принцип свободи договору, який є визначальним для вирішення справи. Договір позики - не визнаний недійсним. Отже, його умови є обов`язковими до виконання сторонами. Тому суди безпідставно не врахували, що заборгованість відповідача згідно з розписками складає 550 000,00 грн позики та 300 000,00 грн плати за користування нею. 13.3. Суди не застосували висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постановах від 2 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 і від 3 лютого 2020 року у справі № 341/923/17, щодо нарахування процентів за користування коштами до дня звернення позикодавця до суду. 13.4. Необхідно відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, щодо застосування абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України, згідно з яким у разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Проценти боржник має виплачувати до моменту, поки не поверне кошти. Законодавство не передбачає, що нарахування процентів на суму позики треба припинити станом на день, коли боржник згідно з договором зобов`язаний повернути кошти. (2) Позиція інших учасників процесу 14. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Межі розгляду справи у касаційному суді 15. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження з двох підстав, які зазначив позивач у касаційній скарзі. 16. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 17. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду не переглядає судові рішення у частині задоволення вимоги позивача про стягнення з відповідача суми позики, оскільки в цій частині судові рішення не оскаржені. (2) Оцінка аргументів позивача та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (2.1) Щодо стягнення визначеної у твердій сумі плати за користування позикою 18. Невиконання відповідачем зобов`язання з повернення разом із сумою позики плати за користування нею, яку сторони у договорі встановили не у процентному співвідношенні до суми позики, стало однією з підстав позову. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн такої плати, оскільки згідно зі статтею 1048 ЦК України така плата встановлюється лише у вигляді процентів від суми позики, а не у твердій сумі. Перед Великою Палатою Верховного Суду постало питання про те, чи правомірно у договорі позики визначати плату за користування нею у твердій сумі. З огляду на загальнодозвільний принцип правового регулювання та принцип свободи договору відповідь на це питання - позитивна. 19. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (частина перша статті 19 Конституції України). 20. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). 21. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга та третя статті 6 ЦК України). Ці приписи визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором. За змістом частини третьої статті 6 ЦК України сторони у договорі на власний розсуд можуть урегулювати у договорі відносини, диспозитивно врегульовані в актах цивільного законодавства та не можуть відступати від імперативних його положень. 22. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (абзац перший частини першої статі 1046 ЦК України). 23. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (речення перше та друге абзацу першого частини першої статті 1048 ЦК України). 24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що за договором позики відповідач отримав від позивача у борг 550 000,00 грн, а повернути зобов`язався як цю суму, так і 300 000,00 грн плати за користування позикою. Це підтверджує розписка від 25 грудня 2014 року, яку дослідили суди. Проте вони відмовили у задоволенні вимоги про стягнення такої плати, оскільки вважали, що на підставі статті 1048 ЦК України її можна встановити у вигляді саме процентів на суму позики, а не у твердій сумі. 25. Позивач у касаційній скарзі вказав, що, на його думку, сторони на власний розсуд можуть встановити спосіб визначення плати за користування позикою (у процентному відношенні до суми позики чи у твердій сумі). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо сторони встановили плату за користування позикою у процентному відношенні до суми позики, то це дозволяє обчислити розмір такої плати у твердій сумі на час, коли цю плату слід внести. Якщо ж сторони встановили таку плату у твердій сумі на час, коли її слід внести, то це дозволяє зробити зворотний розрахунок і визначити розмір плати за користування позикою у процентному відношенні до суми позики. Отже, способи визначення такої плати у твердій сумі та у процентному відношенні є еквівалентними (взаємозамінними). Тому визначення плати за користування позикою у твердій сумі є правомірним. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій помилково відмовили позивачевіу стягненні 300 000,00 грн плати за користування позикою, встановленої сторонами договору позики. 26. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, за обставинами якої позикодавець просив стягнути з позичальника суму позики, процентів за користування нею, інфляційні втрати та три проценти річних, Верховний Суд України сформулював декілька висновків: щодо відмінностей договору позики та кредитного договору; щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України; щодо способу встановлення плати за користування позикою; щодо виконання зобов`язання належними сторонами або уповноваженими ними особами; щодо валюти виконання грошового зобов`язання за договором позики у разі, коли позика була в іноземній валюті (від останнього висновку Велика Палата Верховного Суду відступила у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц). 27. За змістом висновку Верховного Суду України про спосіб встановлення плати за користування позикою передбачене у статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення такої плати з урахуванням приписів статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати, зокрема встановлення плати у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу. 28. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 29. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40)). 30. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висловленим в ухвалі від 24 березня 2021 року у справі № 149/1499/18 аргументом Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду про те, що будь-яку визначену сторонами тверду суму оплати за користування позикою завжди можна математичним способом перетворити у проценти відносно суми боргу. Тому задля забезпечення єдності судової практики щодо застосування приписів частини першої статті 1048 ЦК України щодо визначення способу встановлення плати за користування позикою Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, у відповідній частині. 31. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43)). 32. Позивач у касаційній скарзі звернув увагу на те, що суди попередніх інстанцій не застосували висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, і Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року, сформульовані у справі № 915/533/15, щодо застосування статей 6 і 627 ЦК України. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує: 32.1. У справі № 755/19197/18 дружина просила визнати недійсними деякі умови шлюбного договору. Спір не стосувався питання про те, чи правомірно сторони включили до договору умову, яка прямо не передбачена ЦК України. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 26 лютого 2020 року перевірив дотримання, зокрема, вимог частин четвертої та п`ятої статті 93 Сімейного кодексу України про те, що шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище та передбачати передання у власність одного з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації. 32.2. У справі № 915/533/15 прокурор в інтересах держави в особі Департаменту агропромислового розвитку Миколаївської обласної державної адміністрації звернувся з позовом до підприємства про стягнення заборгованості за договором про передачу зернозбиральних комбайнів на умовах фінансової допомоги на зворотній основі. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 травня 2018 року вирішувала, зокрема, чи не є такий договір адміністративним. Вказала, що правовідносини сторін за цим договором засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, відсутні ознаки адміністративної підпорядкованості чи здійснення управлінських адміністративних функцій стосовно один одного у рамках договору, який визначив порядок повернення вартості майна, одержаного відповідачем (пункт 7.28). Висновків щодо застосування принципу свободи договору Велика Палата Верхового Суду у зазначеній постанові не формулювала. (2.2) Щодо стягнення процентів за користування позикою, визначених у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України 33. Позивач також просив стягнути проценти за користування позикою, які розрахував у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період, починаючи з дня настання терміну повернення позики (30 червня 2015 року), до 31 травня 2018 року. Суди попередніх інстанцій застосували висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, і відмовили у задоволенні цієї вимоги, бо позивач не міг нарахувати проценти за договором позики після настання терміну її повернення. Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання про те, чи можна нараховувати проценти за користування коштами у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України з настанням терміну повернення позики, з висновком судів попередніх інстанцій загалом погоджується. 34. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (третє речення першого абзацу частини першої статті 1048 ЦК України). Тобто позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов (висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14). 35. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, щоправовідносини стосовно здійснення позикодавцем права на визначену договором плату за користування позикою за час, на який він її надав, та правовідносини щодо здійснення позикодавцем права на проценти внаслідок невиконання позичальником обов`язку повернути кошти до визначеного терміну є різними за змістом. 36. Як неодноразово зауважувала Велика Палата Верховного Суду, термін «користування чужими грошовими коштами» (стаття 536 ЦК України) використовується у двох ситуаціях: 1) одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу; 2) прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Законодавство встановило наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (стаття 1048 ЦК України), так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (стаття 625 ЦК України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 38) і від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 (пункти 6.20-6.24)). 37. Припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53-54, 90-91)). Підстав для відступу від цих висновків щодо застосування приписів ЦК України про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами немає. 38. З огляду на вказане позивач на підставі частини першої статті 1048 ЦК України не мав права додатково нарахувати проценти за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період після настання терміну повернення позики (30 червня 2015 року), тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання відповідачем. Тому суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні цієї вимоги. 39. Крім того, як встановили суди попередніх інстанцій, сторони договору позики встановили розмір плати за користування нею у твердій сумі. Тому позивач не мав права додатково нарахувати проценти за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України не тільки після настання терміну повернення позики, але і за останній день користування нею (30 червня 2015 року). 40. Велика Палата Верховного Суду критично оцінює доводи позивача у касаційній скарзі щодо правомірності стягнення відповідно до висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладених у постановах від 2 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 і від 3 лютого 2020 року у справі № 341/923/17, процентів за користування позикою після закінчення строку, на який позивач її надав. З тексту вказаних постанов неможливо достеменно встановити, про стягнення яких саме процентів просив позивач: за період правомірного користування позикою (встановлена у договорі плата за таке користування) чи за період неправомірного користування нею (проценти за прострочення виконання грошового зобов`язання). (2.3) Щодо стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми боргу 41. У касаційній скарзі позивач вказав, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково перерахували розмір інфляційних втрат і трьох процентів річних тільки від простроченої суми позики, не включивши до простроченого зобов`язання визначену у твердій сумі плату за користування позикою. Аналогічні доводи позивач вказав і у апеляційній скарзі (т. 2, а. с. 31). Велика Палата Верховного Суду з цими аргументами позивача погоджується. 42. Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює окремі види зобов`язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункт 26)). 43. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). 44. Позивач просив стягнути інфляційні втрати за період з липня 2015 року до квітня 2018 року включно (у травні 2018 року індекс інфляції становив 100,00 %), а три проценти річних від простроченої суми боргу - за період з 30 червня 2015 року до 31 травня 2018 року включно. Як встановили суди попередніх інстанцій на підставі другої розписки відповідача, 30 червня 2015 року - це термін повернення позики з платою за користування нею. Тому прострочення відповідача розпочалося не у цей день, а з наступного, тобто з 1 липня 2015 року. Саме з цього дня слід було розраховувати три проценти річних. З огляду на зазначене слід стягнути з відповідача 301 750,00 грн інфляційних втрат і 74 404,11 грн процентів річних, а у решті вимог щодо стягнення цих процентів - відмовити. (3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (3.1) Щодо суті касаційної скарги 45. Зважаючи на наведену оцінку аргументів позивача та висновків судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою. 46. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 47. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 410 ЦПК України). 48. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та третя статті 412 ЦПК України). 49. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року слід: 1) змінити у мотивувальній частині щодо відмови у задоволенні вимоги про стягнення 429 920,89 грн процентів за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України, виклавши відповідну частину рішень у редакції цієї постанови; 2) скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн плати за користування позикою й ухвалити нове рішення про задоволення цієї вимоги; 3) скасувати у частині часткового задоволення вимоги про стягнення інфляційних втрат й ухвалити нове рішення про задоволення цієї вимоги повністю - на суму 301 750,00 грн; 4) скасувати у частині часткового задоволення вимоги про стягнення трьох процентів річних й ухвалити нове рішення про часткове задоволення цієї вимоги на суму 74 404,11 грн, а у решті вимог щодо стягнення цих процентів - відмовити; 5) залишити без змін у частині задоволення вимоги про стягнення з відповідача 550 000,00 грн позики. (3.2) Щодо судових витрат 50. Суд першої інстанції стягнув із відповідача 4 221,00 грн судового збору, 6 280,00 грн витрат на проведення почеркознавчої експертизи та 959,00 грн витрат на правничу допомогу. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Проте Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу позивача, а тому має змінити розподіл судових витрат. 51. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України). До витрат, пов`язаних з розглядом справи належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та пов`язані з проведенням експертизи (пункти 1 і 2 частини третьої статті 133 ЦПК України). 52. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 53. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша та пункт 3 частини другої статті 141 ЦПК України). 54. Оскільки Велика Палата Верховного Суду скасувала у частині рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалила у відповідній частині нове рішення про часткове задоволення позову, то розподіл судових витрат, який провів суд першої інстанції, треба змінити пропорційно до розміру задоволених позовних вимог і з урахуванням витрат позивача у судах апеляційної та касаційної інстанцій. 55. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (абзац перший частини восьмої статті 141 ЦПК України). 56. Розмір витрат на проведення експертизи встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів (частина шоста статті 139 ЦПК України). 57. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України). 58. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України). 59. За результатами касаційного розгляду справи слід розподілити судові витрати позивача на загальну суму 51 925,00 грн, з яких: - витрати на судовий збір за подання позовної заяви - 8 810,00 грн (квитанція від 7 червня 2018 року № 0.0.1054276991.1 - т. 1, а. с. 1), апеляційної скарги - 13 215,00 грн (квитанція від 20 грудня 2019 року № 0.0.1560354638.1 - т. 2, а. с. 34) та касаційної скарги - 17 620,00 грн (квитанція від 14 квітня 2020 року № 0.0.1675805618.1 - т. 2, а. с. 93); - витрати на професійну правничу допомогу - 6 000,00 грн (договір № 09/18 про надання правничої (правової) допомоги від 1 червня 2018 року - т. 1, а. с. 24, т. 2, а. с. 35-36; рахунок-фактура № СФ-0000009 від 6 червня 2018 року на оплату 2000,00 грн за правову допомогу щодо складання позовної заяви - т. 1, а. с. 26; акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 7 червня 2018 року на суму 2000,00 грн за правову допомогу щодо складання позовної заяви - т. 1, а. с. 25; квитанція № 0.0.1054405388.1 від 7 червня 2018 року на суму 2 000,00 грн за правову допомогу щодо складання позовної заяви - т. 1, а. с. 27; додаткова угода від 20 грудня 2019 року до договору № 09/18 про надання правничої (правової) допомоги від 1 червня 2018 року - т. 2, а. с. 37; рахунок-фактура № СФ-0000020 від 19 грудня 2019 року на оплату 4000,00 грн за правову допомогу щодо вивчення документів, консультування, підготовки та подання апеляційної скарги - т. 2, а. с. 40; меморіальний ордер №@2PL608253 від 20 грудня 2019 року на суму 4 000,00 грн - т. 2, а. с. 41); - витрати пов`язані з проведенням експертизи - 6 280,00 грн (лист Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 19 липня 2019 року - т. 1, а. с. 189; рахунок Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України № 2114 від 27 травня 2019 року - т. 1, а. с. 191; квитанція від 7 серпня 2019 року № 0.0.1429384455.1 - т. 1, а. с. 195, 208; лист позивача від 8 серпня 2019 року - т. 1, а. с. 194, 209). 60. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України). 61. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 137 ЦПК України). 62. Позивач заявив позовні вимоги на загальну суму 1 656 144,86 грн. Суд задовольнив ці вимоги у сумі 1 226 154,11 грн, тобто 74,04 % від заявлених. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що немає підстав вважати, що позивач, його представник затягували розгляд справи, подавали безпідставні клопотання чи іншим чином зловживали процесуальними правами. Всі заявлені до розподілу судові витрати пов`язані з розглядом справи, їхній розмір є обґрунтованим, підтвердженим належними доказами, та пропорційним до предмета спору. Розмір дійсних витрат позивача на професійну правничу допомогу відповідає критерію розумності, співмірний із ціною позову, складністю справи, обсягом зафіксованих у відповідних документах послуг, які надала адвокат і які були необхідними для позивача з огляду на обставини справи (див. додаткову постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (пункти 21, 39, 42, 44)). 63. З огляду на вказане слід покласти на відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог такі судові витрати: - 6 522,92 грн судового збору, сплаченого за подання позовної заяви; - 9 784,39 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги; - 13 045,85 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги; - 4 442,40 грн витрат на професійну правничу допомогу; - 4 649,71 грн витрат, пов`язаних із проведенням почеркознавчої експертизи. (4) Висновок щодо застосування норм права 64. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (речення перше та друге частини першої статті 1048 ЦК України). 65. Способи визначення плати за користування позикою у твердій сумі та у процентному відношенні є еквівалентними (взаємозамінними). Тому визначення плати за користування позикою у твердій сумі є правомірним. Керуючись статтею 133, пунктом 1 частини другої, частиною четвертою статті 137, частиною шостою статті 139, частиною першою, пунктом 3 частини другої, частинами третьою, восьмою, тринадцятою статті 141, частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтею 410, частинами першою, третьою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року: 2.1. Змінити у мотивувальній частині щодо відмови у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 429 920,89 грн (чотирьохсот двадцяти дев`яти тисяч дев`ятисот двадцяти грн 89 коп.) процентів за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України, виклавши вказану частину рішень у редакції цієї постанови; 2.2. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн (трьохсот тисяч грн 00 коп.) плати за користування позикою, часткового задоволення вимоги про стягнення 195 250,00 грн (ста дев`яноста п`яти тисяч двохсот п`ятдесяти грн 00 коп.) інфляційних втрат і часткового задоволення вимоги про стягнення 48 234,00 грн(сорока вісьмох тисяч двохсот тридцяти чотирьох грн 00 коп.) процентів річних від простроченої суми позики.Ухвалити у частині вказаних вимог нове рішення: Позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення плати за користування позикою, інфляційних втрат і процентів річних від простроченої суми боргу задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) 300 000,00 грн (триста тисяч грн 00 коп.) плати за користування позикою, 301 750,00 грн (триста одну тисячу сімсот п`ятдесят грн 00 коп.) інфляційних втрат, 74 404,11 грн (сімдесят чотири тисячі чотириста чотири грн 11 коп.) процентів річних від простроченої суми, а у решті вимог щодо стягнення цих процентів - відмовити. 2.3. Залишити без змін у частині задоволення вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 550 000,00 грн (п`ятисот п`ятдесяти тисяч грн 00 коп.) позики. 3. Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) 38 445,27 грн (тридцять вісім тисяч чотириста сорок п`ять грн 27 коп.) судових витрат, з яких: 6 522,92 грн (шість тисяч п`ятсот двадцять дві грн 92 коп.) судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, 9 784,39 грн (дев`ять тисяч сімсот вісімдесят чотири грн 39 коп.) судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, 13 045,85 грн (тринадцять тисяч сорок п`ять грн 85 коп.) судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, 4 442,40 грн (чотири тисячі чотириста сорок дві грн 40 коп.) витрат на професійну правничу допомогу, 4 649,71 грн (чотири тисячі шістсот сорок дев`ять грн 71 коп.) витрат, пов`язаних із проведенням почеркознавчої експертизи. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Т. О. Анцупова Г. Р. Крет В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98524305
  4. Постанова Іменем України 8 червня 2021 року м. Київ Справа № 346/1305/19 Провадження № 14-181цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до ОСОБА_2 (далі - позичальник) і Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - приватного виконавця виконавчого округу Івано-Франківської області Безрукого Олега Васильовича (далі - приватний виконавець) про звільнення майна з-під арешту за касаційною скаргою позивачки на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 серпня 2019 року, ухвалене суддею Веселовим В. М., і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 3 грудня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Фединяка В. Д., Мелінишин Г. П., Девляшевського В. А. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Позивачка уклала з банком, який перебував у процедурі ліквідації, договір купівлі-продажу майнових прав і договір відступлення права вимоги за іпотечним договором. Так вона набула права вимоги до позичальника банку за укладеними ними раніше кредитним договором і договором іпотеки. Іпотека на квартиру за банком була зареєстрована задовго до того, як позивачка придбала відповідне право вимоги. Але станом на час такого придбання у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі постанови приватного виконавця про арешт майна боржника було зареєстроване обтяження речових прав на квартиру для примусового виконання судового рішення про стягнення коштів з позичальника за іншим кредитним договором. Позивачка вважала, що наявність зареєстрованого арешту на квартиру є перешкодою у реєстрації за нею як іпотекодержателем права власності на цей предмет іпотеки. Тому звернулася до суду з позовом про звільнення квартири з-під арешту. 2. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що банк не міг відступити позивачці право вимоги за кредитним договором, а тому і за договором іпотеки, укладеним для забезпечення виконання основного зобов`язання, бо стороною кредитного договору може бути тільки банк або інша фінансова установа. З огляду на це суди вважали, що набуття позивачкою права вимоги до позичальника за кредитним договором і за договором іпотеки суперечить закону та відмовили у задоволенні позову. 3. Позивачка у касаційній скарзі наполягала на тому, що чинне цивільне законодавство та законодавство про банківську діяльність не передбачає заборони щодо відступлення права вимоги за кредитним договором фізичній особі.Тому вона вважала, що має право зареєструвати за собою як іпотекодержателем право власності на квартиру після усунення судом перешкоди у такій реєстрації, а саме після звільнення квартири з-під арешту, який наклав приватний виконавець. 4. Велика Палата Верховного Суду мала вирішити три ключові питання: 1) чи могла позивачка набути від банку, який перебував у процедурі ліквідації, права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки? 2) чи є підстави для відступу від висновків Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду щодо відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи? 3) чи є арешт квартири, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно після того, як банк зареєстрував за собою іпотеку, підставою для відмови позивачці у державній реєстрації права власності на предмет іпотеки? (2) Короткий зміст позовної заяви 5. 22 березня 2019 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, у якій просила звільнити квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира) з-під арешту, накладеного на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 40533618 від 6 квітня 2018 року і зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в спеціальному розділі 25631368 на підставі постанови приватного виконавця від 4 квітня 2018 року за номером 56109385 про арешт майна боржника. Мотивував позов такими обставинами: 5.1. 29 серпня 2007 року АКБ «ТАС-Комерцбанк» уклало з позичальником кредитний договір № 0805/0807/71-040 (далі - кредитний договір-1) про надання кредиту у вигляді невідновлюваної кредитної лінії з лімітом 21 000,00 доларів США. 5.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором-1 АКБ «ТАС-Комерцбанк» уклало з позичальником іпотечний договір за реєстровим номером 1-154 (далі - договір іпотеки), згідно з яким предметом іпотеки стала квартира. Приватний нотаріус Київського міського округу на підставі договору іпотеки відразу наклав заборону відчуження квартири, про що вніс запис у Державний реєстр іпотек. 5.3. Надалі АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ПАТ «Сведбанк» уклали договір купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором-1, а також договір про відступлення прав за договором іпотеки. 5.4. 25 лютого 2012 року ПАТ «Сведбанк» і ПАТ «Дельта банк» уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором-1 і договором іпотеки, а також договір про відступлення прав за договором іпотеки. 5.5. 4 квітня 2018 року на підставі виконавчого листа від 27 лютого 2017 року № 346/1545/16-ц, виданого Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області приватний виконавець відкрив виконавче провадження № 56109385. У ньому наклав арешт на все нерухоме майно позичальника, зокрема і на квартиру. Згідно з указаним виконавчим листом суд стягнув з позичальника на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії № 18-34.8/356 від 4 квітня 2008 року (далі - кредитний договір-2) за період з 4 березня 2008 року до 24 лютого 2016 року в сумі 3 409 736,71 грн. 5.6. 18 січня 2019 року позивачка уклала з ПАТ «Дельта банк» договір купівлі-продажу майнових прав № 1111/К (далі - договір купівлі-продажу майнових прав) і договір відступлення права вимоги за іпотечним договором. Згідно з цими договорами позивачка набула право вимоги до позичальника за кредитним договором-1 і за договором іпотеки. 5.7. Того ж дня приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Макарова О. П. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 45117258) про реєстрацію іпотеки у Державному реєстрі іпотек (номер запису про іпотеку в спеціальному розділі - 29914524; боржник - ОСОБА_2 , іпотекодержатель - ОСОБА_1 , об`єкт нерухомого майна - квартира). 5.8. Позичальник своєчасно не погасив кредит за кредитним договором-1 на користь позивачки, внаслідок чого станом на 18 січня 2019 року загальна сума його заборгованості без урахування штрафних санкцій склала 752 471,70 грн; позивачка є новим іпотекодержателем за договором іпотеки, про що позичальник письмово повідомлений 18 січня 2019 року. Тому арешт, накладений у виконавчому провадженні № 56109385 суперечить положенням Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку», а також перешкоджає позивачці реалізувати її права іпотекодержателя. (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 28 серпня 2019 року Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував рішення так: 6.1. 24 листопада 2016 року Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області ухвалив рішення, згідно з яким стягнув з позичальника на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором-2 у сумі 3 409 736,71 грн. 6.2. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості державної реєстрації (частина сьома статті 3 Закону України «Про іпотеку»). 6.3. Через заміну кредитора в зобов`язанні останнє зберігається, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора. Стаття 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначає перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями у кредитних правовідносинах, - банк або інша фінансова установа. За змістом пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фізична особа у будь-якому статусі не має права надавати фінансові послуги. Тому відступлення права вимоги за кредитним договором на користь такої особи суперечить положенням частини третьої статті 512 і статті 1054 ЦК України. Відступити право вимоги за кредитним договором можна лише банку або іншій фінансовій установі. Таке відступлення на користь фізичної особи суперечить закону (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11). 7. Оскільки право вимоги за кредитним договором-1 було відступлене позивачці, а не банку або іншій фінансовій установі, таке відступлення суперечить положенням частини третьої статті 512 і статті 1054 ЦК України. Тому у задоволенні позову необхідно відмовити. (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 8. 3 грудня 2019 року Івано-Франківський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. Мотивував так: 8.1. Позивачка не може бути кредитодавцем у кредитних правовідносинах. 8.2. Під час примусового виконання виданого Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області виконавчого листа від 27 лютого 2017 року № 346/1545/16-ц про стягнення з позичальника на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором-2 за період з 4 березня 2008 року до 24 лютого 2016 року у сумі 3 409 736,71 грн, приватний виконавець згідно з постановою від 4 квітня 2018 року правомірно наклав арешт на все майно позичальника у межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У грудні 2019 року позивачка подала касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 серпня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду й ухвалити нове рішення про задоволення позову. Скаржилася на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 9 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від її висновку та від висновків Верховного Суду України, а також через наявність виключної правової проблеми. Мотивував ухвалу так: 10.1. У практиці Верховного Суду України та Верховного Суду висловлювалися різні, зокрема взаємовиключні, підходи до застосування конструкції недійсності правочину з відступлення права вимоги за кредитним договором: 1) за допомогою конструкції «віртуальної» нікчемності, не визнаючи правочин про відступлення права вимоги недійсним, суд не застосовував умови цього правочину для регулювання відносин сторін (постанови Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 і від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15; постанова Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11); 2) суд вважав, що правочин про відступлення права вимоги є правомірним (стаття 204 ЦК України) і без визнання його недійсним породжує відповідні юридичні наслідки (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 916/2286/16; постанова Верховного Суду в складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16); 3) оскільки правочин про відступлення фізичній особі права вимоги за кредитним договором суперечить частині третій статті 512 і статті 1054 ЦК України, суд визнавав цей правочин недійсним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц); 10.2. Необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України (постанови від 2 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 і від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15) та Великої Палати Верховного Суду (постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11). Сформульовані у цих рішеннях висновки не відповідають поняттю нікчемного правочину; ні у ЦК України, ні в іншому законі немає вказівки на нікчемність правочину про відступлення фізичній особі права вимоги за кредитним договором. 10.3. З огляду на наявність взаємовиключних підходів суду касаційної інстанції до застосування норм права у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором фізичній особі, у справі є виключна правова проблема, вирішення якої необхідне для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень і для формування єдиної правозастосовної практики. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Позивачка мотивувала касаційну скаргу так: 11.1. Чинне цивільне законодавство, а також законодавство, що регулює банківську діяльність, не передбачають заборону відступлення права вимоги за кредитними договорами іншим суб`єктам, ніж фінансові установи. 11.2. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальним нормативно-правовим актом щодо інших актів у відносинах з реалізації майна ПАТ «Дельта банк», який відчужив позивачці права вимоги за кредитним договором-1 і за договором іпотеки у процесі ліквідації. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб може самостійно визначити способи, порядок, склад та умови відчуження майна банку, до яких, зокрема, належать права вимоги до боржників. 11.3. Якщо не спростована презумпція правомірності правочину, всі права й обов`язки, які набули його сторони, слід реалізовувати безперешкодно. 11.4. Право вимоги за кредитними договорами та за договорами забезпечення виконання зобов`язання під час відкритого конкурсу можуть отримати не тільки банки та небанківські фінансові установи, але й інші юридичні особи, а також фізичні особи (пункт 5.11 Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 5 липня 2012 року № 2 у редакції, чинній, з 21 січня 2017 року, далі - Положення). 11.5. 18 грудня 2018 року позивачка стала переможцем електронного аукціону щодо забезпеченого квартирою права вимоги за кредитним договором-1, що підтверджує відповідний протокол. На його підставі 18 січня 2019 року всі права вимоги до позичальника за кредитним договором-1 і за договором іпотеки ПАТ «Дельта банк» відступило позивачці. Договори купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором є правомірними, бо суд не визнав їх недійсними. 11.6. Реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відступлення прав за іпотечним договором суд не скасував. Це підтверджує витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки № 153166832 від 18 січня 2019 року. 11.7. У чинному законодавстві України немає норми, яка прямо вказує на недійсність/нікчемність договорів про відступлення права вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки, укладеними з фізичними особами. 11.8. Позбавлення права власності є неприпустимим. Накладання арешту на предмет іпотеки порушує права іпотекодержателя. Тому квартиру слід звільнити з-під арешту (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року у справі № 358/1118/16-ц). (2) Позиція інших учасників процесу 12. Інші учасники судового процесу відзиви на касаційну скаргу не подали. Відзив приватного виконавця Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 1 грудня 2020 року залишив без розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів позивачки та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Чи могла позивачка набути від банку, який перебував у процедурі ліквідації, права вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки? 13. Суди попередніх інстанцій зазначили, що відступлення права вимоги за кредитним договором-1 і за договором іпотеки на користь фізичної особи суперечить закону. Тому з урахуванням висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 і від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, позивачка не могла бути кредитором за кредитним договором-1. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком судів першої й апеляційної інстанцій не погоджується. 14. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України). 15. Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). 16. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг. 17. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом(частина третя статті 656 ЦК України). 18. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги. 19. Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункти 37, 38)). 20. Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 48)). 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі факти: 21.1. За умовами кредитного договору-1 банк надав позичальнику кредит у сумі 21 000,00 доларів США на строк з 29 серпня 2007 року до 27 серпня 2032 року включно; 21.2. Відповідно до договору купівлі-продажу майнових прав ПАТ «Дельтабанк» передало позивачці всі права вимоги до позичальника за кредитним договором-1 і за договором іпотеки. Позивачка оплатила 126 218,82 грн за купівлю майнових прав за кредитним договором-1; 21.3. Згідно з додатком № 1 до договору купівлі-продажу майнових прав загальна заборгованість позичальника за кредитним договором-1 на дату купівлі-продажу майнових прав становить 752 471,70 грн, з них: 419 935,61 грн (еквівалент 14 979,72 доларів США) - заборгованість за кредитом, 225 662,42 грн (еквівалент 8 049,71 доларів США) - заборгованість за процентами, 106 873,67 грн - штраф і пеня; 22. Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 51)). 23. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 57)). 24. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що договори купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором за їхніми ознаками є договорами, за якими банк у зобов`язаннях за кредитним договором-1 і договором іпотеки замінений на позивачку як нового кредитора. Позивачка не набула право здійснювати фінансові операції відносно боржника, оскільки за умовами договорів купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором у неї виникло лише право вимагати виконання зобов`язань за кредитним договором-1 і за договором іпотеки. Отже, такі договори не можна кваліфікувати як договори факторингу. Вони є змішаними, бо містять елементи різних договорів (частина друга статті 628 ЦК України), зокрема ознаки договору купівлі-продажу права вимоги (за умовами якого продавець продав, а покупець придбав право вимоги на публічних торгах) і договору відступлення права вимоги (цесії) (за умовами якого первісний кредитор передав право вимоги новому кредитору). Тому помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що договір купівлі-продажу майнових прав містить ознаки договору факторингу. 25. Позивачка у касаційній скарзі зазначила, що у процедурі ліквідації ПАТ «Дельта банк» відбулись електронні торги з продажу його майна. За результатами торгів, переможцем яких стала позивачка, вона на підставі договору купівлі-продажу майнових прав та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором отримала майнове право вимоги виконання кредитного договору-1 і договору іпотеки. 26. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про те, що суб`єктний склад правочинів з відступлення права вимоги законом не обмежений, на відміну від договорів факторингу, однією зі сторін якого обов`язково має бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (пункти 51-52)). 27. Оскільки сторони договору купівлі-продажу майнових прав у процедурі ліквідації банку фактично уклали договір купівлі-продажу права вимоги, на виконання якого здійснена цесія, а її сторонами можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що відступлення права вимоги суперечить закону, є помилковим. 28. Крім того, положення нормативно-правових актів, які врегулювали процедуру ліквідації банку, допускають продаж на конкурсних засадах майна банку, що перебуває у стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та за договорами забезпечення виконання зобов`язання будь-яким суб`єктам правовідносин, зокрема і без статусу банку або іншої фінансової установи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19). 29. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи. Тому помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивачка як фізична особа в силу вимог закону не могла бути стороною договору купівлі-продажу майнових прав та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором. (1.2) Чи є підстави для відступу від висновків Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду щодо відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи? 30. В ухвалі від 9 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, формулюючи підстави для передання справи № 346/1305/19на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав про необхідність відступу від висновку, сформульованого у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 і від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15 (про те, що кредитна спілка як кредитодавець не має права відступати право вимоги за кредитним договором, укладеним з фізичною особою, оскільки такі зобов`язання тісно пов`язані з особою кредитора і згідно зі статтею 515 ЦК України заміна кредитора у них не допускається), а також у висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України). Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що такі висновки не відповідають розумінню нікчемного правочину за ЦК України; у нормативних актах відсутня вказівка на нікчемність правочину про відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним з фізичною особою. 31. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 32. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40). 33. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що висновки, сформульовані у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 і від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15 стосуються інших обставин, за яких спірні правовідносини не є подібними з правовідносинами сторін спору у справі № 346/1305/19. Спори у справах № 6-667цс15 і № 6-59цс15 стосувалися відступлення права вимоги кредитною спілкою, яка згідно із Законом України «Про кредитні спілки» не має повноважень на укладення з фізичною особою договору про відступлення права вимоги за кредитними договорами. Натомість у справі № 346/1305/19 спір виник щодо відступлення фізичній особі права вимоги за кредитним договором-1 і договором іпотеки на конкурсних засадах у процедурі ліквідації банку. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку, викладеного у зазначених постановах Верховного Суду України. 34. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 вона вже відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України. У зазначеній постанові від 16 березня 2021 року вона вказала, що за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ (пункт 62). (1.3) Чи є арешт квартири, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно після того, як банк зареєстрував за собою іпотеку, підставою для відмови позивачці у державній реєстрації права власності на предмет іпотеки? 35. Позивачка у позовній заяві, апеляційній і касаційній скаргах стверджувала, що накладення приватним виконавцем арешту на квартиру створило перешкоди їй як іпотекодержателю у реалізації права на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації за нею права власності на предмет іпотеки на підставі пункту 12.3.1 договору іпотеки. Тому просила звільнити квартиру з-під арешту. 36. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що позивачка не може бути кредитором у зобов`язанні щодо виконання кредитного договору-1, і що вона не набула прав іпотекодержателя за договором іпотеки. А тому виснували, що арешт квартири не порушує прав позивачки. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком про те, що накладення приватним виконавцем арешту на квартиру не порушило прав позивачки, проте з інших мотивів, ніж навели суди попередніх інстанцій. 37. Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» (абзац третій статті 1 цього Закону). 38. Обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно (частина перша статті 4 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки). 39. У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації (частина шоста та сьома статті 3 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду). 40. Однією з підстав для відмови у державній реєстрації прав є наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно (пункт 6 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV)). 41. 3 липня 2018 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» № 2478-VIII (далі - Закон № 2478-VIII). Згідно з пунктом 10 розділу І цього Закону частину четверту статті 24 Закону № 1952-IV парламент доповнив пунктом 7 про те, що відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі «державної реєстрації права власності на нерухоме майно іпотекодержателем - фінансовою установою в порядку, передбаченому статтями 33-38 Закону України «Про іпотеку». Наявність зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень, інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем». 42. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що іпотекодержатель, зокрема і новий кредитор, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи, може безперешкодно реалізувати право на задоволення своїх вимог до боржника переважно перед іншими його кредиторами, зокрема, шляхом реєстраціїправа власності за ним на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». За змістом зазначеного припису пункту 7 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV обтяження предмета іпотеки, зареєстровані після державної реєстрації іпотеки за банком або іншою фінансовою установою, не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержателем та для державної реєстрації за ним (зокрема і за новим кредитором, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи) права власності на цей об`єкт. 43. Суди попередніх інстанцій встановили, зокрема, такі обставини: 43.1. 29 серпня 2007 року приватний нотаріус Коломийського міського нотаріального округу зареєстрував обтяження квартири іпотекою згідно з договором іпотеки у Державному реєстрі іпотек; 43.2. 4 квітня 2018 року приватний виконавець наклав арешт на все майно позичальника, в тому числі на предмет іпотеки, у межах виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення заборгованості з позичальника за кредитним договором-2. 43.3. 22 січня 2019 року позивачка заявила позичальнику вимогу № 0805/0807/71-040 про порушення зобов`язань за умовами виконання кредитного договору-1 (далі - вимога), яку він не виконав. Згідно з цією вимогою у разі невиконання не пізніш як у тридцятиденний строк з дня її отримання зобов`язань за умовами кредитного договору-1 позивачка зверне стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності на підставі пункту 12.3.1 договору іпотеки. 44. Суди попередніх інстанцій не встановили, що позивачка зверталася до нотаріуса з метою реалізації іпотечного застереження та реєстрації за нею права власності на квартиру. Вона звернулася до суду 22 березня 2019 року з метою захисту її права іпотекодержателя щодо реєстрації права власності на квартиру як предмет іпотеки, не обґрунтувавши станом на момент звернення наявність перешкод у реалізації такого права. 45. Закон № 2478-VIII застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону (пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2478-VIII). 46. Згідно з пунктом 1 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2478-VIII цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через три місяці з дня набрання чинності цим Законом. Він був опублікований 3 листопада 2018 року, набрав чинності 4 листопада того року та був введений у дію 4 лютого 2019 року. 47. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що іпотека за договором іпотеки була зареєстрована за АКБ «ТАС-Комерцбанк» ще 29 серпня 2007 року. Значно пізніше - 4 квітня 2018 року - приватний виконавець зареєстрував обтяження на предмет іпотеки. Той факт, що іпотека зареєстрована саме за позивачкою лише 18 січня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу майнових прав і договору відступлення права вимоги за іпотечним договором не змінює факту виникнення у банку права іпотеки на квартиру 29 серпня 2007 року. 48. Отже, за змістом пункту 7 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV станом на день звернення до суду позивачки, яка набула від банку права іпотекодержателя щодо іпотеки, зареєстрованої за банком ще 29 серпня 2007 року, наявність обтяження речових прав на квартиру, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі постанови приватного виконавця про арешт майна боржника, не могло бути підставою для відмови позивачці у державній реєстрації права власності на квартиру у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Така підстава для відмови існувала до моменту введення в дію 4 лютого 2019 року Закону № 2478-VIII (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 755/5072/17, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 грудня 2019 року у справі № 923/880/18 (пункти 4.44-4.45)). 49. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивачка не довела порушення її права іпотекодержателя щодо реєстрації права власності на квартиру через накладення на неї арешту приватним виконавцем. 50. Накладення арешту на заставлене майно не позбавляє кредитора права задовольнити його вимоги в майбутньому і не скасовує для нього правил пріоритетності, передбачених Законом України «Про іпотеку» (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 листопада 2020 року у справі № 761/31581/19, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року у справі № 331/3944/18). Наявність арешту, накладеного на предмет іпотеки, не порушує пріоритетного права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 березня 2021 року у справі № 2-6875/10, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року у справі № 686/1953/13-ц). 51. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що накладений на предмет іпотеки арешт є перешкодою для іпотекодержателя для звернення стягнення на це майно. Але обставини тієї справи, яку згадує у позовній заяві, апеляційній та касаційній скаргах позивачка, були відмінними від обставин справи № 346/1305/19. У тій справі позивач як іпотекодержатель дізнався про порушення свого права 30 червня 2016 року під час спроби у нотаріуса звернути стягнення на предмет іпотеки і у жовтні 2016 року звернувся до суду з вимогою про звільнення майна з-під арешту. Як на час, коли позивач дізнався про порушення свого права, так і на час звернення до суду, пункт 6 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV передбачав, що зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно є підставою для відмови в державній реєстрації прав. Не було припису, який би дозволяв державному реєстратору провести державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за наявності зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень. Таким приписом (пунктом 7) парламент доповнив частину четверту статті 24 Закону № 1952-IV на підставі Закону № 2478-VIII, введеного в дію 4 лютого 2019 року. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 52. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 53. Оскільки позивачка подала касаційну скаргу у грудні 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX. 54. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX). 55. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та четверта статті 412 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX). 56. З огляду на наведену оцінку доводів позивачки та висновків судів попередніх інстанцій, касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. (2.2) Щодо судових витрат 57. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивачку. (3) Висновки щодо застосування норм права 58. Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). 59. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг. 60. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом(частина третя статті 656 ЦК України). 61. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги. 62. Продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи. 63. Однією з підстав для відмови у державній реєстрації прав є наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно (пункт 6 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV). Відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі державної реєстрації права власності на нерухоме майно іпотекодержателем - фінансовою установою в порядку, передбаченому статтями 33-38 Закону України «Про іпотеку». Наявність зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень, інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем (пункту 7 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV). 64. Обтяження предмета іпотеки, зареєстровані після державної реєстрації іпотеки за банком або іншою фінансовою установою, не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержателем та для державної реєстрації за ним (зокрема і за новим кредитором, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи)права власності на цей об`єкт у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». 65. Висновки щодо застосування пункту 6 частин першої, пункту 7 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV, сформульовані у цій постанові, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують її своїй діяльності (частина п`ята статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 серпня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 3 грудня 2019 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в інших частинах зазначені судові рішення залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік Л. Й. Катеринчук В. М. Сімоненко В. С. Князєв І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98524306
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня2021 року м. Київ Справа № 904/5726/19 Провадження № 12-95гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Рогач Л. І., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П. та представників: Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» - Мирошніченко І. В., Терентьєвої Олени Юріївни - Павлової Ю. М. розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи Терентьєвої Олени Юріївни на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року (судді Березкіна О. В., Антонік С. Г., Широбокова Л. П.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») до фізичної особи - підприємця (далі - ФОП ) Терентьєвої О. Ю. про стягнення заборгованості за договором. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У грудні 2019 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ФОП Терентьєвої О. Ю. про стягнення 2 426 526,05 грн заборгованості за договором фінансового лізингу, з яких: - 96 462,75 грн заборгованості за лізинговими платежами (під час дії договору за період з листопада 2015 року по січень 2016 року); - 1 816 533,46 грн заборгованості за фактичне використання об`єкта лізингу (після відмови від договору, за період з лютого 2016 року по жовтень 2019 року); - 11 344,72 грн - 3 % річних за час прострочення грошового зобов`язання за лізинговими платежами; - 110 515,56 грн - 3 % річних за час прострочення грошового зобов`язання за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу; - 44 056,41 грн - сума інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов`язання за лізинговими платежами; - 336 696,29 грн - сума інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов`язання за фактичне використання об`єкта лізингу; - 4 612,21 грн - сума нарахованої пені в розмірі 10 % від простроченої заборгованості; - 2 104,65 грн - сума несплачених штрафів за направлення повідомлень-нагадувань; - 4 200,00 грн - сума інших витрат за договором про фінансовий лізинг. 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачкою умов договору про фінансовий лізинг від 16 жовтня 2014 року № 00010485 у частині оплати лізингових платежів, що призвело до виникнення заборгованості. Позивач зазначав, що договір фінансового лізингу є розірваним на підставі односторонньої відмови лізингодавця, однак об`єкт лізингу відповідачка не повернула, у зв`язку із чим просить стягнути з останнього заборгованість з лізингових платежів, а також платежів за фактичне користування об`єктом лізингу після припинення дії договору. 1.3. Терентьєва О. Ю. в письмових поясненнях проти задоволення позову заперечувала з тих підстав, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідачці і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати, а тому за наявності факту розірвання договору про фінансовий лізинг № 00010485 у позивача відсутнє право вимагати від відповідачки оплати об`єкта лізингу, а отже, позовні вимоги в частині стягнення з відповідачки заборгованості за лізинговими платежами та за користуванням об`єктом лізингу після звернення позивача про вилучення цього об`єкта в примусовому порядку задоволенню не підлягають. Також відповідачка подала до суду заяву про застосування позовної давності. 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. Рішенням від 14 травня 2020 року Господарський суд Дніпропетровської області в позові відмовив. 2.2. Суд першої інстанції з урахуванням правової позиції, викладеної в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 357/15432/15-ц, зазначив, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати. Тож оскільки договір фінансового лізингу було розірвано в односторонньому порядку, то в лізингодавця відсутнє право вимагати від лізингоодержувача оплати об`єкта лізингу, а отже, позовні вимоги в частині стягнення з відповідачки заборгованості за лізинговими платежами задоволенню не підлягають. 2.3. Також суд був позбавлений можливості встановити власника об`єкта лізингу та визначити, у чиєму користуванні він перебував після розірвання договору, тому позовні вимоги щодо стягнення з відповідачки на користь позивача плати за фактичний час користування об`єктом лізингу задоволенню не підлягають; відповідно не підлягають задоволенню вимоги по стягнення штрафів, пені, 3% річних, інфляційних витрат. 2.4. Суд також указав про пропуск позовної давності позивачем, про застосування наслідків якого заявила відповідачка, проте, позаяк позов визнано необґрунтованим, підставою для відмови в позові є саме відсутність правових підстав для його задоволення, а не позовна давність. 2.5. Постановою від 12 серпня 2020 року Центральний апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції скасував, позовні вимоги задовольнив частково, стягнув з відповідачки на користь позивача: - 96 462,75 грн заборгованості за лізинговими платежами (під час дії договору, за період з листопада 2015 року по січень 2016 року); - 1 816 533,46 грн заборгованості за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу (після відмови від договору за період з лютого 2016 року по жовтень 2019 року); - 11 344,72 грн - 3 % річних за час прострочення грошового зобов`язання за лізинговими платежами; - 110 515,56 грн - 3 % річних за час прострочення грошового зобов`язання за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу; - 44 056,41 грн інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов`язання за лізинговими платежами; - 336 696,29 грн інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов`язання за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу; - 4 612,21 грн пені в розмірі 10 % від простроченої заборгованості. В іншій частині позову (несплачені штрафи за направлення повідомлень-нагадувань та інші витрати за договором) відмовив. 2.6. Мотивував постанову тим, що невиплачені до моменту розірвання договору лізингоодержувачем платежі мають бути ним сплачені і після розірвання договору лізингу; пунктом 6.18 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу (далі - Загальні умови) сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу, а відповідний обов`язок зі сплати зазначеної плати випливає із Загальних умов, які визначають право особи, якій не повернуто річ після розірвання договору, вимагати від особи, яка безпідставно користується цією річчю, відшкодування плати за весь час користування цією річчю, що є способом захисту майнових прав власника. Відповідно сума за фактичне користування об`єктом лізингу після розірвання договору нарахована позивачем також обґрунтовано і на зазначені суми позивач мав право нарахувати три відсотки річних, інфляційні втрати та пеню, визначену умовами договору. 2.7. Разом з тим штрафні санкції за направлення вимоги щодо сплати заборгованості нормами цивільного та господарського законодавства не передбачені; окрім того, позивач не надав доказів понесення ним інших витрат за договором у сумі 4200 грн, а тому в цій частині вимоги позивача також задоволенню не підлягають. 2.8. Щодо заяви про позовну давність суд апеляційної інстанції врахував, що в червні 2016 року позивач звертався до Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу з аналогічним позовом, який був прийнятий судом до розгляду і провадження за яким тривало понад три роки, однак постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 7 серпня 2019 року у справі № 212/3182/16-ц провадження було закрито у зв`язку з тим, що спір у справі підлягає розгляду в порядку іншого (господарського) судочинства, а відтак суд дійшов висновку про поважність причин пропуску позивачем позовної давності та необхідність захисту його порушеного права. 3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду 3.1. У вересні 2020 року Терентьєва О. Ю. подала до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року в цій справі скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. 3.2. Скаржниця посилалася як на підстави касаційного оскарження на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права в подібних відносинах, а саме статті 653, частини шостої статті 762, частини другої статті 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо можливості нарахування плати за фактичне користування об`єктом лізингу після припинення договору. 3.3. Касаційна скарга мотивована порушенням судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Зокрема, скаржниця посилалась на те, що суд апеляційної інстанції порушив статті 74, 86 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) щодо дослідження доказів як окремо, так і в сукупності, оцінюючи їх вірогідність, адже позивач не надав доказів того, що наданий в лізинг автотранспортний засіб із часу розірвання договору перебував у користуванні відповідачки та/або в чиєму користуванні перебував транспортний засіб, тобто неповно дослідив обставини справи. Не дослідив суд апеляційної інстанції і докази щодо примусового виконання вчиненого виконавчого напису про повернення лізингоодержувачем об`єкта фінансового лізингу. Також суд не дослідив різницю між сумою заборгованості, визначеної позивачем у претензії від 18 січня 2016 року, та сумою, яку фактично просить стягнути позивач, а також не дослідив позовні вимоги, які були заявлені позивачем у межах цивільної справи № 212/3182/16-ц. Заявниця наголошувала, що позовні вимоги, заявлені в межахцивільної справи № 212/3182/16-ц, є відмінними від вимог, заявлених позивачем у цій справі, а відтак відсутні підстави для визнання причин пропуску позовної давності поважними. 3.4. Також, на думку Терентьєвої О. Ю. , суд апеляційної інстанції помилково застосував висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, а саме щодо позовної давності, що, на її думку, є підставою для відступу від вказаної позиції. 3.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Терентьєвої О. Ю. на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 22 грудня 2020 року справу № 904/5726/19 передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 3.6. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що в цій справі суди попередніх інстанцій виходили із встановлених обставин справи про те, що укладений сторонами договір про фінансовий лізинг був розірваний, а також з того, що в пункті 6.18 Загальних умов сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу. 3.7. При цьому за результатами розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій дійшли різних правових висновків щодо обґрунтованості позовних вимог, у тому числі щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за фактичне користування об`єктом лізингу після припинення договору лізингу, посилаючись на різні за змістом правові висновки, викладені Касаційним цивільним та Касаційним господарським судами у складі Верховного Суду щодо застосування норм права в подібних правовідносинах. 3.8. Так, суд першої інстанції, відмовляючи в позові, посилався на правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 357/15432/15-ц, у якій суди дійшли висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» заборгованості зі сплати лізингових платежів, а також трьох процентів річних, процентів за користування чужими грошовими коштами, пені та інфляційних втрат, які є похідними від основного зобов`язання, оскільки така заборгованість нарахована після розірвання договору. Суд касаційної інстанції з посиланням на статті 655, 692 ЦК України зазначив, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати; тобто в разі розірвання договору лізингу невнесена лізингоодержувачем у складі лізингових платежів покупна вартість об`єкту лізингу не підлягає стягненню з лізингоодержувача в зв`язку з припиненням зустрічного зобов`язання лізингодавця з передання в майбутньому об`єкта лізингу у власність. 3.9. Разом з тим у постановах від 3 липня 2018 року у справі № 904/6270/16, від 13 травня 2019 року у справі № 924/569/18, від 17 травня 2019 року у справі № 924/570/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходячи з аналогічних положень пункту 6.18 Загальних умов, за аналогічного матеріально-правового регулювання спірних правовідносин погодився з висновками суду про те, що відповідно до пункту 6.18 Умов лізингу сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 Умов лізингу лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу. Отже, сторони договору лізингу погодили його умови щодо розміру плати за користування об`єктом лізингу після розірвання договору, а відповідний обов`язок зі сплати випливає із загальних умов, які визначають право особи, якій не повернуто річ після розірвання договору, вимагати від особи, яка безпідставно користується цією річчю, відшкодування плати за весь час користування цією річчю, що є способом захисту майнових прав власника. 3.10. Таким чином, на думку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, з метою забезпечення однакового застосування норм права в подібних правовідносинах, які підлягають застосуванню, виникла необхідність передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні, а саме в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 357/15432/15-ц. 3.11. Ухвалою від 20 січня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 904/5726/19 та призначила її в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 4. Позиція учасників справи 4.1. ТОВ «Порше Лізинг Україна» проти задоволення касаційної скарги заперечує, вважає, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Звертає увагу, що в цій справі позов подано у зв`язку з невиконанням відповідачкою умов договору фінансового лізингу, що полягали в несплаті лізингових платежів та неповерненням об`єкта лізингу після розірвання договору з ініціативи лізингодавця, у зв`язку із чим предметом позову в цій справі є вимоги про стягнення заборгованості за лізинговими платежами за період до розірвання договору, платежами за фактичне використання об`єкта лізингу після його розірвання, розмір яких погоджено в пункті 6.18 Загальних умов, а також інших сум, нарахованих у зв`язку з простроченням виконання грошових зобов`язань та пені, передбаченої договором. 4.2. При цьому позивач зазначає, що позовні вимоги в цій справі дійсно не є тотожними тим, що були заявлені в межах цивільної справи № 212/3182/16-ц, оскільки позов у справі № 212/3182/16-ц був заявлений у червні 2016 року, тоді як у справі, що розглядається, заборгованість розрахована станом на 29 листопада 2019 року, а враховуючи, що транспортний засіб - об`єкт лізингу відповідачка не повернула, заборгованість збільшилась у частині платежів за фактичне використання об`єкта лізингу та інших сум, нарахованих у зв`язку з простроченням виконання грошових зобов`язань, що відповідає положенням частини другої статті 625 ЦК України. 4.3. Також позивач указує на те, що перебування справи в провадженні іншого судового органу протягом більше ніж трьох років є поважною причиною для захисту прав позивача, що узгоджується з висновками Касаційного Господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними в постанові від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18. 4.4. Позивач надав також додаткові пояснення та просить стягнути з Терентьєвої О. Ю. 10 800 грн витрат на правничу допомогу, понесених при розгляді справи в суді касаційної інстанції. 5. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5.1. 16 квітня 2014 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» (лізингодавець) та ФОП Терентьєва О. Ю. (лізингоодержувач) уклали договір про фінансовий лізинг № 00010485, об`єктом якого є транспортний засіб VW Touareg NF 3/0 I V6 TDI, рік випуску - 2014. Умовами лізингу погоджено вартість об`єкта, авансовий платіж, обсяг фінансування, залишкова вартість і процентна ставка та визначено, що всі платежі повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів у дол. США, відповідно до пунктів 6.3 та 6.4. Загальних умов. 5.2. Згідно з пунктом 3.1. Загальних умов предметом лізингу за цим контрактом є транспортний засіб, зазначений у контракті (надалі - об`єкт лізингу). Об`єкт лізингу був обраний відповідно до специфікації лізингоодержувачем та в повній мірі відповідає вимогам лізингоодержувача. Лізингоодержувач на власний розсуд здійснив вибір дилера-продавця, у якого ТОВ «Порше Лізинг Україна» придбало об`єкт лізингу. ТОВ «Порше Лізинг Україна» придбаває об`єкт лізингу (отримує право власності на об`єкт лізингу) та передає лізингоодержувачу об`єкт лізингу на умовах фінансового лізингу згідно з положеннями застосованого українського законодавства та його контракту (пункт 3.2.). 5.3. За пунктом 3.4. Загальних умов після завершення строку лізингу за контрактом лізингоодержувач придбаває об`єкт лізингу в ТОВ «Порше Лізинг Україна» за купівельною ціною, що буде визначена ТОВ «Порше Лізинг Україна» з урахуванням виконання лізингоодержувачем своїх зобов`язань щодо сплати лізингових платежів та інших платежів, які підлягають здійсненню за цим контрактом. За умови повної сплати лізингоодержувачем всіх платежів за контрактом, а також виходячи з припущення, що відповідне законодавство України, що регулює відносини сторін за контрактом, не зазнає змін, після остаточного погашення лізингоодержувачем усіх належних до сплати платежів за контрактом, купівельна ціна об`єкта лізингу буде вважатися належним чином сплаченою лізингоодержувачем. У разі неповної сплати лізингоодержувачем будь-яких платежів за контрактом розмір купівельної ціни буде визначений відповідним чином. 5.4. Пунктом 6.5. Загальних умов встановлено, що лізингові платежі перераховуються лізингоодержувачем на рахунок, зазначений ТОВ «Порше Лізинг Україна» у Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування), не пізніше дати, вказаної в Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування). Лізингові платежі в будь-якому разі не підлягають поверненню лізингоодержувачу, за винятком випадків, визначених контрактом. 5.5. У пункті 6.18 Загальних умов сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу. 5.6. Якщо лізингоодержувач повністю або частково не здійснить оплату 1 (одного) лізингового платежу, при цьому якщо прострочення лізингового платежу триває більш ніж 30 днів (відповідно до Закону України «Про фінансовий лізинг»), ТОВ «Порше Лізинг Україна» має право розірвати контракт/відмовитися від контракту і витребувати об`єкт лізингу від лізингоодержувача, у тому числі в примусовому порядку згідно з виконавчим написом нотаріуса (пункт 8.3.2. Загальних умов). 5.7. Частина 12 Загальних умов «Строк та закінчення лізингу/розірвання контракту» визначає, що: строк лізингу за цим контрактом визначається в договорі про фінансовий лізинг та Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування) (пункт 12.1); контракт набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань (пункт 12.3); 5.8. ТОВ «Порше Лізинг Україна» має право в односторонньому порядку розірвати цей контракт/відмовитися від контракту, а також серед іншого право на повернення об`єкта лізингу у випадку, якщо лізингоодержувач не сплатив 1 (один) наступний лізинговий платіж у повному обсязі або частково і строк невиконання зобов`язання сплати перевищує 30 календарних днів (пункт 12.6.1); 5.9. День, що вважатиметься датою розірвання/відмови від контракту визначається ТОВ «Порше Лізинг Україна» у відповідному повідомленні/вимозі. ТОВ «Порше Лізинг Україна» надсилає лізингоодержувачу письмове повідомлення/вимогу про розірвання/відмову від контракту та, за можливості, зв`язується з ним доступними телефону засобами зв`язку для повідомлення про розірвання/відмову від контракту. Таке повідомлення/вимога надсилається ТОВ «Порше Лізинг Україна» на адресу за зареєстрованим місцезнаходженням лізингоодержувача. У випадку неотримання такого повідомлення з будь-яких причин лізингоодержувач вважається повідомленим на 10-й календарний день з дня відправлення такого повідомлення, що підтверджується документами з відміткою ДП «Укрпошта» про прийняття повідомлення для відправки. Негайно після розірвання/відмови від контракту ТОВ «Порше Лізинг Україна» має право скористатися всіма отриманими гарантіями для одержання повної суми всіх непогашених лізингових платежів та інших платежів, незалежно від дати їхнього здійснення (пункт 12.7); 5.10. У разі дострокового закінчення строку лізингу/розірвання контракту відповідно до пункту 12 контракту, відмови лізингоодержувача придбати об`єкт лізингу, як передбачено пунктом 4.2, а також якщо ТОВ «Порше Лізинг Україна» вимагає повернення об`єкта лізингу відповідно до інших положень контракту, лізингоодержувач зобов`язаний повернути об`єкт лізингу за свій власний рахунок у відповідному робочому та технічному стані за адресою місцезнаходження ТОВ «Порше Лізинг Україна», якщо інша адреса не вказана цим товариством, впродовж 10 робочих днів від дати одержання відповідного запиту. У цей же строк лізингоодержувач сплачує ТОВ «Порше Лізинг Україна» будь-яку різницю між вартістю об`єкта лізингу та лізинговими платежами, що залишились несплаченими відповідно до Графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів, а також іншими платежами, що залишились несплаченими лізингоодержувачем відповідно до контракту. Сторони погодили, що вказана різниця є упущеною вигодою ТОВ «Порше Лізинг Україна» та має бути відшкодована лізингодавцю лізингоодержувачем відповідно до умов контракту та чинного законодавства. Зобов`язання щодо сплати такої різниці залишається чинним до моменту виконання лізингоодержувачем, у тому числі після закінчення строку лізингу/розірвання контракту (пункт 12.9); 5.11. У випадках, передбачених пунктами 12.6 та 12.12, контракт вважається припиненим на 10-й (десятий) робочий день з дня надіслання письмового повідомлення стороною на адресу іншої сторони (пункт 12.13). 5.12. Пунктом 13.1 Загальних умов визначено, що лізингоодержувач зобов`язаний у строки, встановлені ТОВ «Порше Лізинг Україна», повернути об`єкт лізингу товариству у всіх випадках дострокового закінчення строку договору лізингу, розірвання контракту, крім випадку, коли лізингоодержувач набуває право власності на об`єкт лізингу відповідно до умов договору. Якщо лізингоодержувач відмовляється від повернення або затримує повернення об`єкта лізингу, ТОВ «Порше Лізинг Україна» має право вилучити (повернути) об`єкт лізингу без попередньої згоди лізингоодержувача у визначеному законодавством України порядку, у тому числі в примусовому порядку, відповідно до виконавчого напису нотаріуса (пункт 13.6. Загальних умов). 5.13. Суди встановили, що на виконання умов договору та Загальних умов транспортний засіб - об`єкт лізингу передано Терентьєвій О. Ю. за актом приймання-передачі від 24 жовтня 2014 року. 5.14. Відповідно до Графіка платежів перший лізинговий платіж підлягав сплаті 16 жовтня 2014 року, а останній - 15 жовтня 2019 року, проте в порушення умов договору та Графіку платежів відповідач не сплатив рахунки з листопада 2015 року по січень 2016 року. 5.15. 18 січня 2016 року позивач направив на адресу відповідача третю вимогу про сплату заборгованості за договором фінансового лізингу, що складала 98 567,40 грн, у тому числі 96 462,75 грн несплачених лізингових платежів та 2 104,65 грн штрафних санкцій, а також повідомив, що відмовляється від договору та вимагав упродовж 10 робочих днів з дня доставки цього повідомлення на адресу місця знаходження відповідача повернути об`єкт лізингу. 5.16. 10 березня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Семенова Г. В. вчинила виконавчий напис № 335 про повернення лізінгоодержувачем Терентьєвою О. Ю. на користь лізингодавця ТОВ «Порше Лізинг Україна» об`єкта фінансового лізингу - транспортного засобу, що був переданий у користування на підставі договору фінансового лізингу від 16 жовтня 2014 року. 5.17. 25 березня 2016 року старший державний виконавець відділу ДВС Літинського районного управління юстиції виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 50610673 про примусове виконання виконавчого напису № 335, виданого 10 березня 2016 року. 5.18. Однак, як зазначає позивач, об`єкт лізингу фактично повернуто не було, а постановою старшого державного виконавця відділу ДВС Літинського районного управління юстиції від 6 квітня 2016 року транспортний засіб оголошено в розшук. 5.19. У зв`язку з невиконанням відповідачкою умов договору та неповерненням об`єкта лізингу в червні 2016 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області з позовом до Терентьєвої Олени Юріївни про стягнення заборгованості та збитків відповідно до договору про фінансовий лізинг. 5.20. Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 лютого 2018 року в задоволенні первісних позовних вимог відмовлено. Постановою від 27 листопада 2018 року Дніпровський апеляційний суд рішення суду першої інстанції залишив без змін. 5.21. Постановою від 7 серпня 2019 року у справі № 212/3182/16-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду судові рішення в зазначеній справі скасував, провадження у справі закрив, роз`яснив сторонам, що, ураховуючи суб`єктний склад правовідносин, з яких виник спір, цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. 6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство 6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. 6.3. За пунктом 1 частини першої статі 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. 6.4. До предмета доказування належить сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, з якими закон пов`язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. 6.5. Згідно із частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. 6.6. Таким чином, у процесуальному та матеріальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини. 6.7. Відповідно, звертаючись із позовом на захист свого порушеного права в зобов`язальних правовідносинах, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов`язку та зміст цього обов`язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини. 6.8. У свою чергу процесуальні обов`язки відповідача полягають також у здійснені ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача як кредитора у зобов`язанні. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає боржник, зокрема, щодо вчинення боржником дій, які мають наслідком припинення зобов`язання, у випадку, якщо відповідач нехтує своїми процесуальними обов`язками. 6.9. За правилами статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. 6.10. Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. 6.11. За частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 цього Кодексу). 6.12. Невиконання зобов`язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), є порушенням зобов`язання (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 цього Кодексу). 6.13. Відповідно до частин першої та третьої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. 6.14. Як уже зазначалось, суди попередніх інстанцій з`ясували, що правовідносини сторін у цій справі виникли з договору фінансового лізингу. 6.15. Частиною першою статті 292 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів. 6.16. За приписами частин другої та третьої статі 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених параграфом 6 глави 58 ЦК України та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом. 6.17. Відповідно до частини першої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). 6.18. Аналогічне визначення договору лізингу міститься у статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг». За статтею 4 цього Закону лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця. 6.19. За частинами другою, третьою статті 10 Закону України «Про фінансовий лізинг» обов`язками лізингодавця є: у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору; попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров`я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним; відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов`язання щодо утримання предмета лізингу; відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором; прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу. Лізингодавець може мати інші права та обов`язки відповідно до умов договору лізингу, цього Закону та інших нормативно-правових актів. 6.20. Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів (частина друга статті 7 Закону України «Про фінансовий лізинг»). 6.21. Пунктами 3, 7 частини другої статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що лізингоодержувач зобов`язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі; у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу, лізингоодержувач зобов`язаний повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором. 6.22. З моменту передачі предмета лізингу у володіння лізингоодержувачу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета лізингу переходить до лізингоодержувача, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 13 Закону України «Про фінансовий лізинг»). 6.23. Згідно зі статтею 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом та інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу. 6.24. Належне виконання лізингоодержувачем обов`язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна. 6.25. Таким чином, на правовідносини, що складаються між сторонами договору лізингу щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність лізингоодержувача, поширюються загальні положення про купівлю-продаж. 6.26. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). Оскільки в силу особливостей регулювання правовідносин лізингу договором та законом право власності на передане в лізинг майно залишається за лізингодавцем, то наслідком припинення договору лізингу внаслідок відмови лізингодавця за приписами частини другої статті 7 Закону України «Про фінансовий лізинг» є відсутність у ТОВ «Порше Лізинг Україна» обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідачці і, відповідно, відсутність права вимагати оплати вартості предмета лізингу. 6.27. У справі, що розглядається, лізингоодержувач не виконував зобов`язань з оплати лізингових платежів належним чином, що призвело до виникнення заборгованості за договором, у зв`язку із чим позивач скористався своїм правом на відмову від договору та просив погасити заборгованість за договором і повернути предмет лізингу відповідно до умов договору та чинного законодавства. 6.28. Лізингодавець не може вимагати і повернення об`єкта лізингу, і відшкодування вартості об`єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) водночас, тому для вирішення питання щодо стягнення заборгованості слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів. 6.29. Суди з`ясували, що позивач до моменту розірвання договору виставив до оплати рахунки-фактури: від 2 листопада 2015 року на загальну суму 38432,69 грн, з яких 18820,00 грн - відшкодування частини вартості об`єкта лізингу та 19612,58 грн проценти та комісії; від 4 грудня 2015 року на загальну суму 38499,50 грн, з яких 19017,63 грн - відшкодування частини вартості об`єкта лізингу та 19481,87 грн - проценти та комісії; від 6 січня 2016 року на загальну суму 39752,19 грн з яких 19808,26грн - відшкодування частини вартості об`єкта лізингу та 19943,93 грн - проценти та комісії. 6.30. За частиною другою статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу. 6.31. Ураховуючи структуру та зміст лізингових платежів, ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу, і з моменту розірвання договору лізингу зобов`язання лізингодавця щодо передачі об`єкта лізингу у власність лізингоодержувача є припиненим, відповідно в лізингоодержувача припинилось зобов`язання щодо відшкодування вартості цього об`єкта. 6.32. Водночас у Загальних умовах сторони врегулювали свої відносини таким чином, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу (пункт 6.18 Загальних умов). 6.33. Суд апеляційної інстанції з`ясував, що за умовами договору лізингу до структури лізингових платежів входили відшкодування частини вартості об`єкта лізингу, проценти та комісії; про наявність у складі структури лізингових платежів такої складової, як плата за фактичне користування предметом лізингу, не йдеться в досліджених судом доказах. 6.34. Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). 6.35. За своєю правовою природою відносини лізингу передбачають право лізингоодержувача користуватися предметом лізингу, тобто містять елементи договору оренди (найму), у яких користування предметом оренди є платним, тож узгоджене сторонами регулювання не суперечить змісту лізингових відносин, за якими лізингоодержувачу майно надається у виключне користування на визначений термін,та положенням законодавства. 6.36. Ураховуючи викладене, вимоги про стягнення заборгованості за договором підлягають задоволенню в частині стягнення з відповідачки заборгованості за платою за користування об`єктом лізингу до припинення дії договору. Разом із цим відповідачка здійснила оплату за рахунком-фактурою від 2 листопада 2015 року на суму 20 221,63 грн, а відтак стягненню підлягає несплачена частина заборгованості за листопад 2015 року, заборгованість за грудень 2015 року та січень 2016 року в загальному розмірі 96 462,75 грн. 6.37. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). 6.38. З огляду на викладене, позовні вимоги в частині стягнення нарахованих на суму заборгованості інфляційних втрат та 3 % річних також підлягають задоволенню. 6.39. Відповідно до частин першої, третьої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. 6.40. Так, пунктом 8.2 Загальних умов сторони погодили нарахування пені у випадку прострочення сплати платежу лізингоодержувачем, яка стягнута судом апеляційної інстанції в повному обсязі. Матеріали справи не містять жодного наданого відповідачем контррозрахунку чи заперечень у періоді нарахування, розмір нарахованої до стягнення пені за весь час прострочення не перевищує 5 % від суми заборгованості, тобто не є несправедливим чи неспівмірним. Відтак висновки суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог в частині стягнення пені в сумі 4 612,21 грн доводами касаційної скарги не спростовані. 6.41. Щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу після його розірвання та нарахованих на ці платежі 3 % річних та інфляційних втрат Велика Палата Верховного Суду зважає на таке. 6.42. За частиною третьою статті 615 ЦК України внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов`язання або воно припиняється. 6.43. Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана з правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України. З припиненням договірних відносин у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ. Відповідні висновки є застосовними і до відносин лізингу у випадках дострокового припинення договору у зв`язку з порушеннями лізингоодержувача. 6.44. Отже, з моменту розірвання договору фінансового лізингу з ініціативи лізингодавця в лізингоодержувача припиняється обов`язок сплачувати лізингові платежі, натомість виникає обов`язок негайно повернути об`єкт лізингу у відповідному стані. 6.45. Доказів у підтвердження повернення об`єкта лізингу лізингодавцю відповідачка не надала. 6.46. Після припинення дії договору лізингу невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірні дії лізингоодержувача. Тому права та обов`язки лізингодавця та лізингоодержувача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням відповідно до умов договору та положень законодавства, які регламентують наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення предмета лізингу. 6.47. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов`язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов`язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів (частина друга статті 218 ГК України). 6.48. Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. 6.49. Зазначене вище кореспондує спеціальним положенням Закону України «Про фінансовий лізинг», за якими лізингодавцю надано право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом, вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу в передбачених законом та договором випадках; вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору. 6.50. Як уже зазначалося вище, у пункті 12.9 Загальних умов сторони погодили, що в разі дострокового закінчення строку лізингу/розірвання контракту відповідно до пункту 12 контракту, відмови лізингоодержувача придбати об`єкт лізингу, як передбачено пунктом 4.2, а також якщо ТОВ «Порше Лізинг Україна» вимагає повернення об`єкта лізингу відповідно до інших положень контракту, лізингоодержувач зобов`язаний повернути об`єкт лізингу за свій власний рахунок у відповідному робочому та технічному стані за адресою місцезнаходження ТОВ «Порше Лізинг Україна», якщо інша адреса не вказана цим товариством, упродовж 10 робочих днів від дати одержання відповідного запиту. У цей же строк лізингоодержувач сплачує ТОВ «Порше Лізинг Україна» будь-яку різницю між вартістю об`єкта лізингу та лізинговими платежами, що залишились несплаченими відповідно до Графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів, а також іншими платежами, що залишились несплаченими лізингоодержувачем відповідно до контракту. Сторони погодили, що вказана різниця є упущеною вигодою ТОВ «Порше Лізинг Україна» та має бути відшкодована лізингодавцю лізингоодержувачем відповідно до умов контракту та чинного законодавства. Зобов`язання щодо сплати такої різниці залишається чинним до моменту виконання лізингоодержувачем, у тому числі після закінчення строку лізингу/розірвання контракту. 6.51. Якщо сума грошових коштів, що була фактично отримана лізингодавцем внаслідок продажу об`єкта лізингу (або у разі якщо об`єкт лізингу залишається у власності ТОВ «Порше Лізинг Україна» - ринкова вартість об`єкта лізингу, що визначається професійним оцінювачем майна відповідно до чинного законодавства) дорівнює або перевищує лізингові платежі, що залишилися нездійсненими відповідно до Графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плану відшкодування), а також інші платежі, що залишилися несплаченими лізингоодержувачем відповідно до контракту, цей пункт 12.9 контракту не застосовується. 6.52. У цьому випадку лізингоодержувач не повернув об`єкт лізингу позивачу, лізингові платежі здійснив частково, а різниця між вартістю об`єкта лізингу та лізинговими платежами, що залишились несплаченими, становить 1 816 533,46 грн, які підлягають сплаті в порядку пункту 12.9 Загальних умов. 6.53. Також підлягають задоволенню позовні вимоги в частині стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на ці суми, оскільки приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що відповідає висновку, викладеному Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 16 травня 2018 року (провадження № 14-16цс18). Апеляційний суд перевірив правильність розрахунку, а заперечень чи контррозрахунку цих нарахувань відповідачка не надала. 6.54. У частині першій та пунктах 4, 5 частини третьої статті 162 ГПК України в чинній редакції передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. 6.55. Позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. 6.56. У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. 6.57. Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах. 6.58. Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. 6.59. Як убачається зі змісту позовних вимог, предметом позову є стягнення коштів з підстав порушення відповідачкою договірних зобов`язань щодо своєчасної та повної сплати платежів за договором під час його дії та застосування наслідків порушення обов`язку повернути предмет лізингу. 6.60. Ці обставини доведені позивачем належними, допустимими та достовірними доказами, які повно та всебічно дослідив суд апеляційної інстанції. Відповідачка, в свою чергу жодних доказів на доведення обставин належного виконання своїх обов`язків не подала. 6.61. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав на те, що в пункті 6.18 Загальних умов сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу, а цивільне законодавство презюмує свободу договору та обов`язковість виконання, зміст якого в силу статті 628 ЦК України становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 6.62. Разом з тим суд залишив поза увагою зміст договірних відносин сторін та, відповідно, правову природу таких платежів, при цьому дійшовши вірного висновку про стягнення нарахованих платежів. 7. Щодо відступу від правової позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду 7.1. Так, суд першої інстанції, відмовляючи в позові, посилався на правовий висновок, викладений в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 357/15432/15-ц, у якій суди дійшли висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» заборгованості зі сплати лізингових платежів, а також трьох процентів річних, процентів за користування чужими грошовими коштами, пені та інфляційних втрат, які є похідними від основного зобов`язання, оскільки така заборгованість нарахована після розірвання договору. Суд касаційної інстанції з посиланням на статті 655, 692 ЦК України зазначив, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати; тобто у разі розірвання договору лізингу невнесена лізингоодержувачем у складі лізингових платежів покупна вартість об`єкта лізингу не підлягає стягненню з лізингоодержувача у зв`язку з припиненням зустрічного зобов`язання лізингодавця з передання у майбутньому об`єкта лізингу у власність. 7.2. За змістом судових рішень, предметом позову у справі № 357/15432/15-ц була заявлена до стягнення сума неоплачених відповідачем лізингових платежів за договором лізингу, строк сплати яких настав після розірвання договору про фінансовий лізинг. 7.3. Разом з тим предметом розгляду в цій справі позивач визначив застосування наслідків порушення обов`язку сплачувати лізингові платежі та повернути лізингодавцю предмет лізингу в межах, тож обставини в цих справах не є подібними, а підстави для відступу від висновку від правової позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відсутні. 8. Щодо позовної давності 8.1. За положеннями статей 256, 257, 267 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки; позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 8.2. За змістом статті 267 ЦК України, сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. 8.3. Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. 8.4. До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження всіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим. 8.5. Як убачається з матеріалів справи, ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу з відповідним позовом у червні 2016 року, тобто в межах строку позовної давності, а постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, якою провадження у справі було закрито та роз`яснено, що спір у цій справі підлягає розгляду господарським судом, винесена 7 серпня 2019 року, тобто більше ніж через три роки. 8.6. Водночас перебування справи в провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій, на думку добросовісного розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів у порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах. 8.7. Урахувавши вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов цілком обґрунтованого висновку про те, що строк для звернення до господарського суду із цим позовом позивачем пропущено з поважних причин. 9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 9.1. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 9.2. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 311 ГПК України). 9.3. З огляду на викладене постанову суду апеляційної інстанції слід змінити в мотивувальній частині з урахуванням висновків цієї постанови. В іншій частині постанова Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року підлягає залишенню без змін. Щодо судових витрат 9.4. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду за наслідками розгляду касаційної скарги про зміну мотивувальної частини судових рішень суду і залишення без змін результатів розгляду справи в частині задоволеної суми, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу фізичної особи - Терентьєвої Олени Юріївни задовольнити частково. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року у справі № 904/5726/19 змінити у мотивувальній частині, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. У решті постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Л. І. Рогач Судді: Т.О. Анцупова Г. Р. Крет В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Григор`єва В. В. Пророк М. І. Гриців О. М. Ситнік В. І. Данішевська В. М. Сімоненко Ж. М. Єленіна І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98524308
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2021 року м. Київ Справа № 916/2813/18 Провадження № 12-71гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С. судді-доповідача Власова Ю. Л., суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю секретаря судового засідання - Бутенка А. О., учасники справи: позивач - адвокат Приміч Д. В., відповідачка-1 - адвокат Гамар В. І., відповідачка-2 - не з`явився, третя особа - не з`явився, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , Позивач) на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 ( ОСОБА_2 - головуючий, судді Щавинська Ю. М., Невінгловська Ю. М.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 (Поліщук Л. В. - головуючий, судді Будішевська Л. О., Таран С. В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 , Відповідачка-1), ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4 , Відповідачка-2), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватне підприємство «Ніка-2» (далі - ПП) про визнання договору дарування недійсним. 1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень 1.1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі ПП, укладеного Відповідачками 13.07.2015 (далі - Договір). 1.2. Позовна заява мотивована тим, що Позивач не уповноважував Відповідачку-1 на розпорядження спільним сумісним майном - статутним капіталом ПП, яке створено під час перебування з ним у шлюбі на основі їх спільного сумісного майна, зокрема за спільно нажиті кошти подружжя. На час укладення Договору подружжю ОСОБА_5 належало 80 % статутного капіталу ПП (60 % статутного капіталу, що дорівнює 18 000 000 грн - ОСОБА_3 , 20 % статутного капіталу, що дорівнює 6 000 000 грн - ОСОБА_1 ). Водночас за Договором ОСОБА_3 без згоди та відома ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 частку статутного капіталу ПП у розмірі 40 %, що дорівнює 12 000 000,00 грн. Таким чином, оскільки Відповідачка-1 розпорядилася спільним сумісним майном подружжя без згоди Позивача, тобто за відсутності необхідних повноважень, Договір має бути визнаний судом недійcним на підставі частини четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (тут і далі - ЦК України) в редакції, чинній на час укладення Договору. Позивач також стверджує, що дізнався про Договір лише після подання ним до Господарського суду Одеської області позовної заяви про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників ПП про перерозподіл часток в статутному капіталі ПП, оформленого протоколом від 13.07.2015 № 1, та про виключення Позивача зі складу учасників ПП, виплату йому частини майна підприємства, пропорційної його частці в розмірі 6 000 000 грн, і про зменшення статутного капіталу підприємства на цю суму, оформленого протоколом від 23.11.2015 № 3. 1.3. У відзивах на позовну заяву Відповідачки зазначили, що спір стосовно правомірності укладення ОСОБА_3 . Договору вже вирішено в судовому порядку. Так, Одеський апеляційний господарський суд в постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17 дослідив правовий статус спільного сумісного майна подружжя Сажиних у співвідношенні з корпоративними правовідносинами, які виникають під час створення підприємства та його діяльності, і зробив висновок, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя. Відповідні обставини з огляду на положення частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не підлягають повторному доказуванню. Відповідачки зауважили, що у 2015 році ОСОБА_3 та ОСОБА_1 досягнули домовленості щодо відчуження їхніх часток у статутному капіталі ПП на користь власних дітей, яка була оформлена протоколом загальних зборів учасників ПП від 13.05.2015. Відповідачка-1 також заявила про сплив позовної давності, оскільки з часу підписання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 протоколу зборів учасників ПП від 13.05.2015 до моменту його звернення до суду із цим позовом минуло більше трьох років. При цьому Договір за змістом повністю збігається з вказаним протоколом загальних зборів та міститься в матеріалах реєстраційної справи ПП, з якими Позивач міг ознайомитися у будь-який час. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.04.2019 провадження у справі закрито. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спір між чоловіком і дружиною щодо недійсності укладеної дружиною без згоди чоловіка угоди, за якою відчужена спільна сумісна власність подружжя, не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, оскільки оспорюється правочин у сімейних правовідносинах. 2.2. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2019 ухвалу Господарського суду Одеської області про закриття провадження у справі скасовано; справу № 916/2813/18 передано до Господарського суду Одеської області для продовження розгляду. Мотивуючи цю постанову, апеляційний суд зазначив, що на час укладення Договору сторони у справі були учасниками ПП, а цей правочин укладений не між подружжям, а між Відповідачками, які є учасниками ПП. Ураховуючи суб`єктний склад учасників справи та предмет спору, його належить розглядати за правилами господарського судочинства. 2.3. Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.12.2019, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, у позові відмовлено. 2.4. Рішення судів мотивовані тим, що укладення ОСОБА_3 . Договору не потребувало згоди її чоловіка ОСОБА_1 , тому вчинення цього правочину не суперечить приписам статей 61 та 65 Сімейного кодексу України (тут і далі - СК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а підстави для його визнання недійсним відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215, частини четвертої статті 369 ЦК України відсутні. З посиланням на правові висновки, наведені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, суди зазначили, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого з подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч статті 65 СК України були використані одним з подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі, зважаючи на положення статей 116, 147 ЦК України, є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім`ї. Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства, це майно належить зазначеному товариству на праві власності, а подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із них (засновником), шляхом участі в управлінні товариством, натомість інший - набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям. Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди іншого з подружжя. При цьому суди вказали на необґрунтованість посилання Позивача на висновок Конституційного Суду України, зроблений у Рішенні від 19.09.2012 № 17-рп/2012 у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України (далі - Рішення Конституційного Суду України), що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Суди зазначили, що цей висновок зроблений щодо приватного підприємства, заснованого одним із подружжя, як унітарного підприємства відповідно до частини четвертої статті 63 Господарського кодексу України (тут і далі - ГК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а тому не може бути застосований до спірних правовідносин, у яких ПП на час вчинення оспорюваного правочину існувало як корпоративне підприємство з трьома засновниками (учасниками) відповідно до частини п`ятої статті 63 ГК України. 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 3.1. 30.06.2020 Позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Суд) з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. 4. Доводи Скаржника, викладені у касаційній скарзі 4.1. Суди неправильно застосували норми ЦК України, СК України та Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України, які регулюють відносини, що склалися на момент створення ПП власником, який перебував у шлюбних відносинах. На думку Позивача, оскільки статутний капітал ПП є сформованим, а ця юридична особа зареєстрована Відповідачкою-1 під час шлюбу з Позивачем, майно цього підприємства є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5 . Після перерозподілу часток новими засновниками ПП стали чоловік Відповідачки-1 (Позивач) та її донька (Відповідачка-2), тобто всі засновники перебували в сімейних відносинах і частки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не перестали бути об`єктом спільної сумісної власності, а змінилось лише їх відсоткове співвідношення. З моменту створення ПП до моменту вчинення Договору були змінені частки в його статутному капіталі (частка ОСОБА_3 стала 60 %), однак це не призвело до зміни правового режиму зазначеного майна, а лише змінило порядок управління підприємством. Водночас частка Позивача і Відповідачки-1 у статутному капіталі ПП у загальному розмірі 80 % залишилися об`єктом спільної сумісної власності подружжя. 4.2. При цьому суди помилково врахували висновки щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, оскільки вони стосуються товариств з обмеженою відповідальністю. Натомість висновок Верховного Суду в подібних правовідносинах, який стосувався б приватних підприємств, відсутній. На переконання Позивача, правове регулювання процедур створення та діяльності приватних підприємств і товариств з обмеженою відповідальністю не є тотожним, а також наявні підстави для визнання Договору недійсним, оскільки для його вчинення була необхідна згода Позивача на дарування частки в статутному капіталі ПП, яка знаходилась у їх спільній сумісній власності з Відповідачкою-1. 5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 5.1. 13.08.2020 Відповідачка-1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права, належним чином дослідили та врахували висновки Конституційного Суду України, Верховного Суду та Верховного Суду України. 5.2. Відповідачка-1 вказує на необхідність урахування в порядку, визначеному частиною четвертою статті 75 ГПК України, висновків Одеського апеляційного господарського суду, викладених у постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя. 5.3. Також ОСОБА_3 звертає увагу на те, що первісною підставою позову ОСОБА_1 зазначив відсутність своєї згоди на укладення Договору дарування частки в статутному капіталі ПП, яку Позивач вважає спільною сумісною власністю подружжя. Водночас таке обґрунтування спростовується матеріалами справи, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції Відповідачка-1 надавала суду рішення загальних зборів засновників ПП від 13.05.2015, за яким два учасника - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 надали взаємну згоду на відчуження кожним з них часток в статутному капіталі підприємства. 6. Розгляд справи Верховним Судом 6.1. Ухвалою від 23.07.2020 Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 та призначив розгляд справи в судовому засіданні на 02.09.2020; встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 14.08.2020. 6.2. Ухвалою Суду від 02.09.2020 оголошувалась перерва в судовому засіданні до 09.09.2020. 6.3. Ухвалою від 09.09.2020 Суд передав цю справу разом з вищевказаною касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки справа № 916/2813/18 містить виключні правові проблеми: щодо юрисдикції в спорах, предметом яких є визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору відчуження частки приватного підприємства, яке створено за рахунок спільного майна; визначення правового режиму майна приватного підприємства; правової природи приватного підприємства та його співвідношення з товариством з обмеженою відповідальністю. 6.4. Ухвалою від 30.09.2020 Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 916/2813/18 за касаційною скаргою ОСОБА_1 та призначила її до розгляду в судовому засіданні на 17.11.2020, а в подальшому відповідними ухвалами повідомляла учасників справи про дату та час проведення чергових судових засідань з розгляду вищевказаної касаційної скарги. 7. Встановлені судами обставини 7.1. ПП створено громадянкою Молдови ОСОБА_3 з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку на основі задоволення потреб громадян, колективних, державних та інших підприємств і організацій у виконанні робіт і наданні послуг у сферах, визначених предметом діяльності (пункт 1.1 статуту підприємства, затвердженого рішенням загальних зборів учасників засновників, та зареєстрованого Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією (далі - Адміністрація) 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276). 7.2. Відповідно до пункту 3.5 статуту ПП у зазначеній редакції статутний фонд становить 500 грн; вкладом засновника в статутний фонд підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, іншими природними ресурсами, а також інші майнові права, кошти, в тому числі і в іноземній валюті та інші види вкладів, не заборонені діючим законодавством. 7.3. На підставі рішення засновника ПП від 19.09.2005 № 2 до складу засновників підприємства введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 . 7.4. Відповідно до пункту 1.2 статуту ПП, зареєстрованого Адміністрацією 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276 з подальшими змінами та доповненнями, проведеними державними реєстраторами 21.04.2008 за № 15301050007000138 та 20.07.2011 за № 153021050011000138, засновниками підприємства є ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . 7.5. На підставі рішення загальних зборів засновників, оформленого протоколом від 09.01.2013 № 1, до статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138. Згідно з пунктом 3.2 статуту в цій редакції для забезпечення діяльності підприємства створюється статутний капітал у розмірі 30 000 000 грн, який складається з вартості вкладів його засновників; вклади засновників у статутному капіталі становлять: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці у статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %. 7.6. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдаровуваній належну дарувальнику частку у статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн. 7.7. Згідно з пунктом 2.1 Договору дарувальник передає предмет дарування з моменту підписання цього договору з подальшою реєстрацією змін та доповнень до статутних документів ПП у частині обдарованої частки. 7.8. Пунктом 5.1. Договору визначено, що він набуває чинності з моменту його підписання Сторонами і діє до моменту повного виконання Сторонами своїх зобов`язань за ним. 7.9. Рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 % та ОСОБА_4 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %; внести зміни та доповнення до статуту ПП та доручити засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію. 7.10. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08.10.2015 у справі № 495/6567/15-ц розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_6 ), зареєстрований 23.12.1995 у ВЦС сектору Ришкань, м. Кишинів, актовий запис № 875. 7.11. На момент створення ПП (державна реєстрація 12.09.2001) і укладення Договору від 13.07.2015 Позивач та Відповідачка-1 перебували в шлюбі. 7.12. У провадженні Господарського суду Одеської області перебувала справа № 916/1553/17 за позовом ОСОБА_1 до ПП за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Адміністрації в особі відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників та статутів товариства. 7.13. Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.03.2018 у справі № 916/1553/17, залишеним без змін постановами Одеського апеляційного господарського суду від 11.06.2018 та Верховного Суду від 10.10.2018, позовні вимоги задоволено частково: визнано недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформлене протоколом № 3 від 23.11.2015; визнано недійсним статут ПП у новій редакції, затверджений рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 3 від 23.11.2015; у частині позовних вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформленого протоколом № 1 від 13.07.2015, та визнання недійсними змін та доповнень до статуту ПП у редакції, затвердженій рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 1 від 13.07.2015, відмовлено. 8. Позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо юрисдикції 8.1. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 8.2. Справи, що належать до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України, за змістом пунктів 3, 4, 15 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання. 8.3. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 8.4. Аналізуючи положення пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20) дійшла висновку, що справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства. 8.5. Відповідно до частини першої статті 2 СК України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання. 8.6. Згідно із частиною першою статті 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. 8.7. Відповідно до частин перших статті 14 та 15 СК України сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. 8.8. Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ознакою сімейних прав і обов`язків є їх тісний зв`язок з відповідним носієм, що зумовлює неможливість їх передання (перекладення) іншій особі. Тобто носії таких прав та/або обов`язків можуть врегулювати свої відносини, пов`язані з їх реалізацією та/або виконанням, за домовленістю, зокрема, шляхом укладення договору, про який йдеться в статті 9 СК України, однак передати та/або перекласти зазначені права та/або обов`язки на іншу особу їх носії не можуть. 8.9. Отже, зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов`язків, які тісно пов`язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб. 8.10. Спірним Договором не регулюються сімейні права та обов`язки між подружжям, батьками та дітьми, а тому цей правочин не є правочином у сімейних правовідносинах. 8.11. Посилання позивача на невідповідність Договору нормам статей 60, 61, 63 СК України не свідчить про його укладення в сімейних правовідносинах. Норми зазначених статей регулюють відносини реалізації подружжям права спільної сумісної власності, яке передбачене статтями 368-372 ЦК України. Право власності не належить до сімейних прав, а суб`єктами права власності можуть бути фізичні особи, у тому числі ті, які не перебувають у сімейних правовідносинах, юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. 8.12. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа в спорі про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися господарським судом відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України. Щодо правової природи приватного підприємства 8.13. Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємством є самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. 8.14. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу). 8.15. Частиною першою статті 63 ГК України передбачена класифікація підприємств за ознакою форми власності. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.06.2019 у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19) погодилась із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 917/1887/17, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено. 8.16. Отже, приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності. 8.17. Разом із цим за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника. 8.18. Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством. 8.19. Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію». 8.20. Для визначення виду підприємницького товариства, до якого належить ПП у цій справі, слід виходити з такого. 8.21. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ПП створено з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; ПП має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства. 8.22. ПП не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним товариством. Згідно із частиною третьою статті 96 ЦК України учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. 8.23. Отже, за загальним правилом учасники (засновники) не несуть відповідальності за зобов`язаннями приватного підприємства (якщо інше не встановлено статутом). У такому випадку ПП не є повним або командитним товариством чи товариством з додатковою відповідальністю, а відповідно до статті 84 ЦК України в чинній редакції, яка встановлює вичерпний перелік підприємницьких товариств, таке підприємство може бути лише товариством з обмеженою відповідальністю або виробничим кооперативом (сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням). 8.24. Визначальною ознакою кооперативу є те, що один член кооперативу має лише один голос у вищому органі (абзац четвертий статті 4 Закону України «Про кооперацію», абзац перший частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»), з можливістю мати у певних випадках додаткову кількість голосів (абзац другий частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»). Отже, оскільки статутом ПП не встановлено, що один член (засновник, учасник) має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, то ПП не є кооперативом. 8.25. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ПП «Ніка-2» у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю. 8.26. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що в Державному класифікаторі України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затвердженому наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 № 97 (далі - Класифікатор), приватне підприємство поіменовано окремою організаційно-правовою формою господарювання, однак вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до абзацу другого розділу 1 (Вступ) Класифікатора об`єктом класифікації є, зокрема, визначені чинним законодавством організаційно-правові форми юридичних осіб. Тобто Класифікатор самостійно не визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, а лише містить їх систематизований виклад, який має бути заснований на формах, визначених законодавством. 8.27. Стосовно виключної правової проблеми, для вирішення якої цю справу було передано на розгляд Великої Палати, слід також звернути увагу на таке. 8.28. Обґрунтовуючи наявність підстав для передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 09.09.2020 зазначила, що, зважаючи на відсутність належного законодавчого регулювання діяльності приватних підприємств, виникає потреба в усуненні існуючої невизначеності, у тому числі шляхом можливого застосування інституту аналогії. 8.29. Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). 8.30. Застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону. Такі висновки наведені в пунктах 43-45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19. 8.31. Водночас у пунктах 56-58 постанови від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду частково погодилась з висновком суду апеляційної інстанції стосовно можливості врегулювання положеннями статутів як нормативними актами порядку прийняття рішень за відсутності відповідного законодавчого регулювання, а також зауважила, що статут є актом, у якому закріплені локальні норми матеріального права, що врегульовують відносини, зокрема, стосовно управління юридичною особою. При цьому Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на приписи частини першої статті 8 ЦК України. 8.32. У контексті наведеного в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання та виходячи з розуміння Великою Палатою Верховного Суду можливості застосування інституту аналогії закону для регулювання спірних відносин лише у випадку, якщо їх не врегульовано нормами права, які безпосередньо регулюють ці відносини, зокрема, актами законодавства або договором чи статутом, зазначений інститут при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки відносини з управління та діяльності ПП як підприємницького товариства безпосередньо врегульовані Законом України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на момент укладення Договору (далі - Закон). Щодо правового режиму майна приватного підприємства 8.33. Відповідно до частини першої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Отже, юридичній особі може належати майно на праві власності. 8.34. Відповідно до частин першої та другої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тому засновники (учасники) наділяють юридичну особу майном, на яке вона набуває право власності. 8.35. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 115 ЦК України господарське товариство є власником, зокрема, майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Відповідно до частини другої статті 19 Закону України «Про кооперацію» джерелами формування майна кооперативу є, зокрема, вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї. Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» джерелами формування майна сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського кооперативного об`єднання є, зокрема, вступні внески та вклади (у тому числі додаткові вклади), членські та цільові внески його членів. 8.36. Здійснивши аналіз наведених положень законодавства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Право власності на майно, передане кооперативу як вступні, членські, цільові внески, вклади його членів тощо належить кооперативу, а не його членам. Тому майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю). 8.37. Часткою в статутному капіталі товариства є сукупність корпоративних прав та обов`язків, пов`язаних з участю особи в товаристві, серед яких право на управління товариством, право на отримання частини прибутку від діяльності товариства, а також право на отримання частини майна товариства у разі виходу з нього учасника або у випадку розподілу майна товариства в процесі його ліквідації. 8.38. При цьому розмір відчужуваної частки визначає обсяг окремих корпоративних прав, які переходять до нового володільця частки. Зокрема, кількість голосів, яку має новий володілець частки при голосуванні на загальних зборах учасників товариства, частини прибутку товариства, яку він має право отримати у разі виплати дивідендів, частини майна товариства, яку він може вимагати у разі виходу з товариства, що пропорційні до розміру переданої йому частки. 8.39. Водночас з урахуванням положень статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону, за якими власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на належне йому майно, у тому числі на внесені учасниками вклади. 8.40. Таким чином, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Схожі висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, з якими Велика Палата Верховного Суду погоджується. 8.41. Вирішуючи зазначене в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання нібито суперечності правових позицій щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства, викладених у постановах Верховного Суду України (Верховного Суду), та з іншого боку позиції, наведеної в Рішенні Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 8.42. У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 СК України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 8.43. Водночас у пункті 2.1 мотивувальної частини цього рішення зазначено, що власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Отже, передусім статутний капітал та майно приватного підприємства може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя не в усіх випадках, а лише за умови, що це майно не є особистою приватною власністю дружини чи чоловіка (якщо воно отримане, наприклад, у спадок). 8.44. В абзаці п`ятому пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України вказано, що вклад до статутного капіталу та виділене зі спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Це твердження узгоджуватиметься з резолютивною частиною Рішення Конституційного Суду України, у якій вказано, що майно приватного підприємства - це об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, якщо виходити з того, що в резолютивній частині мається на увазі приватне підприємство як єдиний майновий комплекс (про що також йдеться в зазначеному абзаці з посиланням на статтю 191 ЦК України), а не лише як юридична особа. 8.45. Отже, проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені в Рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об`єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об`єктами права особистої власності одного з подружжя). 8.46. Іншими словами, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки: перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю; другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю. 8.47. За такого розуміння Велика Палата Верховного Суду не вбачає суперечностей між позиціями Верховного Суду (Верховного Суду України) та Конституційного Суду України щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства. Щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою в статутному капіталі приватного підприємства, яка є їх спільною сумісною власністю 8.48. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). 8.49. У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України. 8.50. Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. 8.51. Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. 8.52. Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц, а також Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). 8.53. За змістом пункту 4 частини першої статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом. 8.54. Відповідно до пунктів «а» та «д» частини першої статті 10 Закону учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; д) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом. 8.55. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що в пункті «а» статті 10 Закону перелік відповідних випадків обмежений саме положеннями цього конкретного Закону, натомість в пункті «д», який визначає право учасника здійснити відчуження часток в статутному капіталі товариства, законодавець вжив поняття «закон» в широкому розумінні, що включає в себе, зокрема, положення ЦК України та СК України, які встановлюють особливості розпорядження об`єктами спільної сумісної власності. 8.56. За вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. 8.57. Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. 8.58. Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, зокрема, часткою в статутному капіталі господарського товариства дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя. 8.59. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого. 8.60. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину. 8.61. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. 8.62. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. 8.63. При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину. 8.64. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. 8.65. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. 8.66. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. 8.67. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи ? контрагента за таким договором. Щодо суті позовної вимоги 8.68. Судами встановлено, що ПП створено одноособово громадянкою Молдови ОСОБА_3 у 2001 році, статутний фонд становив 500 грн. 8.69. На підставі рішення засновника ПП ( ОСОБА_3 ) від 19.09.2005 № 2 до складу засновників введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 . 8.70. У подальшому рішенням загальних зборів від 09.01.2013 № 1 збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та визначено вклади учасників у межах цього капіталу таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %. До статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138. 8.71. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдарована) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдарованій належну дарувальнику частку в статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн. 8.72. У той же день рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000, що відповідає частці у розмірі 20 % та ОСОБА_4 вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %. Внесено зміни та доповнення до статуту ПП та доручено засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію. 8.73. Статтею 69 СК України передбачено право дружини і чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Так, дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою, зокрема, уклавши договір про поділ майна, що є у спільній сумісній власності. Якщо об`єктом поділу є нерухоме майно, тоді такий договір укладається у письмовій формі та підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню (частина друга статті 69 СК України). 8.74. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя. Поділ спільного майна може здійснюватися в добровільному порядку за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності між ними спору. 8.75. Добровільний поділ майна подружжя передбачає наявність взаємної волі подружжя на припинення режиму спільної сумісної власності щодо належного їм майна. 8.76. Сімейні відносини як вид цивільних правовідносин можуть бути врегульовані крім СК України іншими нормативно-правовими актами. 8.77. Оскільки СК України допускає регулювання сімейних відносин за допомогою договору, то при укладенні, виконанні і розірванні такого договору можуть застосовуватися й норми ЦК України. 8.78. Зокрема, стаття 355 ЦК України передбачає два види спільної сумісної власності осіб: спільна сумісна або спільна часткова. При поділі або виділі в натурі частки з майна, що перебуває в спільній сумісній власності, вважається, що частки в співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не передбачено договором або законом. 8.79. Частина третя статті 368 ЦК України встановлює, що майно, набуте подружжям у шлюбі, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, або законом. 8.80. Зазначені положення ЦК України збігаються з положеннями СК України щодо правового режиму спільного майна подружжя. 8.81. СК України закріплює як право спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте подружжям під час шлюбу (стаття 60 СК України), так і право поділу цього майна (стаття 70), а також право подружжя на укладання між собою договорів щодо поділу цього майна (стаття 9, частина перша статті 65, частина друга статті 69 СК України). 8.82. У статті 9 СК України законодавець закріпив право подружжя на укладення між собою сімейних договорів. При цьому подружжя може врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства. Особи, які проживають однією сім`єю, також можуть врегулювати свої сімейні відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов`язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам СК України, інших законів України та моральним засадам суспільства. 8.83. У частині першій статті 65 СК України закріплено принцип розпорядження спільним майном подружжя за взаємною згодою. 8.84. Також частина друга статті 69 СК України передбачає принцип розподілу майна подружжя за взаємною згодою. 8.85. За змістом статті 60 СК України право спільної сумісної власності на майно виникає у обох із подружжя одночасно. При цьому статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» установлено спростовну презумпцію відомостей, унесених до єдиного державного реєстру (ЄДР). Такий висновок зроблено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 06.02.2019 у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19.06.2019 у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 17.06.2020 у справі № 826/10249/18 (провадження № 11-771апп19), від 01.09.2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20). Отже, наявність у ЄДР відомостей про належність частки у статутному капіталі юридичної особи лише одному з подружжя не позбавляє іншого з подружжя доводити наявність права спільної сумісної власності на частку. 8.86. Згідно зі статтею 70 СК у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. 8.87. Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Зазначена норма не забороняє подружжю припинити право спільної сумісної власності подружжя на це майно і встановити право спільної часткової власності подружжя на нього відповідно до статті 64 СК України. 8.88. Отже, майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділено між ними як у рівних, так і в інших частках за взаємною домовленістю. 8.89. Майно, яке належить одному з подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом такого договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям. Однак воно може бути предметом інших цивільно-правових договорів, зокрема, договорів дарування, купівлі-продажу, найму (оренди) тощо, які подружжя можуть укладати між собою або з іншими особами на підставі частини першої статті 64 СК України. 8.90. Предметом договору про поділ спільного майна подружжя може бути як все майно (майнові права), що були набуті подружжям за час шлюбу, так і його частина. При цьому майно (майнові права), які не увійшли до предмета договору, залишаються в спільній сумісній власності подружжя. Договір про поділ майна подружжя може бути укладений з умовою виплати грошової компенсації або без неї. 8.91. Відтак подружжя має право на власний розсуд здійснити поділ спільного майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, при цьому самостійно визначивши його обсяг та частку кожного з них у цьому майні. 8.92. Оскільки рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 09.01.2013 № 1, збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та розподілено його між засновником ПП - одним з подружжя та новими учасниками товариства, у тому числі іншим з подружжя, з точки зору норм сімейного законодавства (статті 63 та 64 СК України) слід дійти до висновку, що між подружжям таким чином відбувся поділ статутного капіталу ПП, який до цього перебував у режимі спільного майна подружжя. 8.93. Зазначений поділ оформлений відповідно до статті 207 ЦК України (правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони) та статті 208 ЦК України (у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу). 8.94. З огляду на зазначене слід дійти висновку, що після розподілу збільшеного статутного капіталу між подружжям, частки, визначені ним у статутному капіталі приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому згода ОСОБА_1 на дарування ОСОБА_3 частини власної частки іншому учаснику товариства не потрібна. 8.95. Позиція ОСОБА_3 не змінює правової природи рішення загальних зборів від 09.01.2013 № 1, не змінює правового режиму належних кожному з подружжя часток у статутному капіталі приватного підприємства, відчуження частки ОСОБА_3 згоди іншого з подружжя в цьому випадку не потребує, оскільки встановлення правової природи правочинів, що вчиняються учасниками спору, є обов`язком суду, а оцінка цих правочинів сторонами для суду не є обов`язковою. 8.96. З огляду на це суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову. 8.97. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 8.98. Згідно із частиною четвертою статті 311 ГПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 8.99. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, господарські суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, проте оскаржувані судові рішення необхідно змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. 8.100. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що хоча доводи, викладені в касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанції про необхідність відмовити в задоволенні позову, проте наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги та зміни мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень. 9. Судові витрати 9.1. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 9.2. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 цього Кодексу у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача. 9.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про необхідність змінити мотивувальні частини судових рішень судів попередніх інстанцій, якими в задоволенні позову відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на Скаржника. Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 у справі № 916/2813/18 змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення та постанову залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Ю. Л. Власов Судді: В. В. Британчук К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач Г. Р. Крет С. П. Штелик Л. М. Лобойко Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя К. М. Пільков Джерело: ЄДРСР 98531899
  7. Постанова Іменем України 26 січня 2021 року м. Київ Справа № 607/3693/17 Провадження № 14-151цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання, за касаційною скаргою Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року, ухвалене суддею Дзюбичем В. Л., та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року, постановлену в складі колегії суддів: Сташківа Б. І., Дикун С. І., Костіва О. З., та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог 1. У березні 2017 року Державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» (нині - Тернопільський національний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України; далі - Медуніверситет або позивач) звернувся з позовом до ОСОБА_1 (далі - відповідач) про стягнення коштів за навчання. 2. Позов мотивований тим, що 01 вересня 2006 року між сторонами цього судового спору укладена типова угода № 06075 про підготовку фахівця з вищою освітою (далі - угода від 01 вересня 2006 року). Цією угодою передбачено обов`язок відповідача після закінчення навчання у Медуніверситеті відпрацювати три роки у закладі охорони здоров`я, куди випускник буде направлений за розподілом, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до державного бюджету вартість цього навчання. Після закінчення навчання відповідача в Медуніверситеті, на підставі протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують Медуніверситет в червні 2012 року від 26 жовтня 2011 року, відповідач направлений на роботу в Збаразьку центральну районну комунальну лікарню Управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації на посаді лікаря-хірурга. Наказом ректора Медуніверситету від 31 травня 2012 року на підставі результатів державних екзаменів відповідачу присвоєна кваліфікацію лікаря і виданий диплом. 3. Згідно з наказом начальника Головного управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації від 21 червня 2012 року № 58-к «Про зарахування в інтернатуру та направлення на роботу після закінчення інтернатури» відповідача було прийнято в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні. В подальшому відповідно до наказу в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні від 04 серпня 2015 року № 118-к відповідача було прийнято на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні, проте наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні відповідача звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Відповідно до розрахунку фактичних витрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року вартість відповідного навчання відповідача становить 64 492,97 грн. Крім того, за період навчання в Медуніверситеті з вересня 2006 року по червень 2012 року відповідачу була нарахована та виплачена стипендію у сумі 8 460,07 грн. 4. Медуніверситет просив стягнути з ОСОБА_1 кошти у сумі 72 953,04 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 5. Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 05 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог Медуніверситету відмовив. 6. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову Медуніверситету , керувався тим, що позивач не довів невиконання ОСОБА_1 умов угоди від 01 вересня 2006 року, тобто порушення ним своїх зобов`язань перед цим навчальним закладом. Правових підстав для стягнення вартості навчання відповідача у Медуніверситеті немає у зв`язку з тим, що норми законів, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог під час звернення до суду, втратили чинність, а чинний на день звернення позивача з позовом до суду Закон України «Про освіту» не містить умов про обов`язковість трирічного відпрацювання та відшкодування ним в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання, якщо таке відпрацювання не здійснене в повному обсязі. 7. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до угоди від 01 вересня 2006 року відповідач зобов`язаний після закінчення навчання у Медуніверситеті прибути на визначене йому за розподілом місце працевлаштування і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі. У разі відмови відповідача виконувати зазначене - він має відшкодувати до Державного бюджету відповідну вартість зазначеного навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання її сторонами додаткових угод. Тобто умовами зазначеної угоди передбачена відповідальність студента за відмову виїхати на місце працевлаштування за призначенням. Відповідач був зарахований в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні 21 червня 2012 року, 04 серпня 2015 року прийнятий на роботу на вказану посаду та звільнений із займаної посади 04 листопада 2016 року. Отже суд не встановив факт того, що відповідач відмовився виїхати на місце працевлаштування за призначенням після закінчення навчання у Медуніверситеті. Матеріали цієї справи не містять жодного письмового підтвердження цього. Окрім того, угодою від 01 вересня 2006 року передбачено відшкодування відповідачем вартості навчання в установленому порядку. Однак, як було зазначено вище, на момент звернення позивача до суду відсутній нормативно затверджений порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про навчання. Положення угоди від 01 вересня 2006 року формувались відповідно до чинної на момент її укладання статті 52 Закону України «Про освіту», яка нині виключена із відповідного Закону і відповідно до статті 58 Конституції України втратила свою чинність. Тому положення Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо відповідальності відповідача у формі відшкодування вартості навчання за невиконання договірних зобов`язань не можуть бути застосовані до спірних правовідносин. З урахуванням положень Конституції України, Міжнародної конвенції 1990 року № 105 «Про скасування примусової праці», Закону України «Про вищу освіту» суд вважає, що будь-які матеріальні претензії до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, оскільки не існує законних підстав, які б зобов`язали його відшкодувати вартість навчання. 8. Апеляційний суд Тернопільської області ухвалою від 26 жовтня 2017 року апеляційну скаргу позивача залишив без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року залишив без змін. 9. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що згідно з угодою від 01 вересня 2006 року, відповідач зобов`язується прибути після закінчення вищого навчального закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання її сторонами додаткових угод. Тобто умовами угоди передбачено відповідальність студента лише за відмову їхати за призначенням. Відповідач не відмовлявся їхати за призначенням (ця обставина позивачем не заперечується і підтверджена матеріалами цієї справи). За невідпрацювання студентом трьох років за направленням жодної відповідальності зазначеною угодою не передбачено. Зміни та доповнення до цієї угоди не вносились. В Рішенні Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп-2004 зазначається, що справедливість - одна з основаних засад права та є вирішальною у визначенні права, як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Стягнення коштів за навчання ставить в істотно нерівні права студентів, які закінчили навчальні заклади до прийняття Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VІІ «Про вищу освіту», і які продовжують навчання після його прийняття, а також порушують норму конституційного права на вільний вибір місця подальшої роботи осіб, які закінчили вищі навчальні заклади. Позивачем не доведено, що відповідач ОСОБА_1 не виконав умови угоди від 01 вересня 2006 рокута порушив свої зобов`язання перед Медуніверситетом . Встановлені судами обставини справи 10. Суди попередніх інстанцій встановили, що 30 червня 2006 року ОСОБА_1 звернувся до ректора Медуніверситету із заявою про допуск його до участі у конкурсному відборі на денну форму навчання медичного факультету цього університету. У заяві відповідач зобов`язався в разі вступу до університету поїхати на роботу за державним розподілом, а у разі відмови від державного розподілу або неприбуття на місце роботи за розподілом - повернути витрачені Державою кошти на навчання. 11. Відповідно до угоди від 01 вересня 2006 року позивач зобов`язується оформити відповідачу направлення на працевлаштування. Натомість відповідний студент зобов`язується прибути після закінчення Медуніверситету на місце працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати до Державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання її сторонами додаткових угод. 12. Згідно з протоколом від 26 жовтня 2011 року засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують Медуніверситет у червні 2012 року, ОСОБА_1 направлено на роботу на посаді лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні Управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації. 13. Наказом ректора Медуніверситету від 31 травня 2012 року на підставі результатів державних екзаменів відповідачу присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом. 14. Відповідно до наказу начальника Головного управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації від 21 червня 2012 року № 58-к «Про зарахування в інтернатуру та направлення на роботу після закінчення інтернатури» ОСОБА_1 було прийнято в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні. 15. Відповідно до наказу в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні від 04 серпня 2015 року № 118-к відповідача було прийнято на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні. 16. Наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні від 04 листопада 2016 року № 107-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно зі статтею 38 КЗпП України. 17. Відповідно до розрахунку фактичних витрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року, зробленого позивачем, вартість навчання відповідача становила 64 492,97 грн. 18. За період навчання в Медуніверситеті з вересня 2006 року до червня 2012 року ОСОБА_1 було нараховано та виплачено стипендію у загальній сумі 8 460,07 грн. 19. Загальна сума коштів, витрачених на навчання ОСОБА_1 , за розрахунками позивача становить 72 953,04 грн. 20. При відмові в задоволенні позовних вимог суди вважали, що правових підстав для стягнення вартості навчання немає у зв`язку з тим, що норми законів, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог під час звернення до суду, втратили чинність, а чинний на день звернення з позовом Закон України «Про освіту» не містить умов про обов`язковість трирічного відпрацювання та відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 21. У листопаді 2017 року Медуніверситет подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Рух справи в суді касаційної інстанції 22. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 листопада 2017 року відкрите касаційне провадження в цій справі. 23. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією ЦПК України, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією ЦПК України. 24. Згідно із частиною першою статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 25. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2019 року справа призначена до судового розгляду. 26. 07 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалив передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною п`ятою статті 403 ЦПК України. 27. Ухвала обґрунтована наявністю виключної правової проблеми у справах про стягнення коштів за навчання, що пов`язана з вирішенням питання, чи входить стипендія до витрат на навчання, які особа зобов`язана компенсувати у випадку невиконання нею обов`язку відпрацювати протягом трьох років, а також наявність у судах першої та апеляційної інстанцій значної кількості справ про стягнення витрат на навчання (у тому числі й стипендії), які розглядаються як в порядку цивільної, так і в порядку адміністративної юрисдикції. 28. Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року ця справа прийнята та призначена до судового розгляду Великої Палати Верховного Суду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами у порядку письмового провадження. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 29. Касаційна скарга обґрунтована тим, що при ухваленні судових рішень зазначені суди не врахували частину третю статті 5 ЦК України, а тому дійшли помилкового висновку про те, що норма Закону (частина друга статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-XII «Про освіту»), на яку посилається позивач у позовній заяві, на час його звернення із позовом до суду вже не була чинною. Також позивач не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року за № 246/2686 (зокрема пункту 21), як такого, що суперечить статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону України «Про вищу освіту». (2) Позиція інших учасників справи 30. Своїм правом на подання заперечень (відзиву) на касаційну скаргу відповідач не скористався. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів у цій справі 31. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу, що необхідність вирішення виключної правової проблеми у цій справі Великою Палатою Верховного Суду обумовлена кількома аспектами. 31.1. По-перше, у судах першої та апеляційної інстанцій перебуває значна кількість справ про стягнення витрат на навчання (у тому числі й стипендії), а у практиці касаційних судів існує різний підхід щодо вирішення спорів у справах про стягнення стипендії із випускника в тому випадку, коли він отримував академічну (державну) стипендію та не відпрацював 3 роки. 31.2. По-друге, оскільки у переважній більшості випадків справи цієї категорії є малозначними в силу закону, то рішення Великої Палати Верховного Суду за наслідкам вирішення цієї правової проблеми має стати орієнтиром при вирішенні подібних справ судами першої та апеляційної інстанцій. 32. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду існує необхідність визначення такого. 32.1. Чи слід вважати отриману випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію такою, що входить до складу витрат, які випускник цього закладу має компенсувати відповідно до умов його навчання замовникові цього навчання у разі неприбуття відповідного випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом). 32.2. Яка цивільно-правова природа зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення понесених на навчання витрат, які випускник цього закладу має компенсувати відповідно до умов його навчання замовникові цього навчання у разі неприбуття відповідного випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом). 32.3. Чи підлягає застосуванню до спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання, які виникають щодо повернення понесених на навчання цього випускника витрат відповідна норма статті 52 Закону України «Про освіту», чинна на момент укладання угоди про підготовку відповідного фахівця з вищою освітою, але скасована на момент невиконання цим випускником своїх відповідних зобов`язань неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом). 33. Велика Палата Верховного Суду з цього приводу зазначає таке. (1.1) Визначення поняття стипендії 34. Згідно із статтею 53 Конституції України кожен має право на освіту. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам (частина третя статті 53 Конституції України). 35. Відповідно до частини першої статті 54 Закону України від 17 січня 2002 року № 2984-III «Про вищу освіту» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2006 року, далі Закон про вищу освіту 2002 року) особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, мають право на призначення стипендій. Абзац другий частини другої цієї ж статті передбачав, що студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства. 36. Абзац п`ятий частини шостої статті 64 Закону про вищу освіту 2002 року визначав, що особи, які успішно навчаються у вищих навчальних закладах державної або комунальної форми власності за денною (очною) формою навчання за кошти державного або місцевого бюджету, забезпечуються стипендіями у розмірі не менше ніж два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Порядок призначення і виплати стипендій встановлюється Кабінетом Міністрів України. 37. Відповідно до частини першої статті 62 Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» (в чинній редакції далі - Закон про вищу освіту 2014 року) особи, які навчаються у закладах вищої освіти, мають право на призначення стипендій (пункт 11). 38. Частина друга цієї ж статті Закону про вищу освіту 2014 року визначає, що особи, які навчаються у закладах вищої освіти за денною формою навчання за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, мають право на отримання академічних та соціальних стипендій у встановленому законодавством порядку. 39. Відповідно до частини четвертої цієї ж статті Закон про вищу освіту 2014 року соціальні стипендії призначаються студентам (курсантам) закладу вищої освіти в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Академічні стипендії призначаються особам, які досягли значних успіхів у навчанні та/або науковій діяльності згідно з критеріями, встановленими Кабінетом Міністрів України. Частка студентів (курсантів), які мають право на отримання академічних стипендій, встановлюється вченою радою закладу вищої освіти у межах визначеного Кабінетом Міністрів України загального відсотка студентів (курсантів), які мають право на отримання академічних стипендій, та стипендіального фонду. Студентам (курсантам) закладів вищої освіти, які мають право на отримання соціальної стипендії і набувають право на отримання академічної стипендії, надається один вид стипендії за їхнім вибором. 40. Частина п`ята статті 62 Закон про вищу освіту 2014 року визначає, що розмір академічної та соціальної стипендій, порядок їх призначення і виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України. 41. Стаття 51 Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-XII «Про освіту» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2006 року, далі - Закон про освіту 1991 року) передбачала, що вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти відповідно мають гарантоване державою право на призначення стипендій; забезпечення стипендіями, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 42. Частина перша статті 53 Закону України від 05 вересня 2017 року № 2145-VIII «Про освіту» (в чинній редакції далі - Закон про освіту 2017 року) передбачає, що здобувачі освіти мають право на забезпечення стипендіями у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 43. Відповідно до пункту 4 Порядку призначення і виплати стипендій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2004 року № 882 «Питання стипендіального забезпечення» (в редакції, чинній на дату укладення угоди від 01 вересня 2006 року, далі Порядок призначення і виплати стипендій) особам, зазначеним у пункті 1 Порядку призначення і виплати стипендій, можуть призначатися академічні або соціальні стипендії, а окремим категоріям цих осіб можуть призначатися одночасно академічні і соціальні стипендії. 44. Відповідно до пункту 1 Порядку призначення і виплати стипендій його дія поширюється на осіб, які навчаються у навчальних закладах та наукових установах за рахунок коштів загального фонду державного бюджету, у навчальних закладах, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та комунальних навчальних закладах за рахунок коштів відповідних бюджетів. 45. Пункт 6 Порядку призначення і виплати стипендій передбачав, що соціальні стипендії призначаються студентам і курсантам, які потребують соціального захисту та яким за підсумками навчання не призначена академічна стипендія. Підставою для призначення соціальної стипендії є наявність в особи права на отримання державних пільг і гарантій, установлених законами для відповідних категорій громадян. 46. Пункт 1 Порядку призначення і виплати стипендій (в чинній редакції, далі - чинна редакція Порядку призначення і виплати стипендій) передбачає, що його дія поширюється на осіб, які навчаються у навчальних закладах або наукових установах (далі - навчальні заклади) за державним (регіональним) замовленням за рахунок коштів загального фонду державного (відповідного місцевого) бюджету, зокрема, студентів денної форми навчання вищих навчальних закладів I-IV рівня акредитації (наукових установ) (далі - студенти) (підпункт 2). 47. Відповідно до пункту 4 чинної редакції Порядку призначення і виплати стипендій особам, визначеним пунктом 1 цього Порядку, призначаються такі стипендії: 1) академічні, зокрема, особам, зазначеним у підпункті 2 пункту 1 цього Порядку за результатами навчання у закладах вищої освіти (наукових установах); 2) соціальні - на підставі законів, що встановлюють державні пільги і гарантії щодо призначення соціальних стипендій для окремих категорій громадян. 48. З наведених норм випливає, що студентам, які навчаються за державним замовленням у закладах вищої освіти державної або комунальної власності, призначається академічна стипендія за результатами навчання з урахуванням критеріїв, визначених Кабінетом Міністрів України, або соціальна стипендія - як частина державних пільг і гарантій. 49. Таким чином, витрати на виплату академічної стипендії включаються до витрат на підготовку за державним замовленням одного фахівця. 50. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1215 ЦК України не підлягають поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача. 51. Отже, стипендія, надана фізичній особі як засіб до існування, належить до особистих майнових виплат, яка виплачується громадянинові і не підлягає поверненню. 52. Водночас академічна стипендія призначається студентам як засіб заохочення академічної успішності і не ставить на меті забезпечення студента засобами для існування, на відміну від соціальної стипендії, яка призначається студенту саме як частина державної допомоги, тобто надається саме як засіб до існування. 53. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що академічні стипендії, які сплачуються студентам закладів вищої освіти, належать до категорії витрат на навчання таких студентів, які за наявності на те підстав підлягають компенсації замовникові відповідного навчання. (1.2) Цивільно-правова природа зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення понесених на навчання витрат 54. Постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 992, було затверджено Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Порядок працевлаштування випускників ВНЗ), підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, пунктом 3 якого передбачено, що цей Порядок поширюється на осіб, які навчаються за спеціальністю медичного профілю. 55. Згідно з пунктом 4 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду за формою згідно з додатком № 1. 56. Згідно з Указом Президента України від 23 січня 1996 року № 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Указ Президента № 77/96) особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов`язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до Державного бюджету повну вартість навчання. 57. Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367 затверджено Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі Порядок працевлаштування № 367), пунктом 6 цього Порядку передбачено, що випускники, які уклали угоду з вищим закладом освіти після зарахування на навчання, зобов`язані відпрацювати за місцем призначення не менше ніж три роки. 58. Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що договірне зобов`язання - це відносне правовідношення між юридично рівними і майново самостійними особами, що виникає на підставі укладеного договору, який виражає їх загальну волю на досягнення цивільно-правових результатів майнового чи немайнового характеру, настання яких відбувається у разі здійснення боржником певних активних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав і законних інтересів третіх осіб, що не є учасниками зазначеного правовідношення. Оскільки метою договірних зобов`язань є досягнення їх сторонами певних правових результатів, особливого значення набуває їх виконання. Виконання зобов`язання це вчинення кредитором і боржником дій, що становлять його предмет. При виконанні різноманітних договірних зобов`язань суб`єкти мусять керуватися загальними засадами, що йменуються принципами виконання зобов`язання. І в сучасних умовах до них відносять принципи належного та реального виконання зобов`язання, які, до речі, традиційно вважались такими. 59. Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. 60. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 61. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 62. Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. 63. Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). 64. За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди. 65. Відповідно до частини другої статті 52 Закону України від 23 травня 1991 року «Про освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 66. Велика Палата Верховного Суду вважає, що, вирішуючи аналогічні спори, судам слід керуватись таким. Якщо між сторонами укладеної угоди про підготовку фахівця з вищою освітою передбачений обов`язок цього фахівця після закінчення відповідного навчання відпрацювати три роки, наприклад, в закладі охорони здоров`я, куди цей фахівець (випускник) буде направлений за розподілом, а також його обов`язок компенсувати (відшкодувати) замовнику його навчання вартість витрат цього замовника на це навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (наприклад, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом), то зазначене зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов`язанням. 67. Велика Палата Верховного Суду вважає розумним та справедливим відповідне договірне зобов`язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця. 68. На переконання Великої Палати Верховного Суду покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті які надаються іншим працівниками державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасник умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах. (1.3) Вирішення питання щодо дії застосовуваних до спірних правовідносин норм права 69. Якщо частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року була чинною на час вступу студента до вищого навчального закладу, та особа, яка претендує на отримання вищої освіти, добровільно підписала угоду про підготовку фахівця з вищою освітою, навчалася за кошти державного бюджету, погодилася відшкодувати вартість цього навчання, погодилася на працевлаштування її відповідним навчальним закладом на умовах зазначеної угоди та отримала направлення на роботу, то у разі відмови цієї особи відпрацювати відповідно до умов зазначеної угоди встановлений термін відпрацювання заклад освіти, який забезпечив відповідне навчання цієї особи, може в судовому порядку стягнути з неї кошти за навчання. 70. Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. 71. Оскільки частина друга статті 52 Закону України про освіту 1991 року у редакції, чинній на час виникнення правовідносин сторін цього спору щодо здобуття відповідачем зазначеної освіти, була чинною, то такі цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди від 01 вересня 2006 року, регулюються саме нею. 72. Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, в даному разі потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності, в тому разі коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, украденому цією особою. (1.4) Практика Європейського суду з прав людини 73. Щодо обв`язку особи відшкодувати вартість навчання у разі відмови відпрацювати визначену договором ро навчання кількість років Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) висловлювався в ряді справ. 74. У справі Chitos проти Греції (рішення від 04 червня 2015 року, заява № 51637/12) ЄСПЛ зазначав, що заявник не може правомірно стверджувати, що не знав принципу і обсягу зобов`язання, яке він взяв на себе, обравши кар`єру офіцера і військового лікаря. Однією з головних переваг вступу до армії було безкоштовне навчання. Дійсно, збройні сили беруть на себе вартість усього навчання такої особи, сплачують їй платню і надають соціальне забезпечення як кадровому офіцеру. Натомість від офіцера після отримання диплома вимагається взяти на себе зобов`язання служити у відповідному званні певну кількість років. 75. ЄСПЛ вважає, що накладене на кадрових офіцерів зобов`язання після завершення навчання нести службу протягом певного строку є невід`ємним від покладеного на них завдання. Обчислення строку дії контрактів офіцерів, які отримали освіту коштом армії, і умови розірвання таких контрактів належать до розсуду держави. 76. Вимога держави повернути кошти, витрачені на навчання офіцерів і військових медиків, а також на їх забезпечення відповідно до потреб, виправдовують заборону розривати контракт протягом певного строку і встановлення відшкодування витрат, яких зазнала держава протягом років навчання. Зобов`язання військових лікарів, які бажають піти у відставку до завершення контракту, сплатити державі певну суму на відшкодування витрат, понесених на їх навчання, цілком виправдовується перевагами, яких не мають цивільні студенти у сфері медицини, зокрема забезпеченим працевлаштуванням, отриманням платні тощо. Сам принцип відкупу років, які залишається відслужити, не становить порушення принципу пропорційності. 77. У справі Lazaridis проти Греції (рішення від 12 січня 2016 року, заява № 61838/14) заявник (лікар, підполковник армії) подав клопотання про його дострокове відрахування з армії. Генеральний штаб армії зобов`язав заявника виплатити державі відшкодування у сумі 121 321,72 Євро як компенсацію за дострокове звільнення. Заявник оскаржив таке рішення до суду. Суд відхилив його скаргу, у зв`язку із тим, що заявник, отримавши відповідну освіту, зобов`язався відслужити в армії дев`ятнадцять років і вісімнадцять днів, але він прослужив лише чотирнадцять років, два місяці та шість днів. Заявник оскаржив це рішення національного суду. 78. ЄСПЛ дійшов висновку, що зобов`язання військових лікарів, які бажали залишити армію до закінчення строку виконання обов`язку, відшкодувати державі витрати, понесені на їх навчання, було цілком виправданим з огляду на привілеї, якими вони користувалися порівняно із цивільними студентами-медиками. Особа, яка вступає на навчання до Військової академії, усвідомлює, що аналогом безкоштовної освіти, винагороди та соціальних переваг, якими користується така особа в силу свого військового статусу, є зобов`язання служити в рядах армії протягом визначеного періоду після закінчення навчання. 79. Обов`язок офіцерів армії нести службу протягом визначеного періоду після завершення їх підготовки відповідає встановленій меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме за допомогою військових установ особи отримують загальну медичну освіту, відповідну спеціалізацію, а також мають можливість займатися приватною медициною в неробочий час. Таким чином, сам принцип викупу решти років служби не порушує принцип пропорційності. 80. В аналогічній справі Charalambos Pierrakos проти Греції (рішення від 26 травня 2020 року, заява № 51743/17) суд постановив, що обов`язок медичних працівників, які хотіли б покинути збройні сили держави до закінчення терміну служби, виплачувати державі певні суми відшкодування витрат на навчання є повністю виправданим з урахуванням привілеїв, якими вони користуються в порівнянні зі студентами в галузі цивільної медицини. Особі, яка зараховується на навчання до військового закладу освіти, відомо, що у разі безкоштовного навчання, виплати винагороди за службу та у зв`язку з військовим статусом, вона зобов`язується служити в армії протягом відповідного періоду після закінчення навчання. Такий обов`язок відповідає загальновизнаній меті, а тривалість цього періоду визначається на розсуд держав. Саме військові абітурієнти, які вивчали медицину та здобували відповідну спеціалізацію мали можливість займатися приватною медичною практикою. Таким чином, принцип відшкодування (викупу) решти років служби не порушує принцип пропорційності (дивитись згадувану вище справуChitos проти Греції, п.п. 92-100). Ці міркування застосовні і в даному випадку. 81. У справі Yanas?k проти Туреччини (рішення від 06 січня 1993 року заява № 14524/89) щодо права на освіту ЄСПЛ зазначив, що гарантування права на освіту не виключає застосування дисциплінарних стягнень; встановлені обмеження у справі заявника щодо права на освіту у Військовій академії не обмежують його право на освіту у цивільних навчальних закладах. 82. Щодо захисту права власності у рішенні ЄСПЛ вказано, що у заявника виник борг перед державою щодо відшкодування плати за навчання, харчування, проживання у разі невиконання обов`язку стосовно проходження військової служби в армії у встановлений законодавством період. Комісія вважає, що обов`язок здійснити такі відшкодування після відрахування з навчального закладу не порушує права заявника відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. (1.5) Загальні висновки в контексті проаналізованих вище справ 83. Обов`язок особи, яка зобов`язалась відпрацювати за направленням після завершення її навчання за рахунок коштів держави, не передбачає втручання у її права, гарантовані статтею 4 Конвенції щодо заборони примусової чи обов`язкової праці. ЄСПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку вимагають від особи під загрозою «покарання», становить заборонену цим положенням «примусову чи обов`язкову працю». Слід врахувати, зокрема, характер і обсяг даної діяльності, вільне укладення відповідних домовленостей (угод) у зв`язку із чим особа усвідомлює принцип і обсяг свого зобов`язання, яке вона бере, отримуючи безкоштовну освіту тощо. Такі обставини дозволяють відрізнити «примусову працю» від роботи, якої можна розумно вимагати за відповідних обставин. В протилежному випадку ЄСПЛ застосовує поняття «непропорційний тягар» та перевіряє, чи на особу було накладено такий тягар, що є єдиним чинником, на підставі якого ЄСПЛ може встановити порушення пункту 2 статті 4 Конвенції. 84. Обов`язок особи відшкодувати на користь держави кошти, витрачені на її навчання (пов`язані із цим витрати, їх окремі види тощо) за невиконання вимоги про відпрацювання за направленням не є втручанням у право власності особи, гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та не становить порушення принципу пропорційності. Відповідно до практики ЄСПЛ такі суми відшкодування на корить держави можуть визначатись з урахуванням вартості навчання, виплат на утримання особи, яка навчається (наприклад, вартість проживання, їжі та обладнання, наданих особі під час навчання), субсидованої державою стипендії особі, яка навчається. 85. Стаття 2 Протоколу № 1 до Конвенції захищає та гарантує загальне особисте право особи на освіту. Держави не зобов`язуються організовувати за власний кошт або субсидувати освіту визначеного виду або рівня. Водночас, держава не зобов`язана виключно утримуватись від порушень цього права, а несе й відповідні позитивні зобов`язання, аби забезпечити дотримання права, захищеного статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції. Відповідні обмеження не повинні звужувати згадане право настільки, щоб порушити його сутність і позбавити його ефективності. Такі обмеження мають бути передбачуваними для зацікавленої особи і переслідувати законну мету. 86. Враховуючи вищенаведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що за аналогічного підходу Верховного Суду у справах щодо відшкодування навчання фахівцями військово-облікових спеціальностей (дивитись постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 1.380.2019.002683) підхід до вирішення спорів щодо відшкодування особами, які навчаються за рахунок Державного бюджету за цивільними спеціальностями, витрат на їх навчання у зв`язку з невиконанням ними умов угоди з вищим навчальним закладом має бути однаковим, інший підхід може призвести до дискримінації. (1.6) Щодо суті спору 87. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності тим Законом. 88. Оскільки Медуніверситет подав касаційну скаргу у листопаді 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 89. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. (1.6.1) Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 90. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів відповідно до Глави 5 ЦПК України. 91. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. 92. Відповідно до частин першої, другої, третьої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 93. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. 94. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). 95. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. 96. Зазначеним вимогам закону оскаржені судові рішення не відповідають. 97. Так не у всіх відносинах за участю держави держава виступає саме як апарат примусу. В значній частині своїх правовідносин держава діє і як суб`єкт цивільних правовідносин, вступаючи в тому числі і у договірні правовідносини у сфері навчання. 98. Той факт, що держава є завжди сильнішим суб`єктом у правовідносинах з фізичною особою, не може слугувати виправданням невиконання фізичною особою своїх цивільно-правових зобов`язань перед державою, коли вони є зрозумілими і очевидними. 99. В судовому засіданні апеляційного суду у цій справі 26 жовтня 2017 року представниця відповідача пояснила, що мотивом звільнення позивача з займаної посади за власним бажанням був недостатній розмір оплати праці. Разом з тим жодних доводів щодо дискримінації відповідача в оплаті праці порівняно з іншими працівниками медичної сфери рівнозначної кваліфікації, посади та досвіду представниця відповідача не наводила. 100. Якщо б зі схожим позовом звернулася приватна особа, яка на підставі відповідної угоди оплатила навчання випускника під зобов`язання подальшого відпрацювання, навряд чи в кого б виникли сумніви щодо обов`язку такого випускника відшкодувати понесені на його навчання витрати. 101. Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. 102. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 103. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). 104. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди. 105. Відповідно до частини другої статті 52 Закону України про освіту 1991 року випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов`язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 106. Відповідно до частини другої статті 52 Закону України «Про освіту» (в редакції, чинній з 23 березня 1996 року по 06 вересня 2014 року, у тому числі на час укладення угоди від 01 вересня 2006 року), пункту 2 Указу Президента № 77/96, пункту 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ (редакція чинна на час укладення угоди від 01 вересня 2006 року) та пункту 21 Порядку працевлаштування № 367 (редакція чинна на час укладення угоди від 01 вересня 2006 року) випускник має обов`язок відшкодувати у всатновленому порядку до Державного або місцевого бюджетів вартість його навчання та компенсувати замовникові його навчання всі витрати цього замовника на це навчання за наступних умов, погоджених між ним та відповідним навчальним закладом, який здійснив відповідне навчання за рахунок Державного бюджету, а саме: випускник після отримання вищої освіти повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні його на роботу, та відпрацювати обумовлений угодою на його навчання термін; цього випускника звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої. При цьому незгода цього випускника з рішенням комісії з працевлаштування випускників не звільняє його від обов`язку прибути на роботу за відповідним призначенням. 107. У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або його відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов`язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати (відповідно до пункту 14 Порядку працевлаштування випускників ВНЗ). 108. Крім того, пунктом 21 чинного Порядку працевлаштування № 367, передбачено обов`язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати на освіту, тобто і виплати академічної стипендії. 109. Такий правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року (справа № 607/9099/15-ц), від 19 вересня 2018 року (справа № 607/3690/17), від 31 жовтня 2018 року (справа № 607/3681/17-ц), від 15 травня 2019 року (справа № 598/760/17), від 30 січня 2019 року (справа № 607/3682/17), від 26 червня 2019 року (справа № 607/7122/17-ц). 110. ОСОБА_1 добровільно підписуючи угоду від 01 вересня 2006 року, погодився на працевлаштування його навчальним закладом, отримав направлення на роботу та, навчаючись за кошти Державного бюджету, погодився відшкодувати вартість свого навчання у разі відмови відпрацювати не менше трьох років. 111. Вирішуючи цей спір, суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідачем не було дотримано вимог законодавства України та угоди від 01 вересня 2006 року в частині його зобов`язання відпрацювати після закінчення Медуніверситету три роки (відповідно до направлення на роботу) та дійшли неправильного висновку про звільнення ОСОБА_1 від відповідальності щодо відшкодування вартості його навчання у Медуніверситеті. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 112. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 113. З огляду на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою в тій мірі, в якій це вимагає її часткового задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 114. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 115. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 116. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України). 117. Позивач заявив вимоги про відшкодування судових витрат. 118. У матеріалах справи містяться докази оплати судового збору за подання позову, апеляційної та касаційної скарг, доказів інших понесених позивачем судових витрат матеріали справи не містять. 119. З огляду на часткове задоволення касаційної скарги та позовних вимог у повному обсязі, судовий збір, сплачений позивачем за подання позову, та перегляд справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягає компенсації за рахунок відповідача. 120. Відповідно до квитанцій від 06 березня 2017 року № 556 позивач сплатив судовий збір у сумі 1 600,00 грн за подання позову; відповідно до квитанцій від 10 липня 2017 року № 2297 позивач сплатив судовий збір у сумі 1 760,00 грн за перегляд справи в суді апеляційної інстанції; відповідно до квитанцій від 26 жовтня 2017 року № 3817 позивач сплатив судовий збір у сумі 1 920,00 грн за перегляд справи в суді касаційної інстанції. Позивач не надав інших розрахунків документально підтверджених судових витрат. 121. Отже, з урахуванням встановлених обставин справи та зазначеного вище позивач має право на відшкодування йому ОСОБА_1 5 280,00 грн витрат на сплату судового збору, сплаченого позивачем за подання позову, та перегляд справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій. (3) Висновки щодо застосування норм права 122. Отриману випускником вищого навчального закладу під час навчання академічну стипендію слід вважати такою, що входить до складу витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі неприбуття цього випускника за направленням або його відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема, відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом). 123. Зобов`язання випускника вищого навчального закладу щодо повернення здійснених на навчання витрат, які випускник такого закладу має компенсувати замовникові його навчання у разі його неприбуття за направленням або відмови без поважних причин приступити до роботи за призначенням (зокрема відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник направлений за розподілом) є мірою цивільно-правової відповідальності цього випускника і водночас, способом захисту майнових прав та інтересів замовника навчання. 124. До спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання щодо повернення здійснених витрат на це навчання підлягає застосуванню відповідна норма статті 52 Закону України «Про освіту», чинна на момент виникнення між відповідними випускником та вищим навчальним закладом правовідносин щодо навчання випускника, якщо відповідна міра цивільно-правової відповідальності передбачена укладеним договором про надання освітніх послуг. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду, постановила: 1. Задовольнити частково касаційну скаргу Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України. 2. Скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року. 3. Задовольнити позов Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України про стягнення коштів за навчання. 4. Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України кошти, витрачені на його навчання в цьому університеті, у сумі 72 953,04 грн. 5. Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України витрати зі сплати судового збору у сумі 5 280,00 грн. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття,є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач /підпис/ В. В. Пророк Судді: /підпис/ Т. О. Анцупова /підпис/ Г.Р. Крет /підпис/ В. В. Британчук /підпис/ Л. М. Лобойко /підпис/ Ю. Л. Власов /підпис/ К. М.Пільков /підпис/ І. В. Григор`єва /підпис/ О. Б. Прокопенко /підпис/ М. І. Гриців /підпис/ Л. І. Рогач /підпис/ В. І. Данішевська /підпис/ О. М. Ситнік /підпис/ Ж. М. Єленіна /підпис/ В. М. Сімоненко /підпис/ Л. Й. Катеринчук /підпис/ І. В. Ткач /підпис/ В. С. Князєв /підпис/ С. П. Штелик Повний текст постанови складений 02 липня 2021 року. Джерело: ЄДРСР 98483111
  8. Постанова Іменем України 25 травня 2021 року м. Київ Справа № 200/14342/18 Провадження № 14-45 цс 21 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради (далі - відповідач) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Дніпровської міської ради (далі - третя особа) - про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання надати до нього вільний доступ за касаційною скаргою третьої особи на постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Позивач на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя вважає себе власником об`єкта незавершеного будівництва у Дніпрі, оскільки отримав його за цим договором у порядку добровільного виконання зобов`язання за договором позики. Власником того ж об`єкта вважає себе Дніпровська міська рада. 2. Слідчий суддя у Києві у межах кримінального провадження арештував, зокрема, об`єкт незавершеного будівництва та земельну ділянку, на якій він розташований, заборонив користуватися та розпоряджатися цими об`єктами. А слідчий у Дніпрі для забезпечення арешту передав їх на відповідальне зберігання керівникові Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради. Після цього слідчий суддя у Дніпрі зобов`язав слідчих і прокурорів забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика з метою користування та збереження будівельної техніки і будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва. Проте спроба адвоката позивача увійти на об`єкт незавершеного будівництва була невдалою: доступ обмежили співробітники зазначеного комунального підприємства. 3. Надалі слідчий суддя у Києві скасував накладений арешт, а слідчий суддя у Дніпрі зобов`язав слідчих передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання об`єкт незавершеного будівництва. Позивач стверджував, що комунальне підприємство, яке раніше отримало це майно на відповідальне зберігання на підставі ухвали слідчого судді у межах кримінального провадження, продовжувало вчиняти перешкоди у доступі до вказаного об`єкта. Тому звернувся до суду з негаторним позовом до цього підприємства. 4. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову через його необґрунтованість. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та виснував, що відповідач протиправно створив позивачеві перешкоди у здійсненні вільного доступу до майна. Велика Палата Верховного Суду має вирішити питання про те, чи можна за правилами цивільного судочинства розглянути позов про усунення перешкод у користуванні майном, що створює відповідач, який отримав це майно на відповідальне зберігання на підставі ухвали слідчого судді в межах кримінального провадження. (2) Короткий зміст позовної заяви 5. 3 вересня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив усунути для нього й уповноважених ним осіб перешкоди у користуванні нерухомим майном, зареєстрованим у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером 688588112101, а саме об`єктом незавершеного будівництва - багатоквартирним житловим будинком, що складається з цокольного поверху, літ. «А», загальною площею 1088,8 кв. м (готовність - 44 %) і знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (до 15 жовтня 2014 року - АДРЕСА_2 ; після 19 вересня 2017 року - АДРЕСА_3 далі - об`єкт незавершеного будівництва), шляхом зобов`язання відповідача надати вільний доступ до цього майна. 6. Мотивував позов так: 6.1. Позивач є власником об`єкта незавершеного будівництва, що знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113. Надалі вона отримала інші кадастрові номери: 1210100000:02:422:0126 і 1210100000:02:422:0127 (далі - земельна ділянка). 6.2. 29 липня 2016 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову у справі № 200/8683/16-ц за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ейфєль» до позивача про витребування з чужого незаконного володіння об`єкта незавершеного будівництва. 7 жовтня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, згідно з яким змінив зазначене рішення суду першої інстанції у мотивувальній частині, а в іншій - залишив без змін. 6.3. Суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 200/8683/16-ц встановили, що позивач набув право власності на об`єкт незвершеного будівництва від ОСОБА_2 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у порядку добровільного виконання зобов`язання за договором позики від 10 вересня 2015 року. 6.4. 15 травня 2017 року старший слідчий в особливо важливих справах Головного слідчого управління Національної поліції України (далі - ГСУ НП України) за погодженням із прокурором відділу Генеральної прокуратури України звернувся до Печерського районного суду міста Києва з клопотанням про накладення арешту на земельну ділянку, на якій здійснюється незавершене будівництво. 6.5. Того ж дня слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу у справі № 757/26430/17-к про арешт земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 на АДРЕСА_4 із забороною користування та розпорядження цією ділянкою, а також ухвалу у справі № 757/26429/17-к про арешт незавершеного та завершеного самовільного будівництва (крім житлових приміщень, які належать фізичним особам на праві приватної власності), що здійснюється на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 за адресою: АДРЕСА_4 , із забороною користування та розпорядження цим об`єктом, укладення попередніх договорів купівлі-продажу та проведення будь-яких будівельних робіт, спрямованих на завершення будівництва. 6.6. 12 червня 2017 року старший слідчий в особливо важливих справах ГСУ НП України виніс постанову про проведення слідчих дій на іншій території. У цій постанові доручив працівникам Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області (далі - СУ ГУ НП в Дніпропетровській області) у кримінальному провадженні № 12013040650001281 організувати виконання ухвал слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 15 травня 2017 року щодо накладення арешту на земельну ділянку із забороною проведення будівництва, користування та розпорядження нею. 6.7. 6 липня 2017 року старший слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на виконання вищевказаної постанови слідчого в особливо важливих справах ГСУ НП України від 12 червня 2017 року й ухвал слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 15 травня 2017 року виніс постанову, згідно з якою передав на відповідальне зберігання керівнику відповідача Ткаченку Андрію Івановичу (далі - керівник відповідача) земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва. На виконання зазначеної постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області 6 липня 2017 року підписаний відповідний акт приймання-передачі. 6.8. 7 серпня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу, в якій зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 20130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва. 6.9. 8 вересня 2017 року адвокат позивача спробував увійти на об`єкт незавершеного будівництва, проте співробітники відповідача не дозволили йому це зробити. Тоді адвокат позивача подав заяву начальнику Шевченківського відділення поліції Дніпровського відділу поліції ГУ НП в Дніпропетровській області про притягнення до відповідальності керівника відповідача за невиконання зазначеної вище ухвали слідчого судді від 7 серпня 2017 року. З цього приводу керівник відповідача надав письмові пояснення інспектору батальйону патрульної поліції. 6.10. 20 вересня 2017 року Дніпровська міська рада приняла рішення № 80/24 «Про присвоєння адреси незавершеному будівництву багатоквартирному житловому будинку по АДРЕСА_3 ». 6.11. 5 жовтня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва скасував арешт майна, накладений 15 травня 2017 року. 6.12. 14 грудня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу у справі № 200/20739/17, згідно з якою зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126. 6.13. Третя особа вважає себе власником об`єкта незавершеного будівництва на підставі її рішення від 20 вересня 2017 року № 83/24 «Про визначення об`єктом права комунальної власності територіальної громади міста Дніпра об`єкта нерухомого майна по АДРЕСА_3 ». Але це рішення втратило чинність на підставі рішення Дніпровської міської ради від 11 жовтня 2017 року № 30/25. Крім того, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутній запис про реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва на АДРЕСА_3 за третьою особою. 6.14. Позов треба задовольнити, бо позивач є власником об`єкта незавершеного будівництва, а відповідач порушує його право володіння та користування таким майном шляхом створення перешкод у доступі до нього. (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 7. 10 грудня 2018 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так: 7.1. 10 вересня 2015 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за позивачем зареєстроване право власності на об`єкт незавершеного будівництва, який обтяжений арештом на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/26429/17-к. Така реєстрація зберігається згідно з витягом № 145276270 від 14 листопада 2018 року. 7.2. Старший слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на виконання постанови слідчого в особливо важливих справах ГСУ НП України від 12 червня 2017 року у кримінальному провадженні № 120130406500001281 6 липня 2017 року виніс постанову, згідно з якою передав на відповідальне зберігання земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництване відповідачеві, а керівнику останнього як фізичній особі, який підписав відповідний акт приймання-передачі. 7.3. 5 жовтня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу у справі № 757/51819/17-к, згідно з якою скасував накладений на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/26430/17-к арешт земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 на АДРЕСА_4 із забороною користування та розпорядження цією ділянкою. 7.4. 5 жовтня 2017 року слідчий суддя Печерського районного суду міста Києва постановив ухвалу у справі № 757/51821/17-к, згідно з якою скасував накладений за ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва у справі № 757/26429/17-к арешт незавершеного та завершеного самовільного будівництва (крім житлових приміщень, які належать фізичним особам на праві приватної власності), що здійснюється на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:02:422:0113 за адресою: АДРЕСА_4 , із забороною користування та розпорядження цим об`єктом, укладення попередніх договорів купівлі-продажу та проведення будь-яких будівельних робіт, спрямованих на завершення будівництва. 7.5. Безпідставність позову підтверджує ухвала слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17. Згідно з цією ухвалою слідчий суддя зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання недобудований будинок на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126. (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 8. 21 листопада 2019 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову: зобов`язав усунути позивачу й уповноваженим ним особам перешкоди у користуванні належним позивачеві на праві власності об`єктом незавершеного будівництва шляхом зобов`язання відповідача надати вільний доступ позивачеві й уповноваженим ним особам до цього майна; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив. Мотивував постанову так: 8.1. З 10 вересня 2015 року право власності на об`єкт незавершеного будівництва зареєстроване за позивачем. Тому він має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування його майном. Відповідач не заперечував, що чинив такі перешкоди позивачеві. На час звернення до суду позивач через протиправні дії відповідача не реалізував право вільного доступу до майна, власником якого він є, надане ухвалами слідчих суддів, а саме: 8.1.1. Ухвалою слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17. Згідно з цією ухвалою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 120130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження своєї власності - рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва. 8.1.2. Ухвалою слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17. Згідно з цією ухвалою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 , розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126. 8.2. Безпідставним є твердження суду першої інстанції про те, що земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва на відповідальне зберігання передали не відповідачеві, а його керівникові як фізичній особі, яка підписала акт приймання-передачі від 6 липня 2017 року. Керівник відповідача є органом його управління згідно з пунктом 4.1 Статуту відповідача, затвердженого рішенням Дніпровської міської ради від 21 лютого 2018 року № 51/30. 8.3. Обставини, які виникли після ухвалення рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не бере до уваги, оскільки вони можуть бути окремою підставою для звернення з позовом до суду. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. 2 січня 2020 року третя особа подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. (6) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 10. 24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу так: 10.1. У касаційній скарзі є доводи про порушення судами правил юрисдикції; третя особа обґрунтувала касаційну скаргу тим, що спір слід розглядати за правилами кримінального судочинства, а колегія суддів не встановила, що Велика Палата Верховного Суду виклала висновок щодо юрисдикції суду у подібних правовідносинах. 10.2. Відсутні передбачені частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) випадки, за яких справу не можна передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. 7 квітня 2021 року Велика Палата Верховного Суду постановила ухвалу, згідно з якою прийняла справу для продовження розгляду. Мотивувала тим, що позивач у касаційній скарзі (т. 2, а. с. 98-100) та у відзиві на апеляційну скаргу (т. 1, а. с. 198-199) доводив порушення судами правил юрисдикції, а висновок Великої Палати Верховного Суду з цього приводу відсутній. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Третя особамотивувала касаційну скаргу так: 12.1. 27 вересня 2017 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд прийняв постанову у справі № 804/3987/17 за позовом Дніпровської міської ради до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради, треті особи - ЖБК-88 «Металург», ДОДГО «Правозахисна спілка «Допоможемо дітям», ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , за участю Прокуратури Дніпропетровської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії. У постанові суд встановив відсутність передбачених законодавством дозвільних документів на об`єкт незавершеного будівництва. Тому виснував, що таке будівництво є самочинним.Судове рішення у зазначеній справі переглянули апеляційний (25 січня 2018 року) ікасаційний (24 квітня 2019 року) суди, і воно набрало законної сили. 12.2. Право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно не набувають ні особи, які здійснили це будівництво, ні їхні спадкоємці. Таке майно не є об`єктом права власності, воно не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування судом; на нього не можна звернути стягнення за виконавчими документами, у тому числі продати з прилюдних торгів. Державна реєстрація не є підставою набуття права власності, а лише засвідчує це право, яке вже набула особа. Тому неможливо ототожнити факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Оскільки спірний об`єкт нерухомого майна є самочинним будівництвом, то позивач не набув право власності на нього, і відсутні підстави для позову про усунення перешкод у користуванні цим майном. 12.3. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська розглядає справу № 202/3999/16-ц за позовом того самого позивача до ОСОБА_2 , третя особа - Дніпровська міська рада, про визнання права власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення та квартири загальною площею 7549,8 кв. м, розташовані у квартирному (багатоквартирному) житловому будинку (літ. «А-8») за адресою: АДРЕСА_4 . Під час розгляду тієї справи позивач подав заяву про зміну предмета позову, згідно з якою просив суд визнати за ним право власності на матеріали, обладнання, будівельні конструкції, конструктивні елементи будинку й інше майно, використане у процесі будівництва (створення майна) за вказаною адресою. До позову додав копію технічного паспорта на квартирний (багатоквартирний) житловий будинок загальною площею 13198,3 кв. м за вказаною адресою, складений 2 вересня 2017 року фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 , а на підтвердження права власності - інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20 липня 2017 року № 92490215. Відповідно до цієї довідки за позивачем зареєстроване право власності на об`єкт незавершеного будівництва загальною площею 1088,8 кв. м і готовністю 44%.Тому незрозуміло, про усунення перешкод у користуванні яким саме об`єктом - площею 13 198,3 кв. м чи 1088,8 кв. м - іде мова у справі № 200/14342/18, і до якого з цих об`єктів позивач хоче отримати від відповідача вільний доступ. 12.4. Слідчий суддяБабушкінського районного суду м. Дніпропетровська в ухвалах від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17 і від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 зобов`язав на вчинення певних дій не відповідача, а слідчих і прокурорів. 12.5. Оскільки об`єкт незавершеного будівництва переданий на відповідальне зберігання на підставі чинної постанови слідчого й акта приймання-передачі, то і повернення цього об`єкта має відбуватися на відповідній підставі. Дії відповідача з ненадання доступу до об`єкта незавершеного будівництва не є протиправними, оскільки його зберігання відбувається на підставі, яка не відпала. 12.6. Згідно з ухвалами у справі № 200/20739/17 від 14 грудня 2017 року та від 22 грудня 2018 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська зобов`язав слідчих і прокурорів повернути (передати) позивачеві майно. Тому згідно зі статтею 303 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) дії, бездіяльність та рішення слідчих і прокурорів треба оскаржувати у рамках кримінального процесу, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користування майном. 12.7. Відповідно до постанови прокурора відділу Прокуратури Дніпропетровської області від 11 березня 2019 року про скасування постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року про передання майна на відповідальне зберігання слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на підставі акта приймання-передачі від 17 квітня 2019 року для виконання ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 та від 22 грудня 2018 року про роз`яснення порядку виконання ухвали слідчого судді від 14 грудня 2017 року у тій справіпередав «спірне нерухоме майно» на відповідальне зберігання представнику позивача ОСОБА_6 . З огляду на це відсутній предмет спору. (2) Позиції інших учасників справи 13. Інші учасники справи відзив на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій 14. Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, вирішив, що відповідач протиправно перешкоджає позивачеві у здійсненні вільного доступу до об`єкта незавершеного будівництва. Суд касаційної інстанції має встановити, чи може позивач отримати захист права, про яке він стверджує, за правилами цивільного судочинства, чи тільки у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом. 15. Третя особа у касаційній скарзі стверджує, що, оскільки відповідач отримав на відповідальне зберігання об`єкт незавершеного будівництва на підставі чинної постанови слідчого й акта приймання-передачі, то і повернення цього об`єкта має відбуватися на відповідній підставі, а не внаслідок задоволення негаторного позову. Фактично позивач у цивільному судочинстві оскаржує бездіяльність слідчого та прокурора, яку треба оскаржувати за правилами кримінального судочинства, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користування майном. Велика Палата Верховного Суду з таким доводом касаційної скарги погоджується. 16. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 17. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 18. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України). 19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-який спір з цивільних правовідносин, в якому хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо його вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 20. Позивач вважав протиправним ненадання відповідачем доступу до об`єкта незавершеного будівництва з огляду на дві ухвали слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська, які не були виконані: 20.1. Від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17, згідно з якою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 120130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва; 20.2. Від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17, згідно з якою суд зобов`язав слідчих, які здійснюють і будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 , розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126. 21. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 КПК України). 22. Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК України (частина перша статті 24 цього кодексу). 23. Звертаючись із негаторним позовом у вересні 2018 року, позивач звертав увагу суду на те, що 6 липня 2017 року старший слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області виніс постанову, згідно з якою передав земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва на відповідальне зберігання керівнику відповідача. Пов`язана з цим неможливість позивача й уповноважених ним осіб отримати доступ до зазначених об`єктів тривала, незважаючи на те, що: 23.1. 7 серпня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу, в якій зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальних провадженнях № 20130406500001281 і № 12017040000000770, а також прокурорів, які є процесуальними керівниками у цих кримінальних провадженнях, забезпечити позивачеві й уповноваженим ним особам безперешкодний доступ до будівельного майданчика на АДРЕСА_4 з метою користування та збереження рухомого майна у вигляді будівельної техніки та будівельних матеріалів, розташованих на цьому майданчику та в об`єкті незавершеного будівництва. 23.2. 14 грудня 2017 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська постановив ухвалу у справі № 200/20739/17, в якій зобов`язав слідчих, які здійснюють та будуть здійснювати досудове слідство у кримінальному провадженні № 120130406500001281 від 6 березня 2013 року, передати позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речовий доказ, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудований будинок на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташований на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 та на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126. 24. Позивач вирішив обґрунтувати наявність перешкод у користуванні об`єктом незавершеного будівництва, які створює відповідач, за правилами цивільного судочинства, а не використовувати засоби кримінального процесу. Подавши негаторний позов, позивач, з одного боку, намагався у такий спосіб забезпечити виконання ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 7 серпня 2017 року у справі № 200/12806/17 і від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17, а з іншого, - спростувати правомірність постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року (на підставі якої земельну ділянку з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва відповідач отримав на відповідальне зберігання) та підписаного для її виконання акта приймання-передачі. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим використання позивачем у такій ситуації цивільно-правових засобів захисту його прав чи інтересів. 25. Зберігання речових доказів є однією з гарантій реалізації завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК України, й умовою дотримання прав на майно, визнане речовим доказом у кримінальному провадженні, і на яке слідчий суддя наклав арешт. Таке зберігання регламентується, зокрема, статтею 100 КПК України та має забезпечити як подальше цільове використання відповідних об`єктів, виконання завдання та досягнення мети арешту цих об`єктів. 26. Речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню, повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження (пункт перший частини шостої статті 100 КПК України). 27. За змістом частини дванадцятої статті 100 КПК України у порядку цивільного судочинства слід вирішувати спір про належність речей, що підлягають поверненню, а не про усунення перешкод у користуванні майном, переданим на відповідальне зберігання у межах кримінального провадження. 28. 5 грудня 2018 року позивач через його представника звернувся до слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська із заявою у справі № 200/20739/17 про роз`яснення ухвали цього судді від 14 грудня 2017 року, а саме того, хто (слідчий або прокурор) та які процесуальні чи слідчі дії має вчинити для виконання цієї ухвали про передання позивачеві чи уповноваженій ним особі на зберігання речового доказу у кримінальному провадженні № 120130406500001281, який раніше передали на відповідальне зберігання відповідачеві, - недобудованого будинку на АДРЕСА_3 у м. Дніпрі (колишня АДРЕСА_3 ), розташованого на земельній ділянці площею 0,1402 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0127 і на земельній ділянці площею 0,0267 га з кадастровим номером 1210100000:02:422:0126. 29. Необхідність роз`яснення ухвали слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 позивач мотивував тим, що ця ухвала суперечить постанові старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області 6 липня 2017 рокупро передання земельної ділянки з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва на відповідальне зберігання керівнику відповідача. Крім того, адвокат позивача стверджував, що доступ до вищевказаного будинку унеможливлюють не слідчий чи прокурор, а працівники відповідача, які цілодобово знаходяться навколо будинку, охороняючи його. Тобто, саме ці працівники не надають можливості передати позивачеві й уповноваженим ним особам на зберігання зазначений речовий доказ. 30. 22 грудня 2018 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська у справі № 200/20739/17 постановив ухвалу про роз`яснення ухвали від 14 грудня 2017 року. Слідчий суддя зазначив, що керівник відповідача у листі від 27 липня 2018 року повідомив позивача про те, що відповідач не є стороною у кримінальному провадженні, з огляду на що обов`язок повернути майно стосується лише слідчого, а не керівника відповідача. Слідчий суддя роз`яснив порядок виконання його ухвали від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17: вказав, що таке виконання не буде можливим доти, поки постанову старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року не скасує слідчий, який здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12013040650001281, або прокурор, який здійснює процесуальне керівництво цим розслідуванням. 31. На досудовому провадженні можуть бути оскаржені, зокрема, бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у нездійсненні процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим КПК України строк. Відповідну скаргу можуть подати заявник, потерпілий, його представник чи законний представник, підозрюваний, його захисник чи законний представник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володілець тимчасово вилученого майна, інша особа, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування (пункт 1 частини першої статті 303 КПК України). 32. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими доводи третьої особи щодо наявності у кримінальному судочинстві ефективних юридичних засобів для припинення відповідального зберігання арештованого майна. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у кримінальному провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства. 33. Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесіможливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи). Недопустимим з огляду на завдання цивільного судочинства є ініціювання позовного провадження з метою оцінки обставин, які становлять предмет доказування у кримінальному провадженні, чи з метою створення поза межами останнього передумов для визнання доказу, отриманого у такому провадженні, неналежним або недопустимим. Такі позови не підлягають судовому розгляду. У відкритті провадження за ними слід відмовляти на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а у разі, якщо провадження було відкрите, - закривати його на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 (пункти 41-42)). Аналогічно слід діяти і тоді, коли особа звернулася до суду за правилами цивільного судочинства з позовною вимогою, щоби уникнути припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна за правилами кримінального судочинства. 34. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц(пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункт 30), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (пункт 45), від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 (пункт 30)). 35. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов, за яких суд повноважний розглядати позовну заяву. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою. 36. Відсутність у позивачаюридичної можливості за правилами цивільного судочинства усунути створені внаслідок виконання процесуальних рішень, прийнятих у кримінальному провадженні, перешкоди у користуванні майном, яке відповідач у тому провадженні отримав на відповідальне зберігання, є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що доводи позивача про ненадання відповідачем вільного доступу до об`єкта незавершеного будівництва може перевірити суд у процедурі, визначеній КПК України. 37. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що обмеження стосовно розгляду заявленого негаторного позову за правилами цивільного судочинства не порушує право позивача на ефективний засіб юридичного захисту його права чи інтересу стосовно об`єкта незавершеного будівництва. Це підтвердили представники позивача та третьої особи у поясненнях, наданих до суду апеляційної інстанції (т. 1, а. с. 223; т. 2, а. с. 8-9), а також третя особа у касаційній скарзі (т. 2, а. с. 98). Вони зазначили, що відповідно до постанови прокурора відділу Прокуратури Дніпропетровської області від 11 березня 2019 року про скасування постанови старшого слідчого СУ ГУ НП в Дніпропетровській області від 6 липня 2017 року про передання майна на відповідальне зберігання керівнику відповідача слідчий СУ ГУ НП в Дніпропетровській області на підставі акта приймання-передачі від 17 квітня 2019 року для виконання ухвал слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2017 року у справі № 200/20739/17 та від 22 грудня 2018 року про роз`яснення порядку виконання ухвали слідчого судді від 14 грудня 2017 року передав об`єкт незавершеного будівництва й інше майно на відповідальне зберігання представнику позивача. Вказане підтверджує ухвала слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2019 року у справі № 202/5167/19. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 38. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 39. Оскільки третя особа подала касаційну скаргу до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду здійснює касаційний перегляд на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року. 40. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року). Тому доводи касаційної скарги третьої особи, спрямовані на встановлення обставин справи, суд касаційної інстанції досліджувати не може. 41. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України у редакції, що була чинною до 8 лютого 2020 року). 42. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі (пункт 5 частини першої статті 409 ЦПК України). 43. Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 ЦПК України, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. 44. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України). 45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій порушили правила предметної юрисдикції. Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково: рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 рокускасувати, а провадження у справі - закрити. (2.2) Щодо судових витрат 46. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 47. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»). 48. Третя особа, яка подала касаційну скаргу, клопотання про повернення сплаченого судового збору не заявила. (3) Висновок щодо застосування норм права 49. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України). 50. Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК України (частина перша статті 24 цього кодексу). 51. За змістом частини дванадцятої статті 100 КПК України у порядку цивільного судочинства слід вирішувати спір про належність речей, що підлягають поверненню, а не про усунення перешкод у користуванні майном, переданим на відповідальне зберігання у межах кримінального провадження. 52. У кримінальному судочинстві передбачені ефективні юридичні засоби для припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна. Ініціювання з метою впливу на порядок зберігання речових доказів у цьому провадженні іншої судової процедури за правилами ЦПК України суперечитиме завданням як цивільного, так і кримінального судочинства. Тому у випадку, коли особа звернулася до суду за правилами цивільного судочинства з позовною вимогою, щоби уникнути припинення відповідального зберігання арештованого у кримінальному провадженні майна за правилами кримінального судочинства, суд відмовляє у відкритті провадження у цивільній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а у разі, якщо провадження було відкрите, - закриває його на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частинами першою та третьою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а : 1. Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити частково: 1.1. Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року скасувати. 1.2. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Муніципальна варта» Дніпровської міської ради за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідача - Дніпровської міської ради про усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання надати до нього вільний доступ закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Т. О. Анцупова Г. Р. Крет В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98483125
  9. Постанова Іменем України 25 травня 2021 року м. Київ Справа № 752/4995/17 Провадження № 14-41цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула заяву Акціонерного товариства (далі - АТ) «CGM Czech a. s.» (далі - позивач) про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 7 грудня 2017 року (далі - заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами) у справі за позовом цього товариства до ОСОБА_1 (далі - відповідач) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мінюкової-Кручиної Тетяни Павлівни (далі - третя особа) про визнання недійсним договору купівлі-продажу та повернення майна за касаційною скаргою позивача (представник - адвокат Савченко Вікторія Сергіївна) на ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 10 вересня 2020 року, постановлену суддею Чередніченко Н. П., та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року, прийняту колегією суддів у складі Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Трагоній Д. О. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Чеське підприємство інвестувало в Україні гроші у квартиру та зареєструвало за собою право власності на неї. Але надалі у процедурі банкрутства цього підприємства стало відомо, що квартира вибула з його володіння та належить громадянину України. Підставою для набуття останнім права власності на квартиру став договір купівлі-продажу, укладений від імені підприємства представником за довіреністю. 2. Через арбітражного керуючого підприємство звернулося до суду в Україні з позовом до набувача квартири про визнання недійсним цього договору, скасування рішення про державну реєстрацію права власності на неї за відповідачем і повернення квартири. Стверджувало, що не уповноважувало жодну особу для продажу квартири, представник не мав для цього повноважень, а довіреність є підробленою. Суди трьох інстанцій відмовили у позові, оскільки вважали, що підприємство не довело належними та допустимими доказами обставини, які вважало підставами позову. 3. Підприємство подало заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Вважало, що такими обставинами є фіктивність довіреності, а також відсутність у представника повноважень на укладення від імені підприємства договору купівлі-продажу. Ці обставини встановив суд у Чеській Республіці після того, як справу в Україні розглянули суди першої й апеляційної інстанцій, але до того, як такий розгляд відбувся у суді касаційної інстанції. 4. Суди першої й апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Вказали, що обставини, які навело підприємство, не є нововиявленими, бо були йому відомі ще на дату подання позовної заяви, а рішення суду Чеської Республіки є новим доказом таких обставин, якого не було під час первинного розгляду справи. Підприємство подало касаційну скаргу на ці судові рішення. Вважає, що суди не застосували висновок, який Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судусформулював у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 726/938/18. 5. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду про те, що нововиявленою обставиною є не судове рішення, а обставина, яку у ньому встановив суд. 6. Велика Палата Верховного Суду має вирішити, чи є нововиявленими обставинами фіктивність довіреності, а також відсутність у представника повноважень на укладення від імені підприємства договору купівлі-продажу, якщо ці обставини встановив суд Чеської Республіки у рішенні в іншій справі. Це рішення підприємство вже надавало до суду касаційної інстанції під час первинного розгляду справи в Україні, але касаційний суд вважав його новим доказом обставини, яка була підставою позову, а тому не прийняв до уваги. (2) Короткий зміст позовної заяви 7. У березні 2017 року позивач через арбітражного керуючого Еміля Фішера (далі - арбітражний керуючий) звернувся до суду з позовом, у якому просив: 7.1. Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 23 серпня 2014 року, укладений від імені позивача Йозефом Хромяком (далі - представник) з відповідачем, посвідчений третьою особою та зареєстрований у реєстрі за № 635 (далі - договір купівлі-продажу). 7.2. Скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за відповідачем на квартиру АДРЕСА_1 . 7.3. Повернути квартиру у власність позивача. 8. Позов мотивував так: 8.1. У 2009 році чеське підприємство «Stavby a. s.», яке надалі було перейменоване на «CGM Czech a. s.», інвестувало у будівництво квартири, право власності на яку зареєструвало 20 березня 2013 року. 8.2. На підставі рішення Крайового суду м. Градец-Кралове (Чеська Республіка) для розпорядження майном позивача у зв`язку з розпочатою у 2014 році процедурою його банкрутства був призначений арбітражний керуючий. Він, встановлюючи наявність у власності позивача квартири, отримав інформаційні довідки про реєстрацію права власності на неї та виявив, що вона вибула з власності позивача та належить відповідачеві. 8.3. Згідно з отриманими від третьої особи копіями документів, які були надані під час укладення договору купівлі-продажу, від імені позивача діяв представник на підставі довіреності від 1 липня 2014 року, посвідченої написами легалізації № 14200-050-0517 і № 14200-050-0515 відповідно до книги посвідчень поштового відділення Прага-411 від 1 липня 2014 року (далі - довіреність). 8.4. Позивач не уповноважував жодну особу для продажу квартири. Посадові особи позивача, зазначені у довіреності як її підписанти, - заступник голови правління Карел Словак і голова правління Ондржей Піцек - заявили, що ніколи не підписували довіреності на ім`я представника. Тому він не мав повноважень на укладення договору купівлі-продажу, а довіреність є підробленою. 8.5. Підроблення довіреності підтверджує те, що підпис уповноваженої особи пошти - Едіти Навратілової - також несправжній, і штамп пошти не відповідає дійсному, що підтверджує відповідь Чеської пошти на запит арбітражного керуючого. 8.6. Квартиру слід повернути позивачеві, оскільки вона вибула з його володіння поза волею внаслідок підроблення довіреності. (3) Короткий зміст рішення судів першої й апеляційної інстанцій 9. 7 грудня 2017 року Голосіївський районний суд міста Києва ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Це рішення залишив без змін Апеляційний суд міста Києва у постанові від 17 квітня 2018 року, в якій він виправив описку згідно з ухвалою від 11 червня 2018 року. 10. Суди мотивували рішення тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами відсутність необхідного обсягу дієздатності у представника, а також факт підроблення довіреності, на підставі якої ця особа діяла, підписуючи договір купівлі-продажу. Так, позивач не довів відсутність його вільного волевиявлення як сторони на вчинення оскарженого правочину, зокрема не надав судове рішення, у якому був би встановлений факт підроблення довіреності, або згідно з яким вона була би визнана недійсною. (4) Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції 11. 16 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 7 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 квітня 2018 року. Мотивував так: 11.1. Оскільки позивач не довів наявність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу, то суди правильно відмовили у задоволенні позову. 11.2. Довід касаційної скарги про те, що районний суд міста Кутна Гора (Чеська Республіка) у рішенні від 20 квітня 2018 року (далі - рішення чеського суду) встановив факт фіктивності довіреності, на підставі якої укладений договір купівлі-продажу квартири, є безпідставним. Зазначене судове рішення не може бути підставою для скасування оскаржених рішень судів першої й апеляційної інстанцій, оскільки на час ухвалення цих рішень (7 грудня 2017 року та 17 квітня 2018 року) його не існувало (аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц). (5) Короткий зміст заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами 12. 16 листопада 2018 року позивач через арбітражного керуючого звернувся до суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 7 грудня 2017 року. Просив це рішення скасувати й ухвалити нове - про задоволення позовних вимог. Мотивував заяву так: 12.1. Суд першої інстанції виснував, що немає підстав вважати, що у позивача не було вільного волевиявлення на укладення договору-купівлі продажу за відсутності судового рішення, у якому був би встановлений факт підроблення довіреності, або згідно з яким вона була би визнана недійсною. 12.2. Після набрання рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 7 грудня 2017 року законної сили позивачеві стало відомо про обставини, які є істотними для справи № 752/4995/17, однак не були встановлені судом і не могли бути відомі позивачу на час розгляду справи. Так, у рішенні чеського суду встановлені факти фіктивності довіреності, а також відсутності повноважень у представника на укладення договору купівлі-продажу. 12.3. Рішення чеського суду, що набрало законної сили 11 вересня 2018 року, арбітражний керуючий отримав 18 жовтня 2018 року. (6) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 13. 10 вересня 2020 року Голосіївський районний суд міста Києва постановив ухвалу, згідно з якою відмовив у задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Мотивував так: 13.1. Обставина, яку позивач вважає нововиявленою, а саме недійсність довіреності, була відома йому ще на дату подання позовної заяви, і аргумент щодо такої недійсності оцінювали суди трьох інстанцій. 13.2. Обставини, які виникли чи змінилися тільки після ухвалення судового рішення, а тому не могли бути враховані судом під час ухвалення судового рішення, є новими обставинами. Вони можуть бути підставою для того, щоби заявити нову позовну вимогу або інші вимоги на стадії виконання судового рішення (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 147/325/13-ц). 13.3. Рішення чеського суду не є нововиявленою обставиною, а є новим доказом. Тому перегляд рішення суду першої інстанції на підставі нового доказу, який раніше суд не оцінював, суперечитиме пункту 2 частини четвертої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). (7) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції 14. 23 листопада 2020 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року. Мотивував так: 14.1. Факт обізнаності позивача про недійсність довіреності підтверджують доводи позивача, які він навів як у позові, так і в додаткових поясненнях, апеляційній і касаційній скаргах, а також у зверненні до районного суду міста Кутна Гора (Чеська Республіка). 14.2. Суд першої інстанції постановив ухвалу про відмову у задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами з додержанням норм процесуального права. (8) Короткий зміст вимог касаційної скарги 15. У грудні 2020 року позивач подав касаційну скаргу, в якійпросить скасувати ухвалені у справі судові рішення, задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами й ухвалити нове рішення -про задоволення позову. (9) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 16. 21 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки підставою касаційного оскарження судових рішень позивач зазначив застосування норм права без урахування викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 726/938/18 висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. 17. 17 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував так: 17.1. Необхідно відступити від висновку про те, що «нововиявлену обставину визначає не саме судове рішення, тобто подія у вигляді рішення, яке ухвалено після рішення у справі, яка переглядається, а обставини, які у цьому рішенні встановлені» (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 2 липня 2018 року у справі № 922/3388/15, від 12 листопада 2020 року у справі № 910/23892/16, а також постанову Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 серпня 2018 року у справі № 19/5009/1481/11). 17.2. Суд касаційної інстанції по-різному оцінює судове рішення, ухвалене після рішення, що є предметом перегляду за нововиявленими обставинами: 17.2.1. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 826/14797/15 вказав, що рішення суду, яке набуло законної сили та яке згадує заявник у заяві про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, не було під час розгляду та вирішення справи. Встановлена у цьому рішенні обставина є новою, а не нововиявленою. Тому відповідно до статті 361 КАС України підстав для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами немає. 17.2.2. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 147/325/13-ц виснував, що обставини, які виникли чи змінилися тільки після ухвалення судового рішення, а тому не могли бути враховані судом, є новими і можуть бути підставою для заявлення нової позовної вимоги чи інших вимог на стадії виконання судового рішення. 17.2.3. Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 3 серпня 2018 року у справі № 19/5009/1481/11 виснував, що нововиявленою обставиною є встановлений рішенням суду факт недійсності договору, оскільки ця обставина існувала на момент ухвалення рішення суду, яке є предметом перегляду за нововиявленими обставинами, однак стала відомою після ухвалення судом рішення про недійсність правочину в іншій справі. Тобто, хоча останнє суд ухвалив після рішення, що переглядається, факт недійсності правочину існував до цього, але відомо про недійсність стало лише після набрання законної сили відповідним судовим рішенням. Тому встановлений рішенням суду факт недійсності договору в силу закону - це нововиявлена обставина, а не новий доказ (аналогічний висновок висловлений Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 12 листопада 2020 року у справі № 910/23892/16 і від 2 липня 2018 року у справі № 922/3388/15). 17.3. На розгляді Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду є справа № 752/5012/17 про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами з тих самих підстав, що й у справі № 752/4995/17, і щодо подібних правовідносин. 17.4. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, переглядаючи у касаційному порядку справи за зверненнями того самого позивача про визнання недійсними інших договорів купівлі-продажу, зауважив, що у рішенні чеського суду встановлений факт відсутності у представника повноважень на укладення від імені позивача оскаржених договорів і факт фіктивності довіреності. Тому суд касаційної інстанції вважав, що такі договори є недійсними, оскільки укладені від імені позивача представником без відповідних повноважень (див. постанови від 6 листопада 2019 року у справах № 752/22080/16-ц і № 752/4256/17, від 20 жовтня 2020 року у справі № 752/4254/17, від 29 січня 2020 року у справі № 752/4254/17). АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 18. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 18.1. Суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права та не застосував викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 726/938/18 висновок про те, що нововиявленою обставиною (юридичним фактом, який має істотне значення для розгляду справи, але не був і не міг бути відомий заявнику на час ухвалення оскарженого судового рішення) є саме обставина недійсності, що існувала на час розгляду справи й ухвалення судом рішення, котре позивач просить переглянути, а не документи, у яких встановлена така обставина. 18.2. Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що обставини підроблення довіреності та відсутності у представника повноважень на укладення від імені позивача договору купівлі-продажу існували на час вирішення справи, однак стали відомими позивачеві після того, як набрало законної сили рішення чеського суду. Тому такі обставини є нововиявленими у розумінні статті 423 ЦПК України. (2) Позиція відповідача 19. 9 лютого 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_5 від імені відповідача просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення -без змін. Мотивував тим, що рішення іноземного суду не може бути підставою для перегляду справи за нововиявленими обставинами з огляду на те, що це рішення є новим доказом. 20. Того ж дня до Верховного Суду надійшло клопотання про закриття касаційного провадження у справі, яке від імені відповідача подав ОСОБА_5 . Клопотання мотивував тим, що Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 147/325/13-ц уже сформулював висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення у справі № 752/4995/17 відповідно до цього висновку. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Межі розгляду справи судом 21. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України через те, що за твердженням позивача суди не врахували висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 726/938/18. Велика Палата Верховного Суду переглядає судові рішення у межах, визначених зазначеною підставою. 22. У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 ЦПК України (частина перша статті 402 цього кодексу). 23. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 24. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду переглядає у касаційному порядку судові рішення у межах тих доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. (2) Щодо повноважень на представництво відповідача 25. У матеріалах справи є відзив на касаційну скаргу та клопотання про закриття касаційного провадження за підписом ОСОБА_5 як представника відповідача. Велика Палата Верховного Суду залишає ці процесуальні документи без розгляду, оскільки їх підписала особа, яка не підтвердила статус представника згідно з Конституцією України та ЦПК України. 26. Відзив є різновидом заяв по суті спору (частина друга статті 174 ЦПК України). Учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження (частина перша статті 395 ЦПК України). Відзив підписується відповідачем або його представником (частина друга статті 178 ЦПК України). 27. Клопотання є різновидом заяв із процесуальних питань (частина перша статті 182 ЦПК України). Клопотання подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим кодексом (частина третя вказаної статті). Письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником (частина друга статті 183 ЦПК України). 28. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді (частина четверта статті 131-2 Конституції України у редакції Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII (далі - Закон № 1401-VIII), що набрав чинності 30 вересня 2016 року). 29. Представництво виключно адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року. Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом № 1401-VIII, здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню (абзаци перший і третій підпункту 11 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України у редакції Закону № 1401-VIII). 30. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України). 31. Провадження у справі № 752/4995/17 Голосіївський районний суд м. Києва розпочав на підставі ухвали від 13 березня 2017 року, тобто після набрання чинності Законом № 1401-VIII. Отже, представництво інтересів відповідача у цій справі у Верховному Суді у порядку, передбаченому ЦПК України, може здійснювати лише адвокат або законний представник. 32. Відповідач не надав суду документів, передбачених статтею 62 ЦПК України, які би засвідчували, що ОСОБА_5 , який підписав відзив на касаційну скаргу та клопотання про закриття касаційного провадження, має повноваження на представництво як адвокат або як законний представник. В Єдиному реєстрі адвокатів України теж відсутні відомості про ОСОБА_5 як про адвоката. Тому Велика Палата Верховного Суду залишає відзив на касаційну скаргу та клопотання про закриття касаційного провадження без розгляду. (3) Оцінка аргументів позивача та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (3.1) Щодо загальних принципів перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами 33. Рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами. Підставами для такого перегляду є, зокрема, істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи (частина перша та пункт 1 частини другої статті 423 ЦПК України). Близькі за змістом приписи є у частині першій і пункті 1 частини другої статті 320 Господарського процесуального кодексу України, частині першій і пункті 1 частини другої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України. 34. Процедура перегляду остаточного судового рішення за нововиявленими обставинами не є тотожною новому розгляду справи та не передбачає повторної оцінки всіх доводів сторін. Суд має переглянути раніше ухвалене рішення лише в межах нововиявлених обставин. Підставою такого перегляду є не недоліки розгляду справи судом (незаконність та (або) необґрунтованість судового рішення, постанови чи ухвали, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права), а те, що на час ухвалення рішення суд не мав можливості врахувати істотну обставину, яка могла суттєво вплинути на вирішення справи, оскільки її учасники не знали про цю обставину та, відповідно, не могли підтвердити її у суді. Тобто перегляд справи у зв`язку з нововиявленими обставинами спрямований не на усунення судових помилок, а на перегляд судового рішення у вже розглянутій справі з урахуванням обставини, про існування якої стало відомо після ухвалення такого рішення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 19/028-10/13 від 30 червня 2020 року (пункти 7.4-7.5)). 34.1.1. Нововиявлені обставини - це юридичні факти, які мають істотне значення для розгляду справи, існували на час її розгляду, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили та віднесені законом до нововиявлених обставин. Питання про те, які обставини вважати істотними, є оціночним. Суд вирішує його у кожному конкретному випадку з урахуванням того, чи ці обставини могли спростувати факти, покладені в основу судового рішення, та вплинути на висновки суду під час його ухвалення так, що якби вказана обставина була відома особам, які беруть участь у справі, то зміст судового рішення був би іншим (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 726/938/18). 35. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 423 ЦПК України нововиявленими є обставини, які: входять до предмета доказування у відповідній справі; обґрунтовують вимоги або заперечення сторін; можуть вплинути на висновки суду про права й обов`язки її учасників або мають інше істотне значення для правильного вирішення спору; існували на час розгляду справи, рішення в якій переглядається; спростовують фактичні дані, покладені в основу такого рішення; не були встановлені, коли суд ухвалював це рішення; не були та не могли бути відомі на час розгляду справи особі, яка звертається із заявою про перегляд рішення; стали відомими тільки після його ухвалення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 127/10129/17 від 22 січня 2019 року (пункт 26)). 36. Не є нововиявленою обставина, яка ґрунтується на переоцінці доказів, які вже оцінив суд у процесі розгляду справи. Крім того, судове рішення не можна переглядати у зв`язку з нововиявленими обставинами у разі, якщо обставини, передбачені частиною другою статті 423 ЦПК України, відсутні, а також якщо обставини, визначені частиною другою статті 423 ЦПК України, були або могли бути відомі заявникові на час розгляду справи (див. зазначену постанову у справі № 127/10129/17 (пункти 27, 28)). 37. Не належать до нововиявлених нові обставини, які виникли або змінилися після ухвалення судом рішення, новий доказ або нове обґрунтування позовних вимог чи заперечень проти позову. Не може вважатися нововиявленою обставина, яка ґрунтується на переоцінці тих доказів, які вже оцінювали суди під час розгляду справи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 9901/819/18 від 14 квітня 2021 року (пункт 6.38)). (3.2) Щодо застосування загальних принципів перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами у цій справі 38. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що рішення чеського суду є новим доказом підроблення довіреності, що було однією з підстав позову. Тому перегляд судового рішення на підставі нового доказу, який раніше суди не оцінювали, суперечитиме пункту 2 частини четвертої статті 423 ЦПК України. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком судів погоджується. 39. Предмет доказування з боку позивача стосувався, зокрема, обґрунтування відсутності повноважень на укладення договору купівлі-продажу у представника, який діяв від імені позивача, а також підроблення довіреності, на підставі якої ця особа підписала вказаний договір. Під час первинного розгляду справи суди вказали на те, що позивач вказані обставини належними та допустимими доказами не довів, а тому відмовили у задоволенні позову. 40. Позивач вирішив спростувати факти, покладені в основу судових рішень, тим, що надасть у цій справі ухвалене після її розгляду в апеляційній інстанції рішення чеського суду, в якому, за його твердженням, встановлені факти фіктивності довіреності та відсутності у представника повноважень на укладення від імені позивача договору купівлі-продажу. Позивач вважав, що ці факти існували на час розгляду справи. Але зазначив, що тоді вони не були йому відомі, а стали відомими тільки з дня набрання законної сили рішенням чеського суду. Тобто позивач визнав, що таке судове рішення є письмовим доказом, який підтверджує обставини, які були підставами позову. 41. Коли суди першої й апеляційної інстанцій ухвалювали рішення у справі під час її первинного розгляду, вони на підставі тих доказів, які подав позивач, не встановили факти підроблення довіреності та відсутності у представника повноважень на укладення від імені позивача договору купівлі-продажу. Проте для позивача ці факти ще з моменту звернення до суду були відомими та слугували основними аргументами для обґрунтування вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Це підтвердили суди обох інстанцій під час розгляду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Вони зазначили, що обізнаність позивача про недійсність довіреності підтверджують його доводи у позовній заяві, у додаткових поясненнях, апеляційній і касаційній скаргах, а також у зверненні до чеського суду. Аналогічно і про відсутність у представника повноважень на укладення від імені позивача договору купівлі-продажу позивач стверджував у всіх зазначених процесуальних документах. Тому немає підстав вважати, що факти підроблення довіреності та відсутності у представника повноважень на укладення договору купівлі-продажу, які, за твердженням позивача, встановив чеський суд після вирішення справи у судах двох інстанцій в Україні, став відомим для позивача тільки після ухвалення рішень цими судами та набрання законної сили рішенням чеського суду. 42. Отже, розглядаючи заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, суди двох інстанцій правильно вказали, що ті обставини, які позивач вважає нововиявленими (підроблення довіреності та відсутність у представника повноважень на укладення від імені позивача договору купівлі-продажу), були йому відомі ще на дату подання позовної заяви. Тобто вони не є нововиявленими. Тому рішення чеського суду не є доказом, що підтверджує нововиявлені обставини, а могло би бути доказом обставин, які стали підставами позову. Проте цього доказу не існувало під час первинного розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій. А у процедурі перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами суд для підтвердження тих обставин, що слугували підставами позову і які перевіряли суди під час первинного розгляду справи, нові докази не досліджує. 43. Більше того, позивач подав рішення чеського суду ще до суду касаційної інстанції під час первинного розгляду справи. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 грудня 2019 року пояснив, чому не приймає рішення чеського суду, а саме тому, що такого рішення не було на час, коли ухвалили рішення суди першої й апеляційної інстанцій, і такий доказ не може прийняти та дослідити касаційний суд. 44. Змагальність сторін і диспозитивність цивільного судочинства є одними з основних засад (принципів) останнього (пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частина перша статті 12 ЦПК України). Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як на підставі доказів, поданих учасниками справи (частина перша статті 13 ЦПК України). 45. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України). 46. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, inter alia, вимагає, щоби, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів. Цей принцип передбачає повагу до остаточності судових рішень. Згідно з ним жодна сторона не може вимагати перегляду остаточного й обов`язкового судового рішення просто задля нового розгляду справи та постановлення у ній нового рішення. Відступи від цього принципу є виправданими лише тоді, коли вони обумовлюються обставинами суттєвого та неспростовного характеру (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 9 червня 2011 року у справі «Желтяков проти України» («Zheltyakov v. Ukraine»), заява № 4994/04, § 42-43). 47. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення чеського суду у цій справі не є доказом нововиявлених обставин, тобто не підтверджує їхню наявність, а є новим доказом, що може підтверджувати ті самі обставини, які були відомими позивачеві з моменту звернення з позовом до суду в Україні. Подання такого доказу спрямоване на переоцінку тих доказів, які вже дослідили суди першої й апеляційної інстанцій під час первинного розгляду справи. Тому правильними є висновки судів про відмову у задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.Жодних підстав для перегляду остаточних судових рішень, які ухвалили суди під час первинного розгляду справи, немає. (3.3) Щодо підстави, за якою суд відкрив касаційного провадження 48. Позивач стверджує, що суди попередніх інстанцій відмовили у задоволення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, бо не взяли до уваги висновок щодо застосування частин другої та четвертої статті 423 ЦПК України, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 726/938/18. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей висновок не суперечить висновкам судів у справі № 752/4995/17 і стосується іншої ситуації. 49. У справі № 726/938/18 предметом було відшкодування шкоди, завданої потерпілій особі винуватцем дорожньо-транспортної пригоди: 49.1. Суд першої інстанції частково задовольнив позов. Мотивував, зокрема, тим, що страховий сертифікат «Зелена карта» є неналежним доказом страхування цивільно-правової відповідальності відповідача, бо згідно з електронним запитом на офіційному вебсайті Моторного (транспортного) страхового бюро України такий поліс відсутній, і у переліку компаній-кореспондентів іноземних страховиків немає страховика, який цей поліс видав. 49.2. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у позові. Вказав, що оскільки відповідач застрахував цивільно-правову відповідальність, що підтверджує страховий сертифікат «Зелена карта», то обов`язок відшкодувати шкоду у межах суми страхового відшкодування покладається на страховика. 49.3. Позивачка звернулася із заявою про перегляд рішення апеляційного суду за нововиявленими обставинами. Вважала такою обставиною те, що страховий сертифікат «Зелена карта» був підроблений, про що позивачка не знала на час розгляду справи. Факт підроблення підтверджують повідомлення Моторного (транспортного) страхового бюро України про те, що станом на день настання дорожньо-транспортної пригоди відповідальність відповідача не була застрахованою, а також інформація болгарського страховика про те, що відповідним страховим полісом «Зелена карта» був забезпечений інший автомобіль, а не автомобіль відповідача, і такий поліс мав інший строк дії, ніж той, що останній надав до суду. 49.4. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на таке: 49.4.1. Необхідними умовами нововиявлених обставин, визначених пунктом 1 частини другої статті 423 ЦПК України, є те, що вони існували на час розгляду справи, не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи, входять до предмета доказування та можуть вплинути на висновки суду про права й обов`язки осіб, які беруть участь у справі. 49.4.2. Нововиявлені обставини треба підтверджувати фактичними даними (доказами), що в установленому порядку спростовують факти, покладені в основу судового рішення. 49.4.3. Суд має право скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що вони можуть вплинути на юридичну оцінку обставин, яку надав суд у такому рішенні. 49.4.4. Нововиявленою обставиною як юридичним фактом, який має істотне значення для розгляду справи, існував на час ухвалення рішення апеляційного суду, але не був і не міг бути відомий позивачці до моменту отримання документального підтвердження від Моторного (транспортного) страхового бюро України та болгарського страховика, є обставина недійсності страхового сертифіката «Зелена карта». Документи, які підтверджують обставину недійсності зазначеного сертифіката, нововиявленою обставиною не є. 50. Отже, висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 726/938/18, стосувався ситуації, коли факт підроблення страхового сертифіката «Зелена карта» не був об`єктом перевірки судів під час розгляду справи, але цей факт існував, і позивачка про нього дізналася після того, як суд апеляційної інстанції ухвалив рішення про відмову у позові. 51. Натомість у справі № 752/4995/17 обставини підроблення довіреності та відсутності у представника повноважень на укладення від імені позивача договору купівлі-продажу були підставами позову. Для їхнього підтвердження позивач наводив докази, які суди під час первинного розгляду справи оцінили і відповідні обставини не встановили. Рішення чеського суду є документом, який підтверджує певні обставини, а не такою обставиною. Позивач отримав цей документ уже після того, як суди двох інстанцій розглянули його справу, і подав вказане рішення іноземного суду до суду касаційної інстанції, який мотивував, чому не може прийняти його до уваги на тій стадії судового процесу. (3.4) Щодо підстав для відступу від висновку Верховного Суду стосовно нововиявлених обставин 52. В ухвалі від 17 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на необхідність відступу від висновку, сформульованого у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, щодо нововиявлених обставин: 52.1. У справі № 922/3388/15 з огляду на наявність договору про переведення боргу суд припинив провадження у справі в частині позовних вимог. У постанові від 2 липня 2018 рокуВерховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що нововиявленою обставиною є не подія у вигляді рішення суду про визнання недійсним такого договору, а обставина, яку суд встановив у цьому рішенні, тобто означена недійсність договору про переведення боргу.Така обставина існувала на час розгляду справи, не могла тоді бути відомою позивачеві та є істотною для розгляду справи, бо її врахування судом мало би наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке він прийняв. 52.2. У справі № 19/5009/1481/11 на підставі договору про відступлення права вимоги суд замінив стягувача у виконавчому провадження.У постанові від 3 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду вказав, що нововиявленою обставиною є встановлений рішенням суду факт недійсності такого договору, оскільки ця обставина існувала на момент заміни стягувача, не могла бути йому відомою та є істотною, бо її врахування судом мало би наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте(пункти 6.2.7, 6.2.8 постанови). 52.3. У справі № 910/23892/16 суд припинив провадження у справі у частині первісних позовних вимог, зокрема про розірвання контракту суборенди майна, та задовольнив зустрічний позов про зобов`язання вчинити дії за цим контрактом. У постанові від 12 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що нововиявленою обставиною є недійсність контракту суборенди майна у частині додаткової угоди до нього, оскільки ця обставина є істотною для справи, існувала на час її розгляду та не була і не могла тоді бути відома третій особі, яка звертається із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами (пункти 5.10, 5.12 постанови). 53. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки нововиявленою обставиною є не факт ухвалення судового рішення, не самe це рішення як юридичний факт, а обставина, яку у ньому встановив суд, то підстави для відступу від означених висновків немає. (4) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (4.1) Щодо суті касаційної скарги 54. З огляду на наведену оцінку аргументів касаційної скарги та висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою. 55. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 56. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України). 57. Оскільки касаційна скарга є необґрунтованою, ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 10 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року слід залишити без змін. (4.2) Щодо судових витрат 58. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 59. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо суті касаційної скарги, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача. Керуючись частиною першою статті 400, частиною першою статті 402, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду п о с т а н о в и л а: 1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «CGM Czech a. s.» залишити без задоволення. 2. Ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 10 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Т. О. Анцупова Г. Р. Крет В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98483124
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2021 року м. Київ Справа № 916/585/18 (916/1051/20) Провадження № 12-14гс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Пількова К. М., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю секретаря судового засідання Жураховської Т. О., представників учасників справи: Товариства з обмеженою відповідальністю «Французький бульвар-Еліт» - Бісик Я. В, адвоката, реєстратора ОСОБА_1 - не з`явився, Одеської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації» - не з`явився, Акціонерного товариства «Альфа-Банк» - Кузовлєва А. В., адвоката, Товариства з обмеженою відповідальністю «Автостайл» - Олійника Р. В., Кочмара В. В., адвокатів, Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Астер-Фінанс» - не з`явився, розглянула в судовому засіданні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Автостайл» та Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020 (головуючий суддя Аленін О. Ю., судді Бєляновський В. В., Лавриненко Л. В.) та рішення Господарського суду Одеської області від 19.10.2020 (суддя Грабован Л. І.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Французький бульвар-Еліт» до реєстратора ОСОБА_1, Одеської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації», Акціонерного товариства «Альфа-Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Автостайл» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Акціонерного товариства «Альфа-Банк» - Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Астер-Фінанс» про визнання протиправним та скасування рішень реєстратора, скасування записів про право власності та визнання недійсним договору купівлі-продажу в межах справи № 916/585/18 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Астер-Фінанс» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Французький бульвар-Еліт» про банкрутство. 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. У квітні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Французький бульвар-Еліт» (далі - Позивач, ТОВ «Французький бульвар-Еліт») звернулося до реєстратора ОСОБА_1 , Одеської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації», Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк», Банк, правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Автостайл» (далі - ТОВ «Автостайл») з позовом про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 37407015 від 04.10.2017, прийняте державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» ОСОБА_1; скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності № 22661492, внесеного 04.10.2017 до Державного реєстру прав на нерухоме майно державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» ОСОБА_1; визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, а саме: незавершеного будівництва курортно-рекреаційного комплексу сімейного типу, що знаходиться за адресою: Одеська область, м. Одеса, вул. Дача Ковалевського (вул. Амундсена), будівельною готовністю 15 %, розмір загальної площі (фактично) - 793, 7 кв.м, матеріали стін - залізобетон, складові частини об`єкта нерухомого майна: курортно-рекреаційний комплекс А, фундамент Б, підпірна стіна 1, реєстраційний номер 1369655551101 від 20.12.2017, укладеного між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Автостайл», зареєстрованого в реєстрі за № 3294 (далі - Договір купівлі-продажу); скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності № 24056980, внесеного до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саваріною Оленою Сергіївною (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог). 1.2. Позовні вимоги мотивовані тим, що 20.03.2020 ОСОБА_1 подав прокурору відділу Прокуратури Одеської області Мрихину К. О. заяву в порядку статті 469 Кримінального кодексу України, в якій просив укласти угоду про визнання вини у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42018160000000405. Цією заявою ОСОБА_1 повідомив, зокрема, Позивача, що відкрив розділ, провів реєстрацію права власності та вчинив запис за № 37407015 про оформлення права власності за АТ «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк») на спірний об`єкт незавершеного будівництва з порушенням частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»; ОСОБА_1 не встановив, чи наявні підстави для проведення реєстраційних дій, оскільки рішенням Господарського суду Одеської області від 15.09.2014 у справі № 916/2909/14 у рахунок погашення боргу за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки: земельну ділянку, майнові права на нерухомість, будівництво якої незавершене та яка стане власністю іпотекодавця в майбутньому (Об`єкт незавершеного будівництва). Отже, ОСОБА_1 при прийнятті рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 37407015 та внесенні запису про право власності 22661492 порушив частину третю статті 10, пункт 4 статті 18, пункти 2-4 статті 24, частину другу статі 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статті 37-41 Закону України «Про іпотеку», якими на час укладення сторонами іпотечного договору не було передбачено можливості передавати в іпотеку майнові права. Спірний Договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва є недійсним, оскільки на час його укладення власником цього об`єкта був Позивач, а рішення про проведення державної реєстрації не є підставою для набуття права власності відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». 1.3. У травні 2020 року ОСОБА_1 подав заяву, якою визнав позов у частині вимог про скасування рішень реєстратора та скасування записів про право власності. 1.4. ТОВ «Автостайл» та АТ «Альфа-Банк» проти задоволення позовних вимог заперечили, просили у позові відмовити в повному обсязі. 1.5. ТОВ «Автостайл» також просило залишити без розгляду позовні вимоги Позивача про визнання недійсним Договору купівлі-продажу на підставі пункту 3 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 2.1. 28.09.2020 ухвалами Господарського суду Одеської області закрито провадження у справі в частині позовних вимог до Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» та реєстратора ОСОБА_1 на підставі пунктів 6 та 2 відповідно частини першої статті 231 ГПК України. 2.2. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 28.09.2020 залучено громадянина ОСОБА_1 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача. 2.3. 19.10.2020 Господарський суд Одеської області рішенням, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2020, позов ТОВ «Французький бульвар-Еліт» до АТ «Альфа-Банк» та ТОВ «Автостайл» задовольнив частково; визнав протиправним та скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 37407015 від 04.10.2017, прийняте державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Центр державної реєстрації» ОСОБА_1; визнав недійсним Договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва від 20.12.2017, укладений між АТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Автостайл», зареєстрований в реєстрі за № 3294; відмовив у задоволенні позову в частині скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності № 22661492, внесеного 04.10.2017 державним реєстратором Одеської обласної філії КП «Це