Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'большая палата'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 304 результата

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 761/12665/14-ц Провадження N 14-134цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача ОСОБА_2, суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: стягувач - ОСОБА_3, боржник -Приватне акціонерне товариство "Авіакомпанія "Міжнародні Авіалінії України" (далі - ПАТ "Авіакомпанія "МАУ"), заінтересована особа -державний виконавець відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві) Салеомон АртемАндрійович, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року, прийняту колегією суддів у складі судді Піхур О.В. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 10 січня 2018 року у складі колегії суддів Рубан С.М., Желепи О.В., Іванченко М.М., у справі за скаргою ОСОБА_3 на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві Салеомона А.А., заінтересована особа - ПАТ "Авіакомпанія "МАУ", Історія справи Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1. У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на дії та бездіяльність державного виконавця ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві Салеомона А.А., у якій зазначав, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року стягнуто з ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" на користь ОСОБА_3 308 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 17 листопада 2014 року еквівалентно 4 746,28 грн. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26 березня 2015 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року залишено без змін. 3. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 квітня 2015 року відмовлено у відкритті провадження за касаційною скаргою на вказані судові рішення. 4. 08 червня 2015 року на виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року видано виконавчий лист. 5. 19 червня 2015 року постановою державного виконавця ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві Салеомона А.А. за вказаним виконавчим листом відкрито виконавче провадження N 47915448 та надано боржнику семиденний строк для самостійного виконання рішення суду. 6. ОСОБА_3 зазначав, що на його валютний рахунок надійшли грошові кошти у розмірі 173,46 долара США, і тому оскільки, на його думку, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року виконано не у повному обсязі, просив постанову державного виконавця ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві від 30 серпня 2016 року про закінчення виконавчого провадження N 47915448 визнати протиправною та скасувати; визнати протиправною бездіяльність державного виконавця ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві Салеомона А.А. щодо вчинення виконавчих дій з виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року у справі N 761/12665/14-ц. 7. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року у задоволенні скарги ОСОБА_3 відмовлено. 8. Відмовляючи в задоволенні скарги ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що боржник - ПАТ "Авіакомпанія "МАУ"? сплатив стягувачу стягнуті за рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року 308 доларів США в еквіваленті до гривні, що станом на день ухвалення рішення складало 4 746,28 грн. тому державний виконавець правомірно закрив виконавче провадження у зв'язку із виконанням вказаного рішення в повному обсязі. 9. Постановою Апеляційного суду м. Києва від 10 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, а ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року залишено без змін. 10. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що дії державного виконавця щодо винесення 30 серпня 2016 року постанови про закінчення виконавчого провадження правомірні, а скарга не підлягає задоволенню, оскільки кошти в розмірі 4 746,28 грн на виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року боржником сплачені в повному обсязі. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 11. 29 січня 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нову постанову про задоволення його скарги. 12. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що правовідносини сторін у цивільній справі є валютними в розумінні частини другої статті 192, частини третьої статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки всі розрахунки між сторонами здійснювалися виключно в іноземній валюті (доларах США), а відтак правових підстав для конвертування зобов'язань з іноземної валюти у національну валюту України (гривню) немає. Враховуючи, що в резолютивній частині рішення суду зазначено суму стягнення в іноземній валюті (доларах США) з одночасним зазначенням гривневого еквіваленту на час ухвалення рішення, то стягненню в порядку примусового виконання державним виконавцем підлягають кошти саме в іноземній валюті (доларах США), а не їх гривневий еквівалент на час ухвалення рішення. Тому рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року виконано частково, оскільки на рахунок стягувача перераховано лише 173,46 долара США, тоді як розмір стягнутої рішенням суду шкоди становить 308 доларів США. 13. Таким чином, державний виконавець ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві виніс постанову про закінчення виконавчого провадження N 47915448 з порушенням норм Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV). 14. Також заявник посилався на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 01 листопада 2017 року у справі N 6-1063цс17, від 12 липня 2017 року у справі N 6-708цс17, від 10 лютого 2016 року у справі N 6-1680цс15. Доводи інших учасників справи 15. 26 лютого 2018 року представник ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" надіслав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін. Зазначає, що судовими рішеннями на користь ОСОБА_3 постановлено стягнути кошти, які перераховуються на території України, тому сплата здійснюється саме у гривні на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, що відповідає роз'ясненням Міністерства юстиції України від 03 липня 2015 року N 6878-0-30-15/20. Матеріали справи не містять будь-яких доказів про те, що ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" має виконати свої зобов'язання перед заявником саме в іноземній валюті (доларах США). 16. 19 березня 2018 року ОСОБА_3 подав до суду пояснення до касаційної скарги, у яких зазначає, що наведені представником боржника доводи у відзиві на касаційну скаргу є безпідставними, оскільки листом Міністерства юстиції України від 03 липня 2015 року N 6878-0-30-15/20, на який посилається представник боржника, підтверджується позиція саме заявника про те, що у разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягненню під час примусового виконання підлягає саме іноземна валюта, визначена цим рішенням. Положення пункту 28.6.1 Правил авіаперевезення, погоджених Державіаслужбою України 19 червня 2014 року та норми Варшавської Конвенції 1929 року не містять приписів щодо обов'язкової конвертації в гривню чи в іншу валюту сум, належних до сплати на користь авіапасажира в порядку відшкодування. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" та частину п'яту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). 18. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що Верховний Суд України, усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах положень пункту 8 частини першої статті 49 Закону N 606-XIVпри вирішенні питання щодо виконання державним виконавцем судового рішення про стягнення суми, визначеної у рішенні суду в іноземній валюті, із зазначенням гривневого еквіваленту за офіційним курсом НБУ на час вирішення спору, зокрема, у постановах від 12 липня 2017 року (справа N 6-708цс18) та 01 листопада 2017 року (справа N 6-1063цс17) висловив правовий висновок, протилежний висновку, який міститься у його ж постанові від 13 вересня 2017 року (справа N 6-1445цс17). 19. Зазначене, на думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, свідчить про виключну правову проблему, коли правова позиція найвищого суду в державі в системі судоустрою за однакових фактичних і правових обставин, подібних правовідносин різна. 20. Колегія суддів вважає, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України (постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1445цс17), оскільки порушується принцип виконання рішення у повному обсязі, закріплений пунктом 1 частини другої статті 11 Закону N 606-XIV. 21. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року прийняла до розгляду зазначену справу у зв'язку із оскарженням ОСОБА_3 ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року та постанови Апеляційного суду м. Києва від 10 січня 2018 року з підстав, передбачених підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" та частиною п'ятою статті 403 ЦПК України. Позиція Великої Палати Верховного Суду 22. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга має бути задоволена з огляду на таке. 23. Справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку з необхідністю, на думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, відступити від висновку щодо застосування пункту 8 частини першої статті 49 Закону N 606-XIV у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1445цс17, тому саме у цьому контексті Велика Палата Верховного Суду розглядає справу. 24. У справі, яка переглядається, встановлено, що у резолютивній частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року зазначено про стягнення з ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" на користь ОСОБА_3 308 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ станом на 17 листопада 2014 року становило 4 746,28 грн (а. с. 21?28, т. 1). 25. Рішення набрало законної сили 26 травня 2015 року відповідно до рішення Апеляційного суду м. Києва від 26 травня 2015 року, яким змінено мотивувальну частину рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року, виключивши з неї посилання на пункт 13.8.3 Правил повітряних перевезень пасажирів і багажу (умов перевезення) ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" (а. с. 73, т. 1). 26. У виконавчому листі, виданому 08 червня 2015 року Шевченківським районним судом м. Києва, зазначено, що підлягає стягненню з ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" на користь ОСОБА_3 308 доларів США, що в еквіваленті за офіційним курсом НБУ станом на 17 листопада 2014 року становило 4 746,28 грн (а. с. 3, т. 1). 27. У постанові старшого державного виконавця ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві Салеомона А.А. про відкриття виконавчого провадження від 19 червня 2015 року зазначено про стягнення на користь ОСОБА_3 308 доларів США, які належало сплатити на відкритий рахунок стягувача в Публічному акціонерному товаристві "Укрексімбанк" (далі - ПАТ "Укрексімбанк") у доларах США (а. с. 24, т. 1). 28. 16 липня 2015 року ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" (платник, код - 14348681) перерахувало на рахунок ОСОБА_3 в ПАТ "Укрексімбанк" 4 746,28 грн (а. с. 54, т. 1). 29. 22 липня 2015 року ОСОБА_3 подав до філії ПАТ "Укрексімбанк" заяву про повернення вказаних коштів ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" як помилково надісланих (а. с. 62, т. 1). 30. 23 липня 2015 року зазначені грошові кошти повернуті ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" (а. с. 55, т. 1). 31. 31 серпня 2015 року ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" (платник, код - 14348681) перерахувало на рахунок ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві (отримувач, код - 34967593) грошові кошти у розмірі 4 746,28 грн (призначення платежу - перерахування коштів для закриття виконавчого провадження ВП N 47915448 від 19 червня 2015 року) (а. с. 74, т. 1). 32. 21 вересня 2015 року ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" звернулося до Шевченківського районного суду м. Києва з заявою про роз'яснення рішення від 17 листопада 2014 року у частині щодо валюти, яка підлягає стягненню на користь ОСОБА_3. 33. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 10 листопада 2015 року у задоволенні цієї заяви ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" відмовлено (а. с. 30, т. 1). 34. Додана до позовної заяви ОСОБА_3 фотокопія меморіального ордеру N 129355070 про перерахування на його валютний рахунок платником - "Коррахунок" (код - 26296587) грошових коштів у розмірі 173,46 доларів США не зазначена у мотивувальній частині ухвал судів попередніх інстанцій, ними не досліджувалася і правова оцінка їй не надавалася (а. с. 5, т. 1). 35. Згідно із частиною першою статті 1 Закону N 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 36. За частиною першою статті 6 Закону N 606-XIV державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. 37. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 49 зазначеного Закону виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. 38. Відповідно до положень статті 383 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. 39. Аналогічні положення закріплені у статті 446 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним та касаційним судом). 40. Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. 41. Відповідно до вимог статті 192 ЦК України гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. 42. За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов'язання, виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. 43. Загальні положення виконання грошового зобов'язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. 44. У частині третій статті 533 ЦК України закріплено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. 45. Позовні вимоги ОСОБА_3 про стягнення з ПАТ "Авіакомпанія "МАУ" 308 доларів США задоволенорішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року, залишеним без змін рішенням Апеляційного суду м. Києва від 26 березня 2015 року, у зв'язку із застосуванням підпункту "б" пункту 13 постанови Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2002 року N 1535 "Про застосування Порядку і правил проведення обов'язкового авіаційного страхування цивільної авіації", за яким страхова сума, встановлена договором обов'язкового страхування, не повинна бути меншою під час виконання міжнародних польотів? у межах, передбачених міжнародними угодами або законодавством країни (у тому числі для військових та пов'язаних з ними ризиків), на території якої здійснюються пасажирські перевезення, відповідно до уніфікованих умов об'єднання лондонських страховиків або інших умов, що застосовуються у міжнародній практиці; за втрату або шкоду, заподіяну багажу, пошті або вантажу,? суми, еквівалентної 20 доларам США за офіційним обмінним курсом НБУ, за кожен кілограм ваги. 46. Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Закону України від 05 квітня 2001 року N 2346-III "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою. 47. При цьому правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов'язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, тим не менше, не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. 48. Особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті визначені у статті 53 Закону N 606-XIV. 49. Відповідно до частини третьої вказаної статті у разі обчислення суми боргу в іноземній валюті державний виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує ці кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів у гривнях чи іншій валюті державний виконавець за правилами, встановленими частинами першою і другою цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби. 50. Із матеріалів справи убачається, що, ухвалюючи рішення у справі, Шевченківський районний суд визначив суму боргу в іноземній валюті з її відображенням в еквіваленті у гривні за офіційним курсом НБУ станом на день ухвалення. 51. Тобто, визначаючи характер грошового зобов'язання, судом було визначено стягнення з боржника суми саме в іноземній валюті, що на момент ухвалення рішення суду становило визначений за офіційним курсом НБУ еквівалент у національній валюті України. Зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. 52. У разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні. Перерахування суми у національній валюті Україниза офіційним курсом НБУ не вважається належним виконанням. 53. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з висновком колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду про необхідність відступити від правової позиції Верховного Суду України щодо застосування пункту 8 частини першої статті 49 Закону N 606-XIV у подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1445цс17. Висновки щодо застосування норм права 54. У статті 53 Закону N 606-ХІV закріплено особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті. 55. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. 56. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена урезолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 57. Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу. 58. Згідно з частиною першою статті 412 цього ж Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Щодо судових витрат 59. За пунктом 2 частини п'ятої статті 265 ЦПК України у резолютивній частині рішення зазначається розподіл судових витрат. 60. Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 травня 2018 року у справі N 12-66гс18, перелік заяв і скарг, за подання яких не справляється судовий збір, наведений у частині другій статті 3 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" (далі - Закон N 3674-VI), і в цьому переліку відсутні скарги щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби. Водночас у частині другій статті 4 вказаного Закону не встановлено ставки судового збору за подання скарг на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби, проте визначено ставку судового збору за подання апеляційної і касаційної скарг на всі ухвали суду без винятку. 61. На час подання ОСОБА_3 апеляційної скарги редакція частини другої статті 4 Закону N 3674-VI передбачала ставку судового збору за подання фізичною особою до суду апеляційної скарги на ухвалу суду - 0,2 розміру мінімальної заробітної плати (275,60 грн); редакція частини другої статті 4 вказаного Закону станом на час подання касаційної скарги передбачала ставку судового збору за подання фізичною особою до суду касаційної скарги на ухвалу суду - 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (352,40 грн). 62. Оскільки скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню, враховуючий правовий висновок, висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 травня 2018 року у справі N 12-66гс18, на ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві покладається обов'язок зі сплати судових витрат, пов'язаних з розглядом апеляційної та касаційної скарг у справі в розмірі 628 грн у дохід держави. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2016 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 10 січня 2018 року скасувати. 3. Постанову державного виконавця відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві від 30 серпня 2016 року про закінчення виконавчого провадження N 47915448 визнати протиправною та скасувати. 4. Визнати протиправною бездіяльність державного виконавця відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві Салеомона АртемаАндрійовича щодо вчинення виконавчих дій з виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 листопада 2014 року у справі N 761/12665/14-ц. 5. Стягнути з відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві (01032, місто Київ, вулиця Саксаганського, будинок 110, код ЄДРПОУ 34967593) судовий збір у розмірі 628 (шістсот двадцять вісім) гривень в дохід держави. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Відповідно до вимог частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Кібенко О.Р. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  2. Постанова Іменем України 27 червня 2018 року м. Київ Справа N 607/12895/17 Провадження N 14-196 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Тернопільської міської ради (далі також - відповідач), за участю третьої особи без самостійних вимог - Прокуратури Тернопільської області (далі також - третя особа), про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою позивача на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 жовтня 2017 року, постановлену суддею Сташків Н.М., та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 5 грудня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Храпак Н.М., Дикун С.І. та Парандюк Т.С. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Тернопільська міська рада, третя особа без самостійних вимог: Прокуратура Тернопільської області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 16 жовтня 2017 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив визнати протиправним і скасувати рішення Тернопільської міської ради N 6/30/88 від 22 березня 2013 року (далі також - оскаржене рішення), яким третій особі затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,35 га під будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудовано-прибудинковими приміщеннями громадського призначення та гаражами для легкових автомобілів на проспекті Степана Бандери, надано третій особі зазначену ділянку в постійне користування, віднесено її до земель житлової та громадської забудови і зобов'язано третю особу у двомісячний термін здійснити державну реєстрацію права постійного користування вказаною земельною ділянкою. Мотивував тим, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки третій особі затверджений з порушенням встановленого законом порядку зміни цільового призначення земельної ділянки. 2. Позивач вказував, що йому належить охоронюваний законом інтерес, який полягає у прагненні користуватися конкретним матеріальним благом, а саме: отримувати від органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб рішення та дії, які відповідають визначеним Конституцією та законами України засадам, тобто такі, що вчинені в межах, на підставі та у спосіб, визначений законом. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 23 жовтня 2017 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області постановив ухвалу, якою відмовив позивачу у відкритті провадження у справі та роз'яснив позивачу, що відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом. 4. Суд першої інстанції вважав, що у спірних правовідносинах відповідач реалізує контрольні функції у сфері управління, а тому розгляд такого спору належить до юрисдикції адміністративного суду. Ухвала обґрунтована, зокрема, висновками Верховного Суду України, сформульованими у постановах від 19 січня 2016 року у справі N 21-3690 а 15 та від 7 червня 2016 року у справі N 21-1341 а 16, а також статтями 116, 122-124 Земельного кодексу України. 5. На думку суду першої інстанції, спірні правовідносини мають публічно-правову природу; відповідач, приймаючи оскаржене рішення, реалізовував делеговані йому державою владні повноваження, якими він наділений в силу приписів національного законодавства. А тому справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 5 грудня 2017 року Апеляційний суд Тернопільської області постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 жовтня 2017 року. 7. Апеляційний суд вказав на те, що позивач звернувся з позовом про визнання незаконними рішень відповідача щодо надання дозволу на складання проекту землеустрою та затвердження проекту землеустрою, надання земельної ділянки в користування, віднесення земельної ділянки до земель житлової та громадської забудови та скасування рішення державного реєстратора. 8. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у спірних правовідносинах позивач реалізує свої контрольні функції "у сфері управління діяльності" як заступник голови Громадської спілки "Рада Бізнесу Тернопілля", депутат Тернопільської міської ради та мешканець Тернополя і не зазначає, яке у нього є речове право на земельну ділянку, якої стосується оскаржене рішення. Вказане, на думку апеляційного суду, унеможливлює застосування до спірних правовідносин висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510 цс 15. 9. Враховуючи те, що спір виник у зв'язку із захистом публічно-правового інтересу позивача, апеляційний суд дійшов висновку, що справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 10. Крім того, суд зазначив, що ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 23 березня 2017 року у справі N 607/13749/16-ц провадження за аналогічним позовом було закрито у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 23 грудня 2017 року позивач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 жовтня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 5 грудня 2017 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 12. 2 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 13. Вказану ухвалу суд обґрунтував тим, що позивач оскаржує ухвали судів першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення ними правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 14. Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оцінюватися судом на предмет законності. А вимоги про визнання такого рішення незаконним мають розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки за результатами реалізації цього рішення в особи, на користь якої воно ухвалене, виникає майнове право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. 15. Позивач вказує на те, що у його ситуації вимога про визнання незаконним рішення суб'єкта владних повноважень відповідає способам захисту порушеного цивільного права, передбаченим статтею 16 Цивільного кодексу України, та має розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання речового права особи, що виникло в результаті та після реалізації оскарженого рішення. (2) Позиції інших учасників справи 16. Відповідач відзив на касаційну скаргу не надав. 17. 13 лютого 2018 року третя особа подала відзив на касаційну скаргу, в якому вказала на те, що ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 22 травня 2017 року у справі N 607/13749/16-ц, в якій позивач оскаржив те саме рішення відповідача, провадження було закрите на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, оскільки справа має розглядатися за правилами адміністративного, а не цивільного судочинства. 18. На думку третьої особи, повторне прийняття до розгляду Тернопільським міськрайонним судом позову про скасування оскарженого рішення суперечило б ухвалі Апеляційного суду Тернопільської області від 22 травня 2017 року у справі N 607/13749/16-ц, що набрала законної сили та не оскаржувалась позивачем. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 19. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій або бездіяльності Конституцією чи законами України було встановлено інший порядок судового провадження. 20. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 21. Згідно з частиною першою статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. 22. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і який виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 23. Отже, юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення (виконання або невиконання такою стороною зазначених функцій). 24. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та земельних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 25. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судом касаційної інстанції, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 26. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 27. Відтак, вирішуючи питання про юрисдикцію спору, необхідно з'ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа. 28. Оскарженим рішенням було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, передано останню третій особі у постійне користування, віднесено земельну ділянку до земель житлової та громадської забудови, а також зобов'язано третю особу здійснити державну реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою відповідно до чинного законодавства. На думку позивача, третя особа набула таке право неправомірно. 29. Зміст права постійного користування земельною ділянкою та суб'єкти, які можуть отримати земельні ділянки у постійне користування, визначені статтею 92 Земельного кодексу (далі - ЗК) України. 30. Відповідно до статті 126 ЗК України право користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". 31. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення, обов'язковій державній реєстрації підлягає, зокрема право постійного користування розміщеною на території України земельною ділянкою, що належить територіальній громаді в особі органів місцевого самоврядування. 32. Тобто, державна реєстрація права постійного користування земельною ділянкою є реалізацією оскарженого рішення суб'єкта владних повноважень, після чого воно вичерпує свою дію. 33. З моменту державної реєстрації у встановленому законом порядку права постійного користування земельною ділянкою припиняються адміністративні відносини між відповідним органом місцевого самоврядування та юридичною особою, якій передано земельну ділянку у постійне користування, і виникають приватноправові відносини, що характеризуються рівністю учасників. Залежно від складу таких учасників спори щодо цих відносин можуть бути предметом судового розгляду за правилами цивільного чи господарського судочинства. 34. Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 квітня 2018 року у справі N 539/1957/16-ата від 30 травня 2018 року у справі N 150/928/14-а. 35. Суди першої й апеляційної інстанцій, дійшовши висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі та стверджуючи про публічно-правовий характер спору, не з'ясували зміст спірних правовідносин, зокрема, не встановили, чи було реалізоване оскаржене рішення та чи вичерпало воно свою дію. 36. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає передчасними висновки судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі з підстав порушення правил юрисдикції. 37. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 38. Суди встановили, що позивач просив визнати протиправним і скасувати оскаржене рішення, яким третій особі затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,35 га під будівництво багатоквартирного житлового будинку з вбудовано-прибудинковими приміщеннями громадського призначення та гаражами для легкових автомобілів на проспекті Степана Бандери, надано третій особі зазначену ділянку в постійне користування, віднесено її до земель житлової та громадської забудови і зобов'язано третю особу у двомісячний термін здійснити державну реєстрацію права постійного користування вказаною земельною ділянкою. 39. З огляду на це помилковим є висновок апеляційного суду про те, що позивач оспорює не лише рішення відповідача щодо затвердження проекту землеустрою, надання земельної ділянки в користування, віднесення земельної ділянки до земель житлової та громадської забудови, але й щодо надання дозволу на складання такого проекту та скасування рішення державного реєстратора. 40. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок апеляційного суду, який відніс спір до юрисдикції адміністративного суду з огляду те, що позивач як заступник голови Громадської спілки "Рада Бізнесу Тернопілля", депутат Тернопільської міської ради та мешканець Тернополя реалізує у спірних правовідносинах свої контрольні функції "у сфері управління діяльності". 41. Суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження за пунктом 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення ним відповідного рішення, з огляду на те, що позовна заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. 42. Перевіряючи правильність застосування норм процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд звернув увагу на наявність ухвали Апеляційного суду Тернопільської області від 23 березня 2017 року у справі N 607/13749/16-ц про закриття провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у чинній на той час редакції. 43. Третя особа у відзиві на касаційну скаргу також обґрунтовує законність відмови у відкритті провадження у справі N 607/12895/17 ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області про закриття провадження у справі N 607/13749/16-ц, але датованою 22 травня 2017 року. 44. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. 45. Залишаючи в силі ухвалу суду першої інстанції у справі N 607/12895/17, суд апеляційної інстанції зауважив, що провадження у справі N 607/13749/16-ц було закрите з огляду на те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а не у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що і в справі N 607/12895/17. Частину третю статті 206 ЦПК України. 46. Згідно з частиною третьою статті 206 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення судами оскаржених рішень, у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Наявність підстав для застосування у справі N 607/12895/17 частини третьої статті 206 ЦПК України у вказаній редакції суди не перевірили. 47. Відтак, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 48. Відповідно до частини третьої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. 49. Згідно з частиною четвертою вказаної статті у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. 50. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 51. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 52. Велика Палата Верховного Суду вважає, що ухвали судів першої й апеляційної інстанцій слід скасувати, а матеріали справи направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження. 53. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи (частина п'ята статті 411 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 55. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року). 56. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі стосовно оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про затвердження документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність чи у користування, суд повинен з'ясувати, чи було це рішення реалізоване, тобто, чи набув його адресат відповідне речове право на земельну ділянку, після чого оскаржене рішення вичерпало свою дію. 57. Суд відмовляє у відкритті провадження у справі за пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, якщо адресат рішення суб'єкта владних повноважень про затвердження документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність чи у користування не набув відповідне речове право. 58. Якщо з позовної заяви та додатків до неї неможливо встановити факт набуття адресатом оскарженого рішення речового права на земельну ділянку, суд відкриває провадження у справі. У разі, якщо після цього буде встановлено, що вказане речове право адресат оскарженого рішення не набув, суд закриває провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року. Керуючись частиною першою статті 400, частиною третьою та четвертою статті 406, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити. 2. Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 жовтня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 5 грудня 2017 року скасувати, а матеріали справи направити до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області для вирішення питання про відкриття провадження. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Повний текст постанови підписаний 11 липня 2018 року.
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 819/353/16 Провадження N 11-163апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу N 819/353/16 за позовом ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" Кадирова В.В. (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду; ПАТ "Дельта Банк" відповідно) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 вересня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Мікули О.І., Качмара В.Я., Кушнерика М.П. Історія справи Короткий зміст позовних вимог 1. У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду від 16 вересня 2015 року N 813 у частині визнання правочину за договором банківського вкладу (депозиту) від 25 лютого 2015 року N 023-19553-250215, укладеного між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_3, нікчемним правочином; зобов'язати уповноважену особу Фонду надати Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_3 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ "Дельта Банк" за рахунок Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) N 023-19553-250215 від 25 лютого 2015 року. 2. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що він є вкладником ПАТ "Дельта Банк" за договором банківського вкладу (депозиту) "Найкращий" від 25 лютого 2015 року N 023-19553-250215 на суму 2927 доларів США, проте відповідач протиправно та необґрунтовано виніс рішення про визнання зазначеного договору нікчемним і не включив його до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 3. Постановою Правління Національного банку України N 692/БТ від 30 жовтня 2014 року, яка доведена до керівників структурних підрозділів банку 15 січня 2015 року, ПАТ "Дельта Банк" віднесено до категорії проблемних банків. 4. Також заборонено проведення будь-яких операцій за чинними договорами, за результатами яких збільшується гарантована сума відшкодування за вкладами фізичних осіб Фондом. 5. На підставі постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року за N 150 "Про віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних", виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 02 березня 2015 року за N 51 "Про запровадження тимчасової адміністрації ПАТ "Дельта Банк", згідно з якою з 03 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду Кадирова В.В. 6. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 02 жовтня 2015 року N 664 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Дельта Банк", виконавча дирекція Фонду 02 жовтня 2015 року прийняла рішення N 181 "Про початок здійснення процедури ліквідації Акціонерного товариства "Дельта Банк" та делегування повноважень ліквідатора банку", відповідно до якого розпочато процедуру ліквідації Акціонерного товариства "Дельта Банк" з 05 жовтня 2015 року по 04 жовтня 2017 року. 7. 25 лютого 2015 року ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_3 уклали договір N 023-19553-250215 банківського вкладу (депозиту) "Найкращий". 8. Відповідно до цього договору банк відкриває вкладнику вкладний (депозитний) рахунок та приймає від нього внесені в порядку, передбаченому цим договором, грошові кошти в сумі 2927 доларів США з нарахуванням 5,5 % річних. 9. ОСОБА_3 доручив розмістити належні йому кошти на депозит у ПАТ "Дельта Банк" у сумі 2927 доларів США ОСОБА_8 відповідно до укладеного договору доручення від 25 лютого 2015 року. 10. Депозитний рахунок, відкритий за договором банківського вкладу N 023-19553-250215, поповнений на 2927 доларів США 25 лютого 2015 року шляхом переказу коштів з рахунку ОСОБА_8, згідно з платіжним дорученням від 25 лютого 2015 року N 46469788. 11. 23 вересня 2015 року уповноважена особа Фонду направила ОСОБА_3 повідомлення N 8821/2244 про нікчемність договору банківського вкладу (депозиту) від 25 лютого 2015 року N 023-19553-250215, відповідно до пункту 7 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 12. Тернопільський окружний адміністративний суд постановою від 25 квітня 2016 року в задоволенні позову відмовив. 13. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 вересня 2016 року постанову суду першої інстанції скасовано, провадження в адміністративній справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року. 14. Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки спір щодо захисту права в разі його порушення банком, який перебуває у стадії ліквідації, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 15. 29 вересня 2016 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга ОСОБА_3, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм процесуального права, він просив скасувати ухвалу цього суду про закриття провадження у справі, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Доводи інших учасників справи 16. Уповноваженою особою Фонду подано заперечення на касаційну скаргу позивача, в яких відповідач просить залишити ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2016 року без змін з підстав її законності та обґрунтованості. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 17. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 31 жовтня 2016 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 18. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 19. Відповідно до статті 327 КАС судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 20. 14 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. 21. Згідно з цією нормою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 22. Оскільки ОСОБА_3 оскаржує ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 вересня 2016 року з підстав порушення судом правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду. 23. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 3 березня 2018 року прийняла до розгляду цю справу та призначила її до розгляду в письмовому провадженні. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 24. Перевіривши за матеріалами справи викладені у касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про наявність підстав для задоволення скарги частково, зважаючи на таке. 25. Відповідно до частини першої статті 341 КАС у редакції Закону N 2147-VIII суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 26. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 27. Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі "Zand v. Austria" та у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з &l.;…&gf; питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів &?е;…&?;". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. 28. Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. 29. Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 30. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 КАС України). 31. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 32. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є характер спору. Публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин. 33. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, або такий, що йому не суперечить. Спір є приватноправовим навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. 34. Помилковим є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), оскільки визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 35. Відповідно до статті 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" N 4452-VI (далі - Закон N 4452-VI) Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами. 36. Позивач оскаржує дії щодо ненадання до Фонду інформації про нього як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ "Дельта Банк" за рахунок Фонду. 37. Згідно із частинами 1, 2 статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути більшою 200000 гривень. 38. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. 39. Відповідно до статті 27 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону. 40. Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом N 4452-VI, для виконання Фондом відповідних зобов'язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб'єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків. 41. Частиною другою статті 6 Конституції України визначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. 42. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 07 грудня 2000 року N 2121-III і Закон N 4452-VI є основними правовими актами в регулюванні відносин щодо визнання банку неплатоспроможним. 43. Закриваючи провадження у даній справі, суд апеляційної інстанції послався на постанову Верховного Суду України від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14. Проте, за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах у справах N 910/12294/16 від 11 квітня 2018 року, N 910/24198/16 від 16 травня 2018 року та N 910/17448/16 від 16 травня 2018 року, яка відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у зазначеній вище постанові, такі правовідносини врегульовуються спеціальним Законом N 4452-VI і не підпадають під дію загального законодавства про банкрутство, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства з підстав, викладених у постанові від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, немає. 44. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням встановленого частиною першою статті 26 Закону N 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічні правові позиції висловлені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі N 820/11591/15. 45. Таким чином, помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання уповноваженої особи Фонду надати до Фонду інформацію про ОСОБА_3як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ "Дельта Банк" за рахунок Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) N 023-19553-250215 від 25 лютого 2015 року. 46. Водночас, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду від 16 вересня 2015 року N 813 у частині визнання правочину за договором банківського вкладу (депозиту) від 25 лютого 2015 року N 023-19553-250215, укладеного між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_3, нікчемним правочином. 47. Згідно із частинами першою, другою та десятою статті 38 Закону N 4452-VI Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 48. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 Закону N 4452-VI, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними. 49. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI) незалежно від того, чи проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів ПАТ "Дельта Банк" і виданий згаданий наказ. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. Відповідно позиція відображена у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах N 910/12294/16 від 11 квітня 2018 року, N 910/24198/16 від 16 травня 2018 року та N 910/17448/16 від 16 травня 2018 року. 50. Оскільки наказ про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює повноваження органу управління банку, він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому не можуть порушуватися будь-які права таких осіб унаслідок прийняття цього наказу. Звідси права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи. 51. Отже, встановлена правова природа згаданого наказу унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його недійсним, а тому позовні вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу уповноваженої особи Фонду від 16 вересня 2015 року N 813 у частині визнання правочину за договором банківського вкладу (депозиту) від 25 лютого 2015 року N 023-19553-250215, укладеного між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_3, нікчемним правочином, не можуть бути розглянуті у судовому порядку (в тому числі в господарських судах). 52. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов правильного і обґрунтованого висновку про закриття провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС в зазначеній частині. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 53. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС у редакції Закону N 2147-VIII суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. 54. Відповідно до частини першої статті 353 КАС у редакції Закону N 2147-VIII підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 55. Отже, викладені в оскаржуваній ухвалі суду апеляційної інстанції висновки про непоширення юрисдикції адміністративного суду на справу у спорі щодо зобов'язання уповноваженої особи Фонду надати інформацію про ОСОБА_3 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ "Дельта Банк" за рахунок Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) N 023-19553-250215 від 25 лютого 2015 року, ґрунтуються на неправильному застосуванні норм права. 56. Тому на підставі частини першої статті 353 КАС ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 вересня 2016 року підлягає в зазначеній частині скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. 57. Водночас, ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 вересня 2016 року в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду від 16 вересня 2015 року N 813 у частині визнання правочину за договором банківського вкладу (депозиту) від 25 лютого 2015 року N 023-19553-250215, укладеного між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_3, нікчемним правочином, підлягає залишенню без змін з урахуванням мотивування, викладеного вище. Ураховуючи наведене та керуючись ст. ст. 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції Закону N 2147-VIII, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 вересня 2016 року у справі N 819/353/16в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог ОСОБА_3 про зобов'язання уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" Кадирова В.В. надати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію про ОСОБА_3, як вкладника який має право на відшкодування коштів за вкладами у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк" за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб за договором банківського вкладу (депозиту) N 023-19553-250215 від 25 лютого 2015 року скасувати. Справу N 819/353/16 в цій частині направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. 3. В іншій частині ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 7 вересня 2016 року у справі N 819/353/16 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття й оскарженню не підлягає. Відповідно до частини третьої статті 355 Кодексу адміністративного судочинства України постанова оформлена суддею Кібенко О.Р. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2018 року м. Київ Справа N 819/583/16 Провадження N 11-188апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" Ларченко І.М. (далі - Фонд; уповноважена особа Фонду; ПАТ "Банк Форум" відповідно) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2016 року (у складі колегії суддів Курильця А.Р., Кушнерика М.П., Мікули О.І.), УСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними дії та зобов'язати відповідача зарахувати в рахунок погашення кредитних зобов'язань позивача за кредитним договором від 4 липня 2008 року грошові кошти, а саме 6,23 грн та 7654,03 долари США, заявлені як кредиторські вимоги перед ПАТ "Банк Форум". На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив про те, що він 20 листопада 2015 року надіслав до уповноваженої особи Фонду заяву про зарахування в рахунок погашення кредитних зобов'язань грошових коштів (6,23 грн та 7 654,03 долари США), заявлених ним як кредиторські вимоги перед ПАТ "Банк Форум". Проте уповноважена особа Фонду надала відповідь, що на підставі пункту 7 статті 52 Закону України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" ОСОБА_3 визначено пов'язаною з банком особою, що унеможливлює зарахування зустрічних однорідних вимог та спрямування грошових коштів, які визнані кредиторськими вимогами, в рахунок погашення зобов'язань перед ПАТ "Банк Форум". Тернопільський окружний адміністративний суд постановою від 7 червня 2016 року позов задовольнив. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 28 вересня 2016 року постанову суду першої інстанції скасував, провадження в адміністративній справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у чинній на той час редакції. Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки спір щодо захисту права в разі його порушення банком, який перебуває у стадії ліквідації, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 17 жовтня 2016 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга ОСОБА_3, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм процесуального права при визначенні підсудності спору, скаржник просив скасувати ухвалу цього суду про закриття провадження у справі, а справу направити для продовження розгляду до Львівського апеляційного адміністративного суду. У запереченнях на касаційну скаргу уповноважена особа Фонду вважає, що ухвала суду апеляційної інстанції є законною, постановлена з дотриманням та правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду апеляційної інстанції - без змін. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 жовтня 2016 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 На підставі частини шостої статті 346 КАС справа за позовом ОСОБА_3 передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до частини першої статті 341 КАС у чинній редакції суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Під час розгляду цієї справи суд першої інстанції встановив такі фактичні обставини. На підставі постанови Правління Національного банку України від 13 червня 2014 року N 335 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Банк Форум" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 16 червня 2014 року N 49 "Про початок ліквідації ПАТ "Банк Форум". 18 червня 2014 року виконавча дирекція Фонду прийняла рішення про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ "Банк Форум" з відшкодуванням з боку Фонду коштів за вкладами фізичних осіб. За рішенням виконавчої дирекції Фонду від 28 травня 2015 року N 106 "Про продовження строку здійснення процедури ліквідації ПАТ "Банк Форум" строк здійснення процедури ліквідації цього Банку продовжено на один рік до 16 червня 2016 року. Відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду від 26 травня 2016 року N 840 "Про продовження строку здійснення процедури ліквідації ПАТ "Банк Форум" строк здійснення процедури ліквідації Банку продовжено на два роки до 15 червня 2018 року. Згідно з довідкою від 5 серпня 2014 року N 574/3500 залишок коштів на рахунках позивача, відкритих у банку, становив 6,23 грн та 7654,03 долари США. Станом на 7 червня 2016 року депозитні рахунки позивача закриті. Позивача включено до реєстру кредиторів. Розмір суми кредиторських вимог складає 89 868,34 грн. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції та надані на противагу їм заперечення на касаційну скаргу, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з частиною першою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судами рішень) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС). Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом із тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. ОСОБА_3 у позовній заяві зазначає, що визнання його пов'язаною із банком особою та відмова на підставі цього в зарахуванні зустрічних однорідних вимог та спрямуванні грошових коштів, що визнані кредиторськими вимогами, в рахунок погашення його зобов'язань перед банком не відповідають закону. Вважає, що порушене його право на зарахування зустрічних однорідних вимог та спрямування грошових коштів, що визнані кредиторськими вимогами, в рахунок погашення його зобов'язань перед банком, підлягає захисту та відновленню шляхом зобов'язання уповноваженої особи Фонду зарахувати в рахунок погашення його кредиторських зобов'язань за кредитним договором від 4 липня 2008 року грошові кошти (6,23 грн та 7654,03 долари США), заявлені ним як кредиторські вимоги перед банком. Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно з частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених статтею 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку. Відповідно до частини п'ятої статті 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Згідно з частиною другою статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, установлених цим Законом. За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, за змістом наведених правових норм, на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації. Спір у цій справі стосується правомірності дій уповноваженої особи Фонду щодо відмови ОСОБА_3 у зарахуванні в рахунок погашення його кредитних зобов'язань за кредитним договором від 4 липня 2008 року грошових коштів (6,23 грн та 7654,03 долари США), заявлених ним як кредиторські вимоги перед ПАТ "Банк Форум". Відповідно до пункту 8 частини четвертої статті 26 Закону N 4452-VI Фонд не відшкодовує кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов'язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов'язань. Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 36 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації не здійснюється зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог. Відповідно до статті 12 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, установлених законом. Зазначене дає підстави стверджувати, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а спірні правовідносини виникли у зв'язку з наявністю у позивача зобов'язань за кредитним договором, уповноважена особа Фонду в цьому випадку діє як орган управління банком, який здійснює заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втраті майна та грошових коштів. Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вимоги позивача про зарахування в рахунок погашення його кредитних зобов'язань за кредитним договором грошових коштів, заявлених ним як кредиторські вимоги перед банком, прямо пов'язані з виконанням позивачем інших зобов'язань перед цим банком (умов кредитного договору), а тому цей спір не є публічно-правовим та не може розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про закриття провадження у цій справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень), є обґрунтованим. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, помилково зазначив, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, не врахувавши суб'єктний склад правовідносин. Як убачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли між фізичною особою ОСОБА_3 та юридичною особою ПАТ "Банк Форум" в особі уповноваженої особи Фонду. Відповідно до статті 1 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття рішень; далі - ЦПК) завданням цивільного судочинства є справедливий неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частинами першою, другою статті 11 ЦК цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини. Відповідно до статті 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Предметна підсудність, юрисдикція цивільних прав передбачена у частині першій статті 15 ЦПК, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства. Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 826/7532/16, від 23 травня 2018 року у справі N 811/568/16, від 6 червня 2018 року у справі N 813/2776/16. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС у чинній редакції суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Статтею 351 КАС у чинній редакції закріплено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України у чинній редакції, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 вересня 2016 року змінити в частині визначення підсудності справи господарській юрисдикції, визначивши право на звернення з цим позовом до суду в порядку цивільного судочинства. В іншій частині судове рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття й оскарженню не підлягає. У повному обсязі постанову складено 6 липня 2018 року. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  5. Постанова Іменем України 4 липня 2018 року м. Київ Справа N 653/1096/16-ц Провадження N 14-181 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів:Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом Генічеської міської ради (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4 (далі також - відповідачі), третя особа без самостійних вимог - Комунальне підприємство "Міське житлове будівництво" (далі також - третя особа), про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстрації за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Прокопчук Л.П., Базіль Л.В. та Полікарпової О.М. Учасники справи: позивач: Генічеська міська рада, відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа без самостійних вимог: Комунальне підприємство "Міське житлове будівництво". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 5 квітня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням збільшених позовних вимог просив визнати відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі АДРЕСА_1 (далі також - службова квартира), виселити їх без надання іншого житлового приміщення та зобов'язати знятися з реєстраційного обліку. 2. Позовні вимоги мотивовані такими обставинами: 2.1. Службова квартира є об'єктом комунальної власності територіальної громади міста Генічеська в особі Генічеської міської ради. 2.2. 24 лютого 2005 року Виконавчий комітет Генічеської міської ради ухвалив рішення N 74 "Про визнання службовою квартири АДРЕСА_1", яким вказана квартира була визнана службовою та передана на баланс Комунального підприємства "Генічеська житлово-експлуатаційна контора - 1", що у подальшому було перейменоване на "Міське житлове будівництво". 2.3. На підставі рішення Виконавчого комітету Генічеської міської ради від 23 березня 2005 року N 101 службова квартира була надана ОСОБА_3 як керівнику третьої особи та члену його сім'ї - дружині ОСОБА_4 - для проживання. 2.4. З травня 2007 року шлюб між відповідачами розірвано. А 6 березня 2012 року ОСОБА_3 припинив трудові відносини з третьою особою, з огляду на що він і ОСОБА_4 втратили право на проживання у службовій квартирі, наданій для проживання працівників підприємства. 2.5. Добровільно відповідачі звільняти службову квартиру не бажали. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 23 вересня 2016 року Генічеський районний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: визнав відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі; виселив відповідачів з цієї квартири без надання іншого житлового приміщення; зобов'язав відповідачів знятися з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1. 4. Суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_3 втратив право користування службовою квартирою у зв'язку з припиненням трудових правовідносин з третьою особою, а ОСОБА_4 - через те, що перестала бути членом сім'ї ОСОБА_3 після розірвання з ним шлюбу. 5. Відмовляючи у задоволенні клопотання представника ОСОБА_4 про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції вважав, що позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпоряджання своїм майном, що не пов'язані з позбавленням права володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 2 листопада 2016 року Апеляційний суд Херсонської області вирішив скасувати рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. 7. Рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що право позивача на звернення до суду із зазначеним позовом виникло з дати звільнення ОСОБА_3 з посади, у зв'язку із зайняттям якої була надана службова квартира. Відтак, на думку апеляційного суду, позовна давність спливла 6 березня 2015 року. А тому, оскільки позивач звернувся з позовом лише 5 квітня 2016 року, пропустивши позовну давність, є підстави для відмови у позові. 8. Суд апеляційної інстанції вважав помилковими аргументи позивача щодо застосування статей 319 і 406 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України як підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування чужим майном, адже позивач не довів наявність між сторонами сервітуту та підстав, передбачених для його припинення. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. У листопаді 2016 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та залишити в силі рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. 11. Вказану ухвалу суд обґрунтував необхідністю відступити від правового висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15 та існуванням виключної правової проблема, яку слід вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спорах про виселення. 12. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень потребує вирішення питання, яке становить виключну правову проблему, про застосування позовної давності до позовів про виселення. 13. Крім того, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду звернув увагу на висновки, сформульовані у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі N 6-92 цс 15, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 лютого 2018 року у справі N 911/3614/16 та від 7 березня 2018 року у справі N 910/5108/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року у справі N 308/14896/14-ц, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі N 450/978/13-ц. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 14. Позивач вважає, що позовна давність не пропущена, оскільки йому як власнику службової квартири стало відомо про те, що вона не звільнена відповідачами лише у квітні 2013 року. На підтвердження цих доводів позивач звертається до пункту 36 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав". 15. Аргументуючи приписами статті 124 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК), зазначає, що має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення зі службової квартири. (2) Доводи інших учасників справи 16. У січні 2017 року відповідач - ОСОБА_4 - надала суду заперечення на касаційну скаргу, які мотивує правовою позицією Верховного Суду України, сформульованою у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15. 17. Вказує на відсутність у позивача документів, що посвідчують право власності на спірну квартиру, а відтак - на безпідставність заявлених позовних вимог. 18. Інший відповідач і третя особа відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо застосування позовної давності до позову про виселення 19. Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири (частина перша статті 118 ЖК). 20. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що квартиру АДРЕСА_1 згідно з рішенням Виконавчого комітету Генічеської міської ради від 24 лютого 2005 року N 74 було включено до числа службових та передано на баланс третьої особи. 21. Згідно з пунктом 1 Переліку категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 року N 37 "Про службові жилі приміщення", службове жиле приміщення може бути надано, зокрема, начальнику житлово-експлуатаційної контори. 22. Як встановили суди попередніх інстанцій, міський голова Генічеська розпорядженням від 10 вересня 2003 року N 26/03 "Про прийняття на роботу ОСОБА_3" призначив ОСОБА_3 на посаду начальника третьої особи. 23. На підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет місцевої ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення (частина перша статті 122 ЖК). 24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 4 березня 2005 року на засіданні адміністрації та ради трудового колективу третьої особи прийнято рішення розподілити службову квартиру житловою площею 39 кв. м ОСОБА_3, про що було складено протокол N 1. Після цього на підставі статті 118 ЖК виконавчий комітет Генічеської міської ради рішенням від 23 березня 2005 року N 101 "Про розподіл службової квартири АДРЕСА_1" затвердив вищезгаданий протокол. А 30 березня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було видано ордер на службове житлове приміщення N 2, в якому відповідальним квартиронаймачем зазначено ОСОБА_3 25. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї (частини друга та третя статті 64 ЖК). 26. Отже, право користування службовим жилим приміщенням члена сім'ї (або колишнього члена сім'ї) наймача є похідним від такого права останнього. 27. У грудні 2006 року, як встановили суди попередніх інстанцій, шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був розірваний, а 6 березня 2012 року міський голова Генічеська розпорядженням N 17 звільнив ОСОБА_3 з посади начальника третьої особи за угодою сторін. 28. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. 29. Відповідно до статті 124 ЖК робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. 30. Суд першої інстанції, керуючись статтею 125 ЖК і пунктом 35 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого Постановою Ради Міністрів Української РСР від 4 лютого 1988 року N 37, дійшов висновку, що відповідачі не входять до переліку осіб, яких не може бути виселено зі службового житла без надання іншого жилого приміщення. 31. Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення. 32. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. 33. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України). 34. Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. 35. Позивач вважає, що, звернувшись до суду з вимогою про виселення відповідачів зі службового житла, він не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про те, що службова квартира не звільнена, лише у квітні 2013 року і має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення з неї. Натомість, відповідач, звертаючись до висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15, стверджує, що суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин позовну давність. 36. Для вирішення питання про те, чи міг апеляційний суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність, необхідно з'ясувати, до якого різновиду позовів - віндикаційного чи негаторного - належить позов про виселення особи зі службового житла. 37. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. 38. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. 39. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду. 40. Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння. 41. Оскільки у цій справі необхідно вирішити питання про віднесення позову про виселення зі службового житла до віндикаційного чи негаторного, які є різновидами способів захисту права власності, поняття володіння слід розглядати як складову змісту такого права. 42. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). 43. Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. 44. Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Тобто, особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння. 45. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_4 вказала, зокрема, на те, що у позивача відсутні документи, які посвідчують право власності на спірну квартиру, що, на її думку, свідчить про безпідставність заявлених позовних вимог. 46. Відповідно до частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 47. Суд першої інстанції встановив, що відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про позивача як власника службової квартири є наслідком зміни законодавства і того, що позивач не привів правовстановлюючі документи на цю квартиру у відповідність з цими змінами. 48. Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 6 березня 2018 року у справі N 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред'явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (пункт 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав"). 49. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним. 50. Апеляційний суд Херсонської області обґрунтував рішення висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15 про виселення особи із службового житла. Верховний Суд України зазначив, що ЖК не передбачає окремих положень про позовну давність. Проте за статтею 62 цього кодексу при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує приписи цивільного законодавства. На думку Верховного Суду України, право на звернення до суду з позовом про виселення із службового житла виникло у позивача після звільнення відповідача з роботи (1 жовтня 2002 року), а тому позовна давність через три роки (1 жовтня 2005 року) спливла. 51. Велика Палата Верховного Суду вважає, що навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа. 52. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. 53. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відступає відвисновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі N 6-2913 цс 15. (1.2) Щодо обґрунтованості підстав для виселення 54. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. 55. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 56. Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" ("Connors v. the United Kingdom"), заява N 66746/01, § 82). 57. ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява N 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. 58. Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється "згідно із законом", не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як "необхідне в демократичному суспільстві". 59. Формулювання "згідно із законом" не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", § 43). 60. Статті 124-125 ЖК передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування. 61. Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов'язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. 62. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції. 63. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім'ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв'язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі "Каракуця проти України" ("Karakutsya v. Ukraine"), заява N 18986/06, § 71). 64. Втручання у право на повагу до житла має бути також "необхідним у демократичному суспільстві". Тобто, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності" та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" ("Zehentner v. Austria"), заява N 20082/02, § 56). 65. Вирішуючи питання про "необхідність у демократичному суспільстві" виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті. 66. Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів суд першої інстанції висловився, вказавши, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло. 67. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. 68. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" ("Stankova v. Slovakia"), заява N 7205/02, § 60-63). 69. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" ("Beyeler v Italy"), заява N 33202/96, § 110). 70. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах "Дакус проти України" ("Dakus v. Ukraine") від 14 грудня 2017 року, заява N 19957/07; "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine") від 2 березня 2011 року, заява N 30856/03; "Садов'як проти України" ("Sadovyak v. Ukraine") від 17 травня 2018 року, заява N 17365/14. 71. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 72. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див., mutatismutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24). 73. Згідно зі статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій, другій і п'ятій статті 263 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у касаційному суді. 74. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35). 75. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи" (див. mutatis mutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, § 23). 76. Під час судового розгляду справи ОСОБА_4 просила суд врахувати, що саме вона з дозволу відповідних органів влади за власні кошти перепланувала службову квартиру та забезпечила до неї газопостачання. Крім того, стверджувала, що виселення її зі службової квартири становитиме надмірний тягар, оскільки у неї відсутнє інше житло та фінансова можливість його придбати. 77. Проте суд першої інстанції, даючи оцінку відповідності виселення відповідачів критерію пропорційності, лише вказав, що ОСОБА_4 не надала жодних аргументів про неможливість її виселення без надання іншого житлового приміщення, та зазначив, що ОСОБА_3 визнав позовні вимоги. Суд апеляційної інстанції вищевказані доводи відповідача, як і пропорційність виселення відповідачів меті цього обмеження права на повагу до житла, не оцінював. Хоча суди мають як надавати адекватне обґрунтування для відхилення аргументів стосовно застосування норм права, так і надавати оцінку виселення в контексті принципу пропорційності (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 13 листопада 2013 року у справі N 6-115 цс 13). 78. Крім того, перевіряючи застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, щосуди не дослідили наявні у матеріалах справи докази, а саме: акт обстеження на предмет проживання (т. 1, а. с. 73), картку реєстрації (т. 1, а. с. 32), робочий проект газопостачання службової квартири (т. 1, а. с. 59-72), справу на службову квартиру (т. 1, а. с. 81-89), а також докази витрат, понесених у зв'язку з переобладнанням квартири та забезпеченням її газопостачанням (т. 1, а. с. 75-80; 90-101), на які звертала увагу ОСОБА_4 (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 79. З огляду на висновки, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду у цій постанові, касаційна скарга є частково обґрунтованою. 80. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю, або для продовження розгляду. 81. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 82. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 83. Оскільки суди попередніх інстанцій дослідили не всі зібрані у справі докази, не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, зокрема не встановили пропорційність виселення відповідачів із службового житла згідно зі статтею 8 Конвенції, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року слід скасувати, а матеріали справи передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 84. Згідно з частиною п'ятою статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. 85. Вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України). (2.2) Щодо судових витрат 86. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 87. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). 88. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 ЦК України). 89. Особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). 90. Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (частина перша статті 118 ЖК). 91. Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння (detentio) ним. Право володіння (possessio) житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно. 92. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). 93. Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК). 94. Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. 95. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 96. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. 97. Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. 98. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Генічеської міської ради задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 310/11534/13-ц Провадження N 14-154цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство "Омега Банк" (далі - ПАТ "Омега Банк") розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року у складі судді Ревуцького С.І. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року у складі колегії суддів Дзярука М.П., Крилової О.В., Трофимової Д.А. у цивільній справі за позовом ТОВ "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кредитні ініціативи", ПАТ "Омега Банк" про визнання договору поруки припиненим УСТАНОВИЛА: У жовтні 2013 року ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 070/0308/45-006 у розмірі 771 555,98 грн. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 12 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), та ОСОБА_3 укладений кредитний договір N 070/0308/45-006, за яким банк надав відповідачу кредит у сумі 51 200 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевою датою повернення 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником Акціонерного комерційного банку "ТАС-Комерцбанк" (далі - АКБ "ТАС-Комерцбанк"), та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ ФК "Вектор Плюс") укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Того ж дня між ТОВ ФК "Вектор Плюс" і ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір факторингу, згідно з яким банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі щодо відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 У зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 12 липня 2013 року склалась: із заборгованості за кредитом - 37 169,08 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило 297 092,46 грн. заборгованості за відсотками за користування кредитом - 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ становило 178 119,13 грн. пеня - 37 075,49 доларів США, що за курсом НБУ становило 296 344,39 грн. а всього - 771 555,98 грн. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь борг за кредитним договором у розмірі 771 555, 98 грн. У грудні 2013 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов до ТОВ "Кредитні ініціативи" про визнання договору поруки припиненим. На обґрунтування позову зазначив, що 12 березня 2008 року він уклав договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1 з ВАТ "Сведбанк", який повністю виконав, оскільки кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явив до нього як до поручителя право вимоги. ОСОБА_3 вважав, що кредитор відповідно до частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у 6-ти місячний строк, тобто у 2010 році повинен був звернутися до суду та пред'явити свої вимоги до поручителя, оскільки кредитор звернувся з позовом про дострокове стягнення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки до суду, за яким 27 серпня 2010 року прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-Р-1, що укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року позов ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено частково. Стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006 у розмірі 524 495,67 грн. з яких: 37 169,08 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 297 092,46 грн - заборгованість за кредитом; 22 284,39 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 178 119,13 грн - заборгованість за відсотками та пеня у розмірі 49 284,08 грн. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано припиненим договір поруки від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006-P-l, укладений між ним і ВАТ "Сведбанк". Задовольняючи частково первісний позов ТОВ "Кредитні ініціативи", суд першої інстанції вважав установленим та доведеним факт існування заборгованості ОСОБА_3 перед банком у розмірі, зазначеному у позовній заяві. При цьому суд вирахував розмір пені виходячи зі строку позовної давності в один рік та додав суму пені, стягнуту за судовим рішенням від 27 вересня 2010 року. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що договір поруки був укладений 12 березня 2008 року, строк дії договору поруки та основного зобов'язання не вказаний, протягом року кредитор не пред'явив позову до поручителя, отже, порука припинилася 13 березня 2009 року. Крім того, реалізувавши право на дострокове повернення кредиту та звернувшись із позовом до суду, яким 27 серпня 2010 року було прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення основного зобов'язання, кредитор повинен був відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України протягом шести місяців звернутися до суду з вимогами до поручителя, проте цього не зробив. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, указав на те, що рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року виконане, проте сума, що була перерахована від реалізації предмета іпотеки, не покриває заборгованості за кредитним договором, тому наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора про дострокове стягнення боргу за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, яке не задовольнило в повному обсязі грошові вимоги кредитора, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, а отже, позивач має право на отримання процентів за користування грошовими коштами до моменту повернення заборгованості та пені. Таким чином, апеляційний суд, посилаючись на частину першу статті 1048 ЦК України, дійшов висновку, що проценти за кредитом мають сплачуватися до моменту фактичного повернення позичальником грошових коштів, а за наявності судового рішення про стягнення боргу - до його фактичного виконання. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15. У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" відмовити. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що з 27 лютого 2009 року банк в односторонньому порядку змінив умови договору та зобов'язання щодо строку його дії шляхом направлення досудової вимоги про дострокове повернення кредитних коштів. Оскільки законодавством не передбачено нарахування відсотків за користуванням кредитом поза строком його дії, стягнення з відповідача 22 284,39 доларів США (178 119,13 грн), як відсотків за користування кредитом є незаконним. Крім того, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року вже було достроково стягнуто заборгованість за кредитним договором. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки виконано в повному обсязі. Суди не перевірили правомірності та можливості нарахування ТОВ "Кредитні ініціативи" відсотків за користуванням кредитом та пені за період із 28 листопада 2012 року по 21 липня 2013 року в іноземній валюті. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 10 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що прийняття судом рішення за позовом кредитора про стягнення з позичальника всієї суми заборгованості за кредитним договором достроково змінює зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту частинами до певної дати на обов'язок з виконання судового рішення та повернення достроково всієї суми заборгованості за кредитним договором. Унаслідок такого рішення залишаються зобов'язання зі сплати боргу, визначеного судовим рішенням, та право кредитора на нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, за час невиконання такого рішення. Аналогічної позиції дотримувався Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ухвала: від 10 грудня 2014 року у справі N 6-35797св14, від 14 січня 2015 року у справі N 6-41128св14 та від 21 січня 2015 року у справі N 6-42315св15) до прийняття Верховним Судом України 23 вересня 2015 року постанови N 6-1206цс15, якою усталену судову практику у цивільних справах цієї категорії було змінено та розтлумачено положення ЦК України таким чином, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій та процентів, передбачених умовами договору та цього Кодексу. Правова позиція Верховного Суду України, викладена в постановах від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15 та 21 вересня 2016 року у справі N 6-2631цс15, не була врахована судами нижчих інстанцій, які продовжували вирішувати спори між кредитором та боржником про дострокове повернення кредитних коштів, виходячи з того, що після ухвалення рішення про дострокове задоволення вимог кредитора банк має право на отримання сум, передбачених лише частиною другою статті 625 ЦК України. З огляду на викладене Перша судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що вирішення цих правових питань, з урахуванням наведених вище правових позицій Верховного Суду України у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Крім того, колегія суддів зазначила, що разом із застосуванням закону має бути забезпечено особливий захист людини як більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін цивільно-правових відносин шляхом застосування визначених особливостей правовідносин у сфері споживчого кредитування. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про необхідність передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи та відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчоїпрактики. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 0705/0308/45-006, за умовами якого останньому надано кредит у розмірі 51 200,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 12 березня 2038 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 12 березня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 укладено договір поруки N 0705/0308/45-006-Р-1, відповідно до якого останній узяв на себе солідарну відповідальність із позичальником за виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором. 28 листопада 2012 року між ПАТ "Сведбанк", який є правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк", та ТОВ ФК "Вектор Плюс" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 У той же день між ТОВ ФК "Вектор Плюс" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладений договір факторингу, відповідно до якого банк відступив останньому свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними у тому числі з відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_3 Унаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора та ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло статусу нового кредитора за договором від 12 березня 2008 року N 0705/0308/45-006, укладеним між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 Крім того, суди встановили, що ПАТ "Сведбанк" у 2010 році зверталося до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_3 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 27 вересня 2010 року звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 45 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_3 За рахунок коштів, отриманих від реалізації квартири, вирішено задовольнити вимоги ПАТ "Сведбанк" у сумі 464 709,94 грн та заборгованість із пені за прострочення сплати заборгованості в розмірі 6 520,88 грн. На виконання вказаного судового рішення звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 45 кв. м, яку було реалізовано шляхом продажу за ціною 171 969,05 грн. Сума коштів, отриманих від продажу з прилюдних торгів предмета іпотеки, який належав на праві власності ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором на підставі судового рішення, була недостатньою для задоволення вимог кредитора в повному обсязі. У зв'язку з існуванням частини непогашеної заборгованості за кредитним договором ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до суду з указаним позовом про солідарне стягнення з боржника та поручителя неповернутої суми тіла кредиту та передбачених кредитним договором процентів за користування коштами, а також пені за несвоєчасне виконання його умов. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Керуючись однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права", Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, з огляду на таке. У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі N 6-1206цс15, від викладеного в якій правового висновку Касаційний цивільний суд бажає відступити, зазначено, що виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору суд дійшов висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Такого ж самого висновку дійшов Верховний Суд України і в постановах N 6-1252цс16 від 21 вересня 2016 року, N 6-1047цс16 від 06 липня 2016 року, N 6-1412цс16 від 07 вересня 2016 року, N 6-2096цс16 від 27 вересня 2016 року. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Виконання зобов'язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У пункті 9.1 кредитного договору передбачено, що у випадку невиконання позичальником будь-яких своїх зобов'язань за цим договором та/або умов договору іпотеки, зазначених у пункті 2.1 цього договору, та/або у випадку порушення позичальником строків платежів, установлених пунктами 3.1, 3.3 цього договору, банк має право вимагати дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування ним, а позичальник зобов'язаний виконати зазначені зобов'язання в порядку, передбаченому пунктами 9.2, 9.3 цього договору. Згідно з пунктом 9.2 кредитного договору вимога про дострокове повернення кредиту та процентів за користування ним направляється позичальникові у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту її надіслання банком за адресою позичальника. Сторони досягли згоди, що датою, якою починається відлік зазначеного вище тридцятиденного строку, вважається дата, зазначена на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення. Відповідно до пункту 9.3 кредитного договору, у випадку невиконання позичальником зазначеної у пункті 9.2 цього договору письмової вимоги банку про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним у строк, визначений у пункті 9.2 договору, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом за власним вибором, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса, відповідно до вимог чинного законодавства України та умов договору іпотеки чи скористатися іншими видами забезпечення виконання зобов'язаньза цим договором та/або пред'явити позов до позичальника та задовольнити свої вимоги, що випливають із цього договору, з будь-якого майна позичальника. Згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов'язання в обумовлений сторонами строк ПАТ "Сведбанк", правонаступником якого є позивач, використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ "Сведбанк". У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою статті 1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився з тридцятого дня з дати, зазначеної на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення, і вважається таким, що має бути виконаним у повному обсязі. У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору. Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення. Щодо нарахування пені необхідно зважати на вимоги статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разіпорушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується.Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання. З огляду на зазначене можна зробити такі висновки. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. Разом з тим місцевий суд і суд апеляційної інстанції достовірно не з'ясували розміру заборгованості за кредитним договором та не перевірили періоду за який вона нарахована, а також не встановили періоду нарахованих ОСОБА_3 процентів за користування кредитними коштами. Крім того, суди залишили поза увагою заяву ОСОБА_3 про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 72, 73, 73 зворот), унаслідок чого не перевірили її дотримання позивачем за заявленим 05 жовтня 2013 року позовом, з урахуванням частини третьої статті 264 ЦК України та її переривання, у тому числі шляхом пред'явлення позову ПАТ "Сведбанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки (справа N 2-1953/2010 р.). Установлення фактичних обставин у справі, дослідження доказів і надання їм правової оцінки не належить до компетенції касаційного суду, тому рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в частині, що стосується первісного позову, підлягають скасуванню, оскільки суди попередніх інстанцій усунулися від виконання своїх обов'язків, що стало причиною передчасного та необґрунтованого їх висновку про наявність правових підстав для стягнення зі ОСОБА_3 кредитної заборгованості у заявленому банком розмірі за наведених вище підстав. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не перевіряються. Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 263, 400, 402, 403, 409, 412, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2016 року в частині позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 820/2675/17 Провадження N 11-344апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року (судді Спаскін О.А., Сіренко О.І., Любчич Л.В.) у справі N 820/2675/17 за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу МусієнкоОлени Іванівни (далі - Нотаріус), третя особа - ОСОБА_5, про визнання незаконним та скасування рішення і ВСТАНОВИЛА: 27 червня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Нотаріуса про визнання незаконним та скасування рішення від 21 червня 2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 35793929 (далі - Спірне рішення), та внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр) про реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на? частину будинку за адресою: АДРЕСА_1. На обґрунтування позову ОСОБА_3 вказав, що у Нотаріуса були відсутні визначені Законом України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV) підстави для прийняття Спірного рішення та внесення запису до Реєстру. Необхідного пакету документів для проведення державної реєстрації заявником ОСОБА_5 не надано та Нотаріусом не витребувано. Окрім цього, правоустановчим документом на будинок за адресою: АДРЕСА_1 на цей час є рішення Київського районного суду м. Харкова від 25 травня 2010 року, яким встановлено, що цей будинок є спільною сумісною власністю родини ОСОБА_3, а ОСОБА_5 не має доказів часткового фінансування будівництва та сумісної діяльності з будівництва домоволодіння. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 21 вересня 2017 року адміністративний позов ОСОБА_3 задовольнив. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 листопада 2017 року постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2017 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із вказаноюухвалою суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що предметом спору в цій справі є державна реєстрація права власності? частини будинку за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_5, до якої реєстрація? частини будинку за ОСОБА_6 не має жодного відношення. Будь-якого спору між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 не існує, він повністю вирішений у судовому порядку. При зверненні до суду ОСОБА_3 чітко вказав, що оскаржує дії Нотаріуса виключно з підстав невиконання ним вимог Закону N 1952-IV. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 22 січня 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 20 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 березня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Відповідач та третя особа відзивів на касаційну скаргу не надіслали. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення. Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням виконавчого комітету (далі - виконком) Київської районної ради м. Харкова від 17 серпня 2004 року N 211-9 ОСОБА_3 надано дозвіл на будівництво двоповерхового житлового будинку загальною площею 1043,6 кв. м, житловою площею 801,21 кв. м на АДРЕСА_1. Рішенням виконкому Київської районної у місті Харкові ради від 03 червня 2008 року N 100-8 затверджено акт від 25 березня 2008 року державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом двоповерхового житлового будинку літ. "А-2" з підвалом літ. "Ап", терасою літ. "а1", балконом літ. "а2", приямками літ. "а3", "а4", "а5", "а6", входами у підвал літ. "а7", "а8", сходами літ. "а9", "а10", "а11" загальною площею 1513,0 кв. м, житловою площею 256,1 кв. м на АДРЕСА_1. Цим же рішенням рекомендовано гр. ОСОБА_3 та гр. ОСОБА_5 звернутися до Комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Харківське МБТІ") для оформлення свідоцтва про право власності на житловий будинок літ. "А-2" на АДРЕСА_1. На підставі розпорядження Київської районної у місті Харкові ради від 11 липня 2008 року N 933 ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 11 липня 2008 року серії НОМЕР_1 на житловий будинок літ. "А-2" за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_5 звернулася до КП "Харківське МБТІ" щодо підготовки листа до виконкому Київської районної у місті Харкові ради стосовно видачі їй свідоцтва про право власності на? частину житлового будинку літ. "А-2" загальною площею 1513,0 кв. м, житловою площею 256,1 кв. м на АДРЕСА_1. Листом від 26 червня 2008 року N 2331226 КП "Харківське МБТІ" повідомило ОСОБА_5 про неможливість надання такого листа, оскільки згідно Державного акта про право власності на земельну ділянку від 20 жовтня 2004 року N 66353 право власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 належить ОСОБА_3, дозвіл на будівництво будинку надано ОСОБА_3 рішенням виконкому Київської районної у м. Харкові ради від 17 серпня 2004 року N 211-9, актом державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом двоповерхового житлового будинку від 25 березня 2008 року та рішенням виконкому Київської районної у місті Харкові ради від 03 червня 2008 року N 100-8 прийнято до експлуатації житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 25 травня 2010 року у справі N 2-1212/10/15, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду Харківської області від 19 серпня 2010 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 лютого 2012 року, визнано за ОСОБА_6 право власності на? частину земельної ділянки та на? частину житлового будинку літ. "А-2", розташованих на АДРЕСА_1. Постановою Вищого адміністративного суду України від 01 квітня 2015 року N К/800/10189/14 визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Київської районної у м. Харкові ради від 11 липня 2008 року N 933. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2015 року у справі N 640/8724/15-ц визнано недійсним свідоцтво від 11 липня 2008 року серії НОМЕР_1, видане головою Київської районної у місті Харкові ради, про право власності ОСОБА_3 на житловий будинок літ. "А-2", загальною площею 1513,0 кв. м, житловою площею 256,1 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на житловий будинок літ. "А-2", що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 26 травня 2016 року скасовано вказане рішення суду першої інстанції та ухвалено нове, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_5 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2017 року скасовано рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 травня 2016 року та залишено в силі рішення Київського районного суду м. Харкова від 12 жовтня 2015 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 31 серпня 2017 року N 95986696, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Радіоновим О.С. 24 квітня 2017 року внесено запис про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на житловий будинок літ. "А-2", що розташований за адресою: АДРЕСА_1 на підставі рішення суду, серія та номер: 640/8724/15-ц, виданий 12.10.2015, видавник: Київський районний суд м. Харкова; рішення суду, серія та номер: 640/8727/14-ц, виданий 26.05.2016, видавник: Апеляційний суд Харківської області; ухвала суду, серія та номер: б/н, виданий 24.04.2017, видавник: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ. 06 червня 2017 року державним реєстратором Гаспаряном Г.А. проведено державну реєстрацію права власності на? частини житлового будинку літ. "А-2", що розташований за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_6, підстава виникнення права власності: рішення суду, серія та номер: 2-1212/10/15, виданий 25.05.2010, видавник: Київський районний суд м. Харкова. 21 червня 2017 року Нотаріусом прийнято Спірне рішення, відповідно до якого проведено державну реєстрацію права власності? частини житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_5 Не погодившись з рішенням Нотаріуса про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що Нотаріус не вказав, яким саме нормативно-правовим актом в межах спірних правовідносин передбачено, що правовстановлюючим документом набуття права власності ОСОБА_5 є рішення виконкому органу місцевого самоврядування про затвердження акта державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом будинку. Суд установив, що державному реєстратору під час прийняття оскаржуваного рішення не надано жодного документу, який би підтверджував набуття ОСОБА_5 права власності на? частину будинку за адресою: АДРЕСА_1. За вказаних обставин суд дійшов висновку про недоведеність відповідачем правомірності прийнятого ним рішення. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що в даному випадку спір фактично стосується оспорювання права власності на нерухоме майно, тобто цивільного права, що виключає можливість його розгляду в порядку адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим такий висновок апеляційного суду з огляду на таке. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулюються Законом N 1952-IV. Відповідно до частини першої статті 2 вказаного Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження є засадою державної реєстрації прав (пункт 1 частини першої статті 3 Закону N 1952-IV). Правовий статус і компетенція державного реєстратора прав та їх обтяжень визначені статтею 10 Закону N 1952-IV. За приписами пунктів 1, 2, 8 частини третьої цієї статті державний реєстратор, зокрема: - встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; - перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення. Згідно із частиною першою статті 11 вказаного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. За змістом частини першої статті 18 Закону N 1952-IV порядок державної реєстрації прав включає, серед іншого: прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрацію заяви в базі даних заяв; перевірку документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); видачу/отримання документів за результатом розгляду заяви. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як убачається з матеріалів справи, вимоги ОСОБА_3 ґрунтуються на протиправності дій Нотаріуса як суб'єкта, наділеного Законом N 1952-IV владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, у зв'язку з невиконанням ним обов'язку щодо перевірки документів, поданих ОСОБА_5 для реєстрації права власності на? частини будинку АДРЕСА_1, та їх витребування. При цьому позивач не порушував перед судом питання, пов'язані з його правом на вказаний об'єкт нерухомого майна. Тобто у цій справі відсутній спір про право, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії Нотаріуса, який у межах спірних відносин діє як суб'єкт владних повноважень. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів. Апеляційний суд належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно із частиною першою статті 353 КАС України (у цій самій редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з порушенням норм процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали про закриття провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення касаційної скарги позивача, а саме скасування ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року з направленням справи до цього ж суду для продовження розгляду. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2017 року скасувати, а справу направити до цього ж суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М. Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 4 липня 2018 року м. Київ Справа N 686/19162/15-ц Провадження N 14-236цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_19 на повторне заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 14 березня 2016 року (у складі судді Демінської А.А.) та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 7 липня 2016 року (у складі суддів Костенка А.М., Гринчука Р.С., Ярмолюка О.І.) в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") до ОСОБА_19 про стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСТАНОВИЛА: У вересні 2015 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 11 грудня 2012 року фізична особа - підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_19 підписала заяву про відкриття поточного рахунку, згідно з якою приєдналася до Умов та правил надання банківських послуг, тарифів банку, розміщених у мережі Інтернет на сайті банку, що разом із заявою склали договір банківського обслуговування від 11 грудня 2012 року. Відповідно до договору відповідачці встановлено кредитний ліміт у розмірі 52 500,00 грн на поточний рахунок. ПАТ КБ "Приватбанк" виконало умови договору повністю, а відповідачка - частково, у зв'язку із чим станом на 28 серпня 2015 року виникла заборгованість. 29 січня 2015 року здійснено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_19 Посилаючись на зазначене, ПАТ КБ "Приватбанк" просив стягнути з ОСОБА_19 на свою користь заборгованість у розмірі 61 043,27 грн. з яких: 35 000,00 грн - заборгованість за кредитом, 12 055,42 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 12 160,26 грн - пеня, 1 827,59 грн - заборгованість за комісією. Повторним заочним рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 14 березня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_19 на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованість за договором банківського обслуговування в розмірі 61 043,27 грн. Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 7 липня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. У липні 2016 року ОСОБА_19 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просила скасувати повторне заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 14 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 7 липня 2016 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не перевірили розрахунку заборгованості та не встановили обставин, які мають значення для вирішення справи, що не відповідає вимогам частини четвертої статті 60, статті 213 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Крім того, між сторонами виник спір стосовно належного виконання умов кредитного договору, який був укладений між ПАТ КБ "Приватбанк" та ФОП ОСОБА_19, і такі спори підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали та надано особам, які беруть участь у справі, строк для подачі заперечень на касаційну скаргу. Учасники справи у визначений ухвалою суду строк не скористалися наданим їм процесуальним законом правом надання заперечень. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У зв'язку з наведеним касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 10 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що ОСОБА_19 оскаржує судові рішення, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 6 червня 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та прийнята нею до розгляду ухвалою від 13 червня 2018 року з підстав, визначених у частині шостій статті 403 ЦПК України. Під час розгляду справи суди встановили, що 11 грудня 2012 року між ПАТ КБ "Приватбанк" і ОСОБА_19 як підприємцем укладено кредитний договір у вигляді надання кредитного ліміту на поточний рахунок. У заяві на відкриття банківського рахунку відповідачки, яка разом з Умовами та правилами надання банківських послуг і тарифами банку складає кредитний договір, вказано, що банк за наявності вільних грошових ресурсів здійснює обслуговування кредитного ліміту клієнта за рахунок кредитних коштів у межах ліміту, про розмір якого банк повідомляє клієнта на свій вибір у письмовій формі або через установлені засоби електронного зв'язку банку та клієнта. Порядок установлення, зміни ліміту, погашення заборгованості та розмір відсоткової ставки за користування кредитним лімітом регламентується Умовами та правилами надання банківських послуг, а також тарифами банку, що розміщені в мережі Інтернет на сайті www.privatbank.ua. Пунктом 3.18.2.3.1 Умов та правил передбачено право банку на зміну тарифів. З 1 липня 2014 року банк змінив існуючі за тарифом відповідача процентні ставки 24 % річних та 48 % річних при порушенні будь-якого з грошових зобов'язань, збільшивши їх відповідно до 36 % та 56 %, при цьому повідомивши відповідачку шляхом розміщення на її сторінці на сайті "Приват24" відповідного повідомлення 5 червня 2014 року. У подальшому наказом від 27 січня 2015 року банк з 1 лютого 2015 року змінив існуючу за тарифом відповідачки процентну ставку 36 % річних, зменшивши її до 30 % річних, а ставку прострочення збільшив з 56 % до 60 %, а також зменшив пільговий період до одного місяця без 0 % ставки. Про вказані зміни відповідачка була належним чином повідомлена шляхом розміщення на її сторінці на сайті "Приват24" відповідного повідомлення в січні 2015 року, чого вона не заперечувала. Зазначені обставини підтверджуються заявою про відкриття поточного рахунку, довідкою про розміри встановлених кредитних лімітів від 31 серпня 2015 року, Умовами та правилами надання банківських послуг, а також тарифами банку, копією наказу від 27 січня 2015 року, наявними у справі. 29 січня 2015 року здійснено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_19, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - Єдиний державний реєстр). У період з грудня 2012 року по березень 2014 року відповідачка неодноразово отримувала кредитні кошти за кредитним лімітом. Вказані кредитні кошти вона повертала банку відповідно до Умов та правил надання банківських послуг і тарифів банку, в тому числі й за підвищеною і зміненою процентною ставкою, погоджувалася зі всіма умовами договору. 4 лютого 2015 року відповідачка, будучи повідомленою про зміну процентної ставки за користування кредитними коштами з 1 лютого 2015 року, знову отримала кредитні кошти за кредитним лімітом у сумі 35 000 грн. однак указані кошти банку не повернула. Унаслідок неналежного виконання своїх зобов'язань за кредитним договором у неї виникла заборгованість перед банком станом на 28 серпня 2015 року в сумі 61 043,27 грн. з яких: 35 000,00 грн - заборгованість за кредитом, 12 055,42 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 12 160,26 грн - пеня, 1 827,59 грн - заборгованість за комісією. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позичальниця належним чином узятих на себе зобов'язань за кредитним договором не виконала, унаслідок чого утворилась заборгованість, розмір якої суд визначив відповідно до умов кредитного договору та вимог закону. Кредит надавався відповідачці як ФОП, однак на час звернення банку до суду із цим позовом вона припинила підприємницьку діяльність, тому сума заборгованості підлягає стягненню з неї як з фізичної особи - ОСОБА_19 Погодившись із висновками суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що під час розгляду справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд зробив обґрунтований висновок про задоволення позовних вимог з урахуванням того, що хоч відповідачка й заперечувала проти розрахунку заборгованості банку, але свого розрахунку не надала, з клопотанням про призначення відповідної експертизи до суду не зверталася, тому не довела належними й допустимими доказами, що розрахунок заборгованості банку складений неправильно. Таким чином, у зв'язку з невиконанням умов кредитного договору, Умов та правил надання банківських послуг, з урахуванням тарифів банку, у відповідачки виникла заборгованість, яка підлягає стягненню в розмірі, заявленому позивачем. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно зі статтею 609 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Проте до підприємницької діяльності фізичних осіб згідно зі статтею 51 ЦК України застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Частиною третьою статті 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (тут і далі - у редакції, чинній на час припинення ФОП ОСОБА_19) передбачено, що фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП. Відповідно до статті 52 ЦК України ФОП відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. ФОП, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. Зокрема, відповідно до статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статті 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" однією з особливостей підстав припинення зобов'язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб'єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. ФОП відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. Позовну заяву було направлено банком до суду у вересні 2015 року, у той час як припинення підприємницької діяльності відповідачки здійснено у січні 2015 року. Тобто на час звернення до суду із цим позовом, ОСОБА_19 втратила статус підприємця та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльність, як фізична особа. Крім того, за змістом статті 1 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, статті 2 цього Кодексу в редакції Закону N 2147-VIII завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тобто об'єктом судового захисту є як права, свободи та інтереси фізичних осіб, так і права та інтереси юридичних осіб, інтереси держави. Згідно зі статтями 15, 16 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Аналогічні норми закріплено у статтях 19, 20 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII. Натомість Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежував участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між банком-кредитором та боржником, який є фізичною особою без статусу підприємця (статті 1, 12 цього Кодексу). З огляду на положення зазначених норм права суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Щодо обґрунтування інших мотивів касаційної скарги, то її зміст фактично зводиться до переоцінки доказів, а саме - розрахунку заявленої до стягнення заборгованості. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відтак, Велика Палата Верховного Суду не має права встановлювати обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій, і досліджувати докази, подані позивачем на підтвердження цих обставин. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки в касаційній скарзі ОСОБА_19 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, Велика Палата Верховного Суду, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, залишає зазначені судові рішення без змін у зв'язку з додержанням при їх ухваленні норм процесуального права щодо визначення предметної юрисдикції справи. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Керуючись статтями 141, 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_19 залишити без задоволення. Повторне заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 14 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 7 липня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 202/33292/13-ц Провадження N 14-42цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") та ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2015 року в цивільній справі за позовом ПАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства "Акцент-банк" (далі - ПАТ "А-Банк") про стягнення заборгованості за кредитним договором ВСТАНОВИЛА: У вересні 2013 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 9 червня 2008 року між ним та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 232588-CRED (далі - Кредитний договір) на суму 35 000 грн зі сплатою за користування кредитом 32 % на рік на суму залишку заборгованості строком до 9 грудня 2009 року. На забезпечення виконання умов цього договору в той же день між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. Крім того, на забезпечення виконання боржником умов Кредитного договору в розмірі 10 000 грн 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "Приватбанк" і ПАТ "А-Банк" укладено договір поруки. Боржник зобов'язань за Кредитним договором не виконував, у зв'язку із чим станом на 17 липня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 96 126,71 грн. з яких: 25 174,55 грн - заборгованість за кредитом, 66 136,60 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 250 грн - штраф (фіксована частина), 4 565,56 грн - штраф (процентна складова). Посилаючись на зазначені обставини, ПАТ КБ "Приватбанк" просило суд стягнути на свою користь з ОСОБА_3, ОСОБА_4 заборгованість за Кредитним договором у розмірі 86 126,71 грн., а з усіх відповідачів солідарно? 10 000 грн. Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2013 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованість за Кредитним договором у сумі 86 126,71 грн. яка складається з 15 174,55 грн заборгованості за кредитом, 66 136,60 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, 250 грн штрафу (фіксована частина), 4 565,56 грн штрафу (процентна складова). Стягнуто з ПАТ "А-Банк" на користь ПАТ КБ "Приватбанк" 10 000 грн. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 лютого 2015 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення задоволено. Заочне рішення цього ж суду від 29 жовтня 2013 року скасовано й призначено справу до розгляду в загальному порядку. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ "Приватбанк" відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2015 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2015 року скасовано та позов ПАТ КБ "Приватбанк" задоволено частково. Стягнуто на користь ПАТ КБ "Приватбанк" з ОСОБА_3 заборгованість за Кредитним договором за період з 13 серпня по 9 грудня 2009 року в розмірі 36 098 грн. з яких заборгованість за кредитом - 25 174,60 грн та заборгованість за процентами за користування кредитом - 10 924,20 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ПАТ "А-Банк" закрито. 28 грудня 2015 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд не визначився з характером спірних правовідносин, установивши, що між сторонами виникли правовідносини щодо виконання рішення суду, а не кредитного договору. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору і законом. Крім того, банк пред'явив вимогу до поручителя в строки, визначені законом, що підтверджується рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року у справі N 2-648 та виключає припинення поруки. Також ПАТ КБ "Приватбанк" зазначало, що позичальником є фізична особа, а тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 27 квітня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року вже стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 33 740,77 грн. у тому числі заборгованість по тілу кредиту в сумі 25 174,55 грн. а тому ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого та 18 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 відповідно, витребувано матеріали справи та надано учасникам справи строк для подання заперечень на касаційні скарги, а ухвалою від 9 березня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Учасники справи передбаченим процесуальним законом правом надання заперечень не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За правилами частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 ЦПК України (частина четверта статті 404 цього Кодексу). Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що касаційна скарга ПАТ КБ "Приватбанк" містить доводи про порушення апеляційним судом правил суб'єктної юрисдикції. 8 лютого 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та її передано судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ПАТ КБ "Приватбанк" підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 - частковому задоволенню. Під час розгляду справи судами встановлено, що 9 червня 2008 року між ПАТ КБ "Приватбанк" і ОСОБА_3 укладено Кредитний договір на суму 35 000 грн зі сплатою за користування кредитом 32 % на рік на суму залишку заборгованості строком до 9 грудня 2009 року. На забезпечення виконання умов зазначеного договору в той же день між банком і ОСОБА_4 укладено договір поруки. Крім того, на забезпечення виконання боржником умов Кредитного договору в розмірі 10 000 грн 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "Приватбанк" і ПАТ "А-Банк" укладено договір поруки. Рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року у справі N 2-648, яке набрало законної сили, задоволено позов ПАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за Кредитним договором у розмірі 33 740,77 грн (25 174,55 грн - заборгованість за кредитом, 6 721,42 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 250 грн - штраф (фіксована частина), 1 594,80 грн - штраф (процентна складова)), яка утворилася станом на 13 серпня 2009 року. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ КБ "Приватбанк" 33 740,77 грн. Позивачем до суду першої інстанції надано розрахунок заборгованості за Кредитним договором у розмірі 96 126,71 грн за період з 9 червня 2008 року до 17 липня 2013 року, у тому числі 25 174,55 грн заборгованості за кредитом. Крім того, на запит апеляційного суду позивачем надано розрахунок заборгованості за Кредитним договором у розмірі 36 098,80 грн за період з 13 серпня 2009 року до 9 грудня 2009 року, з яких 25 174,60 грн - заборгованість за кредитом, 10 924,20 грн - заборгованість за процентами. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року з ОСОБА_3, ОСОБА_4 стягнуто в солідарному порядку на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 33 740,77 грн. а позивач не надав доказів виконання або невиконання зазначеного судового рішення, тому суд позбавлений можливості визначити наявний розмір заборгованості. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що боржник належним чином не виконував своїх зобов'язань за кредитним договором, а тому за період з 13 серпня по 9 грудня 2009 року виникла заборгованість, яку відповідачі не спростували. Заявлені до стягнення суми заборгованості, штрафних санкцій та витрат на правову допомогу за період до 13 серпня 2009 року задоволенню не підлягають, оскільки вже були стягнуті з боржника та поручителя рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року; на вимогу суду позивачем не надано розрахунку штрафних санкцій та доказів здійснених витрат на правову допомогу, заявлених до стягнення за період після ухвалення зазначеного рішення; законом не передбачено нарахування та стягнення процентів за користування кредитом після закінчення строку дії договору. Щодо вимог до поручителя ОСОБА_4 зазначено, що кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами строку дії поруки. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ПАТ "А-Банк", апеляційний суд виходив із того, що вимоги про стягнення заборгованості, заявлені банком до юридичної особи, підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Перевіряючи законність постановленої апеляційним судом ухвали про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних. Трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі яка переглядається, до боржника та поручителя, які пов'язані солідарним обов'язком. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 ГПК України, в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України, у редакції Закону України N 2147-//ІІІ, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці Отже, за правилами ГПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з кредитного договору та договору поруки. Зі змісту статті 15 ЦПК України у редакції, яка діяла на час розгляду справи, можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства. У зв'язку з зазначеним Верховний Суд у своїх постановах від 13 березня 2018 року (справа N 415/2542/15-ц), 21 березня 2018 року (справа N 2-1990/11) та інших зробив висновок про можливість відступу від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень статті 16 ЦПК України. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-//ІІІ господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Відтак, з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок апеляційного суду про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до одного з поручителів, який є юридичною особою. Крім того, не можна погодитись із висновком апеляційного суду про те, що за період з 13 серпня по 9 грудня 2009 року в боржника виникла заборгованість за Кредитним договором, яка складається з тіла кредиту та процентів за користування ним у підвищеному розмірі й підлягає стягненню з позичальника. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов'язання міститься в частині першій статті 509 ЦК України, відповідно до якої зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як "строк договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. Згідно з частиною першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Однак вищезазначені вимоги закону залишились поза увагою суду. Суд апеляційної інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, якими вони регулюються. Установивши, що строк дії Кредитного договору сплинув, рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 заборгованість за тілом кредиту, проценти за користування ним та штраф станом на 13 серпня 2009 року, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність у банку права на повторне стягнення заборгованості за тілом кредиту, нарахування процентів у заявленому розмірі за користування кредитом та припинення поруки. З огляду на викладене, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню як в частині вирішення позовних вимог до боржника за основним зобов'язанням, так і в частині вирішення позовних вимог до поручителів. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду та на те, що апеляційний суд не перевірив й не встановив ті фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення позовних вимог, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку справа направляється на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" задовольнити, касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  10. Постанова Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 629/4628/16-ц Провадження N 14-77 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом першого заступника керівника Лозівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Лозівської міської ради Харківської області (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення збитків у вигляді неодержаного доходу внаслідок користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року, ухвалене у складі судді Ткаченка О.А., й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Сащенка І.С., Коваленко І.П., Овсяннікової А.І. Учасники справи: позивач: Лозівська міська рада Харківської області, від імені якої в інтересах держави позов подав перший заступник керівника Лозівської місцевої прокуратури; відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 23 листопада 2016 року позивач звернувся до суду про стягнення з відповідача 77 456,99 грн збитків у вигляді неодержаного доходу внаслідок користування відповідачем земельною ділянкою без правовстановлюючих документів. 2. Мотивував тим, що відповідач є власником нерухомого майна, а саме: нежитлової будівлі складу літ. "П" загальною площею 372,9 кв. м, розташованої на АДРЕСА_1; комплексу нежитлових будівель, який складається з: нежитлової будівлі контори літ. "А-1" загальною площею 82,9 кв. м, нежитлової будівлі прохідної літ. "Б" загальною площею 13,7 кв. м і нежитлової будівлі гаража літ. "Г" загальною площею 42,8 кв. м, що розташовані на АДРЕСА_2; комплексу нежитлових будівель, який складається з: нежитлової будівлі сільськогосподарського складу літ. "Е" загальною площею 899,4 кв. м і нежитлової будівлі сільськогосподарського складу літ. "Е-1", загальною площею 859,8 кв. м, які розташовані на АДРЕСА_3. Зазначене нерухоме майно належить відповідачеві на праві власності на підставі відповідних свідоцтв про право власності на нерухоме майно. 3. 15 лютого 2013 року позивач ухвалив рішення N 855 (далі - рішення N 855), яким надав відповідачу згоду на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_1 (далі - земельні ділянки) з метою надання в оренду для будівництва й обслуговування будівель ринкової інфраструктури. Проте відповідач ці проекти землеустрою не розробив, умисно ухилився від укладання договорів оренди та від сплати за землекористування, чим порушив права власника земельних ділянок. 4. Через те, що відповідач користувався земельними ділянками без оформлення документів, що посвідчують право на них, 3 березня 2016 року йому було запропоновано укласти договір добровільного відшкодування збитків за таке користування земельними ділянками орієнтовною площею 0,4572 га та сплатити збитки у розмірі 3 % нормативної грошової оцінки за 2016 рік у розмірі 77 456,99 грн. Відповідач не відшкодував вказані збитки. Тому позивач просив їх стягнути у судовому порядку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 16 серпня 2017 року Лозівський міськрайонний суд Харківської області застосувавши, зокрема, статтю 22, главу 82, статтю 1212, частину першу статті 1214 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України та статті 152, 156-157 Земельного кодексу (далі - ЗК) України, ухвалив рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивача збитки за використання земельних ділянок без правовстановлюючих документів у сумі 77 456,99 грн. 6. Мотивував тим, що бездіяльність відповідача щодо вжиття передбачених законом заходів зі своєчасного оформлення права користування земельними ділянками призвела до неодержання територіальною громадою доходів. Відтак, їй як власнику землі завдано збитки, які мають бути стягнуті у судовому порядку. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 7. 20 листопада 2017 року Апеляційний суд Харківської області, застосувавши, зокрема, частину першу статті 1214 ЦК України та статті 152, 156-157 ЗК України, ухвалою залишив без змін рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року. 8. Мотивував тим, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи та вимогам закону. Апеляційний суд вказав, що відповідач безоплатно користувався земельними ділянками без правовстановлюючих документів, чим завдав збитки територіальній громаді, які мають бути стягнуті у судовому порядку. Короткий зміст вимог касаційної скарги 9. 11 грудня 2017 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою. Вказує на порушення судами норм матеріального та процесуального права і просить скасувати рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. 28 лютого 2018 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Обґрунтував тим, що відповідач оскаржує рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Відповідач вважає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, неправильно розрахував збитки та застосував для їх розрахунку площу (0,4572 га), яка є більшою, ніж фактична площа земельних ділянок під нерухомим майном відповідача (0,22715 га). Вказує, що розмір орендної плати за їх використання станом на 2016 рік становить 8 548,10 грн. А тому розмір збитків, встановлений судами попередніх інстанцій у сумі 77 456,99 грн. є необґрунтованим. 13. Відповідач зазначив, що вчинив дії для розробки проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, які будуть надані в оренду для будівництва й обслуговування будівель ринкової інфраструктури. Вважає, що не міг укласти договір оренди земельних ділянок із незалежних від його волі причин, не з його вини, а з вини позивача, який у 2013 році відмовив у погодженні меж цих ділянок. 14. Відповідач вважає, що суд першої інстанції не застосував пункт 5.1 Порядку визначення та відшкодування Лозівській міській раді збитків, заподіяних внаслідок невикористання земельних ділянок, самовільного зайняття земельних ділянок та використання земельних ділянок з порушенням законодавства про плату за землю, затвердженого рішенням Лозівської міської ради від 3 лютого 2012 року N 537 (далі - Порядок N 537). Відповідно до вказаного пункту у випадку неоформлення документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою у строк, встановлений у рішенні позивача про надання земельної ділянки в оренду або про поновлення договору її оренди, збитки визначаються після закінчення такого строку. Відповідач вказує, що суди не врахували тієї обставини, що позивач не встановлював строк для оформлення відповідачем документів, які підтверджують його право користування земельними ділянками. 15. Відповідач також зазначає, що суди вважали доведеним використання ним земельних ділянок з метою підприємницької діяльності, однак не врахували, що такий спір має розглядатися за правилами господарського судочинства. (2) Доводи позивача 17. 22 січня 2018 року позивач подав відзив на касаційну скаргу. Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій з'ясували всі фактичні обставини справи й ухвалили рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржені рішення без змін. 18. Зазначає, що розрахунок збитків проведений комісією позивача з визначення збитків, заподіяних внаслідок невикористання земельних ділянок, самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок за порушення законодавства про плату за землю, використання земельних ділянок без оформлення документів, що посвідчують право на земельну ділянку відповідно до закону (далі - комісія). Комісія керувалася Порядком N 537 на підставі відомостей, наданих Управлінням Держгеокадастру у Лозівському районі Харківської області, а витяг з протоколу засідання комісії, в якому наведений розрахунок збитків, був наданий суду та є у матеріалах справи. 19. Вказує, що жодних доказів відмови посадових осіб позивача у погодженні меж земельних ділянок відповідач не надав; факт подання ним позивачеві актів погодження меж земельних ділянок суди не встановили. Відповідач не дотримав максимальний встановлений законодавством шестимісячний строк з моменту укладення із землевпорядною організацією договору для забезпечення складання документації із землеустрою, оскільки досі така документація не розроблена. 20. На думку позивача, пункт 5.1 Порядку N 537 стосується лише випадків прийняття міською радою рішень про надання земельної ділянки в оренду або про поновлення договору її оренди. Відповідачу ж земельні ділянки в оренду передані так і не були. 21. Для обґрунтування правильності вирішення спору за правилами цивільного судочинства позивач вказує на пункт 7 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" від 1 березня 2013 року N 3. Відповідно до вказаного пункту земельні відносини, суб'єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об'єктами - землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю. Спори, що виникають із земельних відносин, в яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб'єкта владних повноважень, розглядаються за правилами цивільного судочинства. На переконання позивача, відповідач є власником нерухомого майна (нежитлових будівель) як фізична особа, а не як суб'єкт підприємницької діяльності. Тому підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства немає. (3) Доводи прокурора 22. 22 січня 2018 року прокурор подав відзив на касаційну скаргу. Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій повністю з'ясували всі фактичні обставини справи й ухвалили рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржені рішення без змін. 23. Вказує, що факт бездіяльності відповідача стосовно розроблення проектів землеустрою стосовно відведення земельної ділянки свідчить про його умисне ухилення від укладення договору оренди та від сплати за землекористування. Вважає, що докази у справі достовірно вказують на те, що з січня по грудень 2016 року відповідач користувався земельними ділянками, не оформив і не зареєстрував право оренди та не сплатив власнику орендну плату. Зазначає, що недоотримані доходи територіальної громади є збитками, які мали бути стягнуті з відповідача. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо розгляду справи за правилами цивільного судочинства 24. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 25. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 26. Господарський процесуальний кодекс (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, а також спорів, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів (пункт 1 та пункт 6 частини першої статті 12). 27. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 15 лютого 2013 року позивачухвалив рішення N 855, яким надав згоду на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок відповідачеві як громадянину. Суди також встановили, що протоколи засідання комісії позивача від 3 березня 2016 року та від 16 травня 2013 року й акти про визначення збитків від 3 березня 2016 року та від 16 травня 2013 року підтверджують, що проекти землеустрою стосовно відведення земельних ділянок відповідач не розробив, а на земельних ділянках знаходяться об'єкти нерухомого майна, власником яких він є. Крім того, у рішенні суду першої інстанції згадані договір від 20 березня 2013 року N 35/13/Ш про проведення робіт стосовно розробки проекту землеустрою земельної ділянки, замовником яких є відповідач як фізична особа, а також акти встановлення та погодження меж земельних ділянок (без дат), погоджені з власниками або користувачами суміжних земельних ділянок, окрім секретаря позивача. 28. Тобто, земельні правовідносини виникли між позивачем і відповідачем'як фізичною особою, зокрема, стосовно забезпечення розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для їх подальшого передання в оренду відповідачеві і фактичного використання ним земельних ділянок без оформлення договірних відносин з позивачем. 29. Суб'єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування й органи державної влади (частина друга статті 2 ЗК України). 30. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду, зокрема, громадянам та юридичним особам України (частина друга статті 93 ЗК України). 31. Передання в оренду земельних ділянок комунальної власності громадянам у разі розташування на цих ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), які перебувають у їх власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 123 ЗК України (частина третя статті 124 цього кодексу). 32. Надання земельних ділянок комунальної власності в користування здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема, у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу й об'єднання) та в інших випадках, якщо ділянка не зареєстрована в Державному земельному кадастрі, і право власності на неї не зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни меж і цільового призначення такої земельної ділянки (частина перша статі 123 ЗК України). 33. Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок є різновидом документації із землеустрою є (пункт "ґ" частини другої статті 25 Закону України "Про землеустрій"). 34. Замовниками документації із землеустрою можуть бути, зокрема, органи місцевого самоврядування, землевласники та землекористувачі (частина перша статті 26 Закону України "Про землеустрій"). 35. Розробники документації із землеустрою (юридичні особи, які мають не менше двох сертифікованих інженерів-землевпорядників, або фізичні особи-підприємці, які мають такий же статус) зобов'язані виконувати роботи зі складання документації із землеустрою у строк, передбачений договором. Максимальний строк складання документації із землеустрою не повинен перевищувати шести місяців з моменту укладення договору (пункт "г" частини другої статті 28 Закону України "Про землеустрій"). 36. Орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина шоста статті 123 ЗК України). 37. Отже, за змістом вказаних приписів, а також статей 120 і 125 ЗК України отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця. Його наявність не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верхового Суду від 13 березня 2018 року у справі N 306/2004/15-ц). 38. Відповідач як фізична особа придбав нежитлові приміщення, що знаходяться на земельних ділянках, а також отримав згоду позивача на розроблення проектів землеустрою щодо відведення цих ділянок з метою подальшого оформлення їх оренди для будівництва й обслуговування будівель ринкової інфраструктури. 39. Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою для набуття в оренду земельних ділянок комунальної власності, а також у правовідносинах з користування земельними ділянками без укладення договору оренди. 40. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами позивача про відсутність юрисдикції господарського суду для розгляду цієї справи та вважає, що спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи 41. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. 42. Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). 43. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. 44. Поняття "суд, встановлений законом", стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див. mutatismutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v. Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви N 29458/04 та N 29465/04, § 24). 45. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 213). Близькі за змістом приписи передбачає ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду (стаття 263). 46. Консультативна рада європейських суддів у Висновку N 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що "якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система" (пункти 34-35). 47. Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи" (див. mutatis mutandispiшeння Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" ("Pronina v. Ukraine") від 18 липня 2006 року, заява N 63566/00, § 23). 48. Відповідач у касаційній скарзі наголошує на тому, що суди попередніх інстанцій безпідставно відхилили його доводи щодо використання необґрунтованих площ земельних ділянок для розрахунку збитків і відсутності в належних доказів нормативної грошової оцінки земельних ділянок. 49. Перевіряючи застосування судами норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, щоу матеріалах справи зафіксовані чотири різні розміри площ земельних ділянок: 1) 0,4572 га (площа, визначена у протоколах та актах комісії позивача, - т. 1, а. с. 27-29, 33-35); 2) 0,22715 га (розрахована відповідачем площа земельних ділянок під об'єктами його нерухомого майна - т. 1, а. с. 206, 222; т. 2, а. с. 3); 3) 0,4347 га (площа земельних ділянок в актах встановлення та погодження меж земельних ділянок - т. 1, а. с. 57-60); 4) 0,3722 га (орієнтовна площа земельних ділянок, що планувалися для відведення відповідачу за схемою поділу земельних ділянок, яка долучена до позовної заяви, - т. 1, а. с. 26). 50. Відхиляючи заявлені відповідачем доводи щодо наявності підстав для застосування площі земельних ділянок 0,22715 га для розрахунку суми недоотриманих доходів позивача, суди не мотивували, чому за наявності в матеріалах справи різних показників площ земельних ділянок в основу рішень покладена саме площа, визначена комісією (0,4572 га). 51. Суди також не з'ясували, чи користується відповідач земельними ділянками лише в межах його об'єктів нерухомого майна або більшою площею, а відтак, чи не ґрунтується на припущеннях встановлення комісією орієнтовної площі для обрахунку збитків. 52. Згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. 53. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина третя статті 157 ЗК України). Такий порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року N 284 (далі - Порядок N 284). Позивач також затвердив свій Порядок N 537. 54. Пункт 3 Порядку N 284 встановлює, що відшкодуванню підлягають інші збитки власників землі, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. А під неодержаним доходом розуміється, зокрема, дохід, який міг би одержати власник землі із земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її тимчасового зайняття. 55. Відповідно до пункту 5.2 Порядку N 537, який покладений в основу оскаржуваних рішень, збитки визначаються за ставками орендної плати, які діяли на момент виникнення таких збитків. 56. Відповідач наголошував на тому, що у матеріалах справи відсутні витяги з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, відомості яких є обов'язковими при визначенні орендної плати. Проте суди відхилили вказані доводи, поклавши в основу рішень довідку від 7 березня 2017 року Управління Держгеокадастру у Лозівському районі Харківської області щодо базової вартості одного квадратного метра земельних ділянок станом на 1 січня 2016 року у розмірі 564,72 грн. Ця вартість була використана комісією для розрахунку збитків позивача, заподіяних відповідачем у 2016 році. 57. Згідно з абзацом 3 частини першої статті 13 Закону України "Про оцінку земель" нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки, зокрема, комунальної власності. Крім того, згідно з абзацом 1 пункту 289.1 Податкового кодексу України для визначення розміру орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. 58. Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (частина друга статті 20 Закону України "Про оцінку земель"). 59. З огляду на вказані приписи суди не обґрунтували відхилення доводів відповідача щодо визначення розміру орендної плати за земельні ділянки на підставі нормативної грошової оцінки. (1.3) Щодо правової підстави для стягнення недоотриманої орендної плати 60. Суд першої інстанції застосував до правовідносин сторін приписи статті 22, глав 82 ("Відшкодування шкоди") та 83 ("Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави") ЦК України, глави 24 ЗК України ("Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам"), Порядок N 284 та Порядок N 537, затверджений позивачем. Суд першої інстанції встановив склад цивільного правопорушення у бездіяльності відповідача - невжитті ним передбачених законом заходів зі своєчасного оформлення права користування земельними ділянками, - що призвело до неодержання доходів територіальною громадою. 61. Апеляційний суд, вказавши, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, застосував для стягнення збитків з відповідача приписи глави 83 ЦК України, глави 24 ЗК України, Порядку N 284 і Порядку N 537. 62. Отже, суди попередніх інстанцій застосували до правовідносин сторін як приписи, які регламентують деліктне зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої правопорушенням, так і приписи, що регламентують кондикційне зобов'язання, яке виникає з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. 63. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). 64. Частина перша статті 1166 ЦК України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 65. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. А згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. 66. За змістом вказаних приписів ЦК України та ЗК України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки. 67. Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкода заподіяна не з її вини (частина друга статті 1166 ЦК України). 68. Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. 69. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. 70. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (див. висновок, сформульований Верховним Судом України у постанові від 2 березня 2016 року у справі N 6-3090цс15). 71. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 ЦК України (див. висновок, сформульований Верховним Судом України у постанові від 2 жовтня 2013 року у справі N 6-88цс13). 72. За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. 73. Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. 74. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що відповідач є власником вказаного у пункті 2 цієї постанови нерухомого майна, яке розміщене на земельних ділянках, право користування якими припинене рішенням позивача N 855 для Підприємства споживчої кооперації "Лозівська торгівельно-виробнича міжрайбаза" у зв'язку з продажем нерухомого майна, зокрема, відповідачеві. Законність рішення N 855 в частині припинення права постійного користування земельними ділянками оскаржувалась вказаним підприємством у судовому порядку, і, як встановив суд першої інстанції, 19 червня 2014 року Лозівський міськрайонний суд Харківської області ухвалив постанову, що набрала законної сили 25 липня 2014 року, якою у задоволенні позовних вимог відмовив. 75. Перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентований у ЗК України. Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частина друга статті 120 ЗК України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт "е" частини першої статті 141 ЗК України). 76. За змістом глави 15 ЗК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право користування земельною ділянкою комунальної власності реалізується через право постійного користування або право оренди. 77. Частина перша статті 93 ЗК України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини першої статті 96 ЗК України). 78. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 ЗК України). 79. За змістом вказаних приписів виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені і яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте, враховуючи приписи частини другої статті 120 ЗК України, не є правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій ці будинок, будівля, споруда розташовані. 80. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави застосовувати до спірних правовідносин приписи чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок. 81. До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. 82. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України (близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 922/207/15). 83. Таким чином, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а суд апеляційної інстанції вказані порушення не виправив. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 84. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 85. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив заяву учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 86. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 87. Суд першої інстанції необґрунтовано відхилив заявлені відповідачем доводи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, зокрема щодо площі земельних ділянок для розрахунку суми недоотриманих доходів позивача, а також щодо визначення розміру орендної плати за земельні ділянки на підставі нормативної грошової оцінки. Суд апеляційної інстанції вказані порушення не виправив. 88. З огляду на те, що касаційна скарга є частково обґрунтованою, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. (2.2) Щодо судових витрат 89. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 90. За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. 91. Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. 92. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені і яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Проте, враховуючи приписи частини другої статті 120 ЗК України, не є правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій ці будинок, будівля, споруда розташовані. 93. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (частина перша статті 1212 ЦК України). 94. До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 417, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 16 серпня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 20 листопада 2017 року скасувати, а справу направити до Лозівського міськрайонного суду Харківської області на новий розгляд. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 523/6003/14-ц Провадження N 14-84цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_4 про перегляд рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року у складі судді Пепеляшкова О.С., рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року у складі колегії суддів Громіка Р.Д., Панасенкова В.О., Парапана В.О. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року у складі колегії суддів Ткачука О.С., Висоцької В.С., Євграфової Є.П., Умнової О.В., Фаловської І.М. у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору підряду укладеним, розірвання договору і відшкодування збитків, УСТАНОВИЛА: У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 27 липня 2013 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір, відповідно до умов якого останній зобов'язався за його завданням виконати підрядні будівельні роботи, зокрема здійснити реконструкцію фасаду житлового будинку по АДРЕСА_1 відповідно до проектно-кошторисної документації у строк до 01 жовтня 2013 року, а позивач зобов'язався здійснити оплату за виконання будівельних робіт. Договір між сторонами укладено в усній формі, при цьому жодна зі сторін не наполягала на письмовій формі договору. При укладанні договору сторони дійшли згоди щодо всіх умов, які є істотними: предмета, умов та строків виконання договору, місця його виконання та порядку оплати тощо. Після того як сторони узгодили кошторис, відповідач приступив до виконання будівельних робіт та отримав оплату в розмірі 115 тис. 450 грн 30 коп., про що склав відповідну розписку. Проте відповідач не закінчив розпочатих будівельних робіт з реконструкції фасаду в передбачений строк та, не попередивши про свої наміри позивача, припинив виконувати зобов'язання, належним чином ремонту не зробив, унаслідок чого ОСОБА_3 був змушений звернутися до іншої особи для закінчення будівельних робіт з реконструкції фасаду житлового будинку. Позивач зазначив, що невиконання ОСОБА_4 своїх зобов'язань спричинило збитки, які складаються з вартості робіт по демонтажу конструкцій та вартості робіт, виконаних відповідачем з дефектами й недоліками, вартості фасадних робіт, що виконуються новим підрядником, замість неякісних робіт. ОСОБА_3 просив визнати укладеним договір підряду від 27 липня 2013 року між ним та ОСОБА_4, визнати цей договір розірваним з 03 березня 2014 року і стягнути з ОСОБА_4 22 тис. 813 доларів США компенсації збитків у гривнях за курсом Національного банку України на момент ухвалення рішення у справі. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 02 листопада 2015 року про виправлення описки, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано укладеним договір підряду між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Визнано розірваним договір підряду, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 293 тис. 911 грн 05 коп. компенсації збитків, понесені судові витрати у розмірі 2 тис. 939 грн 11 коп., а всього стягнуто 296 тис. 850 грн 16 коп. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що між сторонами виникли правовідносини з договору підряду, відповідно до яких відповідач зобов'язався здійснити реконструкцію фасаду будинку. Орієнтовний кошторис на загальну суму 166 тис. 326 грн 20 коп. складений ОСОБА_4 та надісланий ОСОБА_3 електронною поштою. Відповідач отримав від позивача всього 7 тис. 100 доларів США та 58 тис. 700 грн. але виконав роботу не в повному обсязі та неналежним чином. Стягуючи з відповідача компенсацію збитків у розмірі 293 тис. 911 грн 05 коп., суд керувався висновком експертизи. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року змінено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 компенсацію збитків у розмірі 493 тис. 183 грн 40 коп. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Змінюючи рішення суду першої інстанції та стягуючи з відповідача на користь позивача компенсацію збитків у розмірі 493 тис. 183 грн 40 коп., суд апеляційної інстанції зазначав, що відповідно до частини другої статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Не погодившись з указаними рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року в незміненій частині та рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року залишено без змін. Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про наявність правових підстав для визнання укладеним договору підряду між сторонами та його розірвання, компенсацією відповідачем збитків у вигляді витрат, які позивач мусить зробити для відновлення порушеного права. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру компенсації збитків, суд апеляційної інстанції правильно врахував, що більша частина авансування була здійснена в доларах США (про що свідчать розписки відповідача), ремонтно-відновлювальні роботи не виконувалися, а курс долара суттєво зріс, проведеною судовою експертизою обґрунтовано, що з метою відшкодування позивачу понесених збитків суму грошового зобов'язання необхідно визначити в доларах США. У липні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року. У заяві ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 202, частини третьої статті 203, статей 208, 638, 641, частини першої статті 875, частин першої і другої статті 877 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_4 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року, 24 жовтня 2012 року, 19 грудня 2012 року, 29 січня 2014 року, дві від 14 квітня 2016 року, 14 червня 2017 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року, 16 листопада 2011 року, 09 листопада 2016 року, 23 листопада 2016 року, 05 квітня 2017 року та 21 червня 2017 року. Ухвалою судді Верховного Суду України від 04 вересня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із Суворовського районного суду м. Одеси. Зупинено виконання судових рішень до закінчення розгляду справи у Верховному Суді України. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 11 січня 2018 року Верховний Суд України передав цивільну справу і заяву ОСОБА_4 про перегляд рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_4 подав заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення до суду із заявою) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 23 квітня 2018 року представник позивача - адвокат ОСОБА_5 подав відзив на заяву ОСОБА_4 про перегляд судових рішень, у якому просив залишити вказану заяву без задоволення. Доводи, наведені у заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року у справі N 6-38300св11; - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року у справі N 6-19170св12; - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року у справі N 6-34818св12; - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 29 січня 2014 року у справі N 6-44440св13; - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 6-5937св16; - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 333/8041/14-ц; - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року у справі N 184/623/14-ц; - ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 травня 2015 року у справі N 6-13014ск15; - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року у справі N 6-40123св14; - ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року у справі N 6-1287ц15; - постанову Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року у справі N 41/496-45/115; - постанову Вищого господарського суду України від 16 листопада 2011 року у справі N 8/5027/374/2011; - постанову Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі N 910/31490/15; - постанову Вищого господарського суду України від 23 листопада 2016 року у справі N 916/1315/16; - постанову Вищого господарського суду України від 05 квітня 2017 року у справі N 910/18060/16; - постанову Вищого господарського суду України від 21 червня 2017 року у справі N 921/667/16-г/17. Заявник зазначає, що у вказаних судових рішенням по-іншому застосовано частину першу статті 202, частину третю статті 203, статті 208, 638, 641, частину першу статті 875, частини першу і другу статті 877 ЦК України, що є підставою для перегляду за пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України. Позиція Великої Палати Верховного Суду Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Установлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним. Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Суди встановили, що 27 листопада 2012 року ОСОБА_3 уклав з інспекцією з благоустрою міста Одеської міської ради договір N 153 на тимчасове порушення існуючого благоустрою території міста Одеси з подальшим його відновленням та отримав право на встановлення тимчасового огородження з метою реконструкції об'єкта нерухомості (т. 1, а. с. 248). На запит суду щодо оформлення ОСОБА_3 паспорта фасаду будинку по АДРЕСА_1 надано відповідну копію (т. 1, а. с. 231?238). На підтвердження надання кошторисної документації позивач надав суду фотокопії доказів направлення 19 та 22 липня 2013 року відповідачем електронною поштою листів з кошторисом фасадних робіт, згідно з яким загальна кошторисна вартість будівельних робіт склала 166 тис. 326 грн 20 коп. (т. 1, а. с. 244?247). Згідно з копією розписки відповідача він отримав за період з 27 липня по 28 листопада 2013 року грошові кошти на придбання будівельних матеріалів та здійснення фасадних робіт у розмірі 7 тис. 100 доларів США та 58 тис. 700 грн (т. 1, а. с. 13, 14). 12 лютого 2014 року під час перевірки якості виконаних відповідачем робіт між позивачем та ОСОБА_6 складено дефектний акт на капітальний ремонт, яким установлено факт неякісно виконаних ОСОБА_4 робіт та неможливості закінчення та приведення фасаду до стану, придатного до експлуатації, без попереднього демонтажу виконаного утеплення фасаду, декоративних елементів, розбору бетонного карнизу, відбивки штукатурки з поверхонь цегляних стін та стель тощо (т. 1, а. с. 44?48). Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 01 лютого 2014 року, складеним Товариством з обмеженою відповідальністю "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" (далі - ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз") на підставі ухвали суду від 19 червня 2014 року, виконані відповідачем будівельні роботи не відповідають вимогам нормативно-правових актів у галузі будівництва, фасад житлового будинку по АДРЕСА_1 потребує виконання робіт з часткового демонтажу існуючих елементів, виконаних відповідачем, для приведення його до стану, придатного до використання та відповідного вимогам норм і стандартів у галузі будівництва. Вартість робіт з демонтажу існуючих будівельних елементів, виконаних відповідачем, а також робіт з відновлювального ремонту для приведення фасаду у стан, придатний до експлуатації та відповідний нормам і стандартами у галузі будівництва, згідно з висновком експерта склала з урахуванням ПДВ 295 тис. 543 грн 49 коп. (т. 1, а. с. 142?185). Суди у справі визнали, що між сторонами виникли правовідносини договору підряду, відповідно до яких відповідач зобов'язався здійснити реконструкцію фасаду будинку, тому наявні підстави для стягнення з нього збитків у вигляді витрат, які позивач мусить зробити для відновлення порушеного права. Дослідивши надані для порівняння заявником ухваликолегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 6-5937св16, від 14 квітня 2016 року у справі N 333/8041/14-ц, від 08 травня 2015 року у справі N 6-13014ск15, а також постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі N 910/31490/15, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/1315/16, від 05 квітня 2017 року у справі N 910/18060/16 та від 21 червня 2017 року у справі N 921/667/16-г/17, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вони не є підставою для перегляду, оскільки обставини у цих справах не подібні до обставин у справі, про перегляд рішень у якій подано заяву. Зокрема, із зазначених судових рішень вбачається, що, на відміну від судового рішення, про перегляд якого подав заяву ОСОБА_4, між сторонами були укладені письмові договори підряду, у яких погоджені умови виконання робіт, підрядники отримали від замовників грошові кошти за виконання робіт і взяли на себе відповідальність за кваліфіковане виконання робіт, проте позивачам відмовлено у задоволенні позову про відшкодування збитків, оскільки вони не надали належних і допустимих доказів на підтвердження неналежної якості виконаних робіт та наявності вини відповідачів. Тобто порівняння наведених судових рішень судів касаційних інстанцій із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У справах досліджувалися надані сторонами докази щодо наявності вини відповідачів у завданні збитків неналежним виконанням ними робіт, а не встановлювалося, чи було належним чином дотримано форму договору підряду та досягнуто згоди з істотних умов, які необхідні для його укладення. Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року у справі N 6-1287ц15 відмовлено в допуску до провадження Верховного Суду України справи про відшкодування шкоди за заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 травня 2015 року. Зазначена ухвала постановлена Верховним Судом України не як судом касаційної інстанції, а за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права в подібних правовідносинах, тому вона не може бути підставою перегляду в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року у справі N 6-38300св11 суд касаційної інстанції не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що усний договір підряду в силу вимог статті 203 ЦК України є дійсним, оскільки з матеріалів справи не вбачається, яких істотних умов, необхідних для укладення договору підряду, сторони досягли, та якими доказами це підтверджено, тобто не дотримано вимог статей 875, 877, 882 цього Кодексу. В ухвалі від 24 жовтня 2012 року у справі N 6-19170св12 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що суди на порушення статей 875, 877, 882 ЦК України не з'ясували: яких істотних умов усного договору підряду щодо обсягу робіт, їх якості сторони досягнули і коли; початку та закінчення виконання робіт відповідачем; чи виконувалися роботи поетапно; як відбувалося їх прийняття позивачем і коли; чи оглядалася виконана робота позивачем; чи було при виявленні допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків позивачем негайно заявлено про це підрядникові; чи прийняв позивач роботу без/з перевіркою; на підставі якого нормативного акта вимагається наявність спеціального дозволу на виконання вказаних підрядних робіт. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року у справі N 6-34818св12 суд касаційної інстанції керувався тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що в матеріалах справи немає жодних квитанцій, товарних чи касових чеків, квитків, талонів, або інших документів, виданих відповідачем, які б свідчили про укладення усного договору підряду (пункт 7 частини першої статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів"). За висновками експертизи проектно-кошторисна документація та технологічні карти на проведення робіт з реконструкції будинку відсутні (стаття 877 ЦК України). Ухвалою від 29 січня 2014 року у справі N 6-44440св13 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодилася з рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій, у яких суди дійшли висновків, що сторони не дотримались форми договору та не досягли істотних умов, необхідних для укладення договору підряду, а саме: щодо розроблення проектно-кошторисної документації, яка визначає обсяг та зміст робіт, ціни договору, строків початку та закінчення робіт, прав та обов'язків сторін, порядку розрахунку за виконані роботи, порядку здачі-приймання закінчених робіт, гарантій строків якості закінчених робіт, порядку усунення недоліків і відповідальності сторін за порушення умов договору. Крім того, для укладення договору підряду відповідач не мав спеціального дозволу на виконання окремих видів робіт. Тобто не дотримано вимог статей 843, 853, 875, 877, 882 ЦК України. Погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, яким відмовлено в позові про відшкодування збитків, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 14 червня 2017 року у справі N 184/623/14-ц зазначила, що неналежне виконання відповідачем проведених ремонтних робіт ґрунтується на припущеннях. Також суд наголосив, що між сторонами була укладена усна домовленість щодо проведення на замовлення позивача ремонтних робіт, тоді як за змістом статей 856, 875 ЦК України між сторонами має бути укладено договір у письмовій формі з викладенням усіх істотних умов. В ухвалі від 04 березня 2015 року у справі N 6-40123св14 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначила, що суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив тверджень відповідачів про те, що всупереч вимогам статей 875, 877, 882 ЦК України сторони в договорі підряду не погодили всіх істотних умов договору, зокрема не визначили складу та змісту проектно-кошторисної документації, а також тієї обставини, хто зі сторін цього договору зобов'язаний таку документацію підготувати. Стягуючи збитки за неналежне виконання підрядних робіт, зокрема за відступлення від вимог проектно-кошторисної документації, апеляційний суд не перевірив, чи передавалася відповідачам зазначена документація, та чи мали вони обов'язок невідступно її виконувати. У зв'язку з невстановленням фактичних обставин справи суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та направив справу на новий апеляційний розгляд. У постанові Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року у справі N 41/496-45/115, якою залишено без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову в позові про визнання договору дійсним, суд касаційної інстанції керувався тим, що за статтями 875, 877, 882ЦК України, які регулюють відносини будівельного підряду, істотними умовами такого договору є обсяг робіт, їх ціна та строки виконання. Отже, в оферті та в акцепті щодо виконання будівельних підрядних робіт повинна бути чітко виражена воля осіб щодо вказаних істотних умов. З листування між сторонами у справі, на яке посилається позивач, суди не встановили досягнення сторонами згоди щодо істотних умов договору будівельного підряду. Постановою Вищого господарського суду України від 16 листопада 2011 року у справі N 8/5027/374/2011 постанову суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції про відмову в позові про розірвання договору, повернення коштів - залишено в силі. Суд касаційної інстанції зазначив, що умову щодо погодження проектно-кошторисної документації (статті 875, 877 ЦК України) виконано не було, тому договір підряду є неукладеним. Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 202, частини третьої статті 203, статей 208, 638, 641, частини першої статті 875, частин першої і другої статті 877 ЦК України. За положеннями пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. У частині третій статті 203 ЦК України закріплено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Згідно зі статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма. Відповідно до вимог статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. У статті 641 ЦК України визначено, що пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна зі сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Відповідно до частин першої, третьої статті 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Умова про предмет договору підряду є істотною. Предметом договору підряду є індивідуалізований результат праці підрядника на який спрямована узгоджена воля сторін. Умова щодо предмета договору підряду уточнюється ціною підрядних робіт. Ціна договору підряду - це грошова сума, належна підрядникові за виконане замовлення. За статтею 843 ЦК України у договорі підряду визначається або конкретна ціна роботи, або способи її визначення. Отже, ціна може бути визначена в тексті договору підряду безпосередньо, або у договорі підряду може зазначатися спосіб визначення ціни. Крім того, ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі, який містить постатейний перелік затрат на виконання робіт, є додатком до договору та його невід'ємною частиною. За відсутності цих умов ціну може встановити суд на основі звичайно застосовуваних за аналогічні роботи цін з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами. Таким чином, закріплене у ЦК України визначення договору підряду дає підстави для висновку про те, що це консенсуальний, двосторонній та оплатний договір. Причому консенсуальність договору підряду означає, що він визнається укладеним у момент одержання особою, що направила оферту, акцепту. Відповідно до статті 846 ЦК Українистроки виконання роботи або її окремих етапів установлюються в договорі підряду. Якщо в договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту. При цьому в оферті та в акцепті щодо виконання будівельних підрядних робіт повинна бути чітко виражена воля осіб щодо істотних умов договору. Досліджуючи надані докази (фотокопії направлення електронних листів та розписок), суди першої й апеляційної інстанцій не здійснили їх оцінки з погляду допустимості відповідно до вимог статті 59 ЦПК України (у редакції на час розгляду справи). Договір підряду в письмові формі між сторонами не укладався. Крім того, обов'язковою умовою виконання робіт з реконструкції житлового будинку є наявність у підрядника спеціального дозволу на виконання окремих видів робіт, що передбачено частиною третьою статті 837 ЦК України. Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 01 лютого 2014 року, складеним ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" на підставі ухвали суду від 19 червня 2014 року, при дослідженні матеріалів справи встановлено відсутність проектно-кошторисної документації, виготовленої в установленому законом порядку (т. 1, а. с. 143, зворот). У матеріалах справи також відсутня проектно-кошторисна документація та інші додатки до договору будівельного підряду, підписані обома сторонами з чітким переліком видів робіт та їх орієнтовною вартістю, які мав виконати відповідач як підрядник під час реконструкції фасаду житлового будинку. За вимогами частини першої статті 853 ЦК України замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право в подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі. Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2012 року у справі N 23/236, обов'язок прийняти виконані роботи, а у випадку виявлення недоліків робіт негайно про них заявити (у тому числі шляхом мотивованої відмови від підписання акта виконаних робіт) закон покладає саме на замовника. Усі ці обставини залишені поза увагою як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядалися Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу в указаній редакції. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а Велика Палата Верховного Суду не має повноважень встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку, тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_4 про перегляд судових рішень задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року та рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 червня 2018 року м. Київ Справа N 0707/1177/12 Провадження N 11-311апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2015 року (судді Кухтей Р.В., Сапіга В.П., Хобор Р.Б.) у справі N 0707/1177/12 за позовом ОСОБА_3 до виконавчого комітету Мукачівської міської ради Закарпатської області (далі - Виконком), третя особа - ОСОБА_4, про скасування рішень і ВСТАНОВИЛА: У листопаді 2008 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Виконкому, в якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просила: - скасувати пункт 1.18 рішення Виконкому від 27 липня 2007 року N 172 "Про індивідуальне будівництво" щодо ОСОБА_4 у частині проведення капітального ремонту покрівлі по АДРЕСА_1 з реконструкцією горища під житло та організацію входу в мансардний поверх з квартири N 5, а також в частині виготовлення проектно-технічної документації та погодження в установленому порядку в частині: "після завершення будівництва забудовнику оформити акт прийняття будівництва в експлуатацію в установленому порядку"; - скасувати рішення Виконкому від 28 квітня 2009 року N 99 в частині оформлення права власності за заявою ОСОБА_4; - скасувати наказ від 25 березня 2009 року N 14 "Про затвердження архітектурно-технічного паспорта"; - скасувати акт готовності об'єкта до експлуатації від 27 березня 2009 року; - скасувати свідоцтво від 30 березня 2009 року N 0700000008 про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил та правовстановлюючих документів. Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області постановою від 15 листопада 2012 року позовні вимоги ОСОБА_3 задовольнив частково - скасував пункт 1.18 рішення Виконкому від 24 липня 2007 року N 172 та підпункт 1.2.12 пункту 1.2 рішення Виконкому від 28 квітня 2009 року N 99. В задоволенні решти позовних вимог відмовив. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 30 липня 2015 року постанову Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 листопада 2012 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із зазначеною ухвалою суду апеляційної інстанції, позивач подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що звернулася до суду ще 11 листопада 2008 року, тобто до закінчення проведення робіт по переобладнанню горища, здачі об'єкта в експлуатацію та прийняття оскаржуваного пізніше пункту 1.2.12 рішення відповідача від 28 квітня 2009 року N 99, а тому на день звернення позивача з цим позовом спір про право був відсутній. Окрім того, оскаржувані рішення прийняті Виконкомом як суб'єктом владних повноважень під час здійснення владних управлінських функцій, тому висновок апеляційного суду про непідсудність даної справи адміністративному суду є помилковим. Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 07 вересня 2015 року відкрито касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 лютого 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_4 зазначила про те, що предметом спору в цій справі є захист позивачем права власності на належну їй квартиру, а саме запобігання заподіяння шкоди її майну третьою особою у справі. При цьому у заяві про збільшення позовних вимог ОСОБА_3 просить скасувати правовстановлюючі документи, що у будь-якому випадку призводить до порушення права власності, а тому спірні правовідносини не є публічно-правовими і не можуть вирішуватися за правилами адміністративного судочинства. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 28 березня 2008 року ОСОБА_3 придбала у ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_2, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 25 квітня 2008 року N 19459441. Відповідно до пункту 1.18 рішення Виконкому від 24 липня 2007 року N 172 "Про індивідуальне будівництво" гр. ОСОБА_4 (до розірвання шлюбу - Туряниця) дозволено провести капітальний ремонт покрівлі по АДРЕСА_1 з реконструкцією горища під житло та організацією входу в мансардний поверх з квартири АДРЕСА_1. Проектно-технічну документацію виготовити та погодити в установленому порядку. Після завершення будівництва забудовнику оформити акт прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію в установленому порядку. Вказане рішення прийнято на підставі звернення ОСОБА_4 та посвідченої 25 травня 2007 року приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі-Торжаш В.Л. згоди сусідів. ОСОБА_4 було надано два дозволи на виконання будівельних робіт, перший з яких виданий Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю (далі - Інспекція ДАБК) м. Мукачеве 30 листопада 2007 року за N 365 строком на один рік, другий - Інспекцією ДАБК у Закарпатській області 18 листопада 2008 року за N 1972 строком на два роки. На підставі вказаних документів третьою особою у справі було проведено капітальний ремонт покрівлі з реконструкцією горища під житло та організацією входу в мансардний поверх з квартири АДРЕСА_1. 27 березня 2009 року об'єкт "капітальний ремонт покрівлі по АДРЕСА_1 з реконструкцією горища під житло та організацією входу в мансардний поверх з квартири АДРЕСА_1" прийнято до експлуатації згідно акта готовності об'єкта до експлуатації N 008. 30 березня 2009 року Інспекцією ДАБК у Закарпатській області видано свідоцтво N 0700000008 про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил. Рішенням Виконкому від 28 квітня 2009 року N 99 вирішено оформити право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 205,70 кв. м на праві приватної власності за ОСОБА_4 На підставі вказаного рішення ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, зареєстроване в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 30 квітня 2009 року. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що мешканці будинку по АДРЕСА_1 надали згоду лише на переобладнання горища під мансардні приміщення без подальшої реєстрації права власності на мансардну забудову, при цьому їх підписи різняться від тих, що містяться в нотаріально засвідченій заяві від 25 травня 2007 року. Окрім того, згідно висновку будівельно-технічної експертизи від 09 квітня 2012 року та висновку експерта ОСОБА_8 у судовому засіданні, реконструкція спірного приміщення проведена з грубим порушенням державних будівельних норм та інших державних стандартів з питань будівництва, що не забезпечує надійність та безпечну експлуатацію будинку. Суд апеляційної інстанції закрив провадження у справі з тих підстав, що між сторонами у справі існує спір про право цивільне, тому дана справа не може бути розглянута за правилами КАС України. При вирішенні справи апеляційний суд послався на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 14 квітня 2009 року (справа N 21-367во09). Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком Львівського апеляційного адміністративного суду з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як убачається з матеріалів справи, позивач звернулася до суду в порядку КАС України про скасування рішення Виконкому, яким надано дозвіл третій особі у справі ОСОБА_4 на проведення капітального ремонту покрівлі будинку АДРЕСА_2 з реконструкцією горища під житло. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначила, що з початком робіт по реконструкції горища під житло, в квартирі N 5, що належить їй на праві приватної власності, виявлено тріщину та провисання в стелі. Таким чином, цей позов подано на запобігання заподіяння шкоди житлу позивача внаслідок проведення ремонтних робіт третьою особою у справі ОСОБА_4 Пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, визначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених житлових прав ОСОБА_3, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі та обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М. Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 814/803/17 Провадження N 11-408апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.О., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в письмовому провадженні касаційну скаргу Релігійної громади (парафії) Святого Йосифа у Миколаєві Римсько-католицької церкви (далі - Релігійна громада) на ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2017 року (судді Джабурія О.В., Вербицька Н.В., Крусян А.В.) у справі N 814/803/17 за позовом Релігійної громади до Миколаївської обласної державної адміністрації (далі - Облдержадміністрація), третя особа - Миколаївська міська рада (далі - Міськрада), про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У квітні 2017 року Релігійна громада звернулася до суду з позовом до Облдержадміністрації, у якому просила визнати протиправною бездіяльність відповідача та зобов'язати його розглянути звернення позивача і видати розпорядження (рішення) про повернення у власність Релігійної громади будівлі за адресою: м. Миколаїв, вул. Декабристів, 32а (далі - Спірна будівля). На обґрунтування позову Релігійна громада зазначила, що Спірна будівля була побудована у 1900 році у дворі Римсько-католицької церкви за адресою: м. Миколаїв, вул. Глазеналівська (на розі вул. Католицької) за кошти приходського благодійного товариства при Римсько-католицькій церкві міста Миколаєва та відповідно належала цьому товариству. За часів СРСР майно, що належало товариству, було відібрано на користь держави. У 1991 році Релігійна громада відновила свою діяльність. На підставі указів Президента України від 04 березня 1992 року N 125 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" та від 21 березня 2002 року N 279/2002 "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій" позивачу було передано у власність приміщення костьолу. Проте Спірну будівлю відповідач безпідставно відмовляється передати у власність релігійної громади. Миколаївський окружний адміністративний суд постановою від 24 травня 2017 року в задоволенні позову відмовив. Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 грудня 2017 року апеляційну скаргу Релігійної громади задовольнив частково, постанову суду першої інстанції скасував, провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, Релігійна громада подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що предметом позову в цій справі є зобов'язання відповідача виконати покладені на нього обов'язки та розгляд питання про повернення Спірної будівлі у власність Римсько-католицької церкви в місті Миколаєві. Отже, на думку позивача, ця справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 07 лютого 2018 року відкрив касаційне провадження за скаргою Релігійної громади на ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2017 року, а ухвалою від 03 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 23 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 1 частини першої статті 345 КАС України. У відзиві на касаційну скаргу Облдержадміністрація зазначила, що цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин, що унеможливлює його розгляд за правилами адміністративного судочинства. З огляду на наявність спору про право власності на вказану будівлю, такий спір повинен розглядатися за правилами господарського судочинства. При цьому Господарський суд м. Києва розглядає справу N 915/1426/17 за позовом Релігійної громади до Миколаївської обласної ради про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на Спірну будівлю. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що в м. Миколаєві на вул. Декабристів, 32а розташований комплекс, який складається з костьолу та парафіяльного училища, що збудовані у 1900 році та належали Римсько-католицькій церкві, Римсько-католицькому благодійному товариству та використовувалися ними до 1918 року для релігійно-культових потреб. Будинки збудовані в одному архітектурному стилі, розташовані на одному подвір'ї, мають спільну огорожу та є єдиним цілісним комплексом. Розпорядженням Облдержадміністрації від 21 серпня 2000 року N 633-р "Про надання будівлі в м. Миколаєві у користування релігійній громаді Римсько-католицької церкви" будівлю в м. Миколаєві на вул. Декабристів, 32 передано у безоплатне довгострокове користування Релігійній громаді. Наказом управління культури Облдержадміністрації від 31 січня 2001 року N 11 будівля колишнього парафіяльного училища передана на баланс Римсько-католицької церкви. 05 лютого 2001 року між Державною інспекцією по охороні пам'яток культурної спадщини та Релігійною громадою укладено договір про передачу нерухомої пам'ятки історії та архітектури під охорону держави. На підставі рішення виконавчого комітету Міськради видано свідоцтво про право власності, відповідно до якого будівля костьолу загальною площею 524,5 кв. м на вул. Декабристів, 32 зареєстрована Миколаївським бюро технічної інвентаризації на праві колективної власності за Релігійною громадою. Рішенням виконавчого комітету Міськради від 10 квітня 2015 року N 275 будівлі краєзнавчого музею з господарською будівлею на вул. Декабристів, 32, загальною площею 879,7 кв. м, яка належить територіальній громаді сіл, селищ і міст Миколаївської області та перебуває в оперативному управлінні Комунального закладу культури "Миколаївський обласний краєзнавчий музей" надано нову адресу - вул. Декабристів, 32а. 19 січня 2017 року Релігійна громада звернулась до Облдержадміністрації з клопотанням про передачу у власність парафії будівлі колишнього парафіяльного училища. Управлінням культури, національностей та релігій Облдержадміністрації листом від 09 лютого 2017 року N Р-3 надано відповідь позивачу про те, що будівля, розташована в м. Миколаєві на вул. Декабристів, 32а, не може вважатися культовою спорудою, оскільки вона не використовувалась для релігійних потреб, а за архівними даними в різні часи в цьому приміщенні розташовувались громадські установи та організації. Дослідженими архівними документами належність будівлі на вул. Декабристів, 32а до колишньої церковної власності не підтверджена, а в архівних матеріалах відсутні дані про джерела фінансування будівництва вказаної споруди. Крім того, Спірна будівля є пам'яткою архітектури місцевого значення, що взята на державний облік розпорядженням голови Облдержадміністрації, а тому ця будівля не може бути приватизована або будь-яким чином відчужена зі спільної власності територіальних громад сіл, селищ і міст Миколаївської області без виключення її з переліку об'єктів культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог Релігійної громади, суд першої інстанції виходив з того, що у відповідача відсутній визначений законом обов'язок з передачі Спірної будівлі у власність позивача. При цьому суд також урахував, що вказана будівля є пам'яткою культурної спадщини, що не підлягає приватизації. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що Спірна будівля перебуває у спільній власності територіальних громад сіл, селищ і міст Миколаївської області та знаходиться на балансі Миколаївського обласного краєзнавчого музею. Музей отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Таким чином, у спірних правовідносинах вбачається спір про право і в подальшому питання щодо власника спірної будівлі має вирішуватись у порядку господарського судочинства, а тому цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин. Велика Палата Верховного Суду погоджується з указаним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на передачу Спірної будівлі у власність Релігійної громади. Водночас, як правильно визначив суд апеляційної інстанції, ця будівля перебуває у спільній власності територіальних громад сіл, селищ і міст Миколаївської області та знаходиться на балансі Миколаївського обласного краєзнавчого музею, який отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Таким чином, у спірних правовідносинах вбачається спір про право власності на будівлю, а тому подальше вирішення питання щодо власника Спірної будівлі має вирішуватися в порядку господарського судочинства. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Релігійної громади (парафії) Святого Йосифа у Миколаєві Римсько-католицької церкви залишити без задоволення. 2. Ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  14. ПОСТАНОВА Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 583/3328/16-ц Провадження N 14-186 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Арсенал Страхування" (далі також - відповідач), третя особа без самостійних вимог - ОСОБА_4 (далі також - третя особа), про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, за заявою відповідача про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року, постановленої колегією суддів у складі: Євграфової Є.П., Євтушенка О.І., Кадєтової О.В. (далі також - заява про перегляд судового рішення). Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3; - відповідач: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Арсенал Страхування" (представник - адвокат Данилова Тетяна Анатоліївна); - третя особа без самостійних вимог: ОСОБА_4. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У жовтні 2016 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, який мотивував тим, що є власником автомобіля "Peugeot 308", реєстраційний номер НОМЕР_1 (далі - автомобіль), який застрахований у відповідача відповідно до договору добровільного страхування від 24 червня 2015 року N 19/15-Т/С. 14 жовтня 2015 року приблизно о 05:15 год. на вул. Червоноармійській у м. Охтирка третя особа не впоралася з керуванням автомобілем, виїхала на ліве узбіччя, допустивши наїзд на пеньок дерева, заїхала у річку, внаслідок чого автомобіль був механічно пошкоджений. 2. На звернення до відповідача щодо відшкодування збитків, завданих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), позивачеві було запропоновано часткову виплату страхового відшкодування, яка була значно меншою від встановленого збитку. А листом від 11 серпня 2016 року позивача було повідомлено про відмову у виплаті відшкодування. 3. На підставі статей 22, 23, 526, 979, 988, 1187, 1167 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України та статті 6 Закону України "Про страхування" просив стягнути з відповідача відшкодування майнової шкоди, завданої у результаті пошкодження автомобіля у розмірі 173 411,00 грн. а також стягнути з відповідача судові витрати. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 31 січня 2017 року Охтирський міськрайонний суд Сумської області ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову. 5. Рішення суд першої інстанції обґрунтував тим, що позивач і третя особа неналежно виконали умови договору страхування, зокрема, несвоєчасно повідомили правоохоронні органи про ДТП, що стало причиною несвоєчасного проходження медичного огляду водієм на стан алкогольного сп'яніння та позбавило страховика можливості дізнатися, чи є страховим випадком подія, яка мала місце 14 жовтня 2015 року. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 9 березня 2017 року Апеляційний суд Сумської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення позову: стягнув з відповідача на користь позивача кошти у розмірі 173 411, 00 грн в рахунок відшкодування майнового збитку, завданого у результаті пошкодження автомобіля; вирішив питання про стягнення судового збору. 7. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд встановив, що у відповідача були відсутні підстави для відмови позивачу у виплаті страхового відшкодування з підстав несвоєчасного повідомлення страховика про настання страхового випадку та проходження медичного огляду на стан сп'яніння. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 8. 9 листопада 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення Апеляційного суду Сумської області від 9 березня 2017 року. 9. Суд касаційної інстанції мотивував рішення тим, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, правильно застосувавши норми матеріального права, на підставі належно оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 212 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на той час). Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень 10. 14 грудня 2017 року відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, відповідач звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року. 11. Просить скасувати вказану ухвалу та залишити в силі рішення суду першої інстанції з огляду на неоднакове застосування касаційними судами статті 25 Закону України "Про страхування". Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 12. 26 січня 2018 року суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ухвалою надав відповідачеві строк для усунення недоліків заяви про перегляд судового рішення, а саме для подання документа, що підтверджує сплату судового збору, та надання копій різних за змістом рішень судів касаційної інстанції, які свідчать про неоднаковість застосування норм матеріального права. 13. 21 березня 2018 року після усунення відповідачем зазначених недоліків згідно із заявою від 22 лютого 2018 року (вх. N 13074/0/220-18 від 12 березня 2018 року) суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрив провадження у справі. 14. 11 квітня 2018 року суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду призначив справу до розгляду Верховним Судом у складі колегії з п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. 15. 25 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон N 2147-VIII)ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Ухвалу суд мотивував тим, що відповідач просить переглянути рішення суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування однієї норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції з посиланням на відповідні рішення цих судів. А тому відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України в редакції, чинній на час звернення відповідача із заявою про перегляд судового рішення, така заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України. 17. 15 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою прийняла справу та призначила її до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення 18. Відповідач вважає, що має місце неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 979 і 990 ЦК України та статей 16 і 25 Закону України "Про страхування", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 19. На підтвердження обґрунтованості заяви про перегляд судового рішення відповідач подав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року у справі N 711/3945/16-ц, від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц, від 21 грудня 2016 року у справі N 335/5041/15-ц та постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241. (2) Позиції інших учасників справи 20. Позивач та третя особа позиції щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів заяви про перегляд судових рішень 21. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві про перегляд судового рішення доводи відповідача, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 22. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. 23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України у вказаній редакції підставою для подання такої заяви у цивільних справах було неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 24. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України Закон N 2147-VIII,якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. 25. Тому підставою для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є заява про перегляд судового рішенняВерховним Судом України, яка повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. 26. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення, ця заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції. 27. Відповідач надав як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції різних юрисдикцій приписів статті 990 ЦК України та статті 25 Закону України "Про страхування" постанову Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц та від 21 грудня 2016 року у справі N 335/5041/15-ц. 28. Крім того, прикладом неоднакового застосування статті 979 ЦК України та статті 16 Закону України "Про страхування" вважає ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року у справі N 711/3945/16-ц. 29. З огляду на вказане Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 30. Розглядаючи заяву про перегляд судового рішення, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідач просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року та залишити в силі рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 31 січня 2017 року. Рішення Апеляційного суду Сумської області від 9 березня 2017 року, який скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення позову, відповідач скасувати не просить, хоча саме рішення апеляційного суду було залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року. 31. За обставинами справи N 711/3945/16-ц, копію ухвали в якій Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року надав відповідач, страхувальник, не оскаржуючи відмову страховика у виплаті страхового відшкодування, звернувся до суду з вимогою про зобов'язання страховика здійснити виплату страхового відшкодування. Касаційний суд підтвердив правильність застосування судами першої й апеляційної інстанцій, які відмовили у позові, статей 629 і 979 ЦК України та статті 16 Закону України "Про страхування", оскільки суди вірно встановили, що особа, яка керувала застрахованим автомобілем, з порушенням умов договору страхування повідомила органи ДАІ про настання ДТП, викликавши їх лише через 8 годин, внаслідок чого тест на вживання алкоголю був проведений після 14-ї години, тоді як ДТП сталася о 2-ій годині. 32. У справі N 583/3328/16-ц суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, встановив, що при виїзді на місце ДТП співробітник ДАІ не ставив під сумнів стан водія і після закінчення огляду місця події забезпечив його доставку до найближчого медичного закладу, в якому лікар-нарколог надав висновок про відсутність ознак сп'яніння у третьої особи. А доказів на підтвердження того, що остання на час настання ДТП була у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння у матеріалах справи, як вказав суд апеляційної інстанції, немає. 33. У справі N 711/3945/16-ц суди першої й апеляційної інстанцій, з якими погодився касаційний суд, дійшли висновку, що ДТП не є страховим випадком, оскільки несвоєчасне повідомлення органу ДАІ про ДТП фактично позбавило страховика можливості з'ясувати, чи перебував водій в момент ДТП у стані алкогольного та інших видів сп'яніння. 34. Натомість за інших обставин у справі N 583/3328/16-ц суд апеляційної інстанції встановив, що мав місце страховий випадок, і у відповідача були відсутні підстави для відмови позивачеві у виплаті страхового відшкодування через несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку та проходження медогляду на стан сп'яніння. Апеляційний суд вказав, що несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку саме по собі не може бути підставою для відмови у страховому відшкодуванні, а лише в тому випадку, коли воно позбавляє страховика можливості дізнатися, чи є ця подія страховим випадком. Тобто, якщо буде доведено, що відсутність у страховика відомостей про це могла вплинути на його обов'язок виплатити страхове відшкодування. З огляду на зібрані у справі докази суд дійшов висновку, що відповідач не довів, що своєчасно надіслане позивачем письмове повідомлення про настання страхового випадку позбавило відповідача можливості переконатися у настанні такого випадку. 35. У заяві про перегляд судового рішення відповідач фактично просить переоцінити висновки суду апеляційної інстанції щодо обставин повідомлення органу ДАІ та страховика про ДТП, а також проходження медогляду на стан сп'яніння. Проте, перевіряючи наявність неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд, який діє за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (частина перша статті 3602), не вправі надавати нову оцінку доказам. 36. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року, про перегляд якої просить відповідач, касаційний суд вказав, що суд апеляційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин статті 5, 6, 20, 22 і 26 Закону України "Про страхування" та статті 979 і 991 ЦК України, дійшов правильного висновку про настання страхового випадку та відсутність у відповідача підстав для відмови у виплаті страхового відшкодування позивачеві через несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку та несвоєчасне проходження медичного огляду на стан сп'яніння. 37. У наданій для порівняння копії постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241 вказано, що на підставі статті 990 ЦК України та пункту 3 частини першої статті 20 і статті 25 Закону України "Про страхування" страхувальник просив стягнути на його користь зі страховика недоплачену суму страхового відшкодування за страховим випадком. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову за вирахуванням франшизи та втрати товарної вартості пошкодженого автомобіля. 38. Натомість у справі N 583/3328/16-цвідповідач не визнав факт настання страхового випадку та відмовив у виплаті страхового відшкодування. А стверджуючи про невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року постанові Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241 в частині зменшення останнім суми страхового відшкодування на суму, яка не відшкодовується страховиком згідно з умовами договору страхування, відповідач фактично просить переоцінити висновки судів щодо розміру страхового відшкодування, хоча у суді він, як встановив суд апеляційної інстанції, не спростовував розмір збитків, визначених згідно з наданим позивачем звітом про незалежну експертну оцінку. 39. В іншій наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц вказано, що страхувальник звернувся з позовом до страховика про стягнення страхового відшкодування, інфляційних втрат, трьох процентів річних і пені. Касаційний суд підтвердив правильність висновків судів про те, що мав місце страховий випадок, і страховик зобов'язаний виплатити страхове відшкодування. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який з огляду на умови договору страхування скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення на користь страхувальника інфляційних втрат, трьох процентів річних і пені. 40. У справі N 335/5041/15-ц, копія ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року в якій також надана для порівняння, страхувальник просив стягнути зі страховика несплачену частину страхового відшкодування, інфляційні втрати, три проценти річних, а також відшкодування моральної шкоди. Мотивував, зокрема, тим, що страховик відмовляється виплатити належну суму страхового відшкодування, що складає різницю між необхідною сумою для проведення відновлювального ремонту та вже виплаченою страховою сумою. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове - про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не надав докази того, що витратив на відновлювальний ремонт автомобіля більше коштів, ніж та частина страхового відшкодування, яка вже була виплачена; а крім того, не підлягала стягненню моральна шкода, бо згідно з умовами договору страхування непрямі збитки не відшкодовуються. 41. Отже, обставини справ N 465/9833/13-ц і N 335/5041/15-ц та відповідні висновки судів також суттєво відрізняються від обставин справи, в якій відповідач просить переглянути ухвалу суду касаційної інстанції. 42. Крім того, згідно з текстом ухвали, про перегляд якої просить відповідач, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не застосовував приписи статті 990 ЦК України і статті 25 Закону України "Про страхування", які відповідач вважає застосованими в його справі інакше, ніж у справах N 8/241, N 465/9833/13-ц, N 335/5041/15-ц. 43. З огляду на зазначене відсутні підстави для встановленнянеоднакового застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права у подібних правовідносинах. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судового рішення 44. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення, суд відмовляв у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. 45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява відповідача про перегляд судового рішення є необґрунтованою, оскільки надані для порівняння копії рішень судів касаційної інстанції не дають підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що і в справі відповідача, а отже, і про ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Тому у задоволенні вказаної заяви слід відмовити. (2.2) Щодо судових витрат 46. З огляду на висновок щодо суті заяви про перегляд судових рішень судові витрати, понесені у зв'язку з її поданням, покладаються на відповідача. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України N 2147-VIII, пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, статтею 404 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду заяви про перегляд судових рішень, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: у задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Арсенал Страхування" відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2018 року м. Київ Справа N 753/15528/16 Провадження N 11-462апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Мамонової І.В., Учасники справи: представник позивача -ОСОБА_3, представник третьої особи- ОСОБА_4, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_4 на постанову Дарницького районного суду м. Києва від 08 вересня 2017 року (суддя Леонтюк Л.К.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року (судді Безименна Н.В., Аліменко В. О, Кучма А.Ю.) у справі N 753/15528/16 за позовом ОСОБА_7 до Козинської селищної ради Обухівського району Київської області (далі - Козинська селищна рада), третя особа - ОСОБА_5, про визнання незаконними і скасування рішень та ВСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_7 звернулася до суду з позовом до Козинської селищної ради, у якому з урахуванням уточнень позовних вимог просила: - визнати незаконними та скасувати рішення Козинської селищної ради від 16 вересня 2014 року N 15/50 "Про надання дозволу гр. ОСОБА_5 на розроблення проекту відведення земельної ділянки"; від 23 листопада 2015 року N 17/17 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_5, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1"; від 19 квітня 2016 року N 1 "Про виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 23.03.2016 р. по справі N 753/654/16-а та повторний розгляд заяви гр. ОСОБА_7 від 03.09.2014 р."; - зобов'язати Козинську селищну раду повторно розглянути заяву ОСОБА_7 від 03 вересня 2014 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та прийняти законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення. Позов мотивовано тим, що оскаржувані рішення є протиправними й такими, що порушують права та інтереси позивача, у зв'язку із чим підлягають скасуванню. Дарницький районний суд м. Києва постановою від 08 вересня 2017 року в задоволенні позову відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 07 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_7 задовольнив частково, постанову суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). На обґрунтування ухвали про закриття провадження у справі апеляційний суд зазначив, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанції, представник третьої особи - ОСОБА_4 подала касаційну скаргу. На обґрунтування касаційної скарги представник третьої особи зазначила, що позовні вимоги в частині зобов'язання Козинської селищної ради повторно розглянути заяву ОСОБА_7 від 03 вересня 2014 року "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку на території смт Козин" та скасування рішення Козинської селищної ради від 19 квітня 2016 року N 1 "Про виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 23.03.2016 р. по справі N 753/654/16-а та повторний розгляд заяви гр. ОСОБА_7" підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки у цих правовідносинах відсутній спір про право між сторонами, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії відповідача, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень. На підставі викладеного представник третьої особи просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове, яким закрити провадження в частині позовних вимог про визнання незаконними і скасування рішень Козинської селищної ради від 16 вересня 2014 року N 15/50 "Про надання дозволу гр. ОСОБА_5 на розроблення проекту відведення земельної ділянки" та від 23 листопада 2015 року N 17/17 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_5, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1", а в іншій частині відмовити ОСОБА_7 у задоволенні позовних вимог. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 30 листопада 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі, копії касаційної скарги надіслав учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 17 квітня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Позивач та відповідач заперечень (відзивів) на касаційну скаргу не надіслали. В судовому засіданні представник третьої особи підтримала подану касаційну скаргу та просила її задовольнити з викладених у ній підстав. Представник позивача не погодився з доводами касаційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що ОСОБА_7 звернулася до Козинської селищної ради із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку біля території с/т "Міжріччя", ділянка НОМЕР_1 (без зазначення площі) у смт Козин, в якій зазначила, що вказана вище земельна ділянка належить їй. Козинська селищна рада рішенням від 08 жовтня 2014 року N 20/1 відмовила в задоволенні заяви ОСОБА_7, посилаючись на те, що заявницею самовільно захоплено цю земельну ділянку. На виконання постанови Дарницького районного суду м. Києва від 12 червня 2015 року (справа N 753/131/15)відповідач повторно розглянув заяву ОСОБА_7 та рішенням від 29 липня 2015 року N 12 відмовив в її задоволенні. На виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2016 року (справа N 753/654/16-а) рішенням Козинської селищної ради від 19 квітня 2016 року N 1 в черговий раз відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_7 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність з посиланням на те, що земельна ділянка вибула з комунальної власності Козинської селищної ради і перебуває у приватній власності ОСОБА_5 Згідно з рішеннями Козинської селищної ради від 16 вересня 2014 року N 15/50 про надання дозволу ОСОБА_5 на розроблення проекту відведення земельної ділянки площею 0,0650 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, та від 23 листопада 2015 року N 17/17 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки у власність, ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 грудня 2015 року індексний номер: 50419964. Не погоджуючись із зазначеними рішеннями Козинської селищної ради, ОСОБА_7 звернулася з адміністративним позовом до суду про їх скасування та щодо повторного розгляду її заяви від 03 вересня 2014 року. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що третя особа набула право власності на спірну земельну ділянку у законний спосіб. При цьому ОСОБА_7 не довела порушень відповідачем її прав та інтересів, оскільки Козинська селищна рада рішенням від 16 вересня 2009 року N 40/69 надала дозвіл ОСОБА_7 на вибір місця розташування вказаної вище земельної ділянки для сінокосіння та випасу худоби, однак вона не виявила бажання її оформлювати у приватну власність. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що спір у справі стосується права власності фізичної особи на земельну ділянку, яке підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, тобто цивільного права щодо володіння і користування земельною ділянкою, яка передана у власність фізичній особі оскаржуваними рішеннями відповідача. За висновком апеляційного суду, позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Козинської селищної ради від 19 квітня 2016 року N 1 "Про виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 23.03.2016 р. по справі N 753/654/16-а та повторний розгляд заяви ОСОБА_7 від 03.09.2014 р.", а також зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву - є похідними від зазначених вище позовних вимог. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком апеляційного суду з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …". Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Як установлено матеріалами справи, Козинська селищна рада рішенням від 16 вересня 2009 року N 40/69 надала дозвіл позивачу на вибір місця розташування земельної ділянки для сінокосіння та випасу худоби, однак процедуру оформлення заявниця не провела. В подальшому, на підставі оскаржуваних рішень Козинської селищної ради, ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 21 грудня 2015 року індексний номер 50419964, відповідно до якого спірна земельна ділянка є приватною власністю ОСОБА_5 Виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою ОСОБА_7 з правомірністю розпорядження органом місцевого самоврядування цією земельною ділянкою, оскільки вона вважає, що земельна ділянка, стосовно якої Козинська селищна ради прийняла рішення, перебуває в її постійному користуванні. Отже, у цій справі існує невирішений спір про право на земельну ділянку, що виключає можливість його розгляду за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права власності (постійного користування) на земельну ділянку. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків цього суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 344, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_4 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 13 липня 2018 року. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Лященко Н.П. Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 815/5392/16 Провадження N 11-465апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу N 815/5392/16 за позовом ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 доуповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" Кічука Олега Івановича (далі - уповноважена особа Фонду; ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" відповідно), третя особа- Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалуОдеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року, ухвалену суддею Бойко О.Я., та ухвалуОдеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року ухвалену колегією суддів Домусчі С.Д., Коваля М.П., Кравця О.О., Історія справи Короткий зміст позовних вимог 1. У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2015 року N 3-ТА в частині визнання правочину (операції), проведеного ОСОБА_3, нікчемним із одночасним застосуванням наслідків нікчемності, а саме - проведення сторнування банківських операцій з перерахування коштів з рахунку ОСОБА_3 та відображення сторнованих коштів на рахунку їх первісного власника; - визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду; - зобов'язати уповноважену особу Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду відповідно до залишку на її поточному рахунку N НОМЕР_1 станом на 03 жовтня 2015 року, з одночасним поданням відповідних відомостей до Фонду. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 21 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 3. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на постанови Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року та від 15 червня 2016 року, дійшов висновку про те, що спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Також позивачу роз'яснено, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 4. ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати ухвали судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі та направити справу до суду першої інстанції для її розгляду по суті. Доводи інших учасників справи 5. Відповідачем заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не подано. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 6. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 05 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 7. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 8. Відповідно до статті 327 КАСсудом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 9. 17 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. 10. Згідно з цією нормою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 11. Оскільки в касаційній скарзі позивач просить скасувати судові рішення у зв'язку з порушенням правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла до розгляду цю справу та призначила справу до розгляду в письмовому провадженні. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 13. Перевіривши за матеріалами справи викладені у касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення скарги, зважаючи на таке. 14. Відповідно до частини першої статті 341 КАС у редакції Закону N 2147-VIII суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 15. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 16. Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі "Zand v. Austria" та у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з &?о;…&?д; питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів &?;…&?м;". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. 17. Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. 18. Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 19. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 КАС України). 20. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 21. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є характер спору. Публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин. 22. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, або такий, що йому не суперечить. Спір є приватноправовим навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. 23. Помилковим є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), оскільки визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 24. Відповідно до статті 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" N 4452-VI (далі - Закон N 4452-VI) Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами. 25. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дійуповноваженої особи Фонду щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" та зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити її до такого переліку вкладників, які мають право на отримання гарантованого відшкодування, адміністративні суди першої та апеляційної інстанцій керувалися правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, у яких, з посиланням на норми Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та приписи статті 12 Господарського процесуального кодексу України, вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Проте, за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у справах N 910/12294/16 від 11 квітня 2018 року, N 910/24198/16 від 16 травня 2018 року та N 910/17448/16 від 16 травня 2018 року, яка відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у зазначених постановах, такі правовідносин врегульовуються спеціальним Законом N 4452-VI, а тому підстав для розгляду даної справи в порядку господарського судочинства з цих підстав немає. 26. Згідно із частинами 1, 2 статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути більшою 200000 гривень. 27. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. 28. Відповідно до статті 27 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону. 29. Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом N 4452-VI, для виконання Фондом відповідних зобов'язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб'єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків. 30. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням встановленого частиною першою статті 26 Закону N 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічні правові позиції висловлені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі N 820/11591/15. 31. Таким чином, помилковими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", які мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду, та зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду відповідно до залишку на її поточному рахунку N НОМЕР_1 станом на 03 жовтня 2015 року, з одночасним поданням відповідних відомостей до Фонду, з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 109 КАС (у редакції, чинній на час прийняття рішення). 32. Водночас, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правомірних висновків про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2015 року N 3-ТА в частині визнання правочину (операції), проведеного ОСОБА_3, нікчемним із одночасним застосуванням наслідків нікчемності, а саме - проведення сторнування банківських операцій з перерахування коштів з рахунку ОСОБА_3 та відображення сторнованих коштів на рахунку їх первісного власника. 33. Згідно із частинами першою, другою та десятою статті 38 Закону N 4452-VI Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 34. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 Закону N 4452-VI, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними. 35. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI) незалежно від того, чи проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" і видане згадане рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. Відповідна правова позиція відображена у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах N 910/12294/16 від 11 квітня 2018 року, N 910/24198/16 від 16 травня 2018 року та N 910/17448/16 від 16 травня 2018 року. 36. Оскільки рішення є внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює повноваження органу управління банку, воно не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому не можуть порушуватися будь-які права таких осіб унаслідок прийняття цього рішення. Звідси права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи. 37. Отже, встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його недійсним, а тому позовні вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2015 року N 3-ТА в частині визнання правочину (операції), проведеного ОСОБА_3, нікчемним не можуть розглядатися у судах (в тому числі у господарських). 38. За таких обставин суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного і обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАСв частині вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення уповноваженої особи Фонду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 39. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС у редакції Закону N 2147-VIII суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. 40. Відповідно до частини першої статті 353 КАС у редакції Закону N 2147-VIII підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 41. Отже, викладені в оскаржуваних ухвалах судів першої та апеляційної інстанцій висновки про непоширення юрисдикції адміністративного суду на справу у спорі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду, та зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду відповідно до залишку на її поточному рахунку N НОМЕР_1 станом на 03 жовтня 2015 року, з одночасним поданням відповідних відомостей до Фонду, ґрунтуються на неправильному застосуванні норм права. 42. Тому на підставі частини першої статті 353 КАС ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року підлягають в зазначеній частині скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. 43. Водночас, ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 рокув частині відмови у відкритті провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2015 року N 3-ТА в частині визнання правочину (операції), проведеного ОСОБА_3, нікчемним із одночасним застосуванням наслідків нікчемності, а саме - проведення сторнування банківських операцій з перерахування коштів з рахунку ОСОБА_3 та відображення сторнованих коштів на рахунку їх первісного власника, підлягають залишенню без змін з урахуванням мотивування, викладеного вище. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року у справі N 815/5392/16 в частині відмови у відкритті провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" Кічука Олега Івановича щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді не включення ОСОБА_3 до переліку вкладників Публічного акціонерного товариства "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, та зобов'язання включити ОСОБА_3 до переліку вкладників Публічного акціонерного товариства "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", які мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відповідно до залишку на її поточному рахунку N НОМЕР_1 станом на 03 жовтня 2015 року, з одночасним поданням відповідних відомостей до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, скасувати. Справу N 815/5392/16 в цій частині направити до суду першої інстанції для розгляду. 3. В іншій частині ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року у справі N 815/5392/16залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття й оскарженню не підлягає. Відповідно до частини третьої статті 355 Кодексу адміністративного судочинства України постанова оформлена суддею Кібенко О.Р. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 128/1435/16-а Провадження N 11-446апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області на постанову Вінницького районного суду Вінницької області від 23 травня 2017 року (у складі головуючого судді Саєнко О.Б.) та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2017 року (колегія у складі головуючого судді Граб Л.С., суддів Білої Л.М., Гонтарука В.М.) у справі за позовом заступника керівника Вінницької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Департаменту освіти і науки Вінницької обласної державної адміністрації, Державного навчального закладу "Вище професійне училище N 7 м. Вінниці" до Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області, треті особи: Вінницька районна державна адміністрація, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, про визнання протиправними та скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У березні 2016 року заступник керівника Вінницької місцевої прокуратури звернувся до Вінницького районного суду Вінницької області з позовом про скасування рішень Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області (далі - Якушинецька сільрада) від 26 березня 2015 року "Про припинення права користування земельною ділянкою Якушинецького професійного училища соціальної реабілітації" та від 29 січня 2016 року "Про розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, що перебувала в постійному користуванні Якушинецького професійного училища соціальної реабілітації". Вінницький районний суд Вінницької області постановою від 23 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2017 року, позов задовольнив: визнав протиправними та скасував рішення 52 сесії VI скликання Якушинецької сільрадивід 26 березня 2015 року "Про припинення права користування земельною ділянкою Якушинецького професійного училища соціальної реабілітації" та рішення 4 сесії VII скликання Якушинецької сільрадивід 29 січня 2016 року "Про розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, що перебувала в постійному користуванні Якушинецького професійного училища соціальної реабілітації". Ухвалюючи такі рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що Якушинецька сільрада, скасовуючи свої рішення, вийшла за межі наданих їй повноважень. У листопаді 2017 року Якушинецька сільрада звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Вінницького районного суду Вінницької області від 23 травня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2017 рокуй закрити провадження в цій справі, оскільки вважає, що під час прийняття спірних рішень вона не здійснювала владних управлінських функцій, а тому за своїм характером цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 16 січня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Якушинецької сільради, а ухвалою від 11 квітня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла та призначила до розгляду цю справу в порядку письмового провадження. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Відповідно до свідоцтва про право власності від 14 листопада 2008 року N 35 майновий комплекс загальною площею 18 664,9 м2 у АДРЕСА_1 належить державі в особі Міністерства освіти і науки України на праві господарського відання Якушинецького професійного училища соціальної реабілітації (далі - Якушинецьке ПУСР) та в цілому складається з навчального корпусу (адміністративної будівлі) з прибудовами та спорудами, а також ряду інших будівель. Якушинецька сільрада рішенням від 28 травня 2009 року надала Якушинецькому ПУСР на праві постійного користування земельну ділянку площею 21,7211 га (цільове призначення- для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти) за адресою: АДРЕСА_1. Міністерство освіти і науки України наказом від 12 серпня 2013 року N 1149 припинило діяльність Якушинецького ПУСР шляхом реорганізації (приєднання) до Державного навчального закладу "Вище професійне училище N 7 м. Вінниці" (далі - ДНЗ "ВПУ N 7 м. Вінниці"), який визначено правонаступником майнових прав Якушинецького ПУСР. Згідно з витягом з Єдиного реєстру об'єктів державної власності на балансі ДНЗ "ВПУ N 7 м. Вінниці" (балансоутримувач державного майна) перебуває майно та земельна ділянка площею 21,7211 га. Суб'єктом управління вказаного в реєстрі державного майна є Міністерство освіти і науки України, а балансоутримувачем - ДНЗ "ВПУ N 7 м. Вінниці". 06 січня 2016 року директор ДНЗ "ВПУ N 7 м. Вінниці" Нартовський Ю.В. звернувся до Якушинецької сільради з листом про винесення на сесію сільради питання про передачу Якушинецькому територіально-відокремленому спеціалізованому відділенню ДНЗ "ВПУ N 7 м. Вінниці" права постійного користування земельною ділянкою загальною площею 21,7211 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. У відповідь на цей лист сільський голова с. Якушинці 12 лютого 2016 року повідомив, що речове право на зазначену земельну ділянку припинено за правокористувачем - Якушинецьким ПУСР, а ця земельна ділянка перейшла до комунальної власності Якушинецької сільради. Зокрема, з матеріалів справи вбачається, що рішенням 52 сесії VI скликання Якушинецької сільради від 26 березня 2015 року у зв'язку з ліквідацією Якушинецького ПУСР припинено його право постійного користування земельною ділянкою площею 21,7211 га (кадастровий N НОМЕР_1), яка розташована на АДРЕСА_1 була надана вказаному училищу для освіти. Цим рішенням також визнано таким, що втратив чинність, державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 21 травня 2010 року серії НОМЕР_2, виданий Якушинецькому ПУСР, і вирішено повернути вказану земельну ділянку до земель запасу Якушинецької сільради. У подальшому рішенням 4 сесії VII скликання Якушинецької сільради від 29 січня 2016 року "Про розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, що перебувала в постійному користуванні Якушинецького ПУСР", вирішено розробити технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки загальною площею 21,7211 га, розташованої на АДРЕСА_1, на 7 земельних ділянок. Вважаючи зазначені рішення Якушинецької сільради протиправними, заступник керівника Вінницької місцевої прокуратури в інтересах Міністерства освіти і науки України, Департаменту освіти і науки Вінницької обласної державної адміністрації, ДНЗ "ВПУ N 7 м. Вінниці" звернувся до суду з цим позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судом рішення) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Частиною 2 ст. 4 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями ст. 2, 4, 19 чинного КАС України, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. Позовні вимоги заступника керівника Вінницької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Департаменту освіти і науки Вінницької обласної державної адміністрації, ДНЗ "ВПУ N 7 м. Вінниці" ґрунтуються на протиправності дій Якушинецької сільради як суб'єкта владних повноважень під час прийняття рішень про припинення права постійного користування земельною ділянкою та про розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, що перебувала в постійному користуванні Якушинецького ПУСР. Проте з матеріалів справи вбачається, що за рахунок земель, які перебували в постійному користуванні Якушинецького ПУСР, Якушинецька сільрада рішеннями від 29 січня 2016 року надала дозволи на розробку проектів землеустрою ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 щодо відведення земельних ділянок орієнтовною площею 0,28 га у власність для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд та для ведення садівництва. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 цього Кодексу передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (аналогічна норма права закріплена ст. 20 Господарського кодексу України). За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог. За змістом ст. 92, 95 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, установленому законом. Згідно зі ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Відповідно до ч. 2 і 3 цієї ж статті землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Частиною 1 ст. 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Статтею 21 ЦК України встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до ч. 1 ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. З аналізу положень указаних норм законодавства вбачається, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. Факт правомірності володіння та користування майном є достатньою підставою для відповідної особи для звернення за захистом цього права. Крім того, позивачем за цим позовом може бути і неволодіючий власник, а також особа, законний інтерес або право якої порушено. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що Міністерство освіти і науки України як орган, якому підпорядкований державний навчальний заклад, та ДНЗ "ВПУ N 7 м. Вінниці" (правонаступник Якушинецького ПУСР) як особа, якій належало право постійного користування спірною земельною ділянкою з 2009 року, наділені правом на звернення до суду з метою захисту свого порушеного права. Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі спірних рішень Якушинецької сільради було не тільки припинено права позивачів постійного користування спірною земельною ділянкою, а й надано фізичним особам дозволи на розробку проектів землеустрою щодо відведення цих земельних ділянок у власність. Отже вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним зачіпає приватні інтереси фізичних осіб, яким надані зазначені дозволи, а тому такі вимоги, як окремий спосіб захисту порушених прав, можуть бути предметом розгляду в цивільному суді. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі N 923/466/17 (провадження N 12-89гс18). Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки з огляду на характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет і підстави заявлених вимог, цей спірмає вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 та ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) ухвалені в цій справі в порядку адміністративного судочинства судові рішення підлягають скасуванню, а провадження закриттю у зв'язку з неналежністю цієї справи до адміністративної юрисдикції. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 238, 239, 341, 345, 349, 351, 354 - 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області задовольнити. Постанову Вінницького районного суду Вінницької області від 23 травня 2017 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2017 року скасувати. Провадження в адміністративній справі за позовом заступника керівника Вінницької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Департаменту освіти і науки Вінницької обласної державної адміністрації, Державного навчального закладу "Вище професійне училище N 7 м. Вінниці" до Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області, треті особи: Вінницька районна державна адміністрація, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, про визнання протиправними та скасування рішень - закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 серпня 2018 року м. Київ Справа N 500/1419/17 Провадження N 11-632апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду (колегія у складі головуючого судді Кравця О.О., суддів Потапчука В.О., Семенюка Г.В.) від 27 лютого 2018 року за позовом ОСОБА_3 до Ізмаїльського міського голови, Ізмаїльської міської ради Одеської області, Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської області, треті особи: Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Ассоль-А", Управління капітального будівництва Ізмаїльської міської ради Одеської області, про визнання дій неправомірними, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області з позовом до Ізмаїльського міського голови, Ізмаїльської міської ради Одеської області (далі - Ізмаїльська міськрада), Виконавчого комітету Ізмаїльської міськради Одеської області (далі - Виконком Ізмаїльської міськради), у якому просила: визнати неправомірними дії відповідачів щодо передачі Обслуговуючому кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Ассоль-А" (далі - ОК "ЖБК "Ассоль-А") за договором суперфіцію від 28 квітня 2015 року земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 без проведення аукціону, унаслідок чого позивачка була позбавлена можливості взяти участь у ньому та отримати в користування вказані земельні ділянки; визнати неправомірними дії відповідачів у зв'язку з порушенням ними вимог Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" щодо незаконної передачі ОК "ЖБК "Ассоль-А" земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2. Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області постановою від 03 жовтня 2017 року відмовив у задоволенні позову. Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 27 лютого 2018 року скасував постанову Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 03 жовтня 2017 року, а провадження у справі закрив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали), оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції і закриваючи провадження у справі, керувався тим, що в разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про надання земельної ділянки в користування за цивільно-правовою угодою подальше оспорювання правомірності набуття спірного майна має вирішуватись у порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне. У квітні 2018 року позивачка звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року в частині закриття провадження й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. На обґрунтування касаційної скарги позивачка зазначила, що спір у справі стосується визнання неправомірності дій суб'єктів владних повноважень, а тому висновок суду апеляційної інстанції стосовно того, що цей спір відноситься до цивільної юрисдикції, є помилковим. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 квітня 2018 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою, а ухвалою від 22 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України, оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Частиною 6 ст. 346 КАС України встановлено, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної підсудності. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Виконком Ізмаїльської міськради рішенням від 16 лютого 2015 року N 136 "Про порядок будівництва багатоквартирного житлового будинку на АДРЕСА_1" визначив, що багатоквартирний житловий будинок за вказаною адресою буде складатися із чотирьох блоків ("А", "Б", "В", "Г"); при цьому блоки "А" і "Б" зарезервовані до окремого рішення Виконкому Ізмаїльської міськради, що визначає порядок та умови їх будівництва, а блоки "В", "Г" будуються за рахунок інвестиційних коштів на умовах надання інвестору частини земельної ділянки, яка знаходиться у постійному користуванні управління капітального будівництва Ізмаїльської міськради (далі - Управління) за договором суперфіцію строком на 5 років. Суд апеляційної інстанції зазначив, що Управління є постійним користувачем земельних ділянок у м. Ізмаїлі Одеської області площею 0,5030 га на АДРЕСА_1 та площею 0,9820 га на АДРЕСА_2 (цільове призначення для будівництва багатоквартирного житлового будинку), що підтверджується відповідними державними актами на право постійного користування. 28 квітня 2015 року Управління (суперфіціар) та ОК "ЖБК "Ассоль-А" (суперфіціарій) уклали договір суперфіцію, згідно п. 1.1 та 2.2 якого суперфіціар надає, а суперфіціарій приймає право користування земельною ділянкою площею 5030 м2 за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва блоків "В", "Г" багатоквартирного будинку - відповідно до Генерального плану забудови земельної ділянки та її цільового призначення на умовах та в порядку, передбаченому цим договором. 07 травня 2015 року Виконком Ізмаїльської міськради прийняв рішення N 323 "Про порядок будівництва блоків "А" та "Б" багатоквартирного житлового будинку на АДРЕСА_1", відповідно до якого блоки "А", "Б" багатоквартирного житлового будинку будуть будуватися за рахунок інвестиційних коштів ОК "ЖБК "Ассоль-А", який виступає як інвестор будівництва блоків "В", "Г" вказаного будинку, - на умовах надання інвестору за договором суперфіцію строком на 5 років усієї земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, яка знаходиться у постійному користуванні Управління. На підставі згаданого рішення до договору суперфіцію від 28 квітня 2015 року було внесено зміни, за якими суперфіціар надає, а суперфіціарій приймає право користування земельною ділянкою для будівництва блоків "А", "Б", "В", "Г" багатоквартирного будинку відповідно до генерального плану забудови земельної ділянки та її цільового призначення на умовах та в порядку, передбаченому цим договором (п. 1.1). Крім того, Ізмаїльська міськрада рішенням від 31 березня 2017 року N 2064 VII "Про припинення ОК "ЖБК "Ассоль-А" договору суперфіцію від 28 квітня 2015 року для будівництва багатоквартирного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1" припинила зазначений договір та право користування ОК "ЖБК "Ассоль-А" земельною ділянкою площею 0,5030 га для будівництва багатоквартирного житлового будинку й визнала такими, що втратили чинність рішення Виконкому Ізмаїльської міськради від 16 лютого 2015 року N 136 та від 07 травня 2015 року N 323. Указуючи на протиправність дій відповідачів та на незаконність рішення Ізмаїльської міськради від 07 травня 2015 року N 323, ОСОБА_3 звернулася до суду з цим позовом про захист порушених, на її думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження рішення суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів") суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Частиною 3 ст. 3 КАС України (у згаданій редакції) передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Отже, поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Обґрунтовуючи свою позицію, ОСОБА_3 зазначила, що Ізмаїльська міськрада та її виконавчий орган своїми неправомірними діями порушили її право на участь в аукціоні щодо отримання земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, які за договором суперфіцію від 28 квітня 2015 року були передані у фактичне користування ОК "ЖБК "Ассоль-А". Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття постанови суду першої інстанції) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Виникнення спірних правовідносин, за якими судом апеляційної інстанції закрито провадження, обумовлено незгодою позивачки з правомірністю укладення договору суперфіцію від 28 квітня 2015 року без проведення відповідного аукціону. Зокрема, на її думку, Ізмаїльська міськрада була зобов'язана здійснити передачу спірних земельних ділянок з урахуванням вимог ст. 116, 127, 134-137 Земельного кодексу України, тобто на конкурентних засадах за результатами проведення аукціону. Таким чином, предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та спірні рішення Ізмаїльської міськради та її виконавчого органу як суб'єктів, наділених владно-управлінськими функціями, скільки незгода ОСОБА_3 з цивільно-правовою угодою - договором суперфіцію від 28 квітня 2015 року земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. При цьому, рішення Виконкому Ізмаїльської міськради від 07 травня 2015 року N 323 "Про порядок будівництва блоків "А" та "Б" багатоквартирного житлового будинку на АДРЕСА_1", яке позивачка вважає незаконним, є ненормативним актом, який вичерпав свою дію після його реалізації - укладення між Управлінням та ОК "ЖБК "Ассоль-А" договору суперфіцію від 28 квітня 2015 року. Крім того, цей спір не може бути вирішено в порядку адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права користування відповідно до цивільно-правової угоди. З огляду на викладене суд апеляційної інстанції, ураховуючи суть спірних правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, та роз'яснив позивачу, що за захистом своїх прав йому слід звертатися до суду цивільної юрисдикції. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України; у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Згідно з ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу. Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів характер, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Із системного аналізу зазначених положень убачається, що не є публічно-правовим спір між суб'єктом владних повноважень та суб'єктом приватного права - фізичною чи юридичною особою, у якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права. Ураховуючи суб'єктний склад цієї справи й те, що спірні правовідносини пов'язані з незгодою позивачки з укладенням цивільно-правової угоди, а саме договору суперфіцію від 28 квітня 2015 року, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин, а тому має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про визнання незаконним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень, яким вирішено питання щодо права користування земельною ділянкою за цивільно-правовою угодою (договором суперфіцію), має розглядатися в порядку цивільної юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне, а тому зазначена категорія спорів не належить до юрисдикції адміністративних судів. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України (у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали). Наведені в касаційній скарзі мотиви та доводи не спростовують цих висновків. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає її без задоволення, а судове рішення без змін, якщо немає підстав для його скасування. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 826/5668/16 Провадження N 11-161апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" (далі - АТ "Укрексімбанк") на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 червня 2016 року (суддя Погрібніченко І.М.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року (судді Оксененко О.М., Губська Л.В., Федотов І.В.) у справі N 826/5668/16 за позовом АТ "Укрексімбанк" до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Чорноморський банк розвитку та реконструкції" Матвієнка Андрія Анатолійовича (далі - уповноважена особа; Фонд, ПАТ "ЧБРР", Банк відповідно), третя особа - Фонд, про визнання протиправною бездіяльності й зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року АТ "Укрексімбанк" звернулося до суду з позовом до уповноваженої особи Фонду, у якому просило: 1) визнати протиправними дії уповноваженої особи щодо відхилення кредиторських вимог АТ "Укрексімбанк" на загальну суму 20 тис. 969 грн 11 коп., 695 доларів США 68 центів та 5 тис. 893 євро 78 євроцентів; 2) зобов'язати відповідача: - включити кредиторські вимоги АТ "Укрексімбанк" на зазначені вище суми до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ЧБРР" як такі, що підлягають задоволенню позачергово за рахунок заставного майна згідно з договором гарантійного депозиту від 30 серпня 2007 року N 24-4/023-6 та договором застави майнових прав N 24-5/023-6; - окремо внести до реєстру акцептованих вимог кредиторів грошові вимоги АТ "Укрексімбанк" на зазначені вище суми як такі, що забезпечені заставою майна ПАТ "ЧБРР" згідно з вказаними вище договорами. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 08 червня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року, провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із вказаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, АТ "Укрексімбанк" в касаційній скарзі зазначає, що суди неповно з'ясували обставини, що мають значення для справи, висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи, оскаржувані ухвали є незаконними та необґрунтованими, такими, що перешкоджають подальшому провадженню у справі та підлягають скасуванню, оскільки судами було порушено норми матеріального та процесуального права. На думку скаржника, після введення в банку тимчасової адміністрації, а також під час ліквідації банку уповноважена особа діє як суб'єкт публічного права, а відтак цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. У зв'язку з викладеним в касаційній скарзі сторона позивача просить скасувати оскаржувані ухвали та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 02 серпня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 16 серпня 2016 року ПАТ "ЧБРР" подало заперечення на касаційну скаргу, у яких зазначило, що ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 червня 2016 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року є законними, а підстави для задоволення касаційної скарги відсутні, у зв'язку з чим просить відмовити в задоволенні касаційної скарги в повному обсязі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року касаційну скаргу АТ "Укрексімбанк" передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14 лютого 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 березня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Як убачається з матеріалів справи і встановлено судами попередніх інстанцій, 30 серпня 2007 року між позивачем та ПАТ "ЧБРР" було укладено, серед інших, договори гарантійного депозиту N 24-4/023-6 та застави майнових прав N 24-5/023-6. На підставі постанови Правління Національного банку України від 02 вересня 2015 року N 578 "Про ліквідацію ПАТ "ЧБРР" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 03 вересня 2015 року N 165 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "ЧБРР" та делегування повноважень ліквідатора банку", яким розпочато процедуру ліквідації Банку, призначено уповноважену особу, якій делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ "ЧБРР" строком на 1 рік з 04 вересня 2015 року по 03 вересня 2016 року включно. Станом на 05 жовтня 2015 року заборгованість ПАТ "ЧБРР" перед АТ "Укрексімбанк" склала 20 тис. 969 грн 11 коп., 695 доларів США 68 центів та 5 тис. 893 євро 78 євроцентів. 07 жовтня 2015 року АТ "Укрексімбанк" звернулось до уповноваженої особи із заявою про визнання кредиторських вимог, у якій просило визнати вимоги АТ "Укрексімбанк" у вказаних вище розмірах та внести їх до реєстру кредиторів ПАТ "ЧБРР". Листом від 24 грудня 2015 року N 103/15-л уповноважена особа повідомила позивача про відсутність законних підстав для включення вимог АТ "Укрексімбанк" до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ЧБРР", оскільки станом на день розгляду вказаної вимоги в уповноваженої особи тимчасово відсутній доступ до первинних бухгалтерських документів Банку, юридичних справ клієнтів, а також серверів (із встановленою базою даних клієнтів ПАТ "ЧБРР"), інших документів та технічних засобів Банку, за допомогою яких на виконання вимог законодавства уповноважена особа зобов'язана здійснити звірку заявлених вимог до ПАТ "ЧБРР" із фактичними даними, що містяться у розпорядженні уповноваженої особи, а отже, визначити суму заборгованості кожному кредитору та внести вимоги до певної черги погашення. Указані обставини стали підставою для звернення АТ "Укрексімбанк" до суду з адміністративним позовом. Закриваючи провадження в цій справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки відповідачем не здійснюються владні управлінські функції на основі законодавства, що відповідно до пункту 7 частини першої статті 3 КАС України є необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень. Велика Палата Верховного Суду погоджується з вказаними висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до уповноваженої особи, направленим на включення кредиторських вимог АТ "Укрексімбанк" до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ "ЧБРР" згідно з договором гарантійного депозиту N 24-4/023-6 та договором застави майнових прав N 24-5/023-6 від 30 серпня 2007 року. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно з частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених статтею 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку. На підставі частини п'ятої статті 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Відповідно до частини другої статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом. За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, за змістом наведених правових норм на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку, уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог юридичної особи до суб'єкта господарювання - Банку, що ліквідується), які задовольняються у порядку черговості, визначеної статтею 52 Закону N 4452-VI, за рахунок коштів, одержаних унаслідок ліквідації та продажу майна банку. Повноваження уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені пунктом 4 частини першої статті 48 Закону N 4452-VI. Відповідно до частини першої статті 52 зазначеного Закону кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів. Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації. Зазначене дає підстави стверджувати, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а заявлені АТ "Укрексімбанк" вимоги випливають із зобов'язань Банку за укладеними між ними договорами, уповноважена особа та Фонд у цьому випадку діють як представники сторони договірних відносин. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - ГПК України) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Беручи до уваги наведене та враховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 157 КАС (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень), а також про підвідомчість цього спору судам господарської юрисдикції ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня та 23 травня 2018 року у справах N 826/7532/16 та N 811/568/16 відповідно. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів попередніх інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 червня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/6506/16 Провадження N 11-173апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Стартап" (далі - ПАТ "ЗНВКІФ "Стартап") на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 квітня 2016 року (суддя Добрянська Я.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2016 року (судді Желтобрюх І.Л., Мамчур Я.С., Шостак О.О.) у справі N 826/6506/16 за позовом ПАТ "ЗНВКІФ "Стартап" до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) та уповноваженої особи Фонду на ліквідацію Публічного акціонерного товариства Банк "Контракт" Шкурка Віктора Михайловича (далі - уповноважена особа; ПАТ Банк "Контракт", Банк відповідно) про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: У квітні 2016 року ПАТ "ЗНВКІФ "Стартап" звернулося до суду з позовом до Фонду та уповноваженої особи, у якому просило: - визнати протиправними дії уповноваженої особи щодо відмови в прийнятті заяви позивача про включення до реєстру кредиторів ПАТ Банк "Контракт"; - зобов'язати уповноважену особу прийняти заяву про визнання ПАТ "ЗНВКІФ "Стартап" кредитором ПАТ Банк "Контракт" до розгляду та включити ПАТ "ЗНВКІФ "Стартап" у реєстр кредиторів Банку. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2016 року, відмовлено у відкритті провадження за вказаним позовом на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справу не належить розглядати в поряду адміністративного судочинства. Не погодившись із зазначеними ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суди при вирішенні справи дійшли помилкового висновку про необхідність її розгляду в порядку, визначеному Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України), оскільки відповідач у справі не є суб'єктом господарювання і між сторонами відсутні господарські відносини в розумінні статті 3 Господарського кодексу України. При цьому з моменту призначення уповноваженої особи ПАТ Банк "Контракт" перестало здійснювати господарську діяльність як самостійний господарюючий суб'єкт, а функції щодо управління ним здійснює уповноважена особа, тому у спірних правовідносинах відповідачі виконують спеціальні функції у сфері виведення неплатоспроможних банків з ринку, покладені на них законом, та в силу своєї компетенції є особами публічного права. У зв'язку з викладеним скаржник просить скасувати оскаржувані ухвали та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 30 червня 2016 року відкрито касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14 лютого 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 березня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Відповідачі відзивів на касаційну скаргу не надіслали. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. За змістом позовної заяви, на підставі договору банківського рахунку від 03 грудня 2013 року N 14766-00, укладеного між ПАТ "ЗНВКІФ "Стартап" та ПАТ Банк "Контракт", було відкрито для обслуговування поточний рахунок N 2650900014766. Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 10 грудня 2015 року N 876 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ Банк "Контракт" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 10 грудня 2015 року N 220 "Про початок процедури ліквідації ПАТ Банк "Контракт" та делегування повноважень ліквідатора банку", яким розпочато процедуру ліквідації Банку, призначено уповноважену особу, якій делеговано всі повноваження ліквідатора строком на два роки з 11 грудня 2015 року по 10 грудня 2017 року. 18 березня 2016 року позивач звернувся до Фонду з листом N 1-18/03 про визнання ПАТ "ЗНВКІФ "Стартап" кредитором. Листом уповноваженої особи від 28 березня 2016 року N 51/07-716 позивача повідомлено про те, що кредиторські вимоги ПАТ "ЗНВКІФ "Стартап" є погашеними, оскільки заяву про включення до реєстру кредиторів товариство подало після закінчення встановленого терміну. Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом. Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що положення Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) та висновки Верховного Суду України у справах цієї категорії дають підстави вважати, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. З таким висновком суду першої інстанції погодився й апеляційний суд, зазначивши при цьому, що до юрисдикції адміністративних судів віднесені тільки ті публічно-правові спори, які виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктами владних повноважень віднесених до їх компетенції владних управлінських функцій. Разом з тим у цьому випадку ПАТ Банк "Контракт" знаходиться на стадії ліквідації як юридична особа, що свідчить про відсутність у нього статусу суб'єкта владних повноважень та унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду погоджується з указаними висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом". Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до Фонду та уповноваженої особи про визнання його кредитором, оскільки за договором банківського рахунку від 03 грудня 2013 року N 14766-00, укладеного між ПАТ "ЗНВКІФ "Стартап" і ПАТ Банк "Контракт", було відкрито для обслуговування поточний рахунок N 2650900014766, на який у червні-липні 2015 року контрагент - ПАТ "Верхньодніпровський машинобудівний завод" здійснив платіж на користь позивача у сумі 619 тис. 366 грн 99 коп. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених статтею 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку. На підставі частини п'ятої статті 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Відповідно до частини другої статті 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом. За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, за змістом наведених правових норм на Фонд, який є юридичною особою публічного права, покладено функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Зі свого боку уповноважена особа Фонду виконує від його імені делеговані Фондом повноваження щодо забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог юридичної особи до суб'єкта господарювання - Банку, що ліквідується), які задовольняються в порядку черговості, визначеної статтею 52 Закону N 4452-VI, за рахунок коштів, одержаних унаслідок ліквідації та продажу майна банку. Повноваження уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені пунктом 4 частини першої статті 48 Закону N 4452-VI. Відповідно до частини першої статті 52 зазначеного Закону кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів. Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації. Зазначене дає підстави стверджувати, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а заявлені ПАТ "ЗНВКІФ "Стартап" вимоги випливають із зобов'язань Банку за укладеними між ними договорами, уповноважена особа Фонду та Фонд у цьому випадку діють як представники сторони договірних відносин. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Беручи до уваги наведене та враховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про включення кредиторських вимог до реєстру вимог кредиторів не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 157 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень), а також про підвідомчість цього спору судам господарської юрисдикції ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня та 23 травня 2018 року у справах N 826/7532/16 та N 811/568/16 відповідно. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків судів попередніх інстанцій скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Стартап" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 квітня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  21. ПОСТАНОВА Іменем України 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 461/519/17 Провадження N 14-264цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачук О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року (судді Ванівський О.М., Цяцяк Р.П., Шеремета Н.О.) в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Львівського відділення N 1 Публічного акціонерного товариства "Дельта банк", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства "Дельта банк" Кадирова Владислава Володимировича про зобов'язання вчинити дії та відшкодування коштів за договором строкового банківського вкладу, ВСТАНОВИЛА: У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" (далі - АТ "Дельта банк"), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), у якому просила суд зобов'язати Уповноважену особу Фонду на ліквідацію АТ "Дельта банк" Кадирова В.В. (далі - Уповноважена особа Фонду) надати Фонду на затвердження додаткову інформацію про неї як вкладника стосовно включення до загального реєстру вкладників АТ "Дельта банк"; зобов'язати Львівське відділення N 1 АТ "Дельта банк" в особі Фонду відшкодувати їй кошти в розмірі 3 тис. 500 доларів США за договором банківського вкладу (депозиту) "Найкращий від Миколая" N НОМЕР_1 від 25 лютого 2015 року (далі - Договір депозиту). Позовну заяву мотивувала тим, що 25 лютого 2015 року між нею та АТ "Дельта банк" укладено Договір депозиту, згідно з умовами якого банк приймає від вкладника на вкладний (депозитний) рахунок грошові кошти в розмірі 3 тис. 500 доларів США у тимчасове платне строкове користування до 24 серпня 2015 року. На підставі постанови Правління Національного банку України від 02 жовтня 2015 року N 664 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію АТ "Дельта банк" виконавчою дирекцією Фонду 02 жовтня року прийнято рішення N 181 "Про початок здійснення процедури ліквідації АТ "Дельта банк" та делегування повноважень ліквідатора банку", відповідно до якого розпочато процедуру ліквідації АТ "Дельта банк" та призначено Уповноважену особу Фонду на здійснення ліквідації АТ "Дельта банк", а саме провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Кадирова В.В., строком на два роки з 05 жовтня 2015 року до 04 жовтня 2017 року. ОСОБА_3 отримала від Уповноваженої особи Фонду повідомлення про нікчемність правочину, в якому було зазначено, що Договір депозиту є нікчемним. Позивачку не внесли до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду. ОСОБА_3 звернулася до Уповноваженої особи Фонду з кредиторською вимогою від 26 жовтня 2015 року N 3137467, у якій просила визнати її кредитором АТ "Дельта банк" та здійснити виплату гарантованої суми відшкодування за вкладом. Однак відповіді на кредиторську вимогу ОСОБА_3 не отримала. Листом Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" (далі - АТ "Укрексімбанк") N 060-12/787 від 18 березня 2016 року позивачку було повідомлено, що АТ "Укрексімбанк" є банком-агентом Фонду щодо здійснення виплат гарантованих сум відшкодувань вкладникам АТ "Дельта банк". Згідно з реєстром вкладників АТ "Дельта банк", наданого Фондом, до АТ "Укрексімбанк" на її ім'я надійшов грошовий переказ у сумі 66 грн 61 коп. ОСОБА_3 вважає, що рішення Уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними Договору депозиту є незаконним, безпідставним та порушує її цивільні права як вкладника банку. Позивачка вважає, що Фонд повинен затвердити включення її до загального реєстру вкладників АТ "Дельта банк" відповідно до додаткової інформації, наданої Уповноваженою особою Фонду на здійснення ліквідації АТ "Дельта банк" Кадировим В.В., та визначити суму відшкодування коштів у розмірі 3 тис. 500 доларів США за рахунок коштів Фонду. Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 21 червня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Зобов'язано Уповноважену особу Фонду надати на затвердження Фонду додаткову інформацію про вкладника ОСОБА_3 стосовно включення її до загального реєстру вкладників АТ "Дельта банк", а Львівське відділення N 1 АТ "Дельта банк" в особі Фонду - відшкодувати ОСОБА_3 кошти в розмірі 3 тис. 500 доларів США за її вкладом за Договором депозиту, укладеним між нею та АТ "Дельта банк". Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду мотивовано тим, що відповідач не навів правових підстав для визнання нікчемним Договору депозиту, укладеного між позивачем та АТ "Дельта банк", а також не надав доказів, які б свідчили, що зазначений правочин є таким, що порушує публічний порядок чи спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна держави, та не довів наявності правових підстав для невключення позивача до переліку вкладників АТ "Дельта банк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду. Постановою Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року апеляційну скаргу АТ "Дельта банк" задоволено частково. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 21 червня 2017 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання Уповноваженої особи Фонду на ліквідацію AT "Дельта банк" надати Фонду на затвердження додаткову інформацію про вкладника ОСОБА_3 стосовно включення її до загального реєстру вкладників АТ "Дельта банк" закрито та роз'яснено, що спір в частині згаданих позовних вимог відноситься до юрисдикції адміністративних судів. У задоволенні позовних вимог про зобов'язання Львівського відділення N 1 АТ "Дельта банк" в особі Фонду відшкодувати ОСОБА_3 кошти в розмірі 3 тис. 500 доларів США за її вкладом за Договором депозиту, укладеним між АТ "Дельта банк" та ОСОБА_3, відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у спірних відносинах між позивачкою, як вкладником АТ "Дельта банк" та Уповноваженою особою Фонду Кадировим В.В. як особою, наділеною владними управлінськими функціями щодо вкладників АТ "Дельта банк", склалися відносини влади та підпорядкування, тобто наявний публічно-правовий спір, тому провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання Уповноваженої особи Фонду надати Фонду на затвердження додаткову інформацію про вкладника ОСОБА_3 стосовно включення її до загального реєстру вкладників АТ "Дельта банк" підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Щодо вимог позивачки про зобов'язання Львівського відділення N 1 ПАТ "Дельта Банк" в особі Фонду відшкодувати ОСОБА_3 кошти в розмірі 3 тис. 500 доларів США за Договором депозиту, то колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що такі вимоги не підлягають задоволенню, оскільки обраний позивачкою спосіб захисту цивільних прав та інтересів не відповідає вимогам закону, а саме спосіб захисту щодо визнання права вкладника за Договором депозиту між нею та АТ "Дельта банк" не передбачений статтями 16, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 26 лютого 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_3, в якій вона, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Апеляційного суду Львівської області від 18 грудня 2017 року та залишити в силі рішення Галицького районного суду міста Львова від 21 червня 2017 року. Касаційну скаргу позивачка обґрунтувала тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального закону та помилково визначив підсудність спору в частині позовних вимог адміністративним судам, оскільки вона звернулася до суду за захистом своїх прав, що виникли із цивільно-правової угоди, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. 13 квітня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив АТ "Дельта банк" на касаційну скаргу, в якому відповідач зазначав, що судове рішення апеляційного суду є законним та просив касаційну скаргу відхилити, постанову апеляційного суду залишити без змін. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду ухвалою суду від 25 квітня 2018 року справу призначив до розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 06 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 25 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволеннючастково. Під час розгляду справи суди встановили, що 25 лютого 2015 року між АТ "Дельта банк" в особі Саврук'Ю.В., яка діяла на підставі довіреності б/н від 05 вересня 2013 року, та ОСОБА_3 укладено Договір депозиту, відповідно до умов якого банк прийняв від вкладника на вкладний (депозитний) рахунок грошові кошти в сумі 3 тис. 500 дол. США у тимчасове строкове користування до 24 серпня 2015 року та зобов'язався сплачувати проценти за користування коштами. Відповідно до Договору депозиту банк зобов'язувався при настанні дати повернення вкладу або в разі дострокового припинення дії цього Договору повернути вкладнику суму вкладу та нараховані проценти. Кошти на депозитний рахунок ОСОБА_3 надійшли від ОСОБА_7 02 березня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України (далі - НБУ) за N 150 "Про