Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'большая палата'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 417 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 815/5392/16 Провадження N 11-465апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу N 815/5392/16 за позовом ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 доуповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" Кічука Олега Івановича (далі - уповноважена особа Фонду; ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" відповідно), третя особа- Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалуОдеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року, ухвалену суддею Бойко О.Я., та ухвалуОдеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року ухвалену колегією суддів Домусчі С.Д., Коваля М.П., Кравця О.О., Історія справи Короткий зміст позовних вимог 1. У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2015 року N 3-ТА в частині визнання правочину (операції), проведеного ОСОБА_3, нікчемним із одночасним застосуванням наслідків нікчемності, а саме - проведення сторнування банківських операцій з перерахування коштів з рахунку ОСОБА_3 та відображення сторнованих коштів на рахунку їх первісного власника; - визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду; - зобов'язати уповноважену особу Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду відповідно до залишку на її поточному рахунку N НОМЕР_1 станом на 03 жовтня 2015 року, з одночасним поданням відповідних відомостей до Фонду. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 21 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). 3. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на постанови Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року та від 15 червня 2016 року, дійшов висновку про те, що спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Також позивачу роз'яснено, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених в ній доводів 4. ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати ухвали судів попередніх інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі та направити справу до суду першої інстанції для її розгляду по суті. Доводи інших учасників справи 5. Відповідачем заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не подано. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 6. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 05 липня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 7. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VII). Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 8. Відповідно до статті 327 КАСсудом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд. 9. 17 квітня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. 10. Згідно з цією нормою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. 11. Оскільки в касаційній скарзі позивач просить скасувати судові рішення у зв'язку з порушенням правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду. 12. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 08 травня 2018 року прийняла до розгляду цю справу та призначила справу до розгляду в письмовому провадженні. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 13. Перевіривши за матеріалами справи викладені у касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення скарги, зважаючи на таке. 14. Відповідно до частини першої статті 341 КАС у редакції Закону N 2147-VIII суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 15. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 16. Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі "Zand v. Austria" та у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з &?о;…&?д; питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів &?;…&?м;". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. 17. Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. 18. Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 19. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 КАС України). 20. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. 21. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є характер спору. Публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин. 22. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, або такий, що йому не суперечить. Спір є приватноправовим навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. 23. Помилковим є застосування статті 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), оскільки визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 24. Відповідно до статті 3 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" N 4452-VI (далі - Закон N 4452-VI) Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами. 25. Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дійуповноваженої особи Фонду щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" та зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити її до такого переліку вкладників, які мають право на отримання гарантованого відшкодування, адміністративні суди першої та апеляційної інстанцій керувалися правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 та від 15 червня 2016 року у справі N 826/20410/14, у яких, з посиланням на норми Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та приписи статті 12 Господарського процесуального кодексу України, вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Проте, за правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у справах N 910/12294/16 від 11 квітня 2018 року, N 910/24198/16 від 16 травня 2018 року та N 910/17448/16 від 16 травня 2018 року, яка відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у зазначених постановах, такі правовідносин врегульовуються спеціальним Законом N 4452-VI, а тому підстав для розгляду даної справи в порядку господарського судочинства з цих підстав немає. 26. Згідно із частинами 1, 2 статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути більшою 200000 гривень. 27. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. 28. Відповідно до статті 27 Закону N 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону. 29. Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом N 4452-VI, для виконання Фондом відповідних зобов'язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб'єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків. 30. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням встановленого частиною першою статті 26 Закону N 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічні правові позиції висловлені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі N 820/11591/15. 31. Таким чином, помилковими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", які мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду, та зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду відповідно до залишку на її поточному рахунку N НОМЕР_1 станом на 03 жовтня 2015 року, з одночасним поданням відповідних відомостей до Фонду, з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 109 КАС (у редакції, чинній на час прийняття рішення). 32. Водночас, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правомірних висновків про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2015 року N 3-ТА в частині визнання правочину (операції), проведеного ОСОБА_3, нікчемним із одночасним застосуванням наслідків нікчемності, а саме - проведення сторнування банківських операцій з перерахування коштів з рахунку ОСОБА_3 та відображення сторнованих коштів на рахунку їх первісного власника. 33. Згідно із частинами першою, другою та десятою статті 38 Закону N 4452-VI Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. 34. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 Закону N 4452-VI, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними. 35. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не рішення уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI) незалежно від того, чи проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" і видане згадане рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. Відповідна правова позиція відображена у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах N 910/12294/16 від 11 квітня 2018 року, N 910/24198/16 від 16 травня 2018 року та N 910/17448/16 від 16 травня 2018 року. 36. Оскільки рішення є внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює повноваження органу управління банку, воно не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому не можуть порушуватися будь-які права таких осіб унаслідок прийняття цього рішення. Звідси права позивача в цій справі не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи. 37. Отже, встановлена правова природа згаданого рішення унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його недійсним, а тому позовні вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2015 року N 3-ТА в частині визнання правочину (операції), проведеного ОСОБА_3, нікчемним не можуть розглядатися у судах (в тому числі у господарських). 38. За таких обставин суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного і обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАСв частині вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення уповноваженої особи Фонду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 39. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС у редакції Закону N 2147-VIII суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. 40. Відповідно до частини першої статті 353 КАС у редакції Закону N 2147-VIII підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 41. Отже, викладені в оскаржуваних ухвалах судів першої та апеляційної інстанцій висновки про непоширення юрисдикції адміністративного суду на справу у спорі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді невключення ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду, та зобов'язання уповноваженої особи Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду відповідно до залишку на її поточному рахунку N НОМЕР_1 станом на 03 жовтня 2015 року, з одночасним поданням відповідних відомостей до Фонду, ґрунтуються на неправильному застосуванні норм права. 42. Тому на підставі частини першої статті 353 КАС ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року підлягають в зазначеній частині скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. 43. Водночас, ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 рокув частині відмови у відкритті провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення уповноваженої особи Фонду від 10 грудня 2015 року N 3-ТА в частині визнання правочину (операції), проведеного ОСОБА_3, нікчемним із одночасним застосуванням наслідків нікчемності, а саме - проведення сторнування банківських операцій з перерахування коштів з рахунку ОСОБА_3 та відображення сторнованих коштів на рахунку їх первісного власника, підлягають залишенню без змін з урахуванням мотивування, викладеного вище. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року у справі N 815/5392/16 в частині відмови у відкритті провадження в адміністративній справі щодо позовних вимог про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК" Кічука Олега Івановича щодо застосування наслідків нікчемності правочину у вигляді не включення ОСОБА_3 до переліку вкладників Публічного акціонерного товариства "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", що мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, та зобов'язання включити ОСОБА_3 до переліку вкладників Публічного акціонерного товариства "ЮНІОН СТАНДАРТ БАНК", які мають право на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відповідно до залишку на її поточному рахунку N НОМЕР_1 станом на 03 жовтня 2015 року, з одночасним поданням відповідних відомостей до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, скасувати. Справу N 815/5392/16 в цій частині направити до суду першої інстанції для розгляду. 3. В іншій частині ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2017 року у справі N 815/5392/16залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття й оскарженню не підлягає. Відповідно до частини третьої статті 355 Кодексу адміністративного судочинства України постанова оформлена суддею Кібенко О.Р. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2018 року м. Київ Справа N 817/2398/15 Провадження N 11-354апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання Мамонової І.В., представника третьої особи - Ковалевського Є.В., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі - ТОВ "ФК "Вектор Плюс") на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2015 року (суддя Сало А.Б.) та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року (судді Котік Т.С., Жизневська А.В., Малахова Н.М.) у справі N 817/2398/15 за позовом ОСОБА_4 до державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни (далі - державний реєстратор), третя особа - ТОВ "ФК "Вектор Плюс", про визнання протиправним і скасування рішення та ВСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до державного реєстратора, у якому просила визнати протиправним і скасувати рішення відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 30 квітня 2015 року індексний номер 21043927, яким здійснено державну реєстрацію права власності за ТОВ "ФК "Вектор Плюс" на об'єкт нерухомого майна - АДРЕСА_1 (номер запису про право власності НОМЕР_1; далі - спірна квартира). На обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначила, що оскаржуване рішення відповідача є протиправним, оскільки при його прийнятті відповідач не діяв у межах, у спосіб та порядку, визначеному законодавством. Так, жодних нотаріальних дій щодо нерухомого майна приватний нотаріус не вчиняв, відтак не набув повноважень державного реєстратора; нотаріус не перевіряв поданих заявником документів для здійснення реєстрації права власності, зокрема щодо своєчасного повідомлення боржника про намір звернути стягнення на майно в позасудовому порядку; рішення відповідача порушило права двох малолітніх дітей, які зареєстровані та проживають у спірній квартирі. Крім того, на підставі положень Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" належна позивачу на праві приватної власності квартира не може бути примусово стягнута (відчужена) без згоди власника. Рівненський окружний адміністративний суд постановою від 04 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року, адміністративний позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 30 квітня 2015 року, індексний номер 21043927, про державну реєстрацію за ТОВ "ФК "Вектор Плюс" права власності на об'єкт нерухомого майна - спірну квартиру (номер запису про право власності НОМЕР_1). Не погодившись із постановленими у справі судовими рішеннями, ТОВ "ФК "Вектор Плюс" у касаційній скарзі зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій неналежним чином дослідили обставини справи, помилково витлумачили норми права, здійснили неправильну правову кваліфікацію спору, що призвело до неправильного застосування норм матеріального та процесуального права й ухвалення незаконних і необґрунтованих рішень. На думку скаржника, система нотаріату не входить до системи органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, нотаріус не є суб'єктом, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Установивши зазначені обставини, суд мав дійти висновку, що позов пред'явлений до особи, яка не може бути відповідачем в адміністративній справі, і відповідно до статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) закрити провадження у справі. Крім того, в касаційній скарзі зазначається, що, прийнявши оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яким здійснено державну реєстрацію права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за ТОВ "ФК "Вектор Плюс", відповідач не порушив вимог чинного законодавства. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовної заяви ОСОБА_4 Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 08 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження за скаргою ТОВ "ФК "Вектор Плюс", копії касаційної скарги надіслано учасникам справи з установленням строку для подання заперечень на неї. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року вказану касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 27 березня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10 квітня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду. На час розгляду справи позивач і відповідач заперечень (відзивів) на касаційну скаргу не подали. У судовому засіданні 11 вересня 2018 року представник ТОВ "ФК "Вектор Плюс" підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити з викладених у ній підстав. Заслухавши суддю-доповідача, виступ представника третьої особи, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність її часткового задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що 30 вересня 2008 року ОСОБА_4 та Відкрите акціонерне товариство "Сведбанк" (далі - Банк) уклали договір про надання споживчого кредиту N 1701/0908/71-140 (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого Банк надав ОСОБА_4 кредит у розмірі 39000 доларів США, тоді як остання зобов'язалася в порядку та на умовах, визначених указаним договором, повертати кредит, сплачувати відсотки за користування кредитом, комісію та інші платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені графіком погашення кредиту. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та Банком укладено договір іпотеки від 30 вересня 2008 року N 1701/0908/71-140-Z-1 (далі - договір іпотеки), посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Стафійчук С.Є., згідно з яким іпотекодавець (позивач) передав іпотекодержателю (Банку) в іпотеку нерухоме майно, а саме спірну квартиру. 28 листопада 2012 року Банк відступив право вимоги ТОВ "ФК "Вектор Плюс" відповідно до договору факторингу N 15 та договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки до позивача за зобов'язаннями за кредитним договором. 30 квітня 2015 року на підставі заяви уповноваженої особи ОСОБА_7 від 30 вересня 2008 року державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_2, номер запису про право власності НОМЕР_1), а саме про державну реєстрацію за ТОВ "ФК "Вектор Плюс" права власності на об'єкт нерухомого майна - спірну квартиру. Не погодившись із таким рішенням відповідача, ОСОБА_4 звернулася за захистом своїх прав до адміністративного суду з відповідним позовом. Обставин справи її учасники під сумнів не ставлять. Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірну квартиру перейшло до третьої особи у справі, ВеликаПалата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 та 17 квітня 2018 року (справи N 11-96апп18 (N 826/366/16) та N 11-192апп18 (N 815/6956/15) відповідно). При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині. За правилами частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі. Керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" задовольнити частково. 2. Постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2015 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 04 лютого 2016 року у справі N 817/2398/15 за позовом ОСОБА_4 до державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс", про визнання протиправним і скасування рішення - скасувати, а провадження в цій справі закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук О.М. Ситнік Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 927/395/13 Провадження N 12-189гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на ухвалу Господарського суду Чернігівської області від 07 березня 2018 року, постановлену суддею Беловим С.В., та постанову Київського апеляційного господарського суду від 03 травня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Тищенко А.І., Михальської Ю.Б., Скрипки І.М., у справі Господарського суду Чернігівської області за позовом прокурора міста Чернігова в інтересах держави в особі 1) Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та 2) Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (далі - ПАТ "НАК "Нафтогаз України") до Публічного акціонерного товариства "Облтеплокомуненерго" (далі - ПАТ "Облтеплокомуненерго") про стягнення заборгованості в сумі 1 544 147,47 грн. Історія справи Короткий зміст та підстави скарги 1. 02 березня 2018 року ПАТ "НАК "Нафтогаз України" подало до Господарського суду Чернігівської області скаргу на дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області (далі - УДВС ГТУЮ у Чернігівській області) Ленька А.М., у якій просило визнати незаконними його дії щодо зупинення вчинення виконавчих дій у межах зведеного виконавчого провадження N 15700088 у частині стягнення заборгованості за спожитий природний газ, використаний станом на 01 липня 2016 року для виробництва теплової й електричної енергії, послуг з опалення та постачання гарячої води (з урахуванням суми неустойки (штрафу, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість за спожитий природний газ), на користь ПАТ "НАК "Нафтогаз України" за наказом Господарського суду Чернігівської області у справі N 927/395/13 від 31 травня 2013 року. Також просило зобов'язати начальника цього відділу скасувати у вказаній частині постанову державного виконавця про зупинення вчинення виконавчих дій від 15 лютого 2018 року, винесену в межах зведеного виконавчого провадження N 15700088. Фактичні обставини справи, установлені судами 2. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 17 травня 2013 року присуджено до стягнення з ПАТ "Облтеплокомуненерго" на користь ПАТ НАК "Нафтогаз України" грошові кошти в сумі 1 387 096,15 грн основного боргу, 5 553,93 грн інфляційних нарахувань, 3 % річних у сумі 28 098,51 грн і 776,77 грн пені та на виконання цього рішення 31 травня 2013 року видано наказ, який пред'явлено до виконання до органів державної виконавчої служби (далі - ДВС). 3. 18 вересня 2013 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Чернігівській області винесено постанову про відкриття виконавчого провадження N 39850408. 4. 26 вересня 2013 року цим же виконавцем винесено постанову про приєднання вищезазначеного виконавчого провадження до зведеного виконавчого провадження N 15700088, у якому ПАТ "Облтеплокомуненерго" є боржником і яке веде цей відділ. До цього зведеного виконавчого провадження входять виконавчі провадження, відкриті за виконавчими листами, виданими господарськими судами і судами загальної юрисдикції, а також виконавчими написами нотаріусів. 5. 15 лютого 2018 року державним виконавцем цього відділу на підставі пункту 10 частини першої, частини четвертої статті 34 та статті 35 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" винесено постанову про зупинення вчинення виконавчих дій у зведеному виконавчому провадженні N 15700088 у частині стягнення заборгованості за спожитий природний газ, використаний станом на 01 липня 2016 року для виробництва теплової й електричної енергії, послуг з опалення та постачання гарячої води (з урахуванням суми неустойки (штрафу, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість за спожитий природний газ), на користь ПАТ "НАК "Нафтогаз України" та її Дочірньої компанії "Газ України" за виконавчими документами, в тому числі за наказом Господарського суду Чернігівської області у справі N 927/395/13 від 31 травня 2013 року. Зупинення виконавчих дій відбулось у зв'язку з включенням ПАТ "Облтеплокомуненерго" до Реєстру теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії суб'єктів господарювання, на підставі наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України N 268 від 10 жовтня 2017 року. 6. Не погодившись із такими діями державного виконавця, ПАТ "НАК "Нафтогаз України" 02 березня 2018 року звернулось до місцевого господарського суду з вищезазначеною скаргою, мотивуючи її незаконним зупиненням вчинення виконавчих дій за цим наказом та неправильність застосування до цих правовідносин Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та тепло енергогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії" та пункту 10 частини першої статті 34 Закону України "Про виконавче провадження" щодо зупинення вчинення виконавчих дій у зведеному виконавчому провадженні. 7. Скаржник послався на те, що, зупиняючи вчинення виконавчих дій, державний виконавець не з'ясував чи є стягувач у виконавчому провадженні -ПАТ "НАК "Нафтогаз України", постачальником природного газу. Також ПАТ "НАК "Нафтогаз України" зазначало, що воно не відповідає критеріям, визначеним пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та тепло енергогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", оскільки його зобов'язання у цій справі виникли з договору про відступлення права вимоги, за яким йому передано право вимоги від ПАТ "Чернігівгаз". 8. Обґрунтовуючи обставини дотримання строків оскарження дій державного виконавця, ПАТ "НАК "Нафтогаз України" зазначило, що отримало постанову про зупинення вчинення виконавчих дій 19 лютого 2018 року, і в силу частини першої статті 116 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) з 20 лютого 2018 року почався перебіг процесуального строку для подання скарги на дії державного виконавця. При цьому ПАТ "НАК "Нафтогаз України" послалось на положення частини п'ятої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", яка передбачає право особи оскаржити рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів, та зазначило про дотримання цього строку. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 9. Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 07 березня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03 травня 2018 року, скаргу ПАТ "НАК "Нафтогаз України" на дії державного виконавця Ленька А.М. залишено без розгляду внаслідок пропуску скаржником установленого частиною першою статті 341 ГПК України десятиденного строку на оскарження дій державного виконавця та відсутності клопотання або заяви скаржника про його поновлення. 10. Так, суди постались на те, що оскаржувану постанову державного виконавця ПАТ "НАК "Нафтогаз України" отримало 19 лютого 2018 року, проте до суду звернулося 02 березня 2018 року, тобто з пропуском на один день установленого статтею 341 ГПК Українистроку. При цьому суди відхилили доводи скаржника про те, що при обчисленні строку на оскарження дій державного виконавця застосуванню підлягають приписи частини п'ятої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", якою встановлено, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав. Наявна колізія законодавчих актів однакової юридичної сили, на думку судів, підлягає вирішенню шляхом застосування закону, який прийнято пізніше. У цьому випадку таким законом є ГПК України у новій редакції, яким передбачено строк десять календарних днів на оскарження до суду дій державного виконавця. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 11. ПАТ "НАК "Нафтогаз України" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить ухвалу місцевого та постанову апеляційного господарських судів скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували приписів частини п'ятої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", якою передбачено десять робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів на оскарження рішення та дій виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення, і помилково дійшли висновку про те, що ПАТ "НАК "Нафтогаз України" пропустило строк на оскарження дій державного виконавця. Скаржник стверджує про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема статті 341 ГПК України, оскільки в цьому випадку підлягає застосуванню стаття 74 Закону України "Про виконавче провадження", яка є спеціальною нормою. Отже, скаржник вважає, що суди неправильно визначили принцип урегулювання колізії правових норм одного рівня, оскільки при оскарженні дій державного виконавця щодо виконання судового рішення норма частини п'ятої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" є спеціальною по відношенню до норм ГПК України, а тому має пріоритет у застосуванні. Застосуванню у цьому випадку підлягають саме норми спеціального закону, яким передбачено інший, відмінний від положень чинного ГПК України, порядок оскарження дій посадових осіб органів ДВС. Доводи інших учасників справи 13. Заступник керівника Чернігівської місцевої прокуратури в поясненнях на касаційну скаргу підтримав вимоги скаржника та просив скасувати судові рішення попередніх інстанцій з підстав, аналогічних наведеним у касаційній скарзі. Зазначив про те, що суди попередніх інстанцій установили наявність колізії правової норми щодо оскарження дій посадових осіб органів ДВС і неправильно визначили принцип урегулювання такої колізії, унаслідок чого постанову та ухвалу прийнято з неправильним застосуваннями норм процесуального права. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 14. Ухвалою від 04 червня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження, а ухвалою від 27 червня 2018 року на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою ПАТ "НАК "Нафтогаз України" на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 15. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про те, що дана справа містить виключну правову проблему, яка полягає у колізії законодавчих актів однакової юридичної сили, а саме в різному визначенні строків для подання скарги на дії державного виконавця. За висновком суду така колізія виникла між нормою кодифікованого процесуального закону, а саме пункту "а" частини першої статті 341 ГПК України, яким установлено, що відповідну скаргу може бути подано у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушене право, та нормою спеціального закону, зокрема частиною п'ятою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", якою передбачено строк для оскарження рішення та дій державного виконавця у 10 робочих днів. 16. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 серпня 2018 року прийняла цю справу до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 17. Як зазначалося вище, Господарський суд Чернігівської області від 17 травня 2013 року прийняв рішення у даній справі, яке відповідно до частини першої статті 115 ГПК України у редакції, чинній на момент його прийняття, є обов'язковим і виконується у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження". 18. Згідно зі статтею 339 ГПК Українисторонам виконавчого провадження надано право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. Одночасно підпунктом "а" частини першої статті 341 ГПК України встановлено, що відповідну скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права. 19. Право на звернення зі скаргою і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ГПК України, та його примусовим виконанням. Відповідні положення вміщено у розділі VI цього Кодексу "Судовий контроль за виконанням судових рішень". Крім того частиною третьою стаття 1291 Конституції України контроль за виконанням судового рішення покладено на суд. 20. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб органів ДВС також передбачено частиною першою статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження". 21. Згідно із цими нормами рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. 22. Відповідно до приписів статті 30 цього ж Закону виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження. Виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження. 23. Отже, при виконанні судових рішень діє правило існування одного виконавчого провадження про примусове виконання щодо одного боржника, незалежно від кількості судових рішень та юрисдикцій, у яких указані рішення, що підлягають примусовому виконанню, були ухвалені, та кількості стягувачів. Для виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження вимагається наявність підстав для завершення виконавчого провадження, а таким правом наділений лише виконавець, який ухвалює відповідну постанову. 24. Водночас цим законом не передбачено порядку розгляду скарг щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій. 25. У касаційній скарзі ПАТ "НАК "Нафтогаз України" посилається на те, що державним виконавцем винесено постанову про приєднання відкритого виконавчого провадження N 39850408 у даній справі до зведеного виконавчого провадження N 15700088, до якого входять виконавчі провадження, відкриті за виконавчими листами, виданими господарськими судами і судами загальної юрисдикції, а також виконавчими написами нотаріусів. 26. У зведеному виконавчому провадженні виконавець вчиняє виконавчі дії щодо виконання усіх судових рішень, незалежно від того, за правилами якої юрисдикції і якими судами вони ухвалені. 27. Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця при виконанні зведеного виконавчого провадження не визначено. 28. У статті 287 КАС України передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу ДВС, приватного виконавця. 29. Згідно з положеннями частини першої цієї статті учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. 30. У частині п'ятій цієї ж статті передбачено, що адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень, ухвалених місцевим загальним судом як адміністративним судом, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист. 31. Тобто частина п'ята статті 287 КАС України передбачає загальне правило оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень до того суду, який ухвалив вказане рішення, якщо таке виконання не обтяжене об'єднанням з виконанням рішень, ухвалених судами за правилами іншої юрисдикції. 32. Оскільки чинним законодавством не врегульовано порядку судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, у такому випадку застосовується частина перша статті 287 КАС України і вказані справи слід розглядати за правилами адміністративного судочинства. 33. Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 березня 2018 року у справі N 660/612/16-ц. 34. Оскільки ПАТ "НАК "Нафтогаз України" просило скасувати постанову державного виконавця про зупинення вчинення виконавчих дій від 15 лютого 2018 року, винесену в межах зведеного виконавчого провадження N 15700088 та визнати незаконними дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Чернігівській області Ленька А.М. щодо зупинення вчинення виконавчих дій у межах цього ж зведеного виконавчого провадження, суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність залишення без розгляду скарги ПАТ "НАК "Нафтогаз України" на підставі частини другої статті 118 ГПК України внаслідок пропуску встановленого пунктом "а" частини першої статті 341 ГПК України десятиденного строку для її подання. 35. У такому випадку суду першої інстанції слід було застосувати положення пункту 1 частини першої та частини шостої статті 175 ГПК України, якими передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 36. Відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. 37. Апеляційний господарський суд, здійснюючи апеляційний перегляд справи, та, приймаючи оскаржувану постанову, допущені місцевим господарським судом порушення не усунув. 38. Враховуючи викладене, господарські суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм процесуального права і дійшли помилкового висновку про те, що скарга ПАТ "НАК "Нафтогаз України" на дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень УДВС ГТУЮ у Чернігівській області Ленька А.М., яка не підлягала розгляду за правилами господарського судочинства, підлягає залишенню без розгляду внаслідок пропуску строку на її подання. 39. Оскарження відповідного рішення та дій державного виконавця органу державної виконавчої служби під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. 40. Оскільки скарга ПАТ "НАК "Нафтогаз України" підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, і, відповідно, до спірних правовідносин не може бути застосований ГПК України, Велика Палата Верховного Суду не вирішувала питання щодо розв'язання виключної правової проблеми, яка полягає у колізії норм пункту "а" частини першої статті 341 ГПК України та частини п'ятої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" щодо встановлених строків на оскарження рішень та дій державного виконавця (10 робочих або календарних днів). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 41. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу для продовження розгляду. 42. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України). 43. Враховуючи викладене касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції зі стадії відкриття провадження за скаргою ПАТ "НАК "Нафтогаз України" для продовження вирішення питання щодо прийняття її розгляду. Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" задовольнити частково. 2. Ухвалу Господарського суду Чернігівської області від 07 березня 2018 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 03 травня 2018 року у справі N 927/395/13 скасувати. 3. Справу передати до Господарського суду Чернігівської області для продовження вирішення питання щодо прийняття до розгляду скарги ПАТ "НАК "Нафтогаз України" зі стадії відкриття провадження у ній. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 324/1018/17 Провадження N 14-245цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: заявник - Пологівське об'єднане управління Пенсійного фонду України у Запорізькій області (далі - ПФУ, Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області відповідно), заінтересовані особи: Комунарський відділ державної виконавчої служби міста Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області (далі - Комунарський РВ ДВС ГТУЮ у Запорізькій області), ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Пологівського ОУ ПФУ в Запорізькій області на ухвалу Пологівського районного суду Запорізької області від 19 липня 2017 року в складі судді Каретник Ю.М. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 29 листопада 2017 року в складі колегії суддів Дашковської А.В., Кримської О.М., Подліянової Г.С. у справі за заявою Пологівського ОУ ПФУ в Запорізькій області, заінтересовані особи: Комунарський РВ ДВС ГТУЮ у Запорізькій області, ОСОБА_3, про заміну сторони виконавчого провадження та УСТАНОВИЛА: У липні 2017 року Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області звернулося до суду з указаною заявою, в якій просило замінити стягувача у виконавчому провадженні, відкритому на виконання постанови у справі про адміністративне правопорушення від 30 квітня 2013 року N 20. На обґрунтування вказаних вимог заявник зазначив, що 30 квітня 2013 року начальником Управління ПФУ в Оріхівському районі Запорізької області (далі - УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області) винесено постанову N 20 у справі про адміністративне правопорушення щодо керівника філії "Оріхівський райавтодор" - Дочірнього підприємства "Запорізький облавтодор" Державної акціонерної компанії "Автомобільні дороги України" (далі - ДАК "Автомобільні дороги України") ОСОБА_3 Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2015 року N 1055 "Деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України" територіальний орган ПФУ - УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області реорганізовано шляхом злиття в Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області. 31 березня 2016 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців унесено запис про припинення УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області шляхом злиття та створення Пологівського ОУ ПФУ в Запорізькій області. Таким чином, Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області є правонаступником усіх прав та обов'язків припиненого УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області. При пред'явленні виконавчого документа із заявою про примусове стягнення Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області надало документи про правонаступництво. Посилаючись на вимоги статей 31, 378 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах), Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області просило замінити сторону виконавчого провадження - стягувача, а саме: УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області на його правонаступника - Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області, для стягнення з ОСОБА_3 боргу в сумі 3 400,00 грн. Ухвалою Пологівського районного суду Запорізької області від 19 липня 2017 року у відкритті провадження у справі відмовлено. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що заява Пологівського ОУ ПФУ в Запорізькій області про заміну сторони виконавчого провадження не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 29 листопада 2017 року апеляційну скаргу Пологівського ОУ ПФУ в Запорізькій області відхилено, ухвалу Пологівського районного суду Запорізької області від 19 липня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та зробив обґрунтований висновок про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України, оскільки відсутні підстави розглядати справу в порядку цивільного судочинства. У грудні 2017 року Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просило скасувати ухвали судів першої й апеляційної інстанцій та постановити нову ухвалу про відкриття провадження та розгляд справи по суті. Наведені в касаційній скарзі доводи Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди зробили помилковий висновок про те, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки постанова про адміністративне правопорушення, вчинене ОСОБА_3, винесена начальником Управління ПФУ в Запорізькій області, тому суд може замінити сторону виконавчого провадження при примусовому виконанні не лише за виконавчим документом, виданим судом при розгляді цивільної справи у порядку цивільного судочинства, але й на підставі рішень інших органів (посадових осіб), як це передбачено розділом VI ЦПК України. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 05 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 16 травня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. У справі, яка переглядається, до суду звернулося Пологівське ОУ ПФУ в Запорізькій області із заявою (а. с. 1), в якій просило замінити стягувача у виконавчому провадженні, відкритому державним виконавцем на виконання постанови УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області від 30 квітня 2013 року N 20 у справі про адміністративне правопорушення, якою ОСОБА_3 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною п'ятою статті 165-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП; у редакції, чинній на час виникнення правовідносин) і накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 1 700,00 грн. з урахуванням положень частини другої статті 308 КУпАП (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин) у разі несплати ОСОБА_3 штрафу у строк, установлений частиною першою статті 307 цього Кодексу (у редакції, чинній на час виникнення правовідносин), та примусового виконання цієї постанови органами державної виконавчої служби, постановлено стягнути з ОСОБА_3 подвійний розмір штрафу - 3 400,00 грн (а. с. 7). У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" передбачає, зокрема, й дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства між собою - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, суб'єктний склад та характер спірних матеріальних правовідносин. Таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Визначення юрисдикційності скарги (заяви) залежить від установлення судами таких обставин: чи вказана скарга є реалізацією учасником справи права на судовий контроль за виконанням судового рішення в конкретній справі, чи це є самостійним правом на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, їх посадових осіб, виконавця чи приватного виконавця як суб'єктів, наділених владними повноваженнями при вчиненні виконавчих дій. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, у редакції, чинній на час звернення із заявою та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). У статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII, у редакції, що діяла на час звернення УПФУ із заявою) зазначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. У статті 3 названого Закону серед інших виконавчих документів, примусове виконання яких здійснюється державною виконавчою службою, у пунктах 1, 11, 2 частини першої вказано виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України; судові накази; ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом; а в пункті 6 частини першої цієї статті згадані й постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом. Тому необхідно розрізняти випадки звернення до суду зі скаргою в порядку судового контролю за виконанням судових рішень (рішень, ухвал, постанов судів різних юрисдикцій) та в порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні рішень інших органів (постанов, наказів, ухвал та інших документів), які є виконавчими документами і підлягають примусовому виконанню відповідно до статті 3 Закону N 1404-VIII. Згідно із частиною п'ятою статті 15 Закону N 1404-VIII у разі вибуття однієї зі сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов'язковими тією мірою, якою вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив. При вирішенні питання про заміну сторони у виконавчому провадженні необхідно зважати, що ЦПК України, Господарський процесуальний кодекс України та КАС України мають розділи "Судовий контроль за виконанням судових рішень", у яких передбачено розгляд заяв про заміну сторони у виконавчому провадженні, відкритому на виконання відповідного судового рішення. Разом з тим у статті 181 КАС України (у редакції, що діяла на час звернення до суду) передбачено особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця. А в частині першій цієї статті зазначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Оскільки у справі, яка розглядається, виконавче провадження відкрите на виконання не судового рішення, а постанови, виданої іншим органом, а саме УПФУ в Оріхівському районі Запорізької області, то правильними є висновки судів попередніх інстанцій про юрисдикційність зазначеної справи адміністративному суду та неможливість її розгляду в порядку цивільного судочинства. Суд обґрунтовано зробив висновок про наявність правових підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 122 ЦПК України, для відмови у відкритті провадження у справі. З матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди при розгляді справи допустили порушення норм процесуального права. Наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до неправильного розуміння норм законодавства України та не спростовують законних та обґрунтованих висновків судів, зроблених на підставі правильного визначення характеру спірних правовідносин. При визначенні юрисдикційності справи за заявою про заміну сторони виконавчого провадження, скаргою на рішення, дії чи бездіяльність органу державної виконавчої служби, приватного виконавця необхідно встановити, на підставі яких виконавчих документів здійснюється виконавче провадження. Якщо виконавче провадження відкрито і примусове виконання здійснюється державною виконавчою службою на підставі документів, передбачених у пунктах 1, 11, 2 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII, тобто на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України, а також судових наказів; ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом, то заяви та скарги розглядаються судом, який видав рішення, що перебуває на примусовому виконанні. Якщо примусове виконання здійснюється на підставі документів, виданих іншими органами, - такі заяви та скарги учасників виконавчого провадження розглядають у порядку, передбаченому статтею 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду) чи статтею 287 цього Кодексу (у редакції від 03 жовтня 2017 року). Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки суд касаційної інстанції не змінив рішення і не ухвалив нового, а дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення та оскаржуваних судових рішень - без змін, то судові витрати в такому випадку розподілу не підлягають. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Пологівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області залишити без задоволення. Ухвалу Пологівського районного суду Запорізької області від 19 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 29 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 2а-1768/11 Провадження N 11-678 апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Франківського районного суду м. Львова від 21 березня 2016 року (суддя Ванівський Ю.М.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2016 року (судді Старунський Д.М., Багрій В.М., Рибачук А.І.) у справі N 2а-1768/11 за позовом прокурора Франківського району м. Львова в інтересах ОСОБА_3 до Львівської міської ради (далі - Міськрада), ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання частково нечинною ухвали Міськради та скасування державного акта про право власності на земельну ділянку і ВСТАНОВИЛА: У серпні 2011 року прокурор Франківського району м. Львова звернувся до суду в інтересах ОСОБА_3 з позовом до Міськради, ОСОБА_4 таОСОБА_5, в якому просив: - визнати нечинною ухвалу відповідача від 09 вересня 2010 року N 3922 в частині передачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у власність земельної ділянки площею 0,0100 га, що розташована на АДРЕСА_1; - скасувати виданий ОСОБА_4, ОСОБА_5 та зареєстрований 31 грудня 2010 року за НОМЕР_1 державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0100 га, яка призначена для обслуговування гаража у АДРЕСА_1. На обґрунтування позову прокурор послався на те, що 17 червня 2011 року на адресу Прокуратури Франківського району м. Львова надійшло звернення мешканців будинку АДРЕСА_1, зокрема ОСОБА_6, ОСОБА_3, щодо порушення їхніх законних прав на безпечні умови проживання, а також щодо незаконних дій при оформленні права власності на збірно-розбірний гараж та оформлення права власності на земельну ділянку. Суди розглядали справу неодноразово. Франківський районний суд м. Львова постановою від 21 березня 2016 року у задоволенні адміністративного позову відмовив. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 07 липня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив частково: постанову суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Зокрема, на думку скаржника, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що після оформлення відповідно до чинного законодавства права власності на земельну ділянку виник спір про право цивільне, а тому спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 вересня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 30 травня 2018 року прийняв справу до провадження, а ухвалою від 05 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Відповідачі відзивів на касаційну скаргу не надіслали. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що рішенням виконкому Ленінської районної ради депутатів трудящих від 13 січня 1970 року N 17 ОСОБА_7 - інваліду Великої Вітчизняної війни дозволено встановити збірно-розбірний гараж на подвір'ї будинку АДРЕСА_1 Франківський районний суд м. Львова рішенням від 29 березня 2010 року задовольнив позов ОСОБА_9 до Міськради про визнання права власності на спадкове майно та ухвалив визнати право власності на металевий гараж, який встановлений на фундаменті, площею 18,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" зареєструвало право власності ОСОБА_9 на вказаний гараж. Відповідно до договорів купівлі-продажу від 25 та 29 червня 2010 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 придбали у ОСОБА_9 по 1/2 частині гаражу, та зареєстрували право власності на нього. Міськрада ухвалою від 09 вересня 2010 року передала ОСОБА_4 у власність земельну ділянку площею 0,0100 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, для обслуговування гаражу, установивши обмеження через заборону зміни цільового використання земельної ділянки. 31 грудня 2010 року ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на земельну ділянку. Вважаючи, що орган місцевого самоврядування надав громадянам земельну ділянку на території, яка призначена для обслуговування будинку НОМЕР_2, прокурор в інтересах мешканців цього будинку (зокрема ОСОБА_3.) звернувся до суду. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що справа належить до юрисдикції адміністративних судів. Закриваючи провадження в справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що оскаржуване рішення Міськради є актом індивідуальної дії, вичерпало свою юридичну силу після реалізації, а саме після одержання власником земельної ділянки документів, що посвідчують право власності, та його державної реєстрації, а тому вказана справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. При цьому апеляційний суд роз'яснив позивачу право на звернення до суду для захисту порушеного права в порядку цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим указаний висновок суду апеляційної інстанцій з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Як установлено матеріалами справи, прокурор Франківського району м. Львова звернувся до суду в інтересах ОСОБА_3 з позовом до Міськради, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання нечинною ухвали (рішення) відповідача від 09 вересня 2010 року N 3922 в частині передачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у власність земельної ділянки та скасування виданого на підставі цього рішення державного акта на право власності на земельну ділянку. Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. Отже, у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах N 761/33504/14-а та N 802/950/17-а відповідно. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято апеляційним судом з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цього суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 461/233/17-ц Провадження N 14-326цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Головне управління Національної поліції у Львівській області (далі - ГУ НП у Львівській області), Регіональний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ у Львівській області (далі - РСЦ МВС у Львівській області), прокуратура Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Залізничний відділ поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області (далі - Залізничний відділ поліції ГУ НП у Львівській області), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу прокуратури Львівської області на рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 вересня 2017 року в складі судді Стрельбицького В.В. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 14 грудня 2017 року в складі колегії суддів Крайник Н.П., Мельничук О.Я., Савуляка Р.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ГУ НП у Львівській області, РСЦ МВС у Львівській області, прокуратури Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Залізничний відділ поліції ГУ НП у Львівській області, про усунення перешкод у здійсненні права власності та УСТАНОВИЛА: У січні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ГУ НП у Львівській області, РСЦ МВС у Львівській області, прокуратури Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? Залізничний відділ поліції ГУ НП у Львівській області, про усунення перешкод у здійсненні права власності. Вимоги обґрунтовував тим, що з 2011 року він є власником транспортного засобу Mercedes-Benz 609, фургон ізотермічний-С, 1988 року випуску, колір білий, номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2. При зверненні до Центру надання послуг, пов'язаних з використанням автотранспортних засобів з метою продажу автомобіля, з'ясувалося, що постановою старшого слідчого слідчого відділу прокуратури Львівської області Сапуцького Р.Я. від 23 травня 2011 року у кримінальній справі N 181-0311 накладена заборона на проведення реєстраційних операцій (реєстрація, перереєстрація, зняття з обліку) на належний йому на праві власності автомобіль. Зазначав, що він не є підозрюваним, обвинуваченим чи цивільним позивачем у вказаному кримінальному провадженні. Право власності на спірний автомобіль набуто ним у встановленому законом порядку, а відтак не було підстав для накладення заборони на проведення реєстраційних операцій із цим транспортним засобом. З огляду на викладене, з урахуванням уточнення позовних вимог, позивач просив усунути перешкоди у здійсненні права власності шляхом зняття заборони на проведення реєстраційних операцій (реєстрація, перереєстрація, зняття з обліку) на транспортний засіб марки Mercedes-Benz 609, фургон ізотермічний-С, 1988 року випуску, колір білий, номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2, належний йому на праві власності, накладеної постановою старшого слідчого слідчого відділу прокуратури Львівської області Сапуцького Р.Я. від 23 травня 2011 року у кримінальній справі N 181-0311. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 25 вересня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Усунуто перешкоди у здійсненні права власності шляхом зняття заборони на проведення реєстраційних операцій (реєстрація, перереєстрація, зняття з обліку) на транспортний засіб марки Mercedes-Benz 609, фургон ізотермічний-С, 1988 року випуску, колір білий, номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2, належний на праві власності ОСОБА_3, накладеної за постановою старшого слідчого слідчого відділу прокуратури Львівської області Сапуцького Р.Я. від 23 травня 2011 року у кримінальній справі N 181-0311. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний автомобіль не визнавався речовим доказом у кримінальному провадженні, ОСОБА_3 не є підозрюваним, обвинуваченим чи цивільним позивачем у ньому, автомобіль набуто у власність правомірно, а тому відсутні правові підстави для обмеження позивача у здійсненні його права власності. Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 14 грудня 2017 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 вересня 2017 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для обмеження позивача у здійсненні його права власності на спірний автомобіль та про захист його прав як особи, яка не є учасником кримінального провадження, шляхом звільнення майна з-під арешту, є законним та обґрунтованим. У січні 2018 року прокуратура Львівської області звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що в ході розслідування кримінальної справи за фактом зловживання посадовими особами Львівського ВРЕР УДАІ ГУ МВС України у Львівській області 23 травня 2011 року старшим слідчим слідчого відділу прокуратури Львівської області накладено заборону на проведення реєстраційних операцій щодо транспортних засобів, щодо яких не сплачено або лише частково сплачено податки при їх реєстрації (у тому числі і щодо автомобіля позивача). Санкція інкримінованої статті передбачає конфіскацію майна, при цьому статтею 7 Митного кодексу України, статтею 34 Закону України від 30 червня 1993 року N 3353-XII "Про дорожній рух" встановлено заборону експлуатації транспортних засобів, що не пройшли митного оформлення. Судом не було залучено до участі у справі як відповідача відповідну Державну податкову інспекцію з огляду на те, що арешт накладався для забезпечення можливої конфіскації чи стягнення майна на користь держави. Крім того, суди не звернули увагу, що дії слідчого та постанова про накладення арешту на майно в установленому кримінальним процесуальним законодавством порядку не оскаржувались. За наявності кримінального провадження, з метою захисту свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності власник, у тому числі особа, яка не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому статтями 174, 539 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Заявник вказував на те, що внаслідок неповноти наданих матеріалів до цивільної справи неможливо встановити фактичні обставини справи, що стали підставою накладення заборони на проведення реєстраційних дій відносно автомобіля позивача, та чи не порушить зняття арешту на спірний автомобіль, накладеного в межах кримінального провадження, права та інтереси третіх осіб. Вважав, що постанова про накладення арешту на майно повинна розглядатися в установленому кримінальним процесуальним законодавством порядку. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 березня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що ОСОБА_3 є власником автомобіля марки Mercedes-Benz 609, фургон ізотермічний-С, 1988 року випуску, колір білий, номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2. Постановою старшого слідчого слідчого відділупрокуратури Львівської області Сапуцького Р.Я. від 23 травня 2011 року в рамках розслідування кримінальної справи N 181-0311, порушеної відносно начальника Львівського ВРЕР УДАІ ГУ МВС України у Львівській області за фактом зловживання службовим становищем за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 Кримінального кодексу України, накладено заборону на проведення реєстраційних операцій (реєстрація, перереєстрація) щодо автомобіля марки Mercedes-Benz 609, державний номерний знак НОМЕР_2. 28 травня 2013 року СВ Залізничного РВ ЛМУ ГУМВС України у Львівській області відомості про вказане кримінальне правопорушення внесено в Єдиний реєстр досудових розслідувань за N 12013150060001639. ОСОБА_3 не є підозрюваним, обвинуваченим чи цивільним позивачем у вказаному кримінальному провадженні, а автомобіль марки Mercedes-Benz 609, державний номерний знак НОМЕР_2, не визнавався речовим доказом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право". Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, як суб'єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку, якщо такий спір є спором цивільним. У разі, якщо право власності особи порушене у кримінальному провадженні, така особа, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому КПК України. Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи керується тим, що вказані правовідносини виникли за дії КПК України від 1960 року. Порядок накладання арешту на майно та скасування арешту було урегульовано у статтях 126, 234 КПК України від 1960 року. Після набрання чинності КПК України від 2012 року, на час звернення до суду з цивільним позовом позивач мав право захистити свої права відповідно до норм КПК України, у порядку кримінального судочинства. Таке право передбачене пунктом 9 розділу XI "Перехідні положення" КПК України від 2012 року, а саме, що питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Разом з тим з набранням чинності КПК України від 2012 року права власника, який не є учасником кримінального провадження, якщо при проведенні дізнання чи попереднього слідства були порушені його права власника, стали більш захищеними саме заходами кримінально-процесуального закону. Відповідно до пункту 10 розділу XI "Перехідні положення" КПК України від 2012 року кримінальні справи, які до дня набрання чинності цим Кодексом не направлені до суду, розслідуються згідно з положеннями цього Кодексу. Ця норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України від 2012 року, що процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення. Оскільки кримінальне провадження у справі, у якій ухвалена постанова про заборону на проведення реєстраційних операцій (реєстрація, перереєстрація) щодо автомобіля триває, справа не передана до суду на час набрання чинності КПК України від 2012 року, то вирішення питання щодо зняття арешту чи оскарження дій чи бездіяльності слідчого у кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України від 2012 року. Згідно зі статтею 174 КПК України від 2012 року інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження? судом. Зазначені вимоги співпадають з положеннями частини четвертої статті 21 КПК України (згідно з якою здійснення кримінального провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час його здійснення порушуються права і свободи людини, гарантовані Конституцією і міжнародними договорами України) та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка передбачає право особи на ефективний засіб правового захисту на національному рівні від порушень прав і свобод, гарантованих цією Конвенцією. Крім того, відповідно до пункту першого частини першої статті 303 КПК України від 2012 року передбачено право оскарження під час досудового провадження рішення, дії чи бездіяльності слідчого володільцем тимчасово вилученого майна іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування. Тобто чинним кримінальним процесуальним законом передбачено способи захисту прав власника, який не є учасником кримінального провадження і, разом з тим, чинним цивільно-процесуальним законом не передбачена можливість такого захисту у порядку цивільного судочинства. Посилаючись на те, що позивач є власником автомобіля, на який накладено арешт, а також на ту обставину, що ОСОБА_3 не є учасником кримінального провадження N 12013150060001639, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив помилковий висновок пронаявність підстав для розгляду питання про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом зняття заборони на проведення реєстраційних дій у порядку цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди неправильно застосували норми процесуального права, а саме: статті 15, 16 ЦПК України та положення КПК України у редакціях, чинних на час подання позову до суду, оскільки обмеження у здійсненні права власності позивача відбулися при проведенні досудового розслідування у порядку кримінального судочинства згідно з постановою слідчого. Оцінку правомірності процесуального документа, ухваленого в порядку кримінального судочинства, не може бути надано у порядку іншого, а саме цивільного судочинства, оскільки КПК України передбачено порядок оскарження рішень, дій та бездіяльності органу досудового розслідування. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. На вказану обставину звертав увагу прокурор у апеляційній скарзі, однак суд апеляційної інстанції не надав цьому доводу належної оцінки та неправильно застосував норми процесуального права. Оскільки розгляд цього питання передбачено в установленому кримінальним процесуальним законом порядку, суди неправильно визначили предметну юрисдикцію спору. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне закрити провадження у справі, оскільки цей спір не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. При цьому позивачу слід роз'яснити про його право на судовий захист у встановленому кримінальним процесуальним законом порядку. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від наведених у касаційній скарзі доводів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року суд своє ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. ОскількиВелика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому кримінальним процесуальним законодавством порядку, відтак даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 вересня 2017 року та ухвала Апеляційного суду Львівської області від 14 грудня 2017 року підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Керуючись статтями 259, 268, 402, 409, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу прокуратури Львівської області задовольнити частково. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 14 грудня 2017 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Національної поліції у Львівській області, Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у Львівській області, прокуратури Львівської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,? Залізничний відділ поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області, про усунення перешкод у здійсненні права власності - закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 826/25825/15 Провадження N 11-824апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної іпотечної установи на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року (у складі колегії суддів Мацедонської В.Е., Лічевецького І.О., Мельничука В.П.) у справі N 826/25825/15 за позовом Державної іпотечної установи до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" Стрюкової Ірини Олександрівни (далі - уповноважена особа Фонду; ПАТ "КБ "Надра" відповідно), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У травні 2015 року Державна іпотечна установа звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до уповноваженої особи Фонду, Фонду, у якому просила: - визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо відхилення та неакцептування (невключення до реєстру акцептованих вимог кредиторів) вимог позивача у розмірі 105 млн 582 тис. 848 грн 48 коп.; - зобов'язати уповноважену особу Фонду акцептувати раніше неакцептовану вимогу позивача у розмірі 105 млн 582 тис. 848 грн 48 коп. та включити позивача до реєстру акцептованих вимог кредиторів; - зобов'язати виконавчу дирекцію Фонду затвердити зміни до реєстру акцептованих вимог кредиторів у ПАТ "КБ "Надра" після включення вимог позивача у розмірі 105 млн 582 тис. 848 грн 48 коп. до реєстру акцептованих вимог кредиторів. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 04 жовтня 2016 року відмовив у задоволенні позову. Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 13 грудня 2016 року скасував постанову суду першої інстанції й закрив провадження у справі на підставіп. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У березні 2017 року Державна іпотечна установа звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року і направити справу на новий розгляд до цього ж суду, оскільки вважає, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 12 квітня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 26 червня 2018 року вказану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судові рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Як убачається з матеріалів справи і встановлено судами попередніх інстанцій, 15 жовтня 2008 року між Державною іпотечною установою (кредитор) та ПАТ "КБ "Надра" (позичальник) укладено кредитний договір N 7/1, за умовами якого кредитор надав позичальнику, а позичальник зобов'язався прийняти, використати за цільовим призначенням і повернути кредитору грошові кошти в сумі 700 млн грн. а також сплатити відсотки за користування кредитом рефінансування в порядку й на умовах, визначених цим договором. Кредит рефінансування надавався позичальнику на строк до 10 квітня 2009 року. 23 березня 2009 року між Державною іпотечною установою (кредитор) та ПАТ "КБ "Надра" (позичальник) укладено додаткову угоду N 1 до кредитного договору N 7/1, згідно з якою з 23 березня 2009 року сума кредиту рефінансування, яку кредитор надає позичальнику, а останній зобов'язується повернути, складає 693 млн 595 тис. 80 грн. Зміна суми кредиту рефінансування не вважається достроковим погашенням. Залишок кредиту рефінансування у сумі 693 млн 695 тис. 80 грн позичальник повернув позивачу 31 січня 2013 року. У зв'язку з неналежним виконанням банком свого обов'язку зі своєчасного повернення кредиту рефінансування у липні 2014 року заступником прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Державної іпотечної установи подано позов до Господарського суду м. Києва, в якому він просив стягнути з ПАТ "КБ "Надра" відсотки за користування чужими грошовими коштами у розмірі 228 млн 140 тис. 524 грн 16 коп. Рішенням Господарського суду м. Києва від 01 серпня 2014 року у справі N 910/14247/14, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 жовтня 2014 року та постановою Вищого господарського суду України від 12 березня 2015 року, позов задоволено. Постановлено стягнути з ПАТ "КБ "Надра" на користь Державної іпотечної установи відсотки за користування чужими грошовими коштами у розмірі 228 млн 140 тис. 524 грн 16 коп. Крім того, Державна іпотечна установа зверталася до Господарського суду м. Києва з позовом до ПАТ "КБ "Надра" у справі N 5011-35/14679-2012, за результатами розгляду якої 14 серпня 2013 року прийнято додаткове рішення про стягнення з банку на користь Державної іпотечної установи 3 відсотків річних на суму заборгованості за основним боргом, що становить 26 млн 123 тис. 909 грн 01 коп. Рішенням Господарського суду м. Києва від 10 жовтня 2013 року у справі N 54/267 постановлено стягнути з ПАТ "КБ "Надра" на користь Державної іпотечної установи інфляційні втрати в розмірі 69 млн 359 тис. 508 грн та 3 відсотки річних в розмірі 28 млн 731 тис. 938 грн 65 коп. Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 вересня 2013 року у справі N 34/218-22/171 постановлено стягнути з ПАТ "КБ "Надра" на користь Державної іпотечної установи інфляційні втрати у розмірі 19 млн 539 тис. 267 грн та пеню за прострочення виконання зобов'язань по поверненню кредиту у розмірі 4 млн 168 тис. 221 грн 39 коп. Згідно з постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 05 лютого 2015 року N 83 "Про віднесення ПАТ "КБ "Надра" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "Надра" від 05 лютого 2015 року N 26. Відповідно до постанови Правління НБУ від 04 червня 2015 року N 356 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "КБ "Надра" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення "Про початок процедури ліквідації ПАТ "КБ "Надра" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку" від 05 червня 2015 року N 113. 08 липня 2015 року позивачем на адресу уповноваженої особи Фонду подано заяву про вимоги кредитора на загальну суму 438 млн 786 тис. 432 грн 77 коп. 20 жовтня 2015 року листом N 26-5-27531 уповноважена особа Фонду повідомила про акцептування вимог Державної іпотечної установи в частині суми 333 млн 203 тис. 584 грн 29 коп. У визнанні решти заявлених вимог було відмовлено через їх невідповідність балансовим даним та документам, що знаходяться у розпорядженні уповноваженої особи Фонду. Указані обставини стали підставою для звернення Державної іпотечної установи до суду з адміністративним позовом на захист порушених, на її думку, прав та інтересів. Закриваючи провадження, суд апеляційної інстанції керувався тим, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, юрисдикція адміністративних судів не поширюється. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Кожна особа має право в порядку, встановленому КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси (ч. 1 ст. 6 КАС України; в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом). Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Українисправа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України). Згідно із ч. 2 ст. 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. У цій справі правовідносини стосуються дій уповноваженої особи Фонду та Фонду щодо невключення кредиторських вимог Державної іпотечної установи до реєстру акцептованих вимог кредиторів, зобов'язання включити позивача до зазначеного реєстру на суму 105 млн 582 тис. 848 грн 48 коп. та подання цих змін до Фонду для затвердження, оскільки у ПАТ "КБ "Надра" існує заборгованість перед позивачем. Законом України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За змістом ст. 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із ч. 1 ст. 4 вказаногоЗакону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими ч. 2 ст. 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, акумулювання коштів, отриманих із джерел, визначених ст. 19 цього Закону; здійснення регулювання участі банків у системі гарантування вкладів фізичних осіб; здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку. Відповідно до ч. 5 ст. 34 Закону N 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Відповідно до ч. 2 ст. 37 зазначеного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку; укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом. За приписами ч. 1 ст. 54 Закону N 4452-VІрішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід ураховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Правовідносини, щодо яких виник спір, обумовлені наявністю кредиторських вимог (майнових вимог фізичної особи до суб'єкта господарювання - банку, що ліквідується), які задовольняються у порядку черговості, визначеної ст. 52 Закону N 4452-VI, за рахунок коштів, одержаних у наслідок ліквідації та продажу майна банку. Повноваження уповноваженої особи Фонду щодо складення реєстру акцептованих вимог кредиторів та внесення змін до цього реєстру визначені у п. 3 ч. 1 ст. 48 Закону N 4452-VI. Відповідно до ч. 1 ст. 52 зазначеного Закону кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів. Аналіз наведених норм свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом тимчасової адміністрації та ліквідації. Зазначене дає підстави стверджувати, що оскільки лише Фонду за законом доручено забезпечувати відновлення платоспроможності банку або підготовку його до ліквідації, а спірні правовідносини випливають з укладеного між банком і Державною іпотечною установою кредитного договору, уповноважена особа Фонду та Фонд у цьому випадку діють як представники сторони договірних відносин. Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір про включення кредиторських вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішень), є обґрунтованими. Цей спір має вирішуватися в порядку господарського судочинства, оскільки спірні правовідносини спрямовані на захист цивільного права позивача. Саме така правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 826/7532/16 та від 22 серпня 2018 року у справі N 809/654//16. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Державної іпотечної установи залишити без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук О.Г. Яновська
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 826/17908/14 Провадження N 11-790апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 січня 2015 року (суддя Кузьменко В.А.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року (у складі колегії суддів Хрімлі О.Г., Ганечко О.М., Літвіної Н.М.) у справі N 826/17908/14 за позовом Закритого акціонерного товариства "Київгума" (далі - ЗАТ "Київгума") до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві (далі - Реєстраційна служба ГУЮ у м. Києві), державних реєстраторів речових прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Радченко Альони Леонідівни та Кравця Олександра Валентиновича (далі - державний реєстратор), треті особи: ОСОБА_3, Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрінформсервіс" (далі - ТОВ "Укрінформсервіс"), ОСОБА_6, про визнання протиправними та скасування рішень і свідоцтв, зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2014 року ЗАТ "Київгума" звернулося до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Реєстраційної служби ГУЮ у м. Києві, державних реєстраторів Радченко А.Л. та Кравця О.В., треті особи: ОСОБА_3, ТОВ "Укрінформсервіс", ОСОБА_6, у якому просило: - визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Радченко А.Л. від 03 березня 2014 року N 11331032 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; - скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 03 березня 2014 року, індексний N НОМЕР_1; - зобов'язати Реєстраційну службу ГУЮ у м. Києві скасувати запис N 4848623 про право власності ОСОБА_3 на об'єкт незавершеного будівництва нежитлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав), - визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Кравця О.В. від 30 липня 2014 року N 14807086 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; - скасувати свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 30 липня 2014 року, індексний N НОМЕР_2; - зобов'язати Реєстраційну службу ГУЮ у м. Києві скасувати запис N 6514843 про право власності ОСОБА_6 на об'єкт незавершеного будівництва нежитлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 в Державному реєстрі прав. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 28 січня 2015 року позов задовольнив. Визнав протиправними та скасував рішення державного реєстратора Радченко А.Л. від 03 березня 2014 року N 11331032 та свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 03 березня 2014 року, індексний N НОМЕР_1. Визнав протиправними та скасував рішення державного реєстратора Кравця О.В. від 30 липня 2014 року N 14807086 та свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 30 липня 2014 року, індексний N НОМЕР_2. Зобов'язав Реєстраційну службу ГУЮ у м. Києві внести до Державного реєстру прав записи про скасування державної реєстрації права власності на об'єкти незавершеного будівництва, що розташовані за адресами: АДРЕСА_1 (запис про право власності 4848623) та АДРЕСА_2 (запис про право власності 6514843). Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 23 червня 2016 року скасував рішення суду першої інстанції в частині зобов'язання Реєстраційної служби ГУЮ у м. Києві внести до Державного реєстру прав записи про скасування державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна та прийняв у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Не погодившись із такими судовими рішеннями, 18 липня 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 січня 2015 року й постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову, оскільки цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 19 липня 2016 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 26 червня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 08 липня 2002 року N 1330 було дозволено ЗАТ "Київгума" здійснити проектування та реконструкцію дитячого оздоровчого табору під дитячий оздоровчий комплекс сімейного типу на АДРЕСА_2 Рішенням Київської міської ради від 29 травня 2003 року N 487/647 "Про оформлення права користування земельними ділянками" за ЗАТ "Київгума" оформлено право довгострокової оренди на 25 років земельної ділянки площею 9,42 га для експлуатації та обслуговування дитячого оздоровчого табору на АДРЕСА_1 в м. Києві. 20 серпня 2003 року між ЗАТ "Київгума" та Київською міською радою укладений договір оренди земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1. 17 грудня 2004 року між ЗАТ "Київгума" та ТОВ "Укрінформсервіс" укладено договір N 17-12/04 про пайову участь у реконструкції дитячого оздоровчого табору, відповідно до якого позивач виступив замовником реконструкції, а ТОВ "Укрінформсервіс" здійснювало випуск цінних паперів та фінансування реконструкції вказаного комплексу. Відповідно до додатку N 2 договору N 17-12/04 ЗАТ "Київгума" за актами приймання-передачі передало ТОВ "Укрінформсервіс" всі корпуси типу "А", "В" і "С" в оздоровчому комплексі, розташованому за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1. В свою чергу, між ТОВ "Укрінформсервіс" та інвесторами - ОСОБА_6, ОСОБА_3 укладені інвестиційні договори, відповідно до умов яких інвестори здійснювали фінансування реконструкції певних корпусів шляхом придбання облігацій, емітованих ТОВ "Укрінформсервіс". 17 липня 2012 року ТОВ "Укрінформсервіс" уклав інвестиційний договір N ИД-22А-1 з ОСОБА_6, предметом якого є інвестування будівництва нежитлової будівлі корпусу "А" в об'єкті реконструкції N 22, а 25 квітня 2012 року з ОСОБА_3 був укладений інвестиційний договір N ИД-ЗВ-2, предметом якого є інвестування будівництва нежитлової будівлі корпусу "В" в об'єкті реконструкції N 3, які знаходяться за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1. 21 серпня 2012 року між ЗАТ "Київгума" та ОСОБА_6 укладено договір про передачу функцій замовника будівництва об'єкта, а саме корпусу типу "А" в об'єкті реконструкції N 22, за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1. Аналогічний договір ЗАТ "Київгума" уклало 20 вересня 2012 року з ОСОБА_3, відповідно до якого їй передано функції замовника будівництва на об'єкт корпусу "В" в об'єкті реконструкції N 3, за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1. Після виконання умов інвестиційних договорів майнові права на об'єкти нерухомості передані за актами прийому-передачі від 23 липня 2012 року - інвестору ОСОБА_6 (корпус "А" в об'єкті реконструкції N 22), а від 20 вересня 2011 року - інвестору ОСОБА_3 (корпус "В" в об'єкті реконструкції N 3), які знаходяться за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1. 03 березня 2014 року державний реєстратор Радченко А.Л. прийняла рішення N 11331032 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на об'єкт незавершеного будівництва - нежитловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення до Державного реєстру прав внесено запис N 4848623 про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на об'єкт незавершеного будівництва - нежитловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 і видано свідоцтво про право власності від 03 березня 2014 року, індексний N НОМЕР_1 на це нерухоме майно. 30 липня 2014 року державний реєстратор Кравець О.В. прийняв рішення N 14807086 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на об'єкт незавершеного будівництва - нежитловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2. На підставі цього рішення до Державного реєстру прав внесено запис N 6514843 про реєстрацію права власності за ОСОБА_6 на об'єкт незавершеного будівництва - нежитловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 і видано свідоцтво про право власності на зазначене майно від 30 липня 2014 року, індексний N НОМЕР_2. Вважаючи рішення відповідачів про реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_6 та ОСОБА_3 протиправними і прийнятими всупереч вимогам Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), ЗАТ "Київгума" звернулося до суду із цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Україниє переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як вбачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли внаслідок укладення між учасниками справи низки договорів, зокрема, про пайову участь, інвестиційного договору, договору про передачу функцій замовника будівництва. Порушуючи питання про скасування рішень державних реєстраторів від 30 липня 2014 року N 14807086 та від 03 березня 2014 року N 11331032, ЗАТ "Київгума" позовні вимоги обґрунтовує тим, щореєстраційні дії з оформлення права власності на нерухоме майно за ОСОБА_6 та ОСОБА_3 вчинені за відсутності для цього підстав, а саме, неподання третіми особами документів, які підтверджують право на виконання будівельних робіт та речових прав на земельну ділянку, так як державна реєстрація права власності на об'єкти незавершеного будівництва проводиться лише за забудовником, а таким забудовником і користувачем земельної ділянки є позивач, а не треті особи у справі. На противагу доводам позивача ОСОБА_3 у касаційній скарзі стверджує, що забудовниками і замовниками спірних об'єктів будівництва, були саме треті особи, і право власності на об'єкти незавершеного будівництва вони набули відповідно до ст. 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України від 18 вересня 1991 року N 1560-XII "Про інвестиційну діяльність". Тобто, оскаржуючи проведення реєстраційних дій та прийняття рішень про державну реєстрацію права власності на об'єкти нерухомого майна за третіми особами, позивач фактично оспорює набуте ОСОБА_6 та ОСОБА_3право власності на ці об'єкти, оскільки зазначає, що реєстрація права власності проводиться лише за забудовником, яким вважає себе, а тому такі вимоги є похідними від вирішення судом питання щодо правомірності набуття третіми особами права власності на спірне нерухоме майно на підставі укладених договорів. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 цього Кодексу передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Аналіз зазначених обставин справи та норм права дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень, а стосується захисту його приватного інтересу, оскільки спір щодо реєстраційних дій, здійснених на підставі укладених договорів, стосується спору про право цивільне, в межах якого можуть бути вирішені й питання пов'язані з реєстрацією прав власності на будівлі. Скасування рішень державного реєстратора з проведення реєстраційних дій щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, на підставі яких ОСОБА_6 та ОСОБА_3 отримали свідоцтва на право власності, обов'язково будуть впливати на майнові права тих фізичних осіб, щодо яких ці реєстраційні дії буде скасовано, оскільки питання правомірності укладення угод та їх виконання, на підставі яких здійснено реєстрацію, обов'язково постане перед судом, який буде вирішувати цей спір. Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про належність розгляду справи в порядку адміністративного судочинства є помилковими, оскільки стосуються набутого права власності на об'єкти нерухомого майна третіми особами, що потребує встановлення судом обставин правомірності його набуття та виходить за межі компетентності адміністративних судів, а тому підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 354 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю і закриває провадження у справі з підстав, установлених ст. 238 КАС України, а саме якщо справу не належить розглядами за правилами адміністративного судочинства. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 січня 2015 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2016 року скасувати. Провадження у адміністративній справі за позовом Закритого акціонерного товариства "Київгума" до реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві, державних реєстраторів речових прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Радченко Альони Леонідівни та Кравця Олександра Валентиновича, треті особи: ОСОБА_3, Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрінформсервіс", ОСОБА_6, про визнання протиправними та скасування рішень і свідоцтв, зобов'язання вчинити певні дії, закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук О.Г. Яновська
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 820/5999/16 Провадження N 11-802апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Харківської міської ради на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 травня 2017 року (у складі колегії суддів Ральченка І.М., Бершова Г.Є., Катунова В.В.) у справі за позовом Харківської міської ради до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємця Івана Олександровича (далі - приватний нотаріус), треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання протиправним та скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року Харківська міська рада звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до приватного нотаріуса, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, у якому просила визнати протиправним і скасувати рішення приватного нотаріуса про реєстрацію нерухомого майна, а саме: житлового будинку літ. "А-2" з надвірними будівлями (сараю літ. "Б", цоколю літ. "Ацок", ґанку літ. "а", балконів літ. "а-1", "а-2", "а-3", вимощення літ. "І", огорожі N 1, 2, 3, 4), що знаходиться в АДРЕСА_1. На обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що рішення про реєстрацію об'єктів нерухомого майна прийнято всупереч нормам чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 06 березня 2017 року відмовив у задоволенні позову. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 11 травня 2017 року скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Не погодившись із таким судовим рішенням, у червні 2017 року Харківська міська рада звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просила скасувати ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 травня 2017 року і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, оскільки вважає, що в цій справі дослідженню підлягають дії та рішення державного реєстратора, який є суб'єктом владних повноважень, і в цих спірних правовідносинах здійснював владні управлінські функції, а тому зазначений спір має розглядатись за правилами адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 09 червня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 26 червня 2018 року передав вказану вище справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення з підстави порушення правил предметної юрисдикції. З установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 31 жовтня 2014 року у цивільній справі N 640/16352/14-ц задоволено позов ОСОБА_4 до Харківської міської ради, треті особи: ОСОБА_5, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Харківській області, про визнання права власності. Цим рішенням за ОСОБА_4 визнано право власності на індивідуальний житловий будинок літ. "А-2" з надвірними будівлями (сарай літ. "Б", цоколь літ. "Ацок", ґанок літ. "а", балкони літ. "а-1", "а-2", "а-3", вимощення літ. "І", огорожа N 1, 2, 3, 4), що знаходиться в АДРЕСА_1. 20 січня 2016 року ОСОБА_4 звернувся до відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Харківського міського управління юстиції із заявою N 15314082 про реєстрацію прав на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. На підставі заяви ОСОБА_4 та доданого до заяви рішення Київського районного суду м. Харкова від 31 жовтня 2014 року приватний нотаріус прийняв рішення N 27942545 від 26 січня 2016 року про державну реєстрацію права власності на житловий будинок з надвірними будівлями (загальною площею 359 кв. м та житловою площею 143,7 кв. м), що розташований за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_4 Вважаючи рішення відповідача N 27942545 від 26 січня 2016 року про реєстрацію права власності на житловий будинок з надвірними будівлями за ОСОБА_4 протиправним й прийнятим усупереч вимогам Закону України від 17 лютого 2011 року N 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності", Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року N 461, Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), Харківська міська рада звернулася до суду із цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла таких висновків. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС Україниє переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Як убачається з матеріалів справи, Харківська міська рада просить скасувати рішення приватного нотаріуса, як спеціального суб'єкта, наділеного Законом N 1952-IV владними функціями, про реєстрацію ним права власності на об'єкт нерухомого майна за третіми особами на підставі рішення Київського районного суду м. Харкова від 31 жовтня 2014 року, оскільки державний реєстратор не перевірив документального підтвердження введення об'єкта в експлуатацію, як того вимагає чинне законодавство. У ОСОБА_4 виникло право власності на об'єкт нерухомого майна, а саме: житловий будинок літ. "А-2" з надвірними будівлями (сараю літ. "Б", цоколю літ. "Ацок", ґанку літ. "а", балконів літ. "а-1", "а-2", "а-3", вимощення літ. "І", огорожі N 1, 2, 3, 4), що знаходиться в АДРЕСА_1,в порядку 376 Цивільного кодексу Україниза рішенням суду, яке набрало законної сили. Тобто, заявляючи в позові вимогу про скасування рішення приватного нотаріуса про реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на об'єкт нерухомого майна, позивач фактично оскаржує підставу набуття третьою особою права власності на це майно. Згідно зі ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до ст. 321 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно ч. 2 ст. 328 ЦПК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України). Відповідно до ч. 1, 2 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Аналогічна норма міститься й у ст. 19 чинного ЦПК України. Отже, спірні правовідносини пов'язані з оспоренням реєстрації вже набутого права власності на об'єкт нерухомого майна третьою особою (ОСОБА_4.) на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, а тому спірні правовідносини мають розглядатись за правилами ЦПК України. Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим. Цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини спрямовані на оскарження набутого третьою особою права власності на нерухоме майно. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, помилково послався на постанову Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15, яка прийнята при розгляді справи щодо правовідносин, пов'язаних із невиконанням умов цивільно-правової угоди. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення, а ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 травня 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко В.С. Князєв Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 11 вересня 2018 року м. Київ Справа N 909/968/16 Провадження N 12-97гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - Відкрите акціонерне товариство "Івано-Франківський птахокомбінат" (представник - Поронюк І.Б.), відповідачі - Публічне акціонерне товариство "Мегабанк" (представники: Кульбій-Кухар Ю.В., Шапошніков О.О.), Товариство з обмеженою відповідальністю "НІКІ" (представник - Нестеришин Т.С.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Семенова Ганна Володимирівна (представник - Бичек В.А.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 909/968/16 Господарського суду Івано-Франківської області за позовом Відкритого акціонерного товариства "Івано-Франківський птахокомбінат" до Публічного акціонерного товариства "Мегабанк", Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Семенова Ганна Володимирівна, про визнання недійсними договорів за касаційними скаргами Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ" та Публічного акціонерного товариства "Мегабанк" на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року (суддя Неверовська Л.М.) й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 року (головуючий суддя - Гриців В.М., судді Давид Л.Л., Кордюк Г.Т.). УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У листопаді 2016 року Відкрите акціонерне товариство "Івано-Франківський птахокомбінат" (далі - ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат") звернулося до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Мегабанк" (далі - ПАТ "Мегабанк") та Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ" (далі - ТОВ "НІКІ") про визнання недійсними: 1.1 договору про відступлення права вимоги від 13 березня 2015 року за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012; 1.2 договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 13 березня 2015 року N ГД-08-02/2012-з. 2. 13 грудня 2016 року представник позивача подав клопотання про зміну предмета позовних вимог, у якому просив суд прийняти до розгляду позовні вимоги, викладені в такій редакції: 2.1. визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 13 березня 2015 року за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012; 2.2. визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 13 березня 2015 року N ГД-08-02/2012-з; 2.3. скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. про державну реєстрацію за ТОВ "НІКІ" прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 28054465, від 03 лютого 2016 року, 11:30:27, щодо реєстрації права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2610100000:08:002:0006, площею 5,637 га, цільове призначення - для обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3, та розташовані на цій земельній ділянці адміністративно-виробничі приміщення, об'єкт житлової площі. 3. Господарський суд Івано-Франківської області ухвалою від 10 січня 2017 року залучив до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача (ТОВ "НІКІ") - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенову Г.В. 4. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що спірний договір про відступлення права вимоги за генеральним та кредитним договорами, договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором укладені з порушенням чинного законодавства України, оскільки кредитодавцем за кредитним договором може бути виключно банк або інша фінансова установа. ТОВ "НІКІ" не є фінансовою установою і тому не має права надавати фінансові послуги, не може бути кредитодавцем за кредитним договором. Відповідно до статті 227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. 5. Також позивач зазначив, що відповідно до частини третьої статті 656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. Предметом договору купівлі-продажу, на підставі якого відбувається відступлення права вимоги, є право майнової (негрошової) вимоги. Предметом договору факторингу згідно із частиною першою статті 1077 Цивільного кодексу України є виключно право грошової, а не будь-якої майнової вимоги. Окрім того, згідно із частиною першою статті 1084 Цивільного кодексу України договір факторингу розглядається як різновид купівлі фактором права грошової вимоги у клієнта. Це означає, що право грошової вимоги може бути предметом купівлі, але виключно за договором факторингу, а не загальної купівлі-продажу. 6. Позивач указував на те, що за договором купівлі-продажу оплата майна (товару), за загальним правилом, здійснюється після передання товару продавцем покупцеві (частина перша статті 655, частина перша статті 692 Цивільного кодексу України), тобто покупець сплачує грошову суму після того, як отримає товар. На підставі договору факторингу фінансування завжди відбувається під відступлення права грошової вимоги, тобто спочатку фактор передає грошові кошти, після чого клієнт відступає йому своє право грошової вимоги (частина перша статті 1077 Цивільного кодексу України). На підставі договору купівлі-продажу до нового кредитора переходить не повний обсяг прав та обов'язків сторони у зобов'язанні, а лише право вимоги боргу майнового (негрошового) характеру (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України). За договором факторингу фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги (частина перша статті 1084 Цивільного кодексу України). Параграф 1 глави 54 Цивільного кодексу України "Загальні положення про купівлю-продаж" не передбачає надання покупцем права вимоги її продавцю послуг додаткового характеру, пов'язаних із цією вимогою. 7. За умовами договору про відступлення права вимоги за кредитним договором від 13 березня 2015 року фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу. Згідно з пунктом 2.1 договору про відступлення права вимоги за кредитним договором ТОВ "НІКІ" набуло права вимоги виключно на всі грошові кошти, які можна одержати у зв'язку з отриманим правом вимоги за кредитним договором, що є також ознакою договору факторингу. 8. Отже, як зазначив позивач, аналіз істотних умов (змісту) договору про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012, укладеним 13 березня 2015 року, дає підстави стверджувати, що цей договір за своєю правовою природою є договором факторингу. 9. Також позивач зазначив, що ПАТ "Мегабанк" не мав права укладати договір купівлі-продажу права вимоги, тому що укладення вказаного договору не є фінансовою послугою (або діяльністю, пов'язаною з наданням фінансових послуг, яку має право здійснювати ПАТ "Мегабанк"), натомість укладення договору купівлі-продажу є діяльністю у сфері торгівлі, яку заборонено здійснювати банкам. 10. Крім того, відповідно до пункту 4.5 генерального договору на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012, за яким було відступлено право вимоги, інформація за цим договором носить конфіденційний характер і розголошенню без згоди сторін не підлягає. Банк під час укладення договору про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012 неправомірно (без згоди ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат") розголосив інформацію за генеральним договором на здійснення кредитних операцій. Фактичні обставини справи, встановлені судами 11. 29 березня 2012 року ПАТ "Мегабанк" (кредитодавець) та ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" (позичальник) уклали генеральний договір на здійснення кредитних операцій N ГД-08-02/2012, яким визначаються загальні умови надання кредитодавцем послуг позичальнику для здійснення кредитних операцій. 12. Також 29 березня 2012 року ПАТ "Мегабанк" (кредитодавець) та ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" (позичальник) уклали кредитний договір N 08-02/2012/ГД-08-02/2012, на виконання умов якого позичальнику було надано кредит у розмірі 1 500 000 грн на строк з 29 березня 2012 року до 28 березня 2015 року для поповнення обігових коштів (оплату енергоносіїв, ПММ, виплату заробітної плати, платежів до бюджету та інших витрат, пов'язаних з основною діяльністю позичальника), а позичальник зобов'язався повернути кредит та сплатити 21 % (двадцять один процент) річних на умовах, передбачених договором. 13. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 08-02/2012/ГД-08-02/2012 ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" (іпотекодавець) та ПАТ "Мегабанк" (іпотекодержатель) 29 березня 2012 року уклали іпотечний договір N ГД-08-02/2012-з, посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Мачкур А.А. та зареєстрований у реєстрі за N 459, за умовами якого ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" передав у заставу ПАТ "Мегабанк" земельну ділянку, кадастровий номер 2610100000080020006, площею 5,6370 га, та розташовані на ній адміністративно-виробничі приміщення, що знаходяться за адресою: м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3. Згідно з пунктом 1.4 договору вартість предмета іпотеки становить 7 914 370 грн. у тому числі вартість земельної ділянки 4 724 370 грн. 14. 13 березня 2015 року ПАТ "Мегабанк" і ТОВ "НІКІ" уклали договір про відступлення права вимоги до боржника - ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012, а також договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором N ГД-08-02/2012-з, посвідченим 29 березня 2012 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу та зареєстрований за N 459. Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н.О. 13 березня 2015 року, зареєстрований в реєстрі за N 816. 15. На підставі цих договорів приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Семеновою Г.В. було здійснено державну реєстрацію за ТОВ "НІКІ" прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 28054465 від 03 лютого 2016 року, 11:30:27, щодо реєстрації права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2610100000:08:002:0006, площею 5,637 га, цільове призначення - для обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3, та розташовані на цій земельній ділянці адміністративно-виробничі приміщення, об'єкт житлової площі. 16. Натомість ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" звернулося до суду з позовом про визнання недійсними укладених 13 березня 2015 року ПАТ "Мегабанк" з ТОВ "НІКІ" договорів про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій та кредитним договором і про відступлення права вимоги за іпотечним договором. Вважає оспорювані правочини такими, що вчинені з порушенням закону, а також указує на те, що ці правочини порушують його права та інтереси. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 17. Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року позов задоволено. Визнано недійсними: договір про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 29 березня 2012 року N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012, укладений між ПАТ "Мегабанк" і ТОВ "НІКІ" 13 березня 2015 року; договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором N ГД-08-02/2012-3, посвідчений 29 березня 2012 року приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Мачкур А.А. та зареєстрований у реєстрі за N 459, укладений між ПАТ "Мегабанк" і ТОВ "НІКІ" 13 березня 2015 року та посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н.О., зареєстрований у реєстрі за N 816.Скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. про державну реєстрацію за ТОВ "НІКІ" прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 28054465 від 03 лютого 2016 року, 11:30:27, щодо реєстрації права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2610100000:08:002:0006, площею 5,637 га, цільове призначення - для обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3, та розташовані на цій земельній ділянці адміністративно-виробничі приміщення, об'єкт житлової площі. 18. Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсними оспорюваних договорів, місцевий господарський суд, урахувавши правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 06 липня 2015 року у справі N 6-301цс15 та від 13 квітня 2016 року у справі N 3-238гс16, виходив з установлених ним обставин, згідно з якими розмір грошової вимоги значно перевищує ціну відступлення вимоги; балансова вартість майна, переданого в іпотеку, є значно більшою, ніж розмір заборгованості боржника, визначеного в повідомленні про порушення боржником основного зобов'язання за кредитним договором та договором іпотеки від 27 березня 2015 року, та дійшов висновку, що оспорювані договори є договорами факторингу, оскільки вказана різниця є дисконтом, тобто платою (фінансовою вигодою), яку отримує фактор за договором факторингу. 19. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 року рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року залишено без змін. При цьому суд апеляційної інстанції указав на помилковість висновку суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором N ГД-08-02/2012-з є договором факторингу, але така позиція не вплинула на правильність висновку суду першої інстанції про недійсність договору про відступлення права вимоги за цим іпотечним договором. Короткий зміст вимог касаційної скарги 20. У серпні 2017 року ТОВ "НІКІ" та ПАТ "Мегабанк" подали до Вищого господарського суду України касаційні скарги на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 року, в яких просили оскаржувані судові рішення скасувати, прийняти нове, яким у позові відмовити в повному обсязі. 21. Скаржники вказують на порушення та неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 3, 15, 16, 203, 215, 509, 510, 512, 1077, 1079 Цивільного кодексу України, статей 1, 4, 5, 7 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", статей 1, 2, 22, 54, 57 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 22. ТОВ "НІКІ" та ПАТ "Мегабанк" подали до Вищого господарського суду України касаційні скарги на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 року в порядку, встановленому статтею 109 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). 23. Вищий господарський суд України ухвалою від 07 листопада 2017 року касаційні скарги ТОВ "НІКІ" та ПАТ "Мегабанк" прийняв до касаційного провадження та призначив до розгляду. 24. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції. 25. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України вказані касаційні скарги разом зі справою передані до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. 26. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 лютого 2018 року призначив до розгляду касаційні скарги ТОВ "НІКІ" та ПАТ "Мегабанк". 27. Відповідно до частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 28. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 квітня 2018 року передав цю справу разом з касаційними скаргами ТОВ "НІКІ" та ПАТ "Мегабанк" на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 29. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції зазначив, що правова проблема у цій справі зводиться до розмежування договору факторингу та інших способів відступлення права вимоги, оскільки суди, визначаючи правову природу оспорюваних договорів, вказують на певні їх особливості, чим створюють різну судову практику. 30. Так, суд касаційної інстанції зазначив, що у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі N 3-238гс16 викладено правовий висновок, згідно з якою плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається. 31. Також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 910/2489/17 викладено правову позицію, згідно з якою однією з відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення права вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження клієнта за плату, тобто взамін права вимоги клієнт отримує від фактора послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження клієнта, з обов'язком клієнта оплатити користування ними. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу (аналогічна правова позиція була викладена у постанові Верховного Суду України від 10 липня 2015 року у справі N 6-301цс15). 32. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду також зауважив, що в постановах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі N 3-226гс16 та від 25 травня 2016 року у справі N 3-254гс16 викладено правову позицію, згідно з якою якщо договір між сторонами передбачає передачу права грошової вимоги проти виплати коштів або обов'язку їх виплатити, то фактично має місце фінансування однієї сторони іншою. Такі відносини мають ознаки факторингу, а отже, новий кредитор повинен мати статус банку або фінансової установи, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. 33. Оскільки принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питань, які Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає виключною правовою проблемою, ухвалою від 16 квітня 2018 року справу прийнято до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи осіб, які подали касаційні скарги, - ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" 34. Скаржники зазначають, що договір про відступлення права вимоги за кредитним договором є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, що зумовлює відсутність передбачених статтями 203, 215 Цивільного кодексу України підстав для визнання цього договору недійсним. Вони вказують також на неправильне застосування судами попередніх інстанцій статей 509, 510, 512, 1077, 1079 цього Кодексу, статей 1, 4, 5, 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у частині кваліфікації договору про відступлення права вимоги за кредитним договором як договору факторингу, оскільки дія цього Закону за суб'єктним складом учасників є обмеженою й не поширюється на юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, та на фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності. 35. Крім того, скаржники зазначають, що стаття 216 Цивільного кодексу України не передбачає такого правового наслідку недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону, як скасування рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що було прийняте, в тому числі, на підставі визнаного недійсним правочину. 36. Скаржники вважають, що суд першої інстанції, прийнявши клопотання позивача і нові позовні вимоги до провадження, фактично допустив одночасну зміну предмета та підстав позову, що заборонено статтею 22 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень). 37. У судовому засіданні представники ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" надали усні пояснення щодо суті справи та підтримали наведені в касаційних скаргах доводи. (2) Позиція позивача - ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" 38. Позивач у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними, прийнятими в результаті всебічного, повного та об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності та винесеними з дотриманням матеріального та процесуального законодавства з огляду на те, що укладення договору про відступлення права вимоги за кредитним договором між ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ", який за своєю суттю є договором факторингу, суперечить вимогам статті 1079 Цивільного кодексу України, а тому такий договір є недійсним на підставі статей 203 та 215 цього Кодексу. Позивач наголошує, що усі попередні записи про державну реєстрацію іпотеки ПАТ "Мегабанк" як іпотекодержателя спірного майна є в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, отже, для реального захисту та відновлення його порушених прав необхідно скасувати рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, оскільки оскаржувані договори не створили жодних юридичних наслідків. 39. Представник позивача в судовому засіданні підтримав заперечення, викладені у відзиві та письмових поясненнях на касаційні скарги, та просив залишити їх без задоволення, а судові рішення у справі - без змін. (3) Позиція третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. 40. Семенова Г.В. у своїх письмових поясненнях по суті вимог касаційної скарги зазначила, що підтримує наведені в касаційних скаргах ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" доводи, оскільки вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно кваліфікували оспорюваний договір від 13 березня 2015 року про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій N ГД-08-02/2012 та кредитним договором від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012 як договір факторингу. Вона зазначає, що оспорюваний договір за своїм змістом є договором про відступлення права вимоги (купівлі-продажу права вимоги - статті 512-514, 656 Цивільного кодексу України). За цим договором відсутня будь-яка плата за користування грошовими коштами, наданими в розпорядження клієнта шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди тощо (вартість права вимоги та ціна за відступлення права вимоги - тотожні). Крім того, за цим договором одна сторона не фінансувала іншу, а грошова вимога, відступлена первісним кредитором новому кредитору, не може розглядатися як плата за надану послугу. До того ж за договором не надавалося будь-яких пов'язаних з відступленням права вимоги послуг. 41. У судовому засіданні представник приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. просив задовольнити касаційні скарги ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ". ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 42. Підставою для передачі та прийняття вказаної справи на розгляд Великої палати є необхідність розмежування договору факторингу та інших способів відступлення права вимоги. 43. Вказана правова проблема є нагальною у зв'язку з великою кількістю спорів, пов'язаних з правонаступництвом у кредитних договорах. 44. Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 45. Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги). 46. Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність", у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів. 47. У статті 350 Господарського кодексу України факторинг визначений як передання чи зобов'язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони. 48. У статті 1077 Цивільного кодексу України зазначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. 49. Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року N 352 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року N 231" до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. 50. Таким чином, у Цивільному кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу. 51. З аналізу статей 512-518 Цивільного кодексу України можна зробити такий висновок щодо суб'єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа. 52. Разом з тим, із частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п'ятої статті 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність" вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором. 53. У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. 54. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. 55. Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ. 56. Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України). 57. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. 58. За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою. 59. Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника. 60. При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату. 61. Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. 62. Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України). 63. Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. 64. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається. 65. Згідно з частиною першою статті 1084 Цивільного кодексу України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. 66. Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". 67. У даній справі суди попередніх інстанцій установили, що первісно між ПАТ "Мегабанк" та ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" укладено генеральний договір на здійснення кредитних операцій та кредитний договір від 29 березня 2012 року N 08-02/2012/ГД-08-02/2012, згідно з умовами якого Банк передав Позичальнику кредит у розмірі 1 500 000 грн на поповнення обігових коштів, які Позичальник зобов'язувався повернути та сплатити 21 % річних. 68. За умовами договору про відступлення права вимоги від 13 березня 2015 року ТОВ "НІКІ" зобов'язалося сплатити ПАТ "Мегабанк" грошові кошти у сумі 1 693 908,74 грн. Натомість, відповідно до пункту 2.1 цього договору ПАТ "Мегабанк" передало ТОВ "НІКІ": право грошової вимоги до боржника (ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат") за генеральним договором на здійснення кредитних операцій та кредитним договором N 08-02/2012/ГД-08-02/2012 від 29 березня 2012 року, у тому числі право на стягнення (отримання) заборгованості боржника перед первісним кредитором, яка виникла станом на 13 березня 2015 року в сумі 1 693 908,74 грн. яка складається з: 1 450 000,00 грн - суми заборгованості за кредитом, 231 451,14 грн - суми заборгованості за простроченими процентами, 10 150,00 грн - суми заборгованості за нарахованими процентами, судові витрати у розмірі 2 307,60 грн. право вимоги на стягнення (отримання) від боржника будь-яких грошових нарахувань та вимог, у тому числі передбачених кредитним договором заходів відповідальності, які виникли у первісного кредитора до боржника до моменту укладення цього договору; права вимоги, які випливають з факту неналежного виконання боржником умов кредитного договору, в тому числі право на дострокове стягнення суми кредиту, процентів та інших пов'язаних з цим сум; будь-які інші вимоги згідно з генеральним та кредитним договорами. 69. Згідно з пунктом 2.5 договору про відступлення права вимоги за кредитним договором у разі отримання після укладання цього договору від боржника коштів на виконання кредитного договору, зокрема коштів у рахунок повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, які нараховані після відступлення права вимоги, та за умови виконання новим кредитором зобов'язань, визначених підпунктом 2.6.1 цього договору, не пізніше дня, наступного за днем отримання коштів, перерахувати ці кошти новому кредитору як стороні у кредитному договорі й належному отримувачу коштів на виконання кредитного договору. 70. Також у пункті 5.2 договору про відступлення права вимоги за кредитним договором сторони підтвердили, що укладення цього договору засвідчує те, що до нового кредитора перейшли усі права, пов'язані зі здійсненням первісним кредитором повідомлення боржника про порушення боржником основного зобов'язання за кредитним договором та/або договором іпотеки (повідомлення від 29 травня 2014 року N 92-220). 71. За таких обставин ПАТ "Мегабанк" (первісний кредитор) уступив грошову вимогу до ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" (боржника) в обмін на грошові кошти в сумі 1 693 908,74 грн. які ТОВ "НІКІ" (новий кредитор) зобов'язався сплатити первісному кредитору, тобто фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу. 72. Уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором банк отримав фінансування у розмірі 1 693 908,74 грн. а ТОВ "НІКІ", в свою чергу, укладаючи вказаний договір набуло право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги. Така різниця виразилася в отриманні ТОВ "НІКІ" від первісного кредитора таких прав щодо боржника: а) права вимоги на стягнення (отримання) від боржника будь-яких грошових нарахувань та вимог, у тому числі передбачених кредитним договором заходів відповідальності, які виникли у первісного кредитора до боржника до моменту укладення цього договору; б) права вимоги, які випливають з факту неналежного виконання боржником умов кредитного договору, в тому числі право на дострокове стягнення суми кредиту, процентів та інших пов'язаних з цим сум; в) права будь-яких інших вимог згідно генерального договору та кредитного договору. Підтверджено, що саме ТОВ "НІКІ" отримало прибуток від обміну своїх грошових коштів на дебіторську заборгованість ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" перед ПАТ "Мегабанк". 73. Наведене свідчить про те, що укладений між ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" оспорюваний договір за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу. Цесія (уступка права вимоги) є одним з обов'язкових елементів відносин факторингу. Проте сама по собі назва оспорюваного у даній справі договору не змінює його правової природи. 74. З укладенням договору про відступлення права вимоги у генеральному договорі на здійснення кредитних операцій та кредитному договорі N 08-02/2012/ГД-08-02/2012 від 29 березня 2012 року відбулася заміна кредитодавця-банку, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на іншу юридичну особу, - ТОВ "НІКІ", яке не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка може надавати фінансові послуги, у тому числі і у формі факторингу. 75. За таких обставин та з огляду на те, що за змістом частини першої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а оспорюваний правочин суперечить наведеним вище приписам цивільного законодавства України щодо суб'єктного складу договору факторингу, то він підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України. 76. З урахуванням викладеного висновок судів першої та апеляційної інстанції щодо правової оцінки договору про відступлення права вимоги за договором на здійснення кредитних операцій, кредитним договором, як договору факторингу, і про його недійсність є правильним. 77. Стосовно вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. щодо реєстрації права власності на земельну ділянку та адміністративно-виробничі приміщення за ТОВ "НІКІ", Велика Палата Верховного суду зазначає таке. 78. Суди попередніх інстанцій установили, що спір між сторонами виник з цивільно-правових відносин та пов'язаний з позовною вимогою про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги за кредитними договорами та за іпотечним договором від 13 березня 2015 року, а отже, підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 79. Частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України установлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 80. Відповідно до статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" клієнт банку - це будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку. Саме як споживач банківських послуг (як позичальник та іпотекодавець) ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" звернулося до суду за захистом своїх порушених прав, оскільки заміна кредитодавця та іпотекодержателя, яким у договорах, стороною у яких виступав (брав участь) ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат", з фінансової установи - банку (ПАТ "Мегабанк") на іншу юридичну особу - ТОВ "НІКІ", а також перехід до останнього права власності на предмет іпотеки - нерухоме майно ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат", унеможливлюють оскарження останнім договорів, стороною у яких ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" не було, однак позбавлене можливості іншим способом захистити свої права. 81. Відносини банку з клієнтами та права клієнтів банку врегульовані главами 9 та 10 цього Закону та постановами правління Національного банку України. 82. Таким чином, укладення договорів відступлення права вимоги позбавило ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" усіх прав, які надані клієнтам банку як споживачам фінансових послуг, та які можуть бути захищені у судовому порядку. 83. Відповідно до частини другої статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання. 84. Відповідно до частини першої статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. 85. Установлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина перша статті 216 цього Кодексу). 86. За змістом статті 216 цього Кодексу наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину. Разом з тим частиною третьою цієї статті передбачено, що загальні наслідки недійсності правочину застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. 87. Такі особливості встановлено, зокрема, частиною другою статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", за змістом якої записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. 88. Відповідно до частини другої статті 31-1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна судова адміністрація України у день набрання законної сили рішенням суду, яке передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора, забезпечує передачу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно примірника такого судового рішення. 89. З наведеного вбачається, що Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено вичерпний перелік рішень суду, на підставі яких здійснюється державна реєстрація прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а саме набуття, зміна або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяження таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру речових прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора. 90. Таким чином, згідно із Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення суду щодо недійсності правочину не зумовлює виникнення обов'язку скасування рішення про державну реєстрацію права власності на відповідний об'єкт. 91. Запис про скасування державної реєстрації прав вноситься до Державного реєстру речових прав саме на підставі рішення суду про скасування рішення про державну реєстрацію прав. За відсутності такого рішення суду реалізувати рішення суду про визнання правочинів недійсними, тобто відновити порушені права позивача, буде неможливо. 92. З метою реального захисту та відновлення порушених прав та охоронюваних законом інтересів позивача суди попередніх інстанцій правильно зазначили про наявність правових підстав для скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. про державну реєстрацію за ТОВ "НІКІ" прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 28054465 від 03 лютого 2016 року, 11:30:27, щодо реєстрації права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2610100000:08:002:0006, площею 5,637 га, цільове призначення - для обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3, та розташовані на цій земельній ділянці адміністративно-виробничі приміщення, об'єкт житлової площі. 93. Суди установили, що згідно з інформаційною довідкою від 08 лютого 2017 року N 79858712 у Державному реєстрі речових прав є усі попередні записи про державну реєстрацію іпотеки, права ПАТ "Мегабанк" як іпотекодержателя нерухомого майна ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" - земельної ділянки з кадастровим номером 2610100000:08:002:0006, площею 5,637 га та адміністративно-виробничих приміщень, що знаходяться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3. Тому скасування рішення про державну реєстрацію права власності ТОВ "НІКІ" на це майно не скасовує попередніх записів і не порушує прав ПАТ "Мегабанк" як іпотекодержателя зазначеного майна. 94. Тому для реального захисту та відновлення порушених прав позивача необхідно скасувати рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, оскільки оскаржувані договори не створили жодних юридичних наслідків. 95. Суд першої інстанції вважав, що земельна ділянка з кадастровим номером 2610100000:08:002:0006, площею 5,637 га, цільове призначення - для обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд та розташовані на цій земельній ділянці адміністративно-виробничі приміщення, об'єкт житлової нерухомості, що знаходяться за адресою: м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3, вибули із власності ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат" та перейшли у власність ТОВ "НІКІ" згідно з рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Г.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 28054465 від 03 лютого 2016 року, 11:30:27. Підставою прийняття рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 03 лютого 2016 року є договір про відступлення права вимоги N 816, виданий 13 березня 2015 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н.О., який є предметом оскарження у цій справі. 96. Відповідно до частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. 97. З огляду на викладене, рішення суду про визнання недійсним договору не є підставою для внесення запису про скасування прав на нерухоме майно без скасування відповідного рішення про державну реєстрацію прав. У разі визнання недійсним договору, що став підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію прав, слід одночасно заявляти вимогу про скасування вказаного рішення про державну реєстрацію прав. Такі вимоги є відповідним і законним способом судового захисту в даному випадку, оскільки за чинним Цивільним кодексом України право власності виникає з моменту його реєстрації. 98. Відповідно до статті 22 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень) до початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви. 99. Суд першої інстанції установив, що представник позивача подав клопотання про зміну предмета позовних вимог до початку розгляду господарським судом справи по суті. Оскільки рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень було прийнято на підставі правочинів, які суд може визнати недійсними, суд обґрунтовано прийняв зміну предмета позову до розгляду. 100. Отже, суд першої інстанції відповідно до законодавства прийняв заяву про зміну предмета позову та дійшов правильного висновку щодо скасування рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 03 лютого 2016 року у зв'язку з недійсністю оскаржуваних договорів. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 101. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 102. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 103. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін, а касаційні скарги ПАТ "Мегабанк" і ТОВ "НІКІ" - без задоволення. Щодо судових витрат 104. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 105. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не змінює судових рішень у даній справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Висновок щодо застосування норм права 106. Договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб'єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зумовлює його недійсність. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства "Мегабанк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 рокуу справі N 909/968/16- без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 804/9032/15 Провадження N 11-686апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області (далі - Департамент, Інспекція відповідно) на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2017 року (судді Шлай А.В., Прокопчук Т.С., Чабаненко С.В.) у справі N 804/9032/15 за позовом Інспекції до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Миру-2013", треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ТОВ "Дніпрофарма", Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, фізична особа - підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_5, ФОП ОСОБА_6, ТОВ "Жовтнева-2013", про зобов'язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: У липні 2015 року Інспекція звернулася до суду з позовом до ТОВ "Миру-2013", у якому просила зобов'язати відповідача виконати вимоги припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 18 квітня 2014 року та знести об'єкт будівництва "Реконструкція будівлі підприємства торгівлі, за адресою: м. Дніпропетровськ, Жовтневий район, пл. Жовтнева, буд. 20". На обґрунтування позову Інспекція зазначила, що під час перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил ТОВ "Миру-2013" на зазначеному об'єкті будівництва виявлені порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, у зв'язку з чим 18 квітня 2014 року на адресу відповідача був внесений припис про знесення цього об'єкта в термін до 18 травня 2014 року. Невиконання вимог припису стало підставою звернення до суду. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 18 жовтня 2016 року адміністративний позов задовольнив повністю. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 17 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнив частково: постанову суду першої інстанції скасував та закрив провадження у справі на підставі частини першої статті 203 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із ухвалою суду апеляційної інстанції, Департамент подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду. На обґрунтування касаційної скарги Департамент зазначив, що вказана справа належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки позов про знесення самочинного будівництва поданий до суду саме з метою здійснення владних управлінських функцій на виконання делегованих повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 10 лютого 2017 року відкрив касаційне провадження за скаргою Департаменту. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року касаційну скаргу Департаменту передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. У запереченнях на касаційну скаргу третя особа - ОСОБА_4 зазначив, що судом апеляційної інстанції при вирішенні цієї справи правильно застосовано норми процесуального права, а відтак відсутні правові підстави для скасування ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до статті 41 Закону України від 17 лютого 2011 року N 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі - Закон N 3038-VI) та Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року N 553 (далі - Порядок N 553), на підставі звернення депутатів міської ради ОСОБА_7 та ОСОБА_8, заяви інженера технічного нагляду ОСОБА_9 та листа Приватного підприємства "Фірма зет" проведено позапланову перевірку дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил ТОВ "Миру-2013" на об'єкті "Реконструкція будівлі підприємства торгівлі, за адресою: м. Дніпропетровськ, Жовтневий район, пл. Жовтнева, буд. 20". За результатами перевірки складено акт від 18 квітня 2014 року, в якому зазначено про встановлення порушень вимог містобудівного законодавства, а саме - замовником будівництва ТОВ "Миру-2013" наведено недостовірні дані у декларації про готовність об'єкта до експлуатації та декларації про початок виконання будівельних робіт. 18 квітня 2014 року позивачем складено припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних стандартів і правил, яким від позивача вимагається в термін до 18 травня 2014 знести об'єкт будівництва. 23 травня 2014 року позивачем проведено позапланову перевірку стану виконання вимог вказаного вище припису, за результатами якої встановлено факт невиконання ТОВ "Миру-2013" вимоги припису від 18 квітня 2014 року, у зв'язку з чим Інспекція звернулася до суду з позовом до відповідача про зобов'язання виконати вимогу припису щодо знесення самовільно збудованого об'єкта. Задовольняючи позовні вимоги Інспекції, суд першої інстанції виходив із того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Закриваючи провадження у справі ухвалою від 17 січня 2017 року, апеляційний адміністративний суд керувався тим, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки він не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питання щодо речового права. При цьому суд апеляційної інстанції послався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року (справа N 802/1318/15-а). Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 5 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. На підставі пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4, 5, 19 та 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, а також право суб'єкта владних повноважень звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом. При цьому визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України від 20 травня 1999 року N 687-XIV "Про архітектурну діяльність" для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд. За змістом статті 41 Закону N 3038-VI (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державний архітектурно-будівельний контроль - сукупність заходів, спрямованих на дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Згідно з пунктом 1 Порядку N 553 (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється Держархбудінспекцією та її територіальними органами (далі - інспекції). Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на об'єктах будівництва за територіальним принципом (у межах областей) у порядку проведення планових та позапланових перевірок. Позаплановою перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена планом роботи інспекції. Підставою для проведення позапланової перевірки є, зокрема, звернення фізичних чи юридичних осіб про порушення суб'єктом містобудування вимог містобудівного законодавства (пункти 2, 5, 7 Порядку N 553). Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що Інспекція є суб'єктом владних повноважень, оскільки виконує повноваження зі здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, а тому юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за участю Інспекції та її територіальних органів, які виникають під час виконання повноважень у сфері державного архітектурно-будівельного контролю. Відповідно до частини першої статті 38 Закону N 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об'єкта та компенсацію витрат, пов'язаних з таким знесенням. Аналіз наведених вище положень частини першої статті 38 у взаємозв'язку з нормами частини першої статті 41 Закону N 3038-VI дає підстави для висновку, що у разі виявлення факту самочинного будівництва об'єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, орган державного архітектурно-будівельного контролю уповноважений видати припис про усунення порушень, у тому числі шляхом знесення самочинно збудованого об'єкта. Цей припис є обов'язковою передумовою для можливості контролюючого органу звернутися до суду на підставі частини першої статті 38 цього Закону у зв'язку з невиконанням припису. Орган державного архітектурно-будівельного контролю діє як суб'єкт владних повноважень послідовно, в чітко визначеному порядку. Зокрема, такий орган, наділений контролюючими функціями, видає припис, який є обов'язковим до виконання і може бути оскаржений до суду. Оскільки дії щодо видання припису є публічно-правовими, то й подальше звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта зумовлено правовідносинами публічно-правового характеру. Звертаючись до суду з позовом про знесення об'єкта самочинного будівництва і мотивуючи такий позов порушеннями архітектурних, містобудівних, пожежних, санітарних або інших подібних норм і правил, суб'єкт владних повноважень діє з метою захисту не своїх приватних прав та інтересів, а прав та інтересів громади або невизначеного кола осіб від можливих порушень їхніх прав, а також з метою запобігти можливим суспільно значимим несприятливим наслідкам порушення відповідних норм і правил. При цьому звернення органу державного архітектурно-будівельного контролю до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта здійснюється ним як суб'єктом владних повноважень на підставі частини першої статті 38 Закону N 3038-VI, що з огляду на вказані вище норми статей 2-4, 17 та 50 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскарженого рішення), а також статей 2, 4, 5, 19 та 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) свідчить про належність такого спору до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 та 11 квітня 2018 року (справи N 14-48цс та N 11-96апп18 відповідно). У постанові від 11 квітня 2018 року у справі N 11-96апп18 Велика Палата Верховного Суду, навівши відповідні обґрунтування, відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 15 листопада 2016 року у справі N 802/1318/15-а, який було покладено в основу оскарженої ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір, який є предметом цього розгляду, є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовує у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень шляхом знесення самочинно збудованого об'єкта містобудування. Справа за позовом такого суб'єкта владних повноважень, який звернувся до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта на підставі частини першої статті 38 Закону N 3038-VI, належить до юрисдикції адміністративних судів. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі є помилковим. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції повністю і передати справу для продовження розгляду. Згідно із частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали суду апеляційної інстанції і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2017 року з направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області задовольнити. 2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2017 року скасувати. 3. Справу за позовом Державної архітектурно-будівельної інспекції України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Миру-2013" про зобов'язання виконати вимоги припису та знести об'єкт будівництва направити для продовження розгляду до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 806/1641/17 Провадження N 11-696апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року (судді Шидловський В.Б., Мацький Є.М., Шевчук С.М.) у справі N 806/1641/17 за позовом виконувача обов'язків керівника Бердичівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Житомирської обласної державної адміністрації (далі - Житомирська ОДА), Ружинської районної державної адміністрації (далі - Ружинська РДА) до відділу державної реєстрації Ружинської РДА (далі - відділ державної реєстрації), третя особа - Сільськогосподарський виробничий кооператив "Ружинський" (далі - СВК "Ружинський"), про визнання протиправним і скасування рішення, визнання нечинним свідоцтва та ВСТАНОВИЛА: У червні 2017 року керівник Бердичівської місцевої прокуратури звернувся до суду в інтересах Житомирської ОДА та Ружинської РДА з позовом до відділу державної реєстрації, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 24 травня 2013 року N 2539187, прийняте державним реєстратором реєстраційної служби Ружинського районного управління юстиції (далі - реєстраційна служба), яким проведено державну реєстрацію за СВК "Ружинський" права власності на гідроспоруду "Резервуар", що розташована за адресою: Житомирська обл., Ружинський р-н, смт Ружин, вул. М. Гибала, 48; - визнати нечинним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 24 травня 2013 року, індексний номер 3866226, видане реєстраційною службою. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що державний реєстратор здійснив реєстрацію за СВК "Ружинський" права власності на гідроспоруду "Резервуар" за відсутності правовстановлюючих документів, що суперечить інтересам держави. Протокол загальних зборів співвласників майна колишніх членів КСП ім. Леніна не може вважатися належним документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, оскільки за його змістом гідроспоруда не підлягає розпаюванню, є майном загального користування і передана на баланс, а не у власність, СВК "Ружинський". Реєстрація права власності на цей об'єкт нерухомого майна фактично позбавила Житомирську ОДА та Ружинську РДА права здійснювати розпорядження земельною ділянкою водного фонду державної власності. Житомирський окружний адміністративний суд постановою від 06 вересня 2017 року в задоволенні позову відмовив. Житомирський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 06 лютого 2018 року постанову суду першої інстанціїскасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, заступник прокурора Житомирської області подав касаційну скаргу. На обґрунтування вимог касаційної скарги заступник прокурора Житомирської області посилається на те, що відповідно до статті 1 Закону України від 15 травня 2003 року N 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державний реєстратор є посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, яка відповідно до цього Закону від імені держави здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Отже, предметом оскарження у цьому спорі є дії відповідача як суб'єкта владних повноважень. Скаржник також зазначив, що за змістом положень Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" обов'язком державного реєстратора в процедурі розгляду заяви про реєстрацію речових прав на нерухоме майно є встановлення відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, визначення факту виникнення в заявника речового права на нерухоме майно або ж його обтяження, а також встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими вимогами. Проте судом апеляційної інстанції не надано належної правової оцінки доводам прокурора, що відповідачем при вчиненні реєстраційної дії не враховано те, що СВК "Ружинський" як правонаступник КСП ім. Леніна може бути лише балансоутримувачем спірної гідроспоруди. При цьому СВК "Ружинський" не надано документів, які б підтвердили виникнення права власності на гідротехнічну споруду ані під час державної реєстрації, ані під час судового розгляду справи. Оскільки державний реєстратор при виконанні функцій щодо здійснення реєстраційних дій є суб'єктом владних повноважень та зобов'язаний діяти у спосіб та в порядку, що визначені законодавством, за суб'єктним складом та характером спірних правовідносин цей спір є адміністративним. У зв'язку з викладеним в апеляційній скарзі міститься прохання про скасування оскарженого судового рішення суду апеляційної інстанції з направленням справи до вказаного суду для продовження розгляду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 06 квітня 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 05 червня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що 24 травня 2013 року державним реєстратором прав на нерухоме майно реєстраційної служби Бондарем М.С. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень N 2539187, яким проведено державну реєстрацію за СВК "Ружинський" права приватної власності на гідроспоруду "Резервуар", що розташована за адресою: Житомирська обл., Ружинський р-н, смт Ружин, вул. М. Гибала, 48. Цього ж дня СВК "Ружинський" видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно за індексним номером 3866226. Вважаючи вказане рішення протиправним та таким, що порушує інтереси держави, позивач звернувся до суду з цим позовом. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що СВК "Ружинський", звертаючись до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності), подав повний та належно оформлений пакет документів для вчинення відповідної реєстраційної дії, тому підстав для відмови в державній реєстрації права власності на нерухоме майно у реєстратора не було. При цьому, вирішуючи цей спір, Житомирський окружний адміністративний суд виходив з його належності до юрисдикції адміністративних судів. З таким висновком суду першої інстанції не погодився Житомирський апеляційний адміністративний суд та зазначив, що однією з позовних вимог є вимога про визнання нечинним свідоцтва про право власності на нерухоме майно - гідроспоруду "Резервуар", що входила до складу майна колишнього КСП ім. Леніна. Отже, оскаржуваним реєстраційним діям передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема про право власності на нерухоме майно. За таких обставин суд дійшов висновку, що у цій справі спір має не публічний, а приватно-правовий характер, відтак його вирішення не належить до юрисдикції адміністративних судів. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим указаний висновок суду апеляційної інстанцій з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як установлено матеріалами справи, виконувач обов'язків керівника Бердичівської місцевої прокуратури звернувся до суду в інтересах держави в особі Житомирської ОДА та Ружинської РДА з позовом про скасування рішення, яким проведено державну реєстрацію за СВК "Ружинський" права власності на об'єкт нерухомого майна - гідроспоруду "Резервуар", та на підставі якого третій особі видано свідоцтво про право власності на цей об'єкт. При цьому підставою для звернення з позовом є те, що спірна гідроспоруда розташована на земельній ділянці водного фонду державної власності, якою мають право розпоряджатися Житомирська ОДА та Ружинська РДА, а протиправна реєстрація за третьою особою права власності на цей об'єкт нерухомого майна, на думку виконувача обов'язків керівника Бердичівської місцевої прокуратури, створює загрозу державним інтересам, оскільки позбавляє такого права місцеві органи державної влади, і в подальшому може стати підставою для передачі земельної ділянки водного фонду у власність або користування у позаконкурентний спосіб. Отже, виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з правомірністю набуття третьою особою у справі права власності на гідроспоруду "Резервуар", що стало підставою для оскарження реєстрації права власності на це майно. Тобто предметом розгляду в цій справі є законність набуття особою права власності на нерухоме майно, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. Механізм визнання права власності на той чи інший об'єкт за певним суб'єктом визначений Цивільним кодексом України. Критеріями відмежування справ цивільної (господарської) юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору. Частинами другою і третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час постановлення судом апеляційної інстанції оскаржуваного рішення) визначено, що юридичні особи та фізичні особи- підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Враховуюче те, що між місцевими органами державної влади, в інтересах яких звернувся до суду з позовом виконувач обов'язків керівника Бердичівської місцевої прокуратури, та СВК "Ружинський" існує спір про право цивільне, предметом якого є об'єкт нерухомого майна - гідроспоруда "Резервуар", ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за правилами господарського судочинства. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 821/1194/15-а (провадження N 11-406апп18). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області залишити без задоволення. 2. Ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 820/4331/16 Провадження N 11-489апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Лідомед-Біо" (далі - ТОВ "НВП "Лідомед-Біо") на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року (судді Дюкарєва С.В., Жигилій С.П., Перцова Т.С.) у справі N 820/4331/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лідер-груп інтернешнл" (далі - ТОВ "Лідер-груп інтернешнл") до Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками (далі - Держлікслужба), треті особи: ОСОБА_3, Державне підприємство "Український медичний центр сертифікації", ТОВ "НВП "Лідомед-Біо", про визнання протиправним та скасування наказу, визнання недійсним свідоцтва та ВСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до Держлікслужби, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 09 грудня 2013 року N 13344/2013 про внесення в Державний реєстр медичної техніки та виробів медичного призначення виробу медичного призначення "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо" (26.6-37191870-004:2013), де розробником указано ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" (61072, м. Харків, просп. Леніна, буд. 31в, кв. 107), а виробником - Товариство з обмеженою відповідальністю "ІКС-Техно" (Київська область, с. Наливайківка, вул. Леніна, буд. 96д; далі - ТОВ "ІКС-Техно"); - визнати недійсним свідоцтво про державну реєстрацію від 09 грудня 2013 року N 13344/2013, видане Держлікслужбою ТОВ "НВП "Лідомед-Біо"; - застосувати юридичні наслідки визнання наказу відповідача від 09 грудня 2013 року N 13344/2013 недійсним. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 17 березня 2017 року в задоволенні позову ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" відмовив. Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 13 червня 2017 року постанову суду першої інстанціїскасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" подало касаційну скаргу, в якій вказує на помилковістьвисновку суду апеляційної інстанції щодо наявності між учасниками цієї справи спору про право на Технічні умови виробу медичного призначення "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо", оскільки Держлікслужба не виступала стороною ані в цивільній справі N 640/432/17, ані у господарській справі N 922/496/17. Позивачзвернувся до адміністративного суду саме за захистом публічного права у сфері публічно-правових відносин, ніяких інших вимог майнового чи немайнового права на об'єкт інтелектуальної власності до суб'єкта владних повноважень позивач не заявляв. Держлікслужба не є суб'єктом господарювання, мета та цілі її створення полягають у здійсненні державного контролю якості та безпеки лікарських засобів, медичної техніки і виробів медичного призначення, і ніяким чином не пов'язані зі сферою державної реєстрації та контролю об'єктів інтелектуальної власності, у тому числі - авторського права. За таких обставин ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" вважає, що Харківський апеляційний адміністративний суд дійшов помилкового висновку про необхідність вирішення цієї справи в порядку господарського судочинства. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 12 липня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС Українивикладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2018 року касаційну скаргу ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 квітня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. У запереченнях на касаційну скаргу позивач зазначив, що не погоджується з постановою Харківського окружного адміністративного суду, проте оскільки вона скасована судом апеляційної інстанції, то він погоджується з оскаржуваною ухвалою про закриття провадження у справі, а касаційну скаргу вважає необґрунтованою і такою, що не підлягає задоволенню. Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення. Суди попередніх інстанцій установили, що на підставі наказу Державної служби лікарських засобів і виробів медичного призначення від 28 березня 2008 року N 35-Адм ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" було видано свідоцтво від 23 березня 2008 року N 7650/2008 про державну реєстрацію медичного виробу "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо", відповідно до якого розробником є ТОВ "Лідер-груп інтернешнл", а виробником фізична особа-підприємець ОСОБА_4, зі строком дії до 28 березня 2013 року. 12 квітня 2011 року на підставі наказу Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров'я України від 12 квітня 2011 року N 213 ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" видано свідоцтво N 7650/2008 про державну реєстрацію виробу "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо", відповідно до якого розробником є ТОВ "НВП "Лідомед-Біо", а виробником ТОВ "ІКС-Техно", зі строком дії до 28 березня 2013 року. У зв'язку із цим свідоцтво про державну реєстрацію від 28 березня 2008 року N 7650/2008 анульовано. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 02 серпня 2016 року у справі N 820/4543/15, що набрала законної сили, апеляційну скаргу ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" задоволено частково: скасовано постанову Харківського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2015 року; визнано протиправним та скасовано наказ Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров'я України від 12 квітня 2011 року N 213 у частині перереєстрації та внесення змін до Державного реєстру медичної техніки та виробу медичного призначення "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо". 09 грудня 2013 року на підставі наказу Держлікслужби N 1713 ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" видано свідоцтво N 13344/2013 (бланк N MD068370) про державну реєстрацію виробу "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо" (26.6-37191870-004:2013), де розробником указано ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" (61072, м. Харків, просп. Леніна, буд. 31в, кв. 107), а виробником ТОВ "ІКС-Техно" (Київська область, с. Наливайківка, вул. Леніна, буд. 96д), зі строком дії до 09 грудня 2015 року. Вважаючи наказ Держлікслужби від 09 грудня 2013 року протиправним, позивач звернувся до суду з позовом про його скасування та визнання недійсним свідоцтва. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ТОВ "Лідер-груп інтернешнл", суд першої інстанції керувався тим, що оскаржуване рішення Держлікслужби прийнято згідно з вимогами Порядку державної реєстрації медичної техніки та виробів медичного призначення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 листопада 2004 року N 1497, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин. Чинним законодавством не передбачено повноважень Держлікслужби при вирішенні питання щодо реєстрації медичного виробу з'ясовувати наявність виключного права як автора твору при затвердженні відповідних технічних умов. При цьому вирішення питання щодо визнання твору технічного характеру незаконно відтвореним у контексті розгляду публічно-правового спору не відноситься до переліку критеріїв, на відповідність яким за статтею 2 КАС України суд адміністративної юрисдикції перевіряє оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень. Харківський окружний адміністративний суд також зазначив і про те, що вирішуючи питання про віднесення спору до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Харківський апеляційний адміністративний суд не погодився з таким висновком суду першої інстанції та, закриваючи провадження у справі, зазначив, що підставою для звернення позивача до суду з цим позовом слугувало те, що право на використання Технічних умов медичного виробу "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо", на думку позивача, належить саме йому, а не третій особі - ТОВ "НВП "Лідомед-Біо". Крім цього, на час звернення позивача до суду та розгляду цієї справи в суді першої інстанції, між сторонами тривали спори щодо прав на Технічні умови виробу медичного призначення "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо". З огляду на те, що у цьому випадку виникає спір, пов'язаний із захистом прав інтелектуальної власності, та ураховуючи склад учасників цього спору, суд дійшов висновку, що вирішення цієї справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим указаний висновок суду апеляційної інстанцій з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як убачається з матеріалів справи, позовні вимоги ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" обґрунтовує тим, що ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" на підставі неіснуючого договору про передачу виключного права на Технічні умови медичного виробу "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо" 09 грудня 2013 року зареєструвало за собою виріб медичного призначення "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо", який виготовлений за технічними умовами медичного виробу "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо", розробником якого є позивач. Зовнішній вигляд і характеристики виробу медичного призначення "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо" також повністю відповідають медичному виробу, розробленому позивачем. Дізнавшись випадково про виробництво вказаного виробу, позивач звернувся до Держлікслужби із заявою про скасування незаконно виданих наказу та свідоцтва від 09 грудня 2013 року, однак відповідач будь-яких дій для вирішення цього питання не вчинив. Позивач просить скасувати оскаржувані наказ та свідоцтво, проте не вказує, які саме норми чинного законодавства порушені Держлікслужбою при їх видачі. Отже, виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з реєстрацією за ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" виробу медичного призначення "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо", право інтелектуальної власності на який, як вважає позивач, належить ТОВ "Лідер-груп інтернешнл". Матеріалами справи також встановлено, що заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 21 березня 2017 року в справі N 640/432/17 про захист права інтелектуальної власності на торгівельну марку та визнання договору недійсним, яке набрало законної сили, визнано недійсним договір про передачу (відчуження) прав на Технічні умови медичного виробу "Система лікувально-діагностична для біорезонансної терапії "Лідомед-біо" (ТУ У 33.1-32030298-004:2008) від 01 лютого 2011 року, укладений між ОСОБА_5 та ТОВ "Лідер-груп інтернешнл". Окрім цього, рішенням Господарського суду Харківської області від 07 квітня 2017 року в справі N 922/496/17 відмовлено у задоволені позову ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" до ТОВ "НВП "Лідомед-Біо", треті особи: Державне підприємство "Український медичний центр сертифікації", Державне підприємство "Харківський регіональний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації", про визнання твору технічного характеру незаконно відтвореним, заборону вчиняти певні дії та стягнення компенсації за порушення виключного майнового права. Ураховуючи викладене, вірним є висновок Харківського апеляційного адміністративного суду про те, що між ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" та ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" існує спір про право інтелектуальної власності на виріб медичного призначення "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо". З огляду на цеподальше оспорювання набуття особою цього права не може здійснюватися за правилами адміністративного судочинства у зв'язку з тим, що адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність такого права на виріб медичного призначення. Механізм визнання права інтелектуальної власності визначений Цивільним кодексом України. Критеріями відмежування справ цивільної (господарської) юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають з будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору. Частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали, було передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Ураховуючи те, що між ТОВ "Лідер-груп інтернешнл" та ТОВ "НВП "Лідомед-Біо" існує спір про право інтелектуальної власності на виріб медичного призначення "Комплекс для діагностики та терапії "Лідомед-Біо", ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за правилами господарського судочинства. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу господарського судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків цього суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Лідомед-Біо" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 822/3024/17 Провадження N 11-727апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2018 року (у складі колегії суддів Білої Л.М., Граб Л.С., Гонтарука В.М.) у справі за його позовом до державного реєстратора Олешинської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області АндрієвськоїМарини Василівни (далі - державний реєстратор), третя особа - ОСОБА_5, про визнання незаконним та скасування рішення, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до державного реєстратора, третя особа - ОСОБА_5, у якому просив визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора про реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на об'єкт нерухомого майна, а саме: греблю ставу протяжністю 150 метрів, що знаходиться в селі Рудня, Летичівського району Хмельницької області. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 вказує, що оскаржуване рішення державного реєстратора є незаконним, оскільки за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на підставі договору купівлі-продажу від 21 квітня 2016 року, який оформлено з порушенням порядку, встановленого законодавством України, внаслідок чого позивач просить скасувати рішення державного реєстратора. Хмельницький окружний адміністративний суд постановою від 29 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовив. Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 22 лютого 2018 року скасував постанову суду першої інстанції і закрив провадження в цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів"), оскільки справа підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. У березні 2018 року ОСОБА_3 через свого представника звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2018 року, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, оскільки вважає, що цей спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 червня 2018 року згадану вище справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі ч. 6 ст. 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), оскільки учасник справи оскаржує судове рішення апеляційної інстанції з підстави порушення правил предметної юрисдикції. Перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила такі обставини. З матеріалів справи вбачається, що на підставі розпорядження Летичівської районної державної адміністрації Хмельницької області (далі - Летичівська РДА) від 18 червня 2009 року N 272/2009-р між ОСОБА_3 (орендар) та Летичівською РДА (орендодавець) 20 листопада 2009 року укладено договір оренди, згідно якого орендар прийняв в строкове (20 років) платне користування із земель державної власності земельну ділянку водного фонду (загальна площа 86,03 га, у тому числі під водним дзеркалом 76,43 га, під дамбою - 1,02 га та 8,58 га - під чагарниками в прибережній смузі) для обслуговування ставу і рибогосподарських потреб, що знаходиться на території Руднянської сільської ради біля села Рудня. На аукціоні з продажу майна Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія" (далі - СТОВ "Мрія"), ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу майна від 21 квітня 2016 року, засвідченим організатором аукціону - Першою українською міжрегіональною товарною біржею, придбав греблю ставу в селі Рудня Летичівського району Хмельницької області протяжністю 150 метрів. На підставі заяви ОСОБА_5 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 04 листопада 2016 року державний реєстратор рішенням від 31 жовтня 2016 року N 32124298 здійснив державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на греблю ставу, що розташована в селі Рудня Летичівського району Хмельницької області, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1. Про рішення державного реєстратора ОСОБА_3 дізнався під час ознайомлення в Віньковецькому районному суді Хмельницької області з матеріалами цивільної справи N 678/326/17 за позовом ОСОБА_5 до Летичівської РДА, ОСОБА_3, третя особа - Летичівська сільська рада Летичівського району Хмельницької області, про розірвання договору оренди землі. Предметом спору у цій справі є з'ясування дотримання законності укладення між Летичівською РДА та ОСОБА_3 договору оренди земель водного фонду від 20 листопада 2009 року, оскільки з квітня 2016 року ОСОБА_5 є власником греблі цього ж ставка. Вважаючи дії державного реєстратора від 31 жовтня 2016 року про реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на греблю ставу незаконними й такими, що вчинені протиправно на підставі документу (договору купівлі-продажу), який нотаріально не посвідчений, як того вимагає ст. 657 Цивільного кодексу України і всупереч вимогам Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), ОСОБА_3 звернувся до суду із цим адміністративним позовом. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора щодо реєстрації за третьою особою права власності на нерухоме майно (гребля ставу), оскільки вважає його прийнятим всупереч нормам закону і таким, що порушує його права та охоронювані законом інтереси, як орендаря земель водного фонду. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Засади захисту права власності, які поширюються і на правовідносини щодо права користування, регулюються ст. 386 ЦК України; право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння та захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, - ст. 387, 391 цього Кодексу. Згідно із ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Тобто, предметом розгляду в цій справі є не стільки дії та рішення державного реєстратора як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки приватний інтерес позивача щодо порушення його прав третьою особою на користування земельною ділянкою водного фонду, що свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин. Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначена категорія спору не належить до юрисдикції адміністративних судів, а тому висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є обґрунтованим. Цей спір має вирішуватися в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини спрямовані на захист цивільного права позивача. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2018 року- без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N П/811/84/16 Провадження N 11-748апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу N П/811/84/16 за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" (далі - ПАТ "Банк "Форум") до Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області (далі - ГТУЮ у Кіровоградській області) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ПАТ "Банк "Форум" на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року (у складі колегії суддів Уханенка С.А., Богданенка І.Ю., Дадим Ю.М.), УСТАНОВИЛА: У січні 2016 року ПАТ "Банк "Форум" звернулося до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просило суд визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо неподання платіжного доручення та зобов'язати подати до Головного управління Державної казначейської служби України у Кіровоградській області (далі - Управління) платіжне доручення про переказ коштів у сумі 148 510, 97 грн з призначенням платежу "Заборгованість ОСОБА_3 згідно з виконавчим листом N 2-852/10, виданим 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда"; зобов'язати ГТУЮ у Кіровоградській області подати до Управління зазначене платіжне доручення та перерахувати Управлінню кошти в сумі 148 510, 97 грн. На обґрунтування позовних вимог ПАТ "Банк "Форум" зазначило, що в ході виконавчого провадження щодо виконання виконавчого листа N 2-852/10, виданого 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда, реалізовано майно боржника ОСОБА_3 за 192 800 грн. з яких 148 510, 97 грн належало перерахувати ПАТ "Банк "Форум". Позивач вказує, що кошти в сумі 148 510, 97 грн. отримані від реалізації заставного майна, до стягувача не надійшли, оскільки у платіжному дорученні N 262, поданому 28 лютого 2014 року Головним управлінням юстиції у Кіровоградській області до Управління зазначено призначення платежу "Борг зг. наказу N 5013/2433/11 від 14.03.2012 госп. суду Кіров.обл., б-к ОСОБА_3". Кіровоградський окружний адміністративний суд ухвалою від 16 травня 2016 року позовну заяву ПАТ "Банк "Форум" залишив без розгляду в частині вимоги про визнання протиправною бездіяльності ГТУЮ у Кіровоградській області щодо неподання до Управління платіжного доручення про переказ коштів у сумі 148 510, 97 грн з призначенням "Заборгованість ОСОБА_3 згідно з виконавчим листом N 2-852/10, виданим 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда". Кіровоградський окружний адміністративний суд постановою від 16 травня 2016 року адміністративний позов задовольнив частково: зобов'язав ГТУЮ у Кіровоградській області перерахувати ПАТ "Банк "Форум" кошти в сумі 148 510, 97 грн. які надійшли від реалізації нерухомого майна ОСОБА_3 під час виконання виконавчого листа N 2-852/10, виданого 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда (виконавче провадження N 21336560). У задоволенні інших позовних вимог відмовив. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 21 червня 2016 року постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 16 травня 2016 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній на час вирішення питання судом, оскільки справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у цьому випадку правовідносини, які виникли між сторонами, стосуються оскарження дій державного виконавця при виконанні судових рішень, ухвалених за нормами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), а тому цей спір не є публічно-правовим у розумінні положень КАС. Під час розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини. 14 вересня 2010 року старшим державним виконавцем Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції відкрито виконавче провадження N 21336560 стосовно виконання виконавчого листа N 2-852/10, виданого 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда щодо стягнення з ОСОБА_3, ОСОБА_4 в солідарному порядку на користь АКБ "Форум" в особі Кіровоградської філії АКБ "Форум" заборгованості за кредитним договором від 31 жовтня 2007 року N 0028/07/28 у розмірі 36 034,17 дол. США, що у гривневому еквіваленті згідно з офіційним курсом Національного банку України становило 288 561,63 грн. а також неустойки у вигляді пені за кожний день прострочки у розмірі 0,2 % у сумі 13 264,54 грн та судового збору в розмірі 1700 грн і витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн. Відповідно до постанови державного виконавця Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції від 23 липня 2013 року матеріали виконавчого провадження N 21336560 передано на виконання до відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у Кіровоградській області. Згідно з протоколом N 1213329 проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, яке належить ОСОБА_3, затвердженого 17 лютого 2014 року директором філії 12 ПП "Нива-В.Ш.", встановлено, що нежитлове приміщення загальною площею 32,7 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1, реалізовано за 192 800 грн. З огляду на розрахунок стягнутих з боржника сум, затверджений 26 лютого 2014 року, на користь ПАТ "Банк "Форум" підлягало перерахуванню 148 510,97 грн. Тобто викладені обставини свідчать про те, що предметом спору у справі є подання ГТУЮ у Кіровоградській області до Управління платіжного доручення про переказ коштів в сумі 148 510,97 грн та перерахування цих коштів під час примусового виконання виконавчого листа N 2-852/10, виданим 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда. При цьому матеріали справи свідчать, що вказаний виконавчий лист виданий на підставі судового рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства за нормами ЦПК. Не погодившись із таким рішенням суду апеляційної інстанції, ПАТ "Банк "Форум" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою на зазначену ухвалу суду апеляційної інстанції, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права при визначенні підсудності спору, просить скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року, а постанову Кіровоградського окружного адміністративного суду від 16 травня 2016 року залишити без змін. На обґрунтування касаційної скарги позивач посилається на те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства з огляду на суб'єктний склад учасників спору. У запереченнях на касаційну скаргу ГТУЮ у Кіровоградській області вказало на відсутність підстав для її задоволення. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення справи судами попередніх інстанцій, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. У частині першій статті 181 КАСу редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державних виконавців) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Отже, якщо закон установлює інший порядок судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, юрисдикція адміністративних судів на розгляд спорів зазначеної категорії не поширюється. За частинами четвертою та п'ятою статті 82 Закону від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - N 606-XIV) рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Як убачається з матеріалів справи, що розглядається, предметом спору у цій справі є подання ГТУЮ у Кіровоградській області до Управління платіжного доручення про переказ коштів в сумі 148 510,97 грн та перерахування цих коштів під час примусового виконання виконавчого листа N 2-852/10, виданого 27 липня 2010 року Ленінським районним судом м. Кіровограда. При цьому, як установлено судами та вбачається з матеріалів справи, вказаний виконавчий лист виданий на підставі судового рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 ЦПК (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. За правилами статті 383 ЦПК сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Відповідно до частини другої статті 384 ЦПК скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК з особливостями, встановленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК). У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється в позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. Ураховуючи зазначене вище, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що цей спір не є публічно-правовим в розумінні положень КАС, оскільки до юрисдикції адміністративних судів належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби при виконанні всіх виконавчих документів, передбачених частиною другою статті 3 Закону N 606-XII, крім тих, щодо яких законом установлено інший, виключний порядок їх оскарження, а в цьому випадку правовідносини, які виникли між сторонами, стосуються оскарження дій державного виконавця під час виконання судових рішень, ухвалених за нормами ЦПК. За таких обставин суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права та закрив провадження у справі, оскільки ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися за правилами ЦПК. Згідно зі статтею 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" залишити без задоволення. 2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2018 року м. Київ Справа N 200/22363/16-а Провадження N 11-720апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу військової частини А4608 (далі - в/ч А4608) на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року (судді Юрко І.В., Гімон М.М., Чумак С.Ю.) у справі N 200/22363/16-а за позовом в/ч А4608 до ОСОБА_3 про відшкодування збитків, завданих державі, та ВСТАНОВИЛА: У грудні 2016 року в/ч А4608 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про відшкодування збитків, завданих державі, шляхом стягнення з відповідача на користь в/ч А4608 грошових коштів у розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп. На обґрунтування позовув/ч А4608 зазначила, що на підставі рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська від 05 липня 2005 року позивач відшкодував ОСОБА_4 суму матеріальної та моральної шкоди в розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп., завданої діями ОСОБА_3, який вироком Військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону від 16 вересня 2004 року визнаний винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 415 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за порушення правил водіння або експлуатації бойової, спеціальної чи транспортної машини, що спричинило загибель ОСОБА_5. На думку позивача, сума в розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп. підлягає стягненню з відповідача на користь в/ч А4608. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська постановою від 05 квітня 2017 року позовні вимоги в/ч А4608 задовольнив. Суд стягнув з ОСОБА_3 на користь в/ч А4608 у рахунок відшкодування збитків грошову суму в розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп. Суд також стягнув з відповідача на користь держави судовий збір у розмірі 1 тис. 392 грн 73 коп. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 24 жовтня 2017 року частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_3: постанову Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 квітня 2017 року скасував, а провадження в цій справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Не погодившись із зазначеною ухвалою суду апеляційної інстанції, тимчасово виконуючий обов'язки командира в/ч А4608 у касаційній скарзі зазначив, що спір з приводу відшкодування матеріальної шкоди, завданої особою державі під час проходження військової служби, є публічно-правовим, а тому підлягає розгляду в порядку, передбаченому КАС України. На підставі викладеного скаржник просить скасувати ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року, а постанову Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 квітня 2017 року залишити без змін. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У грудні 2017 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 03 січня 2018 року відкрив провадження за касаційною скаргою в/ч А4608, а ухвалою від 14 червня 2018 року справу передав до Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2018 року прийняла цю справу та призначила її до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи відповідно до пункту 3 частини першої статті 345 КАС України. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 зазначив, що суд апеляційної інстанції прийняв законне рішення, правильно застосував закон, який підлягає застосуванню, не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права. На думку ОСОБА_3, позов регресу узгоджується з приписами статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), статей 1 та 1191 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що дає підстави для висновку про те, що цей позов має розглядатися саме в порядку цивільного судочинства. На підставі викладеного відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу апеляційного суду - без змін. У відповіді на відзив командир в/ч А4608 зазначив, що посилання відповідача стосовно недоцільності розгляду зазначеної справи в порядку адміністративного судочинства є недоведеними та необґрунтованими, оскільки спір з приводу відшкодування матеріальної шкоди, завданої особою державі під час проходження військової служби, є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги, відзиву та відповіді на відзив, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги в/ч А4608. Суди попередніх інстанцій установили, що вироком Військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону від 16 вересня 2004 року відповідача визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 415 КК України, а саме в порушенні правил водіння або експлуатації бойової, спеціальної чи транспортної машини, що спричинило загибель ОСОБА_5 Позивач відшкодував ОСОБА_4, дружині загиблого, суму матеріальної та моральної шкоди у розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп. на підставі рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська від 05 липня 2005 року. Вважаючи, що відшкодована сума в розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп. повинна бути стягнута з відповідача, в/ч А4608 звернулася до суду з цим позовом. Обставини справи її учасники під сумнів не ставлять. Задовольняючи позовні вимоги в/ч А4608, Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська виходив з того, що цей спір підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства. Скасовуючи постанову Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 квітня 2017 року та закриваючи провадження в цій справі, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд керувався тим, що питання щодо відшкодування в порядку регресу завданої матеріальної та моральної шкоди належить вирішувати за правилами цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 5 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. На підставі пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4, 5, 19 та 46 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, а також право суб'єкта владних повноважень звернутися до адміністративного суду у випадках, визначених Конституцією та законами України. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом. При цьому визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Як установлено матеріалами справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до ОСОБА_3 про відшкодування збитків, завданих державі, шляхом стягнення з відповідача на користь в/ч А4608 грошових коштів у розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп. Матеріалами справи також установлено, що вказаний позов заявлений у зв'язку з тим, що на підставі рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська від 05 липня 2005 року позивач відшкодував ОСОБА_4 суму матеріальної та моральної шкоди в розмірі 139 тис. 273 грн 63 коп., завданої діями відповідача, який вироком Військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону від 16 вересня 2004 року визнаний винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 415 КК України, за порушення правил водіння або експлуатації бойової, спеціальної чи транспортної машини, що спричинило загибель ОСОБА_5 Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Згідно із частиною першою статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Пунктом 7 Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затвердженого постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 року N 243/95-ВР, визначено, що військовослужбовці і призвані на збори військовозобов'язані у разі заподіяння з їх вини третім особам шкоди, яку було відшкодовано відповідно до чинного законодавства військовою частиною, зобов'язані відшкодувати її військовій частині у порядку, передбаченому цим Положенням та цивільним законодавством України. Отже, відшкодування військовослужбовцями і призваними на збори військовозобов'язаними в порядку регресу шкоди військовій частині відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства, що унеможливлює звернення з таким позовом до адміністративного суду. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. З огляду на викладене, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України є правильним. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, ВеликаПалата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу військової частини А4608 залишити без задоволення. 2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Л.І. Рогач С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.В. Британчук О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Прокопенко О.Б.
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 815/1595/17 (К/9901/16910/18) Провадження N 11-525апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду (суддя Самойлюк Г.П.) від 23 травня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Скрипченко В.О., судді: Золотніков О.С., Осіпов Ю.В.) від 12 липня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Одеської регіональної філії державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" треті особи: Селянське (фермерське) господарство "Задум", Дочірнє підприємство "Укргазсоюз", Головне управління Держгеокадастру в Одеській області (правонаступник відділу Держгеокадастру в Ананьївському районі Одеської області), про визнання протиправними дій, скасування запису про реєстрацію договору оренди землі та додаткової угоди, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила: - визнати протиправними дії Одеської регіональної філії державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" щодо здійснення державної реєстрації договору оренди землі від 27 вересня 2007 року, укладення додаткової угоди до цього договору від 10 липня 2008 року між ОСОБА_3 та Дочірним підприємством "Укргазсоюз" (далі - ДП "Укргазсоюз") та внесення запису N 040951200031 до відділу Держгеокадастру в Ананьївському районі Одеської області про реєстрацію договору оренди землі; - скасувати запис N 040951200031, внесений до відділу Держгеокадастру в Ананьївському районі Одеської області, про реєстрацію договору оренди землі від 27 вересня 2007 року, укладеного між ОСОБА_3 та ДП "Укргазсоюз"; - скасувати додаткову угоду від 10 липня 2008 року до договору оренди землі від 27 вересня 2007 року, укладеного між ОСОБА_3 та ДП "Укргазсоюз". Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 23 травня 2017 року позов ОСОБА_3 залишено без розгляду відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 155 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на момент постановлення цієї ухвали, оскільки позовну заяву подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до адміністративного суду. Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2017 року скасовано ухвалу суду першої інстанції та закрито провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України в редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд зазначив, що спір між сторонами повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства. 03 серпня 2017 року ОСОБА_3 звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 23 травня 2017 року і ухвали Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2017 року та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 25 квітня 2018 року вказану вище справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Цю ухвалу мотивовано тим, що в касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема, що вказаний позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. 27 вересня 2007 року між ОСОБА_3 (орендодавець) та ДП "Украгросоюз" (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець передала орендарю у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення на території Долинської сільської ради Ананьївського району Одеської області загальною площею 3,48 га. Договір укладено строком на 5 років. 10 липня 2008 року між ОСОБА_3 (орендодавець) та ДП "Украгросоюз" (орендар) укладено додаткову угоду до договору оренди землі від 27 вересня 2007 року, якою продовжено строк дії договору до 31 грудня 2018 року та змінено розмір орендної плати, інші умови договору залишено без змін. На виконання договору орендодавцем та орендарем складено та підписано акт прийому-передачі земельної ділянки. 03 лютого 2009 року вказані вище договір оренди землі та додаткова угода зареєстровано в Ананьївському райвідділі Одеської регіональної філії Державного підприємства Центр ДЗК Держкомземі України, про що в Державному реєстрі земель зроблено запис N 0409551200031 від 03 лютого 2009 року. 22 квітня 2016 року за Селянським фермерським господарством "Задум" (далі - СФГ "Задум") було зареєстроване право оренди тієї ж земельної ділянки, на підставі договору оренди земельної ділянки від 31 березня 2016 року, укладеного між СФГ "Задум" та ОСОБА_3 Вважаючи, що реєстрація договору оренди землі від 03 лютого 2009 року проведена з порушенням вимог чинного законодавства, ОСОБА_3 звернулась до суду з цим адміністративним позовом. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої й апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла таких висновків. За приписами ч. 1 ст. 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС Українидо адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС Україниюрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС Україниу зазначеній редакції). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні врахувати суб'єктний склад спірних правовідносин, одним з яких є участь суб'єкта владних повноважень, визначити характер правовідносин, з яких виник спір, і мету пред'явлення позову. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тобто спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 обґрунтовує свою позицію тим, що договір оренди землі від 27 вересня 2007 року та додаткова угода до цього договору від 10 липня 2008 року не відповідають вимогам чинного законодавства України, а тому не могли бути зареєстрованими. Також скаржниця стверджує, що їй не було відомо, що цей договір та додаткова угода були зареєстровані в Ананьївському райвідділі Одеської регіональної філії ДП "Центр Державного земельного кадастру", про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 03 лютого 2009 року N 0409511200031. Тобто, фактично позивачка має намір таким шляхом розірвати договір оренди землі від 27 вересня 2007 року та додаткову угоду від 10 липня 2008 року. ОСОБА_3 не оскаржує дії відповідача під час здійснення державної реєстрації. Крім того, ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу, що після укладення договору оренди землі від 27 вересня 2007 року та додаткової угоди до цього договорувід 10 липня 2008 року у юридичної особи (ДП "Укргазсоюз") виникли цивільні права, а саме права оренди земельної ділянки. За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Також Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне звернути увагу, що згідно із ст. 18 Закону України "Про оренду землі" від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV (у редакції, чинній на момент укладення позивачкою договору оренди) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Відповідно до ст. 20, 30 цього Закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України (у редакції станом на момент реєстрації зазначеного договору), право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Єдині умови реєстрації договорів оренди та договорів суборенди земельних ділянок (далі - договори оренди) на час укладення позивачкою зазначених договорів оренди були визначені Порядком державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року N 2073, відповідно до п. 2 якого державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок. Чинне на той час законодавство, а саме Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена Наказом Державного комітету по земельних ресурсах України від 04 травня 1999 року N 43 та Тимчасовий порядок ведення державного реєстру земель, затверджений наказом цього ж органу від 02липня 2003 року N 174 (в редакціях, чинних на момент державної реєстрації договору) передбачали одночасно реєстрацію договору оренди і права з цього договору в державному реєстрі земель з відміткою про це державного реєстратора. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що звертаючись з цим адміністративним позовом, ОСОБА_3, уклавши договір оренди землі з СФГ "Задум", шляхом визнання протиправними дій Одеської регіональної філії ДП "Центр Державного земельного кадастру", має намір в судовому порядку визнати недійсним договір оренди, укладений з ДП "Укргазсоюз". Аналіз зазначених обставин справи дає підстави Великій Палаті Верховного Суду вважати, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивачки у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органу місцевого самоврядування, а стосується захисту її приватних інтересів, а тому правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами цивільного права. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про закриття провадження у цій справі, оскільки це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права. Під час вирішення такого спору з'ясуванню підлягають обставини щодо підстав набуття права оренди земельної ділянки, у зв'язку з чим зазначені вимоги є приватноправовими. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2017 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Яновська О.Г.
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 червня 2018 року м. Київ Справа N 804/15260/15 Провадження N 11-149апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноваженої особи Фонду на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта-банк" Кадирова Владислава Володимировича (далі - уповноважена особа Фонду, Банк відповідно) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2016 року (у складі колегії суддів Чабаненко С.В., Прокопчук Т.С., Шлай А.В.), УСТАНОВИЛА: У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила: - визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемним договору банківського вкладу (депозиту) N 008-03616-250215 "Найкращий від Миколая" від 25 лютого 2015 року, укладеного між позивачем і Банком (далі - Договір банківського владу), оформлені листом відповідача від 23 вересня 2015 року N 8821/312; - зобов'язати уповноважену особу Фонду включити ОСОБА_3 до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням суми, яка підлягає відшкодуванню за названим вище договором, - 161 тис. 148 грн 68 коп., а також подати до Фонду додаткову інформацію щодо позивача як вкладника, якій необхідно здійснити виплату відшкодування у зазначеній сумі; - зобов'язати Фонд включити ОСОБА_3 до загального реєстру вкладників Банку, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, для здійснення їй виплати вказаної суми відшкодування. У ході розгляду Дніпропетровським окружним адміністративним судом цієї справи встановлено такі фактичні обставини. 30 жовтня 2014 року Національний банк України (далі - НБУ) прийняв постанову N 692/БТ "Про віднесення АТ "Дельта Банк" до категорії проблемних", якою, зокрема, було заборонено здійснювати проведення будь-яких операцій за чинними договорами, що призводять до збільшення гарантованої суми відшкодування за вкладами фізичних осіб. Зазначена постанова доведена до відома посадових осіб Банку лише 15 січня 2015 року. 25 лютого 2015 року між ОСОБА_3 (вкладник) та банком укладено Договір банківського вкладу у доларах США. На виконання умов підпункту 1.6 Договору, позивачу було відкрито вкладний (депозитний) рахунок N НОМЕР_1. Згідно з підпунктом 1.2 Договору сума вкладу становила 6 тис. доларів США. Підпунктом 1.8 Договору зарахування вкладу на рахунок здійснюється з власного поточного або вкладного (депозитного) рахунку вкладника, відкритого у Банку, або готівкою через касу Банку в день укладання сторонами Договору. Пунктом 1 Додаткової угоди від 25 лютого 2015 року N 1 до Договору банківського вкладу передбачено, що зарахування вкладу на рахунок може бути здійснено шляхом перерахування з відкритого у Банку поточного рахунку іншої фізичної особи-резидента. 25 лютого 2015 року (в день укладення Договору) на рахунок позивача з рахунку ОСОБА_6 було перераховано суму вкладу у розмірі 6 тис. доларів США, що підтверджується платіжним дорученням в іноземній валюті для фізичної особи, яка не здійснює підприємницької діяльності, N 46454462. Відповідно до підпункту 1.3 Договору вклад залучався на строк із моменту зарахування вкладу на рахунок по 26 травня 2015 року, тобто на три календарні місяці. У підпункті 1.10 Договору сторонами було визначено, що у разі закінчення строку залучення вкладу або в разі дострокового припинення дії цього Договору вклад виплачується шляхом зарахування на поточний рахунок, відкритий на ім'я вкладника в установі Банку. 2 березня 2015 року на підставі постанови Правління НБУ від цієї ж дати N 150 "Про віднесення публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення N 51 "Про запровадження тимчасової адміністрації у публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк", за яким з 3 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію, уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в Банку призначено Кадирова В.В. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 8 квітня 2015 року N 71 тимчасову адміністрацію у Банку запроваджено на шість місяців - з 3 березня 2015 року до 2 вересня 2015 року включно. 26 травня 2015 року закінчився строк дії Договору, у зв'язку з чим позивач звернувся до Банку з вимогою повернути йому як вкладнику кошти, що були ним розміщені у Банку згідно з умовами Договору. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 3 серпня 2015 року N 147 строк здійснення тимчасової адміністрації у Банку продовжено до 2 жовтня 2015 року включно. Постановою НБУ від 2 жовтня 2015 року N 664 відкликано банківську ліцензію та ліквідовано Банк. Цього ж дня виконавчою дирекцією Фонду ухвалено рішення N 181 про початок процедури ліквідації Банку з 5 жовтня 2015 року по 4 жовтня 2017 року включно. На виконання наказу уповноваженої особи Фонду від 29 травня 2015 року N 408 та рішення виконавчої дирекції Фонду від 27 липня 2015 року N 174/15 Комісією з перевірки правочинів (договорів) за вкладними операціями Банку було здійснено перевірку щодо виявлення договорів (правочинів) за вкладними операціями, що є нікчемними з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 4452-VI). За результатами цієї перевірки названа Комісія дійшла висновку, що умови, зокрема, Договору банківського вкладу, укладеного ОСОБА_3 та Банком, за якими здійснювалося перерахування коштів на вкладний рахунок позивача з рахунку іншої фізичної особи-вкладника Банку, надають позивачу як кредитору Банку переваги перед іншими кредиторами, а отже, такий Договір є нікчемними з підстав, визначених пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI. У зв'язку з наведеним Тимчасова адміністрація Банку направила позивачу лист від 23 вересня 2015 року N 8821/312 (отриманий на початку жовтня 2015 року), яким повідомлено, що згідно із зазначеною вище нормою Закону N 4452-VI Договір банківського вкладу є нікчемним та відповідно до статті 216 Цивільного Кодексу України не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 3 грудня 2015 року позов задовольнив. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції вказав на безпідставність висновку уповноваженої особи Фонду про нікчемність Договору банківського вкладу з визначених пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI передумов, а відтак і відсутність підстав для невключення ОСОБА_3 допереліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду. При цьому суд виходив із того, що Договір банківського вкладу не відноситься до категорії операцій за чинними станом на 30 жовтня 2014 року договорами, цей договір є новим правочином, укладеним між позивачем-вкладником та Банком відповідно до поточних на той час ринкових умов та внутрішніх правил Банку, які були доступними будь-якому його вкладнику. Зарахування ж ОСОБА_6 коштів на вкладний (депозитний) рахунок позивача було здійснено на виконання зобов'язань, що виникли безпосередньо між ним та позивачем. Нарахування процентів за Договором банківського вкладу відбувалося на розрахунковий рахунок, що відкритий на ім'я саме ОСОБА_3, що свідчить про безпідставність тверджень відповідачів щодо створення для кредитора ОСОБА_6 додатках переваг (пільг), прямо не встановлених законодавством чи внутрішніми документами Банку. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2016 року постанову суду першої інстанції скасовано, провадження в адміністративній справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Ухвалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки з огляду на положення Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та статті 12 Господарського процесуального кодексу України (у чинній на час прийняття ухвали редакції; далі - ГПК) спір щодо захисту права в разі його порушення банком, який перебуває у стадії ліквідації, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. У своєму рішенні апеляційний суд також послався на необхідність застосування при розгляді справи висновків Верховного Суду України, зокрема, викладених у постановах цього суду від 16 лютого 2016 року (N 21-4846а15)та 15 червня 2016 року (N 21-286а16). 25 жовтня 2016 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати ухвалу цього суду про закриття провадження у справі та залишити в силі постанову суду першої інстанції про задоволення позову. Загалом доводи скаржника зводяться до того, що спеціальним законом у спірних відносинах, яким, крім іншого, визначено і процедуру ліквідації банків, є саме Закон N 4452-VI, і тому застосування апеляційним судом у цій справі Закону N 2343-XII є помилковим. Зважаючи на положення пункту 7 частини першої статті 3 КАС у чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали редакції, Фонд є суб'єктом владних повноважень, а його функції за Законом N 4452-VI пов'язані зі здійсненням владних управлінських повноважень, тому спір у цій справі відноситься до публічно-правових та підлягає розгляду судами адміністративної юрисдикції. 14 лютого 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС. Фонд у відзиві на касаційну скаргу вказав, зокрема, на те, що цей спір є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами КАС. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. Позивач оскаржує дії щодо невключення його до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування. У контексті конкретних обставин цієї справи зміст (суть) спірних правовідносин обмежується встановленням реальної правової природи відносин, які виникли між позивачем, Фондом та уповноваженою особою Фонду, і визначення яких залежить від з'ясування прав позивача, статусу Фонду, мети його створення, завдань, поставлених перед ним, повноважень та обов'язків Фонду і його уповноважених осіб, функцій, які на нього покладаються. Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України. Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів. Статтею 6 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судами рішень) закріплено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі, на виконання делегованих повноважень. За змістом пункту 7 частини першої статті 3 КАС суб'єктом владних повноважень є, зокрема, будь-який суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій. Частинами першою та другою статті 17 КАС передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на: правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій; публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Отже, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Законом N 4452-VI установлено правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. ЦейЗакон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин. За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Згідно із частиною першою статті 4 Закону N 4452-VІосновним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема: ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників. Крім того, відповідно до статті 6 Закону N 4452-VI Фонд наділено повноваженнями видавати нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації в порядку, установленому законодавством, з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. За змістом пункту 17 частини першої статті 2 цього Закону уповноважена особа Фонду - це працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку. За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки, що Фонд є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року та 15 червня 2016 року у справах N 826/2043/15 та N 826/20410/14 відповідно, у яких, з посиланням на норми Закону 2343-XII та приписи статті 12 ГПК, було вказано, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. ВеликаПалата Верховного Суду відступила від цього висновку, що зазначено в її постановах від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16. Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстрів вкладників, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника. Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки. Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд. Так, згідно із частинами першою та другою статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, (…), але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, (…). Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Нормами статті 27 Закону N 4452-VI встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, а саме: - уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону (…) станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку; - уповноважена особа Фонду (…) формує перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню; - виконавча дирекція Фонду (…) затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах "Урядовий кур'єр" або "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; - уповноважена особа Фонду (…) формує переліки вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом (…). Відповідно до частини першої статті 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам, їх уповноваженим представникам чи спадкоємцям у національній валюті України з наступного робочого дня після затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстру вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування. Отже, правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду, складаються без участі банку-боржника. Саме тому в частині восьмій статті 36 Закону N 4452-VI зазначено, що дія Закону N 2343-XII на банки не поширюється. Таким чином, немає підстав вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо формування переліку осіб, які мають право на відшкодування вкладів за рахунок коштів Фонду, складаються з участю банку. Тому ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, проте процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг гарантованого відшкодування вкладникам. Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини другої статті 4 Закону N 4452-VI), тому його не можна вважати спором у зв'язку з процесом ліквідації банку. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на ці правовідносини не розповсюджуються норми статті 12 ГПК (у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали), а тому юрисдикція господарських судів на такі спори не поширюється. Частиною другою статті 6 Конституції України визначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження в установлених Конституцією межах і відповідно до законів України. З огляду на зазначені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій та рішень посадової особи Фонду щодо виконання покладених на неї владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону N 2343-XII відповідно до прямого припису частини восьмої статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства немає. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16 та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16. Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження в цій справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 157 КАС (у редакції, чинній на час ухвалення судового рішення), є помилковим. Отже, касаційна скарга в частині скасування ухвали апеляційного суду підлягає задоволенню. Водночас не підлягають задоволенню вимоги скарги про залишення в силі постанови суду першої інстанції, оскільки прийняття такого рішення можливе лише у разі його апеляційного перегляду по суті, який у цій справі не відбувся у зв'язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС (у редакції, чинній на час здійснення касаційного перегляду) суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги скасовує судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передає справу повністю або частково для продовження розгляду. Відповідно до частини першої статті 353 КАС (у зазначеній редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на продовження розгляду є (…) порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (…) суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Ураховуючи наведене, ухвала Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2016 року підлягає скасуванню, а справа - направленню до цього ж суду для продовження розгляду. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. 2. Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2016 року скасувати. 3. Справу за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Дельта-банк" Кадирова Владислава Володимировичапро визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії направити до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.М. Ситнік В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 757/37024/15-а (К/9901/45096/18) Провадження N 11-760апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Бєлова Л.В., судді: Безименна Н.В., Кучма А.Ю.) від 14 березня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Київського квартирно-експлуатаційного управління, Житлової комісії гарнізону міста Києва, Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання протиправним та скасування протоколу, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИЛА: У жовтні 2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до Печерського районного суду міста Києва з позовом, у якому просили: - визнати незаконним та скасувати п. 5.1. протоколу Житлової комісії гарнізону м. Києва від 05 вересня 2012 року N 22; - визнати протиправною бездіяльність Київського квартирно-експлуатаційного управління щодо неподання документів до Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації для оформлення ОСОБА_3 ордера на квартиру АДРЕСА_1; - зобов'язати Київське квартирно-експлуатаційне управління подати документи до Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації для оформлення ОСОБА_3 ордера на квартиру АДРЕСА_1; - зобов'язати Солом'янську районну в місті Києві державну адміністрацію видати ордер на 2-х кімнатну квартиру АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_3 у складі сім'ї - двоє чоловік. Постановою Печерського районного суду міста Києва від 23 листопада 2017 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано п. 5.1. протоколу Житлової комісії гарнізону міста Києва від 05 вересня 2012 року N 22. Визнано протиправною бездіяльність Київського квартирно-експлуатаційного управління щодо неподання документів до Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації для оформлення ОСОБА_3 ордера на квартиру АДРЕСА_1. Зобов'язано Київське квартирно-експлуатаційне управління подати документи до Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації для оформлення ОСОБА_3 ордера на квартиру АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2018 року скасовано постанову суду першої інстанції та закрито провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Суд зазначив, що спір між сторонами повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства. У березні 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2018 року, оскільки вважають, що за своїм характером цей спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. 12 квітня 2018 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 червня 2018 року вказану вище справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Цю ухвалу мотивовано тим, що в касаційній скарзі позивачі посилаються на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, що позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. У 2010 році позивачам було надано квартиру за адресою: АДРЕСА_1, як особам, які потребують поліпшення житлових умов у відповідності до норм чинного законодавства України, перебувають на квартирному обліку та сім'ї, що потребує особливих умов проживання, зокрема для дружини - ОСОБА_4, яка є інвалідом 1 групи з 2007 року та пенсіонером з 2005 року. Відповідно до листа від 26 березня 2010 року N 303/4/15/528 Міністр оборони України ЄжельМ. запропонував виділити за рахунок житлових приміщень повторного заселення службове житло полковнику ОСОБА_3 та винести на розгляд комісії з контролю за розподілом житла у гарнізонах Збройних Сил України (далі - Комісія) дане питання. Згідно із п. 3 розд. "Двокімнатні квартири" Списку військовослужбовців та держслужбовців щодо надання службових житлових приміщень поточного звільнення по гарнізону м. Києва погоджено з начальником Головного квартирного-експлуатаційного управління Збройних Сил України, головою житлової комісії гарнізону м. Києва, начальником Київського квартирно-експлуатаційного управління (затвердженого Міністром оборони України 22 травня 2010 року) полковнику ОСОБА_3 з дружиною (ОСОБА_4.) надано для проживання квартиру за адресою: АДРЕСА_1. Протоколом Комісії від 30 березня 2010 року N 14 та п. 20 Списку розподілу житлової площі повторного заселення ОСОБА_3 надано згоду на заселення в цю квартиру. Відповідно до п. 5.1. протоколу житлової комісії гарнізону м. Києва від 05 вересня 2012 року N 22 відмовленоОСОБА_3 та ОСОБА_4 у погодженні надання їм службового житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, у зв'язку із ненаданням документів до облікової справи, а також не виконанням вимог ч. 2 п. 3.1., ч. 1 п. 3.9. та абз. 3 п. 9.8. Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Збройних Сил України та членам їх сімей жилих приміщень, затвердженої Наказом Міністра оборони України від 30 листопада 2011 року N 737. Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на їх думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанцій з підстав порушення правил предметної юрисдикції й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства (ч. 1 ст. 2 КАС України, в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду з позовом). Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Спором адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України). Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Як установлено судом, предметом розгляду у цій справі є рішення, дії та бездіяльність Київського квартирно-експлуатаційного управління та Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації щодо оформлення ордеру на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, тобто фактично ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулись із цим позовом з метою поновлення порушених, на їх думку, прав на поліпшення житлових умов. Органи місцевого самоврядування можуть бути як суб'єктами приватних правовідносин, так і суб'єктами публічних правовідносин. Причому статус державних чи місцевих органів влади визначається виключно нормами публічного права, незалежно від того, які права - цивільні чи публічні вони мають намір реалізувати. Суд зазначає, що у даній справі спір пов'язаний з реалізацією житлових прав особи, зокрема прав на поліпшення житлових умовтобто із цивільним правом, а тому Київське квартирно-експлуатаційне управління та Солом'янська районна в місті Києві державна адміністрація у таких відносинах владних управлінських функцій щодо позивачів не здійснюють. Права, за захистом яких звернулися до суду позивачі, виникають із житлових правовідносин. Спір про захист права конкретної фізичної особи на житло є не публічним, а приватноправовим. Держава, юридичні особи публічного права можуть бути учасниками цивільних відносин, а розгляд такого спору між ними проводиться за правилами цивільного судочинства. У цьому випадку той факт, що відповідачами є Київське квартирно-експлуатаційне управління, Житлова комісія гарнізону м. Києва та Солом'янська районна в м. Києві державна адміністрація, не змінює правову природу спірних відносин і не перетворює цей спір у публічно-правовий. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки пов'язані поновленням порушеного права особи отримати житло, то такі спори відносяться до захисту цивільних (житлових) прав, незалежно від участі у справі суб'єктів владних повноважень як відповідача. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі N 488/1176/14-а. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду з позовом) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. У порядку цивільного судочинства розглядаються спори щодо права особи на житло (приватизація житла, взяття на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, або зняття з такого обліку, надання житла, користування жилим приміщенням у будинку державного чи приватного жилого фонду, житлово-будівельних кооперативів, у гуртожитках, встановлення автономного опалення у приміщенні державного житлового фонду, зняття з реєстраційного обліку місця проживання за наявності спору, зобов'язання органу влади чи органу місцевого самоврядування здійснити необхідні дії щодо утримання в належному стані житлового будинку, виселення, а також спори щодо забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків тощо). Такі спори є житловими (цивільними) спорами, незалежно від участі у справі суб'єкта владних повноважень як відповідача. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанцій, що спір, який розглядається, не має публічно-правового характеру та не відповідає нормативному визначенню адміністративної справи, а тому не належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватися за нормами ЦПК України. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349, ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи наведене та керуючись статтями 242, 243, 250, 266, 310, 315, 316, 321, 322 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2018 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  20. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ Справа № 444/9519/12 Провадження № 14-10цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - ГудимиД.А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі також - позивач) до ОСОБА_3 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Бондар Я.М., Зубакової В.П., Соколан Н.О. Учасники справи: - позивач: Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», - відповідач: ОСОБА_3. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 24 грудня 2012 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Мотивував тим, що 3 червня 2006 року позивач і відповідач уклали кредитний договір (далі - договір), оформлений Заявою позичальника № DNH4KP40740967. За умовами договору відповідач отримав кошти у сумі 8 235,50 грн (далі - кредит) зі сплатою 25,08 % річних на 24 місяці (далі також - строк кредитування) і кінцевим терміном повернення - 3 червня 2008 року (далі також - термін закінчення кредитування). Оскільки відповідач зобов'язання за договором не виконував, станом на 10 грудня 2012 року виникла заборгованість у сумі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2. 15 березня 2013 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив заочне рішення про задоволення позовних вимог (далі - заочне рішення). 3. 22 червня 2015 року відповідач подав заяву про перегляд заочного рішення та застосування позовної давності. Мотивував тим, що суд не надіслав копію заочного рішення, а також взагалі не повідомляв відповідача про розгляд справи, з огляду на що він був позбавлений можливості реалізувати процесуальні права. На підставі статей 257 і 266 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України стверджував про пропуск позивачем позовної давності. 4. 10 серпня 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою задовольнив заяву відповідача та скасував заочне рішення. 5. 6 листопада 2015 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив рішення про задоволення позовних вимог: стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість за договором у розмірі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). 6. Суд першої інстанції обґрунтував рішення, зокрема, тим, що позивач звернувся до суду з позовною заявою 24 грудня 2012 року, тобто в межах спеціальної позовної давності, обумовленої сторонами у договорі, а саме: згідно з пунктом 5.5 «Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт)» (далі - Умови) позовна давність за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки (пені, штрафів) за договором встановлюється тривалістю 5 років. З огляду на це суд також дійшов висновку, що кінцевим терміном повернення коштів було 3 червня 2013 року. 7. Крім того, суд вказав, що сторони встановили строк дії договору, термін повернення кредиту, а також строк виконання зобов'язань зі щомісячного внесення платежів до 27 числа кожного місяця для погашення заборгованості за договором, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками та витратами, передбаченими Умовами. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. Відповідач в апеляційній скарзі звернув увагу на те, що суд неправильно встановив його згоду як сторони договору на збільшення позовної давності в Умовах. Обґрунтовуючи цю позицію, відповідач посилався на практику Верховного Суду України з розгляду аналогічних спорів у постановах у справах № 2-240цс14 від 11 лютого 2015 року, № 6-698цс15 від 10 червня 2015 року, № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. 9. 10 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове про відмову у задоволенні позову. 10. Суд апеляційної інстанції констатував, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. 11. Крім того, апеляційний суд встановив, що Умови, які визначають позовну давність тривалістю п'ять років, не містять підпису відповідача, а у заяві останнього № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року не зафіксована домовленість сторін про збільшення позовної давності. Відтак, сторони за взаємною згодою не збільшували позовну давність до п'яти років. 12. Такий висновок суд обґрунтував посиланням на постанови Верховного Суду України у справах № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року та № 6-1926цс15 від 4 листопада 2015 року. Згідно з позицією Верховного Суду України щодо застосування статті 259 ЦК України, висловленою у цих справах, Умови, пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо Умови не містять підпису позичальника. Крім того, відсутні належні та допустимі докази, які би підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву № DNH4KP40740967 від 3 червня 2006 року, а також те, що Умови містили збільшену позовну давність на момент підписання вказаної заяви, або що у подальшому Умови, зокрема щодо збільшення позовної давності, не змінювались. Крім того, у зазначеній заяві позичальника немає домовленості сторін щодо збільшення позовної давності. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 18 березня 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення процентів за користування кредитом і неустойки за порушення умов договору з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. Ухвала обґрунтована, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції встановив кінцевою датою повернення кредиту 3 червня 2008 року, а позивач звернувся з позовом до суду за захистом порушеного права у грудні 2012 року, тобто з пропуском позовної давності, про застосування якої заявив відповідач. Натомість, позивач у касаційній скарзі посилається, зокрема, на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15 року, в якій суд вказав, що проценти за кредитом і пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача у межах позовної давності. А оскільки нарахування процентів здійснюється до повного погашення заборгованості за кредитом, позивач вважає, що має право на отримання процентів і неустойки в межах позовної давності, яка повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу. 17. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду звернувся до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32). ЄСПЛ зауважує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)). 18. З огляду на це в ухвалі від 23 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, оскільки поза межами позовної давності вимоги задовольнятися не можуть, і сплив цього строку є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Позивач вказує на те, що відповідач кошти не повернув, договір не є розірваним або припиненим. З огляду на те, що у статті 599 ЦК України зазначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, то відповідно до умов договору відсутні підстави для припинення щомісячного нарахування відсотків на суму простроченої заборгованості за кредитом як плати за весь час фактичного користування кредитними коштами. Крім того, частина четверта статті 631 ЦК України визначає, що закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. 20. Оскільки розрахунок процентів позивач проводить до повного погашення заборгованості за кредитом, а проценти за своєю правовою природою є основною вимогою банку, то, на думку позивача, він має право на отримання процентів і неустойки за користування кредитними коштами за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року у межах визначеної статтею 257 ЦК України загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 21. Додатково зазначає, що договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку. Тому, на думку позивача, право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником терміну внесення кожного чергового платежу. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його внесення. 22. Позицію обґрунтовує посиланнями на постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-14цс14 та від 12 листопада 2014 року № 6-167цс14 і стверджує, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні цієї частини позовних вимог, не врахувавши правову позицію Верховного Суду України, викладену, зокрема, у постанові № 6-249цс15 від 29 грудня 2015 року. (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідача, викладена у запереченні на касаційну скаргу 23. 25 травня 2016 року від відповідача до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких він вказує на те, що позовна давність для стягнення заборгованості за договором почала спливати для позивача з 28 січня 2007 року, тобто з дня, наступного за днем, до якого згідно з договором мав бути здійснений черговий платіж на погашення кредитної заборгованості (останній такий платіж відповідач здійснив 27 грудня 2006 року). А тому, на думку відповідача, позовна давність спливла 28 січня 2010 року. 24. Крім того, на думку відповідача, навіть якщо керуватися визначеним у договорі терміном закінчення кредитування (3 червня 2008 року), то з дня його настання загальна позовна давність спливла у червні 2011 року, тобто задовго до звернення позивача у 2012 році до суду. 25. Щодо посилання позивача на постанову Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, то у ній проценти за кредитом і пеня підлягали стягненню з відповідача у межах позовної давності. 26. Тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року відповідач вважає законним і обґрунтованим, а у задоволенні касаційної скарги просить відмовити за безпідставністю. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 27. Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за договором, а саме заборгованості за кредитом, відсотками та пенею, а також штрафу (фіксованої частини та процентної складової) після спливу передбаченого договором строку кредитування. 28. Позивач оскаржив рішення апеляційного суду лише в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з відповідача процентів і неустойки. Обґрунтовує скаргу зокрема тим, що право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу за кредитом. А відтак, початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення терміну його погашення. Правовою підставою для нарахування процентів і неустойки до повного погашення заборгованості за кредитом вважає статтю 599 та частину четверту статті 631 ЦК України. (1.1) Щодо змісту понять «строк договору», «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» 29. Поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст. 30. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. 31. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України). 32. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). 33. Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору. 34. Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). 35. З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. 36. У цій справі сторони строк договору окремо не визначили, а погодили строк кредитування, термін закінчення кредитування, а також термін щомісячного виконання зобов'язання. Так, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 3 червня 2006 року сторони уклали договір, за умовами якого відповідач отримав строком на 24 місяці, тобто до 3 червня 2008 року включно, кредитні кошти у національній валюті у розмірі 8 235,50 грн, які зобов'язався повернути зі сплатою відсотків у розмірі 25,08 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом. 37. Повернення кредиту та сплату відсотків відповідач мав здійснювати щомісячними платежами, надаючи позивачеві до 27 числа кожного місяця кошти у сумі 441,31 грн (щомісячний платіж) упродовж строку кредитування. Тобто, сторони погодили порядок і строки виконання зобов'язання. (1.2.) Щодо виконання зобов'язання простроченого боржника після спливу строку (терміну) такого виконання 38. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти. 39. Тобто, зобов'язання з надання кредиту, його повернення та сплати процентів є основним, а зобов'язання зі сплати штрафу та пені є додатковим до основного. 40. Позивач обов'язки за умовами договору виконав, надавши кредитні кошти відповідачеві. Останній зобов'язався за договором повертати кредит з процентами періодичними платежами впродовж 24 місяців до 3 червня 2008 року включно. 41. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. 42. У відповідності зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). 43. Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. 44. Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 45. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. 46. Отже, після настання терміну внесення чергового платежу за договором і після спливу строку кредитування зобов'язання простроченого боржника за договором не припиняється. Так, зобов'язання може бути належно виконане простроченим боржником і після спливу позовної давності. Згідно з частиною першою статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. 47. У випадку спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу приймається судом до розгляду, проте сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини друга та четверта статті 267 ЦК України). (1.3) Щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики (кредиту) після спливу строку кредитування 48. Відповідно до частини другої статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. 49. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. 50. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 51. За умовами договору сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, який наданий на 24 місяці - до 3 червня 2008 року включно. 52. Відтак, у межах строку кредитування до 3 червня 2008 року відповідач мав, зокрема, повертати позивачеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами до 27 числа кожного місяця. Починаючи з 4 червня 2008 року, відповідач мав обов'язок незалежно від пред'явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування. 53. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 55. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. (1.4) Щодо перебігу позовної давності за вимогами, що складаються із сукупності прострочених щомісячних зобов'язань 56. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені)- тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). 57. Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. 58. Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила(частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята цієї статті). 59. Оскільки договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 60. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів. 61. Такий підхід відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України у постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13. Аналогічні висновки були сформульовані Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 3 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 і від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16. 62. Отже, оскільки за умовами договору відповідач мав виконувати зобов'язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів до 27 числа кожного місяця впродовж строку кредитування (24 місяці), перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. А тому встановлення строку кредитування у договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. 63. Відтак, за наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування, як це встановив суд апеляційної інстанції. 64. Позивач звернувся до суду з позовом 24 грудня 2012 року, тобто після спливу позовної давності навіть щодо останнього щомісячного платежу. Отже, висновок апеляційного суду про сплив позовної давності за вимогами позивача, включно з вимогою за процентами, по суті є правильним. (1.5) Щодо вимог про стягнення процентів за кредитом, нарахованих за останні три роки до дня звернення до суду 65. Суд апеляційної інстанції встановив, що позовна давність спливла у червні 2011 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у грудні 2012 року. У касаційній скарзі позивач просить про стягнення з відповідача процентів і неустойки, нарахованих лише за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року, тобто, як вважає позивач, у межах загальної позовної давності, розрахованої за три останні роки до дня подання позову. 66. З огляду на те, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом (див. пункт 54 цієї постанови), то після 3 червня 2008 року позивач не міг такі проценти нараховувати. 67. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 68. Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 24 грудня 2009 року до 24 грудня 2012 року позовна давність не може бути застосована. А тому вказана вимога є необґрунтованою. (1.6) Щодо вимог про стягнення неустойки, нарахованої за останній рік до дня звернення до суду 69. Підставою, яка породжує обов'язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). 70. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті). 71. За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності. 72. Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього кодексу. 73. На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені. 74. У постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 Верховний Суд України, аналізуючи приписи статей 266 і частини другоїстатті 258 ЦК України, дійшов висновку, що можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується. 75. Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. 76. Вказане не дає підстав для обчислення спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки за 12 останніх місяців перед зверненням позивача до суду у справі № 444/9519/12, оскільки на відміну від неї у справі № 6-116цс13 строк кредитування на момент звернення до суду не сплив, з огляду на що Верховний Суд України дійшов відповідного висновку. 77. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги, зокрема, про стягнення неустойки. 78. Позовна вимога про стягнення неустойки може бути додатковою як до вимоги про стягнення заборгованості за кредитом, так і до вимоги про стягнення процентів за кредитом. 79. Суд апеляційної інстанції встановив факт пропуску позивачем позовної давності, зокрема, щодо вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за кредитом. Крім того, оскільки після спливу визначеного договором строку кредитування право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося (див. пункт 54 цієї постанови), то спливла і позовна давність за вимогою про сплату процентів за цим кредитом. 80. Оскільки позовна давність до основної вимоги спливла до звернення позивача до суду, вважається, що позовна давність спливла і до додаткової його вимоги про стягнення з відповідача штрафу та пені. Відтак, не може бути стягнута неустойка, нарахована на суму заборгованості за вимогами, щодо яких позовна давність була пропущена. 81. Крім того, оскільки право позивача нараховувати проценти за кредитом припинилося зі спливом строку кредитування (див. пункт 54 цієї постанови), то необґрунтованою є вимога позивача про стягнення нарахованої на проценти неустойки за один рік до його звернення до суду. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 82. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами відповідача про те, що позивач пропустив позовну давність, а також з таким висновком суду апеляційної інстанції і вважає аргументи, наведені позивачем у касаційній скарзі, необґрунтованими. 83. Для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. 84. У постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-900цс16 Верховний Суд України констатував, що є неправильними та не відповідають нормам матеріального права висновки судів про те, що позовна давність не спливла щодо частини щомісячних платежів за кредитом, право на стягнення яких виникло у межах трьох років до дня звернення банку з позовом до суду. Вказане підтверджує позицію Великої Палати Верховної Суду про наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15. 85. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 86. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 87. Неправильне визначення судом апеляційної інстанції початку перебігу позовної давності за вимогами про стягнення заборгованості за договором з дати закінчення строку кредитування не призвело до ухвалення незаконного рішення. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року по суті є правильним, а тому залишає його без змін. (2.2) Щодо судових витрат 88. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 921,29 грн, понесені відповідачем у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 89. За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. 90. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. 91. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. 92. Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 93. Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу). З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2016 року залишити без змін. 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (адреса: вулиця М. Грушевського, будинок 1д, місто Київ, 01001; ідентифікаційний код: 14360570) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 921 (дев'ятсот двадцять одну) грн 29 коп.судових витрат за подання апеляційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А.ГудимаСудді:Н.О.АнтонюкО.Б.Прокопенко С.В.БакулінаЛ.І.Рогач В.В.БританчукІ.В.Саприкіна В.І.ДанішевськаО.М.Ситнік О.С.ЗолотніковО.С.Ткачук О.Р.КібенкоВ.Ю.Уркевич В.С.КнязєвО.Г.Яновська Л.М.Лобойко Повний текст постанови підписаний 20 червня 2018 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/74838904
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 402/428/16-ц Провадження N 14-327цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, третя особа - орган опіки та піклування Йосипівської сільської ради Ульяновського району Кіровоградської області (далі - орган опіки та піклування), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року у складі судді Терновенко А.В. та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2017 року у складі колегії суддів Франко В.А., Потапенка В.І., Черненко В.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - орган опіки та піклування, про визначення місця проживання малолітньої дитини та ВСТАНОВИЛА: У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що із січня 2004 року по вересень 2007 року він та ОСОБА_4 перебували у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу, мають спільну дитину - сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, який після припинення фактичних шлюбних відносин залишився проживати зі своєю матір'ю ОСОБА_4 У березні 2016 року відповідачка переїхала до іншого міста на постійне місце проживання, однак малолітній ОСОБА_6 відмовився змінювати місце проживання у зв'язку з погіршенням відносин з матір'ю та її співмешканцем. Також дитина не бажає змінювати школу і хоче проживати з батьком. На думку позивача, син повинен проживати саме з ним, оскільки на теперішній час він має власний бізнес, стабільний самостійний істотний дохід, його робочий день дозволяє відвозити сина до школи, займатися з ним підготовкою до уроків, проводити разом дозвілля та іншим чином піклуватися про нього. Крім того, він проживає разом зі своєю матір'ю, яка перебуває на пенсії та має сили й бажання доглядати за своїм онуком, коли позивача не буде вдома. Він проживає у будинку із сучасним ремонтом та обладнанням, де створені всі умови для проживання та виховання дитини, у сина є умови для занять і відпочинку, окрема кімната, яка облаштована дитячими меблями та комп'ютером, є полиці з дитячими книгами та іграшками. Крім того, позивач вважає, що зміна школи негативно вплине на психоемоційний стан дитини. Натомість відповідач не має постійного доходу для матеріального забезпечення умов проживання їхнього сина. Офіційно ОСОБА_4 не працевлаштована та мешкає у квартирі своєї знайомої в іншому місті. Позивач вважає, що проживання з ним відповідає інтересам сина. Він не чинитиме жодних перешкод для спілкування матері із сином і готовий зі свого боку сприяти тому, щоб дитина не була позбавлена піклування матері. Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просив визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з ним за адресою: АДРЕСА_1 Рішенням Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_3 за місцем постійного проживання батька на АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, незважаючи на принцип Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (XIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року (далі - Декларація прав дитини), яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, суд при прийнятті рішення керується пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яким передбачено, що в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а зібрані у справі докази з урахуванням думки дитини та висновку органу опіки та піклування вказують на те, що проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_3 найкраще забезпечить інтереси дитини. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 відхилено. Рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року залишено без змін. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що інтереси дитини у вирішенні цього спору є першочерговими і за сукупності доказів, наданих сторонами, обставин справи суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що саме проживання з батьком відповідатиме інтересам дитини. Апеляційний суд також зауважив, що ОСОБА_4 зустрічного позову про визначення місця проживання дитини з нею до суду не подавала. У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не дослідили всіх наведених відповідачем обставин, указаних у запереченнях на позовну заяву. Суди не врахували принципу 6 Декларації прав дитини, яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, яких під час судового розгляду встановлено не було. Апеляційний суд розглянув справу, незважаючи на клопотання представника відповідача про неможливість прибуття в судове засідання у зв'язку з важкими погодними умовами, що є безумовною підставою для скасування судового рішення. У червні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких посилається на те, що судові рішення попередніх інстанцій є законними й обґрунтованими, а наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують. Позивач указує на те, що посилання в касаційній скарзі на неврахування доказів, чи недослідження будь-яких обставин судами є неправдивими, оскільки суди дослідили усі надані сторонами докази та з'ясували всі наведені обставини, а ОСОБА_4 протягом усього часу розгляду справи в суді першої інстанції штучно затягувала її розгляд, зловживаючи своїми процесуальними правами. У червні 2017 року орган опіки та піклування подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких указує на законність оскаржуваних судових рішень та просить відхилити касаційну скаргу, оскільки проживання малолітньої дитини сторін з батьком найкращим чином буде відповідати інтересам дитини. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження, а ухвалою від 27 червня 2018 року - справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на статті 402, 404, підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та принципу 6 Декларації прав дитини, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-564цс17. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення - без змін, при цьому також вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України. Суди у справі, що розглядається, установили, що батьками малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 У період із 2007 року до березня 2016 року дитина за спільною згодою батьків проживала з матір'ю ОСОБА_4 Із березня 2016 року дитина почала проживати з батьком, оскільки мати залишила постійне місце проживання у м. Благовіщенському та виїхала на місце постійного проживання до м. Херсона. Спір щодо місця проживання малолітньої дитини виник у сторін у травні 2016 року, після того, як ОСОБА_4 виявила бажання забрати дитину на постійне місце проживання до м. Херсона. Добровільної спільної згоди щодо визначення місця проживання малолітньої дитини за місцем проживання матері сторони не досягли. Із заявою про визначення місця проживання малолітньої дитини до органу опіки та піклування сторони не зверталися. 21 липня 2016 року розпорядженням першого заступника голови Благовіщенської районної державної адміністрації від 21 липня 2016 року N 174-р вирішено питання про право участі ОСОБА_4 у вихованні малолітнього сина та спілкуванні з ним, який, як установлено, проживає з батьком ОСОБА_3 на АДРЕСА_1. Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд керувався тим, що і позивач, і відповідачка мають позитивні характеристики. Позивач працює на постійній основі в Приватному підприємстві "Агро форт" виконавчим директором, має постійний заробіток. Починаючи з народження дитини до теперішнього часу батько бере участь у вихованні дитини, що підтвердила ОСОБА_4 Згідно з довідкою відділу державної виконавчої служби Ульяновського територіального управління юстиції від 18 травня 2016 року N 211/02/1 відсутня заборгованість з виплати аліментів. На підтвердження позовних вимог позивач надав суду акти обстеження житлово-побутових умов від 27 квітня та 20 вересня 2016 року. Відповідно до сертифіката про проходження профілактичного наркологічного огляду від 22 вересня 2016 року серії 1ОААЕ N 112155 та висновку про стан здоров'я від 04 травня 2016 року ОСОБА_3 визнаний здоровим. Відповідачка працює в Херсонській обласній клінічній лікарні на посаді фельдшера-лаборанта лабораторного відділення з 01 червня 2016 року. Доказів про житлово-побутові умови ОСОБА_4 суду не надано. Відповідно до сертифікату про проходження профілактичного наркологічного огляду від 23 травня 2016 року серії 2РРР N 808380 та довідок про стан здоров'я від 27 травня 2016 року ОСОБА_4 визнана здоровою. На підставі зібраних у справі доказів суд вважав установленим, що ОСОБА_4, виїхавши на постійне місце проживання до м. Херсона, створила іншу сім'ю, перебуває у фактичних шлюбних відносинах з іншим чоловіком, з яким у малолітнього ОСОБА_6 склалися напружені відносини, про що заявив сам малолітній у своїй розповіді та підтвердила свідок ОСОБА_8 Крім цього, на час виїзду до м. Херсона ОСОБА_4 залишила свого малолітнього сина бабі ОСОБА_8, яка проживає в іншій місцевості, та яка передала малолітнього ОСОБА_6 його батькові ОСОБА_3 і повернулася по нього лише в травні 2016 року. Висновком органу опіки та піклування від 08 грудня 2016 року визнано за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_6 з його батьком ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Згідно з абзацом другим принципу 7 Декларації прав дитини найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за її освіту і навчання; ця відповідальність лежить перш за все на батьках. При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо. Визначаючи місце проживання дитини з батьком, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, надав належну оцінку наявним у справі доказам, на підставі яких достатньо повно установив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Зокрема, зібрані докази свідчать про те, що позивач постійно піклується про дитину, бере участь у духовному та фізичному розвиткові; за межами шкільного навчання дитина відвідує додаткові заняття з іноземної мови, гуртки, є членом клубу дитячого боулінгу (м. Умань); батько вчить з дитиною уроки; на час розгляду справи дитина надає більшої прихильності батькові; у позивача наявне упоряджене жиле приміщення, створено умови належного виховання та розвитку дитини. За бажанням малолітнього ОСОБА_6 батько не заперечує щодо спілкування з матір'ю та бабами. Статтею 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед установленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Зі змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що суди надали належну оцінку зібраним у справі доказам, достатньо повно встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303, 304 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) перевірив наведені в апеляційній скарзі доводи та навів висновки на їх спростування, внаслідок чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам статті 315 цього Кодексу. Наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Стосовно постанов Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-564цс17, від висновків яких щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі "C.G. та інші проти Болгарії", заява N 1365/07; пункт 170 рішення від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", заява N 21722/11). Як неодноразово зазначав ЄСПЛ, формулювання законів не завжди чіткі.Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31, 32 рішення від 11 листопада 1996 рокуу справі "Кантоні проти Франції", заява N 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11). Принцип правової визначеності, на думку ЄСПЛ, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (пункт 61 рішення від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії", заява N 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (пункт 123 рішення від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви у м. Люпені проти Румунії", заява N 76943/11). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (пункт 36 рішення від 22 листопада 1995 року у справі "С. В. проти Сполученого Королівства", заява N 20166/92). Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів у тлумаченні, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба у з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (пункт 65 рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява N 20372/11; пункт 93 рішення від 21 жовтня 2013 року у справі "Дель Ріо Прада проти Іспанії", заява N 42750/09). У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що, незважаючи на принцип 6 Декларації прав дитини, яким передбачено, що малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю лише за виняткових обставин, суд при прийнятті рішення надає перевагу частині першій статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року та керується цією нормою, яка передбачає, що в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а зібрані у справі докази з урахуванням думки дитини та висновку органу опіки та піклування вказують на те, що проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_3 найкраще забезпечить інтереси дитини. Натомість у постанові Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2445цс16, у якій також розглядалося питання визначення місця проживання малолітньої дитини, зазначено, що у принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір'ю. Подібні висновки про обов'язковість судів брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини про те, що малолітня дитина не повинна бути розлучена зі своєю матір'ю, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, містяться й у постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі N 6-564цс17. Таким чином, у зазначених постановах Верховний Суд України зробив висновок про те, що до правовідносин, що виникають з визначення місця проживання дитини, суди повинні обов'язково застосовувати норми принципу 6 Декларації прав дитини про недопустимість розлучення дитини з матір'ю, крім випадків, коли є виняткові обставини. У статтях 8, 9 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. У статті 10 ЦПК України визначений виключний перелік законодавчих актів, відповідно до яких суд повинен розглядати справи. Згідно із частинами першою - п'ятою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Крім того, суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Також суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 29 червня 2004 року N 1906-IV "Про міжнародні договори України" (далі - Закон N 1906-IV) міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). У пунктах "а", "b" частини першої статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року визначено, що для цілей цієї Конвенції "договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування; "ратифікація", "прийняття", "затвердження" і "приєднання" означають, залежно від випадку, міжнародний акт, який має таке найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов'язковість для неї договору. Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону N 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Декларація прав дитини не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою. Таким чином, Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. Відповідно до частин першої, другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу. За частинами першою, другою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. При цьому під забороною розлучення дитини зі своєю матір'ю в контексті Декларації прав дитини слід розуміти не обов'язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі й матері, прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року. У частині першій статті 3 цієї Конвенції закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. При цьому положення вказаної Конвенції, яка ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому, як правильно вважала колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Таким чином, з досягненням віку 10 років у дитини з'являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема, у визначенні місця проживання. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди. Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються. Ухвалюючи рішення у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13), ЄСПЛ указав на те, що при визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два міркування: по-перше, у найкращих інтересах дитини зберегти її зв'язки із сім'єю, крім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або неблагополучна; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (пункт 100 рішення від 16 липня 2015 року у справі "Мамчур проти України", заява N 10383/09). У зазначених справах ЄСПЛ не визначав обов'язкового врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини. Підсумовуючи, слід зазначити, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі N 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі N 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов'язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір'ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року. Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суди при вирішенні цього спору врахували указані завдання цивільного судочинства з огляду на установлені обставини справи та зміст оскаржуваних судових рішень. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З огляду на вказане, оскаржувані судові рішення у цій справі необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 залишити без задоволення. Рішення Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 904/1182/17 Провадження N 12-195гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_3 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2017 року, ухвалене суддею Воронько В.Д., та постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 липня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Євстигнеєва О.С., Кузнецова В.О., Пархоменко Н.В., у справі Господарського суду Дніпропетровської області за позовом Кам'янської міської ради Дніпропетровської області (далі - Рада) до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3) про стягнення 359 573,95 грн Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. Рада звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ФОП ОСОБА_3 про стягнення збитків у сумі 359 573,95 грн внаслідок недоотриманої орендної плати за період з 01 січня 2014 року по 30 червня 2016 року за користування ним земельною ділянкою без правовстановлюючих документів. 2. Мотивувала тим, що ОСОБА_3 є власником нерухомого майна, а саме: комплексу виробничо-побутових приміщень загальною площею 1 517,3 кв. м під номером АДРЕСА_1 Дніпропетровської області. Зазначене нерухоме майно належить ОСОБА_3 на праві власності. При цьому він використовує земельну ділянку, на якій розташований цей комплекс, без виникнення права власності, користування та державної реєстрації цих прав відповідно до вимог статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). 3. Враховуючи відсутність зареєстрованих за будь-якими юридичними або фізичними особами прав, з урахуванням статей 12, 80, 83 ЗК України, ця земельна ділянка перебуває у власності територіальної громади міста Кам'янське. 4. Оскільки ОСОБА_3 у вказаний період користувався земельною ділянкою комунальної власності без оформлення документів, що посвідчують право на неї, Рада звернулася з цим позовом про стягнення завданих їй збитків у вигляді орендної плати. Фактичні обставини справи, установлені судами 5. Згідно з рішенням Дніпродзержинської міської ради 27 травня 2008 року за N 395-22/V "Про набуття (припинення) юридичними та фізичними особами права користування земельними ділянками несільськогосподарського призначення, які надаються у користування по матеріалах інвентаризації" Відкритому акціонерному товариству "Будівельні матеріали та будівництво" (далі - ВАТ "Будівельні матеріали та будівництво") надано в оренду земельну ділянку площею 13 814 кв. м за вказаною адресою строком на 3 роки. 6. 10 червня 2009 року між ВАТ "Будівельні матеріали та будівництво" (продавець) і фізичною особою ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу комплексу виробничо-побутових приміщень загальною площею 1 517,3 кв. м під номером АДРЕСА_1 (в подальшому перейменованому на м. Кам'янське) Дніпропетровської області. 7. Право власності на придбаний ОСОБА_3 комплекс виробничо-побутових приміщень підтверджено довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкту нерухомого майна (а. с. 16-17, т. 1). 8. За умовами пункту 7 вказаного договору купівлі-продажу сторони домовилися протягом трьох днів після нотаріального посвідчення договору подати до органу місцевого самоврядування документи про вилучення земельної ділянки, на якій розташований цей комплекс, із користування продавця з метою надання права користування покупцю, який зобов'язався переоформити це право. У випадку не оформлення права користування земельною ділянкою до 30 червня 2009 року, покупець зобов'язався починаючи з 01 липня 2009 року відшкодовувати продавцю витрати у вигляді орендної плати на цю земельну ділянку до 20-го числа наступного за останнім календарним днем звітного місяця. 9. 30 липня 2009 року Дніпродзержинська міська рада прийняла рішення "Про набуття (припинення) юридичними та фізичними особами права користування земельними ділянками несільськогосподарського призначення, які надаються у користування по матеріалах інвентаризації" за N 727-40/V, згідно з пунктом 7 якого вирішила вилучити з користування ВАТ "Будівельні матеріали та будівництво" земельну ділянку по АДРЕСА_1 Дніпропетровської області загальною площею 1,3814 га у зв'язку з відчуженням нерухомого майна (підпункт 7.3), визнати таким, що частково втратив чинність пункт 6 додатка до рішення Ради від 27 травня 2008 року N 395-22/V (підпункт 7.3.1), та зобов'язати ОСОБА_3 оформити документи на землекористування (підпункт 7.3.2). 10. 31 липня 2013 року Дніпродзержинська міська рада прийняла рішення N 844-39/VІ "Про набуття (припинення) прав на землю", згідно з пунктом 11 якого вирішила надати громадянину ОСОБА_3 дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 Дніпропетровської області для розміщення виробничо-побутових приміщень та зобов'язати його сплатити земельні платежі за весь час користування нею. 11. 08 грудня 2015 року заступником начальника відділу самоврядного контролю департаменту комунальної власності та земельних відносин Дніпродзержинської міської ради і головним спеціалістом відділу самоврядного контролю департаменту комунальної власності та земельних відносин Дніпродзержинської міської ради проведено обстеження земельної ділянки площею 13 814 кв. м під номером АДРЕСА_1 Дніпропетровської області. За результатами обстеження складено акт, яким зафіксовано, що в порушення статей 125, 126 ЗК України документів на право користування земельною ділянкою на момент обстеження не оформлено. 12. У подальшому місто Дніпродзержинськ переіменовано на місто Кам'янське, у зв'язку з чим Кам'янська міська рада Дніпропетровської області є правонаступником Дніпродзержинської міської ради Дніпропетровської області. 13. Комісією з питань визначення розміру збитків, заподіяних власникам землі та землекористувачам, складено акт визначення розміру збитків, заподіяних міській раді внаслідок використання земельних ділянок м. Кам'янське, якою визначено розмір завданих ОСОБА_3 міському бюджету збитків у сумі 359 573,95 грн. Цей акт затверджений рішенням виконавчого комітету Кам'янської міської ради від 28 вересня 2016 року N 271. 14. Оскільки вимога Департаменту комунальної власності земельних відносин та реєстрації речових прав на нерухоме майно Кам'янської міської ради від 05 жовтня 2016 року до ОСОБА_3 про добровільну сплату збитків за використання земельної ділянки у період з 01 січня 2014 року по 30 червня 2016 року без оформлення правовстановлюючих документів залишена останнім без задоволення, Рада звернулася до господарського суду з цим позовом про їх стягнення з ФОП ОСОБА_3 При цьому позивач послався на те, що ОСОБА_3 згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, зареєстрований як фізична особа-підприємець 27 липня 2001 року. 15. Отже, Рада вказує, що факт бездіяльності ОСОБА_3 стосовно розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки свідчить про його умисне ухилення від укладення договору оренди та від сплати за землекористування. Вважає, що докази у справі достовірно вказують на те, що у зазначений період відповідач користувався земельною ділянкою, не оформив і не зареєстрував право оренди та не сплатив власнику орендну плату. Зазначає, що недоотримані доходи територіальної громади є збитками, які мають бути стягнуті з ФОП ОСОБА_3 Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 16. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2017 року позов задоволено частково: стягнуто з ФОП ОСОБА_3 на користь Ради 39 494,83 грн збитків внаслідок недоотримання орендної плати за користування земельною ділянкою у заявлений період. 17. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 липня 2017 року вищевказане рішення місцевого господарського суду змінено в частині визначення належної до стягнення з ФОП ОСОБА_3 сумизбитків, яку присуджено до стягнення на користь Ради у заявленому нею розмірі - 359 573,95 грн. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 18. У травні 2018 року ОСОБА_3 звернувся з касаційною скаргою про скасування судових рішень господарських судів попередніх інстанцій та закриття провадження у справі. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_3 набув право власності на комплекс виробничо-побутових приміщень як фізична особа, а тому права й обов'язки щодо використання земельної ділянки під таким об'єктом виникли у нього як у фізичної особи. Позивач рішенням від 30 липня 2009 року вилучив спірну земельну ділянку з користування ВАТ "Будівельні матеріали та будівництво" та зобов'язав ОСОБА_3 як фізичну особу оформити документи на землекористування. Також позивач рішенням від 31 липня 2013 року надав дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_3 як громадянину. Вказане, на думку скаржника, свідчить про те, що спір є цивільно-правовим, а справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства, тоді як господарськими судами попередніх інстанцій порушено правила суб'єктної юрисдикції. Доводи інших учасників справи 20. Позивач відзиву на касаційну скаргу не надав. Надходження касаційної скарги на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду 21. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 21 червня 2018 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини шостої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. 22. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 20 серпня 2018 року прийняла цю справу до розгляду у зв'язку з посиланням ОСОБА_3 у касаційній скарзі на порушення правил суб'єктної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 23. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення Ради з даним позовом та на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 24. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 25. Відповідно до частин першої та другої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення Ради з даним позовом та на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 26. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього ж Кодексу у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України). Отже, на момент звернення до суду у цій справі сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці. 27. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 28. Відповідно до статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єктами господарювання є: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. 29. Згідно із статтею 3 ГК Українипід господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. 30. Рада звернулася до суду з позовом, в якому просить стягнути з ФОП ОСОБА_3 збитки у вигляді орендної плати, завдані використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів. При цьому, позивач вважає, що земельна ділянка використовується ОСОБА_3 як фізичною особою - підприємцем. Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_3 зареєстрований як фізична особа - підприємець 27 липня 2001 року. 31. Разом з тим, суди мали встановити факт участі відповідача у спірних відносинах саме як фізичної особи - підприємця. 32. Як зазначалось вище, ОСОБА_3 на підставі договору купівлі - продажу придбав у ВАТ "Будівельні матеріали та будівництво" комплекс виробничо-побутових приміщень. 33. У подальшому Рада ухвалила рішення про: вилучення з користування ВАТ "Будівельні матеріали та будівництво" земельної ділянки у зв'язку з відчуженням нерухомого майна; зобов'язання ОСОБА_3 оформити документи на землекористування; надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо її відведення громадянину ОСОБА_3 34. Суди також встановили, що проекти землеустрою стосовно відведення земельної ділянки ОСОБА_3 не розроблені, тоді як на ній знаходиться об'єкт нерухомого майна, власником якого він є. 35. Відтак судами не встановлено, що у спірних земельних правовідносинах, зокрема, стосовно використання відповідачем земельної ділянки і забезпечення розроблення проектів землеустрою відповідач брав участь саме як фізична особа-підприємець. 36. Частиною другою статті 2 та статтею 80 ЗК України визначено, що суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. 37. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду, зокрема, громадянам та юридичним особам України (частина друга статті 93 ЗК України). 38. Отже, використання земельної ділянки фізичною особою не пов'язується з її державною реєстрацією як підприємця. Крім того, наявність такого статусу не може свідчити про те, що фізична особа - підприємець виступає у такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо використання земельної ділянки. 39. Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач придбав об'єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці комунальної власності, й отримав дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою для складання документів, які посвідчують право оренди на цю земельну ділянку. 40. Передання в оренду земельних ділянок комунальної власності громадянам у разі розташування на цих ділянках об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд), які перебувають у їх власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 123 ЗК України (частина третя статті 124 цього Кодексу). 41. Надання земельних ділянок комунальної власності в користування здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема, у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу й об'єднання) та в інших випадках, якщо ділянка не зареєстрована в Державному земельному кадастрі, і право власності на неї не зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни меж і цільового призначення такої земельної ділянки (частина перша статі 123 ЗК України). 42. Відповідно до частини другої статті 120 ЗК України якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Поновлення договору оренди землі регулюється статтею 20 Закону України "Про оренду землі". 43. За змістом вказаних приписів перехід права оренди, поновлення договору оренди, користування земельною ділянкою без правових підстав, отримання у користування (оренду) земельної ділянки комунальної власності та вчинення дій, спрямованих на виготовлення документації із землеустрою, не залежать від наявності у фізичної особи статусу підприємця. 44. Наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості, зокрема, у правовідносинах з користування земельною ділянкою та у правовідносинах щодо замовлення документації із землеустрою. 45. Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 23 травня 2018 року у справі N 629/4628/16-ц та від 27 червня 2018 року у справі N 749/230/15-ц. 46. За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами та вважає помилковими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства. 47. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства. При цьому помилковими є висновки місцевого й апеляційного господарських судів про те, що справа підлягає розгляду у порядку господарського судочинства лише тому, що ОСОБА_3 з 27 липня 2001 року є фізичною особою-підприємцем. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 48. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу. 49. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 50. Пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі. 51. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що цей спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, відповідно рішенняГосподарського суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2017 року та постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 липня 2017 року підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України. Щодо судових витрат 52. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Керуючись статтями 231, 300 - 302, 308, 313 - 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2017 року та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 липня 2017 року у справі N 904/1182/17скасувати. 3. Провадження у справі N 904/1182/17 закрити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік Л.М. Лобойко О.С. Ткачук Н.П. Лященко В.Ю. Уркевич Яновська О.Г.