Search the Community

Showing results for tags 'большая палата'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 1,084 results

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/20084/14 Провадження N 11-174ас18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження заяву Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ "КБ "Приватбанк") про перегляд судових рішень у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України (далі - Кабмін), треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра" (далі - ПАТ "КБ "Надра"), ПАТ КБ "Приватбанк", Публічне акціонерне товариство "Альфа-банк" (далі - ПАТ "Альфа-банк"), про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови, УСТАНОВИЛА: У грудні 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовами (з урахуванням уточнених позовних вимог) про визнання незаконними, нечинними та часткове скасування пунктів 1 та 2 постанови Кабміну від 26 листопада 2014 року N 662 "Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" (далі - постанова Кабміну N 662). Окружний адміністративний суд м. Києва ухвалою від 4 березня 2015 року вказані позовні заяви об'єднав в одне провадження. Суди розглядали справу неодноразово. Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 7 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовив. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 22 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасував, позов задовольнив частково: визнав незаконною та нечинною постанову Кабміну N 662 в частині: - пункту 1 Змін, що вносяться до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів (далі - Зміни), зокрема текст "після слів "заставлене майно" доповнити словами " (крім випадку, передбаченого пунктом 11 цього переліку)"; доповнити розділ пунктом 11 такого змісту: "11. Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу". - пункт 2 Змін, зокрема текст "Доповнити перелік після розділу "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами" новим розділом такого змісту: "Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин" 2. Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості". У задоволенні решти позовних вимог суд апеляційної інстанції відмовив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 1 листопада 2017 року касаційні скарги Кабміну та ПАТ "КБ "Приватбанк" залишив без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року без змін. 15 листопада 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до Верховного Суду України із заявою (з урахуванням доповнення до неї) про перегляд цього рішення з підстав, установлених пунктами 1, 2, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, на підтвердження чого додало копії постанови Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року (N К/9991/34681/11), ухвали цього ж суду від 24 листопада 2015 року (N К/800/24829/15), постанови Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року (N 910/32719/15), ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року (N 761/28870/15-ц), 4 жовтня 2017 року (N 523/6518/15-ц), 1 листопада 2017 року (N 761/2573/15-ц), постанов Верховного Суду України від 11 липня 2012 року (N 6-63цс12), 4 лютого 2015 року (N 6-238цс14), 20 травня 2015 року (N 6-158 цс15), 9 вересня 2015 року (N 6-483цс15), 3 лютого 2016 року (N 6-2947цс15), 22 червня 2016 року (N 6-197цс16), 6 липня 2016 року (N 6-969цс16), 30 листопада 2016 року (N 308/22362/13-ц), 5 липня 2017 року (N 754/9711/14-ц). Заявник просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року скасувати, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 7 листопада 2016 року залишити в силі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС викладено в новій редакції. Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) установлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. За приписами підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки справа за заявою ПАТ "КБ "Приватбанк" згідно із частиною другою статті 241 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат в адміністративних та господарських справах Верховного Суду України, то її відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" цього Кодексу (у редакції Закону N 2147-VIII) Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 лютого 2018 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який відповідно до підпункту 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 12 березня 2018 року відкрив провадження у справі за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до Кабміну, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, ПАТ "КБ "Надра", ПАТ "КБ "Приватбанк", ПАТ "Альфа-банк", про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови, а ухвалою від 8 червня 2018 року призначив справу до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені у заяві доводи, а також доводи, що містяться у запереченні ОСОБА_4 та поясненні Кабміну, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди попередніх інстанцій встановили, що на виконання вимог статті 87 Закону України від 2 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) Кабмін прийняв постанову від 29 червня 1999 року N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" (далі - Перелік). Відповідно до пункту 1 цієї постанови (в редакції до 26 листопада 2014 року) документами, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, є нотаріально посвідчені угоди, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно. При цьому для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченої угоди; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Постановою Кабміну N 662 до зазначеного Переліку внесено зміни, відповідно до яких, серед іншого, в абзаці першому пункту 1 після слів "заставлене майно" доповнено словами " (крім випадку, передбаченого пунктом 1 цього Переліку)". Крім того, розділ "Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами" доповнено пунктом 11 такого змісту: "Іпотечні договори, що передбачають право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення платежів за основним зобов'язанням до закінчення строку виконання основного зобов'язання. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого іпотечного договору; б) оригінал чи належним чином засвідчена копія договору, що встановлює основне зобов'язання; в) засвідчена стягувачем копія письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, що була надіслана боржнику та майновому поручителю (в разі його наявності), з відміткою стягувача про непогашення заборгованості; г) оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання; ґ) довідка фінансової установи про ненадходження платежу". Також Перелік доповнено розділом "Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин" та пунктом 2 такого змісту: "Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості". Суди також установили, що позивачі є сторонами кредитних та іпотечних договорів, укладених за участю банківських установ, за якими позивачі мають прострочену заборгованість. Листом від 12 грудня 2014 року Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" повідомило позивача ОСОБА_3, що в разі невиконання ним умов кредитного договору банк може звернутись до суду або відповідно до постанови Кабміну N 662 до нотаріуса для вчинення виконавчого напису на кредитному договорі. Вважаючи оскаржувану постанову незаконною, позивачі звернулися із цим позовом до суду. Відповідно пункту 1 частини першої статті 237 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Підставою звернення з такою заявою ПАТ "КБ "Приватбанк" зазначає неоднакове, на його думку, застосування судами касаційної інстанції в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 46, 87, 88 Закону N 3425-XII. На підтвердження таких доводів заявник додав до заяви копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року (N К/800/24829/15), Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року (N 910/32719/15), Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня, 4 жовтня та 1 листопада 2017 року (N 761/28870/15-4, 523/6518/15-ц, 761/2573/15-ц відповідно). У справі, яка розглядається, позивачі оскаржують пункти постанови Кабміну N 662, якою внесено зміни до постанови Кабміну від 29 червня 1999 року N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів". Однак, як убачається зі змісту ухвал Вищого господарського суду України від 7 вересня 2016 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 листопада 2017 року, позовні вимоги у цих справах стосувалися визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Тому ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що ці рішення судів касаційної інстанції не є такими, що прийняті у подібних правовідносинах та можуть бути підставою для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року у цій справі. Ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня та 4 жовтня 2017 року, не містить висновків щодо застосування норм матеріального права, оскільки судами касаційної інстанції у цих справах скасовані рішення судів попередніх інстанцій, а справи направлено на новий розгляд до судів першої та апеляційної інстанцій, тобто рішення по суті позову не прийнято. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. На підтвердження неоднакового застосування норм процесуального права ПАТ "КБ "Приватбанк" надало постанову Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року (К/9991/34681/11), у якій, на думку заявника, цей суд по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосував положення частини другої статті 171 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, а саме про те, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, тобто особа повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта. Разом з тим, як убачається зі змісту постанови Вищого адміністративного суду України від 14 грудня 2011 року, наданої на підтвердження неоднакового застосування норм процесуального права, у цій справі суд дійшов висновку, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано. У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки позивачі уклали кредитні та іпотечні договори з банківськими установами, мають повідомлення стосовно прострочення заборгованості, що вказує на можливість застосування до них оскаржуваного нормативно-правового акта в майбутньому, тому вони мають право оскаржити такий акт до суду. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними твердження ПАТ "КБ "Приватбанк" про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права у справі що розглядається та у справі, рішення у якій надано нарівняння. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 237 КАС, чинного до 15 грудня 2017 року, судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Аналіз рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, та постанов Верховного Суду України від 11 липня 2012 року, 4 лютого 2015 року, 20 травня, 9 вересня 2015 року, 3 лютого, 22 червня, 6 липня та 30 листопада 2016 року, 5 липня 2017 року не дає підстав вважати, що висновок Вищого адміністративного суду України не відповідає висновкам щодо застосування норм матеріального права, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України, оскільки рішення у цих справах стосувалися іншого правового регулювання. Так, у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року спір стосувався стягнення заборгованості за кредитним договором; у постанові від 4 лютого 2015 року - зобов'язання старшого державного виконався відділу примусового виконання рішення управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Дніпропетровській області зняти арешт з нерухомого майна, що є предметом іпотеки, накладеного в порядку виконання рішення суду та надання до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про зняття арешту з нерухомого майна; у постанові від 20 травня 2015 року - визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню; у постанові від 9 вересня 2015 року - стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки; у постанові від 3 лютого 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, у постанові від 22 червня 2016 року - усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення; у постанові від 6 липня 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки; у постанові від 30 листопада 2016 року - звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та визнання частково недійсним кредитного договору; у постанові від 5 липня 2017 року - визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 242 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися (частина перша статті 244 КАС в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду). Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 244 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" цього Кодексу (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити в задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, треті особи: Нотаріальна палата України, ОСОБА_5, Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра", Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк", Публічне акціонерне товариство "Альфа-банк", про визнання незаконними, нечинними та скасування пунктів постанови. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  2. Постанова Іменем України 30 червня 2020 року м. Київ Справа № 638/18231/15-ц Провадження № 14-712 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Пророка В. В., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, звернення стягнення на майно у рахунок погашення боргу, стягнення неустойки (пені) за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року, ухвалене суддею Руднєвою О. О., та рішення Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 року, ухвалене в складі колегії суддів Пилипчук Н. П., Колтунової А. І., Кругової С. С., та УСТАНОВИЛА Короткий зміст позовних вимог 1. У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, звернення стягнення на майно у рахунок погашення боргу, стягнення неустойки (пені). 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 01 червня 2012 року ОСОБА_1 надав у позику ОСОБА_2 202 500,00 грн. Договір позики грошових коштів від 01 червня 2012 року нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гриб Н. М., про що внесений запис до реєстру посвідчення нотаріальних дій за № 321 (далі - договір позики від 01 червня 2012 року). 3. У договорі позики від 01 червня 2012 року сторони обумовили: у разі девальвації української національної одиниці протягом строку дії договору позичальник зобов`язується повернути суму грошей у гривнях в еквіваленті 25 000,00 доларів США за офіційним курсом банку на день платежу; строк повернення позики встановлено до 01 грудня 2012 року. 4. У встановлений строк боржник ОСОБА_2 зобов`язання не виконав, грошових коштів не повернув. 5. 19 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Гриб Н. М. із заявою про вчинення виконавчого напису, який був вчинений на суму 324 848,83 грн, внесений у реєстр посвідчення нотаріальних дій за № 1079. Строк подання виконавчого напису до примусового виконання встановлений в один рік. 6. 04 серпня 2015 року старший державний виконавець Дзержинcького відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції (далі - Дзержинський ВДВС Харківського МУЮ) Дмухіна Я. М. винесла постанову ВП № 461290 про повернення виконавчого документа стягувачу, вказавши, що у боржника відсутнє відповідне майно. 7. ОСОБА_1 просив стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на свою користь суму основного боргу за договором позики у розмірі 537 250,00 грн, суму неустойки за договором позики у розмірі 302 223,20 грн станом на 01 жовтня 2015 року; стягнення здійснити за рахунок власності відповідачів, а саме квартири АДРЕСА_1 АДРЕСА_2 ; стягнути з відповідачів солідарно 6 090,00 грн судового збору. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 8. Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково. З ОСОБА_2 та ОСОБА_2 стягнутий солідарно на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 01 грудня 2012 року у сумі 25 000,00 доларів США, що в еквіваленті на день звернення з позовом (за курсом 100 доларів США дорівнює 21,295636 грн) становило 537 250,00 грн, та суму пені за період з 01 грудня 2012 року по 01 грудня 2013 року у розмірі 28 226,63 грн. У частині стягнення решти суми пені, у проведенні стягнення за рахунок стягнення на квартиру АДРЕСА_2 АДРЕСА_3 , яка належить ОСОБА_3 , відмовлено. Вирішене питання про розподіл судових витрат. 9. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 не виконав зобов`язання за договором позики, тому на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_2 підлягає стягненню борг за договором позики від 01 грудня 2012 року у сумі 25 000,00 доларів США, в еквіваленті у гривнях на день звернення з позовом. При цьому суд зазначив, що пеня підлягає стягненню тільки за один рік за період з 01 грудня 2012 року по 01 грудня 2013 року у сумі 28 226,63 грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення за рахунок власності відповідачів, а саме квартири АДРЕСА_4 , суд зазначив, що договори іпотеки та майнового поручительства між сторонами не укладалися. 10. При вирішенні питання про стягнення боргу з ОСОБА_2 та ОСОБА_2 у солідарному порядку суд першої інстанції зазначив, що при укладенні договору позики 01 червня 2012 року приватний нотаріус отримала заяву ОСОБА_2 , якою вона надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на укладення договору позики у сумі 202 500,00 грн, що є еквівалентом 25 000,00 доларів США, у цій заяві ОСОБА_2 не зазначила, що її чоловік бере позику на особисті потреби, а не на потреби сім`ї. Тому ОСОБА_2 не довела суду належними доказами, що грошові кошти отримані у борг ОСОБА_2 , були отримані не на потреби сім`ї. І всупереч частині четвертій статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України) при поділі майна подружжя відповідно до договору про поділ майна подружжя від 10 листопада 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_2 не було поділено суму боргу за договором позики від 01 червня 2012 року. 11. Суд першої інстанції з посиланням на висновки Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі № 6-163 цс 12 зазначив, що договір, укладений одним з подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за цим договором, використане в інтересах сім`ї. До того ж ОСОБА_2 не довела належними та допустимими доказами, що договір, укладений ОСОБА_2 , не був укладений в інтересах сім`ї. Тому суд зробив висновок, що 01 червня 2012 року ОСОБА_2 отримав у борг у ОСОБА_1 грошові кошти за згодою ОСОБА_2 на потреби та в інтересах сім`ї. 12. Твердження ОСОБА_2 про те, що саме для здійснення підприємницької діяльності він позичав кошти у ОСОБА_1 суд відхилив, оскільки посилання на придбання необхідного промислового обладнання спростоване платіжними документами, згідно з якими всі платежі були оформлені відповідачем ОСОБА_2 протягом 2007-2010 років, тобто до отримання коштів за договором позики у ОСОБА_1 . Договір позики від 01 червня 2012 року укладений між фізичними особами, у ньому не зазначено, що гроші бере в борг фізична особа-підприємець ОСОБА_2 , тому висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79 цс 13 не можна застосовувати до спірних відносин. 13. Аргумент відповідача про те, що за наявності виконавчого напису від 19 листопада 2014 року рішення суду призведе до подвійного стягнення боргу, суд відхилив, оскільки у виконавчому написі вказано, що його можна передати на примусове виконання протягом одного року з дня винесення, до того ж цей виконавчий напис повернутий без виконання 04 серпня 2015 року. 14. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_2 задоволені частково. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року у частині задоволення позову про стягнення пені скасоване, у задоволенні позову в цій частині відмовлено. В іншій частині рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року залишене без змін. 15. Суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_2 боргу за договором позики від 01 грудня 2012 року, адже позичальник не виконав свого обов`язку за договором. Оскільки умовами договору позики від 01 червня 2012 року не передбачене стягнення пені у розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України, апеляційний суд вважав що підстав для задоволення позовних вимог у цій частині немає. Також зазначив про наявність підстав для стягнення боргу у судовому порядку, оскільки виконавчий напис не виконаний, на час ухвалення рішення судом першої інстанції строк повторного пред`явлення виконавчого напису до виконання сплив і позов заявлений у межах позовної давності. 16. Колегія суддів указала на наявність підстав для солідарного стягнення боргу з ОСОБА_2 та ОСОБА_2 згідно із частиною четвертою статті 65 СК України, тому що ОСОБА_2 надавала нотаріально посвідчену згоду на укладення договору позики від 01 червня 2012 року, щодо вчинення такого правочину не заперечувала, не зазначала про те, що кошти за договором позики отримує ОСОБА_2 для ведення підприємницької діяльності, а не в інтересах сім`ї, доводи відповідачів про те, що кошти були отримані в борг ОСОБА_2 для здійснення підприємницької діяльності, не підтверджені належними та допустимими доказами. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 17. У липні 2017 року ОСОБА_2 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) касаційну скаргу, в якій просить змінити та скасувати оскаржувані рішення у частині стягнення з неї та ОСОБА_2 солідарно на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики від 01 грудня 2012 року в сумі 25 000,00 доларів США, що в еквіваленті на день звернення з позовом становило 537 250,00 грн, а також судового збору та в задоволенні позову у цій частині відмовити. При цьому посилалася на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. 18. Касаційна скарга мотивована тим, що договором позики від 01 червня 2012 року на ОСОБА_2 не покладається обов`язок його виконання, а надання нею як дружиною згоди на укладення договору не покладає на неї солідарного обов`язку з боржником. Вважає посилання судів на положення СК України як на підставу солідарної відповідальності ОСОБА_2 безпідставним, оскільки частини друга та четверта статті 73 СК України не покладає солідарного обов`язку на неї за зобов`язаннями її чоловіка, а вона може відповідати лише своєю часткою майна у спільній сумісній власності подружжя за умови, що договір був укладений в інтересах сім`ї, а одержане за договором використане на її потреби у разі накладення стягнення на майно. Проте жодна з квартир, на які позивач просив звернути стягнення, не є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, а були особистою приватною власністю ОСОБА_2 19. ОСОБА_2 вказує, що суди неправильно застосували статтю 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, і договором позики від 01 червня 2012 року солідарна відповідальність не передбачена, так само як і не вказано у договорі, що його укладено в інтересах сім`ї. Висновок судів про те, що отримані ОСОБА_2 грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї не підтверджені належними доказами; ці кошти були використані виключно на придбання обладнання для виробничих потреб підприємця, доказам чого суди не надали належної оцінки. 20. Зазначає, що на погашення заборгованості був виданий виконавчий напис нотаріуса, тому повторне стягнення заборгованості суперечить статті 61 Конституції України. Суди не надали оцінки договору про наміри від 26 січня 2015 року, який підтверджує, що борг за договором позики від 01 червня 2012 року відсутній. Рух справи в суді касаційної інстанції 21. Ухвалою ВССУ від 04 вересня 2017 року відкрите касаційне провадження у справі. 22. Касаційна скарга передана на розгляд Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). 23. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених пунктом 7 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 24. Підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів зазначила необхідність відступлення від висновків, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України, зокрема у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486 цс 16), у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539 цс 16). 25. 21 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду 26. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 27. Оскільки ОСОБА_2 подала касаційну скаргу у липні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 28. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що у задоволенні касаційної скарги слід відмовити з огляду на таке. 29. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що з 01 лютого 1986 року ОСОБА_2 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 05 червня 2014 року розірвано. Майно, що перебувало у спільній власності подружжя, поділене відповідно до договору від 10 листопада 2014 року. 30. Згідно з нотаріально посвідченим договором позики грошових коштів від 01 червня 2012 року ОСОБА_1 надав у позику ОСОБА_2 в сумі 202 500,00 грн. Строк повернення позики встановлений до 01 грудня 2012 року. 31. При оформленні договору позики приватний нотаріус отримала заяву ОСОБА_2 , якою вона надала згоду своєму чоловікові на укладення договору позики. 32. У встановлений строк боржник ОСОБА_2 свого зобов`язання не виконав, грошових коштів не повернув. 33. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України). 34. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України). 35. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України). 36. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України). 37. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу). 38. Оскільки позичальник умов договору позики щодо своєчасного повернення суми боргу не виконував, то суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення заборгованості. 39. Щодо оцінки доводів про перегляд рішень судів першої та апеляційної інстанцій у частині стягнення боргу за договором позики із ОСОБА_2 та ОСОБА_2 солідарно Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 40. Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України. 41. Разом із тим, нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов`язання між колишнім подружжям. 42. Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. 43. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 44. Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. 45. Словник української мови визначає слово «союз» як тісну єдність, тісний зв`язок між ким-, чим-небудь [Словник української мови: в 11 томах. - Том 9, 1978. - Стор. 478]. 46. Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. 47. Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. 48. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 49. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. 50. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). 51. За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. 52. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. 53. Велика Палата Верховного Суду вважає слушними доводи Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в ухвалі від 13 листопада 2019 року щодо змісту статті 541 ЦК України, який свідчить про те, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства (див. наприклад постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81 цс 18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178 цс 18), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (провадження № 14-386 цс 18), від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12) (провадження № 14-526 цс 18)). 54. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду зауважує, що одним із завдань суду, а Верховного Суду зокрема, є тлумачення чинного законодавства, усунення недоліків законодавчої техніки та нормативних прогалин. 55. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 56. Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин, суд повинен керуватися як завданням судочинства так і загальними засадами цивільного законодавства, серед яких, зокрема, визначені справедливість, добросовісність та розумність. 57. Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. 58. Таким чином, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном. 59. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). 60. Той факт, що ОСОБА_2 та ОСОБА_2 не врахували відповідних боргових зобов`язань при укладенні договору про поділ майна подружжя, не може доводити відсутність цих спільних боргових зобов`язань у колишнього подружжя. 61. Таким чином правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. 62. Отже, усуваючи наведений законодавчий недолік, Велика Палата Верховного Суду погоджується з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами. 63. Відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. 64. Таким чином, переведення частини боргу з одного з подружжя на іншого не може відбуватися автоматично і без згоди кредитора на підставі тільки договору чи рішення суду про поділ майна подружжя. 65. Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном. 66. Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку частини першої статті 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині. 67. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для солідарного стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_2 заборгованості за договором позики. 68. Оскільки відповідно до матеріалів справи та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи розлучення та розподіл спільного майна ОСОБА_2 та ОСОБА_2 відбувалися у період звернення позивача до нотаріуса із заявою про винесення виконавчого напису, а також враховуючи безпідставні посилання обох відповідачів на те, що договір позики було укладено не в інтересах сім`ї, Велика Палата Верховного Суду вважає зазначене спробою колишнього подружжя уникнути відповідальності та критично ставиться до цього. 69. Окремо, зважаючи на доводи відповідачів щодо можливості подвійного стягнення боргу з огляду на звернення стягнення на підставі виконавчого надпису нотаріуса, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що кредитор не може бути обмежений у виборі застосованого способу задоволення своїх вимог до боржника, в той час як контроль за недопустимістю подвійного стягнення заборгованості в межах своїх повноважень здійснює як державний (приватний) виконавець, так і суд в рамках судового контролю за виконанням судових рішень. 70. Викладені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_2 про те, що кошти були отримані в борг ОСОБА_2 для здійснення підприємницької діяльності, а саме для придбання обладнання, не були підтверджені належними та допустимими доказами. 71. Інші доводи касаційної скарги щодо використання отриманих в позику коштів не в інтересах сім`ї та щодо відсутності заборгованості взагалі Велика Палала Верховного Суду відхиляє, оскільки вони зводяться до переоцінки фактичних обставин справи, які встановлені судами попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів. Велика Палата Верховного Суду як суд касаційної інстанції обмежена в повноваженнях щодо переоцінки фактичних обставин справи в силу вимог статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 72. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 73. Виходячи з викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення вказаної касаційної скарги без задоволення, а рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року у нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 року - без змін. Щодо судових витрат 74. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення та оскаржуваних судового рішення першої інстанції у нескасованій частині і рішення апеляційного суду без змін, то судові витрати у такому випадку розподілу не підлягають. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду постановила: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. 2. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року у нескасованій частині й рішення Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач /підпис/ В. В. Пророк Судді: /підпис/ Т. О. Анцупова /підпис/ В. С. Князєв /підпис/ С. В. Бакуліна /підпис/ Л. М. Лобойко /підпис/ Ю. Л. Власов /підпис/ Н. П. Лященко /підпис/ М. І. Гриців /підпис/ О. Б. Прокопенко /підпис/ Д. А. Гудима /підпис/ Л. І. Рогач /підпис/ В. І. Данішевська /підпис/ О. М. Ситнік /підпис/ Ж. М. Єленіна /підпис/ О. С. Ткачук /підпис/ О. С. Золотніков /підпис/ В. Ю. Уркевич /підпис/ О. Р. Кібенко /підпис/ Повний текст постанови складений 15 липня 2020 року. Джерело: ЄДРСР 90458942
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2020 року м . Київ Справа № 815/4560/15 Провадження № 11-1046апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Анцупової Т. О., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу № 815/4560/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Дасті» до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк», треті особи: Публічне акціонерне товариство «Імексбанк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фрегат», про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії за заявою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк» про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року (у складі колегії суддів Голяшкіна О. В., Донця О. Є., Мороза В. Ф.), УСТАНОВИЛА: Рух справи 1. У серпні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія Дасті» (далі - ТОВ «Компанія Дасті») звернулося до суду з адміністративним позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк» (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду, АТ «Імексбанк» відповідно), треті особи: Публічне акціонерне товариство «Імексбанк» (далі - ПАТ «Імексбанк»), Товариство з обмеженою відповідальністю «Фрегат» (далі - ТОВ «Фрегат»), у якому просило: - визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними укладених ПАТ «Імексбанк» із ТОВ «Фрегат» та ТОВ «Компанія Дасті» правочинів щодо відступлення прав вимоги за кредитними договорами, укладеними ПАТ «Імексбанк» з фізичними особами; - визнати протиправним і скасувати рішення уповноваженої особи Фонду від 03 березня 2015 року № 01-ТА; - визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо оприлюднення через офіційний вебсайт ПАТ «Імексбанк» повідомлення про нікчемність правочинів від 05 березня 2015 року; - зобов`язати уповноважену особу Фонду оприлюднити через офіційний вебсайт ПАТ «Імексбанк» інформацію про скасування рішення від 03 березня 2015 року № 01-ТА. 2.Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення відповідача є протиправним і підлягає скасуванню, оскільки прийняте за відсутності обставин, установлених статтею 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI). Позивач також вважає, що висновки комісії тимчасової адміністрації ПАТ «Імексбанк», викладені в акті перевірки від 03 березня 2015 року № 03/03, щодо наявності ознак нікчемності правочинів містять відомості, факт існування яких не підтверджений належними засобами доказування та допустимими доказами, не ґрунтуються на дійсних обставинах вчинення правочинів, є передчасними та упередженими. 3. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 05 жовтня 2015 року позовні вимоги задовольнив частково. Визнав протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними укладених ПАТ «Імексбанк» із ТОВ «Фрегат» і ТОВ «Компанія Дасті» правочинів щодо відступлення прав вимоги за кредитними договорами, укладеними ПАТ «Імексбанк» із фізичними особами. Визнав протиправним та скасував рішення уповноваженої особи Фонду від 03 березня 2015 року № 01-ТА. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. 4. Ухвалами Одеського апеляційного адміністративного суду від 16 грудня 2015 року та Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року постанова Одеського окружного адміністративного суду залишена без змін. 5. Не погодившись із таким рішенням касаційного суду, 29 червня 2017 року уповноважена особа Фонду подала до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року з підстав, установлених пунктами 1 та 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). 6. Ухвалою Верховного Суду України від 15 вересня 2017 року відкрито провадження за вказаною заявою. 7. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. 8. Згідно з підпунктом 1 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 9. На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року № 20/0/19-18 вказану заяву разом зі справою передано до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду. 10. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 24 вересня 2019 року зазначену адміністративну справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) та на підпункт 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» цього Кодексу (у редакції Закону № 2147-VIII). 11. За приписами підпункту 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) якщо адміністративна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним адміністративним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12.Оскільки справа за заявою уповноваженої особи Фонду згідно із частиною другою статті 241 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підлягала розгляду на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України в адміністративних та господарських справах, то її відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» цього Кодексу (у редакції Закону № 2147-VIII) передано до Великої Палати Верховного Суду для розгляду, який за приписами підпункту 1 пункту 1 зазначеного розділу КАС України здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою 15 жовтня 2019 року прийняла до розгляду заяву уповноваженої особи Фонду про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року і призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження. 14.Станом на 29 квітня 2020 року відзиви або заперечення на заяву уповноваженої особи Фонду про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року не надходили. Фактичні обставини 15. Суди попередніх інстанцій установили, що 21 листопада 2014 року між ПАТ «Імексбанк» (первісний кредитор) і ТОВ «Фрегат» (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого первісний кредитор за плату передає/відступає, а новий кредитор одержує/набуває належні первісному кредитору права вимоги в сумі 312 237 465,66 грн за кредитними договорами в кількості 23 254 кредитів, що укладені з позичальниками банку - фізичними особами. За умовами цього договору новий кредитор одержав право (замість первісного кредитора) вимагати від позичальників банку належного виконання всіх зобов`язань за відповідними кредитними договорами, в тому числі зобов`язань щодо сплати заборгованості за кредитами, процентами, штрафами, пенею, а також витратами, понесеними первісним кредитором у зв`язку з невиконанням боржниками узятих на себе зобов`язань. 16. 26 грудня 2014 року між ПАТ «Імексбанк», ТОВ «Фрегат» і ТОВ «Компанія Дасті» укладено тристоронній договір про заміну сторони в зобов`язанні, предметом якого стала заміна сторони кредитора з ТОВ «Фрегат» на нового кредитора - ТОВ «Компанія Дасті». За умовами цього договору до нового кредитора - ТОВ «Компанія Дасті» перейшли всі права та обов`язки ТОВ «Фрегат», що існували на дату укладення вказаного правочину. До таких прав та обов`язків, зокрема, належали право на отримання кредиторських вимог, що виступали об`єктом продажу (права вимоги за кредитними договорами), обов`язок щодо проведення їх оплати. 17. Відповідно до акта від 14 січня 2015 року про виконання зобов`язань до договору про відступлення права вимоги від 21 листопада 2014 року новий кредитор - ТОВ «Компанія Дасті» сплатило первісному кредитору - ПАТ «Імексбанк» винагороду в повному обсязі на суму 28 260 000 грн. Первісний кредитор передав/відступив, а новий кредитор одержав/набув права вимоги за кредитними договорами на загальну суму 307 953 215,96 грн. Первісний кредитор передав, а новий кредитор прийняв усі оригінали документів та інформацію стосовно боржників. Сторони підтверджують, що права та обов`язки первісного та нового кредиторів виконані за договором у повному обсязі, сторони не мають претензій одна до одної. 18. На підставі постанови Правління Національного банку України від 26 січня 2015 року № 50 «Про віднесення ПАТ «Імексбанк» до категорії неплатоспроможних» виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 26 січня 2015 року № 16 «Про запровадження тимчасової адміністрації у АТ «Імексбанк», згідно з яким з 27 січня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію в ПАТ «Імексбанк». 19. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 23 квітня 2015 року № 84 продовжено здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Імексбанк» по 26 травня 2015 року. 20. 27 травня 2015 року виконавча дирекція Фонду відповідно до постанови Правління Національного банку України постанови від 21 травня 2015 року № 330 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Імексбанк» ухвалила рішення № 105 про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Імексбанк» та призначила уповноважену особу Фонду строком на 1 рік з 27 травня 2015 року до 26 травня 2016 року включно. 21. Наказом уповноваженої особи Фонду від 27 лютого 2015 року № 65-в «Про додаткову перевірку правочинів» створено комісія та призначено додаткову перевірку правочинів, вчинених ПАТ «Імексбанк» протягом одного року до запровадження тимчасової адміністрації. 22. За результатами проведеної перевірки комісією складено акт від 03 березня 2015 року № 03/03, в якому зазначено, що договори про відступлення права вимоги від 21 листопада 2014 року, про заміну сторони в зобов`язанні від 26 грудня 2014 року та про внесення змін до договору про відступлення права вимоги від 06 січня 2015 року є нікчемними й такими, що не породжують будь-яких правових наслідків, відповідно до підпунктів 3, 7 пункту 3 статті 38 Закону № 4452-VI. Зокрема, в акті зазначено, що договором цесії було обумовлено, що за відступлення права вимоги новий кредитор сплачує первісному кредитору грошові кошти в сумі 28 260 000 грн. Установлена договором цесії винагорода сплачується новим кредитором шляхом перерахування грошових коштів на рахунок первісного кредитора, визначений у пункті 2.3 договору цесії, а саме на рахунок № НОМЕР_1 у ПАТ «Імексбанк», МФО 328384. 23. Таким чином, належне виконання новим кредитором узятих на себе зобов`язань мало призвести до збільшення активів банку в результаті надходження відповідної суми грошових коштів і, як наслідок, зміни структури банківського балансу в дохідній його частині. Втім реальне виконання договору цесії не призвело до зазначеного результату, оскільки сплата встановленої цим договором винагороди за рахунок «реальних» надходжень у дійсності не проводилась. Виплата винагороди здійснювалась здебільшого за рахунок внутрішньобанківських проводок, оформлених та проведених банком на підставі складених ТОВ «Компанія Дасті» та пов`язаними з ним фізичними особами - клієнтами банку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідних платіжних доручень і не передбачала фактичного переміщення грошової маси. При цьому лише частина винагороди в сумі 2 075,34 грн оплачувалась реальними коштами. 24. Зазначені безготівкові операції здійснювалися з рахунку № НОМЕР_2 , належного гр. ОСОБА_1 , рахунку № НОМЕР_3 , належного гр. ОСОБА_2 , а також з рахунку TOB «Компанія Дасті» № НОМЕР_4 . 25. У зв`язку із цим комісія дійшла висновку, що, укладаючи договір цесії, а згодом і договір про заміну сторони в зобов`язанні, сторони цих правочинів прагнули до настання інших наслідків, реального продажу належного ПАТ «Імексбанк» майна (прав вимоги) за ринковими цінами (зокрема, розмір призначеної до сплати банку винагороди в процентному співвідношенні до відчужуваного портфеля склав лише 9,09 %, що свідчить про явну нерівноцінність визначеної договором цесії ціни та заниження на 20 і більше відсотків від звичайних цін). Допустивши укладення вищевказаних правочинів на подібних умовах, банк тим самим фактично надав нічим не обумовлену перевагу окремим кредиторам, зокрема ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і TOB «Компанія Дасті», на задоволення своїх кредиторських вимог (повернення заборгованості, вираженої у вигляді залишків коштів на їх рахунках). З огляду на фінансовий стан ПАТ «Імексбанк» ці правочини не могли бути задоволені через реальне виконання (тобто шляхом виплати залишків у готівковій формі чи здійснення зовнішніх безготівкових перерахувань). 26. 03 березня 2015 року на підставі акта перевірки № 03/03 уповноваженою особою Фонду прийнято рішення № 01-ТА «Про визнання правочинів нікчемними та застосування наслідків їх нікчемності», яким визнано нікчемними укладені ПАТ «Імексбанк» договори про відступлення права вимоги від 21 листопада 2014 року, про заміну сторони в зобов`язанні від 26 грудня 2014 року та про внесення змін до договору про відступлення права вимоги від 06 січня 2015 року. Департаменту правового забезпечення та захисту наказано вчинити необхідні дії, спрямовані на застосування наслідків нікчемності вказаних правочинів, у тому числі звернутися з позовом до господарського суду до ТОВ «Компанія Дасті» про визнання нікчемних правочинів недійсними та застосування наслідків їх недійсності, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України. 27. Вважаючи протиправними дії та рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання нікчемними укладених ПАТ «Імексбанк» із ТОВ «Фрегат» та ТОВ «Компанія Дасті» правочинів про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, позивач звернувся до суду із цим позовом. Оцінка судів попередніх інстанцій 28. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з протиправності дій та оскаржуваного рішення відповідача про визнання правочинів нікчемними. Такий висновок судів мотивований тим, що при вчиненні та прийнятті оскаржуваних дій і рішень уповноважена особа Фонду діяла без урахування усіх обставин, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані ці рішення (дії), без дотримання принципу верховенства права. 29.Вищий адміністративний суд України погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог. 30. За висновками Вищого адміністративного суду України, відповідачем не надано доказів та не обґрунтовано наявності підстав, наведених у статті 38 Закону № 4452-VI, для визнання нікчемними правочинів. 31. Твердження уповноваженої особи Фонду щодо нікчемності договорів про відступлення права вимоги, заміну сторони в зобов`язанні та про внесення змін до договору про відступлення права вимоги є припущенням, яке не доведено належними доказами у встановленому законом порядку. 32. Водночас за висновками експерта про проведення дослідження оціночної (ринкової) вартості прав вимоги за кредитними договорами станом на 06 січня 2015 року ринкова вартість прав вимоги коливалась у межах від 10 778 362 до 23 096 491 грн, а ціна продажу вимоги, визначена в пункті 2.1 договору про відступлення прав вимоги від 21 листопада 2014 року, укладеного між ПАТ «Імексбанк» і ТОВ «Фрегат» та зміненого тристоронніми договорами, складала 28 260 000 грн, тобто була вищою від рівня звичайних цін. У відсотковому виразі визначена оціночна вартість прав вимоги за кредитними договорами відносно вартості пакета прав вимог за кредитними договорами станом на 06 січня 2015 року складала 10,8 %, що майже втричі перевищує ринкові пропозиції продажу прав вимоги кредитних портфелів фізичних осіб, про які було заявлено директором департаменту впровадження планів врегулювання і управління активами неплатоспроможних банків Фонду. Водночас жодних пільг або переваг перед іншими кредиторами - клієнтами ПАТ «Імексбанк» ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ТОВ «Компанія Дасті» не отримали, оскільки розпорядилися своїми правами вкладників шляхом виконання грошових зобов`язань позивача перед ПАТ «Імексбанк» ще до введення тимчасової адміністрації в банку. Також на момент вчинення спірних правочинів не діяло жодних обмежень щодо здійснення банківських операцій, у тому числі щодо переказу грошових коштів з рахунків фізичних осіб, відкритих у банку; не було встановлено й заборон на проведення безготівкових операцій. 33. У зв`язку із зазначеним Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про протиправність оскаржуваних дій та рішення уповноваженої особи Фонду щодо визнання правочинів нікчемними. Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві про перегляд судового рішення вимог 34. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року уповноважена особа Фонду посилається на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права у подібних правовідносинах, а саме статті 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III). 35. На обґрунтування заяви надано копії постанови Вищого господарського суду України від 05 серпня 2015 року (справа № 910/622/15-г), у якій суд по-іншому застосував одні й ті самі норми права у подібних правовідносинах. 36. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року уповноважена особа Фонду зазначає, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На переконання скаржника, на спори, які виникають на стадії ліквідації банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. Оцінка Великої Палати Верховного Суду 37. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року доводи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 38. За правилами пунктів 1, 2 частини першої статті 237 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявами до суду) підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах є: - неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; - неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. 39. Як свідчать матеріали справи, підставою звернення до суду із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року Уповноважена особа Фонду зазначила про неоднакове, на його думку, застосування Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень статті 2 Закону № 2121-III. 40.Зокрема, у наданій для порівняння поставі Вищого господарського суду України від 05 серпня 2015 року (справа № 910/622/15-г) зазначено про відсутність у банку обов`язку щодо перерахування на рахунок позивача коштів зі сплати збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з операції відчуження легкових автомобілів, оскільки Управління Пенсійного фонду України в Подільському районі міста Києва не є кредитором АТ «Брокбізнесбанк» у розумінні статті 2 Закону № 2121-III в спірних правовідносинах. 41.Водночас у рішенні, про перегляд якого подано заяву, Вищий адміністративний суд України погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав, передбачених статтею 38 Закону № 4452-VI, для визнання нікчемними правочинів про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, укладеними між позивачем і третіми особами у справі. 42.Аналіз рішення, про перегляд якого подано заяву, та рішення, на яке робиться посилання як на приклад неоднакового застосування норм матеріального права, дає підстави вважати, що рішення суду касаційної інстанції, додане на обґрунтування заяви, ухвалене цим судом за інших фактичних обставин справи та не містить іншого, ніж в оскаржуваному рішенні, тлумачення норм матеріального права, про які йдеться у заяві уповноваженої особи Фонду. 43.Надане уповноваженою особою Фонду рішення Вищого господарського суду України від 05 серпня 2015 року (справа № 910/622/15-г) не містить висновку щодо застосування статті 38 Закону № 4452-VI при вирішенні спорів, пов`язаних із визнанням уповноваженою особою Фонду правочинів банку нікчемними. У цій справі не оскаржувалися рішення Фонду чи його уповноваженої особи щодо віднесення укладених правочинів до категорії нікчемних. 44.Наведене свідчить про те, що обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, установлених у справі, копію судового рішення в якій додано до заяви. Ухвалення різних за змістом судових рішень зумовлено наявністю різних обставин, які були встановлені судами при розгляді зазначених справ. 45.Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права при вирішенні спорів щодо законності визнання нікчемними правочинів, укладених з банком, який перебуває у стані ліквідації. 46. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість поданої уповноваженою особою Фонду заяви про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року у справі № 815/4560/15. 47. Частиною першою статті 242 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) визначено, що за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про відмову в задоволенні заяви. 48. Згідно із частиною першою статті 244 КАС України (у вказаній редакції) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися або норма права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосована правильно. Керуючись статтями 241, 242, 244 КАС України (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» цього Кодексу (у редакції Закону № 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити в задоволенні заяви уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк» про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 09 березня 2017 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Дасті» до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Імексбанк», треті особи: Публічне акціонерне товариство «Імексбанк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фрегат», про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Т. О. Анцупова Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська В. С. Князєв Джерело: ЄДРСР 89082869
  4. Постанова Іменем України 16 червня 2020 року м. Київ Справа № 372/266/15-ц Провадження № 14-396цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом першого заступника прокурора Київської області (далі також - прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державного підприємства «Київське лісове господарство» (далі - ДП «Київський лісгосп») до Обухівської районної державної адміністрації Київської області (далі - Обухівська РДА), ОСОБА_1 , Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області (далі - Старобезрадичівська сільрада), Публічного акціонерного товариства «Європейський газовий банк» (далі - ПАТ «Єврогазбанк»), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бєлломі Олена Віталіївна (далі - приватний нотаріус), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , Національний банк України, про визнання недійсними рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору іпотеки та витребування земельної ділянки за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року, ухвалене суддею Болобаном В. Г., та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Березовенка Р. В., Лівінського С. В., Волохова Л. А. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позову та судових рішень (первинний розгляд справи) 1. 15 січня 2015 року прокурор звернувся в інтересах держави в особі КМУ, ДП «Київський лісгосп» з позовом до Обухівської РДА та ОСОБА_1 , в якому просив : 1.1. Визнати недійсним розпорядження Обухівської РДА від 29 грудня 2003 року № 746 «Про передачу земельних ділянок у власність» у частині передачі у власність земельних ділянок загальною площею 9,0030 га ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 (далі - розпорядження). 1.2. Визнати недійсним підпункт 2 додатка до пунктів 1 - 3 рішення Старобезрадичівської сільради від 18 серпня 2006 року № 93 «Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно додатку) на території села Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради» (далі - рішення № 93). 1.3. Визнати недійсним державний акт серії ЯД № 658672 від 25 жовтня 2006 року, виданий на ім`я ОСОБА_1 (далі - державний акт). 1.4. Витребувати на користь ДП «Київський лісгосп» з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 9,0030 га, розташовану в адміністративних межах Старобезрадичівської сільради, кадастровий номер 3223187700:12:028:0026 (далі - спірна земельна ділянка). 1.5. Визнати за ДП «Київський лісгосп» право постійного користування спірною земельною ділянкою. 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. Спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду. 2.2. На підставі розпорядження з порушенням вимог законодавства вилучені з постійного користування ДП «Київський лісгосп» земельні ділянки площею 9,0030 га та змінене їх цільове призначення з лісогосподарського на ведення особистого селянського господарства. 2.3. Після оформлення на підставі розпорядження державних актів на право власності на землю відповідної площі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 9 березня 2006 року за договорами купівлі-продажу (з реєстровими № 716, 681, 691, 692, 695, 717, 686, 758, 764) відчужили ОСОБА_1 земельні ділянки загальною площею 9,0030 га. 2.4. На підставі вищевказаних договорів ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 233833, а спірній земельній ділянці був присвоєний кадастровий номер 3223187700:12:028:0026. 2.5. 18 серпня 2006 року Старобезрадичівська сільрада прийняла рішення № 93, яким змінила цільове призначення земельної ділянки з особистого селянського господарства на землі для будівництва й обслуговування жилого будинку. На підставі цього рішення ОСОБА_1 отримав державний акт. 2.6. Спірна земельна ділянка незаконно вибула з державної власності без згоди Київського обласного управління лісового та мисливського господарства та ДП «Київський лісгосп»; був порушений порядок зміни її цільового призначення. Тому розпорядження, рішення № 93 та державний акт слід визнати недійсними, а земельну ділянку витребувати з чужого незаконного володіння та визнати за ДП «Київський лісгосп» право постійного користування на неї. 3. 23 березня 2015 року Обухівський районний суд Київської області постановив ухвалу, якою відкрив провадження у справі. 4. 3 квітня 2015 року цей суд постановив ухвалу, якою залучив Старобезрадичівську сільраду до участі у справі співвідповідачем. 5. 15 травня 2015 року вказаний суд постановив ухвалу, якою залучив ПАТ «Єврогазбанк» до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. 6. 3 червня 2015 року Обухівський районний суд Київської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив. 7. 12 серпня 2015 року Апеляційний суд Київської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. 8. 3 лютого 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення Обухівського районного суду Київської області від 3 червня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 серпня 2015 року в частині вирішення позову про визнання недійсним державного акта та витребування спірної земельної ділянки із чужого незаконного володіння скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції, в іншій частині (щодо визнання недійсними розпорядження та рішення № 93 і про визнання за ДП «Київський лісгосп» права постійного користування спірною земельною ділянкою) оскаржені судові рішення залишив без змін. 9. Ухвалу суд касаційної інстанції мотивував так: 9.1. У судових рішеннях є обґрунтування того, чому суди виснували про те, що позовна давність на час звернення до суду з позовом не спливла. Доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. 9.2. Про застосування позовної давності може заявити сторона, тоді як відповідну заяву подало ПАТ «Єврогазбанк», яке має статус третьої особи. 9.3. Вирішуючи спір про визнання недійсним державного акта, суди не врахували, що інші державні акти, тобто ті, які видані на підставі розпорядження, не були оскаржені. Без визнання цих актів недійсними неможливо витребувати земельні ділянки від осіб, які набули їх у власність, зокрема, за цивільно-правовими договорами. Неоспорення первісного переходу права власності від власника до іншої особи та визнання незаконною підстави цього переходу не відновлює права такого власника й унеможливлює захист його порушеного права у спосіб, передбачений статтею 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 9.4. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції має врахувати висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13. (2) Короткий зміст змінених позовних вимог (новий розгляд справи) 10. 23 травня 2016 року прокурор подав заяву, в якій просив залучити до участі у справі співвідповідачем ПАТ «Єврогазбанк», і сформулював такі позовні вимоги (далі - заява) : 10.1. Визнати недійсними розпорядження та рішення № 93. 10.2. Визнати недійсним договір іпотеки від 30 вересня 2013 року № 2270, укладений ОСОБА_1 з ПАТ «Єврогазбанк» (далі - договір іпотеки). 10.3. Скасувати рішення приватного нотаріуса від 22 лютого 2016 року № 28417332 про реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ПАТ «Єврогазбанк» (далі - рішення нотаріуса). 10.4. Витребувати спірну земельну ділянку на користь держави в особі КМУ та ДП «Київський лісгосп» з незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк». (3) Короткий зміст рішень суду першої інстанції (новий розгляд справи) 11. 9 червня 2016 року Обухівський районний суд Київської області ухвалою, постановленою в судовому засіданні, залучив ПАТ «Єврогазбанк» співвідповідачем у справі. 12. 10 квітня 2017 року цей суд ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: визнав недійсним договір іпотеки, скасував рішення нотаріуса та витребував спірну земельну ділянку на користь держави в особі КМУ та ДП «Київський лісгосп»; у задоволенні інших позовних вимог - про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93 - відмовив. Мотивував рішення так: 12.1. Спірна земельна ділянка має лісогосподарське призначення, а Київське обласне управління лісового та мисливського господарства не надавало згоду на зміну цільового призначення цієї ділянки. 12.2. Право власності на спірну земельну ділянку зареєстроване за ПАТ «Єврогазбанк» на підставі рішення Обухівського районного суду Київської області у справі № 372/3374/15-ц від 12 листопада 2015 року. 12.3. Оскільки ОСОБА_1 не мав прав власника на розпорядження спірною земельною ділянкою та не міг передати її в іпотеку, а КМУ як власник цієї ділянки не був стороною договору іпотеки й учасником справи № 372/3374/15-ц, договір іпотеки слід визнати недійсним. 12.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння держави (власника) не з її волі іншим шляхом. Тому вимогу прокурора про витребування цієї ділянки треба задовольнити. 12.5. Відсутні підстави для задоволення заяви ПАТ «Єврогазбанк» про застосування позовної давності, оскільки Головне управління Держкомзему у Київській області провело перевірку дотримання вимог земельного законодавства щодо вилучення земельної ділянки 28 лютого 2012 року, а з відповідним позовом прокурор звернувся до суду 20 січня 2015 року, тобто до спливу позовної давності. Крім того, ДП «Київський лісгосп» не проводило перевірки дотримання земельного та лісового законодавства за період 2004 - 2014 років щодо спірної земельної ділянки. Відсутні належні та допустимі докази того, що Прокуратура Київської області знала чи могла дізнатися про наявність оспорюваних розпорядження та рішення № 93 до 2012 року. 12.6. Під час первинного розгляду справи розпорядження та рішення № 93 вже визнані недійсними, і судові рішення в цій частині не були скасовані. Тому відсутні підстави для задоволення означених вимог. (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд справи) 13. 20 червня 2017 року Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення, яким рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував так: 13.1. Суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права. Позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними. 13.2. У заяві прокурор змінив як підставу, так і предмет позову. 13.3. Суд першої інстанції не виконав вказівку суду касаційної інстанції про необхідність врахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13. 13.4. Прокурор не оскаржив ті державні акти, на підставі яких земельна ділянка вибула з власності держави та була передана громадянам (первісна підстава вибуття земельної ділянки). Тому захист порушеного права позивача у спосіб, передбачений статтею 388 ЦК України, є неможливим. 13.5. Визнання незаконними розпорядження та рішення № 93 не може бути підставою для визнання договору іпотеки недійсним. 13.6. Суд першої інстанції не залучив приватного нотаріуса до участі у справі співвідповідачем. А скасовуючи рішення нотаріуса, цей суд не врахував, що підставою проведення відповідної реєстраційної дії було рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 листопада 2015 року у справі № 372/3374/15-ц, яким суд у рахунок погашення заборгованості перед ПАТ «Єврогазбанк» у межах вартості предмета іпотеки звернув стягнення на спірну земельну ділянку. 13.7. Висновок суду першої інстанції про те, що визнання договору іпотеки недійсним обов`язково матиме наслідком скасування рішення нотаріуса, є хибним без відповідного перегляду рішення суду у справі № 372/3374/15-ц за нововиявленими обставинами та його скасування з цих підстав. (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги (новий розгляд справи) 14. У липні 2017 року перший заступник прокурора Київської області подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року повністю, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року - у частині задоволення вимоги про витребування спірної земельної ділянки та закрити провадження в цій частині; у решті рішення суду першої інстанції просить залишити без змін. (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції (новий розгляд справи) 15. 3 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що перший заступник прокурора Київської області оскаржує рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року й Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи касаційної скарги 16. Перший заступник прокурора Київської області мотивує касаційну скаргу так: 16.1. Суд апеляційної інстанції не врахував, що обраний прокурором спосіб захисту права державної власності шляхом витребування земельної ділянки від кінцевого набувача є належним та ефективним. 16.2. Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, відповідно до вимог статей 330 і 388 ЦК України право власності презюмується і не припиняється із втратою законним власником цього майна. Якщо останній не був стороною договору іпотеки та не був учасником справи щодо дійсності такого договору, однак за рішенням суду у тій справі право власності на відповідне майно визнане за іншою особою, законний власник може його витребувати, оскільки воно вибуло з володіння власника поза волею останнього. 16.3. Відповідно до статей 116 і 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) підставою набуття права власності на землю є рішення відповідного органу. Тому питання недійсності виданих на його підставі державних актів залежить саме від доведеності факту незаконності видання такого рішення. 16.4. Немає необхідності визнавати недійсними державні акти, заявляючи віндикаційний позов, за умови оскарження рішень відповідних органів про передання земельної ділянки у власність за статтею 118 ЗК України (постанови Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, від 25 червня 2014 року у справі № 6-67цс14, постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»). 16.5. Після уточнення позову спір у частині вимоги про витребування спірної земельної ділянки стосується юридичних осіб (КМУ, ДП «Київський лісгосп» та ПАТ «Єврогазбанк»). Тому цей спір слід розглядати за правилами господарського судочинства. (2) Доводи ПАТ «Єврогазбанк» 17. 8 листопада 2017 року ПАТ «Єврогазбанк» подало заперечення на касаційну скаргу. Просить залишити її без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін. Мотивує заперечення так: 17.1. Суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права. 17.2. Прокурор не оспорив первинну підставу вибуття земельної ділянки - державні акти, видані на підставі розпорядження. 17.3. Прокурор пропустив позовну давність. 17.4. ПАТ «Єврогазбанк» набуло спірну земельну ділянку у власність на підставі рішення суду, а тому її не можна витребувати. (3) Позиція інших учасників справи 18. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 19. Під час нового розгляду справи № 372/266/15-ц, а саме 23 травня 2016 року, прокурор подав заяву, в якій змінив предмет позову. Суди першої й апеляційної інстанцій розглянули за правилами цивільного судочинства змінені вимоги, заявлені як до юридичних осіб-співвідповідачів (Обухівської РДА, Старобезрадичівської сільради, ПАТ «Єврогазбанк»), так і до та фізичної особи ( ОСОБА_1 ), про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93, визнання недійсним договору іпотеки, скасування рішення нотаріуса та витребування спірної земельної ділянки. 20. Прокурор у касаційній скарзі стверджує, що вимога про витребування спірної земельної ділянки на користь держави з незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк» треба розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки має місце спір між юридичними особами. Велика Палата Верховного Суду з таким аргументом погоджується. 21. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів установлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 22. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (пункт 1 частини першої статті 15). 23. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 24. Згідно із частинами першою та другою статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час подання прокурором заяви, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності. 25. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у відповідній редакції). 26. Тобто, на момент звернення прокурора до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці. 27. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам були підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, у яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів. 28. Отже, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб`єктного складу учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи-підприємці, розглядають господарські суди, а інші - за правилами цивільного судочинства. 29. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до приписів процесуальних законів, чинних на час звернення прокурора до суду, позовні вимоги до кількох відповідачів треба було розглядати в одному провадженні, якщо такі вимоги були однорідними, зокрема нерозривно пов`язаними між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, якщо була відсутня спільність предмета позову. 30. Вимога про скасування рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, ухваленого на користь фізичної особи, в якої з цього рішення виникли відповідні права й обов`язки, безпосередньо стосується цієї особи, а тому відповідний спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 361/3009/16-ц (пункт 50), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/6211/14-ц (пункт 36) і № 488/5027/14-ц (пункт 28), від 30 січня 2019 року у справі № 485/1472/17, від 15 травня 2019 року у справах № 522/7636/14-ц та № 469/1346/18, від 26 червня 2019 року у справі № 911/2258/18 (пункт 4.15)). 31. У справі № 372/266/15-ц такими вимогами, які пов`язані з виникненням прав фізичних осіб, є вимоги про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93: перше стосується передання земельних ділянок, з яких надалі була сформована спірна земельна ділянка, у власність дев`ятьом фізичним особам, залученим до участі у цій справі третіми особами, а друге - зміни цільового призначення спірної земельної ділянки, володільцем якої на час прийняття рішення № 93 вже був ОСОБА_1 . Окрім того, вимога про визнання недійсним договору іпотеки стосується безпосередньо його сторін - ОСОБА_1 і ПАТ «Єврогазбанк», а тому за такого суб`єктного складу зазначену вимогу теж слід розглянути за правилами цивільного судочинства. 32. Стосовно вимоги про скасування рішення нотаріуса, то оскільки належним відповідачем за такою вимогою має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункт 58)), а суди у справі № 372/266/15-ц встановили, що на підставі рішення нотаріуса було зареєстроване право ПАТ «Єврогазбанк» на спірну земельну ділянку, то з огляду на суб`єктний склад сторін спору за вказаною вимогою та відсутність нерозривного зв`язку між нею та вимогами про визнання недійсними розпорядження, рішення № 93 та договору іпотеки, вимогу про скасування рішення нотаріуса належить розглядати за правилами господарського судочинства. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що висновок апеляційного суду про необхідність залучення приватного нотаріуса до участі у справі співвідповідачем за вимогою про скасування його рішення є помилковим. Окрім того, за змістом частини другої статті 30 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, частини другої статті 48 ЦПК України у редакції, чинній з вказаної дати, фізична особа у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не як нотаріус, державний реєстратор тощо (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 73)). 33. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. близькі за змістом висновки, сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 147), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункт 46)). 34. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин в іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 51)). 35. Отже, оскільки вимоги про визнання недійсними розпорядження, рішення № 93 і договору іпотеки не є нерозривно пов`язаними з рештою вимог у цій справі, які не є похідними від перших, обґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що вимогу про витребування спірної земельної ділянки із незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк» з огляду на суб`єктний склад учасників спору треба розглядати за правилами господарського судочинства (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду висловила у постановах від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16 (пункти 48-52), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (пункт 5.20), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (пункт 6.20), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35)). 36. Таким чином, суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права щодо юрисдикції та помилково розглянули за правилами цивільного судочинства вимоги про скасування рішення нотаріуса та про витребування спірної земельної ділянки, які належать до юрисдикції господарського суду. (1.2) Щодо суті спору 37. Прокурор просить залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про визнання недійсними розпорядження і рішення № 93 та в частині задоволення вимоги про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки рішення суду у цій частині ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. ПАТ «Єврогазбанк» заперечує проти касаційної скарги прокурора, вважаючи законним і обґрунтованим рішення апеляційного суду. Велика Палата Верховного Суду частково погоджується з доводами касаційної скарги. 38. Суд першої інстанції під час нового розгляду справи вважав, що під час первинного її розгляду розпорядження та рішення № 93 суди вже визнали недійсними, і судові рішення в тій частині не були скасовані, а тому відсутні підстави для задоволення таких вимог прокурора. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком суду першої інстанції не погоджується, оскільки той, відмовляючи у задоволенні вимог про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93, порушив норми процесуального права. 39. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2016 року ухвалою залишив без змін рішення Обухівського районного суду Київської області від 3 червня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 12 серпня 2015 року у справі № 372/266/15-ц у частині задоволення вимог прокурора про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93. Вказані рішення набрали законної сили. 40. Суд ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (пункт 2 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; аналогічний припис є у пункті 3 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). 41. З огляду на вказаний припис, встановивши, що у межах тієї самої справи є чинними судові рішення, згідно з якими вимоги про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93 вже вирішені, суди попередніх інстанцій під час нового розгляду мали не відмовляти у задоволенні цих вимог, а закрити у відповідній частині провадження у справі. 42. Стосовно визнання недійсним договору іпотеки, то суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 не мав прав на розпорядження спірною земельною ділянкою та не міг передати її в іпотеку. Тому суд першої інстанції цю вимогу задовольнив. Апеляційний суд не погодився з таким рішенням і скасував його, вважаючи, що підстав для задоволення позову про визнання недійсним договору іпотеки немає. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим рішенням суду апеляційної інстанції. 43. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а в разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). 44. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 125), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 146), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.43), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 92)). 45. Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15, відповідно до вимог статей 330 і 388 ЦК України право власності презюмується і не припиняється із втратою законним власником цього майна. Якщо останній не був стороною договору іпотеки та не був учасником справи щодо дійсності такого договору, однак за рішенням суду у відповідній справі право власності на таке майно визнане за іншою особою, законний власник може його витребувати, оскільки воно вибуло з володіння власника поза волею останнього. 46. Велика Палата Верховного Суду повторює, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Тому не є ефективним способом захисту права власника для мети витребування ним його майна з чужого незаконного володіння оспорювання не тільки рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, але й договорів, інших правочинів щодо спірного майна та документів, що посвідчують відповідне право. Останні не є підставами набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності. Такою підставою є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 94); постанову Верховного Суду України від 25 червня 2014 року у справі № 6-67цс14). 47. З огляду на вказане помилковим є висновок апеляційного суду та довід ПАТ «Єврогазбанк» про неможливість витребування спірної земельної ділянки через те, що не були оскаржені державні акти, на підставі яких земельні ділянки (з яких надалі була сформована спірна земельна ділянка) вибули з власності держави та були передані дев`ятьом фізичним особам. Так само помилково вважати, що для ефективного захисту права власності власник має витребувати відповідне майно у кінцевого набувача після того, як визнає недійсним договір, на підставі якого це майно перейшло у володіння до вказаного набувача. 48. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки саме з огляду на те, що визнання цього договору недійсним не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на спірну земельну ділянку та для її витребування. А власне таке витребування є метою власника. 49. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про невиконання судом першої інстанції вказівки суду касаційної інстанції щодо врахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 24 квітня 2013 року у справі № 6-14цс13: під час нового розгляду справи прокурор змінив предмет позову та не просив визнати недійсним державний акт. Крім того, у зазначеній постанові Верховний Суд України вказав, що рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, яке б установлювало право власності на земельну ділянку за відповідачем у тій справі, не було. Тому Верховний Суд України вважав неправомірним видання державного акта на право власності на земельну ділянку без визначеної законом (частиною першою статті 116 ЗК України) підстави, а сам цей акт, виданий з порушеннями вимог статей 116 і 118 ЗК України, - недійсним. На відміну від обставин справи № 6-14цс13, у справі № 372/266/15-ц такі рішення були, і ці рішення суди визнали недійсними під час первинного її розгляду. 50. Стосовно аргументу касаційної скарги про необхідність застосування висновків Верховного Суду України, сформульованих у постанові 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що Верховний Суд України у тій справі розбіжності у застосуванні норм права не усував, вважаючи непідтвердженими доводи заяви як про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм статті 149 ЗК України та статті 388 ЦК України, так і про невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам Верховного Суду України про застосування статті 388 ЦК України та статей 116 і 118 ЗК України. 51. Стосовно аргументу ПАТ «Єврогазбанк» про пропуск прокурором позовної давності Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що жодну із заявлених позовних вимог за наслідками касаційного перегляду вона не задовольнила. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134)). (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 52. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 53. Оскільки касаційну скаргу у справі № 372/266/15-ц перший заступник прокурора Київської області подав у липні 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 54. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити у цій частині провадження у справі (пункти 1 і 5 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, яка була до набрання чинності Законом № 460-IX). 55. Суд касаційної інстанції залишає судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України у зазначеній редакції). 56. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 ЦПК України. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частини перша та друга статті 414 ЦПК України). 57. Беручи до уваги наведені вище висновки щодо юрисдикції суду та суті спору, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи касаційної скарги частково обґрунтованими. Тому її слід задовольнити частково: рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року необхідно скасувати в частині вирішення вимог про визнання недійсними розпорядження та рішення № 93, про скасування рішення нотаріуса та про витребування спірної земельної ділянки і закрити провадження у справі у частині тих вимог; рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року у частині відмови у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки слід залишити без змін. 58. Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства (частина перша статті 256 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX). 59. У разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду (частина четверта статті 414 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX). 60. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду роз`яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи № 372/266/15-ц у частині вимог про скасування рішення нотаріуса та витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ПАТ «Єврогазбанк» до відповідного суду господарської юрисдикції. (2.2) Щодо судових витрат 61. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 62. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»). Керуючись пунктами 1 і 3 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, пунктами 1 і 5 частини першої статті 409, статтею 410, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнити частково. 2. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 квітня 2017 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року скасувати, а провадження у справі закрити у частині вирішення таких позовних вимог: 2.1. Про визнання недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 29 грудня 2003 року № 746 «Про передачу земельних ділянок у власність» стосовно передання у власність земельних ділянок загальною площею 9,0030 га ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 . 2.2. Про визнання недійсним підпункту 2 додатка до пунктів 1-3 рішення Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області від 18 серпня 2006 року № 93 «Про затвердження проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельних ділянок громадянам (згідно додатку) на території села Старі Безрадичі Старобезрадичівської сільської ради». 2.3. Про скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бєлломі Олени Віталіївни від 22 лютого 2016 року № 28417332 про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 9,0030 га, розташовану в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223187700:12:028:0026, за Публічним акціонерним товариством «Європейський газовий банк». 2.4. Про витребування земельної ділянки площею 9,0030 га, що розташована в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223187700:12:028:002, на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства «Київське лісове господарство» з незаконного володіння Публічного акціонерного товариства «Європейський газовий банк». 3. Рішення Апеляційного суду Київської області від 20 червня 2017 року у частині відмови у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки від 30 вересня 2013 року № 2270, укладеного ОСОБА_1 з Публічним акціонерним товариством «Європейський газовий банк», залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. Р. Кібенко О. С. Ткачук В. С. Князєв О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 90458955
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 травня 2020 року м. Київ Справа № 0640/3835/18 (Пз/9901/52/18) Провадження № 11-1369заі18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року (судді Кравчук В. М., Анцупова Т. О., Бучик А. Ю., Гімон М. М., Стародуб О. П.) у зразковій справі № 0640/3835/18 (Пз/9901/52/18) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (правонаступник Житомирського об`єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - УПФУ в Житомирській області)), третя особа - Пенсійний фонд України (далі - ПФУ), про визнання протиправними дій і зобов`язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування 1. У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до УПФУ в Житомирській області, у якому просив: - визнати протиправними дії заступника начальника УПФУ в Житомирській області Стоцької О. М. щодо надання на звернення позивача відповіді від 19 червня 2018 року № Ш-307 про відмову в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та виплаті його з 01 червня 2018 року без обмеження граничним розміром; - зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплачувати позивачу як судді Апеляційного суду Житомирської області у відставці щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 90 відсотків від суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання відповідно до довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року № 3-297/03/129/2018 про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці в розмірі 104 тис. 622 грн 80 коп. з урахуванням раніше виплачених коштів, починаючи з 01 червня 2018 року. 2. На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) стосується лише діючих суддів та кандидатів на посаду судді, які в майбутньому набудуть статусу судді у відставці. Вимоги Закону № 1402-VIII не поширюються на суддів, які вийшли у відставку та набули право на щомісячне довічне грошове утримання до набрання чинності цим Законом, зокрема на позивача, оскільки із серпня 2015 року він перебуває на обліку в УПФУ в Житомирській області. 3. На думку ОСОБА_1 , відповідач вийшов за межі пунктів 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, зазначивши в листі про те, що судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, розмір щомісячного довічного грошового утримання буде визначатися виходячи із суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI). 4. Крім цього, позивач зауважив, що частиною сьомою статті 48 Закону № 1402-VIII установлено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді. Рух позовної заяви та короткий зміст рішення суду попередньої інстанції 5. Суддя Житомирського окружного адміністративного суду ухвалою від 25 липня 2018 року відкрив провадження в цій справі. 6. 11 вересня 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Житомирського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової. 7. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 вересня 2018 року відкрив провадження у зразковій адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до УПФУ в Житомирській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії. 8. Рішенням від 01 листопада 2018 року, ухваленим за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 9. Свої висновки про безпідставність позовних вимог суд мотивував тим, що посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є «відповідною», рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство та продовжує працювати в цьому суді. Для застосування частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII з метою перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які пішли у відставку до набрання чинності цим Законом, тобто до 30 вересня 2016 року, «відповідною» є посада судді, який працює в тому самому суді до проходження кваліфікаційного оцінювання та згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VI (стаття 133). 10. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що це рішення суду є зразковим для типових справ, у яких предметом спору є перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який вийшов у відставку до 30 червня 2016 року та не проходив кваліфікаційне оцінювання. 11. Суд першої інстанції у своєму рішенні вказав такі обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права: 1) позивач є суддею у відставці; 2) позивач не проходив кваліфікаційне оцінювання; 3) рішення про відставку позивача прийнято уповноваженим органом до 30 вересня 2016 року; 4) відповідач - територіальний орган ПФУ; 5) предметом спору є перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці відповідно до Закону України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) та Закону № 1402-VIII. 12. Суд також зазначив, що обставинами, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі, є наступна зміна Закону № 1402-VIII, зокрема частини третьої статті 142 цього Закону. Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог 13. Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до невідповідності висновків суду фактичним обставинам та до неправильного вирішення справи. 14. На думку позивача, суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення порушив вимоги чинного законодавства та дійшов помилкових висновків про те, що гарантії його матеріального та соціального захисту можуть бути суттєво знижені й обмежені, не дивлячись на те, що такі обмеження суперечать статтям 22, 126, 130 Конституції України. Судом не дотримано міжнародних стандартів у сфері судоустрою та статусу суддів, принципу незалежності судової влади як головної умови забезпечення верховенства права та основоположної гарантії справедливого судового розгляду, допущено приниження високого статусу судді у відставці, порушено принцип недискримінації в оплаті щомісячного довічного грошового утримання, що є недопустимим та призвело до порушення права позивача на перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання, а також усіх суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року та не проходили кваліфікаційне оцінювання. 15. ОСОБА_1 вважає надуманим висновок суду першої інстанції про те, що посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є відповідною, рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання і продовжує працювати, а є відповідною посаді судді, який працює в тому ж суді до проходження кваліфікаційного оцінювання, оскільки такий висновок суперечить чинному законодавству України, яке встановлює право судді у відставці на підставі частини третьої статті 142 Закону № 1402-VIII отримувати щомісячне довічне грошове утримання у відсотковому розмірі суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, і право на підставі частини четвертої цієї ж статті Закону № 1402-VIII на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. Ці норми не встановлюють будь-яких інших умов для здійснення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці. 16. На думку позивача, встановлені пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIIвинятки щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 вказаного Закону, стосуються виключно суддів, які йдуть у відставку після 30 вересня 2016 року. Разом з тим обмеження щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 Закону № 1402-VIII, суддям, які на час набрання чинності вказаним Законом перебували у відставці, не встановлені. До того ж оскільки Закон № 1402-VIIIпокращує становище працюючого судді, а від суддівської винагороди працюючого судді залежить і розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, то покращується і становище останнього. Тому Закон № 1402-VIII має зворотну дію у часі та може застосовуватись до суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року. 17. ОСОБА_1 також зазначає, щооскільки суддівська винагорода судді, який працює на відповідній посаді, з якої він вийшов у відставку, збільшилася з 01 травня 2018 року, то відповідно до вимог частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII вінмає право на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання із цієї дати з розрахунку 90 відсотків від суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді Апеляційного суду Житомирської області, визначеної на підставі довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року, без обмеження граничним (максимальним) розміром з урахуванням раніше виплачених коштів, до змін суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. 18. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржуване рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду й прийняти нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги повністю. Позиція учасників справи щодо апеляційної скарги 19. УПФУ у Житомирській області у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її вимог і зазначає, що з огляду на пункти 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, розмір щомісячного довічного грошового утримання визначається виходячи із суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону № 2453-VI. Відтак підстав для проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з урахуванням суддівської винагороди судді, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, відповідно до довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року немає. 20. У відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 виклав свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених у відзиві заперечень та мотиви їх відхилення. Так, скаржник, зокрема, вказує на те, що працюючі судді Апеляційного суду Житомирської області пройшли кваліфікаційне оцінювання і з 01 травня 2018 року отримують суддівську винагороду відповідно до положень підпункту 2 пункту 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, що підтверджується довідкою цього суду від 13 червня 2018 року. До того ж чинним законодавством про судоустрій не передбачено ні права, ні обов`язку для судді у відставці на проходження кваліфікаційного оцінювання. 21. У додаткових поясненнях представник відповідача та третьої особи зазначає, що ані позовна заява, ані апеляційна скарга, крім формального посилання на порушення принципу недискримінації, не містить жодних критеріїв чи характеристик, які б дозволили оцінити обґрунтованість, достатність чи помилковість доводів позивача щодо наявності стосовно до нього дискримінації. Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України від 06 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі - Закон № 5207-VI) не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, зокрема, особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб. Диференціація як щодо визначення розміру суддівської винагороди, так і щодо розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, в залежності від успішного проходження цим суддею кваліфікаційного оцінювання (конкурсу) та наявність трьох років стажу після нього, встановлена законом. Отже, кваліфікаційне оцінювання є особливою вимогою в розумінні статті 6 Закону № 5207-VI та не може вважатись дискримінацією. Жодному судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, перерахунок щомісячного довічного грошового утримання виходячи з розміру суддівської винагороди, встановленої Законом № 1402-VIII, не проводився. До того ж проведення такого перерахунку щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці поставить цих суддів у нерівні умови із суддями, що підуть у відставку на умовах пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII та отримають суддівську винагороду в розмірі, визначеному відповідно до Закону № 2453-VI. Рух апеляційної скарги 22. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 листопада 2018 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 15 січня 2019 року призначила справу до розгляду в судовому засіданні. 23. Учасники справи, будучи належним чином повідомлені судом про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання 13 травня 2020 року не з`явилися. ОСОБА_1 подав заяву про розгляд справи за його відсутності. 24. За правилами частини другої статті 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. 25. За таких обставин на підставі пункту 2 частини першої статті 345 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження. Обставини справи, установлені судом першої інстанції 26. ОСОБА_1 з лютого 1975 року працював на посаді судді, останнє його місце роботи - Апеляційний суд Житомирської області. Позивач має загальний стаж роботи понад 45 років, у тому числі стаж роботи на посаді судді, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання, становить 35 років 24 дні. 27. Постановою Верховної Ради України від 16 липня 2015 року № 636-VIII «Про звільнення суддів»ОСОБА_1 звільнено з посади судді Апеляційного суду Житомирської області у зв`язку з поданням заяви про відставкувідповідно до пункту 9 частини п`ятої статті 126 Конституції України. 28. З 05 серпня 2015 року позивач перебуває на обліку в УПФУ в Житомирській області та отримує щомісячне довічне грошове утримання як суддя у відставці. 29. 14 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до УПФУ в Житомирській області із заявою про проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання, до якої долучив довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного грошового утримання судді у відставці від 13 червня 2018 року № 3-297/03-23/129/2018, видану Апеляційним судом Житомирської області, згідно з якою станом на 01 травня 2018 року суддівська винагорода працюючого на відповідній посаді судді Апеляційного суду Житомирської області, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, складає 104 тис. 622 грн 80 коп. 30. УПФУ в Житомирській області листом від 19 червня 2018 року № Ш-307 відмовило позивачу в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання у зв`язку з тим, що він не проходив кваліфікаційне оцінювання для підтвердження відповідності займаній посаді та не працював на посаді судді три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання, як це передбачено в пунктах 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. 31. Вважаючи такі дії УПФУ в Житомирській області протиправними, позивач оскаржив їх до суду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи 32. Щомісячне довічне грошове утримання є особливою формою матеріального забезпечення судді, полягає в гарантованій державою щомісячній грошовій виплаті, що слугує забезпеченню належного матеріального утримання судді після звільнення від виконання обов`язків (відставки), а також життєвого рівня, гідного його статусу. 33. Умови забезпечення судді щомісячним довічним грошовим утриманням або пенсією за його вибором на час виходу позивача у відставку (16 липня 2015 року) визначалися статтею 141 Закону № 2453-VІ у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) зі змінами, внесеними Законом України від 02 березня 2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон № 213-VIII). 34. Згідно із частиною третьою та абзацом шостим частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VІ (в указаній вище редакції) щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 60 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. Максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність. Довічне грошове утримання суддям виплачується органами ПФУ за рахунок коштів Державного бюджету України. 35. 01 січня 2016 року набрав чинності Закон України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 911-VIII), яким, зокрема, абзац шостий частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VІ після речення першого доповнено новим реченням, згідно з яким тимчасово, у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10 тис. 740 грн. 36. Конституційний Суд України Рішенням від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 визнав неконституційними низку положень статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII зі змінами, внесеними законами № 213-VIII і № 911-VIII, у тому числі й частину третю та положення першого, другого речень абзацу шостого частини п`ятої цієї статті Закону № 2453-VІ. 37. При цьому Конституційний Суд України у пункті 4 Рішення від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 визначив порядок виконання цього рішення, зокрема: - частина третя статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 213-VIII, яка суперечить Конституції України, не підлягає застосуванню як така, що втратила чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Натомість застосуванню підлягає частина третя статті 141 Закону № 2453-VI до внесення змін Законом № 213-VIII, тобто в редакції Закону № 192-VIII, а саме: «Щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не може бути більшим ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання. У разі зміни грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання»; - перше, друге речення абзацу шостого частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VI у редакціях Закону № 213-VIII, Закону України № 911-VIII, що суперечать Конституції України, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Підлягає застосуванню перше речення частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, а саме: «Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), одержуваного суддею після виходу у відставку». 38. Відповідно до частин другої - четвертої статті 133 Закону № 2453-VІ суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом: 1) судді апеляційного суду - 1,1; 2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2; 3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3. 39. Отже, посадовий оклад є однією зі складових суддівської винагороди. 40. При цьому 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), за змістом пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 грн. 41. 22 липня 2018 року набрав чинності Закон України від 15 травня 2018 року № 2415-VIII «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» (далі - Закон № 2415-VIII), яким абзац другий пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII було викладено в новій редакції, відповідно до якої до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року. 42. Таким чином, за загальним правилом дії норм права в часі, у зв`язку з набранням чинності Законом № 1774-VIII, яким заборонено застосовувати мінімальну заробітну плату після набрання чинності цим Законом, положення статті 133 Закону № 2453-VІ щодо обчислення суддівської винагороди у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягали. 43. До того ж у зв`язку з набранням чинності Законом № 2415-VIII, яким установлено розрахункову величину для визначення, зокрема, посадових окладів, що в майбутньому може змінюватися, виникла підстава для перерахунку розміру щомісячного грошового утримання судді у відставці. 44. 30 вересня 2016 року набрали чинності закони № 1401-VIII та 1402-VIII. 45. Прийняття Закону № 1401-VIII, як убачається з пояснювальної записки до законопроекту, має сприяти реалізації повномасштабної судової реформи та оновленню суддівського корпусу відповідно до суспільних очікувань і згідно з європейськими стандартами, відновленню довіри громадян до судової гілки влади, а також забезпеченню належного функціонування прокуратури, адвокатури та системи виконання судових рішень. 46. З пояснювальної записки до проекту Закону № 1402-VIII убачається, що його прийняття було обумовлено імплементацією оновлених конституційних засад правосуддя на законодавчому рівні для забезпечення незалежності судової влади, зокрема, шляхом її деполітизації, посилення відповідальності судової влади перед суспільством, оптимізацією системи судоустрою, а також запровадженням нових засад формування та належних механізмів кадрового оновлення суддівського корпусу. При цьому законодавець мав на меті запровадити кваліфікаційне оцінювання суддів, яке проводитиметься за критеріями компетентності (професійної, особистої, соціальної тощо), професійної етики та доброчесності. Цим законопроектом також закріплено можливість кар`єрного просування судді та отримання підвищеного посадового окладу виключно за результатами кваліфікаційного оцінювання. Водночас непроходження кваліфікаційного оцінювання може бути підставою для звільнення судді у встановлених законом випадках. 47. Також у пояснювальній записці до проекту Закону № 1402-VIII зазначено, що його прийняття сприятиме відновленню довіри громадян до судової системи, оновленню суддівського корпусу відповідно до суспільних очікувань, посиленню авторитету судової гілки влади та удосконаленню роботи системи судоустрою та її органів. Очищення судової системи від осіб, які не відповідають критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності, а також створення шляхів для наповнення суддівського корпусу найбільш професійними правниками сприятиме суттєвому підвищенню якості правосуддя. 48. За частинами третьою та п`ятою статті 142 Закону № 1402-VIII (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у відставці в розмірі 50 відсотків суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді. Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), отримуваного суддею після виходу у відставку. Щомісячне довічне грошове утримання суддям виплачується органами ПФУ за рахунок коштів Державного бюджету України. 49. У разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання (частина четверта статті 142 Закону № 1402-VIII). 50. Частинами другою та третьою статті 135 Закону № 1402-VIII установлено, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року. 51. Водночас відповідно до пункту 22 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 01 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ. 52. До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ (пункт 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII). 53. Згідно з пунктом 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить: з 01 січня 2017 року: а) для судді місцевого суду - 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; б) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; в ) для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 2) з 01 січня 2018 року: а) для судді місцевого суду - 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 3) з 01 січня 2019 року: а) для судді місцевого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 40 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 4) з 01 січня 2020 року: а) для судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року. 54. Пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII установлено, що право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу. В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону № 2453-VІ. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону. 55. Таким чином, положеннями пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII було запроваджено різні підходи до порядку обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які виходять у відставку після 30 вересня 2016 року, залежно від проходження чи непроходження суддею кваліфікаційного оцінювання або призначення на посаду судді за результатами конкурсу, а також роботи на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу. 56. Вирішуючи справу, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду правильно зазначив, що спірні правовідносини виникли не щодо визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який виходить у відставку, а щодо перерахунку розміру раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці. Оскільки позивач вийшов у відставку 16 липня 2015 року, тобто до 30 вересня 2016 року, положення пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII на нього не поширюються. Ці правовідносини на час виникнення спору і на теперішній час регулюються частиною четвертою статті 142 Закону № 1402-VIII, відповідно до якої у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання. У контексті спору ключовим є правове питання: чи є «відповідною» для перерахування щомісячного довічного грошового утримання позивача посада судді Апеляційного суду Житомирської області, який пройшов кваліфікаційне оцінювання? 57. Всупереч доводам скаржника, суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, дійшов правильних висновків про те, що розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці залежить від розміру суддівської винагороди працюючого судді, а виплата збільшеного розміру суддівської винагороди відповідно до Закону № 1402-VIII залежить від проходження та результату кваліфікаційного оцінювання або призначення на посаду судді за результатами конкурсу. Якщо проходження і результат кваліфікаційного оцінювання має значення для визначення розміру суддівської винагороди працюючих суддів, а також для визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який йде у відставку через три роки після оцінювання, то ця ж сама обставина повинна братися до уваги і під час перерахунку цього ж виду утримання для суддів, які вийшли у відставку раніше, тобто до 30 вересня 2016 року. Інше застосування положень частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII призвело б до того, що судді, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року і жодного дня не працювали в умовах, коли конституційні вимоги до судді суттєво підвищилися, отримували б грошове утримання в більшому розмірі, ніж судді, які підтвердили відповідність цим вимогам (пройшли кваліфікаційне оцінювання) і відпрацювали в таких умовах щонайменше три роки. Відтак посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є «відповідною», рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство і продовжує працювати в цьому суді. Для застосування частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII з метою перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які пішли у відставку до набрання чинності цим Законом, тобто до 30 вересня 2016 року, «відповідною» є посада судді, який працює в тому самому суді до проходження кваліфікаційного оцінювання, та згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VI (стаття 133). 58. Водночас позивач стверджує про необґрунтованість таких висновків, посилаючись на те, що встановлені пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII винятки щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 вказаного Закону, стосуються виключно суддів, які йдуть у відставку після 30 вересня 2016 року. Разом з тим обмеження щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 Закону № 1402-VIII, суддям, які на час набрання чинності вказаним Законом перебували у відставці, не встановлені. Оскільки Закон № 1402-VIII покращує становище працюючого судді, а від суддівської винагороди працюючого судді залежить і розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, то покращується і становище останнього. Тому Закон № 1402-VIII має зворотну дію в часі та може застосовуватись до суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року. 59. До того ж у додаткових поясненнях позивачзазначає, що на підставі підпункту 16 пункту 1 розділу І Закону України від 16 жовтня 2019 року№ 193-IX«Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (далі - Закон № 193-IX) виключено пункти 22 і 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, тобто усунуто дискримінацію в оплаті праці суддів у залежності від проходження ними кваліфікаційного оцінювання, а в його позові також йдеться про дискримінацію в оплаті праці суддів та розміру щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці в залежності від проходження ними кваліфікаційного оцінювання та наявності трирічного стажу роботи після цього. Крім цього, у Конституційному Суді України перебуває на розгляді подання щодо конституційності, зокрема, пунктів 22-25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. 60. Велика Палата Верховного Суду із цього приводу зазначає таке. 61. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 62. Підпунктом 16 (який набрав чинності з 01 січня 2020 року) пункту 1 розділу I Закону № 193-IX пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» із Закону № 1402-VIII виключені. 63. 18 лютого 2020 рокуКонституційний Суд України Рішенням № 2-р/2020 визнав неконституційними положення пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. При цьому Конституційний Суд України у пункті 3 резолютивної частини Рішення зазначив, що положення Закону № 1402-VIII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. 64. Отже, на час звернення ОСОБА_1 до УПФУ в Житомирській області із заявою про проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та відмови відповідача у вказаному перерахунку (червень 2018 року), а також розгляду цієї зразкової справи в суді першої інстанції положення пунктів 22, 23 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII були чинними, а тому правильно застосовані судом першої інстанції при вирішенні справи по суті. 65. Виключення пунктів 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII на підставі Закону № 193-IX та визнання положень пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII такими, що не відповідають Конституції України згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, є обставинами, які впливають на інше застосування норм матеріального права, ніж у цій зразковій справі, після набрання чинності Законом № 193-IX та постановлення вказаного Рішення Конституційним Судом України. Проте ці обставини не впливають на правильність висновків суду першої інстанції та результат розгляду цієї зразкової справи по суті. 66. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. 67. За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів»; пункти 48-49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06). 68. Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004). 69. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону № 5207-VIпрямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі. 70. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що на час виникнення спірних правовідносин чинним законодавством були по-різному визначені вимоги для отримання суддівської винагороди суддями, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності Законом № 1402-VIII, та суддями, які ще не пройшли кваліфікаційне оцінювання, а тому такі вимоги можуть вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою щодо відмови в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року та звернувся до територіального органу ПФУ за відповідним перерахунком до 01 січня 2020 року - дати набрання чинності підпунктом 16 пункту 1 розділу I Закону № 193-IX, яким були виключені пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. 71. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що відповідач діяв відповідно до законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, а саме законів № 1402-VIII і № 2453-VІ. 72. Ураховуючи викладене, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є обґрунтованим. 73. При цьому суд першої інстанції правильно відхилив доводи позивача щодо звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді та порушення частини сьомої статті 48 Закону № 1402-VIII, урахувавши, що із часу виходу у відставку розмір щомісячного довічного грошового утримання ОСОБА_1 як судді у відставці періодично перераховувався і на час розгляду справи складав 31 398,84 грн, що становить 90% розміру суддівської винагороди суддів, які працюють в Апеляційному суді Житомирської області і не пройшли кваліфікаційне оцінювання. 74. Такий розмір утримання був співмірним з рівнем суддівської винагороди, яку позивач отримував до відставки, та відповідав приписам пункту 6.4 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, відповідно до якого статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку з посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді. 75. Як правильно зазначив суд першої інстанції, судді, які виходили у відставку до 30 вересня 2016 року, не розраховували і не могли розраховувати на поширення на них нового розміру довічного грошового утримання судді у відставці, оскільки не працювали за «новими правилами», не отримували суддівську винагороду в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIII. Водночас рівень довічного грошового утримання, який вони отримують за «старими» правилами, не є меншим ніж той, який був їм забезпечений до цього, та відповідає попередньому рівню оплати їх праці. 76. Решта доводів та міркувань скаржника, викладених в апеляційній скарзі та доповненнях до неї, також не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення. 77. Згідно із частиною третьою статті 291 КАС України правові висновки Великої Палати Верховного Суду в цій зразковій справі мають враховуватися судами при ухваленні рішення в типовій справі, яка відповідає ознакам та обставинам, викладеним у рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги 78. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. 79. На підставі статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. 80. Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено внаслідок повного з`ясування обставин справи, що мають значення для її вирішення, з дотриманням норм процесуального права та ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року - без змін. Керуючись статтями 290, 308, 310, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 2. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна В. С. Князєв В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 90458918
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 травня 2020 року м. Київ Справа № 912/2385/18 Провадження № 12-194гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Кібенко О. Р., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Чепака І. В., учасників справи: позивача - заступника керівника Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області в інтересах держави в особі Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області та Східного офісу Державної аудиторської служби України (представник - прокурор Офісу Генерального прокурора Атаєва Д. К.), відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртранссервіс-груп» (представники Макаров С. О., Пащенко О. О., Титикало Р. С.), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21 травня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Кощеєва І. М., Кузнецової І. Л., Широбокової Л. П., у справі за позовом заступника керівника Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області в інтересах держави в особі: 1) Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області (далі - Устинівська РДА), 2) Східного офісу Державної аудиторської служби України (далі - Східний офіс Держаудитслужби) до відповідачів: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртранссервіс-груп» (далі - ТОВ «Укртранссервіс-груп»), 2) відділу освіти, молоді та спорту Устинівської РДА (далі - Відділ освіти) про визнання недійсними додаткових угод та стягнення 90 577,26 грн. Історія справи Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1. У вересні 2018 року прокурор звернувся до Господарського суду Кіровоградської області з позовом в інтересах держави в особі Устинівської РДА та Східного офісу Держаудитслужби до ТОВ «Укртранссервіс-груп» та Відділу освіти, в якому просив визнати недійсними додаткові угоди № 1-3 від 24 жовтня 2017 року, № 4 від 15 листопада 2017 року до укладеного відповідачами договору № 17-91 про постачання природного газу від 23 жовтня 2017 року, а також стягнути з ТОВ «Укртранссервіс-груп» на користь бюджету надмірно сплачені грошові кошти в розмірі 90 577,26 грн. 2. На обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що оспорювані додаткові угоди суперечать пункту 2 частини четвертої статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі», оскільки вони укладені без належного підтвердження коливання цін на ринку природного газу в період виконання умов договору, що у свою чергу спричинило державі збитки у вигляді надмірно сплачених грошових коштів в оспорюваній сумі. 3. У позовній заяві прокурор посилався на порушення інтересів держави, зазначав про необхідність їх захисту та стверджував про наявність у нього підстав для звернення до суду, а саме: - Відділ освіти порушив вимоги чинного законодавства, принципи максимальної економії та ефективності, недискримінації учасників, які призвели до безпідставної заміни істотних умов договору та зростання ціни за одиницю товару, покладення на бюджетну установу економічно невигідних зобов`язань щодо витрачання бюджетних коштів, а порушення процедури державних закупівель та укладення відповідних додаткових угод унеможливило раціональне та ефективне використання бюджетних коштів, створило загрозу інтересам держави; - органами, уповноваженими державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є Устинівська РДА як орган, що здійснює фінансування та управління майном Відділу освіти, а також Східний офіс Держаудитслужби як орган державного фінансового контролю на території Кіровоградської області; - на виконання частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурором перед поданням позову у серпні 2018 року направлені повідомлення Устинівській РДА про намір здійснити представництво інтересів держави шляхом подання позовної заяви в інтересах Устинівської РДА, Східного офісу Держаудитслужби до Відділу освіти та ТОВ «Укртранссервіс-груп» про визнання недійсними додаткових угод та стягнення з останнього надмірно сплачених грошових коштів за постачання газу в розмірі 90 577,26 грн. Проте ці органи не вжили заходів до оспорювання додаткових угод, про що повідомили прокуратуру листами (лист Устинівської РДА № 01-27/161/0.4 від 30 серпня 2018 року, лист Східного офісу Держаудитслужби № 04-25-17/6034 від 09 серпня 2018 року); - 02 лютого 2018 року Олександрійською місцевою прокуратурою Кіровоградської області до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 42018121070000002 внесено відомості про кримінальне провадження за фактом привласнення грошових коштів під час проведення публічних закупівель природного газу за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 191 Кримінального кодексу України. 4. ТОВ «Укртранссервіс-груп» подало відзив на позовну заяву прокурора, в якому, зокрема, стверджувало про відсутність відомостей про нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави зі сторони позивачів, в особі яких подано позов; зазначало, що підставами для укладення додаткових угод є довідки Асоціації «Газові трейдери України» та лист Харківської торгово-промислової палати, що свідчать про коливання цін на ринку природного газу. 5. Відділ освіти у письмових поясненнях повідомив, що спірні додаткові угоди до договору про постачання природного газу підписані з метою уникнення соціальної напруги, оскільки опалювальний сезон уже був розпочатий, ліміти на газ не заведені, а закуплений газ використовувся для опалення закладів загальної та середньої освіти. Позицію прокуратури підтримав. Фактичні обставини справи, установлені судами 6. Відділом освіти проведено відкриті торги щодо закупівлі природного газу обсягом 61 400 куб. м з терміном постачання до 31 грудня 2017 року та очікуваною вартістю 645 823,32 грн. У них узяли участь дві юридичні особи: ТОВ «Укртранссервіс-груп» з остаточною пропозицією 445 727 грн та Дочірнє підприємство «Центргаз» Відкритого акціонерного товариства «Кіровоградгаз» з остаточною пропозицією 448 220 грн. Відповідно до протоколу розгляду тендерних пропозицій від 10 жовтня 2017 року № 5 переможцем визнано ТОВ «Укртранссервіс-груп». 7. 23 жовтня 2017 року Відділ освіти (споживач) та ТОВ «Укртранссервіс-груп» (постачальник) уклали договір № 17-91 на постачання природного газу (далі - Договір), відповідно до умов якого постачальник зобов`язався забезпечити постачання природного газу споживачу для його власних потреб, а споживач - приймати природний газ та своєчасно оплачувати його вартість. Плановий обсяг постачання газу - 61,4 тис. куб. м (пункт 2.1 Договору); ціна договору становить 7 259,40 грн за 1 тис. куб. м; загальна вартість усього обсягу поставки складає 445 727,16 грн (пункт 4.1 Договору). 8. У подальшому між відповідачами укладено чотири додаткових угоди до Договору, в яких збільшено його первісну ціну, визначену за результатами відкритих торгів, та зменшено обсяги постачання газу, а саме: - № 1 від 24 жовтня 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 7 980 грн, обсяг постачання - до 55,855 тис. куб. м); - № 2 від 24 жовтня 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 8 780 грн, обсяг постачання - до 50,766 тис. куб. м); - № 3 від 24 жовтня 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 9 200 грн, обсяг постачання - до 48,448 тис. куб. м); - № 4 від 15 листопада 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 9 900 грн, обсяг постачання - до 45,022 тис. куб. м). 9. На виконання Договору та додаткових угод до нього ТОВ «Укртранссервіс-груп» поставило, а Відділ освіти отримав та оплатив природний газ у таких обсягах та за такими цінами: - у жовтні 2017 року - обсягом 2 759 куб. м за ціною 9 200 грн за 1 тис. куб. м на загальну суму 25 382,81 грн (оплачено 07 листопада 2017 року згідно з платіжним дорученням № 612); - у листопаді 2017 року - обсягом 18 234 куб. м за ціною 9 900 грн за 1 тис. куб. м на загальну суму 180 516,60 грн (оплачено 08 грудня 2017 року згідно з платіжним дорученням № 673); - у грудні 2017 року - обсягом 23 512 куб. м за ціною 10 200 грн за 1 тис. куб. м на загальну суму 239 827,75 грн (оплачено 27 грудня 2017 року згідно з платіжним дорученням № 744). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 10. Господарський суд Кіровоградської області рішенням від 18 січня 2019 року позов задовольнив. 11. Суд першої інстанції зазначив, що оспорювані додаткові угоди суперечать положенням пункту 2 частини четвертої статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі». 12. Одночасно суд зауважив, що прокурор обґрунтував наявність інтересів держави порушенням законності у сфері публічних закупівель; правильно визначив органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; підтвердив наявність підстав для представництва інтересів держави у справі, оскільки позивачі не вжили заходів для усунення порушень Закону України «Про публічні закупівлі» та оскарження відповідних додаткових угод; письмово повідомив Устинівську РДА та Східний офіс Держаудитслужби про наявність підстав для представництва в суді до звернення з цим позовом у порядку частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Також суд указав, що надмірна формалізація поняття інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17). 13. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 21 травня 2019 року рішення Господарського суду Кіровоградської області від 18 січня 2019 року скасував, позовну заяву прокурора залишив без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 14. Суд апеляційної інстанції послався на відсутність обставин, які б свідчили про невиконання або неналежне виконання Устинівською РДА та Східним офісом Держаудитслужби, які є самостійними юридичними особами з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів держави, пов`язаних із раціональним та ефективним використанням державних коштів; факт незвернення позивачів з позовом протягом певного періоду без з`ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору не свідчить про неналежне виконання такими органами своїх функцій із захисту інтересів держави. Також апеляційний суд зазначив про недостатність для прийняття позовної заяви до розгляду самого лише посилання в ній на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, оскільки у такому випадку прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють установлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо). На обґрунтування цих висновків суд апеляційної інстанції послався на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, а також у інших постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року у справі № 926/03/18, від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 15. У червні 2019 року заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи до цього ж суду для продовження розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 16. Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави через ненадання ним доказів бездіяльності уповноважених органів (позивачів). Стверджує, що чинним законодавством не встановлено переліку доказів, які прокурор повинен надати суду на підтвердження нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави відповідним суб`єктом владних повноважень, а наявність повноважень в органу державної влади та свідоме ігнорування їх виконання може вважатися нездійсненням захисту інтересів держави. Посилається на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 910/3486/18, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і в разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює відповідний орган, а прокурор не зобов`язаний установлювати причини, з яких позивач не здійснює захисту інтересів держави. Доводи інших учасників справи 17. Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали. 18. Від ТОВ «Укртранссервіс-груп» надійшли письмові пояснення, відповідно до яких відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову без змін. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 19. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 16 жовтня 2019 року на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому вказала на наявність виключної правової проблеми, вирішення якої сприятиме забезпеченню єдності судової практики, дотриманню принципу верховенства права, складовою якого є юридична визначеність, та принципу пропорційності, тобто розумного балансу між приватними й публічними інтересами. 20. На думку колегії суддів, закріплені законодавством умови та випадки, коли прокурор має право здійснювати представництво в суді законних інтересів держави («якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень»), не можна назвати виключними, чітко сформульованими і передбачуваними у застосуванні, про що свідчить і неоднозначна та неоднакова судова правозастосовна практика. 21. За висновками колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, які обґрунтовані нормами статей 19, 131-1 Конституції України, статей 53, 174 ГПК України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру», рішеннями Конституційного Суду України від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017, від 05 та 20 червня 2019 року № 4-р(II)/2019, № 6-р/2019, виключну правову проблему щодо підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурором, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики,становить питання: чи зобов`язаний прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі, окрім обґрунтування сутності порушень інтересів держави та необхідності їх захисту, обґрунтовувати також визначені законом підстави для звернення до суду шляхом: - додання до позовної заяви доказів, які підтверджують, що захист законних інтересів держави не здійснюється, зокрема доказів вчинення передбачених законом дій щодо порушення прокурором відповідного провадження у разі встановлення ним ознак адміністративного чи кримінального правопорушення; - обґрунтування та доведення суду причин, через які захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (чи в такому разі достатньо самого лише посилання в позовній заяві прокурора на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття позову прокурора до розгляду). 22. Також колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ставить питання щодо правових наслідків у випадку, якщо суд після відкриття провадження у справі за результатами розгляду справи встановить відсутність підстав для представництва інтересів держави в суді (прокурор не обґрунтував сутності порушень інтересів держави та необхідності їх захисту, не зазначив визначених законом підстав для звернення до суду, не дотримався процедури, передбаченої абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»), які, на думку колегії суддів, потребують правового висновку Великої Палати Верховного Суду, а саме: - чи свідчить відсутність підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави про відсутність процесуальної дієздатності; - які виникають правові наслідки, якщо суд після відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, установить відсутність підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави з таким позовом. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо підстав звернення прокурора до суду 23. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі. 24. Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. 25. Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача. 26. Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. 27. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома). 28. У постанові колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 містяться такі правові висновки стосовно представництва прокурором держави в суді: - з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу в питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено; - прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України); - участь прокурора в судовому процесі можлива, крім іншого, за умови обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме: має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах компетентним органом або підтверджено його відсутність (частини третя, четверта статті 53 ГПК України, частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»); - щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні компетентний орган, який відсутній або всупереч вимогам закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду; - підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема (але не виключно): повідомленням прокурора на адресу відповідного компетентного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від такого органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. 29. Отже, в цій справі колегія суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що для підтвердження судом підстав для представництва інтересів прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом. 30. У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків щодо застосування норм права: - прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, а також у разі його відсутності. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший, другий частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»); - наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідний компетений орган. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва, прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»); - прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає компетентний орган. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача; - оскільки повноваження органів влади, зокрема й щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень у компетентного органу здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах; - якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність компетентного органу, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган. 31. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 21 грудня 2018 року у справі № 922/901/17 зробила висновок, що саме лише посилання в позовній заяві на те, що компетентний орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. У такому разі прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють встановлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо). Аналогічні висновки були зроблені й у інших постановах колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16, 17, 18 квітня 2019 року у справах № 925/650/18, № 923/560/18, № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, а також у постанові колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18. 32. Про необхідність обґрунтування та з`ясування судом причин, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, зазначено також і в рішеннях Верховного Суду у складі колегій суддів інших касаційних судів (постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі № 802/4083/15-а, від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18; постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 906/240/18, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18770/17, від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 та інші; постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 201/5279/16, від 04 вересня 2019 року у справах № 372/1688/17-ц, № 448/764/17 та інші). 33. Водночас у постанові від 16 квітня 2019 року у справі № 910/3486/18 колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і в разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний установлювати причини, з яких позивач не здійснює захисту своїх інтересів. 34. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 зроблено висновок, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади с. Городище та звернення до суду з таким позовом. 35. Таким чином, перед Великою Палатою Верховного Суду постали такі питання: 1) чи повинен прокурор доводити бездіяльність компетентного органу або ж достатньо простого посилання на таку бездіяльність у позові при обґрунтуванні підстав для представництва; 2) якими доказами прокурор має доводити бездіяльність компетентного органу; 3) чи зобов`язаний прокурор перед зверненням до суду з`ясовувати причини бездіяльності такого органу або ж достатньо доведення самого факту бездіяльності без зазначення і доведення суду її причин. 36. Урегульовуючи розбіжності у викладених вище правових позиціях, Велика Палата Верховного Суду уточнює висновки, зроблені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 та 18 квітня 2019 року у справах № 923/560/18 та № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18. 37. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. 38. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. 39. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. 40. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. 41. Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. 42. Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності. 43. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. 44. Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. 45. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. 46. У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень. 47. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. 48. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно із частиною четвертою статті 53 ГПК України має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу, про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті. 49. Натомість аналіз судової практики Верховного Суду в питанні про те, як саме слід діяти суду, якщо він установить відсутність підстав для звернення прокурора з позовом в інтересах держави вже після відкриття провадження у справі, свідчить про її неоднаковість. 50. Так, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18 зазначив, що обставини дотримання прокурором установленої частинами третьою, четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. А відсутність у такому випадку законних підстав для представництва інтересів держави свідчить про заявлення позову особою, яка не має процесуальної дієздатності, та є підставою для залишення позову без розгляду відповідно до пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України. Аналогічні висновки щодо застосування цієї норми викладені у постановах цього ж касаційного суду від 26 лютого 2019 року у справі № 920/284/18, від 03 і 17 квітня 2019 року у справах № 909/63/18 та № 916/641/18 відповідно, від 31 липня 2019 року у справі № 916/2914/18, від 06 серпня 2019 року у справі № 912/2529/18. 51. Процесуальна дієздатність - це здатність особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (стаття 44 ГПК України). У випадку звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави в особі компетентного органу фактичним позивачем є держава, і саме вона набуває процесуальної дієздатності і є учасником справи. Для цілей залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України процесуальна дієздатність має бути відсутня саме в учасника справи (позивача або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), а не його представника. З огляду на вказане помилковим є залишення без розгляду на підставі цього припису позову, поданого прокурором в особі компетентного органу в інтересах держави, через відсутність у прокурора як представника держави процесуальної дієздатності або через відсутність у нього підстав для звернення до суду. Отже позов прокурора не може бути залишений без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України. 52. В інших випадках Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходив з необхідності ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову прокурора, якщо він не обґрунтував підстав представництва інтересів держави в особі позивачів у суді. Так, у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18 цей касаційний суд скасував ухвалу про залишення позову без розгляду, що була постановлена судом першої інстанції, на підставі пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України, зазначивши, що, з`ясувавши обставини відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі позивачів у даній справі, судам слід було відмовити в позові, а не залишати позов без розгляду. У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 909/569/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду послався на те, що прокурор звернувся в інтересах особи, яка не має статусу позивача у справах щодо оскарження процедур закупівлі, проведених відповідно до Закону України «Про публічні закупівлі», і господарські суди правомірно відмовили в задоволенні позову. У постановах від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 та від 16 квітня 2019 року у справі № 925/650/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду залишив без змін судові рішення апеляційної інстанції, якими відмовлено в задоволенні позову прокурора в такому випадку. 53. Втім, відмова у позові, поданому прокурором за навності компетентного органу, через те, що прокурор не підтвердив підстав для представництва, означатиме неможливість повторного звернення як прокурора, так і самого органу як позивача в інтересах держави. 54. З метою забезпечення єдності судової практики у питанні застосування положень ГПК України у справах за позовами прокурорів Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України (залишення позову без розгляду). Такого ж висновку щодо застосування наведеної норми процесуального права дійшов і Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2019 року у справі № 925/226/18. 55. При вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями цього органу чи бездіяльністю. Для врахування цих обставин стаття 55 ГПК України передбачає такі правила: - якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (учасником, акціонером) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави; - відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті. 56. Втім, у перелічених у цій статті випадках ідеться про активні дії компетентного органу, який як учасник процесу та сторона спору (позивач) не підтримує позовних вимог або подає заяву про залишення позову без розгляду чи про відмову від позову. Якщо ж позов подано прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, і такий орган не здійснює процесуальних дій як позивач, його представник не з`являється у судові засідання, а суд уже після відкриття провадження у справі встановлює, що прокурор не підтвердив підстави для представництва, то, як і зазначено у пункті 54 цієї постанови, позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України (залишення позову без розгляду). 57. Відповідно до статті 246 ГПК України суд також може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (у тому числі якщо підписана прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності. Щодо залишення позову без розгляду 58. Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що Устинівська РДА, якій підзвітний Відділ освіти, та Східний офіс Держаудитслужби є компетентними органами, уповноваженими державою на здійснення функцій контролю за використанням коштів державного бюджету, зокрема для здійснення закупівель на потреби закладів освіти на території Кіровоградської області. 59. Втім, суд дійшов висновку про те, що прокурор не обґрунтував наявності визначених законодавством підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, зокрема не довів, що компетентні органи, яких прокурор зазначив як позивачів, не здійснюють своїх повноважень щодо захисту інтересів держави. 60. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з наведеним висновком виходячи з таких міркувань. 61. Як зазначалося вище, суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржувану постанову, якою рішення суду першої інстанції скасував, а позовну заяву прокурора залишив без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України з посиланням на те, що позов подано особою, яка не має процесуальної дієздатності. 62. Однак, відкриваючи провадження у цій справі, суд першої інстанції установив відповідність поданої прокурором позовної заяви вимогам статей 162, 164 ГПК України. Жодних недоліків цієї заяви в частині відсутності обґрунтування прокурором підстави для здійснення представництва інтересів держави суд першої інстанції не виявив і позовну заяву прокурора як з цих, так і з інших підстав без руху не залишив. Натомість за результатами розгляду справи по суті суд ухвалив рішення від 18 січня 2019 року про задоволення позову. 63. Суд першої інстанції установив, що прокурор зазначив у позовній заяві підставу для здійснення ним представництва, тобто виконав вимогу частини п`ятої статті 162 ГПК України. Проте суд апеляційної інстанції вважав зазначену підставу помилковою та вказав, що прокурор не надав доказів, які б свідчили про невиконання або неналежне виконання Устинівською РДА та Східним офісом Держаудитслужби, які є самостійними юридичними особами з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів держави, пов`язаних із раціональним та ефективним використанням державних коштів. При цьому апеляційний суд указав, що факт незвернення позивачів з позовом протягом певного періоду без з`ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору не свідчить про неналежне виконання компетентними органами своїх функцій із захисту інтересів держави. Також апеляційний суд зазначив про недостатність посилання в позовній заяві лише на невиконання або неналежне виконання відповідних повноважень компетентним органом, оскільки в такому випадку прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють установлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо). 64. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 73 ГПК України). 65. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (статті 74, 77 ГПК України). 66. Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 162 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. 67. Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин. 68. Як убачається з матеріалів справи, на виконання частин третьої - п`ятої статті 53 ГПК України і частин третьої, четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Устинівською РДА та Східним офісом Держаудитслужби, які не вжили заходів до оспорювання додаткових угод у судовому порядку, про що вони повідомили прокуратуру відповідними листами (тобто навів підставу для представництва інтересів держави); зазначив, що порушення процедури державних закупівель та укладення відповідних додаткових угод унеможливило раціональне та ефективне використання бюджетних коштів, чим обґрунтував порушення інтересів держави (тобто навів підстави для звернення з позовом). 69. Устинівська РДА та Східний офіс Держаудитслужби, надаючи відповідь прокурору на його звернення, свою позицію щодо порушення інтересів держави жодним чином не висловили, про наміри самостійно звернутися з позовом чи провести перевірку щодо виявлених прокуратурою фактів не заявили, водночас не спростували й твердження прокурора щодо виявлених порушень законодавства. Такі дії були оцінені прокурором як бездіяльність. 70. З огляду на вищевикладене помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про ненаведення прокурором у цій справі підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді. 71. Аргументи сторін, що не стосуються мотивів, наведених у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду не аналізує з огляду на зазначені висновки щодо порушень норм процесуального права, допущені судом апеляційної інстанції. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Щодо суті касаційної скарги 72. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 73. Підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України). 74. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи до цього суду для продовження розгляду. Щодо розподілу судових витрат 75. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами вирішення спору. ВИСНОВОК ПРО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА 76. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. 77. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. 78. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. 79. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. 80. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. 81. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. 82. Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. 83. Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України. Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області задовольнити. 2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21 травня 2019 року у справі № 912/2385/18 скасувати. 3. Справу № 912/2385/18 направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач О. Р. Кібенко Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 90458902
  7. ПОСТАНОВА Іменем України 23 червня 2020 року м. Київ Справа № 645/1979/15-ц Провадження № 14-706цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів : Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, Фрунзенський відділ Державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, про визнання виконавчого напису приватного нотаріуса таким, що не підлягає виконанню та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року, ухвалене суддею Федоровою О.В., та рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року, ухвалене у складі суддів Кіся П.В., Кружиліної О.А., Хорошевського О.М. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи»), посилаючись на те, що 10 серпня 2011 року між ним та Публічним акціонерним товариством «Банк Кіпру» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Неос Банк») (далі - ПАТ «Банк Кіпру» та ПАТ «Неос Банк» відповідно) було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого йому надано кредит у розмірі 1 328 000 грн на строк до 09 серпня 2021 року. На забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору між ними було укладено договір іпотеки, предметом якого є комплекс нежитлових приміщень по АДРЕСА_1 . 1.1. 21 липня 2014 року між ПАТ «Неос Банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу, відповідно до умов якого банк відчужив право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, укладеними із ОСОБА_1 1.2. 19 жовтня 2014 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. (далі - нотаріус) вчинив виконавчий напис, відповідно до якого звернув стягнення на нерухоме майно за іпотечним договором від 10 серпня 2011 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк Кіпру». 1.3. Посилаючись на те, що заборгованість за кредитним договором не була безспірною, оскільки на момент вчинення виконавчого напису нотаріуса існував спір у суді, позивач просив визнати зазначений вище напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. 2. У березні 2015 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулось до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , посилаючись на те, що у результаті неналежного виконання умов кредитного договору за останнім утворилася заборгованість, тому просило звернути стягнення на предмет іпотеки. Короткий зміст судових рішень 3. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи» відмовлено. 4. Судове рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 допустив заборгованість за кредитом, що є підставою для вчинення нотаріусом виконавчого напису. При цьому для встановлення безспірності заборгованості, нотаріус має лише перевірити наявність у кредитора документів, визначених у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок), а не встановлювати права та обов`язки учасників правовідносин, зокрема наявності спору про заборгованість у суді. 5. Вирішуючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив із того, що ТОВ «Кредитні ініціативи» реалізувало своє право як кредитора на задоволення своїх вимог за договором іпотеки, зокрема позасудовий, що полягає у вчиненні виконавчого напису нотаріуса. 6. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким визнано виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А. про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін. 7. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що на час вчинення нотаріусом виконавчого напису, у суді існував спір про розмір заборгованості, що спростовує висновок суду першої інстанції про безспірність заборгованості боржника, у результаті чого зазначена заборгованість стягнута із ОСОБА_1 двічі; ТОВ «Кредитні ініціативи» не надано доказу отримання ОСОБА_1 досудової вимоги про усунення порушення, а отже, відповідачем не доведено отримання ним права розпочати звернення стягнення не предмет іпотеки. В частині вирішення зустрічного позову апеляційний суд погодився із доводами суду першої інстанції. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. У жовтні 2017 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулось до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи». 9. Касаційна скарга мотивована тим, що нотаріус не повинен перевіряти безспірність заборгованості, а лише перевірити документи на відповідність Порядку, відтак, на думку заявника, неможливо визнавати виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню, з підстав наявності судового спору про кредитну заборгованість. Крім того, обґрунтовуючи необхідність задоволення зустрічного позову, заявник послався на те, що кредитний договір продовжує діяти і заборгованість за ним ОСОБА_1 не погасив, що є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки. Рух справи в суді касаційної інстанції 10. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції. 11. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року, яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України, тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) викладений у новій редакції. 12. Відповідно до п. п. 4 п. 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 13. 25 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду. 14. 06 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до п. 7 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 15. Зазначену ухвалу мотивовано тим, що, існує взаємовиключна практика Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України у подібних правовідносинах. 16. Так, у постановах Верховного Суду України від 04 березня 2015 року у справі № 6-27цс15, від 11 березня 2015 року у справі № 6-141цс14 та у постанові Великої Плати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) зроблено висновок про те, що наявність спору про розмір кредитної заборгованості у суді на час вчинення виконавчого напису спростовує висновок суду про безспірність заборгованості боржника. 17. Разом з тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) зроблено висновок, що інформація про наявність у суді іншого позову стягувача до боржника чи боржника до стягувача сама по собі не є доказом недотримання умови щодо безспірності заборгованості. 18. 19 листопада 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Короткий виклад обставин справи 19. 10 серпня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк Кіпру» (правонаступником якого є ПАТ «Неос Банк») було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого йому надано кредит у розмірі 1 328 000 грн на строк до 09 серпня 2021 року. На забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору між ними було укладено договір іпотеки, предметом якого є комплекс нежитлових приміщень по АДРЕСА_1. 20 . 21 липня 2014 року між ПАТ «Неос Банк» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу, відповідно до умов якого банк відчужив право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, укладеними із ОСОБА_1 21. 16 вересня 2014 року ТОВ «Кредитні ініціативи» направило ОСОБА_1 досудову вимогу, в якій повідомило про існування кредитної заборгованості у розмірі 1 254 213 грн 48 коп. та просило в тридцятиденний строк повернути кредитні кошти з нарахованими на них відсотками. Також ТОВ «Кредитні ініціативи» повідомило боржника про те, що у разі невиконання цієї вимоги буде розпочато процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки. 22. 09 жовтня 2014 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до Орджонікідзевського районного суду м. Харкова із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Акціонерного товариства «Готельний комплекс «Славія» про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 254 213 грн 48 коп. 23. 19 жовтня 2014 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. на підставі звернення ТОВ «Кредитні ініціативи» вчинив виконавчий напис, відповідно до якого на погашення кредитної заборгованості у розмірі 1 174 529 грн 41 коп., заборгованості за відсотками у розмірі 79 684 грн 07 коп. та суми плати, що здійснена ТОВ «Кредитні ініціативи» за вчинення виконавчого напису, у розмірі 4 130 грн звернув стягнення на нерухоме майно за іпотечним договором від 10 серпня 2011 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк Кіпру». Позиція Великої Палати Верховного Суду 24. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 25. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 26. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. 27. Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. 28. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій). 29. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону України «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій. 30. Так, згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. 31. Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. 32. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій). 33. Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису. 34. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій). 35. Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій. 36. Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (стаття 50 Закону України «Про нотаріат»). 37. За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти таких висновків. 38. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов`язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов`язання боржником. 39. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем. 40. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. 41. Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності. 42. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. 43. З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами у повному обсязі чи в їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису. 44. Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки передбачена як загальним Законом України «Про нотаріат», так і спеціальним Законом України «Про іпотеку». 45. При цьому стаття 33 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачала, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 46. Частинами першою, другою статті 35 цього Закону визначено, що у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. 47. Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Водночас порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. 48. Відповідно до підпункту 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржник, якщо він є відмінний від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо він є відмінним, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу. 49. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що наведена норма спрямована на фактичне повідомлення іпотекодавця, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на його майно. Тому повідомлення іпотекодавця слід вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення. 50. Водночас судом апеляційної інстанції встановлено, що ТОВ «Кредитні ініціативи» не довело належними та допустимими доказами направлення ОСОБА_1 та отримання ним вимоги про усунення порушень договору, а відтак, і виконання вимог підпункту 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій та пункту 4.1.1 договору іпотеки. Зазначене свідчить про порушення законодавчої вимоги щодо належного повідомлення іпотекодавця. 51. Враховуючи викладене, апеляційний суд обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_1 та визнав виконавчий напис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню. Тому рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 підлягає залишенню без змін. 52. Як порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису, так і порушень порядку повідомлення іпотекодавця про вимогу про усунення порушення є самостійними і достатніми підставами для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності вдаватись до вирішення питання про безспірність вимог ТОВ «Кредитні ініціативи». З огляду на зазначене відсутні підстави для розгляду питання про відступлення від висновків щодо застосування норм права, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України у подібних правовідносинах. 53. Щодо зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи» Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне. 54. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи», послався на те, що останнє реалізувало своє право щодо звернення стягнення на предмет іпотеки позасудовим способом захисту, зокрема шляхом отримання виконавчого напису нотаріуса. При цьому суд виходив із правомірності зазначеного виконавчого напису та відсутності підстав для повторного звернення стягнення на предмет іпотеки. 55. Апеляційний суд у порушення статей 212-214, 303, 316 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення рішення) взагалі не навів мотивів залишення без змін рішення суду першої інстанції в частині зустрічного позову, хоча спростував наявність підстав, з яких районний суд виходив відмовляючи у зверненні стягнення на предмет іпотеки. Відтак, рішення суду апеляційної інстанції в цій частині є необґрунтованим та таким, що прийнято з порушенням норм процесуального права. 56. За правилами ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 57. Враховуючи викладене та відповідно до ч. 4 ст. 411 ЦПК України касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року скасувати в частині зустрічного позову ТОВ «Кредитні ініціативи» та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Щодо судових витрат 58. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 59. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат. Керуючись ст. 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» про визнання виконавчого напису приватного нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, залишити без змін. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 23 серпня 2017 року в частині вирішення зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати. Справу в цій частині направити на новий розгляд до Харківського апеляційного суду. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т .О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська О.С. Золотніков Джерело: ЄДРСР 90458929
  8. Постанова Іменем України 23 червня 2020 року м. Київ Справа № 179/1043/16-ц Провадження № 14-63цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Магдалинівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, -Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - третя особа) про визнання у порядку спадкування прав засновника селянського (фермерського) господарства та права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення такого господарства, за касаційною скаргою позивачки на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року, ухвалене суддею Ковальчук Т. А., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю. й Деркач Н. М., у частині відмови в задоволенні вимоги про визнання за позивачкою у порядку спадкування права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Вступ 1. Справу у суді ініціювала спадкоємниця засновника селянського (фермерського) господарства. Вона була членом цього господарства та вважала, що може успадкувати за законом земельну ділянку, яку її чоловік отримав за життя у постійне користування для ведення такого господарства, а також може успадкувати права засновника створеного селянського (фермерського) господарства. Суди двох інстанцій погодилися з тим, що позивачка може успадкувати права засновника вказаного господарства, але відмовили їй у праві спадкування зазначеної земельної ділянки. Вони вважали, що зі смертю особи, яка отримала земельну ділянку у постійне користування для ведення селянського (фермерського господарства), таке право припиняється, а тому не може бути об`єктом спадкування. Не погодившись з цим, позивачка подала касаційну скаргу. У цій справі Велика Палата Верховного Суду має вирішити такі проблеми: 1) чи переходить право постійного користування земельною ділянкою до селянського (фермерського) господарства від його засновника? 2) чи можливо успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, а також вказане господарство (права його засновника, члена)? (2) Короткий зміст позовних вимог 2. 11 листопада 2016 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій з урахуванням уточнень просила : 2.1. Визнати за позивачкою в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 (далі - засновник) права засновника Селянського (фермерського) господарства «СПАС» (далі - СФГ «СПАС») (ідентифікаційний код юридичної особи - 2553679, адреса: село Чернетчина, Магдалинівський район, Дніпропетровська область), в обсязі, визначеному статутом, зареєстрованим 30 червня 1998 року (номер запису - 1 206 176 0000 000720). 2.2. Визнати за позивачкою у порядку спадкування за законом після смерті засновника право постійного користування земельною ділянкою площею 37,2 га (далі - спірна земельна ділянка), розташованою на території Чернетчинської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області та наданою для ведення селянського (фермерського) господарства. 3. Мотивувала позов такими обставинами : 3.1. Засновник, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , був чоловіком позивачки та засновником СФГ «СПАС», а позивачка - членом цього господарства. 3.2. 19 серпня 1997 року голова Магдалинівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області видав розпорядження № 666-р про надання засновнику для ведення селянського (фермерського) господарства у постійне користування спірної земельної ділянки. Це підтверджує державний акт на право постійного користування землею від 23 лютого 1998 року. Проте згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 28 січня 2015 року № 27-415-0.3-367/2-15 право постійного користування спірною земельною ділянкою належить СФГ «СПАС». 3.3. Оскільки після смерті засновника позивачка мала намір використовувати спірну земельну ділянку для здійснення господарської діяльності, для оформлення права користування нею вона звернулася до державного нотаріуса із заявою про надання свідоцтва про право на спадщину. 12 жовтня 2016 року державний нотаріус Магдалинівської державної нотаріальної контори Сушко В. Б. у відповідь на звернення позивачки повідомила їй про те, що неможливо успадкувати після смерті засновника СФГ «СПАС» як цілісний майновий комплекс, бо невизначений склад майна цього господарства та відсутнє право власності на спірну земельну ділянку, передану фермерському господарству. 3.4. Через відсутність свідоцтва про право на спадщину за законом позивачка не може внести зміни до установчих документів СФГ «СПАС» та до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, пов`язані зі зміною засновника вказаної юридичної особи, який помер. Крім того, оскільки спірна земельна ділянка була передана в постійне користування засновнику для ведення селянського (фермерського) господарства, а позивачка є його спадкоємцем за законом, вона має право на спадкування належного засновнику права постійного користування спірною земельною ділянкою. (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 28 грудня 2017 року Магдалинівський районний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, згідно з яким задовольнив позовні вимоги частково: визнав за позивачкою в порядку спадкування за законом право засновника СФГ «СПАС» в обсязі, визначеному статутом, зареєстрованим 30 червня 1998 року (номер запису 1 206 176 0000 000720); відмовив у задоволенні іншої частини позову. 5. Мотивував рішення так : 5.1. З огляду на приписи статті 191 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 19 і 23 Закону України «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 973-IV) є підстави для визнання за позивачкою в порядку спадкування за законом права засновника СФГ «СПАС», які належали чоловікові позивачки до його смерті. 5.2. Свідоцтво про право на спадщину на майно, яке підлягає державній реєстрації, можна видати після подання правовстановлюючих документів про належність цього майна спадкодавцеві. Земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади. Право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини та припиняється зі смертю особи, якій належало таке право(див. постанови Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16 і від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15). 5.3. Голова СФГ «СПАС» не укладав із державою як власником спірної земельної ділянки договір, що передбачав би можливість передання у порядку спадкування права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Тому у задоволенні вимоги про визнання за позивачкою право постійного користування спірною земельною ділянкою необхідно відмовити. (4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 28 листопада 2018 року Дніпровський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою відмовив у задоволенні апеляційної скарги позивачки на рішення суду першої інстанції у частині відмови цим судом в задоволенні вимоги про визнання за позивачкою у порядку спадкування за законом після смерті засновника права постійного користування спірною земельною ділянкою. 7. Апеляційний суд залишив без змін рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року у вказаній частині, мотивувавши постанову так : 7.1. Право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення із її власником договору про таке право, припиняється зі смертю особи, якій воно належало, та не входить до складу спадщини (див. постанови Верховного Суду України від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15 і постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц). 7.2. Обґрунтовані висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-248цс16, доводи апеляційної скарги про те, що Закон № 973-IV є спеціальним законом, в якому, на відміну від Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року (далі - ЗК України від 25 жовтня 2001 року), по-іншому врегульовані відносини щодо надання та користування земельними ділянками, не можна брати до уваги, оскільки у зазначеній справі суд не вирішував питання про спадкування земельних ділянок. 7.3. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про необхідність застосування висновків Конституційного Суду України, викладених у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005. У цьому рішенні Конституційний Суд України вирішив питання щодо конституційності положень статті 92, пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України від 25 жовтня 2001 року, які передбачали обов`язок землекористувача переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди. Натомість питання спадкування права постійного користування земельною ділянкою, якого стосується спір у справі № 179/1043/16-ц, Конституційний Суд України не вирішував. Він вказав, що смерть фізичної особи, громадянина України, якому було надано у постійне користування земельну ділянку для ведення фермерського господарства, не є підставою для припинення права постійного користування такою ділянкою, оскільки приписи зазначених статей визначають випадки припинення права постійного користування земельними ділянками за життя користувачів і не пов`язані з проблемами спадкування такого права. 7.4. Відсутня потреба відповідати на кожен аргумент апеляційної скарги, оскільки згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати рішення, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі вказаного обов`язку можуть різнитися залежно від рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може заявити у суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Тому визначити, чи виконав суд обов`язок обґрунтувати рішення, можна тільки у світлі конкретних обставин справи (див. рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, § 23). (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 25 січня 2019 року позивачка звернулася з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання за позивачкою права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування за законом й ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду згідно з ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що, оскільки boni judicis est ampliare justitiam (добрі судові рішення зміцнюють правосуддя), таке передання є необхідним для вирішення в умовах земельної реформи виключної правової проблеми, а саме: забезпечення єдності судової практики щодо спадкування земельної ділянки, наданої у постійне користування на підставі відповідного державного акта засновнику фермерського господарства для ведення останнього. Крім того, передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду потрібне і для конкретизації її висновку, викладеного у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17. 10. Стосовно виключної правової проблеми Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на таке: 10.1. У постановах від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц (провадження № 6-2329цс16) і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц (провадження № 6-3113цс15) Верховний Суд України виснував, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини. Цей висновок підтримав Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц і від 20 березня 2019 року у справі № 587/260/17. 10.2. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, яка стосувалася довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, відступила від висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц (щодо права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою) і в постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц та від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц (щодо права постійного користування земельною ділянкою). Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «право довічного користування земельною ділянкою може бути визнано таким, що успадковане» позивачами за первісним і за зустрічним позовами, «оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані». 10.3. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 вказала, що за змістом статей 6 і 50 Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року № 561-XII (далі - ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року) у первинній редакції земля надається у довічне успадковуване володіння громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського) господарства; громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та на праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ. Тому особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння, за законом не може бути позбавлена права на таке володіння внаслідок того, що вона не переоформила це право на право власності чи на право оренди щодо спадкування земельної ділянки, наданої засновнику фермерського господарства для ведення такого господарства на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою. 10.4. Відступаючи від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц і від 23 листопада 2016 року у справі № 668/477/15-ц, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 ототожнила поняття «право постійного користування земельною ділянкою» і «право довічного успадковуваного володіння» (вказані справи, які розглянув Верховний Суд України, стосувалися права на спадкування земельної ділянки, наданої засновнику фермерського господарства на підставі державного акта про право постійного користування земельною ділянкою, а не передбаченого ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року права довічного успадковуваного володіння, щодо реалізації якого виник спір у справі № 368/54/17). 11. Стосовно конкретизації висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у зазначеній постанові, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на таке: 11.1. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 188/1124/15-ц застосував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 щодо права довічного успадковуваного володіння, до правовідносин спадкування права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, та виснував, що це право теж можна успадкувати. Проте «право постійного користування земельною ділянкою» та «право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою» - це різні види речового права на земельну ділянку, вони мають різний правовий режим. Інститут довічного успадковуваного володіння є відмінним від інституту постійного користування земельною ділянкою. Отже, висновок Великої Палати Верховного Суду (про те, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння, за законом не може бути позбавлена права на таке володіння внаслідок непереоформлення права на право власності чи на право оренди) не можна застосувати до правовідносин, які виникли на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою. 11.2. У постанові від 20 березня 2019 рокуу справі № 615/2197/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у правовідносинах користування наданою для ведення селянського (фермерського) господарства земельною ділянкою після його створення відбувається фактична заміна землекористувача з фізичної особи на юридичну особу - фермерське господарство. Тому виникає питання про застосування статті 1219 ЦК України для визначення належності до обсягу спадкового майна права постійного користування земельною ділянкою, наданою засновнику для ведення селянського (фермерського) господарства. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Позивачка мотивувала касаційну скаргу так : 12.1. Суд апеляційної інстанції не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, належно не проаналізував доводи позивачки та норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чим порушив принципи диспозитивності цивільного судочинства, змагальності сторін та рівності учасників судового процесу перед законом і судом. 12.2. Суди першої й апеляційної інстанцій мали відступити від висновку щодо застосування норм матеріального права, сформульованого у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16 і від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15, з таких підстав: Верховний Суд України під час вирішення вказаних справ застосував приписи пункту 6розділу Х «Перехідні положення» ЗК України від 25 жовтня 2001 року, що передбачали обов`язок громадян, які мали у постійному користуванні земельні ділянки (але за цим кодексом не могли мати їх на такому праві), до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на відповідні ділянки. Припис вказаного пункту був визнаний неконституційним згідно з рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 1-17/2005; Верховний Суд України під час розгляду справ № 6-3113цс15 і № 6-2329цс16 не врахував власні висновки, сформульовані у постановах від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1275цс15 і від 18 травня 2016 року у справі № 6-248цс16. Згідно з тими висновками Закон № 973-IV є спеціальним законом, в якому, на відміну від ЗК України від 25 жовтня 2001 року, дещо по-іншому врегульовані відносини щодо надання та користування земельними ділянками. Крім того, у постанові в справі № 6-1275цс15 Верховний Суд України зазначив, що особа має право добровільно відмовитися від права землекористування, а в іншому випадку припинення цього права за вимогами ЗК України можливе лише у судовому порядку. 12.3. Статті 27 і 114 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, а також стаття 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року не передбачали припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок смерті особи. 12.4. Право користування земельною ділянкою на підставі державного акта на право користування землею не є особистим немайновим правом, що не підлягає спадкуванню згідно з приписами статті 1219 ЦК України. 12.5. Спадкування права постійного користування земельною ділянкою не може залежати від того, чи переоформив спадкодавець таке право, чи ні. Визнання за спадкоємцями померлого права спадкувати право постійного користування земельною ділянкою забезпечує їм можливість вирішити питання переоформлення права користування нею. (2) Позиції інших учасників справи 13. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав. 14. 8 квітня 2019 року третя особа подала відзив на касаційну скаргу, який мотивувала так : 14.1. Право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі відповідного державного акта, не входить до складу спадщини та припиняється зі смертю особи, якій належало таке право. 14.2. Частина перша статті 407 ЦК України та частина п`ята статті 102-1 ЗК України від 25 жовтня 2001 року передбачають договірний, а не судовий порядок установлення емфітевзису. 14.3. Позивачка не позбавлена права звернутися до власника спірної земельної ділянки відповідно до статті 122 ЗК України від 25 жовтня 2001 року для оформлення права користування нею, що узгоджується з висновками Верховного Суду України, сформульованими у постановах від 5 жовтня 2016 року у справі № 6-2329цс16 і від 23 листопада 2016 року у справі № 6-3113цс15. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Чи переходить право постійного користування земельною ділянкою до селянського (фермерського) господарства від його засновника? 15. Позивачка стверджувала, що оскільки її чоловік отримав спірну земельну ділянку у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства та заснував таке господарство, то після смерті чоловіка вона може успадкувати зазначене право. Натомість суди першої й апеляційної інстанцій виснували, що право постійного користування спірною земельною ділянкою припинилося зі смертю засновника селянського (фермерського) господарства. 16. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що правове регулювання діяльності селянських (фермерських господарств) суттєво змінилося порівняно з часом, коли чоловік позивачки заснував таке господарство. З огляду на стан відповідного законодавства на момент смерті засновника Велика Палата Верховного Суду не погоджується ні з означеним доводом позивачки, ні з висновками судів першої й апеляційної інстанцій і вважає, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи за Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року (далі - Закон № 2009-XII; тут і далі - у редакції, чинній на час створення СФГ «СПАС») право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення такого господарства його засновник, перейшло до цього господарства, а тому не припинилося через смерть засновника та не може бути успадкованим спадкоємцями останнього. 17. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, такі обставини: чоловік позивачки у лютому 1998 року отримав право постійного користування спірною земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства, 30 червня 1998 рокузареєстрував СФГ «СПАС», що підтверджують відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а ІНФОРМАЦІЯ_1 - помер; після смерті засновника спадщина складається із цього господарства, а єдиною спадкоємницею першої черги є позивачка. 18. На час надання засновнику права постійного користування спірною земельною ділянкою діяв ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, який у відповідній редакції передбачав таке регулювання відносин щодо права постійного користування земельною ділянкою: 18.1. Постійним визнавалося землекористування без заздалегідь установленого строку (частина друга статті 7 зазначеного кодексу (тут і далі - у редакції, чинній на час надання спірної земельної ділянки засновникові)). Право постійного користування землею посвідчували державні акти. Їх видавали та реєстрували сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів (частина перша статті 23 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року). 18.2. Громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, земельні ділянки передавалися у власність або надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди, включаючи присадибний наділ (частина перша статті 50 вказаного кодексу). Землю у постійне користування надавали Ради народних депутатів, зокрема і для ведення громадянами України селянського (фермерського) господарства (пункт 1 частини п`ятої статті 7 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року). 18.3. Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздив з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подавали до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписував голова створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, повідомляли про їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки. Можливими були також інші обґрунтування щодо виділення земельної ділянки (частини перша та друга статті 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року). 18.4. Право користування земельною ділянкою чи її частиною припинялося, зокрема, у разі припинення діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року). 19. На час заснування СФГ «СПАС» відносини, пов`язані зі створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулював Закон № 2009-XII, приписи якого були спеціальними до відповідних приписів інших Законів України, зокрема і до ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року : 19.1. Селянське (фермерське) господарство було формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляв голова господарства. На його ім`я видавався Державний акт на право приватної власності на землю або Державний акт на право постійного користування землею; з головою селянського (фермерського) господарства укладався договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, складалися інші документи відповідно до законодавства України (частини перша, четверта та п`ята статті 2 Закону № 2009-XII). 19.2. Право на створення селянського (фермерського) господарства мав кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, мав документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, і пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення селянського (фермерського) господарства надавалося громадянам, які проживали в сільській місцевості і мали необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (частина перша статті 4 Закону № 2009-XII). 19.3. Земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передавалися у приватну власність і надавалися в користування, в тому числі на умовах оренди. У постійне користування земля надавалася громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства із земель, що перебували у державній власності. У тимчасове користування земельні ділянки надавалися, зокрема, із земель запасу, а також могли надаватися із земель лісового та водного фондів (частина друга статті 4 Закону № 2009-XII). 19.4. Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування, в тому числі в оренду, подавали до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, підписану головою створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначали: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, документально підтверджували їх досвід роботи в сільському господарстві та наявність кваліфікації або спеціальної підготовки, обґрунтування щодо розмірів земельної ділянки і перспектив діяльності селянського (фермерського) господарства (частина перша статті 5 Закону № 2009-XII). 19.5. Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягало у 30-денний строк державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) й одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набувало статусу юридичної особи, одержувало печатку з його найменуванням і адресою, відкривало розрахунковий та інші рахунки в установах банку, вступало у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнавалося державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону (частини перша та друга статті 9 Закону № 2009-XII). 19.6. Діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу України (пункт 2 частини першої статті 29 Закону № 2009-XII). 20. За змістом наведених приписів на час створення СФГ «СПАС» можливість реалізації права на створення селянського (фермерського) господарства була підпорядкована фактичному одержанню громадянином, зокрема, права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства. Наявність у засновника визначеного законом права на земельну ділянку була однією з умов державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Більше того, право користування земельною ділянкою мало припинятися з припиненням діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), а припинення права користування земельною ділянкою мало наслідком припинення діяльності цього господарства (пункт 2 частини першої статті 29 Закону № 2009-XII). 21. Враховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки інакше, ніж за її цільовим призначенням (пункт 1 частини першої статті 40 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), а також юридичні наслідки її використання не за цільовим призначенням (пункт 7 частини першої статті 27, частина друга статті 29, частина перша статті 88 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року), надана громадянину у встановленому порядку для ведення селянського (фермерського) господарства земельна ділянка за її правовим режимом була та є такою, яку слід використовувати виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб цього громадянина. 22. Передбачені законом особливості надання фізичній особі земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства підтверджують те, що таку ділянку можна було безоплатно отримати лише для створення відповідного господарства, після чого її використання можливе було тільки для ведення селянського (фермерського) господарства, тобто для вироблення, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції (частина перша статті 2 Закону № 2009-XII). Таку діяльність здійснює саме селянське (фермерське) господарство, а не його засновник. Іншими словами, після набуття засновником селянського (фермерського) господарства права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства та проведення державної реєстрації останнього постійним користувачем зазначеної ділянки стає селянське (фермерське) господарство (цей висновок не стосується права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення такого господарства; оскільки таке право є успадковуваним, тобто передається у спадщину, то воно залишається у володінні фізичної особи і після створення селянського (фермерського) господарства, про що Велика Палата Верховного Суду вказала у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17). 23. Ураховуючи наведене, з моменту створення СФГ «СПАС» відбулася фактична заміна постійного землекористувача, і обов`язки останнього перейшли до селянського (фермерського) господарства з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація права постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства за його засновником не змінює вказаний висновок, оскільки після державної реєстрації такого господарства саме воно як суб`єкт підприємницької діяльності могло використовувати відповідну ділянку за її цільовим призначенням, тобто бути постійним користувачем. Відповідно з часу державної реєстрації цього господарства воно повноважне зареєструвати за собою право постійного користування земельною ділянкою, яку раніше для ведення селянського (фермерського) господарства отримав його засновник. Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 10 квітня 2019 року (пункти 23-29) й ухвалі від 13 листопада 2019 року (пункти 17-18) у справі № 275/82/18, а також у постанові від 1 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17 (пункти 6.24-6.29) щодо належності права на продовження договірних відносин з користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства саме такому господарству, а не його засновникові. 24. 1 січня 2002 року набрав чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року, згідно з частиною першою статті 92 якого право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Вичерпний перелік осіб, які могли набувати земельні ділянки у постійне користування, був визначений у частині другій статті 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року. Фермерські господарства та фізичні особи до вказаного переліку не належали. Але у пункті 6 розділу Х «Перехідні положення» зазначеного кодексу було передбачено, що громадянита юридичні особи, які вже мали у постійному користуванні земельні ділянки, не могли мати їх на такому праві та повинні були у визначений строк переоформити право власності або право оренди на них відповідно до встановленого порядку. При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду її строк мав визначатися відповідно до закону. 25. 22 вересня 2005 року Конституційний Суд України ухвалив рішення № 5-рп/2005, згідно з яким визнав неконституційним пункт 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України від 25 жовтня 2001 року щодо обов`язку переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або на право оренди. Конституційний Суд України вказав, що немає підстав визнавати неконституційною статтю 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року, оскільки використання у ній терміна «набувають» (який означає «ставати власником чого-небудь, здобувати що-небудь») вказує на те, що ця стаття не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте в установлених законодавством випадках станом на 1 січня 2002 року до його переоформлення (абзац 11 пункту 5.3 мотивувальної частини вказаного рішення). 26. Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 1 січня 2002 року, не втрачається внаслідок його непереоформлення користувачем, який за ЗК України від 25 жовтня 2001 року не є суб`єктом такого права. Право постійного користування земельною ділянкою зберігається за таким користувачем до приведення прав і обов`язків щодо вказаної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства (див. аналогічний висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 663/1738/16-ц (реєстровий номер 85174518)). Тому право постійного користування земельною ділянкою, яке від засновника перейшло до СФГ «СПАС», не припинилося ані через зміни у земельному законодавстві, ані через смерть засновника. Відтак, не можна погодитися з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про припинення права постійного користування спірною земельною ділянкою. 27. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин висновків Верховного Суду України, сформульованих у постановах від 7 жовтня 2015 року у справі № 6-1275цс15 і від 18 травня 2016 року у справі № 6-248цс16. Обставини, які впливають на застосування норм права та характеризують зміст правовідносин учасників спорів у вказаних справах і у справі № 179/1043/16-ц, суттєво відрізняються : 27.1. У справі № 6-1275цс15 фізична особа звернулася з позовом до міської ради та фізичних осіб-набувачів земельної ділянки. Просила визнати недійсним і скасувати рішення міської ради про надання у спільну сумісну власність відповідачів земельної ділянки для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, а також визнати недійсним державний акт на право власності на цю ділянку. Мотивувала вимоги тим, що міська рада протиправно передала у спільну сумісну власність відповідачів земельну ділянку, що перебувала у користуванні позивача, чим порушила його права як землекористувача. 27.2. У справі № 6-248цс16 прокурор звернувся з позовом до Головного управління Держземагентства у Кіровоградській області та фізичної особи про визнання наказів відповідача та договорів оренди землі недійсними, скасування державної реєстрації цих договорів і повернення земельних ділянок у володіння держави. Мотивував позовні вимоги порушенням встановленого Законом України «Про фермерське господарство» порядку надання земельних ділянок відповідачу в оренду для ведення фермерського господарства. (1.2) Чи можливо успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, а також селянське (фермерське) господарство (права його засновника, члена)? 28. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що право постійного користування спірною земельною ділянкою припиняється зі смертю засновника селянського (фермерського) господарства, для ведення якого цей засновник відповідну ділянку отримав. Натомість позивачка стверджувала, що право постійного користування земельною ділянкою можна успадкувати, оскільки у чинному законодавстві України немає такої підстави припинення вказаного права як смерть особи, якій воно було надане, як і немає обмежень на спадкування цього майнового права. 29. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що згідно із загальнодозвільним принципом правового регулювання, який поширюється на сферу правомірних приватних відносин (зокрема, на відносини спадкування), дозволено те, що не заборонено законом. Можливість спадкування права постійного користування земельною ділянкою, як і права довічного успадковуваного володіння нею, забезпечує сталість цивільного обороту й уникнення ситуацій, за яких можливий необґрунтований перерозподіл земельних ділянок і прав на них. 30. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 18 березня 2020 року, передаючи справу № 179/1043/16-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав, що остання у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 ототожнила поняття «право постійного користування земельною ділянкою» і «право довічного успадковуваного володіння», оскільки відступила від висновків Верховного Суду України, сформульованих у постановах від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц (провадження № 6-2329цс16) і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц (провадження № 6-3113цс15), обидві з яких стосувалися права на спадкування земельної ділянки, наданої засновнику фермерського господарства на підставі державного акта про право постійного користування земельною ділянкою, а не передбаченого ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року права довічного успадковуваного володіння, щодо реалізації якого виник спір у справі № 368/54/17. 31. Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою є різними інститутами і зауважує, що ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у первинній редакції не передбачав можливості набуття фізичною особою земельної ділянки у приватну власність. Натомість цей кодекс гарантував фізичним особам право набувати земельні ділянки, зокрема, у довічне успадковуване володіння та у постійне користування. Обидва інститути передбачали можливість користування земельною ділянкою без обмеження будь-яким строком і, на думку Великої Палати Верховного Суду, відповідні майнові права могли бути об`єктом спадкування. 32. У справі № 368/54/17 двоє спадкоємців засновника фермерського господарства подали первісний позов про визнання за ними в порядку спадкування після смерті батька права довічного успадковуваного володіння двома земельними ділянками для ведення селянського (фермерського) господарства, а ще один спадкоємець засновника фермерського господарства заявив зустрічний позов про визнання за ним права довічного успадковуваного володіння на 1/3 частину зазначених земельних ділянок. У постанові від 20 листопада 2019 року у тій справі, враховуючи те, що право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, як і право постійного користування нею, яке виникло на підставі відповідного державного акта без укладення договору із власником землі, не припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, Велика Палата Верховного Суду відступила як від висновку, сформульованого у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц (щодо права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою), так і від того, що викладений у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц (провадження № 6-2329цс16) і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц (провадження № 6-3113цс15) (щодо права постійного користування земельною ділянкою). 33. На час смерті засновника СФГ «Спас» перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою був визначений у статті 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року. Ця стаття не регламентувала припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі приписів ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року. А у ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року не було такої підстави для припинення права постійного користування земельною ділянкою як смерть фізичної особи-користувача. Припинення права користування земельною ділянкою згідно з пунктом 3 частини першої статті 27 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року могло відбутися, зокрема, через припинення діяльності селянського (фермерського) господарства. 34. У постанові від 5 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з передбачених у статті 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 рокупідстав, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року, є такими, що порушують це право. 35. Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1218 ЦК України). 36. Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини. 37. Стосовно права постійного користування земельною ділянкою, наданою фізичній особі для ведення селянського (фермерського) господарства, то таке право може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. Оскільки після проведення державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, наданою засновникові для ведення такого господарства, набуває останнє, то смерть засновника селянського (фермерського) господарства не породжує у спадкоємців такого засновника права успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, яку засновник отримав для ведення зазначеного господарства та створив (зареєстрував) останнє за Законом № 2009-XII. Відтак, відсутні підстави для задоволення вимоги позивачки про визнання за нею як за спадкоємцем засновника СФГ «СПАС» права постійного користування спірною земельною ділянкою. 38. Відмінність висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах у справах № 179/1043/16-ц і № 368/54/17 щодо можливості успадкувати права на земельні ділянки, надані спадкодавцеві для ведення селянського (фермерського) господарства, зумовлена тим, що право довічного успадковуваного володіння такою ділянкою, на відміну від права постійного користування нею, за змістом приписів статті 6 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у первинній редакції могло належати лише фізичній особі та згідно з частиною першою статті 55 цього кодексу у тій же редакції було об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило. 39. Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина перша статті 20 Закону № 973-IV). Фермерське господарство та його члени відповідно до закону мають право продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину (пункт «а» частини першої статті 14 Закону № 973-IV). Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина перша статті 23 Закону № 973-IV). Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання (частина перша статті 22 Закону № 973-IV). До складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу (стаття 19 Закону № 973-IV). 40. За змістом вказаних приписів саме селянське (фермерське) господарство, зареєстроване як юридична особа, є власником цілісного майнового комплексу, а не засновник або член такого господарства. Тому право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, після його створення належить цьому господарству, а відтак, не може входити до складу спадщини. Припис пункту «а» частини першої статті 14 Закону № 973-IV у частині права членів фермерського господарства відповідно до закону передавати земельні ділянки у спадщину стосується тих ділянок, які належать членам цього господарства на праві власності, та якими фермерське господарство користується на підставі правочинів, вчинених з його членами. 41. У постанові від 21 січня 2020 року у справі № 908/2606/18 Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про можливість застосування до правовідносин, які виникають у зв`язку з діяльністю фермерських господарств, приписів законодавства, що регулюють діяльність товариств з обмеженою відповідальністю, у випадку, якщо спірні правовідносини не врегульовані статутом або Законом № 973-IV. 42. На час виникнення спірних правовідносин діяв Закон України «Про господарські товариства», який у статті 55 передбачав, що у зв`язку зі смертю громадянина-учасника товариства, спадкоємці мали переважне право вступу до цього товариства. У разі відмови спадкоємця від вступу до товариства з обмеженою відповідальністю або відмові товариства у прийнятті до нього спадкоємця йому видавалася у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала спадкодавцю, і вартість якої визначалася на день смерті учасника. 43. Оскільки позивачка була членом СФГ «СПАС», в якого немає сформованого статутного капіталу, не відмовлялася від вступу до цього господарства, як і їй не відмовляло у цьому останнє, то визнання за позивачкою в порядку спадкування після смерті чоловіка прав засновника СФГ «СПАС» є ефективним способом захисту її прав як спадкоємниці засновника. 44. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що 17 червня 2018 року набрав чинності Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 6 лютого 2018 року. Згідно зі статтею 23 цього Закону у разі смерті учасника товариства його частка переходить до спадкоємця без згоди учасників товариства. Отже, за наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі. (1.3) Стосовно наявності підстав для відступу від висновку щодо застосування норм права 45. В ухвалі від 18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, формулюючи підстави для передання справи № 179/1043/16-цна розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав про необхідність конкретизації сформульованого у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17 висновку про те, що «право довічного користування земельною ділянкою може бути визнано таким, що успадковане» позивачами за первісним і за зустрічним позовами, «оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані». Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що суди застосовують цей висновок як до правовідносин довічного користування земельною ділянкою, так і постійного користування нею. 46. Крім того, в ухвалі від 18 березня 2020 року згадані постанови Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц і від 20 березня 2019 року у справі № 587/260/17, в яких цей суд, слідуючи відповідним висновкам Верховного Суду України, зазначив, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що аналогічні висновки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду застосував у постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 399/374/16-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 183/4638/16, від 13 березня 2019 року у справі № 532/1150/17 та від 3 квітня 2019 року у справі № 525/1385/16-ц. 47. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 48. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)). 49. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)). 50. З огляду на наведені у постанові в справі № 179/1043/16-ц мотиви, для забезпечення єдності судової практики щодо спадкування права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне: 50.1. Відступити від висновку Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладеного у його постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 399/374/16-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 376/2038/14-ц, від 11 лютого 2019 року у справі № 183/4638/16, від 13 березня 2019 року у справі № 532/1150/17, від 20 березня 2019 року у справі № 587/260/17, та від 3 квітня 2019 року у справі № 525/1385/16-ц, про те, що право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, та не входить до складу спадщини. 50.2. Відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 188/1124/15-ц, про те, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, входить до складу спадщини після створення такого господарства. 50.3. Відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2019 року у справі № 472/598/16-ц, про те, що фермерські господарства не мають права на постійне користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, а тому після смерті особи, якій земельні ділянки належали на праві постійного користування, припиняється право користування як цією особою, так і фермерським господарством. 50.4. Відступити шляхом конкретизації від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 368/54/17, у частині відступу від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц і від 23 листопада 2016 року у справі № 657/731/14-ц про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини. 51. Означені відступи від висновків полягають у такому: 51.1. Право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. 51.2. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. 51.3. Право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. У такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 52. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). 53. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України). 54. З огляду на наведену оцінку аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанції Велика Палата Верховного Суду виснує, що суди, ухваливши по суті правильні рішення у частині, що переглядається у касаційному порядку, неправильно застосували норми матеріального права. Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, змінивши з урахуванням висновків, сформульованих у постанові Великої Палати Верховного Суду, мотивувальні частини рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року стосовно відмови у задоволенні вимоги про визнання за позивачкою в порядку спадкування за законом після смерті засновника права постійного користування спірною земельною ділянкою. (2.2) Щодо судових витрат 55. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 56. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду щодо суті позовної вимоги, у задоволенні якої відмовили суди першої й апеляційної інстанцій, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивачку. (3) Висновки щодо застосування норм права 57. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1218 ЦК України). 58. Успадкування землі і майна селянського (фермерського) господарства здійснюється відповідно до земельного та цивільного законодавства України (стаття 19 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»). 59. Статті 27 і 114 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, а також стаття 141 ЗК України від 25 жовтня 2001 року не передбачали припинення права постійного користування земельною ділянкою внаслідок смерті особи. Тому право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки. 60. За змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 7, 27, 38, 50 і 51 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року, статей 31, 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Натомість право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, за змістом приписів статті 6 ЗК Української РСР від 18 грудня 1990 року у редакції, чинній до 16 травня 1992 року, могло належати лише фізичній особі та згідно з частиною першою статті 55 цього кодексу у тій же редакції було об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило. 61. Перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщину визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини. Проте право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. 62. Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина перша статті 20 Закону України «Про фермерське господарство»). Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання (частина перша статті 22 цього Закону). Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина перша статті 23 того ж Закону). 63. У випадку смерті засновника (члена) селянського (фермерського) господарства його спадкоємці мають право на спадкування цього господарства (прав засновника, члена). За наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його засновником, членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі. Керуючись частиною першою та третьою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частинами першою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2017 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 листопада 2018 року щодо відмови у задоволенні вимоги про визнання в порядку спадкування за законом права постійного користування земельною ділянкою змінити в мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в інших частинах зазначені судові рішення залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 90458957
  9. Постанова Іменем України 23 червня 2020 року м. Київ Справа № 536/1841/15-ц Провадження № 14-424 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальник), Товариства з обмеженою відповідальністю «МЖК Житлобуд» (далі - поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою позивача на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 листопада 2016 року, ухвалене суддею Святською О. В., й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Дорош А. І., Кузнєцової О. Ю., Триголова В. М. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст позовних вимог 1. 11 серпня 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути солідарно з відповідачів заборгованість у сумі 1 874 590,98 грн, з яких: 590 633,39 грн - заборгованість за кредитом, 632 349,16 грн - заборгованість за процентами, 617 904,52 грн - пеня за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року включно, 17 719,00 грн - три проценти річних від простроченої заборгованості за кредитом, 15 984,91 грн - три проценти річних від простроченої заборгованості за процентами. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. 26 грудня 2008 року Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк») уклало з позичальником кредитний договір № 31/36/08-НПБ (далі - кредитний договір), згідно з умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 593 826,00 грн з розрахунку 27,50 % річних за користування кредитом строком з 26 грудня 2008 року до 25 червня 2024 року включно. 2.2. 26 грудня 2008 року з метою забезпечення виконання зобов`язань ПАТ «Кредитпромбанк» уклало з поручителем договір поруки (далі - договір поруки), відповідно до умов якого поручитель солідарно відповідає у повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором. 2.3. 26 червня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» передало (відступило) ПАТ «Дельта банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, зокрема за укладеними з відповідачами кредитним договором і договором поруки. 2.4. Позичальник умови кредитного договору належним чином не виконував, внаслідок чого станом на 24 липня 2015 року виникла заборгованість у сумі 1 874 590,98 грн. (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 17 листопада 2016 року Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував так: 3.1. 2 серпня 2011 року Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалив заочне рішення у справі № 2-624/2011, яке набрало законної сили, про стягнення з позичальника на користь ПАТ «Кредитпромбанк» заборгованості за кредитним договором станом на 25 березня 2011 року у сумі 1 157 455,63 грн. Тому у справі № 536/1841/15-ц слід відмовити узадоволенні тотожної вимоги про стягнення основної суми боргу, процентів і пені на суму 1 157 455,63 грн, нарахованої станом на вказану дату. 3.2. Стосовно решти заборгованості (за вирахуванням суми, вказаної у заочному рішенні суду від 2 серпня 2011 року у справі № 2-624/2011), то наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке позичальник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє позичальника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання і не позбавляє позивача права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та Цивільним кодексом України (далі - ЦК України) (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 вересня 2016 року у справі № 6-2739цс15). Проте Додаткова угода № 2 від 3 лютого 2011 року до кредитного договору (далі - додаткова угода) визначила конкретний термін виконання обов`язку з повного погашення заборгованості за кредитом і процентами - 3 лютого 2011 року. Тому, враховуючи приписи частини п`ятої статті 261 та статті 559 ЦК України позивач пропустив позовну давність для звернення до суду. (3) Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 4. 18 січня 2017 року Апеляційний суд Полтавської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову до поручителя скасував, провадження у цій частині закрив; у решті рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував ухвалу так: 4.1. Розглянувши вимоги позивача до поручителя, суд першої інстанції порушив вимоги процесуального закону, оскільки вирішив спір між юридичними особами, який не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. 4.2. У частині відмови у позові до позичальника місцевий суд ухвалив рішення з додержанням норм права. Позивач набув статус нового кредитора 26 червня 2013 року, коли вже було чинним заочне рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 2 серпня 2011 року у справі № 2-264/2011, про яке позивач повинен був знати, як і мав знати про кінцевий термін погашення кредиту за кредитним договором (3 лютого 2011 року). До спливу позовної давності (3 лютого 2014 року) позивач у разі порушення його прав міг подати позов, проте у визначений законом строк цього не зробив. (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги 5. 27 січня 2017 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення й ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 6. 17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржує рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 листопада 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 7. Позивач мотивує касаційну скаргу так: 7.1. Ухвалюючи рішення про відмову у позові до позичальника, суди завдали шкоди майновим інтересам позивача, який перебуває у стадії ліквідації. 7.2. Суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, оскільки вимогу позивача до поручителя можна розглянути за правилами цивільного судочинства. Вимоги до позичальника та його поручителя є однорідними, а поручитель відповідає із позичальником перед позивачем солідарно. (2) Позиції інших учасників справи 8. У березні 2017 року позичальник подав заперечення на касаційну скаргу. Просить її відхилити, а ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року залишити без змін. Звертає увагу на те, що суди першої й апеляційної інстанцій правильно відмовили у задоволенні позову до позичальника через сплив позовної давності, а суд апеляційної інстанції обґрунтовано закрив провадження у частині вимог до поручителя. 9. Поручитель відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду за вимогами до поручителя 10. Позивач, який є юридичною особою, звернувся з позовом до фізичної особи-позичальника та юридичної особи-поручителя, яка несе солідарну з позичальником відповідальність за виконання зобов`язань за кредитним договором. Суд апеляційної інстанції закрив провадження у справі у частині вимоги позивача до поручителя, вважаючи що спір юридичних осіб має вирішувати господарський суд. Позивач з таким висновком не погодився, оскільки вимогу, яку він заявив до поручителя, слід розглядати за правилами цивільного, а не господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає відповідний довід касаційної скарги позивача обґрунтованим. 11. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 12. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду). Аналогічний припис є у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду. 13. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 15. Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 16. Стаття 16 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачала, що не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто, цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. 17. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з позичальника та поручителя могла бути предметом розгляду як за правилами цивільного, так і за правилами господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України у редакціях, чинних на момент звернення позивача до суду, не встановлювали відповідної заборони. 18. Позовні вимоги до кількох відповідачів треба було розглядати в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов`язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції слід враховувати також суб`єктний критерій. 19. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом і суб`єктним складом, як у цій справі, в порядку цивільного судочинства, а ГПК Україниу редакції, чинній на той же час, навпаки встановлював обмеження за суб`єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову юридичної особи-кредитора до фізичної особи-боржника та поручителя, який є юридичною особою. 20. Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині вимоги до поручителя, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині вимоги до фізичної особи-позичальника, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини другої статті 160 ЦПК України у вказаній редакції, оскільки дослідження одного і того ж предмета та тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. 21. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)). 22. У разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (частина перша статті 543 ЦК України). Тому з огляду на солідарний обов`язок перед кредитором позичальника (боржника за основним зобов`язанням) і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. 23. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач уклав договір поруки з поручителем, який має відповідати з позичальником перед позивачем солідарно. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заявлені в одному провадженні вимоги про стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з фізичної особи-позичальника та з юридичної особи-поручителя слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Тому відповідні доводи касаційної скарги є обґрунтованими, а висновки суду апеляційної інстанції щодо закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя - помилковими (аналогічні висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 13 березня 2018 року у справі № 415/2542/15-ц (пункти 46-47), від 25 квітня 2018 року у справі № 638/13998/14-ц (пункти 40-42), від 27 червня 2018 року у справі № 534/1898/14-ц (пункт 39), від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункти 40-41), від 5 грудня 2018 року у справі № 524/4996/13-ц (пункт 55), від 10 квітня 2019 року у справі № 461/10610/13-ц (пункти 24-25)). 24. Продовжуючи розгляд справи за вимогами до поручителя, апеляційний суд має, окрім іншого, перевірити правильність відмови суду першої інстанції у задоволенні вимог до поручителя на підставі частини п`ятої статті 261, частини четвертої статті 267 та частини четвертої статті 559 ЦК України через сплив позовної давності. Для цього апеляційному суду слід, зокрема, урахувати висновки щодо застосування частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, що була чинною до 19 жовтня 2016 року, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункти 60-62), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункти 76, 82-84), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункти 59, 62-63), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц(пункти 31-36)), а також Верховним Судом України (див. постанови від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц). (1.2) Щодо нарахування та стягнення процентів від суми кредиту після спливу строку кредитування 25. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 («Позика») глави 71 («Позика. Кредит. Банківський вклад»), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (частини перша та друга статті 1054 ЦК України). 26. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). 27. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України). 28. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про те, що припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункт 90)). 29. За умовами кредитного договору сторони погодили щомісячну сплату процентів за кредитом на фактичну суму заборгованості за кредитом, наданим з урахуванням умов додаткової угоди до 3 лютого 2011 року включно. Тому у межах строку кредитування позичальник мав, зокрема, повертати кредитодавцеві кредит і сплачувати проценти періодичними (щомісячними) платежами. Починаючи з 4 лютого 2011 року, позичальник мав обов`язок незалежно від пред`явлення вимоги кредитодавцем повернути залишок заборгованості за кредитним договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку кредитування. 30. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали обґрунтованим стягнення 337 308,28 грн процентів за кредитом. Вказана сума є різницею між заявленою до стягнення у позові сумою у 632 349,16 грн нарахованої станом на 24 липня 2015 року заборгованості за процентами та сумою у 295 040,88 грн нарахованої станом на 25 березня 2011 року заборгованості за процентами, яку 2 серпня 2011 року Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалив стягнути з позичальника у справі № 2-624/2011. Проте суди у справі № 536/1841/15-ц відмовили у стягненні 337 308,28 грн процентів за кредитом через сплив позовної давності. 31. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на її висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (див. пункти 90-91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12). 32. З огляду на вказане необґрунтованим є висновок судів першої та апеляційної інстанцій щодо права нараховувати передбачені кредитним договором проценти після 3 лютого 2011 року. Більше того, згідно з наданим позивачем розрахунком (т. 1, а. с. 176) станом на 26 червня 2013 року заборгованість за процентами залишалася у сумі 295 040,88 грн, нарахованих ПАТ «Кредитпромбанк» станом на 25 березня 2011 року і стягнутих судом у справі № 2-624/2011. Тобто, виходячи з такого розрахунку, за період з 26 березня 2011 року до 25 червня 2013 року включно проценти за кредитом для позичальника не нараховувалися. А позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення таких процентів, нарахованих за період до 25 березня 2011 року включно та з 26 червня 2013 року (з дати отримання від ПАТ «Кредитпромбанк» прав вимоги за кредитним договором і за договором поруки) до 24 липня 2015 року включно. 33. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тільки якщо суд встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідною вимогою спливла, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71)). 34. Оскільки після спливу строку кредитування кредитодавець не мав права нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів, нарахованих за період з 26 червня 2013 року до 24 липня 2015 року, позовну давність застосувати не можна. Тому слід змінити з урахуванням висновків цієї постанови мотиви судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій у частині відмови у стягненні з позичальника процентів, які не охоплюються заочним рішенням суду, ухваленим 2 серпня 2011 року у справі № 2-264/2011. (1.3) Щодо стягнення заборгованості за кредитом 35. Сторони кредитного договору погодили строк кредитування, термін закінчення кредитування, а також термін щомісячного виконання зобов`язання. Так, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що погоджений у кредитному договорі строк кредитування з 26 грудня 2008 року до 25 червня 2024 року включносторони надалі змінили, уклавши 3 лютого 2011 року додаткову угоду, за умовами якої пункти 1.1, 3.1, 3.2 цього договору виклали у новій редакції: банк надав позичальнику кредит у розмірі 593 826,00 грн, а позичальник зобов`язався сплачувати банку нараховані проценти за користування кредитом згідно з графіком і повністю погасити заборгованість за кредитом у сумі 514 010,75 грн і заборгованість за процентами у сумі 14 569,47 грн не пізніше 3 лютого 2011 року. До цієї дати згідно з порядком і строками виконання зобов`язань позичальника, визначеними у кредитному договорі, позичальник мав повертати кредит і сплачувати проценти щомісячними платежами до 10 числа кожного календарного місяця, про що позивач вказав у позовній заяві (т. 1, а. с. 2) і в касаційній скарзі (т. 2, а. с. 4). 36. Суди попередніх інстанцій встановили, що ПАТ «Кредитпромбанк» обов`язки за умовами кредитного договору виконало, надавши кредитні кошти позичальникові, а він свої обов`язки за кредитним договором не виконав. Унаслідок цього станом на 24 липня 2015 року мав перед позивачем (якому 26 червня 2013 року ПАТ «Кредитпромбанк» передало (відступило) права вимоги, зокрема, за укладеними з відповідачами кредитним договором і за договором поруки) заборгованість на суму 1 874 590,98 грн, з яких: 590 633,39 грн - заборгованість за кредитом; 632 349,16 грн - заборгованість за процентами; 617 904,52 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за кредитом; 17 719,00 грн - три проценти річних від простроченої заборгованості за кредитом; 15 984,91 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості за процентами. 37. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору (стаття 526 ЦК України). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України). 38. З огляду на ці приписи для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням (про відмінність змісту понять «строк договору», «строк виконання зобов`язання» та «термін виконання зобов`язання» див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 29-35)). 39. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Отже, після настання терміну внесення чергового платежу за договором і після спливу строку кредитування зобов`язання простроченого боржника за договором не припиняється. Так, зобов`язання може бути належно виконане простроченим боржником і після спливу позовної давності. Особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності (частина перша статті 267 ЦК України). 40. У випадку спливу позовної давності суд приймає до розгляду заяву про захист цивільного права або інтересу, проте сплив позовної давності, про застосування якої заявила сторона у спорі, є підставою для відмови у позові (частини друга та четверта статті 267 ЦК України) (про відмінність змісту понять «сторона у спорі» та «сторона у справі» див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-71, 137-139)). 41. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, на відміну від спору з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку, у спорі з декількома належними відповідачами, до яких позивач звернув солідарну вимогу, будь-хто з них може заявити суду про застосування позовної давності як до вимог, які звернуті до нього, так і до вимог, які звернуті до інших відповідачів, в яких є солідарний обов`язок (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)). 42. У справі № 536/1841/15-ц обидва відповідачі до ухвалення судового рішення у суді першої інстанції заявили про сплив позовної давності за звернутими до них позовними вимогами. 43. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (зокрема, до вимоги про стягнення пені)- тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). 44. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України). Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України: за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України); а за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята цієї статті). 45. Оскільки кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А тому перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. 46. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 59-60, 92)). 47. Отже, оскільки за умовами кредитного договору позичальник мав виконувати зобов`язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів до 10 числа кожного календарного місяця впродовж строку кредитування - з 26 грудня 2008 року до 3 лютого 2011 року включно (до дати, визначеної у додатковій угоді), - перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу.А тому встановлення у кредитному договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, останнього дня строку кредитування (3 лютого 2011 року) має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогою кредитодавця про погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. За наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за кредитним договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 62-63, 93)). 48. З огляду на вказане помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що 3 лютого 2014 року є останнім днем для заявлення позову про стягнення заборгованості за кредитним договором. З огляду на те, що, за твердженням позивача, позичальник згідно з цим договором мав повертати кредит і сплачувати проценти до 10 числа кожного календарного місяця до 3 лютого 2011 року включно, днем початку відліку строку для звернення до суду з позовом про стягнення означеної заборгованості у цій справі не є ні останній день, визначений сторонами кредитного договору у додатковій угоді (3 лютого 2011 року), ні наступний за ним день. Позивач дізнавався чи мав дізнатися про порушення його права на отримання кожного періодичного платежу наступного дня після настання визначеного у договорі терміну внесення цього платежу. (1.4) Щодо повторного стягнення заборгованості за кредитом і процентами 49. Позивач звернувся до суду з позовом 11 серпня 2015 року та просив стягнути з позичальника і поручителя заборгованість, яка існувала станом на 24 липня 2015 року, на суму 1 874 590,98 грн, з яких: 590 633,39 грн - заборгованість за кредитом; 632 349,16 грн - заборгованість за процентами; 617 904,52 грн - пеня за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за кредитом за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року включно; 17 719,00 грн - три проценти річних від простроченої заборгованості за кредитом; 15 984,91 грн - три проценти річних від простроченої суми заборгованості за процентами. 50. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, зокрема, те, що 2 серпня 2011 року Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалив заочне рішення у справі № 2-624/2011, яке набрало законної сили, за позовом ПАТ «Кредитпромбанк» до позичальника. Суд вирішив стягнути з позичальника заборгованість за кредитним договором станом на 25 березня 2011 року у сумі 1 157 455,63 грн, а саме: 590 633,39 грн заборгованості за кредитом, 295 040,88 грн заборгованості за процентами та 271 781,36 грн пені, нарахованої станом на вказанудату. 51. З огляду на те, що вказане заочне рішення суду у справі № 2-624/2011 є чинним, а згідно з ним суд вже стягнув з позичальника заборгованість за кредитним договором, яка існувала станом на 25 березня 2011 року, суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 536/1841/15-ц правильно виснували, що позовну вимогу про стягнення заборгованості задовольнити у повному обсязі не можна. Проте помилковим є їхній висновок про те, що слід відмовити у задоволенні вимоги про стягнення основної суми боргу, процентів і пені на суму 1 157 455,63 грн, до якої ввійшли 271 781,36 грн пені, нарахованої станом на 25 березня 2011 року та стягнутої судом у справі № 2-624/2011. У частині стягнення боргу за кредитом і процентами, який існував станом на 25 березня 2011 року, спір з позичальником вирішений у справі № 2-624/2011, тоді як стосовно стягнення пені, про стягнення якої позивач просить у справі № 536/1841/15-ц,- ні (позивач просить стягнути пеню за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року, тобто за інший період, ніж у справі № 2-624/2011). 52. Крім того, суд першої інстанції, який відмовив позивачеві у задоволенні позову до обох відповідачів, не врахував, що у справі № 2-624/2011 позивач звертався з вимогою про стягнення заборгованості лише до позичальника. Тому наявність чинного заочного рішення у тій справі не є підставою для відмови у стягненні з поручителя у справі № 536/1841/15-ц заборгованості позичальника за кредитом і за процентами за період до 25 березня 2011 року включно. 53. Зрештою, помилково відмовляти у справі № 536/1841/15-ц у позові до позичальника в частині стягнення з нього боргу, який вже стягнув суд у справі № 2-624/2011. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (пункт 2 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій). (1.5) Щодо стягнення пені 54. Позивач просив стягнути 617 904,52 грн пені, нарахованої за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року включно. Суди першої й апеляційної інстанції відмову у позові про стягнення саме пені належно не мотивували. 55. Підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України). 56. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання (частина перша статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя цієї статті). 57. За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов`язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов`язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов`язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. 58. До вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Тому стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності, про застосування якої просить боржник. 59. Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255цього кодексу. На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені. Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 69-73, 75)). 60. Строк кредитування, а відповідно і період, впродовж якого позичальник мав обов`язок вносити періодичні платежі, завершився 3 лютого 2011 року згідно з додатковою угодою, яку дослідили суди. З огляду на це до 11 серпня 2015 року (дня звернення позивача до суду) позовна давність спливла як за вимогою про стягнення пені стосовно кожного чергового платежу, який позичальник мав вносити до 10 числа кожного календарного місяця, що передували 3 лютого 2011 року,так і за вимогою про стягнення пені щодо решти платежів, строк виконання яких настав 3 лютого 2011 рокувнаслідок зміни сторонами кредитного договору строку кредитування. Тому мотиви судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій у частині відмови у стягненні пені слід змінити з урахуванням висновків цієї постанови. (1.6) Щодо нарахування та стягнення після спливу строку кредитування трьох процентів річних за прострочення сплати кредиту та процентів 61. Суди першої й апеляційної інстанцій виснували про сплив позовної давності за вимогою про стягнення трьох процентів річних за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року, нарахованих за прострочення сплати кредиту та процентів згідно з наданим позивачем розрахунком. 62. Оскільки заборгованість за кредитом у сумі 590 633,39 грн Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалив стягнути з позичальника у заочному рішенні у справі № 2-624/2011 від 2 серпня 2011 року, яке набрало законної сили, а після спливу визначеного договором строку кредитування (3 лютого 2011 року) право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилося, права й інтереси позивача, пов`язані з невиконанням зазначеного заочного рішення та неповерненням заборгованості за кредитом і процентами, забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України. 63. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України). 64. У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункт 45)). До вимоги про стягнення процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 цього кодексу). 65. Суди, відмовляючи з підстав спливу позовної давності у задоволенні вимоги про стягнення трьох процентів річних, нарахованих позивачем за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року, не врахували, що згідно з умовами додаткової угоди станом на момент закінчення строку кредитування, тобто станом на 3 лютого 2011 року, сума заборгованості за кредитом становила 514 010,75 грн, а за процентами - 14 569,47 грн. Тоді як станом на 25 березня 2011 року згідно з рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 2 серпня 2011 року у справі № 2-264/2011 заборгованість за кредитом становила вже 590 633,39 грн, а за процентами - 295 040,88 грн. Позивач розрахував три проценти річних за кредитом і за процентами на підставі встановленої судом у справі № 2-264/2011 заборгованості за кредитом і процентами станом на 25 березня 2011 року, не взявши до уваги суми такої заборгованості, зафіксовані в додатковій угоді, укладеній 3 лютого 2011 року позичальником з ПАТ «Кредитпромбанк», від якого позивач отримав права вимоги за кредитним договором і за договором поруки. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що передбачені частиною другою статті 625 ЦК України три проценти річних від простроченої заборгованості за кредитом і за процентами можна нараховувати на ту заборгованість за кредитом і за процентами відповідно, яка була на момент закінчення строку кредитування, тобто станом на 3 лютого 2011 року. 66. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до 7 лютого 2020 року включно). 67. Під час нового розгляду справи у разі, якщо суд визнає обґрунтованою вимогу про стягнення з відповідачів трьох процентів річних за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за кредитом, він має дослідити питання перебігу позовної давності за цією вимогою щодо заборгованості за кредитом і щодо заборгованості за процентами. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 68. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. 69. Оскільки касаційну скаргу у справі № 536/1841/15-цпозивач подав 27 січня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 70. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої та апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу позивача частково обґрунтованою. 71. Відповідно до пунктів 2, 3 і 5 частини першої статті 409 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі. 72. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є, зокрема, порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України у зазначеній редакції). Оскільки апеляційний суд порушив норми процесуального права, закривши провадження у справі за вимогами до поручителя, ухвалу цього суду слід скасувати щодо такого закриття, і в цій частині направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. 73. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у вказаній редакції). З огляду на те, що зібрані у справі докази щодо стягнення з відповідачів трьох процентів річних залишилися недослідженими, внаслідок чого не були встановлені обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, слід скасувати ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року за вимогою про стягнення з позичальника трьох процентів річних, і в цій частині справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. 74. Згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Однією з таких підстав є те, що набрало законної сили рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (пункт 3 частини першої статті 255 ЦПК України). Аналогічна підстава для закриття провадження у справі була передбачена пунктом 2 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій. Оскільки суди першої й апеляційної інстанції помилково відмовили у задоволенні вимоги про стягнення з позичальника заборгованості за кредитом у сумі 590 633,39 грн і заборгованості за процентами у сумі 295 040,88 грн за наявності чинного заочного рішення суду першої інстанції від 2 серпня 2011 року про стягнення цих сум у справі у справі № 2-264/2011, провадження у справі у частині вказаних вимог слід закрити. 75. Підставами для зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної частини (частини перша, третя та четверта статті 412 ЦПК України у тій же редакції). З огляду на те, що суди першої й апеляційної інстанцій неправильно витлумачили норми матеріального права, вирішуючи питання щодо вимог про стягнення 337 308,28 грн процентів за кредитом, нарахованих за період з 26 червня 2013 року до 24 липня 2015 року включно, а також пені, нарахованої за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року включно, судові рішення треба змінити у мотивувальних частинах щодо вказаних вимог з урахуванням висновків цієї постанови. (2.2) Щодо судових витрат 76. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору. 77. Керуючись пунктом 3 частини першої статті 255, частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктами 2, 3 і 5 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої та частиною шостою статті 411, частинами першою, третьою та четвертою статті 412, частиною першою статті 414, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково. 2. Ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року скасувати щодо закриття провадження у справі за вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «МЖК Житлобуд» та за вимогою про стягнення з ОСОБА_1 трьох процентів річних. У цих частинах справу направити до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. 3. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 листопада 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року скасувати щодо вимоги про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитом у сумі 590 633,39 грн і заборгованості за процентами у сумі 295 040,88 грн. У цих частинах провадження у справі закрити. 4. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 листопада 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2017 року змінити у мотивувальних частинах з урахуванням висновків цієї постанови щодо вимоги про стягнення 337 308,28 грн процентів за кредитом, нарахованих за період з 26 червня 2013 року до 24 липня 2015 року включно, а також пені, нарахованої за період з 25 липня 2014 року до 24 липня 2015 року включно. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська О. Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 90458956
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2020 року м. Київ Справа № 317/2777/17 Провадження № 14-76цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н. П., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Запорізького районного суду Запорізької області від 05 грудня 2017 року, постановлену суддею Ачкасовим О. М., та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 27 лютого 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Дашковської А. В., Кримської О. М., Подліянової Г. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат» (далі - ПАТ «ЗАлК», Товариство), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Фонд державного майна України, про визнання недійсним рішення наглядової ради. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ «ЗАлК», в якому просив визнати недійсним рішення наглядової ради Товариства, оформлене протоколом від 12 липня 2017 року № 10, у частині доручення генеральному директору Товариства виконувати вимоги слідчих та правоохоронних органів під час розслідування у кримінальному провадженні, зареєстрованому в Єдиному реєстрі досудових розслідувань під № 12016080060001844 від 26 квітня 2016 року за фактом розкрадання майна Товариства. 2. У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ «ЗАлК», в якому просив визнати недійсним рішення наглядової ради Товариства, оформлене протоколом від 31 січня 2017 року № 1, у частині зобов`язання генерального директора здійснювати закупівлю робіт та послуг відповідно до Закону України «Про публічні закупівлі». 3. На обґрунтування позовів ОСОБА_1 послався на те, що оспорювані рішення наглядової ради суперечать вимогам законодавства, положенням статуту Товариства та порушують трудові права позивача як генерального директора ПАТ «ЗАлК». Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 4. Ухвалою Запорізького районного суду Запорізької області від 05 грудня 2017 року позови об`єднано в одне провадження. 5. Запорізький районний суд Запорізької області ухвалою від 05 грудня 2017 року, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Запорізької області від 27 лютого 2018 року, провадження у справі закрив з тих підстав, що цей спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції до 15 грудня 2017 року. 6. Судові рішення попередніх інстанцій мотивовано тим, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки виник з корпоративних відносин. Вимогами у позові є визнання недійсними рішень наглядової ради ПАТ «ЗАлК», а не поновлення трудових прав позивача. Суди зазначили, що в разі порушення трудових прав може бути позов про поновлення на посаді, зобов`язання усунути перешкоди у виконанні посадових обов`язків щодо відповідної посадової особи господарського товариства, а не позов про визнання недійсним відповідного рішення загальних зборів акціонерів (учасників) товариства чи наглядової ради товариства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 7. У березні 2018 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Запорізького районного суду Запорізької області від 05 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 27 лютого 2018 року, а справу - передати для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 8. Скаржник послався на те, що він звернувся до суду за захистом своїх трудових прав як найманого працівника, а не акціонера (учасника) господарського товариства. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 9. Колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 29 квітня 2020 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки судові рішення оскаржуються з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 10. Обґрунтовуючи позовні вимоги про часткове скасування рішень наглядової ради ПАТ «ЗАлК» тим, що вони суперечать вимогам законодавства, положенням статуту Товариства та порушують права позивача як генерального директора ПАТ «ЗАлК», ОСОБА_1 послався на таке. 11. 16 грудня 2015 року між позивачем як генеральним директором відповідача (далі - керівник) та Товариством укладено контракт, за умовами якого ПАТ «ЗАлК» зобов`язане не втручатись в оперативно-господарську діяльність керівника (пункт 2.1), а керівник зобов`язаний виконувати рішення наглядової ради Товариства (пункт 2.2). У разі систематичного невиконання керівником обов`язків, покладених на нього пунктом 2.2 контракту, його може бути розірвано за рішенням наглядової ради Товариства до закінчення строку його дії (пункт 6.3). 12. 12 липня 2017 року наглядова рада Товариства ухвалила рішення, оформлене протоколом від 12 липня 2017 року № 10, яким генеральному директору доручено виконувати вимоги слідчих та правоохоронних органів під час розслідування у кримінальному провадженні за фактом розкрадання майна Товариства. 13. Оспорюючи це рішення ОСОБА_1 послався на те, що виконання таких вимог здійснюється відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України, а тому зобов`язання його виконувати будь-які вимоги слідчих та правоохоронних органів є недоцільним, оскільки такі вимоги можуть не відповідати цьому Кодексу. 14. Згідно з рішенням наглядової ради Товариства, оформленим протоколом від 31 січня 2017 року № 1, генеральному директору ПАТ «ЗАлК» доручено здійснювати закупівлю робіт та послуг у порядку, в спосіб та на умовах, визначених Законом України «Про публічні закупівлі». 15. Оспорючи це рішення ОСОБА_1 вважає, що ПАТ «ЗАлК» не підпадає під дію Закону України «Про публічні закупівлі», а тому зазначене рішення порушує приписи статті 627 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо свободи договору, є таким, що прийняте поза межами компетенції наглядової ради Товариства та суперечить приписам законодавства про працю стосовно генерального директора Товариства. 16. На думку ОСОБА_1 , як виконання незаконних вимог відповідача, так і виконання його рішень, оформлених зазначеними протоколами, може слугувати підставою для дострокового розірвання контракту, а тому оспорювані рішення змінюють умови контракту та умови праці генерального директора Товариства. 17. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 18. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 19. Згідно із частиною першою статті 15 цього ж Кодексу у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до суду із цими позовами, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції. 20. Стаття 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_1 до суду із цими позовами, передбачала, що господарським судам підвідомчі справи, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, правами та обов`язками учасників (засновників, акціонерів, членів) такої особи, крім трудових спорів. 21. У справі, що розглядається, спірними є питання щодо характеру відносин, які виникли між керівником виконавчого органу Товариства та його наглядовою радою. 22. Відповідно до частин першої, третьої статті 99 ЦК України виконавчий орган створюється, а його компетенція і склад встановлюються загальними зборами товариства. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. 23. У силу положень статті 65 Господарського кодексу України для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. 24. Частина четверта цієї ж статті передбачає, що у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), у якому визначаються строк найму, права, обов`язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. 25. У силу положень статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства» виконавчий орган акціонерного товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства; до його компетенції належить вирішення всіх питань, пов`язаних з керівництвом поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів та наглядової ради. При цьому виконавчий орган акціонерного товариства підзвітний загальним зборам і наглядовій раді, організовує виконання їх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, установлених статутом акціонерного товариства і законом. Права й обов`язки членів виконавчого органу акціонерного товариства визначаються цим Законом, іншими актами законодавства, статутом товариства та/або положенням про виконавчий орган товариства, а також контрактом, що укладається з кожним членом виконавчого органу. 26. Та обставина, що, оскаржуючи рішення наглядової ради, генеральний директор Товариства у позовних заявах формально посилається на порушення своїх трудових прав, не свідчить про існування спору саме із трудових правовідносин. 27. Суди попередніх інстанцій правильно вказали, що способом захисту порушених або оспорюваних прав у категоріях спорів, коли позивач звертається до суду за захистом своїх трудових прав як найманий працівник, є позов про поновлення на посаді, зобов`язання усунути перешкоди у виконанні посадових обов`язків тощо, а не позов про визнання недійсним рішення наглядової ради товариства. 28. Звертаючись до суду з цими позовами, генеральний директор Товариства послався на порушення своїх прав рішеннями наглядової ради Товариства, що зобов`язують його як керівника ПАТ «ЗАлК» до вчинення певних дій, які, на його думку, суперечать вимогам законодавства. 29. Таким чином, на вирішення суду фактично переданий спір між керівником Товариства та наглядовою радою щодо порядку здійснення господарської діяльності товариства (закупівель) та інших повноважень у сфері управлінської діяльності. Вказані рішення наглядової ради стосуються саме Товариства, адже вирішують питання проведення закупівель та надання документації Товариства на вимогу державних органів, а не прав чи обов`язків його генерального директора, який у силу посади є зобов`язаним виконувати рішення наглядової ради. При цьому спірні відносини, що стосуються виконання рішення наглядової ради акціонерного товариства його виконавчим органом чи керівником, не є предметом регулювання норм трудового права. Ці відносини належать до сфери регулювання корпоративного права. 30. Розгляд таких спорів судом буде втручанням у господарську діяльність акціонерного товариства, що є неприпустимим. При вирішенні питання щодо ефективності обраного позивачем способу захисту суди мають уникати зайвого втручання у внутрішні питання діяльності товариства, які вирішуються виключно рішеннями відповідних органів товариства. 31. Генеральний директор акціонерного товариства зобов`язаний діяти від імені товариства у межах, встановлених статутом і законом. Він підзвітний загальним зборам і наглядовій раді товариства та зобов`язаний організовувати виконання їх рішень, а не оспорювати їх у судовому порядку. У разі ж незгоди з рішенням наглядової ради, особа, яка займає посаду генерального директора товариства, не позбавлена можливості припинити свої відносини з акціонерним товариством шляхом звільнення чи ініціювати скликання загальних зборів акціонерів для обговорення питання про втручання наглядової ради у вирішення питань оперативно-господарської діяльності, тобто в компетенцію виконавчого органу чи генерального директора. 32. Ураховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення одного органу управління акціонерного товариства (наглядової ради) не може бути оскаржене в судовому порядку іншим органом товариства або його керівником (генеральним директором), оскільки будь-які спірні питання щодо компетенції, що виникають усередині товариства між його органами у процесі управління, підлягають вирішенню відповідно до його статуту у позасудовому порядку. 33. На думку ОСОБА_1 , невиконання рішень відповідача, оформлених зазначеними протоколами, може слугувати підставою для дострокового розірвання контракту. Таким чином, на момент звернення до суду права та законні інтереси ОСОБА_1 не були порушені Товариством. Якщо він буде звільнений Товариством за невиконання зазначених наказів, тоді він зможе оскаржити рішення про своє звільнення до суду. 34. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу, що у трудових спорах Товариство в суді представляє його керівник або уповноважений ним представник, який наділений усіма процесуальними правами, зокрема правом визнання позову. 35. Генеральний директор діє в інтересах Товариства, від його імені, в межах, передбачених статутом, іншими актами Товариства, рішеннями загальних зборів та наглядової ради. Генеральний директор представляє інтереси Товариства перед юридичними та фізичними особами, державою, державними та громадськими установами, органами й організаціями; вчиняє від імені та на користь Товариства правочини й інші юридично значимі дії, приймає рішення, обов`язкові до виконання всіма працівниками Товариства. Генеральний директор має право без довіреності здійснювати будь-які юридичні та фактичні дії від імені Товариства, щодо яких він був уповноважений статутом, у межах компетенції та повноважень останнього, або був уповноважений відповідним рішенням наглядової ради або загальних зборів. Представляти Товариство без довіреності в його відносинах з іншими юридичними та фізичними особами, банківськими та фінансовими установами, органами державної влади та управління, державними та громадськими установами та організаціями, вести переговори, самостійно укладати та підписувати від імені Товариства будь-які угоди, договори, контракти та інші правочини, для здійснення яких відповідно до статуту та внутрішніх положень Товариства необхідно рішення наглядової ради та/або загальних зборів Товариства, після отримання рішення цих органів про вчинення таких правочинів. Має право видавати, підписувати та відкликати доручення і довіреності працівникам Товариства, іншим фізичним та юридичним особам на здійснення від імені Товариства юридично значимих дій. Приймати рішення та підписувати від імені Товариства претензії, позови, скарги, заяви, клопотання, інші процесуальні документи, що пов`язані або стосуються використання Товариством своїх прав та здійснення обов`язків як заявника, позивача, відповідача, третьої особи у судах загальної юрисдикції, судах конституційної юрисдикції, міжнародних комерційних та інших судах (пункти 18.28, 18.29 статуту Товариства). 36. При цьому, генеральний директор також вправі уповноважувати інших осіб представляти інтереси Товариства, в тому числі й у судах. Тому у справах за позовом генерального директора до Товариства про визнання недійними рішень наглядової ради Товариства представляти інтереси відповідача буде або сам Генеральний директор, який при цьому виступає позивачем, або ним же уповноважена особа. Тобто фактично відбувається поєднання позивача та представника відповідача в одній особі. При цьому наглядова рада товариства, рішення якої як органу товариства оскаржується, у такому спорі участі не братиме. 37. Отже, у цій справі керівник Товариства оспорює рішення наглядової ради Товариства з питань корпоративного управління, такий спір не пов`язаний із трудовими правовідносинами, а зазначені рішення наглядової ради не підлягають оскарженню у судовому порядку. При цьому, Велика Палата Верховного Суду вважає, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, та спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду. 38. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 39. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що провадження у справі підлягає закриттю, однак з мотивів, наведених вище. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 40. Велика Палата Верховного Суду вважає, що провадження у справі підлягає закриттю з огляду на те, що вимога про визнання недійсним рішення наглядової ради товариства за позовом генерального директора цього ж товариства не може бути розглянута в судах. 41. Пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 42. Згідно із частинами першою та четвертою статті 412 цього ж Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 43. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, прийняв по суті правильне рішення про закриття провадження у справі, при цьому неправильно застосував норми права, помилково залишивши поза увагою те, що ця справа не може бути розглянута судами жодної юрисдикції. Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, ухвалу та постанову слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови; в іншій частині судові рішення слід залишити без змін. Щодо судових витрат 44. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 141 ЦПК України покладається на скаржника. Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Змінити мотивувальні частини ухвали Запорізького районного суду Запорізької області від 05 грудня 2017 року та постанови Апеляційного суду Запорізької області від 27 лютого 2018 року у справі № 317/2777/17, виклавши їх у редакції цієї постанови. В іншій частині судові рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна В. С. Князєв Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. С. Золотніков О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Кібенко О. Р. Джерело: ЄДРСР 90458903
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2020 року м. Київ Справа № 927/79/19 Провадження № 12-21гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Власова Ю. Л., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. за участю: секретаря судового засідання Орєшко Ю. О., представника позивача - Лисенка О. М., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області на рішення Господарського суду Чернігівської області від 18 квітня 2019 року (суддя Сидоренко А. С.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2019 року (у складі колегії: головуючого судді Агрикова О. В., суддів Чорногуз М. Г., Хрипун О. О.) у справі № 927/79/19 за позовом Фермерського господарства «Крупський» до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 , про визнання укладеними додаткових угод. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У січні 2019 року Фермерське господарство «Крупський» (далі - ФГ «Крупський») звернулося до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - ГУ Держгеокадастру), у якому просило визнати укладеними додаткові угоди до дев'яти договорів оренди землі в частині зміни орендаря з ОСОБА_1 на ФГ «Крупський». 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що, маючи всі підстави для законного користування земельними ділянками, фермерське господарство позбавлене такого права через відсутність державної реєстрації права оренди на ці земельні ділянки внаслідок відмови державного реєстратора зареєструвати за фермерським господарством відповідне речове право. При цьому ОСОБА_1 звертався до відповідача з письмовими заявами про внесення змін до договорів оренди землі, додавши до них проекти додаткових угод, у яких просив замінити орендаря, проте відповідач відмовив в укладенні таких додаткових угод. Отже, господарство не має правових підстав для використання земельних ділянок, наданих його засновнику для ведення фермерського господарства. Якщо прямо слідувати вимогам Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV), фермерське господарство не може використовувати землі до проведення державної реєстрації за ним права оренди на відповідні земельні ділянки. 1.3. У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив про те, що не погоджується із заявленими вимогами, вважає їх необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню. На його думку, у цьому випадку відсутній предмет спору, оскільки, отримавши спірні земельні ділянки в користування для ведення фермерського господарства, ОСОБА_1 створив фермерське господарство, до складеного капіталу якого увійшли і відповідні земельні ділянки. При цьому немає жодних порушень закону в тому, що спірними земельними ділянками користується ФГ «Крупський». 1.4. Водночас відповідач зазначає, що оскільки ФГ «Крупський» не є стороною спірних договорів, воно не може вважатись таким, що набуло права «правомірного очікування», яке підлягало б захисту в судовому порядку, а тому, враховуючи, що відповідач жодним чином не порушив прав та законних інтересів юридичної особи, подання вказаного позову є безпідставним. 2. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій 2.1. Судами було встановлено, що ГУ Держгеокадастру та громадянин України ОСОБА_1 уклали дев`ять договорів оренди землі, за якими останній прийняв у строкове платне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення (для ведення фермерського господарства), а саме: - договір оренди від 21 квітня 2015 року земельної ділянки з кадастровим номером 7421181200:02:000:0337 площею 18,0 га, яка розташована на території Гнідинцівської сільської ради Варвинського району; - договір оренди від 28 квітня 2015 року земельної ділянки з кадастровим номером 7421183000:03:000:0582 площею 17,6381 га, яка розташована на території Мармизівської сільської ради Варвинського району; - договір оренди від 28 квітня 2015 року земельної ділянки з кадастровим номером 7421183200:07:000:0166 площею 5,0105 га, яка розташована на території Озерянської сільської ради Варвинського району; - договір оренди від 28 квітня 2015 року земельних ділянок з кадастровим номером 7421184000:06:000:0648 площею 9,5 га та кадастровим номером 7421184000:05:000:0295 площею 6,2 га, які розташовані на території Світличненської сільської ради Варвинського району; - договір оренди від 28 квітня 2015 року земельних ділянок з кадастровим номером 7421181600:06:000:0516 площею 5,00 га, з кадастровим номером 7421181600:04:000:0558 площею 10,0 га, з кадастровим номером 7421181600:03:000:0553 площею 5,0124 га, з кадастровим номером 7421181600:06:000:0517 площею 7,0 га, які розташовані на території Дащенківської сільської ради Варвинського району; - договір оренди від 15 травня 2015 року земельної ділянки з кадастровим номером 7421182600:05:000:0140 площею 7,0 га, яка розташована на території Кухарської сільської ради Варвинського району; - договір оренди від 15 травня 2015 року земельної ділянки з кадастровим номером 7421183000:05:000:0622 площею 7,9072 га, яка розташована на території Мармизівської сільської ради Варвинського району; - договір оренди від 23 грудня 2015 року земельної ділянки з кадастровим номером 7425182000:02:001:1123 площею 11,8794 га, яка розташована на території Васьковецької сільської ради Срібнянського району; - договір оренди від 23 грудня 2015 року земельної ділянки з кадастровим номером 7425182000:02:001:1122 площею 7,9618 га, яка розташована на території Васьковецької сільської ради Срібнянського району. 2.2. Цільове призначення земельних ділянок (категорія земель, вид використання земельних ділянок у межах певної категорії земель) - землі сільськогосподарського призначення, для ведення фермерського господарства. Зазначені договори оренди землі укладені на двадцять років. 2.3. Підставою надання земельних ділянок в оренду є відповідні накази Головного управління Держземагенства у Чернігівській області та ГУ Держгеокадастру. Передача в користування третій особі вказаних вище земельних ділянок здійснена на підставі актів приймання-передачі об`єктів оренди. Право оренди третьої особи на зазначені земельні ділянки зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 2.4. ФГ «Крупський» зареєстроване як суб`єкт господарювання 04 серпня 2017 року, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесені відомості за № 1 043 102 0000 000373. 2.5. Згідно з пунктами 6.1-6.3 розділу 6 «Землі господарства» статуту ФГ «Крупський», затвердженого рішенням зборів засновників цього господарства від 02 серпня 2017 року № 1, право володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, які знаходяться у власності фермерського господарства, здійснює господарство. 2.6. До земель господарства належать: земельні ділянки, передані господарству в користування; земельні ділянки, що належать на праві власності або на праві постійного користування господарству як юридичній особі; земельні ділянки, що належать засновникам господарства та членам господарства на праві приватної власності; земельні ділянки, що використовуються господарством на умовах оренди. 2.7. Господарство має право самостійно господарювати на землі, у тому числі на тій, що надана в користування її засновнику - ОСОБА_1 на умовах оренди для ведення фермерського господарства загальною площею 1794,099 га, у тому числі 18,0 га на території Гнідинцівської сільської ради, 27,0124 га на території Дащенківської сільської ради, 7,0 га на території Кухарської сільської ради, 25,5453 га на території Мармизівської сільської ради, 5,0105 га на території Озерянської сільської ради, 15,7 га на території Світличенської сільської ради, 19,8412 га на території Васьковецької сільської ради. 2.8. У подальшому, враховуючи створення та державну реєстрацію фермерського господарства, ОСОБА_1 звертався до відповідача із заявами щодо заміни орендаря - з «громадянин ОСОБА_1 » на «Фермерське господарство «Крупський». До заяв були додані проекти додаткових угод до договорів оренди землі. 2.9. Проте у внесенні відповідних змін до договорів оренди землі третій особі було відмовлено через те, що чинним земельним законодавством не передбачено внесення змін до договорів оренди землі в частині заміни орендаря за договором. 2.10. Ураховуючи відмову відповідача щодо внесення змін до договорів оренди землі, позивач звернувся до державних реєстраторів прав на нерухоме майно Варвинської районної державної адміністрації та Линовицької селищної ради Прилуцького району з відповідними заявами про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Проте у вчиненні необхідних реєстраційних дій позивачеві було відмовлено (рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень від 05 лютого 2019 року № 45377897, № 45375046, № 45376321, № 45376574, № 45376977, № 45377210, № 45378053, № 45377765, № 45377542, № 45378198, № 45377361 та від 14 лютого 2019 року № 45529843, № 45532821). 3. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3.1. Господарський суд Чернігівської області рішенням від 18 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2019 року, позов задовольнив повністю. Додаткові угоди до відповідних договорів оренди землі в редакції третьої особи визнав укладеними. 3.2. Суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що у спірних правовідносинах фактично відбулась заміна сторони (правонаступництво) орендаря та обов`язки землекористувача земельними ділянками перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації. 3.3. Тобто у правовідносинах щодо користування спірними земельними ділянками відбулась фактична заміна орендаря - фізичної особи ОСОБА_1 , - засновника фермерського господарства, і обов`язки землекористувача земельними ділянками перейшли до створеного ним ФГ «Крупський» з дня його державної реєстрації - з 04 серпня 2017 року. Незмінними лишились об`єкти оренди, орендна плата, права та обов`язки сторін, відповідальність та інші умови договорів. 4. Короткий зміст вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Не погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, ГУ Держгеокадастру звернулось ізкасаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Чернігівської області від 18 квітня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2019 року й прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову. 4.2. У касаційній скарзі ГУ Держгеокадастру зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно встановлено фактичні обставини справи, однак неправильно застосовано статтю 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки вказана норма права не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Так, в оскаржуваних рішеннях не зазначено, яка ж саме підстава є підґрунтям для втручання суду з метою зміни договору. 4.3. Відповідач вважає, що заміна сторони зобов`язання шляхом укладання додаткових угод до спірних договорів не передбачена та не відповідає законодавству, спірні договори на цей час є діючими і належним чином виконуються. 4.4. На думку скаржника, оскаржувані ним судові рішення в цій справі про укладення додаткових угод є способом відчуження права оренди іншій особі, що заборонено нормами статті 8-1 Закону № 161-XIV. 4.5. Також зазначає, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях посилаються на висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16ц, від 13 лютого 2019 рокуу справі № 666/1188/16-ц, відповідно до яких після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації останнього обов`язки орендаря/землекористувача такої земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. 4.6. Скаржник вважає таке посилання безпідставним, оскільки в зазначених постановах не йдеться про заміну сторони договору та про перехід прав орендаря, а лише зазначається про виконання господарством обов`язків землекористувача. Натомість ЦК України чи іншим законом фактичне правонаступництво не віднесено до підстав заміни сторони зобов`язання. 4.7. Також на обґрунтування доводів касаційної скарги ГУ Держгеокадастру посилається на правову позицію, викладену в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 925/939/18. 4.8. У відзиві на касаційну скаргу позивач вказує, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення такого господарства, що є обов`язковою умовою для його державної реєстрації. Законом передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової передумови для набуття фермерським господарством правосуб`єктності. Також одержання земельної ділянки для ведення фермерського господарства вимагало в подальшому здійснити його реєстрацію. Тобто Закон не передбачав права використання земельної ділянки, наданої в користування для ведення фермерського господарства, без створення такого господарства. 4.9. Посилаючись на висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 615/2197/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 699/185/18, від 04 вересня 2019 року у справі № 697/2767/16, просить касаційну скаргу ГУ Держгеокадастру залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. 4.10. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 927/79/19 за касаційною скаргою ГУ Держгеокадастру на рішення Господарського суду Чернігівської області від 18 квітня 2019 року і постанову Північного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2019 року та призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. 4.11. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 березня 2020 року справу № 927/79/19 разом з касаційною скаргою ГУ Держгеокадастру передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, визначених частиною п`ятою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми. 4.12. У вказаній ухвалі Касаційний господарський суд, посилаючись на постанови від 26 червня 2019 року у справі № 628/778/18, від 02 жовтня 2019 року у справі № 922/538/19, від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16?ц, від 27 березня 2019 року у справах № 574/381/17-ц та № 376/331/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 619/1680/17-ц, зазначив, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що з комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство» можна зробити висновок про те, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство мало бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набути статусу юридичної особи. Із цього часу землекористувачем земельної ділянки є фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря і обов`язки землекористувача перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації. 4.13. Вказані висновки Велика Палата Верховного Суду робила, вирішуючи питання юрисдикції відповідних спорів, однак вказане не спростовує їх змісту щодо фактичної заміни орендаря і переходу обов`язків землекористувача від засновника до фермерського господарства з дня його державної реєстрації. 4.14. З огляду на викладене Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає виключною правовою проблемою питання стосовно того, чи може фермерське господарство (у зв`язку з переходом обов`язків землекористувача від засновника до створеного ним такого господарства з дня його державної реєстрації) вимагати внесення змін до договорів оренди землі в частині зміни орендаря та чи може суд при фактичній заміні орендаря в таких правовідносинах - із засновника фермерського господарства на відповідне господарство (у зв`язку з переходом обов`язків землекористувача до створеного фермерського господарства з дня його державної реєстрації) - втручатися в договірні відносини між орендодавцем та орендарем шляхом визнання укладеними договорів (додатків до них), у яких здійснюється заміна орендаря (із засновника такого господарства на останнє). 4.15. З наведених вище норм права та обставин справи вбачається, що норми чинного законодавства України чітко не врегульовують процедуру оформлення переходу прав та обов`язків орендаря від фізичної особи до створеного нею фермерського господарства, що негативно відбивається на єдності правозастосовної практики в цих відносинах. 4.16. Ухвалою від 24 березня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 927/79/19 разом з касаційною скаргою ГУ Держгеокадастру та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. 5. Доводи учасників справи в судовому засіданні 5.1. Представник позивача у судовому засіданні заперечив доводи касаційної скарги, просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а прийняті у справі судові рішення - без змін. 6. Позиція Великої Палати Верховного Суду 6.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 6.2. Відповідно до статті 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. 6.3. Згідно із частинами першою та другою статті 1 Закону України від 19 червня 2003 року № 973-IV «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 973-IV) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім`ї, відповідно до закону. 6.4. За положеннями частини четвертої статті 1 Закону № 973-IV фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа. Фермерське господарство діє на основі установчого документа (для юридичної особи - статуту). В установчому документі зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать законодавству України. 6.5. Згідно зі статтею 8 Закону № 973-IV фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою. 6.6. Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 973-IV землі фермерського господарства можуть складатися із, зокрема, земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. 6.7. Згідно зі статтею 19 Закону № 973-IV доскладу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу. 6.8. Відповідно до частини другої статті 20 Закону № 973-IV майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений у статуті термін. 6.9. З наведених норм права вбачається, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію на земельних ділянках, наданих їм в оренду для ведення фермерського господарства. При цьому фермерське господарство створюється після набуття громадянином, який виявив бажання створити фермерське господарство, права користування земельною ділянкою. Землі фермерського господарства складаються, у тому числі із земельних ділянок, що використовується ним на умовах оренди. Право користування такими земельними ділянками зазначається в його статуті, який має містити відомості про земельну ділянку, а також термін, на який передається це майнове право. 6.10. Отже, в силу наведених вище норм права після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації. Подібні висновки неодноразово викладались Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 628/778/18, від 02 жовтня 2019 року у справі № 922/538/19. 6.11. Згідно із частинами першою, другою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. 6.12. Відповідно до статей 125, 126 Земельного кодексу України право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV). 6.13. Згідно із частиною першою статті 19 Закону № 161-XIV право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації такого права. 6.14. Відповідно до пункту другого частини першої статті 4 Закону № 1952-IV державній реєстрації прав підлягають: речові права на нерухоме майно, похідні від права власності: право оренди (суборенди) земельної ділянки. 6.15. За змістом частини першої статті 27 Закону № 1952-IV державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації; інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно. 6.16. З наведених норм права вбачається, що право оренди земельної ділянки виникає після державної реєстрації такого права, яка проводиться державним реєстратором у порядку, передбаченому Законом № 1952-IV, на підставі договору оренди землі та інших документів, що згідно із законодавством підтверджують набуття права оренди земельної ділянки. 6.17. Отже, після проведення державної реєстрації фермерського господарства та переходу до нього в силу вищенаведених норм Закону № 973-IV прав і обов`язків орендаря земельної ділянки за договором оренди землі таке господарство звертається до державного реєстратора для проведення державної реєстрації відповідного права оренди на підставі поданого ним договору оренди землі державної та комунальної власності, укладеного засновником цього фермерського господарства. 6.18. При цьому укладення з орендодавцем та подання державному реєстратору додаткової угоди до договору оренди землі про заміну орендаря з громадянина на фермерське господарство чинним законодавством України не передбачено, відповідно не є обов'язковим. 6.19. Враховуючи норми частини другої статті 651 ЦК України та вищевикладені обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та задоволенню не підлягають. 6.20. Заперечуючи проти позову, відповідач зазначає, що укладення додаткових угод до договорів оренди землі є способом відчуження права оренди іншій особі, що заборонено нормами статті 8-1 Закону № 161-XIV. Велика Палата Верховного Суду цей аргумент відхиляє з таких підстав. 6.21. Згідно із частиною першою статті 8-1 Закону № 161-XIV право на оренду земельної ділянки державної або комунальної власності не може бути відчужено її орендарем іншим особам, внесено до статутного капіталу, передано у заставу. 6.22. Разом з тим вищенаведеними нормами Закону № 973-IV запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності. Таке фермерське господарство створюється після отримання громадянином земельної ділянки в оренду. З моменту створення цього фермерського господарства та його державної реєстрації до нього за нормами Закону № 973-IV переходять права й обов'язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі. 6.23. Отже, в цьому випадку не відбувається відчуження орендарем права на оренду земельної ділянки, що обмежено частиною першою статті 8-1 Закону № 161-XIV, а здійснюється встановлений нормами Закону № 973-IV перехід прав та обов'язків орендаря земельної ділянки від громадянина до створеного ним фермерського господарства. При цьому такий перехід відбувається в силу вищенаведених норм Закону № 973-IV та не потребує вчинення сторонами орендних правовідносин будь-яких додаткових дій, у тому числі укладення додаткових угод. 7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 7.1. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 7.2. Частинами першою - третьою статті 311 ГПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. 7.3. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. 8. Щодо судових витрат 8.1. У зв`язку зі скасуванням рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції відповідно до приписів статті 129 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покласти на позивача. Керуючись статтями 300-302, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області задовольнити. 2.Рішення Господарського суду Чернігівської області від 18 квітня 2019 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2019 року у справі № 927/79/19 скасувати. 3. Прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову Фермерського господарства «Крупський» до Головного управління Держгеокадарстру у Чернігівській області про визнання укладеними додаткових угод. 4. Стягнути з Фермерського господарства «Крупський» (вул. Миру, 11, с. Гнідинці, Варвинський район, Чернігівська область, 17640; код ЄДРПОУ 41499420) на користь Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (просп. Миру, 14, м. Чернігів, 14000; код ЄДРПОУ 39764881) 25 933 (двадцять п`ять тисяч дев`ятсот тридцять три) гривні 50 копійок судового збору за подання апеляційної скарги та 34 578 (тридцять чотири тисячі п`ятсот сімдесят вісім) гривень за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Ю. Л. Власов Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік О. С. Золотніков О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич Джерело: ЄДРСР 90458899
  12. ПОСТАНОВА іменем України 30 червня 2020 року м. Київ справа № 727/2878/19 провадження № 14-516цс19 ВеликаПалатаВерховногоСудуускладі: судді -доповідача Пророка В. В., суддівАнцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Національної поліції в Чернівецькій області (далі - відповідач, ГУНП в Чернівецькій області) про зняття арешту з майна за касаційною скаргою позивача, якого представляє ОСОБА_2 , на ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівці від 15 березня 2019 року, постановлену суддею Чебан В. М., та постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Яремки В. В., Кулянди І. Ю. й Одинака О. О. ІСТОРІЯ СПРАВИ (1) Короткий зміст вимог позовної заяви 1. У березні 2019 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Чернівці з позовом до відповідача про зняття арешту з майна. 2. Мотивував позов так: 2.1. 14 лютого 2017 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Чернівці в межах кримінального провадження № 12017260040000279 накладено арешт на його автомобіль марки БМВ 520, номерний знак НОМЕР_1 . 2.2. 26 листопада 2018 року постановою слідчого Шевченківського відділення поліції Чернівецького відділу поліції ГУНП в Чернівецькій області зазначене кримінальне провадження закрито за відсутністю складу кримінального правопорушення. 2.3. Скасувати арешт зазначеного автомобіля після закриття відповідного кримінального провадження та закінчення досудового розслідування у порядку кримінального судочинства неможливо. Арешт майна за відсутності правових підстав для цього порушує право власності позивача. (2) Короткий зміст рішень судів першої й апеляційноїінстанцій 3. 15 березня 2019 року Шевченківський районний суд міста Чернівці ухвалою відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки встановив, що вимоги позивача повинні розглядатись у межах кримінального судочинства, враховуючи те, що відповідний арешт на майно був накладений у межах кримінального провадження. 4. 24 квітня 2019 року Чернівецький апеляційний суд постановою апеляційну скаргу представника позивача залишив без задоволення, а ухвалу районного суду - без змін. (3) Короткий зміст вимог касаційної скарги 5. 16 травня 2019 року представник позивача подав касаційну скаргу на ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівці від 15 березня 2019 року і постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року. Стверджуючи про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просив відповідні судові рішення скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. 6. Мотивував касаційну скаргу тим, що вимоги особи, які ґрунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються в порядку цивільного судочинства за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту. (4) Рух справи в суді касаційної інстанції 7. 28 травня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою відкрив касаційне провадження у справі. 8. 4 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з мотивів наявності в касаційній скарзі позивача доводів про порушення правил юрисдикції. 9. 18 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Позивач мотивував касаційну скаргу так: 10.1. Арешт, накладений на майно позивача, порушує його право користування та розпорядження цим майном на власний розсуд. 10.2. Спори щодо зняття з майна арешту, накладеного в порядку кримінального судочинства, незважаючи на завершення кримінального провадження виправданням власника цього майна або закриттям кримінального провадження не належать до юрисдикції адміністративного суду. 10.3. Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року (далі - КПК України 2012 року) не передбачає процесуального механізму скасування арешту майна після закриття слідчим кримінального провадження та закінчення досудового розслідування. У слідчого судді відсутні повноваження вирішувати питання про скасування арешту майна після закінчення досудового розслідування в кримінальному провадженні. 10.4. Позивач уже звертався до суду з клопотанням про скасування арешту майна за правилами кримінального судочинства. Шевченківський районний суд м. Чернівці ухвалою від 24 січня 2019 року у справі № 727/731/19 відмовив у задоволенні цього клопотання, мотивуючи тим, що досудове розслідування у кримінальному провадженню №12017260040000279 закінчене, а тому вирішення порушеного у клопотанні питання не належить до компетенції слідчого судді. 10.5. Оскільки позивач не може захистити своє право на майно в порядку кримінального судочинства, таке право має бути захищене за правилами цивільного судочинства. (2) Позиція інших учасників справи 11. Відповідач відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 12. Стаття 124 Конституції України передбачає, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. 14. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного. 15. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 16. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції. 17. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України). 18. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України). 19. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 20. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона вже неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства, та вказала на таке: 21.1. Спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за Кримінально-процесуальним кодексом України (далі - КПК України 1960 року) та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц) або КПК України 2012 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11). Залежно від суб`єктного складу учасників цього спору його слід розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства. 21.2. Якщо арешт накладений на майно особи, щодо якої за КПК України 1960 року була порушена кримінальна справа, але надалі постанову про порушення кримінальної справи за тим же процесуальним законом суд скасував, не вирішивши питання про зняття зазначеного арешту, спір про звільнення цього майна з-під арешту слід розглядати за правилами цивільного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 766/21865/17). 21.3. Якщо арешт накладений на майно особи під час досудового розслідування за правилами КПК України 1960 року, ця особа була засуджена, і вирок не виконаний, однак до її засудження інша особа на підставі судового рішення стала власником відповідного майна, то вирішення питання щодо зняття такого арешту здійснюється за правилами кримінального судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 569/4374/16-ц). 21.4. Якщо арешт накладений на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, розпочатого в період дії КПК України 1960 року і такого, що триває, а кримінальне провадження не передане до суду на час набрання чинності КПК України 2012 року, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 335/12096/15-ц з урахуванням ухвали про виправлення описки від 3 липня 2018 року, від 17 жовтня 2018 року у справі № 461/233/17 та від 7 листопада 2018 року у справі № 296/8586/16-ц). 21.5. Якщо арешт накладений за КПК України 2012 року на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, то вирішення питання щодо зняття такого арешту й оскарження відповідних дій або бездіяльності слідчого в кримінальному провадженні здійснюються за правилами КПК України 2012 року(постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц). 22. Частиною першою статті 1 КПК України 2012 року встановлено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. 23. Правовідносини щодо арешту майна, накладеного в межах кримінального провадження, регулюються главою 17 КПК України 2012 року. За змістом статті 173 цього Кодексу питання про накладення арешту на майно вирішують слідчий суддя або суд. 24. Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (частина перша статті 174 КПК України 2012 року). 25. Отже, у випадках, визначених вказаною статтею, власник або інший володілець майна під час досудового розслідування не позбавлений права звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна. 26. Згідно із частиною третьою статті 174 КПК України 2012 року прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. 27. Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначене судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові (частина четверта статті 174 КПК України 2012 року). 28. Втім, частини третя та четверта статті 174 КПК України 2012 року регулюють порядок вирішення питання про скасування арешту майна у двох випадках: судом - за наслідками розгляду кримінальної справи та прокурором - одночасно з винесенням ним постанови про закриття кримінального провадження. Натомість у цій справі кримінальне провадження закрив постановою слідчий, який згідно з приписами КПК України 2012 року, на відміну від прокурора, не наділений повноваженнями скасовувати арешт майна, накладений ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування. 29. Згідно із частиною третьою статті 26 КПК України 2012 року слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом. 30. Окремою формою судової діяльності відповідно до КПК України 2012 року є судовий контроль, який реалізує слідчий суддя, за додержанням законів органами досудового розслідування та прокурором. Зміст і характер судового контролю в межах кримінального процесу пов`язаний передусім із необхідністю забезпечення прав і свобод людини як на стадії досудового розслідування кримінального провадження, так і після його закінчення. 31. На слідчого суддю покладена функція судового контролю за дотриманням прав і свобод осіб у кримінальному провадженні, зокрема,під час досудового розслідування (пункт 18 частини першої статті 3 КПК України 2012 року), і він наділений повноваженнями накладати арешт на майно та його скасовувати (статті 173 і 174 цього Кодексу). Крім того, у КПК України 2012 року немає заборони ініціювати перед слідчим суддею, коли кримінальне провадження вже закрив слідчий, питання про скасування арешту на майно, накладеного під час досудового розслідування ухвалою слідчого судді на підставі приписів цього Кодексу. З огляду на вказане, беручи до уваги відсутність у слідчого повноважень, при закритті кримінального провадження самостійно скасувати арешт, накладений на майно ухвалою слідчого судді, Велика Палата Верховного Суду вважає, що для гарантування прав і свобод осіб, на майно яких ухвалою слідчого судді за КПК України 2012 року накладений арешт у кримінальному провадженні, саме слідчий суддя, здійснюючи судовий контроль, повноважний за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна в порядку, передбаченому частиною другою статті 174 цього Кодексу, вирішити питання про скасування такого арешту після закриття слідчим кримінального провадження. 32. Таким чином, у разі, якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право на майно, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, а останнє закрив своєю постановою слідчий, має право звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту в порядку кримінального судочинства. Такий порядок захисту права на майно є ефективним, оскільки забезпечить відновлення права власника або іншого володільця майна, на яке був накладений арешт слідчим суддею у кримінальному провадженні. 33. Отже, установивши, що арешт на транспортний засіб накладено в кримінальному провадженні за правилами КПК України 2012 року, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що питання про зняття такого арешту треба розглядати за правилами кримінального судочинства. 34. Стосовно доводу касаційної скарги про те, що питання про скасування арешту майна слідчий суддя уже вирішував за правилами кримінального судочинства та відмовив у задоволенні відповідного клопотання позивача, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач не позбавлений права звернутися до слідчого судді з новим клопотанням про скасування арешту майна, обґрунтувавши його, зокрема, висновками, сформульованими у цій постанові. (1.2) Щодо відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду 35. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на її висновки, сформульовані в постанові від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц за позовом фізичної особи до Головного управління Національної поліції в Київській області та Головного управління Державної фіскальної служби в Київській області про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальній справі за правилами КПК України 1960 року та незнятого після закриття кримінальної справи постановою слідчого від 24 грудня 2010 року: 35.1. КПК України 1960 року, так само як і чинний КПК України, не передбачають застосування слідчим, слідчим суддею процесуальних норм у закритій кримінальній справі. 35.2. Справу про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальній справі за правилами КПК України 1960 року та незнятого після закриття кримінальної справи постановою слідчого від 24 грудня 2010 року, слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Вирішення порушеного позивачем питання про звільнення майна з-під арешту в порядку кримінального судочинства потребувало би відновлення кримінального провадження (кримінальної справи), яке закрито постановою органу досудового слідства у зв`язку з відсутністю складу злочину. Для такого відновлення необхідним є скасування процесуальних рішень, якими держава в особі уповноважених органів відмовилася від кримінального переслідування позивача. Початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв`язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача і таким чином призведе до погіршення його правового становища. Означений спосіб розв`язання порушеного позивачем питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту його прав та законних інтересів. 35.3. Скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, після закриття справи не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин. 36. Отже, у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 372/2904/17-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала загальний висновок щодо неможливості вирішення за правилами кримінального судочинства питання про звільнення майна з-під арешту після закриття кримінального провадження постановою органу досудового розслідування. 37. Натомість дещо інші, але такі, які теж можуть сприйматися як висновки загального характеру щодо юрисдикції суду у випадку вимоги про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальному провадженні за правилами КПК України 2012 року, Велика Палата Верховного Суду зробила в таких постановах: 37.1. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що в разі якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право власності, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право оскаржити ці дії та звернутися до суду про скасування арешту лише в порядку кримінального судочинства. 37.2. У постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц, у якій з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки, скасування арешту майна та заборони його відчуження звернувся іпотекодержатель, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в разі якщо арешт на майно накладено в порядку, передбаченому КПК України 2012 року, особа, яка вважає, що такими діями порушено її право власності, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право оскаржити такі дії та звернутися до суду про скасування арешту лише в порядку кримінального судочинства. 37.3. У постанові від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, у якій позивач, який не був учасником кримінального провадження, просив зняти арешт з квартири, накладений у порядку, визначеному КПК України 2012 року, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, які, встановивши, що спірне майно визнано речовими доказами в кримінальному провадженні, вказали, що клопотання власника майна має розглядати слідчий суддя за місцем досудового розслідування в кримінальному провадженні або суд під час судового розгляду. 37.4. У постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц за позовом іпотекодержателя про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальному провадженні ухвалою слідчого судді за правилами КПК України 2012 року, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що питання про скасування вказаного арешту треба розглядати за правилами кримінального судочинства в порядку, визначеному вказаним Кодексом. 37.5. У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц, у якій іпотекодержатель просив звільнити іпотечне майно з-під арешту, накладеного, зокрема, на підставі ухвали слідчого судді в межах кримінального провадження в порядку, визначеному КПК України 2012 року, Велика Палата Верховного Суду вказала, що питання про зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому цим Кодексом порядку. А тому спір у цій частині вимог не можна розглядати за правилами цивільного судочинства. 38. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень ця рада вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 39. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)). 40. У разі коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому її рішенні, згідно із частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди мають враховувати той висновок, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, у якій зафіксований відступ від попереднього (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3)). 41. Враховуючи сформульований у цій постанові висновок у справі № 727/2878/19 про необхідність вирішення за правилами кримінального судочинства питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року, та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції суду за таких обставин Велика Палата Верховного Суду відступає від її висновку, сформульованого в пункті 49 постанови 15 травня 2019 рокуу справі № 372/2904/17-ц, у частині того, що питання про скасування арешту майна, накладеного за КПК України 2012 року, після закриття слідчим кримінального провадження слід вирішувати за правилами цивільного судочинства. 42. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та незнятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Натомість питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, має вирішувати слідчий суддя за правилами кримінального судочинства. 43. Стосовно постанов від 24 квітня 2018 року у справі № 202/5044/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 636/959/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 640/17552/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 202/1452/18 і від 11 вересня 2019 року у справі № 504/1306/15-ц Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що вказані справи не стосувалися ситуації, коли кримінальне провадження було закрите на момент звернення до суду з вимогою про звільнення майна з-під арешту. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 44. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), що набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності. 45. Оскільки касаційна скарга у справі № 727/2878/19 подана 16 травня 2019 року, а її розгляд не завершився до набрання чинності Законом № 460-IX,Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені судові рішення на підставі приписів ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX. 46. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України у вказаній редакції). 47. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України у тій же редакції). 48. З огляду на висновки щодо аргументів касаційної скарги слід залишити її без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівці від 15 березня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року, якими відмовлено у відкритті провадження у справі, оскільки заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, - без змін. (2.2) Щодо судових витрат 49. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). 50. Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, Велика Палата Верховного Суду розподіл судових витрат не здійснює. (3) Висновки щодо застосування норм права 51. Спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 року та незнятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи, слід розглядати за правилами цивільного судочинства. 52. Питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна вирішує слідчий суддя в порядку, передбаченому статтею 174 цього Кодексу. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , якого представляє ОСОБА_2 , залишити без задоволення. 2. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівці від 15 березня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. В. Пророк Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов Н. П. Лященко М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич О. Р. Кібенко Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформили судді Єленіна Ж. М. і Гудима Д. А. Джерело: ЄДРСР 90458966
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 червня 2020 року м . Київ Справа № 19/028-10/13 Провадження № 12-158гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Власова Ю. Л., суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., за участю: секретаря судового засідання Орєшко Ю. О., начальника відділу представництва інтересів держави Офісу Генерального прокурора Гудименко Ю. В., представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Бориспільпобутсервіс» - адвоката Невмержицької І. М., представників ОСОБА_1 - адвокатів Луценка В. А. та Абросімової О. В., представника Комунального підприємства Бориспільської районної ради «Зубр» - адвоката Синяченка В. П., розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 липня 2019 року (у складі колегії: головуючий суддя Руденко М. А., судді: Пашкіна С. А., Дідиченко М. А.) та рішення Господарського суду Київської області від 20 вересня 2018 року (суддя Кошик А. Ю.) у справі за позовом Бориспільського міжрайонного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Бориспільської районної ради до: Товариства з обмеженою відповідальністю «Бориспільпобутсервіс», фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, Бориспільської міської ради, Виконавчого комітету Бориспільської міської ради, за участю: третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Бориспільського районного підприємства теплових мереж «Райтепломережа», Комунального підприємства Бориспільської районної ради «Зубр», третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Комунального підприємства «Бориспільське бюро технічної інвентаризації», про скасування рішень, визнання недійсними договорів, визнання права власності та витребування майна з незаконного володіння. Історія справИ 1. Короткий зміст та підстави заявлених вимог 1.1. У лютому 2010 року Бориспільський міжрайонний прокурор Київської області (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Бориспільської районної ради (далі - Райрада) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Бориспільпобутсервіс» (далі - ТОВ «Бориспільпобутсервіс»), ОСОБА_1 , Бориспільської міської ради (далі - Міськрада), за участю третіх осіб: Комунального підприємства Райради «Житлово-комунальний комбінат» (далі - КП Райради «ЖКК») та Комунального підприємства «Бориспільське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «Бориспільське БТІ») про: - визнання незаконними та скасування рішень Виконавчого комітету Бориспільської міської ради (далі - виконком Міськради): 1) від 14 квітня 2009 року № 377 «Про оформлення права власності Товариству з обмеженою відповідальністю «Бориспільпобутсервіс» на цілісний майновий комплекс, що знаходиться за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79»; 2) від 23 червня 2009 року № 550 «Про надання поштової адреси об`єктам нерухомого майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Бориспільпобутсервіс» по вул. Київський Шлях у м. Борисполі»; 3) від 23 червня 2009 року № 551 «Про оформлення права власності Товариству з обмеженою відповідальністю «Бориспільпобутсервіс»; 4) від 13 жовтня 2009 року № 929 «Про оформлення права власності громадянину ОСОБА_1 на об`єкти нерухомого майна, що знаходяться за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях»; 5) від 13 жовтня 2009 року № 889 «Про оформлення права власності Бориспільській територіальній громаді в особі Бориспільської міської ради на об`єкти нерухомого майна, що знаходяться за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79-в»; - визнання недійсними договорів міни: 1) від 30 липня 2009 року, укладеного між ТОВ «Борипільпобутсервіс» та громадянином ОСОБА_1 щодо об`єктів нерухомості за адресою: м. Бориспіль, Київський Шлях, 79-в, № 1, № 3, № 5, № 7, 79-б, 79-г, 79-д; 2) від 13 серпня 2009 року, укладеного між ТОВ «Бориспільпобутсервіс» та Бориспільською міською радою щодо об`єктів нерухомості за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79?в, № 2, № 4, № 6, № 8, № 9; - визнання права власності за територіальною громадою Бориспільського району Київської області в особі Райради на приміщення: будинку побуту чотириповерхового з підвальним приміщенням площею 2 702,9 кв. м, будинку побуту двоповерхового площею 693,3 кв. м, пральні самообслуговування площею 112,3 кв. м, трансформаторної підстанції площею 23,6 кв. м, які знаходяться за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79; - витребування зазначеного вище нерухомого майна з незаконного володіння громадянина ОСОБА_1 та Міськради на користь Райради. 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вказане нерухоме майно є об`єктом комунальної власності, який незаконно передано у власність юридичної та фізичної осіб, внаслідок чого територіальна громада сіл Бориспільського району в особі Райради позбавлена можливості отримувати прибуток від його використання. 1.3. Зокрема, позивач зазначає, що рішенням Київської обласної ради народних депутатів від 21 грудня 1993 року передано в комунальну власність територіальних громад Бориспільського району майно та приміщення Бориспільського державного комунального виробничо-комерційного підприємства побутового обслуговування населення (скорочена назва згідно зі статутом - «Бориспільпобутсервіс»; далі - підприємство «Бориспільпобутсервіс»). Спірні об`єкти нерухомого майна не були включені до переліку майна, яке було приватизовано під час приватизації вказаного підприємства, та залишились у комунальній власності територіальних громад Бориспільського району. За таких обставин розпорядження Міськрадою зазначеними об`єктами нерухомого майна, які не були у її віданні, укладення договорів щодо спірного нерухомого майна без участі власника - територіальних громад Бориспільського району в особі Райради - суперечить законодавчим нормам, у зв`язку із чим відповідні рішення Міськради підлягають визнанню незаконними та скасуванню, оспорювані договори - визнанню недійсними, право власності на майно має бути визнано за територіальною громадою сіл Бориспільського району в особі Райради, а майно - повернуто законному власнику з чужого незаконного володіння на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 1.4. Під час перегляду судових рішень у справі за нововиявленими обставинами позивач відмовився від позовної вимоги щодо визнання незаконним та скасування рішення виконкому Міськради від 23 червня 2009 року № 550 «Про надання поштової адреси об`єктам нерухомого майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Бориспільпобутсервіс» по вул. Київський Шлях у м. Борисполі» у зв`язку з відсутністю доказів того, що це рішення виконкому Міськради порушує його права. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. Згідно з положеннями статуту підприємства «Бориспільпобутсервіс» від 25 лютого 1993 року воно було державним підприємством, заснованим на власності Київської області. 2.2. Рішенням Київської обласної ради народних депутатів від 21 грудня 1993 року підприємство «Бориспільпобутсервіс» було передано з комунальної власності Київської обласної ради в комунальну власність територіальних громад Бориспільського району Київської області. 2.3. Розпорядженням Бориспільської районної державної адміністрації Київської області (далі - Бориспільська РДА) від 02 лютого 1996 року № 51 (зі змінами, внесеними розпорядженням Бориспільської РДА від 17 жовтня 1996 року № 438) підприємство «Бориспільпобутсервіс» було включено до переліку об`єктів, що підлягали приватизації у 1996 році. Приватизація мала бути проведена без викупу приміщень (у разі відмови власника приватизувати відповідне приміщення), з подальшим наданням їх в оренду шляхом викупу патентів. 2.4. Членами трудового колективу підприємства «Бориспільпобутсервіс» було створене товариство покупців, зареєстроване наказом представництва Фонду державного майна України в Бориспільському районі (далі - представництво ФДМУ) від 12 березня 1996 року № 13-ТП. 2.5. Відповідно до наказу представництва ФДМУ від 22 березня 1996 року № 7-МП на підприємстві «Бориспільпобутсервіс» проведено інвентаризацію та здійснено оцінку вартості майна станом на 01 квітня 1996 року. Складено інвентаризаційні описи товарно-матеріальних цінностей. Встановлено наявність основних засобів, балансова вартість яких становить 1 467 532 тис. крб, залишкова вартість - 456 482 тис. крб. Визначено, що об`єкт приватизації підлягає дооцінці на суму 5 417 842 тис. крб. Результати інвентаризації розглянуто на засіданнях інвентаризаційної комісії від 17 квітня 1996 року та комісії по оцінці вартості майна підприємства «Бориспільпобутсервіс» від 23 квітня 1996 року. Відповідно до протоколу засідання комісії по оцінці вартості майна від 23 квітня 1996 року комісія підтвердила, що майно підприємства складає 5 874 324 тис. крб; воно викупається колективом без будівлі. Комісія ухвалила провести приватизацію майна підприємства без будівлі шляхом викупу, акт оцінки вартості майна подати представництву ФДМУ на затвердження. Наказом представництва ФДМУ від 24 квітня 1996 року № 10-МП затверджено акт оцінки вартості майна цілісного майнового комплексу (далі - ЦМК) підприємства «Бориспільпобутсервіс» без будівель комплексних приймальних пунктів району станом на 01 квітня 1996 року. Як зазначено у цьому акті, загальна вартість майна, що підлягає приватизації, становить 5 874 324 тис. крб (що складається із залишкової вартості основних засобів у сумі 456 482 тис. крб та суми дооцінки, що враховує потенційну прибутковість майна, в розмірі 5 417 842 тис. крб). 2.6. Наказом представництва ФДМУ від 24 квітня 1996 року № 9-МП змінено спосіб приватизації майна підприємства «Бориспільпобутсервіс», визначено приватизацію шляхом викупу товариством покупців трудового колективу цього підприємства. 30 квітня 1996 року між представництвом ФДМУ (продавець) і товариством покупців підприємства «Бориспільпобутсервіс» (покупець) укладено договір № 5 купівлі-продажу державного майна при викупі, згідно з умовами якого продавець зобов`язався передати у власність покупця державне майно ЦМК підприємства «Бориспільпобутсервіс», що знаходиться за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79, на земельній ділянці 2,5 га, а покупець зобов`язався прийняти майно і сплатити за нього визначену договором ціну. Майно підприємства включало всі його активи і пасиви, інвентар, обладнання та інше майно згідно з актом інвентаризації. Ціна вказаного майна була визначена на підставі акта оцінки вартості майна ЦМК підприємства «Бориспільпобутсервіс» і становила 5 874 324 тис. крб. Право власності на майно переходило до покупця з моменту підписання акта прийому-передачі. Відповідний акт прийому-передачі приватизованого майна підприємства «Бориспільпобутсервіс» був підписаний сторонами 04 вересня 2000 року. Також 04 вересня 2000 року товариству покупців членів трудового колективу підприємства «Бориспільпобутсервіс» Регіональним відділенням ФДМУ по Київській області було видано свідоцтво про власність на майно ЦМК підприємства «Бориспільпобутсервіс» (реєстраційний № 7-МП-КВ). 2.7. У матеріалах справи міститься копія договору купівлі-продажу патенту на право оренди будівлі (споруди, приміщення) від 17 травня 1996 року, укладеного між представництвом ФДМУ (продавець) і товариством покупців членів трудового колективу підприємства «Бориспільпобутсервіс» (покупець). Згідно з умовами цього договору продавець зобов`язався передати покупцю патентне право оренди будівлі (споруди, приміщення) загальною площею 677,2 кв. м за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79, а покупець зобов`язався сплатити вартість патенту - 2 856,76 грн. 2.8. Рішенням Райради від 29 лютого 2000 року № 209-12-ХХІІІ приміщення підприємства «Бориспільпобутсервіс» за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79, передано на баланс Бориспільського районного ЖКК дочірнього підприємства «Райтепломережа». Зазначено про необхідність враховувати під час передачі приміщень видані окремим підприємствам патенти на частину будівель. Надано право Бориспільському ЖКК укладати договори оренди переданих йому приміщень незалежно від орендованої площі. 2.9. Розпорядженням Бориспільської РДА від 30 грудня 2000 року № 757 підприємство «Бориспільпобутсервіс» перереєстровано у ТОВ «Бориспільпобутсервіс», засновники - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . 2.10. Як випливає зі змісту рішення Господарського суду Київської області від 14 травня 2002 року у справі № 53/10-2001, приватний підприємець ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсними договори оренди, укладені 01 березня 2001 року Бориспільським ЖКК з Товариством з обмеженою відповідальністю «Марко» та Виробничо-торговою фірмою «Корона», а також визнати дійсним договір оренди від 02 квітня 1997 року, укладений між ним та підприємством «Бориспільпобутсервіс», відповідно до якого у позивача виникло право оренди спірного нежитлового підвального приміщення площею 269 кв. м у двоповерховому будинку по вул. Київський Шлях, 79 у м. Борисполі. У межах розгляду цієї справи суд встановив, що власником спірного майна є Райрада, а ТОВ «Бориспільпобутсервіс» як правонаступник орендодавця не довело суду, що було одержано дозвіл власника на передачу майна в оренду. Суд відмовив позивачу у позові, а також визнав недійсним договір оренди нежилого приміщення від 02 квітня 1997 року, укладений між підприємством «Бориспільпобутсервіс» та приватним підприємцем ОСОБА_1 2.11. Рішенням Райради від 07 грудня 2005 року № 323-27-ІV Бориспільський ЖКК перейменовано у КП Райради «ЖКК». Відповідно до положень статуту цього підприємства в редакції 2009 року воно засновано на спільній власності територіальних громад сіл Бориспільського району та є комунальним унітарним підприємством, безпосередньо підпорядковується Райраді і входить до сфери її управління. 2.12. Рішенням зборів засновників ТОВ «Бориспільпобутсервіс» від 13 квітня 2009 року, оформленим протоколом № 1, змінено склад засновників товариства та затверджено статут у новій редакції. До складу засновників увійшли ОСОБА_1 та Бориспільська міська рада. 2.13. Рішенням виконкому Міськради від 14 квітня 2009 року № 377 оформлено право приватної власності ТОВ «Бориспільпобутсервіс» на ЦМК, що знаходиться за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79. На підставі зазначеного рішення ТОВ «Бориспільпобутсервіс» видано свідоцтво про право власності САС № 494599 від 24 квітня 2009 року на нерухоме майно ЦМК за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79, що включає в себе будинок побуту чотириповерховий з підвальним приміщенням літ. А-ІV площею 2 702,9 кв. м, будинок побуту двоповерховий літ. А-ІІ площею 693,3 кв. м, пральню самообслуговування літ. П площею 112,3 кв. м, трансформаторну підстанцію літ. Р площею 23,6 кв. м. 2.14. Рішенням виконкому Міськради від 23 червня 2009 року № 550 надано поштову адресу об`єктам нерухомого майна ТОВ «Бориспільпобутсервіс» по вул. Київський Шлях у м. Борисполі таким чином: двоповерхова будівля - вул. Київський Шлях, 79-б; чотириповерхова будівля - вул. Київський Шлях, 79-в (у тому числі: № 1 та № 2 - нежитлові приміщення підвального поверху, № 3 та № 4 - нежитлові приміщення першого поверху; № 5 та № 6 - нежитлові приміщення другого поверху, № 7 та № 8 - нежитлові приміщення третього поверху, № 9 - нежитлові приміщення четвертого поверху); одноповерхова будівля - вул. Київський Шлях, 79-г; будівля трансформаторної підстанції - вул. Київський Шлях, 79-д. 2.15. Рішенням виконкому Міськради від 23 червня 2009 року № 551 (зі змінами, внесеними рішенням виконкому Міськради від 14 липня 2009 року № 587) оформлено право власності ТОВ «Бориспільпобутсервіс» на вказані об`єкти нерухомого майна з урахуванням їхніх нових адрес. На підставі цього рішення ТОВ «Бориспільпобутсервіс» видані свідоцтва про право власності окремо на кожний об`єкт нерухомості замість свідоцтва про право власності САС № 494599 від 24 квітня 2009 року на весь ЦМК. 2.16. 30 липня 2009 року між ТОВ «Бориспільпобутсервіс» та ОСОБА_1 укладено договір міни, згідно з умовами якого ТОВ «Бориспільпобутсервіс» зобов`язалося передати ОСОБА_1 об`єкти нерухомого майна, а саме: приміщення № 1, 3, 5 та 7 у будинку побуту чотириповерховому за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79-в; будинок побуту двоповерховий за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79-б; одноповерхову будівлю - пральню самообслуговування за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79-г; будівлю трансформаторної підстанції за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79-д, а ОСОБА_1 (як засновник, учасник) зобов`язався передати ТОВ «Бориспільпобутсервіс» належну йому на праві власності частку у статутному капіталі ТОВ «Бориспільпобутсервіс» в розмірі 48,9 %; обмін об`єктів нерухомості на частку здійснюється без доплати; факт обміну оформлюється актом про міну об`єкта нерухомості на частку. Договір посвідчено приватним нотаріусом Віценко В. О., зареєстровано в реєстрі за номером 775. На підставі договору сторонами 30 липня 2009 року складено відповідний акт про міну об`єкта нерухомості на частку. Рішенням виконкому Міськради від 13 жовтня 2009 року № 929 ОСОБА_1 оформлено право власності на зазначені об`єкти нерухомого майна. 2.17. 13 серпня 2009 року між ТОВ «Бориспільпобутсервіс» та Міськрадою укладено договір міни, згідно з умовами якого ТОВ «Бориспільпобутсервіс» зобов`язалося передати Міськраді об`єкти нерухомого майна, а саме: приміщення № 2, 4, 6, 8 та 9 у будинку побуту чотириповерховому за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79-в, а Міськрада (як засновник, учасник) зобов`язалася передати ТОВ «Бориспільпобутсервіс» належну їй на праві власності частку у статутному капіталі ТОВ «Бориспільпобутсервіс» в розмірі 50,1 %; обмін об`єктів нерухомості на частку здійснюється без доплати; факт обміну оформлюється актом про міну об`єкта нерухомості на частку. Договір посвідчено приватним нотаріусом Віценко В. О., зареєстровано в реєстрі за номером 886. На підставі договору сторонами 13 серпня 2009 року складено відповідний акт про міну об`єкта нерухомості на частку. Рішенням виконкому Міськради від 13 жовтня 2009 року № 889 Міськраді оформлено право власності на зазначені об`єкти нерухомого майна. 2.18. Рішенням Райради від 26 листопада 2009 року № 342-30-V «Про деякі питання діяльності комунальних підприємств» припинено діяльність КП Райради «ЖКК» шляхом його приєднання до Бориспільського районного підприємства теплових мереж «Райтепломережа» (далі - БРПТМ «Райтепломережа»). Рішенням Райради від 04 березня 2010 року № 369-32-V «Про деякі питання діяльності комунальних підприємств» зобов`язано директора КП Райради «ЖКК» передати на баланс БРПТМ «Райтепломережа» будинок побуту, який знаходиться за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79, до 31 березня 2010 року. На виконання зазначених рішень комісією КП Райради «ЖКК» та комісією БРПТМ «Райтепломережа» 31 березня 2010 року складено акт приймання-передачі основних засобів (у тому числі: будинку побуту з підвальними приміщеннями площею 2 735,6 кв. м, будинку побуту двоповерхового з підвальними приміщеннями площею 862,2 кв. м, будинку - прибудови одноповерхової площею 127,2 кв. м, пральні самообслуговування площею 110,0 кв. м, приміщення банно-прального комбінату площею 717,4 кв. м, які розташовані за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79) з балансу КП Райради «ЖКК» на баланс правонаступника - БРПТМ «Райтепломережа». 2.19. Рішенням Райради від 07 червня 2012 року № 194-12-VI затверджено статут БРПТМ «Райтепломережа» у новій редакції. Згідно з положеннями статуту це підприємство засноване на спільній власності територіальних громад сіл Бориспільського району та є комунальним унітарним підприємством. Райрада (засновник) в інтересах зазначених територіальних громад здійснює правомочності з володіння, користування, розпорядження та управління БРПТМ «Райтепломережа». 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року, яке залишено без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 30 червня 2010 року та постановою Вищого господарського суду України від 30 листопада 2010 року, у задоволенні позову відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що відповідно до Закону України від 06 березня 1992 року № 2171-XII «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» будівлі приватизуються разом з розташованими в них об`єктами приватизації, крім випадків відмови покупця від приватизації будівлі, і сторонами справи не надано доказів такої відмови. Суди зазначили, що прокурором не доведено в установленому законом порядку, що власником спірних будівель є саме Райрада, а тому підстав для задоволення позову немає. 3.2. 20 листопада 2012 року до Господарського суду Київської області звернулось БРПТМ «Райтепломережа» як правонаступник третьої особи - КП Райради «ЖКК», із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року. Заява обґрунтована тим, що на звернення БРПТМ «Райтепломережа» від 07 листопада 2012 року слідчим відділом управління Служби безпеки України в Київській області (далі - СБУ) із супровідним листом від 08 листопада 2012 року № 52/12/3547 заявнику було видано з вилученої приватизаційної справи підприємства «Бориспільпобутсервіс» копії документів, які не були відомі заявнику та суду під час розгляду справи і які мають суттєве значення для вирішення спору. 3.3. Рішенням Господарського суду Київської області від 29 січня 2013 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 березня 2013 року, зазначену заяву БРПТМ «Райтепломережа» задоволено; рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року скасовано; ухвалено нове рішення - про часткове задоволення позову; у частині вимоги про визнання незаконним та скасування рішення виконкому Міськради від 23 червня 2009 року № 550 «Про надання поштової адреси об`єктам нерухомого майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Бориспільпобутсервіс» по вул. Київський Шлях у м. Борисполі» у позові відмовлено. 3.4. Постановою Вищого господарського суду України від 04 вересня 2013 року рішення Господарського суду Київської області від 29 січня 2013 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 березня 2013 року скасовано, справу передано до Господарського суду Київської області для нового розгляду заяви БРПТМ «Райтепломережа». Підставою прийняття зазначеної постанови стало недослідження судами обставин, на підставі яких слід дійти висновку про наявність у ОСОБА_1 статусу суб`єкта підприємницької діяльності або фізичної особи. 3.5. Рішенням Господарського суду Київської області від 30 вересня 2013 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10 грудня 2013 року, зазначену заяву БРПТМ «Райтепломережа» задоволено: рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року скасовано; ухвалено нове рішення - про часткове задоволення позову; у частині вимоги про визнання незаконним та скасування рішення виконкому Міськради від 23 червня 2009 року № 550 «Про надання поштової адреси об`єктам нерухомого майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Бориспільпобутсервіс» по вул. Київський Шлях у м. Борисполі» у позові відмовлено. 3.6. Постановою Вищого господарського суду України від 14 травня 2014 року рішення Господарського суду Київської області від 30 вересня 2013 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 грудня 2013 року скасовано, справу передано до Господарського суду Київської області для нового розгляду заяви БРПТМ «Райтепломережа». Підставою прийняття зазначеної постанови стало недослідження судами обставин, про які йшлося у постанові Вищого господарського суду України від 04 вересня 2013 року, а також нез`ясування обставин щодо наявності заяви покупця до органу приватизації про включення підприємства до одного із зазначених у частині першій статті 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» переліків об`єктів, що підлягають приватизації. 3.7. Рішенням Господарського суду Київської області від 23 жовтня 2014 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 04 лютого 2015 року, заяву БРПТМ «Райтепломережа» задоволено: рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року скасовано; ухвалено нове рішення - про задоволення позову з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог. 3.8. Постановою Вищого господарського суду України від 06 квітня 2015 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 лютого 2015 року та рішення Господарського суду Київської області від 23 жовтня 2014 року в частині задоволення заяви БРПТМ «Райтепломережа» про перегляд рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року за нововиявленими обставинами та його скасування залишено в силі. В іншій частині вказані судові рішення скасовано, справу направлено до Господарського суду Київської області для нового розгляду. 3.9. Вищий господарський суд України вказав, що, задовольняючи заяву БРПТМ «Райтепломережа» про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що обставини, про які стало відомо із листа СБУ від 08 листопада 2012 року № 52/12/3547 та доданих до нього документів із вилученої приватизаційної справи підприємства «Бориспільпобутсервіс», є нововиявленими, істотними для справи і такими, що не були і не могли бути відомі заявникові, а отже, суди дійшли правильного висновку щодо необхідності скасування рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року. Водночас Вищий господарський суд України зазначив, що відповідно до частини восьмої статті 114 Господарського процесуального кодексу України (у відповідній редакції; далі - ГПК України) лише після скасування судового рішення за результатами його перегляду за нововиявленими обставинами справа може розглядатись господарським судом на загальних підставах, за правилами, встановленими ГПК України. Проте під час розгляду заяви БРПТМ «Райтепломережа», за умови існування нескасованого рішення, місцевим судом учинялися численні процесуальні дії, зокрема, залучення третьої особи, прийняття уточнення до позову, витребування доказів. Тому судові рішення у цій частині підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд заяви зі стадії призначення до розгляду. Крім того, суд касаційної інстанції зауважив про необхідність обговорення питання щодо підсудності цього спору господарським судам із урахуванням суб`єктного складу учасників спірних правовідносин виходячи з того, що, звертаючись до Господарського суду Київської області із позовною заявою, прокурор зазначив серед відповідачів фізичну особу ОСОБА_1 , який відповідно до свідоцтва про право власності є власником спірного майна. 3.10. Рішенням Господарського суду Київської області від 10 грудня 2015 року провадження у справі припинено. 3.11. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 04 липня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 30 листопада 2016 року, зазначене рішення скасовано, справу направлено на розгляд до Господарського суду Київської області. 3.12. Ухвалою Господарського суду Київської області від 07 серпня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28 вересня 2017 року, припинено провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_1 3.13. Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Судувід 05 квітня 2018 року ухвалу Господарського суду Київської області від 07 серпня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 28 вересня 2017 року скасовано, справу повернуто до Господарського суду Київської області для розгляду клопотання ОСОБА_1 про припинення провадження у справі. Постанова мотивована тим, що законом не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами у повному обсязі, а лише в тих межах, в яких ці обставини впливають на суть рішення. Це стосується і визначеного в рішенні суду, яке переглядається за нововиявленими обставинами, суб`єктного складу сторін. Припиняючи провадження у справі, суди не врахували цієї процесуальної особливості та неправильно застосували наслідки, передбачені пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України. Крім того, суди не встановили, чи використовувались спірні об`єкти ОСОБА_1 у його підприємницькій діяльності. 3.14. Рішенням Господарського суду Київської області від 20 вересня 2018 року за наслідками перегляду рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року за нововиявленими обставинами ухвалено нове рішення, яким позов, з урахуванням уточнення позовних вимог, задоволено повністю. 3.15. Судом встановлено, що трудовий колектив підприємства «Бориспільпобутсервіс» не виявив бажання приватизувати будівлі (відмовився від приватизації будівель) підприємства, відповідно, приватизація державного підприємства «Бориспільпобутсервіс» була проведена без приватизації будівель, які з відання Райради не вибували, залишились у комунальній власності територіальної громади сіл Бориспільського району і згодом були передані на баланс Бориспільского ЖКК, а потім - на баланс його правонаступника - БРПТМ «Райтепломережа». Оскільки спірні об`єкти нерухомого майна не були приватизовані товариством покупців, створеним членами трудового колективу підприємства «Бориспільпобутсервіс», відповідно - не набуті у власність ТОВ «Бориспільпобутсервіс», немає правових підстав для вчинення відповідачами будь-яких дій щодо цього майна. 3.16. Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення виконкому Міськради від 14 квітня 2009 року № 377 та від 23 червня 2009 року № 551, на підставі яких у ТОВ «Бориспільпобутсервіс» виникло право власності на спірні приміщення (будівлі), були прийняті із порушенням положень Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні», Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5, та інших нормативно-правових актів України, що, у свою чергу, призвело до протиправного позбавлення права власності територіальної громади сіл Бориспільського району Київської області на вказане нерухоме майно та до його відчуження особою, що не мала таких повноважень, а саме ТОВ «Бориспільпобутсервіс», на користь ОСОБА_1 та Міськради на підставі договорів міни від 30 липня та 13 серпня 2009 року. Відповідно, вказані договори міни є такими, що суперечать статті 203 ЦК України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», іншим нормативно-правовим актам, що є підставою для визнання їх недійсними. Також, оскільки майно вибуло з комунальної власності Бориспільського району всупереч чинному законодавству України та волі територіальної громади сіл Бориспільського району Київської області в особі Райради, воно має бути витребуване з чужого незаконного володіння. 3.17. Також судом зазначено, що позов подавався у відповідній частині до ОСОБА_1 , однак у судовому засіданні 19 квітня 2010 року, до винесення рішення у справі, Господарський суд Київської області на підставі приписів частини третьої статті 24 ГПК України здійснив заміну відповідача 2 - громадянина ОСОБА_1 на належного відповідача 2 - фізичну особу - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_1, який зареєстрований як ФОП, про що свідчить свідоцтво про державну реєстрацію серії НОМЕР_2. Отже, рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року приймалось щодо ФОП ОСОБА_1 Сторонами не заперечувалось заміни відповідача 2, рішення суду з підстав суб`єктного складу не оскаржувалось. У свою чергу, на стадії перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами виключається можливість зміни складу учасників спору, щодо яких приймалось таке рішення. 3.18. Стосовно укладення 30 липня 2009 року договору міни між ТОВ «Бориспільпобутсервіс» та ОСОБА_1 як громадянином судом зроблено висновок, що відповідний договір укладено внаслідок реалізації ОСОБА_1 своїх корпоративних прав у ТОВ «Бориспільпобутсервіс». Шляхом укладення цього договору фактично відбувся вихід ОСОБА_1 зі складу учасників ТОВ «Бориспільпобутсервіс» з передачею йому частки в майні товариства в обмін на корпоративні права. Отже, набуття ОСОБА_1 права власності на спірні об`єкти нерухомого майна мало місце у корпоративних, відповідно - господарських відносинах. Крім того, вимоги про визнання недійсними договорів міни та витребування майна з чужого незаконного володіння є похідними від заявленого в позові та встановленого під час перегляду рішення за нововиявленими обставинам факту ненабуття ТОВ «Бориспільпобутсервіс» права власності на спірні об`єкти нерухомості та відсутності в останнього права їх відчужувати чи іншим чином розпоряджатись. 3.19. Щодо подальшого використання об`єктів нерухомості, зокрема, відповідачем 2 у господарській діяльності судом першої інстанції враховано, що відповідні об`єкти нерухомості мають комерційне призначення і належали на праві власності ОСОБА_1 , який мав у відповідний період статус суб`єкта підприємницької діяльності. 3.20. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 29 липня 2019 року рішення Господарського суду Київської області від 20 вересня 2018 року залишено без змін. Колегія суддів погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що спірне майно не приватизувалось товариством покупців, створеним членами трудового колективу підприємства «Бориспільпобутсервіс», відповідно не набувалось у власність ТОВ «Бориспільпобутсервіс» і залишилось у комунальній власності Райради. 3.21. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що в ході розгляду спору на стадії перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами виключається можливість зміни складу учасників спору, щодо яких приймалось рішення, що переглядається за нововиявленими обставинами, не можуть змінюватись чи переглядатись обставини, які встановлені під час розгляду спору по суті і на які обставини, визнані нововиявленими, не впливають. З огляду на це доводи апелянта про закриття провадження в частині позовних вимог, які стосуються ФОП ОСОБА_1, та вимог стосовно визнання незаконним і скасування рішення виконкому Міськради до уваги не приймаються, як і посилання на новий доказ щодо припинення 19 вересня 2018 року діяльності ФОП ОСОБА_1 відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, оскільки на час постановлення рішення суду, що переглядається за нововиявленими обставинами, суб`єктний склад сторін у справі відповідав вимогам ГПК України. 4. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. 03 вересня 2019 року ФОП ОСОБА_1 звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Київської області від 20 вересня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 липня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення - про закриття провадження у справі в частині вимог про визнання незаконним та скасування рішення виконкому Міськради від 13 жовтня 2009 року № 929 «Про оформлення права власності громадянину ОСОБА_1 на об`єкти нерухомого майна, що знаходяться за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях»; визнання недійсним договору міни від 30 липня 2009 року; визнання права власності за територіальною громадою Бориспільського району в особі Райради на спірні приміщення; витребування зазначених спірних приміщень з незаконного володіння громадянина ОСОБА_1 та Міськради на користь Райради. В іншій частині позову відмовити. 04 вересня 2019 року ОСОБА_1 подав доповнення до своєї касаційної скарги. 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, зупинено виконання рішення Господарського суду Київської області від 20 вересня 2018 року до закінчення касаційного перегляду справи № 19/028-10/13, справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Ухвалу мотивовано тим, що однією з підстав касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції є помилковість висновків стосовно того, що спір у цій справі належить до юрисдикції господарських судів. Відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України в редакції до 19 жовтня 2019 року зазначена підстава касаційного оскарження передбачала обов`язкову передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 01 жовтня 2019 року прийняла справу № 916/2084/17 та призначила її до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 5. Доводи скаржника 5.1. Вищий господарський суд України під час прийняття постанови від 06 квітня 2015 року відповідно до вимог процесуального закону не був наділений повноваженнями щодо дослідження доказів, які містяться в справі. Він лише констатував факт існування нововиявлених обставин, що стало підставою для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Водночас суд першої інстанції під час нового розгляду справи був зобов`язаний оцінити докази, якими підтверджуються нововиявлені обставини, сукупно з іншими наявними у справі доказами та встановити, чи впливають вони на суть скасованого рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року. Проте місцевий господарський суд зазначеного не зробив і на порушення статей 77, 91 ГПК України вирішив спір на підставі недопустимих доказів. 5.2. Зокрема, відповідач 2 вказує, що в матеріалах справи містяться лише копії деяких матеріалів приватизаційної справи підприємства «Бориспільпобутсервіс», які оформлені та отримані з порушенням вимог чинного законодавства. Судом першої інстанції неодноразово витребовувались оригінали цих документів, проте так і не були надані в судове засідання. Зокрема, ухвалами Господарського суду Київської області від 27 березня та 12 травня 2017 року двічі витребувано від Бориспільського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області для огляду в судовому засіданні оригінали матеріалів приватизаційної справи підприємства «Бориспільпобутсервіс», які на той час знаходилися в матеріалах кримінального провадження № 12015110100000488, а також належним чином засвідчені копії вказаних матеріалів для долучення до справи. Ці вимоги суду поліцією виконано не було, відповіді щодо неможливості їх виконання також не надано. За таких обставин, враховуючи, що оригінали матеріалів приватизаційної справи підприємства «Бориспільпобутсервіс» не були оглянуті в судовому засіданні, а відповідачі ставлять під сумнів ті копії документів, якими обґрунтовувалися позов та заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, суди першої та апеляційної інстанцій на виконання вимог частини шостої статті 91 ГПК України мали не брати їх до уваги. 5.3. Ні прокурором, ні позивачем не доведено, що власником спірних будівель є саме Райрада, зокрема, не надано доказів проведення державної реєстрації цього права. Рішення Київської обласної ради народних депутатів від 21 грудня 1993 року «Про перелік об`єктів комунальної власності області, які додатково передаються до комунальної власності районів і міста Бровари» не є актом передачі, воно лише виражає намір здійснити передачу відповідного майна в майбутньому. Водночас в акті приймання-передачі основних засобів (у тому числі будівель) на баланс БРПТМ «Райтепломережа» від 31 березня 2010 року зазначено про те, що проектно-кошторисна документація та правовстановлюючі документи, які підтверджують право власності на будівлю за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79, та земельну ділянку, не передавались. Отже, у справі відсутні належні докази того, що спірне майно належить на праві власності позивачу та вибуло з його володіння без його волі, що давало б право на витребування майна з чужого незаконного володіння. 5.4. Скаржник стверджує, що окремі докази, які містяться у справі, а саме: копія акта оцінки вартості майна ЦМК підприємства «Бориспільпобутсервіс» від 23 квітня 1996 року, копія наказу представництва ФДМУ від 24 квітня 1996 року № 10-МП про його затвердження, копія акта прийому-передачі приватизованого майна підприємства «Бориспільпобутсервіс» згідно з договором від 30 квітня 1996 року № 5, спростовують висновки судів про те, що приватизація підприємства «Бориспільпобутсервіс» була здійснена без будівель. Крім того, в матеріалах справи відсутня заява покупця, яка б містила відмову від приватизації спірних будівель. На переконання скаржника, спірне нерухоме майно перебувало у комунальній власності Міськради та було приватизоване за державною програмою приватизації відповідно до законів України від 04 березня 1992 року № 2163-XII «Про приватизацію державного майна» та «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Зі свого боку, громадянин ОСОБА_1 та Міськрада придбали спірне нерухоме майно законним способом, сплатили кошти та належним чином зареєстрували своє право власності, а тому є добросовісними набувачами і не можуть бути позбавлені права власності. 5.5. Матеріли справи не містять передбачених ГПК України процесуальних документів про заміну відповідача 2 з ОСОБА_1 на ФОП ОСОБА_1 Отже, такої заміни не відбулося. Первісні позовні вимоги заявлені прокурором до громадянина ОСОБА_1 , при цьому вони не стосуються укладення і виконання господарських договорів та здійснення господарської діяльності. Також вони не пов`язані з приватизацією спірних об`єктів нерухомого майна, оскільки йдеться про подальше набуття їх у власність шляхом укладення договору міни. Відповідач 2 стверджує, що спірні об`єкти нерухомості, які зареєстровані за ним як за фізичною особою, у його підприємницькій діяльності не використовувалися. Таким чином, спір у частині витребування майна з незаконного володіння громадянина ОСОБА_1 не підвідомчий господарському суду. На обґрунтування своєї позиції скаржник посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15-ц, від 03 квітня 2019 рокуу справі № 753/16525/16-ц, від 06 червня 2018 року у справі № 910/16713/15, від 17 жовтня 2018 року у справі № 922/2972/17, від 23 січня 2019 року у справі № 127/12811/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 265/2241/17, від 21 березня 2018 року у справі № 725/3212/16-ц, від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10. 5.6. Крім того, відповідач 2 вказує, що станом на момент прийняття оскаржуваного рішення Господарського суду Київської області від 20 вересня 2018 року він припинив свою діяльність як ФОП, а тому суд мав закрити провадження в частині пред`явлених до нього позовних вимог на підставі пункту 6 частини першої статті 231 ГПК України у зв`язку із припиненням діяльності суб`єкта господарювання. 5.7. Також скаржник звертає увагу, що з кінця 2016 року він уже не є власником спірного нерухомого майна, а тому суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували статті 387 та 388 ЦК України та витребували майно від особи, у якої його не було на час розгляду справи. 5.8. Стосовно вимоги про визнання незаконним і скасування рішення виконкому Міськради від 13 жовтня 2009 року № 929 «Про оформлення права власності громадянину ОСОБА_1 на об`єкти нерухомого майна, що знаходяться за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях» скаржник вважає, що вона виникла із публічно-правових відносин і має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. 5.9. Стадія перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами виключає можливість зміни складу учасників спору, щодо яких приймалося рішення, яке переглядається. Натомість ухвалами Господарського суду Київської області від 28 серпня 2015 року та 30 січня 2017 року виконком Міськради був залучений до участі у справі як відповідач на стадії розгляду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, що суперечить нормам процесуального права. У первісному позові вимоги були заявлені до Міськради, а не до її виконкому, при тому, що вони є різними юридичними особами. Отже, виконком Міськради не набув статусу відповідача у справі, а тому позовні вимоги до нього не можуть бути задоволені. 5.10. З аналогічним порушенням норм процесуального права Господарський суд Київської області залучив до участі у справі як третіх осіб Комунальне підприємство Райради «Зубр» (ухвала від 13 липня 2015 року) та Регіональне відділення ФДМУ по Київській області (ухвала від 27 серпня 2014 року). При цьому судами першої та апеляційної інстанцій заява про перегляд рішення за нововиявленими обставинами розглядалась без повідомлення та, як наслідок, без участі Регіонального відділення ФДМУ по Київській області. 5.11. У зв`язку із залученням до участі у справі іншого відповідача - виконкому Міськради - з 28 серпня 2015 року та 30 січня 2017 року скаржник вважає строк позовної давності в частині вимог прокурора до виконкому Міськради пропущеним, про що відповідачами 1 і 2 подавались відповідні заяви. Враховуючи наведене, в частині позовних вимог до виконкому Міськради оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення - про відмову у задоволенні позову. 5.12. У Господарському суді Київської області було порушено порядок визначення судді для розгляду справи, оскільки відповідно до частини п`ятнадцятої статті 32 ГПК України розгляд заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами здійснюється тим самим складом суду, який ухвалив рішення, що переглядається. Проте суддю Карпечкіна Т. П., який ухвалив рішення від 19 квітня 2010 року, було незаконно виключено із автоматизованого розподілу 31 травня 2018 року та обрано суддю Кошика А. Ю. за випадковим числом. Отже, справу розглянуто неповноважним складом суду. 6. Доводи інших учасників справи 6.1. 19 листопада 2019 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов відзив Райради на касаційну скаргу ФОП ОСОБА_1, у якому позивач просить залишити касаційну скаргу відповідача 2 без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області від 20 вересня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 29 липня 2019 року - без змін. 6.1.1. Позивач вважає спір підсудним господарському суду з огляду на те, що предметом перегляду за нововиявленими обставинами є рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року, у якому відповідач 2 визначений як ФОП ОСОБА_1 При цьому законом не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами у повному обсязі. Господарський суд переглядає судове рішення за нововиявленими обставинами лише в тих межах, в яких ці обставини впливають на суть рішення. Це стосується і визначеного в рішенні, що переглядається на підставі статті 114 ГПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), суб`єктного складу сторін в судовому процесі. 6.1.2. Факт використання відповідачем 2 як підприємцем нерухомого майна, що знаходилось за адресою: м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 79 (яка в подальшому була змінена рішенням виконкому Міськради від 23 червня 2009 року № 550), додатково підтверджується договором № 463 на користування електричною енергією, укладеним між ФОП ОСОБА_1 та Державною акціонерною енергопостачальною компанією «Київобленерго», а також актом огляду приміщення від 26 серпня 2015 року. 6.1.3. На переконання Райради, нововиявлені обставини доводять той факт, що товариством покупців трудового колективу підприємства «Бориспільпобутсервіс» було приватизовано майно цього підприємства без будівлі (з обов`язковою у таких випадках дооцінкою майна відповідно до пункту 7 розділу ІІ Методики оцінки вартості об`єктів приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 1995 року № 36), а отже - ТОВ «Бориспільпобутсервіс» не мало майнових передумов для оформлення права власності на спірні приміщення, що було незаконно зроблено виконкомом Міськради. 6.1.4. У свою чергу, право власності територіальної громади сіл Бориспільського району в особі Райради на спірне майно підтверджується правовстановлюючим документом - рішенням Київської обласної ради народних депутатів від 21 грудня 1993 року. Райрада зазначає, що на підставі цього рішення до сфери її управління було передано не саму будівлю, а підприємство «Бориспільпобутсервіс» з належними йому будівлями, що набуло статусу об`єкта комунальної власності. Набуття Райрадою права власності на майно зазначеного підприємства Київською обласною радою та іншими органами державної влади не оспорюється. 6.1.5. Стосовно посилання відповідача 2 на те, що заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами обґрунтована недопустимими доказами позивач вказує, що відповідним письмовим доказам було надано правову оцінку Господарським судом Київської області під час прийняття рішення від 23 жовтня 2014 року, яке було залишено в силі постановою Київського апеляційного господарського суду від 4 лютого 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 6 квітня 2015 року в частині задоволення заяви про перегляд за нововиявленими обставинами і скасування рішення, яке переглядається. 6.2. 05 березня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшов відзив ТОВ «Бориспільпобутсервіс», у якому відповідач 1 підтримує основні доводи відповідача 2, просить касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі. 6.2.1. ТОВ «Бориспільпобутсервіс» наголошує, що копії документів, на підставі яких суди ухвалювали оскаржувані рішення, містять ознаки підробки, дописки та підчищення. Оригінали таких документів судом не досліджувались, їх поточне перебування невідоме. Відповідач 1 вважає, що ці документи ніколи не існували в оригіналі. За таких обставин обґрунтування судових рішень вказаними доказами суперечить національному законодавству та практиці Європейського суду з прав людини. 6.2.2. Позовні вимоги стосовно оскарження договору міни, стороною якого є фізична особа ОСОБА_1 , та рішення про оформлення права власності ОСОБА_1 , а також щодо витребування майна у фізичної особи ОСОБА_1 були пред`явлені до громадянина ОСОБА_1 . Зазначений договір міни не є господарським, нерухоме майно, що належало фізичній особі ОСОБА_1 , у його підприємницькій діяльності як ФОП не використовувалось. Більше того, ОСОБА_1 припинив свою підприємницьку діяльність. Зазначені обставини, на переконання відповідача 1, вказують на те, що спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства. На підтвердження цього висновку відповідач 1 посилається на постанову Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 904/1908/19; постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17, від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10, від 5 червня 2018 року у справі № 522/7909/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 904/10132/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 340/385/17. 6.2.3. Враховуючи, що законом не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами у повному обсязі, Господарський суд Київської області ухвалою від 30 січня 2017 року неправомірно залучив до участі у справі як відповідача 4 виконком Міськради, замінив третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - КП Райради «ЖКК» правонаступником - БРПТМ «Райтепломережа», залучив як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Комунальне підприємство Райради «Зубр». Крім того, в процесі перегляду рішення за нововиявленими обставинами судом було залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Регіональне відділення ФДМУ по Київській області. 6.2.4. Також відповідач 1 зазначає, що право власності територіальної громади Бориспільського району на спірні об`єкти нерухомого майна ніколи не було зареєстровано в порядку, передбаченому законом, а отже, позовні вимоги про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України є необґрунтованими, докази порушення або оспорювання прав позивача відсутні. Крім того, задовольняючи позовні вимоги в цій частині, суди першої та апеляційної інстанцій витребували майно у особи, яка на момент розгляду справи не була його власником. Предметом спору володіє Товариство з обмеженою відповідальністю «Сонячна Галявина» (далі - ТОВ «Сонячна Галявина»), яке не було залучене до участі у справі. З посиланням на постанову Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 766/4410/17 відповідач 1 вважає, що позов про витребування майна від особи, у незаконному володінні якої це майно перебувало, але в якої його на момент розгляду справи в суді немає, не підлягає задоволенню. 6.3. Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не надали. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 7. Щодо юрисдикції спору 7.1. Відповідач 2 відстоює правову позицію, відповідно до якої позовні вимоги можуть бути адресовані йому лише як фізичній особі - громадянину, а не як ФОП, і суди неправильно визначили його правовий статус, а отже - і юрисдикцію спору у частині заявлених до нього вимог. 7.2. Водночас відповідно до статті 112 ГПК України (в редакції на час подання БРПТМ «Райтепломережа» заяви про перегляд рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року за нововиявленими обставинами) господарський суд може переглянути прийняте ним судове рішення , яке набрало законної сили, за нововиявленими обставинами, що мають істотне значення для справи і не могли бути відомі заявникові. 7.3. За змістом статті 320 ГПК України у чинній редакції рішення, постанови та ухвали господарського суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами. Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є, зокрема, істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи. Не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи, та докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом. При перегляді судового рішення за нововиявленими обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду при ухваленні судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову. 7.4. Таким чином, процедура перегляду остаточного судового рішення за нововиявленими обставинами, визначена ГПК України (як в редакції до 15 грудня 2017 року, так і у поточній редакції), є окремою формою судового процесу, що має свої особливості. Вона не є тотожною новому розгляду справи та не передбачає повторної оцінки всіх доводів сторін. Суд має переглянути раніше ухвалене рішення лише в межах нововиявлених обставин. 7.5. Слід враховувати, що підставою такого перегляду є не недоліки розгляду справи судом (незаконність та (або) необґрунтованість судового рішення, постанови чи ухвали, неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права), а те, що на час ухвалення рішення суд не мав можливості врахувати істотну обставину, яка могла суттєво вплинути на вирішення справи, оскільки учасники розгляду справи не знали про неї та, відповідно, не могли надати суду дані про неї. Тобто перегляд справи у зв`язку з нововиявленими обставинами має на меті не усунення судових помилок, а лише перегляд вже розглянутої справи з урахуванням обставини, про існування якої стало відомо після ухвалення судового рішення. 7.6. У справі, яка переглядається, правову оцінку позовних вимог прокурора в інтересах Райради до ТОВ «Бориспільпобутсервіс», ФОП ОСОБА_1 та Міськради про скасування рішень, визнання недійсними договорів, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння (у тому числі і щодо юрисдикції цієї справи) надано Господарським судом Київської області в рішенні від 19 квітня 2010 року. З його висновками погодились суди апеляційної і касаційної інстанцій, вказане рішення набрало законної сили. 7.7. За результатами розгляду заяви БРПТМ «Райтепломережа» про перегляд рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010 року за нововиявленими обставинами рішенням Господарського суду Київської області від 23 жовтня 2014 року, залишеним в силі в цій частині постановою Київського апеляційного господарського суду від 04 лютого 2015 року та постановою Вищого господарського суду України від 06 квітня 2015 року, надані заявником суду документи із вилученої приватизаційної справи підприємства «Бориспільпобутсервіс» визнані такими, що містять нововиявлені та істотні для справи обставини, у зв`язку із чим рішення Господарського суду Київської області від 19 квітня 2010