Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'взыскание убытков'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 44 результата

  1. Здравствуйте, случайно наткнулась на ваш форум и очень рада этому. У меня много взятых МФО около 20)))) из них на даный момент просрочеых -5. Я хотела честно все платить , не брала от них трубки чтоб не слушать бред в свой адрес. Вопрос вот в чем , я положила на карту деньги 4000 грн , хотела погасить и продлить некоторые. У меня они не большие по отдельности максимум наростают до 4000. И как только я положила деньги их тут же сняло (на скрине видно). На вопрос кто и куда их снял в онлайн поддержке сказали , что ответа нет куда их сняли , но я могу написать заявление на возврат средств котлрая будет рассмотрела в течении 45-120 дней и перевыпустить карту. А на горячей линии спросили у вас есть просрочки по микрозаймам ,я сказала да. Ну вот они их и сняли .я зашла на сайты просроченых микрозаймов и ни на одном сумма меньше не стала. Хотя некоторые могли вобще закрытся. Это я сказала привату , на что мне ответили обращайтесь непосредственно к этим микрозаймовым конторам. Вопрос. Что делать с приватом , идти писать заявление ? Я напишу хотя на 99% уверена что они не вернут деньги. В эти конторы звонить не хочется , ато начнут пугать и все такое. Можно ли у приват банка узнать на какие счета переведены деньги ? В онлайн поддержке и по телефону мне так и не ответили конкретно на этот вопрос. А НУ сказали еще обратится в тех.поддержку этого загадочного WFP, но к сожалению я не нашлани сайта ни номера телефона поддержки. Помогите, пожалуйста, если кто знает, что делать. Всем добра и денег)
  2. Постанова Іменем України 22 серпня 2018 року м. Київ справа N 752/18483/15-ц провадження N 61-16972св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М.Є., суддів: Антоненко Н.О., Журавель В.І. (суддя-доповідач), Крата В.І., Курило В.П., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "ПоршеМобіліті" (відповідач за зустрічним позовом), відповідачі: ОСОБА_3 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_4, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" та ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року у складі колегії суддів: Борисової О.В., Ратнікової В.М., Панченка М.М., ВСТАНОВИВ: У листопаді 2016 року ТОВ "Порше Мобіліті" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави. Позов мотивований тим, що 28 серпня 2013 року між ТОВ "Порше Мобіліті" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 50010368, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 117 712,33 грн для купівлі автомобіля марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, з кінцевим терміном повернення кредиту 28 серпня 2018 року. Зобов'язання відповідача за указаним кредитним договором було забезпечено договором застави від 29 серпня 2013 року N 50010368, за умовами якого ОСОБА_3 надав в заставу автомобіль марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, реєстраційний номер НОМЕР_1. Невиконання відповідачем своїх обов'язків за договором призвело до виникнення заборгованості за кредитом у сумі 306 675,49 грн. Відповідно до листа Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України від 25 травня 2016 року N 31/27-1963 автомобіль, що був переданий в заставу, знятий з реєстраційного обліку для реалізації, внаслідок чого перереєстрований на ОСОБА_4 З огляду на викладене та з урахуванням уточнень позовних вимог ТОВ "Порше Мобіліті" просило суд в рахунок часткового погашення боргу ОСОБА_3 за кредитним договором від 28 серпня 2013 року N 50010368 розмір якого станом на 27 жовтня 2015 року складає 306 675,49 грн. звернути стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, з об'ємом двигуна 1598 см3, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля з публічних торгів відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" та стягнути з ОСОБА_3 на користь ТОВ "Порше Мобіліті" суму штрафу в розмірі 14 714,04 грн відповідно до пункту 4.1.2. договору застави від 29 серпня 2013 року N 50010368. В лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати недійсним договір застави транспортного засобу від 29 серпня 2013 року N 50010368, посилаючись на те, що сторони не досягли згоди щодо усіх істотних умов кредитного договору, що фактично свідчить до його не укладення, а тому у сторін відсутні будь-які зобов'язання за ним. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року позов ТОВ "Порше Мобіліті" задоволено частково. В рахунок часткового погашення боргу перед ТОВ "Порше Мобілілті" за кредитним договором від 28 серпня 2013 року N 50010368, розмір якого станом на 27 жовтня 2015 року становить 306 675,49 грн. звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Volkswagen", модель Polo Sedan, з об'ємом двигуна 1598 см3, 2013 року виробництва, державний номерний знак НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля з публічних торгів відповідно до Закону України "Про виконавче провадження". У задоволенні решти вимог за позовом ТОВ "Порше Мобіліті" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ТОВ "Порше Мобіліті" про визнання договору застави недійсним відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 належним чином умов кредитного договору не виконував, а тому необхідно звернути стягнення на предмет застави в рахунок погашення його заборгованості перед ТОВ "Порше Мобіліті". Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд врахував, що ОСОБА_3 кредитний договір від 28 серпня 2013 року N 50010368 не оспорений та судом недійсним не визнаний, а тому доводи про його неукладеність, не є підставою в розумінні статей 203, 215 ЦК України для визнання недійсним договору застави транспортного засобу. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 в розмірі 306 675,49 грн за кредитним договором N 50010368 від 28 серпня 2013 року скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ТОВ "Порше Мобіліті" за кредитним договором N 50010368 від 28 серпня 2013 року в розмірі 280 755,49 грн. з яких 36 647,69 грн - сума простроченої заборгованості зі сплати чергових платежів за кредитом та відшкодуванню страхових внесків; 276,32 грн - сума 3 % річних за час прострочення за кредитом та відшкодування страхових платежів; 328,93 грн - сума інфляційних втрат за час прострочення кредиту; 921,07 грн - сума пені за прострочення виконання зобов'язань зі сплати чергових платежів за кредитом та відшкодування страхових внесків; 212 673,00 грн - сума заборгованості з дострокового повернення кредиту; 634,52 грн - сума заборгованості по процентам; 192,85 грн - сума 3 % річних за час прострочення виконання зобов'язань; 23 542,47 грн - штраф за порушення терміну повернення кредиту; 4 895,47 грн - штраф за направлені вимоги про сплату заборгованості, звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль марки "Volkswagen" модель Polo Sedan, з об'ємом двигуна 1598 кубічних см, 2013 року випуску, кузов N НОМЕР_3, державний номерний знак НОМЕР_2, що належить на праві власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного автомобіля з публічних торгів відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" за початковою ціною предмета застави в сумі 147 140,40 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В решті рішення залишено без змін. Апеляційний суд, ухвалюючи рішення, виходив з того, що суд першої інстанції всупереч статті 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" не зазначив у рішенні необхідних складових, зокрема, початкової ціни предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження. Визначаючи розмір боргу ОСОБА_3 перед перед ТОВ "Порше Мобіліті" апеляційний суд вказав, що правових підстав для стягнення штрафу в розмірі 25 920,00 грн на підставі пункту 8.2.5 Загальних умов кредитування немає. У червні 2017 року ТОВ "Порше Мобіліті" подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити рішення апеляційного суду та винести нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги. Касаційна скарга мотивована тим, що висновки апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог ТОВ "Порше Мобіліті" про стягнення з ОСОБА_3 заподіяних збитків є передчасними, оскільки останнім неналежним чином виконуються умови кредитного договору. Зазначає, що договором застави передбачено застосування до заставодавця штрафних санкцій, і посилання суду на наявність кримінального провадження за заявою ОСОБА_3 за фактом викрадення транспортного засобу не може бути підставою для звільнення останнього від відповідальності в цій частині. Також вказує, що початкову ціну предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах необхідно визначити на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності під час проведення виконавчих дій. У червні 2017 року ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та відмовити ТОВ "Порше Мобіліті" у задоволенні позову. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував усі аргументи, викладені нею в апеляційній скарзі, і того, що вона не може бути відповідачем у цій справі. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Порше Мобіліті" у зазначеній справі та витребувано її із суду першої інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 у зазначеній вище справі. У липні 2017 року до суду касаційної інстанції надійшли заперечення ОСОБА_4 на касаційну скаргу ТОВ "Порше Мобіліті", у яких вона вказує, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України справу 752/18483/15-ц передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року справу N 752/18483/15-ц призначено до судового розгляду. Колегія суддів відхиляє аргументи касаційних скарг з таких підстав. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд установив, що 28 серпня 2013 року між ТОВ "Порше Мобіліті" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 50010368, згідно з умовами якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 117 712,33 грн. еквівалент суми кредиту в іноземній валюті - 14 475,20 доларів США. Зобов'язання ОСОБА_3 перед ТОВ "Порше Мобіліті" за цим кредитним договором забезпечено договором застави від 29 серпня 2013 року N 50010368, згідно з умовами якого відповідач надав в заставу автомобіль марки "Volkswagen" модель Polo Sedan, кузов N НОМЕР_3, об'єм двигуна 1598 кубічних сантиметрів, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, що належав відповідачу на праві власності. Згідно з пунктом 1.1 договору застави за домовленістю сторін заставна вартість предмета застави становить 147 140,40 грн. Пунктом 2.1.1 договору застави визначено, що у разі невиконання заставодавцем зобов'язань за договором, зазначеним в пункті 1.3 цього договору - заставодержатель має право задовольнити за рахунок предмета застави свої вимоги у порядку, зазначеному у розділі 5 цього договору, у повному обсязі, включаючи основну суму боргу, проценти за користуванням кредитом, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання, неустойки, необхідні витрати на отримання предмета застави та його реалізацію. ОСОБА_3 належним чином умов кредитного договору не виконував, з огляду на що станом на 27 жовтня 2015 року його заборгованість перед ТОВ "Порше Мобіліті" становила 306 675,49 грн. Згідно з інформацією бази даних Єдиного державного реєстру МВС України предмет застави перебуває у власності ОСОБА_4 Відповідно до частин першої, другої статті 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Згідно з частиною першою статті 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом (частини перша, друга статті 590 ЦК України). Застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи (частина перша статті 27 Закону України "Про заставу"). Згідно зі статтею 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначаються, зокрема, загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження; опис рухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги обтяжувача; спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених статтею 26 цього Закону; початкова ціна предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження. Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині звернення стягнення на предмет застави в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ТОВ "Порше Мобіліті" за кредитним договором від 28 серпня 2013 року N 50010368. Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 щодо припинення договору застави колегія суддів відхиляє, оскільки застава зберігає силу у випадку переходу права власності на майно, що є предметом застави, до іншої особі. Інші аргументи касаційної скарги ОСОБА_4 також не можуть бути підставою для скасування рішення апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції враховав доводи, викладені нею в апеляційній скарзі, і в мотивувальній частині судового рішення дав їм відповідну правову оцінку. Крім того, суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог про включення до загального розміру боргу, що підлягає сплаті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження, суми штрафу в розмірі 14 714,04 грн відповідно до пункту 4.1.2 договору застави від 29 серпня 2013 року, оскільки предмет застави вибув з користування ОСОБА_3 внаслідок викрадення, щодо цієї події відкрито кримінальне провадження і ці обставини не заперечувалися ТОВ "Порше Мобіліті", доказів умисних дій відповідача ОСОБА_3 щодо зміни власника предмета застави позивач суду не надав. Доводи касаційної скарги щодо визначення апеляційним судом початкової ціни предмета застави для його подальшої реалізації на публічних торгах у розмірі 147 140,40 грн відхиляє колегія суддів, оскільки відповідно до статей 19, 57 Закону України "Про виконавче провадження" сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета застави, ніж та, що зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася, на що вказує Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року (справа N 235/3619/15-ц). Апеляційний суд правомірно виключив із загальної суми боргу збитки в розмірі 25 920 грн з огляду на таке. Пунктом 8.5 Загальних умов кредитування визначено, що збитки, заподіяні у зв'язку з неналежним виконанням кредитного договору, повинні бути відшкодовані винною стороною у повному обсязі, понад передбачені штрафні санкції. Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Витрати ТОВ "Порше Мобіліті", пов'язані з укладанням договору про надання юридичних послуг від 26 травня 2015 року, не є збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а тому аргументи, викладені в касаційній скарзі, указаних висновків суду не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про залишення без задоволення касаційних скарг та залишення без змін рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року. Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" та ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М.Є. Червинська Судді Н.О. Антоненко В.І. Журавель В.І. Крат В.П. Курило
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції в м. Києві, Головного управління Державної казначейської служби України в м. Києві про захист цивільних прав та інтересів, визнання дій та бездіяльності відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві в особі начальника відділу ОСОБА_3, старшого державного виконавця ОСОБА_4 незаконними та відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 20 квітня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з указаним позовом, у якому, посилаючись на тривале невиконання рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 11 квітня 2014 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 25 червня 2014 року, просили стягнути з Державного бюджету України шляхом безспірного списання з єдиного рахунку Державного казначейства України на користь ОСОБА_1 збитків у гривневому еквіваленті на день проведення розрахунку, завданих під час здійснення виконавчого провадження НОМЕР_1, у сумі 158 доларів США 83 центи та 20 тис. грн на відшкодування моральної шкоди і на користь ОСОБА_2 168 доларів США 49 центів у гривневому еквіваленті на день проведення розрахунку збитків, завданих під час здійснення виконавчого провадження НОМЕР_2, та 8 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 26 січня 2016 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 квітня 2016 року, відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 жовтня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1. У заяві ОСОБА_1 порушується питання про скасування рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 20 квітня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2016 року та ухвалення нового судового рішення з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 96, 176, 1174 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу», статті 86 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», статей 56, 68, 124 Конституції України. Обґрунтовуючи зазначену підставу подання заяви про перегляд судових рішень, ОСОБА_1 посилається на рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 14 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 10 березня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. За статтею 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з позовом до суду, у якому просили стягнути з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ «КБ» «Надра») проценти за банківським вкладом, індекс інфляції, три проценти річних та неодержані доходи за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів за користування коштами. Шосткинський міськрайонний суд Сумської області рішенням від 11 квітня 2014 року стягнув: на користь ОСОБА_1 проценти за банківським вкладом – 86 доларів США 86 центів, індекс інфляції – 299 доларів США 53 центи, 3 % річних – 74 долари США 54 центи, неодержані доходи (упущена вигода) – 148 доларів США 89 центів; на користь ОСОБА_2 проценти за банківським вкладом – 92 долари США 19 центів, індекс інфляції – 373 долари США, 3 % річних – 79 доларів США 2 центи, неодержані доходи (упущену вигоду) – 158 доларів США 4 центи. Апеляційний суд Сумської області рішенням від 25 червня 2014 року рішення суду першої інстанції скасував у частині стягнення індексу інфляції та упущеної вигоди, змінив рішення у частині стягнення процентів за банківськими вкладами, стягнувши на користь ОСОБА_1 84 долари США 29 центів та на користь ОСОБА_2 89 доларів США 47 центів. 18 липня 2014 року Шосткинський міськрайонний суд Сумської області на виконання вказаних рішень судів першої та апеляційної інстанцій видав виконавчі листи, що були передані на виконання до відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві (далі – ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві). На підставі цих виконавчих листів 13 серпня 2014 року старший державний виконавець ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві ОСОБА_4 винесла постанови про відкриття виконавчих проваджень НОМЕР_1 та НОМЕР_2. 12 червня 2015 року старший державний виконавець ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві ОСОБА_4 винесла постанови про закінчення зазначених виконавчих проваджень. За скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Шосткинський міськрайонний суд Сумської області ухвалою від 7 серпня 2015 року визнав незаконними і скасував постанови про закінчення виконавчих проваджень НОМЕР_1 та НОМЕР_2; визнав незаконною бездіяльність начальника ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві ОСОБА_3 щодо забезпечення виконання рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 11 квітня 2014 року, рішення Апеляційного суду Сумської області від 25 червня 2014 року, встановив порушення Закону України «Про звернення громадян» щодо ненадання відповіді на скаргу; визнав незаконними дії та бездіяльність старшого державного виконавця ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві ОСОБА_4 щодо забезпечення виконання зазначених виконавчих проваджень. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, застосувавши, зокрема, статтю 56 Конституції України, статі 1166, 1167, 1172–1174 ЦК України, виходив з того, що Державне казначейство України не порушувало прав та свобод позивачів, а шкода повинна стягуватися з рахунків тієї бюджетної організації, яка завдала такої шкоди. Постановляючи ухвалу про залишення рішення суду першої інстанції без зміни, суд апеляційної інстанції, застосувавши, зокрема, статтю 56 Конституції України, статтю 87 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», статтю 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу», статті 23, 1174 ЦК України, дійшов висновку, що додана до позовної заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 копія ухвали Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 7 вересня 2015 року не підтверджує спричинення їм збитків та моральної шкоди внаслідок неправомірних дій та бездіяльності посадових осіб ВДВС Шевченківського РУЮ в м. Києві. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2016 року зазначено, що бездіяльність державної виконавчої служби, яка встановлена судовими рішеннями, призвела не лише до порушення строків виконання судового рішення, а й до спричинення моральної шкоди, передбаченої статтею 56 Конституції України, статями 23, 1167, 1173 ЦК України, статтею 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу», що є підставою для її відшкодування за рахунок держави. Рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 14 січня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Сумської області від 10 березня 2016 року, що надані заявником для порівняння, не можуть бути підтвердженням неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки вказані судові рішення ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 56 Конституції України, статей 23, 1173 ЦК України, статті 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» в частині відшкодування моральної шкоди, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно. За статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб’єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування. При цьому з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними та їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинних на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до частини другої статті 87 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Згідно із частиною третьою статті 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» № 202/98-ВР від 24 березня 1998 року (чинного на час виникнення спірних правовідносин) шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. Здійснивши аналіз указаних норм законодавства, можна зробити висновок, що в справах за позовами фізичних і юридичних осіб про відшкодування, зокрема, моральної шкоди, заподіяної рішеннями, діями (бездіяльністю) державних виконавців відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України. Крім того, у статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно із частиною першою статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Стаття 6 Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного процесу як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов’язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід’ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (пункт 63 рішення від 28 липня 1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», пункт 40 рішення від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»). У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини від 11 грудня 2008 року в справі «Антонюк проти України» зазначено, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні Європейський суд з прав людини в пункті 100 рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» вказав, що існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірне тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди. У справі, яка переглядається, суди, розглядаючи позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до відділу державної виконавчої служби та Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві про захист цивільних прав та інтересів, визнання дій та бездіяльності ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві в особі начальника відділу ОСОБА_3, старшого державного виконавця ОСОБА_4 незаконними, відшкодування, зокрема, моральної шкоди та посилаючись на положення статей 1173 та 1174 ЦК України, не з’ясували, кого саме вважають заподіювачем шкоди позивачі та які саме незаконні рішення, дії чи бездіяльність відповідного органу чи його посадової або службової особи, на думку позивачів, завдали їм шкоди. Без надання оцінки судом першої інстанції вказаним обставинам ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 20 квітня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2016 року в частині вирішення вимог про відшкодування моральної шкоди скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі №6-99цс17 Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно. Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб’єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування. При цьому, з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України, шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними й їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинних на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до частини другої статті 87 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Згідно із частиною третьою статті 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. Здійснивши аналіз, указаних норм законодавства, можна зробити висновок, що в справах за позовами фізичних і юридичних осіб про відшкодування, зокрема, моральної шкоди, заподіяної, рішеннями, діями (бездіяльністю) державного виконавця відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-99цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0C02BAD4B8FB6ABEC22581EE0053ECBA
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 16 травня 2018 року м. Київ Справа N 686/21962/15-ц Провадження N 14-16цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Лященко Н.П., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до ОСОБА_2 (далі також - відповідач) про стягнення заборгованості за касаційною скаргою відповідача на заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року, ухваленого суддею Мазурок О.В., й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Федорової Н.О., Баса О.Г., Матковської Л.О. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_1 (представник за довіреністю - ОСОБА_3, довіреність від 22 грудня 2014 року), - відповідач: ОСОБА_2 (представник за довіреністю - ОСОБА_4). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 30 жовтня 2015 року позивач звернулась до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за несвоєчасне виконання вироку Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 22 червня 2009 року в частині стягнення з відповідача на її користь 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн відшкодування моральної шкоди. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. У 2008 році відповідач отримав від позивача згідно з розписками суму, еквівалентну 100 000 доларів США. 2.2. 22 червня 2009 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив вирок, яким визнав відповідача винним і засудив за частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу (далі - КК) України до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна, крім житла; за частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 190 КК України до 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, крім житла; за частиною другою статті 358 КК України до 4 років позбавлення волі; за частиною третьою статті 358 КК України до 2 років обмеження волі. Відповідно до частини першої статті 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, крім житла. 2.3. Вироком суд також стягнув із відповідача на користь позивача 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди. 2.4. 30 вересня 2009 року Апеляційний суд Хмельницької області вказаний вирок ухвалою залишив без змін. 2.5. 23 січня 2013 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув із відповідача на користь позивача 3 % річних у розмірі 68 404,93 грн та 135 300,74 грн інфляційних втрат за період з 25 жовтня 2009 року по 1 вересня 2012 року. 2.6. 4 квітня 2013 року Апеляційний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позовних вимог. 2.7. 6 листопада 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував рішення апеляційного суду та залишив в силі рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 січня 2013 року. 2.8. Позивач вказувала, що станом на 1 жовтня 2015 року відповідач не виконав вироку суду як у частині відшкодування майнової, так і моральної шкоди. 3. Відтак, позивач просила стягнути з відповідача на свою користь заборгованість, яка утворилась у зв'язку з невчасним виконанням зазначеного грошового зобов'язання за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року у сумі 558 063,29 грн (інфляційні втрати у розмірі 485 940 грн та 3 % річних у розмірі 72 123,29 грн). Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 24 грудня 2015 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача заборгованість за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року в розмірі 558 063,29 грн. 5. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вироком суду на користь позивача стягнуто з відповідача кошти, які останній не сплатив. Відтак, спір стосується порушення грошового зобов'язання, а тому є підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 29 червня 2016 року Апеляційний суд Хмельницької області ухвалою залишив рішення суду першої інстанції без змін. 7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних правовідносин, але й з інших підстав, зокрема, з факту наявності боргу, встановленого рішенням суду. Суд апеляційної інстанції вказав, що наявні підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних з відповідача на користь позивача відповідно до статті 625 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. 17 липня 2016 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивача відмовити. Короткий зміст ухвали судукасаційної інстанції 10. 25 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 11. Ухвала мотивована тим, що згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15, правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, урегульовано Законом України "Про виконавче провадження", і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, такий висновок Верховного Суду України не відповідає висновку цього ж суду, викладеному у постанові від 1 жовтня 2014 року у справі N 6-113цс14, згідно з якою відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов'язанням. 12. Відсутність доступного, розумного та передбачуваного судового тлумачення частини другої статті 625 ЦК України, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, призводить до порушення цивільних прав, свобод та інтересів. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 13. Відповідач вважає, що до проголошення 22 червня 2009 року обвинувального вироку та набуття ним 30 вересня 2009 року чинності між ним і потерпілою (позивачем) зобов'язальних правовідносин не існувало, договір позики коштів вони не укладали. Оскільки приписи статті 625 ЦК України регулюють зобов'язальні правовідносини та поширюються на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду (договірне зобов'язання), ці приписи, на думку відповідача, не застосовуються до спірних правовідносин, які виникли з недоговірного зобов'язання (делікту). 14. Крім того, відповідач вказує, що суди першої й апеляційної інстанцій не врахували правових позицій Верховного Суду України, викладених у постановах від 2 березня 2016 року у справі N 6-2491цс15, від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15 та від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15. (2) Позиція позивача 15. У січні 2017 року позивач подав заперечення на касаційну скаргу. Вказує, що вона є необґрунтованою та просить залишити судові рішення без змін. 16. Позивач мотивує заперечення тим, що стягнення інфляційних втрат та 3 % річних на встановлену в судовому рішенні суму заборгованості за період невиконання судового рішення є правомірним. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої та апеляційної інстанцій 17. Предметом позову у цій справі є стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року за невиконання грошового зобов'язання щодо відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди, підтверджених вироком суду. 18. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 19. Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. 20. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. 21. Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим. 22. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі N 758/1303/15-ц. 23. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 24. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). 25. Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. 26. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі N 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 1 червня 2016 року у справі N 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі. 27. Відповідач має грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджує вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 22 червня 2009 року, який набрав законної сили 30 вересня 2009 року, про стягнення з відповідача на користь позивача 770 000 грн матеріальних збитків та 10 000 грн відшкодування моральної шкоди. 28. З огляду на те, що відповідач порушив вказане грошове зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України. А тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 1 жовтня 2014 року у справі N 6-113цс14, згідно з яким відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов'язанням. 29. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що постановою від 1 жовтня 2014 року у справі N 6-113цс14 Верховний Суд України залишив без змін ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 листопада 2013 року, якою було скасоване рішення апеляційного суду та залишене в силі рішення суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних у розмірі 68 404,93 грн та 135 300,74 грн інфляційних втрат за період з 25 жовтня 2009 року до 1 вересня 2012 року. У справі N 686/21962/15-ц правовідносини виникли між тими самими сторонами, однак стосуються стягнення з відповідача заборгованості, яка утворилась за інший період - з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року. 30. Отже, у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій також обґрунтовано вважали, що наявні правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів частини другої статті 625 ЦК України. 31. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у: 32.1. Постанові від 20 січня 2016 року у справі N 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України "Про виконавче провадження", і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України); 32.2. Постанові від 2 березня 2016 року у справі N 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин. 32. Велика Палата Верховного Суду також відхиляє доводи відповідача про неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції, висловленої в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15, відповідно до якої припис частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях. 33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що грошове зобов'язання між сторонами про відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди визначене за рішенням суду саме у гривні. А тому застосування до правовідносин між сторонами статті 625 ЦК України не суперечить правовій позиції, сформульованій у постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі N 6-771цс15. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 34. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 35. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 36. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року й ухвала Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року є правильними по суті рішеннями і залишає їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 37. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 38. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 39. Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. 40. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. 41. Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим. 42. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. 43. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 44. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). 45. Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. 2. Заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Д.А. Гудима С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписаний 20 червня 2018 року.
  5. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа № 758/1303/15-ц Провадження № 14-68цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В.С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до військової частини А0515 (далі також - відповідач) про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми за касаційною скаргою позивача на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Корчевного Г. В., Слободянюк С. В. і Лапчевської О. Ф. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3, - відповідач: військова частина А0515. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У лютому 2015 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми. 2. Позовна заява мотивована тим, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року відповідач був зобов'язаний провести позивачеві перерахунок і виплату одноразової грошової допомоги, призначеної відповідно до статей 9 і 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». 3. З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання з виплати одноразової грошової допомоги у сумі 250 632,00 грн, позивач з урахуванням поданих у жовтні 2015 року уточнених позовних вимог просив стягнути на його користь інфляційні втрати та три проценти річних за період з 1 листопада 2014 року по 13 листопада 2014 року на загальну суму 2 331,00 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 4. 16 листопада 2015 року Подільський районний суд міста Києва рішенням позов задовольнив: стягнув з відповідача на користь позивача 2 063,00 грн інфляційних втрат, 267,00 грн процентів і 233,00 грн судового збору. 5. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що правовідносини сторін виникли у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, а тому є підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 6. 18 січня 2016 року Апеляційний суд міста Києва ухвалою скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі. 7. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що заявлені позовні вимоги мають розглядатися у порядку адміністративного судочинства, оскільки постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2013 року про виплату одноразової грошової допомоги у розмірі 48-місячного грошового забезпечення була ухвалена на підставі акта адміністративного законодавства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. У березні 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 9. У касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 січня 2016 року та передати справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали судукасаційної інстанції 10. 14 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 11. Ухвала мотивована тим, що позивач оскаржує ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 січня 2016 року з підстав порушення цим судом правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Позивач вважає, що спір за статтею 625 ЦК України щодо цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов'язання під час виконання судового рішення в адміністративній справі про виплату одноразової грошової допомоги має вирішуватись у порядку цивільного судочинства попри те, що одним із учасників справи є суб'єкт владних повноважень. (2) Позиція відповідача 13. Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що спірні відносини є адміністративно-правовими, оскільки виникають щодо виплати одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності на підставі актів адміністративного законодавства (Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 року №499). 14. На думку відповідача, спір виник про захист прав та інтересів у публічно-правових, а не у цивільно-правових відносинах. 15. Вважає, що положення статті 625 ЦК України не застосовуються до правовідносин, які не є договірними та регулюються спеціальним законодавством. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду апеляційної інстанції 16. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 17. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. У цій статті визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто, дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. 18. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. 19. Відповідач має грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджує постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року про перерахунок і виплату одноразової грошової допомоги у сумі 250 632,00 грн, призначеної відповідно до статей 9 і 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». 20. З огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання з виплати одноразової грошової допомоги у сумі 250 632,00 грн, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України. 21. Тому Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що у цій справі суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права до спірних правовідносин. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 22. Згідно з положеннями пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 23. Відповідно до частини четвертої статті 410 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. 24. Оскільки касаційна скарга є обґрунтованою, Велика Палата Верховного Суду скасовує ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року, а справу передає до вказаного суду для продовження розгляду. (2.2) Щодо судовихвитрат 25. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. (3) Висновки про правильне застосування норм права 26. Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання. Тобто, дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. 27. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 28. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. 29. З огляду на це справа про застосування відповідно до статті 625 ЦК України заходів відповідальності за порушення грошового зобов'язання, підтвердженого чинним судовим рішенням, навіть якщо учасником цього зобов'язання є суб'єкт владних повноважень, розглядається залежно від суб'єктного складу у порядку цивільного чи господарського судочинства. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. 2. Ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2016 року скасувати, а справу передати для продовження розгляду до Апеляційного суду м. Києва. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 17 квітня 2018 року. Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач В. І. ДанішевськаІ. В. Саприкіна О. С. ЗолотніковО. М. Ситнік О. Р. КібенкоО. С. Ткачук В. С. КнязєвВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоО. Г. Яновська http://reyestr.court.gov.ua/Review/73469624
  6. Державний герб України Постанова Іменем України 18 квітня 2018 року м. Київ справа № 165/325/17 провадження № 61-11674св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С. (суддя-доповідач), суддів: Лесько А. О., Пророка В. В., Фаловської І. М., Штелик С. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 31 жовтня 2017 року у складі судді Лизун Ю. В. та постанову апеляційного суду Волинської області від 11 січня 2018 року у складі колегії суддів: Карпук А. К., Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., ВСТАНОВИВ: У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просив стягнути з останнього 66 147,90 грн відшкодування шкоди за період з 04 серпня 2011 року по 30 червня 2017 року, та щомісячно по 944,98 грн на відшкодування шкоди, завданої смертю сина, починаючи з липня 2017 року. Позовна заява мотивована тим, що вироком Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 30 травня 2014 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 119 КК України (вбивство через необережність) та призначено покарання на підставі частини четвертої статті 70 КК України у виді обмеження волі на строк 4 роки. Позивач є батьком загиблого ОСОБА_3 та перебував на його утриманні, оскільки на день його смерті був непрацездатним, є інвалідом 2 групи загального захворювання довічно, отримував мінімальну пенсію у розмірі 1 077,58 грн. Зазначав, що матеріальна допомога сина була постійною та надавалась систематично. Окрім позивача на утриманні ОСОБА_3 перебувала його мати ОСОБА_4, яка була працездатною, але перебувала на обліку у Нововолинському центрі зайнятості. На утриманні ОСОБА_3 перебували також його два сина: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2. За життя ОСОБА_3 працював на відокремленому підрозділі «Шахтоуправління «Нововолинське», його середньомісячний заробіток складав 4 724,84 грн. Посилаючись на положення статті 1200 ЦК України, позивач просив позов задовольнити. Рішенням Нововолинського міського суду Волинської області від 31 жовтня 2017 року позов задоволено. Постановлено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 66 147,90 грн на відшкодування шкоди за період з 04 серпня 2011 року по 30 червня 2017 року, стягувати з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 944,97 грн на рахунок відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, починаючи з липня 2017 року щомісячно. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, оскільки ОСОБА_1 на день смерті сина був непрацездатним, визнаний інвалідом 2 групи, та у зв'язку з отриманням невеликого розміру пенсії, потребував матеріальної допомоги, а відтак, мав право на одержання утримання від свого сина ОСОБА_3 Постановою апеляційного суду Волинської області від 11 січня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Мотивуючи постанову про залишення рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що позивач ОСОБА_1, як батько загиблого ОСОБА_3, який мав право відповідно до положень статті 202 СК України на одержання від сина утримання, набув право на відшкодування шкоди в порядку статті 1200 ЦК України у вигляді щомісячних платежів. У касаційній скарзі, поданій 08 лютого 2018 року, ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано, що обов'язковими умовами для отримання відшкодування шкоди є: 1) факт перебування на утриманні; 2) або якщо особа потребувала матеріальної допомоги. Сам факт того, що загиблий отримував більшу заробітну плату, ніж розмір пенсії потерпілого, не встановлює факт перебування на утриманні. Оскільки позивач не перебував на утриманні померлого та не є таким, що потребує матеріальної допомоги відповідно до положень сімейного законодавства, він не має права на отримання відшкодування шкоди. Касаційна скарга також містить посилання на те, що судом безпідставно не було взято до уваги покази свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, які в судовому засіданні підтвердили, що заробітну плату загиблий витрачав на погашення виниклих боргових зобов'язань перед свідками. 27 березня 2018 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу. Доводи відзиву на касаційну скаргу зводяться до того, що позивач довів факт перебування на утриманні загиблого сина, оскільки його заробітна плата для позивача була постійним та основним джерелом для існування. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення суду не відповідають. Установлено, що вироком Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 30 травня 2014 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 119 КК України, та призначено покарання на підставі частини четвертої статті 70 КК України у виді обмеження волі на строк 4 роки. Даним вироком установлено, що необережне поводження ОСОБА_2 зі зброєю призвело до смерті ОСОБА_3 Позивач ОСОБА_1 визнаний потерпілим у вищезазначеному кримінальному провадженні, померлий ОСОБА_3 є його сином. Обгрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилався на наявність у нього права на відшкодування шкоди, передбачене положенням статті 1200 ЦК України. За змістом абзаца 1 частини першої та частини другої сттаті 1200 ЦК України у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті. Особам, визначеним у пунктах 1-5 частини першої цієї статті, шкода відшкодовується у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди. До складу доходів потерпілого також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував. Тобто, коло осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, можна розділити на дві групи: а) непрацездатні особи, які були на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання утримання; б) дитина потерпілого, народжена після його смерті. Поняття «непрацездатні громадяни» надається у статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно до якої непрацездатними вважаються особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до закону. Факт перебування особи на утриманні померлого має значення для відшкодування шкоди, якщо допомога, яка надавалась, була для заявника постійним і основним джерелом засобів до існування. Одержання заявником заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів не є підставою для відмови у встановленні факту перебування на утриманні, коли суд встановить, що основним і постійним джерелом засобів до існування була для заявника допомога з боку особи, яка надавала йому утримання. Установлено, що ОСОБА_3 мав двох неповнолітніх дітей: сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2. Позивач ОСОБА_1 на день смерті сина не працював, був інвалідом 2 групи загального захворювання довічно, отримував пенсію по інвалідності, перебував на диспансерному обліку з діагнозом ішемічна хвороба серця, стенокардія напруги, гіпертонічна хвороба другої стадії, серцева недостатність другої А-Б стадії. Матір ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на час його смерті була працездатною, але перебувала на обліку у Нововолинському центрі зайнятості. ОСОБА_3 працював підземним гірничим майстром на відокремленому підрозділі «Шахтоуправління «Нововолинське», його середньомісячний заробіток складав 4 724,84 грн. Суд вважав доведеним, що позивач ОСОБА_1, батько померлого ОСОБА_3, також відноситься до кола осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, оскільки був на його утриманні та потребував матеріальної допомоги. Установлено, що факт родинних відносин між позивачем та загиблим ОСОБА_3, підтверджено копією свідоцтва про народження останнього. Згідно довідки про склад сім'ї, виданої головою ОСББ «Волошка-НВ», померлий ОСОБА_3 проживав разом із батьками та вітчимом своєї матері ОСОБА_10 по АДРЕСА_1. Даний факт підтверджується також актом від 18 січня 2012 року, складеним ЖКП №2 Нововолинської міської ради Волинської області. Відповідно до частини першої статті 202 СК України повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Непрацездатні члени сім'ї загиблого, які мали самостійний заробіток або одержували пенсію на час його смерті, можуть бути визнані утриманцями потерпілого, якщо частка заробітку останнього, що припадала на кожного з них, була основним і постійним джерелом їх існування. Розмір відшкодування у зв'язку з втратою годувальника у цих випадках визначається з його заробітку без врахування заробітку або пенсії, що одержували зазначені особи (підпункт «г» пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»). Особа вважається такою, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують їй прожиткового мінімуму, встановленого законом. Прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості (стаття 1 Закону України «Про прожитковий мінімум»). Сума прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць встановлюється державним бюджетом України на кожен рік. Таким чином, для набуття права на утримання непрацездатна особа повинна мати дохід, менший встановленого законом прожиткового мінімуму на місяць. Вказана обставина в ході судового розгляду має бути підтверджена належними і допустимими засобами доказування, як-то довідка про розмір пенсії, довідка про доходи тощо. Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що судом у повній мірі досліджено питання родинних відносин позивача з загиблим ОСОБА_3 Проте, судом не ураховано, що предметом даного позову є відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого і доказуванню підлягає не лише факт родинних відносин, а факт перебування на утриманні померлого та потреба у матеріальній допомозі. Судові рішення не містять правових висновків про те, що допомога сина для позивача була основним і постійним джерелом його існування, не наведено доказів на їх підтвердження. Сам по собі факт проживання за однією адресою із загиблим не може свідчити про перебування на його утриманні. Також судові рішення не містять встановлених фактичних обставин справи, які б свідчили про потребу позивача у матеріальній допомозі, передбаченою статтею 202 СК України. Покладаючи на відповідача обов'язок по відшкодуванню ОСОБА_1 шкоди з 04 серпня 2011 року, суд не врахував, що виплати, призначені, але своєчасно не одержані потерпілим або особою, яка має право на їх одержання, підлягають задоволенню за час, що не перевищує трьох років. Крім того, встановивши, що на день смерті загиблий ОСОБА_3 мав двох неповнолітніх дітей, які мають право на відшкодування шкоди до досягнення повноліття, суд не вирішив питання залучення до участі у розгляді даної справи їх законного представника. Визначаючи розмір відшкодування шкоди на користь батька загиблого може випливати на інтереси дітей. Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 31 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду Волинської області від 11 січня 2018 року скасувати. Справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді А. О. Лесько http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73598555
  7. Державний герб України Постанова Іменем України 04 квітня 2018 року м. Київ справа № 2-1474/11-ц провадження № 61-6202 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Головуючого - Стрільчука В. А. Суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач) учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідачі: Управління житлово-комунального господарства Кіровської районної у м. Дніпропетровську ради, Дніпропетровська міська рада, Комунальне підприємство «Міськзеленбуд», Комунального підприємство «Житлове господарство Кіровського району» Дніпропетровської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Дніпровської міської ради на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2015 року у складі судді Колесніченко О. В. та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С., ВСТАНОВИВ: У січні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління житлово-комунального господарства Кіровської районної у м. Дніпропетровську ради, Дніпропетровської міської ради, Комунального підприємства «Міськзеленбуд» (далі - КП «Міськзеленбуд»), Комунального підприємства «Житлове господарство Кіровського району» (далі - КП «Житлове господарство Кіровського району») Дніпропетровської міської ради про відшкодування майнової шкоди. Позовні вимоги обгрунтовував тим, що 14 червня 2010 року на належний йому автомобіль марки «Фольксваген Пассат», державний реєстраційний номер НОМЕР_1, який він залишив на тимчасовій зупинці біля будинку № 62 по проспекту Кірова у м. Дніпропетровську, впало дерево. Внаслідок зазначеної події автомобіль отримав механічні пошкодження, а йому, як власнику, завдано майнову шкоду у розмірі 41 871 грн, яку позивач, з урахуванням уточнень позовних вимог, просив стягнути з Дніпропетровської міської ради. Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з Дніпропетровської міської ради на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 41 871 грн 94 коп. У задоволені решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що у порушення вимог підпункту 7 пункту «а» статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування» Дніпропетровська міська рада не визначилася з балансоутримувачем дерев, що росли біля будинку № 62 по проспекту Кірова у м. Дніпропетровськ, що є підстави для стягнення майнової шкоди з неї, як власника земельної ділянки, на якій воно росло. Позивачем доведено розмір збитків, що підлягають відшкодуванню відповідно до реальної вартості виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Крім того, позивач не заявляв самостійних позовних вимог до Управління житлово-комунального господарства Кіровської районної у м. Дніпропетровську ради, КП «Міськзеленбуд», КП «Житлове господарство Кіровського району» Дніпропетровської міської ради, а підтримував позовні вимоги виключно до Дніпропетровської міської ради. Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року апеляційну скаргу КП «Житлове господарство Кіровського району» відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову та стягнення майнової шкоди з Дніпропетровської міської ради, оскільки відповідач не визначився з балансоутримувачем об'єктів благоустрою на прибудинкових територіях по проспекту Кірова, 62 у м. Дніпропетровську, а відтак саме він має нести відповідальність за майнову шкоду, заподіяну позивачу внаслідок падіння дерева, розташованого на земельній ділянці, що перебуває у комунальній власності громади м. Дніпропетровська. 19 травня 2016 року Верховною Радою України прийнято постанову «Про перейменування м. Дніпропетровськ Дніпропетровської області» на місто Дніпро. Відповідно до частини першої Рішення сесії Дніпропетровської міської ради (VIIскликання) у зв'язку із перейменуванням м. Дніпропетровська на м. Дніпро, Дніпропетровська міська рада є Дніпровською міською радою. У касаційній скарзі Дніпровська міська рада просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог до Дніпровської міської ради, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено, що саме діями Дніпровської міської ради порушено його права та інтереси, а також завдано майнову шкоду, тобто не доведено вини відповідача. Суди не звернули увагу на те, що у порушення вимог Закону України «Про автомобільний транспорт» позивач зберігав свій автомобіль у житловій зоні під деревом, що мало ознаки сухостою, а не на спеціально відведеному майданчику, а тому майнова шкода була заподіяна внаслідок недбалості та необережності самого позивача. Крім того Дніпровська міська рада не є спеціалізованим підприємством - баланстоутримувачем об'єктів благоустрою зеленого господарства державної чи комунальної власності. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, ЦПК України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами установлено, що 14 червня 2010 року працівниками другої самостійної державної пожежної частини Кіровського району Управління з питань наглядово-профілактичної діяльності Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області зафіксовано факт падіння дерева на два автомобілі, у тому числі на належний позивачу автомобіль марки «Фольксваген-Пассат», реєстраційний номер НОМЕР_1. Відповідно до висновку авто-товарознавчого дослідження від 16 червня 2010 року, вартість майнової шкоди, завданої власнику автомобіля марки «Фольксваген-Пассат», реєстраційний номер НОМЕР_1 становить 41 871 грн 94 коп. Дніпропетровська міська рада не визначала баласоутримувача дерев, що ростуть біля будинку № 62 по просп. Кірова у м. Дніпропетровську. Відповідачі КП «Житлове господарство Кіровського району» Дніпропетровської міської ради, Управління житлово-комунального господарства Кіровської районної у м. Дніпропетровську ради, КП «Міськзеленбуд» не є балансоутримувачем дерев, що ростуть по вулиці. Полєтаєва, та біля будинку № 62 по проспекту Кірова у м. Дніпропетровську. Пунктом 9 статті 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» до повноважень сільських, селищних, міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить здійснення контролю за станом благоустрою та утриманням територій, інженерних споруд та об'єктів, підприємств, установ та організацій, їх озелененням, охороною зелених насаджень, водних об'єктів тощо. Положеннями статті 25, частини першої статті 28 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» передбачено, що утримання та благоустрій прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку, належних до нього будівель, споруд проводиться балансоутримувачем цього будинку або підприємством, установою, організацією, з якими балансоутримувачем укладено відповідний договір на утримання та благоустрій прибудинкової території. Правила утримання зелених насаджень міст та інших населених пунктів затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, за погодженням із заінтересованими центральними органами виконавчої влади Відповідно до пункту 3.2 Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 10 квітня 2006 року № 105, якими врегульовано питання утримання зелених насаджень (далі - Правила), до елементів благоустрою віднесено, зокрема, зелені насадження (у тому числі, снігозахисні, протиерозійні) уздовж вулиць і доріг, у парках, скверах і алеях, бульварах, садах, інших об'єктах благоустрою загального користування, санітарно-захисних зонах, на прибудинкових територіях. Пунктом 5.5 вказаних Правил передбачено, що відповідальними за збереження зелених насаджень і належний догляд за ними є: на об'єктах благоустрою державної чи комунальної власності - балансоутримувачі цих об'єктів; на територіях установ, підприємств, організацій та прилеглих територіях - установи, організації, підприємства; на територіях земельних ділянок, які відведені під будівництво, - забудовники чи власники цих територій; на безхазяйних територіях, пустирях - місцеві органи самоврядування; на приватних садибах і прилеглих ділянках - їх власники або користувачі. Пунктом 7 частини першої статті 17 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» передбачено право громадян звертатися до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної майну чи здоров'ю громадян унаслідок дій чи бездіяльності балансоутримувачів об'єктів благоустрою. Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Частиною другою статті 1166 ЦК України передбачено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоду завдано не з її вини. Виходячи з визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного судочинства, саме на відповідача покладено обов'язок доведення відсутності його вини у завданні шкоди позивачеві. Відповідно до підпункту 7 пункту «а» частини першої статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою виробничих територій, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян. Тобто, організація благоустрою населених пунктів, визначення балансоутримувача та контроль за станом зелених насаджень належить до відання саме виконавчого органу міської ради, а тому обов'язок відшкодування заподіяної позивачу майнової шкоди, внаслідок падіння дерева, не може бути покладено на Дніпровську міську раду, як орган місцевого самоврядування. За змістом статті 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних і юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Звертаючись до суду з указаним позовом ОСОБА_1 заявляв вимоги про відшкодування майнової шкоди до Управління житлово-комунального господарства Кіровської районної ради м. Дніпропетровська. В подальшому суд першої інстанції залучив до участі у справі як відповідачів: Дніпропетровську міську раду, КП «Місьзеленбуд», КП «Житлове господарство Кіровського району» Дніпропетровської міської ради. З матеріалів справи убачається, що позивач підтримував позовні вимоги лише до Дніпровської міської ради, клопотання щодо залучення виконавчого органу Дніпровської міської ради, що здійснює організацію благоустрою населених пунктів, а також контроль за станом благоустрою та озеленення не заявляв. Таким чином, покладаючи цивільно-правову відповідальність за заподіяну позивачу шкоду на Дніпровську міську раду, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшли помилкового висновку, що внаслідок бездіяльності саме міської ради щодо не призначення балансоутримувачів об'єктів благоустрою та нездійснення самоврядного контролю за дотриманням законодавства у сфері благоустрою території, позивачеві було заподіяно майнову шкоду. За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміна рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміні рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Ураховуючи, що суди неправильно визначили правовідносини, що виникли між сторонами та застосували норми матеріального права, що не підлягають застосуванню, оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому в силу статті 412 ЦПК України, підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідно до підпунктів, «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції зазначається розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції. Ураховуючи, що касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції - скасуванню, сплачений Дніпровською міською радою судовий збір при поданні касаційної скарги у розмірі 1 600 грн 00 коп. підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь відповідача. Керуючись статтями 400, 402, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити. Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про відшкодування майнової шкоди відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Дніпровської міської ради 1 600 грн 00 коп. судового збору, сплаченого при поданні касаційної скарги. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. А. Стрільчук В.О. Кузнєцов А.С. Олійник О.В. Ступак Г.І. Усик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73369016
  8. Державний герб України Постанова Іменем України 04 квітня 2018 року м. Київ справа № 640/3730/16-ц провадження № 61-9735св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 06 жовтня 2016 року у складі судді: Якуші Н. В. та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 01 червня 2017 року у складі суддів: Бурлаки І. В., Карімової Л. В., Яцини В. Б., ВСТАНОВИВ: У березні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом, в якому просила стягнути з ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 191 263,45 грн. Позовні вимоги мотивовані тим, що заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року з ОСОБА_3 стягнуто на її користь заборгованість за договорами позики у сумі 143 285,57 грн та судові витрати у сумі 1 540,16 грн. Державним виконавцем Київського відділу ДВС ХМУЮ відкрито виконавче провадження щодо примусового виконання виконавчого листа № 2018/17232/2012 від 02 грудня 2013 року, однак з моменту ухвалення рішення суду і до цього часу відповідач ОСОБА_3 його не виконує, тому просила суд застосувати індекс інфляції та 3% річних до всієї суми заборгованості за період з 22 жовтня 2012 року по 01 березня 2016 року та стягнути з відповідача суму збитків з урахуванням інфляції в розмірі 109 290,79 грн, суму 3% річних в розмірі 13 484,65 грн, суму відсотків за користування коштами за обліковою ставкою НБУ в розмірі 62 305,53 грн. Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 06 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 01 червня 2017 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 191 263,45 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 932,13 грн. Рішення мотивовані тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Крім того, оскільки умовами договорів позики не було встановлено розмір процентів, суди зробили висновок про нарахування розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України за період користування сумою позики. У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся із касаційною скаргою на рішення Київського районного суду міста Харкова від 06 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 01 червня 2017 року, у якій просить оскаржені рішення скасувати направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору позики, індексації не підлягає. Також ОСОБА_3 посилається на неправильний розрахунок інфляційного збільшення суми заборгованості. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2018 року справа призначена до судового розгляду. Колегія суддів приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Суди встановили, що заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року, яке було залишено без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 07 листопада 2013 року, з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 стягнута заборгованість у сумі 143 285,57 грн та судові витрати у справі. Це рішення набрало законної сили, однак виконано не було. При задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зробив висновок, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Крім того, при стягненні процентів за користування позикою, суди зробили висновок, що умовами договорів позики не було встановлено розмір процентів, тому визнали правильним розрахунок позивача щодо розміру процентів, з урахуванням рівня облікової ставки Національного банку України за період користування сумою позики з 22 жовтня 2012 року по 01 березня 2016 року. Проте із такими висновками погодитися неможливо з наступних підстав. Судами, згідно частини третьої статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржених рішень), заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2018/17232/2012 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики, визнане преюдиційним для сторін за цією справою щодо встановлених обставин. Аналіз змісту заочного рішення Київського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2018/17232/2012 свідчить, що цим рішенням з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 стягнуто за договорами позики від 01 березня 2007 року та від 27 травня 2010 року основний борг, інфляційні витрати та три відсотки річних. Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2018/17232/2012 проценти за користування позикою не стягувалися. У пункті 1.1. договору позики від 01 березня 2007 року встановлено, що позика є безпроцентною. Договір позики від 27 травня 2010 року у матеріалах справи відсутній. В цивільному законодавстві передбачена презумпція відплатності договору (частина 5 статті 626 ЦК України). У частині першій статті 1048 ЦК України закріплено загальне правило про відплатність договору позики, за яким позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Тобто у частині першій статті 1048 ЦК України передбачена презумпція відплатності договору позики, яка діє за умови, якщо безоплатність договору позики прямо не встановлена нормою закону або конкретним договором. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14 За таких обставин є передчасними висновки судів про стягнення процентів за користування позикою в розмірі облікової ставки Національного банку України за період з 22 жовтня 2012 року по 01 березня 2016 року. Згідно частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення постановлені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржені рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду судам слід належним чином дослідити договори позики від 01 березня 2007 року та від 27 травня 2010 року в аспекті встановлення процентів за договорами позики, оскільки це впливає на вирішення питання про наявність підстав для стягнення процентів за користування позикою. Також слід перевірити нарахування індексу інфляції та 3% річних на суму простроченої заборгованості. Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2018 року зупинено виконання рішення Київського районного суду м. Харкова від 06 жовтня 2016 року, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 01 червня 2017 року, до закінчення його перегляду в касаційному порядку. У зв'язку із тим, що оскаржені рішення підлягають скасуванню, то немає підстав для поновлення їх виконання. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 06 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 01 червня 2017 року скасувати. Справу № 640/3730/16-ц направити на новий розгляд до Київського районного суду м. Харкова. З моменту прийняття постанови рішення Київського районного суду м. Харкова від 06 жовтня 2016 року та ухвала апеляційного суду Харківської області від 01 червня 2017 року втрачають законну силу та подальшому виконання не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73219706
  9. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ справа № 757/32334/15-ц провадження № 61-7777св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя - доповідач), Крата В. І., Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідачі: прокуратура м. Києва, Державна казначейська служба України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва на рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Музичко С. Г., ВСТАНОВИВ: Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 року справу № 757/32334/15-ц призначено до судового розгляду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справу № 757/32334/15-ц передано до Касаційного цивільного суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України, у якому просила стягнути в рахунок відшкодування майнової шкоди кошти в розмірі середньомісячної заробітної плати з 22 серпня 2006 року по 18 травня 2010 року в сумі 129 353 грн 40 коп. та 1 000 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунка Державного бюджету України. Позовна заява мотивована тим, що 19 серпня 2006 року прокуратура м. Києва стосовно неї порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України. Наказом від 29 серпня 2006 року її відсторонено від займаної посади заступника голови Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року її визнано невинуватою у пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 368 КК України та виправдано за відсутністю в діяннях складу злочину. Зазначає, що справу неодноразово направляли на додаткове розслідування, слідчі дії проводились з грубим порушенням кримінально-процесуального законодавства, внаслідок чого позивач протягом восьми років знаходилась у напруженому психологічному стані. Вона переживала за своє життя та життя своєї малолітньої доньки Анастасії, яку вона виховує одна та якій станом на 2006 рік було 14 років. Близьке оточення доньки знало, що її матір звинувачують у вчиненні злочину, дитина від цього страждала. Внаслідок переживань позивач неодноразово потрапляла до лікарні з підвищеним тиском, що загрожувало її здоров'ю. У зв'язку з відстороненням від займаної посади вона втратила єдиний заробіток і була вимушена докладати додаткових зусиль для організації свого життя. Враховуючи глибину та тривалість моральних страждань, просила позов задовольнити. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 16 лютого 2016 року провадження у справі в частині вимог про відшкодування майнової шкоди закрито. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року у складі головуючого судді Новака Р. В. позов задоволено частково. Стягнуто з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_3 у рахунок відшкодування моральної шкоди 141 934 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявні правові підстави для відшкодування шляхом моральної шкоди позивачу стягнення коштів з Державного бюджету України, при цьому в резолютивній частині рішення суд зазначив про стягнення коштів з Державної казначейської служби України. Визначаючи розмір відшкодування в сумі 141 934 грн, суд виходив із того, що позивач перебувала під слідством з 19 серпня 2006 року до 08 квітня 2015 року, тобто 8 років і 7 місяців. ОСОБА_3 має право на відшкодування завданої їй моральної шкоди незаконним притягненням до кримінальної відповідальності та відстороненням від роботи. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено та ухвалено нове рішення, яким стягнуто на користь ОСОБА_3 500 тис. грн на відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунка Державної казначейської служби України. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд виходив із того, що, визначаючи розмір спричиненої моральної шкоди, слід врахувати й інші обставини, що мають істотне значення для вирішення справи. Враховуючи характер правопорушення, тривалість та глибину моральних страждань, яких зазнала позивач, з урахуванням принципу розумності та справедливості, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що розмір моральної шкоди слід визначити в сумі 500 тис. грн. У листопаді 2016 року заступник прокурора м. Києва подав касаційну скаргу, в якій просив рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року скасувати та залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року. Касаційна скарга мотивована тим, що, визначаючи розмір моральної шкоди, суд не виклав відповідних мотивів, не обґрунтував розмір у сумі 500 тис. грн, не зазначив підстав та не врахував вимог щодо розумності та справедливості. Розмір моральної шкоди не повинен призводити до збагачення потерпілої особи, його слід визначати у розмірі, співмірному з мінімальною заробітною платою, визначеною законодавством за кожен місяць перебування під слідством чи судом на момент відшкодування. У січні 2017 року ОСОБА_4 - представник ОСОБА_5 - подав заперечення на касаційну скаргу, у яких просив рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року залишити без змін, оскільки судове рішення є законним та обґрунтованим. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 06 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Суди встановили, що відповідно до розпорядження Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 08 серпня 2006 року № 245-к ОСОБА_3 призначено на посаду заступника голови Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації. 19 серпня 2006 року стосовно позивача було порушено кримінальну справу за частиною другою статті 368 КК України. 22 серпня 2006 року старший слідчий прокуратури м. Києва виніс постанову про відсторонення ОСОБА_3 від займаної посади, обрано запобіжний захід - підписку про невиїзд. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, який залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 08 квітня 2015 року, ОСОБА_3 визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні та виправдано за відсутністю в її діянні складу злочину. Таким чином, ОСОБА_3 незаконно перебувала під слідством з 19 серпня 2006 року по 08 квітня 2015 року. Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон) право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках постановлення виправдувального вироку суду. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (частини п'ята, шоста статті 4 Закону). Згідно із частиною третьою статті 13 Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12 липня 2007 року). Таким чином, враховуючи характер правопорушення, тривалість та глибину моральних страждань, які зазнала позивач, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку з урахуванням принципу розумності та справедливості, що розмір моральної шкоди слід визначити в сумі 500 тис. грн. Доводи касаційної скарги про те, що розмір моральної шкоди не повинен призводити до збагачення потерпілої особи ОСОБА_3, колегія суддів відхиляє. Судом апеляційної інстанції враховано також й інші обставини, що мають істотне значення для вирішення розміру грошового відшкодування моральної шкоди. Позивач тривалий час була відсторонена від роботи без збереження заробітної плати, позбавлена засобів для існування та утримання своєї малолітньої дитини, змушена була докладати додаткових зусиль для організації свого життя, підтвердження своєї невинуватості у вчиненні злочину та відновлення ділової репутації. Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги заступника прокурора м. Києва і залишення без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року, оскільки судове рішення законне та обґрунтоване. Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіН. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73194787
  10. Добрый день! Ситуация. Кей-Коллект перерегистрировал через нотариуса на себя квартиру в 2015 году. В 2017 году представители Кей-Коллекта пришли по адресу квартиры, поменяли замки, вынесли вещи бывших собственников и фактически принудительно их выселили (без решения суда). Бывшие собственники вызывали полицию, Кей-коллект показали полицейским вытяг с реестра недвижимости о том что собственником квартиры является Кей-коллект и те ушли. Есть подтверждение полиции о том что по адресу находились именно представители Кей-Коллект. Бывшие собственники обратились в полицию, в ЕРДР внесено их заявление , ведется досудебное следствие. В гражданский суд подан иск об отмене перерегистрации квартиры, в обеспечение иска наложен арест на квартиру и запрет на регистрацию/снятие с регистрации в квартире кого-либо. Кей-Коллект в заседания не ходит, суд продолжается. Выселенные бывшие собственники снимают квартиру, есть договор аренды. Думаю подать иск со следующими исковыми требованиями: 1. Признать незаконными действия по выселению ..... 2. Взыскать убытки, связанные с вынужденной арендой квартиры. Ваше мнение? Может у кого-то была подобная практика? Есть перспектива положительного решения по такому иску?
  11. Добрый день всем. Извините если "не туда"(офтоп). Ситуация такова: есть соседи квартирой ниже, жалуются что я их затапливаю. У них действительно потолок и пол стены мокрые. У меня все сухо и сделан ремонт. Соседка написала заявление в ЖЕК и они решили, что протечка у меня(актов никаких нету), требуют дать им доступ к стояку, который находится в вент. канале дома(не у меня в квартире). Как мне правильно поставить? Обязан ли я им давать доступ к стояку путем разбивания моей стены? И кто несет затраты по ущербу в следствии ремонтных работе? Что мне нужно требовать у ЖЕКа(документы, акты, расписки) в случае если они все-таки докажут что проблема моя? Ps: стояк общий с квартирой через стенку и они недавно что-то там долбали, после чего соседка и начала жаловатся. Спасибо за ответы.
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 грудня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, за заявою Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ПАТ «Кривбасзалізрудком») про відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що його батько – ОСОБА_2 з 1984 року працював на шахті ім. Орджонікідзе Рудоуправління ім. Леніна Виробничого об'єднання «Кривбасруда». Висновком Дніпропетровського обласного центру медико-соціальної експертизи від 16 вересня 2016 року встановлено причинний зв'язок смерті його батька, ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, з професійним захворюванням. Посилаючись на те, що у зв’язку зі смертю батька йому завдано моральної шкоди, пов’язаної з утратою близької людини, позивач просив стягнути з відповідача 640 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Жовтневий районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 28 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ПАТ «Кривбасзалізрудком» на користь ОСОБА_1 80 тис. грн моральної шкоди, завданої смертю батька від професійного захворювання, без утримання податку з доходів фізичних осіб та обов'язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 травня 2017 року відмовив ПАТ «Кривбасзалізрудком» у відкритті касаційного провадження з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року ПАТ «Кривбасзалізрудком» просить скасувати зазначене судове рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 23, 1167, 1168 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На обґрунтування заяви ПАТ «Кривбасзалізрудком» надало копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, представника ПАТ «Кривбасзалізрудком», перевіривши наведені в заяві ПАТ «Кривбасзалізрудком» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що батько ОСОБА_1 – ОСОБА_2 з 25 червня 1984 року до 31 грудня 1998 року працював на шахті ім. Орджонікідзе Рудоуправління ім. Леніна Виробничого об'єднання «Кривбасруда» підземним дробильником 4 розряду. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 року № 258 «Про спеціальний режим реструктуризації гірничо-рудних підприємств Кривбасу, гірничо-хімічних підприємств Яворівського і Роздольського «Сірка» та Стебницького «Полімінерал» Львівської області», пункту 1 наказу Міністерства промислової політики України від 29 липня 1998 року № 263 Державне виробниче об'єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» (далі – ДВО «Кривбасруда») було перейменовано у Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат». Згідно з пунктом 2 цього наказу правонаступником перейменованого Державного виробничого об'єднання по видобутку руд підземним способом «Кривбасруда» було призначене Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат». Відповідно до пункту 1 наказу Міністерства промислової політики України «Про реорганізацію Криворізького державного залізорудного комбінату» від 12 липня 1999 року № 248 та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» (далі – ДАК «Укррудпром») від 31 грудня 1999 року № 347 Державне підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» шляхом реорганізації було перетворено у Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» ДАК «Укррудпром». Згідно з пунктом 3 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» від 31 грудня 1999 року № 347 Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» є правонаступником реорганізованого Державного підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат». Відповідно до спільного наказу Державного комітету промислової політики України та Фонду державного майна України від 19 лютого 2001 року № 66/245 «Про реорганізацію Дочірнього підприємства «Криворізький державний залізорудний комбінат» та пункту 1 наказу Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» від 30 липня 2001 року № 290 Дочірнє підприємство «Криворізький державний залізорудний комбінат» Державної акцiонерної компанiї «Укррудпром» шляхом реорганізації було перетворено у Відкрите акціонерне товариство «Криворізький залізорудний комбінат» (далі – ВАТ «Кривбасзалізрудком»), правонаступником якого є ПАТ «Кривбасзалізрудком». На підставі договору оренди від 30 грудня 1998 року, укладеного між генеральним директором ВАТ «Кривбасзалізрудком» та генеральним директором Відкритого акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ВАТ «ЦГЗК») шахта ім. Орджонікідзе була передана в строкове платне користування орендарю. Згідно з договором купівлі-продажу від 9 листопада 2001 року ВАТ «Кривбасзалізрудком» передало у власність Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі – ПАТ «ЦГЗК») майно цілісного майнового комплексу шахти ім. Орджонікідзе. За пунктами 1.1–1.3 цього договору здійснено передачу у власність обладнання, інвентаря та іншого майна на суму 2 млн 366 тис. 54 грн. З 1 січня 1999 року ОСОБА_2 переведено по шахті ім. Орджокнікідзе дільниці №3 підземним дробильником 4 розряду. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 звільнений з роботи ПАТ «ЦГЗК» за переведенням у Товариство з обмеженою відповідальністю «Екоспецінвест». ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. 10 березня 2004 року у ВАТ «ЦГЗК» проводилось розслідування випадку хронічних професійних захворювань у ОСОБА_2. З копії акта НОМЕР_1 від 10 березня 2004 року розслідування професійного захворювання, що долучений до матеріалів справи, встановлено такі захворювання: пиловий бронхіт І ст.; емфізема легень І-ІІ ст.; ДН І-ІІ ст.; нейросенсорна приглухуватість справа І ст. (з легким зниженням слуху), зліва ІІ ст. (з помірним зниженням слуху). 12 грудня 2006 року на ВАТ «ЦГЗК» проведено розслідування причин виникнення у ОСОБА_2 професійного захворювання – дв. плечолопатковий періартроз ПФ ІІ ст., деф.артроз ліктьових колінних ПФ ІІ ст .суглобів, стійкий больовий синдром, та складено акт за формою П-4. Згідно з пунктом 19 цього Акту особами, які порушили законодавство про охорону праці, гігієнічні регламенти і нормативи, зазначено керівництво шахти ім. Орджонікідзе ВАТ «Кривбасзалізрудком», шахти ім. Орджонікідзе, дробильної фабрики, ЦТЕЗ ВАТ «ЦГЗК»; встановлено порушення під час роботи ОСОБА_2 вимог статті 153 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України), статті 13 Закону України «Про охорону праці». Висновком експерта Комунального закладу «Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи» Дніпропетровської обласної ради» від 16 травня 2016 року за фактом смерті ОСОБА_2 встановлено, що смерть останнього настала від хронічного обструктивного захворювання легень, яке протікало з явищами легеневого серця, пилового пневмофіброзу, хронічного обструктивного бронхіту та ускладнилося хронічною легенево-серцевою недостатністю, що і стало безпосередньою причиною смерті. Висновком Дніпропетровського обласного центру медико-соціальної експертизи від 16 вересня 2016 року встановлено причинний зв'язок смерті ОСОБА_2 з набутим за життя професійним захворюванням. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що відповідач є належною особою, що несе відповідальність з відшкодування моральної шкоди, передбаченої частиною другою статті 1168 ЦК України, оскільки ОСОБА_2 набув професійні захворювання, з якими пов’язана його смерть, під час роботи, зокрема, у ПАТ «Кривбасзалізрудком»; при цьому суд установив, що відповідач не підтвердив належними та допустимими доказами те, що ВАТ «ЦГЗК» є правонаступником шахти ім. Орджонікідзе ВАТ «Кривбасзалізрудком». Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2016 року міститься висновок про наявність правових підстав для стягнення з ПАТ «ЦГЗК» коштів на відшкодування моральної шкоди, передбаченої частиною другою статті 1168 ЦК України, оскільки професійне захворювання виникло у батька позивача під час роботи на шахті ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда», правонаступником якої є саме ПАТ «ЦГЗК». Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 23, 1167, 1168 ЦК України, Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 466 ЦК УРСР (тут і далі – в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка завдала, за наявності її вини. За частиною другою статті 1168 ЦК України моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. У частині першій статті 37 ЦК УРСР було передбачено, що юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання). За статтею 466 ЦК УРСР в разі реорганізації юридичної особи виплата щомісячних платежів (стаття 465 цього Кодексу), належних з неї у зв'язку з заподіянням каліцтва або іншого ушкодження здоров'я чи заподіянням смерті, покладається на правонаступників юридичної особи. При ліквідації юридичної особи без правонаступника належні потерпілому або особам, зазначеним у частині другій статті 456 цього Кодексу, платежі повинні бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органам для виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ліквідованою юридичною особою, зв'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина, пред'являються до вищої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи. Вимога про збільшення або зменшення розміру одержуваного потерпілим відшкодування шкоди на підставах, передбачених у статтях 463 і 464 цього Кодексу, пред'являється до правонаступника або відповідно до організацій, зазначених у частині третій цієї статті, або відповідно правонаступника юридичної особи чи організації, зазначених в частині третій цієї статті, які провадять відшкодування за заподіяну шкоду. Відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про підприємства в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємство може бути створено в результаті виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Створення підприємств шляхом виділення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами. Згідно із частинами першою та шостою статті 34 цього Закону (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду. При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за розподільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права й обов’язки реорганізованого підприємства. У пунктах 2.1 та 4.1 Положення про порядок поділу підприємств і об’єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Міністерства статистики України, Антимонопольного комітету України від 20 квітня 1994 року № 43/79/5 (далі – Положення; втратило чинність 25 серпня 2015 року) було закріплено, що відокремлення – це виділення зі складу підприємства (об’єднання) структурного підрозділу (одиниці) і створення на його базі самостійного підприємства або вихід підприємства зі складу об’єднань, зазначених у підпункті «б» пункту 3.1 цього Положення. Об’єктами відокремлення є структурні підрозділи та структурні одиниці відповідно до пункту 2.1 цього Положення, а також підприємства, що входять до складу об’єднань. Тобто розподільний баланс є документом, у якому, зокрема, визначено обсяг майнових прав та обов’язків, які перейшли до створеної шляхом виділу (виділення, відокремлення) юридичної особи. У пункті 32 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування. Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», дійшли висновку про те, що відповідач є правонаступником ДВО «Кривбасруда», та про відсутність належних та допустимих доказів того, що ПАТ «ЦГЗК» є правонаступником прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда». Разом з тим у справі, за результатами розгляду якої суд касаційної інстанції ухвалив судове рішення, надане заявником для порівняння, міститься протилежний висновок про те, що правонаступником усіх прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда» є саме ПАТ «ЦГЗК». При цьому, визнаючи ПАТ «ЦГЗК» відповідальною особою за відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, суди виходили з того, що з 2001 року на підставі договору купівлі-продажу шахта ім. Орджонікідзе належить саме ПАТ «ЦГЗК», яке, крім зазначеного, згідно з постановами відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі виплачувало страхові виплати у зв’язку з професійним захворюванням та смертю потерпілого. Зазначені вище обставини суди залишили поза увагою, тому висновок судів щодо наявності правових підстав для відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь позивача не можна визнати обґрунтованим, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Криворізький залізорудний комбінат» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2017 року та рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1377цс17 За статтею 466 ЦК УРСР в разі реорганізації юридичної особи виплата щомісячних платежів (стаття 465 цього Кодексу), належних з неї у зв'язку з заподіянням каліцтва або іншого ушкодження здоров'я чи заподіянням смерті, покладається на правонаступників юридичної особи. При ліквідації юридичної особи без правонаступника належні потерпілому або особам, зазначеним у частині другій статті 456 цього Кодексу, платежі повинні бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органам для виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ліквідованою юридичною особою, зв'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина, пред'являються до вищої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи. Вимога про збільшення або зменшення розміру одержуваного потерпілим відшкодування шкоди на підставах, передбачених у статтях 463 і 464 цього Кодексу, пред'являється до правонаступника або відповідно до організацій, зазначених у частині третій цієї статті, або відповідно правонаступника юридичної особи чи організації, зазначених в частині третій цієї статті, які провадять відшкодування за заподіяну шкоду. У пункті 32 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником. Якщо права й обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування. Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування. У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ «Кривбасзалізрудком», дійшли висновку про те, що відповідач є правонаступником ДВО «Кривбасруда», та про відсутність належних та допустимих доказів того, що ПАТ «ЦГЗК» є правонаступником прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда». Разом з тим у справі, за результатами розгляду якої суд касаційної інстанції ухвалив судове рішення, надане заявником для порівняння, міститься протилежний висновок про те, що правонаступником усіх прав та обов’язків шахти ім. Орджонікідзе ДВО «Кривбасруда» є саме ПАТ «ЦГЗК». При цьому, визнаючи ПАТ «ЦГЗК» відповідальною особою за відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника внаслідок професійного захворювання, суди виходили з того, що з 2001 року на підставі договору купівлі-продажу шахта ім. Орджонікідзе належить саме ПАТ «ЦГЗК», яке, крім зазначеного, згідно з постановами відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі виплачувало страхові виплати у зв’язку з професійним захворюванням та смертю потерпілого. Зазначені вище обставини суди залишили поза увагою, тому висновок судів щодо наявності правових підстав для відшкодування ПАТ «Кривбасзалізрудком» моральної шкоди на користь позивача не можна визнати обґрунтованим. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 6 грудня 2017 року № 6-1377цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/495827AC0C0049BFC22581FA0037C953
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «Віннер Імпортс Україна, Лтд», треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Віннер ПЦКА», Акціонерне товариство почесного доктора інженерних наук Фердинанда Порше, Приватне акціонерне товариство «Київстар» про захист прав споживача та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 8 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 9 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «Віннер Імпортс Україна Лтд» (далі – ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд») про захист прав споживача та відшкодування моральної шкоди. ОСОБА_1 зазначав, що він є споживачем послуг ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд» та обслуговує належні йому транспортні засоби у сервісному центрі відповідача. У грудні 2014 року йому зателефонували з компанії відповідача та запропонували надати коментарі щодо роботи сервісного центру. При цьому йому було повідомлено про те, що розмова буде записана з метою покращення обслуговування клієнтів у подальшому. Проте через деякий час після розмови з ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд» у мережі Інтернет з’явилося відео з назвою «Уроки хамства от быдла по фамилии ОСОБА_1», на якому в якості аудіофону використана його розмова з представником ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд» та в якості картинки відображено належний позивачу автомобіль, хоча згоди на поширення зазначеної інформації ОСОБА_1 не давав. Посилаючись на порушення відповідачем норм Законів України «Про захист прав споживачів» та «Про захист персональних даних», а також на спричинення йому протиправними діями ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд» моральної шкоди, просив суд стягнути з останнього на його користь 12 млн. 627 тис. 400 грн. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 8 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 9 березня 2016 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення свого позову з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 31 Конституції України, статті 1167 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Закону України «Про захист персональних даних». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 року, 17 червня 2015 року та 20 липня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПрАТ «Київстар» ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 16 вересня 2013 року між ТОВ «Голден Телеком» (правонаступник – ПрАТ «Київстар») (оператор) та ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд» (абонент) укладено договір НОМЕР_1 про надання телекомунікаційних послуг. 24 листопада 2014 року представником ПрАТ «Київстар», в інтересах ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд», здійснювалося телефонне опитування клієнта ОСОБА_1, з метою визначення чи задоволений клієнт сервісом, що надають уповноважені дилери, на підставі договору від 16 вересня 2013 року. Телефонна розмова з клієнтом ОСОБА_1 збереглася у ПрАТ «Київстар» та на сервері ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд». З висновку експертного дослідження комп’ютерної техніки та програмних продуктів НОМЕР_2 від 26 травня 2015 року Київського науково-дослідного інституту судових експертиз вбачається, що в мережі Інтернет наявний відео-файл із записом розмови ОСОБА_1, як клієнта ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд», щодо якості наданих послуг. Наказом ТОВ «Віннер Імпортс Україна Лтд» НОМЕР_3 від 2 січня 2014 року затверджено Порядок обробки персональних даних у базі персональних даних товариства «клієнти», до якої входять відомості про фізичних осіб, що придбають товарно-матеріальні цінності та споживають послуги у товариства та офіційних дилерів. Пунктом 5.2 вищевказаного Порядку передбачено, що компанія, як володілець, її офіційні дилери та розпорядники персональних даних вживають заходів щодо забезпечення захисту персональних даних на всіх етапах їх обробки, у тому числі за допомогою організаційних та технічних заходів. З метою дотримання вимог Закону України «Про захист персональних даних» щодо нерозголошення у будь-який спосіб персональних даних про будь-якого клієнта у базі персональних даних компанії, працівники компанії, інші особи, уповноважені компанією або іншими суб’єктами відносин, яким довірено такі дані з метою виконання ними службових чи професійних або трудових обов’язків, надають компанії відповідне письмове зобов’язання з цього приводу, підписане особисто кожним таким працівником. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідачем не дотримано вимог чинного законодавства щодо таємниці телефонних розмов та розповсюдження персональних даних, в результаті чого розмова з клієнтом ОСОБА_1 та представником ПрАТ «Київстар», від імені ТОВ «Віннер Імпорте Україна Лтд», щодо якості обслуговування опинилась в мережі Інтернет, однак ОСОБА_1 не довів заподіяння йому моральної шкоди, оскільки сам по собі факт розповсюдження персональних даних не може бути підтвердженням завдання моральної шкоди, а Законом України «Про захист персональних даних» не передбачено відшкодування моральної шкоди. Разом із тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2012 року та 20 липня 2016 року, суд касаційної інстанції за результатами розгляду справ за позовом про відшкодування моральної шкоди, дійшов висновків про те, що у деліктних зобов’язаннях саме на відповідача покладено обов’язок спростування презумпції вини шляхом доведення відсутності його вини у завданні шкоди позивачу (якщо зазначена презумпція в суді не спростована це є підставою для висновку про наявність вини відповідача – заподіювача шкоди). Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Відповідно до положень статей 31, 32 Конституції України, статей 270, 306 ЦК України кожному гарантується право на недоторканість особистого життя, право на таємницю телефонних розмов; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував на порушення відповідачем таємниці телефонних розмов та спричинення йому такими протиправними діями моральної шкоди у вигляді душевних страждань. При цьому позивач посилався на положення статті 23 ЦК України. Оцінюючи завдану моральну шкоду, позивач виходив з кількості прослуховувань його телефонної розмови, що була розміщена у вільному доступі в мережі Інтернет. Зазначаючи, що факт розповсюдження персональних даних не може бути підтвердженням завдання моральної шкоди, суди не звернули уваги на те, що позивач пов’язував моральну шкоду із спричиненими йому неправомірними діями відповідача душевними стражданнями. При цьому, встановивши неправомірність дій щодо поширення телефонної розмови та фактично порушення особистого немайнового права позивача, суди не звернули уваги на приписи статті 276 ЦК України щодо обов’язку особи, діями якої порушене особисте немайнове право фізичної особи, вчинити необхідні дії для його поновлення. Між тим, будь-яких доказів на підтвердження поновлення права позивача щодо таємниці телефонної розмови, зокрема, вжиття заходів з видалення її запису з вільного доступу в мережі Інтернет, матеріали справи не містять. Відповідно до частини другої статті 276 ЦК України, якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України). Відмовляючи у задоволенні заявлених вимог з підстав недоведеності спричинення шкоди, суди фактично поклали на позивача обов’язок довести наявність у нього душевних страждань з приводу порушення його права на таємницю телефонного спілкування, що є неприпустимим з огляду на правову природу такого права, гарантії від порушень якого закріплені Конституцією України. У даному випадку суди мали б виходити з презумпції спричинення позивачу моральної шкоди відповідачем та обов’язку саме відповідача спростувати таку презумпцію. Отже, неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині вимог про відшкодування моральної шкоди. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 9 березня 2016 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 5 грудня 2015 року в частині вимог про відшкодування моральної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17 Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зазначаючи, що факт розповсюдження персональних даних не може бути підтвердженням завдання моральної шкоди, суди не звернули уваги на те, що позивач пов’язував моральну шкоду із спричиненими йому неправомірними діями відповідача душевними стражданнями. Встановивши неправомірність дій щодо поширення телефонної розмови та фактично порушення особистого немайнового права позивача, суди не звернули уваги на приписи статті 276 ЦК України щодо обов’язку особи, діями якої порушене особисте немайнове право фізичної особи, вчинити необхідні дії для його поновлення. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України). Відмовляючи у задоволенні заявлених вимог з підстав недоведеності спричинення шкоди, суди фактично поклали на позивача обов’язок довести наявність у нього душевних страждань з приводу порушення його права на таємницю телефонного спілкування, що є неприпустимим з огляду на правову природу такого права, гарантії від порушень якого закріплені Конституцією України. Суди мали б виходити з презумпції спричинення позивачу моральної шкоди відповідачем та обов’язку саме відповідача спростувати таку презумпцію. Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-1435цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D4571B1D999A02C1C22581E1002DC9EC
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») про відшкодування майнової та моральної шкоди. ОСОБА_1 зазначав, що у період з 23 березня 2005 року по 13 червня 2007 року він вніс до Новотроїцького відділення ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 7 тис. 550 грн з метою покладення їх на депозитний рахунок. Грошові кошти було прийнято працівником банку ОСОБА_2 в рахунок оформленого депозитного договору НОМЕР_1, про що свідчить відповідна відмітка у договорі. У подальшому з’ясувалося, що працівник банку ОСОБА_2 отриманні від позивача кошти на банківський рахунок не внесла, а присвоїла їх шляхом підробки депозитного договору з внесенням до нього завідомо неправдивих відомостей, за що вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року вона була засуджена за скоєння злочину, передбаченого частиною п’ятою статті 191 Кримінального кодексу України. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 2 жовтня 2014 року стягнуто на його користь із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» майнову шкоду в сумі 6 тис. 500 грн на підставі статті 1172 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Вказане рішення виконано банком 20 лютого 2015 року. Посилаючись на те, що грошові кошти за час, який минув з моменту викрадення працівниками банку до моменту їх повернення, значно знецінились унаслідок інфляції, позивач просив стягнути з відповідача на його користь компенсацію в розмірі 7 тис. 189 грн. Крім того позивач вважав, що винними діями працівників банку йому заподіяно моральної шкоди, яка виявилася у душевних стражданнях у зв’язку із втратою майна. На відшкодування моральної шкоди просив стягнути 15 тис. грн. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 12 травня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 7 тис. 189 грн на відшкодування майнової шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 17 червня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, апеляційну скаргу ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено частково, рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 12 травня 2015 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 майнової шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення суду апеляційної інстанції скасовано, справу передано на новий апеляційний розгляд. Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 10 грудня 2015 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відхилено, рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 12 травня 2015 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року відмовлено ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у відкритті касаційного провадження у справі на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року та 2 квітня 2014 року, постанови Верховного Суду України від 29 січня 2014 року та 13 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року встановлено, що у період з 23 березня 2005 року по 13 червня 2007 року працівник ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» ОСОБА_2 прийняла від ОСОБА_1 7 тис. 550 грн, про що зробила відмітки в договорі від 23 березня 2005 року НОМЕР_1 для зарахування на рахунок останнього, проте грошові кошти на рахунок не внесла, рахунок фактично не відкрила, а умисно розтратила кошти, передавши їх ОСОБА_3. З метою приховування вчиненого розкрадання грошових коштів підробила вищевказаний договір, шляхом внесення в нього завідомо неправдивих відомостей, спричинивши у такий спосіб ОСОБА_1 майнової шкоди. Рішенням Новотроїцького районного суду Херсонської області від 2 жовтня 2014 року із ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_1 стягнуто 6 тис. 500 грн на підставі частини першої статті 1172 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). 14 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до банку із заявою про добровільне виконання рішення суду та згідно з платіжним дорученням від 17 лютого 2015 року НОМЕР_2 банк перерахував позивачу 6 тис. 500 грн. З листа Банку від 6 серпня 2007 року щодо розгляду заяви позивача про переоформлення договору НОМЕР_1 вбачається, що на рахунку позивача обліковуються кошти в сумі 1 тис. грн, на які відповідно до умов договору нараховані 216 грн 18 коп. відсотків. Кошти в сумі 6 тис. 500 грн на рахунок не надходили, що підтверджується вироком Чаплинського районного суду Херсонської області від 12 березня 2012 року. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що банк має в повному обсязі відшкодувати шкоду, яка полягає в інфляційних втратах понесених позивачем від знецінення його грошових коштів за весь період, коли з вини працівників відповідача він був позбавлений можливості ними користуватися. Разом з тим у справах, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 вересня 2013 року та 2 квітня 2014 року в яких надані заявником для порівняння, суди встановили, що підставою для звернення до суду з позовом про стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, слугувало невиконання рішення суду, яке набуло чинності, про відшкодування шкоди у зв’язку з дорожньо-транспортною пригодою та стягнення моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я при виконанні трудових обов’язків (відповідно). В ухвалах міститься висновок про те, що оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, то до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов’язання (стаття 625 ЦК України). У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 29 січня 2014 року міститься висновок про те, що покладення на особу передбаченої статтею 1172 ЦК України відповідальності, яка застосовується в деліктних правовідносинах, виключає одночасне застосування норм права, які передбачають відповідальність за порушення договірних правовідносин. У наданій заявником постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року міститься висновок про те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу входить до складу грошового зобов’язання та виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів. При наявності у справі судового рішення, яким вже було встановлено розмір завданої шкоди та відповідно стягнуто її, такий розмір шкоди відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи і суд не вправі змінювати його, в тому числі шляхом застосування положень статті 625 ЦК України. Отже, порівняння наведених судових рішень, на які у своїй заяві посилається ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» із судовим рішенням у справі, яка переглядається, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції при розгляді справ з тотожними предметами спору, підставами позову та з аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. За таких обставин вважати заяву ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» обґрунтованою немає підстав. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Херсонської області від 10 грудня 2015 року та рішення Новотроїцького районного суду Херсонської області від 12 травня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Постанова від 8 листопада 2017 року № 6-353цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1FC952899ADDAF45C22581D700389E60
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 листопада 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до прокуратури Полтавської області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що відносно нього незаконно була порушена кримінальна справа, внаслідок чого він незаконно тримався під вартою в СІЗО, перебуваючи при цьому як онкохворий у тяжкому стані. 21 липня 2011 року кримінальне провадження було закрито. Унаслідок незаконних дій працівників прокуратури, які полягають у неналежному виконанні ними своїх функцій з нагляду за дотриманням порядку тримання під вартою, він тривалий час перебував у СІЗО, став інвалідом ІІ групи, що спричинило йому фізичний та душевний біль. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 14 березня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 150 тис. грн на відшкодування моральної шкоди шляхом списання цих сум з єдиного казначейського рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня 2016 року рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 відмовлено. 14 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1174 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2015 року та постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовано зазначену норму матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши викладені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди установили, що 13 вересня 2010 року старшим слідчим слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області (далі - СУ ГУМВС України в Полтавській області) було порушено відносно ОСОБА_1 та інших осіб кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Слідчим було заочно прийнято рішення про притягнення позивача як обвинуваченого та оголошено його розшук. Відповідно до постанови Октябрського районного суду м. Полтави від 16 вересня 2010 року дозволено доставку ОСОБА_1 для обрання запобіжного заходу. 17 вересня 2010 року позивач був затриманий та поміщений до ізолятора тимчасового тримання. 26 листопада 2010 року відносно позивача обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який у подальшому продовжувався. 21 липня 2011 року постановою слідчого СУ УМВС України в Полтавській області кримінальна справа відносно ОСОБА_1 була закрита у зв'язку з недоведеністю його участі у скоєнні злочину, зазначеного в постанові про притягнення його як обвинуваченого, а добути інші докази щодо причетності ОСОБА_1 до скоєння цих злочинів при розслідуванні кримінальної справи не виявилось можливим. Цією ж постановою скасовано запобіжний захід, знято арешт з майна позивача. Із 17 вересня 2010 року по 21 липня 2011 року ОСОБА_1 перебував під слідством, 71 день знаходився під вартою в СІЗО у зв'язку з обранням відносно нього такого запобіжного заходу. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з доведеності факту незаконного притягнення позивача до кримінальної відповідальності та заподіяння йому внаслідок бездіяльності представників прокуратури Полтавської області значних моральних страждань, які суд оцінив у розмірі 150 тис. грн. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з недоведеності позивачем того, що дії та бездіяльність саме прокуратури щодо неналежного здійснення нагляду за умовами тримання позивача під вартою в СІЗО призвели до того, що йому не було надано необхідної медичної допомоги, що спричинило глибокі та тривалі моральні, психологічні та фізичні страждання, тривале погіршення умов життя. Натомість у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх судових інстанцій, які установили, що неправомірними діями та бездіяльністю прокуратури, які полягали в тривалому розгляді звернень позивача щодо порушення його прав посадовими особами Харківського національного університету внутрішніх справ, йому було завдано моральної шкоди, яка повинна бути відшкодована згідно з вимогами статей 1167, 1174 ЦК України в розмірі відповідно до положень статті 23 цього Кодексу. Отже, надана заявником для порівняння ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не може бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки висновки, зазначені у цьому судовому рішенні та в ухвалі, про перегляд якої подано заяву, ґрунтуються на різних фактичних обставинах, встановлених судами. У постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року міститься правовий висновок про те, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті – така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу). При цьому у зазначеній справі підставою для відшкодування шкоди була встановлена ухвалою суду протиправна бездіяльність начальника слідчого відділу в частині невиконання своїх службових обов'язків. З огляду на зазначене, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 1 листопада 2017 року № 6-2754цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8321880456ED66E0C22581D3004D58BD
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С. та Жайворонок Т.Є., за участю представників: товариства з обмеженою відповідальністю «Проект-А» – Андрійця Г.О. та Захарової О.О., публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» – Борецького Б.О. і Вакуленко О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Проект-А» (далі – ТОВ «Проект-А»), про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/500/15-г за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») до ТОВ «Проект-А» про стягнення 629 694 доларів США, що еквівалентно 9 923 977 грн 44 коп., і за зустрічним позовом ТОВ «Проект-А» до публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (треті особи – товариство з обмеженою відповідальністю «Лайфселл», публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», товариство з обмеженою відповідальністю «ІБМ Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «ЗМ Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Групем», товариство з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «МСД Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Нікон», товариство з обмеженою відповідальністю «ЛЕГО Україна», товариство з обмеженою відповідальністю «Сандоз Україна» та підприємство з 100 % іноземними інвестиціями «Квінтайлс Україна») про стягнення 3 586 617 грн 87 коп., в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом до ТОВ «Проект-А» про стягнення 629 694 доларів США, що еквівалентно 9 923 977 грн 44 коп. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач безпідставно одержав доходи у вигляді орендної плати, отриманої від третіх осіб-орендарів упродовж квітня-червня 2013 року, хоча з 1 квітня 2013 року власником орендованих приміщень став позивач. У квітні 2015 року позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, в якій він просив стягнути з відповідача 10 217 034 грн 42 коп. Водночас, у червні 2015 року ТОВ «Проект-А» направило до суду зустрічну позовну заяву про стягнення 3 586 617 грн 87 коп. витрат, які товариство здійснило на утримання будівлі адміністративно-побутового комплексу по вул. Амосова, 12, у м. Києві. Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено. У задоволенні зустрічного позову відмовлено. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року вищевказане рішення суду у частині відмови в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» скасовано та прийнято нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з відповідача на користь позивача 10 217 034 грн 42 коп. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року залишено без змін. В основу постанови суду касаційної інстанції покладено висновки про те, що всі договори оренди нерухомого майна (предмета іпотеки), що були укладені між ТОВ «Проект-А» та третіми особами без відповідної згоди іпотекодержателя (ПАТ «Укрсоцбанк»), є недійсними в силу прямих вказівок закону (частина третя статті 12 Закону України «Про іпотеку»), а, відтак, такі правочини є нікчемними в розумінні частини другої статті 215 ЦК України та не породжують жодних юридичних наслідків. Отже, орендні правовідносини відповідача з його контрагентами виникли неправомірно, а тому всі кошти, отримані Товариством на підставі нікчемних правочинів, є безпідставно отриманими доходами, які підлягають відшкодуванню Банку як легітимному власнику. Вищий господарський суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову, оскільки Товариством не доведено належними засобами доказування понесення ним саме необхідних витрат, без проведення яких належне Банку нерухоме майно не могло бути збережено або могло значно погіршитися. До Верховного Суду України звернулося ТОВ «Проект-А» із заявою про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/500/15-г із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статей 1212, 1214 ЦК України. В обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявником надано копію постанови Вищого господарського суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 910/15665/15. Ухвалою Верховного Суду України від 14 липня 2017 року справу № 910/500/15-г допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою ТОВ «Проект-А» про перегляд Верховним Судом України судових рішень у цій справі. У заяві ТОВ «Проект-А» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року у справі № 910/500/15-г та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року і залишити в силі рішення Господарського суду м. Києва від 11 листопада 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами, 13 червня 2007 року між ПАТ «Укрсоцбанк» (позикодавець) та акціонерним товариством закритого типу «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» (далі – ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн», позичальник) укладено договір про надання невідновлюваної кредитної лінії № 18/062-КН. Для забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Укрсоцбанк» та ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» укладено іпотечні договори: від 13 червня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрований в реєстрі за № 1423, за умовами якого в іпотеку банку передано адміністративно-побутову будівлю загальною площею 860, 7 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12 (літера А); від 24 січня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрований в реєстрі за № 17, за умовами якого в іпотеку банку передано право оренди земельної ділянки площею 1, 8374 га, кадастровий номер 8000000000:72:214:0008, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Миколи Грінченка, 4 (нині – вул. Амосова, 12) у Солом’янському районі м. Києва з цільовим призначенням: для експлуатації та обслуговування комплексу нежитлових будівель виробничої бази з подальшою реконструкцією, та адміністративно-побутовий комплекс, що стане власністю іпотекодавця в майбутньому. Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2009 року у справі № 2/349 позовні вимоги ТОВ «Проект-А» задоволено повністю: визнано право власності на адміністративно-побутовий комплекс (літера С) загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12, та зобов’язано припинити дії, що порушують законні права власника адміністративно-побутового комплексу. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2011 року у справі № 2/349, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 30 травня 2012 року, рішення Господарського суду м. Києва від 24 грудня 2009 року скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. Разом з тим, 24 лютого 2010 року ТОВ «Проект-А» отримано свідоцтво про право власності на адміністративно-побутовий комплекс (літера С) загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12. У зв’язку з порушенням позичальником зобов’язань за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 13 червня 2007 року № 18/062-КН, у червні 2012 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до господарського суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на майно відповідно до іпотечних договорів від 13 червня 2007 року № 1423 та від 24 січня 2008 року № 17. Рішенням Господарського суду м. Києва від 10 вересня 2012 року у справі № 5011-66/7999-2012, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2012 року та постановою Вищого господарського суду України від 26 лютого 2013 року, позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» і ТОВ «Проект-А», третя особа – ПАТ «Фінексбанк», задоволено, а саме: у рахунок часткового погашення заборгованості ПрАТ «Спільне підприємство Ен Ес Ай Констракшн» перед ПАТ «Укрсоцбанк» у розмірі 458 796 000 грн 00 коп. за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 13 червня 2007 року № 18/062-КН звернуто стягнення на предмети іпотеки згідно іпотечного договору від 24 січня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрованого в реєстрі за № 17, та іпотечного договору від 13 червня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1, зареєстрованого в реєстрі за № 1423 – адміністративно-побутову будівлю загальною площею 860,7 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера А); нежитловий будинок загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера С); нежитловий будинок загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12; нежитловий будинок загальною площею 3 388, 4 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12, шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за ПАТ «Укрсоцбанк» та шляхом визнання за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на адміністративно-побутову будівлю загальною площею 860, 7 кв.м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера А); нежитловий будинок загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12 (літера С); нежитловий будинок загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12; нежитловий будинок загальною площею 3 388, 4 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 травня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 16 червня 2016 року, відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Проект-А» про перегляд за нововиявленими обставинами рішення господарського суду м. Києва від 10 червня 2012 року у справі № 5011-66/7999-2012, вказане рішення залишено без змін. Окрім того, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 7 червня 2013 року у справі № 826/6017/13-а, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2013 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 березня 2015 року, відмовлено у задоволенні позову ТОВ «Проект-А» про скасування рішення Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на будівлю адміністративно-побутового комплексу (літера С), загальною площею 18 405 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ , вул. Амосова, 12, за третьою особою – ПАТ «Укрсоцбанк», зобов’язання Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві внести до Державного реєстру прав відповідний запис про реєстрацію права власності на будівлю адміністративно-побутового комплексу (літера С), загальною площею 18 405 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12, за ТОВ «Проект-А» на підставі заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень (реєстраційний номер: 16730, дата і час реєстрації заяви: 11 січня 2013 року 14:39:51) та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер: 47738 від 16 січня 2013 року 14:12:31). Судами також встановлено, що ПАТ «Укрсоцбанк» набуло право власності на нежитловий будинок загальною площею 18 405 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12 (літера С); нежитловий будинок загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12, на підставі чинного рішення господарського суду м. Києва від 10 вересня 2012 року у справі № 5011-66/7999-2012, а саме 1 квітня 2013 року право власності на нерухоме майно було зареєстроване за позивачем в Державному реєстрі прав на нерухоме майно за реєстровими № 996480000 та № 35126480000. Як вбачається з матеріалів справи, до моменту набуття Банком права власності на спірне нерухоме майно, право власності на таке майно було зареєстроване за ТОВ «Проект-А», яке здавало третім особам в оренду нежитлові приміщення, розміщені у вказаних будівлях, та отримувало грошові кошти в якості орендних платежів. Предметом позову є вимоги Банку про стягнення 10 217 034 грн 42 коп. безпідставно одержаних ТОВ «Проект-А» доходів у вигляді орендної плати, отриманої відповідачем упродовж квітня-червня 2013 року від третіх осіб – орендарів нежитлових приміщень, законним власником яких з 1 квітня 2013 року став позивач. ПАТ «Укрсоцбанк» на обгрунтування підстав позову посилалося на статтю 41 Конституції України, статті 316, 1212, 1214 ЦК України та частину першу статті 4, частину третю статті 3, частину дванадцяту статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно», на підставі яких у відповідача виник обов’язок сплатити позивачу всі доходи, які він одержав або міг одержати від здавання в оренду приміщень нежитлового будинку загальною площею 18 405 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Амосова Миколи, 12 (літера С) та приміщень нежитлового будинку загальною площею 20 372, 9 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Амосова, 12, з моменту реєстрації за ПАТ «Укрсоцбанк» права власності на вказане нерухоме майно. Розраховуючи суму позову, позивач виходив з розміру орендованого орендарями приміщення, розміру орендної плати за квітень, травень і червень 2013 року, так як в цей період орендні правовідносини щодо даного майна у відповідача існували з третіми особами по справі ¬– товариством з обмеженою відповідальністю «Лайфселл», публічним акціонерним товариством «Платинум Банк», товариством з обмеженою відповідальністю «ІБМ Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «ЗМ Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «Групем», товариством з обмеженою відповідальністю «Ферреро Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «МСД Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «Нікон», товариством з обмеженою відповідальністю «ЛЕГО Україна», товариством з обмеженою відповідальністю «Сандоз Україна» та підприємством з 100 % іноземними інвестиціями «Квінтайлс Україна». Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову та приймаючи нове рішення про задоволення позову повністю, апеляційний господарський суд виходив з того, що в силу частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку», усі договори оренди нерухомого майна, укладені відповідачем з третіми особами без відповідної згоди на те іпотекодержателя – ПАТ «Укрсоцбанк», є нікчемними, як наслідок, отримані Товариством в період з квітня по червень 2013 року суми орендної плати є доходами, одержаними відповідачем без достатньої правової підстави, та підлягають відшкодуванню Банку як законному власнику. При цьому, суд зазначив, що не мають істотного правового значення для справи обставини запізнілого повідомлення третіх осіб про набуття Банком права власності на орендовані ними приміщення, а також невжиття позивачем своєчасних дій щодо переоформлення прав орендодавця за договорами оренди, оскільки підставою позову є стягнення з відповідача доходів, отриманих в період безпідставного володіння майном в порядку статей 1212, 1214 ЦК України, а положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Вищий господарський суд України, переглядаючи справу в касаційному порядку, погодився з висновком суду апеляційної інстанції. Водночас, у долученій заявником копії постанови Вищого господарського суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 910/15665/15 зроблено висновок про обгрунтованість рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову банку з тих підстав, що всупереч частині четвертій статті 319 ЦК України банк, набувши право власності на приміщення, у період з квітня до червня 2013 року не вжив усіх належних заходів щодо фактичного вступу у право власності цим майном, зокрема, щодо його утримання і розпорядження, не вчинив жодних дій, спрямованих на оформлення переходу від ТОВ «Проект-А» до ПАТ «Укрсоцбанк» правомочностей орендодавця за договорами оренди та, відповідно, права на отримання орендних платежів, тоді як ТОВ «Проект-А» протягом цього часу продовжував реалізовувати правомочності орендодавця за договорами зі своїми контрагентами, ніс тягар витрат з утримання спірного майна та виконання інших обов’язків орендодавця вказаного майна. Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить з такого. У частині четвертій статті 13 Конституції України визначено, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання. Статтею 41 Основного Закону унормовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно з частиною першою статті 316 та частиною першою статті 317 правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Частиною третьою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають із моменту такої реєстрації. Відповідно до частини дванадцятої статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» датою і часом державної реєстрації прав та їх обтяжень вважається дата і час реєстрації відповідної заяви. Частиною першою статті 770 ЦК України визначено, що у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця. Частиною першою статті 1212 і пунктом 1 частини першої статті 1214 ЦК України встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов’язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. Із цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов’язання. Характерною особливістю кондикційних зобов’язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов’язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов’язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов’язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним. Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред’явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, у тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов’язаний договірними правовідносинами щодо речі. Таким чином, можна дійти висновку, що кондикція – це позадоговірний зобов’язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб’єктним складом підпадає під визначення зобов’язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. Відтак, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно, що мало місце і в даних правовідносинах. Зокрема, оскільки з 1 квітня 2013 року законним власником орендованих приміщень став позивач, а відповідач продовжував приймати від третіх осіб орендні платежі від здавання чужого майна в оренду, достеменно знаючи про реєстрацію права власності на орендоване майно за ПАТ «Укрсоцбанк», то суд апеляційної інстанції, з яким погодився Вищий господарський суд України, дійшов обгрунтованого висновку про задовлення позову. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України погоджується з висновками судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо того, що доводи ТОВ «Проект-А» стосовно несвоєчасного повідомлення орендарів про набуття права власності банком на орендовані ними приміщення в даному випадку не мають правового значення, оскільки підставою позову в цій справі є стягнення з відповідача доходів, отриманих в період безпідставного володіння майном в порядку статей 1212, 1214 ЦК України, а положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Щодо рішення судів про відмову у задоволенні зустрічного позову, то слід констатувати, що заявником не наведено жодної підстави, визначеної статтею 11116 ГПК України, для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів саме що стосується розгляду зустрічного позову. Подана ТОВ «Проект-А» заява до Верховного Суду України взагалі не містить жодних заперечень чи обґрунтувань на спростування висновків про відмову у задоволенні зустрічного позову, тобто судові рішення в цій частині відповідачем не оскаржуються. Відповідно до частини першої статті 11126 ГПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, що стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосовані правильно. У зв’язку з викладеним Судова палата у господарських справах Верховного Суду України відмовляє у задоволенні заяви ТОВ «Проект-А», оскільки норми права у рішеннях, про перегляд яких подана заява, застосовані правильно. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 11114, 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ТОВ «Проект-А» про перегляд судових рішень у справі № 910/500/15-г відмовити. Поновити виконання постанови Вищого господарського суду України від 3 липня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 22 березня 2017 року у справі № 910/500/15-г. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 25 жовтня 2017 року № 3-905гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/786D1E9BD6333A3EC22581D1005E458E
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про захист прав споживача, стягнення коштів за договором банківського вкладу за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року, в с т а н о в и л а : У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просив стягнути з публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на свою користь 9 335 грн. 96 коп. за договором строкового банківського вкладу, строк якого закінчився до введення тимчасової адміністрації в ПАТ «КБ «Надра». На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що 18 липня 2014 року між ним та ПАТ «КБ «Надра» було укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) НОМЕР_1, оформлений у межах ПУ «Перший», відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав, а банк прийняв на вкладний рахунок 2 000 доларів США строком на 3 місяці, зі ставкою 12,5 % річних. Після закінчення строку дії договору він звернувся до банку з вимогою про виплату вкладу, проте банк зобов'язання щодо повернення депозитних коштів та процентів належним чином не виконав. 20 жовтня 2014 року сума вкладу - 2 000 доларів США з процентами в розмірі 54,32 долари США була перерахована на його (позивача) поточний банківський рахунок, однак у подальшому фактично кошти виплачувались частинами з 20 жовтня 2014 року до 06 січня 2015 року; банк обґрунтовував такі виплати відсутністю належної до видачі суми готівки. За вказаний період виплачено 578 доларів США. З 06 лютого 2015 року в банку запроваджено тимчасову адміністрацію, а 24 квітня 2015 року позивачу виплачено кошти за вкладом згідно із сумою відшкодування, що гарантується Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, в розмірі 26 573 грн. 41 коп., що в еквіваленті за курсом Національного банку України (далі – НБУ) складає 1 148,87 доларів США. Позивач вважав, що має право на повернення недоплачених коштів за вкладом з невиплаченими процентами та на отримання передбачених договором процентів за використання депозитних коштів за період із дня витребування вкладу до дня запровадження тимчасової адміністрації, а також на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), за цей же період. Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 за договором НОМЕР_1 строкового банківського вкладу (депозиту) без поповнення, оформленого в межах «ПУ «Перший» від 18 липня 2014 року, 7 897 грн. 50 коп., що в еквіваленті за офіційним курсом гривні до долара США, встановленим НБУ на 06 лютого 2015 року, становить 341,44 долари США, з яких: 327,45 доларів США - сума вкладу та проценти за договором на 20 жовтня 2014 року, що становило 7 573 грн. 91 коп.; 13,99 доларів США - 3 % річних за прострочення повернення вкладу з 20 жовтня 2014 року до 06 лютого 2015 року, що становило 323 грн. 59 коп. У решті позову відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 19 січня 2016 року зазначене рішення суду в частині вимог до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб скасовано та провадження у справі в цій частині закрито. Рішенням цього ж суду від 19 січня 2016 року рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2015 року змінено, виключено з його резолютивної частини словосполучення «в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб». У решті рішення залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року скасовано рішення та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 19 січня 2016 року, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Останнім рішенням апеляційного суду Житомирської області від 01 листопада 2016 року скасовано рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Житомирської області від 01 листопада 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, просить скасувати рішення суду касаційної інстанції з ухваленням нового рішення, яким надати висновок про правильне застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, а саме пункту 1 частини п’ятої, пункту 1 частини шостої статті 36, частин першої, п’ятої статті 26, статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» - ОСОБА_2, представника Фонду гарантування вкладів фізичних осіб – ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 18 липня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Надра» був укладений договір строкового банківського вкладу (депозиту) без поповнення, оформлений в межах «ПУ «Перший», відповідно до якого позивач передав, а банк прийняв на вкладний рахунок 2 000 доларів США строком на 3 місяці, зі ставкою 12,5 % річних. 20 жовтня 2014 року сума вкладу - 2 000 доларів США з відсотками в розмірі 54,32 долари США була перерахована на поточний банківський рахунок позивача. 21 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «КБ «Надра» з письмовою заявою про виплату вкладу. У подальшому кошти виплачувались позивачу частинами з 20 жовтня 2014 року до 06 січня 2015 року. За цей період йому було виплачено всього 578 доларів США. На підставі постанови Правління НБУ від 05 лютого 2015 року № 83 «Про віднесення ПАТ «КБ «Надра» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 05 лютого 2015 року № 26 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра», згідно з яким з 06 лютого 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію, на здійснення якої призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. З метою збереження активів неплатоспроможного банку ПАТ «КБ «Надра», запобігання втраті майна та збитків банку і Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, керуючись частиною четвертою статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 23 квітня 2015 року № 85 щодо продовження строків здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» та продовження повноважень уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» Стрюкової І.О. до 05 червня 2015 року включно. Відповідно до постанови Правління НБУ від 04 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 113 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації банку та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Стрюкову І.О. строком на 1 рік з 05 червня 2015 року до 04 червня 2016 року включно. 24 квітня 2015 року через відділення банку - агента ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_1 отримав кошти в розмірі 26 573 грн. 41 коп., сплачені за вкладом згідно із сумою відшкодування, що гарантується Фондом гарантування вкладів фізичних осіб. Задовольняючи позов у частині сплати банком недоплаченої суми вкладу з розрахунку курсу долара США, встановленого 06 лютого 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що положенням пункту 1 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не передбачено застосування курсу іноземної валюти на початок дня початку процедури виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації або на такий момент. За таких обставин підлягає стягненню недоплачена сума та 3 % річних, оскільки ПАТ «КБ «Надра» не виконало умов договору та не здійснило виплати належних ОСОБА_1 грошових коштів, що знаходяться на його рахунку у відповідача. Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновком якого погодився й касаційний суд, виходив з того, що суд першої інстанції не врахував положень пункту 1 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», згідно з яким вклади в іноземній валюті перераховуються в національну валюту України за офіційним курсом гривні, встановленим НБУ до іноземних валют на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації, а не за середньозваженим курсом продавців і покупців, а також не врахував доводів уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» про те, що офіційний курс гривні до іноземних валют на день початку процедури виведення банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації, тобто 06 лютого 2015 року о 09.00 год. Становив 1799,9763 грн. за 100 доларів США. З урахуванням коштів, що були сплачені позивачу у період з 20 жовтня 2014 року до 06 січня 2015 року в сумі 578 доларів США, та 24 квітня 2015 року в сумі 26 573 грн. 41 коп., апеляційний суд вважав, що відповідачі повністю виплатили позивачу кошти за депозитним вкладом та проценти, що були нараховані станом на день закінчення договору (2 000 доларів США та 54,32 долари США). Окрім того, оскільки на час ухвалення рішення у справі, тобто 03 листопада 2015 року, у банку вже було введено тимчасову адміністрацію (із 06 лютого 2015 року), то обґрунтованим є висновок про те, що стягнення коштів у будь-який інший спосіб, ніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є неможливим. Разом з тим позивач протягом 30 календарних днів з дня опублікування відомостей про відкликання банківської ліцензії, ліквідацію банку та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку не подав кредиторські вимоги уповноваженій особі Фонду на ліквідацію у ПАТ «КБ «Надра», тому згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» будь-які майнові вимоги позивача вважаються погашеними. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 грудня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з судом апеляційної інстанції щодо встановленого офіційного курсу гривні до долара США станом на 06 лютого 2015 року в розмірі 23, 1305 грн. за один долар США. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року, на яку також посилається заявник, суд касаційної інстанції керувався тим, що, вирішуючи спір та ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача вкладу з нарахованими за період дії договору процентами, суд правильно виходив з того, що зобов'язання банку з повернення вкладу належно не виконано, тому проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, по день фактичного їх повернення вкладникові. З урахуванням уведення із 06 лютого 2015 року тимчасової адміністрації банку проценти за користування вкладом та 3 % річних за несвоєчасне повернення вкладу мають бути нараховані і повернуті вкладнику за період з 20 жовтня 2014 року до 05 лютого 2015 року. Стягнення процентів за користування вкладом та пені за несвоєчасне повернення вкладу за період з 20 жовтня 2014 року по день уведення тимчасової адміністрації у банку - 05 лютого 2015 року не суперечить правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-247цс14. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року суд касаційної інстанції виходив з того, що пунктом 10 частини четвертої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлено, що Фонд не відшкодовує кошти за вкладами у банківських металах. Таким чином, гарантії Фонду гарантування вкладів фізичних осіб не поширюються на відшкодування коштів за вкладами у банківських металах. Однак цим Законом передбачено порядок повернення вкладів у банківських металах. Статтею 27 цього ж Закону встановлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, а статтею 52 Закону визначено черговість та порядок задоволення вимог до банку, оплату витрат та здійснення платежів. Згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 1. Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно із статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Положеннями частини другої статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Згідно із частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Таким чином проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, по день фактичного їх повернення вкладникові. Відповідно до змісту статей 526 та 1058 ЦК України зобов’язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості користуватися цими коштами, зобов’язання банку з повернення вкладу не вважається виконаним і до банку слід застосувати відповідальність за порушення грошового зобов’язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України. За умовами пункту 2.2 укладеного між сторонами договору банківського вкладу від 18 липня 2014 року строк дії вкладу складав 3 місяці від дати фактичного його надходження на відповідний рахунок, тобто до 18 жовтня 2014 року. Суди встановили, що 21 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «КБ «Надра» з письмовою заявою про виплату вкладу, чим засвідчив свій намір припинити дію договорів. У зв’язку із цим банк був зобов’язаний повернути позивачу депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договорів. Проте ПАТ «КБ «Надра» кошти виплачував позивачу частинами з 20 жовтня 2014 року до 06 січня 2015 року. За вказаний період позивачу було виплачено всього 578 доларів США. 24 квітня 2015 року через відділення банку - агента ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_1 отримав у межах суми відшкодування кошти в розмірі 26 573 грн. 41 коп., чим ПАТ «КБ «Надра» порушило свої грошові зобов’язання. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з банку на користь позивача процентів за банківським вкладом станом на 20 жовтня 2014 року, а також 3 % річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини п’ятої статті 1061, частини другої статті 625 ЦК України. 2. Окрім того, згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами. Згідно зі статтею 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. Суд встановив, що 18 липня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Надра» був укладений договір строкового банківського вкладу (депозиту) без поповнення, оформлений у межах «ПУ «Перший», відповідно до якого позивач передав, а банк прийняв на вкладний рахунок 2 000 доларів США строком на 3 місяці, зі ставкою 12,5 % річних. З огляду на зазначене, необґрунтованими є висновки суду апеляційної та касаційної інстанцій про відмову в позові, зокрема, з підстави статті 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». 3. Разом з тим із 06 лютого 2015 року в ПАТ «КБ «Надра» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації на підставі постанови Правління НБУ від 05 лютого 2015 року № 83. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 85 від 23 квітня 2015 року щодо продовження строків здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» продовжено повноваження уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» Стрюкової І.О. до 05 червня 2015 року включно. Відповідно до постанови Правління НБУ від 04 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 05 червня 2015 року № 113 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ «КБ «Надра» та призначено уповноваженою особою Фонду на ліквідацію ПАТ «КБ «НАДРА» Стрюкову І.О. строком на 1 рік з 05 червня 2015 року до 04 червня 2016 року включно. Процедура виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульована Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним у спорах щодо виконання банком, у якому введено тимчасову адміністрацію чи розпочато процедуру ліквідації, своїх зобов'язань перед вкладниками (кредиторами). Отже, до правовідносин, які склалися між сторонами, застосовуються спеціальні норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідно до статті 3 цього Закону Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Згідно із частиною п’ятою статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації Фонд гарантування вкладів фізичних осіб має повне право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Пунктом 1 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку. Однак, пунктом 1 частини шостої статті 36 цього Закону (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, у національній валюті України. Суди встановили, що 21 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «КБ «Надра» з письмовою заявою про виплату вкладу, чим засвідчив свій намір припинити дію договорів. У зв’язку із цим банк був зобов’язаний повернути позивачу депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договорів. З огляду на зазначене, обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», не поширюється на спірні правовідносини у справі, рішення в якій переглядаються. 4. Згідно із частиною п’ятою статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відшкодування коштів за вкладом в іноземній валюті відбувається в національній валюті України після перерахування суми вкладу за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації. За змістом частини першої статті 34 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) днем початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації є наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Тобто в розумінні статей 26, 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» днем початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації є саме робочий, а не календарний день, і саме в цьому контексті слід розуміти зазначене уточнення. Порядок установлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів визначає Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затверджене постановою Правління НБУ № 496 від 12 листопада 2003 року (далі – Положення) на виконання норм статей 7, 15 та 36 Закону України «Про Національний банк України». Зазначене Положення – це нормативно-правовий акт НБУ, прийнятий у межах його компетенції, що регулює управління готівковим грошовим обігом. Положення не є нормативно-правовим актом, який регулює відносини, що виникають у зв’язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. Відповідно до пункту 2 Положення офіційний курс гривні до долара США установлюється щоденно. Пунктом 3 Положення передбачено, що офіційний курс гривні розраховується до долара США – як середньозважений курс продавців і покупців, що склався поточного робочого дня за даними Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ. Згідно з пунктом 11 Положення інформація про встановлені офіційні курси гривні до іноземних валют та банківських металів розміщується в міжнародній комп'ютерній мережі Інтернет. На час виникнення спірних правовідносин у справі, рішення в якій переглядаються, пункт 9 зазначеного Положення діяв у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 і передбачав, що офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів діє з часу його встановлення. Згідно з інформацією, отриманою з офіційного сайту НБУ, 06 лютого 2015 року з 14:00 діяв офіційний курс гривні до долара США у розмірі 2313,0580 грн. за 100 доларів США. Такий курс було встановлено НБУ саме цього поточного робочого дня – 06 лютого 2015 року. Натомість курс 1799,9763 грн. за 100 доларів США було встановлено НБУ напередодні, 05 лютого 2015 року. Такий курс зберігав свою дію на початок 06 лютого 2015 року до встановлення поточного курсу. З огляду на зазначене Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України дійшла таких висновків. Застосовуючи частину п’яту статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у поєднанні із пунктом 2 Положення, а також пунктом 9 Положення у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 (чинній на час виникнення спірних правовідносин), слід виходити з того, що зазначена норма Закону перерахування вкладу в іноземній валюті в національну валюту пов’язує з курсом гривні, що установлений НБУ на конкретний день (у який розпочинається процедура виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації). Закон не містить обов’язку здійснити фактичний перерахунок вкладів саме в цей день, і не пов’язує здійснення такого перерахунку з конкретним моментом у часі (годиною, хвилиною) саме цього дня чи з курсом гривні, що діє саме в конкретний момент у часі (годину, хвилину) такого дня. Тому перерахування суми вкладу в іноземній валюті, зокрема доларах США, здійснюється за офіційним курсом гривні до цієї іноземної валюти, який установлений НБУ в той робочий день, на який припав початок процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації (у справі, рішення в якій переглядається, - 06 лютого 2015 року). Питання, зумовлене дією в різний час, але протягом одного й того самого робочого дня, двох різних курсів гривні до долара США, установлених НБУ в різні дні (цього робочого дня та напередодні), слід вирішувати з урахуванням визначеного законом і підзаконними актами НБУ порядку (процедури) встановлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів, що відображає економічну природу установлення офіційного курсу гривні. Якщо іншого спеціальним законом не передбачено, в ситуації, коли в період чинності Положення в редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 в один і той же день діють два різні курси гривні до долара США, правило пунктів 2 і 3 Положення про щоденне встановлення офіційного курсу гривні до долара США зумовлює необхідність застосовувати курс, установлений саме в цей поточний день за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку України, проведених цього ж поточного дня. Зміст наведених норм Положення (пункти 2, 3, 9) свідчить про те, що поняття «встановлення офіційного курсу гривні до іноземної валюти» і поняття «дія офіційного курсу гривні до іноземної валюти» не є тотожними за змістом та правовим значенням. Отже, при застосуванні частини п’ятої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» береться до уваги курс гривні до долара США, встановлений на певний день. При цьому не має самостійного правового значення той факт, що такий курс починає діяти не з початку, а лише з 14:00 того дня, коли він був установлений (у справі, рішення в якій переглядаються, - 06 лютого 2015 року). Цей факт також не дає підстав для застосування при перерахунку вкладу того офіційного курсу гривні до долара США, який був установлений НБУ в інший день, напередодні (у справі, рішення в якій переглядається, - 05 лютого 2015 року), незважаючи на те, що цей курс продовжував діяти певний час у першій половині поточного робочого дня до моменту оприлюднення нового, актуального курсу на цей поточний день. У справі, рішення в якій переглядаються, суд встановив, що із 06 лютого 2015 року у ПАТ «КБ «Надра» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації на підставі постанови Правління НБУ від 05 лютого 2015 року № 83. За таких обставин у справі, рішення в якій переглядаються, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про застосування курсу гривні до долара США у розмірі 1799,9763 грн., який хоч і діяв 06 лютого 2015 року до 14:00, однак був установлений, за даними Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ, 05 лютого 2015 року, що не відповідає економічній природі курсу, який установлюється щоденно внаслідок проведення торгів на міжбанківському валютному ринку України. Суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково застосували курс гривні до долара США, що був установлений на день прийняття рішення від 05 лютого 2015 року № 26 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра», хоча початком запровадження тимчасової адміністрації є саме робочий день 06 лютого 2015 року. Як убачається з матеріалів справи і встановлено судом, 20 жовтня 2014 року сума вкладу - 2000 доларів США з відсотками в розмірі 54, 32 долари США була перерахована банком на поточний банківський рахунок позивача, і в подальшому кошти в загальній сумі 578 доларів США були фактично отримані ним частинами шляхом видачі готівки в період з 20 жовтня 2014 року по 06 січня 2015 року. Тобто на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації - 06 лютого 2015 року розмір заборгованості за вкладом та відсотками становив 1476, 32 доларів США (2000 + 54, 32 - 578 = 1476, 32 доларів США), що не оспорювалось сторонами у справі, така ж позиція висловлена у письмових запереченнях банку (а.с. 63, т.1). 24 квітня 2015 року через відділення банку - агента ПАТ КБ «ПриватБанк» позивач отримав у межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, у національній валюті України кошти у розмірі 26 573, 41 грн., що за курсом гривні до долара США (26 573, 41 грн. / 2313, 0580) становило 1 148, 84 доларів США. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що розмір заборгованості за вкладом та відсотками, що підлягає стягненню на користь позивача, складає 327, 45 доларів США (1476, 32 - 1 148, 84 = 327, 45 доларів США), що згідно з офіційним курсом гривні до долара США, встановленим НБУ на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації (06 лютого 2015 року), становить 7 573, 92 грн. та 3 % річних. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення статей 26, 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому рішення цих судів підлягають скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції як помилково скасованого. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першої, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення апеляційного суду Житомирської області від 01 листопада 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року скасувати, а рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 листопада 2015 року залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1297цс17 1. Відповідно до змісту статей 526 та 1058 ЦК України зобов’язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості користуватися цими коштами, зобов’язання банку з повернення вкладу не вважається виконаним і до банку слід застосувати відповідальність за порушення грошового зобов’язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України. 2. Окрім того, згідно зі статтею 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами. Згідно зі статтею 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами. 3. Згідно із частиною п’ятою статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації Фонд гарантування вкладів фізичних осіб має повне право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання. Пунктом 1 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку. Однак, пунктом 1 частини шостої статті 36 цього Закону (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом, у національній валюті України. 4. Згідно із частиною п’ятою статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» відшкодування коштів за вкладом в іноземній валюті відбувається в національній валюті України після перерахування суми вкладу за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим НБУ на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації. За змістом частини першої статті 34 Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) днем початку процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації є наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Порядок установлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів визначає Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затверджене постановою Правління НБУ № 496 від 12 листопада 2003 року (далі – Положення) на виконання норм статей 7, 15 та 36 Закону України «Про Національний банк України». Відповідно до пункту 2 Положення офіційний курс гривні до долара США установлюється щоденно. Пунктом 3 Положення передбачено, що офіційний курс гривні розраховується до долара США – як середньозважений курс продавців і покупців, що склався поточного робочого дня за даними Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ. Згідно з пунктом 11 Положення інформація про встановлені офіційні курси гривні до іноземних валют та банківських металів розміщується в міжнародній комп'ютерній мережі Інтернет. На час виникнення спірних правовідносин у справі, рішення в якій переглядаються, пункт 9 зазначеного Положення діяв у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 і передбачав, що офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів діє з часу його встановлення. Згідно з інформацією, отриманою з офіційного сайту НБУ, 06 лютого 2015 року з 14:00 діяв офіційний курс гривні до долара США у розмірі 2313,0580 грн. за 100 доларів США. Такий курс було встановлено НБУ саме цього поточного робочого дня – 06 лютого 2015 року. Натомість курс 1799,9763 грн. за 100 доларів США було встановлено НБУ напередодні, 05 лютого 2015 року. Такий курс зберігав свою дію на початок 06 лютого 2015 року до встановлення поточного курсу. З огляду на зазначене Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України дійшла таких висновків. Застосовуючи частину п’яту статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у поєднанні із пунктом 2 Положення, а також пунктом 9 Положення у редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 (чинній на час виникнення спірних правовідносин), слід виходити з того, що зазначена норма Закону перерахування вкладу в іноземній валюті в національну валюту пов’язує з курсом гривні, що установлений НБУ на конкретний день (у який розпочинається процедура виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації). Закон не містить обов’язку здійснити фактичний перерахунок вкладів саме в цей день, і не пов’язує здійснення такого перерахунку з конкретним моментом у часі (годиною, хвилиною) саме цього дня чи з курсом гривні, що діє саме в конкретний момент у часі (годину, хвилину) такого дня. Тому перерахування суми вкладу в іноземній валюті, зокрема доларах США, здійснюється за офіційним курсом гривні до цієї іноземної валюти, який установлений НБУ в той робочий день, на який припав початок процедури виведення Фондом банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації (у справі, рішення в якій переглядається, - 06 лютого 2015 року). Питання, зумовлене дією в різний час, але протягом одного й того самого робочого дня, двох різних курсів гривні до долара США, установлених НБУ в різні дні (цього робочого дня та напередодні), слід вирішувати з урахуванням визначеного законом і підзаконними актами НБУ порядку (процедури) встановлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів, що відображає економічну природу установлення офіційного курсу гривні. Якщо іншого спеціальним законом не передбачено, в ситуації, коли в період чинності Положення в редакції постанови Правління НБУ від 31 березня 2014 року № 180 в один і той же день діють два різні курси гривні до долара США, правило пунктів 2 і 3 Положення про щоденне встановлення офіційного курсу гривні до долара США зумовлює необхідність застосовувати курс, установлений саме в цей поточний день за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку України, проведених цього ж поточного дня. Зміст наведених норм Положення (пункти 2, 3, 9) свідчить про те, що поняття «встановлення офіційного курсу гривні до іноземної валюти» і поняття «дія офіційного курсу гривні до іноземної валюти» не є тотожними за змістом та правовим значенням. Отже, при застосуванні частини п’ятої статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» береться до уваги курс гривні до долара США, встановлений на певний день. При цьому не має самостійного правового значення той факт, що такий курс починає діяти не з початку, а лише з 14:00 того дня, коли він був установлений (у справі, рішення в якій переглядаються, - 06 лютого 2015 року). Цей факт також не дає підстав для застосування при перерахунку вкладу того офіційного курсу гривні до долара США, який був установлений НБУ в інший день, напередодні (у справі, рішення в якій переглядається, - 05 лютого 2015 року), незважаючи на те, що цей курс продовжував діяти певний час у першій половині поточного робочого дня до моменту оприлюднення нового, актуального курсу на цей поточний день. У справі, рішення в якій переглядаються, суд встановив, що із 06 лютого 2015 року у ПАТ «КБ «Надра» запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації на підставі постанови Правління НБУ від 05 лютого 2015 року № 83. За таких обставин у справі, рішення в якій переглядаються, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про застосування курсу гривні до долара США у розмірі 1799,9763 грн., який хоч і діяв 06 лютого 2015 року до 14:00, однак був установлений, за даними Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України НБУ, 05 лютого 2015 року, що не відповідає економічній природі курсу, який установлюється щоденно внаслідок проведення торгів на міжбанківському валютному ринку України. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1297цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BD11356A8F2946DAC22581C4002FC0D7
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» про стягнення витрат на санаторно-курортне лікування та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2016 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що у 1968 році йому завдано тяжких тілесних ушкоджень у трансформаторному пункті № 1298, що належить відповідачу, внаслідок чого він став непрацездатним інвалідом 2 групи з дитинства (довічно). Рішенням Залізничного районного народного суду м. Києва від 23 вересня 1969 року винним у заподіянні шкоди визнано відповідача. На підставі рішення Залізничного районного суду м. Києва від 9 липня 2001 року встановлено потребу в санаторно-курортному лікуванні та зобов'язано відповідача сплачувати необхідні платежі на санаторно-курортне лікування не менше одного разу на рік у період із червня по вересень. Посилаючись на те, що відповідач не виконує рішення суду, чим порушує його права, примушує його вживати додаткових зусиль та заходів в організації власного життя, засобів пересування, нормального харчування, догляду, принижує його людську гідність та завдає тяжких моральних страждань, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на свою користь витрати на санаторно-курортне лікування за період 2014-2015 роки в розмірі 40 тис. 600 грн та моральну шкоду в розмірі 100 тис. грн. Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 23 травня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з Публічного акціонерного товариства «Київенерго» (далі – ПАТ «Київенерго») як правонаступника Акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» на користь позивача 40 тис. 600 грн витрат на санаторно-курортне лікування та 40 тис. грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, а всього 80 тис. 600 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог суд відмовив. Апеляційний суд Київської області 6 грудня 2016 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув на його користь з ПАТ «Київенерго» 10 тис. 80 грн витрат на санаторно-курортне лікування та 30 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 січня 2017 року відмовив у відкритті касаційного провадження у вказаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). 21 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року, в якій просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині стягнення майнової шкоди та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 22, 1166, 1195 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 червня 2013 року, 28 січня 2015 року, 27 січня, 13 квітня, 26 жовтня 2016 року, ухвалу Верховного Суду України від 4 квітня 2002 року й постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Оскільки ОСОБА_1 просить Верховний Суд України переглянути судові рішення лише в частині позовних вимог про стягнення майнової шкоди, то в іншій частині зазначені судові рішення не переглядаються. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Справу суди розглядали неодноразово. Суди встановили, що 23 червня 1968 року ОСОБА_1 у віці 6 років було завдано тяжких тілесних ушкоджень у трансформаторному пункті № 1298, що належить відповідачу, внаслідок чого позивач став інвалідом 2 групи з дитинства довічно. Рішенням Залізничного районного народного суду м. Києва від 23 вересня 1969 року винним у завданні шкоди було визнано відповідача, за ОСОБА_1 визнано право на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою працездатності до досягнення ним 15 років. Рішенням цього ж суду від 27 квітня 1981 року стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 804,97 крб витрат, пов'язаних із втратою працездатності, за період з 1 жовтня 1979 року до 21 квітня 1981 року. Рішенням Залізничного районного суду м. Києва від 9 липня 2001 року стягнуто з відповідача на користь позивача витрати, пов'язані із втратою працездатності, у розмірі 58 тис. 443 грн 55 коп. за період з 1 січня 1981 року до 1 лютого 2001 року, відшкодовано моральну шкоду в розмірі 21 тис. 750 грн. Визнано за ОСОБА_1 право на санаторно-курортне лікування у медичних закладах та компенсацію на придбання ліків. Зобов'язано відповідача сплачувати необхідні платежі на санаторно-курортне лікування не менше одного разу на рік у період із червня до вересня, лікування у медичних закладах, компенсацію на придбання ліків. Визнано за ОСОБА_1 право на протезування та ортопедичне взуття та стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 вартість протезів. Стягнуто з відповідача витрати на побутовий догляд у розмірі 136 грн та звичайний догляд - 272 грн. Зобов'язано відповідача відшкодовувати витрати на побутовий та звичайний догляд довічно. Зобов'язано відповідача придбати для ОСОБА_1 автомобіль марки «Таврія», сплативши вартість переобладнання, сплачувати щомісячно кошти на придбання пального, зобов'язано придбати збірний гараж вартістю 5 тис. грн. За 2014-2015 роки відповідач не надавав кошти позивачу на санаторно-курортне лікування, тому за період із 6 по 18 серпня 2014 року та з 6 по 20 липня 2015 року ОСОБА_1 сплатив власні кошти за лікування у санаторно-курортному закладі «Санаторій ім. Гоголя» за адресою: вул. Миргородських дивізій, 12, м. Миргород, Полтавська область. Санаторно-курортний заклад «Санаторій ім. М. Гоголя» входить до реєстру об'єднання «Миргород-курорт» (ліцензія АВ №49762 від 9 березня 2006 року сертифікат М3 № 00712). Суди установили, що позивач дійсно перебував на санаторно- курортному лікуванні у закладі, який має відповідну ліцензію Міністерства охорони здоров’я України на надання медично-лікувальних послуг громадянам та інвалідам, відповідні матеріально-технічні засоби для надання таких послуг та кліматичні умови для оздоровлення та лікуванням природними ресурсами курортів, та сплатив (18 тис. 850+21 тис. 750) 40 тис. 600 грн. Постановляючи ухвалу від 25 січня 2017 року, про перегляд якої порушує питання заявник, касаційний суд, відмовивши у відкритті касаційного провадження, погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо зменшення суми витрат на санаторно-курортне лікування позивача, оскільки такі витрати підлягають стягненню з відповідача в межах обсягу бюджетних коштів з урахуванням середньої вартості таких путівок відповідно до Порядку виплати грошової компенсації вартості санаторно-курортного лікування деяким категоріям громадян, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2004 року № 785 (далі - Порядок). Разом з тим у наданих заявником на підтвердження підстав подання заяви судових рішеннях суди, вирішуючи питання про стягнення з відповідачів на користь позивачів витрат на санаторно-курортне лікування, керувалися лише нормами статей 22, 1166, 1195 ЦК України, не застосовуючи при цьому положень Порядку. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 22, 1166, 1195 ЦК України у поєднанні з положеннями Порядку. Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Частина друга цієї статті визначає, що збитками є, зокрема втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Відповідно до статті 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Ця норма збігається із правилом частини третьої статті 22 ЦК України, яка також передбачає, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. З аналізу вищенаведених цивільно-правових норм можна зробити висновок, що особа, якій заподіяно шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, має право вимагати від фізичної або юридичної особи, яка завдала такої шкоди, відшкодування витрат, у тому числі й на санаторно-курортне лікування, в межах витрат, які вона понесла (реальні збитки). Згідно з пунктом 1 Порядку цей Порядок визначає механізм виплати грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки (далі - грошова компенсація) та компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування, передбачених законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань» та «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні». Ці закони визначають правовий статус таких категорій громадян, як ветерани війни, праці, громадяни похилого віку (пенсіонери) та жертви нацистських переслідувань, спрямовані на захист цих категорій громадян, у тому числі й шляхом створення належних умов для підтримки здоров'я та активного довголіття. Зокрема, цими законами передбачено, що громадяни зазначених категорій мають право на безоплатне першочергове забезпечення санаторно-курортним лікуванням з компенсацією вартості проїзду до санаторно-курортного закладу і назад, або одержання компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування (статті 12 – 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», статті 6 – 6-5 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», статті 23, 33 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»). Також за положеннями цих норм законів порядок надання путівок, розмір та порядок виплати компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування визначаються Кабінетом Міністрів України. Порядок медичного відбору і направлення на санаторно-курортне лікування встановлюється центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сферах охорони здоров’я, зайнятості населення та трудової міграції, трудових відносин, соціального захисту населення, а також колективними договорами та угодами. Фінансування витрат, пов'язаних з наданням особам пільг, визначених цими законами, у тому числі й на санаторно-курортне лікування, здійснюється за рахунок коштів державного та/або місцевого бюджетів (стаття 17 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», стаття 6 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», стаття 23 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»). Оскільки Порядок був прийнятий саме на виконання законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань» та «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», то його дія, зокрема в частині визначення розміру компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування відповідно до пункту 7 цього Порядку, поширюється лише на осіб, яких стосується дія цих Законів. Як установили суди, рішенням Залізничного районного суду м. Києва від 9 липня 2001 року зобов'язано саме ПАТ «Київенерго» як особу, яка визнана винною у завданні позивачеві шкоди, сплачувати позивачу необхідні платежі на санаторно-курортне лікування не менше одного разу на рік, при цьому суд не вказав ні конкретного закладу, в якому позивач має проходити санаторно-курортне лікування, ні про обмеження сум платежів на таке лікування. При цьому суди не встановили, що ОСОБА_1 відноситься до категорії осіб, на яких поширюється дія вищевказаних законів та положення Порядку. Тому при визначенні розміру сум на санаторно-курортне лікування, на які позивач має право на підставі судового рішення Залізничного районного суду м. Києва від 9 липня 2001 року суд першої інстанції правильно виходив із загальних засад цивільного права щодо відшкодування реальних збитків (документально підтверджених позивачем витрат), у порядку, передбаченому нормами статей 22, 1166, 1195 ЦК України, тоді як суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосувавши до спірних відносин положення Порядку, дійшли помилкового висновку про зменшення заявленої позивачем суми. Отже, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року та ухвала Апеляційного суду Київської області від 6 грудня 2016 року в частині стягнення з відповідача на користь позивача майнової шкоди підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає залишенню в силі. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 6 грудня 2016 року скасувати в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства «Київенерго» на користь ОСОБА_1 10 тис. 80 грн витрат на санаторно-курортне лікування. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 травня 2016 року в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства «Київенерго» на користь ОСОБА_1 40 тис. 600 грн залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ У справі № 6-854цс17 Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Відповідно до статті 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Ця норма збігається із правилом частини третьої статті 22 ЦК України, яка також передбачає, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. З аналізу вищенаведених цивільно-правових норм можна зробити висновок, що особа, якій заподіяно шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, має право вимагати від фізичної або юридичної особи, яка завдала такої шкоди, відшкодування витрат, у тому числі й на санаторно-курортне лікування, в межах витрат, які вона понесла (реальні збитки). Порядок виплати грошової компенсації вартості санаторно-курортного лікування деяким категоріям громадян, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2004 року № 785 був прийнятий саме на виконання законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань» та «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», то його дія, зокрема в частині визначення розміру компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування, на яке мають право зазначені особи за рахунок бюджетних коштів, відповідно до пункту 7 цього Порядку, поширюється лише на осіб, яких стосується дія цих Законів. Тому при визначенні розміру сум на санаторно-курортне лікування, на які позивач має право на підставі судового рішення суд першої інстанції правильно виходив із загальних засад цивільного права щодо відшкодування реальних збитків (документально підтверджених позивачем витрат), у порядку, передбаченому нормами статей 22, 1166, 1195 ЦК України, тоді як суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосувавши до спірних відносин положення Порядку, дійшли помилкового висновку про зменшення заявленої позивачем суми. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-854цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/503FD4C53D8587F9C22581C40030136E
  19. Державний герб України Ухвала іменем україни 20 липня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: ЄвтушенкоО.І., Карпенко С.О., Мостової Г.І., розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Старт», про стягнення упущеної вигоди та моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 29 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Старт» (далі - ТОВ «Старт»), про стягнення упущеної вигоди та моральної шкоди. На обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що 14 лютого 2004 року ОСОБА_4 уклала договір оренди приміщення кафе загальною площею 72,1 м кв. з ТзОВ «Старт» за адресою АДРЕСА_1 терміном до 13 лютого 2014 року. В подальшому 13 лютого 2014 року цей договір між ними було переукладено до 01 листопада 2015 року. Факт передачі орендованого майна підтверджується актом приймання-передачі від 13 лютого 2014 року. 01 листопада 2012 року за її згоди та у відповідності до п. 7.2 договору оренди № 80 від 14 лютого 2014 року ТОВ «Старт» було укладено договір суборенди з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5, відповідне до якого орендар передав, а суборендар взяв в оренду приміщення кафе загальною площею 32 кв.м терміном на 1 рік, тобто до 01 листопада 2013 року. 01 листопада 2013 року за її згоди та у відповідності до п. 7.2 договору оренди № 780 від 14 лютого 2004 року орендарем ТОВ «Старт» укладено договір суборенди з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6, відповідно до якого орендар передав, а суборендар взяв в оренду приміщення кафе загальною площею 40,1 кв.м терміном на 2 роки, тобто до 01 листопада 2015 року. Зважаючи на різку зміну фінансово-економічної ситуації в державі, ріст цін на енергоносії та вартість орендованого майна, нею було прийнято рішення про підвищення розміру орендної плати за орендовані та суборендовані приміщення, що відповідно знаходилися у володінні та користуванні ОСОБА_6. та ОСОБА_5, у зв'язку з чим було направлено листи-попередження про збільшення розміру орендної плати до 15 200 грн в місяць. 22 вересня 2014 року ними, орендодавцем та орендарем, у відповідності до п. 9.1.1 договору оренди від 13 лютого 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та ТОВ «Старт», договір було розірвано за згодою сторін. Відтак, суборендар ОСОБА_6 цього ж дня 22 вересня 2014 року повернула суборєндоване нею приміщення площею 40,1 м кв., однак цю площу, а також літню терасу одразу ж безпідставно та самовільно зайняла суборендар ОСОБА_5, і з цього часу використовувала зазначене майно по 22 грудня 2015 року. Суму упущеної вигоди позивачка просить стягнути з розрахунку 15 200 х 15 = 228 000 грн за період з 22 вересня 2014 року по 22 грудня 2015 року. Крім того, незаконними діями ФОП ОСОБА_5 щодо фактичного позбавлення її права власності на нерухоме майно їй завдано моральну шкоду, що виразилася у погіршенні її самопочуття та моральних стражданнях. У зв'язку з вищезазначеним ОСОБА_4 з урахуванням уточнень просила суд першої інстанції стягнути з ОСОБА_5 матеріальні збитки у вигляді упущеної вигоди на загальну суму 228 000 грн, 15 000грн. моральної шкоди та витрати на проведення експертизи з визначення ринкової вартості орендованого приміщення в сумі 1 700грн. Рішенням Свалявського районного суду від 10 лютого 2016 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 218 295 грн упущеної вигоди. В решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_5 в дохід держави 2 182 грн 95 коп судового збору. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 1 700 грн витрат на проведення експертизи. Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 29 листопада 2016 року рішення Свалявського районного суду від 10лютого 2016 рокузалишено без змін. У поданій касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. XII«Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У звʼязку із цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, законність судового рішення в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду, чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції на підставі п. 2 ч. 2 ст. 22, ст. 623 та ч.2 ст. 774 ЦК України, виходив з того, що фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5 після розірвання договору суборенди 22 вересня 2014 року не було виконано зобов'язання про звільнення та повернення об'єкта суборенди- приміщення, площею 40.1 кв.м, а також незаконно захоплено все приміщення кафе, загальною площею 72.1 кв. м. з літньою терасою площею 35 кв.м. Цими діями вона позбавила власника права на отримання прибутків у комерційному приміщенні кафе у період з 22 вересня 2014 року по 22 грудня 2015 року, а тому поклав на відповідачку обов'язок сплатити упущену вигоду за 15 місяців у сумі 21 8295, 00 гривень. Відмовляючи в задоволенні моральної шкоди на підставі ч. 2 ст. 1167 ЦК України, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено факту заподіяння моральної шкоди. Із матеріалів справи убачається, що відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19 серпня 2015 року ОСОБА_4 є власником кафе, яке знаходиться в АДРЕСА_1 з 06 лютого 2004 року. 14 лютого 2004 року між ОСОБА_4 (орендодавець) та ТОВ «Старт» (орендар) було укладено договір оренди приміщення кафе в АДРЕСА_1 загальною площею 72,1 кв. м на строк до 13 лютого 2014 року. В подальшому 13 лютого 2014 року знову між ОСОБА_4 (орендодавець) та ТОВ «Старт» (орендар) було укладено договір оренди приміщення кафе в АДРЕСА_1 загальною площею 72,1 кв.м на строк до 01 листопада 2015 року. Згідно з п. 5 цього Договору орендодавець надає в оренду об'єкт, що орендується, 360 грн. в рік, перегляд розміру орендної плати проводиться за вимоги орендодавця, щомісячно чи у разі інфляції гривні на вимогу орендодавця. 13 лютого 2014 року вказане приміщення передано по акту приймання -передачі. 01 листопада 2013 року між сторонами у справі було укладено договір суборенди, за яким ТОВ «Старт» передав, а ФОП ОСОБА_5 взяла в тимчасове володіння 31 кв.м приміщення кафе в АДРЕСА_1 загальною площею 72,1 кв.м, строк дії договору до 01 листопада 2015 року. Згідно з п. 5 цього Договору суборендар сплачує плату за суборенду в розмірі 300 грн з урахуванням її індексації за місяць, перегляд розміру орендної плати проводиться 1 раз на рік чи у разі інфляції гривні на вимогу орендаря. Вказана частина приміщення була передана відповідачці за актом приймання-передачі від 01 листопада 2013 року. 01 листопада 2013 року між ОСОБА_4 (орендодавець), ТОВ «Старт» та ОСОБА_6 було укладено договір суборенди площі 40,1 кв.м приміщення кафе по вул. Київській, 8 в м. Свалява, загальна площа якого 72,1 кв.м строком до 01 листопада 2015 року. Вказана частина приміщення була передана ОСОБА_6 за актом приймання-передачі від 01 листопада 2013 року. Додатковою угодою від 22 вересня 2014 року, укладеною між ОСОБА_4 (орендодавець) та ТОВ «Старт» (орендар), сторонами розірвано договір оренди приміщення кафе від 13 лютого 2014 року. Додатковою угодою від 22 вересня 2014 року, укладеною між ОСОБА_6 та ТОВ «Старт», було розірвано договір суборенди від 01 листопада 2013 року. У зв'язку із припиненням договору суборенди від 1 листопада 2014 року, автоматично, з 22 вересня 2014 року припинився і договір суборенди від 1 листопада 2013 року. Відповідно до п. 12.8 договору суборенди від 01 листопада 2013 року, укладеного між сторонами, передбачено, що такий договір автоматично припиняється у випадку припинення договору оренди між орендарем і орендодавцем. Також п. 8.1 цього Договору передбачено, що після закінчення строку оренди протягом останнього дня дії договору майно повертається орендарю у справному стані. Отже, з припиненням договору оренди від 13 лютого 2014 року, автоматично з 22 вересня 2014 року припинився і договір суборенди від 01 листопада 2013 року, на підставі якого спірне майно використовувала відповідачка і з моменту припинення договору суборенди у неї виникло зобов'язання повернути орендарю отримане від нього у суборенду майно. Судами встановлено, що позивачка та представник ТОВ «Старт» неодноразово повідомляли відповідачку про припинення правовідносин суборенди та зобов'язання повернути отримане у суборенду майно та 40,1 кв.м, які надавалися в суборенду ОСОБА_6 (а. с. 13, 14, 81-92). Також з приводу самовільного зайняття відповідачкою приміщення кафе загальною площею 72.1 кв.м. в цілому представник ТОВ «Старт» звертався до Свалявського РВ (а. с. 18). Однак, фізичною особою, підприємцем ОСОБА_5, з вересня 2014 року було незаконно захоплено у цьому приміщені кафе і іншу частину кафе площею 40.1 кв. м. з літньою терасою, площею 35 кв. м. Фактично відповідачка у період з вересня 2014 року по 22 грудня 2015 року незаконно утримувала і не передавала власникові ОСОБА_7 все приміщення кафе загальною площею 72.1 кв. м.. Рішенням господарського суду Закарпатської області від 24 листопада 2014 року зобов'язано фізичну особу-підприємця ОСОБА_5, повернути ТОВ «Старт» приміщення площею 32 кв. м, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1. Фактично незаконно утримане приміщення кафе у тому числі самовільно зайнята інша частина було повернуто фізичною особою підприємцем ОСОБА_5 22 грудня 2015 року у порядку виконання судового рішення господарського суду Закарпатської області від 24 листопада 2014 року. З матеріалів справи вбачається, що підставами відшкодування упущеної вигоди є те, що після припинення договору суборенди нежитлового приміщення, майно не було повернуто власникові, отже приміщення кафе було незаконно захоплено у цілому і незаконно утримувалось понад 15 місяців, і власник цього майна був позбавлений та не зміг реально одержати дохід від оренди майна. Відповідно до п. 2 ст. 774 ЦК України, строк дії договору піднайму не може перевищувати строку договору найму. А тому у разі дострокового припинення договору оренди, договір суборенди припиняється також, оскільки у такому випадку користування на правах суборенди буде суперечити п. 2 ст. 774 ЦК України. Відповідно до п. 12.8 договору суборенди від 01 листопада 2013 року, укладеного між сторонами, передбачено, що такий договір автоматично припиняється у випадку припинення договору оренди між орендарем і орендодавцем. Також п. 8.1 цього Договору передбачено, що після закінчення строку оренди протягом останнього дня дії договору майно повертається орендарю у справному стані. Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України право власності є право особи на річ( майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з частиною першою та частиною другою ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується , розпоряджається своїм правом на власний розсуд. І власник має право вчинити щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону. Відповідно до ст. 22 ЦК України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Отже, збитками є втрати, яких особа як власник, зазнала у зв'язку зі незаконним захопленням комерційного майна, та внаслідок чого особа була та позбавлення права на володіння, користування, розпорядження своїм майном, а саме на укладення договору оренди, або інших правочинів як правових підстав з вини відповідача настають правові наслідки, які дають право особі як власникові майно на право відшкодування збитків передбачені частиною другою п. 2 ст. 22 ЦК України Суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що незаконними діями відповідачки щодо незаконного захоплення комерційного майна, позивачку було позбавлено права на отримання прибутків у цьому комерційному приміщення. І доказом цього неотримання доходу позивачки від оренди приміщення є попередній договір оренди, укладений між нею та фізичною особою підприємцем ОСОБА_8, у якому зазначено приміщення за орендною платою за повний календарний місяць у сумі 15 тис. грн (а. с. 210). Таким чином, суди попередніх інстанцій перевіривши усі обставини у справі, зробили правильний висновок про те, що діями відповідача позивачеві були заподіяні (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Доводи касаційної скарги не дають підставі для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів. Перевіривши доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відхилення касаційної скарги та залишення без змін рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 29 листопада 2016 року,оскільки судові рішення законні та обґрунтовані. Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилити. Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 29 листопада 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: О.І. Євтушенко С.О. Карпенко Г.І. Мостова http://reyestr.court.gov.ua/Review/67855759
  20. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську про стягнення невиплаченої пенсії та компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати за заявою Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську про перегляд рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську (далі – УПФУ в м. Івано-Франківську) про стягнення невиплаченої пенсії та компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що згідно постанови суду від 21 квітня 2011 року, яка набрала законної сили, управління пенсійного фонду зобов’язано провести перерахунок пенсії позивачки та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Однак, рішення суду не виконано, перерахунок пенсії проведено тільки до 23 липня 2011 року, а пенсія не виплачена. Позивачка просила суд стягнути з відповідача на її користь невиплачену пенсію в розмірі 73 940 грн. 39 коп., компенсацію втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати в розмірі 5 797 грн. 39 коп. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 17 лютого 2016 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено. Скасовано в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення розміру невиплаченої пенсії, та в цій частині ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з УПФУ в м. Івано-Франківську на користь ОСОБА_1 нараховану, але невиплачену пенсію у розмірі 73 940 грн. 39 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року касаційну скаргу УПФУ в м. Івано-Франківську відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві УПФУ в м. Івано-Франківську просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 22, 1166 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення заступника начальника юридичного відділу управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську – ОСОБА_2, яка взяла участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд встановив, що ОСОБА_1 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та має право на пільги і компенсації відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та отримує пенсію як інвалід ІІ групи відповідно до зазначеного Закону. Постановою Івано-Франківського міського суду від 21 квітня 2011 року зобов’язано УПФУ в м. Івано-Франківську провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії інваліда ІІ групи, захворювання якого пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, з 16 травня 2010 року відповідно до ст. 50, ч. 1 ст. 54, ч. 6 ст. 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, визначеного ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, встановленому Закону України «Про державний бюджет України» на відповідні роки, та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Ця постанова набрала законної сили 15 листопада 2011 року згідно ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду. На виконання постанови 13 березня 2012 року видано виконавчий лист. Постановою державного виконавця 23 березня 2012 року відкрито виконавче провадження по виконанню зазначеної постанови суду. Листом від 07 листопада 2012 року УПФУ в м. Івано-Франківську повідомило ОСОБА_1, що на виконання цієї постанови суду позивачці проведено перерахунок пенсії, відповідно до якого нараховано доплату за період з 16 травня 2010 року по 22 липня 2011 року в розмірі 73 940 грн. 39 коп. У той же час управління пенсійного фонду повідомило, що виплату коштів буде проведено за наявності відповідного фінансування. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що доплата пенсії в розмірі 73 940 грн. 39 коп. не є матеріальною шкодою, завданою внаслідок неправомірних дій відповідача, оскільки за своєю природою не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а є сумою нарахованою пенсії, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання постанови суду від 21 квітня 2011 року. Враховуючи те, що постанова суду знаходиться на виконанні, частково виконана відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку, а тому стягнення суми заборгованості у даній справі є подвійною мірою відповідальності. Також суд зазначив, що положення статті 625 ЦК України на спірні правовідносини не поширюються, оскільки між сторонами не існує грошових зобов’язань, а тому підстави для задоволення позову відсутні. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги в частині стягнення з УПФУ в м. Івано-Франківську на користь ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої пенсії, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що заборгованість відповідача в розумінні статті 22 ЦК України є збитками. Тому неправомірними діями відповідача ОСОБА_1 завдано збитки у сумі недоотриманої позивачкою пенсії згідно статей 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що складає 73 940 грн. 39 коп. Відтак зазначені кошти повинні бути відшкодовані згідно статті 1166 ЦК України. Правильним є висновок суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення індексу інфляції та 3% річних. Однак, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 6 липня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позову про стягнення невиплаченої пенсії, індексу інфляції та 3% річних, виходив з того, що нарахована, але невиплачена пенсія за своєю природою не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а є сумою, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання постанови адміністративного суду. Порушені права позивача відновлено постановою адміністративного суду про зобов’язання відповідача нарахувати та виплатити призначену позивачу пенсію, яка знаходиться на виконанні та частково виконана. Повторне звернення до суду щодо стягнення вже визначеної рішенням суду суми коштів є недопустимим. - від 21 вересня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив з того, що задовольняючи позов, апеляційний суд керувався тим, що невиплачена позивачці пенсія за рішенням суду, є шкодою в розумінні статей 22, 1166 ЦК України. Проте апеляційний суд не визначився із тим, які правовідносини виникли між сторонами, та яка правова норма підлягає застосуванню. Пославшись на статтю 107 Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування» апеляційний суд не звернув уваги на те, що зазначена норма стосується призначення та виплати пенсії, яка позивачці виплачується згідно із вказаним Законом. У зв’язку з цим апеляційному суду необхідно було визначитись із тим, чи підлягає застосуванню норма Закону. Крім того, для відшкодування шкоди потрібна наявність чотирьох складових цивільно-правової відповідальності: протиправної дії відповідача; вина відповідача; шкоди та причинного зв’язку між ними. Однак суд не зазначив, у чому вина відповідача, протиправність його дій, чи є причинний зв'язок між зазначеним та невиплатою позивачці пенсії. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статей 22, 1166 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. Згідно зі ст. 107 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» пенсійний фонд, його органи та посадові особи за шкоду, заподіяну особам внаслідок несвоєчасного або неповного надання соціальних послуг, призначення (перерахунку) та виплати пенсій, передбачених цим Законом, а також за невиконання або неналежне виконання ними обов'язків з адміністративного управління Накопичувальним фондом несуть відповідальність згідно із законом. Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Підставою для звернення до суду позивачка зазначає статті 22, 1166 ЦК України та посилається на заподіяну відповідачем матеріальну шкоду, яка полягає у невиплаті перерахунку пенсії на підставі постанови суду. Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2011 року зобов’язано УПФУ в м. Івано-Франківську провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії інваліда ІІ групи, захворювання якого пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Зазначене судове рішення знаходиться на виконанні, частково виконано відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку. Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, тому несплачена позивачці сума пенсії, яка підлягає стягненню на її користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачці в порядку виконання постанови адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. До такого ж висновку дійшов суд першої інстанції. Крім того, суд першої інстанції правильно вважав, що порушені права позивача відновлено постановою суду про зобов’язання нарахувати та виплатити призначену позивачці пенсію, яка знаходиться на виконанні та частково виконана, оскільки відповідачем проведений перерахунок пенсії, визначений розмір та нарахована доплата до пенсії, а тому стягнення заявленої позивачкою суми у зазначеному спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов'язання, що в розрізі положень Конституції України - є недопустимим. Згідно із частиною другою статті 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що посилання позивачки на статтю 46 вищезазначеного Закону є безпідставним, оскільки предметом розгляду цієї справи не є сума недоотриманого підвищення до пенсії, і вищевказані норми Закону до цих правовідносин застосовуватись не можуть, оскільки судом був вирішений спір щодо перерахунку пенсії позивачу. Апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, неправильно застосував положення статей 22, 1166 ЦК України та дійшов помилкового висновку про те, що заборгованість відповідача по сплаті пенсії, яка підлягає стягненню згідно рішення суду, - є збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а тому ці кошти підлягають відшкодуванню відповідачем згідно статті 1166 ЦК України. Окрім того, судом апеляційної інстанції не спростовано того, що зазначена сума коштів підлягає стягненню на користь позивачки згідно постанови Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2011 року, а тому стягнення заявленої позивачкою суми у зазначеному спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов'язання, що згідно із положеннями Конституції України - є недопустимим. За таких обставин, рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції – залишити в силі. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську задовольнити. Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року скасувати, а рішення Івано-Франківського міського суду від 17 лютого 2016 року – залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1388цс17 Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Підставою для звернення до суду позивачка зазначає статті 22, 1166 ЦК України та посилається на заподіяну відповідачем матеріальну шкоду, яка полягає у невиплаті перерахунку пенсії на підставі постанови суду. Судове рішення знаходиться на виконанні, частково виконано відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку. Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, тому несплачена позивачці сума пенсії, яка підлягає стягненню на її користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачці в порядку виконання постанови адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1388цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2C33AED5A3E23D3FC22581A300343975
  21. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції, Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року, в с т а н о в и в: У вересні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції (далі – Ленінський ВДВС Кіровоградського МУЮ), Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди. Позивач зазначав, що до 2 грудня 1997 року перебував у трудових відносинах з Кіровоградським військторгом № 72. На момент звільнення роботодавець не провів належні позивачу виплати при звільненні. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 11 вересня 1998 року стягнув з роботодавця на користь позивача 1 тис. 834 грн 92 коп. Однак рішення суду не виконане у зв’язку з недостатністю майна в боржника та мораторієм на примусове стягнення, який накладено згідно з наказом Міністерства юстиції України на виконання Указу Президента України від 23 травня 2001 року № 1-14/616 та Закону України від 29 листопада 2001 року № 2864-ІІІ «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна». Посилаючись на те, що: органи державної виконавчої служби не вжили заходів щодо своєчасного виконання зазначеного рішення суду, чим порушили норми Закону України «Про виконавче провадження»; обласне управління юстиції та Міністерство юстиції України не здійснило контроль за діяльністю органів державної виконавчої служби, а відповідні фінансові органи – за дотриманням законодавства про оплату праці; тривале невиконання судового рішення зумовило вторгнення у психічну сферу особистості та завдало позивачу моральної шкоди, яка виразилась у переживаннях, витрачанні часу, розладі сну, стані апатії, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, – позивач просив стягнути з держави Україна в особі Державної виконавчої служби Ленінського районного управління юстиції м. Кіровограда, Міністерства юстиції України, обласного управління юстиції шляхом списання з рахунку Головного управління Державного казначейства України на свою користь 1 тис. 754 грн 18 коп. збитків, пов’язаних зі знеціненням від інфляції суми, що підлягає стягненню за рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 11 вересня 1998 року; 22 тис. грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, 500 грн витрат на правову допомогу. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 2 грудня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: ухвалив відшкодувати позивачу за рахунок держави моральну шкоду, завдану бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, шляхом стягнення з Головного управління Державного казначейства України на користь позивача 1 тис. грн; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Апеляційний суд Кіровоградської області 21 квітня 2009 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року змінив, виклавши його резолютивну частину щодо вимог про стягнення моральної шкоди в такій редакції: «Відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн, завдану йому бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, за рахунок коштів Державного бюджету України через Управління по обслуговуванню кошторисів бюджетних установ Державного казначейства України з єдиного казначейського рахунку». В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін. Верховний Суд України ухвалою від 20 листопада 2009 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року повернув ОСОБА_1 з підстави, передбаченої частиною третьою статті 325 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України; у редакції Закону № 3570-IV від 16 березня 2006 року). У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначену ухвалу Верховного Суду України та частково рішення апеляційного суду і направити справу на новий розгляд до апеляційного суду з передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, а саме пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Підставою для перегляду зазначених судових рішень заявник вважає рішення Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року у справі «Саєнко та інші проти України», у тому числі й за заявою ОСОБА_1, яким установлено порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень, про наявність якого йому стало відомо 29 квітня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. За змістом частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися. За змістом пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції кожен має право на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували вказану Конвенцію, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. Порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» виконання такого рішення передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду з прав людини. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. У справі, яка переглядається, встановлено, що у вересні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Кіровоградській області, Головного управління Державного казначейства України про відшкодування збитків та моральної шкоди. Ленінський районний суд м. Кіровограда рішенням від 2 грудня 2008 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: ухвалив відшкодувати позивачу за рахунок держави моральну шкоду, завдану бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, шляхом стягнення з Головного управління Державного казначейства України на користь позивача 1 тис. грн; у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Апеляційний суд Кіровоградської області 21 квітня 2009 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року змінив, виклавши його резолютивну частину щодо вимог про стягнення моральної шкоди в такій редакції: «Відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн, завдану йому бездіяльністю Ленінського ВДВС Кіровоградського МУЮ, за рахунок коштів Державного бюджету України через Управління по обслуговуванню кошторисів бюджетних установ Державного казначейства України з єдиного казначейського рахунку». В іншій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін. Верховний Суд України ухвалою від 20 листопада 2009 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 2 грудня 2008 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року повернув ОСОБА_1 з підстави, передбаченої частиною третьою статті 325 ЦПК України (у редакції Закону № 3570-IV від 16 березня 2006 року). Таким чином, загальна тривалість цивільного провадження у цій справі була надмірною – 5 років, 7 місяців та 7 днів. Згідно з рішенням четвертої секції Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року у справі «Саєнко та інші проти України» та додатками до нього ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини заяву про надмірну тривалість цивільного провадження та відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту. Цим рішенням оголошено прийнятними скарги заявників, у тому числі ОСОБА_1, щодо надмірної тривалості цивільних проваджень та відсутності в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту та постановлено, що заяви свідчать про порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень. Крім того, постановлено, що: a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам суми, зазначені в додатку (зокрема, ОСОБА_1 – 500 євро); ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. З огляду на зміст рішення Європейського суду з прав людини від 23 березня 2017 року «Саєнко та інші проти України», у якому констатовано надмірну тривалість цивільних проваджень та відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту, Верховний Суд України вважає, що підстави для скасування судових рішень, про перегляд яких подано заяву, відсутні, оскільки можливість перегляду обумовлюється самим порушенням, установленим у рішенні Європейського суду з прав людини; повторний розгляд справи не відновить порушених прав ОСОБА_1, викликаних тривалістю цивільного провадження у справі за його позовом та не усуне такого недоліку як відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту. Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» такі заходи вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, удосконалення механізмів захисту прав людини на національному рівні. Обов’язок держави виплатити ОСОБА_1 компенсацію в розмірі 500 євро є справедливою сатисфакцією за встановлені зазначеним рішенням Європейського Суду з прав людини порушення Конвенції. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Верховного Суду України від 20 листопада 2009 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 квітня 2009 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: І.С. Берднік М.Є. Короткевич О.Ф. Волков О.В. Кривенда С.М. Вус Б.М. Пошва М.І. Гриців О.Б. Прокопенко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок В.Ф. Школяров Є.І. Ковтюк Постанова від 11 вересня 2017 року № 6-1012цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CCCE4E34500BF578C22581A10045EA28
  22. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа – Комунальне підприємство «Добробут», про відшкодування майнової та моральної шкоди за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року позивачі звернулися до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідачі неодноразово затоплювали їхню квартиру, востаннє це сталося 7 грудня 2014 року. Згідно з висновком експертного дослідження від 22 січня 2015 року НОМЕР_1 позивачам завдано матеріальних збитків на суму 4 тис. 519 грн, які вони просять стягнути з відповідачів разом з моральною шкодою, яку вони оцінили у 6 тис. грн. Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 14 січня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з відповідачів на користь позивачів 4 тис. 519 грн майнової шкоди, 1 тис. 500 грн за проведення експертного дослідження. Стягнуто зі ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 1 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 18 лютого 2016 року рішення міськрайонного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 190 Житлового кодексу Української РСР, статей 22, 23, 1166, 1167 Цивільного кодексу України (далі − ЦК України), пунктів 4, 7, 11 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 14 січня 2009 року № 5). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року та ухвалу Верховного Суду України від 2 червня 2010 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника позивача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи суди установили таке. Позивачі є власниками квартири НОМЕР_2 АДРЕСА_1 згідно свідоцтва про право власності на житло від 13 січня 1998 року. Відповідачі є власниками квартири НОМЕР_3, що знаходиться за тією ж адресою та розташована над квартирою позивачів. Упродовж 2014 року, у тому числі й 7 грудня 2014 року, квартира позивачів (кухня та ванна кімната) затоплювалась з розташованої вище квартири, в якій мешкають відповідачі. Згідно з актом обстеження систем від 18 червня 2015 року на момент обстеження в квартирі НОМЕР_3 у ванній кімнаті та на кухні витоків та розгерметизації на трубопроводах не виявлено, трубопроводи знаходяться в задовільному стані. Цей акт складений через шість місяців від імовірного затоплення, без участі обслуговуючої організації систем загального користування - Комунального підприємства «Добробут»; не містить відомостей щодо самого затоплення, зокрема дат, причин, наслідки затоплення; акт складено за відсутності самих відповідачів, що позбавляє їх можливості подання доказів на його спростування. Відповідно до висновку експертного дослідження НОМЕР_1 від 22 січня 2015 року приміщення квартири позивачів (кухня та ванна кімнати) були залиті внаслідок протікання води через дерев'яне перекриття із розміщеного вище приміщення кухні. Разом з цим експерт зазначив, що причина залиття експертом не досліджувалася, будь-які акти комісій про залиття відсутні. Допитана судом свідок ОСОБА_8, яка проживає поверхом нижче під позивачами, пояснила, що в грудні 2014 року, прийшовши додому з роботи, побачила, що зі стелі капає вода. Вона піднялася до сусідів, а коли повернулася, то вже і в її квартирі на кухні через мийку витікали нечистоти. У зв'язку із цим вона також викликала аварійну машину і в її квартирі прочищали труби. Витікання з мийок відбувається постійно, акти щодо затоплення не складались. Згідно з повідомленнями комунального підприємства «Міськтепловоденергія» і позивачі, і відповідачі протягом 2014 року зверталися в диспетчерську службу цього підприємства з приводу затоплення. Згідно з журналом реєстрації заявок їхні заявки були виконані. При цьому причина затоплення не вказувалась. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з положеннями статті 1166 ЦК України саме відповідачі мали довести відсутність своєї вини у залитті квартири позивачів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що позивачі не довели факту залиття їхньої квартири, оскільки належних доказів, які б підтверджували факт залиття їхньої квартири, до матеріалів справи не додано. Зокрема, позивачі не надали комісійного акта, складеного за участю представників обслуговуючої організації, яким би було зафіксовано сам факт затоплення, а також причини затоплення та завдані пошкодження. Разом з тим у наданій заявницею ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2016 року суд касаційної інстанції, погодившись з висновком судів про задоволення позовних вимог, виходив з того, що обставини спричинення шкоди та встановлення відповідальних за її спричинення осіб підтверджені позивачами у справі належними доказами. В ухвалі Верховного Суду України від 2 червня 2010 року суд касаційної інстанції направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки у справі не були встановлені фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, зокрема суди, установивши факт залиття квартири, не з’ясували причини залиття квартири позивачів та не установили особу, відповідальну за завдану шкоду. Отже, висновки, які містяться у судовому рішенні суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечать судовим рішенням, наданим заявницею на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 травня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-2125цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A891366A85016C58C2258195003BE305
  23. Державний герб України Вищий спеціалізований суд україни з розгляду цивільних і кримінальних справ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 квітня 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дьоміної О.О.,суддів:Демяносова М.В., Леванчука А.О., Маляренка А.В., Парінової І.К., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю «Ужагромікс», третя особа - департамент міського господарства Ужгородської міської ради, про відшкодування майнової і моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 21 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Ужагромікс» (далі − ТОВ «Ужагромікс»), третя особа - департамент міського господарства Ужгородської міської ради, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив стягнути з ТОВ «Ужагромікс» як балансоутримувача зеленого міського господарства на свою користь 53 177 грн 02 коп. майнової шкоди, з яких: 47 204 грн 92 коп. − матеріальний збиток, 550 грн за проведення товарознавчої експертизи, 5 280 грн надання юридичних послуг, 142 грн 10 коп. − вартість довідки і 6 000 грн моральної шкоди. На обґрунтування позову зазначив, що 01 липня 2014 року у другій половині дня на автомобільній стоянці по вул. Крилова в м. Ужгороді, де він припаркував свій автомобіль Кіа-Церато, д.н.з.НОМЕР_3, останній був пошкоджений падінням вагомої величини сухої і трухлявої деревини, яка відламалася від розташованого поблизу дерева породи клен, а він особисто зазнав моральних страждань. Вважає, що відповідальним за спричинену йому майнову та моральну шкоду внаслідок указаної події є ТОВ «Ужагромікс» як балансоутримувач зеленого міського господарства м. Ужгорода. Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду закарпатської області від 28 квітня 2015 року прийнято відмову позивача від вимог до департаменту міського господарства Ужгородської міської ради про відшкодування шкоди, а провадження у справі в цій частині закрито. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «Ужагромікс» на користь ОСОБА_6 завдану матеріальну шкоду у розмірі 47 204 грн 92 коп. та завдану моральну шкоду у сумі 2 000 грн. У решті позовних вимог відмовлено. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 21 грудня 2015 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 жовтня 2015 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно зі ст. 213 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що балансоутримувачем зелених насаджень є ТОВ «Ужагромікс», який мав належним чином здійснювати контроль над станом зелених насаджень та у разі необхідності скласти акт на зрізання і передати його до виконавчого органу міської ради для вирішення питання про зрізку дерева. Бездіяльність ТОВ «Ужагромікс» призвела до таких наслідків, як падіння гілки дерева на автомобіль позивача, у результаті чого йому заподіяна шкода. А зафіксований 30 червня 2014 року вітер не міг бути безпосередньою причиною падіння гілки дерева 01 липня 2014 року у другій половині дня. Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що висновок суду першої інстанції про те, що зафіксований 30 червня 2014 року вітер не міг бути безпосередньою причиною падіння гілки дерева 01 липня 2014 року у другій половині дня, є припущенням. Немає підстав стверджувати, про протиправну винну поведінку (бездіяльність) відповідача та причинний зв'язок між цією поведінкою і настанням шкоди для позивача внаслідок падіння гілки дерева, тобто відсутня доведеність усіх елементів складу цивільного правопорушення, що виключає цивільно-правову відповідальність відповідача. Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитись не можна. Судами встановлено, що 01 липня 2014 року в другій половині дня на автомобіль марки Кіа-Церато, д.н.з.НОМЕР_3, припаркований по вул. Крилова в м. Ужгороді, впала вагома гілка, що відламалась від розташованого поблизу дерева породи клен. Згідно зі свідоцтвом про реєстрацію серії НОМЕР_6 автомобіль марки Кіа-Церато 2008 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3 належить ОСОБА_6 Факт падіння дерева на автомобіль Кіа-Церато, д.н.з. НОМЕР_3, підтверджується висновком дільничного інспектора міліції Ужгородського МВ УМВС України в Закарпатській області Штефі О.В. від 04 липня 2014 року та фотознімками (а. с. 10−11; 57−61). Згідно з актом товарознавчої експертизи від 05 березня 2015 року № 28/15 вартість матеріальних збитків, заподіяних власнику автомобіля КІА-Церато, 2008 року випуску, д.н.з. НОМЕР_3, станом на 01 липня 2015 року становить 47 204 грн 92 коп. (а. с. 146−158). 05 травня 2014 року між департаментом міського господарства Ужгородської міської ради та ТОВ «Ужагромікс» укладено договір про закупівлю послуг за державні кошти № 14-09/100203, відповідно до умов якого ТОВ «Ужагромікс» зобов'язалось у 2014 році надавати послуги щодо благоустрою території (озеленення та утримання зелених насаджень) (а. с. 24−25). Відповідно до листа департаменту міського господарства Ужгородської міської ради від 19 серпня 2014 року за результатами відкритих конкурсних торгів надавачем послуг щодо благоустрою (озеленення та утримання зелених насаджень) у 2014 році є ТОВ «Ужагромікс», про що укладено договір від 05 травня 2014 року № 14-09/100203. Відповідно до листа Закарпатського обласного центру з гідрометрології від 03 липня 2014 року № 26-50/850 в другій половині дня 01 липня 2014 року, під час настання пригоди, ніяких критичних штормових погодних умов не було, натомість були відсутніми будь-які опади, а також відсутні сильні пориви вітру (а. с. 29). Відповідно до п. 2.1 наказу розділу 2 Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 10 квітня 2006 року № 105 (далі − Правила) балансоутримувач −спеціально вповноважені на конкурсних засадах державними чи місцевими органами влади підприємства, організації, які відповідають за утримання та збереження зелених насаджень на підпорядкованих територіях зеленого господарства. Пунктом 6.2 Правил встановлений обов'язок балансоутримувачів проводити інвентаризацію та паспортизацію об'єктів благоустрою, брати участь у роботі комісії з обстеження зелених насаджень з метою їх знесення, тощо. Відповідно до п. 9.1.11 Правил під час догляду за деревами застосовують три види обрізання: формувальне, санітарне й омолоджувальне. Відповідно до п. 9.1.11.2 Правил санітарне обрізання крони виконують, щоб позбутися старих, хворих, сухих і пошкоджених гілок, а також гілок, спрямованих всередину крони або зближених одна з одною. У п. 9.1.13 Правил зазначено, що на вулицях і площах населених пунктів у процесі обстеження зелених насаджень виявляють і потенційно аварійні гілки. Це скелетні гілки, які мають видимі ознаки враження шкідниками та хворобами. Їх необхідно видаляти. Відповідно до висновку дільничного інспектора міліції Ужгородського МВ УМВС України в Закарпатській області Штефі О.В. від 04 липня 2014 року встановлено факт настання пригоди, що мала місце 01 липня 2014 року по вул. Крилова у м. Ужгороді, та факт і причини пошкодження належного ОСОБА_6 автомобіля Кіа-Церато, д.р.н. НОМЕР_3, унаслідок падіння трухлявої частини дерева породи клен. Згідно з розділом 12 Правил з метою контролю за станом міських зелених насаджень здійснюють їх загальні, часткові та позачергові огляди. Загальні огляди проводяться двічі на рік − навесні та восени. При загальному огляді обстежують усі елементи об'єктів благоустрою, а при частковому − лише окремі елементи. Позачергові огляди проводять після злив, ураганів, сильних вітрів, снігопадів, паводків тощо. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Тобто відповідно до презумпції завдавача шкоди не позивач доводить вину відповідача, а відповідач доводить відсутність своєї вини, на що суд апеляційної інстанції уваги не звернув та неправильно застосував норму права, яка перерозподіляє тягар доказування у цій категорії справ та зазначених правовідносинах. Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57−60 ЦПК України. Згідно із ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності. Однак вищевикладене залишилося поза увагою й відповідною правовою оцінкою суду апеляційної станції, який на порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України не звернув уваги, що відповідальним за зелені насадження в місті є балансоутримувач вказаних об'єктів благоустрою, який зобов'язаний здійснювати інвентаризацію та паспортизацію зелених насаджень. Також балансоутримувач зобов'язаний двічі на рік (навесні та восени) проводити загальний огляд усіх зелених насаджень. Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції всупереч вимогам ст. 303 ЦПК України здійснив переоцінку обставин справи та дійшов помилкового висновку, що відсутні підстави для ствердження про протиправну винну поведінку (бездіяльність) відповідача та причинний зв'язок між цією поведінкою і настанням шкоди для позивача внаслідок падіння гілки дерева. Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 339, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити. Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 21 грудня 2015 року скасувати, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 жовтня 2015 року залишити в силі. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.О. Дьоміна Судді: М.В. Демяносов А.О. Леванчук А.В. Маляренко І.К. Парінова http://reyestr.court.gov.ua/Review/57311843
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., за участю представників: Державної екологічної інспекції у Запорізькій області – Алейнікової Т.В., Галагуза М.О., публічного акціонерного товариства «Запоріжтрансформатор» – Романенка М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Запоріжтрансформатор» (далі – ПАТ «Запоріжтрансформатор») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 20 квітня 2017 року у справі № 908/2138/16 за позовом Державної екологічної інспекції у Запорізькій області до ПАТ «Запоріжтрансформатор» про стягнення суми, в с т а н о в и л а: У серпні 2016 року Державна екологічна інспекція у Запорізькій області звернулася до Господарського суду Запорізької області з позовом до ПАТ «Запоріжтрансформатор» про стягнення 498 220,00 грн. Позов обґрунтовано тим, що у період із 01 по 03 січня 2013 року ПАТ «Запоріжтрансформатор» здійснювало спеціальне водокористування без дозволу. Внаслідок самовільного забору води та самовільного скиду забруднюючих речовин зі зворотними водами відповідачем заподіяно збитки державі у розмірі 498 220,00 грн. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 16 грудня 2016 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 31 січня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України від 20 квітня 2017 року постанову Донецького апеляційного господарського суду від 31 січня 2017 року та рішення Господарського суду Запорізької області від 16 грудня 2016 року скасовано, прийнято нове рішення, позов задоволено. Стягнуто з ПАТ «Запоріжтрансформатор» на користь держави в особі Державної екологічної інспекції у Запорізькій області 498 220,00 грн шкоди та судовий збір. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 квітня 2017 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Запоріжтрансформатор» просить скасувати постанову суду касаційної інстанції та залишити в силі постанову суду апеляційної інстанції і рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1166 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), статей 1, 48, 49, 110, 111 Водного кодексу України (далі – ВК), положень Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 20 травня 2015 року у справі № 912/3212/14, від 15 жовтня 2015 року у справі № 921/700/14-г/14, від 28 вересня 2016 року у справі № 912/3212/14, від 14 березня 2017 року у справі № 921/107/16-г/14. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Державної екологічної інспекції у Запорізькій області, ПАТ «Запоріжтрансформатор», перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що у період із 29 листопада по 11 грудня 2013 року Державною екологічною інспекцією у Запорізькій області проведено планову перевірку дотримання ПАТ «Запоріжтрансформатор» вимог природоохоронного законодавства, за результатами якої виявлено, що ПАТ «Запоріжтрансформатор» у період із 01 по 03 січня 2013 року здійснювало спеціальне водокористування без дозволу, що є порушенням вимог статей 44, 49 ВК. Згідно з довідкою ПАТ «Запоріжтрансформатор» від 19 лютого 2014 року № 1/36-48 за період із 01 по 03 січня 2013 року кількість скинутих зворотних вод по випуску № 1 «сухий період» у річку Дніпро становить 5020,68 м3; кількість забраної води із річки Дніпро становить 15948,0 м3. На підставі довідки ПАТ «Запоріжтрансформатор» від 19 лютого 2014 року № 1/36-48 та відповідно до Методики розрахунку розміру відшкодування збитків, заподіяних державі, внаслідок порушення законодавства про охорону і раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 20 липня 2009 року № 389, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 14 серпня 2009 року за № 767/16783, Державною екологічною інспекцією у Запорізькій області проведено розрахунок розміру збитків, заподіяних державі у період із 01 по 03 січня 2013 року ПАТ «Запоріжтрансформатор» забором води із річки Дніпро без дозволу на спеціальне водокористування, який становить 498 056,04 грн, та внаслідок наднормативного самовільного скиду забруднюючих речовин у водний об’єкт зі зворотними водами із перевищенням гранично допустимого скиду, який становить 164,04 грн. Державною екологічною інспекцією у Запорізькій області ПАТ «Запоріжтрансформатор» направлено претензії від 26 березня 2014 року № 1014/03 та від 28 квітня 2014 року № 1896/06 із розрахунком розміру шкоди. У добровільному порядку відповідач зазначеної суми збитків не сплатив. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що для застосування такої міри відповідальності як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки; шкоди; причинного зв’язку між протиправною поведінкою заподіювача та шкодою; вини. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає. Оскільки прийом документів для отримання дозволів на спеціальне водокористування було призупинено в листопаді 2012 року, у зв’язку зі змінами у законодавстві суд дійшов висновку, що вини відповідача у несвоєчасному отриманні дозволу на спеціальне водокористування немає, оскільки ним вжито усіх необхідніх заходів для своєчасного отримання дозволу, а припинення забору води із річки Дніпро призвело б до зупинення роботи підприємства та виникнення аварійних ситуацій. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та приймаючи нове рішення про задоволення позову, суд касаційної інстанції виходив із того, що чинним законодавством установлено самостійні підстави для відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, зокрема лише сам факт самовільного використання водних ресурсів без відповідного дозволу на спеціальне водокористування призводить до завдання державі збитків. Отже, встановлений факт здійснення відповідачем спеціального водокористування без відповідного дозволу є підставою для задоволення позову. У справах № 912/3212/14, № 921/700/14-г/14, № 912/3212/14, № 921/107/16-г/14, копії постанов у яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що для застосування такої міри відповідальності як відшкодування шкоди потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, за відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає. Вжиття відповідачем необхідних заходів з метою своєчасного отримання дозволу на спеціальне водокористування є підставою для відмови у позові. Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Забезпечуючи єдність судової практики щодо застосування норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частин 1, 3 статті 49 ВК спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу. Порядок погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування затверджується Кабінетом Міністрів України Статтею 110 ВК передбачено, що порушення водного законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України. Відповідальність за порушення водного законодавства несуть особи, винні, зокрема, у недотриманні умов дозволу або порушенні правил спеціального водокористування. Згідно зі статтею 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної особи або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Як установлено судами, 28 листопада 2012 року ПАТ «Запоріжтрансформатор» для продовження строку дії дозволу на спеціальне водокористування звернулося до Єдиного дозвільного центру із заявою та клопотанням про узгодження умов і одержання дозволу на спеціальне водокористування для діючих промислових, комунальних, транспортних та інших підприємств від Запорізького регіонального управління водних ресурсів. Отримавши 04 грудня 2012 року від Запорізького регіонального управління водних ресурсів аркуш погодження клопотання про отримання дозволу на спеціальне водокористування на термін до 31 грудня 2015 року, ПАТ «Запоріжтрансформатор» 19 грудня 2012 року подало до Єдиного дозвільного центру заяву з додатками про видачу дозволу на спеціальне водокористування з 01 січня 2013 року по 31 грудня 2015 року. Водночас у зв’язку з відмовою у реєстрації і прийнятті документів на отримання дозволу 19 грудня 2012 року ПАТ «Запоріжтрансформатор» звернулося до Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Запорізькій області з метою отримання роз’яснень щодо причин відмови. 21 грудня 2012 року Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Запорізькій області у листі № 2086/18/06 повідомило ПАТ «Запоріжтрансформатор», що прийом документів для отримання дозволів на спеціальне водокористування через Єдиний дозвільний центр буде відновлено після офіційного опублікування постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року № 321», проект якої внесено Міністерством охорони навколишнього природного середовища України до Кабінету Міністрів України. Крім того, судами установлено, що прийом документів до Єдиного дозвільного центру для отримання дозволів на спеціальне водокористування було зупинено ще у листопаді 2012 року. Постанову Кабінету Міністрів України № 1203 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року № 321» офіційно опубліковано в газеті «Урядовий кур’єр» 03 січня 2013 року. Враховуючи викладене, ПАТ «Запоріжтрансформатор» не мало можливості вчасно отримати дозвіл на спеціальне водокористування з незалежних від нього причин, оскільки Єдиний дозвільний центр зупинив прийом документів для отримання дозволів на спеціальне водокористування до офіційного оприлюднення постанови Кабінету Міністрів України № 1203 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року № 321». За змістом статті 1166 ЦК для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв’язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Відтак, висновок суду касаційної інстанції щодо покладення відповідальності з відшкодування збитків на ПАТ «Запоріжтрансформатор» є необґрунтованим, оскільки за встановленими обставинами справи у діях відповідача не вбачається наявності складу цивільного правопорушення. За таких обставин заява ПАТ «Запоріжтрансформатор» підлягає задоволенню, постанова Вищого господарського суду України від 20 квітня 2017 року – скасуванню, а постанова Донецького апеляційного господарського суду від 31 січня 2017 року – залишинню в силі. Разом із тим відповідно до статті 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з пунктом 6 розділу XІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII і керуючись статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Запоріжтрансформатор» задовольнити. Постанову Вищого господарського суду України від 20 квітня 2017 року скасувати, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 31 січня 2017 року у справі № 908/2138/16 залишити в силі. Стягнути з Державної екологічної інспекції у Запорізькій області (69035, вул. Незалежної України, 72а, м. Запоріжжя, код ЄДРПОУ 38025388) на користь публічного акціонерного товариства «Запоріжтрансформатор» (69600, Дніпровське шосе, 3, м. Запоріжжя, код ЄДРПОУ 00213428) 9 715,29 грн (дев’ять тисяч сімсот п’ятнадцять гривень двадцять дев’ять копійок) судового збору за подання заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України. Видачу наказу доручити Господарському суду Запорізької області. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 11116 ГПК. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок Постанова від 9 серпня 2017 року № 3-642гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7D19A23A225D3B9EC2258185004A6276
  25. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 січня 2017 року Справа № 910/17944/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Рогач Л.І. - головуючого, доповідача Алєєвої І.В., Дроботової Т.Б. розглянувши матеріали касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Автокапітал" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 у справі № 910/17944/15 Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Тайм Трекер" до Приватного акціонерного товариства "Автокапітал" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Дочірнє підприємство "Барва -авто" Товариства з обмеженою відповідальністю "Барва" про стягнення 640 999,12 грн шкоди за участю представників: позивача Ракущинець А.А. - предст. дов. від 03.10.2016; відповідача не з'явився; третьої особи не з'явився; ВСТАНОВИВ: 13.07.2015 Товариство з обмеженою відповідальністю "Тайм Трекер" звернулось до господарського суду з позовом про стягнення з Приватного акціонерного товариства "Автокапітал" 640999,12 грн матеріальної шкоди, завданої внаслідок дефекту продукції (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 14.06.2016) відповідно до вимог статей 1166, 1209-1211-1 Цивільного кодексу України, статей 1, 4, 6, 7, 8 Закону України "Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту продукції". Відповідач проти позову заперечив, вказавши, що виробником автомобіля є компанія Daimler AG (Даймлер АГ), Мерседесштрассе 137, Штутгард, Німеччина, відповідальність якого встановлюється Господарським судом Закарпатської області у справі № 907/937/13, а позивач не був на момент спричинення шкоди ні власником, ні користувачем пошкодженого автомобіля, отже, не довів протиправної поведінки відповідача, підстав його відповідальності за статтею 1166 Цивільного кодексу України та Закону України "Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту продукції". Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.07.2016 (судді Марченко О.В. - головуючий, Борисенко І.І., Карабань Я.А.) позов задоволено, стягнуто з відповідача на користь позивача 640999,12 грн матеріальної шкоди та 9614,99 грн судового збору. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 (судді Сітайло Л.Г. - головуючий, Пашкіна С.А., Калатай Н.Ф.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін, як законне і обґрунтоване. Не погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій відповідач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить скасувати повністю рішення та постанову судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме: суди не врахували, що позивач не є потерпілою особою згідно з визначенням, наведеним у Законі України "Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту продукції", оскільки не є ні користувачем ні споживачем продукції, в якій є дефект; помилково застосувавши вказану вище норму права, суди також не врахували вимог статті 1187 Цивільного кодексу України та залишили поза увагою, що відповідач не є особою, яка має нести відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту продукції, яку відповідач не виробляв, а лише ввіз на митну територію України; відповідач повідомив інформацію про виробника продукції, що також виключає його відповідальність відповідно до вимог вказаного Закону; суди помилково в основу судових рішень поклали висновки експертиз, які є суперечливими, містять протиріччя та неточності та взяли до уваги висновки постанови про закриття кримінальної справи за відсутності ознак злочину, оскільки відомості щодо причин настання пожежі є суперечливими. В порушення вимог процесуального права суди безпідставно та необґрунтовано відмовили скаржнику у задоволенні клопотання про проведення комплексної судової експертизи та у задоволенні клопотання про витребування пояснень свідків у кримінальному провадження для з'ясування обставин щодо підстав виникнення пожежі (зловмисного підпалу автомобілів), а суд апеляційної інстанції не взяв до уваги надані відповідачем на стадії апеляційної інстанції висновки експертиз; обставини наявності дефекту в продукції, причини виникнення пожежі та наявності обставин для відшкодування шкоди не доведені, доводи та докази відповідача належним чином не спростовано. Відповідач не скористався правом на участь у судовому засіданні, надавши, натомість, клопотання про відкладення розгляду справи в зв'язку з неможливістю взяти участь у засіданні уповноваженому представнику через його перебування на лікарняному. Судова колегія відхиляє клопотання відповідача, як таке, що не підтверджено доказами перебування представника на лікарняному; також судова колегія обмежена встановленим законодавчо строком для розгляду касаційної скарги, заяви про продовження якого відповідач не надав. Позивач у відзиві та у судовому засіданні заперечив проти доводів касаційної скарги, вказавши, що вони зводяться до переоцінки доказів та обставин, вірно встановлених судами попередніх інстанцій, які дійшли законного та обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для стягнення з відповідача шкоди. Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника позивача, присутнього у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Як встановили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 18.07.2012 на території Дочірнього підприємства "Барва-авто" Товариства з обмеженою відповідальністю "Барва" за адресою: м. Мукачево, вул. Пряшівська, 5А, виникла пожежа автомобіля "Mercedes-Benz Actros 1884", внаслідок якої пошкоджено автомобілі, які знаходились поруч, зокрема, автомобіль "Mersedes Benz 906", власником якого є позивач, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу САЕ 058829 від 14.10.2010. За фактом пожежі, що сталася 18.07.2012, порушено кримінальну справу за №21034512, в ході розслідування якої проведено експертизу щодо причин виникнення пожежі; за висновком експерта Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області від 19.07.2012 № 24-8 осередком пожежі була задня частина автомобіля "Mercedes-Benz Actros 1884". Згідно з висновком експерта Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області № 31 від 24.09.2012 причиною пожежі в автомобілі "Mercedes-Benz Actros 1884" д.р.н. НОМЕР_1 стало коротке замикання електричних провідників, що проходило в умовах доступу кисню, за відсутністю дії на провідник продуктів розкладу горючих речовин. В ході розслідування зазначеної кримінальної справи допитано свідків: ОСОБА_8., ОСОБА_10 та ОСОБА_11, які повідомили, що сторонніх осіб на території ВАТ "Мукачівська Автобаза" та на орендованій території ТзОВ "Барва-Авто", де знаходились автомобілі, пошкоджені внаслідок пожежі, останні не бачили. При досудовому розслідуванні кримінальної справи виключено можливість займання автомобіля "Mercedes-Benz Actros 1884" д.р.н. НОМЕР_1 шляхом підпалу та встановлено, що причиною займання зазначеного автомобіля було коротке замикання, тобто займання сталося внаслідок дефекту вказаного автомобіля. На підставі зазначених висновків винесено постанову про закриття кримінального провадження. За результатом проведеного комплексного експертного пожежно-технічного та електротехнічного дослідження Харківським Науково-дослідним інститутом судових експертиз ім. Заслуженого професора М.С.Бокаріуса Міністерства юстиції України (далі - ХНДІСЕ) складено висновок № 575/4448, за змістом якого технічною причиною виникнення пожежі є займання ізоляції електричного дроту в автомобілі "Mercedes-Benz Actros 1884" під впливом електричної дуги, яка утворилася в результаті короткого замикання; коротке замикання утворилося внаслідок ушкодження ізоляційного матеріалу електричного дроту, що знаходився під напругою в районі поперечної балки рами автомобіля, яка мала негативний потенціал, електрична дуга спричинила займання горючих матеріалів автомобіля з подальшим розвитком полум'я на поруч розташовані транспортні засоби. Таким чином, причиною виникнення пожежі були не зовнішні фактори, а саме недостатність ізоляційних властивостей електричного дроту, тобто, дефект автомобіля "Mercedes-Benz Actros 1884" д.р.н. НОМЕР_1. Також відповідно до наданої позивачем копії висновку № 264 інженерно-технічного дослідження від 24.09.2015, виконаного судовим експертом Голанд М.О. (свідоцтво Міністерства юстиції України НОМЕР_2 від 03.04.2007, термін дії продовжено до жовтня 2016 року), автомобіль "Mercedes-Benz Actros 1884" д.р.н. НОМЕР_1 зайнявся без зовнішніх причин і був продукцією, що мала дефект, не відповідав рівню безпеки, на яку споживач або користувач має розраховувати, виходячи з усіх обставин. Суди встановили, що відповідно до копії висновку судової технічної експертизи № 2488-14 від 10.06.2015, виконаним Дніпропетровським НДІСЕ Міністерства юстиції України, технічною причиною виникнення пожежі є займання ізоляції електричного дроту в автомобілі "Mercedes-Benz Actros 1884" д.р.н. НОМЕР_1 під впливом електричної дуги, що утворилася внаслідок короткого замикання. Причиною порушення короткого замикання в електричній мережі автомобіля є порушення ізоляції електропровідника, яке могло виникнути в процесі експлуатації через теплове старіння ізоляційних матеріалів, перенапруження ланцюгів електричної мережі, наявність виробничого дефекту в системі електропостачання автомобіля. При дослідженні слідів термічної дії не виявлено осередків, які б вказували на розповсюдження полум'я по пароповітряній суміші легкозаймистих речовин. Ці речовини могли б використовуватися, як самі по собі, так і у складі сумішей, а також в технічних засобах (пристроях) для горіння. Технічних засобів (приладів) та їх залишків в осередковій зоні пожежі не виявлено. В осередковій зоні пожежі не передбачені штатні джерела відкритого вогню. Враховуючи, що займання автомобіля марки Mersedes Benz Actoz 1884, д.р.н. НОМЕР_1, яке сталося внаслідок його дефекту, призвело до пошкодження автомобіля позивача -"Mersedes Benz 906", що знаходився поруч, позивач звернувся з позовом до відповідача, як відповідальної особи, яка ввезла на митну територію України автомобіль з ознаками дефекту, про стягнення завданої шкоди. Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд, керуючись вимогами статей 1210, 1211 Цивільного кодексу України, Закону України "Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту продукції" дійшов висновку, що відповідач несе відповідальність за заподіяну позивачу шкоду як виробник, оскільки є особою, що такий продукт ввезла на митну територію України. Переглядаючи справу у повному обсязі за приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду, вказавши, що відповідач є особою, яка офіційно ввезла даний транспортний засіб "Mercedes-Benz Actros 1884" на митну територію України; зазначений автомобіль проходив технічне обслуговування в офіційного регіонального дилера Diamler AG в Західному регіоні - ТОВ "Західно-Український Автомобільний дім" 25.02.2012, що підтверджується рахунком № 91003798, актом виконаних робіт від 28.02.2012 № 91003798 та податковою накладною від 28.02.2013 № 363. При цьому дослідивши наявні у матеріалах справи висновки експертиз як письмових доказів в розумінні статті 32 Господарського процесуального кодексу України, вказав, що ними у сукупності підтверджується факт самозаймання автомобіля, який спричинив пожежу, висновки експертиз із цього питання не є взаємовиключними. Водночас апеляційний суд відхилив клопотання відповідача про призначення експертизи, витребування доказів з підстав, викладених у постанові, а також відхилила надані ним на стадії апеляційного провадження додаткові докази, як такі, що не спростовують висновків експертиз, взятих до уваги місцевим господарським судом. Судова колегія зазначає, що за статтею 42 Конституції України держава здійснює контроль за якістю та безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт; згідно із приписами статті 1210 Цивільного кодексу України шкода, завдана внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію, підлягає відшкодуванню виготовлювачем товару або іншою особою, визначеною відповідно до закону. Законом України "Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції" встановлено порядок та підстави відшкодування шкоди, заподіяної особі внаслідок недоліків товару, який є рухомим майном. Таке відшкодування шкоди не залежить від того, чи перебували потерпілий та заподіювач шкоди у договірних відносинах. Суб'єктами права вимоги у розумінні наведеного вище Закону є будь-які особи, яким завдано майнової та (або) моральної шкоди внаслідок недоліків товару, як безпосередні покупці продукції, так і особи, яким товар перейшов на законних підставах, або сторонні особи. Боржниками у таких зобов'язаннях відповідно до статті 1210 Цивільного кодексу України є, зокрема, виготовлювач товару або інша особа, визначена відповідно до закону, у разі завдання шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном. За частиною другою статті 7 Закону України "Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції" будь-яка особа, яка ввезла на територію України продукцію з метою її продажу, передання в найм, оренду, лізинг або розповсюдження в будь-якій іншій формі в ході господарської діяльності, несе відповідальність як виробник. Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України сторони повинні довести обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідно до предмету та підстав поданого позову позивач повинен довести належними доказами наявність шкоди, наявність дефекту в продукції, причинно-наслідковий зв'язок між заподіяною шкодою та дефектом. За приписами статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для вирішення господарського спору. Судова колегія зазначає, що суди попередніх інстанцій дослідили та на підставі письмових доказів, які відповідають ознакам належності та допустимості, містять фактичні дані про істотні у цій справі обставини, встановили наявність завданої позивачу шкоди, наявність дефекту в продукції, причинного зв'язку між дефектом та завданою шкодою; відповідач, натомість, не довів обставин, які звільняли б його від відповідальності. Місцевий господарський суд належним чином відобразив у своєму рішення доводи та заперечення кожної зі сторін; суд апеляційної інстанції розглянув та мотивовано відхилив клопотання, доводи та докази відповідача. Доводи касаційної скарги не спростовують належно та повно встановлених судами істотних обставин справи та законності їх правових висновків відповідно до наведених вище положень законодавства. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин; обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що суди вирішили спір відповідно до вимог статей 33, 34, 43, 84, 105 Господарського процесуального кодексу України, розглянувши всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, надавши оцінку доказам, наявним у матеріалах справи. Підстав для скасування прийнятих у справі рішень з мотивів, викладених у касаційній скарзі, не вбачається. Враховуючи викладене, керуючись статтями 43, 1117, пунктом 1 статті 1119, статтями 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Автокапітал" залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 у справі № 910/17944/15 Господарського суду міста Києва та рішення Господарського суду міста Києва від 19.07.2016 залишити без змін. Головуючий Л. Рогач Судді: І. Алєєва Т. Дроботова http://reyestr.court.gov.ua/Review/64233322