Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'дарение'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 8 результатов

  1. Доброго дня! Я мав заборгованість в Манівео і одного прекрасного дня я отримав смс, що мій борг будо продано компаніі "довіра та гарантія" (dg finance). Хотів запитатись, чи хтось з ними судився і чим все закінчилось, бо мені погоджують колекторами, це не зовсім законно, бо для того має бути відповідне рішення суду, наскільки я знаю) я спершу пробував іти з ними на контакт, (вони вимагали 10 000, позичав в Манівео я лише 2000) щоб зменшити "віртуальну суму", або хоч наблизитись до реальної, бо по законодавству України не можна вимагати оплатити пеню більше 50-ти % від позиченої суми, на поступки мені ніхто не йшов. А потім я зрозумів, що навіть якщо я оплачу, то я немаю жодної гарантіі і довіри теж), все зваживши я не міг і не можу віддати гроші якомусь квартирному офісу (чи що це) в Києві і повірити, що вони мені вишлють до Львова договір про закриття боргу) пройшов мабуть місяць як мені погрожували судом і т д, звідкись взяли номер мого дідуся і кілька днів також наярювали йому, а зараз лише до мене дзвонить робит і присилають різні смс... не знаю що робити далі?? Чи мав хтось з ними судову практику, чим воно закінчувалось? Чи це пусті погрози? І чи взагалі приходять від цієї компаніі колектори? Як поводитись з ними? До мене також поступила не 100%ва інформація, але все ж інформація), що взагалі Манівео, це квартирний офіс і дочірній проект від приват банку, відповідно всі оці довіра та гарантія, роблять свою одну ганебну справу.. також якщо хтось щось знає, чув про судові процеси з Манівео, теж буде корисною для мене інфою, ну і чим взагалі закінчуються схожі справи в цих двох вище згаданих компаніях? Також, чи є загроза не виїзду закордон. Чи є якийсь термін кредиту вызыскания? Дякую.
  2. В 2018 году по мнению многих аналитиков, Bitcoin и другая (менее популярная криптовалюта) начнет стремительно рости. Многие считают что Биткоин в этом году перепрыгнет отметку в 20 000$ , при этом майнинг начнет набирать большую популярность ( что такое майнинг можете узнать на сайте www.miner.netbiz.pro ) так же по мимо GPU ферм и таких асиков как: antminer s9, antminer l3, antminer l3+ , antminer l3++, antminer d3, antminer a3, antminer x3, baikal giant n, baikal giant x10, baikal giant b, dragonmint и др. начнут появляться еще более мощное майнинг оборудование. Об этих всех устройствах для майнинга можете узнать на сайте www.miner.netbiz.pro в разделе asic miner.
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 грудня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю «Творча майстерня «Вісак», Товариства з обмеженою відповідальністю «Вісак», Державної реєстраційної служби України, Міністерства юстиції України, треті особи: ОСОБА_4, відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців Оболонського району реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про стягнення коштів, визнання недійсними договорів дарування корпоративних прав за заявами ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю «Творча майстерня «Вісак» (далі – ТОВ «ТМ «Вісак»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Вісак» (далі – ТОВ «Вісак»), Державної реєстраційної служби України, Міністерства юстиції України про стягнення коштів, визнання недійсними договорів дарування корпоративних прав. Позивач зазначав, що у 2010 році до нього почали надходити вимоги про відступлення частки в бізнесі, що супроводжувалися погрозами кримінального переслідування з метою позбавлення волі, про що свідчить постанова прокуратури Оболонського району м. Києва від 15 вересня 2010 року про порушення кримінальної справи за фактом шахрайського заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України (далі – КК України), з метою створення для нього тяжких негативних обставин, які б змусили його відчужити своє майно або створили умови для захоплення такого майна третіми особами поза його волею. Позивач також зазначав, що з метою збереження свого майна, зокрема створених ним підприємств, він звернувся до ОСОБА_2 за юридичною консультацією щодо захисту майна від можливої втрати внаслідок дії тяжких обставин. За рекомендацією відповідача ОСОБА_2 під впливом тяжких обставин та на невигідних умовах позивач уклав договори дарування корпоративних прав ТОВ «Вісак» і ТОВ «ТМ «Вісак» у розмірі, що дозволяв здійснювати одноосібний контроль над підприємствами, на користь своєї неповнолітньої дочки ОСОБА_3. Посилаючись на те, що внаслідок неналежної рекомендації ОСОБА_2 він фактично безоплатно та безповоротно втратив належне йому майно у вигляді корпоративних прав у зазначених підприємствах, а також вважаючи укладені договори дарування корпоративних прав недійсними, оскільки вони були укладені під впливом тяжких обставин, пов'язаних із кримінальним переслідуванням, загрозою втрати та конфіскації майна, позивач просив: стягнути з ОСОБА_2 2 тис. грн за неналежне виконання умов договору про надання послуг; визнати недійсним договір дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, за яким позивач подарував останній 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «ТМ «Вісак»; скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ТОВ «ТМ «Вісак»; визнати право власності за собою на 100 % статутного капіталу ТОВ «ТМ «Вісак»; визнати недійсним договір дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, за яким позивач подарував останній 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «Вісак»; скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ТОВ «Вісак»; визнати право власності за собою на 100 % статутного капіталу ТОВ «Вісак»; зобов'язати Державну реєстраційну службу України, Міністерство юстиції України, відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Оболонського району реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві відновити в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців записи щодо ТОВ «ТМ «Вісак» і ТОВ «Вісак» станом на 15 грудня 2010 року. Дніпровський районний суд м. Києва ухвалою від 27 квітня 2016 року закрив провадження у справі за позовом ОСОБА_1 в частині позовної вимоги про зобов'язання Державної реєстраційної служби України, Міністерства юстиції України, відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців Оболонського району реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у місті Києві відновити в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців записи щодо ТОВ «ТМ «Вісак», ТОВ «Вісак» станом на 15 грудня 2010 року. Дніпровський районний суд м. Києва рішенням від 23 червня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: визнав недійсним договір дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, за яким позивач подарував останній 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «ТМ «Вісак»; скасував державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ТОВ «ТМ «Вісак», проведену державним реєстратором Оболонської районної в місті Києві реєстраційної служби 17 грудня 2010 року; визнав право власності ОСОБА_1 на 100 % статутного капіталу ТОВ «ТМ «Вісак»; визнав недійсним договір дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, за яким позивач подарував останній 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «Вісак»; скасував державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ТОВ «Вісак», яка проведена державним реєстратором Оболонської районної в місті Києві реєстраційної служби 17 грудня 2010 року; визнав право власності ОСОБА_1 на 100 % статутного капіталу ТОВ «Вісак». У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 суд відмовив. Апеляційний суд м. Києва 28 вересня 2016 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 червня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року заяву ОСОБА_1 про відмову від касаційної скарги на рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року задовольнив, касаційне провадження за його касаційною скаргою закрив. Цей же суд ухвалою від 12 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилив, рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року залишив без змін. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 вересня 2017 року заяву ОСОБА_1 про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами ухвали цього ж суду від 12 квітня 2017 року задовольнив, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року скасував. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 жовтня 2017 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року скасувала, залишила в силі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 червня 2016 року. У заявах про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року ОСОБА_3 просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 44, статей 361–365 цього Кодексу, частини першої статті 233, статті 249 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 21 грудня 2016 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 233 ЦК України. На обґрунтування передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини першої статті 233 ЦК України ОСОБА_3 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року, 22 квітня і 13 травня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 квітня 2016 року, постанов Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, 3 червня 2015 року, 6 квітня, 21 грудня 2016 року. Обґрунтовуючи передбачену пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 44, статей 361–365 цього Кодексу у взаємозв’язку зі статтею 249 ЦК України, ОСОБА_3 надала копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 13 лютого 2017 року, ухвал Верховного Суду України від 17 грудня 2008 року, 4 квітня 2012 року, постанов Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року, від 29 березня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, представників ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, перевіривши наведені в заявах ОСОБА_3 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заяви не підлягають задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та неповнолітньою ОСОБА_3 було укладено договір дарування корпоративних прав ТОВ «ТМ «Вісак», згідно з яким дарувальник безоплатно передав у власність обдаровуваної, а обдаровувана прийняла у власність 70 % корпоративних прав засновника товариства. Дарунок сторони оцінили у 13 млн 90 тис. грн. Також 15 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та неповнолітньою ОСОБА_3 було укладено договір дарування корпоративних прав ТОВ «Вісак», згідно з яким дарувальник безоплатно передав у власність обдаровуваної, а обдаровувана прийняла у власність 70 % корпоративних прав засновника товариства. Дарунок сторони оцінили у 12 млн 99 тис. 680 грн. На момент укладення спірних договорів позивач був одноосібним засновником підприємств і володів часткою 100 % у статутному капіталі кожного з них. 26 червня 2010 року директор Товариства з обмеженою відповідальністю «Віта Верітас» (далі – ТОВ «Віта Верітас») подав повідомлення про злочин до прокуратури Оболонського району м. Києва стосовно злочинних дій службових осіб Приватного акціонерного товариства «Трест Київміськбуд-1» (далі – ПрАТ «Трест Київміськбуд-1») щодо заволодіння майном шляхом обману. 15 вересня 2010 року прокурор Оболонського району м. Києва прийняв постанову про порушення кримінальної справи за фактом шахрайського заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України. 29 квітня 2015 року ухвалою про припинення кримінальної справи, постановленою прокурором Прокуратури сектору Буюкань, мун. Кишинів у межах кримінальної справи ОСОБА_1 звільнено від кримінального розслідування, оскільки в його діях відсутні ознаки злочину, кримінальну справу припинено та скасовано запобіжний захід – арешт, який було застосовано відносно нього на підставі рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 травня 2011 року, а також знято арешт, накладений на все майно в ході кримінального переслідування. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що обставини ініціювання та подальшого порушення кримінальної справи стосовно позивача були для нього проявом тяжких обставин, під впливом яких на вкрай невигідних умовах він безоплатно відчужив частину корпоративних прав підприємств, де був єдиним засновником з часу їх створення. Суд узяв також до уваги реальність загрози втрати позивачем свого майна в момент оцінки обставин, які він розцінював як тяжкі і які склалися у зв'язку з ініціюванням кримінальних справ, що підтверджується фактами подальшого арешту його майна в межах кримінальних справ, що, як наслідок, для позивача на той час могло означати конфіскацію або вибуття з його володіння іншим шляхом. Крім того, суд урахував, що: відчуження корпоративних прав здійснювалось в обсязі, достатньому для отримання контролю над управлінням підприємствами, а також для забезпечення можливості одноосібно впливати на рішення органів управління підприємствами; за спірними договорами дарування було здійснено безоплатне відчуження корпоративних прав номінальною вартістю понад 25 млн грн на користь неповнолітньої особи, тоді як предметом діяльності підприємств протягом тривалого часу їх існування була діяльність у сфері нерухомості, що потребувало значного досвіду та навиків. Таким чином, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання недійсними з моменту укладення договорів дарування корпоративних прав від 15 грудня 2010 року про дарування ОСОБА_1 неповнолітній ОСОБА_3 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «ТМ «Вісак» та 70 % корпоративних прав у статутному капіталі ТОВ «Вісак», а також пов'язаних вимог про визнання права власності позивача на 100 % статутного капіталу товариств та скасування державної реєстрації змін до установчих документів, проведених на підставі реалізації недійсних договорів дарування корпоративних прав. Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги до ОСОБА_2, суд керувався тим, що позивач не довів неналежності наданих послуг відповідачем, а також наявності будь-яких правових підстав для повернення грошових коштів, сплачених як винагорода за надану консультацію. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними спірних договорів дарування відповідно до статті 233 ЦК України, оскільки наведені позивачем обставини ініціювання та подальшого порушення кримінальної справи стосовно нього не вважаються тяжкими обставинами у розумінні зазначеної норми, під впливом яких на вкрай невигідних умовах позивач відчужив безоплатно частину корпоративних прав підприємств. Разом з тим у наданих заявницею для порівняння судових рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ містяться такі висновки: - в ухвалі від 22 квітня 2015 року суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з тієї підстави, що суди, порушивши норми статей 212–214 ЦПК України, не встановили фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи, зокрема, чи може договір дарування нерухомого майна, укладений з метою уникнення можливої конфіскації цього майна у зв’язку з притягненням позивача до кримінальної відповідальності, вважатись правочином, що був укладений під впливом тяжкої обставини; - в ухвалі від 19 червня 2013 року суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з тієї підстави, що суди, порушивши норми статей 212–214 ЦПК України, не встановили фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи, зокрема, чи можна обставини щодо порушення відносно позивача кримінальної справи за вчинення злочину, за який санкція статті інкримінованого йому обвинувачення передбачала конфіскацію всього майна, визнати тяжкими, під впливом яких позивач уклав шлюбний договір; - в ухвалі від 15 квітня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оспорювані договори дарування нежитлових будівель укладені не для запобігання банкрутству, а з метою уникнення можливого їх арешту з подальшою реалізацією, що не може вважатися тяжкою обставиною в розумінні частини першої статті 233 ЦК України; - в ухвалі від 13 травня 2015 року суд касаційної інстанції зазначив, що обставин, під впливом яких видано довіреність на продаж квартири, зокрема порушення кримінальних проваджень за підозрою у вчиненні злочинів, на час видачі довіреності не існувало, оскільки на цей час кримінальні справи були закриті відповідними постановами слідчого. Отже, встановлені судами фактичні обставини у справах, за результатами перегляду яких ухвалені ці судові рішення, відрізняються від установлених судами фактичних обставин у справі, яка переглядається. Порівняння наведених судових рішень із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У постановах Верховного Суду України, наданих заявницею для порівняння, містяться такі висновки: - суд може визнати правочин недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без впливу насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, повинна довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини. За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Ця норма не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин чи договору дарування зокрема. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що такими тяжкими обставинами були: смерть сина позивачки, перенесення інсультів, похилий вік, наявність у позивачки інвалідності по зору, одинокість і безпомічність, потреба в сторонній допомозі, а також загроза втратити житло через борги сина, які спонукали позивачку укласти договір дарування квартири на вкрай невигідних умовах – безоплатно позбавивши себе цим єдиного наявного житла (постанова від 19 березня 2014 року); - правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без впливу насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон застосування її до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що позивачка, яка уклала договір дарування квартири, що була єдиним її житлом, є людиною похилого віку, має тяжкі хвороби й потребує за станом здоров'я стороннього догляду, не має близьких родичів. З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що оспорюваний договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах та що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі й не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а тому цей договір підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України (постанова від 21 грудня 2016 року); - при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного. Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не є вільним і не відповідає її внутрішній волі. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що позивач є людиною похилого віку, страждає тяжкими хронічними захворюваннями та за 12 днів до укладання спірного договору перебував на стаціонарному лікуванні. Так само хворою людиною є його дружина, яка протягом 2011 року неодноразово перебувала на стаціонарному лікуванні. Вони з дружиною проживають одні, оскільки діти позивача від попереднього шлюбу перебувають за межами України. Відповідач лікар за фахом, є його далекою родичкою, допомагала позивачу та його дружині в їх лікуванні. Суд апеляційної інстанції також установив, що договір позивач уклав у зв’язку з наявними у нього і його дружини тяжкими захворюваннями та з метою догляду (постанова від 3 червня 2015 року); - правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування. У справі, яка переглядалась, суди встановили, що позивачка, від імені якої укладено договір дарування на підставі виданої нею довіреності відповідачу на право розпорядження єдиним її житлом, була людиною похилого віку та інвалідом першої групи, потребувала за станом здоров'я стороннього догляду; її дочка мала тяжку хворобу й перебувала тривалий час на лікуванні у лікарні. З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що оспорюваний договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах і що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, тому він підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України (постанова від 6 квітня 2017 року). Отже, вказані постанови Верховного Суду України не свідчать про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судових рішень (неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 44, статей 361-365 цього Кодексу) заявниця надала копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 13 лютого 2017 року, ухвал Верховного Суду України від 17 грудня 2008 року, 4 квітня 2012 року, постанов Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року, від 29 березня 2017 року. Проте оскаржуване судове рішення суду касаційної інстанції не підлягає перегляду з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави, оскільки не перешкоджає подальшому провадженню у справі. Таким чином, відсутні правові підстави для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяв ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Постанова від 6 грудня 2017 року №6-1968цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/062D9569516AF62BC22581FA0030C480
  4. Ситуация такова.Дочке родители подарили квартиру. Через короткое время дочь выходит замуж. Рождается в браке ребёнок (которому на данный момент 3 года). Муж оказался тираном. Постоянно угрожал своей жене морально и физически её терроризировал с целью, чтобы она подарила ему свою квартиру. Иначе он по его словам:1) подбросит ей наркотики, 2) найдёт свидетелей, что она употребляет наркотики3) подбросит ей орудие преступления (окровавленную одежду, или же чужие вещи или нож), а потом эти "друзья-потерпевшие напишут заявление о краже».Заявлений в полицию от затероризированной женщины нет и не было. Т.к. муж очень умело без оставления следов: бил, душил подушкой, или душил одеялом или душил пакетом. Следов не оставлял. В итоге, жена оформила на своего мужа дарственную на её квартиру. В квартире были тогда и сейчас прописаны: муж, жена, маленький ребёнок. После оформления женой 08.09.2017 года дарственной на мужа (он кстати вообще не подавал заявления на развод и не собирается этого делать), муж в этот же день собрал кое-какие вещи своей жены и своей маленькой дочки и выставил их за дверь. Женщина вынуждена была отвезти дочку в село к родителям, а сама на данный момент живёт в общежитии у своей сестры, с которой вместе спит на одной кровати (других мест в общежитии нет и свободных коек или раскладушек – нет, снять жильё денег - нет). Муж врезал новый замок в квартиру и не пускает свою законную жену, забрать осенне-зимние вещи как её так и малолетней дочки и пользуется всем, что есть в квартире: техника, вещи, постельные принадлежности, посуда – всё это жены. Игрушки и вещи маленького ребёнка – всё осталось в квартире. С момента оформления на него дарственной муж ни разу не позвонил жене и не поинтересовался как там ребёнок поживает. Вообще ни одного звонка на мобильный.Женщина и ребёнок из квартиры не выписывались.Женщина раз в неделю приезжает на выходные к своим родителям в село, чтобы увидеть дочку. Дочка в стрессовом состоянии: она очень плачет и расстраивается как в воскресенье (когда женщина уезжает вместе со своей сестрой к той в общежитие в город), так пребывает в состоянии стресса ещё пару дней после отъезда своей матери.Правильно ли сделать вот что в таком случае:1. Заява от жены в прокуратуру, полицию и органы опеки и попечительства по месту своей и своего ребёнка прописки, с изложением всех обстоятельств дела о муже. В заяве просить:- органы полиции и прокуратуры вмешаться в ситуацию и пресечь незаконные действия мужа, взять от мужа объяснения по данному поводу- органы опеки выехать на адрес и составить акт в присутствии сотрудников прокуратуры и самой женщины и её мужа, о том, что муж врезал замок и препятствует женщине и их общему ребёнку (которые там прописаны) пользоваться квартирой, а также пусть составят акт о том, что ребёнок по месту жительства не проживает. 2. Параллельно этому подать заяву в суд с привлечением третьих сторон (нотариуса № 1, который когда-то оформлял куплю-продажу квартиры на эту женщину как собственницу, и нотариуса № 2 – оформлявшей дарение от жены к мужу квартиры) про признание договора дарения недействительным. И уже в суде доказывать, что если бы не такие жизненные обстоятельства, то жена никогда бы не «подарила» мужу свою квартиру. А она это сделала, перенося на себе все моральные и физические издевательства и боясь что он как асоциальный элемент «подставит её» как он и грозился. 3. Иск в суд о разводе 4. Иск в суд об алиментах.Руководствуемся вот этими статьями, но что вот вы уважаемая публика-форумчане об этом думаете. http://kyiv.legalaid.gov.ua/ua/pytannia-i-vidpovidi/tsyvilne-pravo/vyznannia-dohovoru-daruvannia-nediisnym http://ukrainepravo.com/law-practice/practice_court/vsu-roz-yasnyv-koly-dogovir-daruvannya-nerukhomosti-mozhe-buty-vyznanyy-nediysnym/Везде говорят что нужны доказательства тирании мужа в отношении жены (её заявы в полицию, экспертизы телесных повреждений), а то муж запросто может сказать: «Да моя жена с придурью и фантазиями – она всё выдумала. Я ей и ключи давал от нового замка нашей квартиры и она не захотела их брать, а теперь говорит что это я её не пускаю с дочкой жить. Пусть в любой момент возвращается с дочкой и живёт. А она такая-сякая в село к своим родителям уехала и не даёт мне с дочкой видеться» И будет тогда эта женщина выглядеть очень глупо.Она его боится, после всего ею перенесённого и даже если её вселят обратно в эту квартиру, то неизвестно что он с ней сделает и ещё ребёнок маленький рядом. Хотя она говорит, что ни за что не хочет вселяться в эту квартиру, после всего что в этой квартире было и когда "ОН - в той квартире".
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – приватний нотаріус Свалявського районного нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договорів дарування недійсними внаслідок їх фіктивності за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що договори дарування були укладені між відповідачами з метою уникнення виконання рішення суду, яким були задоволені вимоги позивачки про стягнення суми боргу. Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 28 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 28 вересня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року відмовлено у відкритті провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення судів попередніх інстанцій. У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215, 234 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення заявниця посилається на постанову Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 17 вересня 2013 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто грошові кошти в розмірі 91 тис. 919 грн 50 коп., судові витрати в розмірі 919 грн та витрати на правову допомогу в розмірі 1 тис. грн. 19 і 21 вересня 2013 року ОСОБА_2 уклала договори дарування з ОСОБА_3, за якими вона як дарувальник передала безоплатно у власність обдаровуваній ОСОБА_3 нерухомість АДРЕСА_1, а саме: земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі; житловий будинок та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не довела належними і допустимими доказами, що укладені відповідачами договори є фіктивними. Разом з тим у наданій заявницею для порівняння постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16 міститься правовий висновок, відповідно до якого при розгляді таких справ суди повинні брати до уваги те, що спірні договори дарування нерухомого майна укладено між близькими родичами, та перевіряти: чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215, 234 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні до подібних правовідносин зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Згідно зі статтею 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчиняють жодних дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування жодних наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань за договором; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідачка відчужила належне їй на праві власності нерухоме майно після набрання чинності судовим рішенням про стягнення з неї заборгованості на користь позивачки, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що відповідачка була присутня в судових засіданнях як першої, так і апеляційної інстанцій, спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається саме за процедурою, передбаченою положеннями статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції відповідно до вищевказаних положень чинного законодавства згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року задовольнити. Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 28 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 28 вересня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-2697цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/54858A4717A3B10AC2258195002C94E9
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування частково недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подарували ОСОБА_3 належну їм на праві спільної часткової власності квартиру АДРЕСА_1. Утім позивачка вважає, що ОСОБА_2 не мав права відчужувати свою частину в зазначеному майні, оскільки постановою державного виконавця органу Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції (далі – ДВС Бориспільського МРУЮ) від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа, виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн, накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення – 289 тис. 730 грн., та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила договір дарування квартири від 21 березня 2014 року в частині S частини квартири, що належала ОСОБА_2, визнати недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочинів на підставі статей 203, 215, 216, 230, 234 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) ЦК України, так як ця угода є фіктивною, вчиненою без наміру створення правових наслідків, під впливом обману, укладеною лише з метою приховання (укриття) майна від звернення на нього стягнення та ухилення від виконання рішення суду про стягнення грошових коштів. Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 15 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, у задоволенні позову відмовив. У заяві ОСОБА_1 порушується питання про скасування рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року та ухвалення нового судового рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 та 234 ЦК України. На підтвердження вказаної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 18 жовтня 2013 року Бориспільський міськрайонний суд видав виконавчі листи НОМЕР_1 на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_4 про розподіл спільного майна та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль, яким, зокрема, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн компенсації половини вартості проданих ОСОБА_2 чотирьох автомобілів та 4 тис. 605 грн 95 коп. судових витрат. Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановами від 29 жовтня 2013 року відкрив виконавчі провадження з виконання вказаних виконавчих листів про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 тис. 605 грн 95 коп. та 289 тис 730 грн відповідно. Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановою від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа НОМЕР_1 виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн. наклав арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення, та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить. Відповідно до відповіді Комунального підприємства Бориспільського бюро технічної інвентаризації НОМЕР_2 від 22 лютого 2013 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на S квартири АДРЕСА_1. 21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір дарування вказаної квартири з ОСОБА_3 (сестрою відповідача), за яким остання набула у власність квартиру АДРЕСА_1. Зазначена квартира належала дарувальникам на праві приватної спільної часткової власності. У пункті 6 цього договору вказано, що відсутність заборон (арештів) на відчуження квартири перевірено 21 березня 2014 року за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна в порядку доступу нотаріусів. Згідно з відповіддю начальника відділу ДВС Бориспільського МРУЮ від 27 травня 2015 року НОМЕР_3 постанова державного виконавця органу ДВС Бориспільського МРУЮ від 25 грудня 2013 року про арешт майна ОСОБА_2 та оголошення заборони на його відчуження не оскаржувалася та станом на 21 березня 2014 року була чинна. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися і суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не надала доказів, що оспорюваний договір дарування є фіктивним або вчинений під впливом обману. Крім того, на момент укладення спірного правочину за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна інформація про накладення арешту на все майно та заборону здійснювати відчуження будь-якого майна належного ОСОБА_2 була відсутня, а тому обтяження на зазначене нерухоме майно не виникло. Разом з тим, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 19 жовтня 2016 року, яка надана заявницею для порівняння, скасувала судові рішення суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, закріплених у статтях 203, 215 та 234 ЦК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам, зробленим Верховним Судом України в наданій для порівняння постанові. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення, установили, що відповідач, відчужив належне йому на праві спільної часткової власності нерухоме майно своїй сестрі. Установивши цю обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірний договір дарування в частині S нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Крім того, відмовляючи в задоволенні позову, суди не встановили чи відповідач, відчужуючи належну йому на праві спільної часткової власності S частину нерухомого майна своїй сестрі, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки; не звернули увагу на те, що в матеріалах справи містяться копія акта державного виконавця від 4 березня 2014 року при примусовому виконанні виконавчого листа НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис 730 грн за підписом ОСОБА_2. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року скасувати, справу передати на розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2690цс16 Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2690цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1128461E4975AA38C225817F004453E4
  7. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ситнік О.М., Іваненко Ю.Г., МаляренкаА.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, треті особи: Виконавчий комітет Обухівської міської ради Київської області, приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Саєнко Еліна Володимирівна, про визнання недійсним договору дарування житлового будинку; за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Саєнко ЕлінаВолодимирівна, про визнання права власності на 1/2 частини житлового будинку,за касаційною скаргою представника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Київської області від 16 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а: У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з вказаним позовом, посилаючись на те, що 09 грудня 2014 року між нею та ОСОБА_5 укладено договір дарування 1/2 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Даний договір запропонувала укласти відповідачка. Враховуючи похилий вік позивачки та поганий стан здоров'я, необхідність здійснювати догляд за сином-інвалідом, відповідачка зобов'язалася забезпечувати ОСОБА_4 та її сина утриманням і доглядом довічно, а вона у свою чергу передала у її власність 1/2 частини будинку за вищезазначеною адресою. З моменту укладання договору відповідачка не допомагала позивачці та її сину, досягнутих між ними домовленостей не виконувала, а лише пропонувала переїхати до неї та проживати разом з нею. Однак ОСОБА_4 відмовилася, оскільки має сина-інваліда, що потребує стороннього догляду. Після звернення за правовою допомогою з метою розірвання договору, позивачці було роз'яснено, що між нею та ОСОБА_5 було укладено не договір довічного утримання, а договір дарування. ОСОБА_4 зазначала, що їй не було відомо про те, що вона укладає договір дарування, вона помилялася щодо обставин, які мають істотне значення щодо природи правочину прав та обов'язків сторін, та при укладенні договору не було враховано інтереси її непрацездатного сина ОСОБА_8, оскільки був відсутній дозвіл органу опіки та піклування на вчинення даного правочину. Тому просила визнати недійсним договір дарування. У квітні 2016 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила визнати за нею право власності на 1/2 частини житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та належить їй на підставі договору дарування. Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що 09 грудня 2014 року посвідчений договір дарування, згідно з яким ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_5 прийняла у дар 1/2 частини вказаного житлового будинку. На момент укладення договору дарування приватним нотаріусом Саєнко Е.В. були дотримані вимоги норм матеріального права, оскільки нотаріусом було з'ясовано волевиявлення дарувальника. ОСОБА_5 вважала укладений договір дарування законним, оскільки сторони мали повне уявлення про предмет договору та досягли між собою всіх його істотних умов. Оскільки право власності ОСОБА_5 оспорюється ОСОБА_4, просила визнати за нею право власності. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 31 травня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволено. Визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частини житлового будинку, загальною площею 81,0 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та належить їй на підставі договору дарування від 09 грудня 2014 року, зареєстрованого у реєстрі за № 4370. Рішенням апеляційного суду Київської області від 16 серпня 2016 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 31 травня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким визнано недійсним договір дарування 1/2 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений 09 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Саєнко Е.В. та зареєстрований за № 4370. У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено. У касаційній скарзіпредставник ОСОБА_5 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Судами встановлено, що 09 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір дарування 1/2 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до якого остання отримала у дар частину вказаного будинку. Відповідно до п. 3.1 договору дарування дарувальник зобов'язується передати частку будинку обдарованій у день укладення та нотаріального посвідчення цього договору. ОСОБА_4 та ОСОБА_8 зареєстровані та проживають у житловому будинку по АДРЕСА_1, що підтверджується паспортами та будинковою книгою. Відповідно до копій квитанцій про оплату житлово-комунальних послуг, вказані квитанції надходять на ім'я ОСОБА_4 та оплачуються нею (а. с. 75−81). Син ОСОБА_4 - ОСОБА_8 є інвалідом першої групи з дитинства, що підтверджується посвідченням та довідкою МСЕК. Тобто позивачка за первісним позовом, після укладення договору дарування, продовжує користуватися будинком та сплачує за житлово-комунальні послуги. Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Відповідно до ст. ст. 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16. Таким чином, апеляційний суд зробив правильний висновок, що під час укладення договору дарування у позивачки було відсутнє волевиявлення безоплатної передачі майна у власність ОСОБА_5, так як будь-яке інше житло у позивачки відсутнє, остання є особою похилого віку, проживає з сином інвалідом в спірному будинку та сама потребує допомоги, а також врахував відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному. Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують, а зводяться лише до переоцінки доказів. Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргупредставника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 відхилити. Рішення апеляційного суду Київської області від 16 серпня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: Ситнік О.М. Іваненко Ю.Г. МаляренкоА.В. http://reyestr.court.gov.ua/Review/67179460
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса ОСОБА_2, ОСОБА_3, Комунального підприємства «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють у своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, Реєстраційної служби Житомирського районного управління юстиції, Управління Держземагентства у Житомирському районі Житомирської області, треті особи: Служба у справах дітей Житомирської міської ради, Служба у справах дітей Житомирської районної державної адміністрації, про визнання договорів дарування недійсними, витребування майна, виселення, за позовом ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, до ОСОБА_3, треті особи: Служба у справах дітей Житомирської районної державної адміністрації, Публічне акціонерне товариство «Дельта банк», прокуратура Житомирського району Житомирської області, про визнання договорів дарування квартири та земельної ділянки удаваними за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 2007 року вона придбала у ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1 кв.м, розташовану за цією ж адресою. У рахунок забезпечення належного виконання умов кредитного договору зазначене нерухоме майно вона передала в іпотеку Публічному акціонерному товариству «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі – ПАТ «Дельта банк»). На підставі виконавчого напису нотаріуса, за яким звернуто стягнення на предмет іпотеки та запропоновано за рахунок коштів, отриманих від реалізації іпотечного майна, задовольнити вимоги банку в розмірі 166 тис. 805 доларів США 69 центів, 6 липня 2012 року проведено прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, переможцем яких став ОСОБА_3. Житомирський районний суд Житомирської області рішенням від 5 червня 2013 року, яке набрало законної сили, визнав виконавчий напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, й визнав недійсними результати прилюдних торгів з реалізації спірного нерухомого майна, протокол їх проведення, акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, свідоцтво про придбання арештованого майна з прилюдних торгів. Проте 30 квітня 2014 року ОСОБА_3 уклав договори дарування будинку та земельної ділянки з ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діяли у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7. Посилаючись на те, що: договори дарування спірного нерухомого майна укладені після ухвалення судового рішення про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації вказаного нерухомого майна; ОСОБА_3 було відомо про такий факт; зазначені правочини укладені без згоди органу опіки та піклування, – ОСОБА_1 просила визнати недійсними договори дарування квартири та земельної ділянки, укладені 30 квітня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діяли у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7; витребувати у ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 спірне нерухоме майно та виселити останніх з квартири. ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договорів дарування удаваними правочинами. Свої вимоги обґрунтовував тим, що воля сторін договорів дарування була спрямована на укладення договорів купівлі-продажу, за цими договорами покупці сплатили продавцю ОСОБА_3 грошові кошти, а причиною укладення саме договорів дарування є спрощена процедура оформлення правочинів. Житомирський районний суд Житомирської області рішенням від 23 грудня 2015 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1, позовні вимоги ОСОБА_4, який діяв у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, задовольнив, визнав удаваним договір дарування квартири, укладений 30 квітня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і ОСОБА_5, які діяли у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, визнав удаваним договір дарування земельної ділянки від 30 квітня 2014 року, укладений між цими ж сторонами; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Житомирської області 23 лютого 2016 року рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 грудня 2015 року скасував у частині позову ОСОБА_1 про витребування майна та виселення й ухвалив у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив, витребував у ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які діяли у своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, квартиру АДРЕСА_1; виселив ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 з указаної квартири без надання іншого жилого приміщення; рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів дарування та задоволення позову ОСОБА_4 про визнання договорів дарування удаваними правочинами залишив без змін; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Житомирської області додатковим рішенням від 10 березня 2016 року витребував у ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які діють у своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, земельну ділянку, розташовану за АДРЕСА_1. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 7 вересня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4, ПАТ «Дельта банк» задовольнив частково, рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Житомирської області від 23 лютого 2016 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_4, який діяв у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання договорів дарування удаваними правочинами та в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договорів дарування недійсними залишив без змін; рішення Апеляційного суду Житомирської області від 23 лютого 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 10 березня 2016 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння та виселення скасував і в цій частині залишив у силі рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 грудня 2015 року. У грудні 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 330, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року та залишити в силі рішення Апеляційного суду Житомирської області від 23 лютого 2016 року та додаткове рішення цього ж суду від 10 березня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди установили, що на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 2007 року ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1 кв.м, на якій розташований будинок. 12 березня 2007 року між ОСОБА_1 і ПАТ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «Дельта банк», укладено кредитний договір про надання споживчого кредиту в сумі 175 тис. доларів США з кінцевим терміном повернення – 12 березня 2022 року. З метою належного виконання зобов’язань за кредитним договором 12 березня 2007 року між сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1 кв.м, на якій розташований будинок. 2 березня 2009 року вчинено виконавчий напис нотаріуса, за яким звернуто стягнення на предмет іпотеки та запропоновано за рахунок коштів, отриманих від реалізації іпотечного майна, задовольнити вимоги банку в розмірі 166 тис. 805 доларів США 69 центів. На підставі вказаного виконавчого напису нотаріуса 31 березня 2009 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження. 6 липня 2012 року Приватне підприємство «Нива-В.Ш.» в особі Житомирської філії 6 Приватного підприємства «Нива-В.Ш.» (далі – ПП «Нива-В.Ш.» в особі Житомирської філії) провело прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею S_1 кв.м, за цією ж адресою, переможцем яких став ОСОБА_3. 9 серпня 2012 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про придбання арештованого майна з прилюдних торгів. Житомирський районний суд Житомирської області рішенням від 5 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року, визнав виконавчий напис нотаріуса від 2 березня 2009 року таким, що не підлягає виконанню, визнав недійсними: результати проведення прилюдних торгів від 6 липня 2012 року з реалізації спірного нерухомого майна, протоколи проведення торгів, акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки та свідоцтво про придбання арештованого нерухомого майна з прилюдних торгів, видане 9 серпня 2012 року на ім’я ОСОБА_3. 30 квітня 2014 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діяли у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, укладено договори дарування квартири АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею S_1 кв.м, на якій розташований будинок. Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення позову ОСОБА_4, який діяв у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, суд касаційної інстанції виходив з того, що правові підстави для визнання недійсними договорів дарування відсутні, оскільки в даному випадку вимоги особи, яка вважає себе власником майна, підлягають задоволенню шляхом витребування майна від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Вимоги ОСОБА_1 про витребування спірного майна з володіння відповідачів також не підлягають задоволенню, оскільки в її діях, пов’язаних з передачею спірного нерухомого майна в іпотеку банку, який мав право в разі невиконання зобов’язання отримати борг за рахунок іпотечного майна, наявна воля на передачу такого майна іншій особі, що унеможливлює його витребування від добросовісного набувача. Крім того, суд погодився з висновком суду першої інстанції, який, установивши, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діяли у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6, ОСОБА_7, укладено договори купівлі-продажу спірного нерухомого майна, а не договори дарування, визнав останні удаваними правочинами. Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_1 надала рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року та 16 вересня 2015 року. У наданому для порівняння рішенні від 16 грудня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив про те, що витребування майна на підставі частини першої статті 388 ЦК України застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні правовідносини й майно перебуває у володільця не на підставі укладеного із власником договору. У постановах Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року та 16 вересня 2015 року (справи № 6-146цс13, 6-1203цс15) викладено правовий висновок про те, що за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Крім того, виходячи з положень зазначеної статті майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. У зазначеному судовому рішенні суду касаційної інстанції та в постановах Верховного Суду України суди встановили, що майно вибуло з володіння власників поза їхньою волею, у зв’язку із чим воно підлягає витребуванню на підставі статті 388 ЦК України. Надані для порівняння судові рішення та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, про перегляд якої подано заяву, постановлені у справах з різними фактичними обставинами, що не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ неоднаково застосував норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса ОСОБА_2, ОСОБА_3, Комунального підприємства «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють у своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, Реєстраційної служби Житомирського районного управління юстиції, Управління Держземагентства у Житомирському районі Житомирської області, треті особи: Служба у справах дітей Житомирської міської ради та Служба у справах дітей Житомирської районної державної адміністрації, про визнання договорів дарування недійсними, витребування майна, виселення, за позовом ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7, до ОСОБА_3, треті особи: Служба у справах дітей Житомирської районної державної адміністрації, Публічне акціонерне товариство «Дельта банк», прокуратура Житомирського району Житомирської області, про визнання договорів дарування квартири та земельної ділянки удаваними відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 27 квітня 2017 року № 6-2894цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/776446FB22430A19C225813100310C0F