Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'двойное взыскание'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 47 результатов

  1. Постанова Іменем України 12 вересня 2018 року м. Київ справа N 473/825/16-ц провадження N 61-3240св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Синельникова Є.В. (суддя-доповідач), Хопти С.Ф., Черняк Ю.В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (після зміни назви акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк"), відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, представник відповідача - ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області, у складі судді Лузан Л.В., від 05 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області у складі колегії суддів: Серебрякової Т.В., Самчишиної Н.В., Лисенка П.П., від 16 травня 2016 року, ВСТАНОВИВ: 17 лютого 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 25 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 5 000 доларів США зі сплатою 24 % річних строком до 25 лютого 2010 року. У той же день між банком та ОСОБА_4 був укладений договір поруки. Позичальник не виконував належним чином свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 лютого 2010 року з відповідачів у солідарному порядку було стягнуто на користь позивача заборгованість за спірним кредитним договором у розмірі 11 968 грн. яка виникла станом на 15 лютого 2010 року. Посилаючись на зазначені обставини, а також на те, що зазначене вище судове рішення боржниками не виконано, позивач просив суд стягнути з відповідачів на його користь заборгованість за кредитним договором від 25 лютого 2008 року, яка станом на 28 січня 2016 року становить 3 676,64 доларів США (проценти і штрафи), що згідно офіційного курсу Національного банку України (далі - НБУ) становить 91 438,08 грн. Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 квітня 2016 року позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто у солідарному порядку з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 25 лютого 2008 року, а саме: заборгованість за процентами за період з 17 лютого 2011 року по 28 січня 2016 року у розмірі 2 938,14 доларів США, що згідно офіційного курсу НБУ становить 73 071,54 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ухвалення судового рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не проведено, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору та не звільняє боржника від виконання передбаченого договором зобов'язання, отже позивач має право вимагати від відповідачів сплати процентів за користування кредитом, штрафних санкцій, нарахованих після ухвалення судового рішення та за час, який не увійшов у попередні розрахунки банку. Ураховуючи домовленість сторін про збільшення позовної давності до п'яти років, районний суд стягнув проценти за користування кредитними коштами у межах позовної давності за період з 17 лютого 2011 року по 28 січня 2016 року. Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що з відповідачів на користь банку підлягають стягненню прострочена заборгованість за процентами, суд першої інстанції правильно визначив розмір заборгованості та межі позовної давності. У касаційній скарзі, яка надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 13 червня 2016 року, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_6 просить скасувати оскаржені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що перебіг позовної давності щодо повернення кредиту у цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов'язання, яким є строк виконання у повному обсязі. Пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом є зміною строку виконання зобов'язання та зумовлює початок перебігу строку позовної давності. Банк звернувся до суду з позовом у лютому 2016 року, у той час як строк позовної давності сплинув 26 лютого 2015 року. Відзиву на касаційну скаргу не надходило. 17 червня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року справу за позовом АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду. Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України), що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Пунктом 4 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 19 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступного висновку. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Під час розгляду справи суди встановили, що 25 лютого 2008 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", і ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 5 000 доларів США зі сплатою 24 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом строком до 25 лютого 2010 року. З метою забезпечення виконання умов кредитного договору у той же день між банком та ОСОБА_4 був укладений договір поруки. Відповідно до частини першої, другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Відповідно до статей 526, 530, 610 ЦК України, частини першої статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до частини першої 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. За умовами пункту 2.2.3 кредитного договору від 25 лютого 2008 року позичальник зобов'язався сплачувати кредит у порядку та строки відповідно до графіку погашення кредиту та процентів, який є невід'ємною частиною зазначеного договору. Суди встановили, що позичальник не виконував умови кредитного договору, внаслідок чого виникла заборгованість. Відповідно до пункту 2.3.1 кредитного договору від 25 лютого 2008 року при порушенні позичальником зобов'язань, передбачених умовами кредитного договору, банк на власний розсуд має право змінити умови договору та вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, виконання інших зобов'язань за договором у повному обсязі шляхом направлення повідомлення. Під час розгляду справи суди встановили, що рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 лютого 2010 року у справі N 2-193/10 з відповідачів у солідарному порядку стягнуто на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 25 лютого 2008 року у розмірі 11 968,22 грн. яка складається з: заборгованості за кредитом - 2 036,16 грн. заборгованості за простроченим кредитом - 7 858,28 грн. заборгованості за простроченими процентами у розмірі 1 287,92 грн. штрафу та пені - 785,85 грн. Судове рішення мотивоване тим, що у разі несвоєчасного повернення коштів позичальник не звільняється від обов'язку виконання зобов'язання, при цьому кредитодавець має право вимагати від позичальника достроково повернення всієї суми кредиту у строк та у порядку, які встановлені договором. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. У відповідності до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 310/11534/13-ц (провадження 14-154цс18), наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник не виконав, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, а кредитор в цьому випадку має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені. У порушення вимог статей 212-214 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій), суди першої та апеляційної інстанцій зазначених вимог закону та обставин справи не врахували, не звернули увагу на те, що банк скористався правом дострокового повернення кредитних коштів та звернувся у листопаді 2009 року до суду з вимогою щодо стягнення з боржника та поручителя всієї суми заборгованості за кредитним договором, внаслідок чого змінив строк виконання основного зобов'язання, а зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитним договором, та за наявності судового рішення про стягнення суми кредиту і процентів дійшли неправильного висновку про часткове задоволення позову. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 17 лютого 2011 року по 28 січня 2016 року позовна давність не може бути застосована, оскільки такі вимоги є безпідставними. Частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення визначено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Згідно з частиною другою та третьою статті 412 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення; неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягає застосуванню. При вирішенні справи судами першої та апеляційної інстанцій допущено неправильне тлумачення вказаних норм матеріального права, що призвело до помилкового висновку про те, що банк має право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. За таких обставин касаційний суд дійшов висновку, що судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню. Оскільки фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повно і всебічно встановлені судами на підставі доказів, досліджених у судовому засіданні, касаційний суд дійшов висновку про можливість ухвалення нової постанови про відмову у задоволенні позову АТ КБ "ПриватБанк". Керуючись статтями 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 16 травня 2016 року скасувати. У задоволенні позову акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Луспеник Д.Д. Судді: Білоконь О.В. Синельников Є.В. Хопта С.Ф. Черняк Ю.В.
  2. Постанова Іменем України 12 вересня 2018 року м. Київ справа N 404/476/16-ц провадження N 61-17521св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В., Черняк Ю.В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", представник позивача - Сокуренко Євген Сергійович, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє через представника ОСОБА_4, на постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Авраменко Т.М., Суровицької Л.В., Черненко В.В., ВСТАНОВИВ: У січні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 27 000,00 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 18,00 % річних на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення кредиту до 05 серпня 2013 року. 13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_3 було укладено договір поруки, згідно з яким остання поручилася перед кредитором за належне виконання ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором від 13 серпня 2008 року. У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 25 грудня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 53 260,35 дол. США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 15 732,75 дол. США, заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 18 036,10 дол. США, пені у розмірі 19 491,50 дол. США. З урахування коштів, які були стягнуті рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року у розмірі 29 880,31 дол. США, остаточна сума заборгованості за кредитним договором становить 23 380,04 дол. США (53 260,35 дол. США - 29 880,31 дол. США). Крім того, за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання з повернення кредиту позичальнику були нараховані: штраф (фіксована складова) у розмірі 10,89 дол. США та штраф (процентна складова) у розмірі 1 169,00 дол. США. На підставі вказаного, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року у загальному розмірі 24 559,93 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на 25 грудня 2015 року становить 563 896,00 грн. Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровоград від 10 листопада 2017 року в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що правовідносини між сторонами припинилися, оскільки рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року було достроково стягнуто з відповідачів на користь позивача всю заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року. Постановою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2018 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 10 листопада 2017 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ПАТ КБ "ПриватБанк". Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року, яка станом на 25 грудня 2015 року складається із: заборгованості за процентами у розмірі 10 830,50 дол. США, що за курсом Національного банку України становить 248 668,28 грн. та пеню у розмірі 150 000,00 грн. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" судовий збір у розмірі 12 558,04 грн. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитодавця права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та цивільним законодавством. При цьому суд відмовив у задоволенні вимог до поручителя, оскільки позивачем у лютому 2010 року згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України змінено строк виконання основного зобов'язання, а з цим позовом до суду банк звернувся у січні 2016 року, тобто з пропуском строку пред'явлення вимог до поручителя, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України. У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України у разі прострочення повернення чергової частини позики, позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилися, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Скориставшись, цим правом, ПАТ КБ "ПриватБанк" у лютому 2010 року звернулося до суду із позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, таким чином, змінивши строк виконання основного зобов'язання, який був задоволений рішенням суду. Апеляційний суд на вказане уваги не звернув, та не врахував, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора надає кредитору право лише на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, і не надає права на нарахування і отримання процентів за кредитом. Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. У частині третій статті 400 ЦПК України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає. Судом установлено, що 13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 27 000,00 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 18,00 % річних на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення кредиту до 05 серпня 2013 року. 13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_3 було укладено договір поруки, згідно з яким остання зобов'язалася перед кредитором за виконання боржником обов'язків за кредитним договором від 13 серпня 2008 року у тому ж розмірі, що й боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Також установлено, заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року у розмірі 237 981,92 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус" на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 200,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року у розмірі 45 700,72 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус" на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 200,00 грн. Стверджуючи, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року відповідачами не виконано, ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду із цим позовом, в якому просило солідарно стягнути з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року, яка виникла станом на 25 грудня 2015 року, та з урахування коштів, які були стягнуті рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року, становить 24 559,93 дол. США, з яких: проценти за користування кредитом за період з березня 2010 року до 05 серпня 2013 року у розмірі 12 987,80 дол. США, пеня, нарахована за період з березня 2010 року по 25 грудня 2015 року, у розмірі 11 572,13 дол. США. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Таким чином, звернувшись у лютому 2010 року з позовом до суду про стягнення всієї заборгованості за кредитним договором від 13 серпня 2008 року ПАТ КБ "ПриватБанк" використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У постанові від 04 липня 2018 року у справі N 14-154цс18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не у повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився. У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору, що залишилося поза увагою апеляційного суду. Також апеляційний суд при ухваленні оскаржуваної постанови не врахував положення статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разі порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання.Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання. Таким чином, після звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору у повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки. Проте такі вимоги не заявлялися. Вказане свідчить, що апеляційним судом безпідставно скасовано рішення місцевого суду про відмову в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк", яке відповідає закону. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, рішення апеляційного суду згідно зі статтею 413 ЦПК України підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати, пов'язані з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн. Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє через представника ОСОБА_4, задовольнити. Постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2018 року скасувати. Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 10 листопада 2017 року залишити в силі. Стягнути з публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов'язані з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Судді: Д.Д. Луспеник О.В. Білоконь Б.І. Гулько Є.В. Синельников Ю.В. Черняк
  3. Доброго всем дня. Ситуация в следующем; сегодня получила письмо "счастья" от Банка с информацией о передаче денежных требований "Браво" . Тело + проценты в долларах насчитанные с начала просрочки. История отношения с Банком; 2012 г. решение суда о выплате денежных средств. И тишина до сегодня. 1.Имел ли Банк право продать долг физ. лица? 2. Может ли "Браво" подать в суд. 3. Какова судьба решения суда с банком? Очень хочется понимать как бороться и на что еще остались права.
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 15 травня 2018 року м. Київ Справа N 202/33292/13-ц Провадження N 14-42цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") та ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2015 року в цивільній справі за позовом ПАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства "Акцент-банк" (далі - ПАТ "А-Банк") про стягнення заборгованості за кредитним договором ВСТАНОВИЛА: У вересні 2013 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 9 червня 2008 року між ним та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 232588-CRED (далі - Кредитний договір) на суму 35 000 грн зі сплатою за користування кредитом 32 % на рік на суму залишку заборгованості строком до 9 грудня 2009 року. На забезпечення виконання умов цього договору в той же день між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки. Крім того, на забезпечення виконання боржником умов Кредитного договору в розмірі 10 000 грн 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "Приватбанк" і ПАТ "А-Банк" укладено договір поруки. Боржник зобов'язань за Кредитним договором не виконував, у зв'язку із чим станом на 17 липня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 96 126,71 грн. з яких: 25 174,55 грн - заборгованість за кредитом, 66 136,60 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 250 грн - штраф (фіксована частина), 4 565,56 грн - штраф (процентна складова). Посилаючись на зазначені обставини, ПАТ КБ "Приватбанк" просило суд стягнути на свою користь з ОСОБА_3, ОСОБА_4 заборгованість за Кредитним договором у розмірі 86 126,71 грн., а з усіх відповідачів солідарно? 10 000 грн. Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2013 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованість за Кредитним договором у сумі 86 126,71 грн. яка складається з 15 174,55 грн заборгованості за кредитом, 66 136,60 грн заборгованості за процентами за користування кредитом, 250 грн штрафу (фіксована частина), 4 565,56 грн штрафу (процентна складова). Стягнуто з ПАТ "А-Банк" на користь ПАТ КБ "Приватбанк" 10 000 грн. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 лютого 2015 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення задоволено. Заочне рішення цього ж суду від 29 жовтня 2013 року скасовано й призначено справу до розгляду в загальному порядку. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ "Приватбанк" відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2015 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2015 року скасовано та позов ПАТ КБ "Приватбанк" задоволено частково. Стягнуто на користь ПАТ КБ "Приватбанк" з ОСОБА_3 заборгованість за Кредитним договором за період з 13 серпня по 9 грудня 2009 року в розмірі 36 098 грн. з яких заборгованість за кредитом - 25 174,60 грн та заборгованість за процентами за користування кредитом - 10 924,20 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ПАТ "А-Банк" закрито. 28 грудня 2015 року ПАТ КБ "Приватбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд не визначився з характером спірних правовідносин, установивши, що між сторонами виникли правовідносини щодо виконання рішення суду, а не кредитного договору. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору і законом. Крім того, банк пред'явив вимогу до поручителя в строки, визначені законом, що підтверджується рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року у справі N 2-648 та виключає припинення поруки. Також ПАТ КБ "Приватбанк" зазначало, що позичальником є фізична особа, а тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 27 квітня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року вже стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 33 740,77 грн. у тому числі заборгованість по тілу кредиту в сумі 25 174,55 грн. а тому ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого та 18 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3 відповідно, витребувано матеріали справи та надано учасникам справи строк для подання заперечень на касаційні скарги, а ухвалою від 9 березня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Учасники справи передбаченим процесуальним законом правом надання заперечень не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За правилами частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині шостій статті 403 ЦПК України (частина четверта статті 404 цього Кодексу). Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 січня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що касаційна скарга ПАТ КБ "Приватбанк" містить доводи про порушення апеляційним судом правил суб'єктної юрисдикції. 8 лютого 2018 року справа надійшла до Великої Палати Верховного Суду та її передано судді-доповідачу відповідно до автоматизованого розподілу справи. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2018 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ПАТ КБ "Приватбанк" підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 - частковому задоволенню. Під час розгляду справи судами встановлено, що 9 червня 2008 року між ПАТ КБ "Приватбанк" і ОСОБА_3 укладено Кредитний договір на суму 35 000 грн зі сплатою за користування кредитом 32 % на рік на суму залишку заборгованості строком до 9 грудня 2009 року. На забезпечення виконання умов зазначеного договору в той же день між банком і ОСОБА_4 укладено договір поруки. Крім того, на забезпечення виконання боржником умов Кредитного договору в розмірі 10 000 грн 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "Приватбанк" і ПАТ "А-Банк" укладено договір поруки. Рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року у справі N 2-648, яке набрало законної сили, задоволено позов ПАТ КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за Кредитним договором у розмірі 33 740,77 грн (25 174,55 грн - заборгованість за кредитом, 6 721,42 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом, 250 грн - штраф (фіксована частина), 1 594,80 грн - штраф (процентна складова)), яка утворилася станом на 13 серпня 2009 року. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у солідарному порядку на користь ПАТ КБ "Приватбанк" 33 740,77 грн. Позивачем до суду першої інстанції надано розрахунок заборгованості за Кредитним договором у розмірі 96 126,71 грн за період з 9 червня 2008 року до 17 липня 2013 року, у тому числі 25 174,55 грн заборгованості за кредитом. Крім того, на запит апеляційного суду позивачем надано розрахунок заборгованості за Кредитним договором у розмірі 36 098,80 грн за період з 13 серпня 2009 року до 9 грудня 2009 року, з яких 25 174,60 грн - заборгованість за кредитом, 10 924,20 грн - заборгованість за процентами. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року з ОСОБА_3, ОСОБА_4 стягнуто в солідарному порядку на користь ПАТ КБ "Приватбанк" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 33 740,77 грн. а позивач не надав доказів виконання або невиконання зазначеного судового рішення, тому суд позбавлений можливості визначити наявний розмір заборгованості. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що боржник належним чином не виконував своїх зобов'язань за кредитним договором, а тому за період з 13 серпня по 9 грудня 2009 року виникла заборгованість, яку відповідачі не спростували. Заявлені до стягнення суми заборгованості, штрафних санкцій та витрат на правову допомогу за період до 13 серпня 2009 року задоволенню не підлягають, оскільки вже були стягнуті з боржника та поручителя рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року; на вимогу суду позивачем не надано розрахунку штрафних санкцій та доказів здійснених витрат на правову допомогу, заявлених до стягнення за період після ухвалення зазначеного рішення; законом не передбачено нарахування та стягнення процентів за користування кредитом після закінчення строку дії договору. Щодо вимог до поручителя ОСОБА_4 зазначено, що кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами строку дії поруки. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" до ПАТ "А-Банк", апеляційний суд виходив із того, що вимоги про стягнення заборгованості, заявлені банком до юридичної особи, підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. Перевіряючи законність постановленої апеляційним судом ухвали про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних. Трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі яка переглядається, до боржника та поручителя, які пов'язані солідарним обов'язком. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 ГПК України, в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України, у редакції Закону України N 2147-//ІІІ, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці Отже, за правилами ГПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з кредитного договору та договору поруки. Зі змісту статті 15 ЦПК України у редакції, яка діяла на час розгляду справи, можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства. У зв'язку з зазначеним Верховний Суд у своїх постановах від 13 березня 2018 року (справа N 415/2542/15-ц), 21 березня 2018 року (справа N 2-1990/11) та інших зробив висновок про можливість відступу від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень статті 16 ЦПК України. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-//ІІІ господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Відтак, з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок апеляційного суду про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до одного з поручителів, який є юридичною особою. Крім того, не можна погодитись із висновком апеляційного суду про те, що за період з 13 серпня по 9 грудня 2009 року в боржника виникла заборгованість за Кредитним договором, яка складається з тіла кредиту та процентів за користування ним у підвищеному розмірі й підлягає стягненню з позичальника. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Визначення поняття зобов'язання міститься в частині першій статті 509 ЦК України, відповідно до якої зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Якщо в зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як "строк договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. Згідно з частиною першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Однак вищезазначені вимоги закону залишились поза увагою суду. Суд апеляційної інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, якими вони регулюються. Установивши, що строк дії Кредитного договору сплинув, рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 3 грудня 2009 року стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 заборгованість за тілом кредиту, проценти за користування ним та штраф станом на 13 серпня 2009 року, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність у банку права на повторне стягнення заборгованості за тілом кредиту, нарахування процентів у заявленому розмірі за користування кредитом та припинення поруки. З огляду на викладене, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню як в частині вирішення позовних вимог до боржника за основним зобов'язанням, так і в частині вирішення позовних вимог до поручителів. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду та на те, що апеляційний суд не перевірив й не встановив ті фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення позовних вимог, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку справа направляється на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" задовольнити, касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  5. ВЕРХОВНИЙ СУД РОЗ'ЯСНИВ, ЯКІ ДІЇ ПІДПАДАЮТЬ ПІД ЗЛОВЖИВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИМИ ПРАВАМИ, серед яких: -подання кількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання кількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав; Всем доброго дня. Вопрос по вышеуказаному: 1. Ипотечный кредит в Сведбанке. 2. сентябрь 2013 года - иск от коллектора на обращение ипотеки. ( в октябре 2018 исковые требования судами удолетворены - сейчас в касации) 3. в сентябре 2014 - иск от колектора "про стягнення заборгованності"-двойное взыскание тела и процентов (первая инстанция за коллектором - сейчас в апеляции) Вопрос: является ли иск 2014 года с аналогичным предметом и с аналогичным основанием иска 2013 года, тоисть является ли он злоупотреблением процесуальными правами.
  6. Державний герб України Номер провадження 2/754/2394/15 Справа №754/3586/15-ц РІШЕННЯ Іменем України 23 липня 2015 року Деснянський районний суд міста Києва під головуванням судді Бабко В.В. за участю секретаря Базік А.В. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, - В С Т А Н О В И В: Позивач ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 29.11.2007року був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014 з відповідачем ОСОБА_1 та з метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором, були укладені договори поруки № К2НСАЕ00000014/2 з відповідачем ОСОБА_2, і № К2НСАЕ00000014/1 з відповідачем ОСОБА_3 Відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитним договором не виконує, до цього часу кошти не повернула, крім того, у зв'язку з невиконанням умов договору, боржник зобов'язаний сплатити суму боргу, процент за користування кредитом, а також пеню, в зв'язку з чим має заборгованість у сумі 44084,20доларів США, що еквівалентно 695207,83грн. Тому позивач просять стягнути суму боргу та сплачені судові витрати солідарно з відповідачів. Представник позивача в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи без участі представника, позов підтримують з викладених в ньому підстав. Представник відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти його задоволення, оскільки звернення позивач до суду з даним позовом має на меті подвійне стягнення заборгованості з відповідача ОСОБА_1, адже у 2011році Деснянський районний суд м.Києва виніс рішення за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № К2НСАЕ00000014, а тому мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився. Крім того, зазначив, що вимога до поручителів протиправна, оскільки позивач не пред'явив до поручителів вимоги протягом встановлених шести місяців, також матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надавали згоду на зміну зобов'язання, передбаченого кредитним договором щодо збільшення обсягу відповідальності, а саме збільшення процентної ставки по кредиту. Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з'явились, про день та час розгляду справи повідомлялись належним чином, причину неявки суду не повідомили. Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, приходить до слідуючого. В судовому засіданні встановлено, що 29.11.2007року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № К2НСАЕ00000014, предметом даного договору, відповідно до п.7.1договору, є надання кредиту в розмірі 21107,00доларів США на наступні цілі: 14000,00 доларів США для купівлі автомобіля, 6,75доларів США для сплати за реєстрацію Предмету застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна шляхом перерахування на сплату страхових платежів за договором страхування від 29.11.2007року, договором особистого страхування від 29.11.2007року на строк до 28.11.2008року у сумі 1114,00 доларів США, а також у розмірі 5566,00доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 відсотків річних і винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 відсотків щомісяця від суми виданого кредиту, з терміном дії договору по 28.11.2012року включно. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/2. З метою забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1, які передбачені кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір поруки № К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007року. Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. За розрахунком банку загальна заборгованість станом на 15.01.2015р. за кредитним договором № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року становить 144084,20дол.США, з яких: 10451,31доларів США - заборгованість за кредитом; 2,40 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 33630,49доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Разом з тим, судом встановлено та не заперечувалось представником ПАТ КБ «ПриватБанк» та представником відповідача ОСОБА_1, що Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18.10.2011 року позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, задоволено, яким стягнуто з ОСОБА_1 суму заборгованості за кредитом в розмірі 15589,88дол.США, з яких: 11148,79доларів США - заборгованість за кредитом; 1564,85доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 587,44доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 2288,80доларів США - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором. Рішення суду не оскаржувалось та набрало законної сили. Тобто, мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, договір закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини. Отже, не можна погодитись з поясненнями представника ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що оскільки рішення суду, яким стягнуто кредитну заборгованість з відповідача ОСОБА_1, невиконане, то договір продовжує діяти, проценти по кредиту правомірно продовжують нараховуватись до повного погашення кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст. ст.530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч.1 ст.598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги Банку про стягнення заборгованості за кредитним договором з відповідача ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки відповідальність, яка може бути застосована до відповідача ОСОБА_1 це лише на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, якщо про це заявлено позовні вимоги. Відповідно до ст.42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організації споживачів. Положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985року №39/248, наголошує: визнаючи,що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачі мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Стаття 10 ЦПК України, закріпивши принцип змагальності сторін, гарантує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, рівні процесуальні можливості з метою захисту їхніх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав та законних інтересів, зокрема й щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Відповідно до цієї норми кожна сторона та інша особа, яка бере участь у справі, повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а у випадку неможливості стороною подати докази з поважних причин, суд сприяє особі в їх витребуванні, тим самим сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи (ч. 1 ст. 137 ЦПК України). Таким чином, беручи до уваги встановлені обставини справи, суд вважає необґрунтованими також позовні вимоги позивача щодо стягнення суми заборгованості з поручителів, і тому суд вважає слід відмовити в задоволенні останніх вимог позову, з наступних підстав. Відповідно ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Частиною 1 ст. 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Частина 4 ст. 559 ЦК України, встановлює правило згідно якого порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Як встановлено судом, Банк з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором до поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до винесення та після рішення Деснянським районним судом м.Києва від 18.10.2011р. не звертався. Правом на пред'явлення позову до поручителів про стягнення заборгованості за кредитним договором та договорами поруки ПАТ КБ «ПриватБанк» у строк протягом шести місяців не скористався, наслідком чого є припинення поруки у відповідності ч. 4 ст. 559 ЦПК України, спростовуючих доказів Банком суду не надано. Таким чином, порука за договорами поруки № К2НСАЕ00000014/2 та №К2НСАЕ00000014/1 від 29.11.2007 року припинилась, ще 31.11.2011 року, а Банк звернувся до суду з позовом до поручителів лише 11.03.2015р. Крім того, судом встановлено, що договір поруки №К2НСАЕ00000014/2 не містить дату укладання договору, що не надає можливості встановлення цивільної дієздатності поручителя ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 під час укладання договору поруки, оскільки станом на 29.11.2007 року він ще не досяг повноліття, а отже не набув повної цивільної дієздатності, відповідно до ч. 2 ст.203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Отже, суд звертає увагу, що якщо, поручитель на час укладення договору поруки був неповнолітнім, а ст.ст. 31 і 32 ЦК України обмежують можливість вчиняти правочини фізичними особами, які мають часткову та неповну цивільну дієздатність, то при укладенні таких правочинів повинна бути письмова згода батьків або органу опіки та піклування. Також, відповідно до п. 24 Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., передбачено, що відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Згідно ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Між тим, обставин щодо наявності таких цивільних правовідносин між сторонами, на що як на правову підставу позову посилався представник позивача, судом не встановлено, у зв'язку з чим обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не відповідає встановленим обставинам. Крім того, суд вважає за потрібним зазначити, що зміст позовної заяви стосовно предмету договору про надання кредитивних коштів не співпадає зі змістом самого кредитного договору (п.7.1 договору) № К2НСАЕ00000014 від 29.11.2007року, який був предметом дослідження та на який як на доказ посилався представник позивача. Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.ст. 24 та 129). Відповідно до ст.ст. 59, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача необґрунтовані та не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано суду доказів, які б суд міг покласти в основу задоволення вимог позивача, як це передбачено ст.60 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. А оскільки суд відмовив в задоволенні позову, всі судові витрати покладаються на позивача. Враховуючи викладене і керуючись Конституцією України, Постановою №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., ст.ст. 22, 203, 230, 252, 509, 526, 530, 553, 554, 559, 598-601, 610, 611, 631, 625, 629, 1048, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 58-61,169, 212-215ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: В позові Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Суддя Бабко В.В. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47757049
  7. Доброго дня! Я мав заборгованість в Манівео і одного прекрасного дня я отримав смс, що мій борг будо продано компаніі "довіра та гарантія" (dg finance). Хотів запитатись, чи хтось з ними судився і чим все закінчилось, бо мені погоджують колекторами, це не зовсім законно, бо для того має бути відповідне рішення суду, наскільки я знаю) я спершу пробував іти з ними на контакт, (вони вимагали 10 000, позичав в Манівео я лише 2000) щоб зменшити "віртуальну суму", або хоч наблизитись до реальної, бо по законодавству України не можна вимагати оплатити пеню більше 50-ти % від позиченої суми, на поступки мені ніхто не йшов. А потім я зрозумів, що навіть якщо я оплачу, то я немаю жодної гарантіі і довіри теж), все зваживши я не міг і не можу віддати гроші якомусь квартирному офісу (чи що це) в Києві і повірити, що вони мені вишлють до Львова договір про закриття боргу) пройшов мабуть місяць як мені погрожували судом і т д, звідкись взяли номер мого дідуся і кілька днів також наярювали йому, а зараз лише до мене дзвонить робит і присилають різні смс... не знаю що робити далі?? Чи мав хтось з ними судову практику, чим воно закінчувалось? Чи це пусті погрози? І чи взагалі приходять від цієї компаніі колектори? Як поводитись з ними? До мене також поступила не 100%ва інформація, але все ж інформація), що взагалі Манівео, це квартирний офіс і дочірній проект від приват банку, відповідно всі оці довіра та гарантія, роблять свою одну ганебну справу.. також якщо хтось щось знає, чув про судові процеси з Манівео, теж буде корисною для мене інфою, ну і чим взагалі закінчуються схожі справи в цих двох вище згаданих компаніях? Також, чи є загроза не виїзду закордон. Чи є якийсь термін кредиту вызыскания? Дякую.
  8. Державний герб України Постанова Іменем України 7 лютого 2018 року м. Київ справа № 752/22013/14-ц провадження № 61-2439св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк», відповідач - ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року в складі судді Сальникової Н. М. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року в складі суддів: Котули Л. Г., Барановської Л. В., Слюсар Т. А., В С Т А Н О В И В: Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У грудні 2015 року публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 22 квітня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» (далі - ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 121 500 доларів США за сплатою 12,5 % річних на строк до 22 квітня 2018 року. Кредитні зобов'язання були забезпечені договором поруки, укладеним між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 22 квітня 2008 року, відповідно до умов якого останній поручився перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Позичальник належним чином не виконала свої кредитні зобов'язання, а тому станом на 11 серпня 2015 року утворилася заборгованість за кредитним договором у розмірі 69 720 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становить 1 482 471 грн 86 коп. На підставі викладеного ПАТ «ВТБ Банк», з урахуванням уточнених позовних вимог, просило стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 указану вище заборгованість за кредитним договором у розмірі 69 720 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 1 482 471 грн 86 коп. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором від 22 квітня 2008 року в розмірі 61 787,47 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 1 313 783 грн 94 коп.; 30 % річних, 3 % річних та пеню у загальній сумі 166 186 грн 89 коп. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «ВТБ Банк» судовий збір у розмірі 3 654 грн. У задоволенні решти позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позичальник порушив умови кредитного договору, забезпеченого договором поруки, а тому відповідачі зобов'язані солідарно відповідати за кредитними зобов'язаннями. Розмір заборгованості за тілом кредиту, процентами та неустойкою підлягає стягненню в межах позовної давності. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що у зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору, виникла кредитна заборгованість, а тому банком направлено відповідачам вимогу про дострокове повернення кредиту, нарахованих процентів та неустойки, проте така вимога позивача залишена без виконання. Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягає стягненню з відповідачів у межах строку позовної давності. Стягнення з відповідачів 30 % річних за несвоєчасне повернення кредиту відповідно до пункту 9.1 кредитного договору та пені за несвоєчасну сплату процентів відповідно до пункту 9.2 кредитного договору не є подвійним стягненням неустойки за одне і те саме порушення. У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що розрахунок заборгованості є необґрунтованим та недоведеним. Банк не звертався до відповідачів з досудовою вимогою про повернення всієї суми кредиту. Позивачем пропущено строк позовної давності щодо частини заборгованості. Також неправомірно нараховано пеню у доларах США. Позивачем з порушенням норм закону нараховано пеню більше ніж за один рік. Заявлені вимоги про одночасне стягнення з відповідачів штрафу за несвоєчасне повернення кредиту та пені за несвоєчасну сплату процентів свідчить про застосування подвійної цивільно-правової відповідальності до одного і того ж порушення. Умова договору про сплату 30 % річних від простроченої суми суперечить засадам рівності учасників цивільних відносин та є нікчемною. У правовідносинах між сторонами не дотримано розумного балансу між інтересами банку та споживачів. Відзив на касаційну скаргу не подано. 18 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав. Судами встановлено, що 22 квітня 2008 року між ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 121 500 доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк до 22 квітня 2018 року. Кредитні зобов'язання були забезпечені договором поруки, укладеним між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 22 квітня 2008 року, відповідно до умов якого останній поручився перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Пунктом 8.1 кредитного договору передбачено, що сплата банку процентів за користування кредитом у розмірі, встановленому пунктом 1.1 даного договору, здійснюється щомісячно в строк з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступного за тим, за який проводиться розрахунок, починаючи з травня 2008 року. Погашення кредиту здійснюється на рахунок щомісячно рівними частинами в розмірі 1 012,50 доларів США у строк з 1 по 10 число (включно) кожного місяця, наступного за тим, за який проводиться розрахунок, починаючи з травня 2008 року (п. 8.2 кредитного договору). Погашення кредиту та процентів за користування кредитом здійснюється позичальником згідно з додатком № 1 до цього договору (графік повернення кредиту і сплати процентів та розрахунок вартості супутніх послуг), який є його невід'ємною частиною. Пунктом 9.1 кредитного договору визначено, що у разі несвоєчасного повернення кредиту позичальник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 30 % річних від простроченої суми. Відповідно до п. 9.2 кредитного договору в разі несвоєчасної (неналежної) сплати процентів за користування кредитом, позичальник сплачує банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми боргу за кожен день прострочення виконання. Пунктом 5 договору поруки передбачено, що поручитель відповідає перед банком у тому ж самому обсязі, що і позичальник, включаючи сплату кредиту, процентів за користування кредитом, комісій, пені інших платежів, передбачених кредитним договором, відшкодування збитків. 2 вересня 2014 року позивачем направлено ОСОБА_2 лист-вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату заборгованості протягом 60 календарних днів від дати отримання повідомлення, а 3 листопада 2014 року направлено лист-вимогу ОСОБА_3 про дострокове повернення кредиту та нарахованих процентів, комісій у порядку визначеному у договорі протягом 30 днів з дати отримання, яку останній отримав 19 листопада 2014 року, що підтверджується зворотнім повідомленням. Заборгованість ОСОБА_2 перед ПАТ «ВТБ Банк» за тілом кредиту станом на 11 серпня 2015 року становить 50 614,71 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 1 076 218 грн 10 коп., з яких: строкова заборгованість по кредиту - 32 389,71 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 688 700 грн 82 коп.; прострочена заборгованість по кредиту - 18 225 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 387 517 грн 28 коп. Банком нараховано ОСОБА_2 заборгованість по сплаті процентів за користування кредитом за вищевказаний період, яка становить 11 172,76 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 237 565 грн 84 коп., з яких: прострочена заборгованість по сплаті процентів - 10 968,90 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ 233 231 грн 18 коп.; заборгованість по сплаті нарахованих відсотків за період з 1 серпня 2015 року по 10 серпня 2015 року - 203 долари США, що еквівалентно за курсом НБУ 4 334 грн 66 коп. Пеня за несвоєчасну сплату процентів становить 73 096 грн 29 коп., 30 % відповідно до пункту 9.1 кредитного договору - 90 352 грн 93 коп., 3 % річних від простроченої суми - 5 238 грн 70 коп. До кредитних правовідносин застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Частинами першою і другою статті 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов'язання з кредитного договору передбачає єдиний обов'язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом. При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору. Як встановлено судами, зазначені грошові зобов'язання щодо сплати процентів та повернення тіла кредиту належним чином позичальник не виконував. Разом з тим, частиною другою статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Суди залишили поза увагою, що кредитним договором у пункті 9.1 встановлено інший розмір процентів від простроченої суми, який підлягає до стягнення у разі прострочення боржником виконання грошового зобов'язання - у разі несвоєчасного повернення кредиту, а саме 30 % річних від простроченої суми, тому дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення одночасно 30 % річних та 3 % річних за прострочення виконання кредитного зобов'язання. Задовольняючи позовні вимоги на підставі пункту 9.1 кредитного договору, яким визначено обов'язок позичальника сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення і 30 % річних від простроченої суми, а також стягуючи з боржника 3 % річних від простроченої суми зобов'язання, суди не встановили юридичної природи кожного виду вказаних вище процентів та не з'ясували, чи можливе їх одночасне стягнення з відповідачів за порушення умов користування кредитними коштами. Отже суди не встановили наслідків невиконання позичальником умов кредитного договору та правових підстав для застосування вимог пункту 9.1 кредитного договору та не обґрунтували розміру боргу в частині стягнення 30 % річних від простроченої суми та 3 % річних від простроченої суми зобов'язання. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки і застосовується до вимог кредитора за основним зобов'язанням. Для забезпечувального зобов'язання, зокрема у вигляді сплати неустойки, застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Щодо інших видів забезпечувальних зобов'язань, установлених у договорі, таке обмеження не передбачено. Представником відповідача у суді першої інстанції заявлено клопотання про застосування строку позовної давності. Судами вірно стягнуто пеню за останні 12 місяців, які передували зверненню банку до суду з даним позовом, а також обґрунтовано визначено розмір заборгованості щодо тіла кредиту та процентів за користування кредитним коштами з урахуванням норм статті 257 ЦК України та умов кредитного договору, якими передбачено повернення коштів періодичними (щомісячними) платежами. Суди врахували вимоги вказаних норм права та дійшли вірного висновку, що позичальником порушено умови кредитного договору, внаслідок чого виникла заборгованість, яка і підлягає стягненню солідарно з боржника та поручителя на користь кредитора. Судами надано належну правову оцінку розрахунку в частині визначення заборгованості за тілом кредиту, процентами за користування кредитом та пенею (досліджено його обґрунтованість, доведеність розміру збитків, наявність доказів, що їх підтверджують). Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що банк не звертався до відповідачів з попередніми повідомленнями щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, оскільки такі доводи спростовані зібраними по справі доказами, зокрема листами-вимогами щодо дострокового повернення кредиту які направленні на адреси відповідачів, зокрема, 2 вересня 2014 року - на адресу ОСОБА_2, а 3 листопада 2014 року - на адресу ОСОБА_3 Доводи касаційної скарги про те, що банком пропущено строк позовної давності щодо частини заборгованості, а тому вимоги останнього є неправомірними, не заслуговують на увагу, оскільки умовами кредитного договору передбачено повернення коштів періодичними щомісячними платежами, а тому позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Установлено, що позивачем заявлено вимоги про стягнення кредитних коштів та процентів за користування кредитом у межах строку, визначеного статтею 257 ЦК України. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що пеню неправомірно нараховано в доларах США, оскільки штрафні санкції рішенням суду стягнуто у національній валюті України. Доводи касаційної скарги про те, що позивачем неправомірно нараховано пеню більше ніж за рік, не заслуговують на увагу, оскільки судом стягнуто неустойку у межах строку, визначеного пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України. Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що умова договору про сплату 30 % річних від простроченої суми суперечить засадам рівності учасників процесу та є нікчемною, оскільки їх нарахування можливе відповідно до вимог частини другої статті 625 ЦК України. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що у правовідносинах між сторонами не дотримано розумного балансу між інтересами банку та споживачів, оскільки на момент укладення кредитного договору, до відома позичальника були належним чином доведені всі необхідні умови договору, банк виконав належним чином взяті на себе обов'язки, кредитний договір підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Таким чином, рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення 30 % річних та 3 % річних за прострочення виконання кредитних зобов'язань підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за тілом кредиту, відсотками за користування кредитом та пенею ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому судові рішення в указаній частині відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів в цій частині не спростовують. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року скасувати в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення 30 % річних у розмірі 90 352 грн 93 коп. та 3 % річних у розмірі 5 238 грн 70 коп., справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 2 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «ВТБ Банк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за тілом кредиту та відсотками за користування кредитними коштами у розмірі 61 787,47 доларів США, що еквівалентно за курсом Національного банку України 1 313 783 грн 94 коп., та пені у розмірі 70595 грн 26 коп. залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька Судді С. Ю. Мартєв В. В. Пророк І. М. Фаловська С.П. Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/72378065
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі − ПАТ КБ «Приватбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором ПАТ КБ «Приватбанк» зазначало, що 7 березня 2008 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 4 тис. 500 доларів США з кінцевим строком погашення 25 серпня 2009 року. Позивач умови кредитного договору виконав та надав кредит. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 7 березня 2008 року було укладено договір поруки за умовами якого остання поручилась перед банком за виконання зобов’язань боржника за кредитним договором. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 обов’язків за кредитним договором станом на 21 вересня 2015 року виникла заборгованість в розмірі 5 тис. 331 долар США 8 центів, з яких 1 346 доларів США 55 центів – заборгованість за кредитом, а 3 984 долари США 53 центи – по процентам за користування кредитом. З урахуванням рішення Рогатинського районного суду від 21 квітня 2010 року, яким було стягнуто з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 тис. 21 долар США, банк просив стягнути солідарно з відповідачів 3 тис. 309 доларів США 75 центів заборгованості по процентах, 11 доларів США 55 центів штрафу (фіксована частина), 165 доларів США 49 центів штрафу (процентна складова), а всього 3 тис. 486 доларів США 79 центів, що за курсом Національного банку України (далі – НБУ) складає 75 тис. 452 грн 2 коп. Рішенням Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 24 грудня 2015 року у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 березня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково: стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 7 березня 2008 року у розмірі 2 тис. 321 долар США 28 центів за період з 16 серпня 2009 року по 21 вересня 2015 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 червня, 11 листопада 2011 року, постанови Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року та 6 червня 2012 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 7 березня 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 4 тис. 500 доларів США з кінцевим строком погашення не пізніше 28 вересня 2009 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 7 березня 2008 року було укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_2 поручилася перед банком за виконання зобов’язань ОСОБА_1. У зв’язку з неналежним виконанням умов кредитного договору, рішенням Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2010 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 16 тис. 029 грн 3 коп. станом 13 серпня 2009 року, в тому числі – 2 тис. 201 долар США 99 центів – заборгованість по тілу кредиту. Рішення набрало законної сили та звернуто до виконання. Ухвалою цього ж суду від 30 липня 2010 року розстрочено виконання вказаного рішення терміном на один рік шість місяців до повного погашення боргу в рівних частинах зі сплатою кожного місяця суми 906 грн 7 коп. Постановою старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рогатинського районного управління юстиції ОСОБА_3 від 10 травня 2012 року виконавче провадження у даній справі закінчено з підстав повного фактичного виконання рішення. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов, виходив з наявності підстав для застосування до спірних правовідносин статті 625 ЦК України. Разом з тим в судових рішеннях, на які в своїй заяві посилається ОСОБА_1, міститься висновок про те, що за змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання та отримання компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого. Зобов’язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватися належним чином у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (стаття 611 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов’язання припиняються на підставах, встановлених договором або законом, зокрема виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення. Оскільки строк дії кредитного договору закінчився 25 серпня 2009 року, судове рішення від 21 квітня 2010 року про стягнення кредитної заборгованості з боржника виконано в повному обсязі 10 травня 2012 року, то відповідно до вимог вищезазначених норм права кредитодавець мав право в межах строку позовної давності на стягнення процентів за користування кредитними коштами до остаточного виконання вказаного судового рішення. Отже суди у справі яка переглядається дійшли помилкового висновку про стягнення заборгованості за кредитним договором за період з 16 серпня 2009 року по 21 вересня 2015 року. Оскільки неправильне застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Не може залишатися в силі й рішення суду першої інстанції, який відмовляючи в задоволенні позову виходив з недоведеності обставин, якими обґрунтовувались вимоги, залишивши також поза увагою вищезазначені вимоги закону. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 березня 2016 року та рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 24 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 4 жовтня 2017 року у справі № 6-2751цс16 Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення. Оскільки строк дії кредитного договору закінчився 25 серпня 2009 року, судове рішення від 21 квітня 2010 року про стягнення кредитної заборгованості з боржника виконано в повному обсязі 10 травня 2012 року, то відповідно до вимог вищезазначених норм права кредитодавець мав право в межах строку позовної давності на стягнення процентів за користування кредитними коштами до остаточного виконання вказаного судового рішення. Отже суди у справі яка переглядається дійшли помилкового висновку про стягнення заборгованості за кредитним договором за період з 16 серпня 2009 року по 21 вересня 2015 року. Постанова від 4 жовтня 2017 року №6-2751цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B1EF8D67637DA66DC22581F50052C07A
  10. Добрый день. Выскажите, пожалуйста, Ваше мнение по такому вопросу: Есть Решение третейского суда при АУБ от июня 2014г. по иску Укрсоцбанка о взыскании досрочно всей суммы кредита. Банк обратился в Днепровский рай.суд с заявлением о выдаче исполнительного листа, но потом попросил оставить заявление без рассмотрения. До сих пор прошло 3 года. Исполнительный лист так и не получен. Сейчас Банк обратился с таким-же иском в общий суд. Вынесено заочное решение (ответчик повестки не получал). Все-бы хорошо, и налицо п.5 ст.205ЦПК - оставление иска без рассмотрения, но..... В кредитном договоре в разделе о третейском соглашении Третейский суд при АУБ был указан сторонами только в первоначальной редакции договора, а последующих редакциях стороны указали другой третейский суд. Как Вы считаете, не является ли основанием считать, что Решение третейского суда при АУБ от июня 2014г. принято не в границах его компетенции? Согласно п.5 ст.205 ЦПК "Підстави закриття провадження у справі: 1. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо: 5)є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції,з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або повернув справу на новий розгляд до третейського суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим".
  11. Всем доброго времени суток. Не думал, что доберутся даже до меня однако: был у меня лет 5 назад беззалоговий кредит по карточке. Карточку "сьел" банкомат, денег я там не брал, инкассация не ехала. Короче было масса мороки и я благополучно забыл о сем моменте. Но вот начали звонить какие-то клоуны, представлялись с "Европейской агенции по возврату долгов". Так как я их вообще не знаю и знать не хочу - то не вдаваясь в суть чего они там несут, они были благополучно посланы. Номера в черный список. Клоуны звонили дней 10. Потом пришла смс, мол заплатите хоть часть и все простим у нас акция. Решил проверить что это вообще за бедлам. И "путем несложных манипуляций" с открытыми источниками выяснилось, что собственник этой конторы ( через офшор разумеется) небезызвестный господин Тыгипко, который Сергей.Дабы не быть голословным прилагаю файл там все данные. Вот я подумал: днепропетровским что денег мало и ему конкретно, что они уже таким образом людей достают? Квартира, домина, банк - себе и внукам хватит. Зачем они таким занимаются? По отзывам достают людей за непонятно какие вообще обязательства. Опять одни паны, а других доить.... Даже дело не в конкретных клоунах, которые звонят. Ведь кто-то запустил эту "схему" значить одним выгодно, а еще кто-то не замечает. Ну и к вопросу как с этим бороться.Поехать им скат в офисе поджечь для профилактики или для огласки, вот тут подумал про огласку. Они создают видимость легальности, солидности. А специалисты слабые, платят мало. Решил сделать им огласку. Для этого: - поисковик сейчас наиболее популярный гугл. Сделал им сайт на его платформе http://eadr.business.site подвязал его под карты, тегов наделал, ссылок связанных. Пусть теперь вот это в поисковике высвечивается. Интересно поможет? Думал им Петю на почту отправить, но сомневаюсь.
  12. Державний герб України Ухвала іменем україни 04 жовтня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С., суддів: Висоцької В.С., Іваненко Ю.Г., Кафідової О.В., ЛеванчукаА.О., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - на рішення апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду із указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 189 161,39 доларів США, що еквівалентно 4 445 292 грн 59 коп., та сплачений судовий збір. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 10 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит в сумі 44 600 доларів США на термін до 08 жовтня 2027 року. З метою забезпечення належного виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов'язань за вказаним кредитним договором, цього ж дня між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки. Посилаючись на те, що взятих на себе зобов'язань за вказаним кредитним договором відповідачі не виконують, у зв'язку із чим станом на 23 березня 2015 року мають заборгованість у сумі 1 891 161,55 доларів США, яку позивач просив солідарно стягнути з відповідачів на свою користь. Заочним рішення Святошинського районного суду м. Києва від 18 квітня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 125 025, 34 доларів США, що в еквіваленті становить 2 938 095 грн 49 коп., з яких: 2 285, 75 доларів США, що в еквіваленті становить 53 715 грн 12 коп., - заборгованість за кредитом, 44 001, 29 доларів США, що в еквіваленті становить 1 034 030 грн 32 коп., - заборгованість за процентами за користування кредитом, 13 929, 66 доларів США, що в еквіваленті становить 327 347 грн 01 коп., - заборгованість з комісії за користування кредитом, 60 216, 70 доларів США, що в еквіваленті становить 1 415 092 грн 45 коп., - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, 4 591, 94 доларів США, що в еквіваленті становить 107 910 грн 59 коп., штрафи (фіксована частина). У задоволенні решти позову відмовлено. У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року (далі - ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права Статтею 213 ЦПК Українипередбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК Українипід час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Судами встановлено, що 10 жовтня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит в сумі 44 600 доларів США на термін до 08 жовтня 2027 року. 10 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_3 92 314,28 доларів США у рахунок погашення заборгованості за вищевказаним кредитним договором. Обґрунтовуючи позов, банк зазначив, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року про стягнення з відповідачів заборгованості, яка існувала станом на 02 липня 2010 року, не припиняє правовідносин сторін та не позбавляє позивача права на стягнення заборгованості за період з 03 липня 2010 року по 23 березня 2015 року, оскільки судове рішення виконано не було. Апеляційним судом встановлено, що заборгованість станом на 23 березня 2015 року становить 189 161,55 дол. США та складається із: 2 285,75 доларів США - заборгованість за кредитом; 44 001,29 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 13 929,66 доларів США - комісія за користування кредитом;124 352,91 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язання за договором; 4 591,94 доларів США - штрафи (фіксована частина). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано розрахунку заборгованості за кредитом та процентами, а наданий розрахунок містить тільки інформацію щодо порядку та розрахунку заборгованості за пенею, інфляційним втратам та 3 % річних, як і не надано доказів на підтвердження посилань про неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором та з якого часу припинилися внесення щомісячних платежів. При цьому районним судом зазначено, що позивач передчасно звернувся до суду із позовною вимогою, оскільки до матеріалів справи долучено лише копії вимоги, яка не підтверджена, що така вимога отримана саме боржником. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що після ухвалення рішення про стягнення заборгованості Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська правовідносини сторін кредитного договору не припинялися, а тому наявність судового рішення про дострокове стягнення кредиту не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права банку на отримання, зокрема процентів за користування коштами, штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Колегія суддів суду касаційної інстанції не може погодитись з такими висновками апеляційного суду з огляду на наступне. Відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом. Вказаним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України). За положеннями ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Враховуючи вищевикладене та відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Проте суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України на зазначені вище положення закону уваги не звернув,не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, належним чином не дослідив надані банком докази, не перевірив розрахунок банку відносно стягнення пені та штрафу, не визначився з тим, чи не є це застосуванням подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Допущене судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, згідно вимог ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого судового рішення і направлення справи на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - задовольнити частково. Рішення апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.С. Ткачук Судді: В.С. Висоцька Ю.Г.Іваненко О.В. Кафідова А.О. Леванчук http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69420209
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М. Лященко Н.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Універсал банк» про визнання договору та додатку до нього частково недійсними за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року, в с т а н о в и л а : У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Універсал банк» (далі - ПАТ «Універсал банк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що позичальник порушив умови кредитного договору, внаслідок чого у нього станом на 6 березня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 39071,73 грн, з яких тіло кредиту - 6734,24 грн, заборгованість зі сплати відсотків за користування кредитом - 9666,82 грн; заборгованість за підвищеними відсотками - 22670,67 грн. У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що визначений кредитним договором розмір підвищеної процентної ставки є несправедливим, про що йому стало відомо лише у січні 2014 року, а тому просив визнати недійсним пункт 2.3 зазначеного вище договору, а також додаток до нього в частині визначення розміру підвищеної процентної ставки. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2016 року, позов ПАТ «Універсал банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал банк» прострочену заборгованість у розмірі 39071,73 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У серпні 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року, у якій він просить скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення про задоволення позову частково, а саме стягнути з нього на користь банку 4722,52 грн, з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 549, 254, 256-258, 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). На підтвердження зазначених підстав заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого і дві ухвали від 29 квітня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 і 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, в яких, на його думку, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Оскільки заявник у прохальній частині заяви просить переглянути судові рішення у справі лише в частині заявленого первісного позову, то справа в частині зустрічного позову не переглядається. Справу суди розглядали неодноразово. Під час розгляду справи суди установили, що 26 вересня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 7000,00 грн з кінцевим терміном повернення до 25 вересня 2012 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит шляхом списання щомісячних платежів у розмірі 290,14 грн та сплатити проценти за користування кредитом за ставкою 38,6 % річних. Відповідно до пункту 2.3 кредитного договору з урахуванням внесених до нього змін за користування кредитом понад установлений строк (прострочення терміну сплати щомісячного платежу) встановлюється підвищена процентна ставка у розмірі 115,8 %. Якщо оплата простроченої суми основного боргу позичальника не була здійснена протягом перших трьох календарних днів з дати прострочення сплати суми основного боргу, то на прострочену суму основного боргу позичальника нараховується підвищена процентна ставка, починаючи з першого дня виникнення такого прострочення. Останнє внесення коштів на погашення заборгованості ОСОБА_1 здійснив 29 квітня 2011 року. Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та про відмову у зустрічному позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що сторони досягли домовленості та уклали кредитний договір, в якому передбачили умови його виконання, у тому числі і щодо сплати підвищеної відсоткової ставки у разі прострочення виконання зобов’язання, а тому ці умови повинні виконуватись. Суд також зазначив, що банк не пропустив строк позовної давності, оскільки звернувся з позовом до спливу трирічного строку з дня останньої сплати коштів на погашення заборгованості. Надані заявником для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого і 29 квітня (№ 6-2244св15) 2015 року не можуть бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд направив справи на новий розгляд, оскільки суди попередніх інстанцій не установили фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Разом з тим у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 квітня 2015 року (№ 6-32385св14) суд касаційної інстанції зазначив, що подвійна та підвищена процентні ставки відносяться за своєю правовою природою до неустойки, передбаченої статтею 549 ЦК України і не вважаються платою за користування кредитними коштами. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 6 листопада 2014 року та 19 березня 2013 року викладено правовий висновок, відповідно до якого перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 549 та статей 256-259 ЦК України щодо застосування судами строків загальної та спеціальної позовної давності. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно із частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом. При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. Відповідно до частини третьої статті 213 цього Кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. За визначенням статті 549 ЦК України неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань. Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності. Як встановили суди, передбачене кредитним договором підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією – неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк. Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику – це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору. Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня). Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству. Отже, з аналізу викладеного можна зробити висновок, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки і застосовується до вимог кредитора за основним зобов’язанням. Для забезпечувального зобов’язання, зокрема у вигляді сплати неустойки, застосовується позовна давність в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Щодо інших видів забезпечувальних зобов’язань, установлених у договорі, таке обмеження не передбачено. Отже, банк мав право на звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за підвищеною відсотковою ставкою в межах загального строку позовної давності – трьох років (стаття 257 ЦК України) з дня виникнення такого права. Таким чином, у даному випадку відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору для визначення позовної давності щодо сплати підвищених процентів за прострочення повернення чергового щомісячного платежу не можуть застосовуватися правила, визначені законом для неустойки. Отже, виходячи зі змісту та нведених у заяві доводів, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, правильно виходили з того, що підвищена процентна ставка за порушення виконання зобов’язання не вважається неустойкою і до таких вимог застосовується загальна позовна давність у три роки. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Правова природа підвищеної процентної ставки, визначеної у договорі, дає підстави для висновку про те, що нарахування підвищеної відсоткової ставки можливе лише після настання строку погашення чергового щомісячного платежу за умови прострочення такої сплати і не може застосовуватись одночасно з нарахуванням звичайної відсоткової ставки за користування кредитом. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо перевірки розрахунку ціни позову з урахуванням цих вимог. Проте відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції відповідно до вищевказаних положень чинного законодавства згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року задовольнити частково. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 травня 2016 року в частині задоволення первісного позову скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі №6-1964цс16 Згідно із частинами першою і другою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Зі змісту наведених норм випливає висновок, що зобов’язання з кредитного договору передбачає єдиний обов’язок боржника повернути кредит у повному розмірі та сплатити проценти за користування кредитом. При цьому однією з істотних умов укладення кредитного договору, яка повинна бути узгоджена в договорі, є сплата процентів на грошову суму, отриману в кредит. Відповідно до частини третьої статті 213 цього Кодексу при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. За визначенням статті 549 ЦК України неустойка (штраф, пеня) як вид забезпечення зобов’язання є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Виконання зобов’язання може бути забезпечене неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому договором або законом можуть бути встановленні інші види забезпечення виконання зобов’язань. Неустойка має безпосередню мету стимулювати боржника до виконання зобов’язання. За допомогою неустойки забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Неустойка стягується по факту невиконання чи неналежного виконання зобов’язання боржником, трансформуючись у такий спосіб у міру цивільно-правової відповідальності. Як встановили суди, передбачене кредитним договором підвищення процентної ставки відбувається внаслідок порушення зобов’язань, зокрема користування кредитом понад встановлений строк, тобто збільшення процентної ставки сторони пов’язали з певною подією – неповерненням кредитних коштів у встановлений у договорі строк. Таке підвищення процентної ставки є саме реакцією на порушення зобов’язань за договором і не може вважатися таким, що зумовлене збільшенням кредитного ризику, оскільки підвищення кредитного ризику – це ймовірна можливість виникнення ускладнень при виконанні договору, а в даному випадку йдеться про збільшення процентів внаслідок порушення договору. Оскільки сторони не визначили зазначені проценти як відсотки від суми невиконаного, або неналежно виконаного, або несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання, то правова природа таких відсотків не може тлумачитись як неустойка (штраф, пеня). Разом з тим законодавством не заборонено встановлювати інші види забезпечення виконання зобов’язань, підстави сплати, правова форма та розмір яких визначаються договором або законом, а тому встановлення в договорі підвищених відсотків як санкції за користування кредитом понад визначений у договорі строк є забезпеченням виконання зобов’язань за цим договором, яке передбачене домовленістю сторін і не суперечить законодавству. Отже, з аналізу викладеного можна зробити висновок, що підвищені проценти, сплачувані позичальником згідно з договором за користування кредитними коштами понад установлений у договорі строк за своєю правовою природою є забезпеченням виконання позичальником узятих на себе зобов’язань за кредитним договором та є відмінними від неустойки. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 18 жовтня 2017 року № 6-1964цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/540A7CF27E9F372AC22581CC0035FD78
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Берднік І.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л и : У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи вимоги тим, що відповідно до укладеного договору від 29 листопада 2011 року ОСОБА_1 отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 300 грн. зі сплатою 36 % річних за користування кредитом та кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідач погодився на те, що заява на отримання кредиту разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку становить між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» договір про надання банківських послуг. У зв'язку з невиконанням відповідачем умов кредитного договору станом на 31 липня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 13 385 грн. 50 коп., яка складається з: 1 960 грн. 67 коп. заборгованості за кредитом, 7 731 грн. 23 коп. заборгованості за відсотками, 2 580 грн. пені і комісії, а також штрафів: 500 грн. (фіксована частина) та 613 грн. 60 коп. (процентна складова). Указану заборгованість позивач просив стягнути з відповідача у судовому порядку. Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 липня 2016 року, позов ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором у сумі 13 385 грн. 50 коп., з яких заборгованість за кредитом – 1 960 грн. 67 коп., заборгованість по процентам за користування кредитом в розмірі 7 731 грн. 23 коп., заборгованість по пені та комісії в розмірі 2 580 грн., штраф (фіксована частина) в розмірі 500 грн. та штраф (процентна складова) в розмірі 613 грн. 60 коп. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, заочне рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу касаційного суду та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 207, 261, 1055, 1056-1 ЦК України, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 29 листопада 2011 року ОСОБА_1, звернувся з письмовою анкетою-заявою (б/н) до ПАТ КБ «ПриватБанк» про надання йому кредиту в розмірі 300 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитним договором з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. У заяві відповідач висловив згоду з тим, що заява разом із Умовами та правилами надання банківських послуг, а також Тарифами складає між ним та банком договір про надання банківських послуг. Відповідно до пунктів 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг банк має право в односторонньому порядку без попереднього повідомлення клієнта встановлювати на платіжну картку кредитний ліміт у валюті картки з подальшою зміною його розміру відповідно до кредитної історії. Згідно з пунктом 1.1.7.3.1 Умов та правил надання банківських послуг строк позовної давності стосовно вимог банку щодо повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, неустойки, пені, штрафів, видатків банку становить 50 років (а.с. 22). Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором заборгованість ОСОБА_1 станом на 31 липня 2015 року складала 13 385 грн. 50 грн. з серед яких 1 960 грн. 67 коп. - заборгованості за кредитом; 7 731 грн. 23 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 580 грн. - заборгованість за пенею та комісією; а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 грн. (фіксована частина); 613 грн.60 коп. (процентна складова). Згідно з випискою про здійснення операцій ОСОБА_1 здійснив останню операцію по картці 10 жовтня 2012 року, знявши готівку в сумі 1 300грн. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що належними та допустимими доказами у справі доведено, що позичальник не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, внаслідок чого виникла заборгованість, яка повинна бути стягнута у судовому порядку. При цьому банк звернувся в межах строку позовної давності, оскільки останній платіж за вказаним договором було проведено 10 жовтня 2012 року, а з позовом до суду банк звернувся 25 вересня 2015 року – у межах трирічного строку позовної давності. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблено такі висновки: - в ухвалі від 24 травня 2017 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема, виходив з того, що наявні у справі Умови і правила надання банківських послуг не підписані відповідачем як позичальником, тому з урахуванням правових позицій Верховного Суду України апеляційний суд повинен був дослідити питання про те, чи є ці Умови і правила надання банківських послуг складовою частиною укладеного між сторонами договору та які насправді умови цього договору; - в ухвалі від 02 грудня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що відповідач заперечує факт укладення генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості, тим самим оспорює суму кредитної заборгованості, яка виникла як на підставі анкети-заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, так і на підставі генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості; суди дійшли передчасного висновку про задоволення позову, оскільки лише після встановлення факту підписання відповідачем вказаної угоди можна визначити правильну суму кредитної заборгованості. Разом з тим, установивши факт непідписання відповідачем угоди про реструктуризацію заборгованості, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення пені, передбаченої генеральною угодою, однак стягнув решту кредитної заборгованості, вказаної банком у позовній заяві. Апеляційний суд не перевірив обґрунтованості розрахунку заборгованості, оскільки в матеріалах справи відсутня належним чином завірена копія договору генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості, яку суд не досліджував; - в ухвалі від 18 березня 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, керувався тим, що за змістом статті 266, частини другої статті 258 ЦПК України стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається від дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою. Однак апеляційний суд не звернув уваги на те, що розрахунок пені банк зробив з липня 2008 року по березень 2014 року, і оцінки цьому з урахуванням вимог закону не надав. Відповідачка визнала лише факт отримання нею картки та заперечувала факт підписання заявки на кредитування та довідки про умови кредитування. При цьому посилалась на те, що в матеріалах кредитної справи є кілька копій Умов та правил надання банківських послуг без жодної відмітки та штампу банківської установи, які б засвідчували їхню автентичність та дату складення, та відсутні дані про ознайомлення її з діючою станом на 17 червня 2008 року редакцією Умов і правил користування банківською карткою. У порушення вимог закону, апеляційний суд не встановив фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення спору, зокрема не перевірив доводів відповідачки щодо Умов та правил надання їй позивачем банківських послуг, та які саме були чинними на момент укладення кредитного договору. У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 06 липня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, керувався тим, що суди попередніх інстанцій, установивши, що відповідач, підписавши заяву про відкриття банківського рахунку, приєднався і зобов’язався виконувати умови, викладені в Умовах та правилах надання банківських послуг та Тарифів банку, не дослідили та не з`ясували, які саме Умови та Тарифи були розміщені на сайті банку на час відкриття банківського рахунку, тобто на час укладення договору приєднання, зокрема до яких саме Умов та Тарифів приєднався та зобов’язався виконувати відповідач, підписавши заяву про відкриття банківського рахунку. Судами не перевірено та не встановлено, що саме Умови та Тарифи, надані банком до суду, були чинні та діяли на час підписання сторонами заяви від 15 травня 2011 року і що саме до цих Умов та Тарифів приєднався відповідач, прийняв їх і зобов’язався виконувати, а також що саме ці Умови та Тарифи разом із заявою про відкриття банківського рахунку становили договір банківського обслуговування, підписаний сторонами. Визнавши надані банком завірені копії Умов і правил надання банківських послуг та Тарифів такими, що відповідають вимогам частини другої статті 36 ГПК України, місцевий та апеляційний суди не з`ясували, чим саме підтверджується дата їх публікації та набрання чинності, а також розміщення саме цих документів на інтернет-сайті банку в загальному доступі та копії локального акта позивача про їх затвердження та введення в дію. Крім того, усупереч вимогам частини третьої статті 1056-1 ЦК України суди попередніх інстанцій не з’ясували правомірності такої односторонньої зміни розміру процентної ставки та обставин повідомлення відповідача про таку зміну, а також наявності його згоди на внесення змін з урахуванням пункту 3.2.1.1.16 Умов та правил. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України зроблено такі висновки: - договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п’ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності. Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв’язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором (постанова від 11 березня 2015 року); - вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредитом, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку (постанова від 30 листопада 2016 року); - відповідно до статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами), починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – ст. 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів. У разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України, щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення (постанова від 06 листопада 2013 року); - відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог. Згідно із частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Суди першої, апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п’ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови, в яких установлено збільшену позовну давність, не містять підпису позичальника, а відтак ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності (постанови від 01 липня та 10 червня 2015 року); - боржник вважається належним чином повідомлений про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, коли банком не лише відправлено на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й доведено факт його вручення адресатові під розписку (постанова від 12 вересня 2012 року); Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Установлено, що відповідач ОСОБА_1 до винесення рішення у справі судом першої інстанції заяви до суду про застосування строків позовної давності не подавав. Стосовно пропущення банком загального строку позовної давності для звернення до суду з позовом відповідач зазначив в апеляційній скарзі. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що трирічний строк позовної давності банком не пропущено. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції. Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності. Отже, апеляційний суд неправильно застосував положення частини третьої статті 267 ЦК України, розглянувши по суті подану до суду апеляційної інстанції заяву відповідача про застосування строків позовної давності. Аналогічні висновки щодо застосування статті 267 ЦК України викладені в постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року № 6-780цс15. Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку суд виходить з такого. Відповідно до пунктів 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та правил надання банківських послуг банк має право в односторонньому порядку без попереднього повідомлення клієнта встановлювати на платіжну картку кредитний ліміт у валюті картки з наступною зміною його розміру у відповідності до кредитної історії. Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. У частині четвертій указаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила), рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. З огляду на вищенаведене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Саме такі висновки містяться в наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року та 30 листопада 2016 року. Однак суди не встановили, чи належним чином був повідомлений ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом, а тому дійшли передчасного висновку про стягнення з відповідача збільшеної процентної ставки за користування кредитом. Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової) суд керується наступним. Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Умовами спірного договору, а саме пунктами 1.1.5.21, 1.1.5.25 (а.с. 18-19), передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення. У той самий час, згідно з пунктами 1.1.5.20, 2.1.1.12.7.4, 2.1.1.12.8.1 Умов та правил надання банківських послуг (а.с. 18, 31) передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання грошових зобов'язань по кредитному договору, процентів за користування кредитом, комісії за обслуговування. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15. За таких обставин суди дійшли передчасного висновку про одночасне стягнення з боржника пені та штрафів (фіксованої частини в розмірі 500 грн. та процентної складової в розмірі 613 грн. 60 коп.). З огляду на зазначене рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 12 липня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Н.П. Лященко А.А.Ємець Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1374 цс17 За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції. Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності. Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності. Щодо збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку суд виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на час підписання анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг) процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Згідно із частиною третьою цієї статті фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. У частині четвертій указаної статті передбачено, що в разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. З огляду на вищенаведене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Щодо вирішення позовних вимог про стягнення штрафів (фіксованої частини та процентної складової) суд керується наступним. Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1374цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/CDB6FC43A3A97230C22581C50032C384
  15. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І., ХоптиС.Ф., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_5, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 23 серпня 2006 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра»), та ОСОБА_6 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 50 тис. доларів США. У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором 31жовтня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу КобелєвоюА.М., за заявою банку, вчинено виконавчий напис та запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, земельну ділянку площею 0,100 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, та належать на праві власності йому і ОСОБА_6 За рахунок коштів, отриманих від реалізації зазначеного майна запропоновано задовольнити вимоги ПАТ «КБ «Надра» у розмірі 823 005 грн 69 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 46 532 долари 58 центів США, що є еквівалентом 582 995 грн 43 коп.; заборгованість за процентами - 6 784 долари 37 центів США, що є еквівалентом 84 999 грн 73 коп.; пеня - 430 доларів 59 центів США, що є еквівалентом 5 394 грн 76 коп.; штраф - 5 тис. доларів США, що є еквівалентом 62 643 грн 79 коп.; плата за вчинення виконавчого напису нотаріуса - 1 700 грн. Позивач вважав, що виконавчий напис вчинено з порушенням вимог закону, зокрема, не надіслано письмову вимогу та не перевірено безспірність суми кредитної заборгованості, тому просив суд визнати виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 3 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_5, просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний виконавчий напис відповідно до вимог чинного законодавства, оскільки загальна сума заборгованості визначена правильно і відповідає сумі, зазначеній банком у досудових вимогах та заяві про вчинення виконавчого напису. Апеляційний суд погодився з такими висновками суду, пославшись також на те, що виконавчий напис вчинено на безспірну суму і порушень норм законодавства не допущено. Проте погодитись із такимивисновками апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам судоверішення апеляційного не відповідає. Судом установлено, що 23 серпня 2006 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_6 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 50 тис. доларів США. З метою забезпечення виконання боржником ОСОБА_6 своїх зобов'язань 23 серпня 2006 року між банком, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якого є: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, земельна ділянка площею 0,100 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором 31 жовтня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А.М., за заявою банку, вчинено виконавчий напис та запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки: житловийбудинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, земельну ділянку площею 0,100 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, та належать на праві власності йому і ОСОБА_6 За рахунок коштів, отриманих від реалізації зазначеного майна запропоновано задовольнити вимоги ПАТ «КБ «Надра» у розмірі 823 005 грн 69 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 46 532 долари 58 центів США, що є еквівалентом 582 995 грн 43 коп.; заборгованість за процентами - 6 784 долари 37 центів США, що є еквівалентом 84 999 грн 73 коп.; пеня - 430 доларів 59 центів США, що є еквівалентом 5 394 грн 76 коп.; штраф - 5 тис. доларів США, що є еквівалентом 62 643 грн 79 коп.; плата за вчинення виконавчого напису нотаріуса - 1 700 грн. Статтею 87 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до ст. 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Таким чином, нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом, перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 18 ЦК України, ст. 87 Закону України «Про нотаріат»). Пунктом 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172, передбачено, що для одержання виконавчого напису нотаріуса про стягнення заборгованості за нотаріально посвідченою угодою, що передбачає сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно, подаються, зокрема, документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. У пп. 3.1., 3.2. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Судом установлено, що під час вчинення виконавчого напису нотаріусом зазначено загальний розмір кредитної заборгованості та її складові. Проте апеляційний суд не звернув уваги на те, що сума складових кредитної заборгованості, зазначених у виконавчому написі, становить 737 733 грн 71 коп., а не 823 005 грн 69 коп., як зазначив нотаріус, підсумовуючи складові суми, не перевірили суму заборгованостіта не визначився з тим, чи є зазначена сума спірною. Крім того, цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України). За положеннями ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Враховуючи вищевикладене та відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Проте суд у порушення ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України на зазначені вище положення закону уваги не звернув,не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, належним чином не дослідив надані банком докази безспірності заборгованості за кредитним договором, не перевірив розрахунок банку відносно стягнення пені та штрафу, не визначився з тим, чи не є це застосуванням подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушенняі. За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судоверішення апеляційного суду не може вважатись законним і обґрунтованим та в силу ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько В.І.Журавель С.Ф.Хопта С.П.Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/69127882
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську про стягнення невиплаченої пенсії та компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати за заявою Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську про перегляд рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську (далі – УПФУ в м. Івано-Франківську) про стягнення невиплаченої пенсії та компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що згідно постанови суду від 21 квітня 2011 року, яка набрала законної сили, управління пенсійного фонду зобов’язано провести перерахунок пенсії позивачки та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Однак, рішення суду не виконано, перерахунок пенсії проведено тільки до 23 липня 2011 року, а пенсія не виплачена. Позивачка просила суд стягнути з відповідача на її користь невиплачену пенсію в розмірі 73 940 грн. 39 коп., компенсацію втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати в розмірі 5 797 грн. 39 коп. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 17 лютого 2016 року у позові відмовлено. Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено. Скасовано в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення розміру невиплаченої пенсії, та в цій частині ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з УПФУ в м. Івано-Франківську на користь ОСОБА_1 нараховану, але невиплачену пенсію у розмірі 73 940 грн. 39 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року касаційну скаргу УПФУ в м. Івано-Франківську відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві УПФУ в м. Івано-Франківську просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 22, 1166 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення заступника начальника юридичного відділу управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську – ОСОБА_2, яка взяла участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд встановив, що ОСОБА_1 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та має право на пільги і компенсації відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та отримує пенсію як інвалід ІІ групи відповідно до зазначеного Закону. Постановою Івано-Франківського міського суду від 21 квітня 2011 року зобов’язано УПФУ в м. Івано-Франківську провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії інваліда ІІ групи, захворювання якого пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, з 16 травня 2010 року відповідно до ст. 50, ч. 1 ст. 54, ч. 6 ст. 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, визначеного ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, встановленому Закону України «Про державний бюджет України» на відповідні роки, та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Ця постанова набрала законної сили 15 листопада 2011 року згідно ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду. На виконання постанови 13 березня 2012 року видано виконавчий лист. Постановою державного виконавця 23 березня 2012 року відкрито виконавче провадження по виконанню зазначеної постанови суду. Листом від 07 листопада 2012 року УПФУ в м. Івано-Франківську повідомило ОСОБА_1, що на виконання цієї постанови суду позивачці проведено перерахунок пенсії, відповідно до якого нараховано доплату за період з 16 травня 2010 року по 22 липня 2011 року в розмірі 73 940 грн. 39 коп. У той же час управління пенсійного фонду повідомило, що виплату коштів буде проведено за наявності відповідного фінансування. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що доплата пенсії в розмірі 73 940 грн. 39 коп. не є матеріальною шкодою, завданою внаслідок неправомірних дій відповідача, оскільки за своєю природою не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а є сумою нарахованою пенсії, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання постанови суду від 21 квітня 2011 року. Враховуючи те, що постанова суду знаходиться на виконанні, частково виконана відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку, а тому стягнення суми заборгованості у даній справі є подвійною мірою відповідальності. Також суд зазначив, що положення статті 625 ЦК України на спірні правовідносини не поширюються, оскільки між сторонами не існує грошових зобов’язань, а тому підстави для задоволення позову відсутні. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги в частині стягнення з УПФУ в м. Івано-Франківську на користь ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої пенсії, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що заборгованість відповідача в розумінні статті 22 ЦК України є збитками. Тому неправомірними діями відповідача ОСОБА_1 завдано збитки у сумі недоотриманої позивачкою пенсії згідно статей 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що складає 73 940 грн. 39 коп. Відтак зазначені кошти повинні бути відшкодовані згідно статті 1166 ЦК України. Правильним є висновок суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення індексу інфляції та 3% річних. Однак, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 6 липня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позову про стягнення невиплаченої пенсії, індексу інфляції та 3% річних, виходив з того, що нарахована, але невиплачена пенсія за своєю природою не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а є сумою, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання постанови адміністративного суду. Порушені права позивача відновлено постановою адміністративного суду про зобов’язання відповідача нарахувати та виплатити призначену позивачу пенсію, яка знаходиться на виконанні та частково виконана. Повторне звернення до суду щодо стягнення вже визначеної рішенням суду суми коштів є недопустимим. - від 21 вересня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив з того, що задовольняючи позов, апеляційний суд керувався тим, що невиплачена позивачці пенсія за рішенням суду, є шкодою в розумінні статей 22, 1166 ЦК України. Проте апеляційний суд не визначився із тим, які правовідносини виникли між сторонами, та яка правова норма підлягає застосуванню. Пославшись на статтю 107 Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування» апеляційний суд не звернув уваги на те, що зазначена норма стосується призначення та виплати пенсії, яка позивачці виплачується згідно із вказаним Законом. У зв’язку з цим апеляційному суду необхідно було визначитись із тим, чи підлягає застосуванню норма Закону. Крім того, для відшкодування шкоди потрібна наявність чотирьох складових цивільно-правової відповідальності: протиправної дії відповідача; вина відповідача; шкоди та причинного зв’язку між ними. Однак суд не зазначив, у чому вина відповідача, протиправність його дій, чи є причинний зв'язок між зазначеним та невиплатою позивачці пенсії. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статей 22, 1166 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. Згідно зі ст. 107 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» пенсійний фонд, його органи та посадові особи за шкоду, заподіяну особам внаслідок несвоєчасного або неповного надання соціальних послуг, призначення (перерахунку) та виплати пенсій, передбачених цим Законом, а також за невиконання або неналежне виконання ними обов'язків з адміністративного управління Накопичувальним фондом несуть відповідальність згідно із законом. Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Підставою для звернення до суду позивачка зазначає статті 22, 1166 ЦК України та посилається на заподіяну відповідачем матеріальну шкоду, яка полягає у невиплаті перерахунку пенсії на підставі постанови суду. Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2011 року зобов’язано УПФУ в м. Івано-Франківську провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії інваліда ІІ групи, захворювання якого пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Зазначене судове рішення знаходиться на виконанні, частково виконано відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку. Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, тому несплачена позивачці сума пенсії, яка підлягає стягненню на її користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачці в порядку виконання постанови адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. До такого ж висновку дійшов суд першої інстанції. Крім того, суд першої інстанції правильно вважав, що порушені права позивача відновлено постановою суду про зобов’язання нарахувати та виплатити призначену позивачці пенсію, яка знаходиться на виконанні та частково виконана, оскільки відповідачем проведений перерахунок пенсії, визначений розмір та нарахована доплата до пенсії, а тому стягнення заявленої позивачкою суми у зазначеному спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов'язання, що в розрізі положень Конституції України - є недопустимим. Згідно із частиною другою статті 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що посилання позивачки на статтю 46 вищезазначеного Закону є безпідставним, оскільки предметом розгляду цієї справи не є сума недоотриманого підвищення до пенсії, і вищевказані норми Закону до цих правовідносин застосовуватись не можуть, оскільки судом був вирішений спір щодо перерахунку пенсії позивачу. Апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, неправильно застосував положення статей 22, 1166 ЦК України та дійшов помилкового висновку про те, що заборгованість відповідача по сплаті пенсії, яка підлягає стягненню згідно рішення суду, - є збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а тому ці кошти підлягають відшкодуванню відповідачем згідно статті 1166 ЦК України. Окрім того, судом апеляційної інстанції не спростовано того, що зазначена сума коштів підлягає стягненню на користь позивачки згідно постанови Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2011 року, а тому стягнення заявленої позивачкою суми у зазначеному спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов'язання, що згідно із положеннями Конституції України - є недопустимим. За таких обставин, рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції – залишити в силі. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську задовольнити. Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року скасувати, а рішення Івано-Франківського міського суду від 17 лютого 2016 року – залишити в силі. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1388цс17 Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Підставою для звернення до суду позивачка зазначає статті 22, 1166 ЦК України та посилається на заподіяну відповідачем матеріальну шкоду, яка полягає у невиплаті перерахунку пенсії на підставі постанови суду. Судове рішення знаходиться на виконанні, частково виконано відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку. Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, тому несплачена позивачці сума пенсії, яка підлягає стягненню на її користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачці в порядку виконання постанови адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1388цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2C33AED5A3E23D3FC22581A300343975
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за позовом третьої особи ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року публічне акціонерне товариство «Апекс-Банк» (далі – ПАТ «Апекс-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, мотивуючи свої вимоги тим, що 8 червня 2012 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого та з урахуванням додаткових договорів останній отримав кредит в розмірі 565 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 19 % на рік терміном до 5 червня 2014 року. У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов’язань з повернення кредиту виникла заборгованість у розмірі 900 117 грн. 87 коп., яка складається із 564 615 грн. – заборгованість за кредитом, 79 357 грн. 84 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом, 297 778 грн. 32 коп. – пеня за прострочення сплати кредиту, 535 грн. 57 коп. – пеня за прострочення сплати процентів та 31 831 грн. 14 коп. – штрафу. Ураховуючи викладене, ПАТ «Апекс-Банк» просив стягнути на його користь з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. Третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним, посилаючись на те, що спірний договір було укладено під час зареєстрованого шлюбу її з ОСОБА_1, проте згоди останньому на вчинення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, вона не надавала. Крім того, оспорюваний кредитний договір ставить її сім’ю у вкрай невигідне становище та призвело до погіршення матеріального становища. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року, позов ПАТ «Апекс-Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Апекс-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представників заявника ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_2 – ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 8 червня 2012 року між ПАТ «Апекс-Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику відкличну відновлювальну кредитну лінію на поточні потреби з лімітом кредитування в сумі 165 000 грн. зі сплатою 19 % річних за користування кредитними коштами, строком повернення кредиту до 5 червня 2014 року. 17 квітня 2013 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_1 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, яким сторони погодили ліміт кредитування в розмірі 565 000 грн. 10 лютого 2014 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_2 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, відповідно до якого сторони погодили, що проценти за користування кредитом в січні 2014 року сплачуються на рахунок НОМЕР_3 в ПАТ «Апекс-Банк». Як вбачається з заяв на видачу готівки позичальником за вказаним кредитним договором були отримані від позивача наступні грошові кошти: 8 червня 2012 року – 73 000 грн., 14 червня 2012 року – 16 270 грн., 26 червня 2012 року – 16 000 грн., 13 липня 2012 року – 59 730 грн., 17 квітня 2013 року – 366 615 грн. та 8 травня 2013 року – 33 000 грн., а всього на загальну суму 564 615 грн. На підставі пункту 3.3.1 кредитного договору позичальник зобов’язується забезпечити повернення кредиту згідно умов кредитного договору, але не пізніше 5 червня 2014 року, щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом в сумах та в строки відповідно до умов пункту 1.2 цього договору, сплатити комісійну винагороду в сумі та в строки, передбачені пунктом 1.3 цього договору, сплачувати інші платежі відповідно до умов договору. Відповідно до пункту 4.1 кредитного договору за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору позичальник сплачує банку пеню в розмірі 0,2 % від суми простроченої заборгованості, за кожний день прострочення з дати виникнення простроченої заборгованості по дату погашення простроченої заборгованості, включаючи дату погашення). Згідно пункту 4.2 кредитного договору при несвоєчасному погашенні кредиту, процентів за користування кредитом, комісій позичальник сплачує банку штраф в розмірі 5 % від суми непогашеного боргу. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, внаслідок чого позивачем відповідно до умов кредитного договору станом на 28 січня 2015 року нарахована заборгованість на загальну суму 900 117 грн. 87 коп., яка включає заборгованість: за кредитом у розмірі 564 615 грн., по процентах – 79 357 грн. 84 коп., пеню за період з 11 червня 2014 року по 11 грудня 2014 року за прострочення сплати кредиту – 207 778 грн. 32 коп. та за прострочення сплати процентів за період з 11 червня 2014 року по 28 січня 2015 року у розмірі 16 535 грн. 57 коп. і штраф, відповідно пункту 4.2 кредитного договору за період з 11 червня 2014 року по 13 січня 2015 року за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за користування кредитом в сумі 31 831 грн. 14 коп., що підтверджується розрахунком заборгованості. Суд першої інстанції, задовольняючи позов ПАТ «Апекс-Банк», з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позичальник за спірним кредитним договором належним чином не виконав взяті на себе зобов’язання з повернення кредитних коштів, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягнення з боржника на користь кредитора. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 суди керувалися, зокрема, тим, що відсутня подвійна відповідальність позичальника при одночасному стягненні пені та штрафу на підставі пунктів 4.1 та 4.2 кредитного договору, оскільки застосування пені та штрафу передбачалося за різні види порушення умов кредитного договору, а тому це не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2011 року, 6 серпня 2014 року, 24 червня 2015 року та від 16 квітня 2014 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України посилається заявник, у справі з аналогічних правовідносин суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – порядку й строків погашення кредиту суперечить частині першій статті 61 Конституції України. Наведені приклади свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 509, 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Умовами спірного договору, а саме пунктом 4.1 передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення У той самий час, згідно з пунктами 4.2, 4.3, 4.4 та 4.5 кредитного договору сторонами передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за інші правопорушення: один із них – несвоєчасне повернення кредиту, процентів за користування кредитом та комісій. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Однак у справі, яка переглядається, вищезазначеним положенням Кодексу та Конституції України судом належної правової оцінки надано не було, а тому відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі № 6-2003цс15 Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBBD24C9B900909EC2257EF300301653
  18. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Мазур Л.М., ЗавгородньоїІ.М., Попович О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», поданою Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, та касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою представником ОСОБА_7, на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ КБ «Надра», банк) звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Надра» 16 354,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп. На обґрунтування позовних вимог банк посилався на те, що 26 листопада 2007 року між відкритим акціонерним товариством комерційний банк «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір «Автопакет» №19/АМБ/99/2007-840, відповідно до умов якого ОСОБА_4 отримав у тимчасове користування на умовах забезпеченості 45 652,00 доларів США зі сплатою 1,075 % на місяць за користування кредитом з терміном погашення заборгованості до 26 листопада 2014 року, з цільовим призначенням кредиту - на придбання автотранспортного засобу та витрат, пов'язаних з його державною реєстрацією. На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором ОСОБА_5, відповідно до умов договору «Автопакет» №19/АМБ/99/2007-840, є поручителем, безвідзивно та безспірно зобов'язується відповідати перед банком за належне виконання позичальником взятих на себе зобов'язань та відповідати перед банком разом із ним, як солідарні боржники. Посилаючись на неналежне виконанням умов кредитного договору позичальником, у зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 16 354,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп., з яких: 14 131,08 доларів США (352 658 грн 03 коп.) заборгованість за кредитом; 2 222,95 доларів США (55 476 грн 38 коп.) заборгованість по сплаті відсотків; 2 574,31 доларів США (64 244 грн 99 коп.) пеня за прострочення сплати кредиту; 4 565,20 доларів США (113 390 грн 04 коп.) штраф за порушення умов кредитного договору, яку банк просив стягнути солідарно з відповідачів. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5Л на користь ПАТ КБ «Надра» 16 534,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп. заборгованості за кредитним договором. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 задоволено частково, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 солідарно на користь ПАТ КБ «Надра» 178 175 грн 03 коп. скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Надра» 64 244 грн 99 коп. пені. У задоволенні позову про солідарне стягнення штрафу відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. У касаційній скарзі Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення позову та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Згідно із ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами належним чином не виконувалися умови вказаного вище кредитного договору, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з останніх у солідарному порядку за неспростованим відповідачами розрахунком позивача. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог банку про стягнення штрафу, та відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст.ст. 57, 212 ЦПК України), правильно встановив характер правовідносин сторін у справі, застосувавши норми матеріального права, які їх регулюють, виходив з того, що відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - несвоєчасне виконання грошових зобов'язань за кредитним договором - свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України. Докази та обставини, на які посилаються заявники у касаційних скаргах, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційних скарг не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки. На підставі вищевикладеного та керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», подану Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, та касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_7, відхилити. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: Л.М. Мазур І.М. Завгородня О.В. Попович Справа № 756/2999/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/66843407
  19. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» в особі філії «Центральне регіональне управління» публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 (законним представником яких є ОСОБА_1), треті особи: реєстраційна служба Ірпінського міського управління юстиції в Київській області, управління Державної міграційної служби у Київській області, служба у справах дітей Ірпінської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року, в с т а н о в и л и : У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулося до суду із вказаним позовом, посилаючись на наявність заборгованості за кредитним договором, укладеним 25 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_1 через неналежне виконання останнім грошових зобов’язань за вказаним договором, у рахунок погашення якої просило звернути стягнення на предмет іпотеки – АДРЕСА_1, що в забезпечення кредитного договору була передана ОСОБА_1 в іпотеку банку на підставі договору поруки від 25 грудня 2006 року. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року відмовлено ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» просить ухвалу суду касаційної інстанції, ухвалу суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій скасувати і задовольнити позовні вимоги банку в повному обсязі, з підстав передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку викладеному у постановах Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37, 38, 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового Кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На підтвердження своїх доводів ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» надало постанову Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року (справа № 922/3350/13) та постанови Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, у якій подано заяву про перегляд судових рішень, судами встановлено, що 25 грудня 2006 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно з яким відповідач отримав кредит у розмірі 198 тис. доларів США зі сплатою 12 % річних строком до 24 грудня 2026 року. Також на забезпечення належного виконання зобов’язань за договором кредиту 25 грудня 2006 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передав у іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Через неналежне виконання боржником узятих на себе зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість у розмірі 2 млн 622 тис. 116 грн 71 коп., яку було стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_4 рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 вересня 2010 року. Указане рішення суду дотепер не виконано, і у зв’язку із цим заборгованість за кредитним договором від 25 грудня 2006 року станом на 1 грудня 2014 року становить 14 млн 626 тис. 612 грн 49 коп. Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2014 року задоволено позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» й в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, шляхом надання права банку на продаж предмета іпотеки будь-якій особі покупцеві. Звертаючись до суду із цим позовом, ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» зазначало також про невиконання зазначено рішення міського суду. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди як апеляційної, так і касаційної інстанцій, виходив з того, що на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, уже звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1. При цьому суд дійшов до висновку, що вимоги про виселення відповідача та його неповнолітніх дітей не підлягають задоволенню, оскільки відсутні докази отримання ними вимоги іпотекодержателя про звільнення вказаної квартири. Однак у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15) суд виходив з того, що вимога про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору й не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Водночас постанова Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року (справа № 922/3350/13) не може бути належним прикладом, оскільки її постановлено в справі за наявності інших фактичних обставин, з іншим суб'єктним складом та предметом позову, ніж у справі, судове рішення в якій просить переглянути заявник. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. За правилами частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, за змістом частин першої, другої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Згідно із частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 цього Кодексу громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечено іпотекою відповідного житлового приміщення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частини другої статті 39 цього Закону таке рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Саме про таке застосування норм статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР зазначено в постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15). Проте суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, не врахував, що судами попередніх інстанцій не було встановлено, на які цілі видавався кредит і за які кошти придбано спірну квартиру, унаслідок чого належним чином не з’ясував порядку виселення відповідачів з указаної квартири та наявності правових підстав для їх виселення. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час вирішення позову суди допустили неправильне застосування норм матеріального права і не встановили всіх необхідних фактів, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року задовольнити частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року в частині відмови у позові про виселення скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Правова позиція у справі №6-860цс16 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 1322 ЖК УРСР. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-860цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/93B2A0D3E9FF7064C2258098005C12D5
  20. Приветствую, уважаемые коллеги. Ситуация следующая: в мае 2007г. был заключен кредитный договор, на общую сумму в 11 тыс. дол. История обычная - серьезная болезнь, незначительная просрочка, переговоры с банком, выход на график - и вуаля, исковое заявление через неделю после очередного платежа. В феврале 2012-го года было вынесено заочное решение, все требования банка удовлетворены, постановлено взыскать остаток задолженности+проценты+пеня- гривневый эквивалент 50 тыс грн., примерно. Решение не обжаловалось, никаких практических шагов к взысканию банк не предпринимал, исполнительное, скорее всего, не открывалось. Никаких отношений с банком, кроме задушевных телефонных разговоров, с момента подачи иска не было, как и платежей. Имеется поручитель. Срок действия договора -до мая 2013 г. В середине сентября этого года становится известно, что банк подает новое исковое заявление по этому же кредитному договору. С текстом искового пока ознакомиться возможности не было, поскольку адрес прописки -зона АТО, Отсюда первый вопрос -что, теоретически, может быть в исковом, к чему готовиться? Далее, что видится сразу на поверхности: 1. Пропущены сроки исковой давности банком 2. ст. 205 ГПК Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо:набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; Правда, без ознакомления с текстом искового, пока не факт, что ст. 205 применима. Дело осложняется тем, что, в связи с АТО, производство открыто в ужасном Задрищенске куда добраться крайне непросто. Еще один момент -никаких материалов по первому производству не сохранилось, поскольку бежать приходилось роняя тапки. В реестре это решение есть. Что посоветуете, в связи с этим, уважаемые коллеги? Какова последовательность действий? Шансы?
  21. Приветствую! Может не в том разделе размещаю тему, но прошу понять меня, так как приведенная ниже ситуация немного отличается от всего, что есть на форуме. Ещё в 2007 году судебным приказом с меня была взыскана задолженность в пользу КС "Аккорд" по договору кредита. В 2012 году "Аккорд" неожиданно снова подают на меня в суд о взыскании задолженности по тому же договору. После предоставления мной в суде данных о наличии предыдущего приказа судья, естественно, закрыл производство, объяснив истцу, что не допускается повторное обращение в суд по одному и тому же спору. Через 4 месяца КС "Аккорд" снова подаёт иск о возобновлении срока исковой давности, так как, якобы в связи с тем, что при проведении органами обысков в их офисе приказ изъяли, потом не вернули. Судья своим решением отказывает истцу в возобновлении сроков исковой давности. Казалось бы всё? Но в июне 2016 года я получаю заказное письмо, где "Аккорд" уведомляет меня о своем решении списать сумму моего долга. И согласно п.п.164.2.17 ст. 164 Налогового кодекса Украины сумма дохода плательщика налога включается в общий налогооблагаемый доход плательщика налога. Физическое лицо самостоятельно оплачивает налог с такого дохода и декларирует его. И "Аккорд" включает якобы аннулированный долг в Налоговый расчет сумм дохода, насчитанный в пользу плательщиков налога за 1-й квартал 2016 года. Далее меня уведомляют о необходимости самостоятельно оплатить данный налог и задекларировать его. Ситуация о том, что "Аккорд" предоставляет в налоговую заведомо не правдивые данные, думаю понятна всем. Но может кто сталкивался и поможет советом, как првильно поступить мне: может явиться в налоговую с полученным уведомлением "Аккорда" и решениями суда и объяснить ситуацию? Или ждать уведомления от налоговой? (но в таком случае боюсь того, что отменить уже что либо смогу только через админ.суд, а не хочется лишней возни в судах).
  22. В 2008 году взял в Сведбанке ипотеку. С апреля 2011 года не оплачиваю. 13.05.2013 года КИ подали иск про стягнення на предмет ипотеки 27.09.2013 суд вынес заочное решение о полном удолетворении требования КИ про стягнення на предмет ипотеки путем привселюдных торгов квартиры для погашения тела\. проценов и пени.в гривневом эквиваленте 183000 грн 23.06.2015 года суд вынес еще одно заочное решение о полном удолетворении требования КИ про стягнення 322000 грн с меня и поручителя в счет погашения того же тела, процентов и пени. В 2016 году оба заочные решения скасованы и назначено рассмотрение дел в общем порядке. Сейчас подаю отдельный иск "про захист прав споживача та визнання договорів недійсними" и возражение от ответчиков. 1)Можно ли сейчас применить исковую давность, или только тогда когда если суд отклонит иски от КИ 2)можно ли подать клопотання по втором делу (на 322000 грн.) чтобы отклонили иск так как сейчас рассматривается судом первый иск? 3) можно ли подать клопотання или заявление об отмене рассмотрения так как действует мораторий?
  23. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57494749 Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22.04.2016Справа №908/530/16 За позовомПриватної фірми «Борис»до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірина Михайлівнатретя особа 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3третя особа 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк»провизнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню Суддя Отрош І.М. Представники сторін: від позивача: Ковтун С.Б. - керівник; Віценко А.Г. - представник за довіреністю б/н від 21.03.2016; від відповідача: не з'явились; від третьої особи 1: не з'явились. від третьої особи 2: не з'явились; від третьої особи 3: не з'явились. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 29.02.2016 до Господарського суду міста Києва за підсудністю з Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява Приватної фірми «Борис» з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказав на те, що при вчиненні приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною виконавчого напису № 2887 від 29.07.2014 не було дотримано положень чинного законодавства, у зв'язку з чим вказаний виконавчий напис повинен бути визнаний таким, що не підлягає виконанню. Зокрема, позивач зазначив, що всупереч вимогам ст. 35 Закону України «Про іпотеку», Переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, не було надіслано вимогу про усунення порушення виконання зобов'язання, а позивач її не отримував, також відсутні оригінали розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання. При цьому, позивач зазначив, що строк виконання основного зобов'язання ОСОБА_6 за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 достроково настав 17.04.2009, оскільки Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» пред'явило позичальнику вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату процентів за його користування 17.03.2009, у зв'язку з чим, враховуючи положення ч. 2 ст. 88 Закону України «Про нотаріат», кредитор мав право тільки до 17.04.2010 звернутися до нотаріуса для вчинення виконавчого напису. При цьому, позивач зазначив, що він не погоджується із розміром заборгованості, а отже розмір заборгованості, вказаний у виконавчому написі, не є безспірним. Також, позивач зазначив, що відповідачем не надано нотаріусу первинних документів, які фіксують факт здійснення господарських операцій, для вчинення виконавчого напису. При цьому, позивач зазначив, що виконавчим написом приватного нотаріуса Мукачівського районного нотаріального округу від 21.01.2010 Вімертом В.І. вже було запропоновано задовольнити вимоги Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, у зв'язку з чим станом на дату звернення відповідача до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. із заявою про вчинення оспорюваного виконавчого напису не існувало незахищеного права відповідача, а відповідач по суті, вдруге захистив одне й те саме порушене право, що є неправомірним. Крім того, позивач зазначив, що 26.11.2010 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (покупець) та Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» (продавець) укладено Договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до умов якого продавець продає (переуступає) покупцю права на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори (перелік яких міститься у Додатку № 1 до цього договору), а покупець приймає такий кредитний портфель та зобов'язується сплатити на користь продавця винагороду. Втім, позивач зазначив, що відповідачем не надано доказів сплати Публічному акціонерному товариству «ОТП Банк» суми винагороди за передачу кредитного портфелю та акту приймання-передачі документів, що свідчить про те, що фактично передача прав вимоги не відбулось. При цьому, позивач зазначив, що вказаний договір є договором факторингу, однак Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» не мало право відступати право вимоги до фізичної особи, оскільки до фінансової послуги факторингу віднесено набуття права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне у майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення. При цьому, позивач зазначив, що відповідачем не було надано нотаріусу Додатку № 1 до Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010. При цьому, позивач зазначив, що він не отримував повідомлення про відступлення права вимоги за вказаним кредитним договором. Крім того, позивач зазначив, що сума заборгованості, вказана у вимогах, які були надіслані ОСОБА_3, не відповідає сумі заборгованості, яка зазначена в оспорюваному виконавчому написі. З огляду на вищевикладене, позивач стверджує, що виконавчий напис приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірини Михайлівни за № 2887 від 29.07.2014 є таким, що не підлягає виконанню. Разом із позовною заявою позивачем було подану заяву про забезпечення позову, в якій позивач просив суд зупинити стягнення на підставі виконавчого напису приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірини Михайлівни від 29.07.2014, зареєстрованого в реєстрі за № 2887, в рамках виконавчого провадження ВП№49260530, яке проводиться Ленінським відділом виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції; заборонити Ленінському відділу державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції та його співробітникам вчиняти виконавчі дії у виконавчому провадженні ВП№49896599; винести ухвалу про забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого напису приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірини Михайлівни від 29.07.2014, зареєстрованого в реєстрі за № 2887, в рамках виконавчого провадження ВП№49260530, яке проводиться Ленінським відділом виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції та заборонити вказаному відділу ДВС і його співробітникам вчиняти виконавчі дії у вищезазначеному виконавчому провадженні. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.03.2016 порушено провадження у справі № 908/530/16; до участі у справі залучено у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірину Михайлівну; розгляд справи призначено на 22.03.2016. 21.03.2016 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірини Михайлівни надійшли документи на виконання вимог ухвали суду та письмові пояснення по справі, які суд долучив до матеріалів справи. У судовому засіданні 22.03.2016 судом не прийнято до розгляду заяву позивача про забезпечення позову, яка долучена до позовної заяви, з огляду на відсутність підпису заявника на ній. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.03.2016, відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи відкладено на 08.04.2016. 06.04.2016 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про забезпечення позову, в якій позивач просив суд зупинити стягнення на підставі виконавчого напису приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірини Михайлівни від 29.07.2014, зареєстрованого в реєстрі за № 2887, в рамках виконавчого провадження ВП№49260530, яке проводиться Ленінським відділом виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції; заборонити Ленінському відділу державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції та його співробітникам вчиняти виконавчі дії у виконавчому провадженні ВП№49896599; винести ухвалу про забезпечення позову шляхом зупинення стягнення на підставі виконавчого напису приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірини Михайлівни від 29.07.2014, зареєстрованого в реєстрі за № 2887, в рамках виконавчого провадження ВП№49260530, яке проводиться Ленінським відділом виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції та заборонити вказаному відділу ДВС і його співробітникам вчиняти виконавчі дії у вищезазначеному виконавчому провадженні. 06.04.2016 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшли письмові пояснення по справі, які суд долучив до матеріалів справи. 08.04.2016 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача надійшли письмові пояснення по справі, в яких відповідач зазначив, що вимоги про усунення порушень направлялись як поручителю, так і позивачу (іпотекодавцю) та відповідні докази були надані нотаріусу при вчиненні оспорюваного виконавчого напису. При цьому, відповідач зазначив, що нотаріусом було повністю дотримано вимог Порядку вчинення виконавчих дій нотаріусами України, оскільки з моменту пред'явлення вимоги, на підставі якої було вчинено виконавчий напис, не минув передбачений законодавством строк для вчинення виконавчого напису, що підтверджується копіями відповідних вимог про усунення порушень, направлених на адресу боржника та іпотекодавця, поштовими квитанціями та описами вкладення. При цьому, відповідач зазначив, що виконавчий напис, вчинений 21.01.2010 приватним нотаріусом Мукачівського районного нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі зав № 52 не був виконаний та 14.04.2014 був повернутий Публічному акціонерному товариству «ОТП Банк» постановою державного виконавця ВП№17499716 без виконання. Крім того, відповідач зазначив, що позивач лише вказує у позовній заяві, що розмір заборгованості перед банком є спірним, але не обґрунтовує відсутності заборгованості або наявності боргу у меншому розмірі, не вказує сум, які ним були сплачені, не підтверджує факт погашення заборгованості жодними документами, тобто не спростовує розміру заборгованості, зазначеного в оспорюваному виконавчому написі. З огляду на вищевикладене, відповідач стверджує, що предметом спору у даній справі є не розмір заборгованості, на суму якої вчинено оспорюваний виконавчий напис, а дотримання нотаріусом діючого законодавства при вчиненні виконавчого напису, що не є підставою для визнання оспорюваного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. У судовому засіданні 08.04.2016 судом відкладено вирішення питання з розгляду заяви позивача про забезпечення позову до наступного судового засідання. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.04.2016 залучено до участі у справі у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_3 та Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк»; розгляд справи відкладено на 22.04.2016. У судовому засіданні 22.04.2016, розглянувши заяву позивача про забезпечення позову, суд відмовив в її задоволенні у зв'язку з необґрунтованістю. Так, відповідно до ст. 66 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Зважаючи на те, що рішення суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню не передбачає стадії виконання, оскільки у разі задоволення позову виконавчий напис є таким, що не підлягає виконанню, з дати набрання рішенням законної сили, суд відмовляє позивачу в задоволенні клопотання про забезпечення позову. Представники позивача у судовому засіданні 22.04.2016 подали документи на виконання вимог ухвали суду, які суд долучив до матеріалів справи, надали усні пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримали у повному обсязі. Представник відповідача у судове засідання 22.04.2016 не з'явився, клопотань про відкладення розгляду справи не подавав, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення 0103037686763. Представник третьої особи 1 у судове засідання 22.04.2016 не з'явився, клопотань про відкладення розгляду справи не подавав, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення 0103037686771. Представник третьої особи 2 у судове засідання 22.04.2016 не з'явився, клопотань про відкладення розгляду справи не подавав, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином за адресою, яка вказана у Кредитному договорі № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією реєстру поштових відправлень суду та витягом з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, з якого вбачається, що 16.04.2016 поштове відправлення надійшло до відділення зв'язку. Відповідно до абзацу 3 пункту 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», за змістом зазначеної статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду. Представник третьої особи 3 у судове засідання 22.04.2016 не з'явився, клопотань про відкладення розгляду справи не подавав, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення 0103037686836. У судовому засіданні 22.04.2016 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Заслухавши пояснення представників позивача, дослідивши надані суду докази, суд ВСТАНОВИВ: 27.09.2007 між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», яке змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк», (банк) та ОСОБА_3 (позичальник) укладено Кредитний договір № CM-SME201/195/2007, відповідно до умов якого банк надає позичальнику кредит у розмірі 18000 дол США 00 центів, який надається одним траншем, із датою остаточного повернення - 26.09.2014. Відповідно до п. 3 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 для розрахунку процентів за користування кредитом використовується плаваюча процента ставка FIDR (процента ставка по строковим депозитам фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені у банку на строк 366 днів з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору; з метою застосування FIDR при виконанні сторонами умов цього договору ставка FIDR буде визначатись самостійно банком, інформація щодо якої розміщується в приміщенні банку на інформаційних стендах); фіксований відсоток - 5% річних, який є незмінним на весь строк дії кредитного договору. Відповідно до 1.5.1 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 погашення відсотків частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строки, визначені у графіку повернення кредиту та сплати процентів (Додаток № 1 до договору) шляхом внесення готівки в касу банку або безготівковим перерахуванням на поточний рахунок. Відповідно до п. 1.5.1.1. Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 нараховані в порядку передбаченому цим договором проценти сплачуються позичальником одночасно з погашенням відповідної частини кредиту в строк, передбачений у Графіку повернення кредиту та сплати процентів. Якщо до сплати процентів з моменту надання кредиту залишається не більше 3-х банківських днів, перше нарахування т сплата процентів здійснюється у наступному порядку. Відповідно до п. 1.9.1 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником та/або майновим поручителем своїх боргових та інших зобов'язань за цим договором, договору іпотеки/поруки. При цьому виконання боргових зобов'язань повинно бути виконане позичальником протягом 30 календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги. Відповідно до п. 3.1 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 сторони наступним прийшли до згоди, що в якості забезпечення всіх своїх зобов'язань за цим договором позичальник керуючись положеннями чинного законодавства України, в тому числі, але не виключно, породженнями ст. 5 Закону України «Про іпотеку» цим передає чи зобов'язується забезпечити передачу майновим поручителем в іпотеку банку предмет іпотеки, який є власністю позичальника та/чи майнового поручителя відповідно до правовстановлюючих документів та забезпечити чинність договору іпотеки протягом всього строку дії цього договору. Відповідно до п. 4.1.1 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 за порушення прийнятих на себе зобов'язань стосовно повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами у визначені цим договором строки, позичальник зобов'язаний сплатити банку пеню у розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення. Відповідно до Графіку повернення кредиту та сплати відсотків до Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 вбачається, що позичальник повинен був повертати частину кредиту та сплачувати проценти за користування кредитом у розмірах та строки, наведені у графіку; дата останнього платежу повернення кредиту та сплати відсотків - 26.09.2014. 27.09.2007 між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», яке змінило своє найменування на Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (іпотекодержатель), та Приватною фірмою «Борис» (іпотекодавець) укладено Договір іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука). Відповідно до п. 1.1 Договору іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником (ОСОБА_3) його боргових зобов'язань (всі зобов'язання боржника перед іпотеко держателем по сплаті будь-яких сум, що виникають з Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007), визначених у статті 2 цього договору, іпотекодавець цим надає іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно, визначене у ст. 3 цього договору (предмет іпотеки). Згідно з п. 3.1 Договору іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007 предметом іпотеки є нежиле приміщення, у підвалі літ. А-4, загальною площею 89,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, та належить іпотекодавцю на праві приватної власності, що підтверджується договором № 26 купівлі-продажу об'єкта комунальної власності, посвідченого Андрєєвою В.М., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу 07.02.2007, за реєстровим № 380. Право власності на предмет іпотеки зареєстроване орендним підприємством Запорізьку міжміське бюро технічної інвентаризації у книзі 15, номер запису 2380, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 9986250 від 02.03.2007, реєстраційний номер в реєстрі прав власності на нерухоме майно 9105780. Згідно з п. 4.4 Договору іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007 вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем та становить 329129 грн. 00 коп., що за курсом НБУ на дату укладення цього договору становить 65174 дол США 06 центів. Відповідно до п. 6.1 Договору іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007 за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель може задовольнити такі вимоги: всі боргові зобов'язання, не сплачені боржником і вимоги стосовно повного відшкодування всіх збитків, завданих порушенням боржником чи іпотекодавцем його зобов'язань за цим договором, а також всіх фактичних витрат, понесених іпотеко держателем у зв'язку із реалізацією його прав за цим договором. Відповідно до п. 6.2 Договору іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007 іпотекодержатель має право задовольнити із вартості предмета іпотеки всі фактичні вимоги негайно після виникнення обставин щодо несплати боржником іпотеко держателю будь-якої суми у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено у кредитному договорі. Згідно з п. 6.4.2 Договору іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007 при виникненні іпотечного випадку іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю іпотечне повідомлення (цінним листом або листом з повідомленням про вручення за адресою, вказаною у цьому договорі) із зазначенням загальної суми боргових зобов'язань та граничного строку погашення боргових зобов'язань. У випадку непогашення боржником боргових зобов'язань у строк, передбачений в іпотечному повідомленні, право власності на предмет іпотеки переходить від іпотекодавця до іпотекодержателя в день, наступний за останнім днем строку погашення боргових зобов'язань, вказаному в іпотечному повідомленні. При цьому іпотекодержатель зобов'язаний реалізувати предмет іпотеки протягом 1 року, суму, отриману від реалізації, направити на погашення боргових зобов'язань та інших фактичних вимог. Залишок коштів, отриманих від реалізації предмета іпотеки після погашення боргових зобов'язань, інших фактичних вимог та відшкодування всіх витрат іпотекодержателя, повертається іпотекодавцю відповідно до чинного законодавства України. Відповідно до п. 9.6 Договору іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007 відступлення прав за цим договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця з одночасним відступленням права вимоги за кредитним договором. Судом встановлено, що Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» належним чином виконало свої зобов'язання за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, надавши ОСОБА_3 кредит у розмірі 18000 дол. США 00 центів, що підтверджується валютним меморіальним ордером № 44 від 27.09.2007 (копія долучена відповідачем до матеріалів справи 08.04.2016) та банківськими виписками з рахунку позичальника (копії долучено нотаріусом до матеріалі справи 21.03.2016). Судом встановлено, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 своїх зобов'язань за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» звернулось до приватного нотаріуса Мукачівського районного нотаріального округу Вімерта Владислава Івановича із заявою про вчинення виконавчого напису, та 21.01.2010 приватним нотаріусом Мукачівського районного нотаріального округу Вімертом Владиславом Івановичем було вчинено виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на майно, а саме нежиле приміщення, у підвалі літ. А-4, загальною площею 89,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, що належить на праві приватної власності Приватній фірмі «Борис» та було передане в іпотек Публічному акціонерному товариству «ОТП Банк» за Договором іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007. За рахунок коштів, отриманих від реалізації вказаного майна, необхідно задовольнити вимоги Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_3 у розмірі 117162 грн. 37 коп., в тому числі заборгованість по кредиту - 14359 дол США 78 центів, нараховані відсотки за період з 26.02.2009 по 01.06.2009 - 534 дол. США 36 центів, пеня - 3810 грн. 51 коп. Всього до стягнення - 118662 грн. 37 коп. Заборгованість стягується станом на 02.06.2009. Судом встановлено, що постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області від 14.04.2014 ВП№17499716 виконавчий напис № 52 від 21.01.2010, вчинений приватним нотаріусом Мукачівського районного нотаріального округу Вімертом В.І., повернуто стягувачу. 26.11.2010 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (покупець) та Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» (продавець) укладено Договір купівлі-продажу кредитного портфелю, відповідно до умов якого продавець продає (переуступає) покупцю права на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори (перелік яких міститься у Додатку № 1 до цього договору), а покупець приймає такий кредитний портфель та зобов'язується сплатити на користь продавця винагороду. Відповідно до ст. 1 Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010 кредитним портфелем є права вимоги до боржників (їх поручителів) щодо сплати загальної суми заборгованості боржників перед продавцем за кредитними договорами, яка включає суму основного боргу, проценти, нараховані на суму такого боргу, усі та будь-які штрафні санкції (у разі їх наявності) на дату набрання чинності, а також права, зазначені у ст. 3.3 цього договору. Відповідно до п. 3.3 Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010 покупець набуває усі права вимоги за кредитними договорами, що є дійсними на дату набрання чинності, включаючи, але не обмежуючись правами вимоги до боржників щодо сплати суми основного боргу, правами вимоги до боржників щодо сплати процентів, нарахованих на суму основного боргу, а також правами вимоги до боржників щодо сплати штрафних санкцій. Відповідно до п. 3.4 Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010 продавець зобов'язаний передати права за окремими договорами застави та/або договорами іпотеки, укладеними між продавцем та боржниками для забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами. Передача таких договорів має бути оформлена відповідним договором про передачу прав на заставлене майно. Відповідно до п. 4.1 Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010 на підтвердження факту передачі кредитного портфелю в момент укладення цього договору продавець зобов'язується передати покупцю кредитні документи. Передача кредитного портфелю покупцю підтверджується підписанням відповідного акту передачі документів сторонами цього договору. Відповідачем через канцелярію суду 08.04.2016 долучено до матеріалів справи копію акту приймання-передачі кредитного портфелю від 26.11.2010, складеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» та Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк», в якому зазначено, що сторони підтверджують, що продавець передав, а покупець прийняв кредитний портфель, як зазначено у ст. 1 Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010; винагорода за кредитний портфель складає 254908163 грн. 06 коп. Відповідно до п. 5.1 Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010 винагорода, сплачена у якості компенсації вартості кредитного портфелю, сплачується у національній валюті та складає 254908163 грн. 06 коп. Відповідно до п. 5.2 Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010 покупець сплачує винагороду після підписання сторонами відповідного акту приймання-передачі кредитного портфелю та отримання рахунку від продавця шляхом переказу коштів на банківський рахунок продавця. Відповідачем через канцелярію суду 08.04.2016 долучено до матеріалів справи копію платіжного доручення № 01051 від 26.11.2010 про сплату Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на користь Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» компенсації вартості кредитного портфелю за Договором купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010 у розмірі 254908163 грн. 06 коп. Відповідно до Додатку № 1 до Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010 встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» набуло права вимоги до ОСОБА_3 щодо сплати останнім загальної суми боргу за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 у розмірі 13534 дол США 61 цент (12909 дол США 54 центи та 625 дол США 61 цент). 26.11.2010 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (фактор) та Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» (клієнт) укладено Договір про відступлення права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М., відповідно до умов якого у зв'язку з укладенням Договору купівлі-продажу кредитного портфелю б/н від 26.11.2010 між фактором та клієнтом, за яким клієнт передав фактору права вимоги за кредитними договорами, перелік яких міститься в Додатку № 1 до даного договору, укладеними між клієнтом та позичальниками клієнта, перелік яких міститься в додатку № 1 до даного договору, що забезпечений іпотекою/заставою за договорами іпотеки/застави, перелік яких міститься в Додатку № 1 до даного договору, укладеними між клієнтом та боржниками/третіми особами, клієнт передає та відступає фактору сукупність прав, належних за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись правом звертати стягнення на заставлене майно. Відповідно до п. 1.2 Договору про відступлення права вимоги від 26.11.2010 за цим договором до фактора переходять всі права клієнта як сторони, що іменується іпотекодержатель у зобов'язаннях, які виникли на підставі договорів забезпечення в обсязі і на умовах, що існують на момент набрання чинності цим договором (включаючи право звернення стягнення на предмет іпотеки/застави). У разі, якщо відповідно до ст. 35 Закону України «Про іпотеку» у зв'язку з невиконанням боржником чи/або іпотекодавцем зобовязань за кредитними договорами щодо своєчасної сплати процентів та погашення кредиту, клієнтом було вручено або направлено боржнику/іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення, яка містить стислий зміст порушених зобов'язань, вимогу про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцяти денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги, до фактора переходять всі права клієнта, що виникли у клієнта у зв'язку з врученням/направленням такої письмової вимоги про усунення порушень (включаючи, але не виключно, право звернення стягнення на предмет іпотеки). Відповідно до п. 2.1 Договору про відступлення права вимоги від 26.11.2010 клієнт протягом 5 банківських днів з моменту набуття чинності цим договором зобов'язується передати за актом фактору оригінали договорів забезпечення разом з усіма змінами та доповненнями, а також інші документи, які засвідчують права, що передаються, дійсність переданої фактору вимоги (прав іпотеки/застави), які є в наявності у клієнта, та інформацію, яка є важливою для здійснення цих прав. Відповідно до п. 2.2 Договору про відступлення права вимоги від 26.11.2010 клієнт протягом 5 календарних днів з моменту набуття чинності цим договором зобов'язується надіслати боржнику/іпотекодавцю/заставодавцю повідомлення про відступлення прав за договорами забезпечення на користь фактора. Повідомлення повинно бути направлено на адресу боржник/іпоткодавця/заставодавця, зазначену у договорах забезпечення, рекомендованим листом з описом вкладення. Додатком № 1 до Договору про відступлення права вимоги від 26.11.2010 сторони визначили перелік договорів забезпечення, за якими фактор отримав права вимоги, зокрема зазначивши Договір іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007, укладений з Приватною фірмою «Борис» на забезпечення виконань ОСОБА_3 зобов'язань за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007. Судом встановлено, що у зв'язку з невиконанням ОСОБА_3 своїх зобов'язань за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 щодо своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» звернулось до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірини Михайлівни із заявою (вих № 842/05-14 ід 13.05.2014) про вчинення виконавчого напису на Договорі іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007; загальна сума заборгованості позичальника за кредитним договором складає 13534 грн. 61 дол США з урахуванням залишку заборгованості за кредитом - 12909 дол США 54 центи, заборгованості по відсоткам за користування кредитом - 625 дол США 07 коп.; строк за який проводиться стягнення - шість років шість місяців тринадцять днів, а саме з 27.09.2007 по 09.04.2014. Судом встановлено, що разом із заявою, відповідачем було подано нотаріусу копію Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, копію Договору іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007, розрахунок заборгованості по кредитному договору; досудові вимоги про погашення заборгованості за кредитним договором з описом вкладення у цінний лист; виписки з особового рахунку позичальника; оригінал Договору про відступлення права вимоги від 26.11.2010; оригінал Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010; установчі документи Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»; витяг з ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»; довіреність, паспорт представника Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (відповідно до переліку додатків до заяви про вчинення виконавчого напису). Відповідно до досудової вимоги вих. № 1095 від 09.04.2014 про погашення заборгованості за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 (вимога про усунення порушень), яка була направлена відповідачем ОСОБА_3 30.04.2014 на його адресу, зазначену у кредитному договорі, що підтверджується описом вкладення у цінний лист, встановлено, що відповідач, враховуючи допущені ОСОБА_3 порушення щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, на підставі п. 1.9 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, вимагав від позичальника дострокового виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором у повному обсязі шляхом сплати залишку заборгованості за кредитом у сумі 12909,54 дол США та суми відсотків за користування кредитом у сумі 625,07 дол США. Відповідно до досудової вимоги вих № 2035 від 30.05.2014 про погашення заборгованості за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 (вимога про усунення порушень), яка була направлена відповідачем Приватній фірмі «Борис» 04.06.2014 на її адресу, зазначену у договорі іпотеки, що підтверджується описом вкладення у цінний листі, встановлено, що відповідач, враховуючи допущені ОСОБА_3 порушення щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, на підставі п. 1.9 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, пропонував позивачу здійснити дострокове виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором у повному обсязі шляхом сплати залишку заборгованості за кредитом у сумі 12909,54 дол США та суми відсотків за користування кредитом у сумі 625,07 дол США. Судом встановлено, що 29.07.2014 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 2887, на Договорі іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007, відповідно до якого запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно - нежиле приміщення у підвалі літ. А-4, загальною площею 89,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, що належить на праві власності Приватній фірмі «Борис», яка є майновим поручителем ОСОБА_3 за його кредитним зобов'язанням за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, укладеним з Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк»; за рахунок коштів, отриманих від реалізації нерухомого майна, запропоновано задовольнити вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» у розмірі 12909,54 дол США заборгованості за кредитом; 625,07 дол США заборгованості по відсоткам за користування кредитом, що разом становить 13534,61 дол США. Строк, за який проводиться стягнення - шість років шість місяців тринадцять днів, а саме з 27.09.2007 року по 09.04.2014. Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав. Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. У відповідності до частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, при триманням, завдатком. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. У разі невиконання зобов'язання забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором (ст. 589 ЦК України). Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1. ст. 590 ЦК України). Згідно з статтею 11 вищевказаного закону, майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням. Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. У разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку»). При цьому суд зазначає, що ст. 35 Закону України "Про іпотеку" передбачає обов'язок відповідача як іпотекодержателя лише надіслати іпотекодавцю та боржнику письмову вимогу про усунення порушення, встановлює вимоги до її змісту, а також містить положення про терміни виконання боржником своїх зобов'язань перед кредитором, та право іпотекодержателя розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, якщо протягом встановленого строку вимога залишається без задоволення. Згідно з абз. 2, 3 п. 8 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" від 24.10.2011 р. № 10 спори про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, вирішуються господарським судом за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо суб'єктний склад сторін відповідного спору відповідає приписам статті 1 ГПК України. При цьому за змістом статей 1, 2, 18, 22, 27 ГПК, статей 1 і 3 Закону України "Про нотаріат" нотаріус не може бути відповідачем у господарському процесі, а залучається до участі в ньому як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Водночас слід мати на увазі, що до господарського суду не можуть оскаржуватися дії нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії і при цьому позивачем не порушується питання про захист права, заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства. Таким чином, господарські суди не перевіряють правильність виконавчого напису з позиції законності дій приватного нотаріуса при його вчиненні, оскільки нотаріус не може бути відповідачем у господарському процесі, а дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт підлягають окремому оскарженню до суду. Відповідно до ст. 88 Закону України "Про нотаріат", нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. При цьому, п. 2.3. глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року № 296/5, передбачено, що вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу. Таким чином, зверненню до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису для звернення стягнення на предмет іпотеки має передувати надсилання іпотекодержателем повідомлень боржнику та іпотекодавцю відповідної вимоги про усунення порушень та незадоволення зазначеної вимоги щонайменше протягом тридцяти днів. Як встановлено судом, відповідач 30.04.2014 направив ОСОБА_6 досудову вимогу вих № 1095 від 09.04.2014 про погашення заборгованості за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 (вимога про усунення порушень), яка була надіслана позичальнику на його адресу, зазначену у кредитному договорі, та в якій відповідач, враховуючи допущені ОСОБА_3 порушення щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, на підставі п. 1.9 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, вимагав від позичальника дострокового виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором у повному обсязі шляхом сплати залишку заборгованості за кредитом у сумі 12909,54 дол США та суми відсотків за користування кредитом у сумі 625,07 дол США (копія вказаної вимоги та копія опису вкладення у цінний лист, на якому проставлений штамп поштового відділення про прийняття поштового відправлення до виконання, долучені нотаріусом до матеріалів справи 21.03.2016). Як встановлено судом, відповідач 04.06.2014 направив позивачу досудову вимогу вих № 2035 від 30.05.2014 про погашення заборгованості за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 (вимога про усунення порушень), та в якій відповідач, враховуючи допущені ОСОБА_3 порушення щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, на підставі п. 1.9 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, пропонував позивачу дострокового виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором у повному обсязі шляхом сплати залишку заборгованості за кредитом у сумі 12909,54 дол США та суми відсотків за користування кредитом у сумі 625,07 дол США (копія вказаної вимоги та копія опису вкладення у цінний лист, на якому проставлений штамп поштового відділення про прийняття поштового відправлення до виконання, долучені нотаріусом до матеріалів справи 21.03.2016). Тобто, надіслання відповідачем вимог про усунення порушень позичальнику та іпотекодавцю передує зверненню Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису вих. 842/05-14 від 13.05.2014, яка була отримана нотаріусом 29.07.2014, що підтверджується вхідним реєстраційним штампом нотаріуса за № 0935/02-20. Таким чином, спірний виконавчий напис нотаріуса було вчинено після спливу тридцяти днів з моменту надісланого відповідачем (іпотекодержателем) повідомлення - письмової вимоги про усунення порушень позивачу (іпотекодавцю). З огляду на вищевикладене, суд вважає необгрунтованими твердження позивача, що йому не надсилалась вимога про усунення порушень. Відповідно до п. п. 3.2, 3.5 глави 16 Порядку про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012, заборгованість або інша відповідальність боржника визнається безспірною і не потребує додаткового доказування у випадках, якщо подані для вчинення виконавчого напису документи передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 р. № 1172 (надалі - Перелік), і при вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у цьому переліку. Відповідно до п. 1 цього Переліку (в редакції станом на дату вчинення оспорюваного виконавчого напису) для одержання виконавчого напису на нотаріально посвідчені угоди, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно, подаються: а) оригінал нотаріально посвідченої угоди; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Позивач у позові стверджує, що відповідачем не було надано нотаріусу при вчиненні оспорюваного виконавчого напису опису вкладення у цінний лист та розрахункового документу на надання послуг поштового зв'язку, що підтверджують надіслання боржнику та майновому поручителю вимоги про усунення порушень. Однак, суд зазначає, що обов'язок надання нотаріусу оригіналу розрахункового документа про надання послуг поштового зв'язку та опису вкладення, що підтверджують надіслання боржнику письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання був встановлений постановою Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку» від 26.11.2014 № 662, та станом на дату вчинення оспорюваного виконавчого напису (29.07.2014) обов'язку надавати нотаріусу вказані документи у стягувача не було. Втім, як встановлено судом, відповідачем було надано нотаріусу при вчиненні оспорюваного виконавчого напису відповідні описи вкладення у цінний лист із відбитком штампу поштового відділення про прийняття поштового відправлення до виконання. Так само, суд зазначає, що лише із прийняттям постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку» від 26.11.2014 № 662 було доповнено п. 1 Переліку, зокрема, положенням про те, що для одержання виконавчого напису на іпотечних договорах подається довідка фінансової установи про ненадходження платежу, а отже станом на дату вчинення оспорюваного виконавчого напису (29.07.2014) необхідність подання такої довідки була відсутня. При цьому, суд також вважає необгрунтованими твердження позивача щодо неподання відповідачем нотаріусу при вчиненні виконавчого напису первинних документів, що фіксують факт здійснення господарських операцій а також встановлюють розмір заборгованості, оскільки як вбачається з копій матеріалів нотаріальної справи (надіслана нотаріусом та долучена судом до матеріалів справи) відповідачем було надано нотаріусу при вчиненні оспорюваного виконавчого напису банківські виписки по рахунку позичальника про надання йому кредиту, повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом. При цьому, у позові позивач зазначив, що виконавчим написом приватного нотаріуса Мукачівського районного нотаріального округу від 21.01.2010 Вімертом В.І. вже було запропоновано задовольнити вимоги Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, у зв'язку з чим станом на дату звернення відповідача до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. із заявою про вчинення оспорюваного виконавчого напису не існувало незахищеного права відповідача, а відповідач по суті, вдруге захистив одне й те саме порушене право, що є неправомірним. Суд вважає обґрунтованими такі твердження позивача з огляду на таке. Як встановлено судом, у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 своїх зобов'язань за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» звернулось до приватного нотаріуса Мукачівського районного нотаріального округу Вімерта Владислава Івановича із заявою про вчинення виконавчого напису, та 21.01.2010 приватним нотаріусом Мукачівського районного нотаріального округу Вімертом Владиславом Івановичем було вчинено виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на майно, а саме нежиле приміщення, у підвалі літ. А-4, загальною площею 89,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, що належить на праві приватної власності Приватній фірмі «Борис» та було передане в іпотеку Публічному акціонерному товариству «ОТП Банк» за Договором іпотеки PM-SME201/195/2007 (майнова порука) від 27.09.2007. У вказаному виконавчому написі зазначено, що за рахунок коштів, отриманих від реалізації вказаного майна, необхідно задовольнити вимоги Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_3 у розмірі 117162 грн. 37 коп, в тому числі заборгованість по кредиту - 14359 дол США 78 центів, нараховані відсотки за період з 26.02.2009 по 01.06.2009 - 534 дол США 36 центів, пеня - 3810 грн. 51 коп. Всього до стягнення - 118662 грн. 37 коп. Заборгованість стягується станом на 02.06.2009. Як вбачається із оспорюваного виконавчого напису, у ньому зазначено, що строк, за який проводиться стягнення становить з 27.09.2007 по 09.04.2014. Таким чином, період, за який була стягнута заборгованість у виконавчому написі, вчиненому нотаріусом 21.01.2010 за № 52, входить до періоду, за який була стягнута заборгованість в оспорюваному виконавчому написі, що суперечить положенням чинного законодавства, оскільки відповідач двічі захистив одне й те саме порушене право. При цьому, з огляду на наявну в матеріалах справи копію постанови виконавчого провадження від 14.04.2014 ВП№17499716 про повернення виконавчого напису від 21.01.2010 № 52 стягувачу та зважаючи на твердження відповідача, що виконавчий напис від 21.01.2010 № 52 не було фактично виконано, суд зазначає, що питання фактичного виконання чи невиконання виконавчого напису, в тому числі пропущення строку такого виконання, не може бути підставою для повторного вчинення виконавчого напису на документі, який встановлює заборгованість, за один і той самий період, оскільки кредитор (його правонаступник) може здійснити захист своїх порушених прав шляхом вчинення виконавчого напису щодо одного порушеного права лише один раз. Тобто, у випадку наявності заборгованості за певний період прострочення виконання кредитор може звернутись за вчиненням виконавчого напису для стягнення заборгованості за такий період тільки один раз, за аналогією із здійсненням судового захисту, оскільки повторне звернення до нотаріуса за захистом одного і того ж порушеного права - у правовідносинах між тими ж сторонами (в тому числі їх правонаступниками), щодо одного і того ж предмету та з одних і тих же підстав - суперечить меті захисту, стабільності господарських правовідносин та принципу правової визначеності. З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що дії відповідача щодо повторного звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису в частині захисту порушеного права, яке вже було захищене шляхом вчинення попереднього виконавчого напису, тобто повторне вирішення питання щодо стягнення однієї і тієї ж заборгованості, є такими, що суперечать положенням чинного законодавства. Що стосується тверджень позивача, що відповідачем не надано доказів сплати Публічному акціонерному товариству «ОТП Банк» суми винагороди за передачу кредитного портфелю та акту приймання-передачі документів, що свідчить про те, що фактично передача прав вимоги не відбулось, та що відповідачем не було надано нотаріусу Додатку № 1 до Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010, суд вважає їх необгрунтованими з огляду на таке. Так, відповідачем через канцелярію суду 08.04.2016 долучено до матеріалів справи копію платіжного доручення № 01051 від 26.11.2010 про сплату Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на користь Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» компенсації вартості кредитного портфелю за Договором купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010 у розмірі 254908163 грн. 06 коп. Крім того, відповідачем через канцелярію суду 08.04.2016 долучено до матеріалів справи копію акту приймання-передачі кредитного портфелю від 26.11.2010, складеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» та Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» (підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками сторін), в якому зазначено, що сторони підтверджують, що продавець передав, а покупець прийняв кредитний портфель, як зазначено у ст. 1 Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010; винагорода за кредитний портфель складає 254908163 грн. 06 коп. Також, в матеріалах справи наявна копія Додатку № 1 до Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010, відповідно до якої Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» набуло права вимоги до ОСОБА_3 щодо сплати останнім загальної суми боргу за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 у розмірі 13534 дол США 61 цент (12909 дол США 54 центи та 625 дол США 61 цент). Вказаний додаток підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками юридичних осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» та Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк». При цьому, щодо тверджень позивача, що сума заборгованості, вказана у вимогах, адресованих ОСОБА_3, від 17.03.2009, 21.04.2010 є іншою (14236,24 дол США - тіло кредиту та проценти) у порівнянні із сумою боргу, яка вказана в оспорюваному виконавчому написі (13534,61 дол США - тіло кредиту та проценти), суд зазначає, що після надіслання вказаних вимог, ОСОБА_3 було сплачено частину заборгованості за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, що відображено у розрахунку заборгованості, долученому відповідачем до матеріалів справи 08.04.2016, у зв'язку з чим заборгованість ОСОБА_6 за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 зменшилась. Що стосується тверджень позивача, що Договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010 є договором факторингу, у зв'язку з чим Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк», з урахуванням положень п. 1 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 03.04.2009 № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», не мало право відступати право вимоги до фізичної особи, оскільки до фінансової послуги факторингу віднесено набуття права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне у майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення, тоді як боржник (ОСОБА_3) не є суб'єктом господарювання, суд зазначає таке. Відповідно до п. 1 Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 03.04.2009 № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» (в редакції станом на дату укладення договору), до фінансової послуги факторингу відносяться сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): 1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; 3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Відповідно до ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Відповідно до ст. 1079 Цивільного кодексу України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Відповідно до п. 5 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне ругулювання ринків фінансових послуг" фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Відповідно до п. 11 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне ругулювання ринків фінансових послуг" факторинг є фінансовою послугою. Так, правове регулювання відносин факторингу здійснюється Цивільним кодексом України та Законом України "Про фінансові послуги та державне ругулювання ринків фінансових послуг", нормами яких не встановлено обмеження щодо складу осіб (боржників), відносно яких можливе здійснення передачі права вимоги за договором факторингу. Так як норми Цивільного кодексу України мають пріоритет над нормами підзаконних нормативних актів цивільного законодавства з урахуванням положень ст. 4 ЦК України, а останній не містить жодних обмежень щодо можливості відступлення права вимоги до фізичних осіб-боржників, які не є суб'єктами господарювання, суд дійшов висновку, що підлягають застосування норми Цивільного кодексу України, з огляду на що доводи позивача про неможливість передачі прав вимоги за договором факторингу відносно не суб'єкта господарювання суд вважає необгрунтованими. Що стосується тверджень позивача, що він не був повідомлений банком про відступлення прав вимоги за Договором купівлі-продажу кредитного портфелю від 26.11.2010, суд зазначає, що боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору і таке виконання є належним. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 23.09.2015 у справі № 6-979цс15. При цьому, суд зазначає, що безспірність заборгованості має у своїй основі об'єктивний критерій визначення. Безспірною заборгованістю є заборгованість боржника, яка виключає можливість спору з боку боржника щодо її розміру, строку, за який вона нарахована, тощо, а відтак, і документи, які підтверджують її безспірність і на підставі яких нотаріуси здійснюють виконавчі написи, мають бути однозначними, беззаперечними та повністю підтверджувати наявність у боржника заборгованості перед кредитором саме в такому розмірі. Отже, наявність безспірності вимог (заборгованості) підтверджується саме певним переліком документів, передбачених законодавством, за наявності яких заборгованість вважається безспірною. А тому, факт визнання заборгованості або наявності заперечення боржника щодо розміру (у випадку відсутності доказів, які спростовують суму заборгованості, встановлену у виконавчому написі) або порядку стягнення жодним чином не впливає на об'єктивний критерій її визначення як безспірної за наявності переліку документів, які передбачені законодавством (Переліком документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172). У протилежному випадку, такий спосіб захисту цивільних прав як вчинення виконавчого напису був би неефективним. Як встановлено судом, для вчинення оспорюваного виконавчого напису відповідачем були надані всі необхідні документи, передбачені законодавством та які підтверджують безспірність заборгованості позивача і встановлюють прострочення виконання зобов'язання, тоді як позивачем не доведено необгрунтованості розміру заборгованості, зазначеного у виконавчому написі нотаріуса. Суд зазначає, за змістом ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а тому саме позивач повинен довести відсутність заборгованості за кредитним договором, якщо ним оспорюється визначена нотаріусом сума боргу. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 25.09.2014 у справі № 910/1339/13. Однак, позивачем не надано суду власного контррозрахунку на спростування розміру заборгованості, зазначеної в оспорюваному виконавчому написі. При цьому, суд наголошує на тому, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, що на момент вчинення оспорюваного виконавчого напису розмір заборгованості ОСОБА_3 за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 був предметом спору у суді. Водночас, у позовній заяві позивач зазначив, що він заперечує щодо розміру заборгованості, яка вказана в оспорюваному виконавчому написі, з огляду на положення ст. 88 Закону України «Про нотаріат». Так, позивач вказав на те, що відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Відповідно до п. 3.1 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Суд зазначає, що оскільки шляхом вчинення оспорюваного виконавчого напису на іпотечному договорі заборгованість за кредитним договором фактично стягується іпотекодержателем, Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», з іпотекодавця, Приватної фірми «Борис», мають місце правовідносини між юридичними особами, а отже, з урахуванням п. 3.1 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та ст. 88 Закону України «Про нотаріат», виконавчий напис може бути вчинено нотаріусом протягом одного року з моменту виникнення права вимоги. Аналізуючи правову природу такого строку, суд дійшов висновку, що даний строк є строком існування заборгованості, який відліковується з моменту виникнення права вимоги (порушення боржником строків оплати), протягом якого кредитор може звернутись за захистом свої порушених прав до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису та відповідно строк, за який нотаріус має право вчинити такий виконавчий напис. При цьому, суд зазначає, що вказаний строк не є позовною давності, застосування якої врегульовано ст.ст. 256-268 ЦК України, та яка є строком, протягом якого особа має право на звернення до суду за захистом своїх прав. Водночас, порядок визначення моменту початку перебігу таких строків є однаковим, та характер правовідносин, які вони регулюють є подібним (строк звернення за захистом порушених прав до уповноважених органів - суду або нотаріуса), а тому у випадку неврегульованості питань щодо розрахунку строків, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, за аналогією можуть бути застосовані норми, які регулюють розрахунок строків позовної давності. Відповідно до п. 3.4 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України строки, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252- 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). Аналізуючи норми статей 261, 530 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов'язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Як вже було встановлено судом, оспорюваний виконавчий напис міг бути вчинений нотаріусом протягом одного року з моменту виникнення права вимоги у кредитора. При цьому, з урахуванням викладеного, право вимоги у кредитора виникає з наступного дня після порушення боржником строків повернення кредиту та сплати відсотків, передбачених графіком до кредитного договору. Так, відповідно до п. 2 ч. 1 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, банк надає позичальнику кредит у розмірі 18000 дол США 00 центів, який надається одним траншем, із датою остаточного повернення - 26.09.2014. Графіком повернення кредиту та сплати відсотків до Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 сторони визначили розмір та дати сплати позичальником чергових платежів (повернення частини кредиту та сплати відсотків за користування кредитом). Зокрема, із вказаного графіку вбачається, що ОСОБА_3 повинен був сплачувати суму кредиту у розмірі 214,29 дол США та відповідну суму процентів 26 числа відповідного місяця користування кредитом. 08.04.2016 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва відповідачем долучено до матеріалів справи розрахунок заборгованості ОСОБА_3 за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, з якого вбачається, що починаючи з 26.01.2009 позичальник почав порушувати умови кредитного договору в частині повернення суми кредиту та з 26.08.2009 - порушувати умови кредитного договору в частині сплати процентів за користування кредитом, у зв'язку з чим у позичальника виникла заборгованість за кредитом у розмірі 12909,54 дол США та заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом у розмірі 625,07 дол США. Відповідно до п. 1.9.1 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 банк має право вимагати дострокового виконання боргових зобов'язань в цілому або у визначеній банком частині у випадку невиконання позичальником та/або майновим поручителем своїх боргових та інших зобов'язань за цим договором, договору іпотеки/поруки. При цьому виконання боргових зобов'язань повинно бути виконане позичальником протягом 30 календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги. Як встановлено судом, відповідач 30.04.2014 направив ОСОБА_6 досудову вимогу вих № 1095 від 09.04.2014 про погашення заборгованості за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 (вимога про усунення порушень), яка була надіслана позичальнику на його адресу, зазначену у кредитному договорі, та в якій відповідач, враховуючи допущені ОСОБА_3 порушення щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, на підставі п. 1.9 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, вимагав від позичальника дострокового виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором у повному обсязі шляхом сплати залишку заборгованості за кредитом у сумі 12909,54 дол США та суми відсотків за користування кредитом у сумі 625,07 дол США (копія вказаної вимоги та копія опису вкладення у цінний лист, на якому проставлений штамп поштового відділення про прийняття поштового відправлення до виконання, долучені нотаріусом до матеріалів справи 21.03.2016). Таким чином, враховуючи положення п. 1.9.1 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, позичальник повинен був сплатити заборгованість за вказаним кредитним договором протягом 30 календарних днів з дати одержання вказаної вимоги. Суд зазначає, що право відповідача на стягнення заборгованості достроково за кредитом виникло у відповідача після спливу тридцятиденного строку після отримання позичальником вимоги про дострокове виконання зобов'язань за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, надісланої відповідачем 30.04.2014. Доказів отримання ОСОБА_3 вимоги про дострокове виконання зобов'язань за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 відповідачем суду не надано. Втім, відповідно до Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958, нормативні строки пересилання простої письмової кореспонденції операторами поштового зв'язку (без урахування вихідних днів об'єктів поштового зв'язку) у межах області та між обласними центрами України (у тому числі для міст Києва, Сімферополя, Севастополя) - Д+3, пріоритетної - Д+2; де Д - день подання поштового відправлення до пересилання в об'єкті поштового зв'язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання; 1, 2, 3, 4, 5 - кількість днів, протягом яких пересилається поштове відправлення. Таким чином, враховуючи нормативні строки пересилання поштової кореспонденції, суд дійшов висновку, що позичальник отримав вказану вимогу 05.05.2014, з огляду на що, відповідно до п. 1.9.1 Кредитного договору № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007, ОСОБА_3 повинен був сплати заборгованість за кредитним договором у строк до 05.06.2014. З огляду на те, що позичальник не сплатив суму заборгованості за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 у строк до 05.06.2014 у позивача виникло право на дострокове стягнення тієї суми за кредитом, строк оплати якої ще не настав відповідно до графіка повернення кредиту (кінцевий строк повернення кредиту та сплати відсотків - 26.09.2014), тобто по платежам, строк оплати яких відповідно до графіку встановлений 26.06.2014, 26.07.2014, 26.08.2014, 26.09.2014. Разом з тим, суд зазначає, що факт пред'явлення вимоги про дострокове погашення заборгованості не змінює строку сплати позичальником тих платежів, строк сплати яких вже настав. Так, відповідно до Графіку повернення кредиту та сплати процентів за Кредитним договором № CM-SME201/195/2007 від 27.09.2007 вбачається, що позивальник повинен був сплачувати частину кредиту та проценти за його користуванням 26 числа відповідного місяця, починаючи з 26.10.2007 по 26.09.2014. Як вбачається з розрахунку, долученого відповідачем, позичальник у 2009 році почав порушувати умови кредитного договору в частині повернення суми кредиту та в частині сплати процентів за користування кредитом. Відповідно до банківських виписок, наданих відповідачем нотаріусу та долучених останнім до матеріалів справи, вбачається, що останні сплати заборгованості за кредитним договором боржником були здійснені у серпні 2010 року. Однак, як вбачається з оспорюваного виконавчого напису, періодом, за який проводиться стягнення є 27.09.2007 по 09.04.2014, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про порушення вимог щодо періоду стягнення, за який нотаріус має право вчиняти виконавчий напис. Тобто, враховуючи строк, за який нотаріус має право вчинити виконавчий напис, визначений у статті 88 Закону України «Про нотаріат», та кредитор відповідно має право на захист своїх порушених прав шляхом вчинення виконавчого напису, а саме, якщо з дня виникнення права вимоги у відносинах між підприємствами, установами та організаціями минуло не більше одного року, суд дійшов висновку, що виконавчий напис вчинено поза межами річного строку щодо стягнення чергових платежів по кредиту та чергових платежів по відсоткам за користування кредитом, строк сплати яких настав до 29.07.2013 (враховуючи дату звернення відповідача із заявою про вчинення виконавчого напису). При цьому, суд зазначає, що так як предметом позову є визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд повинен встановити при розгляді справи обставини щодо спірності чи безспірності вимог, за якими вчинено виконавчий напис, а також обставини щодо вчинення виконавчого напису в межах строків, які передбачені законом для права особи на здійснення захисту прав нотаріусом шляхом вчинення виконавчого напису. Таким чином, з огляду на встановлення судом обставин щодо здійснення нотаріусом виконавчого напису поза межами передбаченого законом строку та обставин вчинення виконавчого напису щодо частини заборгованості, яка вже була стягнута за іншим виконавчим написом, суд дійшов висновку про визнання виконавчого напису, вчиненого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною 29.07.2014, зареєстрованого в реєстрі за № 2887, таким, що не підлягає виконанню. При цьому, суд зазначає, що в межах розгляду позовних вимог про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, суд розглядає правомірність вчинення виконавчого напису в цілому на предмет безспірності вимог та дотримання строків вчинення такого напису, та у випадку встановлення порушення встановлених законом вимог щодо строків вчинення виконавчого напису або встановлення існування спору між сторонами щодо стягнутої заборгованості - повинен визнати виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню в цілому, так як порядок захисту прав шляхом вчинення виконавчого напису є порушеним, та суд повинен при цьому лише встановити факт порушення такого порядку, в тому числі наявність спору між сторонами. Однак, встановлення обставин щодо конкретного розміру заборгованості, періоду прострочення з її оплати, застосування позовної давності (строку для захисту прав судом) за заявою боржника, не входить до предмету доказування у даній справі, так як, по суті, зводиться вже до застосування судового порядку захисту прав кредитора щодо стягнення кредитної заборгованості (в тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки), який в свою чергу може бути реалізований кредитором шляхом подачі позову про стягнення такої заборгованості. Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. На підставі викладеного, керуючись ст. 43, ч. 1 ст. 49, ст. ст. 82, 82-1, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд ВИРІШИВ: 1. Позов задовольнити. 2. Визнати виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною 29.07.2014, зареєстрований в реєстрі за № 2887, таким, що не підлягає виконанню. 3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (03680, м. Київ, вул. Фізкультури, буд. 28 Д; ідентифікаційний код: 36789421) на користь Приватної фірми «Борис» (69000, Запорізька обл., м. Запоріжжя, вул. Патріотична, буд. 68, кв. 28; ідентифікаційний код: 20492689) судовий збір у розмірі 1378 (одна тисяча триста сімдесят вісім) грн. 00 коп. 4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ. Відповідно до частини 5 статті 85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання, протягом 10 днів з дня складання повного рішення, апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва. Повне рішення складено: 29.04.2016 Суддя І.М. Отрош
  24. Дорогие Антирайдовцы! Огромное Вам спасибо за этот сайт и за Ваш труд на нем. Очень часто пользуюсь Вашими советами и решениями судов которые имеются здесь. Сейчас мне очень нужен совет. Хочу подать иск на двойное взыскание, но сама не могу разобраться в какой суд подавать. У меня такая ситуация с ОТПбанком. 27.04.2007 заключен кредитный договор с ОТП банком и оформлена ипотека под дом который находится в г. Фастове, кредит брался на потребительские цели до 2017 года( не плачу с декабря 2008) 21.09.2010 - заочное решение Голосеевского р/с г.Киева о взыскании сумы долга в размере 425658,05грн в пользу ОТПбанка 03.06.2011 - выдан исполнительный лист, который банк вовремя не подал в исполнительную службу. 23.12.2013 - банк подает заявление о возобновлении срока подачи исполнит. листа и Голосеевский суд возобновляет. 03.11.2014 - исполнительная служба г. Фастова открывает исполнительное производство. 24.11.2014 - получаю копию заочного решения от 21.09.2010 в Голосеевском суде и подаю в апелляцию жалобу на возобновление строка выдачи исполнительного листа. Апелляционный суд направляет дело на новое рассмотрение до Голосеевского суда 12.02.2015 - Голосеевский суд отказывает банку в возобновлении срока подачи ИЛ. После чего банк подает в апелляцию 26.05.2015 - Апелляционный суд отклоняет их жалобу. Это последние данные по этому заочному решению в пользу ОТПбанка. Само решение я не оспаривала, но и не знаю подавали они кассацию или нет. Исполнительное производство закрыли (пока). Теперь ОТП факторинг: 05.11.2010 - договор купли-продажи кредитного портфеля ОТПбанка ОТПфактонгу 05.07.2013 - ОТП факторинг делает исполнительную надпись нотариуса на обращение взыскания на ипотеку в счет погашения долга в суме 40375,21 дол.США. 03.09.2013 - исполнительная служба г.Фастова открывает Исполнительное производство. Я подаю иск в суд. 26.02.2014 - Фастовский суд выносит решение в мою пользу признает исполнительную надпись такой которая не подлежит исполнению. Банк подает апелляцию 22.05.2014 - апелляция выносит новое решение в пользу фактора. 11.06.2014 - я подаю в кассацию, где моя жалоба успешно пролежала больше года и 17.06.2015 ее также успешно отклонили, без права оспаривания. Исполнительное производство от 03.09.2013 закрыли в связи с мораторием,но через пару месяцев 03.10.14 - открывают новое исполнительное производство на основании надписи нотариуса, затем оно куда-то делось и исполнительная служба (при обращении к ним) говорили, что все производства закрыты, а 19.08.2015 снова появилось исполнительное производство от 03.10.2014, откуда они его вытащили. Пока подала на приостановление действий по нему на основании ЗУ " О моратории..." заседание назначено аж на 26.10.2015. Банки проталкивают свой дурацкий меморандум через закон, и мораторий скоро будет отменен.Вот я хочу подать иск на двойное взыскание. Есть заочное решение суда, я его не оспаривала, оно вошло в законную силу, и на основании этого может удастся убрать надпись нотариуса в пользу ОТП факторинга. Нужен Ваш совет. 1. Куда подавать такой иск (Фастовский суд, Голосеевский суд, или Апелляционный) 2. Какие мои шансы с таким иском. Спасибо всем за помощь.
  25. Державний герб України Ухвала іменем україни 18 березня 2015 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д. суддів: Журавель В.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А. розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа - служба у справах дітей Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на квартиру та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою її представником ОСОБА_2, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, - в с т а н о в и л а: У грудні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з указаним позовом, в якому просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 133 138,88 доларів США звернути стягнення на квартиру № 131, загальною площею 49,40 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування і перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки; виселити відповідача та інших осіб із вказаної квартири зі зняттям з реєстраційного обліку. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 10 жовтня 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 86 150 доларів США з річною процентною ставкою 11,04%, з кінцевим терміном повернення 8 жовтня 2027 року. В рахунок забезпечення виконання умов договору між банком та ОСОБА_1 10 жовтня 2007 року було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за яким остання надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м. Вказував, що ОСОБА_1 належним чином не виконувала умови кредитного договору, внаслідок чого станом на 7 липня 2012 року виникла заборгованість у розмірі 133 138,88 доларів США. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, позов задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 133 138,88 доларів США, що еквівалентно 1 064 112 грн 50 коп., що складається із боргу за кредитом у розмірі 70 125,62 доларів США, боргу за відсотками за користування кредитом у розмірі 27 780,11 доларів США, заборгованості за комісією за користування кредитом у розмірі 9 299,85 доларів США, пені у розмірі 19 563,56 доларів США і штрафів у розмірі 6 369,74 доларів США, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м, що належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 21 лютого 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, за реєстровим № 661, шляхом продажу з прилюдних торгів із початковою ціною продажу предмета іпотеки, визначеною суб'єктом оціночної діяльності на стадії виконавчого провадження. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив із того, що відповідач взяті на себе зобов'язання за кредитним договором не виконала, внаслідок чого утворилась заборгованість, а тому позов підлягає задоволенню. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції та зазначив, що не можна застосувати Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 3 червня 2014 року на стадії апеляційного провадження, оскільки зазначений закон набув чинності після ухвалення рішення судом першої інстанції. Проте повністю погодитись з рішенням апеляційного суду не можна. Судами установлено, що 10 жовтня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 86 150 доларів США з річною процентною ставкою 11,04%, з кінцевим терміном повернення 8 жовтня 2027 року. В рахунок забезпечення виконання умов кредитного договору 10 жовтня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки нерухомого майна, за яким остання надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 49,40 кв.м. та договір поруки, за умовами якого ОСОБА_1 зобов'язалась відповідати солідарно за виконання божником своїх зобов'язань за кредитним договором. Також в рахунок забезпечення виконання умов договору 10 жовтня 2007 року між банком та товариством з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус» було укладено договір поруки, за умовами якого останнє зобов'язалось відповідати перед кредитором за виконання боржником своїх зобов'язань. Станом на 7 липня 2012 року заборгованість за вищевказаним кредитним договором становить 133 138,88 доларів США, що підтверджується розрахунком банку. Відповідно до ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Як убачається з матеріалів справи, за умовами кредитного договору від 10 жовтня 2007 року, ОСОБА_1 зобов'язалась здійснювати своєчасне та повне погашення кредиту, своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом, встановлені договором. У випадку неналежного виконання взятих на себе зобов'язань, сплатити штрафні санкції, у строки та умови, визначені кредитним договором. Відповідно до чч. 1, 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК суди повинні розглядати питання можливості застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі. Положення ч. 1 ст. 11 Закону № 898-ІV, яким установлена відповідальність майнового поручителя перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки, передбачає право кредитора стягнути непокриту предметом іпотеки суму боргу з боржника у разі, якщо вартість іпотечного майна є меншою від заборгованості за основним зобов'язанням. Зважаючи на той факт, що чинне законодавство (ст. 39 Закону № 898-ІV) та відповідні роз'яснення (п. 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5) передбачають зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, беручи до уваги, що фактична ціна продажу цього майна в процесі його реалізації може змінюватися, вимога про стягнення суми боргу непокритого іпотечним майном повинна заявлятися лише після фактичного звернення стягнення на предмет іпотеки, причому як у випадку, коли мало місце звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю, так і тоді, коли іпотечне майно належить боржнику за основним зобов'язанням. Таким чином, суди повинні мати на увазі, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно постанова Верховного Суду України від 4 вересня 2013 року у справі № 6-73цс13). Разом із тим задоволення подібних позовних вимог можливе лише у разі, коли суду надані беззаперечні докази того, що попередні заходи не призвели до належного виконання зобов'язання. Згідно зі ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки. Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що відповідачем порушені умови кредитного договору та договору іпотеки, в установлений договором строк сума кредиту, процентів, комісій та штрафних санкцій сплачені не були. Разом із тим, перш ніж звертати стягнення на предмет іпотеки, суд зобов'язаний чітко, відповідно до вимог закону та умов договору визначити розмір заборгованості. Апеляційний суд на вказане уваги не звернув та не врахував наступне. З матеріалів справи убачається, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року у розмірі 729 378 грн 26 коп та судові витрати (а.с. 128-129 т. 1). Однак апеляційний суд вказане не врахував, та, вирішуючи спір, виходив із розрахунку заборгованості по кредитному договору станом на 7 липня 2012, згідно якого нараховано 133 138,88 доларів США , що складається з боргу за кредитом, відсотків та штрафів. Таким чином, апеляційний суд вважав, що банк має право також на стягнення з боржника відсотків за користування кредитом та пені після рішення суду, яким достроково вже стягнуто весь кредит. Тобто, апеляційний суд не звернув увагу на те, що мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, а, відтак, строк договору закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (ст.ст. 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України. Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України. Апеляційний суд, у порушення вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України, погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, вищевказаного не врахував, розмір наявної заборгованості не перевірив, фактичних обставин справи не з'ясував, доводів апеляційної скарги не перевірив, не з'ясував чи виконане рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року про стягнення заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2010 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 та дійшов передчасного висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки. Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлено, їх рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до апеляційного суду. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді В.І. Журавель А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43266776