Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'запрет выезда за границу'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 11 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 липня 2018 року м. Київ Справа N 712/10623/17 Провадження N 14-244цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 15 листопада 2017 рокув цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - служба у справах дітей Черкаської міської ради, про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди батька, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 18 жовтня 2008 року по 5 березня 2012 року вона перебувала у шлюбі із ОСОБА_3 У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилась дочка ОСОБА_5 Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 21 лютого 2012 року шлюб розірвано, з відповідача на користь позивачки стягуються аліменти на утримання дочки ОСОБА_5 Після розірвання шлюбу відповідач майже не виконує батьківських обов'язків, участі у житті доньки не бере, а лише рідко забирає дочку у встановлені службою у справах дітей Черкаської міської ради дні і сплачує встановлені судом аліменти в розмірі 600 грн. Позивачка самостійно несе витрати з утримання дочки та має намір забезпечити її відпочинок і навчання за кордоном, а саме у Республіці Польща. З цією метою, а також ураховуючи відмову батька дитини надати відповідну згоду, ОСОБА_4 у лютому 2017 року звернулася до суду з позовом про надання дозволу на виїзд з України громадянину - дитині, яка не досягла 16-річного віку, за кордон без згоди та супроводу батька. Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 30 березня 2017 року, яке набрало законної сили, позов задоволено та надано дозвіл на тимчасовий виїзд ОСОБА_5 до Республіки Польща на строк із 19 травня до 31 серпня 2017 року без згоди та супроводу батька. За час проживання в Польщі ОСОБА_5 знайшла багато друзів, з якими проводила вільний час і вдосконалювала знання не тільки польської, а й англійської мов. Крім того, позивачка з метою розвитку та навчання дитини влаштувала доньку до польської школи. ОСОБА_4 та її чоловік ОСОБА_7 мають у м. Хелі (РеспублікаПольща) постійну та достатньо оплачувану роботу, що підтверджується трудовими договорами. На час їхньої роботи роботодавець надав у безкоштовне користування повністю мебльоване та оснащене всім необхідним житло для їх проживання разом з дочкою ОСОБА_5, яка була прийнята до 3-го класу початкової школи Об'єднання загальноосвітніх шкіл у м. Хелі (Республіка Польща) в навчальному 2017/2018 році. Оскільки батько дитини безпідставно не надає дозволу на виїзд дитини за кордон, ОСОБА_4 звернулась до суду під час дії дозволу на тимчасовий виїзд ОСОБА_5 до Республіки Польща і просила суд повторно надати дозвіл на виїзд дитини за кордон без згоди та супроводу батька на підставі судового рішення на час навчання дитини та надати дозвіл на виготовлення відповідного проїзного документа. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_3 послався на те, що надання дозволу, про який просить у позовній заяві ОСОБА_4, суперечить чинному законодавству, яке визначає рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею. Крім того, зазначив, що виїзд ОСОБА_5 за кордон на тривалий час позбавить її можливості спілкування з братом - сином відповідача від другого шлюбу та сестрою, яка має народитися; може негативно позначиться на навчанні ОСОБА_5 в Україні. Позивачка не надала доказів необхідності оздоровлення дитини саме на узбережжі Балтійського моря у Польщі. Представник служби у справах дітей Черкаської міської ради позов підтримав та просив його задовольнити, оскільки таке рішення відповідатиме найкращим інтересам дитини. Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року позов задоволено. Надано дозвіл на тимчасовий виїзд громадянки України - неповнолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, за межі України до РеспублікиПольща на 2017/2018 навчальний рік, тобто до 30 червня 2018 року, без згоди та супроводу батька ОСОБА_3 Дозволено ОСОБА_4 або її офіційному представнику оформлювати документи для тимчасового виїзду або супроводу неповнолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, за межі України до Республіки Польща на період навчання без згоди та супроводу батька ОСОБА_3 Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, не надаючи такого дозволу, порушує інтереси дитини, які є пріоритетними. Крім того, суд визначив строк дії такого дозволу з метою убезпечення дитини та можливості в подальшому її батькам спільно вирішувати питання щодо навчання та виховання дитини. Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 15 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року залишено без змін. Погодившись із висновками суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що районним судом дотримано положення статей 141, 157 Сімейного кодексу України (далі - СК України), враховано інтереси дитини, визначено конкретний період, на який надається дозвіл на тимчасовий період виїзду за кордон. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 15 листопада 2017 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що позов подано про постійне проживання його дочки за кордоном, а не тимчасовий виїзд з огляду на період проживання. Виїзд його дочки на такий тривалий період за кордон порушує баланс прав та обов'язків батьків. Крім того, дочка має сформований спосіб життя в м. Черкаси. При цьому ОСОБА_3 послався на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 12 квітня 2017 року у справі N 6-15цс17. У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 1 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження, рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року зупинено за клопотанням ОСОБА_3 до закінчення касаційного провадження. ОСОБА_4 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу і доповнення до нього, в якому зазначила, що саме вона піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, навчання, забезпечує її всім необхідним. Дочці подобається проживати та навчатися в Республіці Польща, де її зараховано до початкової школи, а позивачка працевлаштована та має житло. Відповідач не піклується про інтереси дочки. У зв'язку з викладеним ОСОБА_4 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки ними враховано найкращі інтереси дитини. У відповіді ОСОБА_3 на відзив ОСОБА_4 викладено доводи, аналогічні наведеним у запереченнях проти позову та касаційній скарзі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду з підстави, передбаченої підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Обґрунтовуючи зазначену підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду послалася на таке. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, вважаючи інтереси дитини пріоритетними, узяв до уваги ті обставини, що малолітня ОСОБА_5 бажає проживати в Республіці Польща разом з матір'ю та що згідно з рішенням виконавчого комітету міської ради її місце проживання визначено з ОСОБА_4, а відповідач, не даючи згоди на виїзд дитини за кордон, порушує права дитини, надав дозвіл на тимчасовий виїзд ОСОБА_5 за межі України до Республіки Польща на 2017/2018 навчальний рік, а саме до 30 червня 2018 року, без згоди та супроводу батька ОСОБА_3 Разом з тим у постанові від 12 квітня 2017 року у справі N 6-15цс17 Верховний Суд України указав на те, що виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання. Виходячи з положень СК України, Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" і Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57, дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення. Надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу одного з батьків суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення одного з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею. Таким чином, Верховний Суд України, розглядаючи справу про надання дозволу на виїзд дитини за межі України та застосовуючи норми, зокрема СК України, вважав, що пріоритетним у цій категорії справ є дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини. Проте, ухвалюючи рішення в справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив (далі - ЄСПЛ), що в такій категорії справ основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. Ураховуючи викладене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятій постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 235/139/16-ц (N 6-15цс17), оскільки, ухвалюючи рішення в указаній категорії справ, суди мають насамперед охороняти права та інтереси дитини, визначивши, що найкраще відповідає її інтересам. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року зазначену справу прийнято до розгляду. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Під час розгляду справи суди встановили, що з 18 жовтня 2008 року по 5 березня 2012 року ОСОБА_4 перебувала в шлюбі із ОСОБА_3 У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилась дочка ОСОБА_5 що підтверджується свідоцтвом про народження. Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 21 лютого 2012 року шлюб між сторонами у справі розірвано та стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 аліменти у твердій грошовій сумі (600 грн щомісяця) на утримання малолітньої дочки ОСОБА_5 до досягнення нею повноліття. Рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради від 5 лютого 2013 року N 124 визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_5 з матір'ю ОСОБА_4; батькові ОСОБА_3 встановлено спосіб участі у вихованні малолітньої дитини та спілкуванні з нею щонеділі з 10:00 до 19:00. У подальшому години зустрічі з дитиною були змінені до двох днів на місяць, що не заперечується сторонами у справі. У лютому 2017 року позивачка зверталася до суду з позовом про надання дозволу на тимчасовий виїзд з України громадянину - дитині, яка не досягла 16-річного віку, за кордон без згоди та супроводу батька. Рішенням Соснівського районного суду від 30 березня 2017 року (справа N 712/2196/17-ц) позов задоволено та надано дозвіл на тимчасовий виїзд ОСОБА_5 до Республіки Польща на строк з 19 травня 2017 року до 31 серпня 2017 року без згоди та супроводу батька. Судове рішення набрало законної сили, в апеляційному порядку не оскаржувалось. ОСОБА_5 відвідувала школу в Республіці Польща, де навчалась письму та читанню, і була прийнята до 3-го класу початкової школи Об'єднання загальноосвітніх шкіл у м. Хелі у навчальному 2017/2018 році, що підтверджується довідкою про прийняття до початкової школи від 19 липня 2017 року. Згідно з трудовим договором і довідкою Товариства з обмеженою відповідальністю "НетВіт.пл." (далі - ТОВ "НетВіт.пл.") від 21 березня та 4 серпня 2017 року відповідно ОСОБА_4 прийнята на роботу в цьому товаристві на невизначений термін, не перебуває на стадії припинення дії трудового договору та отримує середньомісячну заробітну плату в розмірі 2 351 польських злотих. Її чоловік ОСОБА_7 отримує заробітну плату в розмірі 2 855 польських злотих. Відповідно до договору оренди житлового приміщення ТОВ "НетВіт.пл." на час роботи позивачки та її чоловіка надало в безкоштовне користування житло для їх проживання разом з донькою позивачки, яке складається з двох спалень, двох ванних кімнат, кухні, роздягальні та вітальні. Житло оснащене всім необхідним, зокрема радіотелевізійними відтворювачами та товарами побутового вжитку: мийкою, холодильником, пральними машинами, сушками, телевізором, а також меблями. ОСОБА_3 проживає у м. Черкаси та позитивно характеризується за місцем проживання, що підтверджується характеристиками від сусідів. Разом з ним зареєстровані та проживають ОСОБА_8 - батько; ОСОБА_9 - дружина; ОСОБА_10 - син. У родині чекають на другу дитину. З копій наданих платіжних доручень убачається, що ОСОБА_3 сплачує кошти ОСОБА_4 із зазначенням призначення платежу - аліменти. Під час розгляду справи опитано малолітню ОСОБА_5, яка пояснила, що бажає разом з мамою проживати у Польщі, де в неї вже з'явилися друзі і її зараховано до школи. Протягом літніх канікул і до цього часу вона вивчає польську мову, їй сподобалося проживати в Польщі. Бажання проживати в сім'ї батька дитина не виявила. На підставі зібраних доказів суд установив, що дитина постійно проживає разом з матір'ю, відповідач проживає окремо, йому установлено спосіб участі у вихованні дочки, мати дитини піклується про її фізичний і духовний розвиток, навчання, забезпечує дитину усім необхідним. Зі свого боку дитина бажає розвиватися, подорожувати та вивчати іноземні мови, хоче поїхати з матір'ю до Польщі на навчання. Відповідач не заперечує проти проживання дочки з матір'ю, однак згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон не надав, указуючи при цьому, що позивачка порушує його права на участь у вихованні дитини та спілкування з нею. У постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року, від висновку в якій вважає за необхідне відступити Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, рішення судів попередніх інстанцій скасовано та передано на новий розгляд до суду першої інстанції справу N 235/139/16-ц (N 6-15цс17), предметом позову в якій є визначення місця проживання дитини з матір'ю, яка отримала право проживання у Французькій Республіці, та надання дозволу на виїзд дитини за межі України на постійне місце проживання в цій країні. Тобто предмет позову та відповідно обставини у справі N 235/139/16-ц суттєво відрізняються від предмета позову та обставин у справі, яка розглядається. Разом з тим, у зазначеній постанові Верховного Суду України викладено правовий висновок, згідно з якою пріоритетними в цій категорії справ є дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відійти від цього висновку з огляду на таке. Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини). Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання. Так, рішенням у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява N 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинутина інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків. При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Ураховуючи встановлені обставини, зокрема те, що дитина проживає з матір'ю (проти чого відповідач не заперечує), яка забезпечує їй повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також рівень життя, необхідний для такого розвитку; заслухавши думку дитини та урахувавши те, що дитина тривалий час провела у Польщі, де вона зарахована на навчання, а мати має постійну роботу, житло і здатна забезпечити дитину усім необхідним, а також узявши до уваги положення статей 157, 161 СК України, суди дійшли обґрунтованого висновку, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини з матір'ю до Польщі із зазначенням певного періоду, на який видається такий дозвіл, відповідатиме найкращим інтересам дитини. Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди. Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. 14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків. З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. Разом з тим за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків. Таким чином, з урахуванням установлених судом обставин, які свідчать про те, що тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків відповідатиме найкращим інтересам дитини, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду вважає, що під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права й не допустили порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення спору, а тому рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 15 листопада 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в ній доводи не спростовують висновків судів. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 15 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  2. Доброго дня! Я мав заборгованість в Манівео і одного прекрасного дня я отримав смс, що мій борг будо продано компаніі "довіра та гарантія" (dg finance). Хотів запитатись, чи хтось з ними судився і чим все закінчилось, бо мені погоджують колекторами, це не зовсім законно, бо для того має бути відповідне рішення суду, наскільки я знаю) я спершу пробував іти з ними на контакт, (вони вимагали 10 000, позичав в Манівео я лише 2000) щоб зменшити "віртуальну суму", або хоч наблизитись до реальної, бо по законодавству України не можна вимагати оплатити пеню більше 50-ти % від позиченої суми, на поступки мені ніхто не йшов. А потім я зрозумів, що навіть якщо я оплачу, то я немаю жодної гарантіі і довіри теж), все зваживши я не міг і не можу віддати гроші якомусь квартирному офісу (чи що це) в Києві і повірити, що вони мені вишлють до Львова договір про закриття боргу) пройшов мабуть місяць як мені погрожували судом і т д, звідкись взяли номер мого дідуся і кілька днів також наярювали йому, а зараз лише до мене дзвонить робит і присилають різні смс... не знаю що робити далі?? Чи мав хтось з ними судову практику, чим воно закінчувалось? Чи це пусті погрози? І чи взагалі приходять від цієї компаніі колектори? Як поводитись з ними? До мене також поступила не 100%ва інформація, але все ж інформація), що взагалі Манівео, це квартирний офіс і дочірній проект від приват банку, відповідно всі оці довіра та гарантія, роблять свою одну ганебну справу.. також якщо хтось щось знає, чув про судові процеси з Манівео, теж буде корисною для мене інфою, ну і чим взагалі закінчуються схожі справи в цих двох вище згаданих компаніях? Також, чи є загроза не виїзду закордон. Чи є якийсь термін кредиту вызыскания? Дякую.
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – орган опіки та піклування виконкому Артемівської міської ради Донецької області, про визначення місця проживання дитини, надання дозволу на її виїзд за межі України на постійне місце проживання за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що в період перебування в шлюбі з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3. Після розірвання шлюбу син залишився проживати з нею за взаємною згодою сторін. У 2013 році позивачка зареєструвала шлюб з громадянином Французької Республіки та отримала право на проживання в цій державі, у зв’язку із чим виникла необхідність вивезти малолітню дитину за межі України на постійне місце проживання. Посилаючись на те, що батько дитини – ОСОБА_2 заперечує проти вивезення дитини за межі України на постійне місце проживання, ОСОБА_1 просила визначити місце проживання сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю та надати дозвіл на його виїзд за межі України на постійне місце проживання у супроводі матері й без згоди та супроводу батька. Красноармійський міськрайонний суд Донецької області рішенням від 18 березня 2016 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1. Апеляційний суд Донецької області 7 червня 2016 року скасував рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково, визначив місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю ОСОБА_1 та надав дозвіл на виїзд за межі України до Французької Республіки малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2 на час проживання ОСОБА_1 у вказаній країні. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 2 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилив, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року залишив без змін. У січні 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 7, 141, 151 Сімейного кодексу України (далі – СК України), положень Закону України «Про охорону дитинства», частини другої статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 57 від 27 січня 1995 року (далі – Правила), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У зв’язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року, а рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди установили, що 14 лютого 2009 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 уклали шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народився син – ОСОБА_3. Артемівській міськрайонний суд Донецької області рішенням від 16 травня 2012 року розірвав шлюб, укладений 14 лютого 2009 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1. На підставі рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2013 року з ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання неповнолітнього сина – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі 10 % з усіх видів заробітку щомісячно до досягнення дитиною повноліття. 31 жовтня 2013 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з громадянином Французької Республіки ОСОБА_4. Органом опіки та піклування Артемівської міської ради надано висновок від 25 лютого 2016 року про доцільність визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю ОСОБА_1. ОСОБА_1 має посвідку на тимчасове проживання на території Французької Республіки, яка дає їй дозвіл на роботу. Відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_2, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, який, установивши, що відповідач не заперечує проти проживання сина зі своєю матір’ю, проте згоди на виїзд дитини на постійне місце проживання за межі України не дає, оскільки в такому випадку він буде позбавлений можливості спілкуватися з дитиною і брати участь у її вихованні, дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір’ю та надання дозволу на вивіз до Французької Республіки малолітньої дитини разом з матір’ю без згоди і супроводу батька, що відповідає інтересам дитини. Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_2 надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня, 21 жовтня 2015 року, 10 лютого, 19 жовтня 2016 року та дві ухвали цього ж суду від 6 квітня 2016 року. У наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» регулює конкретний (одноразовий) виїзд дитини за кордон з визначенням його початку й закінчення, а не встановлює постійне місце проживання дитини за межами України. Надання дозволу на виїзд за межі України малолітньої дитини з її матір’ю на постійне місце проживання до іншої країни без згоди та супроводу батька суперечить положенням цього Закону та статтям 141, 153, 157 СК України. Крім того, суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що вимоги позивачок про надання дозволу на виїзд за межі України малолітніх дітей на постійне місце проживання без згоди та супроводу батьків мають не тимчасовий, а постійний характер. Внаслідок виїзду дітей за межі України на постійне місце проживання батьки таких дітей будуть позбавлені можливості брати участь у їх вихованні та особистому спілкуванні з ними, що порушує рівність прав та обов’язків батьків відносно виховання дітей. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Відповідно до статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України). Згідно зі статтею 157 СК України питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов’язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Дитина, яка не досягла 14 років, повинна проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного з її батьків. Місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою. Визначення місця проживання малолітньої дитини за конкретною адресою унеможливлює маніпуляції з боку того з батьків, з ким буде проживати дитина, зокрема проживати де завгодно, унаслідок чого батько дитини не буде мати змоги брати участь у її вихованні. Відповідно до частини третьої статті 313 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Згідно із частиною другою статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду. Пунктом 3 Правил передбачено виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли вісімнадцятирічного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (підпункт 1 пункту 4 Правил). Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання. Виходячи з положень зазначених норм матеріального права дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення. Надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов’язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею. У справі, яка переглядається, суд установив, що ОСОБА_1 має посвідку на тимчасове проживання у Французькій Республіці строком до 1 червня 2016 року (т. 1, а.с. 129). Згідно з довідкою, виданою 27 травня 2016 року префектом Департаменту Вандея Відділу з питань громадянства та іноземних громадян Префектури Управління регламентації та громадських свобод Французької Республіки, 27 травня 2016 року ОСОБА_1 подала запит на відновлення посвідки на тимчасове проживання у Французькій Республіці, нова посвідка на тимчасове проживання буде видана на один рік з відміткою «Приватне та сімейне життя» (т. 2, а.с. 120). При цьому, згідно з довідкою Приватного підприємства «Житловик» м. Артемівськ Донецької області від 28 грудня 2015 року ОСОБА_1 та малолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстровані в Україні за АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 7). Установлюючи місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір’ю та надаючи дозвіл на його виїзд за межі України до Французької Республіки в супроводі матері та без згоди і супроводу батька, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, залишив поза увагою зазначені обставини, порушивши положення статей 141, 157 СК України, визначив місце проживання малолітньої дитини за місцем проживання матері без зазначення певної адреси проживання, що може призвести до маніпуляцій щодо проживання малолітньої дитини, зокрема проживання ОСОБА_1 за межами України разом з малолітньою дитиною, унаслідок чого батько дитини – ОСОБА_2 буде позбавлений можливості приймати участь у вихованні сина. Суди також не врахували визначеної статтею 4 Закону України «Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян України» можливості ухвалення судом рішення на разовий виїзд дитини без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, натомість надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за межі України без згоди батька суперечить чинному законодавству, яке визначає рівність прав та обов’язків обох батьків відносно виховання дитини, унаслідок чого батько фактично позбавляється можливості брати участь у вихованні дитини та спілкуванні з нею. Крім того, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, в рішенні суду не навів обґрунтування щодо відмови в задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з матір’ю. Таким чином, для правильного застосування до спірних правовідносин норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року та рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 7 червня 2016 року та рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Постанова від 12 квітня 2017 року № 6-15цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/30C3FECDAB34F3DFC225811700328E16
  4. В 2008 году оформил ипотеку в Шведбанке на 16 000 у.е. ( квартира в пгт.)Жена поручитель. До 2011 года оплачивал как называется "сумлінно" . С 2011 года ипотеку не оплачиваю, в ипотечной квартире не проживаю (живут квартиранты). На момент сделки у меня был один ребенок(1,5 года), на данный момент двое детей 3 и 9 лет(обе официально зарегистрированные в ипотечной квартире) В 2012 году ипотечный договор по факторинга перешёл к ТОВ"Кредитные инициативы" В 2013 году судом было принято решение про стягнення на користь предмета ипотеки для погашения долга в сумме 184 000 грн. по состоянию на 2013 год и тогдашнему курсу та стягнення судового збору.В 2014 году судом принято решение о объявлении меня в розыск так как исполнительный лист мне вручить не могут и согласно справке из сельсовета я там зарегистрирован с женой и ребёнком но не проживают. В 2014 году судом вынесено решение о запрете мне выезжать за границу до выполнение исполнительного листа по ипотеке. В марте у меня вычесли из заработной платы сумму судового сбора по исполнительному листу. Вопрос: как мне отдать квартиру чтобы после реализации квартиры на торгах, не доплачивать кредитору сумму недостающею для погашения долга (на 2013 год 184 000 грн.)
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за поданням старшого державного виконавця другого відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції про тимчасове обмеження громадянина ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а : У червні 2011 року старший державний виконавець другого відділу державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції (далі – державний виконавець та другий відділ ДВС Луцького МУЮ відповідно) звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження громадянина ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України. Державний виконавець зазначав, що другим відділом ДВС Луцького МУЮ прийнято до виконання виконавчі документи за відповідними судовими рішеннями про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів та відкрито виконавче провадження. Посилаючись на те, що боржник добровільно рішення суду не виконує, унаслідок чого станом на 1 червня 2011 року утворилася заборгованість у розмірі 23 тис. 24 грн 81 коп., та ухиляється від сплати аліментів, державний виконавець просив на підставі статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» тимчасово обмежити право виїзду за межі України без вилучення паспорта боржнику ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, який проживає АДРЕСА_1. Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 червня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 15 січня 2015 року, подання старшого державного виконавця другого відділу ДВС Луцького МУЮ задоволено: тимчасово обмежено право виїзду за межі України без вилучення паспорта боржнику ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, який проживає АДРЕСА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у прийнятті касаційної скарги на зазначені ухвали. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначену ухвалу та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 324 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 листопада 2014 року, 21 січня, 18 лютого, 23 березня 2015 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовано зазначену правову норму. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. За положеннями пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Суди встановили, що другим відділом ДВС Луцького МУЮ прийнято до виконання виконавчі документи за відповідними судовими рішеннями про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів та відкрито виконавче провадження. Згідно з розрахунком станом на 1 червня 2011 року заборгованість ОСОБА_1 за аліментами становила 23 тис. 24 грн 81 коп. ОСОБА_1 ухиляється від виконання судового рішення. Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 червня 2011 року, якою задоволено подання старшого державного виконавця другого відділу ДВС Луцького МУЮ й тимчасово обмежено право виїзду за межі України без вилучення паспорта боржнику ОСОБА_1, та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 15 січня 2015 року, якою ухвалу суду першої інстанції залишено без змін, ОСОБА_1 оскаржив у касаційному порядку. Постановляючи ухвалу про відмову в прийнятті касаційної скарги ОСОБА_1, суд касаційної інстанції керувався тим, що відповідно до вимог пункту 241 частини першої статті 293, статті 324 ЦПК України не підлягає оскарженню в касаційному порядку ухвала суду першої інстанції щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. Разом з тим в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 листопада 2014 року, 21 січня, 18 лютого, 23 березня 2015 року суд касаційної інстанції відкрив касаційні провадження за касаційними скаргами на ухвали апеляційних судів у справах за поданням державних виконавців про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичних осіб та за наслідками розгляду касаційних скарг ухвалив відповідні судові рішення. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 324 ЦПК України. Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Конституцєю України закріплено основні засади судочинства (частина третя статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема шляхом забезпечення перевірки судових рішень в апеляційному та касаційному порядках, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України). Однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129 Основного Закону України). Можливість (право) оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою права особи на судовий захист. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина. Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в главах 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві. Законом України від 4 листопада 2010 року № 2677-VІ «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», який набрав чинності 9 березня 2011 року, статтю 293 ЦПК України доповнено пунктом 241, який передбачає можливість оскарження в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвали суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. Особливістю судових рішень щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України є те, що вони ухвалюються на стадіях виконання судових рішень і оскаржити їх одночасно з рішенням суду неможливо. Відповідно до вимог статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» ухилення громадянина від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи), або дія на нього неврегульованих аліментів, договірних чи інших невиконаних зобов’язань є підставою для тимчасової відмови громадянину у виїзді за межі України. Отже, тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України – це певного виду санкція, яка може застосовуватися у зв’язку з ухиленням особи від виконання зобов’язання, зокрема виконання судового рішення. Згідно зі статтею 3771 ЦПК України питання про тимчасове обмеження боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця. Ухвала суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України може бути оскаржена в апеляційному порядку (пункт 241 частини першої статті 293 ЦПК України). У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 відповідно до статті 293 ЦПК України скористався своїм правом на оскарження ухвали суду першої інстанції щодо тимчасового обмеження йому права виїзду за межі України в апеляційному порядку. Водночас стаття 324 ЦПК України містить норму, яка визначає перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені у касаційному порядку після їх перегляду в апеляційному порядку. Оскарження ухвал апеляційного суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України у цій статті, яка є спеціальною нормою процесуального права, що регламентує право касаційного оскарження судових рішень у касаційному порядку, не передбачено. Такого ж по суті висновку дійшов і суд касаційної інстанції в ухвалі, про перегляд якої подано заяву, і цей висновок відповідає нормам процесуального права, тому підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2015 року немає. Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі № 6-716цс15 Згідно зі статтею 3771 ЦПК України питання про тимчасове обмеження боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця. Ухвала суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України може бути оскаржена в апеляційному порядку (пункт 241 частини першої статті 293 ЦПК України). Водночас стаття 324 ЦПК України містить норму, яка визначає перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені у касаційному порядку після їх перегляду в апеляційному порядку. Оскарження ухвал апеляційного суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України у цій статті, яка є спеціальною нормою процесуального права, що регламентує право касаційного оскарження судових рішень у касаційному порядку, не передбачено. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/505BE305867C0AA4C2257EDC004935DC
  6. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 грудня 2014 року м. Київ колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі : головуючого Болотова Є.В., суддів: Білич І.М., Поліщук Н.В., при секретарі Прохоровій В.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за поданням державного виконавця відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 21 липня 2014 року, встановила: У червні 2014 року державний виконавець відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов'язань. Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 21 липня 2014 року подання задоволено. Обмежено ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1, у праві виїзду за межі України до виконання рішення Оболонського районного суду від 27.03.2012 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 боргу у розмірі 176 624 грн. 02 коп. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду з постановленням нової ухвали про відмову у задоволенні подання, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. В судовому засіданні ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримала. Інші учасники процесу в судове засідання не з'явились, про його час і місце повідомлялись належним чином. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення апелянта, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню. Задовольняючи подання державного виконавця відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві та обмежуючи ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України, суд першої інстанції, виходив із того, що боржник не виконав рішення суду. Проте повністюз такими висновками суду погодитись не можна. Із матеріалів справи вбачається, що рішенням Оболонського районного суду від 27.03.2012 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 176 624 грн.02 коп. 12 липня 2012 року, на підставі вказаного рішення суду, Оболонським районним судом м. Києва видано виконавчий лист № 2/919. Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві від 17 серпня 2012 року відкрито виконавче провадження. Обґрунтовуючи подання, представник державної виконавчої служби зазначив, що боржник ухиляється від виконання судового рішення. Приписами ч. 2 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України та в'їзду в Україну громадян України» громадянинові, який має паспорт може бути відмовлено у виїзді за кордон у випадках, передбачених п. 1-9 цієї статті, зокрема, якщо він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи), - до виконання зобов'язань. Відповідно до п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за межі України - до виконання зобов'язань за рішенням. Суд першої інстанції не врахував вищенаведені вимоги закону, та не звернув своєї уваги на те, що державний виконавець не надав доказів та не довів обставин, які підтверджують ухилення боржника від виконання судового рішення. Крім того, звертаючись до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, державний виконавець відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві не надав доказів того, що ним вчинено всі дії, передбачені Законом України «Про виконавче провадження» спрямовані на виконання рішення суду. Також не надано доказів того, що боржник вчиняє дії, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення суду, або боржник безпідставно не з'являється на виклики державного виконавця. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 312 ЦПК України розглянувши скаргу на ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд скасовує ухвалу суду першої інстанції і постановляє ухвалу з цього питання, якщо воно було вирішено судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що ухвала суду від 21 липня 2014 року підлягає скасуванню з постановленням ухвали з цього питання. Керуючись ст. 303, п. 2 ч. 2 ст. 307, п. 2 ч. 1 ст. 312, п. 6 ч. 1 ст. 314 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів ухвалила: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 21 липня 2014 рокускасувати. Відмовити у задоволенні подання державного виконавця відділу державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції у м. Києві про тимчасове обмеження ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1, у праві виїзду за межі України. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили. Головуючий Болотов Є.В. Судді: Білич І.М. Поліщук Н.В. http://reyestr.court.gov.ua/Review/41798608
  7. Ситуация: Сведбанк выдал кредит в долларах (есть кассовые чеки, подтверждающие данный факт). Потом всем известная история Сведбанк-Вектор Плюс - Кредитины. Сведбанк перед тем,как уйти,пытался взыскать долг за счет залогового имущества,то есть квартиры (именно на нее и выдавался кредит), но им этого не удалось. Суд отказал Кредитинам в замене сторони виконавчого впровадження. НО! Еще вначале Сведбанк взял договор купли-продажи на квартиру, а теперь ищи-свищи...Где искать? и главное как вернуть??Помогите!
  8. Здравствуйте, я являюсь "счастливым" обладателем карты Приват "Универсальная". В ноябре 2013 снял сумму 3800 с этой карты, собирался в течение месяца закрыть задолженность, да заказчик кинул. В декабре и январе выплачивал деньги на карту, потом совсем туго стало, в феврале,марте и апреле снимались штрафы, даже смс приходили. Вот сегодня пришло письмо с повесткой и досудовой вимогой: " В связи с систематическими нарушениями условий кредитного договора приват просит вас явиться для урегулирования данного вопроса в "направление по возврату проблемной задолженности". общая задолженность составляет 3 918,81грн (в т.ч. простроченная задолженность 3 910грн)" В случае игнорирования грозятся ст.190, изъятием имущества моего и моей семьи ссылаясь на ст. 11 закону Украины "Про виконавче впровадження" от 9 марта 2011. И предлагают оплатить долг в течении 7 дней. Сейчас нету возможности выплатить такую сумму. Какая вероятность самого плохого сценария? Думаю следует зайти "направление по возврату проблемной задолженности". Буду благодарен за советы!
  9. Предыстория. Заявитель, Вячеслав Хлюстов, житель Москвы, 1962 г.р., получил у некоего С. аванс за строительство дома, но истратил эти деньги на покупку квартиры и машины. 4 апреля 2003 г. Тушинский районный суд наложил арест на приобретенное жилье и постановил взыскать с Хлюстова 362 268 руб. 7 мая было открыто исполнительное производство. В 2005 г. заявитель начал выплачивать долг и расплатился полностью к июлю 2010 г. В рамках исполнительного производства заявитель был внесен в базу должников, о чем он узнал, когда не смог улететь в отпуск в Египет; Хлюстов подал в суд, но Мосгорсуд отклонил его иск. Запрет на выезд за границу сроком на шесть месяцев налагался еще несколько раз, однако без указания срока начала запрета, из-за чего районный суд объявил запрет недействительным; 15 декабря 2005 г. запрет был снят окончательно. Конституционный суд отказался рассматривать жалобу заявителя, указав, что установленные законом ограничения не являются нарушением его конституционных прав. Позиция заявителя. Хлюстов считал, что запрет на выезд в 2003 г. и последующие не основаны на российском законодательстве и поэтому были произвольными, а также они не следуют из закона о въезде и выезде; такой запрет был недвусмысленно прописан только в Законе об исполнительном производстве, принятом лишь в 2007 г. Запреты имели единственной целью наказать заявителя и были введены без предупреждения. Позиция государства-ответчика. Представители России заявили, что вмешательство в права заявителя соответствовало закону о порядке въезда из РФ и выезда из РФ. Его текст был доступен заявителю, который мог предугадать возможные последствия невыплаты долга. Целью запретов на выезд было исполнение решения суда о защите прав частного кредитора, и поэтому ограничения были законными, преследовали законную цель и необходимыми в демократическом обществе, поскольку являются эффективным механизмом защиты прав частных лиц, особенно ввиду попытки заявителя скрыть собственность путем продажи автомашины своей жене (решением Тушинского районного суда договор о продаже был признан недействительным). Наконец, запреты имели срок действия всего в шесть месяцев, и заявитель знал о них, раз обжаловал каждый. Решение. Суд в основном согласился с аргументами представителей России. Однако в первом решении ограничить право заявителя покинуть страну, причиной был указан только факт неуплаты долга, без объяснений, как запрет на выезд способствует скорейшему погашению долга, с учетом индивидуальных обстоятельств заявителя, а последующие запреты налагались автоматически. Суд пришел к выводу, что правительство нарушило свои обязательства устанавливать такие ограничения оправданно и пропорционально, в соответствии с частями 2 и 3 ст. 2 протокола №4 к Конвенции о защите прав человека и основных свобод (свобода покидать свою страну и ограничение этого права только на основании закона и если это необходимо в демократическом обществе). Заявитель требовал выплатить ему €1000 компенсации за несостоявшийся отдых в Турции (хотя в материалах дела говорилось о Египте), €10 000 компенсации нематериального ущерба и €5500 компенсации судебных издержек. Суд отказал в компенсации материального ущерба и постановил выплатить €2000 за нематериальный ущерб и €500 на судебные издержки. Полный текст решения на сайте ЕСПЧ FIRST SECTION CASE OF KHLYUSTOV v. RUSSIA (Application no. 28975/05) JUDGMENT STRASBOURG 11 July 2013 This judgment will become final in the circumstances set out in Article 44 § 2 of the Convention. It may be subject to editorial revision. In the case of Khlyustov v. Russia, The European Court of Human Rights (First Section), sitting as a Chamber composed of: Isabelle Berro-Lefèvre, President, Elisabeth Steiner, Khanlar Hajiyev, Mirjana Lazarova Trajkovska, Julia Laffranque, Ksenija Turković, Dmitry Dedov, judges, and Søren Nielsen, Section Registrar, Having deliberated in private on 18 June 2013, Delivers the following judgment, which was adopted on that date: PROCEDURE 1. The case originated in an application (no. 28975/05) against the Russian Federation lodged with the Court under Article 34 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (“the Convention”) by a Russian national, Mr Vyacheslav Igorevich Khlyustov (“the applicant”), on 29 July 2005. 2. The applicant was represented by Mr Ye. Swarovski, a lawyer practising in Moscow. The Russian Government (“the Government”) were represented by Mr G. Matyushkin, Representative of the Russian Federation at the European Court of Human Rights. 3. The applicant complained, in particular, of restrictions on his right to leave his own country. 4. On 18 January 2011 the application was communicated to the Government. It was also decided to rule on the admissibility and merits of the application at the same time (Article 29 § 1). THE FACTS I. THE CIRCUMSTANCES OF THE CASE 5. The applicant was born in 1962 and lives in Moscow. A. Enforcement proceedings initiated in respect of the applicant 6. In 2002 a certain S. brought court proceedings against the applicant before the Tushinskiy District Court, Moscow (“the District Court”). S. sought to recover an amount of money advanced to the applicant for construction of a house for him. S. claimed that instead of building the house the applicant had acquired a flat for himself and a new car. The District Court attached the applicant’s flat to secure the claim. 7. On 4 April 2003 the District Court awarded 362,267.87 Russian roubles (RUB) to S., to be paid by the applicant, and issued a writ of execution. 8. By a ruling of 7 May 2003 the Moscow north-west bailiffs’ service (“the bailiffs’ service”) initiated enforcement proceedings. The applicant was invited to voluntarily comply with the judgment debt within five days of the date on which the enforcement proceedings were initiated. 9. On several occasions the applicant asked the District Court to postpone the enforcement of the judgment of 4 April 2003. He claimed that although he had some income, his financial situation was difficult since he had two dependent children and a sick mother. By decisions of 23 October 2003 and 18 January and 14 April 2005 the District Court dismissed his requests. 10. On 20 November 2003 the District Court granted the applicant’s request to lift the attachment order in respect of his flat on the grounds that it was his and his family’s sole dwelling and therefore could not be seized for the purpose of enforcement of the judgment of 4 April 2003. 11. On 19 October 2004 the District Court examined another claim lodged by S. against the applicant, in which he requested the annulment of the contract for the sale of the applicant’s car to his wife in July 2003. The court found that the contract was void and ordered the repossession of the car for the purpose of enforcing the judgment debt of 4 April 2003. 12. By a judgment of 29 November 2004 the District Court ordered the applicant to pay RUB 160,000 to his former wife in respect of unpaid child support. 13. On 27 January 2005 the bailiffs’ service joined the enforcement proceedings initiated following the judgment of 4 April 2003 to the proceedings opened following the judgment of 29 November 2004. 14. On 15 December 2005 the enforcement proceedings were discontinued on the grounds that a writ of execution had been sent to the applicant’s employer, a private company based in Vladivostok, Primorskiy Region. 15. In 2010 S. asked the District Court to provide him with a duplicate of the writ of execution issued following the judgment of 4 April 2003, on the grounds that the original writ of execution had been lost and the judgment of 4 April 2003 had not been enforced in full. 16. On 23 April 2010 the District Court granted that request. The court found it established that on 15 December 2005 the bailiffs’ service had forwarded the writ of execution to the applicant’s employer, indicating that by that date it had recovered from the applicant only a part of the debt and that the remaining part amounted to RUB 218,406.31. It was also established that between 2006 and 2009 the applicant had returned RUB 70,661 to S. 17. It appears that the applicant paid the remainder of his debt to S. in July 2010. B. Restrictions on the applicant’s leaving the country and judicial review thereof 18. In the framework of the enforcement proceedings described above, the bailiffs’ service on several occasions restricted the applicant’s right to leave the country. Their decisions were based on the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures) (section 15(5)), the 1997 Federal Act on Enforcement Proceedings (section 4(1) and (3), section 44(3) and section 45(5)) and the 1997 Federal Act on the Bailiffs’ Service (section 14) (see “Relevant domestic law” below). 1. Demand of 27 November 2003 19. On 27 November 2003 the bailiffs’ service sent the Moscow Department of the Interior a document in the form of a “demand” (“требование”). The document stated that on 7 May 2003 the bailiffs’ service had instituted enforcement proceedings on the basis of the writ of execution of the same date in accordance with which RUB 362,267.87 had to be recovered from the applicant. The applicant had not paid the judgment debt voluntarily and had not complied with the bailiffs’ service’s ruling of 7 May 2003. Therefore, referring to relevant provisions of domestic law (see paragraph 18above), the bailiffs’ service requested the Department of the Interior to enter the applicant in the Department’s database with a view to imposing a temporary restriction of up to six months on his right to leave the Russian Federation. The demand did not indicate the date on which the six-month period started to run. 20. The applicant alleged that the bailiffs’ service had not informed him of the restrictions imposed on him. Therefore, in January 2004, he had purchased a package holiday to Egypt for himself and two members of his family. When he attempted to board the plane on 24 January 2004 the Border Service officials at the airport had refused to allow him to board. The applicant provided the Court with a copy of the contract of purchase of that package holiday. 21. By a final decision of 20 May 2004 the Moscow City Court (“the City Court”) dismissed the applicant’s complaint against the bailiffs’ service’s demand of 27 November 2003. It found, in particular, that the bailiffs’ service had lawful grounds on which to impose the travel ban on the applicant. 2. Order of 3 June 2004 22. On 3 June 2004 the bailiffs’ service sent the Department of Border Control a document in the form of an “order” (“поручение”). In that document the bailiffs’ service requested that the applicant’s right to leave the Russian Federation be restricted for a period of six months starting from 22 June 2004, on the grounds that the applicant had not voluntarily complied with the judgment of 4 April 2003. 23. It is not clear on what date the applicant was notified of the order of 3 June 2004. It appears that he did not appeal against it. 3. Demand of 10 June 2004 24. On 10 June 2004 the bailiffs’ service sent the Moscow Department of the Interior a demand requesting it to enter the applicant in the Department’s database with a view to imposing a temporary restriction of up to six months on his right to leave the Russian Federation. The document stated that the applicant had not paid the judgment debt voluntarily and had not complied with the bailiffs’ service’s decision initiating the enforcement proceedings. It did not indicate the date on which the six-month period started to run. 25. It is not clear on what date the applicant was notified of the demand of 10 June 2004. It appears that he did not appeal against it. 4. Order of 24 December 2004 26. On 24 December 2004 the head of the bailiffs’ service sent another order to the Department of Border Control to restrict the applicant’s right to leave the country for another six months on the grounds that he had not voluntarily repaid the judgment debt of 4 April 2003. The order did not indicate the date on which the six-month period started to run. 27. On 31 December 2004 the applicant challenged the bailiffs’ service’s order before the District Court. He complained, in particular, that the head of the bailiffs’ service had had no right to issue such an order and that the order was unlawful since he had already started repaying the debt. He also complained that the order in question violated the rights of his minor children, for whom he had been paying child support. 28. By a final decision of 22 June 2005 the City Court found that the head of the bailiffs’ service had imposed the travel ban on the applicant in accordance with the law. In particular, the City Court established that the bailiffs’ service had initiated the enforcement proceedings and had made relevant enquiries in order to obtain information about the applicant’s assets. Since the applicant had not been paying the judgment debt, on 27 November 2003 the bailiffs’ service had restricted his right to leave the country. The court found those actions lawful. Taking into account that as at 24 December 2004 the applicant had not complied with the judgment debt and had not reached any agreement with the creditor, the bailiffs’ service had again restricted his right to leave the country and had done so in accordance with the relevant domestic law. The City Court also observed that the applicant had started repaying the debt only on 27 January 2005, after the bailiff’s demand to restrict his right to leave the country. The City Court also took into account the fact that other enforcement proceedings had been pending in respect of the applicant for his failure to pay child support for his minor children. 5. Ruling of 3 March 2005 29. On 3 March 2005, while the court proceedings on the applicant’s appeal against the bailiffs’ service’s order of 24 December 2004 were pending, the bailiffs’ service issued a ruling (“постановление”) restricting the applicant’s right to leave the country. The ruling stated that the applicant was seeking to evade the enforcement of the judgment of 4 April 2003 and that therefore his right to leave the Russian Federation should be restricted. The ruling did not indicate the period during which the restriction was to be applied to the applicant. 30. On 21 April 2005 the applicant appealed against the ruling of 3 March 2005 to the District Court. 31. On 7 July 2005 the District Court quashed the ruling of 3 March 2005 on the grounds that, contrary to the requirements of domestic law, that ruling had not indicated the period during which the travel restriction was to be applied to the applicant. It appears that the bailiffs’ service did not appeal against the decision of 7 July 2005. 6. Order of 26 May 2005 32. On 26 May 2005, while the court proceedings on the applicant’s appeal against the bailiffs’ service’s ruling of 3 March 2005 were pending, the bailiffs’ service again sent an order to the Department of Border Control to restrict the applicant’s right to leave the country for another six months starting from 26 May 2005. The order stated that the applicant had not complied with the judgment of 4 April 2003 voluntarily and that, according to his creditor, the applicant had been travelling abroad frequently. On the same date a copy of that order was sent to the applicant. 33. On 26 July 2005 the District Court found the bailiffs’ service’s order to be lawful. It held, in particular, that the order had been issued in accordance with section 15 of the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures) and fully complied with formal requirements provided for in section 16 of that Act. It appears that the applicant did not appeal against that decision to the City Court. 34. On 15 December 2005 the restriction imposed on the applicant’s leaving the country was lifted. C. Proceedings before the Constitutional Court 35. On an unspecified date the applicant applied to the Constitutional Court of the Russian Federation, requesting it to examine the compatibility with the Constitution of section 15(5) of the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures) (see “Relevant domestic law” below). 36. On 24 February 2005 the Constitutional Court of the Russian Federation refused to examine the applicant’s complaint, citing lack of jurisdiction in relation to the subject matter. In its decision the Constitutional Court noted that the restrictions provided for in the impugned provisions were not of an absolute character. In particular, the restrictions could be imposed only for a limited duration, the law had set the maximum period during which such restrictions could be applied and permission to leave the Russian Federation could be granted before expiry of those restrictions. The Constitutional Court further observed that in all cases of temporary restrictions of the constitutional right to leave the Russian Federation the relevant body of the Ministry of the Interior had to notify the citizen concerned of the reasons for and the term of the restriction, as well as the date and registration number of the relevant decision and the full name and legal address of the organisation which had assumed responsibility for restricting the person’s right to leave the Russian Federation. The body in question was therefore under an obligation to justify the necessity of the restriction. The Constitutional Court observed that the restrictions were aimed at the protection of constitutional values and could not be regarded as violating the applicant’s constitutional rights. Finally, the Constitutional Court noted that the legislature had made the application of restrictions dependent not only on the existence of formal grounds but also on specific factual circumstances, which, where necessary, could be verified by the courts of general jurisdiction. D. Criminal proceedings against the applicant 37. On 18 July 2005 the Moscow Tushinskiy district prosecutor initiated criminal proceedings against the applicant on suspicion of forgery of documents submitted by the latter to the District Court in the context of two other sets of civil proceedings brought against him by S. 38. On 17 May 2006 the District Court discontinued the criminal proceedings against the applicant because the limitation period for a criminal prosecution for forgery had expired. The applicant did not appeal against that decision. II. RELEVANT DOMESTIC LAW A. 1993 Constitution of the Russian Federation 39. Article 27 § 1 provides that everyone who is legally present on the territory of the Russian Federation shall have the right to travel freely and freely to choose the place of temporary or permanent residence. 40. Article 27 § 2 provides that anyone may freely leave the Russian Federation. Citizens of the Russian Federation shall have the right freely to return to the Russian Federation. 41. Article 55 § 3 provides that human and civil rights and freedoms may be limited by federal law only to the extent necessary to protect the basis of the constitutional order, morality and the health, rights and lawful interests of others, and to ensure the defence of the country and the security of the State. B. The 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures), as worded at the material time 42. The right of a Russian citizen to leave the Russian Federation could be restricted only on the basis of the Act and in accordance with the procedure set out therein (section 2). 43. The right of a Russian citizen to leave the Russian Federation could be temporarily restricted if he or she evaded obligations imposed on him or her by a court. In such cases the restriction was valid until the obligation had been complied with or until the parties settled the matter (section 15(5)). 44. In all cases where a temporary restriction on leaving the Russian Federation was imposed on a citizen of the country, the relevant body of the Ministry of the Interior had to notify the citizen concerned of the reasons for and the term of the restriction, as well as the date and registration number of the relevant decision and the full name and legal address of the organisation which had assumed responsibility for restricting the person’s right to leave the Russian Federation (section 16). 45. In cases where the restriction on leaving the country was imposed in accordance with section 15(5), the passport of the person concerned was withdrawn by the bodies authorised to do so and returned to the State body which had issued it (section 18). C. The 1997 Federal Act on Enforcement Proceedings, in force until 1 February 2008 46. Section 4 provided that claims submitted by a bailiff in the context of enforcement proceedings initiated following a decision by a court or any other body were binding on all organisations and on public servants and citizens throughout the territory of the Russian Federation (Section 4 (1)). In the event of failure to comply with the bailiff’s orders, the latter could apply the measures provided for by that law or by any other federal law (Section 4 (2)). Obstructing the bailiff in the performance of his or her duties rendered the person concerned liable under the legislation of the Russian Federation (Section 4 (3)). 47. Section 44 provided that bailiffs could apply compulsory measures if all the following criteria were met: the bailiffs had received a duly completed writ of execution (Section 44 (1)) and instituted enforcement proceedings (Section 44 (2)), and the deadline set for voluntary compliance had expired (Section 44 (3)). 48. Section 45 provided a list of compulsory measures which could be applied by bailiffs. In particular, they could seize the debtor’s property (section 45(1)), attach the debtor’s salary, retirement pension, scholarship or other sources of income (section 45(2)), seize money or other property of the debtor held by others (section 45(3)), remove from the debtor and hand over to the judgment creditor certain items specified in the writ of execution (section 45(4)) and take any other measures provided for by the law on enforcement proceedings or by other federal laws in order to enforce the writ of execution (section 45 (5)). 49. Section 88 provided that if decisions taken by the bailiff in the framework of enforcement proceedings (initiating enforcement proceedings, recovery of fees, imposition of fines, etc.) affected rights of parties to the enforcement proceedings and other persons, the bailiff had to issue a ruling (“постановление”) to that effect. Such a ruling should indicate the date on which it was issued, the place where it was issued, the position, family and full name of the bailiff who issued it, reference to the relevant enforcement proceedings, and describe the matter under examination, the grounds for taking the decision with reference to the laws and other legal acts on which the bailiff relied when taking the decision, the conclusion on the matter at issue and the procedure and time-limits for lodging an appeal against that ruling. 50. Section 90 provided that parties to enforcement proceedings could appeal against the bailiff’s actions to a court. D. The 1997 Federal Act on the Bailiffs’ Service 51. Section 14 provides that lawful demands submitted by a bailiff should be complied with by all organisations, officials and citizens on the territory of the Russian Federation. Information requested by bailiffs in the performance of their duties is to be provided to them free of charge and within the deadlines indicated by them. Failure to comply with a bailiff’s demand renders the person concerned liable under the legislation of the Russian Federation. E. The 2007 Federal Act on Enforcement Proceedings, in force since 1 February 2008 52. Section 67 establishes a framework for imposing restrictions on a debtor’s right to leave the country. In particular, it provides that a restriction on leaving the country may be imposed in the event of all the following criteria being met: enforcement proceedings have been initiated following a court decision, the bailiff has set a time-limit for voluntary compliance with the decision and the debtor has failed to comply within that time-limit, the debtor has no valid reason for not complying with the judgment, and the bailiff’s decision to restrict the debtor’s right to leave the country has been approved by a senior bailiff. THE LAW I. ALLEGED VIOLATION OF ARTICLE 2 OF PROTOCOL No. 4 TO THE CONVENTION 53. The applicant complained under Article 2 of Protocol No. 4 to the Convention that his right to leave the Russian Federation had been violated by a series of six-month travel bans imposed on him by the bailiffs’ service until he had paid a judgment debt to a private person. 54. The Court considers that this complaint falls to be examined under Article 2 §§ 2 and 3 of Protocol No. 4, which provides as follows: “2. Everyone shall be free to leave any country, including his own. 3. No restrictions shall be placed on the exercise of these rights other than such as are in accordance with law and are necessary in a democratic society in the interests of national security or public safety, for the maintenance of ordre public, for the prevention of crime, for the protection of health or morals, or for the protection of the rights and freedoms of others ...” A. Admissibility 55. The Government did not raise any objection as to the admissibility of the complaint. They indicated that the restrictions had been imposed on the applicant on 27 November 2003, 10 June and 24 December 2004 and 26 May 2005. Each restriction had been imposed for a period of six months, which started to run on the date when the bailiffs’ service issued the relevant decision. The restriction imposed on 3 March 2005 had been quashed by the domestic court. 56. The applicant did not comment. 57. The Court reiterates that it is not open to it to set aside the application of the six-month rule solely because a respondent Government has not made a preliminary objection to that effect, since the said criterion, reflecting as it does the wish of the Contracting Parties to prevent past events being called into question after an indefinite lapse of time, serves the interests not only of respondent Governments, but also of legal certainty as a value in itself. It marks out the temporal limits of the supervision carried out by the organs of the Convention and signals to both individuals and State authorities the period beyond which such supervision is no longer possible (see Walker v. the United Kingdom (dec.), no. 34979/97, ECHR 2000‑I). 58. The Court further reiterates that pursuant to Article 35 § 1 of the Convention, it may only deal with a matter within a period of six months from the final decision in the process of exhaustion of domestic remedies. In cases featuring a continuing situation, the six-month period runs from the cessation of that situation (see Seleznev v. Russia, no. 15591/03, § 34, 26 June 2008, and Koval v. Ukraine (dec.), no. 65550/01, 30 March 2004). 59. In the present case the applicant complained of a series of six-month travel bans imposed on him by the bailiffs’ service between 2003 and 2005 for failure to honour judgment debts to private persons. The question is whether those bans should be regarded as distinct measures and the six‑month rule should be applied separately to each period during which the applicant was prohibited from leaving the country, or whether the series of bans can be considered as creating a continuing situation, in which case the six-month period would start to run only after the situation complained of was brought to an end. 60. In that connection the Court reiterates that the concept of a “continuing situation” refers to a state of affairs in which there are continuous activities by or on the part of the State which render the applicant a victim (see Posti and Rahko v. Finland, no. 27824/95, § 39, ECHR 2002‑VII). Complaints which have as their source specific events which occurred on identifiable dates cannot be construed as referring to a continuing situation (see Camberrow MM5 AD v. Bulgaria, (dec.), no. 50357/99, 1 April 2004). 61. Turning to the circumstances of the present case, the Court observes that during the enforcement proceedings the bailiffs’ service issued several decisions restricting the applicant’s right to leave the Russian Federation. According to the Government, four restrictions were issued in respect of the applicant: on 27 November 2003, 10 June and 24 December 2004 and 26 May 2005, and each of them lasted for a period of six months which started to run on the date when the bailiffs’ service issued the relevant decisions. In that connection the Court observes that, according to the case materials, the bailiffs’ service issued six restrictions on the applicant’s right to leave the country: the demand of 27 November 2003, the order of 3 June 2004, the demand of 10 June 2004, the order of 24 December 2004, the ruling of 3 March 2005 and the order of 26 May 2005. The Court agrees that all those decisions, apart from the ruling of 3 March 2005, indicated that the travel restrictions were to be applied to the applicant for a period of up to six months. Furthermore, the Court observes that some of those decisions indicated the date on which the six-month period started to run, and that it was not necessarily the date on which the relevant decision was issued. For instance, the order of 3 June 2004 stated that the six-month period would start to run on 22 June 2004. However, contrary to the Government’s assertions, the demands of 27 November 2003 and 10 June 2004 and the order of 24 December 2004 did not indicate on what date the six-month period started to run. In view of those factors, the Court is unable to establish the exact dates on which the travel restrictions issued on 27 November 2003 and 10 June and 24 December 2004 were applied to the applicant. Therefore, despite the fact that the order of 3 June 2004 and the demand of 26 May 2005 specified the exact dates on which the six-month period started to run, it cannot be said that each and every restriction applied to the applicant took effect on an identifiable date. In such circumstances the Court considers that the travel restriction was applied to the applicant at the latest on 24 January 2004, when he was not allowed to board a plane to Egypt (see paragraph 20above) and was lifted on 15 December 2005, when the enforcement proceedings were discontinued (see paragraph 14above). 62. The Court further notes that the applicant challenged some of the restrictions issued in his respect in separate court proceedings. However, in the Court’s opinion that element is not sufficient to conclude that the events complained of were composed of separate and unrelated occurrences. In particular, the Court observes that all the travel bans were applied within the same enforcement proceedings and with reference to the same legal provisions. They thus formed a continuing act on the part of the domestic authorities by which the applicant was prohibited from leaving the country from at least 24 January 2004 until 15 December 2005. In such circumstances, the six-month period provided for by Article 35 § 1 of the Convention started to run only after that activity had been brought to an end on 15 December 2005. It suffices to note that the applicant submitted his application during the period when the travel ban was still in force. 63. In sum, the Court finds that the applicant submitted his complaint under Article 2 of Protocol No. 4 in compliance with Article 35 § 1 of the Convention. The Court further observes that this complaint is not manifestly ill-founded within the meaning of Article 35 § 3 (a) of the Convention. It further notes that it is not inadmissible on any other grounds. It must therefore be declared admissible. B. Merits 64. The Court reiterates that Article 2 of Protocol No. 4 to the Convention guarantees to any person a right to liberty of movement, including the right to leave any country for such country of the person’s choice to which he or she may be admitted (see Baumann v. France, no. 33592/96, § 61, ECHR 2001‑V (extracts)). Any measure restricting that right should be “in accordance with law”, pursue one or more of the legitimate aims contemplated in the third paragraph of the same Article and “be necessary in a democratic society” (see Raimondo v. Italy, 22 February 1994, § 39, Series A no. 281‑A, and Labita v. Italy [GC], no. 26772/95, §§ 194 and 195, ECHR 2000‑IV). 65. In the present case it is not disputed that the restrictions on the applicant’s leaving Russia constituted interference with his right to leave the country, as guaranteed by Article 2 § 2 of Protocol No. 4. The Court therefore has to examine whether that interference was in “accordance with law”, pursued one or more legitimate aims and “was necessary in a democratic society”. 1. Whether the interference was “in accordance with law” (a) The parties’ submissions 66. The Government submitted that the interference had been in accordance with the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures), which had been accessible to the applicant and foreseeable as to its effects. 67. The applicant claimed that the ban imposed on him in 2003 and its further extensions had had no legal basis in Russian law as it existed at the relevant time and had therefore been arbitrary. The law cited by the Government, namely the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures), had not been clear enough for anyone to foresee that non‑payment of a judgment debt would result in a travel ban. The old 1997 Federal Act on Enforcement Proceedings had not contained any provision authorising the bailiffs’ service to impose a travel ban on the debtor. It was not until 2007 that a new Federal Act on Enforcement Proceedings had been passed, establishing a framework for restricting a debtor’s right to leave his or her own country. The applicant also considered that both the old and the new laws on enforcement proceedings were incompatible with Article 27 of the Russian Constitution. ( The Court’s assessment 68. The Court reiterates its settled case-law according to which the expression “in accordance with the law” not only requires that the impugned measure should have some basis in domestic law, but also refers to the quality of the law in question. Firstly, the law must be adequately accessible: the citizen must be able to have an indication that is adequate in the circumstances of the legal rules applicable to a given case. Secondly, a norm cannot be regarded as a "law" unless it is formulated with sufficient precision to enable the citizen to regulate his conduct: he must be able - if need be with appropriate advice - to foresee, to a degree that is reasonable in the circumstances, the consequences which a given action may entail. Those consequences need not be foreseeable with absolute certainty: experience shows this to be unattainable. Again, whilst certainty is highly desirable, it may bring in its train excessive rigidity and the law must be able to keep pace with changing circumstances. Accordingly, many laws are inevitably couched in terms which, to a greater or lesser extent, are vague and whose interpretation and application are questions of practice (see The Sunday Times v. the United Kingdom (no. 1), 26 April 1979, §§ 47-49, Series A no. 30 and Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano v. Italy [GC], no. 38433/09, §§ 140 and 141, ECHR 2012). 69. The level of precision required of domestic legislation – which cannot in any case provide for every eventuality – depends to a considerable degree on the content of the law in question, the field it is designed to cover and the number and status of those to whom it is addressed. It is moreover primarily to domestic authorities to interpret and apply domestic law (see Vogt v. Germany, 26 September 1995, § 48, Series A no. 323). 70. The phrase “in accordance with the law” also requires the domestic law to be compatible with the rule of law; it thus implies that there must be a measure of protection in domestic law against arbitrary interferences by public authorities with the rights safeguarded by Convention (see Malone v. the United Kingdom, 2 August 1984, § 67, Series A no. 82). A law which confers a discretion must indicate the scope of that discretion, although the detailed procedures and conditions to be observed do not necessarily have to be incorporated in rules of substantive law (see Silver and Others v. the United Kingdom, 25 March 1983, § 88, Series A no. 61). 71. The Court observes that when imposing the travel bans on the applicant the authorities referred to three legal acts: the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures) (section 15(5)), the 1997 Federal Act on Enforcement Proceedings (section 4(1) and (3), section 44(3) and section 45(5)) and the 1997 Federal Act on the Bailiffs’ Service (section 14) (see “Relevant domestic law” above). 72. In so far as the applicant complained that the 1997 Federal Act on Enforcement Proceedings as in force at the material time did not contain any provision authorising the bailiffs’ service to impose a travel ban on the debtor, the Court observes that although a travel ban was not listed in section 45 of the Act among the compulsory measures which could be imposed by the bailiff on a debtor, it was stated in that section that, apart from the measures listed, the bailiff could take any other measures provided for by the law on enforcement proceedings or by other federal laws in order to enforce the writ of execution. In the present case the bailiffs’ service imposed the travel ban with reference to the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures), section 15(5) of which provided that the right of a Russian citizen to leave the Russian Federation could be temporarily restricted if he or she evaded obligations imposed on him or her by a court. The Court therefore concludes that the travel restrictions imposed on the applicant had a basis in domestic law. 73. As regards accessibility, the Court observes that the legal acts in question satisfied that condition as they were in the public domain. 74. In so far as the applicant complained of the lack of foreseeability of the legal provisions in question, the Court accepts that those provisions are rather general in terms and confer a wide discretion on the bailiffs’ service. In particular, they leave them the discretion to decide whether, in the particular circumstances of the case, it is necessary to resort to travel restrictions or not. On the other hand, the circumstances in which it may be necessary to apply those measures are quite variable, so that it would scarcely be possible to formulate a law to cover every eventuality. In any event, the safeguards against arbitrary interference were provided by the fact that the exercise of the discretion by the bailiffs was subject to judicial review (see paragraph 50above). 75. The Court agrees that the application of those provisions could have resulted in some degree of uncertainty for the applicant when the first travel restriction was issued in his regard in November 2003. However, by the time the further bans were issued in June and December 2004 and March and May 2005, he should have been able to foresee, to a degree that was reasonable in the circumstances, that travel restrictions could be applied to him again if he evaded paying the judgment debt, and could therefore have regulated his conduct accordingly. 76. In view of the above, the Court considers that in the present case the degree of discretion conferred on the domestic authorities was compatible with the requirements of the Convention inherent in the expression “in accordance with law”. 77. Having regard to the above, the Court is satisfied that the interference with the applicant’s right to leave his country was “in accordance with law”. 2. Whether the interference pursued a legitimate aim (a) The parties’ submissions 78. The Government claimed that the travel bans had been intended to secure the enforcement of a judgment debt arising out of a claim by a private creditor and had therefore pursued the legitimate aim of protecting the rights of others. 79. The applicant submitted that the travel bans had not pursued any legitimate aim, but had a purely punitive purpose. ( The Court’s assessment 80. The Court observes that it has already dealt with complaints concerning travel bans imposed for failure to pay a judgment debt to a private party and accepted that such restrictions were intended to secure the interests of creditors and that, in principle, they pursued a legitimate aim, namely the protection of others (see Ignatov v. Bulgaria, no. 50/02, § 35, 2 July 2009, and Gochev v. Bulgaria, no. 34383/03, § 48, 26 November 2009). It does not see any reason to hold otherwise in the present case. The Court accordingly finds that the interference with the applicant’s right to leave his own country pursued a legitimate aim, namely the protection of the rights of others. The main issue to be determined in the present case is whether the restrictions imposed on the applicant were “necessary in a democratic society” in order to achieve that aim. 3. Whether the interference was “necessary in a democratic society” (a) The parties’ submissions 81. The Government maintained that the restrictions imposed on the applicant had been necessary in a democratic society. The means employed had been proportionate to the aims pursued. The authorities were under a positive obligation to provide an effective mechanism for the enforcement of judgments debts to be paid by private persons and for the protection of creditors’ property rights. If they failed to do so, their responsibility under Article 6 of the Convention could be engaged. The applicant had not paid the judgment debt voluntarily and enforcement proceedings had therefore been instituted. The bailiffs’ service had taken various measures to secure payment of the judgment debt. However, all those measures had proved insufficient for the enforcement of the judgment debt, in large part owing to the applicant’s behaviour. As established by the decision of 19 October 2004 (see paragraph 11above), the applicant had attempted to hide his property in order to avoid its forfeiture in the enforcement proceedings. In the absence of any other means of ensuring that the applicant honoured his debt, the bailiffs’ service had decided to impose a travel ban on him. 82. The Government further pointed out that the travel ban had been imposed on the applicant for a period of six months and had been extended on three more occasions. Each of those extensions had been limited to six months, unlike in the case of Gochev v. Bulgaria, where the applicant had been prohibited from leaving the country for several years. The bailiffs’ service’s decisions had been duly reasoned and had been regularly reviewed by the domestic courts. On one occasion the domestic court quashed the bailiff’s decision (ruling of 3 March 2005) on the grounds that it had not indicated the period during which the travel ban had to be applied to the applicant. The applicant had been aware of the decisions taken in his respect since he had challenged almost all of them in the courts. The documents concerning the enforcement proceedings at issue had been destroyed after expiry of the statutory time‑limit for storage of documents. 83. The applicant submitted that the travel ban had not been necessary in a democratic society. The authorities had the possibility of seizing a debtor’s assets located in his or her country of residence or abroad without the debtor’s physical presence. Also, preventing persons from leaving the country could be counterproductive if they migrated to another country in search of employment with the intention of using their future salary to honour the debt. Furthermore, the Russian legal system did not provide individuals with bankruptcy protection; therefore, persons who committed a tort and faced a large judgment debt would be barred from leaving the country forever through a series of six‑month bans. The travel ban was used widely in Russia irrespective of the nature and amount of the debt. In the applicant’s case the travel ban had been imposed for non-payment of a relatively small debt and without any prior notice when he and his family had attempted to board a plane. ( The Court’s assessment (i) The Court’s principles relating to assessment of the necessity of restrictions on freedom of movement 84. The Court reiterates that interference will be considered “necessary in a democratic society” for a legitimate aim if it answers a “pressing social need” and, in particular, if it is proportionate to the legitimate aim pursued and if the reasons adduced by the national authorities to justify it are “relevant and sufficient”. While it is for the national authorities to make the initial assessment in all these respects, the final evaluation of whether the interference is necessary remains subject to review by the Court for conformity with the requirements of the Convention (see, among other authorities, Handyside v. the United Kingdom, 7 December 1976, § 48-50, Series A no. 24, and Nada v. Switzerland [GC], no. 10593/08, § 181, ECHR 2012). 85. The Court has examined the proportionality of travel restrictions which were imposed in various contexts: a travel ban imposed as a measure of police supervision of a person suspected of having connections with the Mafia (see Labita, cited above, §§ 193-197); the seizure, as part of the on-the-spot investigation, and subsequent confiscation of a passport of a person who was neither prosecuted nor considered to be a witness in the criminal proceedings (see Baumann, cited above, §§ 65-67); a prohibition on a bankrupt moving away from his place of residence for the duration of the bankruptcy proceedings (see Luordo v. Italy, no. 32190/96, §§ 96-97, ECHR 2003‑IX); the seizure of the applicant’s passport for refusal to pay a fine for a customs offence (see Napijalo v. Croatia, no. 66485/01, §§ 78-82, 13 November 2003); an obligation not to abscond imposed on a suspect pending criminal proceedings against him (see, among many other examples, Fedorov and Fedorova v. Russia, no. 31008/02, §§ 39-47, 13 October 2005; Antonenkov and Others v. Ukraine, no. 14183/02, §§ 59‑67, 22 November 2005; Ivanov v. Ukraine, no. 15007/02, §§ 90-97, 7 December 2006; Hajibeyli v. Azerbaijan, no. 16528/05, §§ 60-69, 10 July 2008; Makedonski v. Bulgaria, no. 36036/04, §§ 39-46, 20 January 2011; Pfeifer v. Bulgaria, no. 24733/04, §§ 55-58, 17 February 2011; Prescher v. Bulgaria, no. 6767/04, §§ 47-52, 7 June 2011; and Miażdżyk v. Poland, no. 23592/07, §§ 33-42, 24 January 2012); travel restrictions imposed for refusal to pay a tax debt (see Riener v. Bulgaria, no. 46343/99, §§ 118-130, 23 May 2006); travel restrictions imposed on account of knowledge of State secrets (see Bartik v. Russia, no. 55565/00, §§ 44-52, ECHR 2006‑XV, and Soltysyak v. Russia, no. 4663/05, §§ 46-54, 10 February 2011); court orders prohibiting minor children from being removed to a foreign country (see Diamante and Pelliccioni v. San Marino, no. 32250/08, §§ 214-215, 27 September 2011); and a travel ban imposed on account of a breach of the immigration rules of another country (see Stamose v. Bulgaria, no. 29713/05, §§ 33-37, 27 November 2012). The Court has also examined restrictions which, as in the present case, were imposed on the applicants for failure to honour a judgment debt to a private party (see Ignatov, cited above, §§ 36-41, and Gochev, cited above, §§ 49-57). 86. When making its assessment of the proportionality of the travel restrictions imposed on the applicants in those cases the Court had regard to various factors. 87. In a series of cases against Italy the Court found that the travel restrictions, which were automatically imposed for the whole duration of the bankrupcy proceedings and remained in force for very significant periods ranging from thirteen years to more than twenty-four years, were disproportionate even though there had been no indication that the applicant had wished to leave his place of residence or that such permission had ever been refused (see Luordo, cited above, § 96; Bassani v. Italy, no. 47778/99, §§ 23-25, 11 December 2003; Neroni v. Italy, no. 7503/02, §§ 26-28, 22 April 2004; and Goffi v. Italy, no. 55984/00, §§ 19-21, 24 March 2005). On the other hand, in a case where the travel restriction was in place for a period of six months the Court considered, bearing in mind the short duration of the restriction, that it was proportionate to the aims pursued (see Diamante and Pelliccioni, cited above, § 214). 88. In another group of cases, where an obligation not to leave their place of residence was imposed in the context of criminal proceedings against the applicants but was not applied automatically for the whole duration of those proceedings and was significantly shorter than the one in the Luordo case, the Court held that in the circumstances of those cases the mere duration of the proceedings was insufficient to conclude that the restriction was disproportionate and that it was therefore necessary to have regard to other relevant factors. In particular, in the cases of Fedorov and Fedorova (cited above, § 44) and Antonenkov and Others (cited above, § 64), the Court considered that it was relevant in assessing the proportionality of the restriction to ascertain whether the applicants had actually sought to leave their area of residence and had applied to the domestic authorities with requests to that effect, and if so, whether permission to leave the area had been refused. 89. In cases where the travel restrictions were imposed on applicants who were not parties to any criminal, administrative or other proceedings, the Court examined whether the grounds relied on by the domestic authorities in imposing and extending the restrictions and/or in refusing to lift them were relevant and sufficient (see Labita, cited above, §§ 196-197; Baumann, cited above, § 65-67; and Napijalo, cited above, §§ 78-82). 90. In the case of Soltysyak, cited above, in which travel restrictions were imposed on the applicant on account of his knowledge of State secrets, the Court took into consideration the existence of a common European and international standard in the field. 91. In the case of Gochev (cited above, §§ 49-50) the Court summarised the principles relating to the assessment of the necessity of measures restricting freedom of movement as follows: “49. With regard to the proportionality of a restriction imposed on account of unpaid debts, the Court reiterates that it is justified only so long as it furthered the pursued aim of guaranteeing recovery of the debts in question (see Napijalo v. Croatia, no. 66485/01, §§ 78 to 82, 13 November 2003). Furthermore, even were it justified at the outset, a measure restricting an individual’s freedom of movement may become disproportionate and breach that individual’s rights if it is automatically extended over a long period (see Luordo v. Italy, no. 32190/96, § 96, ECHR 2003-IX; Földes and Földesné Hajlik v. Hungary, no. 41463/02, § 35, ECHR 2006‑...; and Riener, cited above, § 121). 50. In any event, the domestic authorities are under an obligation to ensure that a breach of an individual’s right to leave his or her country is, from the outset and throughout its duration, justified and proportionate in view of the circumstances. They may not extend for long periods measures restricting an individual’s freedom of movement without regular re‑examination of their justification (see Riener, cited above, § 124, and Földes and Földesné Hajlik, cited above, § 35). Such review should normally be carried out, at least in the final instance, by the courts, since they offer the best guarantees of the independence, impartiality and lawfulness of the procedures (see Sissanis v. Romania, no. 23468/02, § 70, 25 January 2007). The scope of the judicial review should enable the court to take account of all the factors involved, including those concerning the proportionality of the restrictive measure (see, mutatis mutandis, Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium, 23 June 1981, § 60, Series A no. 43) ...” (ii) Application of those principles in the present case 92. The Court agrees with the Government that in order to comply with the requirements of Article 6 and Article 1 of Protocol No. 1 the State authorities are obliged to provide the necessary assistance to the creditor in the enforcement of court judgments issued against private debtors. Such assistance may be provided, for example, through a bailiffs’ service or bankruptcy proceedings (see Anokhin v. Russia (dec.), no. 25867/02, 31 May 2007). However, the Court considers that the measures taken to provide such assistance, in so far as they interfere with the rights protected under Article 2 of Protocol No. 4, must be necessary in a democratic society. 93. Turning to the circumstances of the present case, the Court observes that the applicant was prohibited from leaving the country by a series of travel bans which were issued between 2003 and 2005. 94. The Government put forward a number of reasons which, according to them, had justified the imposition of travel restrictions on the applicant. In particular, they claimed that the restrictions had been applied to the applicant because he had not paid the judgment debt voluntarily; all other measures had proved insufficient, in large part owing to the applicant’s behaviour. 95. The Court observes that under section 15(5) of the 1996 Federal Act on Leaving and Entering the Russian Federation (Procedures), travel restrictions could be imposed on the debtor only if he evaded the obligations imposed on him by a court. Furthermore, according to the interpretation of those provisions by the Constitutional Court (see paragraph 36above), the domestic authorities were under an obligation to justify the necessity of the restrictions imposed on the applicant and not just to apply those restrictions on formal grounds but also to take into account specific factual circumstances, which, where necessary, could be verified by the courts of general jurisdiction. It follows that the travel restrictions could not be imposed automatically for failure to pay the judgment debt, but only once it had been established that the imposition of such a measure was necessary in the circumstances of the case. 96. The Court further observes that, under section 88 of the 1997 Federal Act on Enforcement Proceedings, in cases where a decision taken by the bailiff in the framework of enforcement proceedings affected the interests of the parties to those proceedings (creditor and debtor), the bailiff was under an obligation to issue a ruling (“постановление”) to that effect and to indicate, among other things, the grounds for the decision (see paragraph 49above). 97. There is no doubt that in the present case the bailiffs’ service’s decisions restricting the applicant’s right to leave the country affected his interests and therefore those decisions should have been taken in the form of rulings. However, in the present case most of the travel restrictions were imposed on the applicant on the basis of documents in the form of “demands” (“требования”) or “orders” (“поручения”) issued by the bailiffs’ service for the attention of the Department of the Interior and the Department of Border Control, and the domestic courts reviewed the lawfulness of the restrictions as applied on the basis of those documents. Only on one occasion did the bailiffs’ service impose a travel ban on the applicant in the form of a ruling (the ruling of 3 March 2005), which however, was later quashed by a court. 98. In its first decision the bailiffs’ service requested the departments concerned to restrict the applicant’s right to leave the country because he had not paid the judgment debt voluntarily. It did not cite any other reasons for applying the measure. In particular, it did not state that the applicant had evaded payment of the judgment debt by various means, as suggested by the Government. Likewise, the bailiffs’ service did not explain how the travel ban might serve the aim of collecting the debt, nor did it examine the applicant’s individual situation and other relevant circumstances of the case. 99. It is true that all the further restrictions imposed on the applicant were based on fresh demands or orders issued by the bailiffs’ service. However, the wording of those decisions did not evolve with the passage of time. The bailiffs’ service repeatedly stated that the applicant’s right to leave the country had to be restricted because he had not paid the judgment debt. It follows that by sending those demands and orders to the authorities responsible for internal affairs and border control the bailiffs’ service merely confirmed its initial demand to impose travel restriction on the applicant and did not re-examine the justification for the continued restrictions on the applicant’s freedom to leave the country. It therefore follows that from the outset and throughout its duration, the restriction on the applicant’s freedom to leave the country was based solely on the ground that he had not paid the judgment debt voluntarily, and was extended automatically by the bailiffs’ service without any reassessment of its justification. 100. As regards the judicial review of the restrictions applied to the applicant, the Court notes that by a decision of 7 July 2005 the domestic courts quashed the bailiffs’ service’s ruling of 3 March 2005 on the grounds that it had not indicated the period during which the restriction was to be applied. In all further decisions the domestic courts merely stated that the applicant had not complied with the judgment debt and, therefore, the bailiffs had lawful grounds for applying travel restrictions in his regard. In none of their decisions did the domestic courts assess the justification and proportionality of the travel restrictions imposed on the applicant. 101. Having regard to the above, the Court considers that the domestic authorities did not comply with their obligation to ensure that any interference with the right of individuals to leave their own country is justified and proportionate throughout its duration, in the particular circumstances of the case. It therefore follows that the interference with the applicant’s right to leave his country in the present case was not “necessary in a democratic society”. 102. Accordingly, there has been a violation of Article 2 §§ 2 and 3 of Protocol No. 4 in the present case. II. OTHER ALLEGED VIOLATIONS OF THE CONVENTION 103. The applicant complained under Article 6 § 3 © and (d) that the criminal proceedings initiated against him on 18 July 2005 for forgery of documents had been unfair. The Court observes that a person may not claim to be a victim of a violation of his right to a fair trial under Article 6 of the Convention which, according to him, occurred in the course of proceedings in which he was acquitted or which were discontinued (see Osmanov and Husseinov v. Bulgaria (dec.), nos. 54178/00 and 59901/00, 4 September 2003). The Court notes that the proceedings against the applicant were discontinued on 17 May 2006 because the relevant limitation period had expired. The Court considers that in these circumstances the applicant can no longer claim to be a victim of a violation of his right to a fair trial. It follows that this complaint must be rejected as manifestly ill-founded, pursuant to Article 35 §§ 3 (a) and 4 of the Convention. III. APPLICATION OF ARTICLE 41 OF THE CONVENTION 104. Article 41 of the Convention provides: “If the Court finds that there has been a violation of the Convention or the Protocols thereto, and if the internal law of the High Contracting Party concerned allows only partial reparation to be made, the Court shall, if necessary, afford just satisfaction to the injured party.” A. Damage 105. The applicant claimed 1,000 euros (EUR) in respect of pecuniary damage sustained as a result of the cancellation of his trip to Turkey. He also claimed EUR 10,000 in respect of non-pecuniary damage. 106. The Government considered that the applicant’s claims were unreasonable and not supported by appropriate evidence. 107. The Court observes that the applicant’s claims in respect of pecuniary damage are not supported by any evidence. In particular, the Court has at its disposal documents relating to a trip planned by the applicant to Egypt, not to Turkey. The Court therefore rejects those claims. However, it awards the applicant EUR 2,000 in respect of non-pecuniary damage. B. Costs and expenses 108. The applicant also claimed EUR 5,500 for the costs and expenses incurred before the domestic courts and before the Court, comprising EUR 500 in costs and expenses related to this application and EUR 5,000 in lawyer’s fees. 109. The Government contested the applicant’s claims. They submitted that he had not provided any evidence in support of his claims, such as a contract between himself and his lawyer. 110. According to the Court’s case-law, an applicant is entitled to the reimbursement of costs and expenses only in so far as it has been shown that these were actually and necessarily incurred and are reasonable as to quantum. In the present case, regard being had to the documents in its possession and the above criteria, the Court considers it reasonable to award the sum of EUR 500 covering costs under all heads. C. Default interest 111. The Court considers it appropriate that the default interest rate should be based on the marginal lending rate of the European Central Bank, to which should be added three percentage points. FOR THESE REASONS, THE COURT UNANIMOUSLY 1. Declares the complaint under Article 2 of Protocol No. 4 to the Convention concerning the restrictions imposed on the applicant’s right to leave Russia admissible and the remainder of the application inadmissible; 2. Holds that there has been a violation of Article 2 §§ 2 and 3 of Protocol No. 4 to the Convention; 3. Holds (a) that the respondent State is to pay the applicant, within three months from the date on which the judgment becomes final in accordance with Article 44 § 2 of the Convention, the following amounts, to be converted into the currency of the respondent State at the rate applicable at the date of settlement: (i) EUR 2,000 (two thousand euros), plus any tax that may be chargeable, in respect of non-pecuniary damage; (ii) EUR 500 (five hundred euros), plus any tax that may be chargeable to the applicant, in respect of costs and expenses; ( that from the expiry of the above-mentioned three months until settlement simple interest shall be payable on the above amounts at a rate equal to the marginal lending rate of the European Central Bank during the default period plus three percentage points; 4. Dismisses the remainder of the applicant’s claim for just satisfaction. Done in English, and notified in writing on 11 July 2013, pursuant to Rule 77 §§ 2 and 3 of the Rules of Court. Søren Nielsen Isabelle Berro-Lefèvre Registrar President Запрет выезда за границу CASE OF KHLYUSTOV v. RUSSIA.docx
  10. У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 червня 2011 року м. Київ Колегія суддів Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор'євої Л.І., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л.,- розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за заявою відкритого акціонерного товариства “ВТБ Банк” про тимчасове обмеження в праві виїзду за межі України у справі за позовом відкритого акціонерного товариства “ВТБ Банк” до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкас від 21 травня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 10 серпня 2010 року, встановила: У березні 2010 року відкрите акціонерне товариство “ВТБ Банк” (далі – ВАТ “ВТБ Банк”) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором. 1 квітня 2010 року ВАТ “ВТБ Банк” звернулося із заявою про тимчасове обмеження ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 у праві виїзду за кордон до виконання ними зобов’язань перед ВАТ “ВТБ Банк”. Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкас від 21 травня 2010 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 10 серпня 2010 року, заяву ВАТ “ВТБ Банк” задоволено. У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 просять скасувати зазначені ухвали та відмовити в задоволенні заяви, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права. Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ “Перехідні положення” Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ “Про судоустрій і статус суддів” касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом. У зв’язку із цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Установлено, що 17 березня 2010 року ВАТ “ВТБ Банк” звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за укладеним 14 лютого 2008 року між ВАТ “ВТБ Банк” і ОСОБА_3 кредитним договором, забезпеченим договорами поруки від 14 лютого 2008 року, укладеними ВАТ “ВТБ Банк” з ОСОБА_4 і ОСОБА_5 У процесі розгляду справи 1 квітня 2010 року ВАТ “ВТБ Банк” звернулося із заявою про тимчасове обмеження відповідачів у праві виїзду за межі України на підставі ст. 6 Закону України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” та ст. 217 ЦПК України. Задовольняючи позов ВАТ “ВТБ Банк”, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що невжиття заходів забезпечення позову шляхом тимчасового обмеження виїзду відповідачів за межі України може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду. Підставою для застосування вказаних заходів суд зазначив ч. 3 ст. 151, п. 2 ч.1 ст. 152 ЦПК України та ст. ст. 1, 6 Закону України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”. Однак із зазначеними висновками не можна погодитись із таких підстав. Закон України “Про судоустрій і статус суддів” визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави згідно з принципом верховенства права, закріпленим ст. 8 Конституції України. Відповідно до ст. ст. 1, 2 цього Закону судова влада в Україні здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом, і реалізується шляхом здійснення суддями правосуддя в рамках відповідних судових процедур та у межах наданих повноважень. Стаття 7 цього Закону гарантує кожному захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Право кожного на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, при вирішенні спору щодо його прав та обов’язків цивільного характеру передбачено і п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підлягає застосуванню відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. ст. 2, 8 ЦПК України. У розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод термін “суд встановлений законом” поширюється не лише на правову основу створення чи законності існування суду, але й на положення щодо його компетенції та повноважень і на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність (рішення Європейського суду з прав людини у справах: “Сокуренко і Стригун проти України” від 20 липня 2006 року та “Лавентс проти Латвії” від 7 листопада 2002 року). Повноваження судів першої та апеляційної інстанцій при вирішенні цивільних справ визначені Цивільним процесуальним кодексом України, у тому числі повноваження щодо вжиття заходів забезпечення позову. Відповідно до ч. 1 ст. 151 ЦПК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити передбачені цим Кодексом заходи забезпечення позову. Перелік заходів забезпечення позову визначено в ст. 152 ЦПК України. Серед видів такого забезпечення ст. 152 ЦПК України не передбачає вжиття судом тимчасового обмеження особи у виїзді за межі України. Відповідно до ст. 33 Конституції України право кожного вільно залишати територію України може бути обмежене лише законом. Підстави для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон передбачені Законом України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”. Стаття 6 цього закону передбачає, що при наявності зазначених у цій нормі підстав для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон, громадянину може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта чи вилучено або затримано паспорт. Таким чином, ураховуючи, що в Цивільному процесуальному кодексі України відсутня правова норма, яка б надавала суду повноваження в порядку, передбаченому ст. ст. 151-153 ЦПК України, застосувати такий захід забезпечення позову як тимчасове обмеження у виїзді за межі України у зв’язку з порушенням у суді цивільної справи, слід дійти висновку про те, що суди застосували зазначений спосіб забезпечення позову з порушенням норм Цивільного процесуального кодексу України виходячи за межі своїх процесуальних повноважень. Порушення судами зазначених вимог є порушенням принципу верховенства права, проголошеного Конституцією України, та вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо вирішення справи судом, встановленим законом, оскільки ухвала про забезпечення позову прийнята судом поза межами його компетенції, тому в розумінні цих норм не можна визнати, що ухвала постановлена “судом, встановленим законом”. Відтак, ураховуючи те, що основним принципом судочинства, закріпленим Конституцією України, є законність і що відповідно до ст. 2 Закону України “Про судоустрій України” суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів суспільства і держави, при постановленні зазначених ухвал суди діяли всупереч нормам процесуального законодавства та поза межами своїх процесуальних повноважень, колегія суддів вважає, що відсутність законодавчого закріплення можливості касаційного оскарження таких ухвал не є перешкодою для їх перегляду в касаційному порядку, тому що заборона такого перегляду стосується ухвал, постановлених судом у межах своїх повноважень. Таким чином, оскільки ухвали щодо застосування способу забезпечення позову постановлені попередніми судовими інстанціями з перевищенням передбачених законом процесуальних повноважень, вони підлягають скасуванню. Керуючись ст. ст. 336, 342 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України ухвалила: Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 задовольнити частково. Ухвалу Придніпровського районного суду м. Черкас від 21 травня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 10 серпня 2010 року скасувати. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін http://reyestr.court.gov.ua/Review/16062992
  11. Справа № 22-ц-420/11 Головуючий у 1-й інстанції Коротич І.А. Категорія - 27 Доповідач - Ходоровський М.В. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 березня 2011 р. Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Тернопільської області в складі: Головуючого - Ходоровському М.В. Суддів - Гурзеля І.В., Фащевської Н.Є. при секретарі - Сеник В.В. з участю сторін - представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 представника ПАТ “Ерсте Банк” Фльорківа О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Кременецького районного суду від 05 березня 2010 року у справі за поданням державного виконавця ВДВС Кременецького району про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_1, колегія суддів, - ВСТАНОВИЛА: У лютому 2010 року державний виконавець ВДВС Кременецького районного управління юстиції звернувся в суд із поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_1, яка не виконує рішення Кременецького районного суду про стягнення в солідарному порядку з неї та ОСОБА_4 на користь АТ “Ерсте Банк” 25875 доларів США, що в гривневому еквіваленті складає 207112,20 грн. кредитної заборгованості, 1700 грн. судового збору та 252 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Ухвалою Кременецького районного суду від 05 березня 2010 року тимчасово обмежено ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, жительку с. Білокриниця Кременецького району у праві виїзду за межі України без вилучення паспортного документа до виконання зобов'язань, покладених рішенням Кременецького районного суду за виконавчим листом № 2-872 від 19.10.2009 року про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на користь АТ “Ерсте Банк” 25875 доларів США, що в гривневому еквіваленті складає 207112,20 грн. кредитної заборгованості, 1700 грн. судового збору та 252 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду та закрити провадження у справі посилаючись на те, що суд не вправі вирішувати питання щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, оскільки вирішення таких питань не передбачено нормами ЦПК України. У судовому засіданні представник апелянта апеляційну скаргу підтримала, представник Банку ухвалу суду вважає законною, просив апеляційну скаргу відхилити. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення. Задовольняючи подання державного виконавця, суд виходив з того, що питання тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України належить розглядати в порядку цивільного судочинства за правилами ст. 373 ЦПК України. З таким висновком суду погодитись не можна, оскільки він не відповідає вимогам закону. Згідно ст. 373 ЦПК України, якою керувався суд першої інстанції, за наявності обставин, що утруднюють виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення. Як вбачається із подання, державний виконавець ВДВС Кременецького районного управління юстиції із вимогою про відстрочку і розстрочку, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення не звертався. Вищезгадана норма права не передбачає розгляд судом питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд розглянув питання, яке не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Керуючись ст. ст. 307, 312, 314, 315, ч. 1 п. 1 ст. 205 ЦПК України, колегія суддів,- УХВАЛИЛА : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Кременецького районного суду від 05 березня 2010 року скасувати і постановити ухвалу, якою закрити провадження у справі за поданням державного виконавця ВДВС Кременецького районного управління юстиції про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_1 у зв”язку з тим, що дана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ на протязі двадцяти днів. Головуючий - підпис Судді - два підписи З оригіналом згідно: Суддя апеляційного суду Тернопільської області М.В. Ходоровський http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/14683196