Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'защита прав потребителей'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Найдено 226 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів за заявою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що видача кредиту в іноземній валюті суперечить чинному законодавству, а тому на позивача за змістом такого договору покладено валютний ризик, що призвело до істотного дисбалансу його інтересів як споживача. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 8 липня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто заявнику, оскільки він не усунув указаних судом недоліків скарги, зокрема не сплачено судовий збір. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто заявнику з тієї ж підстави. У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року, в якій просив скасувати цю ухвалу з передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції, а саме статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, в якій, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми права. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції. Визнаючи заяву неподаною та повертаючи її заявнику, суд касаційної інстанції виходив з того, що позивач як споживач не звільняється від сплати судового збору при подачі касаційної скарги і повинен сплатити судовий збір відповідно до положень Закону України «Про судовій збір». Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідно до статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі при подачі касаційної скарги звільняються від сплати судового збору. Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів». Усуваючи розбіжності в застосуванні судом зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закон України № 3674-VI від 08 липня 2011 року «Про судовий збір» (далі – Закон № 3674-VI) судовий збір – це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. За правилами статей 79, пункту п’ятого статті 119, частини другої статті 297, частини другої статті 328, абзацу третього частини першої статті 358 ЦПК України судовий збір належить до судових витрат, пов’язаних з розглядом судової справ, які несуть сторони в судах усіх рівнів, зокрема при розгляді позовної заяви, апеляційної, касаційної скарги чи заяви про перегляд судових рішень (Верховний Суд України). Платниками судового збору є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене Законом № 3674-VI (стаття друга цього Закону). Сплата судового збору особами, які звертаються до суду - це процесуальний обов’язок, який визначається нормами цивільного процесуального закону (ЦПК України) та Закону № 3674-VI. При цьому процесуальна норма частини другої статті 79 ЦПК України є бланкетною і в частині визначення розміру судового збору, порядку його сплати, повернення і звільнення від сплати відсилає до окремого закону, зокрема Закону № 3674-VI. Об’єкти сплати судового збору, тобто процесуальні дії, за які справляється судовий збір, встановлені у статті 3 Закону № 3674-VI. Такими об’єктами є процесуальні документи, які особа подає до суду (позовна заява, апеляційна чи касаційна скарга, заява про перегляд судового рішення тощо). Так само ця норма визначає процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється ( частина друга статті третьої цього Закону) Стосовно документів, за подання яких судовий збір справляється, стаття 4 Закону України «Про судовий збір» установлює розміри ставок судового збору. При цьому розміри ставок судового збору так само залежать від характеристики об’єкта справляння – позовна заява, скарга чи інша заява (в деяких випадках – у поєднанні з характеристикою суб’єкта, який звертається до суду). Пільги щодо сплати судового збору визначені статтею 5 Закону України «Про судовий збір». При цьому передбачені в цій статті особи, які мають пільги щодо сплати судового збору, звільняються від його сплати під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, про що прямо зазначено в абзаці першому частини першої статті 5 цього Закону. Пункт сьомий статті п’ятої Закону № 3674-VI у первісній редакції передбачав звільнення від сплати судового збору споживачів за позовами, пов’язаними з порушенням їхніх прав. Одночасно частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно з якою споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав. Разом з тим від часу прийняття Закону України «Про судовий збір» до нього неодноразово вносилися зміни. Найпомітніші зміни відбулися внаслідок прийняття Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» (далі – Закон № 484-VIII). Законом № 484-VIII суттєво підвищено ставки судового збору, а також одночасно значно скорочено перелік суб’єктів, які звільняються від сплати судового збору (відповідно викладено в новій редакції і статті 4, 5 Закону України «Про судовий збір)». Так, Законом № 484-VIII стаття п’ята викладена у новій редакції, відповідно до якої особи, які зазначені у цій статті звільняються від сплати судового збору у всіх судових інстанціях відповідно до зазначеного у ній переліку. За змістом цієї норми Закону з переліку осіб, звільнених від сплати судового збору, такі особи як споживачі виключені. Зазначений перелік є вичерпним щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях. Разом з тим зміни в чинній редакції частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав не внесено а тому після набрання чинності Закону № 484-VIII спостерігається збіг темпоральної (часової) та змістовної (сутнісної) колізій правових норм одного й того ж рівня. Так, Закон № 484-VIII є спеціальним законом у питаннях звільнення від сплати судового збору. Стаття п’ята цього закону передбачала безумовне звільнення від сплати судового збору споживачів, але внаслідок викладення статті 5 цього Закону в новій редакції згідно із Законом № 484-VIII споживачі на сьогодні відсутні в переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях. При цьому частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», який є спеціальним законом саме в цій сфері захисту прав споживачів звільняє споживачів від сплати судового збору за подання позову на захист своїх порушених прав З метою подолання такої змішаної колізії, на нашу думку, слід виходити з такого. Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів» підтверджує можливість судового захисту прав споживачів, передбачених законодавством і встановлює певні особливості судового захисту прав споживачів, однією з яких є звільнення споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. У регулюванні сплати судового збору положення зазначеної норми права є спеціальними до положень статті п’ятої Закону № 3674-VI, оскільки остання загалом урегульовує питання звільнення різних суб’єктів звернення до суду від сплати судового збору за різні процесуальні дії ( об’єкти сплати судового збору) в судах усіх інстанцій. У цьому Законі не йдеться про звільнення споживачів від оплати судового збору загалом за подання до суду будь-якої інстанції будь-якого з об’єктів справляння судового збору. Разом з тим застосовувати частину третю статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» обов’язково слід у системному зв’язку з нормами статей 1 – 6 Закону № 3674-VI, тобто враховуючи характеристику об’єкта справляння судового збору та з урахуванням правил врегулювання темпоральної колізії, зокрема правила відповідно до якого пізніше прийнятий закон відміняє закон, якій був прийнятий раніше. Як уже зазначалося вище, статті 3 і 4 Закону № 3674-VI визначають, що об’єктом справляння судового збору є процесуальний документ – позовна заява, інша заява, апеляційна, касаційна скарги, заява про перегляд судового рішення Верховним Судом України тощо. Розмір ставки судового збору так само залежить передусім від об’єкта справляння судового збору. Аналізуючи норму частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у її системному зв’язку з положеннями статей 1 – 6 Закону № 3674-VI, зокрема статті п’ятої зазначеного закону в редакції Закону № 484-VIII, слід дійти до висновку, що споживач, право якого порушене і який у зв’язку саме з цим подає позов, відповідно до статті 22 Закону № 3674-VI, звільняється від сплати судового збору за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції, та має обов’язок щодо сплати судового збору при вчинені відповідних дій у всіх інших судових інстанціях та у Верховному Суді України. Оскільки споживач не звільняється від сплати судового збору за подання до суду інших документів як окремих об’єктів справляння судового збору, зокрема апеляційної, касаційної скарг, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України, то у таких випадках він зобов’язаний сплатити судовий збір у розмірі ставки, визначеної відповідно до статті 4 Закону України «Про судовий збір». Отже, суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку, що позивач як споживач не звільняється від сплати судового збору, а тому обставини, які стали підставою для перегляду судового рішення, не підтвердились. За таких обставин відповідно до статті 3605 ЦПК України у задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись статтями 355, 3603, 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-185цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F9193F06D8A2F7BAC22581A20035398E
  2. Правові позиції щодо необхідності звільнення споживачів від сплати судового збору викладено в таких ухвалах Вищого спецiалiзованого суду України з розгляду цивiльних та криминальних справ: - від 01 березня 2017 року у справі № 465/4917/15-ц, ЄДРСР № 65066936, - від 22 лютого 2017 року у справі № 753/16764/16-ц, ЄДРСР № 65038924, - від 15 лютого 2017 року у справі № 522/7388/16-ц, ЄДРСР № 65038773, - від 15 лютого 2017 року у справі № 739/16734/15-ц, ЄДРСР № 65009198, - від 08 лютого 2017 року у справі № 760/285/16-ц, ЄДРСР № 64855821, - від 01 лютого 2017 року у справі № 404/6390/15-ц, ЄДРСР № 64739928, - від 21 грудня 2016 року у справі № 470/264/16-ц, ЄДРСР № 63583267, - від 21 грудня 2016 року у справі № 756/5020/16-ц, ЄДРСР № 63715829, - від 14 грудня 2016 року у справі № 755/5357/16-ц, ЄДРСР № 63511537, - від 07 грудня 2016 року у справі № 705/1121/15-ц, ЄДРСР № 63511213, - від 23 листопада 2016 року у справі № 761/38395/14-ц, ЄДРСР № 62960589, - від 16 листопада 2016 року у справі № 310/2636/16-ц, ЄДРСР № 62881167, - від 16 листопада 2016 року у справі № 761/23294/15-ц, ЄДРСР № 62849071, - від 16 листопада 2016 року у справі № 757/8774/15-ц, ЄДРСР № 63049591, - від 16 листопада 2016 року у справі № 362/5568/15-ц, ЄДРСР № 62787780, - від 09 листопада 2016 року у справі № 761/38469/15-ц, ЄДРСР № 62754415, - від 02 листопада 2016 року у справі № 565/931/15-ц, ЄДРСР № 62662351, - від 02 листопада 2016 року у справі № 565/183/16-ц, ЄДРСР № 62524555, - від 02 листопада 2016 року у справі № 522/1423/16-ц, ЄДРСР № 62524789, - від 02 листопада 2016 року у справі № 755/16234/15-ц, ЄДРСР № 62524791, - від 26 жовтня 2016 року у справі № 752/1663/16-ц, ЄДРСР № 62524728, - від 26 жовтня 2016 року у справі № 208/1109/15-ц, ЄДРСР № 62524532, - від 19 жовтня 2016 року у справі № 758/8916/15-ц, ЄДРСР № 62202025, - від 19 жовтня 2016 року у справі № 757/29939/14-ц, ЄДРСР № 62136645, - від 05 жовтня 2016 року у справі № 401/3274/15-ц, ЄДРСР № 62319259, - від 05 жовтня 2016 року у справі № 522/627/16-ц, ЄДРСР № 61905929, - від 28 вересня 2016 року у справі № 565/1606/15-ц, ЄДРСР № 61922130, - від 28 вересня 2016 року у справі № 565/1640/15-ц, ЄДРСР № 61830402, - від 21 вересня 2016 року у справі № 342/1094/15-ц, ЄДРСР № 61690155, - від 21 вересня 2016 року у справі № 289/1895/15-ц, ЄДРСР № 61558985, - від 21 вересня 2016 року у справі № 325/1728/15-ц, ЄДРСР № 61559005, - від 21 вересня 2016 року у справі № 752/7597/15-ц, ЄДРСР № 61494909, - від 14 вересня 2016 року у справі № 759/18939/15-ц, ЄДРСР № 61426127, - від 14 вересня 2016 року у справі № 565/1061/15-ц, ЄДРСР № 61398588, - від 14 вересня 2016 року у справі № 565/34/16-ц, ЄДРСР № 61387042, - від 09 вересня 2016 року у справі № 753/16296/14, ЄДРСР № 61197556, - від 07 вересня 2016 року у справі № 565/1617/15-ц, ЄДРСР № 61205518, - від 27 липня 2016 року у справі № 398/1672/15-ц, ЄДРСР № 59350852, - від 20 липня 2016 року у справі № 565/559/15-ц, ЄДРСР № 59141887, - від 06 липня 2016 року у справі № 344/15371/15-ц, ЄДРСР № 58850785, - від 22 червня 2016 року у справі № 289/95/16-ц, ЄДРСР № 58763623, - від 15 червня 2016 року у справі № 521/12056/15-ц, ЄДРСР № 58489512, - від 08 червня 2016 року у справі № 524/3876/15-ц, ЄДРСР № 58400019, - від 25 травня 2016 року у справі № 520/16633/14-ц, ЄДРСР № 58045384, - від 18 травня 2016 року у справі № 405/7915/15-ц, ЄДРСР № 58045164, - від 18 травня 2016 року у справі № 565/1557/15-ц, ЄДРСР № 57871292, - від 27 квітня 2016 року у справі № 756/13114/15-ц, ЄДРСР № 57616538, - від 27 квітня 2016 року у справі № 753/22632/15-ц, ЄДРСР № 57462898. За цю добірку велика подяка форумчанину 0720. У разі наявності нових ухвал прошу доповнювати у цій темі.
  3. Державний герб України Ухвала іменем україни 03 липня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Євграфової Є.П., Ізмайлової Т.Л., Кузнєцова В.О., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» про визнання кредитного договору недійсним, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Платинум Банк» на рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 вересня 2016 року, рішення апеляційного суду Хмельницької області від 21 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2016 року ОСОБА_4, звернулася до суду з позовом до ПАТ «Платинум Банк» про визнання недійсним кредитного договору, зазначаючи, що 10 липня 2015 року між нею та ПАТ «Платинум Банк» був укладений кредитний договір з грейс періодами. Укладання цього договору здійснювалось відповідно до Умов споживчого кредитування банку, які є невід'ємною частиною кредитного договору. За умовами кредитного договору банк надав їй грошові кошти у тимчасове платне користування на поточні потреби, сума кредиту - 8 403 грн 98 коп., а вона зобов'язувалась повернути наданий кредит, сплатити проценти за користування кредитом та комісію за обслуговування кредиту. Строк повернення кредиту - до 04 липня 2020 року. Зазначала, що договір споживчого кредиту був укладений з порушенням принципу рівності сторін та загальних засад цивільного законодавства - справедливості, добросовісності й розумності, зокрема, при його укладенні банк не надав повної, всебічної, об'єктивної та достовірної інформації про умов кредиту перед укладанням та під час укладання договору, не провів розрахунки сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту. Умовами договору передбачено щомісячну комісію за обслуговування кредиту в сумі 210 грн. Обов'язок сплачувати комісію позивач вважав несправедливою умовою договору, яка суперечить ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, п 4.1 кредитного договору містить третейське застереження, яким передбачено, що всі спори, що виникають при виконанні даного договору, підлягають розгляду у третейському суді, що теж суперечить вимогам Закону України «Про третейські суди». Рішенням Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 вересня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним кредитний договір від 10 липня 2015 року № 2268/5248DCLRG1PT, укладений між ОСОБА_4 та ПАТ «Платинум Банк». Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 21 грудня 2016 року зазначене судове рішення скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано недійсним п. 1.2 «в» щодо встановлення комісії за обслуговування кредиту та п. 4.1 кредитного договору від 10 липня 2010 року № 2268/5248DCLRG1PT, укладеного між ПАТ «Платинум Банк» та ОСОБА_4 У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У поданій касаційній скарзі ПАТ «Платинум Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Платинум Банк» просить ухвалені в справі рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в позові. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України від 18 березня 2004 року. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що в кредитному договорі плата за обслуговування кредиту (комісія) визначена із змінними величинами у різних кредитних періодах, абсолютне подорожчання кредиту внаслідок сплати комісії становить 49,26 % річних (прихований реальний відсоток плати за кредит), що свідчить про істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, що є порушенням ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, положення п. 4.1 кредитного договору щодо третейського застереження суперечать Закону України «Про третейські суди». Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов частково, зазначав, що пунктом 1.2 «в» в рамках строку кредитування встановлена комісія за обслуговування кредиту для кожного кредитного періоду, а саме: з 05 жовтня 2015 року до 04 липня 2020 року - 210 грн. Установивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. Отже, позивач фактично був змушений сплачувати за послуги, що супроводжували кредит, а така умова договору не відповідає вимогам справедливості та суперечить ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, не відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди» пункт 4.1 кредитного договору щодо того, що всі спори, розбіжності та вимоги, які виникають при виконанні даного договору чи у порушення, припинення або визнання недійсним, підлягають розгляду у постійно діючому Третейському суді, оскільки відповідно до ст. 6 Закону України «Про третейські суди», третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 16 листопада 2016 року № 6-1746цс16, яка в силу вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України. При цьому апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (ст. 212 ЦПК України). Ураховуючи викладене та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити та залишити рішення апеляційного суду без змін. Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Платинум Банк» відхилити. Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 21 грудня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Є.П. Євграфова Т.Л.Ізмайлова В.О.Кузнєцов Справа № 682/1783/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/67656181
  4. Пришла вот эта смс не понятная... Подскажите что за хрень УВАГА! Право вимоги Вашого боргу перед ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» було відступлено ТОВ "Профіт Капітал" 044-290-40-84
  5. Державний герб України Номер провадження 2/754/414/17 Справа №754/7694/16-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 лютого 2017 року Деснянський районний суд м. Києва в складі: головуючого - судді - ЛІСОВСЬКОЇ О.В. за участю секретаря - Макас Л.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості, - ВСТАНОВИВ: Позивач ПАТ "Укрсоцбанк" звернувся до суду з позовом до відповідачки ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, мотивуючи свої вимоги тим, що 29.08.2006 року між Банком та відповідачкою був укладений Договір кредиту № 08-038/401к, відповідно до якого відповідачка отримала кредит у розмірі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення боргу не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року Договором про внесення змін до Договору кредиту було встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. Банк свої зобов"язання виконав належним чином, надавши кредитні кошти, якими відповідачка користувалася, але при цьому відповідачка належним чином умови Договору не виконує, у зв"язку з чим виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн. На підставі викладеного позивач звертається до суду з даним позовом, в якому просить стягнути з відповідачки ОСОБА_1 на користь Банку заборгованість за договором у розмірі 1233419, 62 грн. та судові витрати по справі. Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 29.09.2016 року до участі у справі притягнуто ОСОБА_2. Представник позивача у судовому засіданні повністю підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити. Також зазначив, що заперечує проти застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважає дану заяву безпідставною. У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 та її представник позовні вимоги не визнали, подали заяву про застосування до даних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважають, що він пропущений. На підставі викладеного відповідачка та її представник просили у задоволенні позову відмовити. Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з"явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності третьої особи, за наявних у справі матеріалів. Вислухавши пояснення представника позивача, відповідачки, представника відповідачки, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ПАТ "Укрсоцбанк" не підлягають задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та відповідачкою ОСОБА_1 був укладений Договір кредиту № 08-038/401к. Відповідно до умов даного Договору відповідачка отримала у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти з максимальним лімітом заборгованості в сумі 50000, 00 доларів США зі сплатою 12, 7 % річних та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 29.08.2026 року. 18.07.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким було встановлено, що погашення залишку заборгованості позичальника за кредитом у сумі 41932, 68 доларів США здійснюватиметься до 29 числа кожного місяця, починаючи з липня 2014 року. 26.12.2014 року між сторонами був укладений Договір про внесення змін до Договору кредиту, яким встановлено відсоткову ставку на рівні 8, 9 % річних. В забезпечення виконання зобов"язань за Договором кредиту 29.08.2006 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_1, ОСОБА_2 був укладений Договір поруки, відповідно до умов якого поручитель ОСОБА_2 зобов"язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов"язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених Договором кредиту. Банк виконав свої зобов"язання за Договором кредиту, надавши позичальнику кредитні кошти в сумі та на умовах, передбачених Договором, що підтверджується випискою по рахунку, заявою на видачу готівки. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов?язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов?язується повернути кредит та сплатити проценти. Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування. Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначеній родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно із ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов"язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вказує у позовних вимогах Банк, позичальник припинив належним чином виконувати свої грошові зобов"язання за кредитним договором, а саме здійснювати щомісячні обов"язкові платежі відповідно до сум та в строки, передбачені умовами Договору. У своїх запереченнях щодо позову відповідачка вказує про те, що перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року, а тому вважає, що саме з цієї дати і повинен рахувати строк позовної давності для звернення позивача до суду з даним позовом. Згідно із ст. 525, 526 ЦК України зобов?язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов?язання не допускається. Частиною 1 статті 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов"язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов"язання, на вимогу кредитора зобов"язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом. Згідно із ст. 629 ЦК України Договір є обов"язковим для виконання сторонами. Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно із вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлено обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що через порушення умов Договору у відповідачки станом на 01.04.2016 року виникла заборгованість у розмірі 1233419, 62 грн., що підтверджується відповідним розрахунком. Але ж відповідно до вимог ст. 3, 8 Конституції України, якими продекларовано, що відповідно до принципу верховенства права людина, її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави, загальних засад цивільного законодавства, прописаних у ст. 3 ЦК України, щодо свободи договору, справедливості, добросовісності та розумності, з порушенням ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" щодо заборони включення до договору споживчого кредитування несправедливих умов, ознакою та наслідком яких став істотний дисбаланс договірних прав та обов"язків на шкоду споживача. Оскільки умовами Кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов"язання, які деталізують обов"язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіку платежів до 29 числа кожного місяця) та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов"язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Відповідно до графіку погашення заборгованості, встановленого п. 1.1.1 Договору, позичальник мав щомісяця сплачувати по 29 число кожного місяця 582, 00 доларів США. Як вбачається з розрахунку заборгованості, перша прострочка по сплаті за Договором виникла у відповідачки 29.04.2007 року. Враховуючи те, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений , згідно графіку платежів по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення - 30.04.2007 року. Оскільки за умовами Договору погашення кредиту повинно здійснюватися відповідачем частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов"язань. Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 року у справі № 6-116цс13. Так, у постанові Верховний Суд зробив висновок щодо застосування ст.. 261, 530, 631 ЦК України і зазначив, зокрема, про наступне: "Аналізуючи норми статей 261, 530, 631 ЦК України, слід дійти висновку про те, що в разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, кредитор протягом усього часу до закінчення строку виконання останнього зобов"язання має право заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими відсотками, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом щомісячні платежі (з відсотками) в межах позовної давності щодо кожного з цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатися залежно від закінчення строку сплати кожного зі щомісячних платежів. Отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов"язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислювати з моменту настання строку погашення чергового платежу". Відповідно до принципу верховенства права, через призму ст. 3 Конституції України, людина та її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. За визначенням Конституційного Суду України у постановлених ним рішенням, верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується законодавством як однією з його форм, включаючи інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї, які легітимовані суспільством та відповідають ідеології справедливості. Зазначені принципи справедливості, добросовісності, рівності та свободи у відносинах споживчого кредитування в повній мірі знайшли своє відображення у ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Положеннями ст. 42, 92 Конституції України визначено, що громадянам України гарантовано, що держава захищає права споживачів, здійснюючи контроль за якістю і безпечністю усіх видів послуг та, встановлюючи законами України засади створення та функціонування грошового та кредитного ринків, має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Враховуючи те, що споживач фінансових послуг фактично є слабким суб"єктом економічних відносин, держава забезпечує його захист, а також рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Наведений підхід до правовідносин у сфері споживчого кредитування прописано і Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2013 року № 7-рп/2013 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов"язань". Міжнародними актами і, зокрема, Резолюцією Генеральної асамблеї ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 09.04.1985 року № 39/248 констатовано, що споживачі здебільшого знаходяться в нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти, купівельної спроможності та виходячи з важливості сприяння справедливому, рівноправному та усталеному економічному і соціальному розвитку, сформульовано керівні принципи для захисту інтересів споживачів, серед яких визначено сприяння у боротьбі зі шкідливою діловою практикою підприємств, яка негативно відбивається на споживачах. Хартією захисту споживачів, ухваленою 25 сесією консультативної асамблеї Європейського союзу у 1973 році за № 543 передбачено, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, оскільки споживачу під час укладення кредитного договору об"активно бракує знань для здійснення правильного вибору послуг із запропонованих на ринку та оцінки укладеного договору. Крім того, слід зазначити, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому у законодавстві визначаються різні поняття: такі як "строк дії договору" та "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України). Як вже зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов'язань. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 ЦК України. У зв"язку з тим, що перша про строчка сплати за користування кредитними коштами відбулася 29.04.2007 року, термін сплати заборгованості встановлений по 29 число кожного місяця, то права позивача слід вважати порушеними після несплати відповідачкою платежу за вказаний платіжний період, а саме з першого дня прострочення, який настав 30.04.2007 року. Таким чином, починаючи з травня 2007 року позивач фактично знав про своє порушене право, проте не заявляв про це, і саме з цього моменту починається перебіг позовної давності, як щодо основного зобов"язання, так і до застосування відсотків за його користування та інших, передбачених договором сум. Виходячи з наведеного вище, строку позовної давності щодо даних позовних вимог сплинув 01.05.2010 року, а звернувся Банк до суду лише у червні 2016 року. Відповідно до п. 31 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року № 5 "Про застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Під час розгляду даної справи відповідачкою було подано заяву про застосування строку позовної давності до даних позовних вимог. Отже, виходячи з вищенаведених норм діючого законодавства та встановлених по справі обставин, суд приходить до висновку, що є всі підстави для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду з даним позовом. Аналогічна правова позиція викладені і у постановах Верховного Суду України від 19.03.2014 року у справі № 6-14цс14, від 17.09.2014 року у справі № 6-95цс14, від 01.10.2014 року у справі № 6-134цс14, від 22.10.2014 року у справі № 6-127цс14, від 30.09.2015 року у справі № 6-154цс14. Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, у своїх рішеннях Європейський Суд вказує про те, що обмеження позовної давності служить законним цілям встановлення правової визначеності та остаточності. Вона захищає потенційних відповідачів від прострочених позовів, які буде тяжко заперечити, та несправедливості, яка може мати місце, якщо суд буде змушений ухвалити рішення щодо подій, які відбулися у віддаленому минулому, спираючись на докази, які могли стати недостовірними та неповними внаслідок давності. Суд також нагадує юриспруденцію, відповідно до якої сам факт, що претензії заявника мають строк давності, не створює жодної проблеми з точки зору Конвенції. Інститут строків давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати правову певність, встановлюючи межу для дій або ж перешкоджаючи несправедливості, яка могла б бути скоєна, якби суди мали ухвалювати рішення щодо подій, які відбули у далекому минулому. Також Суд нагадує, що принцип правової певності притаманний усій сукупності статей Конвенції і є одним з основоположних елементів правової держави. Тому, на думку Суду, держава має позитивне зобов»язання захищати громадянина і, таким чином, передбачати обов»язок для банків, з урахуванням негавтиних нслідків, які може мати строк давності, повідомляти власника неактивного рахунку про наближення спливу строку давності, і надати йому можливість перервати перебіг строку давності, здійснивши, наприклад, операцію на рахунку. Відсутність обов»язковості такого повідомлення ризикує порушити справедливий баланс між вимогами загального інтересу громади і імперативами захисту основоположних прав особи. Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Банку є безпідставними та необґрунтованими, а тому такими, що не підлягають задоволенню. На підставі викладеного, керуючись ст. 10, 15, 60, 88, 212-215 ЦПК України, ст. 203, 215, 257, 267, 526, 527, 530, 1050, 1054 ЦК України, - ВИРІШИВ: У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості - відмовити. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня проголошення. Головуючий: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64824777
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про захист прав споживачів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що після закінчення строку дії депозитних договорів, укладених між нею та публічним акціонерним товариством «Дельта банк» (далі – ПАТ «Дельта банк»), останнє не повернуло вкладниці грошових коштів. У зв’язку із цим позивачка просила на підставі частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» стягнути 5% пені за кожний день прострочення від загальної вартості кожного договору в сумі 105300,00 грн. Заочним рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. 22 липня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 625, 631, 1058, 1060 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанову Верховного Суду України від 29 травня 2013 року, в якій, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди установили, що 12 листопада 2013 року між сторонами укладено договір банківського вкладу (депозиту) «Найкращий on line» НОМЕР_1 на суму 40 тис. грн під 20 % річних зі строком виплати до 17 листопада 2014 року. 07 травня 2014 року між ОСОБА_1 та відповідачем був укладений договір банківського вкладу (депозиту) «8 років разом on line» НОМЕР_2 на суму 70 тис. грн під 26% річних зі строком виплати до 03 листопада 2014 року. Внесення коштів на депозитні рахунки підтверджується відповідними квитанціями. Відповідно до умов пункту 1.10 цих договорів вклад виплачується після закінчення строку його розміщення, зазначеного в пункті 1.3 договорів, шляхом зарахування на поточний рахунок вкладника НОМЕР_3, відкритий в установі банку, з використанням платіжної картки. 11 листопада 2013 року між сторонами був укладений договір НОМЕР_4 на відкриття та обслуговування поточного рахунку НОМЕР_3 у гривнях для операцій, за яким можна здійснювати платежі з використанням електронних платіжних засобів. Згідно з пунктом 1.2 цього договору банк відкрив ОСОБА_1 поточний рахунок. (а.с.79). Згідно з випискою з угоди НОМЕР_1 від 12 листопада 2013 року, повернення ОСОБА_1 коштів після закінчення депозитного договору НОМЕР_1 на суму 40 тис. грн відбулося 17 листопада 2014 року разом з перерахуванням процентів за договором шляхом зарахування коштів на відкритий у банку рахунок. Згідно з випискою з угоди НОМЕР_2 від 07 травня 2014 року, повернення ОСОБА_1 коштів після закінчення депозитного договору НОМЕР_2 на суму 70 тис. грн відбулося 03 листопада 2014 року разом з перерахуванням процентів за договором шляхом зарахування коштів на відкритий в банку рахунок. Також суди установили факт надання вкладнику реальної можливості отримання та розпорядження на свій розсуд вкладними коштами, з якого убачається щоденне зняття коштів з рахунку. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ПАТ «Дельта банк» зобов’язання за договорами банківського вкладу (депозиту) виконало у передбачені договорами строки, перерахувавши суми вкладів на особовий рахунок клієнта з наданням можливості ОСОБА_1 їх використовувати. Натомість у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 29 травня 2013 року міститься висновок про те, що у зв’язку з несвоєчасним виконанням банку зобов’язань за договором банківського вкладу щодо повернення вкладнику на його вимогу коштів з депозитного рахунку суди дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з банку процентів за вкладами за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів, а також три проценти річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Отже, висновки, зроблені судом у справі, яка є предметом перегляду, не суперечать висновкам Верховного Суду України у наданій для порівняння постанові, оскільки Верховний Суд України дійшов їх на підставі інших фактичних обставин, установлених судами. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-1958цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0E43A63E24DF077EC225819500285A66
  7. ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ (ВССУ) вул. П. Орлика, 4а, м. Київ, 01043, тел. 591-10-00 http://sc.gov.ua; e-mail: inbox@sc.gov.ua; код ЄДРПОУ 37317811 вих № 93 -1517/0/4-17 від 09.08.2017 Головам апеляційних судів областей, Апеляційного суду міста Києва Щодо застосування частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» Із метою правильного застосування судами законодавства під час здійснення цивільного судочинства та забезпечення реалізації споживачами товарів, робіт і послуг права на судовий захист звертаємо увагу на таке. Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав. При цьому частиною другою статті 79 ЦПК передбачено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Таким законом є Закон України «Про судовий збір» зі змінами, внесеними Законом України від 22 травня 2015 року № 483-УШ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору». Згідно із зазначеними змінами, які набули чинності 01 вересня 2015 року, статтю 5, що встановлює пільги зі сплати судового збору, викладено в новій редакції. При цьому новою редакцією зазначеної статті звільнення споживачів від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав, не передбачено. У зв’язку з цим виникла колізія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» та статті 5 Закону України «Про судовий збір», яка призводить до неоднакового вирішення судами питання щодо необхідності сплати судового збору такою категорією позивачів. Разом із тим судам слід враховувати, що реалізацію споживачем права на судовий захист, складовою якого є наявність пільг щодо сплати судового збору, регулює стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів». Водночас норма статті 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку пільг щодо сплати судового збору. Тому сама по собі відсутність такої категорії осіб у встановленому в зазначеній нормі переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, не може означати, що споживачі такої пільги не мають, оскільки вона встановлена спеціальним Законом, який гарантує реалізацію та захист їх прав. Такий висновок узгоджується з пунктом 7 постанови пленуму ВССУ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати» (ППВССУ № 10). У ньому зазначено: оскільки стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку пільг щодо сплати судового збору, то при визначенні таких пільг слід керуватися іншим законодавством України, наприклад, статтею 14 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового слідства, прокуратури і суду», статтею 22 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», статтею 22 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, судам також слід враховувати, що відповідно до абзацу другого пункту 6 ППВССУ № 10 застосування передбаченої статтею 22 Закону України «Про захист прав споживачів» підстави для звільнення від сплати судового збору не обмежується розглядом справи в суді першої інстанції, оскільки статтею 13 ЦПК споживачу гарантується апеляційне та касаційне оскарження судового рішення (рішень), прийнятого за результатами розгляду його позову. ВССУ як суд касаційної інстанції у своїй практиці дотримується наведеної позиції щодо звільнення споживачів від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» (ухвали ВССУ від 26 квітня 2017 року (провадження № 6- 30030св16), від 29 березня 2017 року (провадження № 6-24156св16), від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-18695св16), від 21 вересня 2016 року (провадження № 6-15256св16)). Лист надіслано для врахування в роботі та доведення до відома суддів судів першої інстанції. Заступник Голови М. Червинська http://sc.gov.ua/uploads/tinymce/files//Лист Головам апеляційних судів (щодо застосування ч. 3 ст. 22 ЗУ Про захист прав споживачів.pdf Лист Головам апеляційних судів (щодо застосування ч. 3 ст. 22 ЗУ Про захист прав споживачів.pdf
  8. Поделитесь, пожалуйста, формой заявления в суд на списание задолженности по коммунальным услугам от теплосетей за термин свыше 3 лет. Для договора на реструктуризацию долга выставлена сумма, которая включает начисления свыше 3-х летней давности. . Поставщик услуг поясняет, что сам списание выполнить не может, нужно решение суда , с уточнением суммы задолженности... Я- пенсионер, квитанции на какую сумму надо оплачивать при этом иске ? Подскажите с формой за\вления в суд, пожалуйста
  9. Державний герб України ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/23666/15-ц провадження № 2/753/2175/16 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "01" липня 2016 р. Дарницький районний суд міста Києва в складі: головуючого судді Шклянка М.П. з участю секретаря Москаленко А.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м.Києві справу за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк» про захист прав споживачів та стягнення депозитного вкладу, - В С Т А Н О В И В: В грудні 2015 року позивачка звернулась до суду з вище вказаним позовом, який в подальшому уточнила, посилаючись на неналежне виконання відповідачем договірних зобов'язань та порушення своїх прав, як споживача. Просила стягнути з відповідача кошти за депозитним Договором №SAMDN01000730754308 від 20.11.2012 р. у розмірі 1 408 472,28 грн., що включають суму основного вкладу, відсотки за користування вкладом та 3% річних від суми відсотків за вкладом, та кошти за Договором N9SAMDN80000728829937 від 16.09.2012 р. у розмірі дол. США, разом з відсотками по депозиту та 3% річних за прострочення виконання зобов'язання, посилаючись на те, що відповідач в порушення укладених договорів не повертає їй суму депозитного вкладу та відсотки за користування вкладом. В судовому засіданні представник позивачки уточнений позов підтримала і просила його задовольнити, посилаючись на обставини викладені в ньому. Представник відповідача позов не визнав і просив у його задоволенні відмовити, ставлячи під сумнів наявність договірних відносин між позивачкою та банком, оскільки надані нею договори не закріплені мокрою печаткою ПАТ «ПриватБанк». Крім того, договори укладались на території Автономної Республіки Крим, яка на даний час відноситься до тимчасово окупованих територій та на даний час зобов'язання за договорами депозитного вкладу, укладеними працівниками філії «Кримське РУ ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» виконує автономна некомерційна організація «Фонду захисту вкладників», за рахунок майна банку, яке знаходиться на території АРКрим та м.Севастополь. Тому, представник відповідача вважав, що ПАТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем. Заслухавши думку сторін, дослідивши наявні у матеріалах справи докази суд у судовому засіданні встановив наступне. Судом встановлено, що 16 вересня 2012 року між ОСОБА_2 та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк» було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті N9SAMDN80000728829937 про банківський строковий вклад (депозит) «Депозит VIP на 6 міс» на 6 місяців в іноземній валюті із сумою вкладу 111 637,63 дол. США (сто одинадцять тисяч шістсот тридцять сім доларів США 63 центи). Згідно даних по вкладу обумовлених в договорі, вклад оформлюється на строк 6 місяців по 16.03.2013 р. включно. Банк відкриває вкладнику особовий рахунок НОМЕР_1, на який зараховується вклад. На суму вкладу нараховуються відсотки за ставкою 9% річних. Період нарахування відсотків на вклад - 1 місяць. Пунктом 3 Договору передбачено право Позивача здійснювати поповнення вкладу. Згідно п. 2 Договору, нарахування відсотків на суму вкладу починається з наступного дня після надходження коштів в Банк і здійснюється за кожен календарний день. На виконання умов Договору, позивач внесла кошти на депозит у сумі 111 637,63 дол. США (сто одинадцять тисяч шістсот тридцять сім доларів США 00 центів). В подальшому в рахунок поповнення вкладу позивачем було внесено: 27 вересня 2012 року - 16 980,66 дол. США (шістнадцять тисяч дев'ятсот вісімдесят доларів 66 центів). 09 жовтня 2012 року - 2 100 дол. США (дві тисячі сто доларів 00 центів). 11 жовтня 2012 року - 2 000 дол. США (дві тисячі доларів 00 центів). 16 жовтня 2012 року - 12 247 дол. США (дванадцять тисяч двісті сорок сім доларів 00 центів). 17 жовтня 2012 року - 6 120 дол. США (шість тисяч сто двадцять доларів 00 центів). 20 листопада 2012 року - 3 300 дол. США (три тисячі триста доларів 00 центів). 12 грудня 2012 року - 1 500 дол. США (тисяча п'ятсот доларів 00 центів). 26 грудня 2012 року - 1 000 дол. США (тисяча доларів 00 центів). 15 травня 2013 року - 6 200 дол. США ( шість тисяч двісті доларів 00 центів). 08 липня 2013 року - 8 000 дол. США ( вісім тисяч доларів 00 центів). 02 серпня 2013 року - 2 800 дол. США (дві тисячі вісімсот доларів 00 центів), 26 грудня 2012 року - 1 000 дол. США (тисяча доларів 00 центів). 07 листопада 2013 року - 3 500 дол. США (три тисячі п'ятсот доларів 00 центів). Вказані внесення підтверджуються відповідними квитанціями наданими позивачем на підтвердження позовних вимог (а.с.17-27) Сума коштів, що знаходяться на депозитному рахунку за Договором №SAMDN80000728829937 станом на 12.03.2014р., згідно довідки ПАТ КБ «ПриватБанк» №1289222 становить 197 340,80 дол. США. Пунктом 7 Договору передбачено, що у разі, якщо в строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявив до Банку про повернення вкладу дійсний договір пролонгується ще на один строк (6 місяців). Договір пролонгується неодноразово без явки клієнта. При цьому новий строк вкладу починається з наступного за датою закінчення попереднього строку вкладу. Таким чином; останній строк пролонгації розпочався 23 березня 2016 року. Крім того, 20 листопада 2012 року між ОСОБА_2 та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк» було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в національній валюті - Договір N9SAMDN01000730754308 про банківський строковий вклад (депозит) «Депозит VIP» на 6 місяців в національній валюті із сумою вкладу 350 000 грн. (триста п'ятдесят тисяч гривень 00 копійок). Згідно даних по вкладу, вказаних в договорі вклад оформлюється на строк 6 місяців по 20.05.2013р. включно. Банк відкриває вкладнику особовий рахунок НОМЕР_2, на який зараховується вклад. На суму вкладу нараховуються відсотки за ставкою 17% річних. Період нарахування відсотків на вклад - 1 місяць. Пунктом 3 Договору передбачено право Позивача здійснювати поповнення вкладу. Згідно п. 2 Договору, нарахування відсотків на суму вкладу починається з наступного дня після надходження коштів в Банк і здійснюється за кожен календарний день. На виконання умов Договору, Позивач внесла кошти на депозит у сумі 350 000 грн. (триста п'ятдесят тисяч гривень 00 копійок). В подальшому в рахунок поповнення вкладу Позивачем було внесено: 07 грудня 2012 року - 50 000 грн. (п'ятдесят тисяч гривень 00 копійок). 12 грудня 2012 року - 60 000 грн. (шістдесят тисяч гривень 00 копійок). 14 грудня 2012 року - суму 60 000 грн. (шістдесят тисяч гривень 00 копійок). 18 грудня 2012 року - 30 000 грн. (тридцять тисяч гривень 00 копійок). 15 січня 2013 року - 100 000 грн. (сто тисяч гривень 00 копійок). 15 травня 2013 року - 80 000 грн. (вісімдесят тисяч гривень 00 копійок). 21 січня 2014 року - 55 000 грн. (п'ятдесят п'ять тисяч гривень 00 копійок), що також підтверджується відповідними квитанціями Сума коштів, що знаходяться на депозитному рахунку за Договором №SAMDN01000730754308 станом на 12.03.2014р., згідно довідки ПАТ КБ «ПриватБанк» №1289222 становить 943 854 грн. 89 коп. Пунктом 7 Договору передбачено, що у разі, якщо в строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявив до Банку про повернення вкладу дійсний договір пролонгується ще на один строк. Договір пролонгується неодноразово без явки клієнта. При цьому новий строк вкладу починається з наступного за датою закінчення попереднього строку вкладу. Останній строк пролонгації розпочався 27 травня 2016 року. Таким чином, між Позивачем та Банком було укладено договір банківського строкового вкладу (депозиту) в іноземній валюті та договір банківського строкового вкладу (депозиту) в національній валюті. Строк дії вищезазначених договорів завершується відповідно 23.03.2016р. та 27.05.2016р. 5 березня 2014 року Позивач звернулася до банку з проханням перевести обслуговування її вкладів в одне з відділень банку у м. Києві, але їй було відмовлено без пояснення будь-яких причин. В травні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до банку з письмовою заявою, в якій просила надати їй можливість користуватися належними їй грошовими коштами, які були внесені за вищезазначеними договорами банківського вкладу. Але у відповідь від Банку на дану заяву прийшов лист від 20.05.2015 року, яким було відмовлено у наданні коштів, у зв'язку з припиненням Банку своєї діяльності на території Автономної республіки Крим. Згідно Довідки №1289222, наданої Банком, станом на 12.03.2014 р. залишок грошових коштів на рахунку НОМЕР_1 становить 197 340,80 дол. США та на рахунку НОМЕР_2 - 943 854.89 грн. 26 серпня 2015 року Позивачем було направлено до банку заяву про дострокове розірвання договорів та виплату належних їй коштів, але листом банку від 09.09.2015 року в поверненні коштів було відмовлено. Тобто, судом достовірно твстановлено, що на даний час, кошти, внесені на депозит та нараховані на них відсотки за Договором №SAMDN80000728829937 та за Договором №SAMDN01000730754308 залишаються невиплаченими Відповідачем ОСОБА_2 Згідно зі ст. ст. 526, 625, ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до ст.1060 ЦК України Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладників, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. Якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором. За умовами ч.5 ст.1061 ЦК України, проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Отже, суд вважає обгрунтованими вимоги позивача щодо стягнення суми вкладу відповідно до укладених договорів та відсотків за користування вкладами. Посилання відповідача на необгрунтованість позовних вимог та на недоведеність позивачем факту укладення депозитних договорів не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки представником ПАТ КБ «ПриватБанк» не було спростовано доводів позивача про те, що між сторонами по справі були укладені зазначені договори банківського вкладу, відкривалися відповідні рахунки за цими договорами, грошові кошти були зараховані до банку. Крім того, відповідачем не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження припинення відповідних зобов'язань у зв'язку з їх виконанням Що стосується вимог позивача про стягнення 3% річних за даним договором, суд вважає за необхідне в цій частині відмовити виходячи з наступного. Так, приписи ст. 625 ЦК України про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов'язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто, три проценти річних від простроченої суми за весь час прострочення застосовуються у випадку, якщо сторони в договорі не передбачили інший розмір процентів річних. Як вбачається з матеріалів справи, спірними договорами передбачено розмір процентів за користування грошовими вкладами відповідно 9% річних щодо депозитного вкладу в іноземній валюті та 17% річних щодо гривневого депозиту. Крім того, три проценти річних повинні нараховуватися на суму основного боргу без урахування вже нарахованих процентів за користування чужими грошовими коштами, якщо в обов'язкових для сторін правилах чи договорі немає прямої вказівки щодо іншого порядку нарахування процентів. Пунктом 6 ст. 1061 ЦК України встановлено, що проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У зв'язку з цим необхідно враховувати, що у випадку збільшення вкладу на суму невитребуваних процентів, проценти, які стягуються у зв'язку з простроченням повернення вкладу, що передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України, нараховуються на всю суму вкладу, збільшеного на суму невитребуваних процентів. Як вбачається з наданого розрахунку позивач просить стягнути з відповідача 3% річних, що нараховані не на основну суму боргу, а на невиплачені та ненараховані відсотки по кожному з договорів, в зв'язку з чим суд в даній частині позову відмовляє. З урахуванням викладеного, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню. Керуючись,ст.ст.526,625,1060,1061 ЦК України, ст. ст. 10, 11, 57-60, 88, 212-215, 223 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В: Позов ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк» про захист прав споживачів та стягнення депозитного вкладу - задовольнити частково. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_2 суму заборгованості по договору №SAMDN01000730754308 від 20.11.2012 р. з урахуванням відсотків по депозиту в розмірі 1379135,86 грн.та суму заборгованості по договору N9SAMDN80000728829937 від 16.09.2012 р.з урахуванням відсотків за депозитом в розмірі 240709,94 дол. США. В іншій частині позову відмовити. Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк» в дохід держави судовий збір в розмірі 6890 грн. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Дарницький районний суд м. Києва протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Суддя http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/59039962
  10. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67519797 Державний герб України Номер провадження: 22-ц/785/2131/17 Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1 Доповідач Драгомерецький М. М. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22.06.2017 року м. Одеса Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі: головуючого судді - Драгомерецького М.М. суддів: Черевка П.М., ОСОБА_2, при секретарі: Томашевській К.В., за участю: позивача ОСОБА_3 та представника відповідача ПАТ КБ «Приват Банк» - ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2016 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приват Банк» про стягнення коштів за договорами банківського вкладу,- В С Т А Н О В И Л А: 21 січня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом, який був ним уточнений та доповнений до ПАТ КБ «Приват Банк» про стягнення коштів за договорами банківського вкладу. Посилаючись на те, що 10 січня 2014 року між ним та ПАТ КБ «Приват Банк» в особі Кримського регіонального управління був укладений договір банківського вкладу (депозиту) «Вклад «Стандарт», відповідно до якого ним через касу банку на депозитний рахунок №26357623224975 були внесені грошові кошти у розмірі 6000 доларів США на строк 6 місяців зі сплатою відсотків у розмірі 9 % річних. Згодом 31 січня 2014 року позивач додатково вніс на свій депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 1700 доларів США, а 05 березня 2014 року - 250 доларів США. Вказував, що між ним та банком також було додатково оформлено вісім (вкладних) депозитних рахунків «Вклад «Стандарт» на строк 1 місяць в системі інтернет - банкінгу «Приват 24», перерахування коштів з його карткового рахунку №5168742321182846, а саме : №26358623939388 від 14 лютого 2014 року у розмірі 1000 доларів США; №26357623889804 від 03 березня 2014 року у розмірі 2000 доларів США; №26357623907270 від 03 березня 2014 року у розмірі 1500 доларів США; №26357623904864 від 03 березня 2014 року на рахунок у розмірі 1500 доларів США; №26355624151157 від 05 березня 2014 року розмірі 1500 доларів США; №26355624154790 від 05 березня 2014 року, у розмірі 1500 доларів США; №26355624159063 від 05 березня 2014 року у розмірі 1500 доларів США; №26355624159148 від 05 березня 2014 року, у розмірі 1500 доларів США. Позивач стверджував, що він звертався до відповідача з заявою про надання копій договорів по депозитним рахункам та розрахунку за договорами вкладу, проте йому було відмовлено. 15 січня 2015 р. ОСОБА_3 звернувся до директора Південного ГРУ «ПриватБанк» з заявою про повернення грошових коштів (депозитів) по закінченні строку депозиту, у якому зазначив про відсутність наміру продовжувати строк дії договорів та просив повернути йому грошові кошти за депозитами та нараховані проценти, проте на час звернення до суду, а саме 21 січня 2015 р. грошові кошти разом з нарахованими процентами повернуто не було (т.1, а.с. 13). На підставі зазначеного, ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом та просив його задовольнити в повному обсязі, з наведених у позовній заяві правових підстав. В судовому засіданні представник відповідача ПАТ КБ «Приват Банк» позовні вимоги не визнав та просив суд відмовити у їх задоволенні, надав письмові заперечення на позов, в обґрунтування яких, посилався на те, що договір банківського вкладу з позивачем укладався на території АР Крим, яка є тимчасово окупованою територією, у зв'язку з чим відокремлений підрозділ ПАТ КБ «Приватбанк» на території АР Крим припинив свою діяльність. Відповідно до закону Російської Федерації № 39-ФЗ від 04 квітня 2014 року зобов'язання здійснювати компенсаційні виплати клієнтам банківських установ на території АР Крим взяла на себе автономна некомерційна організація «Фонд захисту вкладників». Зазначала, що позивач не довів факту укладення договорів банківського вкладу та існування заборгованості за ними. Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Малиновського районного суду м.Одеси від 29 листопада 2016 року позовні вимоги залишено без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права. Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, а також заперечення на апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до ст. 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Обгрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Згідно ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Як вбачається з матеріалів справи, 10 січня 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» в особі Кримського регіонального управління та ОСОБА_5 було укладено договір №SAMDNWFD0070055495500 банківського вкладу (депозиту) у розмірі 6000 доларів США на строк 6 місяців зі сплатою 9% річних (т. 1 а.с. 9). На підтвердження факту внесення грошових коштів через касу банку на депозитний рахунок №26357623224975 вкладник ОСОБА_3 надав квитанцію (т. 1 а.с. 9, зворотний бік). 31 січня 2014 року ОСОБА_3 через систему інтернет банкінгу «Приват 24» додатково вніс на вказаний депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 1700 доларів США, а 05 березня 2014 року - 250 доларів США, що підтверджується випискою руху коштів по картковому рахунку №5168742321182846 (а.с.10). Згодом між ОСОБА_3 та банком було додатково оформлено вісім (вкладних) депозитних рахунків «Вклад «Стандарт» на строк один місяць в системі інтернет банкінгу «Приват 24», шляхом перерахування коштів з його карткового рахунку № 5168742321182846, а саме : №26358623939388 від 14 лютого 2014 року у розмірі 1000 доларів США; №26357623889804 від 03 березня 2014 року у розмірі 2000 доларів США; №26357623907270 від 03 березня 2014 року у розмірі 1500 доларів США; №26357623904864 від 03 березня 2014 року на рахунок у розмірі 1500 доларів США; №26355624151157 від 05 березня 2014 року розмірі 1500 доларів США; №26355624154790 від 05 березня 2014 року, у розмірі 1500 доларів США; №26355624159063 від 05 березня 2014 року у розмірі 1500 доларів США; №26355624159148 від 05 березня 2014 року, у розмірі 1500 доларів США. Переглядаючи судові рішення суд касаційної інстанції у своїй ухвалі від 27 квітня 2016 року посилався на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобовязується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. З огляду на визначення договору банківського вкладу, закріплене в ЦК України та інших нормативно-правових актах, банківський вклад (депозит) це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках в банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (ст. 2 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність»). Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу). Положення ст. 1059 ЦК України врегульовують питання форми банківського вкладу та наслідки недодержання письмової форми договору. Так, за змістом цієї статті договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. Згідно з п. 1.4 Положення залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Однак відповідно до положень Інструкції № 492 банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського вкладу вкладні (депозитні) рахунки (пункт 1.8); договір банківського вкладу укладається в письмовій формі; один примірник договору зберігається в банку, а другий банк зобов'язаний надати клієнту під підпис (пункт 1.9); письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту; у договорі банківського вкладу, зокрема, зазначаються: вид банківського вкладу, сума, що вноситься або перераховується на вкладний (депозитний) рахунок, строк зберігання коштів (за строковим вкладом), розмір і порядок сплати процентів або доходу в іншій формі, умови перегляду їх розміру, відповідальність сторін, умови дострокового розірвання договору тощо (пункт 1.10). Пункт 10.1 Інструкції № 492 передбачає порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам. Зокрема, після пред'явлення фізичною особою необхідних документів уповноважений працівник банку ідентифікує цю фізичну особу, після чого між банком і фізичною особою укладається в письмовій формі договір банківського вкладу; після укладення договору банківського вкладу фізична особа вносить або перераховує з іншого власного рахунку кошти на вкладний (депозитний) рахунок, після чого на підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів на вказаний рахунок банк видає фізичній особі ощадну книжку або інший документ, що її замінює і який видається згідно з внутрішніми положеннями банку. Пунктом 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції № 174 передбачено, що банк (філія, відділення) зобовязаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом системи автоматизації банку. Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі її здійснення в післяопераційний час час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом системи автоматизації банку. Отже, вирішуючи питання щодо стягнення грошових коштів за договорами банківського вкладу, необхідно встановити факт укладення відповідного договору, зясувати повноваження сторін на його укладення, факт внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника, а також дотримання вимог, передбачених законами та іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності щодо укладення договору банківського вкладу та внесення грошових коштів. Така правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі № 6-997цс16, яка розглянута ним у порядку глави 3 розділу V ЦПК України. Відповідно до ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Пунктом 3.2.1 Умов та Правил надання банківських послуг, що діють в установі ПАТ «КБ «ПриватБанк», передбачено, що при укладанні договорів і угод, чи вчиненні інших дій, що свідчать про приєднання клієнта до Умов і правил надання банківських послуг (або у формі «Заяви про відкриття поточного рахунку та картки із зразками підписів і відбитка печатки» або у формі авторизації кредитної угоди в системах клієнт-банк/інтернет клієнт-банк, або у формі обміну паперовою або електронною інформацією, або в будь-якій іншій формі), банк і клієнт допускають використання підписів клієнта у вигляді електронно-цифрового підпису та/або підтвердження через пароль, спрямований банком через верифікований номер телефону, який належить уповноваженій особі клієнта з правом «першого» підпису. Підписання договорів і угод таким чином прирівнюється до укладання договорів та угод у письмовій формі. Відповідно п. 2.2.1.4 Умов та Правил при дистанційному оформленні заявки на відкриття вкладу (далі заявка) клієнт має право внести гроші на вклад протягам 30 календарних днів з дати оформлення заявки, нарахування процентів по вкладу починається з першого дня, наступного за днем надходження грошових коштів в банк, і здійснюється за кожний календарний день, виходячи з фактичної кількості днів у році, за ставкою, що діє на дату укладення договору з урахуванням правил розрахунку процентів при продовженні депозиту. День повернення вкладу в період розрахунку процентів не входить. При оформленні депозитів за допомогою систем дистанційного банківського обслуговування, розрахунок процентів за вкладом здійснюється за ставкою, зазначеною в дистанційному розпорядженні на відкриття депозиту. При продовженні терміну вкладу розрахунок відсотків на кожний новий термін вкладу здійснюється за процентною ставкою, що діє в банку для депозитних вкладів даного найменування та строку на день закінчення попереднього терміну вкладу, без укладення додаткових угод до цього договору. Наступне продовження вкладу здійснюється в такому ж порядку. Відповідно до пунктів 1.1.1.39.,1.1.1.71,1.1.1.96,1.1.1.100 Умов та Правил ідентифікація клієнта в Приват24 підтвердження повноважень клієнта на доступ у систему шляхом введення імені користувача і пароля. Пароль унікальна послідовність із символів і цифр, використовувана для ідентифікації клієнта в Приват24. Система Internet Banking Приват24 система дистанційного обслуговування клієнтів, офіційний канал звязку (обміну інформацією) між банком та клієнтом. Засоби доступу набір засобів, що видаються/визначаються Банком для ідентифікації та автентифікації клієнта через віддалені канали обслуговування. До засобів доступу до системи Internet Banking Приват24 належать ідентифікатор (логін) користувача, постійний пароль, одноразові (динамічні) паролі. До засобів доступу до послуги Mobile Banking номер мобільного телефону та персональний пароль (вік), до Контактного центру Банку, цілодобової служби «Консьєрж-сервіс» контрольна інформація клієнта, у пристроях самообслуговування картка і ПІН та/або одноразовий (динамічний) пароль. Із виписки руху коштів по картковому рахунку №5168742321182846, а також довідки №4417792 від 04.05.2014 року, виданою відповідачем (т. 1 а.с. 10-11), вбачається, що: -10 січня 2014 року було відкрито депозитний рахунок №26357623224975 на суму 6000 доларів США, строком на 6 місяців; -03 березня 2014 року було відкрито депозитний рахунок №26357623904864 на суму 1500 доларів США, строком на 1 місяць; -03 березня 2014 року було відкрито депозитний рахунок №26357623907270 на суму 1500 доларів США, строком на 1 місяць; -03 березня 2014 року було відкрито депозитний рахунок №26357623889804 на суму 2 000 доларів США, строком на 1 місяць; -05 березня 2014 року було відкрито депозитний рахунок №26355624151157 на суму 1500 доларів США, строком на 1 місяць; -05 березня 2014 року було відкрито депозитний рахунок №26355624154790 на суму 1500 доларів США, строком на 1 місяць. Таким чином зазначене підтверджує факт укладення з відповідачем договорів банківського вкладу в системі інтернет банкінгу «Приват24», у порядку передбаченому Правилами інтернет-банкінгу Приват-24 на умовах та порядку, розробленими та запропонованими в системі послуг ПАТ КБ «ПриватБанк», а відповідач на спростування вказаних обставин не надав будь-яких доказів. Однак, позивачем ОСОБА_3 не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження укладання договору депозиту від 14 лютого 2014 року на суму 1 000 доларів США, на підставі якого було відкрито рахунок №26358623939388, крім того у довідці №4417792 від 04.05.2014 року не вказано наявність депозитних рахунків ОСОБА_3 №26355624159063 від 05 березня 2014 року на суму 1500 доларів США та рахунку №26355624159148 від 05 березня 2014 року на суму 1500 доларів США, а тому у задоволенні цих позовних вимог слід відмовити. Крім того, слід зазначити, що відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків. Згідно зі ст. 47 цього Закону банк має право здійснювати банківську діяльність шляхом надання банківських послуг.До банківських послуг належать: 1) залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб; 2)відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах; 3) розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.Банківські послуги дозволяється надавати виключно банку. Тобто, надання послуг з розміщення вкладу (депозиту) здійснює саме банк як юридична особа, а не його структурні одиниці (відділення, філії). Проте, якщо структурній одиниці надано відповідні повноваження (згідно з положенням, статутом, довіреністю) то вона має право укладати договори від імені банку. Стороною за договором у таких випадках є банк, а не його структурна одиниця. Відтак, саме банк, а не його структурна одиниця, має відповідати за зобовязаннями, взятими на себе укладеним договором. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» тимчасово окупована територія України є невідємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Таким чином, оскільки стороною укладених договорів банківського вкладу є ПАТ КБ «ПриватБанк», то згідно чинного законодавства, яке регулює цей вид правовідносин, зобовязання за дійсними договорами має виконувати саме ПАТ КБ «ПриватБанк» як юридична особа, а не його Кримська філія. Ліквідація філій або припинення у будь-який спосіб їх діяльності не звільняє відповідача від виконання обовязків по укладених і дійсних договорах. Судова колегія приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 5000 гривень на підставі наступного. Згідно вимог ч.ч. 1, 2 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (пункт 3 Постанови Пленуму Верховного Суду № 4 від 31.03.95 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»). Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством (п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду № 4 від 31.03.95 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»). Частиною 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу, а позивачем не було доведено та обґрунтовано своїх вимог. Даючи юридичну оцінку доказам, враховуючи те, що відсутні докази, які б підтверджували заподіяння моральної шкоди відповідачем,крім того, у договорах депозиту не передбачено стягнення моральної шкоди за невиконання чи неналежне виконання своїх обовязків банком. Таким чином, аналізуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції на усі зазначені обставини уваги не звернув, що призвело до неправильного вирішення спору, тому рішення районного суду на підставі п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області, - В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково, рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 29 листопада 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приват Банк» про стягнення коштів за договорами банківського вкладузадовольнити частково. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_1): - грошові кошти, внесені на депозитний рахунок№26357623224975 від 10.01.2014 року у розмірі 7950 доларів США (6000 + 1700 +250 доларів США), та нараховані відсотки за користування вказаними коштами відповідно до договору в розмірі 2453,88 доларів США (1861,14 + 518,52 + 74,22 доларів США); - грошові кошти внесені на депозитний рахунок №26357623904864 від 03.03.2014 року у розмірі 1500 доларів США та нараховані відсотки за користування вказаними коштами відповідно до договору у розмірі 446,06 доларів США; - грошові кошти внесені на депозитний рахунок №26357623907270 від 03.03.2014 року у розмірі 1500 доларів США та нараховані відсотки за користування вказаними коштами відповідно до договору у розмірі 446,06 доларів США; - грошові кошти внесені на депозитний рахунок №26357623889804 від 03.03.2014 року у розмірі 2 000 доларів США та нараховані відсотки за користування вказаними коштами відповідно до договору у розмірі 594,74 доларів США; - грошові кошти внесені на депозитний рахунок №26355624151157 від 05.03.2014 року у розмірі 1 500 доларів США та нараховані відсотки за користування вказаними коштами відповідно до договору у розмірі 445,32 доларів США; - грошові кошти внесені на депозитний рахунок №26355624154790 від 05.03.2014 року у розмірі 1 500 доларів США та нараховані відсотки за користування вказаними коштами відповідно до договору у розмірі 445,32 доларів США. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справа протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили. Судді апеляційного суду Одеської області: М.М. Драгомерецький ОСОБА_6 ОСОБА_2
  11. Державний герб України Ухвала іменем україни 22 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дем'яносова М.В., суддів: Леванчука А.О., Маляренка А.В., Ситнік О.М., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» про захист прав споживача та визнання окремого положення кредитного договору недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ним та Публічним акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк»). Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 21 грудня 2007 року між ним та ПАТ «Родовід Банк» було укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, а 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою змінено відсоткову ставку за кредитом та розділ 7 «Особливі умови». Відповідно до п. 1.1 кредитного договору відповідач відкрив позивачеві кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних, яка була змінена додатковою угодою до 16 % річних. Проте відповідно до п. 3.9 кредитного договору за порушення строків повернення чи сплати процентів позичальник зобов'язується сплачувати банку пеню у розмірі 1,6 % від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочки, що становить 584 % річних та суперечить передбаченому законодавством розміру, який не може перевищувати 50 % вартості продукції, що в даному випадку становить 8 %. Позивач вважає, що п. 3.9 договору грубо порушує чинне законодавство, зокрема Закон України «Про захист прав споживачів», оскільки містить несправедливі по відношенню до споживача умови, що є підставою для визнання його недійсним. Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ОСОБА_3 і ПАТ «Родовід Банк». Рішенням апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні указаного позову відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає наведеним нормам процесуального права, є законним та обґрунтованим. Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України). За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Статтею 57 ЦПК України установлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Судом установлено, що 21 грудня 2007 року між ПАТ «Родовід Банк» (на момент укладання договору - Відкрите акціонерне товариство «Родовід Банк») та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, відповідного до якого банк відкрив останньому відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних. 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до вказаного кредитного договору, відповідно до якої змінено відсоткову ставку за кредитним договором на 16 % річних. За прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів п. 3.9 договору передбачено відповідальність у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення. Визначаючи наявність або відсутність ознак «несправедливих умов» в оскаржуваному п. 3.9 кредитного договору, суд першої інстанції обґрунтовано керувався наступним. Згідно зі ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 визначено, що положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають, як під час укладення, так і виконання такого договору. Згідно з роз'ясненнями, які містяться у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У п. 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК України (ст. ст. 215, 1048-1052, 1054-1055), ст. ст. 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». За правилами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Статтею 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до положень ч. 2 ст. 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг (яким відповідно до ст. 4 цього Закону є договір про надання кредиту) повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором є несправедливою умовою договору. За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що визначений у п. 3.9 кредитного договору розмір підвищеної процентної ставки - 584 % річних (1,6 % х 365 днів = 584 %) перевищує розумну межу плати за послугу, яка встановлена законом, є явно завищеною, не відповідає передбаченим у п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 509 та ч. ч. 1, 2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Із посиланням на правові позиції, які викладені в рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 та постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13 та від 16 вересня 2015 року у справі № 6-12674св15, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту. Разом із тим суд правильно послався на положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Таким чином, оскільки умови п. 3.9 кредитного договору № 77.1/АА-00298.07.2 є явно несправедливими по відношенню до боржника, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання зазначеного пункту кредитного договору недійсним. Відхиляючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності з тих підстав, що кредитний договір був укладений 21 грудня 2007 року, а позивач звернувся до суду з цим позовом лише у 2016 році, тобто поза встановленим ст. 257 ЦК трирічним строком позовної давності, суд першої інстанції правильно виходив із того, що початок перебігу позовної давності не пов'язаний із моментом укладення правочину, оскільки за правилами ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Крім того, згідно з роз'ясненнями, викладеними у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд правильно врахував, що кредитним договором № 77.1/АА-00298.07.2 строк виконання зобов'язань визначений не пізніше 21 грудня 2014 року та обґрунтовано вважав, що в зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. У зв'язку з викладеним суд дійшов обґрунтованого висновку про непропущення позивачем строку позовної давності для вказаних позовних вимог. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 58-60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору, усупереч вимогам ст. ст. 303, 304, 309, 316 ЦПК України належним чином не з'ясував характеру і суті заявлених позовних вимог, а також на порушення вимог ст. ст. 10, 57, 60, 212, 303 ЦПК України не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам. Зокрема, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні указаного позову у зв'язку з пропущенням позивачем строку позовної давності та відмову у зв'язку з цим в судовому захисті порушеного права позивача, оскільки, на думку апеляційного суду, позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року, проте позов подав лише у березні 2016 року, залишивши поза увагою положення ч. 4 ст. 60 ЦПК України, згідно з якою доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Крім того, апеляційний суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, а саме: що в даному випадку оспорюється п. 3.9 кредитного договору, яким передбачено відповідальність за прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення, таким чином зазначені наслідки настануть під час дії договору та в результаті невиконання умов договору. Таким чином, вважати, що позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року в апеляційного суду не було підстав, тому рішення апеляційного суду не є законним та обґрунтованим. Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 339, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасувати, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року залишити в силі. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.В. Дем'яносов Судді: А.О. Леванчук А.В.Маляренко О.М.Ситнік О.В.Ступак Справа № 381/1114/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/65505673
  12. Державний герб України Справа № 569/19957/14-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2015 року м. Рівне Рівненський міський суд Рівненської області в складі: судді Наумов С.В., при секретарі Слакві Марчук Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» про захист порушеного права споживача фінансових послуг, визнання кредитного договору недійсним, укладеним під приводом обману , - В с т а н о в и в: Позивач, звернувся до суду з позовом до вказаного вище відповідача, про захист порушеного права споживача фінансових послуг, визнання Кредитного Договору № 0056/08/16-CLZ від 20 червня 2008 року недійсним, укладеним під приводом обману. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 20 червня 2008 року, між ним та Акціонерним комерційним банком «Форум» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Банк» Форум»), було укладено кредитний Договір № 0056/08/16-CLZ. Відповідно до умов п.1.1. кредитного Договору, Відповідач в порядку та на умовах визначених цим Договором, взяв на себе зобовязання відкрити Позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі з лімітом кредитування 150000,00 (сто пятдесят тисяч) доларів США (надалі - Кредит), з оплатою за процентною ставкою 13,5 (тринадцять цілих пять десятих) процентів річних (п.1.3.). Згідно п.1.2., кредитні кошти надаються строком по 17 липня 2015 року. Відповідно до умови п. 2.1. кредитного договору, забезпеченням виконання зобовязань Позичальника за цим Договором та можливої неустойки є Іпотечний договір № 0056/08/16-CLZv/S-1від 20 червня 2008 рокуна нерухоме майно, а саме: домоволодіння, загальною площею 111,7 кв.м., житловою площею -80,4 кв.м., на земельній ділянці несільськогосподарського призначення площею 0,0578 га, що знаходяться за адресою: Рівненська область, м. Рівне, вул.. Гайова, буд. 12 «б». За умовами п.2.3. кредитного договору, ліміт кредитування за кредитною лінією зменшується згідно з графіком (Додаток 1 до Договору), який є невідємною частиною цього Договору. Повернення кредитних коштів здійснюється шляхом сплати Позичальником коштів на відкритий йому позичковий рахунок № 22033500001209 в Рівненській філії АКБ «Форум», МФО 333863. Відповідно до п.2.6., проценти за користування кредитними коштами Позичальник сплачує самостійно в валюті кредиту на рахунок № 22033500001209 в Рівненській філії АКБ «Форум», МФО 333863 щомісячно, не пізніше 20-го числа місяця, наступного за місяцем користування кредитними коштами. Згідно умови п.2.9., за обслуговування кредиту в перший місяць кредитування Позичальник, в день отримання кредиту сплачує Банку кошти в розмірі 2,00 (два) процента від суми кредиту (в грошовій одиниці України по курсу НБУ на день оплати), на рахунок № 22033500001209 в Рівненській філії АКБ «Форум», МФО 333863. Того ж дня (тобто, 20.06.2008 року), було укладено Додаток №1 (надалі додаткова угода №1) до Кредитного договору №0056/08/16-CLZвід 20.06.2008 року. Позивач зазначає, що Банк не дотримав та грубо порушив імперативні вимоги діючого Законодавства України та приписи Національного Банку України, які визначені законом як істотні та є необхідні для даного виду договорів, а саме: не виконав вимоги Закону про дотримання істотних умов договору, щодо надання Позичальнику обєктивної, повної та достовірної інформації, про умови кредиту під час укладення договору про надання споживчого кредиту забезпеченого іпотекою, які є істотними для такого виду договорів а також те, що Банк в умовах кредитного договору, приховав фактичне значення реальної процентної ставки та фактичне значення подорожчання кредиту, які суттєво відрізняються від тієї реальної процентної ставки за користування кредитом та, того розміру подорожчання кредиту, які були обумовлені та узгодженого між сторонами кредитного правочину в його умовах, що на переконання Позивача, є ознаками введення його Банком в оману. За таких обставин, просить суд визнати кредитний договір недійсним, укладеним під приводом обману. Представник позивача ОСОБА_2, позовні вимоги підтримав у повному обсязі. У наданому суду письмовому поясненні до позовної заяви зазначив, що Відповідачем навмисно недотримано та грубо порушено встановлені вимоги діючого законодавства України та приписи Національного Банку України, які необхідні для укладення оспорюваного виду кредитного договору, які визначені законом як істотні та є необхідні для даного виду договорів та просив позов задоволити у повному обсязі. Також, представник позивача надав суду клопотання про здійснення судового розгляду у вказаній справі без його фактичної присутності з урахуванням письмового пояснення до позовної заяви від 30.09.2015р. Представник відповідача на 12 год.00 хв. 23.09.2015р. для розгляду справи не з"явився надіслав суду клопотання про відклаення розгляду справи. На 09 год.30 хв. 30.09.2015р. представник відповідача, для розгляду справи повторно не з"явився, однак телефонним з"язком повідомив суд, що прибути в судове засідання не може, оскільки буде приймати участь в іншому судовому засіданні в суді м. Луцьк. Після ухвалення (оголошення) судом вступної та резолютивної частини заочного рішення у вказаній справі, суддя отримав від представника відповідача, повторне письмове клопотання про відкладання розгляду справи. Суд визнав повідомлені телефонним зв"язком причини неявки в судове засідання представника відповідача, не поважними, оскільки відповідач повинен мати можливість забезпечити явку в судове засідання іншого представника. Тому, суд вважає можливим ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів. Дослідивши надані у справі докази, взявши до уваги письмові пояснення представника позивача, подані заперечення на позов представником відповідача, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав. Так, судом встановлено, що 20 червня 2008 року, між ним та Акціонерним комерційним банком «Форум» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Банк» Форум»), було укладено кредитний Договір № 0056/08/16-CLZ. Відповідно до умов п.1.1. кредитного Договору, Відповідач в порядку та на умовах визначених цим Договором, взяв на себе зобовязання відкрити Позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі з лімітом кредитування 150000,00 (сто пятдесят тисяч) доларів США (надалі - Кредит), з оплатою за процентною ставкою 13,5 (тринадцять цілих пять десятих) процентів річних (п.1.3.). Згідно п.1.2., кредитні кошти надаються строком по 17 липня 2015 року. Відповідно до умови п. 2.1. кредитного договору, забезпеченням виконання зобовязань Позичальника за цим Договором та можливої неустойки є Іпотечний договір № 0056/08/16-CLZv/S-1від 20 червня 2008 рокуна нерухоме майно, а саме: домоволодіння, загальною площею 111,7 кв.м.,житловою площею -80,4 кв.м., на земельній ділянці несільськогосподарського призначення площею 0,0578 га, що знаходяться за адресою: Рівненська область, м. Рівне, вул.. Гайова, буд. 12 «б». За умовами п.2.3. кредитного договору, ліміт кредитування за кредитною лінією зменшується згідно з графіком (Додаток 1 до Договору), який є невідємною частиною цього Договору. Повернення кредитних коштів здійснюється шляхом сплати Позичальником коштів на відкритий йому позичковий рахунок № 22033500001209 в Рівненській філії АКБ «Форум», МФО 333863. Відповідно до п.2.6., проценти за користування кредитними коштами Позичальник сплачує самостійно в валюті кредиту на рахунок № 22033500001209 в Рівненській філії АКБ «Форум», МФО 333863 щомісячно, не пізніше 20-го числа місяця, наступного за місяцем користування кредитними коштами. Згідно умови п.2.9., за обслуговування кредиту в перший місяць кредитування Позичальник, в день отримання кредиту сплачує Банку кошти в розмірі 2,00 (два) процента від суми кредиту (в грошовій одиниці України по курсу НБУ на день оплати), на рахунок № 22033500001209 в Рівненській філії АКБ «Форум», МФО 333863 Того ж дня (тобто, 20.06.2008 року), було укладено Додаток №1 (надалі додаткова угода №1) до Кредитного договору №0056/08/16-CLZвід 20.06.2008 року. Розрахунок реальної процентної ставки за користування кредитом, визначення сукупної вартості подорожчання кредиту та розміру суми абсолютного значення подорожчання кредиту, Відповідач не здійснював, в письмовій формі не викладав, до відома Позичальника не доводив та з ним не узгоджував. У відповідності до положень ст.ст. 1054, 1055 ЦК України кредитний договір повинен бути укладений в письмовій формі та містити в собі положення щодо розміру та умов кредиту. Укладений сторонами кредитний договір визначений сторонами як споживчий кредит, а тому для нього встановлено особливий порядок укладення. У договорах за участю фізичної особи - споживача, враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (ч.2 ст.627 ЦК України). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (ч. 3 ст.1054 цивільного закону). Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень п.п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 ,ч. 8 ст. 18, ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв»язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) визначено, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Частиною 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», та ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що «Фінансові послуги врегульовують питання щодо відомостей, які кредитодавець має у письмовій формі повідомити споживачеві перед укладенням договору споживчого кредитування». У частині 4 пункту 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»та ч.1 ст.6 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлено: «У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством. До інших умов, визначених актами цивільного законодавства, у даному конкретному випадку з урахуванням специфіки кредитного договору та виду забезпеченості (яким, згідно припису п.2.1. кредитного договору є іпотека), слід віднести обов'язкові умови які урегульовують дані правовідносини зокрема, Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечними боргом і іпотечними сертифікатами» № 979-IV (надалі - Закон № 979-IV). Статею 1 вказаного Закону № 979-IV визначено, що іпотечний борг - це основне зобов'язання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою. За правилом ст.2 Закону № 979-IV, Договір про іпотечний борг виникає з цивільно правових відносин між сторонами договору за умови дотримання встановлених цим Законом вимог. Умови договору про іпотечний борг та зміст самого іпотечного договору розробляє кредитодавець. Основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті Кредитодавцем ще до укладення договору про іпотечний борг. Ця інформації має бути оприлюднена ним у письмовій форміі містити: опис усіх грошових зборів і витрат, пов'язаних з установленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; порядок дострокового виконання основного зобов'язання уразі неплато-спроможності боржника або невиконання боржником своїх зобов'язань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобов'язання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; положення про інфляційне застереження. Встановлена Законодавцем в коментованій нормі Закону передумова обовязкової необхідності для Банку здійснювати встановлення положення про інфляційне застереження, (яке Законодавцем визначено, як спосіб встановлення та узгодження з Іпотекодавцем домовленості про розрахунки індексації інфляційних втрат вартості предмету іпотеки та збереження її реальної вартості),є такою, що перш за все направлена, на необхідність дотримання рівноправя сторін (учасників договору), дотримання справедливого балансу договірних правовідносин та на збереження реальної вартості предмету іпотеки. У супротивному випадку, відсутність в умовах спірного правочину вище зазначених застережень та домовленостей між сторонами кредитного договору, суттєво порушує баланс договірних правовідносин Позичальника, істотно знецінює вартість предмету іпотеки та значно погіршує становище Іпотекодавця йому на шкоду, що є недопустимим. Отже, вище наведена правова конструкція норм Законів, надає суду підстави для висновку, що: на дані правовідносини, окрім вимоги ст. 1054 ЦК України, ЗУ «Про захист прав споживачів», ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», також поширюється дія норм ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечними боргом і іпотечними сертифікатами», і при укладенні такого виду кредитного договору, Кредитодавець має керуватись правилами та дотримуватись імперативних норм і вимог, встановлених цими Законами; приписи ст.2 Закону № 979-IV, «;щодо необхідності та обовязку визначення кредитодавцем саме в кредитному договорі основних економічних та правових вимог виникнення іпотечного боргу, на які міститься посилання в ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»(із числа інших обов'язкових умов, що випливають із суті та умов договору), мають бути визначені та розкриті Банком саме в змісті кредитного договору іще до укладення іпотечного договору, шляхом оприлюднення таких відомостей у письмовій формі». Зазначені вимоги, є визначеними законом істотними умовами кредитного договору, укладеного між позичальником і банком, а їх зміст та умови є такими, що можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту та являються необхідними і обовязковими для такого виду договорів. В п.14. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" вказано, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокремаЦК (статті 215,1048-1052,1054-1055), статті 18-19 Закону України "Про захист прав споживачів". Відповідно до ч.5 ст.11, ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. З аналізу та вивчення матеріалів кредитного Договору №0056/08/16-CLZvвід 20 червня 2008 року, судом встановлено, що в його змісті є відсутніми встановлені законодавством обов'язкові умови, які необхідні для його укладення, а саме відповідач, при укладанні спірного кредитного договору з позичальником: Не здійснив належно детальний, достовірний та обєктивний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту згідно імперативних вимог п.2 ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п.3 «Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (надалі - Правила), затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 року N 168; Не зазначив належно вид і предмет кожної супутньої послуги з обґрунтуванням їх вартості згідно вимоги п.3.4 Правил; Не визначив належно реальну процентну ставкув порушення вимоги п.3.3 Правил; Не визначив та не вказав належно про абсолютне значення подорожчання кредиту в грошовому вигляді, згідно вимоги п.3.3 «Правил», шляхом підсумовування всіх платежів здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту; В порушення вимоги п. 3.8 «Правил», Банк не встановив застереження, щодо попередження позичальника про настання валютних ризиків; В супереч вимоги п.3.4 «Правил», не зазначив про умови відкриття, ведення та закриття банківського рахунку, тарифи а також про всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у звязку з отриманням кредиту, його обслуговування і погашенням; В порушення вимоги п.7 ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових ринків», не визначив строк дії кредитного договору; В супереч вимоги п.8 ч.1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових ринків», не визначив порядок припинення дії кредитного договору; В порушення вимоги п.6 ч.4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», не встановив істотної умови договору, про дострокове розірвання кредитного договору, що не є тотожним з достроковим поверненням кредиту; Не визначив відповідальніості кредитора при порушені умов договору, щодо умов повернення і зарахування кредиту (зокрема, в разі зарахування коштів з каси банку на транзитні рахунки або на рахунки не зазначені в договорі) як того вимагають норми ч.2 ст. 345 ГКУ та п.9 ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових ринків»; В порушення вимоги ст.61 Закону України «Про банки і банківську діяльність», відсутнє застереження щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення; Не здійснив оприлюднення інформації про умови іпотечного кредитування згідно імперативної вимоги ст. 2 ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»; Не встановив положення про інфляційне застереження та не узгодив домовленості, про розрахунки індексації щодо збереження реальної вартості предмету іпотеки. У відповідності до ст.638 ЦК, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Кредитний договір є неукладеним (не відбувся), коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б однієї його істотної умови, передбаченої законодавцем. Відповідно до п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», підставою недійсності правочину, відповідно до ч.1 ст.215 ЦК, є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст.203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеним правочин (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Отже, оскільки вище вказані обов'язкові відомості не були встановлені та не розкриті відповідачем в кредитному договорі, і докази про це, не були надані суду та є відсутніми, за таких умов, суд прийшов до обґрунтованого та підставного висновку, що кредитний договір не відповідає вимогам чинного законодавства України, а його сторонами, в належній формі не було досягнуто згоди щодо істотних умов договору, передбачених законодавцем . Разом з тим, судом встановлено, що відповідно до умовумовп.1.1., та 1.3 кредитного Договору вбачається, що відповідач, в порядку та на умовах визначених цим Договором, взяв на себе зобовязання відкрити Позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі з лімітом кредитування 150000,00 (сто пятдесят тисяч) доларів США з оплатою Позичальником за користування кредитними коштами в розмірі 13,5 (тринадцять цілих пять десятих) процентів річних. Відповідно до правила ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства Згідно правила ч.1 ст. 1056-1 ЦК України, процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Постановою Правління НБУ № 168 від 10.05.2007 року "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", які розроблені у відповідності до ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", затверджено форму детального розпису сукупної вартості кредиту та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (надалі - Правила). У даних Правилах вказані обов'язкові умови із числа інших обов'язкових умов договору, на які міститься посилання в ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів", необхідність яких випливає із суті та умов договору, які є істотними та які можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту. Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у частині д). п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. Частиною 2 п. 16. постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено що суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168. На підставі відповідного клопотання представника позивача, 23.03.2015р., судом було призначено проведення судово економічної експертизи експертом «Київської незалежної судово експертної установи». Клопотанням судового експерта «Київської незалежної судово експертної установи» ОСОБА_3, від 02.06.2015 року, було запропоновано сторонам надати додаткові документи по кредитному договору №0056/08/16-CLZv від 20.06.2008р., які необхідні для проведення експертизи. Копію даного клопотання було направлено судом його сторонам. Однак Відповідачем, не було надано судовому експерту додаткові матеріали справи. Експертиза проводилась за наявними матеріалами справи, які надані експерту позивачем. Частиною ст.146 ЦПК України визначено: У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. Отже, враховуючи, що проведення судово економічної експертизи має суттєве значення по справі, для встановлення викладених позивачем в позовній заяві обставин, щодо факту введення банком позичальника в оману, при укладенні оспорюваного кредитному договору №0056/08/16-CLZv від 20.06.2008р., а також те, що відповідач ухилився від подання експерту необхідних документів, за таких обставин, суд дійшов висновку та вважає можливим, визнати встановлені експертним дослідженням факти, для зясування яких, було призначено судом проведення судово економічної експертизи. Викладені судовим експертом відповіді на поставлені судом питання, надані ним в категоричній формі. Відповідач не надав суду жодних письмових доказів, які б ставили під сумнів або спростовували зазначений висновок судового експерта. А отже, в суда немає підстав для сумніву в обєктивності, всебічності та обгрунтованості виконаної ним експертизи, яку приймає як доказ, наведених позивачем обставин. З дослідженого судом висновку судового експерта від «16» липня 2015 року, №1287 здобутого як доказ, за клопотанням сторони позивача, судовим експертом було встановлено, що за даними п.1.3.1. договору про надання споживчого кредиту №0056/08/16-CLZv від 20.06.2008р. процентна ставка за використання кредитних коштів становить 13,50% річних. Реальна процентна ставка на момент укладення договору про надання споживчого кредиту №0056/08/16-CLZv від 20.06.2008р. фактично становить 14,58%, та є вищою на 1,08% від процентної ставки зазначеної в умовах кредитного договору 13,50% (Додаток 1 та 2 експертизи). Абсолютне значення подорожчання кредиту (тобто, фактична сума переплати за кредитом) за договором про надання споживчого кредиту №0056/08/16-CLZv від 20.06.2008р. встановлене під час дослідження, фактично складає 80890,08 дол.США (Додаток 1 експертизи). В межах наявних документів, реальна процентна та абсолютне значення подорожчання кредиту за договором про надання споживчого кредиту №0056/08/16-CLZv від 20.06.2008р. відповідно до умов Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007р., не визначені Щомісячні платежі, передбачені умовами кредитного договору № 0056/08/16-CLZv від 20.06.2008р. на момент його укладення, становили: від 1687,50 дол.США до 3596,95 дол.США (колонка 2 Додатку 1 експертизи). Внаслідок документального недотримання «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (затверджених Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007р.) кредитний договір № 0056/08/16-CLZv від 20.06.2008р.та додатки до нього не містять розрахунку щодо реальної процентної ставки (у процентах річних) та абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі). Також в додатку №1 «Графік зменшення ліміту кредитування» відсутня інформація щодо розміру нарахованих процентів за користування кредитом, що не відповідає умовам п. 3.2 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (затверджених Постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007р.). Зазначений висновок судового експерта надійшов на адресу суду в прошитому і пронумерованому вигляді на 13- ти аркушах, при цьому до експертизи додано додаток № 1 дослідження абсолютного подорожчання кредиту та реальної ставки за договором про надання споживчого кредиту в іноземній валюті. А тому, суд оцінює вказаний висновок експерта, як належний і допустимий доказ по справі. Суд вважає, що даним експертним висновком підтверджується, що відповідач скористався тим, що позивачу об'єктивно бракувало знань необхідних для здійснення правильного вибору при підписанні оспорюваного договору і він був введений в оману при отриманні кредитних послуг, а відповідач, в порушення вимог ЗУ "Про захист прав споживачів" не надав позивачу відомості , які потрібні клієнту при укладенні кредитного договору та не зазначив їх в його змісті . Разом з тим, на підставі встановлених судовим експертом обставин, суд дійшов висновку, що документальне оформлення Відповідачем кредиту за кредитним Договором № 0056/08/16-CLZv від 20.06.2008р., не відповідає всім вимогам Закону та нормативно - правовим актам України, які регулюють питання кредитних правовідносин. На думку суду, встановлені судовим експертом розбіжності, являються такими, що поліпшують умови банку, який розробляв спірний кредитний договір та додаток №1 до нього. Таким чином, з дослідженого судом висновку експертизи, суд вважає, що під час укладання договору, банк приховав від позичальника повну та обєктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, чим ввів позичальника в оману, щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком погашення заборгованості. Отже, виходячи з положень ст.ст. 203,215,230,548 ЦК України, в момент підписання кредитного договору між сторонами, позивач був введений в оману відповідачем щодо істотних умов договору, ціни та відсоткової ставки, загальної сукупної вартості та абсолютного значення подорожчання кредиту. А тому, волевиявлення позивача на укладання кредитного договору у вигляді та розмірах, які фактично встановлені шляхом експертного дослідження, суперечили її волевиявленню на його укладання саме на таких умовах. Пунктами 1.2 Резолюції Генеральної ОСОБА_4 ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 09.04.1985 року №39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ОСОБА_4 Європи від 17.05.1973 року №543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11.05.2005 року (пункти 9,13,14 преамбули), та Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на до контрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди. В п.14. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року, «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» вказано: «При вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215,1048-1052,1054-1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». Статтями 18 і 19 ЗУ «Про захист прав споживачів», встановлено підстави для визнання кредитного договору недійсним. Такими зокрема є, укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики.Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів». Відповідно до ч. 4 зазначеної статті, цей перелік не є вичерпним. Поняття «нечесна підприємницька практика» включає в себе будь-яку підприємницьку діяльність або бездіяльність, що суперечить правилам, торговим чи іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції. Згідно з п. 2 ч. 1 ,ч. 2 , ч. 1 п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 коментованого Закону, нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Підприємницька практика з використанням елементів нечесної Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, у відповідності до правила ч.6 ст..19 ЗУ «Про захист прав споживачів» є недійсні. В ч. 1ст. 230 ЦК України визначено: «Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Омана так само як і обман, сприяє перекрученому формуванню волі учасника правочину, однак на відміну від обману не є результатом навмисних, цілеспрямованих дій іншого учасника правочину. Виникненню омани може сприяти відсутність належної обачності, часом самовпевненість учасника угоди або дії третіх осіб. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. В пункті 20 Постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», судам наголошено: правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Висновок судово-економічної експертизи підтверджує, що під час укладення кредитного договору Банк приховав від позичальника повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту та вказав у угоді занижені значення показників суттєвих умов договору, чим фактично ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит у порядку, визначеному графіком погашення заборгованості. Вищенаведене приховування важливої, обєктивної та необхідної інформації від позичальника перед підписанням договору та невідповідність встановлених між сторонами у договорі умов до фактично встановлених з метою встановлення завищених процентів за користування кредитом та отримання прихованого прибутку, суд вважає таким, що свідчить про наявність умислу в діях відповідача. Таким чином, зіставляючи всі вище наведені в цій частині дані, факти і обставини справи (зокрема, щодо невідповідності цифрових показників реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту) до коментованих норм та імперативних вимог Закону, суд прийшов до висновоку: укладений Позичальником ОСОБА_1, кредитний договір № 0056/08/16-CLZv від 20.06.2008р. є укладений під впливом омани з боку Банку, що у відповідності до правила ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», розцінюється як елемент нечесної підприємницької практики, використання якої, є заборонено Законом. В такому разі, укладений за таких умов спірний кредитний правочин є недійсним в силу ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до положень ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, та ціну продукції визначено неналежним чином. В зв'язку із цим, суд вважає, що підлягає до задоволення позовна вимога про визнання порушеним права позивача як споживача фінансових послуг. Отже, виходячи з вище наведеної обставини та у зіставленні до вимоги ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», суд дійшов висновку, що спірний кредитний договір було укладено Банком, з використанням нечесної підприємницької практики, яка є забороненою коментованою нормою Закону. Відповідно до ч.1 ст.236 ЦК України недійсний правочин є недійсним з моменту його вчинення. Згідно п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року, виконання чи невиконання сторонами зобовязань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності. Таким чином, зважаючи на вище викладене та враховуючи висновок експерта, суд вважає доведеним, що при укладенні між сторонами кредитного договору, - позивача було введено в оману щодо фактичних істотних умов кредитного договору (зокрема, щодо його ціни та загальної вартості кредиту), а тому позовна вимога про визнання його недійсним, який укладенопід приводом обману,підлягає до задоволення. Відповідно до ст. 88 ЦПК України підлягає стягненню з відповідача судовий збір. На підставі викладеного, керуючись , ст.ст. 10, 60, 88, 212, 214-215,218,224,225 294 ЦПК України, суд,- В и р і ш и в: Позов задовольнити повністю. Визнати порушеним право ОСОБА_1 споживача фінансових послуг банку. Визнати недійсним Кредитний договір №№ 0056/08/16-CLZv від 20 червня 2008 року та Додаток №1, укладені 20.06.2008 року між АКБ «Форум» (Публічним Акціонерним товариством «Банк Форум»), код ЄДРПОУ 09807856 та громадянином України ОСОБА_1, ідентифікаційний податковий номер: НОМЕР_1, у звязку з укладенням їх під впливом обману зі сторони банку. Стягнути з відповідача - АКБ «Форум» (Публічного Акціонерного товариства «Банк Форум») код ЄДРПОУ 09807856 судові витрати в сумі 243 грн. 60 коп. на користь держави. Повідомити сторін, що із повним рішенням суду вони зможуть ознайомитись та отримати копію рішення 5 жовтня 2015 року. Відповідачу якій не з"явився в судове засідання , направити рекомендованим листом із повідомленням копію заочного рішення. Заочне рішення може бути переглянуте судом , що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення до апеляційного суду Рівненської області через Рівненський міський суд. Особи які брали участь у справі але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Особи які брали участь у справі але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Рівненського міського суду С.В. Наумов http://reyestr.court.gov.ua/Review/56316547
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» від 25 травня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна за заявою публічного акціонерного товариства «Мегабанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 11 січня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про скасування рішення третейського суду у вищезазначеній справі, посилаючись на те, що воно прийняте з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки справа про стягнення заборгованості за кредитним договором розглядалась без її участі, про існування спору вона не була повідомлена, жодних вимог банку не отримувала. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року ОСОБА_1 у задоволенні заяви відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року скасовано ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року, якою заяву ОСОБА_1 задоволено, а рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» від 25 травня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Мегабанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна скасовано. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Мегабанк» порушує питання про скасування постановлених судами апеляційної та касаційної інстанцій ухвал та залишення без змін ухвали суду першої інстанції з підстави передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди», статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах одних і тих самих норм матеріального права. На обґрунтування зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та на ухвалу Верховного Суду України від 19 січня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням постійно діючого третейського суду при Асоціації «Слобожанська перспектива» у справі за позовом ПАТ «Мегабанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет застави за договором застави рухомого майна від 25 травня 2015 року вимоги банку задоволені в повному обсязі. Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції виходив з того, що третейський суд діяв в межах своєї компетенції. Апеляційний суду Харківської області ухвалою від 7 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року скасував ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року з тих підстав, що в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» справа не підвідомча третейським судам, оскільки ОСОБА_1 є споживачем банківських послуг. Разом з тим в іншій справі, яка виникла з подібних правовідносин та за аналогічних обставин, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 листопада 2015 року скасував рішення судів попередніх інстанції про задоволення позовних вимог з огляду на те, що поручитель не є споживачем, з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором звернувся банк, а отже, вказаний спір не може вважатися спором про захист прав споживачів і справа підлягає розгляду в третейських судах. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1, 2, 6 Закону України «Про третейські суди», статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Під час розгляду справи суди установили, що 01 серпня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Мегабанк», правонаступником якого є ПАТ «Мегабанк», та ОСОБА_1 було укладено договір поруки НОМЕР_1, за умовами якого остання поручається перед банком за виконання ОСОБА_2 в повному обсязі усіх його зобов’язань, що виникли з кредитного договору НОМЕР_2 від 01 серпня 2008 року. Пунктом 6.1 договору поруки передбачено, що всі спори, які виникають за цим договором між сторонами, розглядаються в Постійно діючому третейському суді при Асоціації «Слобожанська перспектива» згідно з його Регламентом. Відповідно до статті 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейському суду, крім випадків, встановлених законом. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (пункт 14 цієї статті доповнено згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). У преамбулі Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Згідно з пунктом 22 цього Закону споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує, або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язку найманого працівника. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Системний аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що третейські суди можуть розглядати будь-які спори, за винятком зокрема тих, які випливають з договору споживчого кредиту і за своїм змістом пов’язані із захистом прав споживачів банківських послуг. Віднесення правовідносин до того чи іншого виду в теорії цивільного права відбувається за ознаками суб’єктів цих правовідносин та змісту цих правовідносин. Суб’єктами правовідносин споживчого кредитування є споживач послуг з надання кредиту та банк. Разом з тим порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або як договір про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення суду касаційної інстанції, ухваленого у цій справі. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2015 року підлягає скасуванню із залишенням у силі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Мегабанк» про перегляд судових рішень задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 січня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 7 грудня 2015 року скасувати, ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2015 року залишити в силі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 27 квітня 2017 року № 6-1153цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5EB7FD8BB3375ADDC225812C004696FC
  14. Державний герб України Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 лютого 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Попович О.В., Мазур Л.М., Писаної Т.О., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк» до ОСОБА_5 про стягнення суми боргу за кредитним договором, за касаційною скаргою представника публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк» - Дивисенко Тетяни Олексіївни на рішення апеляційного суду Запорізької області 14 липня 2016 року, в с т а н о в и л а : У жовтні 2014 року публічне акціонерне товариство «Креді Агріколь Банк» (далі - ПАТ «Креді Агріколь Банк») звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 27 січня 2012 року між акціонерним товариством «Індустріально-Експортний Банк», правонаступником якого є ПАТ «Креді Агріколь Банк», та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір № 4/1145001, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 108 720 грн зі строком повернення до 26 січня 2019 року та сплатою 19,8 % річних, а також взяла на себе обов'язок повернути кредит згідно з графіком погашення кредиту. Крім того, 27 січня 2012 року між банком та ОСОБА_5 було укладено договір застави № Z2/1145001, за умовами якого на забезпечення виконання зобов'язань, передбачених кредитним договором № 4/1145001 від 27 січня 2012 року, ОСОБА_5 передала в заставу належне їй рухоме майно, а саме: автомобіль марки Fiat, модель Punto, 2011 року випуску, номерний знак НОМЕР_1. Позивач зазначав, що внаслідок невиконання ОСОБА_5 своїх зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованість, загальний розмір якої станом на 09 вересня 2014 року складав 89 043 грн 22 коп., та яку ПАТ «Креді Агріколь Банк» просило стягнути в порядку дострокового повернення кредиту. Справа розглядалась судами неодноразово. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 01 грудня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Креді Агріколь Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ПАТ «Креді Агріколь Банк» суму заборгованості за кредитним договором в розмірі 89 043 грн 22 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Останнім рішенням апеляційного суду Запорізької області 14 липня 2016 року заочне рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 01 грудня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ПАТ «Креді Агріколь Банк». У касаційній скарзі представник ПАТ «Креді Агріколь Банк» - Дивисенко Т.О., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Згідно з ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Відповідно до положень ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_5 було порушено умови кредитного договору щодо повернення кредиту,сплати відсотків, пені та комісії у встановлені строки, а тому на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України банк має право на дострокове повернення кредиту. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що про вимогу банку щодо дострокового повернення кредиту ОСОБА_5 стало відомо 14 квітня 2015 року, яку остання на дев'ятий день погасила, а тому на підставі п. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» дійшов висновку про відсутність підстав для дострокового повернення кредиту. Даний висновок суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, відповідає фактичним обставинам справи, наданим сторонами доказам та вимогам закону. Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу. Відповідно до п. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність. Враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини, а саме те, що про вимогу банку щодо дострокового повернення кредиту ОСОБА_5 стало відомо 14 квітня 2015 року, яку остання погасила на дев'ятий день, при цьому згідно довідки банку від 23 квітня 2015 року за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_5, наявна лише строкова заборгованість, правильним є висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову ПАТ «Креді Агріколь Банк» про дострокове повернення кредиту. Суд апеляційної інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню, надав оцінку доказам у справі, законно та обґрунтовано дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують, зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду щодо їх оцінки. Докази та обставини, на які посилається представник ПАТ «Креді Агріколь Банк» - Дивисенко Т.О. у касаційній скарзі, були предметом розгляду у суді апеляційної інстанції та при їх дослідженні і встановленні судом було дотримано норми матеріального і процесуального права. Із врахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про те, що судом апеляційної інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. ст. 338-341 ЦПК України є підставами для скасування судового рішення. Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу представника публічного акціонерного товариства «Креді Агріколь Банк» - Дивисенко Тетяни Олексіївни відхилити. Рішення апеляційного суду Запорізької області 14 липня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: О.В. Попович Л.М.Мазур Т.О.Писана Справа №331/8467/14-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/64981413
  15. Державний герб України Ухвала іменем україни 07 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Ткачука О.С., суддів: Висоцької В.С., Євграфової Є.П., Ситнік О.М., Умнової О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «ІМЕКСБАНК» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_4, на ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 серпня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 18 липня 2014 року між нею та публічним акціонерним товариством «ІМЕКСБАНК» (далі - ПАТ «ІМЕКСБАНК») було укладено кредитний договір. Посилаючись на те, що зазначений договір було укладено з порушенням положень Закону України «Про захист прав споживачів», ОСОБА_3 просила визнати кредитний договір від 18 липня 2014 року недійсним та зобов'язати відповідача прийняти від неї суму залишкової заборгованості у розмірі 9 650 грн. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 11 липня 2016 року позовну заяву ОСОБА_3 повернуто позивачу. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали, зокрема сплати судового збору. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 25 серпня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 11 липня 2016 року у вищевказаній справі визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, й передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Визнаючи апеляційну скаргу ОСОБА_3 неподаною та повертаючи її, суд апеляційної інстанції виходив із того, що заявник не усунула виявлені ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 серпня 2016 року недоліки апеляційної скарги, зокрема не надала доказів сплати судового збору. Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна. Апеляційна скарга за формою та змістом повинна відповідати вимогам ст. 295 ЦПК України. Відповідно до ч. 2 ст. 297 ЦПК України до апеляційної скарги, яка не оформлена згідно з вимогами, встановленими ст. 295 цього Кодексу, а також у разі несплати суми судового збору чи неоплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи застосовуються положення ст. 121 цього Кодексу. Апеляційний суд виходив із того, що подана ОСОБА_3 апеляційна скарга не відповідала вимогам ст. 295 ЦПК України, зокрема заявником не надано доказів оплати судового збору. Тому ухвалою судді від 11 березня 2016 року апеляційну скаргу залишено без руху та надано п'ятиденний строк з дня отримання копії цієї ухвали для усунення виявлених недоліків. У п. 7 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» судам роз'яснено, що ст. 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку пільг щодо сплати судового збору, тому при визначенні таких пільг слід керуватися іншим законодавством України, наприклад, ст. 14 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового слідства, прокуратури і суду», ст. 22 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав. Відповідно до п. 6 зазначеної постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ позивачі, які звільнені від сплати судового збору при пред'явленні окремих позовів, і деякі категорії осіб незалежно від виду позову звільняються від сплати судового збору не лише при пред'явленні позову, а й при поданні апеляційних чи касаційних скарг, заяв про перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами та Верховним Судом України. Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_3 повинна сплатити судовий збір за подання апеляційної скарги, оскільки вона обґрунтувала свій позов порушенням відповідачем вимог Закону України «Про захист прав споживачів», а, відтак, на підставі ч. 3 ст. 22 цього Закону звільнена від сплати судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції. Отже, апеляційний суд передчасно визнав апеляційну скаргу неподаною. Відповідно до ст. 13 ЦПК України, ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. За таких обставин у силу п. 2 ст. 342 ЦПК України ухвала апеляційного суду не може вважатися законною та підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для вирішення процесуального питання у відповідності до вимог ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 342 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_4, задовольнити. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 серпня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий О.С. Ткачук Судді: В.С. Висоцька Є.П.Євграфова О.М. Ситнік О.В. Умнова справи № 753/12428/16-ц: http://reyestr.court.gov.ua/Review/67092557
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 7 червня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» про захист прав споживачів та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та кредит»), порушуючи умови договору депозитного вкладу, не повернуло йому суми вкладу та належних відсотків за користування коштами після закінчення строку дії договору. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 7 грудня 2015 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін. У липні 2016 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 1058 – 1061, 1074 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». На підтвердження зазначеної підстави заявник додає ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 і 23 березня 2016 року, в яких, на його думку, вказані норми матеріального права застосовані по-іншому. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Під час розгляду справи суди встановили, що 26 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» був укладений договір банківського вкладу на строк 5 місяців в іноземній валюті на суму 13996,03 доларів США зі сплатою 13 % річних за користування коштами. 27 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» із письмовою заявою про повернення йому вкладу та відсотків за користування коштами. 17 вересня 2015 року Постановою Правління Національного банку України № 612 ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» віднесено до категорії неплатоспроможних. Цього ж дня виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) прийнято рішення №171 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з 18 вересня 2015 року. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що 18 вересня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з ринку, а тому інтереси позивача підлягають захисту відповідно до положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 і 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції, задовольняючи вимоги про стягнення вкладів за договорами депозиту після введення тимчасової адміністрації, виходив з того, що порядок виконання судових рішень про примусове стягнення коштів з банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію, визначено відповідними нормами Закону України «Про виконавче провадження», якими встановлено зупинення виконавчого провадження при запровадженні тимчасової адміністрації, а при прийнятті рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку, - його закінчення з надсиланням виконавчого документа до уповноваженої особи Фонду. Саме у такий спосіб реалізується положення Закону про нездійснення примусового стягнення коштів. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом вищезазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 17 вересня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України про віднесення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» до категорії неплатоспроможних Фонд запровадив тимчасову адміністрацію і розпочав процедуру виведення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» з ринку. Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, в якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшеннню ліквідаційної маси. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-350цс17. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновками яких погодився й суд касаційної інстанції, правильно виходили з того, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (10 листопада 2015 року) у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Отже у справі, яка переглядається, положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» застосовано правильно, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Правова позиція у справі № 6-1809цс16 Згідно з пунктом 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» тимчасова адміністрація – це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до пункту 6 статті 2 цього Закону ліквідація банку – це процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства. Отже, у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з підпунктами 1, 2 частини п’ятої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 цього Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшений ліквідаційної маси. З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, правильно виходив з того, що з 03 березня 2015 року Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення ПАТ «Дельта Банк» з ринку. На момент ухвалення рішення судом першої інстанції (07 жовтня 2015 року) у банк вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 7 червня 2017 року № 6-1809цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D5CC2FAC7F19BCAEC225813D0046DE33
  17. Верховна Рада ухвалила у другому читанні та в цілому проект закону про споживче кредитування (№ 2455). http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54521 Согласно закону, потребитель в случае досрочного возвращения потребительского кредита уплачивает кредитору проценты за пользование кредитом и стоимость всех услуг за период фактического пользования кредитом, зато кредитору запрещается отказывать потребителю в принятии платежа в случае досрочного возвращения потребительского кредита. Кроме того, кредитору запрещается устанавливать потребителю любую плату, связанную с досрочным возвратом потребительского кредита. В случае задержания потребителем уплаты части потребительского кредита или процентов минимум на один календарный месяц, а по потребительскому кредиту, обеспеченному ипотекой, и по потребительским кредитом на приобретение жилья – минимум на три календарных месяца кредитодатель имеет право на требование возврата потребительского кредита в полном объеме, срок выплаты которого еще не наступил, если такое право предусмотрено договором. Кредитор обязан в письменной форме уведомить потребителя о таком нарушении с указанием действий, необходимых для его устранения, и срока, в течение которого они должны быть совершены. Действие этого закона распространяется на все потребительские кредиты, то есть кредиты для личных целей, семейных нужд и не охватывает кредиты для предпринимательских целей. Законопроект содержит немало новаций: в частности, требования относительно оценки кредитоспособности, реальной процентной ставки, запрет рекламы «нулевых кредитов», урегулирование деятельности посредников. Так, в расчет эффективной ставки будут включаться все проценты по кредиту и платежи за другие услуги кредитора, связанные с кредитом. Кредит сможет выдаваться на сумму не менее минимальной зарплаты и на срок не менее одного месяца. В законопроекте предусматривается изменить очередность погашения требований по договору о потребительском кредите: в первую очередь будет выплачиваться сумма просроченного долга, во вторую – текущие платежи «тела кредита» и проценты, в третью – суммы штрафных санкций. Законопроект запрещает выдавать кредиты в иностранной валюте.
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за заявою ОСОБА_1 про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за заявою Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» (далі – ПАТ «Кредит Європа Банк») до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. ОСОБА_1 зазначала, що 12 червня 2008 року між нею та Закритим акціонерним товариством «Кредит Європа Банк» (далі – ЗАТ «Кредит Європа Банк») було укладено договір про надання споживчого кредиту, за яким банк надав їй кредит на споживчі цілі в розмірі 495 тис. доларів США на строк до 12 червня 2023 року зі сплатою 13,45 % річних. На забезпечення виконання зобов’язань боржника за цим договором споживчого кредиту 12 червня 2008 року між ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки. Постійно діючий третейський суд при Асоціації українських банків рішенням від 31 березня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнив та стягнув з відповідачів солідарно на користь банку 5 млн 354 тис. 478 грн 65 коп. заборгованості та 25 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. Посилаючись на те, що відповідно до підпункту 7 пункту 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» ця справа не підвідомча третейському суду, крім того її не було повідомлено про день та час розгляду справи, не надіслано копії рішення третейського суду, ОСОБА_1 просила скасувати зазначене рішення третейського суду. Дніпровський районний суд м. Києва ухвалою від 19 грудня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року, у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 лютого 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 грудня 2016 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 20 січня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2015 року, а також рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ «Кредит Європа Банк» заборгованості за кредитним договором скасувала. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року ПАТ «Кредит Європа Банк» порушує питання про скасування зазначеної ухвали та залишення в силі судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 1 частини другої статті 3895 ЦПК України – при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «Кредит Європа Банк» надало копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, 11 листопада 2015 року; ухвали Верховного Суду України від 19 січня 2016 року; постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «Кредит Європа Банк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 червня 2008 року ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_1 уклали договір про надання споживчого кредиту, за яким банк надав боржнику кредит на споживчі цілі в розмірі 495 тис. доларів США на строк до 12 червня 2023 року зі сплатою 13,45 % річних. 16 лютого 2009 року, 22 лютого 2010 року, 27 липня 2011 року ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_1 уклали додаткові угоди до вказаного договору про надання споживчого кредиту, згідно з якими пункт 3.5 цього договору викладено в новій редакції, яка передбачає третейське застереження в договорі про надання споживчого кредиту. На забезпечення виконання зобов’язань боржника за вказаним договором споживчого кредиту 12 червня 2008 року між ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки. 16 лютого 2009 року, 22 лютого 2010 року, 27 липня 2011 року, 16 березня 2012 року ЗАТ «Кредит Європа Банк» та ОСОБА_2, ОСОБА_1 уклали додаткові угоди до зазначеного договору поруки, які передбачають третейське застереження в договорі поруки. Постійно діючий третейський суд при Асоціації українських банків рішенням від 31 березня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Кредит Європа Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнив: стягнув з відповідачів солідарно на користь банку 5 млн 354 тис. 478 грн 65 коп. заборгованості та 25 тис. 500 грн витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вважав, що третейський суд розглянув справу в межах своєї компетенції з огляду те, що сторони передбачили в договорі споживчого кредиту третейське застереження. Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а також рішення третейського суду, суд касаційної інстанції вважав, що в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 «Про захист прав споживачів», розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VІ «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закону № 2983-VІ) справа не підвідомча третейському суду, оскільки оспорюване рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а спір виник у зв’язку зі стягненням заборгованості за споживчим кредитом. Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 13 червня 2016 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції зазначив про те, що поручитель не є споживачем послуг банку у розумінні пункту 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», тому спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якому передбачено третейське застереження, підвідомчий третейському суду. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України. Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає з цивільних, господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу цієї статті доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), котрий придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Степаненка Андрія Миколайовича щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом № 2983-VІ виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». У справі, яка переглядається, рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, про скасування якого звернулась із заявою ОСОБА_1, ухвалено 31 березня 2014 року, тобто після внесення зазначених змін до Закону України «Про третейські суди». Відповідно до статті 3895 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону. Таким чином, суд касаційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спір про стягнення з боржника на користь банку заборгованості за договором споживчого кредиту не підвідомчий третейському суду, тому рішення третейського суду в цій частині підлягає скасуванню. Разом з тим порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Такий по суті правовий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 13 червня 2016 року, наданих заявником для порівняння. Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду, отже, рішення третейського суду в цій частині ухвалено в межах його повноважень. За таких обставин, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для скасування оспорюваного рішення третейського суду в частині стягнення заборгованості з поручителя. Тому ухвала суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, відповідно до статті 3604 ЦПК України підлягає скасуванню в частині скасування рішення третейського суду про стягнення заборгованості з поручителя. Крім зазначеного, заявник надав для порівняння копію ухвали Верховного Суду України від 19 січня 2016 року, яка не може бути покладена в основу обґрунтування передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки ця ухвала постановлена за наслідками розгляду Верховним Судом України заяви про перегляд судових рішень у порядку глави 3 розділу V цього Кодексу і не є судовим рішенням у розумінні пунктів 3, 4 частини першої статті 358 ЦПК України. У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом № 2983-VІ виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Незалежно від предмета та підстав спору, а також незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеному у зазначеній постанові Верховного Суду України висновку. Крім того, у заяві про перегляд судового рішення ПАТ «Кредит Європа Банк» зазначило передбачену пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, проте оскаржуване судове рішення суду касаційної інстанції не підлягає перегляду із зазначеної підстави, оскільки не перешкоджає подальшому провадженню у справі. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року скасувати в частині скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 31 березня 2014 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Кредит Європа Банк» 5 млн 354 тис. 478 грн 65 коп. (п’яти мільйонів трьохсот п’ятдесяти чотирьох тисяч чотирьохсот сімдесяти восьми гривень шістдесяти п’яти копійок) заборгованості та 25 тис. 500 грн (двадцяти п’яти тисяч п’ятисот гривень) витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом. У решті ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-580цс17 Порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 24 травня 2017 року № 6-580цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/0E13D0758AC0D19AC2258138002BE545
  19. Державний герб України Справа № 522/14944/16-ц Провадження № 2/522/150/17 ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ Іменем УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року Приморський районний суд міста Одеси в складі: головуючого судді Погрібного С.О. за секретаря судового засідання Грищук В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, за участі третіх осіб приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, Приморського відділу державної виконавчої служби у м. Одесі Головного територіального управління юстиції в Одеській області, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, в с т а н о в и в : Позивач звернувся до суду з вказаним позовом з вимогою про визнання виконавчого напису вчиненого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, зареєстрованого у реєстрі за № 7103, таким, що не підлягає виконанню, на підтвердження чого посилалася на наступне. 29 січня 2007 року між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк» укладено кредитний договір №5МФ/2007. З метою забезпечення належного виконання умов кредитного договору 30 січня 2007 року між відповідачем та ОСОБА_3 укладено договір поруки. Окрім цього, з метою забезпечення належного виконання умов вказаного кредитного договору, 30 січня 2007 року між відповідачем та ОСОБА_4 укладено договір поруки. Відповідно до умов вказаних договорів поручителі зобов'язалися виступати перед кредитором за виконання позивачем своїх зобов'язань за кредитним договором. У зв'язку з невиконанням кредитором вимог банку за кредитним договором, банк звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з вимогою про стягнення коштів за вказаним кредитним договором. 03 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2 вчинено виконавчий напис № 7103, на підставі якого запропоновано стягнути з позивача грошові кошти у сумі 393510,78 гривень, що складає суму його заборгованості за кредитним договором, з яких запропоновано задовольнити вимоги банку у частині пені у розмірі 16360,05 доларів США та витрати, пов'язані із вчиненням виконавчого напису 1700,0 гривень. Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу ОСОБА_2 надано суду клопотання про розгляд справи за її відсутності. Представником Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» надано суду заяву про відкладення розгляду справи у звязку з перебуванням її у щорічній відпустці. Втім, суд критично сприймає доводи вказаної заяви з огляду на незабезпечення банком явки у судове засідання іншого представника вказаного учасника справи. Представник відповідача в засідання не зявилися неодноразово, про час і місце судового засідання повідомлялися належним чином. Суд у звязку з їхньою неявкою та неповідомленням про поважні причини такої неявки в судове засідання в порядку статті 169 ЦПК України, враховуючи відсутність відповідних заперечень від позивача, ухвалив розглянути справу за відсутності відповідача, представник якого не зявився, у порядку заочного розгляду справи. До початку судового засідання представник позивача надав суду заяву, згідно з якою позов підтримав у повному обсязі, просив суд задовольнити його та розглядати справу за його відсутності. Суд дослідив матеріали справи, за наслідками цього вважає, що вимоги позову підлягають задоволенню у повному обсязі. Судом встановлені такі фактичні обставини на підставі представлених письмових доказів. Між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк» укладено кредитну угоду №5МФ/2007 від 29 січня 2007 року. З метою забезпечення належного виконання умов вказаного кредитного, 30 січня 2007 року між відповідачем та ОСОБА_4 укладено договір поруки. 03 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2 вчинено виконавчий напис № 7103, на підставі якого запропоновано стягнути з позивача грошові кошти у сумі 393510,78 гривень, що є його заборгованістю за кредитним договором, з яких запропоновано задовольнити вимоги банку у частині пені у розмірі 16360,05 доларів США та витрати, пов'язані із вчиненням виконавчого напису 1700,0 гривень. З наданих стороною позивача ухвали Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 28 березня 2016 року й ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 жовтня 2016 року слідує, що на примусовому виконанні у Дніпровському відділі ДВС Дніпродзержинського МУЮ за ВП №49664001 знаходиться виконавче провадження з примусового виконання виконавчого напису, вчиненого 3 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, зареєстрованого у реєстрі за № 7102, про стягнення з позивача грошових коштів на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк», тому визначення юридичної долі стягнення коштів за вказаним виконавчим написом знаходиться в залежності від вирішення справи судом. Зі змісту цієї ухвали слідує, що на виконанні у Дніпровському відділі ДВС Дніпродзержинського МУЮ знаходиться виконавче провадження № 49664001 з виконання виконавчого напису № 7102 від 03 грудня 2015 року, вчиненого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" суми боргу в розмірі 393510,78 гривень. Окрім цього, відповідно до ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 6 лютого 2017 року про зупинення провадження у справі № 522/20234/15-ц за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, що надійшов до суду 28 вересня 2015 року, банком заявлено вимогу про стягнення з відповідачів суми заборгованості за кредитним договором №5МФ/2007 від 29 січня 2007 року в розмірі 439194,84 доларів США, що станом на 06 серпня 2015 року еквівалентно 9469040,75 гривень. Додатково судом встановлено, що, відповідно до копії позовної заяви ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення неустойки за порушення умов договору іпотеки, у провадженні Приморського районного суду міста Одеси перебуває цивільна справа № 522/14332/16-ц за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення суми неустойки за порушення умов договору іпотеки. В тексті вказаного позову, що поданий до суду 4 серпня 2016 року, міститься посилання банку на порушення боржником умов виконання кредитного договору та, як наслідок, банк просить стягнути з ОСОБА_1 суму штрафу (неустойки) за порушення умов договору іпотеки у розмірі 385416,0 гривень. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 серпня 2016 року провадження у вказаній справі відкрито, вказано ухвалу оскаржено в апеляційному порядку, втім залишено без змін й розгляд цієї справи продовжується станом на момент постановлення зазначеного рішення суду. Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Додатково судом враховано, що постановою державного виконавця Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції відкрито виконавче провадження з приводу примусового виконання спірного виконавчого напису. Позивачем ОСОБА_1 не спростовується факт несвоєчасного виконання договірних зобов'язань. Як слідує з наданих відповідачем приватним нотаріусом ОСОБА_2 документів, оскаржуваний виконавчий напис вчинено на підставі наданого розрахунку заборгованості позивача перед банком, що складається із заборгованості за пенею в сумі 16360,05 доларів США. Зазначена сума може становити предмет цивільно-правового спору, оскільки не носить безспірного характеру. Відповідач вказаний Банк, користуючись своїм правом, обрав відповідні порядок та спосіб захисту порушеного права, звернувшись до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису. При цьому, судом враховано, що право кредитора на обрання порядку та способу захисту свого порушеного права в такому випадку обмежень на законодавчому рівні не має. Однак, за встановлених та наведених обставин банк мав повідомити нотаріуса про наявність зазначеного спору під час звернення із заявою про вчинення виконавчого напису, оскільки наявність спору з приводу виконання умов кредитного договору мала стати підставою для відмови у вчиненні нотаріусом виконавчих написів. Відповідно до ч. 1 ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Згідно зі ст. 88 Закону України «Про нотаріат», нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. В силу положень пунктів 282, 284 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року №20/5, що була чинна на момент вчинення оскаржуваного виконавчого напису, для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, установлюється Кабінетом Міністрів України. Нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років. Заборгованість або інша відповідальність боржника визнається безспірною і не потребує додаткового доказування у випадках, якщо подані для вчинення виконавчого напису документи передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України. Тобто, з вказаних норм права слідує вимога, що заборгованість має бути безспірною та не потребує додаткового доказування. Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні» виконавчий напис може бути вчинено нотаріусом і за умови, що наявність безспірної заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем підтверджується документами, передбаченими затвердженим постановою Ради Міністрів України від 12 жовтня 1976 року № 483 Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів державних нотаріальних контор (з наступними змінами) і що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у випадках, коли законом встановлено інший строк давності - не минув цей строк. Пунктом 1 розділу 1 переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку встановлено, що стягнення грошових сум та іншого майна, виплата, передача або повернення яких передбачено нотаріально посвідченими угодами, провадиться на підставі: оригіналу угоди; документа, що встановлює прострочку виконання. Таким чином, зі змісту наведених норм законодавства слідує, що під час вчинення виконавчого напису нотаріусом має правове значення доведеність факту безспірності суми стягуваної заборгованості. Проте, відповідачем не було надано доказів на підтвердження безспірності суми заборгованості. Так, 03 грудня 2015 року відповідач звернувся до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису, де зазначена сума заборгованості за договором кредиту у розмірі 16360,05 доларів США, а досудову вимогу позивачу надіслано на суму 16410,05 доларів США. Окрім цього, вже на час вказаного звернення в провадженні суду перебувала цивільна справа № 522/20234/15-ц за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 ОСОБА_1 ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором (з 28 вересня 2015 року). Та обставина, що на час вчинення виконавчого напису в суді вже існував спір щодо розміру заборгованості за зазначеним кредитним договором, спростовує висновок нотаріуса про безспірність заборгованості боржника. Також судом враховано, що самий факт безспірності розміру штрафних санкцій за недотримання відповідачем умов договору кредитування спростовується також й зверненням банку до суду 04 серпня 2016 року з позовом до ОСОБА_1 про стягнення неустойки за порушення умов договору. Таким чином, судом констатується наявність спору між цими сторонами під час вчинення нотаріусом виконавчого напису, при цьому, спір судом вирішувався не тільки з приводу наявності заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ КБ «Приватбанк», а й з приводу розміру цієї заборгованості, що підлягає стягненню з боржника на користь кредитора. Окрім цього, у день звернення до нотаріуса із зазначеною заявою 03 грудня 2015 року нотаріус вчинив виконавчий напис, що свідчить про те, що сам боржник не був повідомлений про наявність такої заяви про вчинення виконавчого напису із сумою заборгованості 16360,05 доларів США. Ці обставини свідчать про те, що під час вчинення виконавчого напису нотаріус не мав можливості перевірити безспірність суми заборгованості й позбавив ОСОБА_1 можливості зясувати суму заборгованості. При визначенні змісту категорії безспірності вимоги суд має керуватися однаковим для всіх судів України її розумінням, сформульованим у своїх правових позиціях постановою судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2015 року по справі № 6-27цс-15. Згідно із цими правовими позиціями, коли заявником порушується питання про стягнення штрафних санкцій, процентів, збитків, що не випливають з договору, то ця сума з боржником не погоджується, залежить від багатьох складових, а отже, вона є спірною. Резюмуючи, судом констатується факт порушення нотаріусом процедури вирішення питання про можливість вчинення виконавчого напису в цьому випадку. Поза увагою нотаріуса залишилось й те, що стягувач звернувся про стягнення, в тому числі, спірної суми боргу. За таких обставин, нотаріус при вчиненні виконавчого напису не переконався належним чином у безспірності усіх сум, що підлягають стягненню, та безспірності характеру правовідносин сторін, що не відповідає вимогам Закону України «Про нотаріат», Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Згідно із ч. 1 ст. 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. При цьому, право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Відповідно до ст. 88 ЦПК України також підлягає задоволенню вимога про стягнення з відповідача судових витрат за сплачений судовий збір. За ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися в суд за захистом свого цивільного права у випадку його порушення з вимогою про примусове виконання зобовязання в натурі. Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі представлених сторонами доказів. Керуючись ст. 16 ЦК України, ст. ст. 87, 88 Закону України «Про нотаріат», ст.ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212, 214-215, 224-226 Цивільного процесуального кодексу України, СУД В И Р І Ш И В : Позов задовольнити. Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_2 № 7103 від 03 грудня 2015 року, на підставі якого запропоновано стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» грошові кошти у сумі 393510,78 гривень, що є її заборгованістю за кредитним договором, з яких запропоновано задовольнити вимоги банку у частині пені у розмірі 16360,05 доларів США та витрати, пов'язані із вчиненням виконавчого напису 1700,0 гривень. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 551,20 гривень. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача шляхом звернення із заявою про перегляд заочного рішення протягом десяти днів з дня отримання його копії. СУДДЯ: С.О. Погрібний 19.04.2017 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66574058
  20. Державний герб України Ухвала іменем україни 9 листопада 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Леванчука А.О., Демяносова М.В., Дьоміної О.О., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» в порядку захисту прав споживачів, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 21 липня 2006 року в магазині «Евросеть», що розташований по вул. Петровського, 1 у м. Дніпропетровську, він придбав мобільний телефон Nokia 2650. Для придбання цього телефону між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк перерахував кошти за придбаний телефон, а він, повинен був повернути ці кошти та сплатити відсотки за користування кредитом. Позивач зазначав, що в період 2006-2007 років він здійснював платежі банку та вважав, що повернув кредит у повному розмірі та сплатив відсотки, проте у 2015 року після його працевлаштування на роботу та отримання зарплатної картки у ПАТ КБ «Приватбанк», останнє без будь-яких виконавчих документів та попереджень, зняло з його рахунку кошти - з квітня 2015 року по січень 2016 року банк за власною ініціативою списав з його рахунку грошові кошти на загальну суму 12 667 грн 46 коп. Працівник банку, до якого він звернувся за отриманням інформації, пояснив, що кошти були списані в рахунок погашення його заборгованості за кредитним договором від 21 липня 2006 року. Позивач вважав такі дії відповідача незаконними, а тому просив стягнути з ПАТ КБ «Приватбанк» безпідставно списані кошти у сумі 12 667 грн 46 коп. Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року, позов ОСОБА_4 задоволено, стягнуто на його користь з ПАТ КБ «Приватбанк» 12 667 грн 46 коп. Вирішено питання про судові витрати. У касаційній скарзі ПАТ КБ «Приватбанк» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. XII«Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Згідно зі ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу строку давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому поряду через суд. Згідно із п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що, ухвалюючи оскаржувані у справі судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій з дотриманням вимог ст. ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню та дійшли обґрунтованого висновку про підставність і доведеність заявлених позовних вимог, оскільки встановлено, що ПАТ КБ «Приватбанк» здійснив списання коштів з рахунку позивача поза межами строку позовної давності та без законних на те підстав, що прямо заборонено п. 7 ч. 11 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Такий висновок судів ґрунтується на правильно встановлених у справі обставинах та вимогах закону. Наведені в касаційній скарзі доводи заявника є необґрунтованими і правильність вищезазначених висновків судів не спростовують та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду слід залишити без змін. Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» відхилити, рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. А.О. Леванчук М.В. Демяносов О.О. Дьоміна Колегія суддів: Справа № 173/1535/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/62692688
  21. Ухвала іменем україни 11 травня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Кафідової О.В., Висоцької В.С., Умнової О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» про захист прав споживачів, визнання договору недійсним, застосування наслідків недійсності правочинів, за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а: У лютому 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 28 грудня 2015 року між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (далі - ТОВ «ЛК «Ваш Авто») було укладено договір фінансового лізингу, згідно з умовами якого лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу, зазначений у специфікації, що є додатком № 2 до договору, у власність та передати предмет лізингу у користування лізингодержувачу на умовах передбачених договором. В усній формі представник відповідача роз'яснив йому, що він повинен спочатку сплатити передплату за транспортний засіб у розмірі 55 000 грн шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок відповідача, після чого з ним буде укладено договір лізингу і протягом декількох днів відповідач передасть йому в користування предмет лізингу. У той же день він сплатив на рахунок відповідача суму у розмірі 55 000 грн. Однак, представником відповідача не було роз'яснено йому призначення платежу, який виявився адміністративним платежем, тобто винагородою лізингодавцю за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням договору. Він вважав, що це часткова оплата вартості транспортного засобу. В договорі це передбачено, але у нього не було можливості детально ознайомитись з умовами договору до його підписання, так як представник відповідача не надав достовірної інформації. Зазначав, що відповідач відмовився передавати предмет лізингу, обґрунтовуючи тим, що договором передбачено передачу автомобіля протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати адміністративного платежу, 50 % від вартості предмета лізингу, комісії за передачу предмета лізингу, а сплачена сума в розмірі 55 000 грн є адміністративним платежем за оформлення договору. Посилаючись на те, що у договорі відсутня істотна умова щодо його предмета, оскільки не визначено індивідуальних ознак автомобіля, умови договору є несправедливими, встановлюють жорстку відповідальність за порушення умов договору лише споживачу, усувають відповідальність відповідача, не визначено права розірвання договору з ініціативи лізингоодержувача, що призводить до істотного дисбалансу прав та обов'язків сторін, та на те, що у відповідача відсутня ліцензія на надання фінансових послуг, просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 28 грудня 2015 року та стягнути з відповідача на свою користь 55 000 грн, а також витрати, понесені на сплату комісії банку за перерахунок коштів у розмірі 660 грн. Рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним договір фінансового лізингу від 28 грудня 2015 року, укладений між ТОВ «ЛК «Ваш Авто» та ОСОБА_4 Стягнуто з ТОВ «ЛК «Ваш Авто» на користь ОСОБА_4 кошти у розмірі 55 000 грн у порядку застосування наслідків недійсності правочину. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ТОВ «ЛК «Ваш Авто» просить скасуватиоскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Заслухавши суддю-доповідача у справі, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що на момент укладення оспорюваного договору відповідач не мав права на здійснення діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, оскільки не мав відповідної ліцензії, а також сторонами не додержано вимоги щодо нотаріального посвідчення договору лізингу. Також, судами попередніх інстанцій враховано правову позицію Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, викладену за результатами розгляду цивільної справи № 6-2766цс15, за змістом якої договір лізингу авто за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України; згідно зі ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню; відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, а відтак суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність додаткових правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача вищевказаних грошових коштів. Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Враховуючи наведене та керуючись положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін. Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» відхилити. Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 02 листопада 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: О.В. Кафідова В.С. Висоцька О.В. Умнова Справа № 341/211/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/66421188
  22. Здравствуйте! Прошу совета. В сентябре 2008 года (за полтора месяца до кризиса) знакомые из Херсонской области взяли долларовый кредит в киевском отделении Приватбанка, на приобретение автомобиля с автосалона. Первоначально, в банке договаривались о гривневом кредите, банк дал гарантийное письмо для автосалона, о том что обязуется выдать кредит в гривнах (есть в наличии заверенная печатями копия). А когда уже автомобиль был оформлен, поставлен на учет, пришли подписывать договор кредитования в банке, то сотрудники отделения банка навязали кредит в долларах. Сумма кредита составляет около 22000 долларов США, в него входят суммы: на приобретение автомобиля, оплата первых страховых договоров (КАСКО, ОСАГО и жизни владельца),регистрация залога в реестре и единоразовая комиссия банку за предоставление фин. инструмента. Кроме того, в договоре есть пункты где банк получает разрешение на эти же цели провести проплаты в гривнах (прописана каждая сумма) По договору процентная ставка -15% и ежемесячная комиссия за резервирование ресурсов - 4,08% (годовых). Ежемесячный платеж чуть меньше 500 дол. (ануитет). Срок кредитования 7 лет. К договору прилагается график погашения и дополнение об общей стоимости кредита (прописана реальная процентная ставка 19,66%, прописан курс доллара). Интересный момент с договорами страхования (оформлялись в отделении банка). Страховая компания "Ингосстрах", но страховой агент Приватбанк (по доверенности). На этих договорах вместо печати и подписи страховой компании, стоит черно-белая сканкопия печати "Ингосстраха" и подписи директора (причем разного размера). Подписи и печати Приватбанка, как доверенного лица, отсутствуют. На вопрос заемщика имеют ли силу такие подписи и печати, их заверили в банке, что все в порядке, это факсимилье. Договор кредитно-залоговый, но у нотариуса залог не оформлялся, только внесли в реестр запретов на отчуждение. В том же месяце у заемщика произошел страховой случай (оформили в ГАИ), все материалы предоставили в страховую компанию. Однако от "Ингосстраха" ни какого ответа не поступило, зато ответил Приватбанк (по доверенности), о том что случай они не считают страховым и ремонт компенсировать не будут. Заемщик платил 1,5 года ежемесячный платеж без просрочек, с небольшим опережением по датам графика, однако по истечении одного года начали звонить сотрудники банка и информировать о задолженностях. На этой почве заемщик перестал платить ежемесячный платеж. Последний платеж был в июне 2010 года. После этого только ругань по телефону и письма-страшилки. В декабре 2011 года, банк обратился в суд с просьбой взыскать задолженность и передать им автомобиль в счет погашения задолженности. Заемщик обратился ко мне попросил помочь. Дело рассматривалось в суде райцентра Херсонской области. Тогда удалось разозлить судью неправильными расчетами задолженности (доллары плюсовали с гривнами и получали сумму в долларах), договорами страхования и др. Вообщем представитель банка попросила суд не рассматривать иск. Дальше знакомые воевать не решились, на том кредит и подвис. В сентябре 2015 закончился срок действия договора кредитования и уже в конце сентября банк обратился в суд с просьбой взыскать задолженность. Насчитали добротно, 82,5 тысячи долларов, из них только пени суммарно 47 тысяч, и это при том что расчет сделали по июнь 2015 года (видно три месяца оставили про запас). Исковое заявление самое простое (мы выполнили условия договора, они не выполнили, должны такую сумму, взыщите), к заявлению прилагалась только непонятная табличка расчетов задолженности. Попросил суд истребовать фин.документы подтверждающие выполнение договора банком и отложить рассмотрение дела, судья без радости удовлетворила. Представитель банка прислал заявление что бы дело рассматривали без него. Так дооткладывались до января, и наконец банк електронкой скинул сканы мемориальных ордеров и выписки с кредитного счета. В очередной раз отложил рассмотрение для изучения этих документов. Рассмотрение дела по сути еще не начиналось. Сейчас изучаю, но уже видно что при переводе долларов в гривны, для проплат по кредиту, банк получил гривен больше чем необходимо для проплат. Так на приобретение автомобиля разница между разменом и платежом за автомобиль составляет около 5тыс. грн., по страховым платежам около тысячи. Куда делась эта разница, не видно. Сейчас готовлю встречный иск, но тяжеловато обобщить (я не профильный юрист). Подскажите пожалуйста: - как лучше выстроить эти факты во встречном иске, на что больше сделать ударение, - я так понимаю что нужно ходатайствовать о проведении суд. бух. экспертизы, - как правильно рассчитывать ежемесячную комиссию 4,08% годовых (винагорода за резервування ресурсів), от общей суммы предоставленного кредита или от ежемесячного платежа? Заранее буду благодарен всем откликнувшимся.
  23. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА Справа № 752/13272/16-ц Головуючий у 1-й інстанції - Чередніченко Н.П. № апеляційного провадження 22-ц/796/2511/2017 Доповідач - Рубан С.М. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 квітня 2017 року колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: головуючого судді Рубан С.М. суддів Желепа О.В., Іванченко М.М. при секретарі Перетятько А.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,- В С Т А Н О В И Л А : Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року позовні вимоги Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - задоволено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» суму заборгованості за договором № ФО(UAH)/3563 від 12.01.2015 року про відкриття та обслуговування кредитного рахунку/рахунків фізичної особи з використанням банківської платіжної картки/карток у розмірі 24 794,65 грн. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» судовий збір в сумі 1378,00 грн. Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. В судовому засіданні представник відповідача підтримав апеляційну скаргу. Представники позивача проти апеляційної скарги заперечили. Інші учасники процесу в судове засідання не з'явились, про час і місце розгляду справи повідомлені належно, тому в порядку ч. 2 ст. 305 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, дійшла наступного висновку. Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ Банк «Контракт» Шкурко В.М., який діє на підставі Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 220 від 10 грудня 2015 року «Про початок процедури ліквідації ПАТ Банк «Контракт» та делегування повноважень ліквідатора банку» в серпні 2016 року звернувся з позовом, в якому просить стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства Банк «Контракт» суму заборгованості за договором № ФО(UAH)/3563 від 12.01.2015 року про відкриття та обслуговування кредитного рахунку/рахунків фізичної особи з використанням банківської платіжної картки/карток у розмірі 24 794,65 грн., а також судові витрати на суму 1378,00 грн. Посилається на те, що 12.01.2015 року між сторонами було укладено договір № ФО(UAH)/3563 від 12.01.2015 про відкриття та обслуговування кредитного рахунку/рахунків фізичної особи з використанням банківської платіжної картки/карток, згідно умов якого Банком відповідачу було відкрито картковий рахунок НОМЕР_1 в гривні, емітована та надана в користування Відповідачу платіжна картка типу MasterCardWorldwide. Обслуговування картки та рахунку здійснювалося на умовах передбачених договором, Правилами та Тарифами на обслуговування операцій з міжнародними пластиковими картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб. Договір від імені Відповідача підписаний ОСОБА_5, який діяв на підставі довіреності, посвідченої 09.01.2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фатхутдіновою І.В. за реєстровим №2. Умовами договору були передбачені певні операції, в тому числі внесення або зняття готівки, здійснення безготівкових операцій в межах витратного ліміту та встановлення добових обмежень по зняттю/розрахункам за допомогою банківської платіжної картки. Поповнення рахунку проводиться у валюті, в якій відкрито рахунок, у готівковій або безготівковій формі, але не менше суми витратного ліміту та відповідної суми за обслуговування рахунку, які передбачені Тарифами на обслуговування операцій з міжнародними платіжними картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб. Нарахування процентів за використання кредитного ліміту/Овердрафту за рахунком здійснюється відповідно до вимог Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», затверджених наказом ОД-164 від 22.12.2011 року, Договору та/або договору укладеного при наданні кредитного ліміту/Овердрафту та Тарифів Банку. При цьому використовується метод факт/факт, тобто визначається фактична кількість днів місяця у році. Крім того, умовами договору встановлено, що сторони домовились, що перелік операцій, які вчиняються Банком за рахунком, права та обов'язки Сторін, їх відповідальність, порядок нарахування та сплати процентів, визначаються Правилами відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», Договором та Тарифами, правилами відповідної платіжної системи та нормами чинного законодавства України. Відповідачем було зараховано на картковий рахунок НОМЕР_1 відкритий у Банку загальну суму в розмірі 71 885,04 гривні. В період з 16.01.2015 року по 23.01.2015 року відповідачем здійснювались платіжні операції з використанням банківської платіжної картки Банку, а саме на території Республіки Білорусь та Литовської Республіки здійснювалися операції з придбання готівкової іноземної валюти - доларів США та Євро, про що свідчить надана виписка за договором по рахунку, відкритому відповідачу. Згідно Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», якщо валюта проведення операції з використанням платіжної картки є долар США, Євро або Гривня та така валюта відрізняється від валюти ведення рахунку, Банк списує з рахунку кошти у валюті ведення рахунку у сумі, що є еквівалентом сумі операції. Сума операції в свою чергу перераховується у валюту ведення рахунку за курсом, встановленим Банком на день списання. При здійсненні відповідачем операцій зі зняття готівки за межами України з використанням банківської платіжної картки за рахунком, якій відкрито в валюті гривня України, відповідачем допущена перевитрата витратного ліміту, тобто відповідач скористався належними банку грошовими коштами понад залишок коштів на своїй банківській картці, чим допустив несанкціонований овердрафт. 11.02.2016 року Банк направив на адресу відповідача повідомлення - вимогу про термінове погашення у повному обсязі суми заборгованості по несанкціонованій перевитраті доступного залишку, що виникла через різницю у курсі валют під час проведення розрахункових операцій за платіжними картками та списання цих операцій з карткових рахунків у валюті ведення цих рахунків. Через невиконання відповідачем зобов'язань за договором позивач просить суд застосувати положення ч.2 ст.625 ЦК України. Станом на 22.08.2016 року, загальна сума заборгованості, яку просить стягнути позивач, становить 24 794,65 гривень, з яких: 9 359,88 гривень - заборгованість за простроченим кредитом; 10 345,09 гривень - заборгованості за простроченими процентами; 4 427,66 гривень - інфляційні нарахування на суму простроченого кредиту та прострочених процентів; 662,02 гривень - 3% річних від суми заборгованості за простроченим кредитом та прострочених відсотків. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з наступного. 12.01.2015 року представником відповідача подана заява-анкета про відкриття рахунку/рахунків, початкову емісію БПК та встановлення кредитного ліміту, з якої вбачається, що на ім'я відповідача відкрито особовий рахунок НОМЕР_1 та видано банківську платіжну картку без встановлення кредитного ліміту. 12.01.2015 року між ПАТ Банк «Контракт» та ОСОБА_1 укладено договір № ФО(UAH)/3563 від 12.01.2015 року про відкриття та обслуговування кредитного рахунку/рахунків фізичної особи з використанням банківської платіжної картки/карток, емітована та надана в користування Відповідачу платіжна картка типу MasterCardWorldwide. Обслуговування здійснювалося на умовах, визначених договором, Правилами відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт» та Тарифами на обслуговування операцій з міжнародними пластиковими картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб. Відповідно до п. 1.2. Договору Держатель (відповідач) при користуванні платіжною карткою може здійснювати такі види операцій, як внесення або зняття готівки, здійснення безготівкових розрахунків в межах витратного ліміту та встановлених добових обмежень по зняттю готівки/розрахункам за допомогою банківської платіжної картки. За умовами п.2.1. Договору поповнення рахунку проводиться у валюті, в якій відкрито рахунок, у готівковій або безготівковій формі, але не менше суми витратного ліміту та відповідної суми за обслуговування рахунку, які передбачені Тарифами на обслуговування операцій з міжнародними платіжними картками, емітованими ПАТ Банк «Контракт» для фізичних осіб. Нарахування процентів за використання кредитного ліміту/Овердрафту за рахунком здійснюється відповідно до вимог Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», затверджених наказом ОД-164 від 22.12.2011 року, Договору та/або договору укладеного при наданні кредитного ліміту/Овердрафту, Тарифів банку. Пунктом 2.4. Договору передбачено, що сторони домовились, що перелік операцій, які вчиняються Банком за рахунком, права та обов'язки Сторін, їх відповідальність, порядок нарахування та сплати процентів, визначаються Правилами, Договором та Тарифами, правилами відповідної платіжної системи та нормами чинного законодавства України. Надана до суду виписка за Договором по Рахунку свідчить, що Відповідач зарахував на свій картковий рахунок українську гривню, а операції зі зняття готівкових коштів з використанням банківської платіжної картки, наданої Відповідачу ПАТ Банк «Контракт», проводились в банкоматах розташованих за межами України, а саме в Республіці Білорусь та у Литовській Республіці. При цьому, зняття грошових коштів з рахунку Відповідача, проводилося у доларах США та Євро. Таким чином, Відповідач проводив банківські операції у валюті відмінної від валюти ведення рахунку. Представником відповідача не заперечується факт проведення операцій за банківською платіжною карткою в той час, коли відповідач перебував за кордоном. Списання коштів з рахунку відповідача проводилось позивачем в межах п.1.18 Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», затверджених наказом ПАТ Банк «Контракт» № ОД-164 від 22.12.2011року, за яким, кошти з рахунку Держателя картки використовуються для розрахунків за операціями з використання банківських платіжних карток, а також для здійснення інших операцій не заборонених чинним законодавством України. Строк списання коштів з рахунку при використанні банківської платіжної картки, встановлюється згідно правил відповідної платіжної системи і обчислюється як період часу між датою здійснення операції з використання платіжної картки і датою фактичного списання коштів з рахунку. Суд вважав доведеним, що відповідач в ході судового розгляду не спростував належними доказами неправомірність застосування позивачем зазначеного порядку і, отже, він був ознайомленим з порядком списання коштів з карткового рахунку і погоджувався із таким Порядком. З виписки по картковому рахунку вбачається, що в період з 16.01.2015 року по 23.01.2015 року відповідачем здійснювались платіжні операції з використанням банківської платіжної картки Банку у валюті долари США та Євро, що відрізняється від валюти поточного рахунку. Відповідно до пункту 1 розділу І постанови НБУ «Про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів» від 05.11.2014 № 705 вимоги цього Положення поширюються на платіжні організації, учасників платіжних систем, які є суб'єктами відносин, що виникають під час здійснення операцій, ініційованих із використанням електронних платіжних засобів цих платіжних систем та їх користувачів. Згідно пункту 8 розділу I Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою НБУ від 05.11.2014 року № 705 внутрішньобанківські правила залежно від особливостей діяльності банку повинні містити, зокрема, порядок установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. Відповідно до умов п.1.38.1 Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», у разі, якщо валюта проведення Операції з використанням БПК є Долар США, Євро або Гривня та така валюта відрізняється від валюти ведення Рахунку, Банк списує з Рахунку кошти у валюті ведення Рахунку у сумі, що еквівалентна сумі Операції. Сума Операції перераховується у валюту ведення Рахунку за курсом, встановленим Банком на день списання. Відповідно до п.9 Розділу ІІІ Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого Постановою Правління НБУ від 05.11.2014 № 705, передбачено що Банк зобов'язаний на вимогу користувача надати інформацію про курс купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовувався під час здійснення операції з використанням електронного платіжного засобу. Тобто, відповідно до вимог НБУ надання клієнтам інформації про курси купівлі-продажу валют, що були застосовані Банком при здійсненні операцій з використанням БПК, є обов'язковим тільки за запитом клієнтів, та взагалі НБУ не встановлює вимог щодо звітування комерційних банків стосовно курсів купівлі-продажу валют при здійсненні операцій з використанням банківських платіжних карток. Крім цього, п. 7 Розділу І Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого Постановою Правління НБУ від 05 листопада 2014 року № 705, Банк має право здійснювати емісію електронних платіжних засобів та/або еквайринг на підставі внутрішньобанківських правил, розроблених відповідно до законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку і правил платіжних систем. Внутрішньобанківські правила затверджує орган управління банку, уповноважений на це згідно зі статутом. Таким документом є Правила відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банк «Контракт», затверджених наказом ПАТ Банк «Контракт» № ОД-164 від 22.12.2011, яким також і передбачено право банку користуватися курсом купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовується тільки під час здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу, та який встановлюється банківською установою окремо від курсів купівлі-продажу готівкової іноземної валюти. Застосування Банком такого порядку курсоутворення для проведення операцій з використанням БПК передбачений також Правилами Банку (пп.пп. 1.38.1, 1.39.2). Відповідно до умов п.2 розділу III вказаного вище положення залежно від умов, за якими здійснюються платіжні операції з використанням електронних платіжних засобів, можуть застосовуватися дебетова, дебетово-кредитна та кредитна платіжні схеми. Для обслуговування клієнтів позивачем використовувалась дебетово-кредитна платіжна схема, яка передбачає здійснення користувачем платіжних операцій з використанням електронного платіжного засобу в межах залишку коштів, що обліковуються на його рахунку, а якщо їх недостатньо або немає, то за рахунок наданого банком кредиту Відповідно до п. 14.14. ст. 14 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» встановлено, що Банк зобов'язаний на вимогу користувача надати інформацію про курс купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовувався під час здійснення операції з використанням електронного платіжного засобу. Також суд виходив з того, що відповідач не звертався до банку із запереченнями з приводу неправильності проведення розрахунків або застосованого відповідачем курсу купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовувався під час здійснення операції з використанням електронного платіжного засобу. Згідно виписки за Договором 16, 17, 18, 19, 22 та 23 січня 2015 року відбувалися операції по обміну гривні, яка перебувала на рахунку Відповідача, на долар США та Євро з використанням банківської платіжної картки. Загальна сума цих операцій за розрахунком банку склала 86 278,17 гривень. Списання грошових коштів в гривні з рахунку відповідача проводилось позивачем 21 та 27 січня 2015 року. Суд дійшов висновку, що списання проводилось за комерційним курсом купівлі-продажу іноземної валюти з операцій по платіжним карткам встановленими позивачем на день списання, тобто станом на 21.01.2015 року відповідно до розпорядження № 12 від 21.01.2015 року курс було встановлено в розмірі 16,53 гривні за 1 долар США та в розмірі 19,16 гривні за 1 Євро. Станом на 27.01.2015 року відповідно до розпорядження № 18 від 27.01.2015 року комерційний курс купівлі-продажу іноземної валюти з операцій по платіжним карткам було встановлено в розмірі 23,70 гривні за 1 Євро. На думку суду діями спрямованими на отримання (придбання) готівкових коштів в доларах США та Євро, відповідач і допустив перевитрату витратного ліміту в гривнях. При цьому, суд дійшов висновку, що операція з конвертації валют по банківській платіжній картці не є операцією з купівлі-продажу готівкової іноземної валюти. Представником відповідача не заперечується той факт, що загальна сума зарахованих на картковий рахунок відповідача грошових коштів становить 76 855,04 гривень. Суд першої інстанції вважав встановленим, що загальна сума операцій за розрахунком банку склала 86 278,17 гривень. Різниця між зарахованими на рахунок відповідача грошовими коштами та загальною сумою операцій, здійснених по картковому рахунку відповідача 16, 17, 18, 19, 22 та 23 січня 2015 року становить 9 359,88 гривень. Відтак, при проведенні за межами України операцій з банківською платіжною карткою відповідачем допущено перевитрату витратного ліміту і, отже, відповідач скористався належними позивачу коштами, понад залишок коштів на своєму картковому рахунку. Згідно п.2.3. Договору нарахування процентів за використання Кредитного ліміту/Овердрафту за рахунком здійснюється у відповідності до Правил, цього Договору та /або договору укладеного при наданні Кредитного ліміту/Овердрафту. Підписанням Договору Держатель (Боржник), згідно п.2.5. Договору, погоджується з тим, що перелік видів послуг, що надаються Банком та їх вартість визначені Тарифами, а також розмір процентної ставки, що нараховується на залишки коштів, що знаходяться на рахунку/рахунках, розмір процентної ставки, що нараховується на суму заборгованості за Кредитним лімітом/Овердрафту можуть бути змінені протягом строку дії договорів у випадку зміни Тарифів. Розмір процентної ставки за користування несанкціонованим овердрафтом (несанкціонованої перевитрати доступного залишку/кредиту за рахунком) встановлений Тарифами у розмірі 0,2% за кожний день користування несанкціонованим овердрафтом, тобто 73 % річних. 11.02.2016 року ПАТ Банк «Контракт» направив на адресу відповідача повідомлення - вимогу №62/11-459 про погашення суми заборгованості по несанкціонованій перевитраті доступного залишку, що виникла через різницю у курсі валют під час проведення розрахункових операцій за платіжними картками та списання цих операцій з карткових рахунків у валюті ведення цих рахунків, за Договорами у повному обсязі. Вказана вимога відповідачем не була виконана. За таких обставин справи,суд дійшов висновку про задоволення позову. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції виходячи з наступного. Виходячи з положень статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторонипосилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давностітощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторінвипливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позовзадовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілитиміж сторонамисудові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (стаття 214 ЦПК України). Як встановлено з виписки за договором за період з 12.01.2015 року по 22.08.2016 року, після активації картки відповідач вніс на рахунок особисті грошові кошти (депозит). 16.01.2015 року відповідачем було внесено 45 000 грн. 22.01.2015 року відповідач вніс на рахунок кошти в сумі 31 855 грн. Тобто, станом на 22.01.2016 року на рахунку відповідача знаходились не кредитні, а належні йому грошові кошти в сумі 76 855 грн. (45 000 + 31 855). Суд помилково погодився з твердженнями позивача про утворення у відповідача заборгованості в сумі 9 359,88 грн. внаслідок здійснення відповідачем наступних операцій в період з 16.01.2015 року по 28.01.2015 року. Суд першої інстанції виходив з того, що 16,17,18,19,22,23 січня 2015 року відповідач здійснював операції по зняттю готівкових коштів зі свого рахунку. Разом з тим, судом не враховано, що відповідач знімав готівкові кошти, які йому належали та були ним попередньо внесені на рахунок. Зняття готівки зі свого рахунку відповідач здійснював у валюті - доларах США (USD) та Євро. В свою чергу, списання грошових коштів з рахунку відповідача позивач здійснював у гривнях. З наданої позивачем виписки встановлено, що при списанні грошових коштів позивач ніби - то застосовував той курс долара США до гривні, який діяв станом на 21,26,27 січня 2015 року. Тобто той курс, який ніби - то діяв у Банку на день списання банком грошових коштів з рахунку відповідача. Зокрема, з виписки встановлено, що при списанні грошових коштів, позивач застосував курс долара США та Євро до гривні у такому співвідношенні долара США та Євро до гривні: 21.01.2015 року 100 дол. США = 1 653 грн. 100 Євро = 1 909,71 грн. 27.01.2016 року 100 Євро = 2 395,26 грн. Згідно п.14.14 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» банк зобов'язаний на вимогу користувача надати інформацію про курс купівлі/продажу/конвертації іноземної валюти, який застосовувався під час здійснення операції з використанням електронного платіжного засобу. Аналогічні вимоги передбачені п.9 Розділу III «Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням», яке затверджене Постановою Національного банку України від 05.11.2014 року № 705 «Про здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів». Відповідно до вказаних вимог, відповідач звернувся до позивача із вимогою надати інформацію про встановлені у ПАТ Банк «Контракт» курси купівлі продажу іноземної валюти у січні 2015 року, тобто в період, коли відповідачем здійснено операції по зняттю готівки. Листом від 22.09.2016 року ПАТ Банк «Контракт» повідомив відповідача, що у вказаний період у Банку було встановлено такі комерційні курси валюти ( євро, долар): 21.01.2015 року: (гривень за одиницю) долар США: купівля - 16,52; продаж 16,53; Євро: купівля - 19,14; продаж 19,16 27.01.2015 року: (гривень за одиницю) долар США купівля - 16,58; продаж 16,59; Євро: купівля - 18,61; продаж 18,63 Згідно наявної в мережі Інтернет публічної інформації про «Курси валют в банках на 27 января 2015»,в ПАТ Банк «Контракт» було встановлено наступний курс купівлі/продажу долару США за гривні: 18.610/18,630 Крім того, Національний банк України листом від 09.09.2016 року № 40-0004/74378 повідомив, що на готівковому валютному ринку України у період з 15.01.2015 року до 28.01.2015 року було зареєстровано таку інформацію щодо середніх курсів за операціями з купівлі та продажу ПАТ Банк «Контракт» 21.01.2015 року: долар США ( гривень за 1 долар США): купівля - 16,52; продаж 16,53; Євро ( гривень за 1 Євро): купівля - 19,14; продаж - 19,16; 27.01.2015 року: Євро ( гривень за 1 Євро) купівля - 18,61; продаж 18,63 Таким чином, судом не враховано, що вказана позивачем сума боргу, нібито наявна у відповідача внаслідок перевитрат по рахунку, в дійсності відсутня. Така заборгованість утворилась внаслідок того, що позивач при здійсненні розрахунку використав неіснуючий курс Євро до гривні станом на 27.01.2015 року. Замість курсу 18,63 грн. за один Євро, позивач використовує курс 23,95 грн. за один Євро. Виходячи з курсу долара та Євро повідомленим Національним банком України, сума здійснених відповідачем по картковому рахунку операцій за період 16.01.2015 року по 28.01.2015 року дорівнювала 75 602,12 грн., а не 84 218,28, як розраховано позивачем та з чим помилково погодився суд. Між тим, з урахуванням того, що 16.01.2016 року відповідачем на рахунок (депозит) було внесено 45 000 грн., а 22.01.2016 року додатково ще 31 855 грн. особистих коштів (разом 76 855 грн.) будь - яких перевитрат по рахунку з боку відповідача допущено не було. Всі операції по рахунку були відповідачем здійснені в межах особистих коштів та без перевищення їх суми. Загальна сума здійснених відповідачем операцій по зняттю готівки дорівнює 76 602,12 грн., а сума коштів, внесених ним на рахунок дорівнює 76 855 грн. Тобто, є навіть більшою, ніж сума знятої готівки. Таким чином, судом не враховано, що в період з 16.01.2015 року по 28.01.2015 року включно на рахунку відповідача знаходились не кредитні, а належні відповідачу грошові кошти. Кредитні кошти банку відповідачем не використовувались та не замовлялись. Всі витрати по картковому рахунку були здійснені в межах належних відповідачу особистих грошових коштів. Отже, застосування банком такого курсу валюти для списання коштів з рахунку і як наслідок нарахування відповідачеві боргу є помилковим. Згідно п. 28.5 ст. 28 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» 5 квітня 2001 року № 2346-III (далі - Закон № 2346-III) якщо валюта, в якій проводиться міжбанківський переказ, не збігається з валютою, списаною з рахунка клієнта, емітент може виконати операції з купівлі-продажу необхідної валюти на міжбанківському валютному ринку України в порядку, встановленому Національним банком України, або провести внутрішньобанківський кліринг. Відповідно до підпункту 3 пункту 8 розділу I Положення про порядок емісії електронних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 05 листопада 2014 № 7058 внутрішньобанківські правила залежно від особливостей діяльності банку повинні містити, крім іншого, порядок установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. У порушення указаних норм права банк не визначив прозорого, зрозумілого та прогнозованого порядку установлення курсу купівлі-продажу, обміну іноземної валюти під час здійснення операцій з використанням електронних платіжних засобів. Під час проведення операцій з безготівкової оплати товарів чи послуг та операцій по видачі готівкових грошових коштів у банківських установах та банкоматах за межами України за допомогою платіжної картки, рахунок до якої відкрито в національній валюті України, в залежності від країни, в якій проводилася операція, валюти карткового рахунку та правил платіжної системи, до якої належить картка, конвертація та списання коштів здійснюється в два етапи. На першому етапі сума блокується на картковому рахунку у валюті цього рахунку (від 2-х до 30 робочих днів), а на другому етапі (2-10 днів після проведення операції) проходить фактичне списання грошових коштів з карткового рахунку за комерційним курсом банку, що діє на день списання. За умовами п.1.18 Правил відкриття та обслуговування рахунків фізичних осіб з використанням банківських платіжних карток ПАТ Банку «Контракт» кошти з рахунку держателя картки використовуються для розрахунків за операціями з використання БПК, а також для здійснення інших операцій не заборонених чинним законодавством України, включаючи нормативно-правові акти НБУ. Строк списання коштів з рахунку за операціями з використання БПК встановлюється згідно правил відповідної ПС і обчислюється як період часу між датою здійснення операції з використанням платіжної картки і датою фактичного списання коштів з рахунку. При цьому, у разі, якщо валюта проведення операції з використанням БПК є долар США, Євро або Гривня та така валюта відрізняється від валюти ведення рахунку згідно п. 1.38.1. Правил відкриття рахунків банк списує з Рахунку кошти у валюті ведення рахунку у сумі, що еквівалентна сумі операції. Сума операції в свою чергу перераховується у валюту ведення рахунку за курсом, встановленим банком на день списання. Згідно п.14 ст. 14 Закону № 2346-III банк зобов'язаний у спосіб, передбачений договором повідомляти користувача про здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу. У разі невиконання банком обов'язку з інформування користувача про здійснені операції з використанням електронного платіжного засобу ризик збитків від здійснення таких операцій несе банк. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Позивач не посилався на належні та допустимі докази виконання банком обов'язку повідомлення відповідача про здійснення операцій з використанням електронного платіжного засобу, а отже ризик збитків від здійснення таких операцій несе банк. Щодо посилань представника банку на те, що на встановлення курсу валют вплинули результати клірингових операцій, то вони також є неконкретними та не ґрунтуються на наявних у справі доказах. Відповідно до ч. 3 ст. 509 ЦПК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Таким чином, тарифи не були чинними на час укладення договору банківського рахунка, з ними відповідач банком не ознайомлювався та не погоджується. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що у відповідача відсутня заборгованість по кредиту, оскільки банком необґрунтовано завищено розмір сум проведених відповідачем трансакцій із валюти операції у валюту рахунку. Доказів правильності нарахування заборгованості відповідно до приписів статей 58-59 ЦПК України позивачем суду не надано. На підставі вищевикладеного колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає скасуванню, як постановлене за неповно з'ясованих обстави справи, з ухваленням нового рішення, яким в задоволенні позову ПАТ Банк «Контракт» відмовити. Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313-316 ЦПК України, колегія суддів, - В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 грудня 2016 року - скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ПАТ Банк «Контракт» - відмовити. Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів. Головуючий Судді http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/66320779
  24. Державний герб України Справа № 491/1114/15-ц РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 лютого 2017 року. Овідіопольський районний суд Одеської області у складі: головуючого судді Кочко В.К., при секретарі Савченко М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в с. Овідіополь, цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Дельта Банк до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, - В С Т А Н О В И В : У вересні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі по тексту позивач, ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі по тексту ОСОБА_1, позичальник), ОСОБА_2 (далі по тексту ОСОБА_2, поручитель) про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 18.06.2007 р. між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі по тексту ТОВ «Український промисловий банк»), правонаступником якого, як зазначає Банк, відповідно до Договору про передачу активів та кредитних зобовязань від 30.06.2010, є позивач, було укладено Кредитний договір №232/ФКВІП (далі по тексту Кредитний договір), відповідно до умов якого позичальнику було надано грошові кошти у розмірі 35000,00 доларів США з розрахунку 13% річних, строком повернення до 17.06.2032. Крім того, Банк посилається на укладений з ОСОБА_2 Договір поруки №232/ZФПОР-07, відповідно до умов якого ОСОБА_2 зобовязалася солідарно відповідати за майнові зобовязання ОСОБА_1 Посилаючись на порушення умов Кредитного договору, позивач просить стягнути солідарно з відповідачів суму заборгованості за Кредитним договором у розмірі 683151,05 грн. Представник позивача у судове засідання, яке відбулося 21.02.2017, не зявився, направив до суду заяву про слухання справи у відсутність сторони позивача. Представник відповідачів ОСОБА_3 заперечувала з приводу задоволення позовних вимог в повному обсязі, та в позові просила відмовити. В судовому засіданні зазначила, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на те, що у позивача відсутні правові підстави для стягнення заборгованості, оскільки, ним не доведено факт відступлення права вимоги саме за тим Кредитним договором, який було укладено з ОСОБА_1, та не повідомлено боржника про відступлення права вимоги за Кредитним договором. Також, зазначила, що позивач не звернувся до відповідача з попереднім повідомленням щодо необхідності дострокового повернення всієї суми кредиту, у звязку з чим вимоги позивача є передчасними, що кореспондується з ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог послалась на необґрунтованість та недоведеність розрахунку заборгованості та неправомірне стягнення комісії за користування кредитом, що суперечить ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Вислухавши пояснення представника відповідачів ОСОБА_3, дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту ЦПК України), суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. За приписами ст.ст. 10, 11 ЦПК України, суд вирішує справи на засадах змагальності, не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб та в межах заявлених позовних вимог, на підставі поданих ними доказів. Згідно ст. 525 Цивільного кодексу України (далі по тексту ЦК України), одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог кодексу, актів законодавства, а при відсутності таких вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, 18.06.2007 р. між ОСОБА_1 та ТОВ «Український промисловий банк» Кредитний договір, відповідно до умов якого позичальнику було надано грошові кошти у розмірі 35000,00 доларів США з розрахунку 13% річних, строком повернення до 17.06.2032 р.. З довідки про наявність заборгованості, долученої до матеріалів позовної заяви, вбачається, що станом на 30.07.2015 у позичальника наявна заборгованість, яка складає 30128,23 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 674 094,14 грн., з яких: - тіло кредиту 25 549,72 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 563 973,23 грн.; - відсотки 4 578,51 доларів США, що згідно курсу НБУ становить 101 064,01 грн.; - комісія за ведення кредиту 9 056,91 грн. З них прострочена заборгованість: - тіло кредиту 1 866,71 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 41 204,93 грн.; - відсотки 4 332,81 доларів США, що згідно курсу НБУ становить 95 640,53 грн. Загальна заборгованість станом на 30.07.2015 складає 683 151,05 грн. Слід зазначити, що в обґрунтування свого права звернення до суду позивач посилається на Договів про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. Разом з тим, в якості доказу реальності операції з відступлення права вимоги до ПАТ «Дельта Банк» було надано лише неповну копію Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р.. Суд вважає за необхідне зазначити, що надана копія Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. не є належним доказом, підтверджуючим правонаступництво і наявність права вимоги, оскільки, вона не дає можливість встановити, що відступлення прав вимоги відбулося саме за Кредитним договором, що був укладений з відповідачем, а також не містить всіх умов переходу права вимоги до ПАТ «Дельта Банк». Крім того, суд погоджується з доводами сторони відповідача в частині відсутності в матеріалах справи належним чином завіреної копії Акту прийому-передачі документів, а тому не виявляється можливим встановити, чи відбулося відступлення права вимоги за Кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1 Відповідно до п. 4.5. Договору про передачу Активів та Кредитних зобовязань Укрпромбанку на користь ОСОБА_4 від 30.06.2010 р. зазначено, що факт передачі документів та інформації, визначеної цим пунктом, підтверджується шляхом підписання ОСОБА_4 та Укрпромбанком відповідного Акту прийому-передачі документів. Також, ст. 517 ЦК України передбачає, що первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Разом з тим, до матеріалів справи не надано доказів повідомлення відповідача про передачу ТОВ «Український промисловий банк» до АТ «Дельта Банк» відповідних прав вимоги. Водночас, в обґрунтування нарахованої суми у розмірі 683 151,05 грн. за Кредитним договором, до матеріалів позовної заяви не долучено належного, розгорнутого розрахунку, що позбавляє суд можливості встановити обґрунтованість нарахованої заборгованості. Довідка, долучена в обґрунтування наявної у відповідача заборгованості, не може вважатися належним та допустимим доказом наявності заборгованості у ОСОБА_1А, оскільки, така не містить усіх зазначених дат погашення відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування. Зазначення цих дат є необхідним, оскільки з моменту здійснення позичальником платежів по Кредитному договору позивач повинен був нараховувати заборгованість вже на нову суму зобовязання. Крім того, в різних частинах довідки вказані різні суми, що позначають один і той самий борг, зокрема, в абз. 3 довідки вказана сума боргу по тілу кредиту в розмірі 25 549,72 доларів США, що в еквіваленті складає 101 064,01 грн., а в абз. 7 цієї ж довідки вказано суму боргу по тілу кредиту 1 866,71 доларів США, що в еквіваленті складає 41 204,93 грн. Така сама ситуація із сумами заборгованості по відсотках. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Позивачем не надано жодного доказу правильності наданої до суду довідки заборгованості. Така позиція узгоджується із положеннями п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «…у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог…». Довідка, надана позивачем, в якості доказів розміру заборгованості, має суперечливий характер та не підтверджена жодними доказами. Також, суд вважає, що підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, серед іншого є порушений позивачем порядок звернення до суду з вимогами дострокового повернення всієї суми кредиту, передбачений ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Відповідно до п. 1.4 Кредитного договору, кредит було надано на споживчі цілі, а зобовязання позичальника за кредитним договором забезпечені іпотекою. Так, абз. 2 п. 2 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» серед іншого передбачає, що відносини, які витікають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян, у тому числі про надання кредитів регулюються положеннями Закону України «Про захист прав споживачів». Варто зазначити, що Кредитний договір укладений на строк з 18.06.2007 до 17.06.2032. Таким чином, звернувшись до суду з даним позовом про стягнення заборгованості, позивач скористався своїм правом дострокового повернення заборгованості, передбаченим ч. 2 ст.1050 ЦК України. Відповідно до ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Таким чином, звертаючись до суду з даною позовною заявою, позивач мав звернутися до відповідача з досудовою вимогою про повне погашення заборгованості за 60 днів до звернення до суду. Разом з тим, до матеріалів справи долучено копію вимоги від 05.08.2015, нібито направлену відповідачу за день направлення позовної заяви до суду. Більше того, до матеріалів справи не додано документів, що підтверджують факт отримання цієї вимоги позичальником, а тому залишається незрозумілим, чи отримав ОСОБА_5 останню та чи знав на момент звернення позивача до суду про його намір достроково повернути заборгованість. Також, суд вважає за необхідне звернути увагу на неможливість нарахування комісії за ведення кредиту. Як вбачається з довідки про розмір заборгованості, серед іншого позивач просить стягнути комісію за ведення кредиту у розмірі 9056,91 грн. Пунктом 1.7. Кредитного договору встановлено, що комісія за управління кредитом становить 0,1% від суми кредиту (стягується перші 10 років). Суд погоджується з доводами сторони відповідача, що вищевказана умова Кредитного договору суперечить вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та є нікчемною, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Відповідно до ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання. Таким чином, комісія - це не проценти в розумінні ст. 1054 ЦК України, і не вид забезпечення зобов'язання в розумінні ст. 546 ЦК України, а як вбачається з Кредитного договору плата за управління кредитом. При цьому, Кредитний договір не містить істотних умов, які саме послуги по управлінню кредитом повинен здійснювати Банк за цю плату. Встановивши в договорі комісію за управління кредитом, кредитодавець не надав суду даних про те, які саме послуги за вказану комісію були надані позичальникові. Стаття 215 ЦК України визначає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. З урахуванням вищевикладеного, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості є такими, що не підлягають задоволенню. Керуючись ст.ст. 3, 57-61, 208, 209, 213, 214, 215, 218, 223 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Дельта Банк до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області через Овідіопольський районний суд протягом 10 днів з дня його оголошення. Суддя: ОСОБА_6 http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64960263