Search the Community

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2019 року м. Київ Справа N 2-1678/05 Провадження N 14-262цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Одеської міської ради на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 11 травня 2017 року (у складі суддів Заїкіна А.П., Калараша А.А., Погорєлової С.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Смак" (далі - ТОВ "Смак"), Комунального підприємства "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" (далі - КП "Одеське БТІ") про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна дійсним, визнання права власності та зобов'язання вчинити дії, ВСТАНОВИЛА: У березні 2005 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 1 жовтня 2004 року між ним і ТОВ "Смак" укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу об'єктів роздрібної торгівлі (кіосків), які є окремими нежитловими одноповерховими капітальними будівлями (кам'яна основа) на земельних ділянках під ними. Позивач указав, що виконав свої зобов'язання за договором купівлі-продажу, сплативши грошові кошти, а відповідач передав йому згідно з актом приймання-передачі вказане нерухоме майно. Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради вказаним об'єктам нерухомості присвоєно окремі поштові адреси. ОСОБА_2 зазначив, що відповідач не виконав умови договору щодо переоформлення та реєстрації за позивачем права власності протягом семи днів з моменту передачі майна, а тільки передав узгоджувальну документацію на розміщення вказаних кіосків. Посвідчити нотаріально договір купівлі-продажу позивач не може з причин, які від нього не залежать, а КП "Одеське БТІ" відмовляється зареєструвати за ним право власності на вказане нерухоме майно. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_2 просив визнати дійсним договір купівлі-продажу від 1 жовтня 2004 року об'єктів нерухомого майна площею по 7,1 кв. м, розташованих у м. Одесі, за такими адресами: АДРЕСА_1; АДРЕСА_9; АДРЕСА_4; АДРЕСА_5; АДРЕСА_6; АДРЕСА_7; АДРЕСА_8; визнати за ОСОБА_2 право власності на зазначене нерухоме майно та зобов'язати КП "Одеське БТІ" зареєструвати за позивачем право власності на це нерухоме майно. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 березня 2005 року позов задоволено. Визнано дійсним договір купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна площею по 7,1 кв. м, розташованих у м. Одесі, за такими адресами: АДРЕСА_1; АДРЕСА_9; АДРЕСА_4; АДРЕСА_5; АДРЕСА_6; АДРЕСА_7; АДРЕСА_8. Визнано за ОСОБА_2 право власності на зазначене нерухоме майно та зобов'язано КП "Одеське БТІ" зареєструвати запозивачем право власності на це нерухоме майно. Рішення суду допущено до негайного виконання. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до умов договору купівлі-продажу від 1 жовтня 2004 року ОСОБА_2 придбав у ТОВ "Смак" об'єкти роздрібної торгівлі (кіоски). Договір було укладено у простій письмовій формі, проте відповідач не виконав умови договору щодо переоформлення та реєстрації за позивачем права власності на нерухоме майно протягом семи днів з моменту передачі майна. Позивач є єдиним власником майна, однак позбавлений права розпорядитися ним, тому його порушене право підлягає захистові в обраний ним спосіб. У серпні 2016 року Одеська міська рада звернулася до Апеляційного суду Одеської області з апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 березня 2005 року та клопотанням про поновлення строку на його апеляційне оскарження, посилаючись на те, що оскаржуваним рішенням порушено права територіальної громади м. Одеси. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 18 серпня 2016 року (суддя Панасенков В.О.) Одеській міській раді поновлено строк на апеляційне оскарження рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 березня 2005 року, відкрито апеляційне провадження за її апеляційною скаргою. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 11 травня 2017 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 березня 2005 року закрито. Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що апеляційна скарга Одеської міської ради подана з порушенням частини третьої статті 297 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (тут і далі - зазначена стаття наводиться уредакції, чинній на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції), згідно з вимогами якої незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення. Поновлюючи Одеській міській раді строк на апеляційне оскарження, суддя-доповідач виходив з необхідності забезпечити скаржнику право на доступ до суду як особі, яка не була залучена до участі у справі і відносно якої суд першої інстанції вирішив питання про її права та обов'язки. При цьому суддя-доповідач не звернув уваги на те, що встановлений частиною третьою статті 297 ЦПК України строк поновленню не підлягає, і в цьому випадку апеляційний суд без урахування поважності причин пропуску строку зобов'язаний відмовити у відкритті провадження у справі. Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі N 6-2054цс16. У червні 2017 року Одеська міська рада звернулася з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 11 травня 2017 року і направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційну скаргу мотивовано тим, що Одеська міська рада не була стороною у справі та не була залучена судом до участі у справі; апеляційний суд не врахував, що Одеська міська рада подала вказану апеляційну скаргу не в інтересах сторони у справі, а як юридична особа, яка представляє інтереси відповідної територіальної громади. Про порушення своїх прав Одеській міській раді стало відомо лише 12 липня 2016 року після ознайомлення з матеріалами цієї справи. Апеляційний суд при відкритті апеляційного провадження задовольнив клопотання Одеської міської ради та поновив їй строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, у зв'язку із чим суд повинен був переглянути справу в апеляційному порядку, проте у судовому засіданні при розгляді апеляційної скарги суд закрив апеляційне провадження з посилання на пропуск заявником строку на апеляційне оскарження рішення суду. Таким чином, при постановленні ухвали апеляційний суд вийшов за межі повноважень, визначених частиною першою статті 307 ЦПК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. Учасники справи наданим їм процесуальним законом правом надання заперечень не скористалися. У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 вересня 2018 року справу призначено до розгляду. Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Обґрунтовуючи зазначену підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду послалася на необхідність відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року N 6-2054цс16 щодо застосування положень абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року справу прийнято до розгляду. Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Закриваючи апеляційне провадження у цій справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що за положеннями абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України органи державної влади або місцевого самоврядування позбавлені права апеляційного оскарження судового рішення зі спливом річного строку з моменту його проголошення, а тому незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження органом місцевого самоврядування в разі помилкового відкриття апеляційного провадження воно підлягає закриттю. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року N 6-2054цс16. У цій справі апеляційний суд поновив Одеській міській раді, департаменту комунальної власності Одеської міської ради та навчально-виховному комплексу, які не були учасниками справи, строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 23 лютого 2007 року як пропущений з поважних причин, оскільки рішення суду прийнято щодо прав та обов'язків цих осіб, але з огляду на наявність у Одеської міської ради права власності на спірне майно, яке зареєстровано у 2014 році, відмовив у позові. Верховний Суд України з таким висновком не погодився та зазначив, що, аналізуючи відповідність обставин справи та дій державних органів відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" (заява N 29979/04) підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.Також ЄСПЛ зазначив, що повноваження державних органів з перегляду власних рішень, включаючи випадки виявлення помилки, які не обмежено жодними часовими рамками, мають суттєвий негативний вплив на юридичну визначеність у сфері особистих прав і цивільних правовідносин, що шкодить принципу "належного урядування" та вимозі "законності", закріпленим у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.Положення частини третьої статті 297 ЦПК України щодо обмеження органів державної влади та місцевого самоврядування в оскарженні судових рішень річним строком з моменту їх проголошення сприяють тому, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати своєчасного виконання своїх обов'язків. Поновлюючи строки апеляційного оскарження, апеляційний суд не звернув уваги на те, що за положеннями цієї норми органи державної влади або місцевого самоврядування позбавлені права апеляційного оскарження судового рішення зі спливом річного строку з моменту його проголошення, однак мають право на захист прав іншим шляхом, а тому в цьому випадку апеляційний суд без урахування поважності причин пропуску строку зобов'язаний відмовити у відкритті провадження у справі. Отже, поновлюючи строк апеляційного оскарження органам місцевого самоврядування, апеляційний суд вийшов за межі своєї компетенції, яка чітко визначена як певна процесуальна дія частиною третьою статті 297 ЦПК України. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком і не вбачає підстав для відступлення від нього. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом частини першої статті 292, частини першої статті 294 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення Одеської міської ради до апеляційного суду, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Частина третя статті 297 ЦПК України передбачає можливість поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції за наявності підстав для такого поновлення, які будуть визнані судом поважними. Разом з тим незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення (абзац третій частини третьої статті 297 ЦПК України). Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду посилається на те, що у цій справі Одеська міська рада подала апеляційну скаргу не з метою представництва інтересів інших осіб (частина перша статті 45 ЦПК України), а як юридична особа, яка вважає, що не була залучена до участі у справі, представляє територіальну громаду як власник спірного майна, а ухваленим рішенням вирішено питання про її права та обов'язки. Такий висновок є суперечливим у самому своєму формулюванні щодо статусу юридичної особи, яка представляє територіальну громаду як власник майна. Крім того, перелік осіб, зазначених в абзаці третьому частини третьої статті 297 ЦПК України, не містить жодних винятків або уточнень щодо їх процесуального статусу. Водночас за змістом статті 46 ЦПК України у відповідній редакції органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють. Відповідно до статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють інтереси відповідних територіальних громад та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування. З аналізу положень статей 1, 16, 26, 29, 60 цього Закону вбачається, що територіальна громада володіє, користується і розпоряджається на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування, реалізуючи таким чином право комунальної власності. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, може звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування (стаття 18? зазначеного Закону). За таких обставин органи місцевого самоврядування у правовідносинах, які зачіпають право комунальної власності територіальної громади, діють як її представники та можуть звертися до суду з метою захисту прав та інтересів територіальної громади, яку вони представляють. Таким чином, помилковим є висновок колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про те, що поширення присічного річного строку на оскарження рішення суду першої інстанції прокурором, органом державної влади чи органом місцевого самоврядування незалежно від статусу цих органів у справі позбавляє прокурора, орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, права яких порушуються оскаржуваним рішенням суду першої інстанції, права на доступ до правосуддя. Як зазначалося у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року N 6-2054цс16 з посиланням на практику ЄСПЛ, від висновку в якій пропонується відступити, положення частини третьої статті 297 ЦПК України щодо обмеження органів державної влади та місцевого самоврядування в оскарженні судових рішень річним строком з моменту їх проголошення сприяють тому, що державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати своєчасного виконання своїх обов'язків. Згідно зі статтею 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У рішенні від 3 квітня 2008 року у справі "Пономарьов проти України" ЄСПЛ зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Однак якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими, тому від судів вимагається вказувати підстави для поновлення строку. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності). Враховуючи імперативний характер положень абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України та те, що річний строк, визначений для органу місцевого самоврядування, є присічним і поновленню не підлягає, то суд позбавлений у цьому випадку можливості оцінювати поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження. Одеська міська рада у липні 2016 року звернулася з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, ухвалене 21 березня 2005 року, тобто більше ніж через 11 років. На час звернення з цією скаргою була чинною редакція абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України, відповідно до якої встановлено преклюзивний річний строк на апеляційне оскарження судових рішень органом місцевого самоврядування незалежно від причин поважності пропуску такого строку, а тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про закриття апеляційного провадження. Аналіз судової практики, здійснений на підставі інформації, що міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень, за релевантністю судових рішень, прийнятих Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в аналогічних справах, свідчить про те, що суд касаційної інстанції дотримується правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 22 лютого 2017 року N 6-2054цс16. Так, і в справі, переданій на розгляд Великої Палати Верховного Суду, і в аналогічних справах, що переглядалися судами касаційної інстанції, прийнято судові рішення, які свідчать про єдність судової практики (справи N 1326/3235/12, 2-2858/07, 607/13963/15-ц, 2?1376/2006, 2-156/08, 2-4155/07 та багато інших). В усіх зазначених справах суд касаційної інстанції виходив із того, що за положеннями абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК органи державної влади або місцевого самоврядування позбавлені права апеляційного оскарження судового рішення зі спливом річного строку з моменту його проголошення і в цьому випадку апеляційний суд без урахування поважності причин пропуску строку зобов'язаний відмовити у відкритті провадження у справі. Більш того, у цих судових рішеннях містяться посилання на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року N 6-2054цс16. Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті її преамбули, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень ("що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності") (рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі "Христовпроти України", заява N 24465/04). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. У Доповіді щодо верховенства права Європейської комісії "За демократію через право" (Венеціанської комісії), схваленій на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року, зазначено, що правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Існування суперечливих рішень, що їх виніс верховний чи конституційний суд, у будь-якому разі є несумісним із принципом юридичної визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували механізми, що надають можливість уникати суперечливості та забезпечувати узгодженість їхньої судової практики. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, які ґрунтуються на сталій практиці щодо застосування положень частини третьої статті 297 ЦПК України як Верховного Суду України, так і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Устименко проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"), яка з огляду на положення статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного й обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Таким чином, наведені у касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваної ухвали апеляційного суду відповідно до вимог статті 411 ЦПК України. Наявність зазначеної ухвали не позбавляє Одеську міську раду у разі, якщо вона вважає порушеними права територіальної громади, звернутися з відповідним позовом до суду на їх захист. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Велика Палата Верховного Суду вважає, що під час розгляду справи апеляційний суд не допустив порушень норм процесуального права, а тому ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 11 травня 2017 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, Верховний Суд розподілу судових витрат не здійснює. Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Одеської міської ради залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 11 травня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців О.М. Ситнік Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич В.І. Данішевська О.Г. Яновська Ж.М. Єленіна

Державний герб України Справа № 361/1489/16-ц Головуючий у І інстанції Сердинський В. С. Провадження № 22-ц/780/1036/17 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1 Категорія 26 20.06.2017 РІШЕННЯ Іменем України 20 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі: Головуючого Лівінського С.В. суддів: Коцюрби О.П. ОСОБА_2 за участю секретаря судового засідання Спеней І.С. розглянувши справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладників фізичних осіб на здійснення ліквідації ОСОБА_3 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 09 грудня 2016 року, В С Т А Н О В И Л А: У березні 2016 року ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» звернулося до суду з вказаним позовом. Зазначав, що 03 квітня 2008 року між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» (правонаступником якого він є) та ОСОБА_5 укладено кредитний договір № 320, за умовами якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 50000 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних та встановленої щомісячної плати за обслуговування кредиту у розмірі 176,75 грн, що становить 0,07 % річних від суми кредиту, з кінцевим терміном повернення до 03 квітня 2018 року. Погашення заборгованості здійснювалося за графіком погашення кредиту та процентів. Одночасно для забезпечення виконання зобовязання за кредитним договором між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк (Іпотекодержатель) та ОСОБА_4, ОСОБА_5 (Іпотекодавці), був укладений договір іпотеки, предметом якого є нежиле приміщення, загальною площею 51,4 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке належить Іпотекодавцям: ОСОБА_4 1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 22 листопада 1999 року, фондом комунального майна Броварської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 22 листопада 1999 року, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-12799, ОСОБА_5 1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 22 листопада 1999 року, фондом комунального майна Броварської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 22 листопада 1999 року, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-12799, та інша 1/3 частка на підставі договору дарування посвідченого 31 жовтня 2005 року ОСОБА_6, приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу за реєстровим № 3386, зареєстрованого в Броварському бюро технічної інвентаризації 16 листопада 2005 року, номер запису 1-12799. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2010 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_5 стягнуто на користь ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» за вказаним кредитним договором заборгованість в сумі 431117,21 грн, з яких: 6018 доларів США 39 центів - прострочена заборгованість, 40037 доларів США - строкова заборгованість, 5782 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом, а також 16942, 57 грн - штраф за пропуск платежів. Стверджував, що станом на 25 лютого 2016 року загальна сума заборгованості складає 2516406,80 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом 46055 доларів США 39 центів; заборгованості за відсотками - 43872 долари США 22 центи, (всього заборгованість за кредитом та відсотками 89927 доларів США 61 цент, що за курсом НБУ еквівалентно 2447706,34 грн); заборгованості за комісіями за обслуговування кредиту 15380,81 грн; штрафу/пені за несвоєчасне погашення кредиту за період з 25.02.2015 по 25.02.2016 в розмірі 53319,65 грн. Таким чином, на думку позивача, різниця не стягнутої заборгованості складає 1105462,16 грн, з яких: 38090 доларів США 15 центів (еквівалентно за курсом НБУ 1036761,70 грн) заборгованості за відсотками; 15380,81 грн - заборгованості за комісіями за обслуговування кредиту; 53319,65 грн - штрафу/пені за несвоєчасне погашення кредиту за період з 25.02.2015 по 25.02.2016. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 320 від 03 квітня 2008 року просив звернути стягнення, в розмірі нестягнутої суми заборгованості у розмірі 1105462,16 грн, на предмет іпотеки. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 09 грудня 2016 року позов задоволено. В рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_5 перед ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_7» за кредитним договором № 320 від 03 квітня 2008 року, що становить нестягнуту суму боргу в сумі 1105462,16 грн, з них: по відсотках - 38090,15 дол. США, в гривневому еквіваленті складає 1036761,70 грн; заборгованість за комісіями за обслуговування кредиту - 15380,81 грн; штраф/пеня за несвоєчасне погашення кредиту (неустойка) - 53319,65 грн, звернуто стягнення на спірне нежиле приміщення, 1/3 частка якого належить ОСОБА_4, 2/3 частки - ОСОБА_5, шляхом його продажу ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_7» від свого імені будь-якій особі-покупцю за початковою ціною, визначеною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної субєктом оціночної діяльності під час його реалізації у порядку, передбаченому ст. 38 Закону України «Про іпотеку», з наданням ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_7» всіх прав продавця. Стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_4Ю на користь ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» витрати по сплаті судового збору. ОСОБА_5 з рішенням суду не погодилася і подала апеляційну скаргу. Вважає вказане рішення таким, що ухвалене при неповному зясуванні обставин, що мають значення для справи і з порушенням норм матеріального та процесуального права. Позивач та ОСОБА_4 рішення суду не оскаржили та в судове засідання не з'явилася. Про дату та час розгляду справи вони повідомлені належним чином, що відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України,не перешкоджає розглядові справи. Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представника апелянта, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Частинами 1, 3 статті 303 ЦПК України установлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Відповідно до статті 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно закону. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Проте, зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що умовами кредитного договорупозовні вимоги є доведеними і такими, що ґрунтуються на вимогах закону. Між тим, з цим висновком суду повністю погодитись не можна. Зі справи вбачається та її матеріалами підтверджено таке. 3 квітня 2008 року між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» (правонаступником якого є ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк») та відповідачем ОСОБА_5 укладено кредитний договір № 320. Згідно з п. п. 1.1., 1.3., 1.4., 1.5. кредитного договору ОСОБА_7 надав позичальнику грошові кошти у сумі 50000 дол. США, що складає 252500 грн за курсом НБУ на момент укладення договору, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних та встановленої щомісячної плати за обслуговування кредиту у розмірі 176,75 грн, що становить 0,07 % річних від суми кредиту, з кінцевим терміном повернення до 03 квітня 2018 року. В якості забезпечення виконання позичальником своїх зобовязань, щодо погашення кредиту, сплати процентів за його користування, інших платежів, передбачених цим договором, а також можливих штрафних санкцій позичальник/майновий поручитель мав укласти з банком у визначені строки іпотечний договір. Відповідно до п. п. 2.5.1. кредитного договору, позичальник зобовязаний щомісячно до дати, встановлений у графіку, поповнювати свій поточній рахунок шляхом внесення готівкових коштів через касу Банку або безготівковим перерахунком, у сумі, не меншій суми чергового погашення відповідної частини кредиту, процентів та інших плат, встановлених у графіку. Згідно з п. п. 2.7.1. кредитного договору, не зважаючи на інші положення договору, банк мав право вимагати дострокового виконання боргових зобовязань в цілому, у випадку, поряд з іншим, невиконання позичальником/майновим поручителем та або поручителем своїх боргових та інших зобовязань за цим договором та /або умов іпотечного договору. У випадку невиконання позичальником боргових зобовязань понад один місяць від дня отримання вимоги банку, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки, майно поручителя в порядку , передбаченому діючим законодавством та договором іпотеки. Відповідно до п. 3.2.8 кредитного договору банк зобовязаний звернути позасудове стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання позичальником будь-яких боргових зобовязань за цим договором. Згідно з п. 5.2. кредитного договору, сторони домовилися, що невиконання або неналежне виконання позичальником зобовязань по поверненню кредитних коштів, сплаті процентів , а так само невиконання або неналежне виконання зобовязань, поряд з іншим, зобовязань передбачених п. 3.3 (позичальник зобовязаний), є умовами, при настанні яких припиняється кредитування банком позичальника, а позичальник здійснює дострокове повернення отриманих коштів банку, сплачує банку проценти за користування кредитними коштами та інші платежі відповідно до умов цього договору. Для цього, ОСОБА_7 надає під розпис уповноваженій особі, або надсилає рекомендованим листом позичальнику письмову вимогу про дострокове повернення позичальником кредитних коштів, сплату ним процентів за користування кредитними коштами з нарахуванням можливих штрафних санкцій. У випадку непогашення зазначеної у вимозі суми, банк по закінченню 20-ти денного строку з дати отримання позичальником/поручителем такої вимоги, звертає стягнення на заставлене майно, чи інше забезпечення у розмірі наданих кредитних коштів, заборгованість по сплаті процентів, неустойки та інших витрат банку, у порядку визначеному цим договором, договором іпотеки та чинним законодавством України. Відповідно до п. 7.3. кредитного договору, цей договір набрав чинності з моменту його підписання сторонами і діяв до повного виконання сторонами своїх зобовязань. В той же день між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 був укладений договір іпотеки, предметом якого є нежиле приміщення, загальною площею 51,4 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_2, яке належить іпотекодавцям: ОСОБА_4 - 1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 22 листопада 1999 року, фондом комунального майна Броварської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 22 листопада 1999 року, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-12799; ОСОБА_5 - 1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 22 листопада 1999 року, фондом комунального майна Броварської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 22 листопада 1999 року, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-12799, та інша 1/3 частка на підставі договору дарування посвідченого 31 жовтня 2005 року ОСОБА_6, приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу за реєстровим № 3386, зареєстрованого в Броварському бюро технічної інвентаризації 16 листопада 2005 року, номер запису 1-12799. Відповідно до п. 2.5 іпотечного договору, узгоджена сторонами оціночна вартість предмета іпотеки становила 562500грн, відповідно до розрахунків виконаних Спільно Українсько-Угорським підприємством «Увекон» від 11 березня 2008 року. Згідно з п. п. 6.1.7., 6.1.13. іпотечного договору, банк мав право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо при настанні строку виконання зобовязання (або тієї чи іншої його частини), воно не буде виконане, а також звернути стягнення та реалізувати предмет іпотеки на підставах і в порядку, передбаченому цим договором та Законом України «Про іпотеку». Згідно зі здійсненним банком розрахунком заборгованості за кредитним договором, останній платіж ОСОБА_5 за цим договором було здійснено 3 квітня 2009 року. 21 квітня 2010 року ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2010 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_5 стягнуто на користь ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» по кредитному договору № 320 від 03 квітня 2008 року заборгованість в сумі 431117,21 грн, з яких: 6018 доларів США 39 центів - прострочена заборгованість, 40037 доларів США - строкова заборгованість, 5782 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом, а також 16942,57 грн - штраф за пропуск платежів. Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 31 січня 2012 року позовну заяву ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» до ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки залишено без розгляду. За розрахунком банку, станом на 25 лютого 2016 року загальна сума заборгованості ОСОБА_5 перед банком складає 2516406,80 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом 46055 доларів США 39 центів; заборгованості за відсотками - 43872 долари США 22 центи, (всього заборгованість за кредитом та відсотками 89927 доларів США 61 цент, що за курсом НБУ еквівалентно 2447706,34 грн); заборгованості за комісіями за обслуговування кредиту 15380,81 грн; штрафу/пені за несвоєчасне погашення кредиту за період з 25.02.2015 по 25.02.2016 в розмірі 53319,65 грн. Різниця ж не стягнутої заборгованості складає 1105462,16 грн, з яких: 38090 доларів США 15 центів (еквівалентно за курсом НБУ 1036761,70 грн) заборгованості за відсотками; 15380,81 грн - заборгованості за комісіями за обслуговування кредиту; 53319,65 грн - штрафу/пені за несвоєчасне погашення кредиту за період з 25.02.2015 по 25.02.2016. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Договір є обовязковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). Визначення поняття зобовязання міститься у ч. 1 ст. 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобовязання це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобовязання як правового звязку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обовязок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобовязання надано право, що кореспондує обовязку першої. Обовязками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобовязання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобовязання є прострочення невиконання зобовязання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобовязання" (ст.ст. 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у ст. 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу (ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Про правові наслідки порушення зобовязання боржником йдеться також в ч. 1 ст. 611, ч. 2-4 ст. 612, ч. 1,2 ст. 220 ГК України, які передбачають відповідальність боржника. Цивільно-правова відповідальність це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обовязку новим, або у приєднанні до невиконаного обовязку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обовязків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Таким чином, висновок міськрайонного суду щодо наявності заборгованості ОСОБА_5 перед банком в цілому являється правильним. Разом з тим, перевіряючи доводи апелянта щодо застосування норм закону про позовну давність, колегія суддів виходять з такого. Як зазначалося вище, сторони встановили як строк дії договору до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобовязань (п. 7.3), так і строки виконання зобовязань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню в строк до 3 квітня 2018 року. Таким чином, графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд зі встановленням строку дії договору сторони встановили і строки виконання боржником окремих зобовязань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобовязання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Як встановлено судом, ОСОБА_5 перестала виконувати щомісячні зобовязання з погашення кредиту з 3 квітня 2009 року, у той час як з вимогами про стягнення заборгованості за кредитом та з вимогами про дострокове повернення кредиту банк звернувся 21 квітня 2010 року, включивши до позовних вимог як всю заборговану суму, так і майбутні платежі. Разом з тим, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (ч. ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Аналогічна правова позиція міститься в постанові судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13). За наведеного, так як ОСОБА_5 перестала виконувати щомісячні зобовязання з погашення кредиту з 3 квітня 2009 року, позивач скористався своїм правом про стягнення всієї заборгованості за вказаним кредитним договором звернувшись до суду 21 квітня 2010 року і, з набранням законної сили рішенням міськрайонного суду від 11 листопада 2010 року, позивач своєчасно не скористався своїм правом звернути стягнення на предмет іпотеки на підставі п. 8.3 іпотечного договору, висновок суду про початок перебігу позовної давності з 3 квітня 2018 року з визначеної судом дати закінчення дії кредитного договору та відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про стягнення заборгованих на час звернення до суду платежів ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Оскільки позивач позов до суду подав лише 18 березня 2016 року, тобто із пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності, клопотання про поновлення строку не заявив і доказів поважності причин пропуску не надав, а також враховуючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності, рішення суду першої інстанції, на підставі п. 4) ч.1 ст. 309 ЦПК України, слід скасувати і ухвалити по справі нове рішення про відмову в задоволенні позову. Керуючись ч. 3 ст. 209, ст. ст. 218, 303, 304, п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309 ст. ст. 313-314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, - В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області 04 травня 2016 року " скасувати. Ухвалити нове рішення. Відмовити в задоволені позову Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк». Рішення набирає законної сили з моменту проголошення. Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів із дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий суддя С.В. Лівінський судді: О.П. Коцюрба ОСОБА_2 http://reyestr.court.gov.ua/Review/67386149

У травні 2014 року Особа звернулася до пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії, на що у жовтні 2014 року отримала відмову від ПФУ. У листопаді 2016 року Особа звернулась до юриста, який роз’яснив їй, що відмова ПФУ була незаконною, тому необхідно її оскаржувати до суду. Загальний строк адміністративного оскарження до суду 6 місяців. Чи можливо поновити якимось чином строк оскарження (а саме з жовтня 2014) для того щоб після визнання дій ПФУ судом незаконними призначення пенсії було здійснене саме з травня 2014 ?

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 квітня 2019 року м. Київ Справа N 523/10225/15-ц Провадження N 14-159цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року (суддя Пепеляшкова О.С.) та ухвали Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року (судді Комлева О.С., Журавльов О.Г., Кравець Ю.І.) у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" до ОСОБА_11, Товариства з обмеженою відповідальністю "Південна будівельна компанія" про стягнення заборгованості за кредитним договором, УСТАНОВИЛА: У листопаді 2014 року Публічне акціонерне товариство "Дельта банк" (далі - ПАТ "Дельта банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_11, Товариства з обмеженою відповідальністю "Південна будівельна компанія" (далі - ТОВ "Південна будівельна компанія") про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовну заяву мотивовано тим, що 23 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Кредитпромбанк" (далі - ВАТ "Кредитпромбанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Кредитпромбанк" (далі - ПАТ "Кредитпромбанк") та ОСОБА_11 було укладено кредитний договір (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальнику було відкрито невідновлювальну кредитну лінію у розмірі 489 000,0 дол. США з розрахунку 13,6 % річних за користування кредитом на строк до 22 липня 2022 року. 23 липня 2007 року та 12 січня 2009 року між ними було укладено додаткові угоди до Кредитного договору, якими було визначено інший графік погашення кредиту. З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між банком та ТОВ "Південна будівельна компанія" 23 липня 2007 року було укладено договір поруки, відповідно до умов якого ТОВ "Південна будівельна компанія" зобов'язалось відповідати солідарно перед банком за своєчасне та повне виконання позичальником умов Кредитного договору. 06 березня 2009 року ВАТ "Кредитпромбанк" звернулось до ОСОБА_11 з вимогою достроково повернути заборгованість за кредитом у зв'язку з порушенням строків повернення кредиту та сплати процентів у строк до 05 квітня 2009 року включно. Листом від 21 травня 2009 року ВАТ "Кредитпромбанк" було направлено ТОВ "Південна будівельна компанія" вимогу про дострокове повернення заборгованості та встановлено термін дострокового погашення - до 20 червня 2009 року. 27 вересня 2013 року між ПАТ "Кредитпромбанк" і ПАТ "Дельта банк" було укладено договір купівлі-продажу прав, відповідно до умов якого ПАТ "Кредитпромбанк" передає (відступає) ПАТ "Дельта банк" право вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, в тому числі і за Кредитним договором, внаслідок чого ПАТ "Дельта банк" замінює ПАТ "Кредитпромбанк" як кредитора у зазначених зобов'язаннях та набуває право вимагати від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами. ОСОБА_11 належним чином умови Кредитного договору від 23 липня 2007 року не виконував, станом на 14 жовтня 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 11 184 790,42 грн. з яких: тіло кредиту - 6 109 123,17 грн. сума заборгованості за відсотками - 5 075 667,25 грн. Ураховуючи зазначене, ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду та просило стягнути солідарно з ОСОБА_11 та ТОВ "Південна будівельна компанія" заборгованість за Кредитним договором у розмірі 11 184 790,42 грн. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року позов ПАТ "Дельта банк" залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ПАТ "Дельта банк" звернулося до суду після спливу позовної давності, про застосування якої заявлено представником відповідачів, що в силу частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для відмови у позові. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта банк" в частині оскарження відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_11 про стягнення суми заборгованості за Кредитним договором відхилено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_11 про стягнення заборгованості за Кредитним договором залишено без змін. Зазначену ухвалу апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що немає підстав для задоволення позовних вимог ПАТ "Дельта банк" у зв'язку зі спливом позовної давності. Право звернення до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за Кредитним договором у кредитора виникло 06 квітня 2009 року. Перебіг позовної давності було перервано здійсненням платежу позичальником 31 серпня 2010 року, однак відлік почався знову з 01 вересня 2010 року відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України. До суду із зазначеним позовом банк звернувся 25 листопада 2014 року, тобто зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено представником відповідача, що в силу частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови у позові. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта банк" задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року в частині вирішення позовних вимог ПАТ "Дельта банк" до ТОВ "Південна будівельна компанія" про стягнення заборгованості за Кредитним договором скасовано, провадження у справі в цій частині закрито. Зазначену ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що між ПАТ "Дельта банк" та ТОВ "Південна будівельна компанія", які є юридичними особами, виникли господарські правовідносини, позов ПАТ "Дельта банк" в частині вимог до ТОВ "Південна будівельна компанія" підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ "Дельта банк", в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, банк просить рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду від 26 квітня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідно до умов договору купівлі-продажу прав від 27 вересня 2013 року ПАТ "Дельта банк" стало новим кредитором у зобов'язанні за спірним Кредитним договором, боржником за яким є ОСОБА_11 Банк вважає, що суди неправомірно застосували до спірних правовідносин позовну давність, оскільки згідно з підпунктом 1.1 пункту 1 Кредитного договору датою повернення кредиту є 22 липня 2022 року, тому позовну давність необхідно рахувати з 2022 року, а не з 2010 року. Позивач також зазначив, що немає підстав вважати поруку припиненою і відповідно до умов договору поруки та статті 257 ЦК України перебіг строку позовної давності щодо вимог за договором поруки починається з 22 липня 2022 року. Крім того, суди залишили поза увагою ухвалу Комінтернівського районного суду Одеської області від березня 2013 року про зупинення провадження у справі за позовом ПАТ "Дельта банк" до ОСОБА_12, ОСОБА_13, третя особа - ОСОБА_11, про звернення стягнення на предмет іпотеки за цим Кредитним договором від 23 липня 2007 року, тим самим суди не врахували, що відбулося переривання перебігу позовної давності відповідно до частини другої статті 264 ЦК України, що має суттєве значення для вирішення цієї справи. 17 серпня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив касаційне провадження в справі за касаційною скаргою ПАТ "Дельта банк" на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року і витребував матеріали цивільної справи N 523/10225/15-ц із суду першої інстанції. Особи, які беруть участь у розгляді справи, своїм правом надати заперечення на касаційну скаргу у строк, визначений ухвалою суду, не скористалися. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII). У підпункті 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону N 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 16 травня 2018 року справа надійшла з Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року справу призначено до розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року справу передано для розгляду Великою Палатою Верховного Суду, оскільки касаційна скарга містить доводи щодо порушення судами правил юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду вважала мотиви, на підставі яких постановлено зазначену ухвалу Верховного Суду, обґрунтованими та ухвалою від 02 квітня 2019 року прийняла справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. 15 квітня 2019 року до Великої Палати Верховного Суду від ОСОБА_11 надійшов відзив на касаційну скаргу ПАТ "Дельта банк", з клопотанням про поновлення строку для його подання, мотивованого тим, що ОСОБА_11 ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі не отримував. Оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження зворотнього, Велика Палата Верховного Суду вважає за можливе прийняти відзив до розгляду. ОСОБА_11 зазначив, що суди правильно встановили час переривання позовної давності та обґрунтовано дійшли висновку про сплив позовної давності, тому позов ПАТ "Дельта банк" задоволенню не підлягає, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 23 липня 2007 року ПАТ "Кредитпромбанк" та ОСОБА_11 уклали Кредитний договір N 10/33/07-Zkln, за умовами якого позичальнику було відкрито невідновлювальну кредитну лінію у розмірі 489 000,0 дол. США з розрахунку 13,6 % річних за користування кредитом на строк до 22 липня 2022 року (а. с. 6-10). Додатковими угодами від 23 липня 2007 року та від 12 січня 2009 року сторони визначали та змінили графік погашення заборгованості за Кредитним договором (а. с. 11-16). 23 липня 2007 року ВАТ "Кредитпромбанк" та ТОВ "Південна будівельна компанія" з метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором уклали договір поруки N 10/33-П/07-Zkln, відповідно до умов якого ТОВ "Південна будівельна компанія" як поручитель зобов'язалось відповідати солідарно перед банком за своєчасне та повне виконання позичальником умов Кредитного договору (а. с. 17-19). 06 березня 2009 року ВАТ "Кредитпромбанк" звернулось до ОСОБА_11 з вимогою достроково повернути усю заборгованість за кредитом у зв'язку з порушенням строків повернення кредитної заборгованості та сплати процентів - у строк до 05 квітня 2009 року включно (т. 1, а. с. 164). З вимогою аналогічного змісту ВАТ "Кредитпромбанк" 21 травня 2009 року звернулося до ТОВ "Південна будівельна компанія" та встановило термін дострокового погашення заборгованості - до 20 червня 2009 року (т. 1, а. с. 163). Як убачається з копії акта приймання-передачі документації за договором купівлі-продажу прав вимоги від 27 вересня 2013 року, ПAT "Кредитпромбанк" передало (відступило) ПAT "Дельта банк" права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПAT "Дельта банк" замінило ПAT "Кредитпромбанк" як кредитора (стало новим кредитором) у зазначених зобов'язаннях, відповідно ПAT "Дельта банк" набуло право вимагати (замість ПAT "Кредитпромбанк") від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами (т. 1, а. с. 30, 31-36). Останній платіж за Кредитним договором було здійснено позичальником ОСОБА_11 31 серпня 2010 року, що підтверджується квитанцією (т. 1, а. с. 69). Станом на 14 жовтня 2014 року заборгованість за кредитом склала 11 184 790,42 грн. з яких тіло кредиту становило 6 109 123,17 грн. заборгованість за відсотками - 5 075 667, 25 грн (а. с. 24). Перевіряючи законність рішення апеляційної інстанції про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи (боржника), Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі, яка переглядається, до боржника та поручителя, пов'язаних солідарним обов'язком. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема в разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені в частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Відтак з огляду на солідарний обов'язок боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Отже, за правилами ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання, та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з договорів кредиту та поруки. Зі змісту статті 15 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме в порядку цивільного судочинства. Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі юридичною особою ПАТ "Дельта банк" до фізичної особи ОСОБА_11 як позичальника за Кредитним договором, а також до поручителя (юридичної особи), який за умовами договору поруки погодився солідарно відповідати з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язань за Кредитним договором. Стаття 1 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій)обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, фізичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем - юридичною особою. При цьому ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Крім того, вирішення такого спору за правилами цивільного судочинства в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження того ж самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. Отже, критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Велика Палата Верховного Суду вважає, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника й поручителя в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз'єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов'язання залежно від суб'єктного складу останнього. Така правова позиція вже неодноразово була висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року (провадження N 14-40цс18), 21 березня 2018 року (провадження N 14-41цс18), 25 квітня 2018 року (провадження N 14-74цс18), 30 травня 2018 року (провадження N 14-123цс18), 14 листопада 2018 року (провадження N 14-258цс18) та інших. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Враховуючи викладене, рішення суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі щодо позовних вимог, заявлених до ТОВ "Південна будівельна компанія", не можна визнати законним, і воно підлягає скасуванню, а справа в цій частині - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Судові рішення в частині позовних вимог до боржника ґрунтуються на вимогах закону та встановлених обставинах, а тому підстав для їх скасування не вбачається. Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за Кредитним договором, право на вимогу за яким передано новому кредитору - ПАТ "Дельта банк". Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти. Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Відповідно до пункту 4.2 Кредитного договору у разі недотримання позичальником умов кредитного договору та/або іпотечних договорів банк має право вимагати дострокового його розірвання, повернення одержаного кредиту, сплати нарахованих процентів за користування ним, відшкодування збитків, заподіяних банку внаслідок невиконання або неналежного виконання позичальником умов Кредитного договору. Згідно з установленими судами першої та апеляційної інстанцій обставинами первісний кредитор - ВАТ "Кредитпромбанк" скористався наданим йому частиною другою статті 1050 ЦК України та пунктом 4.2 Кредитного договору правом та пред'явив до позичальника вимогу про дострокове погашення кредитних зобов'язань. Надіславши 06 березня 2009 року відповідачу ОСОБА_11 вимогу про дострокове погашення заборгованості, ВАТ "Кредитпромбанк" змінило строк виконання основного зобов'язання у сторону зменшення до 05 квітня 2009 року. З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги про те, що відлік позовної давності має обраховуватися з 22 липня 2022 року не заслуговують на увагу. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України). Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що строк позовної давності щодо стягнення із ОСОБА_11 заборгованості за Кредитним договором сплив 01 вересня 2013 року, оскільки право звернення до суду з позовом про стягнення всієї суми заборгованості за Кредитним договором виникло у позивача 06 квітня 2009 року, однак було перервано здійсненням платежу позичальником 31 серпня 2010 року, перебіг позовної давності почався знову з 01 вересня 2010 року відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України. Із цим позовом банк звернувся до суду 25 листопада 2014 року, тобто з пропущенням строку загальної позовної давності за вимогами до позичальника. Заміна сторін у зобов'язанні, відповідно до статті 262 ЦК України, не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності, тобто після укладення 27 вересня 2013 року первісним і новим кредиторами договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами для ПАТ "Дельта банк" строки звернення до суду підлягають обчисленню так само, як і для ПАТ "Кредитпромбанк". З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що позивач пропустив строк звернення до суду з вимогою до ОСОБА_11 про стягнення заборгованості за Кредитним договором. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Не заслуговують на увагу доводи, наведені у касаційні скарзі, щодо переривання позовної давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України у зв'язку з тим, що банк звернувся з вимогами до іпотекодавців про звернення стягнення на предмети іпотеки в рахунок заборгованості за Кредитним договором в межах позовної давності та ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 березня 2013 року зупинено провадження у справі, з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Таким чином, позовна давність шляхом пред'явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред'явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов'язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред'явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб'єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі. Інші, наведені у касаційній скарзі доводи, не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог до ОСОБА_11, тому підстави для скасування судових рішень в цій частині позовних вимог відсутні. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Таким чином, касаційну скаргу ПАТ "Дельта банк" слід задовольнити частково, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року в частині вимог до ОСОБА_11 - залишити без змін, а ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Південна будівельна компанія" - скасувати, справу в цій частині направити до апеляційного суду для продовження розгляду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 400, 402-404, 409, 411, 416ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта банк" задовольнити частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року в частині вимог до ОСОБА_11 залишити без змін. Ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2017 року про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "Південна будівельна компанія" скасувати, справу в цій частині направити до апеляційного суду для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

Державний герб України 26.04.2019 Справа № 756/13215/18 Справа пр. №2/756/2024/19 ун. №756/13215/18 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 квітня 2019 року Оболонський районний суд міста Києва в складі: головуючого - судді Андрейчука Т.В., за участю секретаря судового засідання - Лісовенка О.О., учасники справи: представник позивача - ОСОБА_1, розглянувши у загальному позовному провадженні у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, - в с т а н о в и в : У жовтні 2018 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду в порядку цивільного судочинства з позовом до відповідача товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Чуловський В.А., відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що 30 жовтня 2006 року між нею та відкритим акціонерним товариством "Український кредитно-торговий банк" (далі - ВАТ "Український кредитно-торговий банк"), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "БТА Банк" (далі - ПАТ "БТА Банк"), укладено кредитний договір №020/06к, відповідно до умов якого банком надано позивачеві кредит у сумі 126000,00 доларів США на строк з 30 жовтня 2006 року до 30 жовтня 2021 року. За договором факторингу від 03 квітня 2014 року, укладеним між ПАТ "БТА Банк" та ТОВ "Кредитні ініціативи" первісний кредитор відступив відповідачеві право вимоги до позичальника ОСОБА_2 за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року №020/06к. У зв'язку з простроченням позичальником ОСОБА_2 строків сплати кредиту, процентів за користування ним ТОВ "Кредитні ініціативи" звернулося до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А., який 08 листопада 2015 року вчинив виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за №15325, яким запропонував стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року №020/06к за період з 03 квітня 2014 року по 23 вересня 2015 року у сумі 3334113,19 грн, у тому числі заборгованість зі сплати кредиту (основного боргу) у сумі 2556655,12 грн, проценти за користування кредитом у сумі 774758,07 грн. Позивач стверджувала, що виконавчий напис вчинено нотаріусом з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема у документах, на підставі яких було вчинено виконавчий напис, відсутні докази безспірності заборгованості боржника перед кредитором; позичальником не отримано письмову вимогу про усунення порушення виконання зобов'язання; вчинення виконавчого напису порушує конституційний припис неможливості подвійної юридичної відповідальності за одне і те саме порушення; виконавчий напис було вчинено з порушенням норм Закону України "Про нотаріат", зокрема було пропущено трьохрічний строк на його вчинення; у ТОВ "Кредитні ініціативи" відсутні підстави для нарахування додаткових платежів вже після ухвалення рішення про стягнення заборгованості. З цих підстав ОСОБА_2 просила суд визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений 08 листопада 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А., зареєстрований в реєстрі за №15325. У судовому засіданні представник позивача підтримала позовні вимоги свого довірителя, просила суд їх задовольнити з підстав, зазначених у позовній заяві. Відповідач відзив на позовну заяву ОСОБА_2 до суду не подав, натомість надіславши пояснення на позовну заяву, в яких стверджував, що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В.А. при вчиненні оскаржуваного виконавчого напису не допущено порушень норм чинного законодавства. З цих підстав ТОВ "Кредитні ініціативи" просило суд відмовити ОСОБА_2 у задоволенні її позовних вимог. Представник відповідача в судове засідання не з'явився, відповідач про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надіслав до суду заяву, в якій просив суд розглянути справу за відсутності його представника. У ході розгляду справи судом залучено замість третьої особи Чуловського В.А. приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А. Третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки в судове засідання суд не повідомив. Представник третьої особи відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві в судове засідання не з'явився, третя особа про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, про причини неявки в судове засідання свого представника суд не повідомила. Заслухавши вступне слово представника позивача, дослідивши матеріали справи, зібрані у справі докази, суд приходить до такого висновку. 30 жовтня 2006 року між ОСОБА_2 та ВАТ "Український кредитно-торговий банк", правонаступником якого є ПАТ "БТА Банк", укладено кредитний договір №020/06к, за умовами якого банком надано позивачеві кредит у сумі 126000,00 доларів США на строк з 30 жовтня 2006 року до 30 жовтня 2021 року. Повернення кредиту та сплата процентів за користування ним повинна була здійснюватись шляхом сплати щомісячних ануїтетних платежів у строки, визначені додатком №1 до кредитного договору (т. 1, а. с. 211-224). Для забезпечення виконання взятих на себе за кредитним договором зобов'язань ОСОБА_2 передала в іпотеку ВАТ "Український кредитно-торговий банк" належні їй на праві власності нежилі приміщення (в літ. В): приміщення №1 по приміщення №12 (групи приміщень №20а), які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, про що сторони уклали договір іпотеки від 30 жовтня 2006 року (т. 1, а. с. 32-35). ОСОБА_2 неналежно виконувала взяті на себе кредитним договором від 30 жовтня 2006 року №020/06к зобов'язання щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування ним у строки, встановлені договором. 03 квітня 2014 року за договором факторингу ПАТ "БТА Банк" (клієнт) відступило ТОВ "Кредитні ініціативи" (фактор) право вимоги до позичальника ОСОБА_2 за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року №020/06к (т. 1, а. с. 229-241). З огляду на прострочення позичальником ОСОБА_2 строків сплати кредиту, процентів за користування ним ТОВ "Кредитні ініціативи" 08 листопада 2015 року звернулося до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А. з заявою про вчинення виконавчого напису (т. 1, а. с. 210). Цього ж дня приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. вчинив виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за №15325, яким запропонував стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року №020/06к за період з 03 квітня 2014 року по 23 вересня 2015 року у сумі 3334113,19 грн, у тому числі заборгованість зі сплати кредиту (основного боргу) у сумі 2556655,12 грн, проценти за користування кредитом у сумі 774758,07 грн (т. 1, а. с. 209). Вирішуючи питання про правомірність дій приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чуловського В.А. щодо вчинення ним виконавчого напису від 08 листопада 2015 року, зареєстрованого в реєстрі за №15325, суд виходить з такого. За загальним правилом ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України "Про нотаріат" та іншими актами законодавства України (ч. 1 ст. 39 Закону України "Про нотаріат"). Цим актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року №296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок). Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (п. 19 ст. 34 Закону України "Про нотаріат"). Так, згідно зі ст. 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Ст. 88 Закону України "Про нотаріат" визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі ж правила та умови вчинення виконавчого напису (п. п. 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Згідно з пп. 2.1 п. 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника-фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису. У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (пп. 2.2 п. 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (пп. 2.3 п. 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Крім того, пп. 3.2, 3.5 п. 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за яким стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року №1172 (далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України "Про нотаріат" та Порядку вчинення нотаріальних дій. За результатами аналізу вищенаведених норм можна зробити такі висновки. Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає у посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Метою вчинення виконавчого напису є надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. При цьому, на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем. Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (cт. 88 Закону України "Про нотаріат"). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - н аданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Захист прав боржника в процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається в спосіб, передбачений пп. 2.3 п. 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відміннім від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов'язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування безспірності. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі факт (подання стягувачем відповідних документів) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З огляду на наведене та з урахуванням приписів ст. ст. 15, 16, 18 ЦК України, ст. ст. 50, 87, 88 Закону України "Про нотаріат" захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису. Верховний Суд у постанові від 18 червня 2018 року у справі №199/183/17 та у постанові від 04 липня 2018 року у справі №757/29988/17-ц зазначив, що суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень ст. ст. 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Судом з'ясовано, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 30 травня 2011 року у справі №2-70/11 з ОСОБА_2 на користь ПАТ "БТА Банк" стягнуто заборгованість за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року №020/06к у сумі 1032129,62 грн, у тому числі строкова заборгованість зі сплати кредиту у сумі 905502,36 грн, прострочена заборгованість зі сплати кредиту у сумі 26644,64 грн, строкова заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом у сумі 9424,09 грн, прострочена заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом у сумі 90558,20 грн (т. 1, а. с. 39-41). Отже, пред'явивши позов про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором, банк реалізував своє право на дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року №020/06к. У постанові від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 Велика палата Верховного Суду вказала на те, що за змістом ст. 526, ч. 1 ст. 530, ст. 610 і ч. 1 ст. 612 ЦК України належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. Відповідно до ч. 1 ст. 1048, ч. 1 ст. 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абз. 2 ч. 1 ст. 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Таким чином, після пред'явлення кредитодавцем у 2011 році вимоги до позичальника ОСОБА_2 про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року №020/06к, він не вправі нарахувати до стягнення проценти за користування кредитом. Натомість ТОВ "Кредитні ініціативи" усупереч наведеним нормам матеріального права включено в розрахунок заборгованості за кредитним договором, на підставі якого було вчинено оспорюваний виконавчий напис, нараховані після зміни строку виконання основного зобов'язання проценти. Однак приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А., вчиняючи виконавчий напис зареєстрований в реєстрі за №15325, на ці обставини уваги не звернув. Крім цього, виконавчий напис було вчинено щодо стягнення заборгованості за (кредитом), яка уже була стягнута за рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 30 травня 2011 року у справі №2-70/11. Наведене свідчить про те, що указана ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість ОСОБА_2 не була безспірною, що унеможливлювало вчинення нотаріусом виконавчого напису (такий висновок суду відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом у постанові від 12 вересня 2018 року у справі №753/22443/15-ц). За таких обставин, повно та всебічно дослідивши обставини справи, оцінивши зібрані докази у сукупності, суд приходить до висновку про необхідність задовольнити позовні вимоги ОСОБА_2 та визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений 08 листопада 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В.А., зареєстрований в реєстрі за №15325, яким запропоновано стягнути з ОСОБА_2 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року №020/06к за період з 03 квітня 2014 року по 23 вересня 2015 року у сумі 3334113,19 грн. Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України). При зверненні до суду ОСОБА_2 сплатила судовий збір у сумі 704,80 грн (а. с. 2). Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог ч. 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Сума витрат ОСОБА_2 на професійну правничу допомогу склала 4000,00 грн (а. с. 71, 148-151). Отже, відповідно до ст. 141 ЦПК України суд присуджує з відповідача на користь позивача судовий збір у сумі 704,80 грн та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 4000,00 грн. З огляду на вищенаведене, керуючись ст. ст. 15, 16, 526, 530, 533, 536, 549, 550, 610, 625, 1048-1050, 1054, 1055 ЦК України, ст. ст. 34, 39, 50, 87, 88 Законом України "Про нотаріат", Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року №296/5, Переліком документів, за яким стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року №1172, ст. ст. 5, 12, 13, 81, 141, 259, 263, 264, 265 ЦПК України, суд, - в и р і ш и в: Позов ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, - задовольнити. Визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений 08 листопада 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським Володимиром Анатолійовичем, зареєстрований в реєстрі за №15325, яким запропоновано стягнути з ОСОБА_2 на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" заборгованість за кредитним договором від 30 жовтня 2006 року №020/06к за період з 03 квітня 2014 року по 23 вересня 2015 року у сумі 3334113 (три мільйони триста тридцять чотири тисячі сто тринадцять) гривень 19 (дев'ятнадцять) копійок. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (місцезнаходження: м. Київ, вул. Вікентія Хвойки, 21; ідентифікаційний код в ЄДРПОУ - 35326253) на користь ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1) судовий збір у сумі 704 (сімсот чотири) гривні 80 (вісімдесят) копійок; витрати на професійну правничу допомогу у сумі 4000 (чотири тисячі) гривень 00 (нуль) копійок. Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подання в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення суду апеляційної скарги. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Суддя Т.В. Андрейчук Повний текст рішення виготовлено 26 квітня 2019 року http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81583167

Постанова Іменем України 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 183/1617/16 Провадження N 14-208 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю. розглянула справу за позовом в. о. керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області (далі також - прокурор) в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації (далі також - Дніпропетровська ОДА) до Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області (далі також - Піщанська сільська рада), ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Державне підприємство (далі також - ДП) "Новомосковське лісове господарство", Управління Держгеокадастру у Новомосковському районі Дніпропетровської області, про визнання неправомірним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки за касаційною скаргою Піщанської сільської ради на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року, ухвалене суддею Дубовенко І.Г., й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі: Баранніка О.П., Пономарь З.М., Посунся Н.Є. Учасники справи: позивач: Дніпропетровська ОДА, від імені якої в інтересах держави позов подав в. о. керівника Новомосковської місцевої прокуратури Дніпропетровської області; відповідачі: Піщанська сільська рада, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:ДП "Новомосковське лісове господарство", Управління Держгеокадастру у Новомосковському районі Дніпропетровської області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 21 березня 2016 року прокурор звернувся з позовом в інтересах держави, в якому просив: 1.1. Визнати неправомірним і скасувати пункт 32 рішення Піщанської сільської ради "Про передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та видачу державного акта на право власності на земельні ділянки на території с. Піщанка в районі вулиць Пролетарська, Садова, Зелена, Мостова, Мира, Чкалова" від 12 березня 2008 року N 1-18/V (далі також - оскаржене рішення) про передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,25 га на АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка); 1.2. Визнати недійсним державний акт серії НОМЕР_1 від 31 березня 2008 року, виданий на ім'я ОСОБА_3, на право приватної власності на земельну ділянку, надану для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (далі - державний акт); 1.3. Витребувати земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_3 та зобов'язати її повернути земельну ділянку у власність держави в особі Дніпропетровської ОДА. 2. Мотивував позов такими обставинами: 2.1. Земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду, які знаходяться у постійному користуванні ДП "Новомосковське лісове господарство". Факт належності земельної ділянки до зазначеної категорії підтверджується, зокрема, постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012. 2.2. Піщанська сільська рада розпорядилася земельною ділянкою державного лісового фонду з перевищенням повноважень, а повноваження щодо розпорядження нею мала Дніпропетровська ОДА. 2.3. Відбулося незаконне відчуження земель державної власності на користь фізичної особи. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 28 лютого 2017 року Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги: 3.1. Визнав неправомірним і скасував пункт 32 оскарженого рішення; 3.2. Визнав недійсним державний акт; 3.3. Зобов'язав ОСОБА_3 повернути у власність держави в особі Дніпропетровської ОДА земельну ділянку. 4. Рішення суд мотивував так: 4.1. Прокурор має право на звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Дніпропетровської ОДА, до компетенції якої належить розпорядження земельною ділянкою, тобто вона є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. 4.2. 13 листопада 2013 року Дніпропетровський апеляційний господарський суд прийняв постанову у справі N 20/5005/9915/2012, яка набрала законної сили. У цій постанові суд встановив, що на підставі рішень Піщанської сільської ради N 26-16/У, 27-16/У, 28-16/У, 29-16/У, 30-16/У, 31-16/У, 32-16/У, 33-16/У, 34-16/У, 35-16/У, 36-16/У, 37-16/У, 38-16/У, 39-16/У, 40-16/У, 41-16/У, 42-16/У, 43-16/У, 44-16/У, 45-16/У, 46-16/У, 47-16/У, 48-16/У, 49-16/У, 50-16/У, 51-16/У, 52-16/У, 53-16/У, 54-16/У, 55-16/У, 56-16/У, 57-16/У, 58-16/У, 59-16/У, 60-16/У, 61-16/У, 62-16/У, 63-16/У, 64-16/У, 65-16/У, 66-16/У, 67-16/У від 29 грудня 2007 року (далі - рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року) були незаконно вилучені із земель лісового фонду та введені у межі села Піщанки Новомосковського району Дніпропетровської області (далі - село Піщанка) земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство"; їх цільове призначення було змінене на землі житлової і громадської забудови. Суд визнав зазначені рішення Піщанської сільської ради недійсними та скасував. А тому земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу належать до складу земель державної власності. 4.3. Прокурор довів факти незаконного вилучення земельної ділянки із земель лісового фонду та незаконного включення її у межі села Піщанки, внаслідок чого землі державної власності були незаконно відчужені на користь фізичної особи. Цим права й охоронювані законом інтереси держави були порушені. 4.4. Позовна давність не була пропущена, а земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, з огляду на що вимога про витребування цієї ділянки також має бути задоволена. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 26 жовтня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 6. Мотивував ухвалу так: 6.1. Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, перевірив доводи сторін і дав їм належну правову оцінку; 6.2. Доводи Піщанської сільської ради, що суд не встановив факту належності земельної ділянки до лісового фонду спростовуються, зокрема, наявною у матеріалах справи інформацією Державного підприємства "Новомосковське лісове господарство", згідно з якою земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду цього підприємства і з 2002 року не змінювала цільового призначення (землі лісогосподарського призначення); 6.3. Право розпорядження земельними ділянками державної власності у межах території області надане саме обласній державній адміністрації; 6.4. Враховуючи те, що про факт виділу земель з державного лісового фонду Дніпропетровська ОДА довідалася з листа Новомосковської місцевої прокуратури від 3 березня 2016 року, перебіг позовної давності слід починати обраховувати з моменту, коли Дніпропетровська ОДА дізналася про те, що земельна ділянка, яка була виділена ОСОБА_3, належить до земель державного лісового фонду. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 14 листопада 2017 року Піщанська сільська рада звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою з огляду на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. 8. У касаційній скарзі просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення; провадження у цій частині закрити та повністю скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. 10 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 10. Обґрунтував ухвалу тим, що Піщанська сільська рада оскаржує рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Порушення норм процесуального права Піщанська сільська рада мотивує у касаційній скарзі так: 11.1. Прокурор не надав суду обґрунтування наявності підстав для представництва Дніпропетровської ОДА; 11.2. Вимоги щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень про передання земельної ділянки у приватну власність з підстав незаконності його прийняття мали розглядатися за правилами адміністративного судочинства; 11.3. Суд першої інстанції порушив принцип змагальності, відмовляючи у задоволенні клопотання Піщанської сільської ради від 24 січня 2017 року про витребування з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області для огляду в судовому засіданні матеріалів кримінального провадження N 42012040000000006 за обвинуваченням ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 11.4. Суди не встановили зміст оскарженого рішення, оскільки в матеріалах справи відсутній його повний текст; 11.5. Суди вирішили питання про захист права власності на земельну ділянку, не встановивши особи чи осіб, які мали право від імені держави володіти, користуватися та розпоряджатися нею; 11.6. Факт віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення не доведений належними доказами; 11.7. ДП "Новомосковське лісове господарство" погоджувало передання земельної ділянки у власність ОСОБА_3; 11.8. У матеріалах справи відсутня копія рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року про зміну цільового призначення саме земельної ділянки, переданої у власність ОСОБА_3 А тому неможливо встановити, чи є серед рішень Піщанської сільської ради, скасованих постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012, рішення, яке стосується справи N 183/1617/16; 11.9. Суди не оцінили рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 31 січня 2012 року у справі N 23/5005/16619/2011, який відмовив у задоволенні вимоги прокурора про визнання незаконним і скасування оскарженого рішення. 12. Неправильне застосування норм матеріального права Піщанська сільська рада мотивує у касаційній скарзі так: 12.1. Суди неправильно застосували припис пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу (далі - ЗК) України (тут і далі - на час виникнення спірних правовідносин), оскільки на час прийняття оскарженого рішення розмежування земель державної та комунальної власності було відсутнє, а тому повноваження щодо розпорядження землями у межах села Піщанки здійснювала відповідна сільська рада, а не Дніпропетровська ОДА. 12.2. Суди застосували припис пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, статті 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", частини п'ятої статті 122 ЗК України у редакціях, які були відсутні на час прийняття оскарженого рішення; 12.3. Оскільки перебіг позовної давності починається від дня, коли особа могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, суди залишили поза увагою те, що Дніпропетровська ОДА могла довідатися про наявність оскарженого рішення до подання позову прокурором у цій справі, а прокуратура, знаючи про прийняття Піщанською сільською радою зазначеного рішення, з 2009 року бездіяла: 12.3.1. У 2009 році заступник Генерального прокурора України звертався до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного комітету України із земельних ресурсів, Новомосковської районної державної адміністрації (далі - РДА) Дніпропетровської області до Піщанської сільської ради за участю третьої особи, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору, - ДП "Новомосковське лісове господарство", про визнання права власності на земельні ділянки, розташовані на території НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталів цього лісового господарства. 23 вересня 2009 року Господарський суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою припинив провадження у справі N 30/172-09 за вказаним позовом через те, що спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки відповідачами були залучені фізичні особи - набувачі земельних ділянок, зокрема і ОСОБА_3; 12.3.2. Перебіг позовної давності не міг розпочатися пізніше, ніж у 2012 році, коли до Господарського суду Дніпропетровської області звернувся Новомосковський міжрайонний прокурор Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Державного управління з охорони навколишнього природного середовища у Дніпропетровській області до Піщанської сільської ради за участю третьої особи, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору, - Відділу Держкомзему у Новомосковському районі, про визнання незаконним і скасування рішення Піщанської сільської ради від 12 березня 2008 року N 1-18-V. 31 січня 2012 року Господарський суд Дніпропетровської області ухвалив рішення у справі N 23/5005/16619/2011 про відмову у задоволенні позову; 12.3.3. 29 лютого 2012 року Новомосковський міжрайонний прокурор звернувся в інтересах держави в особі Новомосковської РДА Дніпропетровської області до Новомосковського міжрайонного суду з позовом до Піщанської сільської ради, ОСОБА_11, Відділу Держкомзему у Новомосковському районі Дніпропетровської області, ДП "Центр державного земельного кадастру" в особі Дніпропетровської регіональної філії ДП "Центр Державного земельного кадастру" Держкомзему України (справа N 0427/1871/2012) і з позовом до Піщанської сільської ради, ОСОБА_12, Відділу Держкомзему у Новомосковському районі Дніпропетровської області, ДП "Центр державного земельного кадастру" в особі Дніпропетровської регіональної філії ДП "Центр Державного земельного кадастру" Держкомзему України (справа N 0427/2108/2012) про визнання незаконним і скасування оскарженого рішення у частині передання земельних ділянок ОСОБА_7 і ОСОБА_13 (які надалі відчужили їх ОСОБА_11 та ОСОБА_12 відповідно), визнання недійсним державних актів та повернення цих ділянок у власність держави в особі Новомосковської РДА Дніпропетровської області. Під час розгляду справ N 0427/1871/2012 і N 0427/2108/2012 за вказаними позовами прокурор, представляючи інтереси держави, 22 травня 2015 року замінив особу, через яку держава діє у спірних правовідносинах, з Новомосковської РДА Дніпропетровської області на Дніпропетровську ОДА. Тому остання могла дізнатись про порушення права державної власності не пізніше 2012 року; 12.3.4. У 2009 році про оскаржене рішення знав орган, який постійно звітує Дніпропетровській ОДА, -Новомосковська РДА Дніпропетровської області; 4 серпня 2011 року про це рішення довідався орган, діяльність якого координує Дніпропетровська ОДА, - Головне управління Держкомзему в Дніпропетровській області, що склало за вказівкою прокуратури Акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 4 квітня 2011 року, копія якого є у матеріалах справ N 0427/1871/2012 і N 0427/2108/2012); а Дніпропетровська ОДА з 2008 року могла дізнатися про передання земельної ділянки за відомостями з Дніпропетровського обласного центру охорони історико-культурних цінностей Управління культури Дніпропетровської ОДА. (2) Позиція прокурора 13. 6 квітня 2018 року прокурор подаввідзив на касаційну скаргу. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін. 14. Мотивує відзив так: 14.1. Спір стосується права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, а тому вимога про скасування пункту 32 оскарженого рішення мала розглядатися за правилами цивільного судочинства; 14.2. Позов поданий у межах позовної давності, оскільки об'єктивна можливість дізнатися про порушення права у Дніпропетровської ОДА виникла з часу, коли прокурор у цивільних справах N 0427/1871/2012 і N 0427/2108/2012, які розглядалися Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області, 22 травня 2015 року подав уточнену позовну заяву, в якій була замінена особа, через яку держава діє у спірних правовідносинах, з Новомосковської РДА Дніпропетровської області на Дніпропетровську ОДА. 14.3. Прокуратура виконала вимоги частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" і повідомила Дніпропетровську ОДА про те, що готує звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі цієї ОДА. Суд першої інстанції підтвердив факт наявності підстав представництва прокурором таких інтересів. А тому довід касаційної скарги про недоведеність підстав для представництва інтересів держави в особі Дніпропетровської ОДА вважає необґрунтованим. 14.4. Суд першої інстанції не порушив принцип змагальності, відмовляючи у задоволенні клопотання про витребування з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області для огляду в судовому засіданні матеріалів кримінального провадження N 42012040000000006. Вказане провадження стосувалося обвинувачення, зокрема, голови Піщанської сільської ради ОСОБА_8, а тому Піщанська сільська рада ознайомлена з усіма його матеріалами. 14.5. Крім того, оскільки оскаржене рішення прийняла Піщанська сільська рада, яка впродовж розгляду справи не заперечувала проти його змісту, встановленого судами першої й апеляційної інстанцій, довід касаційної скарги щодо невстановлення судами дійсного змісту оскарженого рішення є необґрунтованим. (3) Позиція інших учасників справи 15. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 16. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа має розглядатися за правилами певного виду судочинства, є, насамперед, характер спірних правовідносин, їх суб'єктний склад і предмет спору. 17. Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. 18. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції). 19. Суб'єктом владних повноважень є, зокрема, орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (підпункт 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції). 20. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). 21. ВеликаПалата Верховного Суду вважає помилковим застосування статті 17 КАС України у зазначеній редакції та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень. Для розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формальних критеріїв - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин і предмета спору. Для правильного вирішення питання про юрисдикцію суду визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. 22. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17). 23. Отже, у публічно-правовому спорі сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні: одна зі сторін - суб'єкт владних повноважень - виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Зазначені функції суб'єкт владних повноважень має виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. 24. Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. 25. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних, земельних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 26. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 27. Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, 12 березня 2008 року Піщанська сільська рада прийняла оскаржене рішення, пунктом 32 якого передала земельну ділянку у власність ОСОБА_3 На підставі цього рішення 31 березня 2008 року був оформлений відповідний державний акт. І 21 березня 2016 року прокурор звернувся до суду з позовом про визнання незаконним і скасування пункту 32 зазначеного рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки, оскільки Піщанська сільська рада не мала повноважень на розпорядження землями лісогосподарського призначення, а їх власник згоду на зміну цільового призначення земельної ділянки та на її відчуження не надавав. 28. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права й обов'язки безпосередньо виникають, зокрема, з актів органів місцевого самоврядування (частина четверта статті 11 ЦК України). Отже, їхні рішення можуть бути підставами виникнення цивільних прав та обов'язків. 29. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). 30. Рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної чи юридичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 24 квітня 2018 року у справі N 401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі N 809/739/17, від 20 вересня 2018 року у справі N 126/1373/17). 31. Тобто, якщо у результаті прийняття рішення суб'єктом владних повноважень особа набула речове право на земельну ділянку, то вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача. 32. Оскільки прокурор оспорює правомірність як оскарженого рішення, так і набуття фізичною особою земельної ділянки, такий спір щодо права власності слід вирішувати за правилами цивільного судочинства. А тому необґрунтованим є довід Піщанської сільської ради щодо юрисдикції адміністративного суду. (1.2) Щодо цільового призначення земельної ділянки 33. Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. 34. Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 Лісового кодексу (далі - ЛК) України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)). 35. Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України). 36. За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт "е" частини першої статті 19 ЗК України). 37. Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України). 38. До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України). 39. Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт "б" частини першої статті 164 ЗК України). 40. Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 21 січня 2015 року у справі N 6-224цс14). 41. Відповідно до пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. 42. Суди встановили, що земельна ділянка має статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та належить до земель ДП "Новомосковське лісове господарство" (квартал 75 виділ 2), що підтверджують: Проект організації розвитку лісового господарства Новомосковського лісництва станом на 2014 рік з планом-схемою (Т. 1, а. с. 213-215); протокол другої лісовпорядної наради від 17 червня 2014 року (Т. 1, а. с. 217); лист ДП "Новомосковське лісове господарство" за вих. N 46 від 28 лютого 2017 року про те, що земельна ділянка відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2004 та 2014 років знаходиться у 75 кварталі ДП "Новомосковське лісове господарство", належить до земель Державного лісового фонду та з 2002 року не змінювала свого цільового призначення - землі лісогосподарського призначення (Т. 1, а. с. 216). 43. Отже, встановлюючи на підставі матеріалів лісовпорядкування правовий статус земельної ділянки як такої, що належить до земель лісогосподарського призначення, суди попередніх інстанцій врахували наведені вище приписи законодавства. А тому аргументи касаційної скарги щодо встановлення факту віднесення земельної ділянки до складу земель лісогосподарського призначення на підставі неналежних доказів Велика Палата Верховного Суду вважає немотивованими. (1.3) Щодо органу, уповноваженого державою розпоряджатися земельною ділянкою 44. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. 45. Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. 46. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що повноваження стосовно розпорядження земельною ділянкою належать до компетенції Дніпропетровської ОДА, яка є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. 47. До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів -відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України). 48. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території. 49. Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України, за приписами якої земельні ділянки, надані у постійне користування, зокрема, із земель державної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за згодою землекористувачів за рішеннями Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій відповідно до їх повноважень. 50. Частина шоста статті 149 ЗК України встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті. 51. Відповідно до частини п'ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті. А згідно з останньою Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою? восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 ЗК України. 52. Отже, згідно з наведеними приписами вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності, що віднесена до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП "Новомосковське лісове господарство", і передання у власність такої ділянки належало до повноважень Дніпропетровської ОДА. 53. З огляду на наведене, враховуючи висновки Дніпропетровського апеляційного господарського суду, викладені у постанові від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012 щодо визнання недійсними та скасування рішень Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід Піщанської сільської ради щодо неправильного застосування судами у цій справі пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, на підставі якого право розпорядження земельною ділянкою, на думку цієї ради, належало саме їй. 54. Той факт, що суд першої інстанції застосував приписи частини п'ятої статті 122 ЗК України у редакції, яка не була чинною на час прийняття оскарженого рішення, не вплинув на правильний висновок цього суду про те, що повноваження щодо розпорядження земельною ділянкою належало до компетенції Дніпропетровської ОДА. Довід касаційної скарги щодо неправильного застосування приписів пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України та статті 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", які, за твердженням Піщанської сільської ради, були відсутні на час прийняття оскарженого рішення, є необґрунтованим, оскільки, вказавши неправильну дату редакції приписів вказаних законів, суд першої інстанції навів їх у редакції, що була чинною на час прийняття оскарженого рішення. (1.4) Щодо відсутності волевиявлення власника на відчуження земельної ділянки 55. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). 56. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що Дніпропетровський апеляційний господарський суд 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012 прийняв постанову, якою визнав недійсними та скасував рішення Піщанської сільської ради N 26-16/У, 27-16/У, 28-16/У, 29-16/У, 30-16/У, 31-16/У, 32-16/У, 33-16/У, 34-16/У, 35-16/У, 36-16/У, 37-16/У, 38-16/У, 39-16/У, 40-16/У, 41-16/У, 42-16/У, 43-16/У, 44-16/У, 45-16/У, 46-16/У, 47-16/У, 48-16/У, 49-16/У, 50-16/У, 51-16/У, 52-16/У, 53-16/У, 54-16/У, 55-16/У, 56-16/У, 57-16/У, 58-16/У, 59-16/У, 60-16/У, 61-16/У, 62-16/У, 63-16/У, 64-16/У, 65-16/У, 66-16/У, 67-16/У, на підставі яких земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство" були незаконно вилучені із земель лісового фонду та введені у межі села Піщанка зі зміною їх цільового призначення на землі житлової і громадської забудови. 57. На підставі зазначених рішень до їх скасування судом Піщанська сільська рада 12 березня 2008 року прийняла оскаржене рішення, яким передала у власність громадян 133 земельні ділянки, одну з яких згідно з пунктом 32 цього рішення - у власність ОСОБА_3 58. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 59. З огляду на висновки судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду відхиляє довід Піщанської сільської ради про те, що неможливо встановити, чи є серед її рішень, скасованих постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012, те рішення, яке стосується справи N 183/1617/16. 60. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 рокупро вилучення із земель лісового фонду та введення у межі села Піщанки земельної ділянки є незаконним як таке, що прийняте за відсутності волевиявлення власника - держави. Тому це рішення не створює правових наслідків незалежно від того, чи було воно скасоване судовим рішенням в іншій справі. 61. Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Дніпропетровської ОДА - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла. Суди дійшли правильного висновку, що вона вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення.Відсутність заперечення користувача земельної ділянки проти її вилучення, на що звертає увагу Піщанська сільська рада, не свідчить про належний спосіб вилучення цієї ділянки із земель лісогосподарського призначення, а також про те, що був вияв волі повноважної особи на її відчуження. 62. Таким чином, оскільки держава в особі Дніпропетровської ОДА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Піщанська сільська рада відчужила її без вираження на це волі власника. (1.5) Щодо позовної давності за заявленими прокурором вимогами 63. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захистсвого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). 64. Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. 65. На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 рокуу справі N 362/44/17). 66. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). 67. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). 68. І в разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 рокуу справі N 362/44/17). 69. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). 70. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК Українипоняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. 71. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. 72. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. 73. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц). 74. Прокурор у цій справі 21 березня 2016 року пред'явив три позовні вимоги: про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення; про визнання недійсним державного акта, виданого ОСОБА_3; про витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_3 Отже, перша вимога звернута до Піщанської сільської ради, яка прийняла оскаржене рішення, а дві інші вимоги - до ОСОБА_3 75. Суд першої інстанції дійшов висновку, що прокурор не пропустив позовну давність з огляду на таке: 75.1. Дніпропетровська ОДА дізналася про порушення права на земельну ділянку лише у 2016 році, коли прокурор листом повідомив її про відповідні порушення; 75.2. Відсутні докази того, що Дніпропетровська ОДА могла дізнатися про порушення цього права до її залучення позивачем у справах N 0427/1871/2012 і N 0427/2108/2012; 75.3. Відсутні докази того, що Дніпропетровська ОДА з наявних у неї відомостей могла знати про розпорядження Піщанською сільською радою земельною ділянкою. 76. Апеляційний суд також вказав про початок перебігу позовної давності з моменту, коли Дніпропетровська ОДА дізналась від прокурора про те, що земельна ділянки належить до земель держаного лісового фонду, а саме у березні 2016 року (лист від 3 березня 2016 року за N 01-84-626вих16) (Том 1, а. с. 16). 77. У касаційній скарзі наведені доводи щодо неправильного застосування судами статті 261 ЦК України, зокрема, через те, що прокурор знав про порушення інтересів держави в особі Дніпропетровської ОДА ще з 2009 року, однак суди вважали, що перебіг позовної давності починається з моменту, коли прокурор у зазначеному листі повідомив ОДА про відповідне порушення її прав. 78. Піщанська сільська рада заявила у суді першої інстанції про сплив позовної давності щодо всіх позовних вимог (Т. 1, а. с. 63-64, 108-109), тоді як ОСОБА_3 не заявляла про сплив позовної давності щодо пред'явлених до неї вимог. Отже, з огляду на наведені вище висновки (пункти 70-71 цієї постанови) суди не мали підстав вирішувати питання стосовно застосування приписів про позовну давністю до вимог, заявлених до ОСОБА_3 А тому доводи Піщанської сільської ради про сплив позовної давності до цих вимог є необґрунтованими. Оцінка доводів стосовно застосування приписів про позовну давність до вимоги про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення буде надана після оцінки застосування судами інших норм права при розгляді цієї вимоги. (1.6) Щодо суті позовних вимог 79. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права. (1.6.1) Про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення 80. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012, яка набрала законної сили, земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство" є власністю держави, тоді як Піщанська сільська рада на підставі рішень від 29 грудня 2007 року незаконно вилучила ці земельні ділянки із земель лісового фонду, ввела їх у межі села Піщанки та змінила цільове призначення на землі житлової та громадської забудови. Зазначеною постановою Дніпропетровський апеляційний господарський суд визнав недійсними та скасував вказані рішення Піщанської сільської ради, оскільки держава в особі уповноваженого органу як власник відповідних земельних ділянок рішення про їх відчуження Піщанській сільській раді не приймала, а остання, вилучивши земельні ділянки з державного лісового фонду та змінивши їх цільове призначення, перевищила свої повноваження. 81. Суди також вказали що з цих земельних ділянок Піщанська сільська рада на підставі оскарженого рішення передала у власність громадян 133 земельні ділянки, зокрема і ОСОБА_3 згідно з пунктом 32 зазначеного рішення. 82. З огляду на те, що необхідною передумовою виникнення права власності на земельну ділянку за певних обставин має бути рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, які діють від імені власника, про передання у власність земельної ділянки (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі N 6-53цс12), відсутність у справі N 183/1617/16 такого рішення з боку держави як власника земельних ділянок НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", включно із земельною ділянкою, наданою згідно з пунктом 32 оскарженого рішення ОСОБА_3 (квартал 75 виділ 2), свідчить про відсутність рішення уповноваженого органу виконавчої влади, на підставі якого територіальна громада села Піщанки набула право власності на земельні ділянки НОМЕР_3 і НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство". Отже, оскаржене рішення не є первинною підставою вибуття земельних ділянок з власності держави в особі Дніпропетровської ОДА. 83. ВеликаПалата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 5 червня 2018 року у справі N 338/180/17). 84. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі N 6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. 85. ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з цим висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. 86. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі N 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. 87. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що суди мали відмовити у задоволенні вимог про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення. А тому не було підстав вирішувати питання щодо застосування приписів про позовну давність до цієї вимоги (див. пункт 73 цієї постанови). (1.6.2) Про визнання недійсним державного акта 88. Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом (з 14 жовтня 2008 року абзац перший частини першої статті 116 ЗК України доповнений словами "або за результатами аукціону"). 89. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України у зазначеній редакції). 90. Право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 ЗК України в редакції, яка була чинною на час видання державного акта та до 1 травня 2009 року; з 1 травня 2009 року стаття 125 ЗК України встановлює, що право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права). 91. Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час видання державного акта, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом (у редакції, чинній з 1 травня 2009 року до 1 січня 2013 року - державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті; а у редакції, чинній з 1 січня 2013 року, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). 92. Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року N 43 у редакції, чинній на час видання державного акта). 93. Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. 94. Аналогічно наведеним вище висновкам щодо вимоги про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення (пункт 87 цієї постанови)ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого незаконного володіння. А тому суди мали відмовити у задоволенні цієї позовної вимоги. (1.6.3) Про витребування земельної ділянки 95. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)). 96. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04), § 166-168). 97. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: 97.1. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. 97.2. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів. 97.3. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)). 98. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. 99. Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі "Гамер проти Бельгії" (Hamer v. Belgium, заява N 21861/03) щодо зобов'язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив: 99.1. Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77). 99.2. Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80). 99.3. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п'ять років, перш ніж були пред'явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86). З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88). 100. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування. У цій справі - не тільки прокурора, Дніпропетровської ОДА та Піщанської сільської ради, але й ОСОБА_3 101. Право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель лісогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними. 102. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). 103. Натомість, можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). 104. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановив, що земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, а ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, яка набула земельну ділянку на підставі оскарженого рішення. 105. Останнє Піщанська сільська рада прийняла, керуючись статтею 40, пунктом "б" частини першої статті 81, статтями 118 і 121 ЗК України, що передбачають безоплатне набуття громадянами права власності на земельні ділянки. Відтак, Дніпропетровська ОДА згідно з частиною третьою статті 388 ЦК України має право на витребування від ОСОБА_3 земельної ділянки, яка вибула з володіння держави поза її волею та була набута у порядку безоплатної приватизації від Піщанської сільської ради, що не мала права відчужувати цю ділянку. 106. Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення. 107. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. 108. В силу об'єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, ОСОБА_3, проявивши розумну обачність, могла та повинна була знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі N 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі N 469/1393/16-ц). 109. ОСОБА_3 судові засідання у судах першої й апеляційної інстанцій не відвідувала, проти позову не заперечувала, про застосування позовної давності не заявляла. У суді першої інстанції подала письмову заяву про розгляд справи за її відсутності, покладаючись на розсуд суду. Зазначила, що жодних документів стосовно земельної ділянки не має, нею не користується, а для розпорядження цією ділянкою після її набуття видала довіреність ОСОБА_14, якому передала державний акт і адреси проживання якого не знає (Т. 1, а. с. 100). 110. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що відсутність у ОСОБА_3 інтересу у збереженні земельної ділянки у власності, видання довіреності на розпорядження цією ділянкою особі, точної адреси місцезнаходження якої ОСОБА_3 не знає, відсутність у неї заперечень проти позову та небажання брати участь у судових засіданнях характеризує певним чином ставлення ОСОБА_3 до результату розгляду спору та свідчить про те, що витребування у неї земельної ділянки не становитиме надмірний тягар. 111. З огляду на все викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_3 у збереженні права на земельну ділянку. Крім того, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема, і щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, ОСОБА_3 не позбавлена можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки. 112. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що витребування земельної ділянки у ОСОБА_3 не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном. 113. Прокурор просив витребувати земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_3 та зобов'язати її повернути земельну ділянку у власність держави в особі Дніпропетровської ОДА. Задовольняючи цю вимогу, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зобов'язав ОСОБА_3 повернути у власність держави в особі Дніпропетровської ОДА земельну ділянку. 114. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі N 653/1096/16-ц). 115. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 116. З огляду на вказане у разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. (1.7) Щодо інших доводів касаційної скарги 117. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац перший частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). 118. Відповідно до абзаців першого-третього частини четвертої вказаної статті наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. 119. Прокурор у позовній заяві вказував, що Дніпропетровська ОДА не вживала заходів для скасування оскарженого рішення, визнання недійсним державного акта та повернення земельної ділянки. 120. У листі від 3 березня 2016 року за N 01-84-626вих16 (Том 1, а. с. 16) прокурор відповідно до статті 23 Закону України "Про прокуратуру" просив Дніпропетровську ОДА надати інформацію, зокрема, з приводу того, чи вживала вона заходи з повернення земельної ділянки у власність держави. Однак у відповіді ОДА на вказаний лист за N 01-88-775вх16 від 16 березня 2016 року (Т. 1., а с. 17) інформація з цього питання відсутня. 121. У листі від 21 березня 2016 року за N 01-84-785вих16 відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор повідомив Дніпропетровську ОДА про звернення до суду з позовом у цій справі. 122. Дніпропетровська ОДА наявність підстав для представництва не оскаржувала, заперечень проти представництва прокурором інтересів держави в особі цієї ОДА не висловлювала, а, навпаки, вважала його вимоги обґрунтованими та такими, що слід задовольнити (Т. 1., а. с. 47-49, 164-166). 123. З огляду на викладене довід Піщанської сільської ради щодо відсутності у прокурора підстав для представництва інтересів держави в особі Дніпропетровської ОДА Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим. 124. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід Піщанської сільської ради щодо порушення принципу змагальності через відмову суду першої інстанції у задоволенні клопотання цього відповідача про витребування з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області для огляду на судовому засіданні матеріалів кримінального провадження N 42012040000000006, в яких є оригінали доданих прокурором до позовної заяви доказів. 125. Метою такого витребування Піщанська сільська рада вказувала необхідність з'ясування дійсного змісту оскарженого рішення, того, чи були встановлені у зазначеному кримінальному провадженні факти перевищення головою Піщанської сільської ради ОСОБА_8 службових повноважень при прийнятті рішень щодо земельних ділянок НОМЕР_3 і НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", а також, які органи влади і з якого часу мали відомості щодо земельної ділянки. 126. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим кодексом (частини друга - четверта статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції). 127. У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі. У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ (частини перша та друга статті 137 ЦПК України у вказаній редакції). 128. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду не вважає порушенням принципу змагальності реалізацію судом права відмовити за невмотивованістю у задоволенні клопотання Піщанської сільської ради про витребування з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області матеріалів зазначеного кримінального провадження. Піщанська сільська рада не обґрунтувала ні обставини, які могли би підтвердити ці матеріали щодо позовних вимог у цій справі, ні складнощі з отриманням таких матеріалів за обвинуваченням голови зазначеної ради. Справа N 183/1617/16 не стосується встановлення фактів перевищення головою Піщанської сільської ради службових повноважень при прийнятті цією радою рішень щодо земельних ділянок НОМЕР_3 і НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", а інформація про те, які органи влади та з якого часу мали відомості щодо земельної ділянки, не є необхідною з огляду на висновки щодо суті позовних вимог. 129. Необґрунтованим є довід касаційної скарги щодо невстановлення судами змісту оскарженого рішення через відсутність у матеріалах справи його повного тексту. Оскаржене рішення прийняла Піщанська сільська рада, а предметом позову є не все рішення, а його пункт 32 (Т. 1, а. с. 11-12). Окрім того, Піщанська сільська рада не заперечувала проти того змісту цього рішення, який встановили суди першої й апеляційної інстанцій. 130. Обставини, встановлені судовим рішенням у господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (частина третя статті 61 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій). 131. На момент ухвалення 31 січня 2012 року рішення Господарського суду Дніпропетровської області у справі N 23/5005/16619/2011 ще не були скасовані рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року, на підставі яких вона незаконно вилучила із земель лісового фонду та ввела у межі села Піщанка земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", а їх цільове призначення змінила на землі житлової і громадської забудови. Ці рішення визнав недійсними та скасував Дніпропетровський апеляційний господарський суд постановою від 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012. 132. Вимагаючи визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення, прокурор вказував на те, що рішення Піщанської сільської ради від 29 грудня 2007 року, на підставі яких земельні ділянки НОМЕР_3 та НОМЕР_4 кварталу ДП "Новомосковське лісове господарство", включно із земельною ділянкою, виділеною ОСОБА_3, були вилучені із земель лісового фонду та віднесені до меж села Піщанки, визнані Дніпропетровським апеляційним господарським судом 13 листопада 2013 року у справі N 20/5005/9915/2012 недійсними та скасовані. Тоді як Господарський суд Дніпропетровської області у справі N 23/5005/16619/2011 питання законності включення вказаних земельних ділянок до меж села Піщанки та зміни їх категорії за цільовим призначенням із земель лісогосподарського призначення на землі житлової та громадської забудови не з'ясовував. А крім того, у справі N 23/5005/16619/2011 не брали участь всі особи, щодо прав та обов'язків яких Господарський суд Дніпропетровської області встановив обставини. 133. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає невмотивованим аргумент Піщанської сільської ради про те, що суди не оцінили рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 31 січня 2012 року у справі N 23/5005/16619/2011. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 134. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 135. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 136. З урахуванням наведеної вище мотивації Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 рокупотрібно скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання неправомірним і скасування пункту 32 оскарженого рішення та про визнання недійсним державного акта. Щодо цих вимог ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій щодо вимоги про витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_3 слід змінити у мотивувальній і резолютивній частинах, витребувавши земельну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Дніпропетровської ОДА з мотивів, викладених у цій постанові. (3) Висновки щодо застосування норм права 137. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). 138. Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. 139. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. 140. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. 141. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). 142. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). 143. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 144. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. 145. Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). 146. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. 147. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. 148. У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження.Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Тому суди, застосовуючи критерії сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями вказаної статті, повинні, зокрема, оцінити пропорційність такого втручання. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Піщанської сільської ради задовольнити частково. 2. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 року скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання неправомірним і скасування пункту 32 рішення Піщанської сільської ради "Про передачу земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та видачу державного акту на право власності на земельні ділянки на території с. Піщанка в районі вулиць Пролетарська, Садова, Зелена, Мостова, Мира, Чкалова" від 12 березня 2008 року N 1-18/V про передання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,25 га за адресою: АДРЕСА_1, та про визнання недійсним зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за N 01-08-126-01052 Державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 31 березня 2008 року, виданого на ім'я ОСОБА_3 на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,25 га (кадастровий номер НОМЕР_2), надану для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та розташовану за адресою: АДРЕСА_1. У цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. 3. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 жовтня 2017 рокузмінити щодо вимоги про витребування земельної ділянки: витребувати з мотивів, викладених у цій постанові, земельну ділянку площею 0,25 га (кадастровий номер НОМЕР_2), надану для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та розташовану за адресою: АДРЕСА_1, з незаконного володіння ОСОБА_3 у власність держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2019 року м. Київ Справа N 826/13768/16 Провадження N 11-609апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України (далі - САП) на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року (судді Кузьменко В.А., Арсірій Р.О., Огурцов О.П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року (судді Глущенко Я.Б., Пилипенко О.Є., Кузьмишина О.М.) у справі N 826/13768/16 за позовом САП до Міністерства екології та природних ресурсів України (далі - Мінприроди), Державної служби геології та надр України (далі - Держгеонадра), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Парі" (далі - ТОВ "Парі"), про визнання недійсним рішення і наказу в частині та спеціального дозволу і ВСТАНОВИЛА: 29 серпня 2016 року САП звернулася до суду з позовом до Мінприроди, Держгеонадр, у якому з урахуванням уточнень позовних вимог просила: - визнати недійсним протокольне рішення міжвідомчої робочої групи з питань надрокористування від 30 грудня 2010 року N 10-11 у частині погодження надання ТОВ "Парі" дозволу на користування надрами з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі; - визнати недійсним наказ Мінприроди від 10 січня 2011 року N 6 в тій частині, якою оформлено й видано ТОВ "Парі" спеціальний дозвіл на користування надрами Нікловицького родовища від 13 січня 2011 року N 5386; - визнати недійсним спеціальний дозвіл на користування надрами від 13 січня 2011 року N 5386, виданий Міністерством охорони навколишнього природного середовища України ТОВ "Парі" з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі. На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що оскаржувані рішення прийняті відповідачами з порушенням установленого порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами при розгляді документів, поданих TOB "Парі", зокрема, спеціальний дозвіл на користування надрами видано 13 січня 2011 року без погодження Львівської обласної ради, яке було отримано лише 18 жовтня 2011 року. Інформація про порушення інтересів держави була виявлена САП в ході досудовового розслідування у провадженні N 42015000000001142 від 16 червня 2015 року, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом вчинення неправомірних дій службовими особами Мінприроди при видачі у 2010 - 2012 роках спеціальних дозволів на користування надрами з попередньою правовою кваліфікацією за частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та підтверджена документально лише після отримання 18 квітня 2016 року від Мінприроди завіреної належним чином копії наказу цього органу від 6 серпня 2010 року N 326 і додатку до нього. Відтак позивач вважав, що строк звернення до адміністративного суду він не пропустив. Відповідач заперечив проти позову, вказавши, що САП не є належним позивачем у справі та не має права на звернення до суду; у позові фактично поєднано в одній особі і позивача і відповідача - Держгеонадра, чим порушено основні засади адміністративного судочинства України; у позові відсутні законодавчі підстави для визнання недійсним протокольного рішення міжвідомчої робочої групи та наказу Мінприроди. Також відповідач зазначив, що позивач порушив шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виявлення суб'єктом владних повноважень підстав для звернення до адміністративного суду. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 28 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року, залишив без розгляду позовну заяву САП з підстав пропущення позивачем строку звернення до адміністративного суду, встановленого частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (тут і далі - у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), без поважних причин. Не погодившись із ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій зазначив, що суди попередніх інстанцій порушили норми матеріального та процесуального права. На думку скаржника, суди не врахували, що саме Держгеонадра відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року N 326-р "Питання Державної служби геології та надр" є органом, який уповноважений здійснювати захист інтересів держави у спірних правовідносинах. Оскільки Держгеонадра, незважаючи на повідомлення САП про виявлене в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні порушення інтересів держави, не вчинили жодних дій, спрямованих на поновлення порушених інтересів держави, та направили до САП листа від 8 серпня 2016 року N 13704/13/04-16, який надійшов до Генеральної прокуратури України 12 серпня 2016 року за вхідним N 180098-16, з фактичною відмовою від здійснення належного захисту інтересів держави, позивач подав цей позов до Мінприроди як органу, який фактично допустив таке порушення, і Держгеонадр як органу, який є функціональним правонаступником і до повноважень якого входить захист інтересів держави. Суди попередніх інстанцій не врахували того факту, що позовна давність є строком подання позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Натомість суди зробили висновок про самостійність прокурора при поданні позову, взагалі не дослідивши питання підстав представництва на захист інтересів держави прокурором. При цьому скаржник просить урахувати висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-2070цс16. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 27 березня 2017 року відкрив касаційне провадження у цій справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" та частини п'ятої статті 346 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), а саме у зв'язку з тим, що колегія суддів вважає за необхідне відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14 правового висновку, на якому ґрунтується оскаржувана ухвала апеляційного суду, а також у зв'язку з тим, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для формування єдиної правозастосовчої практики. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 7 червня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України. Мінприроди подало відзив (пояснення) на касаційну скаргу, в якому зазначило, що питання щодо залишення адміністративного позову без розгляду через пропущення строків звернення вирішується виключно судом з урахуванням обставин справи. ТОВ "Парі" також подало відзив на касаційну скаргу, в якому вказало на правомірність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про пропущений САПшестимісячний строк звернення до адміністративного суду, оскільки вважає, що для позивача як суб'єкта владних повноважень установлений частиною другою статті 99 КАС України шестимісячний строк оскарження рішень у цій справі повинен обчислюватися з дати їх винесення, а він сплинув ще у 2011 році. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи та заперечення на них, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. Суди попередніх інстанцій установили, що предметом позову є протокольне рішення міжвідомчої робочої групи з питань надрокористування від 30 грудня 2010 року N 10-11 у частині погодження надання ТОВ "Парі" дозволу на користування надрами з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі, наказ Мінприроди від 10 січня 2011 року N 6 у тій частині, якою оформлено й видано ТОВ "Парі" спеціальний дозвіл на користування надрами Нікловицького родовища від 13 січня 2011 року N 5386 та спеціальний дозвіл на користування надрами від 13 січня 2011 року N 5386, виданий Міністерством охорони навколишнього природного середовища України ТОВ "Парі" з метою видобування природного газу на Нікловицькому родовищі. Вважаючи недійсними вказані вище рішення, наказ та дозвіл, 29 серпня 2016 року позивач звернувся із цим позовом до суду. Вимоги про визнання недійсними оскаржуваних рішень САП обґрунтовує порушенням установленого порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами при розгляді документів, поданих TOB "Парі", а саме тим, що спеціальний дозвіл на користування надрами видано 13 січня 2011 року без погодження Львівської обласної ради, яке було отримано лише 18 жовтня 2011 року. При цьому позивач зазначив, що таке порушення було виявлено в ході здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні N 42015000000001142 від 16 червня 2015 року за фактом вчинення неправомірних дій службовими особами Мінприроди при видачі у 2010 - 2012 роках спеціальних дозволів на користування надрами та стало очевидним 18 квітня 2016 року після отримання від Мінприроди (лист N 5/3-15/3830-16 від 15 квітня 2016 року) завіреної належним чином копії наказу цього органу від 6 серпня 2010 року N 326 і додатку до нього та його вивчення, що дозволило зробити висновок про можливість передачі отриманої інформації для її використання уповноваженим органом у судовому процесі без шкоди для судового розслідування. А відтак, на думку позивача, строк звернення до суду він не пропустив. Залишаючи позовну заяву САПбез розгляду з підстави пропуску нею строку звернення до адміністративного суду, передбаченого частиною другою статті 99 КАС України, суд першої інстанції виходив з того, що про наявність обставин, які є підставою для звернення до суду з позовом про визнання недійсними оскаржуваних рішень, позивач повинен був дізнатися ще в січні 2016 року під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні N 42015000000001142 та ознайомлення зі змістом листа Львівської обласної ради від 21 січня 2016 року N 02-вих-95. Крім цього, документи, на підставі яких ТОВ "Парі" отримало оскаржуваний дозвіл, знаходилися в матеріалах зазначеного кримінального провадження із жовтня 2015 року. До того ж обставини отримання позивачем 18 квітня 2016 року копії наказу Мінприроди від 6 серпня 2010 року N 326 не впливають на перебіг строку звернення до адміністративного суду, оскільки процедура видачі спеціального дозволу та правові наслідки некомплектності поданих документів регулюються Порядком надання у 2010 році спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 2010 року N 596, а не документом Мінприроди, що визначає порядок взаємодії його структурних підрозділів. Отже, з огляду на цей Порядок, позивач міг виявити ймовірні порушення при отриманні ТОВ "Парі" спеціального дозволу без необхідного погодження Львівської обласної ради. Також суд зазначив, що позивач не просив визнати причини пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними та не надав відповідних доказів, які б свідчили про таку поважність. При цьому суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, використав практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішеннях "Стаббінгс на інші проти Сполученого Королівства", "Девеер проти Бельгії" про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що шестимісячний строк на оскарження спірних рішень повинен обчислюватися з дати їх винесення. Такий висновок суду узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14, відповідно до якого статтею 99 КАС України встановлюється шестимісячний строк для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень і обчислення цього строку починається з дня виникнення підстав, що дають право на таке звернення; підставою для такого звернення є факт порушення, вчинений у певний час, а не факт, коли стало про це відомо прокурору. Позивач у справі, що розглядається, як і позивач у справі N 810/2041/14, звернувся до суду з позовом про оскарження рішень суб'єктів владних повноважень поза межами шестимісячного строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 99 КАС України. Обґрунтовуючи необхідність відступити від висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14, на якому ґрунтується оскаржувана ухвала апеляційного суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного судупослався на те, що сплив шестимісячного строку з моменту вчинення порушення (незалежно від причин) призводить до пропуску строку звернення до суду, унеможливлює звернення суб'єкта владних повноважень, зокрема і прокурора, на захист інтересів держави в порядку адміністративного судочинства. Такий правовий підхід зумовлює неможливість ефективного захисту інтересів держави в адміністративному судочинстві від порушень, про які було невідомо або які приховувалися протягом шести місяців з дня їх вчинення, та не забезпечує справедливого балансу приватних і публічних інтересів. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на висновок щодо застосування частини третьої статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII "Про прокуратуру" (у редакції з 1 січня 2016 року; далі - Закон N 1697-VII), викладений у постанові цього ж суду від 25 квітня 2018 року у справі N 806/1000/17. За висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеним в ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, САП, з'ясовуючи підстави представництва відповідно до статті 131-1 Конституції України (у редакції Закону України від 2 червня 2016 року N 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30 вересня 2016 року) та частини третьої статті 23 Закону N 1697-VII, повинна була пересвідчитися, що відповідний державний орган не здійснює захисту інтересів держави або робить це неналежним чином, або відповідний орган відсутній. На виконання цього обов'язку прокуратура надсилала міністру екології та природних ресурсів України матеріали для вжиття заходів реагування в межах наданої компетенції, який надав відповідне доручення Держгеонадрам, про що свідчать лист заступника Генерального прокурора України - керівника САП від 30 травня 2016 року N 06-22389-15. У відповіді від 8 серпня 2016 року N 13704/13/04-16, що надійшла до Генеральної прокуратури України 12 серпня 2016 року за вхідним N 180098-16, Держгеонадра повідомило Генеральну прокуратуру України про те, що захист інтересів держави здійснювати не буде. Відтак саме з цього моменту були встановлені обставини, передбачені частиною третьою статті 23 Закону N 1697-VII, у наслідок яких у прокурора виникли підстави для звернення із самостійним позовом на захист інтересів держави. Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду звернув увагу на необхідність забезпечення в публічних правовідносинах справедливого балансу між приватними інтересами окремих осіб та публічними інтересами суспільства, які репрезентує держава. Сплив шестимісячного строку сам по собі не повинен спричиняти неможливість захисту інтересів держави, особливо коли йдеться про діяння, які містять ознаки корупційних порушень, вчинених за участю посадових осіб органів державної влади. З іншого боку, визнання за прокурором права звертатися до суду за захистом інтересів держави у шестимісячний строк, відлік якого розпочинається з дня відмови відповідного державного органу звернутися до суду, може створити можливість для практично необмеженого строку втручання прокурора у приватні відносини і поставити під сумнів стабільність правовідносин. Зазначене, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, свідчить про те, що обчислення строку для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень пов'язане з виключною правовою проблемою, розв'язання якої є необхідним для формування єдиної правозастосовчої практики. Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (подання адміністративного позову прокурором після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 99 КАС України) у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Статтею 121 Конституції України (у редакції, чинній на час звернення до суду) на прокуратуру України покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Частиною третьою статті 23 Закону N 1697-VII передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Згідно ж із частиною четвертою статті 23 цього Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Водночас прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії. У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для цього прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою. З матеріалів справи вбачається, що прокуратура надсилала міністру екології та природних ресурсів матеріали для вжиття заходів реагування в межах наданої компетенції, який надав відповідне доручення Держгеонадрам, про що свідчать листи заступника Генерального прокурора України - керівника САП від 30 травня 2016 року N 06-22389-15 та міністра екології та природних ресурсів від 7 червня 2016 року N 5/1-6/5311-16 (а. с. 48-58, т. 1). У відповіді від 8 серпня 2016 року N 13704/13/04-16, що надійшла до Генеральної прокуратури України 12 серпня 2016 року, за вхідним N 180098-16, Держгеонадра повідомило Генеральну прокуратуру України про те, що захист інтересів держави здійснювати не буде (а. с. 61-63, т. 1). У постанові від 25 квітня 2018 року у справі N 806/1000/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зробив правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 23 Закону N 1697-VII. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що за змістом частини третьої статті 23 Закону N 1697-VII прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу. Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно. Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наведені вище положення законодавства регламентують порядок та підстави здійснення прокурором процесуального представництва держави в суді в межах правил участі в судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Відповідно до положень частини другої статті 60 КАС України з метою представництва інтересів громадянина або держави в адміністративному суді прокурор у межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з адміністративним позовом (поданням), бере участь у розгляді справ за його позовами. Прокурор, який звертається до адміністративного суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в адміністративному суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 23 Закону N 1697-VII. Згідно із частинами першою та другою статті 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень установлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб'єкту владних повноважень право на пред'явлення передбачених законом вимог. Установлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій, передбачених КАС України. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. У Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27 травня 2003 року N 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені й ефективні органи. Консультативна рада європейських прокурорів (далі - КРЄП), створена Комітетом міністрів Ради Європи 13 липня 2005 року, у Висновку N 3 (2008) "Про роль прокуратури за межами сфери кримінального права" наголосила, що держави, у яких прокурорські служби виконують функції за межами сфери кримінального права, мають забезпечувати реалізацію цих функцій згідно з такими, зокрема, принципами: діючи за межами сфери кримінального права, прокурори мають користуватися тими ж правами й обов'язками, що й будь-яка інша сторона, і не повинні мати привілейоване становище у ході судових проваджень (рівність сторін); обов'язок прокурорів обґрунтовувати свої дії та розкривати ці причини особам або інститутам, задіяним або зацікавленим у справі, має бути встановлений законом. Згідно з пунктом 2 Рекомендації CM/Rec (2012)11 щодо ролі державних прокурорів за межами системи кримінального судочинства, прийнятої Комітетом міністрів Ради Європи 19 вересня 2012 року, обов'язками та повноваженнями прокурора за межами системи кримінального провадження є представництво загальних та громадських інтересів, захист прав людини та основоположних свобод, а також підтримка верховенства права. При цьому обов'язки та повноваження прокурорів за межами кримінального судочинства мають завжди встановлюватися та чітко визначатися у законодавстві (пункт 3 цієї Рекомендації). З огляду на вищенаведене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, підстави та порядок звернення прокурора до адміністративного суду в порядку його представництва інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено та відмінно від реалізації права на звернення до суду самого суб'єкта владних повноважень. Початок перебігу строку, встановленого для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень, не пов'язується з моментом створення такого суб'єкта чи наділення його відповідними функціями та компетенцією, адже інше призводить до можливості держави через такі дії практично необмежено у часі реалізувати право на звернення з позовом за власним волевиявленням. Таким чином, за своєю правовою природою повідомлення прокурором відповідного суб'єкта владних повноважень про майбутнє звернення прокурора до суду, витребування ним документів для підтвердження підстав представництва в суді не може слугувати механізмом продовження встановлених законом строків звернення до суду з адміністративним позовом, оскільки це призведе до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах, порушення стабільності у діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання ними своїх функцій. Підставою звернення прокурора з вимогами до адміністративного суду є порушення або загроза порушення інтересів держави у випадках, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. З матеріалів справи вбачається, що підставою для звернення прокурора з цим позовом до суду стало наведене в позові порушення відповідачами законодавства під час розгляду документів та надання спеціальних дозволів на користування надрами ТОВ "Парі", що, на думку прокурора, свідчить про порушення інтересів держави. Проаналізувавши зміст статті 99 КАС України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у випадках звернення до суду суб'єкта владних повноважень (прокурора) відлік строку для звернення до суду цей Кодекс пов'язує з виникненням підстав, що надають йому право на таке звернення. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу" (див. mutatis mutandis рішення у справах "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" від 20 вересня 2011 року ("OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia", заява N 14902/04, пункт 570), "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" від 22 жовтня 1996 року ("Stubbings and Others v. the United Kingdom", заяви N 22083/93 і N 22095/93, пункт 51). Як уже зазначалось, установлені статтею 99 КАС України строки покликані забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів визначеності, і сторонам слід очікувати, що ці норми будуть застосовані. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 3 листопада 2015 року у справі N 810/2041/14, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Статтею 100 КАС України визначено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала. Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи. Відповідно до пункту 9 частини першої статті 155 КАС України суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду, якщо її подано з пропущенням установленого законом строку звернення до адміністративного суду і суд не знайшов підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що обставини виявлення прокурором під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні відповідних порушень інтересів держави, які підлягають захисту в суді, поза межами строку звернення до суду повинні враховуватися судами як поважні причини пропуску строку звернення до адміністративного суду, якщо прокурор звернувся до суду протягом шести місяців з дня виявлення таких порушень. Проте направлення прокурором листів до відповідних державних органів щодо здійснення заходів захисту інтересів держави не зупиняє та не перериває перебігу встановленого процесуальним законом шестимісячного строку звернення до суду. Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про залишення позовної заяви без розгляду, оскільки позивач, звернувшись 29 серпня 2016 року до суду із цим позовом, у якому просив визнати недійсними оскаржувані рішення від 30 грудня 2010 року, 10 та 13 січня 2011 року, пропустив строк звернення до суду, доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду не надав. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті судами попередніх інстанцій з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цих судів скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги. Висновок щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за статтею 99 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) у випадках звернення до суду суб'єкта владних повноважень (прокурора) відлік строку для такого звернення цей Кодекс пов'язує з виникненням підстав, що надають цьому суб'єкту право на таке звернення. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України (у чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України залишити без задоволення. 2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформила суддя Рогач Л.І.

Державний герб України Постанова Іменем України 06 лютого 2019 року м. Київ справа № 175/4753/15-ц провадження № 61-8449св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року у складі судді Озерянської Ж. М. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року у складі колегії суддів: Посунся Н. Є., Баранніка О. П., Лисичної Н. М., ВСТАНОВИВ: Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості. Позовна заява мотивована тим, що 29 жовтня 2007 року між сторонами був укладений договір, за умовами якого банк передав відповідачу кредитну картку зі строком дії до жовтня 2009 року, з встановленим початковим кредитним лімітом на суму 3 000 дол. США. При порушенні позичальником зобов'язань по погашенню кредиту, він сплачує банку відсотки за користування кредитом у розмірі 1,6 % на місяць, розрахованих від суми залишку непогашеної заборгованості. У зв'язку з невиконанням позичальником умов договору утворилась заборгованість, яка станом на 27 серпня 2015 року складала 10 091,59 дол. США, з яких 2 879,42 дол. США - заборгованість за кредитом, 7 072,17 дол. США - заборгованість по процентам за користуванням кредитом, 140 дол. США - заборгованість за пенею та комісією, яку за вирахуванням стягнутої з відповідача судовим рішенням від 24 квітня 2012 року заборгованості у сумі 4 650,58 дол. США та штрафів у сумі 23,34 дол. США (фіксована частина) та 232,53 (процентна складова) позивач просив стягнути з відповідача. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що банк, звернувшись до суду у листопаді 2015 року, пропустив встановлений законом строк позовної давності, про застосування якого заявив відповідач та перебіг якого слід рахувати з дати ухвалення судом рішення про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором - 24 квітня 2012 року. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року відхилено апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк», рішення суду першої інстанції залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивовано пропуском банком строку позовної давності, перебіг якої слід рахувати з дати ухвалення судом рішення про стягнення з відповідача заборгованості за спірним кредитним договором і про застосування якої заявив відповідач. Кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати судові рішення із направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, а також не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій і процентів, передбачених умовами договору та ЦК України. Позивач має право на стягнення з відповідача щомісячних платежів у межах трирічного строку позовної давності, а саме з 26 листопада 2012 року до 25 листопада 2015 року. Відзив на касаційну скаргу відповідач не подала. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 175/4753/15-ц з Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У лютому 2018 року провадження за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2019 року вказану справупризначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 29 жовтня 2007 року між ПАТ КБ «ПриваБанк» та ОСОБА_4 був укладений договір б/н, за умовами якого банк передав відповідачу кредитну картку зі строком дії до жовтня 2009 року, з встановленим початковим кредитним лімітом на суму 3 000 дол. США. У зв'язку з невиконання позичальником умов договору утворилась заборгованість, яка станом на 27 серпня 2015 року складала 10 091,59 дол. США, з яких 2 879,42 дол. США - заборгованість за кредитом, 7 072,17 дол. США - заборгованість по процентам за користуванням кредитом, 140 дол. США - заборгованість за пенею та комісією. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2012 року задоволено позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором № б/н від 29 жовтня 2007 року станом на 14 червня 2011 року в сумі 43 364,88 грн, з яких: 2950,58 дол. США - заборгованість за кредитом, 2041,60 дол. США - заборгованість по процентам за користування кредитом, 129,99 дол. США - заборгованість по комісії, а також штрафи у сумі 62,74 дол. США (фіксована частина) та 256,11 дол. США (процентна складова). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із обґрунтованості позовних вимог, однак у зв'язку із пропуском ПАТ КБ «ПриватБанк» позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, вважав за можливе застосувати наслідки спливу позовної давності, встановлені частиною четвертою статті 267 ЦК України. Проте погодитися з такими висновками судів не можна з огляду на таке. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). За статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами частини третьої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. За змістом статей 256, 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог. Відповідно до статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Так, вважаючи обґрунтованими позовні вимоги про стягнення заборгованості за тілом кредиту, суди попередніх інстанцій не врахували, що за рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 24 квітня 2012 року заборгованість у повному обсязі за тим самим кредитним договором вже стягнута, а тому повторне стягнення кредиту всупереч положень статті 61 Конституції України призведе до подвійного стягнення заборгованості за одне й те ж саме зобов'язання, а тому в цій частині позовні вимоги є необґрунтованими, у зв'язку із чим суди помилково застосували до них позовну давність. Вказане стосується й нарахованих відсотків за період з 29 жовтня 2007 року по 23 квітня 2012 року, що залишилося поза увагою судів. Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Таким чином, у справі, яка переглядається, вимоги банку про стягнення процентів та пені після жовтня 2009 року (закінчення строку кредитування) не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства. Такі правові висновки, що не були враховані судами під час вирішення спору, узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18. Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Отже, у даній справі кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та пені, однак таких вимог банк не заявляв, у зв'язку із чим позовні вимоги про стягнення процентів та пені, нарахованих після закінчення строку дії кредитного договору, є необґрунтованими, а тому судами безпідставно застосовано позовну давність й до цих вимог. Відповідно до вимог частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Враховуючи те, що колегія суддів дійшла висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, Верховний Суд вважає за можливе вийти за межі вимог та доводів касаційної скарги. За таких обставин, оскільки у позивача було відсутнє право повторно стягувати заборгованість за тілом кредиту, проценти та пеню, нараховані в межах строку дії кредитного договору при наявності судового рішення про стягнення цих сум, а також проценти та неустойку після закінчення строку дії кредитного договору, а вимог про застосування наслідків, передбачених статтею 625 ЦК України, банк не заявляв, то у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі за його безпідставністю. Колегія суддів не бере до уваги посилання ПАТ КБ «ПриватБанк» на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, оскільки від цього правового висновку відступила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості та підлягають скасуванню відповідно до вимог статті 412 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову у зв'язку із його необґрунтованістю. Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 липня 2016 року скасувати і ухвалити нове рішення. У задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник О. В. Білоконь Є. В. Синельников С. Ф. Хопта Ю. В. Черняк http://reyestr.court.gov.ua/Review/79958126

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2019 року м. Київ Справа N 920/149/18 Провадження N 12-297гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідачаКібенкоО.Р., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Сумигаз" (далі - ПАТ "Сумигаз") на ухвалу Господарського суду Сумської області від 14 травня 2018 року, постановлену суддею Коваленком О.В., та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12 липня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Слободіна М.М., Сіверіна В.І., Терещенко О.І., за скаргою ПАТ "Сумигаз" на рішення та дії старшого державного виконавця Зарічного відділу державної виконавчої служби міста Суми Головного територіального управління юстиції у Сумської області (далі - державний виконавець) у справі Господарського суду Сумської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Даск Ойл" (далі - ТОВ "Даск Ойл") до ПАТ "Сумигаз" про визнання незаконним повідомлення про припинення (обмеження) газопостачання Історія справи Короткий зміст та підстави скарги 1. 03 травня 2018 року ПАТ "Сумигаз" звернулось до місцевого господарського суду зі скаргою N Sm007-СК-2518 від 02 травня 2018 року на рішення та дії державного виконавця, у якій просило скасувати його постанову N 56186714 від 13 квітня 2018 року про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання ухвали Господарського суду Сумської області від 02 березня 2018 року у справі N 920/149/18. 2. Обґрунтовуючи обставини дотримання строків оскарження рішень та дій державного виконавця, ПАТ "Сумигаз" зазначило, що постанову державного виконавця про відкриття виконавчого провадження N 56186714 від 13 квітня 2018 року товариство отримало 18 квітня 2018 року, і відповідно до частини першої статті 116 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) з 19 квітня 2018 року почався перебіг процесуального строку для подання цієї скарги. При цьому ПАТ "Сумигаз" послалося на положення частини п'ятої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", яка передбачає право особи оскаржити рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби (далі - ДВС) щодо виконання судового рішення протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів, та зазначило про дотримання цього строку. Фактичні обставини справи, установлені судами 3. 01 березня 2018 року ТОВ "Даск Ойл" звернулося до Господарського суду Сумської області з позовом до ПАТ "Сумигаз" про визнання незаконним повідомлення про припинення (обмеження) газопостачання N Sm03.1-КЛ-1032-0218 від 26 лютого 2018 року у зв'язку з існуючою заборгованістю (донарахований обсяг природного газу) у сумі 1 046 679,96 грн. Згідно із цим повідомленням з 10 години 02 березня 2018 року позивачу припиняється газопостачання. 4. ТОВ "Даск Ойл" також подало до місцевого господарського суду заяву про забезпечення позову, у якій просило заборонити відповідачу, в тому числі будь-яким його структурним підрозділам, відділенням, службам, вчиняти будь-які дії, спрямовані на обмеження чи припинення постачання (транспортування, подачі) природного газу позивачу на підставі боргу (донарахований обсяг природного газу) до вирішення справи по суті. 5. Ухвалою Господарського суду Сумської області від 02 березня 2018 року заяву ТОВ "Даск Ойл" про забезпечення позову задоволено: заборонено ПАТ "Сумигаз", в тому числі будь-яким його структурним підрозділам, відділенням, службам, вчиняти будь-які дії, спрямовані на обмеження чи припинення постачання (транспортування, подачі) природного газу позивачу на підставі боргу (донарахований обсяг природного газу) до вирішення справи по суті. 6. Не погодившись із цією ухвалою місцевого господарського суду, ПАТ "Сумигаз" подало апеляційну скаргу до Харківського апеляційного господарського суду, який ухвалою від 26 березня 2018 року відкрив апеляційне провадження та зупинив дію ухвали Господарського суду Сумської області від 02 березня 2018 року. 7. 13 квітня 2018 року ТОВ "Даск Ойл" звернулось до Зарічного відділу державної виконавчої служби міста Суми із заявою про примусове виконання ухвали Господарського суду Сумської області від 02 березня 2018 року. Цього ж дня державний виконавець виніс постанову N 56186714 про відкриття виконавчого провадження. 8. У подальшому Харківськийапеляційнийгосподарський суд постановою від 26 квітня 2018 року скасував ухвалу Господарського суду Сумської області від 02 березня 2018 року та відмовив ТОВ "Даск Ойл" у задоволенні заяви про забезпечення позову. 9. 03 травня 2018 року Господарський суд Сумської області ухвалою залишив без розгляду позов ТОВ "Даск Ойл", заходи забезпечення позову скасував. 10. 03 травня 2018 року ПАТ "Сумигаз" звернулось до Господарського суду Сумської області зі скаргою на рішення та дії державного виконавця, у якій просило скасувати його постанову про відкриття виконавчого провадження від 13 квітня 2018 року. Зазначило, що отримало її 18 квітня 2018 року, і відповідно до частини першої статті 116 ГПК з 19 квітня 2018 року почався перебіг 10-денного строку для подання цієї скарги. При цьому послалося на частину п?яту статті 74 Закону "Про виконавче провадження", що передбачає 10 робочих днів на оскарження. 11. 14 травня 2018 року Господарський суд Сумської області ухвалою у задоволенні скарги ПАТ "Сумигаз" на рішення та дії державного виконавця відмовив унаслідок пропуску скаржником 10-денного строку, встановленого частини першої статті 341 ГПК та відсутності клопотання про його поновлення. 12. 21 травня 2018 року державний виконавець виніс постанову N 56186714 про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання ухвали Господарського суду Сумської області від 02 березня 2018 року у справі N 920/149/18 унаслідок ухвалення місцевим й апеляційним господарськими судами цих судових рішень. 13. 01 червня 2018 року ПАТ "Сумигаз" звернулося з апеляційною скаргою на ухвалу Господарський суд Сумської області від 14 травня 2018 року. 14. 12 липня 2018 року Харківський апеляційний господарський суд залишив без змін цю ухвалу. 15. ПАТ "Сумигаз" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування ухвали Господарського суду Сумської області від 14 травня 2018 року та постанови Харківського апеляційного господарського суду від 12 липня 2018 року і задоволення скарги ПАТ "Сумигаз". Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 16. Господарський суд Сумської області від 14 травня 2018 року ухвалою, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 12 липня 2018 року, у задоволенні скарги ПАТ "Сумигаз" на рішення та дії державного виконавця відмовив.При цьому суд послався на пропуск скаржником установленого частиною першою статті 341 ГПК України десятиденного строку на їх оскарження та відсутність клопотання або заяви скаржника про його поновлення. 17. Суди встановили, що оскаржувану постанову державного виконавця ПАТ "Сумигаз" отримало 18 квітня 2018 року, проте до суду звернулося 03 травня 2018 року, тобто з пропуском на один день установленого статтею 341 ГПК України строку. При цьому суди відхилили доводи скаржника про те, що при обчисленні строку на оскарження дій державного виконавця застосуванню підлягають приписи частини п'ятої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", якою встановлено, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав. Наявна колізія законодавчих актів однакової юридичної сили, на думку судів, підлягає вирішенню шляхом застосування закону, який прийнято пізніше. У цьому випадку таким законом є ГПК України у новій редакції, яким передбачено строк десять календарних днів на оскарження до суду дій державного виконавця. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 18. ПАТ "Сумигаз" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення скасувати, а скаргу на рішення та дії державного виконавця задовольнити. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 19. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не врахували приписів частини п'ятої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", якою передбачено десять робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів на оскарження рішення та дій виконавця, посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення, і помилково дійшли висновку про те, що ПАТ "Сумигаз" пропустило строк на оскарження дій державного виконавця. Скаржник стверджує про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема статті 341 ГПК України, оскільки в цьому випадку підлягає застосуванню стаття 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", яка є спеціальною нормою. Вважає, що суди неправильно вирішили колізію правових норм одного рівня, оскільки при оскарженні дій державного виконавця щодо виконання судового рішення норма частини п'ятої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" є спеціальною по відношенню до норм ГПК України, а тому має пріоритет у застосуванні. У цьому випадку застосуванню підлягають саме норми спеціального закону, яким передбачено інший, відмінний від положень чинного ГПК України, порядок оскарження дій посадових осіб органів ДВС. Доводи інших учасників справи 20. Позивач відзиву на касаційну скаргу не надав. Надходження касаційної скарги на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду 21. Ухвалою від 12 вересня 2018 року колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відкрила касаційне провадження, а ухвалою від 10 грудня 2018 року передала справу разом з касаційною скаргою ПАТ "Сумигаз" на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 22. Мотивуючи ухвалу про передачу справи, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. За висновком суду, правова колізія виникла між нормою частини першої статті 341 ГПК України та нормою частини п'ятої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" щодо строку оскарження рішень, дій або бездіяльності органів виконавчої служби. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 23. Судове рішення за своєю суттю охороняє права, свободи та законні інтереси фізичних та юридичних осіб, а виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження, яким досягається кінцева мета правосуддя - захист інтересів фізичних та юридичних осіб і реальне поновлення їхніх порушених прав. 24. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 1291 Конституції України). 25. Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців. 26. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб органів ДВС передбачено частинами першою та п'ятою статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження". Згідно із цими нормами рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. 27. ГПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, положення щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішення передбачають вчинення таких дій у строки, що обчислюються не в робочих, а календарних днях. 28. Так, згідно зі статтею 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. Одночасно підпунктом "а" частини першої статті 341 ГПК України встановлено, що відповідну скаргу може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права. 29. Конституційний Суд України у Рішенні від 07 липня 1998 року N 11-рп/98 у справі щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) зазначив: "Термін "дні", якщо він вживається у зазначених правових актах без застережень, означає лише календарні дні. 30. З огляду на встановлений статтею 115 ГПК України порядок обчислення процесуальних строків зазначений десятиденний строк слід обчислювати в календарних днях. Такий порядок обчислення строків є єдиним для всіх норм ГПК України та застосовується й у інших процесуальних кодексах України. 31. Таким чином, існують два законодавчі акти однакової юридичної сили, які встановлюють неоднаковий строк для оскарження дій державного виконавця щодо виконання судового рішення. Щодо співвідношення норм як загальної і спеціальної 32. Згідно із частиною першою статті 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, законів України "Про міжнародне приватне право", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Отже, за змістом цієї норми при здійсненні судочинства господарський суд керується положеннями ГПК України, а не Законом України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження". 33. ГПК України регулює порядок оскарження саме до господарського суду дій державного виконавця, на виконанні якого перебуває судове рішення цього суду. Право на звернення зі скаргою і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю ухваленого за правилами ГПК України судового рішення та з його примусовим виконанням. Відповідні положення вміщено у розділі VI цього Кодексу "Судовий контроль за виконанням судових рішень". Стаття 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" регулює оскарження дій державного виконавця не тільки до суду, а й до інших органів. Так, відповідно до частини третьої статті 74 зазначеного Закону рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії та бездіяльність начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можуть бути оскаржені до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня. 34. Стаття 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" регулює відносини з оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців при виконанні не тільки судових рішень, але й інших виконавчих документів. Так, у частині першій статті 3 цього Закону серед інших виконавчих документів, примусове виконання яких здійснюється ДВС, перераховано: виконавчі написи нотаріусів; посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій; постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постановидержавних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди; постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; рішення інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами; рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", а також рішень інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України; рішення (постанов) суб'єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень (пункти 3-9). 35. Ураховуючи викладене, можна дійти висновку, що стаття 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" є загальною нормою по відношенню до статей 339-341 ГПК України, адже застосовується до більш широкого кола відносин: 1) відносин, які виникають при оскарженні дій щодо виконання будь-якого виконавчого документа, а не тільки рішення суду; 2) відносин, які виникають при оскарженні дій державного виконавця не тільки до суду, але й до органів ДВС. Щодо юридичної визначеності норми закону та передбачуваності наслідків її застосування 36. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд. 37. Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення. 38. У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. 39. Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. 40. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини"). 41. Практика ЄСПЛ щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду. 42. Аналізуючи таку практику у контексті гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями. 43. ЄСПЛ у рішенні від 6 вересня 2005 року у справі "Салов проти України" зауважує, що однією з вимог, яка постає з вислову "передбачений законом", є передбачуваність відповідних заходів. Та чи інша норма не може вважатись "законом", якщо її не сформульовано з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість (за необхідності й за належної правової допомоги) передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія. Крім того, ЄСПЛ підкреслює, що рівень передбачуваності значною мірою залежить від змісту заходу, сфери, яку він має охопити, а також кількості й статусу тих, до кого він застосовується. 44. ПАТ "Сумигаз" звернулося до суду із пропуском десятиденного строку, встановленого пунктом "а" частини першої статті 341 ГПК України, про зміст якої скаржник не міг не бути обізнаним, адже ГПК України є основним нормативним актом, який регулює здійснення судочинства господарськими судами і відповідно визначає процесуальний порядок звернення з такими скаргами та їх розгляду судом. 45. Скаржник звернувся зі скаргою на рішення та дії державного виконавця 03 травня 2018 року, тобто майже через півроку після набрання чинності змінами до ГПК України, внесених Законом України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що передбачають строк оскарження дій державних виконавців протягом 10 календарних днів. Таким чином, застосування відповідних процесуальних обмежень було передбачуваним для ПАТ "Сумигаз" і тому відповідає принципу юридичної визначеності. 46. Скаржник як юридична особа, що багато років здійснює професійну господарську діяльність на ринку України з виробництва та постачання газу і має значний досвід участі у судових процесах (як свідчать дані з Єдиного державного реєстру судових рішень), міг передбачити наслідки несвоєчасного звернення з такою скаргою. Щодо правомірності відмови у задоволенні скарги 47. Процесуальні норми створюються для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності і сторони повинні очікувати їх застосування. 48. Водночас за правилами статей 113, 115, 119 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом. Строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, установлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом установлено неможливість такого поновлення. 49. Крім того, відповідно до частини другої статті 341 ГПК України пропущений з поважних причин строк для подання скарги на дії органів ДВС може бути поновлено судом. 50. Хоча частина п'ята статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" і створює більш сприятливі умови для скаржника, але з огляду на передбачену частиною другою статті 341 ГПК України можливість поновлення судом пропущеного строку для подання такої скарги, скаржника позбавлено права на захист його інтересів, оскільки відмовлено у задоволенні його скарги саме з підстав пропуску ним десятиденного строку для її подання. 51. Отже, господарські суди попередніх інстанцій, відмовивши у задоволенні скарги на рішення та дії державного виконавця, допустили порушення норм процесуального права, оскільки за приписами частини другої статті 118 ГПК України скарги, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, що не позбавляє скаржника в подальшому права на звернення з клопотанням про поновлення такого строку. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 52. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу для продовження розгляду. 53. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм процесуального права (стаття 310 ГПК України). 54. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а оскаржувані судові рішення - скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції зі стадії прийняття скарги ПАТ "Сумигаз" на рішення та дії державного виконавця до розгляду. Щодо судових витрат 55. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи до суду першої інстанції зі стадії прийняття до розгляду скарги ПАТ "Сумигаз" на рішення та дії державного виконавця, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Висновки щодозастосування норм права 56. Під час оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу ДВС або приватного виконавця, на виконанні яких перебуває виконавчий документ господарського суду, слід дотримуватися відповідних положень ГПК України, вміщених у розділі VI "Судовий контроль за виконанням судових рішень", зокрема щодо права на звернення зі скаргою у строк десять календарних днів, визначений пунктом "а" частини першої статті 341 цього Кодексу. Керуючись статтями 300, 301, 304, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Сумигаз" задовольнити частково. 2. Ухвалу Господарського суду Сумської області від 14 травня 2018 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 12 липня 2018 року у справі N 920/149/18скасувати. 3. Справу N 920/149/18 направити до Господарського суду Сумської області зі стадії прийняття до розгляду скарги Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Сумигаз" на рішення та дії державного виконавця. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Яновська О.Г.

Державний герб України Постанова Іменем України 06 березня 2019 року м. Київ справа № 757/44680/15-ц провадження № 61-32171сво18 Верховний Суд у складі Обєднаної палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), суддів: Гулька Б. І., Крата В. І. (суддя, який оформив постанову), Луспеника Д. Д., ЧервинськоїМ.Є., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Родовід Банк», відповідач - ОСОБА_4, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» на рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2017 року у складі судді: Васильєвої Н. П. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2017 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Антоненко Н. О., Стрижеуса А. М., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2015 року публічне акціонерне товариство «Родовід Банк» (далі - АТ «Родовід Банк», банк) звернулося з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. посилаючись на те, що 25 грудня 2006 року між відкритим акціонерним товариством «Родовід Банк», правонаступником якого є АТ «Родовід Банк», та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 15.3/СЖ-229.06.2, за умовами якого позичальнику відкрито відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 198 000 доларів США під 15 % річних на строк до 25 грудня 2009 року. 16 квітня 2007 року між сторонами було укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою збільшено розмір відновлювальної кредитної лінії до 420 000 доларів США. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_4 своїх зобов'язань за договором в нього станом на 22 жовтня 2015 року утворилася заборгованість перед банком у розмірі 51 360,93 доларів США та 999 418,31 грн. АТ «Родовід Банк» просило стягнути з ОСОБА_4: 51 360,93 доларів США - заборгованості за процентами, яка нарахована за період з 22 жовтня 2012 року по 22 жовтня 2015 року на рівні облікової ставки Національного банку України; 878 029,53 грн - пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів, яка нарахована за період з 22 жовтня 2014 року по 22 жовтня 2015 року; 121 388,78 грн - 3 % річних від суми простроченої кредитної заборгованості за період з 04 червня 2014 року по 22 жовтня 2015 року; понесені судові витрати. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_4 не виконував належним чином взятих на себе зобов'язань щодо повернення кредиту, процентів та пені, а тому позовні вимоги в цій частині є доведеними. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 липня 2015 року, було відмовлено в задоволенні позову АТ «Родовід Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 25 грудня 2006 року № 15.3/СЖ-229.06.2 у зв'язку з пропуском позовної давності. Оскільки з 11 липня 2007 року відповідач припинив здійснювати погашення кредиту, то банк повинен був звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитом, процентами та трьома процентами річних у межах трирічної (до 12 липня 2010 року) позовної давності, а з позовом про стягнення пені - у межах річної позовної давності, початок якої слід обчислювати з 25 грудня 2009 року (з дня закінчення строку дії кредитного договору). Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Родовід Банк» відхилено. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2017 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Аргументи учасників справи У вересні 2017 року АТ «Родовід Банк» подало касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 липня 2017 року, і ухвалити нове рішення про задоволення позову. При цьому посилалося на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що якщо договором не встановлений розмір процентів після спливу строку дії договору, то їх розмір слід визначати на рівні облікової ставки НБУ. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 02 квітня 2015 року про відмову в задоволенні позову банку у зв'язку з пропуском позовної давності жодним чином не скасовує саму заборгованість відповідача, яка нарахована за інший період. Тому після закінчення строку кредитування банк має право (в межах трирічної позовної давності) нараховувати проценти за користування кредитними коштами в розмірі облікової ставки НБУ на підставі частини першої статті 1048 ЦК України, а також - на стягнення трьох процентів річних від суми простроченої кредитної заборгованості на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Рух справи Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі. У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справа передана до Касаційного цивільного суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року справу № 757/44680/15-ц передано на розгляд Обєднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвала мотивована тим, що внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення, однак у межах загальної позовної давності, тобто за три останні роки до дня подання позову. Разом з тим у постановах від 05 грудня 2018 року у справі № 754/7151/15-ц (провадження № 61-1051св18) та від 19 грудня 2018 року у справі № 206/7190/14-ц (провадження № 61-5214св18) колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду за обставин пред'явлення позивачем вимог про стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України, зробила інші висновки, а саме, що трирічна позовна давність до вимог про стягнення трьох процентів річних починає свій перебіг після набрання законної сили рішенням суду про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором. Ухвалою Верховного Суду у складі Обєднаної Палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2019 року справу прийнято до розгляду Обєднаною Палатою Касаційного цивільного суду. Позиція Верховного Суду Верховний Суд у складі Обєднаної Палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про часткове прийняття аргументів, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Суди встановили, що 25 грудня 2006 року між ВАТ «Родовід Банк», правонаступником якого є ПАТ «Родовід Банк», та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 15.3/СЖ-229.06.2, за умовами якого позичальнику відкрито відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 198 000 доларів США під 15 % річних на строк до 25 грудня 2009 року. 16 квітня 2007 року між сторонами було укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою збільшено розмір відновлювальної кредитної лінії до 420 000 доларів США. ОСОБА_4 неналежним чином виконував свої зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість, яка станом на 22 жовтня 2015 року склала: 51 360,93 доларів США - заборгованості за процентами, яка нарахована за період з 22 жовтня 2012 року по 22 жовтня 2015 року на рівні облікової ставки Національного банку України; 878 029,53 грн - пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів, яка нарахована за період з 22 жовтня 2014 року по 22 жовтня 2015 року; 121 388,78 грн - 3 % річних від суми простроченої кредитної заборгованості за період з 04 червня 2014 року по 22 жовтня 2015 року. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 липня 2015 року, було відмовлено у задоволенні позову АТ «Родовід Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 25 грудня 2006 року № 15.3/СЖ-229.06.2 у зв'язку з пропуском позовної давності. Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 подав заяву про застосування позовної давності до заявлених ПАТ «Родовід Банк» у цій справі позовних вимог. У пункті 1.1 кредитного договору сторони встановили строк його дії до 25 грудня 2009 року. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах: від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1252цс16. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Тому Верховний Суд робить висновок про відсутність правових підстав нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку з огляду на те, що договором встановлений строк кредитування до 25 грудня 2009 року, тому після його закінчення банк мав право на стягнення заборгованості за кредитним договором, що виникла в межах строку кредитування. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок про те, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування або пред'явлення вимоги про дострокове виконання основного зобов'язання в порядку частини другої статті 1050 ЦК України у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку, то вимоги про стягнення таких процентів і неустойки є необґрунтованими. Тому відсутні правові підстави для застосування позовної давності до спірних правовідносин в частині про стягнення нарахованих процентів та неустойки після закінчення строку кредитування. Таким чином, вказані в оскаржених судових рішеннях правові підстави для відмови в позові в частині стягнення процентів та неустойки є помилковими, у зв'язку з чим судові рішення в цій частині необхідно змінити та викласти їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови. При застосуванні позовної давності до вимоги про стягнення трьох процентів річних від суми простроченої кредитної заборгованості, суди попередніх інстанцій вважали, що 11 липня 2007 року відповідач припинив здійснювати погашення заборгованості, а банк звернувся до суду з позовом у листопаді 2015 року, тобто з пропуском трирічної позовної давності. Верховний Суд не погоджується з мотивами відмови судів в частині вимоги про стягнення 3 % річних з таких підстав. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно частини першої статті 267 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Відповідно до статті 625 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором. Тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що: (1) натуральним є зобов'язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном; (2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; (3) кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. У постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 3-1522гс16 зроблено висновок, що «зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК), а тому 12 квітня 2016 року (дата здійснення розрахунку за виконані роботи) і є датою, коли зобов'язання припинилося. Законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв'язку з чим таке зобов'язання є триваючим. Зважаючи на викладене, висновок суду першої інстанції про сплив строку позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних у зв'язку зі спливом строку за вимогою про стягнення основного боргу - помилковий, оскільки інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України». У справі № 3-1522гс16 між сторонами не існувало натурального зобов'язання і тому висновок у справі № 3-1522гс16 не може бути застосований у справі, що переглядається. У справі, що переглядається ПАТ «Родовід Банк» просило стягнути з відповідача 3 % річних від суми простроченої заборгованості за тілом кредиту за період з 04 червня 2014 року по 22 жовтня 2015 року. Оскільки рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 липня 2015 року, було відмовлено у задоволенні позову АТ «Родовід Банк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 25 грудня 2006 року № 15.3/СЖ-229.06.2 у зв'язку з пропуском позовної давності, то 3 % річних у справі, що переглядається, були нараховані до вимоги, яка існує в натуральному зобов'язанні. Тому в задоволенні позовної вимоги про стягнення 3 % річних слід відмовити за безпідставністю. Таким чином, вказані в оскаржених рішеннях правові підстави для відмови в позові в частині стягнення 3 % річних є помилковими, у зв'язку з чим судові рішення в цій частині необхідно змінити та викласти їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. За таких обставин доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови, а в іншій частині залишити без змін. Оскільки Верховний Суд змінює оскаржені рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Висновки про правильне застосування норм права Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати. На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Обєднаної Палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права. Натуральним є зобов'язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов'язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор в натуральному зобов'язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов'язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Обєднаної палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2017 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 липня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді: Б. І. Гулько В. І. Крат Д. Д. Луспеник М. Є. Червинська http://reyestr.court.gov.ua/Review/80783101

Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 13 березня 2019 року Київ справа №712/8985/17 адміністративне провадження №К/9901/49333/18 Верховний Суд у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду (далі - Суд): судді-доповідача - Бевзенка В.М., суддів: Олендера І.Я., Гімона М.М., Гриціва М.І., Данилевич Н.А., Ханової Р.Ф., Смоковича М.І., розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №712/8985/17, за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» до Черкаської міської ради про визнання нечинним рішення про встановлення місцевих податків, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» на ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року (постановлену у складі судді Пироженка В.Д.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року (постановлену у складі колегії суддів Сорочка Є.О., Літвіної Н.М., Федотова І.В.) ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог Товариство з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» звернулось до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовом до Черкаської міської ради, в якому просило визнати нечинним, таким, що не набрало чинності рішення Черкаської міської ради «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Черкаси» від 22 січня 2015 року №2-672 (далі - Рішення №2-672). Позовні вимоги обґрунтовано тим, оскаржене Рішення №2-672 не було опубліковано у встановлений законом спосіб, а тому позивач вважає його таким, що не вступило в законну силу та, як наслідок, є нечинним. Короткий зміст рішень судів першої інстанції та апеляційної інстанцій Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» до Черкаської міської ради про визнання нечинним, таким, що не набрало чинності рішення Черкаської міської ради від 22 січня 2015 року за №2-672 «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Черкаси» - залишено без розгляду. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року залишено без змін. Залишаючи позов без розгляду на підставі статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду, далі -КАС України), суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивач, звернувшись у липні 2017 року до суду з позовом про скасування Рішення №2-672, пропустив шестимісячний строк звернення до суду, визначений частиною другою статті 99 КАС України, без поважних на те причин. Визнаючи причини пропуску строку звернення до адміністративного суду неповажними, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач був обізнаний про існування Рішення №2-672 у 2015 році, оскільки саме в цьому періоді його застосовував при самостійному обчисленні, декларуванні і сплаті податків до місцевого бюджету. Крім того, суди дійшли висновку про те, що обставини належного чи неналежного оприлюднення оскаржуваного рішення міської ради не впливають на факт обізнаності позивача про це рішення. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву на неї Товариство з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» звернулось з касаційною скаргою, в якій просило скасувати ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), частини п'ятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 99, частини третьої статті 171, частини першої статті 223 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Зокрема, вказує на те, що шестимісячний строк звернення до суду ним не пропущений, оскільки лише з моменту офіційного опублікування акта органу місцевого самоврядування, особа, права якої порушені таким актом, має реальну можливість дізнатися про його зміст, а тому саме з цього моменту починається відраховуватись строк звернення з позовом до суду. Позивач зазначив, що опублікування Рішення №2-672 в Інформаційному віснику Черкаської міської ради «Місто» не може вважатись офіційним оприлюдненням, оскільки вказаний випуск друкованого засобу масової інформації не містить публікації додатків до рішення, зокрема Додатку 1. Положення про податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на території міста Черкаси, в якому встановлено ставку податку. Відзив на касаційну скаргу Черкаська міська рада не надіслала, що не заважає подальшому розгляду справи. ІІ. РУХ АДМІНІСТРАТИВНОЇ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2018 року прийнято до розгляду касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» на ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року. Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2018 року касаційну скаргу передано на розгляд об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду. ІIІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ Судами попередніх інстанцій встановлено, що Черкаською міською радою прийнято Рішення №2-672, яке опубліковане 02 лютого 2015 року у Інформаційному віснику Черкаської міської ради №1, яке належить Комунальному підприємству «Муніципальне інформаційне агенство «Черкаси» Черкаської міської ради. Позивач протягом 2015 року самостійно обчислював, декларував та сплачував податок, який відповідач встановив оскарженим Рішенням №2-672. 25 травня 2017 року позивач направив до відповідача запит на отримання публічної інформації, в якому просив надати інформацію про таке: « 1. Де та у який спосіб було оприлюднено Рішення?; 2. Чи було Рішення офіційно опубліковано у друкованому засобі масової інформації?; 3. Чи є у Черкаської міської ради комунальний друкований засіб масової інформації?; Чи укладено Черкаською міською радою угоди (угоду) із будь-якими засобами масової інформації щодо офіційного опублікування рішень Черкаської міської ради?». Відповідач листом від 09 травня 2017 року №7671-01-9 надав відповіді на поставлені позивачем у запиті запитання. Не погоджуючись з Рішенням №2-672, позивач у липні 2017 року звернувся до суду з цим позовом. При цьому, позивач наголошує на тому, що дізнався про порушення своїх прав оскаржуваним Рішенням №2-672 лише після отримання листа Черкаської міської ради від 29 травня 2017 року. IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, Суд виходить з таких міркувань. Суд касаційної інстанції наголошує на том, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Статтею 143 Конституції України встановлено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону. Пунктом 12.5 статті 12 Податкового кодексу України передбачено, що офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті. Згідно частини п'ятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію. Відповідно до статті 22 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» рішення органів місцевого самоврядування, інші нормативно-правові акти публікуються в офіційних виданнях (відомостях, бюлетенях, збірниках, інформаційних листках тощо) та друкованих засобах масової інформації відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Особливості оскарження нормативно-правових актів, зокрема, органів місцевого самоврядування передбачені статтею 171 КАС України. Правила цієї статті не містять спеціальних вимог до строку звернення до адміністративного суду з позовами, предметом оскарження яких є нормативно-правові акти. Згідно частини першої, другої статті 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Таким чином, законодавець встановлює строк звернення до адміністративного суду з дня, коли особа дізналася або мала б дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Перевіряючи обґрунтованість висновку судів першої та апеляційної інстанції про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку із пропуском позивачем строку звернення до адміністративного суду, Суд враховує сутність і ознаки нормативно-правового акту. Для нормативно-правових актів притаманні такі характерні властивості, ознаки: - приймається як у спосіб безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це органом за встановленою процедурою; - містить загальнообов'язкові правила поведінки, легітимізовані людьми; - розрахований на невизначене коло осіб та багаторазове застосування. Згідно частини першої статті 36 Податкового кодексу України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом. Прийняття органом місцевого самоврядування нормативно-правового акту про встановлення місцевих податків чи зборів визначає передумови виникнення у платника податків податкового обов'язку за відповідним податком чи збором, який полягає у його обчисленні, декларуванні та/або сплаті в порядку і строки, визначені Податковим кодексом України. Тому, звертаючись до суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, позивач має обґрунтувати не лише зміст позовних вимог, а і факт порушення цим актом його суб'єктивних прав, свобод, інтересу. Конституційний Суд України у рішення від 16.04.2009 №7-рп/2009, проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульовані Конституцією України та іншими законами України, дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Суд зазначає, що дія нормативно-правового акту є постійною тривалий час і не обмежується його разовим застосуванням. Відповідно, чинним нормативно-правовим актом суб'єктивні права, свободи чи інтереси можуть порушуватися неодноразово, тобто постійно, упродовж усього часу чинності такого акту. Тому, факт порушення прав, свобод чи інтересів, у разі дії чинного нормативно-правового акту, може мати триваючий характер. Оскільки чинний нормативно-правовий акт може обумовлювати триваюче порушення суб'єктивних прав, свобод чи інтересів, то, відповідно, строк звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи слід розраховувати від усього часу чинності (тривалості дії) нормативно-правового акту. Отже, обчислюючи строк звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, необхідно брати до уваги таке: - багаторазове застосування та триваюча дія (тривала чинність) нормативно-правового акту; - дійсність факту перебування суб'єкта у відносинах, які регулюються нормативно-правовим актом; - дата факту порушення прав, свобод, інтересів, тобто - коли саме особа (позивач) дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів; - чи є чинним нормативно-правовий акт, яким порушено права, свободи, інтереси особи (позивача); - чи перебуває особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду; - коли вступила особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і, коли з них вибула? З урахуванням вищезазначеного, можна зробити висновок, що за умови перебування особи (позивача) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду, строк звернення до адміністративного суду із позовом не може обмежуватися шістьма місяцями, передбаченими частиною другою статті 99 КАС України. У разі оскарження нормативно-правового акту строк такого оскарження буде вимірюватися усім часом чинності цього нормативно-правового акту. Зважаючи на наведений аналіз норм права та фактичних обставин адміністративної справи, змісту правового регулювання, Суд робить висновок про порушення норм процесуального права при постановлені ухвали Соснівським районним судом м. Черкаси та прийнятті постанови Київським апеляційним адміністративним судом. За правилами частини першої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. За таких обставин Суд робить висновок, що оскаржені ухвала Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року мають бути скасовані з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» - задовольнити. 2. Ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року й постанову Київського апеляційного адміністративного суду 28 березня 2018 року у адміністративній справі №712/8985/17 - скасувати. 3. Справу направити на продовження розгляду до Соснівського районного суду м. Черкаси. 4. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується. Суддя-доповідач В.М.Бевзенко Судді І.Я.Олендер М.М.Гімон М.І.Гриців Н.А.Данилевич Р.Ф.Ханова М.І.Смокович http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80457637

ПОСТАНОВА Іменем України 4 грудня 2018 року м. Київ Справа N 910/18560/16 Провадження N 12-143гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасників справи: представник прокуратури - Яговдік С.М., представник позивачів - Сажієнко І.О., представник Київської міської ради - Власенко І.І., представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" - Яковенко А.О., розглянула касаційні скарги Київського квартирно-експлуатаційного управління та Головної військової прокуратури на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року (судді Хрипун О.О., Суховий В.Г., Коротун О.М.) та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року (суддя Привалов А.І.) у справі N 910/18560/16 за позовом заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави (далі - прокуратура) в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" (далі - ТОВ "Будтехнології"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Військова частина А 0136, про визнання незаконним та скасування рішення; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання відсутнім права користування земельною ділянкою. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У жовтні 2016 року прокуратура звернулася до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі - позивач, МОУ) та Київського квартирно-експлуатаційного управління (далі - ККЕУ) до Київської міської ради (далі - Рада) та ТОВ "Будтехнології" про: визнання незаконним та скасування рішення Ради від 1 листопада 2012 року N 394/8678 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва" (далі - рішення N 394/8678); визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1,5940 га на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), укладеного Радою і ТОВ "Будтехнології", зареєстрованого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пасічник С.Г. в реєстрі за N 201 від 22 липня 2013 року та Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі від 25 липня 2013 року за N МЗК-1-00012; визнання відсутнім у ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкою площею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014). 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані доводами про те, що Рада, приймаючи оскаржуване рішення N 394/8678, вийшла за межі наданих їй повноважень та передала в оренду ТОВ "Будтехнології" земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони та є державною власністю без зміни її цільового призначення, а також за відсутності відмови землекористувача - ККЕУ від права користування спірною земельною ділянкою. 1.3. ТОВ "Будтехнології" проти позовних вимог заперечило, вказавши на необґрунтованість позову, оскільки товариство відповідно до положень статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є законним землекористувачем як власник нерухомого майна, розміщеного на спірній земельній ділянці. ТОВ "Будтехнології" також зазначило, що обставини належного користування земельною ділянкою встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284, яке є чинним та обов'язковим для виконання. 1.4. Рада у відзиві також заперечила проти задоволення позовних вимог. Крім іншого, вказала, що спірна земельна ділянка як на момент прийняття оскаржуваного рішення, так і на теперішній час перебуває у комунальній власності, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права комунальної власності. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. 2.2. Суд указав, що: - розпорядження землями державної власності, в тому числі щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача та передачі земель місцевим органам влади, відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України, який у цьому випадку реалізовує свої повноваження через МОУ; - Рада прийняла рішення N 394/8678 з перевищенням повноважень та за відсутності доказів відмови землекористувача від земельної ділянки, що свідчить про його незаконність; через дії відповідачів з користування позивачів поза їх волею та без достатніх правових підстав вибула спірна земельна ділянка, яка належить до земель оборони; - за наслідками придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка N 141 - покупець ТОВ "Дженерал-сервіс" мав право претендувати на оформлення земельної ділянки для обслуговування придбаних будівель тільки загальною площею 0,16 га, тоді як спірним рішенням Ради за рахунок земель оборони надано в оренду земельну ділянку значно більшого розміру - 1,5940 га, що не відповідає положенням статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України (в редакціях, які діяли на дату укладання договору купівлі-продажу); - договір оренди земельної ділянки, укладений на підставі незаконного рішення, також є незаконним, а позовні вимоги про недійсність договору та визнання відсутнім права вимоги - обґрунтованими. 2.3. Разом з тим суд дійшов висновку, що позовна давність за вимогами про визнання незаконним та скасування рішення N 394/8678, перебіг якої розпочався в день прийняття цього рішення, сплинула 1 листопада 2015 року, а за вимогами про недійсність договору оренди - 25 липня 2016 року. Прокурор належними засобами доказування не довів поважність причин пропуску позовної давності, про застосування якої заявила Рада. Тому суд відмовив у задоволенні позову з підстав спливу такого строку. 2.4. Київський апеляційний господарський суд постановою від 30 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції залишив без змін, але з інших підстав. Апеляційний суд зазначив, що прокурор та позивачі не довели права позивачів на користування спірною земельною ділянкою на час прийняття рішення N 394/8678 та укладення спірного договору оренди, адже на цей час земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МОУ та не використовувалась під розміщення військового містечка. У зв'язку з продажем нежитлових будівель військового містечка N 141 за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року у землекористувачів (МОУ та ККЕУ) право користування частиною земельної ділянки, на якій розташоване реалізоване майно, припинилося на підставі статті 377 ЦК України та частини другої статті 120 ЗК України. Разом з тим МОУ не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства. 2.5. Крім того, суд визнав преюдиційність обставин, установлених рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 (залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року) щодо права ТОВ "Будтехнології" на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації й обслуговування нежитлових будівель, та дійсність укладеного за цим рішенням договору оренди, що свідчить про недоведеність наявності у позивачів права землекористування на час прийняття Радою спірного рішення та укладення спірного договору. 3. Вимоги касаційних скарг та короткий зміст наведених в них доводів 3.1. Прокуратура подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року, в якій просить вказані рішення та постанову скасувати в повному обсязі, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 3.2. За наведеними в касаційній скарзі доводами висновок суду апеляційної інстанції щодо законності набуття ТОВ "Будтехнології" права користування на земельну ділянку площею 1, 5940 га у зв'язку із набуттям права власності на будівлі і споруди площею 1897, 60 кв. м не відповідає приписам статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України. Суд апеляційної інстанції не врахував, що спірна земельна ділянка до прийняття оскаржуваного рішення Ради та передачі її в оренду належала до земель оборони і власник (МОУ) та землекористувач (ККЕУ) рішень про відчуження земельної ділянки не приймали. Тому ця земельна ділянка продовжувала перебувати у складі земель оборони, а висновок апеляційного суду як про відсутність порушення прав позивачів, так і щодо наявності повноважень у Ради розпоряджатися спірною земельною ділянкою, є помилковим і суперечить вимогам статей 116, 141, 142 ЗК України. 3.3. Так само, за доводами касаційної скарги, помилковим є висновок місцевого господарського суду про обізнаність позивачів щодо вибуття з користування спірної земельної ділянки та недотримання встановленого строку звернення до суду за захисту порушених прав, бо рішення N 394/8678 не було доведено до їх відома, тому про існування цього рішення та про укладення договору оренди від 25 липня 2017 року позивачам не було відомо. 3.4. ККЕУ також подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року, в якій просить постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду. 3.5. У касаційній скарзі ККЕУ вказало, що місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про невідповідність вимогам законодавства оскаржуваного рішення Ради та договору оренди, які порушують права та законні інтереси позивачів, разом з тим помилково відмовив у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності, оскільки у позивачів не було об'єктивної можливості встановити факт надання та використання спірної земельної ділянки стороннім особам для забудови до моменту початку будівництва на ній у квітні 2014 року і перебіг позовної давності міг початися лише після того, як було розпочато будівництво. 3.6. В свою чергу суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення господарського суду, на зазначені обставини увагу не звернув, не дослідив істотні обставини справи щодо додержання порядку переходу права власності до ТОВ "Будтехнології" відповідно до вимог статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, дійшовши помилкових висновків про відсутність порушення прав позивачів, у зв'язку з чим справу слід направити на новий апеляційний розгляд. 4. Надходження касаційних скарг на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 травня 2018 року справу з касаційними скаргами передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що з огляду на положення статті 116 Конституції України, Закону України "Про управління об'єктами державної власності", Закону України "Про використання земель оборони", Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" спірна земельна ділянка належить до земель оборони, які знаходяться в управлінні та користуванні МОУ, власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається ними. Водночас системний аналіз указаних норм права не дає відповіді на низку питань, зокрема, стосовно неоднозначного застосування та трактування норм права у правовідносинах щодо: 1) переходу права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об'єкту нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від вказаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають статус земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка. Правильне застосування наведених вище норм у спірних правовідносинах, яке необхідне для розгляду касаційних скарг, складає виключну правову проблему. 5. Позиція учасників справи 5.1. У відзиві ТОВ "Будтехнології" заперечило наведені в касаційних скаргах доводи, натомість навело свої аргументи щодо правомірності набуття ним права на земельну ділянку та законності висновків суду щодо перебігу позовної давності. 5.2. У судовому засіданні представники сторін та прокурор підтримали свої доводи та заперечення. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. Місцевий господарський суд установив, що на виконання рішення Ради від 26 червня 2003 року N 512/672 та рішення Ради від 15 липня 2004 року N 457/1867 уповноважена організація - Товариство з обмеженою відповідальністю "Епоха-гео" склала: технічний звіт щодо встановлення зовнішніх меж земельної ділянки ТОВ "Будтехнології" на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва, розташованої в кварталі 79:364, який був погоджений начальником відділу землекористування Голосіївського району; акт встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі. 6.2. На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року, зареєстрованого в реєстрі за N 1554, укладеного Державним підприємством Міністерства оброни України "Укроборонлізинг" (далі - ДП МОУ "Укроборонлізинг") та ТОВ "Дженерал-сервіс", останньому були реалізовані нежитлові будівлі військового містечка N 141, що знаходиться в м. Києві на вул. Онуфрія Трутенка, 3: сховище, будівля (літ. "А") площею 1574,80 кв. м, колишній склад під учбові класи, будівля (літ. "Б") площею 294,60 кв. м, контрольно-технічний пункт, будівля (літ. "В") площею 28,20 кв. м, будівлі N 45, 66, 77. Загальна площа нежитлових будівель - 1897,60 кв. м 6.3. 15 листопада 2006 року придбані у МОУ за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року нежитлові будівлі військового містечка N 141 загальною площею 1897,60 кв. м ТОВ "Дженерал-сервіс" продало ТОВ "Будтехнології". Договір посвідчений приватним нотаріусом, право власності зареєстроване у Київському БТІ 23 листопада 2006 року за N 998. 6.4. Предметом купівлі-продажу у цих договорах були саме нежитлові будівлі без вказівки на перехід права користування або оренди земельної ділянки, на якій вони розташовані; дані щодо цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані будівлі, їх кадастрових номерів і документів, які б підтверджували належність прав на земельні ділянки продавцям нерухомого майна, також були відсутні у договорах. 6.5. 21 травня 2007 рокуТОВ "Будтехнології" подало до Ради клопотання від 21 травня 2007 року щодо укладення договору оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі міста Києва. Однак договір оренди земельної ділянки укладено не було, в зв'язку з чим ТОВ "Будтехнології" звернулося до господарського суду з відповідним позовом. 6.6. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 задоволено позов ТОВ "Будтехнології" до Ради та Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації); визнано право позивача на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель; вирішено вважати укладеним договір оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель між ТОВ "Будтехнології" та Радою в запропонованій позивачем редакції, викладеній у резолютивній частині рішення, яка відповідає вимогам Закону України "Про оренду землі" та типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року N 220, проекту відведення та висновкам, які у ньому містяться, та переданою земельну ділянку на умовах, визначених договором, з моменту набрання чинності судовим рішенням; зобов'язано Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) зареєструвати договір оренди земельної ділянки з усіма додатками, що є його невід'ємними частинами, у встановленому порядку; розподілено судові витрати. 6.7. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року рішення Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 залишено без змін. Касаційний перегляд справи не здійснювався. 6.8. На підставі рішення суду між Радою як орендодавцем і ТОВ "Будтехнології" як орендарем виникли відносини з оренди земельної ділянки площею 1, 5940 га, кадастровий номер 8000000000:79:364:0014, розташованої на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель строком на 10 років. 6.9. 1 листопада 2012 року Рада прийняла рішення N 394/8678 "Про передачу ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва", яким затвердила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ "Будтехнології" для будівництва житлового комплексу із вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом за вказаною адресою (справа N Д-6577) та передала ТОВ "Будтехнології" в короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 1,5940 га для будівництва житлового комплексу із вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом за адресою вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва за рахунок земель, право користування якими посвідчено договором оренди земельної ділянки від 28 вересня 2007 року N 79-6-00538. 6.10. На підставі рішення Ради від 1 листопада 2012 року N 394/8678 відповідачі 22 липня 2013 року уклали договір оренди земельної ділянки, за яким орендодавець (Рада) за актом приймання-передачі передає, а орендар (ТОВ "Будтехнології") приймає в оренду земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), яка перебуває у комунальній власності згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, наданим реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві, сформованим 11 липня 2013 року державним реєстратором Чайко С.В., за індексним номером 6054359, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 101953280000. Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вчинило відповідний запис у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 25 липня 2013 року за N МЗК-1-00012. 6.11. Земельну ділянку по вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва площею 1,5940 га з кадастровим номером 8000000000:79:364:0014 передано орендодавцем орендарю за актом приймання-передачі земельної ділянки від 22 липня 2013 року; на момент розгляду спору на ній здійснюється будівництво житлового комплексу, замовником якого є ТОВ "Будтехнології". 6.12. Водночас за висновком місцевого суду земельна ділянка, на якій ведеться будівництво житлового комплексу, належить до земель оборони і її законним користувачем є ККЕУ. На підтвердження належності спірної земельної ділянки до земель військового містечка N 141 позивачі та Головна військова прокуратура Генеральної прокуратури України надали: схеми розміщення земельних ділянок (орієнтовні межі земельної ділянки, відведеної в користування Печерської квартирно-експлуатаційної частини Київського району під будівництво військових містечок N 141, 167 за рішенням Виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих від 2 березня 1949 року, та межі спірної земельної ділянки площею 1,5940 га), копію рішення Виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих від 2 березня 1949 року, яким відведено КЕЧ-2 земельні ділянки та зобов'язано уточнити межі відводу та оформити відвід; план земельної ділянки площею 46,0961 га за 1951 рік; акт від 19 червня 1951 року про виконання у натурі відводу земельної ділянки площею 46,0961 га; акт інвентаризації земель МОУ на території військового містечка N 141 за 1995 рік, за яким у користуванні військового містечка перебувало 17,1983 га, з яких залишається 16,1 га; перелік військових містечок, що використовуються Збройними Силами України у місті Києві та Київській області; історичну довідку Київської квартирно-експлуатаційної частини та Київського квартирно-експлуатаційного управління. 6.13. Листом від 6 вересня 2006 року заступник Міністра оборони України повідомив директора ТОВ "Дженерал-сервіс" про те, що на засіданні від 20 липня 2006 року N 20 Комісії з питань використання цілісних майнових комплексів, іншого нерухомого майна та земель оборони, які вивільняються в ході реформування Збройних Сил України, прийнято рішення щодо передачі до земель запасу земельної ділянки військового містечка N 141 (м. Київ, вул. Трутенка, 3) під придбаними ТОВ "Дженерал-сервіс" будівлями площею 0,16 га. 6.14. Відтак місцевий господарський суд дійшов висновку, що відповідачі не заперечували та належними доказами не спростували, що спірна земельна ділянка до моменту передачі її в оренду ТОВ "Будтехнології" належала до земель оборони, і докази відмови від права користування, як і передачі її в добровільному порядку до земель комунальної власності, відповідачі не надали. 6.15. Визначаючи початок перебігу позовної давності щодо заявлених вимог, суд указав на те, що: прокурор був присутній на сесії Ради під час прийняття спірного рішення та був обізнаний з матеріалами землевідведення; з користування позивачів вибула земельна ділянка, яка є складовою земельної ділянки під військовим містечком N 141 і оскільки на МОУ покладено обов'язок обліку земель оборони, позивачі не могли не знати протягом такого тривалого часу про порушення свого права. 6.16. Натомість суд апеляційної інстанції взяв до уваги, що 21 грудня 2005 року ДП МОУ "Укроборонлізинг", що діяло на підставі договору комісії на реалізацію військового майна, за договором купівлі-продажу військового майна продало за підсумками конкурсу ТОВ "Дженерал-сервіс" нежитлові будівлі загальною площею 1 897,60 кв. м військового містечка N 141, що знаходиться в м. Києві, на вул. Трутенка, 3. Право власності на придбані нежитлові будівлі за ТОВ "Дженерал -сервіс" було зареєстроване 17 січня 2006 року. 15 листопада 2006 року придбані у МОУ за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року нежитлові будівлі військового містечка N 141 загальною площею 1897,60 кв. м ТОВ "Дженерал-сервіс" продало ТОВ "Будтехнології". Договір посвідчений приватним нотаріусом, право власності зареєстроване у Київському БТІ 23 листопада 2006 року. 6.17. Матеріали справи не підтверджують досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо розміру земельної ділянки, на якій були розміщені продані будівлі МОУ та яка необхідна для обслуговування будівель. Також, за висновком апеляційного суду, МОУ (ККЕУ) як землекористувач, право користування частиною земельної ділянки якого припинилося у зв'язку із продажем розташованих на ній будівель, не вчинило дій з юридичного оформлення земельних правовідносин у відповідності із вимогами земельного законодавства. 6.18. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року, визнано право ТОВ "Будтехнології" на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель та вирішено вважати укладеним на 10 років договір оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві, об'єктом якого є земельна ділянка з такими характеристиками: місце розташування - вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва; розмір - 1,5490 га, цільове призначення - для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель; кадастровий номер - 8000000000:79:364:0014. 6.19. За змістом рішення N 394/8678 та наявною в проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:79:364:0014 інформаційною довідкою про земельну ділянку на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (код 79:364:014к) спірна земельна ділянка, передана ТОВ "Будтехнології" для будівництва житлового комплексу та паркінгу, відводиться за рахунок земель, переданих ТОВ "Будтехнології" рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року N 35/284 у довгострокову оренду на 10 років та посвідчених договором оренди земельної ділянки від 28 вересня 2007 року N 79-6-00538. 6.20. Станом на звітну дату (1 липня 2012 року) у державній статистичній звітності з кількісного обліку земель вищевказана земельна ділянка обліковується в рядку 65 (підприємства інших галузей промисловості), графа 42 (землі комерційного та іншого використання). 6.21. Спірна земельна ділянка не обліковувалась як землі оборони (3.3 для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, навчальних закладів, підприємств, організацій) згідно з Українським класифікатором цільового використання землі (УКЦВЗ) від 24 квітня 1998 року N 14-1-7/1205 та не відображалась у рядку 76 звіту за формою N 6-зем "Звіт про наявність земель та розподіл їх за власниками землі, землекористувачами, угіддями та видами економічної діяльності". 6.22. Також спірна земельна ділянка не була включена до пакету документів на отримання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок військового містечка N 141, про що свідчить копія погодженого плану військового містечка N 141 на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві з визначенням меж земельних ділянок, які доцільно використовувати під будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням бюджетних коштів. 6.23. Отже, за висновком апеляційного господарського суду, враховуючи рішення Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 та дані щодо обліку земель, на час прийняття Радою рішення та укладення спірного договору надана в оренду земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МОУ, не використовувалась під розміщення військового містечка, а підлягала передачі місцевим органам влади у відповідності до Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483. Проте МОУ не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства 6.24. Керуючись принципом правової визначеності, колегія суддів відхилила доводи Головної військової прокуратури та позивачів щодо незаконності набуття ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкоюплощею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва. 6.25. Щодо доводів апеляційних скарг про початок перебігу позовної давності у спірних правовідносинах, апеляційний суд зазначив, що з наданих документа вбачається, що станом на 8 квітня 2010 року позивачам було достеменно відомо, що спірна земельна ділянка вибула з їх користування, однак жодних дій з метою відновлення землекористування цією ділянкою позивачі не вчинили. Разом з тим, питання позовної давності судом не розглядається, оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню з інших підстав. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Щодо застосування позовної давності у спірних правовідносинах 7.2. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). 7.3. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). 7.4. За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 7.5. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). 7.6. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. 7.7. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. 7.8. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 6-1852цс16 і ВеликоїПалати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц та від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц). 7.9. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів державиза відсутності відповідного органудержавної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі N 362/44/17). 7.10. Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог. Щодо прийняття рішення Ради та укладення договору оренди земельної ділянки 7.11. Рішення Ради N 394/8678 про надання ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва виконано шляхом укладення Радою та ТОВ "Будтехнології" відповідного договору оренди земельної ділянки і порушення прав позивачів у такому випадку може відбуватися саме у зв'язку з реалізацією відповідачами своїх прав та обов'язків, що складають зміст цього договору, та саме відповідність яких положенням законодавства підлягає перевірці під час розгляду справи. 7.12. Частиною першою статті 215 ЦК Українипередбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 7.13. Частинами другою та третьою статті 215 ЦК Українивстановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 7.14. Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. 7.15. За наведеними в позовній заяві доводами, уклавши спірний правочин, Рада незаконно розпорядилася землями державної власності, які належать до земель оборони, за відсутності доказів відмови попереднього користувача від земельної ділянки, а також за відсутності підстав для переходу права землекористування та з порушенням порядку встановлення і зміни цільового призначення земель. 7.16. Статтями 13, 41 Конституції Українипередбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. 7.17. Згідно із частиною першою статті 84 ЗК Україниу державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Частиною другою вказаної норми ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) визначено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади. 7.18. Особливості правового режиму земель оборони визначені статтею 77 ЗК України, за частинами першою та другою якої (станом на час прийняття спірного рішення Ради) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України; землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. 7.19. Відповідне регулювання міститься також у статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" (у відповідній редакції), за змістом якої землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, визнаються землями оборони. Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України (стаття 2 наведеного Закону). 7.20.Порядок використання земель оборони та особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, встановлюються законом (частини четверта та п'ята статті 77 ЗК України). 7.21.За загальним правилом, наведеним у пункті 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. 7.22.За статтею 14 Закону України "Про Збройні Сили України" землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління. Вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об'єктів державної власності, в тому числі і земельних ділянок, за статтею 9 вказаного вище Законувідноситься до повноважень Кабінету Міністрів України. 7.23. Разом з тим за статтею 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (в редакції, чинній на час прийняття спірного рішення) відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті; рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням МОУ; порядок відчуження нерухомого майна визначається Кабінетом Міністрів України. 7.24. Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 року N 1919 (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) затверджено Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил. До військового майна, яке може бути предметом відчуження, належать, зокрема, цілісні майнові комплекси, у тому числі військових містечок, будинки споруди та інше нерухоме майно, відчуженням військового майна є вилучення військового майна зі Збройних Сил України у результаті його реалізації через уповноважені підприємства (пункт 2 Положення); рішення про відчуження військового майна приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією МОУ погодженого з Мінекономіки переліку такого майна за формою згідно з додатком 1 (пункт 6 Положення); МОУ щороку узагальнює відомості про відчужене військове майно і до першого квітня року, що настає за звітним періодом, надсилає їх Кабінетові Міністрів України, Мінекономіки та уповноваженим підприємствам (організаціям) (пункт 22 Положення). 7.25. Відповідно до пунктів 15, 16, 19, 44, 45, 46, 48, 50 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483, за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою МОУ або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Своєчасне виявлення земель, що не використовуються, та надання відомостей про них покладається на заступників Міністра оборони України - командувачів видів Збройних Сил України, командуючих військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, начальників управлінь центрального апарату МОУ, а також командирів військових частин - землекористувачів. Перелік земель, які пропонуються до передачі місцевим органам влади, Головне управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України погоджує з заступниками Міністра оборони України - командувачами видів Збройних Сил України, начальниками управлінь центрального апарату МОУ, командувачами військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, на території яких знаходиться земельна ділянка, і подає на затвердження Міністру оборони України. Оформлення передачі земель місцевим органам влади здійснюють землекористувачі спільно з квартирно-експлуатаційною частиною, відділенням морської інженерної служби Військово-Морських Сил України, на обліку яких знаходяться земельні ділянки, в порядку, встановленому ЗК України. 7.26. Станом на час укладення договору купівлі-продажу військового майна Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" не містив регулювання щодо особливостей зміни правового режиму земельних ділянок, на яких розташовані реалізовані об'єкти нерухомого військового майна; натомість з 22 грудня 2011 року статтю 6 цього Закону доповнено частиною третьою, за якою відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 7.27. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення (частина перша статті 20 ЗК України). Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України (частина друга статті 20 ЗК України). 7.28. Натомість наведені вище спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням. 7.29. Повноваження органів виконавчої влади у галузі земельних відносин визначено нормами глави 3 ЗК України. Статус та повноваження Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (стаття 113 Конституції України) визначаються розділом VI Конституції України, а також Законом України "Про Кабінет Міністрів України". Відповідно до частини другої статті 44 вказаного Закону Кабінет Міністрів України, зокрема, здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів загального складу Кабінету Міністрів України. 7.30. До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин стаття 13 ЗК України відносить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Кабінет Міністрів України може розпоряджатися землями лише у випадках та в порядку, прямо передбачених законом: 1) у разі вилучення та надання у власність чи користування земельних ділянок державної власності (частина сьома статті 122, статті 149, 150 ЗК України); 2) у разі продажу земельних ділянок державної власності іноземним державам та юридичним особам (стаття 129 ЗК України). 7.31. Законами України "Про оборону України" (стаття 9) та "Про Збройні Сили України" (стаття 9) передбачено, що Кабінет Міністрів України встановлює порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, в тому числі земельних ділянок, інших природних, енергетичних ресурсів тощо. Перелік повноважень Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин, закріплений статтею 13 ЗК України, не є вичерпним. До них належать повноваження із нормативно-правового регулювання земельних відносин у випадках, визначених законом; прийняття визначених законом індивідуально-правових актів у сфері земельних відносин; загальна виконавчо-розпорядча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (в тому числі й розпорядження землями державної власності). 7.32. МОУ забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України. Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (стаття 2) передбачає, що МОУ, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління військовим майном. Цим законом також встановлено, що відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства і організації. 7.33. Відповідно до цих приписів, наведених у Законі України "Про оборону України" та Законі України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном. 7.34. Водночас підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України. 7.35. За частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування. 7.36. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (частина друга статті 377 ЦК України). 7.37. За частиною першою статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. 7.38. Право власності на земельну ділянку на час укладення договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року припинялося з підстав, наведених у статті 140 ЗК України (у відповідній редакції) зокрема, відчуження земельної ділянки за рішенням власника. Підстави припинення права користування земельною ділянкою на час укладення зазначеного вище договору були визначені статтею 141 ЗК України (у відповідній редакції). 7.39. Постійний землекористувач міг добровільно відмовитися від права користування земельною ділянкою, за поданою ним заявою до власника земельної ділянки та прийнятим власником земельної ділянки на підставі цієї заяви рішенням про припинення права постійного користування земельною ділянкою (частини третя та четверта статті 142 ЗК України у відповідній редакції). 7.40. На час укладення спірного договору оренди земельної ділянки редакцію статей 120, 140 та 141 ЗК України було змінено. За змістом цих норм законодавець встановив імперативний припис щодо переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду та передбачив відповідну підставу для припинення права користування земельною ділянкою у випадку набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. 7.41. При цьому договір, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, має містити таку істотну умову, як кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку із набуттям права власності на ці об'єкти. Укладенню ж договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, передує виділення цієї частини в окрему земельну ділянку (абзаци перший та другий частини шостої статті 120 ЗК України у чинній редакції). 7.42. Отже, законодавство, яке діяло станом на час прийняття рішення N 394/8678 та укладення спірного договору оренди встановлювало правило, за яким перехід права на земельну ділянку до нового набувача жилого будинку, будівлі або споруди відбувається в силу прямого припису закону, незалежно від волі органу, який уповноважений розпоряджатися земельною ділянкою. 7.43. Правовідносини, які виникли у зв'язку з укладенням договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року, не належали до сфери діяльності Кабінету Міністрів Українив галузі земельних відносин, оскільки не вимагали здійснення Кабінетом Міністрів України розпорядження земельною ділянкою, розташованою під придбаним об'єктом нерухомості, для набуття права на неї юридичною особою приватного права або фізичною особою. 7.44. Водночасв силу наведених вище положень земельного законодавства саме позивачам у справі належало вчинити необхідні дії щодо юридичного оформлення земельних правовідносин згідно із вимогами законодавства щодо наслідків переходу права власності на реалізовані будівлі та привести дані щодо земель, наданих у користування для розміщення і постійної діяльності військової частини, у відповідність з наявними документально підтвердженими відомостями про те, які землі, що обліковувались за військовим містечком, для потреб оборони не використовуються в силу правочину, який відбувся. 7.45. Однак таких дій позивачі не вчинили і наведене законодавство не містить вказівки на можливість змусити позивачів до дій з такого оформлення поза їх волевиявленням, у зв'язку із чим і виник спір щодо умов та порядку реалізації набувачем військового майна права землекористування за наслідками укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна з МОУ та способу оформлення цього права. 7.46. До розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (пункт 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України зі змінами, внесеними згідно із Законом N3235-IV від 20 грудня 2005 року). 8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо виключної правової проблеми 8.1. Щодо застосування і трактування норм права у правовідносинах стосовно: 1) переходу права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об'єкта нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від указаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають правовий режим земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка, - Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 8.2. Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними. 8.3. Правові норми, які визначали дол. земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України. 8.4. Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України N 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України N 1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер. 8.5. Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства. 8.6. Однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об'єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування, зокрема, щодо об'єктів нерухомості, які мають режим військового майна. 8.7. Адже стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок, а статті 140, 141 та 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) не містили відповідних підстав та механізму переходу прав на земельну ділянку поза волевиявленням попереднього власника чи користувача земельної ділянки. 8.8. Якщо віддати перевагу приписам статей 92, 140, 141 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) перед загальними правилами про перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівель і споруд, то при переході будівлі чи споруди до власника - юридичної особи приватного права чи фізичної особи, право на таку земельну ділянку до нового власника не перейде. Водночас уповноважений у відповідних правовідносинах орган буде позбавлений можливості оформити право на земельну ділянку новому власнику об'єкта нерухомості, якщо права на цю ділянку належать попередньому власнику чи постійному землекористувачу, без їх відмови від земельної ділянки, чим порушується принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та об'єктів нерухомості, які на ній розміщені. 8.9. На час відчуження військового майна за відповідним правочином від 21 грудня 2005 року згідно із чинним на той час законодавством, до набувача права власності на об'єкт нерухомого майна (військове майно), який розташований на земельній ділянці, що перебувала в користуванні іншої особи, могло перейти право користування земельною ділянкою на таких самих умовах і в тому ж обсязі, що були встановлені для попереднього власника нерухомого майна, або право вимагати оформлення земельних прав, які в нього виникають. 8.10. Особливості використання земель оборони (в тому числі самої процедури зміни цільового призначення земель оборони) визначаються Законом України "Про використання земель оборони" та відомчими нормативними актами (зокрема Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основними правилами користування наданими землями, Керівництвом з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженими наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483). Однак на час укладення договору купівлі-продажу військового майна положення законодавства, які встановлюють порядок відчуження земельних ділянок у випадку переходу права власності на розташовані на них військові об'єкти нерухомого майна, були відсутні. 8.11.Враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об'єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення. 8.12. На момент укладення договору купівлі-продажу військового майна та виникнення у набувача такого майна прав на оформлення його земельних прав, відповідного звернення набувача до суду встановлення та зміна цільового призначення земельної ділянки у складі земель оборони визначалися статтями 20 і 21 ЗК України у відповідній редакції. При цьому мали враховуватися особливості правового режиму земель оборони, визначені Законом України від 27 листопада 2003 року "Про використання земель оборони", та Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженим наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483. 8.13. Стаття 20 ЗК України в редакції від 5 листопада 2009 року деталізувала положення щодо зміни цільового призначення земельних ділянок. Загальне правило полягає в тому, що види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом для використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Виняток з цього правила складають землі сільськогосподарського призначення та землі оборони. Щодо останніх - частиною п'ятою статті 20 ЗК України встановлено, що земельні ділянки, які належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони". 8.14. Спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням. 8.15. Тому перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об'єкта нерухомості, розташованого на ній, об'єктивно зумовлює зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб'єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації придбаного у власність об'єкта нерухомості, розташованого на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини. 8.16. Наведені вище земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил. 8.17. Таким чином, особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній. 8.18.Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об'єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об'єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель. 8.19. За змістом частини першої статті 167 та статті 170 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин та набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. 8.20. За договором купівлі - продажу військового майна від 21 грудня 2005 року відбулося відчуження військового майна, яке належало на праві власності державі, в приватну власність. Відповідно до покупця об'єктів нерухомого майна перейшло право на частину земельної ділянки, на якій розміщене придбане ним нерухоме майно та яка необхідна для обслуговування цього майна. 9. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг 9.1. Відповідно до приписів частин першої та четвертої статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної частини та (або) резолютивної частини. 9.2. З огляду на наведені вище приписи законодавства про підстави та порядок переходу права користування земельною ділянкою та висновки Великої Палати Верховного Суду про їх застосування у спірних правовідносинах висновки суду апеляційної інстанції про недоведеність порушених прав позивачів у спірних правовідносинах є помилковими, а тому постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року слід скасувати. 9.3. Так, за статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим для виконання, а в силу статті 35 ГПК України (у редакції, чинній на час прийняття рішень судами попередніх інстанцій) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній, адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. 9.4. Однак зі змісту судових рішень у господарській справі N 35/284 вбачається, що ні МОУ, ні ККЕУ не брали участі в розгляді цієї справи і судові рішення у цій справі не містять встановлених обставин щодо наявності чи відсутності прав на спірну земельну ділянку, змісту цих прав, їх припинення, повноважень позивачів у спірних правовідносинах. 9.5. Крім того, з'ясовані апеляційним судом відомості щодо стану обліку позивачами спірних земельних ділянок як земель оборони на час розгляду справи не належать до визначених законодавством підстав для виникнення, припинення та переходу права користування земельною ділянкою (її частиною), надання якої під розміщення і постійної діяльності військової частиниу встановленому порядку під сумнів не ставиться жодним з учасників спору. 9.6. Таким чином, суд апеляційної інстанції не повно встановив істотні обставини справи, його висновки про відмову в задоволенні позовних вимог не ґрунтуються на належних та допустимих доказах, та суперечать положенням процесуального законодавства, а також нормам матеріального права. 9.7. Натомість суд першої інстанції встановив, що під час придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка N 141 покупець мав право претендувати на оформлення земельної ділянки у розмірі, необхідному для обслуговування придбаних будівель, однак, помилково вказав про неможливість реалізувати це право набувачем у встановленому порядку за відсутності добровільної відмови землекористувача та відповідних розпорядчих актів уповноважених виконавчих органів та, відповідно, про незаконність набуття за таких умов покупцем ТОВ "Дженерал-сервіс", а в подальшому - ТОВ Будтехнології" права на користування земельною ділянкою як набутою без достатніх на те правових підстав та поза волею позивачів в цілому, щодо всієї земельної ділянки площею 1,5940 га. 9.8. Що ж до інших наведених у позові та касаційних скаргах підстав невідповідності спірного правочину положенням чинного законодавства ВеликаПалата Верховного Суду зазначає, що МОУ забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України, а статтею 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України передбачено, що МОУ, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління державним майном. 9.9.За підпунктами 72-75 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України N 406/2011 від 6 квітня 2011 року (зі змінами), МОУ веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони України; утримує в належному стані та організовує експлуатацію об'єктів військового призначення; затверджує порядок списання військового майна; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил; 9.10. За підпунктом 23 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року N 671, МОУ забезпечує життєдіяльність Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності, проведення ремонту та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил; за підпунктами 105, 107 Положення МОУ здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони; веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони; 9.11. За змістом пунктів 1.1 -1.4 Керівництва з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483, землі, які використовують Збройні Сили України, підлягають обов'язковому обліку, цільовому використанню і правильному утриманню. Облік земель повинен бути своєчасним, повним, достовірним і точним. Облік земель в органах квартирно-експлуатаційної служби ведеться з метою своєчасного забезпечення відповідних посадових осіб, органів квартирно-експлуатаційної служби, а також відповідних рад, в адміністративних межах яких знаходиться землекористувач, даними про наявність, рух і якісний стан земель, контролю за збереженістю, законністю, доцільністю й ефективністю використання земель, підготовки вихідних даних для складання облікових документів, установлених табелем термінових донесень будівельно-квартирних органів МОУ. 9.12. Таким чином, позивачі були зобов'язані здійснювати своєчасний, повний та достовірний контроль за обліком, цільовим використанням та збереженістю земель оборони. 9.13. Також суд першої інстанції достеменно з'ясував та правильно встановив, що прокурор був обізнаний з рішенням N 394/8678 під час його прийняття Радою. 9.14. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що як прокурор так і позивачі в силу наведених вище положень законодавства та встановлених місцевим господарським судом обставин справи повинні були та не могли не бути обізнаними про здійснення фактичного використання спірної земельної ділянки новим набувачем реалізованого військового майна в силу придбання цього майна та виникнення у набувача права належним чином документально оформити своє землекористування, про невідповідність розміру наданої в оренду земельної ділянки дійсному розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування придбаних будівель, якщо таке мало місце, відповідно своєчасно звернувшись до суду за захистом порушеного права. Зміна мети використання земельної ділянки шляхом надання її під забудову не змінює суті наведеного у позові порушення права на захист якого, за доводами позову, було подано позов. 9.15. Ураховуючи наведене, резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року слід залишити без змін, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови. Керуючись статтями 301, 302, 311, 312, 315 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Головної військової прокуратурина постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року та касаційну скаргуКиївського квартирно-експлуатаційного управління на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року у справі N 910/18560/16 скасувати. Мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року змінити, виклавши її в редакції цієї постанови. В решті рішення залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська

Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ справа № 166/30/18 провадження № 22-ц/824/2979/2019 21 лютого 2019 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів : судді-доповідача Кирилюк Г.М., суддів: Рейнарт І.М., Семенюк Т.А. при секретарі Дуці В.В., сторони: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк« ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року у складі судді Коваленка К.В., встановив: 27.12.2017 р. Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з вказаним позовом, в якому просило стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 р. у розмірі 134 559,84 грн. та судові витрати по справі. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15.01.2008 року ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» Банк» (далі- АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_2 укладено договір № LVH9GI0000002846, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 220 000 грн на термін до 15.01.2038 р., а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строк та в порядку, встановленими цим договором. Відповідно договору погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати відповідач повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно умов договору. Свої зобов'язання за договором позивач виконав у повному обсязі, надав відповідачу кредит у розмірі, передбаченому договором. Відповідач не надавав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості, внаслідок чого станом на 09.11.2017 року виникла заборгованість у розмірі 815 485,19 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом (тілом кредиту) - 134 559,84 грн, заборгованості по відсоткам за користування кредитом - 276 316,55 грн, пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 404 608,80 грн. Оскільки законодавством не передбачено вимагати від боржника повернення повної суми заборгованості, просить стягнути з відповідача лише заборгованість за тілом кредиту в розмірі 134 559,84 грн. Заочним рішенням Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість в розмірі 134 559, 84 грн. за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року та 2018,40 грн. судових витрат. Відповідно до свідоцтва про шлюб, прізвище ОСОБА_2 після реєстрації шлюбу 20.12.2008 року змінено на «ОСОБА_2». Ухвалою Баришівського районного суду Київської області від 06 грудня 2018 року заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення суду залишено без задоволення. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить скасувати заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Свої доводи мотивує тим, що ухвалюючи заочне рішення, судом не було враховано відсутність повторної неявки відповідача у судове засідання, оскільки неявка відповідача в судове засідання 11.06.2018 р. була першою. Судом першої інстанції порушено право заявника на участь у судовому засіданні, що позбавило її можливості під час слухання справи висловити свої доводи, надати пояснення, заявити про пропуск строку позовної давності. Вважає, що позивачем пропущений строк позовної давності. Ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту та процентів повинно здійснюватися позичальником частинами до 15 числа наступного місяця, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. З наданого позивачем розрахунку вбачається, що позивач перестала виконувати щомісячні зобов'язання з погашення кредиту 15.03.2009 р. У відповідності до п. 5.2.4 кредитного договору початок перебігу позовної давності з вимогами про стягнення заборгованості з погашення кредиту розпочався 16.05.2009 р., у зв'язку з чим наявні підстави вважати, що позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якого просить відповідач. Також зазначила, що позивачем не надано детального розрахунку заборгованості,останній не містить залишку заборгованості на початок та кінець кожного періоду; суми грошових коштів, сплачених відповідачем в рахунок погашення заборгованості, напрямки та підстави їх зарахування. Крім цього, чинним законодавством не передбачено дострокове повернення частини позики. У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ КБ «ПриватБанк» - Яндульський Д. В. просить апеляційну скаргу відповідача відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Свої доводи мотивує тим, що в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_7, ОСОБА_8 , ОСОБА_9, ОСОБА_10 15.01.2008 року уклали договір іпотеки № LVH9GI0000002846, за умовами якого надали в іпотеку нерухоме майно - квартиру, загальною площею 58,60 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 168 670 грн. Крім цього, в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_11 15.01.2008 року уклали договір іпотеки № LVH9GI0000002846, за умовами якого передано в іпотеку нерухоме майно- квартиру, загальною площею 43,40 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2 Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 124 735 грн. Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 01.12.2014 р. по справі №459/1927/14 звернуто стягнення на вказане майно та виселено осіб, які в ньому проживали. 24.12.2015 р. ПАТ КБ «ПриватБанк» продав, а ТОВ «Естейт Селінг» отримав у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. За рахунок продажу цієї квартири 28.01.2016 р. було погашено прострочену заборгованість та частково погашено тіло кредиту, що відображено в розрахунку заборгованості. Згідно розрахунку заборгованості, 28.01.2016 р. відповідачем було здійснене погашення заборгованості, що свідчить про визнання ним свого боргу. Після цієї дати відповідачем не сплачувалась заборгованість, а тому з 28.01.2016 р. у позивача виникло право вимоги на стягнення заборгованості з відповідача. Відповідачем розрахунок заборгованості не спростований, судово-економічна експертиза по справі не призначалась. В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити. Представник АТ КБ «ПриватБанк» - Штронда А. М. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Переглянувши справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з його доведеності та обґрунтованості. Розглянувши справу у відсутність відповідача, суд першої інстанції виходив з того, що остання була своєчасно та у встановленому законом порядку повідомлена про час та місце розгляду справи. Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Як вбачається з матеріалів справи, 15 січня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 укладено договір про іпотечний кредит № LVH9GI0000002846, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 220 000 грн, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використати та повернути кредит в сумі 220 000 грн, сплатити відсотки за користування кредитом в розмірі 15% річних, а також інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором. Кредит надається строком погашення не пізніше 15.01.2038 року на поліпшення якості окремої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до п. 3.1 цього договору виконання позичальником зобов'язань за цим договором забезпечується: іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1; іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 Всупереч умовам кредитного договору позичальник несвоєчасно та не у повному обсязі виконувала взяті на себе зобов'язання, що спричинило виникнення заборгованості. Відповідно до п. 5.2.4 договору про іпотечний кредит № LVH9GI0000002846, банк має право вимагати від позичальника дострокового повернення суми кредиту в частині або в цілому, сплати відсотків за його користування та інших платежів, що належать до сплати за цим договором, у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником будь-яких зобов'язань за цим договором або за іпотечним договором, в тому числі, але не виключно у випадку прострочення сплати чергового платежу за кредитом та відсотків за користування кредитом понад 2 місяців. Відповідно до частин 1 та 3 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин. Відповідно до ч.3 ст. 6 цього Закону, суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру. Вивчивши доводи, на які посилався позивач у відзиві на апеляційну скаргу, судом апеляційної інстанції з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 03 червня 2010 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 , третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалено рішення, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року в розмірі 268 930 грн. 62 коп. звернуто стягнення: на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ( на підставі договору іпотеки №№ LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року); на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ( на підставі договору іпотеки №№ LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 ОСОБА_10, ОСОБА_11 договорів купівлі-продажу з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу Державного реєстру прав власності, а також надання ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Вирішено питання про виселення та зняття з реєстраційного обліку відповідачів та інших осіб, що зареєстровані та проживають у вказаних квартирах (а.с. 146-147). Крім цього, заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 01 грудня 2014 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 , ОСОБА_13, ОСОБА_14, третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалено рішення, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року в розмірі 664 648 грн. 31 коп. звернуто стягнення: на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу предметів іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідачів договорів купівлі-продажу з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу Державного реєстру прав власності тощо. Вирішено питання про виселення відповідачів з вказаних квартир (а.с. 150). Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 травня 2017 року вказане судове рішення змінено, доповнено реченням такого змісту: « …на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні цін на цей вид майна по квартирі АДРЕСА_1 за ціною не нежче 168 670 грн., по квартирі АДРЕСА_2 за ціною не нижче 124 735 грн». В решті рішення залишено без змін ( а.с. 151-152). Представник позивача суду пояснив, що 24.12.2015 р. ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі судового рішення продав, а ТОВ «Ейстейт Селінг» отримало у власність квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу. За рахунок продажу квартири було частково погашено прострочену заборгованість, що відображено в розрахунку заборгованості. Як вбачається з наданого суду розрахунку заборгованості, 28.01.2016 р. на погашення пені по договору зараховано 198 590,66 грн.; 27.10.2016 р. на погашення пені по договору зараховано 77 777 грн (а.с. 4-7). Судом також встановлено, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2011 року задоволено позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Стягнуто солідарно з ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_2 на користь позивача у рахунок погашення заборгованості за договором іпотечного кредиту № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року -289 653,25 грн. та штрафу в розмірі 28 965,33 грн, а всього 318 618,58 грн. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2012 року вказане судове рішення залишено без змін. При цьому суд апеляційної інстанції в своєму судовому рішенні зазначив, що враховуючи невиконання відповідачами зобов'язань за кредитним договором відносно сплати кредиту та відсотків за користування кредитом, наявності заборгованості та передбаченого права дострокового повернення кредиту, суд обґрунтовано прийшов до висновку про задоволення позовних вимог (а.с. 148-149). Відповідно до наданого суду розрахунку, станом на 09.11.2017 р. заборгованість за кредитним договором становить 815 485,19 грн., яка складається заборгованості по тілу кредиту - 134 559,84 грн., заборгованості по відсоткам за користування кредитом - 276 316,55 грн., пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 404 608,80 грн.( а.с. 4-7). Тобто, з вказаного розрахунку вбачається, що після ухвалення судового рішення про дострокове стягнення суми кредиту в цілому, сплати відсотків за його користування та інших платежів, що належали до сплати за цим договором, позивач повторно заявив вимогу про стягнення заборгованості по тілу кредиту та продовжує нараховувати відсотки та пеню після закінчення строку кредитування. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до змісту ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За правилом ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його не виконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків. Згідно з частиною першою ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. Згідно з частиною першою ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно з частиною другою ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Згідно з частиною першою ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. В оцінці застосування наведених норм права Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України). Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга зазначеної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). Закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору. Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. Таким чином, позикодавець наділений можливістю реалізувати своє право в порядку частини другої статті 1050 ЦК України на дострокове повернення йому частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, як шляхом пред'явлення досудової вимоги, так і судової. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зробила висновок, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Звернувшись у 2011 році до суду з позовом до позичальника ОСОБА_2 про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, банк реалізував своє право на стягнення заборгованості по тілу кредиту. При цьому останній змінив строк виконання в повному обсязі кредитного зобов'язання відповідача, а отже, у позивача припинилося право нараховувати проценти за кредитом та пені за період після закінчення строку кредитування. Наведених норм права суд першої інстанцій не врахував та помилково погодився з обґрунтованістю заявлених позовних вимог, не зважаючи на реалізацію позивачем права на дострокове повернення кредиту, та виходячи з розрахунку заборгованості станом на 09.11.2017 р., який свідчить про продовження нарахування позивачем відсотків та пені після ухвалення судового рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2011 року про дострокове стягнення кредитної заборгованості. Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Судом встановлено, що матеріали справи містять відомості про зареєстроване місце проживання відповідача ОСОБА_2, проте, у порушення вимог ст. 128 ЦПК України, виклик останньої в судове засідання, призначене на 11 червня 2018 року 9.30 год., було здійснено через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, що не є належним повідомленням відповідача про дату, час та місце розгляду справи. З огляду на викладене апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого по справі судового рішення та постановлення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України суд постановив: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити. Заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року скасувати. У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовити. Постанова набирає законної сили з для її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складено 25 лютого 2019 року. Суддя-доповідач: Г. М. Кирилюк Судді: І. М. Рейнарт Т. А. Семенюк http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80081072

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 727/1256/16-ц Провадження N 14-229цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: заявник - ОСОБА_3, заінтересована особа - старший державний виконавець Першотравневого відділу державної виконавчої служби Чернівецького міського управління юстиції (далі - Першотравневий ВДВС Чернівецького МУЮ) Чабан Галина Юріївна, розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року в складі колегії суддів Кузнєцова В.О., Євграфової Є.П., Євтушенко О.І., Кадєтової О.В., Мостової Г.І. у справі за скаргою ОСОБА_3 на постанову старшого державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ Чабан Г.Ю. та УСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на постанову старшого державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ Чабан Г.Ю. від 22 січня 2016 року про відмову у відкритті виконавчого провадження. На обґрунтування скарги ОСОБА_3 посилався на те, що 22 січня 2016 року він звернувся до Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ із заявою, в якій просив прийняти до виконання виконавчий лист Шевченківського районного суду м. Чернівці, виданий 23 жовтня 2014 року, однак постановою державного виконавця від 22 січня 2016 року йому відмовлено у зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання. Вважав, що строк пред'явлення вказаного виконавчого листа не був пропущений, оскільки він раніше вже пред'являвся до виконання, на підставі чого державним виконавцем Сидорчук М.І. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 19 грудня 2014 року N 45871737, а постанова про повернення виконавчого документа стягувачу винесена 29 січня 2015 року, тобто, на його думку, мало місце переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання відповідно до вимог статті 23 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV). Просив скасувати постанову старшого державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ Чабан Г.Ю. від 22 січня 2016 року про відмову у відкритті виконавчого провадження. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 березня 2016 року у задоволенні скарги ОСОБА_3 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції керувався тим, що переривання строку пред'явленого до виконання виконавчого документа відбулося не внаслідок часткового виконання судового рішення чи наявного рішення суду про відстрочку або розстрочку рішення суду, а внаслідок заяви ОСОБА_3 від 23 січня 2015 року, в якій останній просив повернути йому без виконання виконавчий лист, виданий на підставі судового рішення про зобов'язання не чинити перешкод у спілкуванні з донькою. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 27 квітня 2016 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 березня 2016 року. Постановлено нову ухвалу, якою визнано неправомірною та скасовано постанову старшого державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ від 22 січня 2016 року про відмову у відкритті виконавчого провадження з виконання виконавчого листа від 23 жовтня 2014 року N 727/10594/13-ц, виданого Шевченківським районним судом м. Чернівці на виконання рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 жовтня 2014 року. Зобов'язано Першотравневий ВДВС Чернівецького МУЮ вирішити питання про відкриття виконавчого провадження. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою не означає закінчення (закриття) виконавчого провадження і не тягне наслідків у вигляді неможливості розпочати його знову та не позбавляє права стягувача повторно звернутися до органу державної виконавчої служби за виконанням судового рішення протягом встановлених законом строків. Тобто повторна заява ОСОБА_3 про прийняття до виконання вказаного виконавчого листа подана ним у передбачений законом строк. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року касаційну скаргу Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ задоволено, скасовано ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 27 квітня 2016 року та залишено в силі ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 березня 2016 року. Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що строк пред'явлення виконавчого документа до виконання переривається у разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення, а не за заявою стягувача. У травні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України з заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності ухвали суду касаційної інстанції висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Просив ухвалу суду касаційної інстанції скасувати, ухвалу суду апеляційної інстанції залишити в силі. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилався на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року, від 30 березня 2016 року та від 06 квітня 2016 року, постанови Вищого господарського суду України від 15 лютого 2012 року, 16 липня 2013 року та 01 жовтня 2014 року, постанову Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані норми матеріального права, а саме статті 22, 23 Закону N 606-XIV. Ухвалою судді Верховного Суду України від 12 червня 2017 року відкрито провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 12 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року до Верховного Суду. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Доводи, наведені у заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року у справі N 6-49403св13; - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року у справі N 6-34св16; - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2016 року; - постанову Вищого господарського суду України від 15 лютого 2012 року у справі N 3/76-34/303; - постанову Вищого господарського суду України від 16 липня 2013 року у справі N 24/361; - постанову Вищого господарського суду України від 01 жовтня 2014 року у справі N 5008/258/2011. Заявник зазначає, що у вказаних судових рішеннях по-іншому ніж у спірній ухвалі застосовано статті 22, 23 Закону N 606-XIV, що є підставою для перегляду за пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент подання заяви про перегляд). Також заявник указує на невідповідність ухвали суду касаційної інстанції висновку, викладеному в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі N 3-698гс16 щодо застосування в подібних правовідносинах статей 22, 23 Закону N 606-XIV. Позиція Великої Палати Верховного Суду Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Установлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним. Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Суди встановили, що на підставі рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 жовтня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною, визначення способу участі у вихованні дитини Шевченківський районний суд м. Чернівці 23 жовтня 2014 року видав виконавчий лист з зазначенням строку пред'явлення до виконання - до 15 жовтня 2015 року. 19 грудня 2014 року державним виконавцем Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ винесено постанову про відкриття виконавчого провадження. Постановою державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ від 29 січня 2015 року виконавчий лист повернуто Божескулу С.В. на підставі його заяви згідно з пунктом 1 частини першої статті 47 Закону N 606-XIV. 22 січня 2016 року ОСОБА_3 повторно звернувся до Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ із заявою про прийняття до виконання згаданого виконавчого листа. Постановою державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ від 22 січня 2016 року у відкритті виконавчого провадження відмовлено з мотивів пропуску строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання. Керуючись статтею 23 Закону N 606-XIV, суд касаційної інстанції зробив висновок, що строк пред'явлення виконавчого документа до виконання переривається у разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення, а не за заявою стягувача, тому немає підстав вважати, що ОСОБА_3 звернувся до виконавчої служби у межах строку, передбаченого статтею 22 Закону N 606-XIV. З наданої для порівняння постанови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2016 року вбачається, що суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні скарги на постанову державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження у зв'язку з тим, що виконавчий документ, виданий на підставі рішення, повторно був пред'явлений до виконання поза межами строків, установлених статтею 22 Закону N 606-XIV, а питання про поновлення пропущеного строку у встановленому статтею 371 ЦПК України порядку стягувачем не заявлялося та судом не вирішувалося. З аналізу зазначеної ухвали також не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року у справі N 6-49403св13 скасовано ухвалу суду апеляційної інстанції та залишено в силі ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні скарги на постанову державного виконавця про відкриття виконавчого провадження. Постановляючи ухвалу, касаційний суд керувався тим, що 01 квітня 2013 року державним виконавцем винесено постанову про повернення стягувачеві виконавчого листа у зв'язку з неможливістю реалізувати іпотечне майно і при відкритті виконавчого провадження 03 квітня 2013 року державний виконавець діяв у межах повноважень та спосіб, що передбачені статтями 17, 19, 20, 25 Закону N 606-XIV. Тобто обставини справи не є тотожними з обставинами справи, що переглядається. На підтвердження своїх доводів про те, що ухвала касаційного суду у справі не відповідає викладеним у постанові Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року N 3-698гс16. Верховний Суд України у зазначеній постанові зробив висновок, що постанова державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження у зв'язку з невідповідністю виконавчого документа вимогам закону не позбавляє стягувача права на повторне пред'явлення виконавчого документа до виконання в межах строку, встановленого статтею 22 Закону N 606-XIV. Таким чином, цей висновок не суперечить висновку, викладеному в оскаржуваній ухвалі касаційного суду, адже обставини у справах різні. Разом з тим в ухвалі Вищого господарського суду України від 16 липня 2013 року у справі N 24/361 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що строк пред'явлення наказу Господарського суду Донецької області від 21 серпня 2012 року було перервано пред'явленням виконавчого листа до виконання, а строк повторного пред'явлення виконавчого листа до виконання слід відраховувати починаючи з 25 січня 2013 року (повернення виконавчого документа у зв'язку з поданням стягувачем заяви про повернення виконавчого документа без виконання). Суд касаційної інстанції зробив висновок, що після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється відповідно до частини другої статті 23 Закону N 606-XIV, а повернення стягувачу виконавчого документа на підставі заяви не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання. Тобто повторне пред'явлення наказу до виконання було здійснено стягувачем з додержанням строку, встановленого статтею22 Закону N 606-XIV. Із наданої для порівняння заявником ухвали Вищого господарського суду України від 15 лютого 2012 року у справі N 3/76-34/303 вбачається, що суд касаційної інстанції визнав незаконною постанову державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження згідно з частиною п'ятою статті 47 названого Закону, якою встановлено, що повернення виконавчого документа у зв'язку з письмовою відмовою стягувача не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання в межах строку, встановленого статтею 22 Закону N 606-XIV. Аналогічні висновки зробили і колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року у справі N 6-34св16, а також Вищий господарський суд України у постанові від 01 жовтня 2014 року у справі N 5009/258/2011. Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 22, 23 Закону N 606-XIV. Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, на момент виникнення спірних правовідносин були врегульовані Законом N 606-XIV. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 22 Закону N 606-XIV виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом року, якщо інше не передбачено законом. Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для виконання судових рішень з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню,? з наступного дня після його постановлення. Відповідно до вимог частини першої статті 25 Закону N 606-XIV державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. У пункті 1 частини першої статті 26 Закону N 606-XIV державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі пропуску встановленого строку пред'явлення документів до виконання. Згідно з вимогами статті 23 Закону N 606-XIV строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються: 1) пред'явленням виконавчого документа до виконання; 2) частковим виконанням рішення боржником; 3) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред'явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв'язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника,? з моменту закінчення дії відповідної заборони. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 47 Закону N 606-XIV виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо є письмова заява стягувача. Відповідно до частини п'ятої зазначеної статті повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону. З аналізу зазначених статей вбачається, що строк пред'явлення виконавчого документа до виконання переривається пред'явленням виконавчого документа до виконання. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється, а повернення стягувачу виконавчого документа на підставі заяви не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання. Суд касаційної інстанції не врахував, що апеляційним судом встановлено, що фактичною підставою повернення виконавчого листа була неможливість на той час реального виконання судового рішення та необхідність його роз'яснення. У період з 23 жовтня 2014 року по 29 січня 2015 року виконавчий лист перебував на примусовому виконанні й 29 січня 2015 року був повернутий стягувачу в порядку, передбаченому частиною п'ятою статті 47 Закону N 606-XIV. Оскільки з цього часу строк розпочав свій перебіг заново, то в силу вимог статей 22, 23 згаданого Закону стягувач повторно 22 січня 2016 року, тобто у встановлений законом строк, звернувся із заявою про відкриття виконавчого провадження. Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і правильно застосував норми матеріального права, обґрунтовано визнав оскаржувану постанову державного виконавця від 22 січня 2016 року про відмову у відкритті виконавчого провадження неправомірною та скасував її. Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 22 Закону N 606-XIV виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом року, якщо інше не передбачено законом. Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для виконання судових рішень з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню,? з наступного дня після його постановлення. Згідно з вимогами статті 23 Закону N 606-XIV строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються: 1) пред'явленням виконавчого документа до виконання; 2) частковим виконанням рішення боржником; 3) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. З аналізу зазначених статей вбачається, що строк пред'явлення виконавчого документа до виконання переривається пред'явленням виконавчого документа до виконання. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється, а повернення стягувачу виконавчого документа на підставі заяви не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядалися Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу в указаній редакції. За таких обставин постановлена у справі ухвала суду касаційної інстанції не може вважатися законною й обґрунтованою та підлягає скасуванню з залишенням в силі ухвали суду апеляційної інстанції. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 про перегляд судових рішень задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року скасувати, ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 27 квітня 2016 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 лютого 2019 року м. Київ Справа N 202/26885/13-ц Провадження N 14-491цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), відповідачі: Публічне акціонерне товариство "Акцент-Банк" (далі - ПАТ "Акцент-Банк"), ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року в складі судді Слюсар Л.П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року в складі колегії суддів Лаченкової О.В., Варенко О.П., Городничої В.С. у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк", ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, та УСТАНОВИЛА: У червні 2013 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 27 вересня 2006 року між ним та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N ZRFWRX02523309, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 4 234,35 грн зі сплатою 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення 26 вересня 2008 року. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки N 167, відповідно до якого останнє зобов'язалося солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309, розмір відповідальності - 10 000 грн. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 13 травня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 66 547,26 грн. з якого: 4 085,33 грн - заборгованість за кредитом; 15 913,14 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 049,52 грн - заборгованість з комісії за користування кредитом; 40 854,16 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 3 145,11 грн - штраф (процента складова). ПАТ КБ "ПриватБанк просило стягнути: з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309 у розмірі 56 547,26 грн. солідарно з ПАТ "Акцент-Банк", ОСОБА_3 заборгованість у розмірі 10 000 грн. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на момент ухвалення рішення), оскільки справа у цій частині не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. У задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року залишено без змін. Судові рішення мотивовані тим, що позивач звернувся до суду з пропуском трирічного строку давності. Також суди зробили висновок, що позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" про стягнення заборгованості з ПАТ "Акцент-Банк" за договором поруки виникли між юридичними особами, тому не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства, а належать до юрисдикції господарських судів. У червні 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що згідно з пунктом 6.6 Умов надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) позовна давність встановлюється у 5 років і банк звернувся з позовом у межах збільшеної за домовленістю сторін позовної давності. Такі Умови існували при укладенні договору, вони є складовою кредитного договору і у заяві позичальника зазначено, що він ознайомлений з Умовами та згодний з ними. Крім того, суди помилково закрили провадження у справі у частині вимог банку до юридичної особи з підстав неможливості розгляду цих вимог в порядку цивільного судочинства. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 17 жовтня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 29 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 27 вересня 2006 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" (далі - ЗАТ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N ZRFWRX02523309, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 4 234,35 грн зі сплатою 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення 26 вересня 2008 року (а. с. 7). На забезпечення виконання зобов'язання з кредитним договором 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки N 167, відповідно до якого останнє зобов'язалося солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309, розмір відповідальності - 10 000 грн (а. с. 5). У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 13 травня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 66 547,26 грн. з якого: 4 085,33 грн - заборгованість за кредитом; 15 913,14 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 049,52 грн - заборгованість з комісії за користування кредитом; 40 854,16 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 3 145,11 грн - штраф (процента складова) (а. с. 4). Велика Палата Верховного Суду перевірила законність рішень судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя, і керується таким. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір, і має судова юрисдикція. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Позивач заявив вимоги до двох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є фізична особа - ОСОБА_3, та поручителя, яким є юридична особа - ПАТ "Акцент-Банк". Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником і які є видами забезпечення виконання зобов'язань. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати окремо без основного зобов'язання. Одним з видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно із частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, тобто пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителя, вимоги до них є однорідними, пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя в такому разі залежить від обсягу відповідальності боржника. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачено статтею 543 ЦК України, основний з яких визначено у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому з них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 цього Кодексу, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений як законом так і договором. У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Правовою підставою для закриття провадження апеляційний суд вважав приписи статті 16 ЦПК України, а також статті 12 ГПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції). Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. Позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду у порядку як цивільного, так і господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції) не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, фізичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є юридичною особою. Водночас ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами цивільного судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - у частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що вбачається, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій у різних провадженнях, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок судів першої і апеляційної інстанцій про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який у договірних правовідносинах виступав як юридична особа. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таку правову позицію неодноразово висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (провадження N 14-41цс18), від 25 квітня 2018 року у справі N 1522/18417/12-ц (провадження N 14-74цс18), від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18) та від 14 листопада 2018 року у справі N 2-1383/2010 (провадження 14-308цс18), і підстав для відступу від цієї правової позиції не вбачається. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір, ініційований у суді та розглянутий судом першої інстанції на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій не врахували особливості правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначилися з юрисдикцією вказаного спору та застосували норми процесуального права, оскільки підстав для закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя - юридичної особи не вбачається. Стосовно вирішення спору у частині позовних вимог до позичальника Велика Палата Верховного Суду керується таким. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). У частині першій статті 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Відповідно до статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Між сторонами укладено кредитний договір у формі заяви за зразком, розробленим банком. У пункті 3.3 кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником передбачених договором зобов'язань банк на власний розсуд має право змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за користування, виконання інших зобов'язань за цим договором (а. с. 8, зворот). З судового наказу Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 04 червня 2007 року вбачається, що з ОСОБА_3 уже стягнута на користь ЗАТ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 085,33 грн (а. с. 167), тобто банк використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Заява позичальника не містить умов щодо сплати процентів та інших платежів після закінчення дії договору. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). З позовом до суду про стягнення з відповідача кредитної заборгованості ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося 11 червня 2013 року (а. с. 2). ПАТ КБ "ПриватБанк" посилалося, що згідно з умовами договору кредиту Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) є невід'ємною частиною договору. Відповідно до пункту 6.6 зазначених Умов термін позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за договором встановлюється сторонами тривалістю в п'ять років (а. с. 9, зворот). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України). Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), у пункті 6.6 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача. При цьому не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) ПАТ "ПриватБанк" не змінювалися і на час укладення кредитного договору саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника. У заяві позичальника від 27 вересня 2006 року посилання на домовленість сторін щодо збільшення строку давності відсутнє. Відсутній і окремий договір про збільшення строку давності. Велика Палата Верховного Суду погоджується, що Умови, які знаходяться в матеріалах справи, не містять підпису відповідача, у заяві позичальника відсутнє посилання на збільшення строку давності, а тому відсутні підстави вважати, що сторони збільшили позовну давність за вимогами про стягнення кредитної заборгованості до п'яти років. Договору про збільшення позовної давності сторони не укладали. Суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок, що ПАТ КБ "ПриватБанк" пропустило передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк давності звернення до суду з позовом до ОСОБА_3, про застосування якого просив відповідач у справі. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову банку до ОСОБА_3 Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості суди помилково закрили провадження у справі, судові рішення у цій частині не можуть вважатися законними і обґрунтованими та підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року у частині відмови у задоволені позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - залишити без змін. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року у частині закриття провадження у справі у частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості скасувати, справу у цій частині направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.

Постанова Іменем України 23 січня 2019 року м. Київ Справа N 712/21651/12 Провадження N 14-526 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) "Акціонерний комерційний банк "Київ" (далі також - "АКБ "Київ"), Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Сузір'я", ПАТ Акціонерного банку (далі також - АБ) "Укргазбанк", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі також - Фонд) про розірвання договорів, стягнення коштів і відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ПАТ "АКБ "Київ", від імені якого як представник діє уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію цього банку (далі також - уповноважена особа Фонду), на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року, ухвалене суддею Лемішем О.М., і рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Кеміня М.П., Кондора Р.Ю., Кожух О.А., і за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3 (представник - адвокат Машика Віктор Вікторович); відповідачі: ПАТ "АКБ "Київ" (представник - уповноважена особа Фонду Кічук Олег Іванович), ТзОВ "Сузір'я", ПАТ АБ "Укргазбанк", Фонд. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст первісної позовної заяви 1. 26 листопада 2012 року позивач звернувся з позовом до ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я", в якому просив суд визнати недійсними договори про участь у Фонді фінансування будівництва (далі - ФФБ) N 10/2008 і N 12/2008 (далі - договори) та стягнути солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" на користь позивача: 700 341,18 грн - вартість об'єктів інвестування; 168 965,63 грн - інфляційні втрати; 81 162,83 грн - три проценти річних і 100 000 грн відшкодування завданої моральної шкоди. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. 22 січня 2008 року позивач уклав з ПАТ "АКБ "Київ" договори про участь у ФФБ, згідно з якими за позивачем були закріплені два об'єкти інвестування: квартира АДРЕСА_1 в під'їздах N 1 і N 2 секції 6 (далі - об'єкти інвестування). Загальна вартість об'єктів інвестування на момент підписання договорів становила 191 222,29 грн за кожен. Введення об'єктів інвестування в експлуатацію було заплановане на червень 2008 року. 2.2. Відповідно до договору про організацію спорудження об'єкта будівництва від 20 квітня 2007 року забудовником є ТзОВ "Сузір'я" (далі - забудовник). 2.3. Повна оплата вартості об'єктів інвестування підтверджується свідоцтвами від 17 березня 2008 року до договорів. 2.4. Оскільки об'єкти інвестування не були здані в експлуатацію до дати, визначеної у договорах, позивач використав право виходу з ФФБ і 3 грудня 2008 року звернувся із заявами до ПАТ "АКБ "Київ" про вихід з ФФБ, розірвання договорів і повернення коштів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 15 квітня 2013 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким поновив позивачеві "пропущений процесуальний строк позовної давності" та задовольнив частково позов: стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" на користь позивача 489 173,30 грн. що складає загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування, інфляційні втрати у розмірі 118 017,95 грн. три проценти річних у сумі 56 690,49 грн. 2 000,00 грн відшкодування моральної шкоди. 4. Суд мотивував рішення так: 4.1. Вимога про визнання недійсними договорів є необґрунтованою. Позивач виконав належним чином його обов'язки за договорами, тоді як відповідачі - ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" - їхні обов'язки не виконали. 4.2. Оскільки з моменту виникнення права на отримання коштів позивач не міг розпоряджатись ними як власник, то ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" мають виплатити йому відшкодування моральної шкоди у сумі 2 000 грн кожен. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 12 березня 2014 року Апеляційний суд Закарпатської області рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове про часткове задоволення позовних вимог, а саме: стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача вартість вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,00 грн. стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача понесені інфляційні втрати у розмірі 118 017,95 грн і три проценти річних у розмірі 56 690,49 грн. в іншій частині позовних вимог - відмовив. 6. Рішення мотивував так: 6.1. Вимога про стягнення коштів з ТзОВ "Сузір'я" не може бути задоволена, оскільки законодавство не передбачає права позивача як довірителя вимагати повернення коштів безпосередньо від забудовника. 6.2. Жодних доказів на підтвердження того, що позивач зазнав моральних страждань, немає, а тому вимога про стягнення відшкодування моральної шкоди не може бути задоволена. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 7. 9 липня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд до цього ж суду. 8. Суд касаційної інстанції вказав на необхідність оцінки обставини направлення ПАТ "АКБ "Київ" до ТзОВ "Сузір'я" листів від 12 грудня 2008 року та 11 квітня 2011 року з вимогою повернення коштів для виконання зобов'язань перед позивачем. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд) 9. 11 листопада 2014 року Апеляційний суд Закарпатської області рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове про часткове задоволення позовних вимог: стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на корись позивача вартість вимірювальних одиниць об'єктів інвестування у розмірі 489 173,00 грн. інфляційні втрати у розмірі 118 017,95 грн і три проценти річних у сумі 56 690,49 грн. в іншій частині позовних вимог - відмовив. 10. Рішення мотивував так: 10.1. Суд оглянув на судовому засіданні оригінали листів від 12 грудня 2008 року та від 11 квітня 2011 року і надав їм правову оцінку, однак відповідачі не виконали зобов'язань як щодо будівництва та передання об'єктів інвестування, так і щодо повернення коштів. 10.2. Вимогу позивача про стягнення коштів з ТзОВ "Сузір'я" не можна задовольнити, оскільки законодавство не передбачає права позивача як довірителя вимагати повернення коштів безпосередньо від забудовника. 10.3. Жодних доказів на підтвердження моральних страждань позивач не подав, а тому його вимога про стягнення відшкодування моральної шкоди не може бути задоволена. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції (новий розгляд) 11. 18 лютого 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 квітня 2013 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 11 листопада 2014 року скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. 12. Вказав, що як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи (чи подавав позивач і коли заяву про вихід із ФФБ; чи вирішений і як саме спір, що перебував на розгляді у Господарському суду Закарпатської області про розірвання договору від 20 квітня 2007 року про організацію спорудження об'єкта будівництва та зобов'язання ТзОВ "Сузір'я" перерахувати на рахунок ПАТ "АКБ "Київ" кошти у розмірі 3 586 757,45 грн. яку кількість квадратних метрів загальної площі квартири, що розташована на третьому поверсі житлового будинку в під'їзді N 1, секції 6, проінвестував позивач; чи отримало ПАТ "АКБ "Київ" кошти для виплати особам, які відмовились від укладеного договору інвестування; чи є вина ПАТ "АКБ "Київ"). Короткий зміст заяв позивача у суді першої інстанції (новий розгляд) 13. 3 вересня 2015 року позивач подав до суду першої інстанції заяву про залучення як співвідповідачів Фонду та ПАТ АБ "Укргазбанк", а також заяву про збільшення розміру позовних вимог, в якій просив: 13.1. Розірвати договори; 13.2. Стягнути солідарно з ПАТ "АКБ "Київ", ТзОВ "Сузір'я", ПАТ АБ "Укргазбанк" і Фонду на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. інфляційні втрати у сумі 604 109,08 грн. три проценти річних у сумі 97 298,58 грн. а також 10 000 грн відшкодування заподіяної моральної шкоди. 14. 28 грудня 2015 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області постановив ухвалу, якою залучив співвідповідачами у справі ПАТ АБ "Укргазбанк" і Фонд. 15. 29 лютого 2016 року позивач подав заяву про зменшення позовних вимог, мотивуючи тим, що у нього відсутній спір з Фондом, який не може бути відповідачем у цій справі. Просив суд: 15.1. Розірвати договори; 15.2. Стягнути солідарно з ПАТ "АКБ "Київ", ТзОВ "Сузір'я" та ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. інфляційні втрати у розмірі 604 109,08 грн. три проценти річних у сумі 97 298,58 грн і 10 000 грн відшкодування заподіяної моральної шкоди. 16. 10 травня 2016 року на судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги щодо ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк", вказавши, що вимог до ТзОВ "Сузір'я" позивач більше не ставить і претензій до ТзОВ "Сузір'я" не має. Короткий зміст рішення суду першої інстанції (новий розгляд) 17. 11 травня 2016 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача інфляційні втрати у розмірі 604 109,08 грн і три проценти річних у сумі 97 298,58 грн. стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача 10 000 грн відшкодування моральної шкоди; у задоволенні іншої частини вимог - відмовив. 18. Мотивував рішення так: 18.1. Оскільки позивач виконав обов'язки за договорами, сплативши відповідні кошти за об'єкти інвестування, однак будинок так і не був зданий в експлуатацію, то з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача на підставі статей 23, 526, 610 і 611 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України слід стягнути вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування, інфляційні втрати, три проценти річних і відшкодування моральної шкоди. 18.2. Позивач не пропустив позовну давність внаслідок певних обставин (переривання та зупинення її перебігу), а саме: розгляду справи за позовом позивача до ПАТ "АКБ "Київ" про примусове виконання грошового зобов'язання у період з 21 травня 2012 року (відкриття провадження) до 9 жовтня 2012 року (скасування ухвали про відкриття провадження); вчинення ПАТ "АКБ "Київ" дій, що свідчать про визнання ним боргу внаслідок звернення у господарський суд з позовом до ТзОВ "Сузір'я"; дії мораторію, введеного відповідно до пункту 4 статті третьої Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва"; дії мораторію внаслідок введення тимчасової адміністрації у ПАТ "АКБ "Київ" у період з 9 лютого 2009 року до 9 лютого 2010 року. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд) 19. 17 серпня 2016 року Апеляційний суд Закарпатської області рішення суду першої інстанції скасував; ухвалив нове, яким поновив позивачеві позовну давність і частково задовольнив його вимоги: стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача інфляційні втрати за період з 17 січня 2009 року до 31 липня 2015 року у сумі 604 109,08 грн і три проценти річних за цей же період у сумі 97 298,58 грн. в іншій частині позовних вимог - відмовив. 20. Мотивував рішення так: 20.1. На підставі Додаткових угод від 3 грудня 2008 року позивач розірвав договори з ПАТ АКБ "Київ". 20.2. У задоволенні позовних вимог до ПАТ АБ "Укргазбанк" слід відмовити, оскільки ПАТ АБ "Укргазбанк" не є правонаступником ПАТ "АКБ "Київ" стосовно договорів, а солідарний обов'язок ПАТ АБ "Укргазбанк" з ПАТ "АКБ "Київ" щодо повернення позивачу коштів відсутній. 20.3. 26 вересня 2014 року Господарський суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким позов прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах держави в особі Міністерства фінансів України, ПАТ "АКБ "Київ" до ТзОВ "Сузір'я" про зобов'язання повернути кошти задовольнив частково та зобов'язав ТзОВ "Сузір'я" перерахувати на рахунок ПАТ "АКБ "Київ" 1 217 029,8 грн. Це рішення 18 грудня 2014 року залишив без змін постановою Львівський апеляційний господарський суд, а 16 березня 2015 року - Вищий господарський суд України. 20.4. Відповідно до встановлених у цих судових рішеннях обставин до загальної суми вимог входили й вимоги, які стосувалися договорів позивача на суму 244 586,65 грн за кожним з договорів. Однак господарський суд відмовив у задоволенні позову стосовно вимоги ПАТ "АКБ "Київ" про повернення забудовником коштів для розрахунку з позивачем у справі N 712/21651/12 через пропуск ПАТ "АКБ "Київ" позовної давності за цією вимогою. 20.5. Звернення ПАТ "АКБ "Київ" як управителя ФФБ до суду з пропуском позовної давності не може розцінюватися як вжиття ним всіх належних заходів, спрямованих на повернення коштів. Тому внаслідок недобросовісних і неналежних дій ПАТ "АКБ "Київ" позивач не має можливості захистити своє право в інший спосіб, ніж пред'явивши позов до ПАТ "АКБ "Київ". А оскільки останнє порушило зобов'язання за договорами і ніяк не спростувало презумпцію вини, то відповідальність за повернення коштів слід покласти саме на управителя ФФБ, тобто на ПАТ "АКБ "Київ". 20.6. Довід ПАТ "АКБ "Київ" про те, що відповідальність у спорі має нести забудовник (ТзОВ "Сузір'я") - необґрунтований, оскільки листи ПАТ "АКБ "Київ" від 12 грудня 2008 року та від 11 квітня 2011 року за відсутності з боку ПАТ "АКБ "Київ" як управителя реальних примусових дій, спрямованих на повернення коштів, не може вважатися вжиттям ним всіх необхідних заходів і належним виконанням управителем обов'язків щодо контролю за забудовником. 20.7. Наявні підстави для стягнення з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача вартості закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування за договорами, а також на підставі частини другої статті 625 ЦК України інфляційних втрат і трьох процентів річних. 20.8. Відповідальність у вигляді відшкодування моральної шкоди через неповернення довірителю коштів при розірвання договорів про участь у ФФБ не передбачена, а тому у задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди слід відмовити. 20.9. Позовна давність спливла 27 серпня 2012 року. Не є свідченням переривання позовної давності: 20.9.1. Звернення позивача до суду з позовом до ПАТ "АКБ "Київ" у травні 2012 року, оскільки за змістом частини другої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а лише з додержанням вимог процесуального закону. Тобто, звернення до суду з позовом з порушенням правил підсудності не перериває позовну давність. Натомість, вказаний позов був повернений позивачеві для подання до належного суду, оскільки 9 жовтня 2012 року Апеляційний суд Закарпатської області саме через порушення правил підсудності ухвалою скасував ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 21 травня 2012 року про відкриття провадження у справі; 20.9.2. Пред'явлення ПАТ "АКБ "Київ" позову до ТзОВ "Сузір'я", оскільки такий позов поданий у грудні 2012 року - після спливу позовної давності. 20.10. У ПАТ "АКБ "Київ" був введений мораторій на задоволення вимог кредиторів на період з 9 лютого 2009 року до 9 серпня 2009 року, який надалі був продовжений до 9 лютого 2010 року, про що позивач був обізнаний. Втім, матеріали справи не свідчать про те, що позивач знав чи повинен був знати про скасування такого мораторію з 18 серпня 2010 року. Про таке скасування ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" вказали лише у заявах про застосування позовної давності, після чого позивач відразу попросив її поновити. Тобто, позивач мав обґрунтовані підставі вважати, що мораторій на задоволення вимог кредиторів діяв до 9 лютого 2010 року, а відтак, звертаючись до суду з позовом у листопаді 2012 року, міг небезпідставно розраховувати, що не пропустив позовну давність. 20.11. Хоча звернення позивача до суду з позовом до ПАТ "АКБ "Київ" у травні 2012 року не перервало позовну давність, однак свідчило, що позивач намагався своєчасно захистити порушене право. Після скасування апеляційним судом 9 жовтня 2012 року ухвали про відкриття провадження позивач у листопаді 2012 року, тобто у розумний строк і без невиправданих зволікань, звернувся до суду з належно оформленим позовом, який наразі розглядається. 20.12. Враховуючи, що дії позивача у спірних правовідносинах ґрунтувалися на законі та умовах договорів, а подаючи цей позов до суду, позивач добросовісно помилявся щодо звернення у межах позовної давності, необхідно її поновити. Короткий зміст вимог касаційної скарги позивача 21. У вересні 2016 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції через неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги ПАТ "АКБ "Київ" 22. У вересні 2016 року ПАТ "АКБ "Київ" через уповноважену особу Фонду також подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені судові рішення й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову через неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 23. 17 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 24. Обґрунтував ухвалу тим, що уповноважена особа Фонду оскаржує рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи позивача 25. Позивач вказує, що суд апеляційної інстанції неналежно встановив обставини справи та не надав належної оцінки тому, що 11 лютого 2015 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 61, якою встановив, що держава в особі ПАТ АБ "Укргазбанк" бере участь у виведенні ПАТ "АКБ "Київ" з ринку шляхом придбання його активів і зобов'язань у разі віднесення Національним банком України (далі - НБУ) ПАТ "АКБ "Київ" до категорії неплатоспроможних. 26. 24 лютого 2015 року НБУ прийняв рішення про визнання ПАТ "АКБ "Київ" неплатоспроможним і про введення у ньому тимчасової адміністрації. А 19 червня 2015 року ПАТ "АКБ "Київ" уклав з ПАТ АБ "Укргазбанк" договір про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку. 27. Тому суд має захистити право позивача на повернення коштів саме шляхом стягнення коштів солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк". (2) Доводи ПАТ "АКБ "Київ" 28. Вказує, що суди попередніх інстанцій неналежно оцінили те, що 24 червня 2015 року правління НБУ прийняло постанову N 411, якою відкликало банківську ліцензію ПАТ "АКБ "Київ" і вирішило його ліквідувати. А 25 червня 2015 року Виконавча дирекція Фонду ухвалила рішення N 122 про початок процедури ліквідації ПАТ "АКБ "Київ". 29. Усі питання, пов'язані з погашенням заборгованості перед кредиторами банку, мають вирішуватися відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" N 4452-VI від 23 лютого 2012 року (далі - Закон N 4452-VI). 30. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Верховний Суд України у постанові від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 дійшов висновку, що справи у спорах про кредиторські вимоги до банків, які ліквідуються, необхідно розглядати за аналогією Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", внаслідок чого на них поширюється юрисдикція господарських судів. (3) Позиції інших учасників справи 31. Інші учасники справи відзиви на касаційні скарги не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 32. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 33. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 34. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 35. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 36. Відповідно до статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 37. ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 38. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем (пункт 1 частини першої статті 20). 39. Тобто, за загальним правилом як на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, так і на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду критеріями належності справи до господарського судочинства є суб'єктний склад учасників спору та зміст спірних правовідносин. 40. Мотивуючи наявність юрисдикції господарського суду щодо розгляду цієї справи, ПАТ "АКБ "Київ" вказує, що Верховний Суд України у постанові від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 підтвердив юрисдикцію господарських судів щодо спорів про кредиторські вимоги до банків. 41. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу, що вона відступила від цього висновку в постанові від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16, вказавши, що при розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. 42. Предметом спору у цій справі є розірвання договорів та стягнення солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача-фізичної особи загальної вартості закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування, інфляційних втрат, трьох процентів річних, а також відшкодування заподіяної моральної шкоди 43. З огляду на вказаний зміст спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін учасників спору Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо вимог позивача про стягнення коштів 44. Суди вважали, що правовідносини, що виникли з позивачем, регулюються Законом України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" у редакції, чинній на момент укладення та розірвання договорів. 45. Суди оцінили, зокрема, договори, Правила ФФБ виду А, затверджені рішенням правління ПАТ "АКБ "Київ" від 21 березня 2007 року, договір про організацію спорудження об'єкта будівництва від 20 квітня 2007 року, укладений ПАТ "АКБ "Київ" (управителем ФФБ) із ТзОВ "Сузір'я" (забудовником), та встановили, що позивач виконав зобов'язання за договорами про участь у ФФБ, сплативши відповідні суми, однак будинок з об'єктами інвестування так і не був введений в експлуатацію до обумовленої сторонами дати - 30 червня 2008 року. 46. Закон України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" від 19 червня 2003 року N 978-IV (далі - Закон N 978-IV) встановлює загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами (стаття 1). 47. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 2 Закону N 978-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, управитель - це фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством, Правилами фонду й отримала в установленому порядку дозвіл/ліцензію. 48. Фінансова установа, яка відповідає вимогам цього Закону, може за власною ініціативою створити ФФБ. ФФБ не є юридичною особою. ФФБ може бути двох видів - ФФБ виду А та ФФБ виду Б. Для ФФБ виду А поточну ціну вимірної одиниці об'єкта будівництва, споживчі властивості об'єктів інвестування, коефіцієнти поверху та комфортності визначає забудовник, який приймає на себе ризик щодо недостатності залучених коштів на спорудження об'єкта будівництва та зобов'язаний своєчасно ввести його в експлуатацію незалежно від обсягу фінансування (частини перша-третя статті 11 Закону N 978-IV у вказаній редакції). 49. Правила ФФБ визначають вид ФФБ, процедуру створення ФФБ, порядок організації взаємовідносин забудовника, управителя та довірителів, порядок встановлення управління майном, умови, особливості та обмеження здійснення управління майном, напрями та порядок використання залучених коштів, порядок участі у фонді та відмови від участі в ньому, типи вимірних одиниць об'єктів інвестування, порядок та умови закріплення об'єкта інвестування за довірителем, розмір винагороди управителя й інші умови функціонування ФФБ (частина друга статті 12 Закону N 978-IV у зазначеній редакції). 50. Система функціонування ФФБ передбачає, зокрема, можливість дострокового припинення управління майном за ініціативою довірителя, відкріплення від нього об'єкта інвестування, повернення довірителю коштів у розмірі та у порядку, визначених Правилами ФФБ, внаслідок зменшення обсягу підтвердженого замовлення на будівництво; здійснення управителем ФФБ контролю за цільовим використанням забудовником спрямованих на будівництво коштів; повернення забудовником коштів до ФФБ на вимогу управителя у випадках зменшення обсягу підтвердженого замовлення внаслідок відмови довірителя від участі у ФФБ, а також в інших випадках, визначених договором; здійснення управителем ФФБ контролю за виконанням забудовником своїх зобов'язань за договором (абзаци шостий, одинадцятий-тринадцятий частини першої статті 13 Закону N 978-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). 51. Управитель ФФБ при здійсненні управління ФФБ несе відповідальність за дотримання обмежень довірчої власності управителя, визначених Правилами ФФБ і визнаних довірителями ФФБ; несе зобов'язання перед довірителями ФФБ у межах договору про участь у ФФБ (абзаци перший-третій частини другої статті 13 Закону N 978-IV у вказаній редакції). 52. Як встановили суди, згідно з пунктом 5.4.1 Правил ФФБ довіритель (позивач) має право за власною ініціативою до дати підписання державною комісією акта введення об'єкта будівництва в експлуатацію достроково припинити управління коштами, відмовитись від участі в ФФБ шляхом розірвання договору про участь у ФФБ та отримати з ФФБ суму коштів, розраховану відповідно до пункту 5.4.4 Правил ФФБ. Останній передбачає, що сума коштів, яку слід повернути довірителю, визначається управителем, виходячи з ціни вимірної одиниці цього об'єкта інвестування, встановленої забудовником на день надання заяви про вихід із ФФБ. Аналогічне право довірителя закріплене у пунктах 2.2.2 договорів. 53. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів про те, що позивач має підстави вимагати повернення йому загальної вартості закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування. 54. Повернення коштів довірителю ФФБ не може здійснюватися за рахунок іншого ФФБ або власного майна банку (частина четверта статті 17 Закону N 978-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). 55. Суди встановили, що 11 лютого 2015 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 61, якою встановив, що держава в особі ПАТ АБ "Укргазбанк" бере участь у виведенні ПАТ "АКБ "Київ" з ринку шляхом придбання його активів і зобов'язань у разі віднесення НБУ ПАТ "АКБ "Київ" до категорії неплатоспроможних. А 24 лютого 2015 року НБУ прийняв рішення про визнання ПАТ "АКБ "Київ" неплатоспроможним і про введення у ньому тимчасової адміністрації. 56. З огляду на це ПАТ "АКБ "Київ" вважає, що усі питання, пов'язані з погашенням заборгованості перед кредиторами банку, мають вирішуватися відповідно до Закону N 4452-VI. 57. Закон N 4452-VI регулює правовідносини між Фондом, банками, НБУ, повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. 58. Суди встановили що 19 червня 2015 року ПАТ "АКБ "Київ" уклав з ПАТ АБ "Укргазбанк" договір про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку. Цей договір спрямований на виведення ПАТ "АКБ "Київ" з ринку на підставі пункту 3 частини другої статті 39 Закону N 4452-VI з подальшою ліквідацією ПАТ "АКБ "Київ". 59. Частина п'ята статті 50 Закону N 4452-VI встановлює, що кошти на рахунку ФФБ або майно фонду операцій з нерухомістю, в тому числі кошти на його рахунку, що перебувають в управлінні банку, не включаються до ліквідаційної маси банку. Розпорядження цими активами здійснюється відповідно до Законів України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" та "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю". 60. Згідно з частиною другою статті 23 Закону N 978-IV у разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ. 61. Тобто, у законодавстві закріплені спеціальні приписи щодо цільового спрямування залучених на рахунок ФФБ коштів при ліквідації банку-управителя та встановлена заборона на включення коштів ФФБ до ліквідаційної маси такого банку. 62. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи в�