Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'исковая давность'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 356 результатов

  1. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 13 березня 2019 року Київ справа №712/8985/17 адміністративне провадження №К/9901/49333/18 Верховний Суд у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду (далі - Суд): судді-доповідача - Бевзенка В.М., суддів: Олендера І.Я., Гімона М.М., Гриціва М.І., Данилевич Н.А., Ханової Р.Ф., Смоковича М.І., розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №712/8985/17, за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» до Черкаської міської ради про визнання нечинним рішення про встановлення місцевих податків, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» на ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року (постановлену у складі судді Пироженка В.Д.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року (постановлену у складі колегії суддів Сорочка Є.О., Літвіної Н.М., Федотова І.В.) ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог Товариство з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» звернулось до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовом до Черкаської міської ради, в якому просило визнати нечинним, таким, що не набрало чинності рішення Черкаської міської ради «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Черкаси» від 22 січня 2015 року №2-672 (далі - Рішення №2-672). Позовні вимоги обґрунтовано тим, оскаржене Рішення №2-672 не було опубліковано у встановлений законом спосіб, а тому позивач вважає його таким, що не вступило в законну силу та, як наслідок, є нечинним. Короткий зміст рішень судів першої інстанції та апеляційної інстанцій Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» до Черкаської міської ради про визнання нечинним, таким, що не набрало чинності рішення Черкаської міської ради від 22 січня 2015 року за №2-672 «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Черкаси» - залишено без розгляду. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року залишено без змін. Залишаючи позов без розгляду на підставі статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду, далі -КАС України), суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивач, звернувшись у липні 2017 року до суду з позовом про скасування Рішення №2-672, пропустив шестимісячний строк звернення до суду, визначений частиною другою статті 99 КАС України, без поважних на те причин. Визнаючи причини пропуску строку звернення до адміністративного суду неповажними, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач був обізнаний про існування Рішення №2-672 у 2015 році, оскільки саме в цьому періоді його застосовував при самостійному обчисленні, декларуванні і сплаті податків до місцевого бюджету. Крім того, суди дійшли висновку про те, що обставини належного чи неналежного оприлюднення оскаржуваного рішення міської ради не впливають на факт обізнаності позивача про це рішення. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву на неї Товариство з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» звернулось з касаційною скаргою, в якій просило скасувати ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), частини п'ятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 99, частини третьої статті 171, частини першої статті 223 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Зокрема, вказує на те, що шестимісячний строк звернення до суду ним не пропущений, оскільки лише з моменту офіційного опублікування акта органу місцевого самоврядування, особа, права якої порушені таким актом, має реальну можливість дізнатися про його зміст, а тому саме з цього моменту починається відраховуватись строк звернення з позовом до суду. Позивач зазначив, що опублікування Рішення №2-672 в Інформаційному віснику Черкаської міської ради «Місто» не може вважатись офіційним оприлюдненням, оскільки вказаний випуск друкованого засобу масової інформації не містить публікації додатків до рішення, зокрема Додатку 1. Положення про податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на території міста Черкаси, в якому встановлено ставку податку. Відзив на касаційну скаргу Черкаська міська рада не надіслала, що не заважає подальшому розгляду справи. ІІ. РУХ АДМІНІСТРАТИВНОЇ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2018 року прийнято до розгляду касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» на ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року. Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2018 року касаційну скаргу передано на розгляд об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду. ІIІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ Судами попередніх інстанцій встановлено, що Черкаською міською радою прийнято Рішення №2-672, яке опубліковане 02 лютого 2015 року у Інформаційному віснику Черкаської міської ради №1, яке належить Комунальному підприємству «Муніципальне інформаційне агенство «Черкаси» Черкаської міської ради. Позивач протягом 2015 року самостійно обчислював, декларував та сплачував податок, який відповідач встановив оскарженим Рішенням №2-672. 25 травня 2017 року позивач направив до відповідача запит на отримання публічної інформації, в якому просив надати інформацію про таке: « 1. Де та у який спосіб було оприлюднено Рішення?; 2. Чи було Рішення офіційно опубліковано у друкованому засобі масової інформації?; 3. Чи є у Черкаської міської ради комунальний друкований засіб масової інформації?; Чи укладено Черкаською міською радою угоди (угоду) із будь-якими засобами масової інформації щодо офіційного опублікування рішень Черкаської міської ради?». Відповідач листом від 09 травня 2017 року №7671-01-9 надав відповіді на поставлені позивачем у запиті запитання. Не погоджуючись з Рішенням №2-672, позивач у липні 2017 року звернувся до суду з цим позовом. При цьому, позивач наголошує на тому, що дізнався про порушення своїх прав оскаржуваним Рішенням №2-672 лише після отримання листа Черкаської міської ради від 29 травня 2017 року. IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, Суд виходить з таких міркувань. Суд касаційної інстанції наголошує на том, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року). Статтею 143 Конституції України встановлено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону. Пунктом 12.5 статті 12 Податкового кодексу України передбачено, що офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті. Згідно частини п'ятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію. Відповідно до статті 22 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» рішення органів місцевого самоврядування, інші нормативно-правові акти публікуються в офіційних виданнях (відомостях, бюлетенях, збірниках, інформаційних листках тощо) та друкованих засобах масової інформації відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Особливості оскарження нормативно-правових актів, зокрема, органів місцевого самоврядування передбачені статтею 171 КАС України. Правила цієї статті не містять спеціальних вимог до строку звернення до адміністративного суду з позовами, предметом оскарження яких є нормативно-правові акти. Згідно частини першої, другої статті 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Таким чином, законодавець встановлює строк звернення до адміністративного суду з дня, коли особа дізналася або мала б дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Перевіряючи обґрунтованість висновку судів першої та апеляційної інстанції про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку із пропуском позивачем строку звернення до адміністративного суду, Суд враховує сутність і ознаки нормативно-правового акту. Для нормативно-правових актів притаманні такі характерні властивості, ознаки: - приймається як у спосіб безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це органом за встановленою процедурою; - містить загальнообов'язкові правила поведінки, легітимізовані людьми; - розрахований на невизначене коло осіб та багаторазове застосування. Згідно частини першої статті 36 Податкового кодексу України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом. Прийняття органом місцевого самоврядування нормативно-правового акту про встановлення місцевих податків чи зборів визначає передумови виникнення у платника податків податкового обов'язку за відповідним податком чи збором, який полягає у його обчисленні, декларуванні та/або сплаті в порядку і строки, визначені Податковим кодексом України. Тому, звертаючись до суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, позивач має обґрунтувати не лише зміст позовних вимог, а і факт порушення цим актом його суб'єктивних прав, свобод, інтересу. Конституційний Суд України у рішення від 16.04.2009 №7-рп/2009, проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульовані Конституцією України та іншими законами України, дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Суд зазначає, що дія нормативно-правового акту є постійною тривалий час і не обмежується його разовим застосуванням. Відповідно, чинним нормативно-правовим актом суб'єктивні права, свободи чи інтереси можуть порушуватися неодноразово, тобто постійно, упродовж усього часу чинності такого акту. Тому, факт порушення прав, свобод чи інтересів, у разі дії чинного нормативно-правового акту, може мати триваючий характер. Оскільки чинний нормативно-правовий акт може обумовлювати триваюче порушення суб'єктивних прав, свобод чи інтересів, то, відповідно, строк звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи слід розраховувати від усього часу чинності (тривалості дії) нормативно-правового акту. Отже, обчислюючи строк звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження нормативно-правового акту, необхідно брати до уваги таке: - багаторазове застосування та триваюча дія (тривала чинність) нормативно-правового акту; - дійсність факту перебування суб'єкта у відносинах, які регулюються нормативно-правовим актом; - дата факту порушення прав, свобод, інтересів, тобто - коли саме особа (позивач) дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів; - чи є чинним нормативно-правовий акт, яким порушено права, свободи, інтереси особи (позивача); - чи перебуває особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду; - коли вступила особа (позивач) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і, коли з них вибула? З урахуванням вищезазначеного, можна зробити висновок, що за умови перебування особи (позивача) у правовідносинах, які регулюються нормативно-правовим актом і який оскаржується до адміністративного суду, строк звернення до адміністративного суду із позовом не може обмежуватися шістьма місяцями, передбаченими частиною другою статті 99 КАС України. У разі оскарження нормативно-правового акту строк такого оскарження буде вимірюватися усім часом чинності цього нормативно-правового акту. Зважаючи на наведений аналіз норм права та фактичних обставин адміністративної справи, змісту правового регулювання, Суд робить висновок про порушення норм процесуального права при постановлені ухвали Соснівським районним судом м. Черкаси та прийнятті постанови Київським апеляційним адміністративним судом. За правилами частини першої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. За таких обставин Суд робить висновок, що оскаржені ухвала Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року мають бути скасовані з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються. Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, - ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Черкаська будівельно-торгова компанія» - задовольнити. 2. Ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2017 року й постанову Київського апеляційного адміністративного суду 28 березня 2018 року у адміністративній справі №712/8985/17 - скасувати. 3. Справу направити на продовження розгляду до Соснівського районного суду м. Черкаси. 4. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується. Суддя-доповідач В.М.Бевзенко Судді І.Я.Олендер М.М.Гімон М.І.Гриців Н.А.Данилевич Р.Ф.Ханова М.І.Смокович http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80457637
  2. ПОСТАНОВА Іменем України 4 грудня 2018 року м. Київ Справа N 910/18560/16 Провадження N 12-143гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О.,Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасників справи: представник прокуратури - Яговдік С.М., представник позивачів - Сажієнко І.О., представник Київської міської ради - Власенко І.І., представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" - Яковенко А.О., розглянула касаційні скарги Київського квартирно-експлуатаційного управління та Головної військової прокуратури на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року (судді Хрипун О.О., Суховий В.Г., Коротун О.М.) та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року (суддя Привалов А.І.) у справі N 910/18560/16 за позовом заступника Генерального прокурора України - Головного військового прокурора в інтересах держави (далі - прокуратура) в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" (далі - ТОВ "Будтехнології"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Військова частина А 0136, про визнання незаконним та скасування рішення; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання відсутнім права користування земельною ділянкою. ІСТОРІЯ СПРАВИ 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У жовтні 2016 року прокуратура звернулася до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі - позивач, МОУ) та Київського квартирно-експлуатаційного управління (далі - ККЕУ) до Київської міської ради (далі - Рада) та ТОВ "Будтехнології" про: визнання незаконним та скасування рішення Ради від 1 листопада 2012 року N 394/8678 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва" (далі - рішення N 394/8678); визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 1,5940 га на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), укладеного Радою і ТОВ "Будтехнології", зареєстрованого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пасічник С.Г. в реєстрі за N 201 від 22 липня 2013 року та Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі від 25 липня 2013 року за N МЗК-1-00012; визнання відсутнім у ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкою площею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014). 1.2. Позовні вимоги обґрунтовані доводами про те, що Рада, приймаючи оскаржуване рішення N 394/8678, вийшла за межі наданих їй повноважень та передала в оренду ТОВ "Будтехнології" земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони та є державною власністю без зміни її цільового призначення, а також за відсутності відмови землекористувача - ККЕУ від права користування спірною земельною ділянкою. 1.3. ТОВ "Будтехнології" проти позовних вимог заперечило, вказавши на необґрунтованість позову, оскільки товариство відповідно до положень статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є законним землекористувачем як власник нерухомого майна, розміщеного на спірній земельній ділянці. ТОВ "Будтехнології" також зазначило, що обставини належного користування земельною ділянкою встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284, яке є чинним та обов'язковим для виконання. 1.4. Рада у відзиві також заперечила проти задоволення позовних вимог. Крім іншого, вказала, що спірна земельна ділянка як на момент прийняття оскаржуваного рішення, так і на теперішній час перебуває у комунальній власності, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права комунальної власності. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. 2.2. Суд указав, що: - розпорядження землями державної власності, в тому числі щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача та передачі земель місцевим органам влади, відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України, який у цьому випадку реалізовує свої повноваження через МОУ; - Рада прийняла рішення N 394/8678 з перевищенням повноважень та за відсутності доказів відмови землекористувача від земельної ділянки, що свідчить про його незаконність; через дії відповідачів з користування позивачів поза їх волею та без достатніх правових підстав вибула спірна земельна ділянка, яка належить до земель оборони; - за наслідками придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка N 141 - покупець ТОВ "Дженерал-сервіс" мав право претендувати на оформлення земельної ділянки для обслуговування придбаних будівель тільки загальною площею 0,16 га, тоді як спірним рішенням Ради за рахунок земель оборони надано в оренду земельну ділянку значно більшого розміру - 1,5940 га, що не відповідає положенням статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України (в редакціях, які діяли на дату укладання договору купівлі-продажу); - договір оренди земельної ділянки, укладений на підставі незаконного рішення, також є незаконним, а позовні вимоги про недійсність договору та визнання відсутнім права вимоги - обґрунтованими. 2.3. Разом з тим суд дійшов висновку, що позовна давність за вимогами про визнання незаконним та скасування рішення N 394/8678, перебіг якої розпочався в день прийняття цього рішення, сплинула 1 листопада 2015 року, а за вимогами про недійсність договору оренди - 25 липня 2016 року. Прокурор належними засобами доказування не довів поважність причин пропуску позовної давності, про застосування якої заявила Рада. Тому суд відмовив у задоволенні позову з підстав спливу такого строку. 2.4. Київський апеляційний господарський суд постановою від 30 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції залишив без змін, але з інших підстав. Апеляційний суд зазначив, що прокурор та позивачі не довели права позивачів на користування спірною земельною ділянкою на час прийняття рішення N 394/8678 та укладення спірного договору оренди, адже на цей час земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МОУ та не використовувалась під розміщення військового містечка. У зв'язку з продажем нежитлових будівель військового містечка N 141 за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року у землекористувачів (МОУ та ККЕУ) право користування частиною земельної ділянки, на якій розташоване реалізоване майно, припинилося на підставі статті 377 ЦК України та частини другої статті 120 ЗК України. Разом з тим МОУ не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства. 2.5. Крім того, суд визнав преюдиційність обставин, установлених рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 (залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року) щодо права ТОВ "Будтехнології" на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації й обслуговування нежитлових будівель, та дійсність укладеного за цим рішенням договору оренди, що свідчить про недоведеність наявності у позивачів права землекористування на час прийняття Радою спірного рішення та укладення спірного договору. 3. Вимоги касаційних скарг та короткий зміст наведених в них доводів 3.1. Прокуратура подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року, в якій просить вказані рішення та постанову скасувати в повному обсязі, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 3.2. За наведеними в касаційній скарзі доводами висновок суду апеляційної інстанції щодо законності набуття ТОВ "Будтехнології" права користування на земельну ділянку площею 1, 5940 га у зв'язку із набуттям права власності на будівлі і споруди площею 1897, 60 кв. м не відповідає приписам статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України. Суд апеляційної інстанції не врахував, що спірна земельна ділянка до прийняття оскаржуваного рішення Ради та передачі її в оренду належала до земель оборони і власник (МОУ) та землекористувач (ККЕУ) рішень про відчуження земельної ділянки не приймали. Тому ця земельна ділянка продовжувала перебувати у складі земель оборони, а висновок апеляційного суду як про відсутність порушення прав позивачів, так і щодо наявності повноважень у Ради розпоряджатися спірною земельною ділянкою, є помилковим і суперечить вимогам статей 116, 141, 142 ЗК України. 3.3. Так само, за доводами касаційної скарги, помилковим є висновок місцевого господарського суду про обізнаність позивачів щодо вибуття з користування спірної земельної ділянки та недотримання встановленого строку звернення до суду за захисту порушених прав, бо рішення N 394/8678 не було доведено до їх відома, тому про існування цього рішення та про укладення договору оренди від 25 липня 2017 року позивачам не було відомо. 3.4. ККЕУ також подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року, в якій просить постанову скасувати, а справу направити на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду. 3.5. У касаційній скарзі ККЕУ вказало, що місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про невідповідність вимогам законодавства оскаржуваного рішення Ради та договору оренди, які порушують права та законні інтереси позивачів, разом з тим помилково відмовив у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності, оскільки у позивачів не було об'єктивної можливості встановити факт надання та використання спірної земельної ділянки стороннім особам для забудови до моменту початку будівництва на ній у квітні 2014 року і перебіг позовної давності міг початися лише після того, як було розпочато будівництво. 3.6. В свою чергу суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення господарського суду, на зазначені обставини увагу не звернув, не дослідив істотні обставини справи щодо додержання порядку переходу права власності до ТОВ "Будтехнології" відповідно до вимог статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, дійшовши помилкових висновків про відсутність порушення прав позивачів, у зв'язку з чим справу слід направити на новий апеляційний розгляд. 4. Надходження касаційних скарг на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 4.2. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 травня 2018 року справу з касаційними скаргами передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.3. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що з огляду на положення статті 116 Конституції України, Закону України "Про управління об'єктами державної власності", Закону України "Про використання земель оборони", Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" спірна земельна ділянка належить до земель оборони, які знаходяться в управлінні та користуванні МОУ, власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається ними. Водночас системний аналіз указаних норм права не дає відповіді на низку питань, зокрема, стосовно неоднозначного застосування та трактування норм права у правовідносинах щодо: 1) переходу права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об'єкту нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від вказаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають статус земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка. Правильне застосування наведених вище норм у спірних правовідносинах, яке необхідне для розгляду касаційних скарг, складає виключну правову проблему. 5. Позиція учасників справи 5.1. У відзиві ТОВ "Будтехнології" заперечило наведені в касаційних скаргах доводи, натомість навело свої аргументи щодо правомірності набуття ним права на земельну ділянку та законності висновків суду щодо перебігу позовної давності. 5.2. У судовому засіданні представники сторін та прокурор підтримали свої доводи та заперечення. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. Місцевий господарський суд установив, що на виконання рішення Ради від 26 червня 2003 року N 512/672 та рішення Ради від 15 липня 2004 року N 457/1867 уповноважена організація - Товариство з обмеженою відповідальністю "Епоха-гео" склала: технічний звіт щодо встановлення зовнішніх меж земельної ділянки ТОВ "Будтехнології" на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва, розташованої в кварталі 79:364, який був погоджений начальником відділу землекористування Голосіївського району; акт встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі. 6.2. На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року, зареєстрованого в реєстрі за N 1554, укладеного Державним підприємством Міністерства оброни України "Укроборонлізинг" (далі - ДП МОУ "Укроборонлізинг") та ТОВ "Дженерал-сервіс", останньому були реалізовані нежитлові будівлі військового містечка N 141, що знаходиться в м. Києві на вул. Онуфрія Трутенка, 3: сховище, будівля (літ. "А") площею 1574,80 кв. м, колишній склад під учбові класи, будівля (літ. "Б") площею 294,60 кв. м, контрольно-технічний пункт, будівля (літ. "В") площею 28,20 кв. м, будівлі N 45, 66, 77. Загальна площа нежитлових будівель - 1897,60 кв. м 6.3. 15 листопада 2006 року придбані у МОУ за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року нежитлові будівлі військового містечка N 141 загальною площею 1897,60 кв. м ТОВ "Дженерал-сервіс" продало ТОВ "Будтехнології". Договір посвідчений приватним нотаріусом, право власності зареєстроване у Київському БТІ 23 листопада 2006 року за N 998. 6.4. Предметом купівлі-продажу у цих договорах були саме нежитлові будівлі без вказівки на перехід права користування або оренди земельної ділянки, на якій вони розташовані; дані щодо цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані будівлі, їх кадастрових номерів і документів, які б підтверджували належність прав на земельні ділянки продавцям нерухомого майна, також були відсутні у договорах. 6.5. 21 травня 2007 рокуТОВ "Будтехнології" подало до Ради клопотання від 21 травня 2007 року щодо укладення договору оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі міста Києва. Однак договір оренди земельної ділянки укладено не було, в зв'язку з чим ТОВ "Будтехнології" звернулося до господарського суду з відповідним позовом. 6.6. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 задоволено позов ТОВ "Будтехнології" до Ради та Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації); визнано право позивача на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель; вирішено вважати укладеним договір оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель між ТОВ "Будтехнології" та Радою в запропонованій позивачем редакції, викладеній у резолютивній частині рішення, яка відповідає вимогам Закону України "Про оренду землі" та типового договору оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року N 220, проекту відведення та висновкам, які у ньому містяться, та переданою земельну ділянку на умовах, визначених договором, з моменту набрання чинності судовим рішенням; зобов'язано Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) зареєструвати договір оренди земельної ділянки з усіма додатками, що є його невід'ємними частинами, у встановленому порядку; розподілено судові витрати. 6.7. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року рішення Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 залишено без змін. Касаційний перегляд справи не здійснювався. 6.8. На підставі рішення суду між Радою як орендодавцем і ТОВ "Будтехнології" як орендарем виникли відносини з оренди земельної ділянки площею 1, 5940 га, кадастровий номер 8000000000:79:364:0014, розташованої на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель строком на 10 років. 6.9. 1 листопада 2012 року Рада прийняла рішення N 394/8678 "Про передачу ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва житлового комплексу з вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва", яким затвердила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ "Будтехнології" для будівництва житлового комплексу із вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом за вказаною адресою (справа N Д-6577) та передала ТОВ "Будтехнології" в короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 1,5940 га для будівництва житлового комплексу із вбудованими і прибудованими соціально-побутовими приміщеннями та паркінгом за адресою вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва за рахунок земель, право користування якими посвідчено договором оренди земельної ділянки від 28 вересня 2007 року N 79-6-00538. 6.10. На підставі рішення Ради від 1 листопада 2012 року N 394/8678 відповідачі 22 липня 2013 року уклали договір оренди земельної ділянки, за яким орендодавець (Рада) за актом приймання-передачі передає, а орендар (ТОВ "Будтехнології") приймає в оренду земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:79:364:0014), яка перебуває у комунальній власності згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, наданим реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві, сформованим 11 липня 2013 року державним реєстратором Чайко С.В., за індексним номером 6054359, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 101953280000. Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) вчинило відповідний запис у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі 25 липня 2013 року за N МЗК-1-00012. 6.11. Земельну ділянку по вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва площею 1,5940 га з кадастровим номером 8000000000:79:364:0014 передано орендодавцем орендарю за актом приймання-передачі земельної ділянки від 22 липня 2013 року; на момент розгляду спору на ній здійснюється будівництво житлового комплексу, замовником якого є ТОВ "Будтехнології". 6.12. Водночас за висновком місцевого суду земельна ділянка, на якій ведеться будівництво житлового комплексу, належить до земель оборони і її законним користувачем є ККЕУ. На підтвердження належності спірної земельної ділянки до земель військового містечка N 141 позивачі та Головна військова прокуратура Генеральної прокуратури України надали: схеми розміщення земельних ділянок (орієнтовні межі земельної ділянки, відведеної в користування Печерської квартирно-експлуатаційної частини Київського району під будівництво військових містечок N 141, 167 за рішенням Виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих від 2 березня 1949 року, та межі спірної земельної ділянки площею 1,5940 га), копію рішення Виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих від 2 березня 1949 року, яким відведено КЕЧ-2 земельні ділянки та зобов'язано уточнити межі відводу та оформити відвід; план земельної ділянки площею 46,0961 га за 1951 рік; акт від 19 червня 1951 року про виконання у натурі відводу земельної ділянки площею 46,0961 га; акт інвентаризації земель МОУ на території військового містечка N 141 за 1995 рік, за яким у користуванні військового містечка перебувало 17,1983 га, з яких залишається 16,1 га; перелік військових містечок, що використовуються Збройними Силами України у місті Києві та Київській області; історичну довідку Київської квартирно-експлуатаційної частини та Київського квартирно-експлуатаційного управління. 6.13. Листом від 6 вересня 2006 року заступник Міністра оборони України повідомив директора ТОВ "Дженерал-сервіс" про те, що на засіданні від 20 липня 2006 року N 20 Комісії з питань використання цілісних майнових комплексів, іншого нерухомого майна та земель оборони, які вивільняються в ході реформування Збройних Сил України, прийнято рішення щодо передачі до земель запасу земельної ділянки військового містечка N 141 (м. Київ, вул. Трутенка, 3) під придбаними ТОВ "Дженерал-сервіс" будівлями площею 0,16 га. 6.14. Відтак місцевий господарський суд дійшов висновку, що відповідачі не заперечували та належними доказами не спростували, що спірна земельна ділянка до моменту передачі її в оренду ТОВ "Будтехнології" належала до земель оборони, і докази відмови від права користування, як і передачі її в добровільному порядку до земель комунальної власності, відповідачі не надали. 6.15. Визначаючи початок перебігу позовної давності щодо заявлених вимог, суд указав на те, що: прокурор був присутній на сесії Ради під час прийняття спірного рішення та був обізнаний з матеріалами землевідведення; з користування позивачів вибула земельна ділянка, яка є складовою земельної ділянки під військовим містечком N 141 і оскільки на МОУ покладено обов'язок обліку земель оборони, позивачі не могли не знати протягом такого тривалого часу про порушення свого права. 6.16. Натомість суд апеляційної інстанції взяв до уваги, що 21 грудня 2005 року ДП МОУ "Укроборонлізинг", що діяло на підставі договору комісії на реалізацію військового майна, за договором купівлі-продажу військового майна продало за підсумками конкурсу ТОВ "Дженерал-сервіс" нежитлові будівлі загальною площею 1 897,60 кв. м військового містечка N 141, що знаходиться в м. Києві, на вул. Трутенка, 3. Право власності на придбані нежитлові будівлі за ТОВ "Дженерал -сервіс" було зареєстроване 17 січня 2006 року. 15 листопада 2006 року придбані у МОУ за договором купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року нежитлові будівлі військового містечка N 141 загальною площею 1897,60 кв. м ТОВ "Дженерал-сервіс" продало ТОВ "Будтехнології". Договір посвідчений приватним нотаріусом, право власності зареєстроване у Київському БТІ 23 листопада 2006 року. 6.17. Матеріали справи не підтверджують досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо розміру земельної ділянки, на якій були розміщені продані будівлі МОУ та яка необхідна для обслуговування будівель. Також, за висновком апеляційного суду, МОУ (ККЕУ) як землекористувач, право користування частиною земельної ділянки якого припинилося у зв'язку із продажем розташованих на ній будівель, не вчинило дій з юридичного оформлення земельних правовідносин у відповідності із вимогами земельного законодавства. 6.18. Рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 вересня 2007 року, визнано право ТОВ "Будтехнології" на користування земельною ділянкою на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель та вирішено вважати укладеним на 10 років договір оренди земельної ділянки на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві, об'єктом якого є земельна ділянка з такими характеристиками: місце розташування - вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва; розмір - 1,5490 га, цільове призначення - для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель; кадастровий номер - 8000000000:79:364:0014. 6.19. За змістом рішення N 394/8678 та наявною в проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:79:364:0014 інформаційною довідкою про земельну ділянку на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському районі м. Києва (код 79:364:014к) спірна земельна ділянка, передана ТОВ "Будтехнології" для будівництва житлового комплексу та паркінгу, відводиться за рахунок земель, переданих ТОВ "Будтехнології" рішенням Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року N 35/284 у довгострокову оренду на 10 років та посвідчених договором оренди земельної ділянки від 28 вересня 2007 року N 79-6-00538. 6.20. Станом на звітну дату (1 липня 2012 року) у державній статистичній звітності з кількісного обліку земель вищевказана земельна ділянка обліковується в рядку 65 (підприємства інших галузей промисловості), графа 42 (землі комерційного та іншого використання). 6.21. Спірна земельна ділянка не обліковувалась як землі оборони (3.3 для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, навчальних закладів, підприємств, організацій) згідно з Українським класифікатором цільового використання землі (УКЦВЗ) від 24 квітня 1998 року N 14-1-7/1205 та не відображалась у рядку 76 звіту за формою N 6-зем "Звіт про наявність земель та розподіл їх за власниками землі, землекористувачами, угіддями та видами економічної діяльності". 6.22. Також спірна земельна ділянка не була включена до пакету документів на отримання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок військового містечка N 141, про що свідчить копія погодженого плану військового містечка N 141 на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у м. Києві з визначенням меж земельних ділянок, які доцільно використовувати під будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей із залученням бюджетних коштів. 6.23. Отже, за висновком апеляційного господарського суду, враховуючи рішення Господарського суду міста Києва від 25 липня 2007 року у справі N 35/284 та дані щодо обліку земель, на час прийняття Радою рішення та укладення спірного договору надана в оренду земельна ділянка вже не перебувала в управлінні МОУ, не використовувалась під розміщення військового містечка, а підлягала передачі місцевим органам влади у відповідності до Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483. Проте МОУ не вчинило дій щодо юридичного оформлення земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства 6.24. Керуючись принципом правової визначеності, колегія суддів відхилила доводи Головної військової прокуратури та позивачів щодо незаконності набуття ТОВ "Будтехнології" права користування земельною ділянкоюплощею 1,5940 га по вул. Онуфрія Трутенка, 3 (нова адреса - вул. М. Максимовича, 3) у Голосіївському районі м. Києва. 6.25. Щодо доводів апеляційних скарг про початок перебігу позовної давності у спірних правовідносинах, апеляційний суд зазначив, що з наданих документа вбачається, що станом на 8 квітня 2010 року позивачам було достеменно відомо, що спірна земельна ділянка вибула з їх користування, однак жодних дій з метою відновлення землекористування цією ділянкою позивачі не вчинили. Разом з тим, питання позовної давності судом не розглядається, оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню з інших підстав. 7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства 7.1. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Щодо застосування позовної давності у спірних правовідносинах 7.2. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). 7.3. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). 7.4. За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 7.5. Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). 7.6. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. 7.7. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. 7.8. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 6-1852цс16 і ВеликоїПалати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц та від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц). 7.9. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до судуу разі порушення або загрози порушення інтересів державиза відсутності відповідного органудержавної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі N 362/44/17). 7.10. Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог. Щодо прийняття рішення Ради та укладення договору оренди земельної ділянки 7.11. Рішення Ради N 394/8678 про надання ТОВ "Будтехнології" земельної ділянки для будівництва виконано шляхом укладення Радою та ТОВ "Будтехнології" відповідного договору оренди земельної ділянки і порушення прав позивачів у такому випадку може відбуватися саме у зв'язку з реалізацією відповідачами своїх прав та обов'язків, що складають зміст цього договору, та саме відповідність яких положенням законодавства підлягає перевірці під час розгляду справи. 7.12. Частиною першою статті 215 ЦК Українипередбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 7.13. Частинами другою та третьою статті 215 ЦК Українивстановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 7.14. Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. 7.15. За наведеними в позовній заяві доводами, уклавши спірний правочин, Рада незаконно розпорядилася землями державної власності, які належать до земель оборони, за відсутності доказів відмови попереднього користувача від земельної ділянки, а також за відсутності підстав для переходу права землекористування та з порушенням порядку встановлення і зміни цільового призначення земель. 7.16. Статтями 13, 41 Конституції Українипередбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. 7.17. Згідно із частиною першою статті 84 ЗК Україниу державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Частиною другою вказаної норми ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) визначено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади. 7.18. Особливості правового режиму земель оборони визначені статтею 77 ЗК України, за частинами першою та другою якої (станом на час прийняття спірного рішення Ради) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України; землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. 7.19. Відповідне регулювання міститься також у статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" (у відповідній редакції), за змістом якої землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, визнаються землями оборони. Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України (стаття 2 наведеного Закону). 7.20.Порядок використання земель оборони та особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, встановлюються законом (частини четверта та п'ята статті 77 ЗК України). 7.21.За загальним правилом, наведеним у пункті 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзацах другому та четвертому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з урахуванням вимог абзацу третього цього пункту, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. 7.22.За статтею 14 Закону України "Про Збройні Сили України" землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління. Вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об'єктів державної власності, в тому числі і земельних ділянок, за статтею 9 вказаного вище Законувідноситься до повноважень Кабінету Міністрів України. 7.23. Разом з тим за статтею 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (в редакції, чинній на час прийняття спірного рішення) відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті; рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням МОУ; порядок відчуження нерухомого майна визначається Кабінетом Міністрів України. 7.24. Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 року N 1919 (в редакції, чинній на час прийняття рішення N 394/8678) затверджено Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил. До військового майна, яке може бути предметом відчуження, належать, зокрема, цілісні майнові комплекси, у тому числі військових містечок, будинки споруди та інше нерухоме майно, відчуженням військового майна є вилучення військового майна зі Збройних Сил України у результаті його реалізації через уповноважені підприємства (пункт 2 Положення); рішення про відчуження військового майна приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією МОУ погодженого з Мінекономіки переліку такого майна за формою згідно з додатком 1 (пункт 6 Положення); МОУ щороку узагальнює відомості про відчужене військове майно і до першого квітня року, що настає за звітним періодом, надсилає їх Кабінетові Міністрів України, Мінекономіки та уповноваженим підприємствам (організаціям) (пункт 22 Положення). 7.25. Відповідно до пунктів 15, 16, 19, 44, 45, 46, 48, 50 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483, за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою МОУ або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Своєчасне виявлення земель, що не використовуються, та надання відомостей про них покладається на заступників Міністра оборони України - командувачів видів Збройних Сил України, командуючих військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, начальників управлінь центрального апарату МОУ, а також командирів військових частин - землекористувачів. Перелік земель, які пропонуються до передачі місцевим органам влади, Головне управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України погоджує з заступниками Міністра оборони України - командувачами видів Збройних Сил України, начальниками управлінь центрального апарату МОУ, командувачами військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, на території яких знаходиться земельна ділянка, і подає на затвердження Міністру оборони України. Оформлення передачі земель місцевим органам влади здійснюють землекористувачі спільно з квартирно-експлуатаційною частиною, відділенням морської інженерної служби Військово-Морських Сил України, на обліку яких знаходяться земельні ділянки, в порядку, встановленому ЗК України. 7.26. Станом на час укладення договору купівлі-продажу військового майна Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" не містив регулювання щодо особливостей зміни правового режиму земельних ділянок, на яких розташовані реалізовані об'єкти нерухомого військового майна; натомість з 22 грудня 2011 року статтю 6 цього Закону доповнено частиною третьою, за якою відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 7.27. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення (частина перша статті 20 ЗК України). Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України (частина друга статті 20 ЗК України). 7.28. Натомість наведені вище спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням. 7.29. Повноваження органів виконавчої влади у галузі земельних відносин визначено нормами глави 3 ЗК України. Статус та повноваження Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (стаття 113 Конституції України) визначаються розділом VI Конституції України, а також Законом України "Про Кабінет Міністрів України". Відповідно до частини другої статті 44 вказаного Закону Кабінет Міністрів України, зокрема, здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів загального складу Кабінету Міністрів України. 7.30. До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин стаття 13 ЗК України відносить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Кабінет Міністрів України може розпоряджатися землями лише у випадках та в порядку, прямо передбачених законом: 1) у разі вилучення та надання у власність чи користування земельних ділянок державної власності (частина сьома статті 122, статті 149, 150 ЗК України); 2) у разі продажу земельних ділянок державної власності іноземним державам та юридичним особам (стаття 129 ЗК України). 7.31. Законами України "Про оборону України" (стаття 9) та "Про Збройні Сили України" (стаття 9) передбачено, що Кабінет Міністрів України встановлює порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, в тому числі земельних ділянок, інших природних, енергетичних ресурсів тощо. Перелік повноважень Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин, закріплений статтею 13 ЗК України, не є вичерпним. До них належать повноваження із нормативно-правового регулювання земельних відносин у випадках, визначених законом; прийняття визначених законом індивідуально-правових актів у сфері земельних відносин; загальна виконавчо-розпорядча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (в тому числі й розпорядження землями державної власності). 7.32. МОУ забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України. Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (стаття 2) передбачає, що МОУ, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління військовим майном. Цим законом також встановлено, що відчуження військового майна здійснюється МОУ через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства і організації. 7.33. Відповідно до цих приписів, наведених у Законі України "Про оборону України" та Законі України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном. 7.34. Водночас підстави та порядок переходу права на земельну ділянку при переході права власності на розташовані на ній житловий будинок, будівлю або споруду визначаються статтею 377 ЦК України та статтею 120 ЗК України. 7.35. За частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування. 7.36. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (частина друга статті 377 ЦК України). 7.37. За частиною першою статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. 7.38. Право власності на земельну ділянку на час укладення договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року припинялося з підстав, наведених у статті 140 ЗК України (у відповідній редакції) зокрема, відчуження земельної ділянки за рішенням власника. Підстави припинення права користування земельною ділянкою на час укладення зазначеного вище договору були визначені статтею 141 ЗК України (у відповідній редакції). 7.39. Постійний землекористувач міг добровільно відмовитися від права користування земельною ділянкою, за поданою ним заявою до власника земельної ділянки та прийнятим власником земельної ділянки на підставі цієї заяви рішенням про припинення права постійного користування земельною ділянкою (частини третя та четверта статті 142 ЗК України у відповідній редакції). 7.40. На час укладення спірного договору оренди земельної ділянки редакцію статей 120, 140 та 141 ЗК України було змінено. За змістом цих норм законодавець встановив імперативний припис щодо переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду та передбачив відповідну підставу для припинення права користування земельною ділянкою у випадку набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. 7.41. При цьому договір, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, має містити таку істотну умову, як кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку із набуттям права власності на ці об'єкти. Укладенню ж договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, передує виділення цієї частини в окрему земельну ділянку (абзаци перший та другий частини шостої статті 120 ЗК України у чинній редакції). 7.42. Отже, законодавство, яке діяло станом на час прийняття рішення N 394/8678 та укладення спірного договору оренди встановлювало правило, за яким перехід права на земельну ділянку до нового набувача жилого будинку, будівлі або споруди відбувається в силу прямого припису закону, незалежно від волі органу, який уповноважений розпоряджатися земельною ділянкою. 7.43. Правовідносини, які виникли у зв'язку з укладенням договору купівлі-продажу військового майна від 21 грудня 2005 року, не належали до сфери діяльності Кабінету Міністрів Українив галузі земельних відносин, оскільки не вимагали здійснення Кабінетом Міністрів України розпорядження земельною ділянкою, розташованою під придбаним об'єктом нерухомості, для набуття права на неї юридичною особою приватного права або фізичною особою. 7.44. Водночасв силу наведених вище положень земельного законодавства саме позивачам у справі належало вчинити необхідні дії щодо юридичного оформлення земельних правовідносин згідно із вимогами законодавства щодо наслідків переходу права власності на реалізовані будівлі та привести дані щодо земель, наданих у користування для розміщення і постійної діяльності військової частини, у відповідність з наявними документально підтвердженими відомостями про те, які землі, що обліковувались за військовим містечком, для потреб оборони не використовуються в силу правочину, який відбувся. 7.45. Однак таких дій позивачі не вчинили і наведене законодавство не містить вказівки на можливість змусити позивачів до дій з такого оформлення поза їх волевиявленням, у зв'язку із чим і виник спір щодо умов та порядку реалізації набувачем військового майна права землекористування за наслідками укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна з МОУ та способу оформлення цього права. 7.46. До розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (пункт 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України зі змінами, внесеними згідно із Законом N3235-IV від 20 грудня 2005 року). 8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду щодо виключної правової проблеми 8.1. Щодо застосування і трактування норм права у правовідносинах стосовно: 1) переходу права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям іншими особами права власності на частину будівель військового майна в контексті положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України; 2) визначення розміру таких земельних ділянок; 3) процедури автоматичного переходу права користування земельною ділянкою до власника об'єкта нерухомості, розташованої на ній, чи необхідності отримання відмови Кабінету Міністрів України від указаних земель з метою реалізації такого права; 4) процедури розпорядження земельними ділянками, які мають правовий режим земель оборони, у разі встановлення обставин неправомірного набуття іншими особами такої земельної ділянки; 5) визначення особи, на користь якої повинна витребовуватися спірна земельна ділянка, - Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 8.2. Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об'єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними. 8.3. Правові норми, які визначали дол. земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об'єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об'єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України. 8.4. Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України N 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України N 1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер. 8.5. Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства. 8.6. Однак передбачений законодавцем принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди не знаходить належного втілення у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, коли такий об'єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування, зокрема, щодо об'єктів нерухомості, які мають режим військового майна. 8.7. Адже стаття 92 ЗК України обмежує коло осіб, які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок, а статті 140, 141 та 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) не містили відповідних підстав та механізму переходу прав на земельну ділянку поза волевиявленням попереднього власника чи користувача земельної ділянки. 8.8. Якщо віддати перевагу приписам статей 92, 140, 141 142 ЗК України (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу військового майна) перед загальними правилами про перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівель і споруд, то при переході будівлі чи споруди до власника - юридичної особи приватного права чи фізичної особи, право на таку земельну ділянку до нового власника не перейде. Водночас уповноважений у відповідних правовідносинах орган буде позбавлений можливості оформити право на земельну ділянку новому власнику об'єкта нерухомості, якщо права на цю ділянку належать попередньому власнику чи постійному землекористувачу, без їх відмови від земельної ділянки, чим порушується принцип єдності юридичної дол. земельної ділянки та об'єктів нерухомості, які на ній розміщені. 8.9. На час відчуження військового майна за відповідним правочином від 21 грудня 2005 року згідно із чинним на той час законодавством, до набувача права власності на об'єкт нерухомого майна (військове майно), який розташований на земельній ділянці, що перебувала в користуванні іншої особи, могло перейти право користування земельною ділянкою на таких самих умовах і в тому ж обсязі, що були встановлені для попереднього власника нерухомого майна, або право вимагати оформлення земельних прав, які в нього виникають. 8.10. Особливості використання земель оборони (в тому числі самої процедури зміни цільового призначення земель оборони) визначаються Законом України "Про використання земель оборони" та відомчими нормативними актами (зокрема Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основними правилами користування наданими землями, Керівництвом з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженими наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483). Однак на час укладення договору купівлі-продажу військового майна положення законодавства, які встановлюють порядок відчуження земельних ділянок у випадку переходу права власності на розташовані на них військові об'єкти нерухомого майна, були відсутні. 8.11.Враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об'єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення. 8.12. На момент укладення договору купівлі-продажу військового майна та виникнення у набувача такого майна прав на оформлення його земельних прав, відповідного звернення набувача до суду встановлення та зміна цільового призначення земельної ділянки у складі земель оборони визначалися статтями 20 і 21 ЗК України у відповідній редакції. При цьому мали враховуватися особливості правового режиму земель оборони, визначені Законом України від 27 листопада 2003 року "Про використання земель оборони", та Положенням про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженим наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483. 8.13. Стаття 20 ЗК України в редакції від 5 листопада 2009 року деталізувала положення щодо зміни цільового призначення земельних ділянок. Загальне правило полягає в тому, що види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом для використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Виняток з цього правила складають землі сільськогосподарського призначення та землі оборони. Щодо останніх - частиною п'ятою статті 20 ЗК України встановлено, що земельні ділянки, які належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони". 8.14. Спеціальні положення ЗК України та законодавства, яке регулює правовий режим військового майна у Збройних Силах України, на час укладення договору купівлі-продажу військового майна передбачали належність земельних ділянок до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, що не узгоджується з наведеним у статті 19 ЗК України поділом земель України на категорії за основним цільовим призначенням. 8.15. Тому перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об'єкта нерухомості, розташованого на ній, об'єктивно зумовлює зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб'єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації придбаного у власність об'єкта нерухомості, розташованого на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини. 8.16. Наведені вище земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил. 8.17. Таким чином, особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній. 8.18.Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об'єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної дол. земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об'єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель. 8.19. За змістом частини першої статті 167 та статті 170 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин та набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. 8.20. За договором купівлі - продажу військового майна від 21 грудня 2005 року відбулося відчуження військового майна, яке належало на праві власності державі, в приватну власність. Відповідно до покупця об'єктів нерухомого майна перейшло право на частину земельної ділянки, на якій розміщене придбане ним нерухоме майно та яка необхідна для обслуговування цього майна. 9. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг 9.1. Відповідно до приписів частин першої та четвертої статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної частини та (або) резолютивної частини. 9.2. З огляду на наведені вище приписи законодавства про підстави та порядок переходу права користування земельною ділянкою та висновки Великої Палати Верховного Суду про їх застосування у спірних правовідносинах висновки суду апеляційної інстанції про недоведеність порушених прав позивачів у спірних правовідносинах є помилковими, а тому постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року слід скасувати. 9.3. Так, за статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим для виконання, а в силу статті 35 ГПК України (у редакції, чинній на час прийняття рішень судами попередніх інстанцій) обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній, адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. 9.4. Однак зі змісту судових рішень у господарській справі N 35/284 вбачається, що ні МОУ, ні ККЕУ не брали участі в розгляді цієї справи і судові рішення у цій справі не містять встановлених обставин щодо наявності чи відсутності прав на спірну земельну ділянку, змісту цих прав, їх припинення, повноважень позивачів у спірних правовідносинах. 9.5. Крім того, з'ясовані апеляційним судом відомості щодо стану обліку позивачами спірних земельних ділянок як земель оборони на час розгляду справи не належать до визначених законодавством підстав для виникнення, припинення та переходу права користування земельною ділянкою (її частиною), надання якої під розміщення і постійної діяльності військової частиниу встановленому порядку під сумнів не ставиться жодним з учасників спору. 9.6. Таким чином, суд апеляційної інстанції не повно встановив істотні обставини справи, його висновки про відмову в задоволенні позовних вимог не ґрунтуються на належних та допустимих доказах, та суперечать положенням процесуального законодавства, а також нормам матеріального права. 9.7. Натомість суд першої інстанції встановив, що під час придбання військового майна - нежитлових будівель військового містечка N 141 покупець мав право претендувати на оформлення земельної ділянки у розмірі, необхідному для обслуговування придбаних будівель, однак, помилково вказав про неможливість реалізувати це право набувачем у встановленому порядку за відсутності добровільної відмови землекористувача та відповідних розпорядчих актів уповноважених виконавчих органів та, відповідно, про незаконність набуття за таких умов покупцем ТОВ "Дженерал-сервіс", а в подальшому - ТОВ Будтехнології" права на користування земельною ділянкою як набутою без достатніх на те правових підстав та поза волею позивачів в цілому, щодо всієї земельної ділянки площею 1,5940 га. 9.8. Що ж до інших наведених у позові та касаційних скаргах підстав невідповідності спірного правочину положенням чинного законодавства ВеликаПалата Верховного Суду зазначає, що МОУ забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України, а статтею 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України передбачено, що МОУ, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління державним майном. 9.9.За підпунктами 72-75 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України N 406/2011 від 6 квітня 2011 року (зі змінами), МОУ веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони України; утримує в належному стані та організовує експлуатацію об'єктів військового призначення; затверджує порядок списання військового майна; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил; 9.10. За підпунктом 23 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року N 671, МОУ забезпечує життєдіяльність Збройних Сил, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності, проведення ремонту та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил у межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил; за підпунктами 105, 107 Положення МОУ здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони; веде облік об'єктів державної власності, які належать до сфери управління Міноборони; 9.11. За змістом пунктів 1.1 -1.4 Керівництва з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року N 483, землі, які використовують Збройні Сили України, підлягають обов'язковому обліку, цільовому використанню і правильному утриманню. Облік земель повинен бути своєчасним, повним, достовірним і точним. Облік земель в органах квартирно-експлуатаційної служби ведеться з метою своєчасного забезпечення відповідних посадових осіб, органів квартирно-експлуатаційної служби, а також відповідних рад, в адміністративних межах яких знаходиться землекористувач, даними про наявність, рух і якісний стан земель, контролю за збереженістю, законністю, доцільністю й ефективністю використання земель, підготовки вихідних даних для складання облікових документів, установлених табелем термінових донесень будівельно-квартирних органів МОУ. 9.12. Таким чином, позивачі були зобов'язані здійснювати своєчасний, повний та достовірний контроль за обліком, цільовим використанням та збереженістю земель оборони. 9.13. Також суд першої інстанції достеменно з'ясував та правильно встановив, що прокурор був обізнаний з рішенням N 394/8678 під час його прийняття Радою. 9.14. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що як прокурор так і позивачі в силу наведених вище положень законодавства та встановлених місцевим господарським судом обставин справи повинні були та не могли не бути обізнаними про здійснення фактичного використання спірної земельної ділянки новим набувачем реалізованого військового майна в силу придбання цього майна та виникнення у набувача права належним чином документально оформити своє землекористування, про невідповідність розміру наданої в оренду земельної ділянки дійсному розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування придбаних будівель, якщо таке мало місце, відповідно своєчасно звернувшись до суду за захистом порушеного права. Зміна мети використання земельної ділянки шляхом надання її під забудову не змінює суті наведеного у позові порушення права на захист якого, за доводами позову, було подано позов. 9.15. Ураховуючи наведене, резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року слід залишити без змін, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови. Керуючись статтями 301, 302, 311, 312, 315 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Головної військової прокуратурина постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року та касаційну скаргуКиївського квартирно-експлуатаційного управління на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 серпня 2017 року у справі N 910/18560/16 скасувати. Мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 7 лютого 2017 року змінити, виклавши її в редакції цієї постанови. В решті рішення залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  3. Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ справа № 166/30/18 провадження № 22-ц/824/2979/2019 21 лютого 2019 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів : судді-доповідача Кирилюк Г.М., суддів: Рейнарт І.М., Семенюк Т.А. при секретарі Дуці В.В., сторони: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк« ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року у складі судді Коваленка К.В., встановив: 27.12.2017 р. Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з вказаним позовом, в якому просило стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 р. у розмірі 134 559,84 грн. та судові витрати по справі. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15.01.2008 року ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» Банк» (далі- АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_2 укладено договір № LVH9GI0000002846, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 220 000 грн на термін до 15.01.2038 р., а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строк та в порядку, встановленими цим договором. Відповідно договору погашення заборгованості здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати відповідач повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за кредитом, яка складається із заборгованості за кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати згідно умов договору. Свої зобов'язання за договором позивач виконав у повному обсязі, надав відповідачу кредит у розмірі, передбаченому договором. Відповідач не надавав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості, внаслідок чого станом на 09.11.2017 року виникла заборгованість у розмірі 815 485,19 грн, яка складається з: заборгованості за кредитом (тілом кредиту) - 134 559,84 грн, заборгованості по відсоткам за користування кредитом - 276 316,55 грн, пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 404 608,80 грн. Оскільки законодавством не передбачено вимагати від боржника повернення повної суми заборгованості, просить стягнути з відповідача лише заборгованість за тілом кредиту в розмірі 134 559,84 грн. Заочним рішенням Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість в розмірі 134 559, 84 грн. за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року та 2018,40 грн. судових витрат. Відповідно до свідоцтва про шлюб, прізвище ОСОБА_2 після реєстрації шлюбу 20.12.2008 року змінено на «ОСОБА_2». Ухвалою Баришівського районного суду Київської області від 06 грудня 2018 року заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення суду залишено без задоволення. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить скасувати заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Свої доводи мотивує тим, що ухвалюючи заочне рішення, судом не було враховано відсутність повторної неявки відповідача у судове засідання, оскільки неявка відповідача в судове засідання 11.06.2018 р. була першою. Судом першої інстанції порушено право заявника на участь у судовому засіданні, що позбавило її можливості під час слухання справи висловити свої доводи, надати пояснення, заявити про пропуск строку позовної давності. Вважає, що позивачем пропущений строк позовної давності. Ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту та процентів повинно здійснюватися позичальником частинами до 15 числа наступного місяця, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту невиконання позичальником кожного із цих зобов'язань. З наданого позивачем розрахунку вбачається, що позивач перестала виконувати щомісячні зобов'язання з погашення кредиту 15.03.2009 р. У відповідності до п. 5.2.4 кредитного договору початок перебігу позовної давності з вимогами про стягнення заборгованості з погашення кредиту розпочався 16.05.2009 р., у зв'язку з чим наявні підстави вважати, що позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якого просить відповідач. Також зазначила, що позивачем не надано детального розрахунку заборгованості,останній не містить залишку заборгованості на початок та кінець кожного періоду; суми грошових коштів, сплачених відповідачем в рахунок погашення заборгованості, напрямки та підстави їх зарахування. Крім цього, чинним законодавством не передбачено дострокове повернення частини позики. У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ КБ «ПриватБанк» - Яндульський Д. В. просить апеляційну скаргу відповідача відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Свої доводи мотивує тим, що в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_7, ОСОБА_8 , ОСОБА_9, ОСОБА_10 15.01.2008 року уклали договір іпотеки № LVH9GI0000002846, за умовами якого надали в іпотеку нерухоме майно - квартиру, загальною площею 58,60 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 168 670 грн. Крім цього, в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_11 15.01.2008 року уклали договір іпотеки № LVH9GI0000002846, за умовами якого передано в іпотеку нерухоме майно- квартиру, загальною площею 43,40 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2 Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 124 735 грн. Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 01.12.2014 р. по справі №459/1927/14 звернуто стягнення на вказане майно та виселено осіб, які в ньому проживали. 24.12.2015 р. ПАТ КБ «ПриватБанк» продав, а ТОВ «Естейт Селінг» отримав у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. За рахунок продажу цієї квартири 28.01.2016 р. було погашено прострочену заборгованість та частково погашено тіло кредиту, що відображено в розрахунку заборгованості. Згідно розрахунку заборгованості, 28.01.2016 р. відповідачем було здійснене погашення заборгованості, що свідчить про визнання ним свого боргу. Після цієї дати відповідачем не сплачувалась заборгованість, а тому з 28.01.2016 р. у позивача виникло право вимоги на стягнення заборгованості з відповідача. Відповідачем розрахунок заборгованості не спростований, судово-економічна експертиза по справі не призначалась. В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити. Представник АТ КБ «ПриватБанк» - Штронда А. М. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Переглянувши справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з його доведеності та обґрунтованості. Розглянувши справу у відсутність відповідача, суд першої інстанції виходив з того, що остання була своєчасно та у встановленому законом порядку повідомлена про час та місце розгляду справи. Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Як вбачається з матеріалів справи, 15 січня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 укладено договір про іпотечний кредит № LVH9GI0000002846, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 220 000 грн, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використати та повернути кредит в сумі 220 000 грн, сплатити відсотки за користування кредитом в розмірі 15% річних, а також інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором. Кредит надається строком погашення не пізніше 15.01.2038 року на поліпшення якості окремої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до п. 3.1 цього договору виконання позичальником зобов'язань за цим договором забезпечується: іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1; іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 Всупереч умовам кредитного договору позичальник несвоєчасно та не у повному обсязі виконувала взяті на себе зобов'язання, що спричинило виникнення заборгованості. Відповідно до п. 5.2.4 договору про іпотечний кредит № LVH9GI0000002846, банк має право вимагати від позичальника дострокового повернення суми кредиту в частині або в цілому, сплати відсотків за його користування та інших платежів, що належать до сплати за цим договором, у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником будь-яких зобов'язань за цим договором або за іпотечним договором, в тому числі, але не виключно у випадку прострочення сплати чергового платежу за кредитом та відсотків за користування кредитом понад 2 місяців. Відповідно до частин 1 та 3 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин. Відповідно до ч.3 ст. 6 цього Закону, суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру. Вивчивши доводи, на які посилався позивач у відзиві на апеляційну скаргу, судом апеляційної інстанції з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 03 червня 2010 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 , третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалено рішення, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року в розмірі 268 930 грн. 62 коп. звернуто стягнення: на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ( на підставі договору іпотеки №№ LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року); на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ( на підставі договору іпотеки №№ LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 ОСОБА_10, ОСОБА_11 договорів купівлі-продажу з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу Державного реєстру прав власності, а також надання ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Вирішено питання про виселення та зняття з реєстраційного обліку відповідачів та інших осіб, що зареєстровані та проживають у вказаних квартирах (а.с. 146-147). Крім цього, заочним рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 01 грудня 2014 року в справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 , ОСОБА_13, ОСОБА_14, третя особа: ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалено рішення, яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року в розмірі 664 648 грн. 31 коп. звернуто стягнення: на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу предметів іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідачів договорів купівлі-продажу з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу Державного реєстру прав власності тощо. Вирішено питання про виселення відповідачів з вказаних квартир (а.с. 150). Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 травня 2017 року вказане судове рішення змінено, доповнено реченням такого змісту: « …на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні цін на цей вид майна по квартирі АДРЕСА_1 за ціною не нежче 168 670 грн., по квартирі АДРЕСА_2 за ціною не нижче 124 735 грн». В решті рішення залишено без змін ( а.с. 151-152). Представник позивача суду пояснив, що 24.12.2015 р. ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі судового рішення продав, а ТОВ «Ейстейт Селінг» отримало у власність квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу. За рахунок продажу квартири було частково погашено прострочену заборгованість, що відображено в розрахунку заборгованості. Як вбачається з наданого суду розрахунку заборгованості, 28.01.2016 р. на погашення пені по договору зараховано 198 590,66 грн.; 27.10.2016 р. на погашення пені по договору зараховано 77 777 грн (а.с. 4-7). Судом також встановлено, що рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2011 року задоволено позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Стягнуто солідарно з ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус», ОСОБА_2 на користь позивача у рахунок погашення заборгованості за договором іпотечного кредиту № LVH9GI0000002846 від 15.01.2008 року -289 653,25 грн. та штрафу в розмірі 28 965,33 грн, а всього 318 618,58 грн. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 січня 2012 року вказане судове рішення залишено без змін. При цьому суд апеляційної інстанції в своєму судовому рішенні зазначив, що враховуючи невиконання відповідачами зобов'язань за кредитним договором відносно сплати кредиту та відсотків за користування кредитом, наявності заборгованості та передбаченого права дострокового повернення кредиту, суд обґрунтовано прийшов до висновку про задоволення позовних вимог (а.с. 148-149). Відповідно до наданого суду розрахунку, станом на 09.11.2017 р. заборгованість за кредитним договором становить 815 485,19 грн., яка складається заборгованості по тілу кредиту - 134 559,84 грн., заборгованості по відсоткам за користування кредитом - 276 316,55 грн., пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 404 608,80 грн.( а.с. 4-7). Тобто, з вказаного розрахунку вбачається, що після ухвалення судового рішення про дострокове стягнення суми кредиту в цілому, сплати відсотків за його користування та інших платежів, що належали до сплати за цим договором, позивач повторно заявив вимогу про стягнення заборгованості по тілу кредиту та продовжує нараховувати відсотки та пеню після закінчення строку кредитування. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до змісту ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За правилом ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його не виконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків. Згідно з частиною першою ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. Згідно з частиною першою ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно з частиною другою ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Згідно з частиною першою ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. В оцінці застосування наведених норм права Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» та «термін виконання зобов'язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України). Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга зазначеної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). Закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору. Поняття «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. Таким чином, позикодавець наділений можливістю реалізувати своє право в порядку частини другої статті 1050 ЦК України на дострокове повернення йому частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, як шляхом пред'явлення досудової вимоги, так і судової. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зробила висновок, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Звернувшись у 2011 році до суду з позовом до позичальника ОСОБА_2 про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, банк реалізував своє право на стягнення заборгованості по тілу кредиту. При цьому останній змінив строк виконання в повному обсязі кредитного зобов'язання відповідача, а отже, у позивача припинилося право нараховувати проценти за кредитом та пені за період після закінчення строку кредитування. Наведених норм права суд першої інстанцій не врахував та помилково погодився з обґрунтованістю заявлених позовних вимог, не зважаючи на реалізацію позивачем права на дострокове повернення кредиту, та виходячи з розрахунку заборгованості станом на 09.11.2017 р., який свідчить про продовження нарахування позивачем відсотків та пені після ухвалення судового рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2011 року про дострокове стягнення кредитної заборгованості. Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Судом встановлено, що матеріали справи містять відомості про зареєстроване місце проживання відповідача ОСОБА_2, проте, у порушення вимог ст. 128 ЦПК України, виклик останньої в судове засідання, призначене на 11 червня 2018 року 9.30 год., було здійснено через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, що не є належним повідомленням відповідача про дату, час та місце розгляду справи. З огляду на викладене апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого по справі судового рішення та постановлення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України суд постановив: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити. Заочне рішення Баришівського районного суду Київської області від 11 червня 2018 року скасувати. У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовити. Постанова набирає законної сили з для її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складено 25 лютого 2019 року. Суддя-доповідач: Г. М. Кирилюк Судді: І. М. Рейнарт Т. А. Семенюк http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80081072
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 727/1256/16-ц Провадження N 14-229цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: заявник - ОСОБА_3, заінтересована особа - старший державний виконавець Першотравневого відділу державної виконавчої служби Чернівецького міського управління юстиції (далі - Першотравневий ВДВС Чернівецького МУЮ) Чабан Галина Юріївна, розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року в складі колегії суддів Кузнєцова В.О., Євграфової Є.П., Євтушенко О.І., Кадєтової О.В., Мостової Г.І. у справі за скаргою ОСОБА_3 на постанову старшого державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ Чабан Г.Ю. та УСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду зі скаргою на постанову старшого державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ Чабан Г.Ю. від 22 січня 2016 року про відмову у відкритті виконавчого провадження. На обґрунтування скарги ОСОБА_3 посилався на те, що 22 січня 2016 року він звернувся до Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ із заявою, в якій просив прийняти до виконання виконавчий лист Шевченківського районного суду м. Чернівці, виданий 23 жовтня 2014 року, однак постановою державного виконавця від 22 січня 2016 року йому відмовлено у зв'язку з пропуском строку пред'явлення виконавчого документа до виконання. Вважав, що строк пред'явлення вказаного виконавчого листа не був пропущений, оскільки він раніше вже пред'являвся до виконання, на підставі чого державним виконавцем Сидорчук М.І. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 19 грудня 2014 року N 45871737, а постанова про повернення виконавчого документа стягувачу винесена 29 січня 2015 року, тобто, на його думку, мало місце переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання відповідно до вимог статті 23 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV). Просив скасувати постанову старшого державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ Чабан Г.Ю. від 22 січня 2016 року про відмову у відкритті виконавчого провадження. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 березня 2016 року у задоволенні скарги ОСОБА_3 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції керувався тим, що переривання строку пред'явленого до виконання виконавчого документа відбулося не внаслідок часткового виконання судового рішення чи наявного рішення суду про відстрочку або розстрочку рішення суду, а внаслідок заяви ОСОБА_3 від 23 січня 2015 року, в якій останній просив повернути йому без виконання виконавчий лист, виданий на підставі судового рішення про зобов'язання не чинити перешкод у спілкуванні з донькою. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 27 квітня 2016 року скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 березня 2016 року. Постановлено нову ухвалу, якою визнано неправомірною та скасовано постанову старшого державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ від 22 січня 2016 року про відмову у відкритті виконавчого провадження з виконання виконавчого листа від 23 жовтня 2014 року N 727/10594/13-ц, виданого Шевченківським районним судом м. Чернівці на виконання рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 жовтня 2014 року. Зобов'язано Першотравневий ВДВС Чернівецького МУЮ вирішити питання про відкриття виконавчого провадження. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою не означає закінчення (закриття) виконавчого провадження і не тягне наслідків у вигляді неможливості розпочати його знову та не позбавляє права стягувача повторно звернутися до органу державної виконавчої служби за виконанням судового рішення протягом встановлених законом строків. Тобто повторна заява ОСОБА_3 про прийняття до виконання вказаного виконавчого листа подана ним у передбачений законом строк. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року касаційну скаргу Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ задоволено, скасовано ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 27 квітня 2016 року та залишено в силі ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 березня 2016 року. Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що строк пред'явлення виконавчого документа до виконання переривається у разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення, а не за заявою стягувача. У травні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України з заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності ухвали суду касаційної інстанції висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Просив ухвалу суду касаційної інстанції скасувати, ухвалу суду апеляційної інстанції залишити в силі. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилався на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року, від 30 березня 2016 року та від 06 квітня 2016 року, постанови Вищого господарського суду України від 15 лютого 2012 року, 16 липня 2013 року та 01 жовтня 2014 року, постанову Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані норми матеріального права, а саме статті 22, 23 Закону N 606-XIV. Ухвалою судді Верховного Суду України від 12 червня 2017 року відкрито провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 12 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року до Верховного Суду. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Доводи, наведені у заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року у справі N 6-49403св13; - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року у справі N 6-34св16; - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2016 року; - постанову Вищого господарського суду України від 15 лютого 2012 року у справі N 3/76-34/303; - постанову Вищого господарського суду України від 16 липня 2013 року у справі N 24/361; - постанову Вищого господарського суду України від 01 жовтня 2014 року у справі N 5008/258/2011. Заявник зазначає, що у вказаних судових рішеннях по-іншому ніж у спірній ухвалі застосовано статті 22, 23 Закону N 606-XIV, що є підставою для перегляду за пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент подання заяви про перегляд). Також заявник указує на невідповідність ухвали суду касаційної інстанції висновку, викладеному в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі N 3-698гс16 щодо застосування в подібних правовідносинах статей 22, 23 Закону N 606-XIV. Позиція Великої Палати Верховного Суду Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого. Установлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним. Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Суди встановили, що на підставі рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 15 жовтня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною, визначення способу участі у вихованні дитини Шевченківський районний суд м. Чернівці 23 жовтня 2014 року видав виконавчий лист з зазначенням строку пред'явлення до виконання - до 15 жовтня 2015 року. 19 грудня 2014 року державним виконавцем Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ винесено постанову про відкриття виконавчого провадження. Постановою державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ від 29 січня 2015 року виконавчий лист повернуто Божескулу С.В. на підставі його заяви згідно з пунктом 1 частини першої статті 47 Закону N 606-XIV. 22 січня 2016 року ОСОБА_3 повторно звернувся до Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ із заявою про прийняття до виконання згаданого виконавчого листа. Постановою державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького МУЮ від 22 січня 2016 року у відкритті виконавчого провадження відмовлено з мотивів пропуску строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання. Керуючись статтею 23 Закону N 606-XIV, суд касаційної інстанції зробив висновок, що строк пред'явлення виконавчого документа до виконання переривається у разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення, а не за заявою стягувача, тому немає підстав вважати, що ОСОБА_3 звернувся до виконавчої служби у межах строку, передбаченого статтею 22 Закону N 606-XIV. З наданої для порівняння постанови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2016 року вбачається, що суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні скарги на постанову державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження у зв'язку з тим, що виконавчий документ, виданий на підставі рішення, повторно був пред'явлений до виконання поза межами строків, установлених статтею 22 Закону N 606-XIV, а питання про поновлення пропущеного строку у встановленому статтею 371 ЦПК України порядку стягувачем не заявлялося та судом не вирішувалося. З аналізу зазначеної ухвали також не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року у справі N 6-49403св13 скасовано ухвалу суду апеляційної інстанції та залишено в силі ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні скарги на постанову державного виконавця про відкриття виконавчого провадження. Постановляючи ухвалу, касаційний суд керувався тим, що 01 квітня 2013 року державним виконавцем винесено постанову про повернення стягувачеві виконавчого листа у зв'язку з неможливістю реалізувати іпотечне майно і при відкритті виконавчого провадження 03 квітня 2013 року державний виконавець діяв у межах повноважень та спосіб, що передбачені статтями 17, 19, 20, 25 Закону N 606-XIV. Тобто обставини справи не є тотожними з обставинами справи, що переглядається. На підтвердження своїх доводів про те, що ухвала касаційного суду у справі не відповідає викладеним у постанові Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року N 3-698гс16. Верховний Суд України у зазначеній постанові зробив висновок, що постанова державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження у зв'язку з невідповідністю виконавчого документа вимогам закону не позбавляє стягувача права на повторне пред'явлення виконавчого документа до виконання в межах строку, встановленого статтею 22 Закону N 606-XIV. Таким чином, цей висновок не суперечить висновку, викладеному в оскаржуваній ухвалі касаційного суду, адже обставини у справах різні. Разом з тим в ухвалі Вищого господарського суду України від 16 липня 2013 року у справі N 24/361 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що строк пред'явлення наказу Господарського суду Донецької області від 21 серпня 2012 року було перервано пред'явленням виконавчого листа до виконання, а строк повторного пред'явлення виконавчого листа до виконання слід відраховувати починаючи з 25 січня 2013 року (повернення виконавчого документа у зв'язку з поданням стягувачем заяви про повернення виконавчого документа без виконання). Суд касаційної інстанції зробив висновок, що після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється відповідно до частини другої статті 23 Закону N 606-XIV, а повернення стягувачу виконавчого документа на підставі заяви не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання. Тобто повторне пред'явлення наказу до виконання було здійснено стягувачем з додержанням строку, встановленого статтею22 Закону N 606-XIV. Із наданої для порівняння заявником ухвали Вищого господарського суду України від 15 лютого 2012 року у справі N 3/76-34/303 вбачається, що суд касаційної інстанції визнав незаконною постанову державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження згідно з частиною п'ятою статті 47 названого Закону, якою встановлено, що повернення виконавчого документа у зв'язку з письмовою відмовою стягувача не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання в межах строку, встановленого статтею 22 Закону N 606-XIV. Аналогічні висновки зробили і колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року у справі N 6-34св16, а також Вищий господарський суд України у постанові від 01 жовтня 2014 року у справі N 5009/258/2011. Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 22, 23 Закону N 606-XIV. Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, на момент виникнення спірних правовідносин були врегульовані Законом N 606-XIV. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 22 Закону N 606-XIV виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом року, якщо інше не передбачено законом. Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для виконання судових рішень з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню,? з наступного дня після його постановлення. Відповідно до вимог частини першої статті 25 Закону N 606-XIV державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. У пункті 1 частини першої статті 26 Закону N 606-XIV державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі пропуску встановленого строку пред'явлення документів до виконання. Згідно з вимогами статті 23 Закону N 606-XIV строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються: 1) пред'явленням виконавчого документа до виконання; 2) частковим виконанням рішення боржником; 3) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред'явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв'язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника,? з моменту закінчення дії відповідної заборони. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 47 Закону N 606-XIV виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо є письмова заява стягувача. Відповідно до частини п'ятої зазначеної статті повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону. З аналізу зазначених статей вбачається, що строк пред'явлення виконавчого документа до виконання переривається пред'явленням виконавчого документа до виконання. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється, а повернення стягувачу виконавчого документа на підставі заяви не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання. Суд касаційної інстанції не врахував, що апеляційним судом встановлено, що фактичною підставою повернення виконавчого листа була неможливість на той час реального виконання судового рішення та необхідність його роз'яснення. У період з 23 жовтня 2014 року по 29 січня 2015 року виконавчий лист перебував на примусовому виконанні й 29 січня 2015 року був повернутий стягувачу в порядку, передбаченому частиною п'ятою статті 47 Закону N 606-XIV. Оскільки з цього часу строк розпочав свій перебіг заново, то в силу вимог статей 22, 23 згаданого Закону стягувач повторно 22 січня 2016 року, тобто у встановлений законом строк, звернувся із заявою про відкриття виконавчого провадження. Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і правильно застосував норми матеріального права, обґрунтовано визнав оскаржувану постанову державного виконавця від 22 січня 2016 року про відмову у відкритті виконавчого провадження неправомірною та скасував її. Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 22 Закону N 606-XIV виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом року, якщо інше не передбачено законом. Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для виконання судових рішень з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню,? з наступного дня після його постановлення. Згідно з вимогами статті 23 Закону N 606-XIV строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються: 1) пред'явленням виконавчого документа до виконання; 2) частковим виконанням рішення боржником; 3) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. З аналізу зазначених статей вбачається, що строк пред'явлення виконавчого документа до виконання переривається пред'явленням виконавчого документа до виконання. Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється, а повернення стягувачу виконавчого документа на підставі заяви не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядалися Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу в указаній редакції. За таких обставин постановлена у справі ухвала суду касаційної інстанції не може вважатися законною й обґрунтованою та підлягає скасуванню з залишенням в силі ухвали суду апеляційної інстанції. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 про перегляд судових рішень задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року скасувати, ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 27 квітня 2016 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 лютого 2019 року м. Київ Справа N 202/26885/13-ц Провадження N 14-491цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), відповідачі: Публічне акціонерне товариство "Акцент-Банк" (далі - ПАТ "Акцент-Банк"), ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року в складі судді Слюсар Л.П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року в складі колегії суддів Лаченкової О.В., Варенко О.П., Городничої В.С. у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк", ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, та УСТАНОВИЛА: У червні 2013 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 27 вересня 2006 року між ним та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N ZRFWRX02523309, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 4 234,35 грн зі сплатою 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення 26 вересня 2008 року. На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки N 167, відповідно до якого останнє зобов'язалося солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309, розмір відповідальності - 10 000 грн. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 13 травня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 66 547,26 грн. з якого: 4 085,33 грн - заборгованість за кредитом; 15 913,14 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 049,52 грн - заборгованість з комісії за користування кредитом; 40 854,16 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 3 145,11 грн - штраф (процента складова). ПАТ КБ "ПриватБанк просило стягнути: з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309 у розмірі 56 547,26 грн. солідарно з ПАТ "Акцент-Банк", ОСОБА_3 заборгованість у розмірі 10 000 грн. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на момент ухвалення рішення), оскільки справа у цій частині не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. У задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року залишено без змін. Судові рішення мотивовані тим, що позивач звернувся до суду з пропуском трирічного строку давності. Також суди зробили висновок, що позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" про стягнення заборгованості з ПАТ "Акцент-Банк" за договором поруки виникли між юридичними особами, тому не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства, а належать до юрисдикції господарських судів. У червні 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що згідно з пунктом 6.6 Умов надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) позовна давність встановлюється у 5 років і банк звернувся з позовом у межах збільшеної за домовленістю сторін позовної давності. Такі Умови існували при укладенні договору, вони є складовою кредитного договору і у заяві позичальника зазначено, що він ознайомлений з Умовами та згодний з ними. Крім того, суди помилково закрили провадження у справі у частині вимог банку до юридичної особи з підстав неможливості розгляду цих вимог в порядку цивільного судочинства. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 17 жовтня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 29 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 27 вересня 2006 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" (далі - ЗАТ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N ZRFWRX02523309, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 4 234,35 грн зі сплатою 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення 26 вересня 2008 року (а. с. 7). На забезпечення виконання зобов'язання з кредитним договором 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки N 167, відповідно до якого останнє зобов'язалося солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309, розмір відповідальності - 10 000 грн (а. с. 5). У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 13 травня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 66 547,26 грн. з якого: 4 085,33 грн - заборгованість за кредитом; 15 913,14 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 049,52 грн - заборгованість з комісії за користування кредитом; 40 854,16 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 3 145,11 грн - штраф (процента складова) (а. с. 4). Велика Палата Верховного Суду перевірила законність рішень судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя, і керується таким. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір, і має судова юрисдикція. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Позивач заявив вимоги до двох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є фізична особа - ОСОБА_3, та поручителя, яким є юридична особа - ПАТ "Акцент-Банк". Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником і які є видами забезпечення виконання зобов'язань. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати окремо без основного зобов'язання. Одним з видів акцесорного зобов'язання є порука. Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно із частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, тобто пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителя, вимоги до них є однорідними, пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя в такому разі залежить від обсягу відповідальності боржника. При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачено статтею 543 ЦК України, основний з яких визначено у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому з них на свій розсуд. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 цього Кодексу, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений як законом так і договором. У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Правовою підставою для закриття провадження апеляційний суд вважав приписи статті 16 ЦПК України, а також статті 12 ГПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції). Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів. Позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду у порядку як цивільного, так і господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції) не встановлювали відповідної заборони. Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, фізичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є юридичною особою. Водночас ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Вирішення за правилами цивільного судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - у частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що вбачається, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій у різних провадженнях, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок судів першої і апеляційної інстанцій про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який у договірних правовідносинах виступав як юридична особа. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таку правову позицію неодноразово висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (провадження N 14-41цс18), від 25 квітня 2018 року у справі N 1522/18417/12-ц (провадження N 14-74цс18), від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18) та від 14 листопада 2018 року у справі N 2-1383/2010 (провадження 14-308цс18), і підстав для відступу від цієї правової позиції не вбачається. Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір, ініційований у суді та розглянутий судом першої інстанції на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій не врахували особливості правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначилися з юрисдикцією вказаного спору та застосували норми процесуального права, оскільки підстав для закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя - юридичної особи не вбачається. Стосовно вирішення спору у частині позовних вимог до позичальника Велика Палата Верховного Суду керується таким. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). У частині першій статті 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Відповідно до статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Між сторонами укладено кредитний договір у формі заяви за зразком, розробленим банком. У пункті 3.3 кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником передбачених договором зобов'язань банк на власний розсуд має право змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за користування, виконання інших зобов'язань за цим договором (а. с. 8, зворот). З судового наказу Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 04 червня 2007 року вбачається, що з ОСОБА_3 уже стягнута на користь ЗАТ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 085,33 грн (а. с. 167), тобто банк використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Заява позичальника не містить умов щодо сплати процентів та інших платежів після закінчення дії договору. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). З позовом до суду про стягнення з відповідача кредитної заборгованості ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося 11 червня 2013 року (а. с. 2). ПАТ КБ "ПриватБанк" посилалося, що згідно з умовами договору кредиту Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) є невід'ємною частиною договору. Відповідно до пункту 6.6 зазначених Умов термін позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за договором встановлюється сторонами тривалістю в п'ять років (а. с. 9, зворот). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України). Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), у пункті 6.6 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача. При цьому не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) ПАТ "ПриватБанк" не змінювалися і на час укладення кредитного договору саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника. У заяві позичальника від 27 вересня 2006 року посилання на домовленість сторін щодо збільшення строку давності відсутнє. Відсутній і окремий договір про збільшення строку давності. Велика Палата Верховного Суду погоджується, що Умови, які знаходяться в матеріалах справи, не містять підпису відповідача, у заяві позичальника відсутнє посилання на збільшення строку давності, а тому відсутні підстави вважати, що сторони збільшили позовну давність за вимогами про стягнення кредитної заборгованості до п'яти років. Договору про збільшення позовної давності сторони не укладали. Суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок, що ПАТ КБ "ПриватБанк" пропустило передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк давності звернення до суду з позовом до ОСОБА_3, про застосування якого просив відповідач у справі. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову банку до ОСОБА_3 Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості суди помилково закрили провадження у справі, судові рішення у цій частині не можуть вважатися законними і обґрунтованими та підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року у частині відмови у задоволені позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - залишити без змін. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року у частині закриття провадження у справі у частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості скасувати, справу у цій частині направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Князєв В.С.
  6. Постанова Іменем України 23 січня 2019 року м. Київ Справа N 712/21651/12 Провадження N 14-526 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Публічного акціонерного товариства (далі також - ПАТ) "Акціонерний комерційний банк "Київ" (далі також - "АКБ "Київ"), Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Сузір'я", ПАТ Акціонерного банку (далі також - АБ) "Укргазбанк", Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі також - Фонд) про розірвання договорів, стягнення коштів і відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ПАТ "АКБ "Київ", від імені якого як представник діє уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію цього банку (далі також - уповноважена особа Фонду), на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року, ухвалене суддею Лемішем О.М., і рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Кеміня М.П., Кондора Р.Ю., Кожух О.А., і за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3 (представник - адвокат Машика Віктор Вікторович); відповідачі: ПАТ "АКБ "Київ" (представник - уповноважена особа Фонду Кічук Олег Іванович), ТзОВ "Сузір'я", ПАТ АБ "Укргазбанк", Фонд. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст первісної позовної заяви 1. 26 листопада 2012 року позивач звернувся з позовом до ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я", в якому просив суд визнати недійсними договори про участь у Фонді фінансування будівництва (далі - ФФБ) N 10/2008 і N 12/2008 (далі - договори) та стягнути солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" на користь позивача: 700 341,18 грн - вартість об'єктів інвестування; 168 965,63 грн - інфляційні втрати; 81 162,83 грн - три проценти річних і 100 000 грн відшкодування завданої моральної шкоди. 2. Позов мотивував такими обставинами: 2.1. 22 січня 2008 року позивач уклав з ПАТ "АКБ "Київ" договори про участь у ФФБ, згідно з якими за позивачем були закріплені два об'єкти інвестування: квартира АДРЕСА_1 в під'їздах N 1 і N 2 секції 6 (далі - об'єкти інвестування). Загальна вартість об'єктів інвестування на момент підписання договорів становила 191 222,29 грн за кожен. Введення об'єктів інвестування в експлуатацію було заплановане на червень 2008 року. 2.2. Відповідно до договору про організацію спорудження об'єкта будівництва від 20 квітня 2007 року забудовником є ТзОВ "Сузір'я" (далі - забудовник). 2.3. Повна оплата вартості об'єктів інвестування підтверджується свідоцтвами від 17 березня 2008 року до договорів. 2.4. Оскільки об'єкти інвестування не були здані в експлуатацію до дати, визначеної у договорах, позивач використав право виходу з ФФБ і 3 грудня 2008 року звернувся із заявами до ПАТ "АКБ "Київ" про вихід з ФФБ, розірвання договорів і повернення коштів. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 15 квітня 2013 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким поновив позивачеві "пропущений процесуальний строк позовної давності" та задовольнив частково позов: стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" на користь позивача 489 173,30 грн. що складає загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування, інфляційні втрати у розмірі 118 017,95 грн. три проценти річних у сумі 56 690,49 грн. 2 000,00 грн відшкодування моральної шкоди. 4. Суд мотивував рішення так: 4.1. Вимога про визнання недійсними договорів є необґрунтованою. Позивач виконав належним чином його обов'язки за договорами, тоді як відповідачі - ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" - їхні обов'язки не виконали. 4.2. Оскільки з моменту виникнення права на отримання коштів позивач не міг розпоряджатись ними як власник, то ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" мають виплатити йому відшкодування моральної шкоди у сумі 2 000 грн кожен. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 12 березня 2014 року Апеляційний суд Закарпатської області рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове про часткове задоволення позовних вимог, а саме: стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача вартість вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,00 грн. стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача понесені інфляційні втрати у розмірі 118 017,95 грн і три проценти річних у розмірі 56 690,49 грн. в іншій частині позовних вимог - відмовив. 6. Рішення мотивував так: 6.1. Вимога про стягнення коштів з ТзОВ "Сузір'я" не може бути задоволена, оскільки законодавство не передбачає права позивача як довірителя вимагати повернення коштів безпосередньо від забудовника. 6.2. Жодних доказів на підтвердження того, що позивач зазнав моральних страждань, немає, а тому вимога про стягнення відшкодування моральної шкоди не може бути задоволена. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 7. 9 липня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд до цього ж суду. 8. Суд касаційної інстанції вказав на необхідність оцінки обставини направлення ПАТ "АКБ "Київ" до ТзОВ "Сузір'я" листів від 12 грудня 2008 року та 11 квітня 2011 року з вимогою повернення коштів для виконання зобов'язань перед позивачем. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд) 9. 11 листопада 2014 року Апеляційний суд Закарпатської області рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове про часткове задоволення позовних вимог: стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на корись позивача вартість вимірювальних одиниць об'єктів інвестування у розмірі 489 173,00 грн. інфляційні втрати у розмірі 118 017,95 грн і три проценти річних у сумі 56 690,49 грн. в іншій частині позовних вимог - відмовив. 10. Рішення мотивував так: 10.1. Суд оглянув на судовому засіданні оригінали листів від 12 грудня 2008 року та від 11 квітня 2011 року і надав їм правову оцінку, однак відповідачі не виконали зобов'язань як щодо будівництва та передання об'єктів інвестування, так і щодо повернення коштів. 10.2. Вимогу позивача про стягнення коштів з ТзОВ "Сузір'я" не можна задовольнити, оскільки законодавство не передбачає права позивача як довірителя вимагати повернення коштів безпосередньо від забудовника. 10.3. Жодних доказів на підтвердження моральних страждань позивач не подав, а тому його вимога про стягнення відшкодування моральної шкоди не може бути задоволена. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції (новий розгляд) 11. 18 лютого 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 квітня 2013 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 11 листопада 2014 року скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. 12. Вказав, що як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи (чи подавав позивач і коли заяву про вихід із ФФБ; чи вирішений і як саме спір, що перебував на розгляді у Господарському суду Закарпатської області про розірвання договору від 20 квітня 2007 року про організацію спорудження об'єкта будівництва та зобов'язання ТзОВ "Сузір'я" перерахувати на рахунок ПАТ "АКБ "Київ" кошти у розмірі 3 586 757,45 грн. яку кількість квадратних метрів загальної площі квартири, що розташована на третьому поверсі житлового будинку в під'їзді N 1, секції 6, проінвестував позивач; чи отримало ПАТ "АКБ "Київ" кошти для виплати особам, які відмовились від укладеного договору інвестування; чи є вина ПАТ "АКБ "Київ"). Короткий зміст заяв позивача у суді першої інстанції (новий розгляд) 13. 3 вересня 2015 року позивач подав до суду першої інстанції заяву про залучення як співвідповідачів Фонду та ПАТ АБ "Укргазбанк", а також заяву про збільшення розміру позовних вимог, в якій просив: 13.1. Розірвати договори; 13.2. Стягнути солідарно з ПАТ "АКБ "Київ", ТзОВ "Сузір'я", ПАТ АБ "Укргазбанк" і Фонду на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. інфляційні втрати у сумі 604 109,08 грн. три проценти річних у сумі 97 298,58 грн. а також 10 000 грн відшкодування заподіяної моральної шкоди. 14. 28 грудня 2015 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області постановив ухвалу, якою залучив співвідповідачами у справі ПАТ АБ "Укргазбанк" і Фонд. 15. 29 лютого 2016 року позивач подав заяву про зменшення позовних вимог, мотивуючи тим, що у нього відсутній спір з Фондом, який не може бути відповідачем у цій справі. Просив суд: 15.1. Розірвати договори; 15.2. Стягнути солідарно з ПАТ "АКБ "Київ", ТзОВ "Сузір'я" та ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. інфляційні втрати у розмірі 604 109,08 грн. три проценти річних у сумі 97 298,58 грн і 10 000 грн відшкодування заподіяної моральної шкоди. 16. 10 травня 2016 року на судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги щодо ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк", вказавши, що вимог до ТзОВ "Сузір'я" позивач більше не ставить і претензій до ТзОВ "Сузір'я" не має. Короткий зміст рішення суду першої інстанції (новий розгляд) 17. 11 травня 2016 року Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача інфляційні втрати у розмірі 604 109,08 грн і три проценти річних у сумі 97 298,58 грн. стягнув солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача 10 000 грн відшкодування моральної шкоди; у задоволенні іншої частини вимог - відмовив. 18. Мотивував рішення так: 18.1. Оскільки позивач виконав обов'язки за договорами, сплативши відповідні кошти за об'єкти інвестування, однак будинок так і не був зданий в експлуатацію, то з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача на підставі статей 23, 526, 610 і 611 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України слід стягнути вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування, інфляційні втрати, три проценти річних і відшкодування моральної шкоди. 18.2. Позивач не пропустив позовну давність внаслідок певних обставин (переривання та зупинення її перебігу), а саме: розгляду справи за позовом позивача до ПАТ "АКБ "Київ" про примусове виконання грошового зобов'язання у період з 21 травня 2012 року (відкриття провадження) до 9 жовтня 2012 року (скасування ухвали про відкриття провадження); вчинення ПАТ "АКБ "Київ" дій, що свідчать про визнання ним боргу внаслідок звернення у господарський суд з позовом до ТзОВ "Сузір'я"; дії мораторію, введеного відповідно до пункту 4 статті третьої Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва"; дії мораторію внаслідок введення тимчасової адміністрації у ПАТ "АКБ "Київ" у період з 9 лютого 2009 року до 9 лютого 2010 року. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд) 19. 17 серпня 2016 року Апеляційний суд Закарпатської області рішення суду першої інстанції скасував; ухвалив нове, яким поновив позивачеві позовну давність і частково задовольнив його вимоги: стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача загальну вартість закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування у сумі 489 173,3 грн. стягнув з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача інфляційні втрати за період з 17 січня 2009 року до 31 липня 2015 року у сумі 604 109,08 грн і три проценти річних за цей же період у сумі 97 298,58 грн. в іншій частині позовних вимог - відмовив. 20. Мотивував рішення так: 20.1. На підставі Додаткових угод від 3 грудня 2008 року позивач розірвав договори з ПАТ АКБ "Київ". 20.2. У задоволенні позовних вимог до ПАТ АБ "Укргазбанк" слід відмовити, оскільки ПАТ АБ "Укргазбанк" не є правонаступником ПАТ "АКБ "Київ" стосовно договорів, а солідарний обов'язок ПАТ АБ "Укргазбанк" з ПАТ "АКБ "Київ" щодо повернення позивачу коштів відсутній. 20.3. 26 вересня 2014 року Господарський суд Закарпатської області ухвалив рішення, яким позов прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах держави в особі Міністерства фінансів України, ПАТ "АКБ "Київ" до ТзОВ "Сузір'я" про зобов'язання повернути кошти задовольнив частково та зобов'язав ТзОВ "Сузір'я" перерахувати на рахунок ПАТ "АКБ "Київ" 1 217 029,8 грн. Це рішення 18 грудня 2014 року залишив без змін постановою Львівський апеляційний господарський суд, а 16 березня 2015 року - Вищий господарський суд України. 20.4. Відповідно до встановлених у цих судових рішеннях обставин до загальної суми вимог входили й вимоги, які стосувалися договорів позивача на суму 244 586,65 грн за кожним з договорів. Однак господарський суд відмовив у задоволенні позову стосовно вимоги ПАТ "АКБ "Київ" про повернення забудовником коштів для розрахунку з позивачем у справі N 712/21651/12 через пропуск ПАТ "АКБ "Київ" позовної давності за цією вимогою. 20.5. Звернення ПАТ "АКБ "Київ" як управителя ФФБ до суду з пропуском позовної давності не може розцінюватися як вжиття ним всіх належних заходів, спрямованих на повернення коштів. Тому внаслідок недобросовісних і неналежних дій ПАТ "АКБ "Київ" позивач не має можливості захистити своє право в інший спосіб, ніж пред'явивши позов до ПАТ "АКБ "Київ". А оскільки останнє порушило зобов'язання за договорами і ніяк не спростувало презумпцію вини, то відповідальність за повернення коштів слід покласти саме на управителя ФФБ, тобто на ПАТ "АКБ "Київ". 20.6. Довід ПАТ "АКБ "Київ" про те, що відповідальність у спорі має нести забудовник (ТзОВ "Сузір'я") - необґрунтований, оскільки листи ПАТ "АКБ "Київ" від 12 грудня 2008 року та від 11 квітня 2011 року за відсутності з боку ПАТ "АКБ "Київ" як управителя реальних примусових дій, спрямованих на повернення коштів, не може вважатися вжиттям ним всіх необхідних заходів і належним виконанням управителем обов'язків щодо контролю за забудовником. 20.7. Наявні підстави для стягнення з ПАТ "АКБ "Київ" на користь позивача вартості закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування за договорами, а також на підставі частини другої статті 625 ЦК України інфляційних втрат і трьох процентів річних. 20.8. Відповідальність у вигляді відшкодування моральної шкоди через неповернення довірителю коштів при розірвання договорів про участь у ФФБ не передбачена, а тому у задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди слід відмовити. 20.9. Позовна давність спливла 27 серпня 2012 року. Не є свідченням переривання позовної давності: 20.9.1. Звернення позивача до суду з позовом до ПАТ "АКБ "Київ" у травні 2012 року, оскільки за змістом частини другої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а лише з додержанням вимог процесуального закону. Тобто, звернення до суду з позовом з порушенням правил підсудності не перериває позовну давність. Натомість, вказаний позов був повернений позивачеві для подання до належного суду, оскільки 9 жовтня 2012 року Апеляційний суд Закарпатської області саме через порушення правил підсудності ухвалою скасував ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 21 травня 2012 року про відкриття провадження у справі; 20.9.2. Пред'явлення ПАТ "АКБ "Київ" позову до ТзОВ "Сузір'я", оскільки такий позов поданий у грудні 2012 року - після спливу позовної давності. 20.10. У ПАТ "АКБ "Київ" був введений мораторій на задоволення вимог кредиторів на період з 9 лютого 2009 року до 9 серпня 2009 року, який надалі був продовжений до 9 лютого 2010 року, про що позивач був обізнаний. Втім, матеріали справи не свідчать про те, що позивач знав чи повинен був знати про скасування такого мораторію з 18 серпня 2010 року. Про таке скасування ПАТ "АКБ "Київ" і ТзОВ "Сузір'я" вказали лише у заявах про застосування позовної давності, після чого позивач відразу попросив її поновити. Тобто, позивач мав обґрунтовані підставі вважати, що мораторій на задоволення вимог кредиторів діяв до 9 лютого 2010 року, а відтак, звертаючись до суду з позовом у листопаді 2012 року, міг небезпідставно розраховувати, що не пропустив позовну давність. 20.11. Хоча звернення позивача до суду з позовом до ПАТ "АКБ "Київ" у травні 2012 року не перервало позовну давність, однак свідчило, що позивач намагався своєчасно захистити порушене право. Після скасування апеляційним судом 9 жовтня 2012 року ухвали про відкриття провадження позивач у листопаді 2012 року, тобто у розумний строк і без невиправданих зволікань, звернувся до суду з належно оформленим позовом, який наразі розглядається. 20.12. Враховуючи, що дії позивача у спірних правовідносинах ґрунтувалися на законі та умовах договорів, а подаючи цей позов до суду, позивач добросовісно помилявся щодо звернення у межах позовної давності, необхідно її поновити. Короткий зміст вимог касаційної скарги позивача 21. У вересні 2016 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції через неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги ПАТ "АКБ "Київ" 22. У вересні 2016 року ПАТ "АКБ "Київ" через уповноважену особу Фонду також подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені судові рішення й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову через неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 23. 17 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 24. Обґрунтував ухвалу тим, що уповноважена особа Фонду оскаржує рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи позивача 25. Позивач вказує, що суд апеляційної інстанції неналежно встановив обставини справи та не надав належної оцінки тому, що 11 лютого 2015 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 61, якою встановив, що держава в особі ПАТ АБ "Укргазбанк" бере участь у виведенні ПАТ "АКБ "Київ" з ринку шляхом придбання його активів і зобов'язань у разі віднесення Національним банком України (далі - НБУ) ПАТ "АКБ "Київ" до категорії неплатоспроможних. 26. 24 лютого 2015 року НБУ прийняв рішення про визнання ПАТ "АКБ "Київ" неплатоспроможним і про введення у ньому тимчасової адміністрації. А 19 червня 2015 року ПАТ "АКБ "Київ" уклав з ПАТ АБ "Укргазбанк" договір про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку. 27. Тому суд має захистити право позивача на повернення коштів саме шляхом стягнення коштів солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк". (2) Доводи ПАТ "АКБ "Київ" 28. Вказує, що суди попередніх інстанцій неналежно оцінили те, що 24 червня 2015 року правління НБУ прийняло постанову N 411, якою відкликало банківську ліцензію ПАТ "АКБ "Київ" і вирішило його ліквідувати. А 25 червня 2015 року Виконавча дирекція Фонду ухвалила рішення N 122 про початок процедури ліквідації ПАТ "АКБ "Київ". 29. Усі питання, пов'язані з погашенням заборгованості перед кредиторами банку, мають вирішуватися відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" N 4452-VI від 23 лютого 2012 року (далі - Закон N 4452-VI). 30. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що справа має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Верховний Суд України у постанові від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 дійшов висновку, що справи у спорах про кредиторські вимоги до банків, які ліквідуються, необхідно розглядати за аналогією Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", внаслідок чого на них поширюється юрисдикція господарських судів. (3) Позиції інших учасників справи 31. Інші учасники справи відзиви на касаційні скарги не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 32. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). 33. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 34. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 35. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 36. Відповідно до статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. 37. ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів (пункт 1 частини другої статті 12). 38. ГПК України у редакції, що набрала чинності 15 грудня 2017 року, передбачає, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем (пункт 1 частини першої статті 20). 39. Тобто, за загальним правилом як на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, так і на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду критеріями належності справи до господарського судочинства є суб'єктний склад учасників спору та зміст спірних правовідносин. 40. Мотивуючи наявність юрисдикції господарського суду щодо розгляду цієї справи, ПАТ "АКБ "Київ" вказує, що Верховний Суд України у постанові від 16 лютого 2016 року у справі N 826/2043/15 підтвердив юрисдикцію господарських судів щодо спорів про кредиторські вимоги до банків. 41. ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу, що вона відступила від цього висновку в постанові від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16, вказавши, що при розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. 42. Предметом спору у цій справі є розірвання договорів та стягнення солідарно з ПАТ "АКБ "Київ" і ПАТ АБ "Укргазбанк" на користь позивача-фізичної особи загальної вартості закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування, інфляційних втрат, трьох процентів річних, а також відшкодування заподіяної моральної шкоди 43. З огляду на вказаний зміст спірних правовідносин та суб'єктний склад сторін учасників спору Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди правильно розглянули цю справу за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо вимог позивача про стягнення коштів 44. Суди вважали, що правовідносини, що виникли з позивачем, регулюються Законом України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" у редакції, чинній на момент укладення та розірвання договорів. 45. Суди оцінили, зокрема, договори, Правила ФФБ виду А, затверджені рішенням правління ПАТ "АКБ "Київ" від 21 березня 2007 року, договір про організацію спорудження об'єкта будівництва від 20 квітня 2007 року, укладений ПАТ "АКБ "Київ" (управителем ФФБ) із ТзОВ "Сузір'я" (забудовником), та встановили, що позивач виконав зобов'язання за договорами про участь у ФФБ, сплативши відповідні суми, однак будинок з об'єктами інвестування так і не був введений в експлуатацію до обумовленої сторонами дати - 30 червня 2008 року. 46. Закон України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" від 19 червня 2003 року N 978-IV (далі - Закон N 978-IV) встановлює загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами (стаття 1). 47. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 2 Закону N 978-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, управитель - це фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством, Правилами фонду й отримала в установленому порядку дозвіл/ліцензію. 48. Фінансова установа, яка відповідає вимогам цього Закону, може за власною ініціативою створити ФФБ. ФФБ не є юридичною особою. ФФБ може бути двох видів - ФФБ виду А та ФФБ виду Б. Для ФФБ виду А поточну ціну вимірної одиниці об'єкта будівництва, споживчі властивості об'єктів інвестування, коефіцієнти поверху та комфортності визначає забудовник, який приймає на себе ризик щодо недостатності залучених коштів на спорудження об'єкта будівництва та зобов'язаний своєчасно ввести його в експлуатацію незалежно від обсягу фінансування (частини перша-третя статті 11 Закону N 978-IV у вказаній редакції). 49. Правила ФФБ визначають вид ФФБ, процедуру створення ФФБ, порядок організації взаємовідносин забудовника, управителя та довірителів, порядок встановлення управління майном, умови, особливості та обмеження здійснення управління майном, напрями та порядок використання залучених коштів, порядок участі у фонді та відмови від участі в ньому, типи вимірних одиниць об'єктів інвестування, порядок та умови закріплення об'єкта інвестування за довірителем, розмір винагороди управителя й інші умови функціонування ФФБ (частина друга статті 12 Закону N 978-IV у зазначеній редакції). 50. Система функціонування ФФБ передбачає, зокрема, можливість дострокового припинення управління майном за ініціативою довірителя, відкріплення від нього об'єкта інвестування, повернення довірителю коштів у розмірі та у порядку, визначених Правилами ФФБ, внаслідок зменшення обсягу підтвердженого замовлення на будівництво; здійснення управителем ФФБ контролю за цільовим використанням забудовником спрямованих на будівництво коштів; повернення забудовником коштів до ФФБ на вимогу управителя у випадках зменшення обсягу підтвердженого замовлення внаслідок відмови довірителя від участі у ФФБ, а також в інших випадках, визначених договором; здійснення управителем ФФБ контролю за виконанням забудовником своїх зобов'язань за договором (абзаци шостий, одинадцятий-тринадцятий частини першої статті 13 Закону N 978-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). 51. Управитель ФФБ при здійсненні управління ФФБ несе відповідальність за дотримання обмежень довірчої власності управителя, визначених Правилами ФФБ і визнаних довірителями ФФБ; несе зобов'язання перед довірителями ФФБ у межах договору про участь у ФФБ (абзаци перший-третій частини другої статті 13 Закону N 978-IV у вказаній редакції). 52. Як встановили суди, згідно з пунктом 5.4.1 Правил ФФБ довіритель (позивач) має право за власною ініціативою до дати підписання державною комісією акта введення об'єкта будівництва в експлуатацію достроково припинити управління коштами, відмовитись від участі в ФФБ шляхом розірвання договору про участь у ФФБ та отримати з ФФБ суму коштів, розраховану відповідно до пункту 5.4.4 Правил ФФБ. Останній передбачає, що сума коштів, яку слід повернути довірителю, визначається управителем, виходячи з ціни вимірної одиниці цього об'єкта інвестування, встановленої забудовником на день надання заяви про вихід із ФФБ. Аналогічне право довірителя закріплене у пунктах 2.2.2 договорів. 53. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів про те, що позивач має підстави вимагати повернення йому загальної вартості закріплених вимірних одиниць об'єктів інвестування. 54. Повернення коштів довірителю ФФБ не може здійснюватися за рахунок іншого ФФБ або власного майна банку (частина четверта статті 17 Закону N 978-IV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). 55. Суди встановили, що 11 лютого 2015 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 61, якою встановив, що держава в особі ПАТ АБ "Укргазбанк" бере участь у виведенні ПАТ "АКБ "Київ" з ринку шляхом придбання його активів і зобов'язань у разі віднесення НБУ ПАТ "АКБ "Київ" до категорії неплатоспроможних. А 24 лютого 2015 року НБУ прийняв рішення про визнання ПАТ "АКБ "Київ" неплатоспроможним і про введення у ньому тимчасової адміністрації. 56. З огляду на це ПАТ "АКБ "Київ" вважає, що усі питання, пов'язані з погашенням заборгованості перед кредиторами банку, мають вирішуватися відповідно до Закону N 4452-VI. 57. Закон N 4452-VI регулює правовідносини між Фондом, банками, НБУ, повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. 58. Суди встановили що 19 червня 2015 року ПАТ "АКБ "Київ" уклав з ПАТ АБ "Укргазбанк" договір про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку. Цей договір спрямований на виведення ПАТ "АКБ "Київ" з ринку на підставі пункту 3 частини другої статті 39 Закону N 4452-VI з подальшою ліквідацією ПАТ "АКБ "Київ". 59. Частина п'ята статті 50 Закону N 4452-VI встановлює, що кошти на рахунку ФФБ або майно фонду операцій з нерухомістю, в тому числі кошти на його рахунку, що перебувають в управлінні банку, не включаються до ліквідаційної маси банку. Розпорядження цими активами здійснюється відповідно до Законів України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" та "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю". 60. Згідно з частиною другою статті 23 Закону N 978-IV у разі ліквідації управителя ФФБ кошти на рахунку ФФБ не включаються до ліквідаційної маси управителя ФФБ і спрямовуються виключно на задоволення вимог довірителів до управителя ФФБ згідно з Правилами ФФБ. 61. Тобто, у законодавстві закріплені спеціальні приписи щодо цільового спрямування залучених на рахунок ФФБ коштів при ліквідації банку-управителя та встановлена заборона на включення коштів ФФБ до ліквідаційної маси такого банку. 62. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частини перша статті 400 ЦПК України). 63. З огляду на наведені приписи та встановлені судами обставини Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід ПАТ "АКБ "Київ" про поширення на спірні правовідносини приписів Закону України N 4452-VI і відхиляє як неприйнятний довід ПАТ "АКБ "Київ" про неналежне встановлення обставин справи щодо відкликання його банківської ліцензії та рішення щодо його ліквідації. 64. Крім того, Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що у касаційних скаргах відсутні будь-які доводи щодо неправильності висновків суду апеляційної інстанції в частині стягнення інфляційних втрат, трьох процентів річних і відшкодування моральної шкоди. (1.2) Щодо солідарного обов'язку ПАТ "АКБ "Київ" та ПАТ АБ "Укргазбанк" 65. Позивач стверджує, що суд апеляційної інстанції неналежно встановив обставини справи щодо відсутності солідарного обов'язку ПАТ АБ "Укргазбанк". 66. Суд першої інстанції вважав, що оскільки ПАТ АБ "Укргазбанк" на основі постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року N 61 та рішення НБУ від 24 лютого 2015 року прийняв активи та зобов'язання ПАТ "АКБ "Київ", то останнє разом з ПАТ АБ "Укргазбанк" мають нести солідарну відповідальність перед позивачем. 67. Апеляційний суд з таким висновком не погодився, вказавши, що зобов'язання, які випливають з договорів з довірителями ФФБ виду А не були передані до ПАТ АБ "Укргазбанк" за договором від 19 червня 2015 року, укладеним ПАТ "АКБ "Київ" з ПАТ АБ "Укргазбанк", про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку. 68. На підставі частини другої статті 23 Закону N 978-IV апеляційний суд дійшов висновку, що відсутні підстави стверджувати, що ПАТ АБ "Укргазбанк" є правонаступником ПАТ "АКБ "Київ" стосовно зобов'язань, які випливають з договорів;солідарний обов'язок ПАТ АБ "Укргазбанк" з ПАТ "АКБ "Київ" щодо повернення позивачеві коштів відсутній. А тому у задоволенні вимоги позивача до ПАТ АБ "Укргазбанк" необхідно відмовити, оскільки воно є неналежним відповідачем у справі. 69. Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. 70. Ні Закон N 4452-VI, ні інші акти законодавства не передбачають солідарний обов'язок приймаючого та неплатоспроможного банків щодо зобов'язань останнього при його виведенні з ринку на підставі пункту 3 частини другої статті 39 Закону N 4452-VI. 71. Суд апеляційної інстанції встановив, що договір від 19 червня 2015 року про передачу приймаючому банку активів і зобов'язань неплатоспроможного банку не створює солідарного обов'язку для ПАТ АБ "Укргазбанк" з ПАТ "АКБ "Київ" щодо повернення коштів позивачеві. 72. ВеликаПалата Верховного Суду відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 73. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог до ПАТ АБ "Укргазбанк" і відхиляє як неприйнятний довід позивача про неналежне встановлення обставини справи щодо відсутності солідарного обов'язку ПАТ АБ "Укргазбанк". (2) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг (2.1) Щодо суті касаційних скарг 74. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 75. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 76. Відповідно до викладених вище висновків Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому касаційні скарги ПАТ "АКБ "Київ" і позивача слід залишити без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 77. З огляду на висновок щодо суті касаційних скарг судові витрати, понесені у зв'язку з поданням касаційної скарги, покладаються на ПАТ "АКБ "Київ" і позивача. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Київ" на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року і касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року залишити без задоволення. 2. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17 серпня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  7. Постанова Іменем України 5 грудня 2018 року м. Київ Справа N 210/5258/16-ц Провадження N 14-463 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Князєва В.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі Дніпропетровської області (далі також - відповідач; Фонд) про відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою відповідача на рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 8 лютого 2017 року, ухвалене суддею Скотар Р.С., та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі Зубакової В.П., Барильської А.П. і Бондар'Я.М. Учасники справи: позивач: ОСОБА_3, відповідач: Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі Дніпропетровської області. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 25 листопада 2016 року позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування Фондом моральної шкоди. 2. Стверджував, що з 25 листопада 1985 року по 6 липня 1998 року та з 16 липня 1999 року по 5 грудня 2003 року працював на Комбінаті "Кривбасшахтопроходка", правонаступником якого є Державний спеціалізований будівельно-монтажний трест по підземному будівництву і реконструкції шахт, кар'єрів (далі - ДТ "Кривбасшахтопроходка") на різних посадах. 3. Вказував, що 5 грудня 2003 року був звільнений через виявлену невідповідність займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров'я, який перешкоджає продовженню роботи на підставі пункту 2 статті 40 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України. 4. Зазначав, що його звільнення було зумовлене тим, що 4 серпня 2003 року о 14 годині 30 хвилин під час виконання робіт на ДТ "Кривбасшахтопроходка" стався нещасний випадок, внаслідок якого позивач був уражений струмом. Цей факт підтверджується: Актом про нещасний випадок N 9 від 6 серпня 2003 року; висновками медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК), яка вперше з 1 березня 2004 року встановила позивачеві 80 % втрати професійної працездатності, а при повторному переогляді 11 січня 2008 року - 100 % втрати професійної працездатності та І групу інвалідності. 5. Пояснив, що 28 листопада 2008 року МСЕК у висновку підтвердила позивачеві 100 % втрати професійної працездатності та встановила І групу інвалідності з 1 січня 2009 року безстроково. 6. Обґрунтовував, що внаслідок нещасного випадку втратив професійну працездатність і здоров'я, був порушений його звичний спосіб життя. Вказував, що не може самостійно пересуватися; постійно потребує допомоги рідних або сторонніх осіб через повну втрату функції ходіння; з позивачем постійно знаходяться дружина або донька; йому необхідний постійний нагляд лікарів, стаціонарне лікування, приймання ліків, масаж, щорічні курси реабілітації, санаторно-курортне лікування. Вказував, що постійно фізично страждає через головний біль, нудоту, оніміння лівої половини тіла, прогресивно зростаючу слабкість у ногах, прогресивне зниження пам'яті. 7. З огляду на вказані обставини просив стягнути з відповідача на свою користь 275 600 грн як відшкодування моральної шкоди. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 8. 8 лютого 2017 Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив частково: стягнув з відповідача на користь позивача моральну шкоду у зв'язку з ушкодженням здоров'я у сумі 70 000 грн. а в дохід держави - 551,2 грн судового збору; у решті позову - відмовив. 9. Мотивував тим, що позивач зазнає моральних страждань, які позбавляють його нормальних життєвих зв'язків і вимагають додаткових зусиль для організації життя. Суд першої інстанції зазначив, що, оскільки позивачу первинно стійка втрата професійної працездатності встановлена з 1 березня 2004 року, то він на підставі статей 21 і 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (далі - Закон N 1105-XIV) у редакції, що була чинною на момент встановлення позивачеві стійкої втрати працездатності, має право на відшкодування моральної шкоди за рахунок відповідача. З огляду на характер спричиненої моральної шкоди та міркування розумності, виваженості та справедливості суд вважав можливим стягнути на користь позивача 70 000 грн такого відшкодування. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 10. 12 квітня 2017 року Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, яким рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат скасував; ухвалив у цій частині нове рішення та компенсував судові витрати у сумі 551,2 грн за рахунок держави; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 11. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині розподілу судових витрат і ухвалюючи в цій частині нове рішення, апеляційний суд вказав, що позивач і відповідач звільнені від сплати судового збору. А тому цей збір має бути компенсованим за рахунок держави. Залишаючи без змін рішення місцевого суду щодо суті спору, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що розмір моральної шкоди визначений, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, врахований характер отриманої травми, стан здоров'я позивача, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, та можливість такого відновлення, зважаючи на 100-відсоткову втрату ним професійної працездатності та визнання його особою з інвалідністю І групи. 12. Відхиляючи доводи відповідача щодо юрисдикції адміністративного суду, апеляційний суд вказав, що оскільки цей спір виник з приводу відшкодування моральної шкоди, спричиненої при виконанні трудових обов'язків, то він має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 21 квітня 2017 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій і ухвалити нове, яким відмовити позивачеві у задоволенні його вимог повністю. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 14. 3 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 15. Мотивує тим, що відповідач оскаржує рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 8 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 16. Відповідач мотивує касаційну скаргу тим, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці" від 23 лютого 2007 року (далі - Закон N 717-V) внесені зміни до Закону N 1105-XIV, а саме: виключені всі приписи, що передбачали виплату відшкодування моральної шкоди. 17. Вважає, що за змістом рішення Конституційного Суду України від 8 жовтня 2008 року N 20-рп/2008 року право на відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Фонду скасоване вищенаведеними змінами до Закону N 1105-XIV для всіх застрахованих громадян незалежно від дати встановлення втрати працездатності. А тому стверджує, що є неналежним відповідачем у цій справі. 18. Доводить, що оскільки органи МСЕК не встановлювали факту заподіяння позивачу моральної шкоди, то позивач не довів моральні страждання. 19. Зазначає, що право позивача на відшкодування моральної шкоди могли би виникнути лише у 2016 році за умови встановлення МСЕК факту заподіяння моральної шкоди. 20. Вважає, що саме винні дії позивача призвели до настання нещасного випадку й отримання ним травми, яка мала наслідком втрату його професійної працездатності. 21. Стверджує, що позивач пропустив тримісячний строк для звернення до суду з позовом, а розмір відшкодування моральної шкоди необґрунтовано завищений судами і не відповідає засадам розумності та справедливості. 22. Окрім того, вказує, що цей спір не може розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки Фонд та його територіальні органи є суб'єктами владних повноважень, що здійснюють владні управлінські функції. А тому спір має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства. (2) Позиції інших учасників справи 23. Позивач відзиву на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції спору 24. Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі також - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, із цивільних відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 25. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 26. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 27. Згідно з частиною першою статті 17 КАС України у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. 28. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції). 29. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. 30. Згідно з частиною другою статті 21 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. 31. Отже, умовою розгляду вимоги про відшкодування моральної шкоди за правилами адміністративного судочинства є те, щоби така шкода була заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин і заявлена в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. 32. У цій справі спірні правовідносини пов'язані з відшкодуванням позивачеві моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я від нещасного випадку на виробництві. 33. Згідно з частиною третьою статті 28 Закону N 1105-XIV у редакції, чинній станом на час настання страхового випадку та встановлення позивачеві втрати професійної працездатності у зв'язку з трудовим каліцтвом і І групи інвалідності, за наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому провадиться страхова виплата за моральну шкоду. 34. Оскільки позивач не оспорював правомірність дій Фонду та не просив визнати їх протиправними, а вимога про відшкодування моральної шкоди не заявлена з одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правий спір, така вимога має розглядатися за правилами цивільного судочинства. 35. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про наявність щодо цього спору юрисдикції адміністративного суду та погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про розгляд справи за правилами цивільного судочинства. (1.2) Щодо обов'язку відшкодувати моральну шкоду потерпілому від нещасного випадку на виробництві 36. Відповідач вважає, що оскільки позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди 25 листопада 2016 року, коли діяв Закон N 1105-XIV у новій редакції, що не передбачала можливості стягнення з відповідача моральної шкоди, завданої потерпілому від нещасних випадків на виробництві, то до спірних правовідносин не може бути застосована редакція вказаного Закону, яка діяла станом на день настання страхового випадку та встановлення позивачеві втрати професійної працездатності у зв'язку з трудовим каліцтвом. 37. Згідно з частиною першою статті 1168 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів. 38. Відповідно до підпункту "е" пункту 1 частини першої статті 21 Закону N 1105-XIV у редакції, чинній станом на час настання страхового випадку та встановлення позивачеві втрати професійної працездатності у зв'язку з трудовим каліцтвом і І групи інвалідності, у разі настання вказаного випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. 39. Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених у статті 14 цього Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг (частина друга статті 13 Закону N 1105-XIV у вказаній редакції). 40. Нещасний випадок - це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть (частина перша статті 14 Закону N 1105-XIV). 41. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 4 серпня 2003 року о 14 годині 30 хвилин під час виконання робіт з розкріплення металевої опалубки на покрівлі доставкової штольні в кар'єрі Відкритого акціонерного товариства "ПівдГЗК" з позивачем стався нещасний випадок: він був уражений електричним струмом та отримав електроопік лівого передпліччя. Причиною нещасного випадку стало залучення до роботи позивача не за спеціальністю, як встановили суди з акта форми Н-5 розслідування нещасного випадку від 4 серпня 2003 року й акта форми Н-1 про нещасний випадок від 6 серпня 2003 року N 9. 42. Отже, право потерпілого на відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, Закон N 1105-XIV пов'язував з настанням страхового випадку. 43. 20 березня 2007 року набрав чинності Закон N 717-V, згідно з яким був виключений підпункт "е" пункту 1 частини першої статті 21 Закону N 1105-XIV, а також інші приписи, які кваліфікували відшкодування моральної шкоди як страхові виплати. 44. Конституційний Суд України в абзаці 9 пункту 5 мотивувальної частини рішення N 20-рп/2008 від 8 жовтня 2008 року звернув увагу на те, що положеннями пункту 1, абзацу третього пункту 5, пункту 9, абзацу третього пункту 10, пункту 11 розділу I Закону N 717-V скасовано право застрахованих громадян, що потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду, яке вони мали відповідно до приписів первинної редакції Закону N 1105-XIV. Проте зазначив, що право цих громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 Цивільного кодексу України та статтею 2371 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця). 45. За змістом касаційної скарги відповідач вважає, що зазначене рішення Конституційного Суду України слід розуміти як таке, яким встановлено, що з дня набрання чинності Законом N 717-V відповідальність за заподіяння моральної шкоди потерпілому від нещасного випадку покладена на роботодавця як за ті нещасні випадки на виробництві, які можуть трапитися після набрання чинності вказаним Законом, так і за ті, які трапилися до набрання ним чинності. 46. Тобто, відповідач стверджує, що Закон N 717-V має зворотну дію, встановлюючи цивільно-правову відповідальність роботодавця за нещасні випадки, які трапилися до набрання ним чинності. 47. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частини друга та третя статті 5 ЦК України). 48. З огляду на вказане Закон N 717-V не міг ретроспективно встановити обов'язок роботодавця з відшкодування моральної шкоди, оскільки щодо юридичної відповідальності, зокрема і цивільно-правової, новий закон застосовується лише тоді, коли він пом'якшує або скасовує відповідальність особи. 49. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що до спірних правовідносин слід застосовувати Закон N 1105-XIV у редакції, під час дії якої позивачеві була заподіяна моральна шкода у зв'язку з настанням страхового випадкута яка передбачала, що обов'язок відшкодувати таку шкоду покладається на відповідача. А відтак необґрунтованими є твердження касаційної скарги про те, що Фонд не є належним відповідачем у справі. (1.3) Щодо відшкодування моральної шкоди 50. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, завдання моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). 51. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України). 52. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (частина перша та пункт 1 частини другої статті 23 ЦК України). 53. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили: 53.1. Позивач працював в період з 25 листопада 1985 року по 6 липня 1998 року, та з 16 липня 1999 року по 5 грудня 2003 року на посадах горнового 5 розряду, підземного гірничого робітника 2 розряду, підземного монтажника, підземного прохідника 4 розряду на підприємстві Комбінат "Кривбасшахтопроходка", правонаступником якого є ДТ "Трест "Кривбасшахтопроходка". 53.2. Внаслідок завданих травм, позивачу був встановлений діагноз: виробнича травма, ураження електрострумом, контактний електроопік лівого передпліччя. 53.3. У зв'язку з погіршенням стану здоров'я позивач неодноразово знаходився на стаціонарному лікуванні в Інституті промислової медицини м. Кривого Рогу. 53.4. Позивач переніс зменшення обсягу трудової діяльності, змушений був пройти курс лікування, переносить фізичні страждання, позбавлений нормальних життєвих зв'язків, що вимагає додаткових зусиль для організації його життя. 53.5. Згідно з медичними документами рекомендовано: постійний нагляд лікарів, стаціонарне лікування, постійне приймання ліків і масаж, щорічні курси реабілітації, санаторно-курортне лікування у санаторіях для пацієнтів із захворюваннями опорно-рухового апарату. 54. Доказами, на підставі яких суди попередніх інстанцій встановили наявність факту завдання позивачеві моральної шкоди, є: акт від 6 серпня 2003 року N 9 про нещасний випадок на виробництві, акт розслідування нещасного випадку від 4 серпня 2003 року, довідки МСЕК про встановлення позивачу стійкої втрати працездатності й інвалідності, а також медичні документи про стан здоров'я позивача. 55. Отже, суди встановили завдання позивачеві у зв'язку з ушкодженням здоров'я та втратою працездатності фізичного болю та душевних страждань, що характеризують моральну шкоду. Крім того, суд апеляційної інстанції встановив, що позивач невинуватий у нещасному випадку, який трапився з вини механіка підземної гірничокапітальної дільниці "Південного ГЗК" ОСОБА_4 через залучення ним до роботи позивача не за спеціальністю. 56. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 57. Тому Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що до настання нещасного випадку й отримання позивачем травми, яка мала наслідком втрату його професійної працездатності, призвели винні дії самого потерпілого, а також інші доводи, спрямовані на переоцінку доказів і на встановлення інших обставин справи, ніж ті, що встановили суди першої й апеляційної інстанцій. 58. Довід касаційної скарги про те, що позивач не підтвердив факт заподіяння йому моральної шкоди належним доказом, а саме висновком МСЕК про встановлення факту заподіяння моральної шкоди, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим. 59. Відповідно до Порядку встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров'я, пов'язаного з виконанням трудових обов'язків, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 22 листопада 1995 року N 212, який був чинним до 28 вересня 2012 року, МСЕК мала, серед іншого, обов'язок встановлювати факт спричинення моральної шкоди (підпункт "д" пункту 1.1). 60. Відповідно до частин першої та другої статті 57 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. 61. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (частини перша та друга статті 58 ЦПК України у вказаній редакції). 62. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення (частина друга статті 212 ЦПК України у вказаній редакції). 63. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (частина друга статті 59 ЦПК України у зазначеній редакції). 64. Закону, який би передбачав можливість встановлення факту завдання моральної шкоди потерпілому від нещасного випадку на виробництві лише на підставі висновку МСЕК, немає та не було. Крім того, вирішуючи спір про відшкодування моральної шкоди, завданої у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, суди не мали встановлювати належність або неналежність виконання МСЕК обов'язку зі встановлення факту завдання позивачеві моральної шкоди. 65. Отже, наявність у МСЕК вказаного обов'язку не обмежує суд у праві встановити факт завдання моральної шкоди на підставі інших доказів, врахувавши характер каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, залишкову працездатність потерпілого тощо. 66. Тому необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що право на відшкодування моральної шкоди могло би виникнути у позивача лише у 2016 році та за умови встановлення МСЕК факту заподіяння моральної шкоди. Як і необґрунтованими є доводи про те, що позивач не довів моральні страждання, не маючи встановленого органами МСЕК факту заподіяння йому моральної шкоди. 67. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). 68. Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги частково, не навели мотивів, що свідчили би про безпідставність суми заявленого позивачем відшкодування. Хоча у справах щодо відшкодування моральної шкоди, завданої у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, суди, встановивши факт завдання моральної шкоди, повинні особливо ретельно підійти до того, аби присуджена ними сума відшкодування була домірною цій шкоді. Сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у частині третій статті 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив позивач. 69. ВеликаПалата Верховного Суду бере до уваги встановлені судами першої й апеляційної інстанцій обставини, зокрема, стосовно характеру отриманої позивачем травми, що спричинила повну втрату ним професійної працездатності, звільнення з роботи через виявлену невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі за станом здоров'я, визнання позивача особою з інвалідністю І групи безстроково, неможливість відновлення попереднього фізичного стану, тяжкість і незворотність змін у буденному житті, необхідність щорічної реабілітації. 70. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали за необхідне задовольнити позовну вимогу у розмірі майже вчетверо меншому порівняно з тим, який просив стягнути позивач. Проте, не відкинувши жодні аргументи позивача про обставини, які свідчать про глибину його фізичного болю та страждань, не навели мотивів для такого визначення розміру відшкодування моральної шкоди. 71. ВеликаПалата Верховного Суду з урахуванням встановлених судами першої й апеляційної інстанцій фактичних обставин завдання позивачеві моральної шкоди вважає, що розумним, виваженим і справедливим у його ситуації буде стягнути з відповідача відшкодування моральної шкоди у сумі 275 000 грн. (1.4) Щодо строку на звернення до суду 72. Відповідач стверджує, що позивач пропустив передбачений статтею 233 КЗпП України тримісячний строк для звернення з позовом до суду. 73. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється, зокрема, на вимогу про відшкодування шкоди, завданої, зокрема, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію. 74. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач звернувся до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди, завданої нещасним випадком, що потягнув звільнення позивача з роботи 5 грудня 2003 року на підставі пункту 2 статті 40 КЗпП України через виявлену невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі за станом здоров'я, а також втрату професійної працездатності у зв'язку з трудовим каліцтвом (з 1 березня 2004 року - 80 %, з 11 січня 2008 року - 100 %) і встановлення 11 січня 2008 року І групи інвалідності (з 28 листопада 2008 року - безстроково). 75. Отже, на вимогу позивача про відшкодування моральної шкоди позовна давність не поширюється, а доводи касаційної скарги про те, що до цієї вимоги застосовується передбачена у частині першій статті 233 КЗпП України спеціальна позовна давність у три місяці, є помилковими. (1.5) Щодо розподілу судового збору 76. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" у редакції, чинній на час звернення позивача до суду (25 листопада 2016 року), від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільнялися позивачі, зокрема, у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Пільг щодо сплати судового збору для Фонду вказана редакція не передбачала. 77. 6 грудня 2016 року на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" N 1774-VIII, який набрав чинності 1 січня 2017 року, частину першу статті 5 вказаного Закону було доповнено пунктом 18, згідно з яким Фонд був звільнений від сплати судового збору. А згідно з підпунктом 2 пункту 17 параграфа 1 розділу 4 Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, пункт 18 Закону України "Про судовий збір" був виключений. 78. Оскільки на час звернення з позовом до суду відповідач не був звільнений від сплати судового збору, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком апеляційного суду про компенсацію судового збору у сумі 551,2 грн за рахунок держави та вважає законним висновок суду першої інстанції про стягнення з відповідача в дохід держави судового збору у сумі 551,2 грн. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 79. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині (пункти 3 і 4 частини першої статті 409 ЦПК України). 80. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. 81. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 413 ЦПК України). 82. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково: рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року в частині розподілу судових витрат у справі слід скасувати; у цій частині залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 8 лютого 2017 року. В іншій частині рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 8 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року змінити, стягнувши з відповідача на користь позивача 275 000 грн моральної шкоди замість 70 000 грн. (3) Висновки щодо застосування норм права 83. Відповідно до підпункту "е" пункту 1 частини першої статті 21 Закону N 1105-XIV у редакції, чинній до 20 березня 2007 року, у разі настання страхового випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. 84. Положеннями пункту 1, абзацу третього пункту 5, пункту 9, абзацу третього пункту 10, пункту 11 розділу I Закону N 717-V, який набрав чинності 20 березня 2007 року, скасовано право застрахованих громадян, що потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду, яке вони мали відповідно до приписів первинної редакції Закону N 1105-XIV. Проте Конституційний Суд України вважає, що саме право цих громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 Цивільного кодексу України та статтею 2371 КЗпП України їм надано право відшкодовувати моральну шкоду за рахунок власника або уповноваженого ним органу (роботодавця) (абзац 9 пункту 5 мотивувальної частини рішення N 20-рп/2008 від 8 жовтня 2008 року). 85. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частини друга та третя статті 5 ЦК України). 86. Отже, у світлі рішення Конституційного Суду України N 20-рп/2008 від 8 жовтня 2008 року Закон N 717-V не встановлював ретроспективно обов'язок роботодавця з відшкодування моральної шкоди, оскільки щодо юридичної відповідальності, зокрема і цивільно-правової, новий закон застосовується лише тоді, коли він пом'якшує або скасовує відповідальність особи. 87. Позовна давність не поширюється, зокрема, на вимогу про відшкодування шкоди, завданої, зокрема, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію (пункт 3 частини першої статті 268 ЦК України). 88. Якщо право на відшкодування завданої умовами виробництва моральної шкоди, яка спричинила втрату потерпілим професійної працездатності, виникло в особи до набрання чинності Законом України N 717-V від 23 лютого 2007 року, тобто до 20 березня 2007 року, така особа має право на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду незалежно від дати звернення з позовом до суду. 89. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). 90. У справах щодо відшкодування моральної шкоди, завданої у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, суди, встановивши факт завдання моральної шкоди, повинні особливо ретельно підійти до того, аби присуджена ними сума відшкодування була домірною цій шкоді. Сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у частині третій статті 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив потерпілий. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктами 3 і 4 частини першої статті 409, частиною першою статті 412, статтями 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуВідділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Кривому Розі Дніпропетровської області задовольнити частково. 2. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року в частині розподілу судових витрат у справі скасувати; у цій частині залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 8 лютого 2017 року. В іншій частині рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року та рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 8 лютого 2017 року змінити, стягнувши на користь ОСОБА_3 275 000 грн замість 70 000 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Повний текст постанови підписаний 11 грудня 2018 року.
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 752/17300/14-ц Провадження N 14-258цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 березня 2016 року (у складі судді Плахотнюк К.Г.) та рішення Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2016 року (у складі колегії суддів Головачова Я.В., Поліщук Н.В., Поливач Л.Д.) в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" до ОСОБА_3, Приватного підприємства "Вермакс" про стягнення заборгованості, ВСТАНОВИЛА: У жовтні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та кредит" (далі - АТ "Банк "Фінанси та Кредит") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, Приватного підприємства "Вермакс" (далі - ПП "Вермакс") про стягнення заборгованості за кредитним договором. Свої вимоги обґрунтовувало тим, що 28 серпня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Банк "Фінанси та кредит" (далі - BAT "Банк "Фінанси та кредит"), правонаступником якого є АТ "Банк "Фінанси та кредит", та ПП "Вермакс" укладено кредитний договір N "42" _05-08/08-МФ-А про надання кредиту в розмірі 210 тис. 118 грн строком до 27 серпня 2011 року зі сплатою 20,5 % річних. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня між позивачем та ОСОБА_3 укладено договір поруки N "42" _05-08/08-МФ_А-П, за умовами якого поручитель зобов'язався солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання ним вказаного кредитного договору. У зв'язку з невиконанням позичальником зобов'язань за договором, банк змушений був звертатись з позовом до відповідачів про стягнення заборгованості. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2010 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_3 на користь AT "Банк "Фінанси та кредит" стягнуто 537 тис. 478 грн 17 коп. заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N "42" _05-08/08-МФ-А, станом на 11 червня 2010 року. Рішенням Господарського суду м. Києва від 1 березня 2011 року, яке набрало законної сили, з ПП "Вермакс" на користь AT "Банк "Фінанси та кредит" стягнуто 236 тис. 111 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N "42" _05-08/08-МФ-А, з яких 136 тис. 325 грн 11 коп. - тіло кредиту станом на 22 жовтня 2010 року, 87 тис. 821 грн 29 коп. - відсотки за користування кредитом, 11 тис. 965 грн 49 коп. - пеня за прострочення сплати кредиту. Проте зазначені судові рішення відповідачами не виконані, заборгованість не погашена. Посилаючись на те, що позичальник порушує умови договору щодо щомісячного погашення кредиту та сплати процентів за користування грошовими коштами, банк, з урахуванням уточнених вимог, просив суд солідарно стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 1 млн 725 тис. 300 грн 26 коп., яка складається із: 180 тис. 928 грн. 47 коп. заборгованості за відсотками за користування кредитними коштами; 1 млн 544 тис. 371 грн 79 коп. пені за несвоєчасне погашення кредиту, відсотків за користування кредитними коштами та щомісячної комісії. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 березня 2016 року в задоволенні позову АТ "Банк "Фінанси та кредит" відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що банк, звертаючись 16 жовтня 2014 року до суду з позовом про стягнення заборгованості з ПП "Вермакс" на підставі невиконання останнім зобов'язань за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N "42" _05-08/08-МФ-А, який було укладено строком до 27 серпня 2011 року, пропустив строк позовної давності, а порука є припиненою на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову АТ "Банк "Фінанси та кредит" до ПП "Вермакс" (боржника) про стягнення заборгованості скасовано, провадження у справі в цій частині закрито. Роз'яснено АТ "Банк "Фінанси та кредит" право звернутися з позовом до ПП "Вермакс" про стягнення заборгованості за кредитним договором до господарського суду, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд, ухвалюючи рішення про закриття провадження в частині позовних вимог АТ "Банк "Фінанси та кредит" до ПП "Вермакс", виходив з того, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, не допускається. Оскільки кредитний договір було укладено з ПП "Вермакс", а договір поруки на забезпечення виконання ним умов цього договору - з фізичною особою, то суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в частині вимог до боржника. При цьому суд погодився з висновками суду першої інстанції, що порука є припиненою на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України. У липні 2016 року АТ "Банк "Фінанси та кредит" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 березня 2016 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2016 року, в якій просило скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Скаржник указував на те, що вирішення заявленої вимоги про солідарне стягнення боргу у двох окремих провадженнях є недоцільним, оскільки вимоги взаємопов'язані між собою. 26 липня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. Ухвалою цього ж суду від 12 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 6 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 23 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що 28 серпня 2008 року між BAT "Банк "Фінанси та кредит", правонаступником якого є АТ "Банк "Фінанси та кредит", та ПП "Вермакс" укладено кредитний договір N "42" _05-08/08-МФ-А про надання кредиту в розмірі 210 тис. 118 грн строком до 27 серпня 2011 року зі сплатою 20,5 % річних. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором цього ж дня між позивачем та ОСОБА_3 укладено договір поруки N "42" _05-08/08-МФ_А-П за умовами якого поручитель зобов'язався солідарно з позичальником відповідати перед банком за виконання ним вказаного кредитного договору. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2010 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_3 на користь AT "Банк "Фінанси та кредит" стягнуто 537 тис. 478 грн 17 коп. заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N "42" _05-08/08-МФ-А станом на 11 червня 2010 року. Рішенням Господарського суду м. Києва від 1 березня 2011 року, яке набрало законної сили, з ПП "Вермакс" на користь AT "Банк "Фінанси та кредит" стягнуто 236 тис. 111 грн 89 коп. заборгованості за кредитним договором від 28 серпня 2008 року N "42" _05-08/08-МФ-А, з яких 136 тис. 325 грн 11 коп. - тіло кредиту станом на 22 жовтня 2010 року, 87 тис. 821 грн 29 коп. - відсотки за користування кредитом, 11 тис. 965 грн 49 коп. - пеня за прострочення сплати кредиту. Проте зазначені судові рішення відповідачами не виконані, заборгованість за кредитним договором не погашена. Перевіряючи законність рішення апеляційної інстанції про закриття провадження в справі в частині вимог до юридичної особи (боржника) Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України (якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 чинного ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Проте разом з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі, яка переглядається, до боржника та поручителя, пов'язаних солідарним обов'язком. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема в разі неподільності предмета зобов'язання. Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені в частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу. Відтак з огляду на солідарний обов'язок боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, що була чинною на час розгляду справи) передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 чинного ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Отже, за правилами ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з договорів кредиту та поруки. Зі змісту статті 15 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме в порядку цивільного судочинства. Тобто критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів. Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі юридичною особою (АТ "Банк "Фінанси та кредит") до юридичної особи (ПП "Вермакс") як позичальника за кредитним договором, а також до поручителя (фізичної особи), який за умовами договору поруки погодився солідарно відповідати з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язань за кредитним договором. Стаття 1 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій)обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем - фізичною особою. При цьому ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій)не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження того ж самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. Отже, критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог. Велика Палата Верховного Суду вважає, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника й поручителя в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз'єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов'язання залежно від суб'єктного складу останнього. Така правова позиція вже неодноразово висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року (провадження N 14-40цс18), 21 березня 2018 року (провадження N 14-41цс18), 25 квітня 2018 року (провадження N 14-74цс18) та 30 травня 2018 року (провадження N 14-123цс18) та інших. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону N 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Отже, з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання. Враховуючи викладене, рішення суду апеляційної інстанції в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог заявлених до ПП "Вермакс" не можна визнати законним і воно підлягає скасуванню в цій частині, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Судові рішення в частині позовних вимог до поручителя ґрунтуються на вимогах закону та встановлених обставинах, а тому підстав для їх скасування не вбачається. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора вимагати від боржника виконання зобов'язання. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. У пункті 5 договору поруки, укладеного 28 серпня 2008 року між сторонами, зазначено, що порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років від дня настання строку виконання зобов'язання за кредитним договором, не пред'явив вимоги до поручителя (том. 1 а. с. 15). Кінцевим терміном повернення кредиту згідно з пунктом 3.2 кредитного договору є 27 серпня 2011 року. Отже, з 28 серпня 2011 року несплачена заборгованість вважається простроченою. Саме з часу прострочення несплаченої заборгованості починається обчислення трирічного строку для пред'явлення вимог до поручителя. Тобто позивач мав протягом трьох років від дня настання строку виконання основного зобов'язання пред'явити вимоги до поручителя. Разом з тим, з позовом банк звернувся у жовтні 2014 року. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2016 року в частині закриття провадження щодо позовних вимог ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" до ПП "Вермакс" - скасувати, а справу в цій частині направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 7 червня 2016 року та рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 березня 2016 року у незмінній частині щодо вимог ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" до ОСОБА_3 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 листопада 2018 року м. Київ Справа N 372/2592/15-ц Провадження N 14-339цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., за участю секретаря Гогуся В.О., учасники справи: представник Генеральної прокуратури України - Халанчук О.С., представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_5, розглянула у судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року у складі колегії суддів Лівінського С.В., Волохова Л.А., Мельника Я.С. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Червинської М.Є., Завгородньої І.М., Мазур Л.М., у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київський лісгосп") до Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА), ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_4, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, про визнання недійсними розпоряджень обласної державної адміністрації та державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок та УСТАНОВИЛА: У червні 2015 року прокурор звернувся до суду із цим позовом. Позовну заяву мотивовано тим, що прокуратура Київської області за результатами вивчення законності відведення земель лісогосподарського призначення на території Обухівського району Київської області встановила, що розпорядженнями Київської ОДА від 07 квітня 2008 року N N 444-470 вилучено з постійного користування ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки лісогосподарського призначення на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області (далі - Сільрада) загальною площею 26,73 га, змінено їх цільове призначення, затверджено проект землеустрою та передано у власність 27 громадянам для ведення особистого селянського господарства. Прокурор зазначив, що на підставі вказаних розпоряджень Управління Держкомзему в Обухівському районі Київської області 05 серпня 2008 року видало 27 громадянам і зареєструвало державні акти на земельні ділянки. Деякі громадяни в подальшому за договорами купівлі-продажу відчужили отримані земельні ділянки загальною площею 22,77 га ОСОБА_6, яка у вересні 2009 року отримала державні акти на право власності на спірні земельні ділянки. ОСОБА_6 здійснила поділ земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, у результаті чого утворилися дві окремі земельні ділянки. Крім того, прокурор зауважив, що інші власники відчужили на підставі договорів купівлі-продажу спірні земельні ділянки загальною площею 3,96 га ОСОБА_7, яка у листопаді 2009 року також отримала державні акти на право власності на ці земельні ділянки. Ураховуючи наведене й ту обставину, що зміна цільового призначення спірних земельних ділянок та передача їх у власність відбулася незаконно, оскільки Київська ОДА не мала права розпоряджатися цими земельними ділянками, прокурор просив суд: визнати недійсними розпорядження Київської ОДА від 07 квітня 2008 року N N 444-470; визнати недійсними видані ОСОБА_6 та ОСОБА_7 державні акти на право власності на земельні ділянки; витребувати з володіння ОСОБА_6 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 22,77 га, розташовані в адміністративних межах Сільради; витребувати з володіння ОСОБА_7 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 3,96 га, розташовані в адміністративних межах Сільради. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року позовпрокурора задоволено. Визнано недійсними розпорядження Київської ОДА від 07 квітня 2008 року N N 444-470. Визнано недійсними видані ОСОБА_6 державні акти на право власності на земельні ділянки по 0,99 га кожна, а саме: серії: НОМЕР_3, кадастровий номер НОМЕР_1; серії НОМЕР_2, кадастровий номер НОМЕР_4; серії НОМЕР_5, кадастровий номер НОМЕР_6; серії НОМЕР_7, кадастровий номер НОМЕР_8; серії НОМЕР_9, кадастровий номер НОМЕР_10; серії НОМЕР_11, кадастровий номер НОМЕР_12; серії НОМЕР_13, кадастровий номер НОМЕР_14; серії НОМЕР_15, кадастровий номер НОМЕР_16; серії НОМЕР_17, кадастровий номер НОМЕР_18; серії НОМЕР_19, кадастровий номер НОМЕР_20; серії НОМЕР_21, кадастровий номер НОМЕР_22; серії НОМЕР_23, кадастровий номер НОМЕР_24; серії НОМЕР_25, кадастровий номер НОМЕР_26; серії НОМЕР_27, кадастровий номер НОМЕР_28; серії НОМЕР_29, кадастровий номер НОМЕР_30; серії НОМЕР_31, кадастровий номер НОМЕР_32; серії НОМЕР_33, кадастровий номер НОМЕР_34; серії НОМЕР_35, кадастровий номер НОМЕР_36; серії НОМЕР_37, кадастровий номер НОМЕР_38; серії НОМЕР_39, кадастровий номер НОМЕР_40; серії НОМЕР_41, кадастровий номер НОМЕР_42; серії НОМЕР_43, кадастровий номер НОМЕР_44; серії НОМЕР_45, кадастровий номер НОМЕР_10. Визнано недійсними видані ОСОБА_34 державні акти на право власності на земельні ділянки площею по 0,99 га кожна, а саме: серії НОМЕР_46, кадастровий номер НОМЕР_47; серії НОМЕР_48, кадастровий номер НОМЕР_49; серії НОМЕР_50, кадастровий номер НОМЕР_51; серії НОМЕР_52, кадастровий номер НОМЕР_53. Витребувано з володіння ОСОБА_6 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 22,7700 га з кадастровими номерами: НОМЕР_54, НОМЕР_55, НОМЕР_4, НОМЕР_8, НОМЕР_6, НОМЕР_10, НОМЕР_12, НОМЕР_16, НОМЕР_56, НОМЕР_18, НОМЕР_20, НОМЕР_22, НОМЕР_24, НОМЕР_26, НОМЕР_28, НОМЕР_30, НОМЕР_32, НОМЕР_34, НОМЕР_36, НОМЕР_38, НОМЕР_40, НОМЕР_42, НОМЕР_44, НОМЕР_57, що розташовані в адміністративних межах Сільради. Витребувано з володіння ОСОБА_7 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 3,96 га з кадастровими номерами НОМЕР_47, НОМЕР_49, НОМЕР_51, НОМЕР_53, які розташовані в адміністративних межах Сільради. Вирішено питання про розподіл судових витрат. При вирішенні справи судом першої інстанції застосовано положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), що стосуються позбавлення власності особи та вказано, що позов прокурора не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном; спірні земельні ділянки відносилися до земель лісогосподарського призначення та до категорії лісів і вибули з володіння держави в особі КМУ та з користування ДП "Київський лісгосп" поза їх волею; правові акти індивідуальної дії голови Київської ОДА спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га, розпорядження якими відноситься до повноважень КМУ, отже голова Київської ОДА перевищив надані законом повноваження. Крім того, рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що прокурор, звернувшись у червні 2015 року з указаним позовом до суду в інтересах держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" про оскарження розпоряджень Київської ОДА від07 квітня 2008 року, не пропустив визначену статтею 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) загальну позовну давність, оскільки дізнався про осіб, що порушують право держави на спірні земельні ділянки з довідки старшого слідчого в особливо важливих справах Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України Калужинського А. в рамках здійснення досудового розслідування кримінального провадження N 42012000000000007 від 21 листопада 2012 року за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною п'ятою статті 191, частиною третьою статті 209, частинами другою, третьою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Також суд першої інстанції послався на те, що прокурор не отримував копії оскаржуваного розпорядження Київської ОДА, при цьому КМУ, який з 08 квітня 2012 року від імені держави здійснює повноваження власника та розпорядника спірної земельної ділянки, розташованої на території земель лісогосподарського призначення, не брав участі у вилученні земельної ділянки, подальшому користуванні нею та зміні її цільового призначення. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові прокурора. Суд апеляційної інстанції застосував наслідки спливу позовної давності, зазначивши, що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, визначена статтею 257 ЦК України. Дія Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" не поширюється на спірні правовідносини, оскільки цей Закон прийнято після спливу позовної давності. Апеляційним судом причини пропущення позовної давності не встановлено. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про порушення порядку вилучення вказаних земельних ділянок лісогосподарського призначення з користування ДП "Київський лісгосп" та передачу у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року залишено без змін. Суд касаційної інстанції зазначив, що, незважаючи на перевищення своїх повноважень головою Київської ОДА під час розпорядження спірними земельними ділянками, позов прокурора не підлягає задоволенню, оскільки до суду з позовом про оскарження розпоряджень голови Київської ОДА, прийнятих 07 квітня 2008 року, він звернувся лише в червні 2015 року, тобто з пропуском трирічного строку давності, що є самостійною підставою для відмови в позові. 12 грудня 2017 року заступник Генерального прокурора України Стрижевська А.А. звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судових рішень висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 261, 267, 387 та 388 ЦК України. На підтвердження зазначених обставин подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на: ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року в справі N 6-33249св16; постанови Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року в справах N 904/9643/16 та N 904/10339/16, від 16 травня 2017 року в справі N 909/837/16, від 24 листопада 2017 року в справі N 5017/3702/2012; постанови Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року в справі N 6-3006цс16, від 12 липня 2017 року в справі N 6-2458цс16, від 12 квітня 2017 року в справі N 6-1852цс16, від 22 березня 2017 року в справі N 6-3063цс16, від 05 жовтня 2016 року в справі N 6-604гс16, від 08 червня 2016 року в справі N 6-3029цс16, у яких, на думку заявника, по-іншому, ніж в ухвалі касаційного суду, про перегляд якої подано заяву, а також у рішенні суду апеляційної інстанції застосовані згадані вище норми матеріального права. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. У січні 2018 року заяву заступника Генерального прокурора України Стрижевської А.А. разом зі справою N 372/2592/15-ц передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VІІІпровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За правилами підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Ухвалою судді Верховного Суду від 25 січня 2018 року відкрито провадження у справі та витребувано цивільну справу з Обухівського районного суду Київської області, а ухвалою від 06 червня 2018 року справу призначено до розгляду. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року), якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII,якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана заступником Генерального прокурора України Стрижевською А.А. з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року) справа повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня2018 рокуприйнято для продовження розгляду вказану цивільну справу за заявою заступника Генерального прокурора України Стрижевської А.А. про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року та призначено справу до розгляду. Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень На підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-33249св16, постанови Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справах N 904/9643/16 та N 904/10339/16, від 16 травня 2017 року у справі N 909/837/16 та від 24 листопада 2017 року у справі N 5017/3702/2012. Заявник указує на невідповідність оскаржуваних судових рішень висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах статей 257, 261, 267, 387 та 388 ЦК України, викладеним у постановах Верховного Суду України: від 04 жовтня 2017 року у справі N 6- 3006цс16, від 12 липня 2017 року у справі N 6-2458цс16, від 12 квітня 2017 року у справі N 6-1852цс16, від 22 березня 2017 року у справі N 6-3063цс16, від 05 жовтня 2016 року у справі N 6-604гс16, від 08 червня 2016 року у справі N 6-3029цс16. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи, рішення у якій переглядаються, суди встановили, що 07 квітня 2008 року Київською ОДА прийняті розпорядження N N 444-470, якими вилучено з постійного користування ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки, розташовані на території Сільради, змінено їх цільове призначення із земель лісогосподарського на землі сільськогосподарського призначення та передано у власність відповідно ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_4, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33 кожному земельну ділянку площею 0,99 га для ведення особистого селянського господарства. 05 серпня 2008 року ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_4, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, кожен окремо, отримали державні акти на право власності на земельні ділянки площею 0,9900 га, що знаходяться на території Сільради, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. 03 вересня 2008 року ОСОБА_30, ОСОБА_28, ОСОБА_27, ОСОБА_26, ОСОБА_25, ОСОБА_24, ОСОБА_4, ОСОБА_23, ОСОБА_22, ОСОБА_20, ОСОБА_17, ОСОБА_16, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_8, кожен окремо, з одного боку, та ОСОБА_6 з іншого уклали договори купівлі-продажу земельних ділянок загальною площею 22,77 га, що розташовані на території Сільради, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. 04 та 07 вересня 2009 року ОСОБА_6 отримала державні акти на право власності на вищевказані земельні ділянки з відповідними кадастровими номерами: НОМЕР_57, НОМЕР_51, НОМЕР_40, НОМЕР_53, НОМЕР_36, НОМЕР_34, НОМЕР_32, НОМЕР_30, НОМЕР_28, НОМЕР_20, НОМЕР_18, НОМЕР_16, НОМЕР_14, НОМЕР_10, НОМЕР_8, НОМЕР_6, НОМЕР_4, НОМЕР_1, НОМЕР_10, НОМЕР_42, НОМЕР_26, НОМЕР_24, НОМЕР_22 та НОМЕР_12. Також суди встановили, що інші власники, кожен окремо, відчужили на підставі договорів купівлі-продажу належні їм земельні ділянки загальною площею 3,96 га ОСОБА_7, яка 10 листопада 2009 року отримала державні акти на право власності на земельні ділянки площею по 0,99 га кожна, що знаходяться на території Сільради, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, з кадастровими номерами НОМЕР_38, НОМЕР_44, НОМЕР_53, НОМЕР_49 та НОМЕР_47. На підставі матеріалів лісовпорядкування 2003 року земельні ділянки з указаними кадастровими номерами перебували в користуванні ДП "Київський лісгосп", а саме Козинськоголісництва, кв. 48, 49, 50, і відносилися до нелісових земель. 29 серпня 2014 року старшим слідчим в особливо важливих справах Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України видано довідку щодо наявності підстав для застосування представницьких повноважень, у якій зазначалося про проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні N 42012000000000007 від 21 листопада 2012 року за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною п'ятою статті 191, частиною третьою статті 209, частинами другою, третьою статті 358 КК України, за фактом заволодіння невстановленими особами земельними ділянками на території Київської області шляхом обману в особливо великих розмірах за попередньою змовою групою осіб. Прокурор, звертаючись із указаним позовом, зазначив, що спірні земельні ділянки лісового фонду у вигляді єдиного масиву, площа якого перевищувала 1 га, перебували в державній власності, постійним користувачем цих ділянок було ДП "Київський лісгосп", права на розпорядження ними Київська ОДА не мала, оскільки такі повноваження належать виключно КМУ, який відповідних рішень не приймав. Отже, вказані землі вибули з державної власності всупереч законодавства та волі держави в особі уповноваженого на те органу, що дає підстави для пред'явлення вимог про визнання недійсними нормативно-правових актів органу виконавчої влади та документів, що підтверджують право власності на земельну ділянку, і витребування землі із чужого незаконного володіння на користь спеціалізованого державного підприємства. Відхиляючи касаційну скаргу прокурора та залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, касаційний суд указав на пропуск скаржником встановленої законодавством позовної давності (стаття 257 ЦК України). З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року в справі N 6-33249св16, наданій заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, касаційний суд не погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що право власності на спірну земельну ділянку відповідача посвідчується державним актом, який не визнано недійсним і який не є нікчемним (його недійсність не встановлена законом), то відсутні правові підстави для витребування вказаної земельної ділянки від відповідача. Касаційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції про витребування з незаконного володіння відповідача на користь держави в особі КМУ земельної ділянки площею 0,15 га, вартістю 100,00 грн на підставі статті 388 ЦК України з огляду на встановлений цим судом факт про те, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили. Однак судами на відміну від цієї справи, не розглядалося питання застосування статті 267 ЦК України, а рішення органу місцевого самоврядування про передачу у приватну власність земельної ділянки вже було визнано недійсним заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 19 лютого 2014 року. У постанові Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року в справі N 904/9643/16, наданій заступником Генерального прокурора України на підтвердження неоднакового застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих норм матеріального права, касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про витребування у відповідача - ТОВ "ТУЛС" майна, що є комунальною власністю, оскільки воно вибуло з власності міськради поза волею власника в результаті продажу, проведеного у процедурі ліквідації у справі про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя", з укладенням в наступному договору купівлі-продажу. Дії ліквідатора з формування ліквідаційної маси КЖЕП "Лівобережжя", продажу майна, відповідні торги та укладений договір купівлі-продажу визнані недійсними за рішенням суду, прийнятим у справі про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя". Правовідносини не є подібними через те, що стосуються продажу майна комунального підприємства у справі про банкрутство, оскільки дії ліквідатора КЖЕП "Лівобережжя" з формування ліквідаційної маси, продажу майна і торги були визнані недійсними раніше за рішенням суду. Аналогічних по суті висновків дійшов Вищий господарський суд України у постанові від 13 вересня 2017 року в справі N 904/10339/16, де спір з приводу витребування майна пов'язаний із розглядом справи про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя" і визнання недійсними правочинів та неправомірних дій з включення майна до ліквідаційної маси та продаж його ліквідатором. Строк позовної давності вираховувався з моменту недійсності угоди, за якою вибуло спірне майно, встановленої ухвалою у справі про банкрутство. Наданою для порівняння постановою колегії суддів Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року в справі N 909/837/16 суд касаційної інстанції, залишаючи касаційну скаргу виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін, керувався, зокрема, тим, що оскаржуваним рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 22 травня 2007 року N 228 спірне приміщення надано в оренду для виробничих потреб орендаря, а саме для встановлення абонентського виносу ЦАТС. Тобто використання частини приміщення школи не має відношення до здійснення навчально-виховного процесу навчального закладу. Під час прийняття й укладення оспорюваного договору мало місце порушення норм частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" та пункту 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою головного державного санітарного лікаря України від 14 серпня 2001 року N 63. Отже, правовідносини в цих справах не є подібними, оскільки виникли з договору оренди нежитлової будівлі між органом місцевого самоврядування і юридичною особою та з приводу оскарження розпорядження закладу освіти, що регулюються спеціальним законом (пункт 5 статті 63 Закону України "Про освіту"). Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України постановою від 24 листопада 2016 року в справі N 5017/3702/2012, на яку також посилається заявник, залишила без змін ухвалу суду апеляційної інстанції, погодилися з висновками судів попередніх інстанцій про те, що укладення Тарутинською районною державною адміністрацією спірних договорів від 29 грудня 2007 року відбулося з перевищенням повноважень, оскільки згода Міністерства оборони України на передачу спірної земельної ділянки Тарутинській районній державній адміністрації не надавалась, Міністерство оборони України не зверталося з поданням про відмову від земель оборони, що розташовані у Тарутинському районі Одеської області, зокрема, про відмову від користування земельною ділянкою Тарутинського артполігону, за рахунок якого передано в оренду земельну ділянку за оспореними договорами оренди. В даному випадку правовідносин не є подібними, оскільки виникли з приводу земель оборони, які мають спеціальне врегулювання, крім того, суд касаційної інстанції в указаній постанові зазначив про відсутність правових підстав для застосування строку позовної давності з огляду на недоведеність відповідачами тієї обставини, коли саме прокурор та позивачі дізналися про порушення своїх прав. Отже, порівняння наведених вище судових рішень із судовими рішеннями, які переглядаються, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційних інстанцій під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких судами касаційних інстанцій постановлено ухвали, надані для порівняння, виникли різні правовідносини. У постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року в справі N 6-3006цс16, наданій заявником для порівняння, Судова палата у цивільних справах цього суду не погодилася із висновками судів попередніх інстанцій про пропуск позивачем позовної давності на звернення з вимогою до відповідачів, в тому числі фізичних осіб, Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області про визнання державного акта недійсним як такого, що виготовлений неправильно, а саме з помилкою при визначенні координат та конфігурації суміжних земельних ділянок, з огляду на положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України в редакції, чинній до 15 січня 2012 року, за змістом якої позовна давність не поширювалася на вимоги власників та інших осіб на захист права власності або іншого речового права, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, у зв'язку із чим справу в цій частині, а також у частині вирішення вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Тобто правовідносини не є подібними, оскільки спір виник щодо земельної ділянки, яка передана у власність двох фізичних осіб з приводу помилок при визначенні координат та накладення суміжних земельних ділянок. У наданій для порівняння заступником Генерального прокурора України постанові від 12 липня 2017 року в справі N 6-2458цс16 Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2015 року, не погодився з висновком про те, що оскільки земельна ділянка вибула з володіння власника - держави незаконно, на підставі підробленого рішення селищної ради, яке було скасоване рішенням суду від 12 березня 2014 року, а державний акт, виданий на ім'я набувача за цим рішенням селищної ради, визнаний недійсним рішенням суду від 22 травня 2014 року, то прокурор, подавши позовну заяву в грудні 2014 року, звернувся до суду з позовними вимогами в межах трирічного строку позовної давності. Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України керувався тим, що суди попередніх інстанцій повинні були встановити, з якого моменту з огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" з віндикаційним позовом, оскільки суди, пославшись на те, що моментом порушення права держави на спірні земельні ділянки є момент їх незаконного вилучення з постійного користування державного підприємства (2007 рік), не врахували положень закону та не з'ясували можливості реалізувати це право в примусовому порядку через суд у 2007 році. Отже, правовідносини не є подібними із тими, що у справі про перегляд рішень у якій подано заяву, оскільки рішеннями суду в іншій справі визнано незаконними та скасовано розпорядження, на підставі яких відповідачі отримали земельні ділянки. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 22 березня 2016 року в справі N 6-3063цс16, на яку також посилається заявник, рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 22 березня 2016 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2016 року скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки не погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про застосування позовної давності судом за власною ініціативою та зауважила, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість її застосування пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції (частина третя статті 267 ЦК України). Правовідносини не є подібними із правовідносинами у даній справі, оскільки спір виник між двома фізичними особами щодо набуття права власності на земельну ділянку попереднім власником і відповідач не заявляв про застосування позовної давності. Постановою Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в справі N 6-604гс16, наданою заявником для порівняння, відмовлено в задоволенні заяви ТОВ "Аверс Строй" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року у справі N 916/2129/15. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції положень статті 388 ЦК України у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у справах з подібних правовідносин, зазначила, що правовідносини, пов'язані з вибуттям об'єкта з комунальної власності, становлять суспільний публічний інтерес, а незаконність рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого об'єкт вибув з комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає, у зв'язку із чим погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про витребування у ТОВ "Аверс Строй" на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежитлових приміщень N 503, загальною площею 246,3 кв. м, що розташовані на вул. Ланжеронівській (Ласточкіна), 8 у м. Одесі, зазначивши при цьому, що не вбачається невідповідності втручання держави у право власності ТОВ "Аверс Строй" критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном. Тобто правовідносини виникли з приводу розпорядження комунальною власністю за цивільно-правовим договором і не є подібними. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду також не вбачає невідповідності судових рішень, викладеним у перелічених вище постановах Верховного Суду України висновках щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, з огляду на те, що у зазначених справах наявні різні фактичні обставини. Проте в наданих для порівняння постановах: - від 12 квітня 2017 року в справі N 6-1852цс16 Верховний Суд України не погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо вирішення спору, пред'явленого прокурором в інтересах ДП "ДСВ ІФРГ НАН України", про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок. Суд керувався тим, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права. При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того ж моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, у зв'язку із чим Верховний Суд України скасував ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року та рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2015 року та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для виконання вимог частини першої статті 261 ЦК України та з'ясування тієї обставини, коли державне підприємство, в інтересах якого прокурор звернувся з позовом до суду, довідалося або могло довідатися про порушення свого права; - від 08 червня 2016 року в справі N 6-3029цс15 Верховний Суд України, переглядаючи аналогічний спір тому, про перегляд якого подано заяву, не погодився з висновком судів попередніх інстанцій у частині вирішення питання про сплив позовної давності в справі за позовом прокурора в інтересах держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп", дійшов висновку, що на такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності. Вказав, що на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів, у зв'язку із чим, керуючись положеннями статей 335, 360-2 та підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360 ЦПК України, скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та справу направив на розгляд до суду першої інстанції для встановлення та перевірки, з якого моменту саме КМУ, а не прокурор в інтересах якого звернувся останній, довідався або міг довідатися про порушення свого права. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судових рішень апеляційного та касаційного судів викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами зазначеної норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. За частиною другою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та розгляду справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій) у випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси. На прокуратуру відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом. Статтею 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій) передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також указує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. І лише в разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і набуває статусу позивача. Верховний Суд України в постановівід 03 лютого 2016 року у справі N 6-75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Однак суди апеляційної та касаційної інстанцій, вирішуючи вказаний спір, дійшли передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня видання головою Київської ОДА оскаржуваних розпоряджень від 07 квітня 2008 року, не звернули уваги на те, що прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі КМУ та КП "Київський лісгосп", та не встановили, коли саме і в особі якого органу КМУ довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності. Крім того, будь-якого обґрунтування висновку, що Київська ОДА мала намір відчужити цілісні території лісів площею 22,79 га та 3,96 га мотивувальна частина судових рішень не містить. Також суди неповно встановили фактичні обставини, оскільки не з'ясували, яке цільове призначення відповідно до статті 55 ЗК України земель, що є предметом спору. За змістом частин першої, другої статті 360-4 ЦПК України суд задовольняв заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених статтею 355 цього Кодексу та за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд мав право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій. Оскільки у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неоднаково і неправильно застосували норми матеріального права, зокрема положення частини першої статті 261 ЦК України, що призвело до ухвалення незаконних рішень, однак Велика Палата Верховного Суду не має повноважень встановлювати фактичні обставини у справі, досліджувати докази і надавати їм правову оцінку, тому рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до апеляційного суду. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що під час розгляду справи суду апеляційної інстанції також необхідно врахувати практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) при вирішенні судами спорів, пов'язаних із визнанням недійсним (скасуванням) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого у добросовісного набувача виникло право власності на земельну ділянку, який неодноразово встановлював порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції, предметом безпосереднього регулювання якого є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій "законності" означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. У справах "Рисовський проти України" (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" (рішення від 16 лютого 2017 року, заява N 43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю. Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов'язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов'язані із протиправною поведінкою самого набувача майна. Саме такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року в справі N 14-76цс18 за наслідками усунення правової проблеми та розбіжностей під час вирішення вказаної категорії спорів національними судами, які витребовували майно від добросовісного набувача без надання будь-якої компенсації та, зокрема, вищевикладеними рішеннями ЄСПЛ у подібних справах про порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування. Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на розгляд до апеляційного суду, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України Стрижевської Анжели Анатоліївни задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 листопада 2018 року м. Київ Справа N 465/650/16-ц Провадження N 14-356цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідачі: Сихівський відділ державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі - Сихівський ВДВС Львівського МУЮ), Приватне підприємство "Нива-В.Ш." (далі - ПП "Нива-В.Ш."), ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_6, ОСОБА_7, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_7, ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 12 липня 2016 року у складі судді Масендич В.В. та рішення Апеляційного суду Львівської області від 09 листопада 2016 рокуу складі колегії суддів Ніткевича А.В., Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Сихівського ВДВС Львівського МУЮ, ПП "Нива-В.Ш.", ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання прилюдних торгів недійсними, та УСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому просиливизнати недійсними прилюдні торги від 21 листопада 2011 року з реалізації 1/2 частини нежитлових приміщень загальною площею 241,2 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, за якими переможцем визнано ОСОБА_5 Позов мотивовано тим, що на виконанні у Сихівському ВДВС Львівського МУЮ перебувало виконавче провадження про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_7 та ОСОБА_6 грошових коштів. 21 листопада 2011 року ПП "Нива-В.Ш." провело прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна - 1/2 частини нежитлових приміщень загальною площею 241,2 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Переможцем цих торгів визнано ОСОБА_5, котрий запропонував за нерухоме майно ціну у 492 тис. грн. На підставі акта державного виконавця Сихівського ВДВС Львівського МУЮ від 22 листопада 2011 року переможець торгів оформив право власності на вказане нерухоме майно. На думку позивачів, торги проведені з порушенням норм чинного законодавства, оскільки ОСОБА_3 як боржника у виконавчому провадженні не було належним чином повідомлено про місце та час проведення торгів, що позбавило її можливості розрахуватися зі стягувачами та потягло втрату належного їй майна. Крім того, оголошення про проведення торгів опубліковане без зазначення площі та опису нерухомого майна, адреса місцезнаходження майна вказана неправильно, зазначено, що реалізується частина приміщення, в той час як фактично реалізовувалося окреме приміщення. Указані порушення призвели до проведення торгів з реалізації фактично неіснуючого майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 12 липня 2016 року позов ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсними прилюдні торги з реалізації арештованого майна, проведені ПП "Нива-В.Ш." 21 листопада 2011 року, з реалізації 1/2 частини нежитлових приміщень загальною площею 241,2 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, за якими переможцем прилюдних торгів згідно з протоколом N 1411222-1 визнано учасника прилюдних торгів N 1 ОСОБА_5 Вирішено питання про розподіл судових витрат, а саме: стягнуто солідарно із Сихівського ВДВС Львівського МУЮ, ПП "Нива-В.Ш." в особі філії N 14, ОСОБА_5 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 826,82 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на прилюдних торгах було реалізоване майно, якого фактично не існувало, оскільки на час проведення торгів боржнику ОСОБА_3 належало на праві власності не 1/2 частини нежитлових приміщень площею 241,2 кв. м, на АДРЕСА_1, а окреме нежитлове приміщення загальною площею 180,2 кв. м по АДРЕСА_2. Оголошення про проведення прилюдних торгів не містить інформації про площу та опис нерухомого майна, адресу місцезнаходження майна вказано неправильно. Реалізоване приміщення є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. ОСОБА_3 як боржник не була повідомлена про місце та час проведення торгів. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 09 листопада 2016 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 11 листопада 2016 року про виправлення описки, апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_8 задоволено частково. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 12 липня 2016 року змінено в частині розподілу судових витрат, а саме: стягнуто в рівних частинах із Сихівського ВДВС Львівського МУЮ, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 826,82 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції по суті спору є правильними; суд надав належну правову оцінку доказам, які підтверджують його висновки. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначено, що суд першої інстанції помилково стягнув з відповідачів на користь позивачів судові витрати в солідарному порядку, не врахувавши, що солідарне стягнення судових витрат законом не передбачено. Крім цього, стягнувши судовий збір з відповідача ПП "Нива-В.Ш.", суд не звернув уваги на те, що це підприємство припинило свою діяльність. 27 листопада 2016 року ОСОБА_7 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі. Доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_7 Касаційна скарга мотивована тим, що на час подання позовної заяви ПП "Нива-В.Ш." ліквідовано, а тому суди повинні були закрити провадження стосовно цього відповідача. ОСОБА_5 є неналежним відповідачем, оскільки він не був організатором прилюдних торгів, а тому мав бути залучений до участі у справі як третя особа. Суд першої інстанції повинен був відмовити у задоволенні позову у зв'язку із спливом позовної давності. Оскільки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися з вимогами про визнання недійсними торгів, у тому числі, і до Сихівського ВДВС Львівського МУЮ, який є суб'єктом владних повноважень, то спори, які виникають з такими суб'єктами, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. 28 листопада 2016 року з касаційною скаргоюзвернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Доводи, наведені в касаційній скарзі ОСОБА_5 Касаційна скарга мотивована тим, що суди повинні були закрити провадження стосовно відповідача ПП "Нива-В.Ш.", оскільки ця юридична особа ліквідована. Він та Сихівський ВДВС Львівського МУЮ з урахуванням змісту позовних вимог є неналежними відповідачами. Крім цього, пред'явлений позов не підлягав задоволенню по суті. Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року та від 30 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами, а ухвалою цього ж суду від 10 травня 2017 року - справу призначено до судового розгляду. 03 березня 2017 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_10 подав заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_7, а 22 березня 2017 року ОСОБА_4 - на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких зазначили про законність оскаржуваних судових рішень і просили відмовити у задоволенні скарг, посилаючись, зокрема, на те, що позов пред'явлено до належних відповідачів. Оскільки позивачі не оскаржували рішення, дії чи бездіяльність Сихівського ВДВС Львівського МУЮ як суб'єкта владних повноважень, позовні вимоги стосуються виключно визнання прилюдних торгів недійсними, то спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Хоча прилюдні торги проводило ПП "Нива-В.Ш.", однак саме Сихівський ВДВС Львівського МУЮ надав недостовірну інформацію щодо нерухомого майна. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 05 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 липня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 серпня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди установили, що на виконанні у Сихівському ВДВС Львівського МУЮ перебувало зведене виконавче провадження з виконання виконавчого листа N 2-987/11, виданого 25 березня 2011 року Сихівським районним судом м. Львова, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6 заборгованості у розмірі 2 278 372,08 грн та виконавчого напису N 1037, вчиненого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу 10 червня 2011 року, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_12 заборгованості в розмірі 1 117 000 грн на підставі договору позики. Постановою старшого державного виконавця Сихівського ВДВС Львівського МУЮ Карпина В.З. від 12 вересня 2011 року виконавче провадження N 25801103 у частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6 грошових коштів у розмірі 2 278 372,08 грн на виконання виконавчого листа від 25 березня 2011 року N 2-987/11 закінчено з підстав затвердження ухвалою Сихівського районного суду м. Львова 18 липня 2011 року мирової угоди. 12 вересня 2011 року постановою старшого державного виконавця Сихівського ВДВС Львівського МУЮ Карпина В.З. виведено провадження N 25801103 з примусового виконання виконавчого листа від 25 березня 2011 року N 2-987/11 із зведеного виконавчого провадження N 27607593, яке перебувало у Сихівському ВДВС Львівського МУЮ. 20 липня 2011 року державний виконавець Карпин В.З. склав акт опису й арешту майна, яким проведено опис нерухомого майна, що знаходилось за адресою: АДРЕСА_1, а саме: 1/2 частини нежитлових приміщень загальною площею 241,2 кв. м Постановою державного виконавця Сихівського ВДВС Львівського МУЮ від 15 серпня 2011 року призначено Товариство з обмеженою відповідальністю "Периметр" (далі - ТОВ "Периметр") експертом для участі у виконавчому провадженні N 27094364. 22 серпня 2011 року ТОВ "Периметр" склало висновок оцінювача, відповідно до якого ринкова вартість об'єкта оцінки - 1/2 частини нежитлових приміщень загальною площею 241,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, склали 491 808 грн без ПДВ. 14 жовтня 2011 року Сихівський ВДВС Львівського МУЮ направив заяву на реалізацію 1/2 частини нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1. 03 листопада 2011 року директор філії 14 ПП "Нива-В.Ш." направив повідомлення на адресу Сихівського ВДВС Львівського МУЮ, стягувача ОСОБА_7 та боржника ОСОБА_3 про те, що прилюдні торги з реалізації арештованого майна, а саме лот N 1 - 1/2 частини нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_3, відбудуться 21 листопада 2011 року о 09 год. 00 хв.; початкова ціна лота - 491 808 грн без ПДВ. Цього самого дня філія 14 ПП "Нива-В.Ш." опублікувала повідомлення про проведення прилюдних торгів N 398442, за яким оголошено про продаж частини нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1, який відбудеться 21 листопада 2011 року, зазначено реєстраційний номер лота, найменування, опис, ціну. Згідно з протоколом проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна, що були проведені ПП "Нива B.Ш." 21 листопада 2011 року N 1411222-1, переможцем визнано ОСОБА_5, котрий запропонував за нерухоме майно ціну 492 000 грн. Також суди установили, що станом на день складання акта опису майна ОСОБА_3 належала на праві власності не 1/2 частини нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1, а окреме нежитлове приміщення загальною площею 180,2 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нежитлові приміщення від 13 лютого 2009 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 10 березня 2009 року N 22101565. Зазначені правовстановлюючі документи видані на підставі розпорядження Франківської районної адміністрації Львівської міської ради від 04 грудня 2008 року N 1202, яким затверджено висновки міжвідомчої комісії, а також затверджено висновок Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" від 19 вересня 2008 року N 10/3881 "Про визначення ідеальних часток між співвласниками будинку АДРЕСА_1", за яким співвласник ПП "Віктор-Сервіс" займає приміщення загальною площею 288,90 кв. м, що складають 62 % від всього будинку, або 31/50 ідеальних часток, а співвласник ОСОБА_3 займає приміщення загальною площею 180,2 кв. м, що складає 38 % від всього будинку, або 31/50 ідеальних часток. Цим самим розпорядженням присвоєно 31/50 часткам нежитлових приміщень площею 288,90 кв. м на АДРЕСА_3, а 19/50 часткам - окремий будинковий номер АДРЕСА_2. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що "погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту". Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У пункті 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з вимогами частин першої та третьої статті 62 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону. Правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів - це оформлення договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою та шостою статті 203 цього Кодексу. Ураховуючи, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав, встановлених частиною першою статті 215 ЦК України. Крім визнання правочину недійсним, способами захисту цивільних прав та інтересів також можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). Тимчасовим порядком реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2014 року N 656/5 (далі - Тимчасовий порядок, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що прилюдні торги - це продаж майна, за яким його власником стає покупець, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну (пункт 1 розділу 1 Тимчасового порядку), а також передбачено правила, що визначають процедуру підготовки, проведення торгів, правила, які регулюють сам порядок проведення торгів, та правила щодо оформлення результатів торгів. Правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажі майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та складанні за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів, що передбачено пунктом 8 розділу IX Тимчасового порядку, та вказано, що акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно у випадках, визначених законодавством. Вказаний акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже, є договором. З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на прилюдних торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Сторонами в договорі купівлі-продажу є продавець і покупець. Відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені частинами 1-3 та 6 статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 цього Кодексу). Отже, позовні вимоги про визнання прилюдних торгів недійсними підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки не є публічно-правовими і стосуються захисту цивільних прав осіб у приватноправових відносинах. Зважаючи на особливості правовідносин, пов'язаних із проведенням прилюдних торгів, на яких Сихівський ВДВС Львівського МУЮ виступає продавцем майна, помилковими є доводи касаційної скарги, що Сихівський ВДВС Львівського МУЮ є суб'єктом владних повноважень, тому спори, які виникають з такими суб'єктами, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Підстав для висновків, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стосовно судових рішень по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Умови та порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, на які звернуто стягнення відповідно до чинного законодавства, а також розрахунки за придбане майно станом на час проведення торгів визначалися Законом N 606-XIVтa Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року N 68/5 (далі - Тимчасове положення, яке було чиним на час виникнення спірних правовідносин). Відповідно до пункту 3.5 Тимчасового положення спеціалізована організація, яка проводить публічні торги, не пізніше як за 15 днів до дня проведення публічних торгів публікує в порядку, визначеному Положенням про Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 20 травня 2003 року N 43/5, зареєстрованим 21 травня 2003 року за N 388/7709 (зі змінами), на відповідному веб-сайті інформацію про нерухоме майно, що реалізується. Оголошення про проведення повторних торгів має бути розміщене не пізніше семи днів з моменту переоцінки майна. Одночасно ця інформація може бути розміщена в засобах масової інформації. Зміст інформаційного повідомлення повинен містити: 1) найменування, опис і характеристику нерухомого майна; 2) його місцезнаходження (адресу); 3) стартову ціну; 4) строки сплати та суму гарантійного внеску учасника прилюдних торгів, найменування, адресу банку, номер рахунка спеціалізованої організації для його сплати; 5) порядок та строки розрахунку за придбане на публічних торгах майно, номер депозитного рахунка органу державної виконавчої служби для сплати коштів; 6) дату, час та місце ознайомлення з майном; 7) дату, час та місце проведення прилюдних торгів; 8) реквізити спеціалізованої організації, яка проводить прилюдні торги; 9) кінцевий термін реєстрації для участі у прилюдних торгах; 11) інші відомості, потрібні для проведення прилюдних торгів (пункт 3.6 Тимчасового положення). Згідно з пунктом 3.11 Тимчасового положення спеціалізована організація письмово повідомляє державного виконавця, стягувача та боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна. При цьому під письмовим повідомленням слід розуміти не тільки направлення відповідних відомостей зазначеним особам у письмовому вигляді, а й отримання цими особами відомостей, які мають бути їм повідомлені. У поданому позові з урахуванням додаткових пояснень (т. 1, а. с. 30-32) позивачі зазначали, що прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна проведені з порушенням норм чинного законодавства, а саме Закону N 606-XIV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та пунктів 3.2, 3.6 і 3.11 Тимчасового положення. Зокрема, у додаткових поясненнях позивачі вказали, що під час підготовки до проведення оспорюваних прилюдних торгів державний виконавець порушив вимоги Тимчасового положення. Зазначені торги проведені на підставі зведеного виконавчого провадження з виконання виконавчого листа N 2-987/11, виданого 25 березня 2011 року Сихівським районним судом м. Львова, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6 заборгованості у розмірі 2 278 372,08 грн та виконавчого напису N 1037, вчиненого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу 10 червня 2011 року, про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_12 заборгованості в розмірі 1 117 000 грн на підставі договору позики. Однак постановою державного виконавця Сихівського ВДВС Львівського МУЮ від 12 вересня 2011 року виконавче провадження у частині стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів у сумі 2 278 372,08 грн закінчено. Крім того, в акті опису й арешту майна від 08 листопада 2010 року описано нерухоме майно - 1/2 частини нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 241,2 кв. м, проте на той час ОСОБА_3 належало окреме приміщення площею 180,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_2. Державний виконавець не надав документів, що характеризують об'єкт нерухомості (копію технічного паспорта на нерухоме майно). Опубліковане ПП "Нива B.Ш." оголошення про проведення прилюдних торгів не містило площі й опису нерухомого майна, адреса нерухомого майна вказана неправильно. Вказані порушення, на думку позивачів, призвели до того, що фактично на торги виставлено неіснуючий об'єкт. Порушення організаторами прилюдних торгів норм чинного законодавства позбавили ОСОБА_3 можливості розрахуватися зі стягувачами до дня проведення цих торгів, а також призвело до порушення майнових прав ОСОБА_4, оскільки реалізоване майно є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Однак Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів про задоволення позову з огляду на таке. У справі на а. с. 70, т. 1 знаходиться заява Сихівського ВДВС Львівського МУЮ про застосування позовної давності, яка обґрунтована тим, що позивач ОСОБА_3 була ознайомлена з результатами прилюдних торгів ще 27 вересня 2012 року, про що свідчить наявне у матеріалах виконавчого провадження клопотання її представника ОСОБА_11 про ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження, яке міститься на а. с. 73, т. 1. Тобто про порушення своїх прав позивач ОСОБА_3 дізналася 27 вересня 2012 року, а до суду з цим позовом звернулася в лютому 2016 року. У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу). Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України). Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Суд зробив висновок, що відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності з посиланням на те, що відповідач не довів, що позивачам було відомо про проведення оспорюваних торгів, але такі висновки є помилковими та спростовуються як нормами процесуального права, так і матеріалами справи. У пункті 26 рішення ЄСПЛ у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення цього суду у справі "Гурепка проти України N 2" наголошується на принципі рівності сторін? одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Статтею 10 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) установлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Указані положення норм процесуального права залишилися поза увагою суду, який обов'язок доказування обставин щодо пропуску позовної давності поклав на сторону відповідача, у той час як спростувати цю обставину повинен позивач. На порушення вимог статей 212, 213, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) суд не перевірив належним чином доводів заяви відповідача про застосування позовної давності та документів, на які він посилався на обґрунтування заяви, що призвело до неправильних висновків по суті вирішеного спору. Крім того, заслуговують на увагу доводи касаційних скарг стосовно вимог до ПП "Нива-В.Ш.", яке, за твердженнями заявників, ліквідовано. Відповідно до частин першої, четвертої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Згідно з частиною першою статті 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників. Як зазначено у частині п'ятій названої статті, юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Відповідно до частини першої статті 37 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі (пункт 7 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді). На обставину щодо ліквідації ПП "Нива-В.Ш." звертав увагу Сихівський ВДВС Львівського МУЮ у запереченнях на позовну заяву (т. 1, а. с. 68, 69), проте суди не перевірили вказані доводи, не дослідили чи дійсно ліквідовано ПП "Нива-В.Ш.", не з'ясували наявність правонаступника та можливості участі у справі як сторони ліквідованої юридичної особи. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). Оскільки Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити нові обставини, дослідити нові докази та надати їм відповідну правову оцінку, справа підлягає направленню на розгляд до суду першої інстанції. У такому разі розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги ОСОБА_7, ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 12 липня 2016 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 09 листопада 2016 рокускасувати, справу передати на розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Князєв В.С.
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 20 листопада 2018 року м. Київ Справа N 907/50/16 Провадження N 12-122гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: скаржник - заступник прокурора Львівської області (від прокуратури - Скрипка М.В.), позивач - заступник прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України (представник - Пантелеєнко Р.М.), відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Карпатські Зорі" (представник - Негода Є.В.), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області (представник - не з'явився), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Імперіал" (представник - не з'явився), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 907/50/16 Господарського суду Закарпатської області за позовом заступника прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатські Зорі", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Імперіал", про витребування майна з незаконного володіння, за касаційною скаргою заступника прокурора Львівської області на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року (головуючий суддя Костів Т.С., судді Марко Р.І., Желік М.Б.) та рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року (суддя Ремецькі О.Ф.), УСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У лютому 2016 року заступник прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України звернувся до господарського суду з позовною заявою про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатські Зорі" (далі - ТОВ "Карпатські Зорі") цілісного майнового комплексу Державного підприємства "Свалявський завод продтоварів" (далі - ДП "Свалявський завод продтоварів") вартістю 19387781,00 грн. що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., м. Свалява, вул. Старолюбовнянська, 21. 2. На обґрунтування позовних вимог заступник прокурора Закарпатської області посилається на те, що цілісний майновий комплекс ДП "Свалявський завод продтоварів" безоплатно та у протиправний спосіб вибув із власності держави, без згоди Міністерства аграрної політики та продовольства України. При цьому вказавши, що набуття права власності Товариством з обмеженою відповідальністю "Імперіал" (далі - ТОВ "Імперіал") на спірний майновий комплекс є незаконним, оскільки воно відбулося поза процедурою, визначеною Законом України "Про приватизацію державного майна" (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), а норми статей 14, 15 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не передбачають можливість автоматичного переходу до орендаря права власності на державне майно поза межами процесу приватизації, зокрема, шляхом реорганізації державного підприємства через приєднання його до орендаря та набуття останнім прав і обов'язків ліквідованого держпідприємства в порядку правонаступництва. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 14 листопада 2016 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 07 лютого 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. 4. Постановою Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду. 5. Передаючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції вказав на необхідність з'ясування судом прав і обов'язків сторін у спірних відносинах, зокрема, з'ясувати правові підстави, на яких цілісний майновий комплекс ДП "Свалявський завод продтоварів" вибув з державної власності та перейшов у власність ТОВ "Імперіал", чи набуло останнє в установленому законом порядку право власності на спірне майно та, відповідно, чи могло бути відчужено це право відповідачу. 6. За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. 7. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, Львівський апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статті 388 Цивільного кодексу України, однак суди у задоволенні позову відмовили за наслідками спливу позовної давності за заявленими вимогами. Короткий зміст вимог касаційної скарги 8. У грудні 2017 року, не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, заступник прокурора Львівської області звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просив рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. 9. Скаржник вказує на порушення судами статей 256-258, 261, 267 Цивільного кодексу України, статей 32, 34, 43, 84 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень). Окрім того, прокурор, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, наголошує на тому, що до вимог власника чи титульного володільця про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України позовна давність не застосовується. При цьому вважає, що суди помилково не врахували того, що позивач про порушене право дізнався у грудні 2015 року. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 березня 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Львівської області, призначив її до розгляду та надав строк для подання відзивів на касаційну скаргу. 11. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2018 року справу разом із касаційною скаргою заступника прокурора Львівської області на рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 12. Відповідно до частини п'ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 13. Передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що справа містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 14. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що розглядаючи спір у справі, який переглядається у касаційному порядку, суди виходили із того, що за наявності правових підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, мають застосовуватися положення статті 267 цього Кодексу, згідно якої сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 15. Також у своїй ухвалі Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що, спростовуючи посилання прокурора на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові цього суду від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15 (провадження N 3-604гс16), відповідно до яких положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються, суди у цій справі посилалися у своїх рішеннях на більш пізню практику Верховного Суду України, запроваджену у червні 2017 року. 16. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що постановою від 22 червня 2017 у справі N 6-1047цс17 Верховний Суд України направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення початку перебігу позовної давності, вказавши, що статтею 387 Цивільного кодексу України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. При цьому Верховний Суд України виходив із того, що за змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Отже, Верховний Суд України, направляючи справу N 6-1047цс17 на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення початку перебігу позовної давності, вбачав підстави для застосування до правовідносин, що регулюються в тому числі статтею 388 Цивільного кодексу України, інституту позовної давності. 17. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у своїй ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначив, що за наявності двох наведених вище судових рішень Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15 (провадження N 3-604гс16) та від 22 червня 2017 року у справі N 6-1047цс17 існує правова невизначеність у застосуванні статей 387, 388 Цивільного кодексу України та статті 267 цього Кодексу 18. Крім того, оскільки положення статей 387, 388 Цивільного кодексу України не містять положень про те, що приписи про позовну давність до правовідносин, які врегульовуються цими нормами права, не застосовуються, а положення статті 268 цього Кодексу не передбачають, що вимоги у цій справі відносяться до вимог, на які позовна давність не поширюється, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15 (провадження N 3-604гс16) на підставі приписів підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України. 19. З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питань, які Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає виключною правовою проблемою, а також оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України, ухвалою від 14 травня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду Великої Палати Верховного Суду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. Заступник прокурора Львівської області вказує на помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірне нерухоме майно вибуло із володіння власника - Міністерства аграрної політики та продовольства України, без його згоди внаслідок вчинення кримінально-карних дій, тим самим обмеживши його у здійсненні свого права власності, застосувавши статтю 267 Цивільного кодексу України стосовно спливу позовної давності, оскільки такий висновок суперечить нормам статей 256-258, 261, 267 цього Кодексу. 21. Скаржник зазначає, що право власності особи підлягає захисту протягом усього часу наявності в особи титулу власника, тому положення про позовну давність до заявлених вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі N 3-604гс16. Позиція інших учасників справи 22. ТОВ "Карпатські Зорі" у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій винесено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, оскільки вважає висновок судів про відмову у позові у зв'язку зі спливом позовної давності обґрунтованим, а доводи скарги такими, що не узгоджуються з правовими висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 21 березня 2018 року у справі N 57/314-6/526-2012 та від 20 лютого 2018 року у справі N 910/9914/17, оскільки вони зводяться до переоцінки судом касаційної інстанції наданих сторонами доказів та встановлення інших обставин, ніж встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, що виходить за межі перегляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України. 23. Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області (далі - РВ ФДМУ по Закарпатській області) у своєму відзиві на касаційну скаргу від 17 квітня 2018 року повідомляє про підтримання в повному обсязі доводів, викладених у касаційній скарзі заступником прокурора Львівської області, та просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. 24. Інші учасники справи своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області не скористалися. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій 25. Статтею 387 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. 26. За результатами розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій установили, що правовою підставою набуття права власності на спірне майно у відповідача є мирова угода, укладена між ТОВ "Карпатські Зорі" та ТОВ "Імперіал" та затверджена ухвалою Господарського суду міста Києва від 22 червня 2010 року у справі N 30/183. Ця ухвала залишена без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 30 червня 2011 року та постановою Вищого господарського суду України від 27 вересня 2011 року, а також залишена без змін за результатами перегляду справи за нововиявленими обставинами ухвалами Господарського суду міста Києва від 11 квітня 2013 року, ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11 червня 2013 року та ухвалою Вищого господарського суду України від 09 жовтня 2013 року. 27. За змістом мирової угоди ТОВ "Імперіал" в повному обсязі визнало свою заборгованість перед ТОВ "Карпатські Зорі" у сумі 938 635,22 грн. У зв'язку з відсутністю у ТОВ "Імперіал" можливості погасити заборгованість шляхом перерахування грошових коштів, це товариство передало, а ТОВ "Карпатські Зорі" прийняло у власність об'єкт нерухомості - цілісний майновий комплекс "Свалявський завод продтоварів", що знаходиться за адресою: Закарпатська область, м. Свалява, вул. Старолюбовнянська, 21. 28. Правила частини першої статті 388 Цивільного кодексу України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Частина третя цієї ж статті передбачає самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. 29. За змістом частини п'ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. 30. Отже, суди дійшли висновку, що ТОВ "Карпатські Зорі" вважається добросовісним набувачем цього майна, оскільки за вказаних обставин він не знав і не міг знати про придбання майна від особи, яка не мала права його відчужувати. 31. Судами попередніх інстанцій констатовано наявність підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статті 388 зазначеного Кодексу, оскільки вказана вище мирова угода, затверджена ухвалою суду, жодним чином не свідчить про правомірність виникнення права власності у ТОВ "Імперіал". Доказів набуття ТОВ "Імперіал" права власності на спірне майно з якихось інших підстав судами не встановлено. 32. Вищенаведене не свідчить про порушення принципу "пропорційності" при поверненні у державну власність спірного майна, яке вибуло із такої власності незаконно, оскільки добросовісний володілець, із володіння якого майно витребовується, не позбавлений можливості відновити своє право на підставі статті 661 Цивільного кодексу України та не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного позбавлення майна, закладеним у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). 33. Так, предметом регулювання статті 1 Першого Протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном. 34. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. 35. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. 36. Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. 37. Отже, суд апеляційної інстанції правильно зазначив у своїй постанові, що з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, втручання держави в право ТОВ "Карпатські Зорі" на мирне володіння майном не суперечить сформульованим в усталеній практиці Європейського суду з прав людини критеріям правомірного втручання в це право. 38. Так, витребування майна з володіння відповідача відповідає критерію законності: витребування здійснюється на підставі норм статті 388 Цивільного кодексу України у зв'язку з неправомірним заволодінням майном держави. 39. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували положення частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України при вирішенні питання про витребування майна з володіння добросовісного набувача. Щодо позовної давності 40. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що висновки в частині застосування норм статті 261 Цивільного кодексу України судами першої та апеляційної інстанцій є правильними, з огляду на таке. 41. Так, згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 42. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України). 43. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 Цивільного кодексу України). 44. За загальним правилом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 45. Отже, за змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). 46. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі N 359/2012/15-ц (провадження N 14-101цс18). 47. Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. 48. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. 49. У справі, що переглядається, прокурор в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України звернувся з позовними вимогами про витребування майна з незаконного володіння ТОВ "Карпатські Зорі" - особи, якій на підставі правовстановлюючих документів належить спірний цілісний майновий комплекс. 50. Спір у цій справі виник у зв'язку з набуттям відповідачем у володіння спірного майна на виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою суду. При цьому, як встановлено судами, ТОВ "Карпатські Зорі" заволоділо спірним майном, яке свого часу було зареєстроване за ТОВ "Імперіал" як за власником. 51. Як зазначено судами та підтверджується матеріалами справи, відповідач - ТОВ "Карпатські Зорі" 04 квітня 2016 року (до винесення рішення судом першої інстанції) подав до суду заяву про застосування позовної давності, пославшись на те, що про набуття та реєстрацію права власності на ЦМК ДП "Свалявський завод продтоварів" за ТОВ "Імперіал" та ТОВ "Карпатські Зорі" прокуратура та міністерство знали ще в 2009-2010 роках. Повторно така заява подавалася відповідачем 14 червня 2017 року. У свою чергу позивач подав клопотання про поновлення позовної давності, однак суди зазначили, що наведені позивачем мотиви поважності причин пропуску цього строку є безпідставними та необґрунтованими і не підтверджуються наявними у справі доказами. 52. Судами встановлено, що правопопередник позивача у цій справі - Міністерство аграрної політики України про перехід до ТОВ "Карпатські Зорі" спірного майна за мировою угодою міг довідатися ще 08 червня 2011 року, що випливає з рішення Господарського суду місті Києва від 21 листопада 2011 року у справі N 30/278-48/182. 53. Так, у судовому засіданні 08 червня 2011 року під час розгляду справи N 30/278-48/182 представником позивача Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області надано пояснення, з яких вбачається, що прокуратурою Свалявського району Закарпатської області розслідується кримінальна справа відносно службових осіб ТОВ "Імперіал" за ознаками складу злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу України, та відносно службових осіб Приватного підприємства "М.І.С." за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 364 та частиною другою статті 366 цього Кодексу. Також повідомлено про те, що наказом Міністерства аграрної політики України від 12 лютого 2010 року N 55 прийнято рішення про приєднання цілісного майнового комплексу ДП "Свалявський завод продтоварів" до Агропромислово-торгового підприємства "Бобовище". Крім того, надано відомості про те, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 22 червня 2010 року у справі N 30/183 затверджено мирову угоду, за змістом якої спірне майно передано у власність ТОВ "Карпатські Зорі". 54. Справу N 30/278-48/182 було розглянуто судом за участю Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області та ТОВ "Імперіал". У судове засіданні 08 червня 2011 року представник Міністерства аграрної політики України не з'явився, однак як учасник справи міністерство було повідомлене про її розгляд. 55. Усі викладені вище обставини зазначені в тексті ухвали від 08 червня 2011 року та рішення від 21 листопада 2011 року у справі N 30/278-48/182. Також судом зазначено, що представники Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області (позивач) та ТОВ "Імперіал" (відповідач) в судове засідання з'явилися та надали усні пояснення. Щодо третіх осіб - Міністерства аграрної політики України та Комунального унітарного підприємства "Свалявське районне бюро технічної інвентаризації", суд першої інстанції наголосив на тому, що вони належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явились. 56. Закон України "Про доступ до судових рішень" визначає порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень та сприяння однаковому застосуванню законодавства. Згідно зі статтями 3, 4 цього Закону суд загальної юрисдикції вносить до Єдиного державного реєстру судових рішень всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі, не пізніше наступного дня після їх ухвалення або виготовлення повного тексту. Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. 57. Виходячи з викладеного, ухвала від 08 червня 2011 року та рішення від 21 листопада 2011 року були внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, доступ до яких є відкритим за посиланнями: http://reyestr.court.gov.ua/Review/17146946 та http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/19884970 відповідно. 58. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що, незважаючи на відсутність представника Міністерства аграрної політики України у судовому засіданні, про передачу у власність ТОВ "Карпатські Зорі" спірного майна зазначене міністерство могло довідатися 08 червня 2011 року. 59. Аналіз статті 261 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. 60. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше. 61. Оскільки суди встановили, що відповідач у заяві про застосування позовної давності довів, що позивач у цій справі міг довідатися про порушення свого права ще 08 червня 2011 року, наведені позивачем обставини про поважність причин пропуску строку позовної давності є необґрунтованими. 62. Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові цього суду від 05 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15 (провадження N 3-604гс16) за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс Строй" про витребування майна, положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного кодексу України не застосовуються. 63. Натомість постановою Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі N 6-1047цс17 за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Галаджія Федора Юрійовича, треті особи: Гончарук Віталій Ігорович, Кондратюк Олександр Миколайович, Рудий Сергій Миколайович, Погодаєв Олександр Володимирович, про витребування майна, суд зазначив, що до позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки.При цьому за вимогами статті 261 цього Кодексу початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Така ж правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі N 916/2073/17 та у справі N 916/2403/16. 64. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими висновками суду касаційної інстанції та висновком викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року у справі N 6-1047цс17 щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються статтею 388 Цивільного кодексу України. 65. Отже, Господарський суд Закарпатської області та Львівський апеляційний господарський суд дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для витребування майна від відповідача, як добросовісного набувача у відповідності до положень статті 388 Цивільного кодексу України, та відмову у позові за наслідками спливу позовної давності за заявленими вимогами. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 66. Велика Палата Верховного Суду вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки статті 387, 388 Цивільного кодексу України не містять положень про те, що приписи про позовну давність до правовідносин, що врегульовуються цими нормами права, не застосовуються, а положення статті 268 цього Кодексу не передбачають, що вимоги у цій справі відносяться до вимог, на які позовна давність не поширюється. 67. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 68. Згідно з положеннями статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 69. З огляду на викладене, касаційна скарга заступника прокурора Львівської області підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін. Щодо судових витрат 70. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 71. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться. Висновок щодо застосування норм права 72. За наявності правових підстав для витребування майна від добросовісного набувача у відповідності до статей 387, 388 Цивільного кодексу України, мають застосовуватися положення статті 267 Цивільного кодексу України, згідно якої сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Закарпатської області від 26 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 28 листопада 2017 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 0870/645/12 Провадження N 11-484ас18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року (судді Калашнікова О.В., Васильченко Н.В., Леонтович К. Г) у справі N 0870/645/12 за позовом Запорізького природоохоронного міжрайонного прокурора (далі - Прокурор) до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області (далі - Запорізька РДА), треті особи: Обслуговуючий садівничий кооператив "Гриф-2006" (далі - ОСК "Гриф-2006"), ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, про скасування розпорядження та ВСТАНОВИЛА: У січні 2012 року Прокурор звернувся до суду з позовом до Запорізької РДА, в якому з урахуванням уточнення до позовних вимог просив скасувати розпорядження відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 "Про безоплатну передачу громадянам - членам ОСК "Гриф-2006" у власність земельних ділянок для ведення садівництва". На обґрунтування позову Прокурор зазначив, що розпорядженням Запорізької РДА від 22 січня 2007 року N 32 передано в оренду ОСК "Гриф-2006" терміном на 12 років земельну ділянку загальною площею 4,0559 га. Розпорядженням відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 передано громадянам (згідно додатку) безоплатно у власність земельні ділянки загальною площею 3,4778 га за рахунок земель ОСК "Гриф-2006", розташованих за межами населених пунктів Долинської сільської ради, в розмірах, закріплених в їхньому користуванні з підстав членства в кооперативі. 09 грудня 2011 року Прокурором на розпорядження Запорізької РДА від 03 березня 2007 року N 2/51 у зв'язку з його незаконністю внесений протест за N 111-1082вих-П. Проте листом від 23 грудня 2011 року за N 2317/05-21 відповідач відхилив протест позивача, пославшись на приписи статті 43 Закону України від 09 квітня 1999 року N 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації", відповідно до яких голова місцевої державної адміністрації не може скасовувати свої попередні розпорядження. На підставі викладеного Прокурор просив скасувати оскаржуване розпорядження відповідача. Запорізький окружний адміністративний суд постановою від 15 лютого 2012 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року, адміністративний позов задовольнив. Вищий адміністративний суд України постановою від 21 травня 2015 року постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2012 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року скасував, ухвалив у справі нове рішення, яким у задоволенні позову Прокурора до Запорізької РДА про скасування розпорядження відмовив. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та відмовляючи в задоволенні позовних вимог Прокурора, Вищий адміністративний суд України керувався тим, що члени ОСК "Гриф-2006" мали право на отримання земельних ділянок у порядку приватизації; за відсутності доказів винної протиправної поведінки власників земельних ділянок встановлені в справі обставини не можуть вважатися підставою для скасування рішення відповідача про передачу у власність земельних ділянок; голова Запорізької РДА мав би видати розпорядження, яким відхилив би протест прокурора, а не надсилати лист, яким повідомив про неможливість задоволення протесту, однак Прокурор не оскаржив бездіяльність відповідача щодо не розгляду протесту в передбаченому законом порядку, а відтак фактично не пов'язав свій позов із відхиленням протесту, у зв'язку з чим помилковим є висновок судів попередніх інстанцій щодо не порушення позивачем строків звернення до суду з адміністративним позовом. 20 серпня 2015 року перший заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 237 КАС України в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду. На обґрунтування підстав для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, якою скасовано рішення судів попередніх інстанцій та відмовлено в задоволенні позову Прокурора, перший заступник Генерального прокурора України надав ухвали: Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року N 6-2443св13, Вищого адміністративного суду України від 28 травня 2015 року N 2а/1318/18/12 (К800/58060/14) та від 10 червня 2015 року N 808/4681/13-а (К/800/44828/14), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права. Зокрема, перший заступник Генерального прокуратура України у вказаній заяві зазначив, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували одні й ті самі норми матеріального права, а саме статтю 118 Земельного кодексу України та норми процесуального права, а саме статті 17, 157 КАС України. У зв'язку з викладеним заявник просить скасувати постанову Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, а провадження у справі закрити. Суддя Верховного Суду України ухвалою від 14 вересня 2015 року відкрив провадження у справі для перегляду постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Підпунктом 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VІІІустановлено, що заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. У підпункті 7 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII закріплено, що заяви і скарги, зазначені в підпунктах 1, 3-6 цього пункту, передаються відповідно до Касаційного адміністративного суду, ВеликоїПалати Верховного Суду за розпорядженням керівника апарату суду, до якого подані такі заяви і скарги, протягом тридцяти днів з дня набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року заяву першого заступника Генерального прокурора України з матеріалами справи було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 11 квітня 2018 року на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VІІІсправу передав до Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа за заявою першого заступника Генерального прокурора України відповідно до частини другої статті 241 КАС України у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підлягала розгляду на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 04 травня 2018 року прийняла до розгляду заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року та призначила справу до розгляду без повідомлення та виклику учасників справи на підставі підпункту 1 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в заяві про перегляд судового рішення доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а тому наявні підстави для задоволення цієї заяви. Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII заява першого заступника Генерального прокурора України, яка подана до набрання чинності цією редакцією Кодексу, підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності згаданою редакцією Кодексу. Пунктом 2 частини першої статті 237 КАС України (у вказаній редакції) визначено, що заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. Вищий адміністративний суд України ухвалами від 28 травня 2015 року N 2а/1318/18/12 (К800/58060/14) та від 10 червня 2015 року N 808/4681/13-а (К/800/44828/14), які надані першим заступником Генерального прокурора України на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, у справах за позовами до органу місцевого самоврядування та місцевого органу виконавчої влади відповідно про скасування рішень про передачу у власність громадянам земельних ділянок, скасував рішення судів попередніх інстанцій та закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС України. Касаційний суд у цих ухвалах зазначив, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельної ділянки у власність, користування чи оренду, тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації, подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, тому що виникає спір про цивільне право. Натомість у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, розглянувши справу по суті позовних вимог, вважав, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Таким чином, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах норм процесуального права, а саме статті 17 КАС України щодо встановленої законом юрисдикції адміністративних судів. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм процесуального права у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Як установлено матеріалами справи, рішення в якій переглядається, Прокурор звернувся до адміністративного суду з позовом, направленим на скасування розпорядження відповідача від 03 березня 2007 року N 2/51 "Про безоплатну передачу громадянам - членам ОСК "Гриф-2006" у власність земельних ділянок для ведення садівництва". Матеріалами справи також встановлено, що на підставі вищезазначеного розпорядження та технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, протягом 2007 року виготовлені державні акти на право власності на земельні ділянки та зареєстровані в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю, в тому числі за третіми особами у справі. Крім того, на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2007 року ОСОБА_38 купив у ОСОБА_21 земельну ділянку НОМЕР_1 площею 0,1000 га, що належала останній на підставі державного акта на право власності на землю серії НОМЕР_2, виданого на підставі оскаржуваного розпорядження відповідача. Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі. Отже, прийняте відповідачем розпорядження (рішення) про передачу третім особам у власність земельних ділянок є ненормативним актом суб'єкта владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування цього рішення не породжує наслідків для власників земельних ділянок, оскільки у таких осіб виникло право власності земельної ділянки і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. У такому випадку захист порушеного, на думку Прокурора, права з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися за нормами цивільного судочинства. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом порушених прав, що виникають із земельних відносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах N 761/33504/14-а та N 802/950/17-а відповідно. Згідно із частиною першою статті 242 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року) за наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов: про повне або часткове задоволення заяви; про відмову у задоволенні заяви. На підставі підпункту "б" пункту 1 частини другої статті 243 КАС України (у вказаній редакції) за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 237 цього Кодексу, у разі порушення судом (судами) норми процесуального права, що полягає у порушенні встановленої законом юрисдикції адміністративних судів, суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і закрити провадження у справі повністю або в певній частині. З огляду на викладене, а також у зв'язку з встановленням у цій справі порушення судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій визначеної законом юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про скасування постановлених у справі судових рішень із закриттям провадження у справі. Керуючись статтями 241-243 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву першого заступника Генерального прокурора України про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року задовольнити. 2. Постанову Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2015 року, ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2013 року та постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 15 лютого 2012 року скасувати. 3. Провадження у справі N 0870/645/12 за позовом Запорізького природоохоронного міжрайонного прокурора до Запорізької районної державної адміністрації Запорізької області, треті особи: Обслуговуючий садівничий кооператив "Гриф-2006", ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, про скасування розпорядження - закрити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
  13. Державний герб України Справа № 755/3157/17 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "19" листопада 2018 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі: головуючої судді Арапіної Н.Є. з секретарем Рудь Н.В. за участі представників позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 представників відповідача Таран М.В., Андрейківа О.В., розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Києва цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції), та зустрічною позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів, - в с т а н о в и в: Позивач ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції). Свої вимоги мотивував тим, що 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437. В грудні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" звернулось до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області із позовною заявою до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості та збитків за договором про фінансовий лізинг. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна", оскільки було встановлено нікчемність спірного правочину. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 20 вересня 2016 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року залишено без змін. Просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг №00009437 від 04 лютого 2014 року стягнувши з відповідача 127 174,59 грн.; стягнути судовий збір. Позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, відповідно до якої позивач остаточно просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року, стягнувши з відповідача 302 678,32 грн.; стягнути судовий збір. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 02 березня 2017 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. 10 липня 2017 року ухвалою суду прийнято зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції). Зустрічні вимоги мотивовано тим, що 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437, відповідно до умов якого відповідач зобов'язався передати позивачу транспортний засіб типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1, а позивач зобов'язався прийняти об'єкт лізингу та сплатити суму коштів за договором. Вартість об'єкту лізингу, яка погоджена сторонами, становить еквівалент 26 828,57 доларів США. Відповідно до звіту № 818 про оцінку транспортного засобу станом на 25 вересня 2015 року ринкова вартість транспортного засобу типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1 становить у розмірі 322 240,86 грн., що еквівалентно 15 012,76 доларів США. Отже, за період користування позивачем транспортним засобом його вартість зменшилася та становить 11 815,81 доларів США (25 828,57 - 15 012,76), що еквівалентно у розмірі 307 514,67 грн. У зв'язку з чим просить стягнути з ОСОБА_6 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» грошові кошти у розмірі 307 514,67 грн., а також судові витрати. 27 липня 2018 року ухвалою суду у задоволенні клопотання представника позивача ОСОБА_6 - ОСОБА_8 про закриття провадження у справі за зустрічною позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів відмовлено. 27 липня 2018 року ухвалою суду підготовче провадження у справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні. 19 листопада 2018 року розгляд справи закінчено ухваленням рішення по суті вимог. Позивач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Представництво інтересів здійснювали ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Представник позивача ОСОБА_3 підтримав позовні вимоги. Дав пояснення, аналогічні викладеним у позові. Зустрічні позовні вимоги не визнав. Пояснив, що звіт про оцінку автомобіля зроблено через 7 днів після вилучення автомобіля у позивача, тому не відображає дійсну вартість автомобіля на момент вилучення. Представник позивача ОСОБА_1 підтримав пояснення представники позивача ОСОБА_3 Представник відповідача Таран М.В. пояснив, що первісний позов не підлягає задоволенню через пропуск строку позовної давності - три роки. Договір є нікчемним з моменту укладення - 04 лютого 2017 року, тому позивач звернувся до суду 21 лютого 2017 року з пропуском строку позовної давності. Щодо зустрічних позовних вимог, то автомобіль знаходився у позивача в користуванні, тому повернути зобов»язаний в первісному стані, тобто новий автомобіль. Фінансові втрати Лізингодавця складають з різниці ринкової вартості автомобіля на теперішній час та вартості автомобіля на день повернення. Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні правовідносини. 04 лютого 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" та позивачем було укладено Договір про фінансовий лізинг № 00009437, за яким відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно, а саме, транспортний засіб типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1, а позивач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору (а.с.39, 40-51, 52-26, том 1). Позивач просить застосувати реституцію та привести сторони у положення, що існувало до підписання договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року, стягнувши з відповідача грошові кошти в розмірі 127 174,59 грн. Позивач в обґрунтування вимог зазначив, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2016 року встановлено нікчемність спірного правочину. На підтвердження позовних вимог позивачем надано рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області про відмову у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості та збитків, та про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» про визнання недійсними окремих умов договору, яке набрало законної сили (а.с.242-245, 246-248, 249-250, 251-255, том 1), квитанції про сплату грошових коштів на користь відповідача, відповідно до договору про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2017 року на загальну суму 127174,59 грн. (а.с.146-201, том 1). Згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Судом встановлено, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області договір про фінансовий лізинг № 00009437 від 04 лютого 2014 року визнано нікчемним. Факт отримання Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» грошових коштів у розмірі 127 174,59 грн. сторонами не заперечується, натомість, підтверджується квитанціями, які долучено до матеріалів справи. Отже, у зв»язку з визнанням договору лізингу недійсним з моменту укладення, лізингодавець зобов'язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним лізингові платежі на виконання умов договору. Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, оскільки позивачем пропущено строк позовної давності. Частинами першою, п'ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч.ч.3, 4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Однак суд з урахуванням дати рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області, яким встановлено нікчемність спірного правочину - 13 квітня 2016 року, та дати звернення до суду з позовною заявою - 21 лютого 2017 року, приходить висновку, що позивачем не було пропущено строк позовної давності. З огляду на викладене, позовні вимоги в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 грошових коштів у розмірі 127 174 грн. 59 коп. підлягають задоволенню повністю. Крім того, позивачем заявлено позовні вимоги про стягнення з відповідача відсотків за користування безпідставно набутими грошовими коштами у розмірі 175 503,73 грн. Позивач в обґрунтування позовних вимог про стягнення відсотків посилається на користування відповідачем безпідставно набутими грошовими коштами за нікчемним правочином. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (ч. 1 ст. 1212 ЦК України). У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу) (ч. 2 ст. 1214 ЦК України). За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ст. 536 ЦК України). Судом встановлено, що між сторонами виникли договірні відносини. Той факт, що договір укладено у формі, яка не відповідає вимогам закону, не свідчить про те, що він не є укладеним. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому. Тому у задоволенні позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 відсотків за користування безпідставно набутими грошовими коштами у розмірі 175 503,73 грн., слід відмовити. Відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів. Підставою для задоволення зустрічних позовних вимог відповідачем зазначено про відшкодування вартості майна, яке перебувало у користуванні позивача з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті. На підтвердження позовних вимог відповідачем надано звіт № 818 про оцінку транспортного засобу від 25 вересня 2015 року, відповідно до якого станом на 25 вересня 2015 року ринкова вартість транспортного засобу типу VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску, шасі № НОМЕР_3, двигун № НОМЕР_1 становить у розмірі 322 240,86 грн., що еквівалентно 15 012,76 доларів США (а.с.105-110, том 1). Реституція передбачає приведення сторін до того стану, у якому вони перебували до укладення правочину, тому Лізингоодержувач зобов'язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об'єкт лізингу, яким він користувався у первісному стані. Оскільки повернення об'єкта лізингу, яким протягом певного часу користувалися, у первісному стані є неможливим, лізингоодержувач повинен відшкодувати його вартість. Представник відповідача наполягав на відшкодуванні вартості майна з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті. Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Крім того, згідно з частинами 1, 2 ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконано у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом. Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша стаття 192 ЦК України). Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).об»єкту лізингу майна у разі повернення у грошовому еквіваленті в іноземній валюті. Однак договором не передбачено відшкодування вартості майна при поверненні з використанням грошового еквіваленту в іноземній валюті. Для визначення фінансових втрат лізингодавця відповідачем проведено оцінку майна та відповідно до звіту визначено ринкову вартість об'єкта лізингу у розмірі 322 240,86 грн. Разом з тим, відповідно до договору про фінансовий лізинг № 90023291 від 04 лютого 2014 року вартість об'єкту лізингу - VW Caddy GP Kombi 1.6 L TDI, 2013 року випуску становить у розмірі 234 749,99 грн. Порівнюючи вартість об'єкту лізингу при укладанні договору фінансового лізингу та при складанні звіту щодо визначення ринкової вартості на момент відшкодування, судом не встановлено прямих грошових збитків. Тому з урахуванням викладеного у задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів слід відмовити повністю. Відповідач просить про стягнення судових витрат, які складаються з витрат на правничу допомогу. Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Згідно ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до ч.2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов»язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача. У зв'язку з відмовою в задоволенні зустрічних позовних вимог судові витрати, які складаються з витрат на правничу допомогу, стягненню не підлягають. Керуючись ст.ст. 216, 257, 261, 267, 536, 1048, 1212, 1214 ЦК України, Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", п. 47 Постанови Пленуму Верховного суду України № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», ст.ст. 12, 13, 76, 81, 89, 133, 141, 142, 247, 259, 263, 264-265, 273, 353 ЦПК України, суд - в и р і ш и в: Позовні вимоги ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції) задовольнити частково. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна", ідентифікаційний код 35571472, місцезнаходження за адресою: 02152, пров П.Тичини, 1-в, оф. «В», м. Київ, на користь ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, грошові кошти у розмірі 127 174 (сто двадцять сім тисяч сто сімдесят чотири) грн. 59 коп. В решті позовних вимог ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (реституції) відмовити. У задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізин Україна" до ОСОБА_6 про застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення коштів відмовити повністю. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст рішення складено 29 листопада 2018 року. Суддя Н.Є.Арапіна http://reyestr.court.gov.ua/Review/78241933
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 575/476/16-ц Провадження N 14-306цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кириківське" (далі - ТОВ "Кириківське"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ Держгеокадастру у Великописарівському районі Сумської області, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року в складі судді В'юник Н. Г. та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року в складі колегії суддів Шевченка В.А., Кононенко О.Ю., Бойка В.Б. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Кириківське", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ Держгеокадастру у Великописарівському районі Сумської області, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки, та УСТАНОВИЛА: У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що 20 вересня 2006 року вона і ТОВ "Кириківське" уклали договір оренди земельної ділянки (земельного паю) N 186, зареєстрований у Великописарівському відділенні Сумської регіональної філії Державного підприємства "Центр ДЗК" (далі - ДП "Центр ДЗК") 24 січня 2007 року. Свій примірник вказаного договору позивачка отримала у 2014 року та встановила, що в ньому зазначено строк дії договору - 15 років, хоч насправді строк дії договору становив 5 років. ОСОБА_3 указувала, що своєї згоди на укладення договору оренди на 15 років вона не надавала, встановлення орендної плати в розмірі 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки суперечить Указу Президента України від 02 лютого 2002 року N 92/2002 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)". Посилаючись на викладене, ОСОБА_3 просила визнати недійсним договір оренди земельної ділянки (земельного паю) від 20 вересня 2006 року N 186, укладений між нею та ТОВ "Кириківське"; зобов'язати відповідача повернути орендовану земельну ділянку площею 3,72 га, що належить їй на праві власності. Рішенням Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка пропустила позовну давність, про застосування якої просив відповідач, оскільки спірний договір оренди землі укладено у 2006 році, а з позовом про визнання його недійсним ОСОБА_3 звернулася до суду в 2016 році. Також суд зазначив, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили, у який період були внесені зміни до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри "1" у пункті 6 (строк дії договору) та чи існувала цифра "1" на час підписання договору. Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року змінено, виключено з його мотивувальної частини висновок про ненадання сторонами доказів щодо періоду внесення змін до договору оренди земельної ділянки та існування цифри "1" на час підписання договору. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відсутність волевиявлення ОСОБА_3 щодо укладення договору оренди землі строком на 15 років свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання його в цій частині недійсним відповідно до частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), проте позивачка пропустила строк позовної давності, про застосування якого заявляв відповідач, та не навела поважних причин пропуску цього строку. При цьому апеляційний суд вважав, що надані сторонами докази у своїй сукупності вказують на те, що договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри "1" було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, тому висновок суду першої інстанції, що сторони не довели періоду внесення змін до договору та існування цифри "1" на час його підписання, не відповідає обставинам справи. У травні 2017 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 з підстави пропуску позовної давності та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову в повному обсязі. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що вимоги щодо позовної давності не поширюються на вимоги власника про захист права власності на підставі статті 391 ЦК України, оскільки таке правопорушення є триваючим, тому строк давності не сплинув. Вказано також, що строк давності в будь-якому разі не пропущено, оскільки ОСОБА_3 у 2015 році зверталася до Великописарівського районного суду Сумської області з позовом до ТОВ "Кириківське" про розірвання спірного договору оренди земельної ділянки, тому відбулося переривання строку давності на підставі частини другої статті 264 ЦК України. Факт отримання коштів від ТОВ "Кириківське" як орендної плати за період 2006 - 2016 років представник позивачки вважає таким, що не може свідчити про обізнаність ОСОБА_3 про порушення її прав як власника земельної ділянки та схвалення строку дії договору на 15 років. На обґрунтування своїх вимог позивачка посилається на свої покази як свідка, а також свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 01 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 21 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15. Колегія суддів зазначила, що ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, апеляційний суд вважав, що після закінчення п'ятирічного строку дії спірного договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права, погоджувалася на фактичну оренду її земельної ділянки відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, тому початком перебігу трирічного строку давності для неї за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, коли сплинув п'ятирічний строк дії договору оренди землі від 20 вересня 2006 року, зареєстрованого 24 січня 2007 року. Разом з тим колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права (статті 261 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладеного у вказаній постанові Верховного Суду України, оскільки суд не врахував усіх складових цієї норми матеріального права, а саме гіпотези та диспозиції, в яких зазначено, що при застосуванні строку давності враховується не лише строк, у який особа довідалася, але й могла довідатися про своє порушене право. У зв'язку з цим, на думку колегії суддів, правовий висновок суперечить принципу юридичної визначеності та остаточності, що зі свого боку суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 09 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржувані рішення судів - зміні. При цьому не вбачається підстав для застосування строку давності, а відтак і для вирішення питання про відступ від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. У справі, що розглядається, суди встановили, що ОСОБА_3 є власником земельної ділянки загальною площею 3,72 га, яка розташована на території Кириківської селищної ради Великописарівського району Сумської області, що підтверджується державним актом про право власності на землю від 21 грудня 2001 року (а. с. 13). 20 вересня 2006 року ОСОБА_3 і ТОВ "Кириківське" уклали договір оренди цієї земельної ділянки, зареєстрований у ДП "Центр ДЗК" 24 січня 2007 року, про що у Державному реєстрі земель зроблено запис за N 040762804057 (а. с. 14, 15). За дорученням від 17 серпня 2006 року під час оформлення й підписання цього договору від імені ОСОБА_3 діяла ОСОБА_5 (а. с. 98). Указаних обставин сторони не оспорюють. Спірним питанням є строк, на який укладено договір, що, на думку позивачки, є підставою для визнання договору оренди недійсним. Суд першої інстанції вважав, що сторони не надали доказів, які б достовірно свідчили про період внесення змін до договору оренди земельної ділянки шляхом дописування цифри "1" у пункті 6 (строк дії договору) та про існування цифри "1" на час підписання договору. Тобто суд послався на відсутність доказів про порушення відповідачем прав позивачки та наявність у неї волевиявлення на укладення договору саме на 5 років. Проте з такими висновками не погодився апеляційний суд, зазначивши, що згідно зі змістом указаного договору оренди земельної ділянки він укладений на 15 років з дня набрання ним чинності (а. с. 6). Суд послався на покази позивачки як свідка, що цей договір укладався на 5 років, а про виправлення цієї цифри на "15" у тексті угоди вона дізналася лише у 2014 році, отримавши примірник договору. Крім того, суди надали правову оцінку актам визначення і закріплення меж земельної ділянки в натурі та приймання-передачі спірної земельної ділянки, у яких зазначено строк дії оренди - 5 років, показанням свідка ОСОБА_5, яка безпосередньо підписувала договір, а також висновку судово-технічної експертизи документів, згідно з яким у первинний зміст наданих для дослідження трьох екземплярів договору N 186 оренди земельної ділянки від 20 вересня 2006 року, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ "Кириківське", у пункт 6 "Строк дії договору" на місці розташування рукописного цифрового запису "15" вносилися зміни шляхом дописування цифри "1" (а. с. 69-а, 84?86). Посилаючись на викладене, апеляційний суд зробив висновок, що наведені факти у їх сукупності та взаємозв'язку вказують, що в дійсності договір оренди земельної ділянки укладався на 5 років, а дописування цифри "1" було здійснене після його підписання, до моменту реєстрації, оскільки у записі від 24 січня 2007 року значиться вже п'ятнадцятирічний строк дії цієї угоди (а. с. 112, 113). Суд вважав таким, що не відповідає обставинам справи, висновок суду першої інстанції, що сторони не довели, коли саме були внесені зміни до договору і чи існувала цифра "1" на час його підписання. Отже, відсутність волевиявлення позивачки на укладення договору строком на 15 років, на переконання апеляційного суду, свідчить про порушення її прав і є підставою для визнання договору в цій частині недійсним на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України. Після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону України від 06 жовтня 1998 року N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV), оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про пропущення позивачкою позовної давності, оскільки після закінчення п'ятирічного терміну договору позивачка реально могла довідатися про порушення свого права. Суди вважали, що початком перебігу трирічного строку давності для позивачки за правилами статті 261 ЦК України слід вважати 25 січня 2012 року, внаслідок чого зробили висновок, що цей позов, як і позов про розірвання договору оренди земельної ділянки, на який посилалася позивачка, вона пред'явила після спливу позовної давності, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позову. Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновками судів щодо пропуску позивачем позовної давності та як наслідок такої підстави відмови в задоволенні позову з огляду на таке. Спірні правовідносини урегульовані нормами як цивільного, так і земельного законодавства. Сторони при укладенні договору дотримувалися загальних вимог про свободу договору, передбачених ЦК України. У частині першій статті 627 ЦК зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За правилами статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Разом з тим визначення, процедура укладення, вимоги та припинення договору оренди землі урегульовано у спеціальному законі, яким є Закон N 161-XIV. Відповідно до статті 1 Закону N 161-XIV оренда землі? це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. У статті 6 Закону N 161-XIV визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Згідно з вимогами статті 13 названого Закону вказано, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Істотні умови договору оренди землі визначені в статті 15 Закону N 161-XIV, відповідно до частини першої якої (у редакції, чинній на час укладення угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відповідно до статті 18 Закону N 161-XIV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. У статті 19 Закону N 161-XIV строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. З урахуванням вимог Типового договору оренди землі сторони уклали оскаржуваний договір оренди земельної ділянки 20 вересня 2006 року. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятоюта шостою статті 203 ЦК України, як передбачено у частині першій статті 215 ЦК України. Разом з тим у частині першій статті 236 ЦК України зазначено, що правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Момент укладення договору визначено у частині перші статті 638 ЦК України, у якій зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Постає питання про момент укладення договору оренди землі з урахуванням того, що він набирав чинності з моменту державної реєстрації, як зазначено у статтях 18 та 20 Закону N 161-XIV. Згідно зі статтею 2 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ з метою обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку. Аналіз наведених норм дає можливість зробити висновок, що моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов, тобто на момент підписання договору його сторонами. Судами обох інстанцій встановлено та не заперечувалося позивачкою, що вона як орендодавець та ТОВ "Кириківське" як орендар домовилися про строк оренди земельної ділянки у 5 років. Також сторони зазначали, на що вказали і суди, про досягнення згоди з інших істотних умов договору, передбачених статтею 15 Закону N 161-XIV. Посилання позивачки щодо незаконності розміру орендної плати, визначеного у 1,5 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, зазначеного у договорі оренди, є безпідставними, оскільки суди не встановили, а сторони не надали доказів, що вони домовлялися про інший розмір орендної плати. Тому на час підписання договору оренди сторони досягли згоди з усіх його істотних умов. Підстав, які б надавали можливість визнати такий договір недійсним на час його укладення, сторонами не надано. Суд апеляційної інстанції вважав, що дописування цифри "1" у графу про строк дії договору відбулося після його підписання сторонами, але до його державної реєстрації. Однак вказана обставина не є підставою для визнання договору недійсним, а може бути підставою для встановлення строку дії договору протягом 5 років, як дійшли згоди сторони. За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. У даному випадку позивачкою не доведено існування підстав для визнання договору недійсним, оскільки в момент підписання договору його сторонами усі істотні умови були узгоджені, а дописування у договір здійснено після його підписання сторонами. Тому підстав для відмови у позові у зв'язку пропуском строку давності не вбачається. Згідно зі змістом статті 33 Закону N 161-XIV (в зазначеній редакції) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із власником земельної ділянки. Суди у справі, що розглядається, установили, що після закінчення п'ятирічного строку після укладення договору позивачка погоджувалася на фактичне користування її земельною ділянкою відповідачем і отримувала за це орендну плату щорічно по 2016 рік, що свідчить про поновлення договору оренди відповідно до статті 33 Закону 161-XIV, оскільки після закінчення строку договору земельною ділянкою користувався орендар, а орендодавець не заявив про відмову від договору оренди. Тобто на час укладення договору оренди землі сторони досягли згоди з його істотних умов. Дописування цифри "1" у графі про строк дії договору вчинене після підписання сторонами договору та узгодження п'ятирічного строку дії договору оренди землі. Позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Зважаючи на вказане, для висновків про пропущення позивачкою позовної давності та як наслідок відмову в задоволенні позову у зв'язку з цим у судів обох інстанцій підстав не було. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Керуючись статтею 412 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про необхідність змінити судові рішення та виключити зі змісту цих рішень посилання на пропущення позивачкою позовної давності та на відмову в задоволенні позову з цих підстав. При цьому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через недоведеність позивачкою заявлених позовних вимог, відсутність підстав, установлених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачці. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Отже, рішення судів у частині відмови в задоволенні позову з підстав недоведеності позовних вимог та відсутності підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним і повернення земельної ділянки позивачці, є законними й обґрунтованими, тому згідно зі статтею 410 ЦПК України у цій частині рішення підлягають залишенню без змін. Наведені в касаційній скарзі доводи не впливають на висновки судів у незміненій частині та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права. Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв'язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. Згідно зі змістом постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15, від висновків (щодо застосування норми права у подібних правовідносинах - статті 261 ЦК України) якої бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, позивач (Особа 1), який у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилався, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Вісла" (далі - ТОВ "Агрофірма "Вісла") письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував. У вказаній справі суд установив, що згідно з договором оренди земельної ділянки від 2005 року, який не містить числа і місяця його укладання, позивач передав зазначену земельну ділянку в оренду ТОВ "Агрофірма "Вісла" строком на 10 років; указаний договір 29 травня 2006 року зареєстрований у Миколаївській регіональній філії ДП "Центр ДЗК". При цьому суд вважав, що акт приймання-передачі земельної ділянки, який не містить дати, свідчить про те, що позивач передав, а відповідач прийняв у натурі земельну ділянку. Крім того, додатковим договором від 17 серпня 2007 року сторони збільшили розмір орендної плати та строк дії договору оренди до 15 років. Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 15 травня 2014 року підписи в договорі оренди земельної ділянки і додатковому договорі до нього та акті приймання-передачі від імені позивача (Особи 1) у графі "орендодавець" вчинено не ним, а іншою особою. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову Особи 1, суд першої інстанції зробив висновок, що перебіг позовної давності почався з часу отримання позивачем орендної плати у правовідносинах, які виникли з договору оренди землі з 2006 року. Позивач звернувся до суду з позовом лише в лютому 2014 року, тобто з пропуском позовної давності. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року), зазначив, що перебіг позовної давності починається не з моменту, коли сторони домовились про тимчасове користування земельною ділянкою позивача та отримання останнім плати за користування земельною ділянкою, а з часу, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого майнового права, тобто про укладення договору від його імені. Оскільки позивачу стало відомо про існування спірних договору оренди земельної ділянки, додаткового договору та акта приймання-передачі землі лише у вересні 2013 року, то позовної давності він не пропустив. Тобто суд установив, що позивач дізнався про порушення свого права, а саме про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що, як вважав суд, у розумінні частини першої статті 261 ЦК України є початком перебігу позовної давності. Постановою Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15 у задоволенні заяви ТОВ "Агрофірма "Вісла" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року відмовлено. У вказаній постанові Верховний Суд України висловив такий правовий висновок. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Суди також установили, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору оренди, лише у вересні 2013 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є початком перебігу позовної давності. Посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору, оскільки позивач отримував плату за користування землею, суди апеляційної та касаційної інстанцій обґрунтовано визнали таким, що суперечить нормам статті 261 ЦК України. Оскільки підставами позову Особи 1 було непідписання спірного договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки, що свідчить про відсутність волевиявлення на укладення договору на вказаних у ньому умовах, а саме щодо строку договору, тому для правильного вирішення вказаної справи, зокрема у частині висновків щодо початку перебігу позовної давності, важливим є така фактична обставина, як момент, коли особа довідалася, або могла довідатися про порушення свого права. За вказаних обставин особа взагалі не знала про наявність цих документів, адже їх не підписувала, тому визначальним є саме момент, коли вона довідалася про порушення свого права, як правильно вважав апеляційний суд, із висновками якого погодився Верховний Суд України у постанові від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15, від висновків якої бажає відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Зі змісту вказаної постанови не вбачається подібності фактичних обставин справи, адже підстави поданого позову та встановлені судом обставини справи відрізняються від тих у справі, яка розглядається, що зі свого боку не вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, оскільки ОСОБА_3 була обізнана з існуванням договору оренди та строком його дії, який вона та її представник, який і підписував оспорюваний договір оренди, зазначали у 5 років. Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-48цс15. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4задовольнити частково. Рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Великописарівського районного суду Сумської області від 23 січня 2017 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 11 квітня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2018 року м. Київ Справа N 916/1979/13 Провадження N 12-62гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князева В.С., судді-доповідача Кібенко О.Р., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Черненка О.В., представників учасників справи: прокурора - Яговдіка С.М., Міністерства внутрішніх справ України - Склярова Д.М., Головного управління Національної гвардії України - Склярова Д.М., Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України - Косих Л.О., Товариства з обмеженою відповідальністю "3Т"? Діхтяренко О.М., Русевої О.М. розглянула в судовому засіданні касаційні скарги першого заступника військового прокурора Південного регіону України, Медичного реабілітаційного центру "Тополя" Національної гвардії України Міністерства внутрішніх справ України (далі - МРЦ "Тополя") та Головного управління Національної гвардії України (далі - ГУ НГУ) на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року у складі колегії суддів Яроша А.І., Лисенко В.А., Діброви Г.І., у справі за позовом Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС) та ГУ НГУ до Затоківської селищної ради Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (далі - Затоківська селищна рада), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача, - Кабінет Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: фізична особа - підприємець (далі - ФОП) Кондратенко Олена Вікторівна, МРЦ "Тополя", Товариство з обмеженою відповідальністю "3Т" (далі - ТОВ "ЗТ"), про визнання недійсними рішень та УСТАНОВИЛА: 22 липня 2013 року прокурор в інтересах держави в особі МВС та ГУ НГУ звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати недійсними рішення Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу". Позов мотивовано тим, що надана в оренду ФОП Кондратенко О.В. земельна ділянка площею 1,2 га є складовою земельної ділянки площею 3,8 га, яку у 1988 році передано у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР, що посвідчене державним актом серії Б N 054792, у зв'язку з чим порушується право держави на вказану земельну ділянку, яка відноситься до земель оборони. Заперечуючи проти позову, відповідач звернувся із заявою про застосування позовної давності, вказуючи про обізнаність позивачів із фактом відведення ФОП Кондратенко О.В. спірної земельної ділянки ще у 2005 році. Рішенням Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконними та скасовано рішення Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки ФОП Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу". Суд першої інстанції керувався тим, що оскаржувані розпорядження суперечать вимогам статей 116, 142 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та пункту 44 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затвердженого наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 року, яким встановлено порядок припинення права постійного користування землями оборони у зв'язку із добровільною відмовою від них землекористувача. За відсутності доказів надання згоди власника земельної ділянки в особі Кабінету Міністрів України на її відчуження, суд першої інстанції вказав, що оспорювані рішення порушують право державної власності, суперечать положенням ЗК України та Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування" (далі - Закон N 280/97-ВР) та прийняті з порушенням установленого законом порядку володіння, користування і розпорядження землями, що перебувають у державній власності. Разом з тим суд першої інстанції відхилив заяву відповідача про застосування позовної давності з огляду на її дотримання прокурором. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року скасовано рішення Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено. Апеляційний господарський суд погодився з висновками суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог, оскільки Затоківська селищна рада як орган місцевого самоврядування незаконно розпорядилася спірною земельною ділянкою, яка є державною власністю, оскільки надана у 1988 році у постійне користування Головному управлінню внутрішніх військ УРСР. Суд апеляційної інстанції зауважив про відсутність звернення відповідного користувача спірної земельної ділянки - Головного управління внутрішніх військ МВС України про передачу спірної земельної ділянки місцевим органам влади та згоди Кабінету Міністрів України на її передачу. Під час перегляду справи апеляційним господарським судом спростовано висновок суду першої інстанції, що вказана земельна ділянка відноситься до земель оборони. Встановлено, що вона є земельною ділянкою рекреаційного призначення з огляду на те, що згідно з державним актом на право постійного користування землею серії Б N 054792, виданого у 1988 році виконкомом Білгород-Дністровської райради, земельну ділянку надано для будівництва установи відпочинку. Зауважено, що подвійне визначення категорії земельної ділянки не передбачено чинним законодавством України. Позов прокурора залишено без задоволення у зв'язку зі спливом позовної давності. У жовтні 2017 року перший заступник військового прокурора Південного регіону України, МРЦ "Тополя" та ГУ НГУ звернулися до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14 вересня 2017 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 26 квітня 2017 року - залишити в силі. Доводи, наведені в касаційних скаргах В узагальненому вигляді доводи касаційних скарг зводяться до того, що усі особи, які звернулися з касаційними скаргами, вказали про неможливість застосування до спірних правовідносин правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-68цс15, оскільки у даній справі оскаржується рішення органу місцевого самоврядування, а не органу державної влади, як у зазначеній постанові. Послалися на правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510цс15, пояснивши, що вважають у даному випадку предметом спору дії органу місцевого самоврядування, якими порушено право органу державної влади в особі Кабінету Міністрів України, оскільки місцева рада розпорядилася землями оборони. Вказали про належність спірних земельних ділянок до земель оборони, а не земель рекреаційного призначення. Землями оборони міг розпоряджатися лише Кабінет Міністрів України. Зазначили про незаконність рішення Затоківської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області, яким передано у користування МРЦ "Тополя" земельну ділянку. МРЦ "Тополя" у касаційній скарзі додатково зазначав, що при передачі нерухомого майна площа земельної ділянки не визначалася, суміжні землекористувачі у землевпорядній документації вказані неправильно, у державних актах на право постійного користування земельною ділянкою їм передана і земельна ділянка, яка не входила до 3,8 га, наданих у постійне користування. Не враховано державні інтереси, оскільки орендна плата за користування земельною ділянкою перераховується до місцевого, а не державного бюджету. Ухвалами Вищого господарського суду України від 29 листопада 2017 року касаційні скарги прийняті до провадження та призначені до розгляду. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) викладено в новій редакції, і розпочав роботу Верховний Суд. 15 січня 2018 року справу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, який 07 березня 2018 року передав справу разом з цими касаційними скаргами на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від висновку, викладеного раніше у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14. У постанові про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14, згідно з якою у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання незаконним рішення є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема права користування та оренди землі), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційні скарги задоволенню не підлягають. Посилання Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 11 листопада 2014 року N 21-405а14, є обґрунтованим. При перегляді справи необхідно враховувати, що прокурор звернувся з позовом про визнання недійсними рішень Затоківської селищної ради від 30 грудня 2004 року N 1312 "Про надання земельної ділянки суб'єкту підприємницької діяльності Кондратенко О.В. у довгострокову оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу" та від 18 листопада 2005 року N 1749 "Про надання земельної ділянки медичному реабілітаційному центру внутрішніх військ МВС України "Тополя" у постійне користування для експлуатації та обслуговування оздоровчого закладу". Суди встановили, що у 1988 році виконкомом Білгород-Дністровської районної ради видано Головному управлінню внутрішніх військ СРСР за розпорядженням Ради Міністрів УРСР державний акт серії Б N 054792 на право постійного, безстрокового та безоплатного користування земельною ділянкою площею 3,8 га для будівництва установи відпочинку. 10 червня 2003 року між Головним управлінням внутрішніх військ МВС України (комітент) та Державною компанією "Укрспецекспорт" (далі - ДК "Укрспецекспорт") укладено договір про порядок реалізації військового майна (договір комісії) N 3/21/1-25Д, згідно з яким ДК "Укрспецекспорт" наділявся повноваженнями реалізації об'єкту незавершеного будівництва - спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя". 29 грудня 2003 року рішенням Затоківської селищної ради N 818 МРЦ "Тополя" надано згоду на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 3,8 га, яка використовується для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу в Лиманському районі смт Затока. 26 лютого 2004 року Головне управління внутрішніх військ МВС України в особі Командувача внутрішніх військ МВС України надало згоду на реалізацію об'єкта незавершеного будівництва - спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя" за договором комісії. 01 березня 2004 року між ДК "Укрспецекспорт" та ФОП Кондратенко О.В. (покупець) укладено договір купівлі-продажу незавершеної будівництвом бази відпочинку "Тополя", що знаходиться в смт Затока Білгород-Дністровського району Одеської області та розташована на земельній ділянці площею 1,2 га. Рішенням від 09 березня 2004 року Затоківською селищною радою надано згоду ФОП Кондратенко О.В. на складання проекту відведення земельної ділянки площею 1,2 га для будівництва оздоровчого закладу в Лиманському районі смт Затоці у довгострокову оренду терміном на 25 років та запропоновано в термін до 01 жовтня 2004 року надати матеріали відведення цієї ділянки. 06 квітня 2004 року на підставі акта прийому-передачі, підписаного начальником Головного управління внутрішніх військ МВС України, заступником генерального директора ДК "Укрспецекспорт" і ФОП Кондратенко О.В., об'єкт незавершеного будівництва спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя" передано останній. 30 грудня 2004 року рішенням Затоківської селищної ради від N 1312 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 1,2 га для будівництва, експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу у Лиманському районі смт Затоці у довгострокову оренду терміном на 25 років; надано ФОПКондратенко О.В. 18 травня 2005 року між Затоківською селищною радою (орендодавець) та ФОП Кондратенко О.В. (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,2 га для будівництва й обслуговування оздоровчого закладу строком на 25 років. Рішенням Затоківської селищної ради від 18 листопада 2005 року N 1749 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 2,455 га у постійне користування МРЦ "Тополя" для експлуатації й обслуговування оздоровчого закладу, розташованого у Лиманському районі смт Затоці, видано державний акт серії ЯЯ N 205681 на право постійного користування. 08 червня 2007 року між Кондратенко О.В. та ТОВ "Російський чай" укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким останнє придбало базу відпочинку "Тополя" (незавершене будівництво). 31 серпня 2007 року рішенням загальних зборів учасників ТОВ "3Т" створено ТОВ "3Т" шляхом виділу з ТОВ "Російський чай", передано до статутного фонду ТОВ "3Т" базу відпочинку "Тополя", право власності на яке визнано рішенням Господарського суду Одеської області від 22 листопада 2007 року. 24 червня 2010 року у справі N 2-3926 заочним рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області зобов'язано відділ земельних ресурсів у м. Білгород-Дністровському зареєструвати заміну сторони у договорі оренди спірної земельної ділянки з ФОП Кондратенко О.В. на ТОВ "3Т". 28 лютого 2011 року між Затоківською селищною радою та ФОП Кондратенко О.В. укладено договір про розірвання договору оренди земельної ділянки від 18 травня 2005 року. 13 вересня 2012 року між Затоківською селищною радою та ТОВ "3Т" укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 1,1995 га (кадастровий номер 5110300000:02:012:0037) для будівництва та обслуговування оздоровчого закладу строком на 25 років за адресою: смт Затока, м. Білгород-Дністровський, Лиманський район, Одеська область, бульвар Золотий берег, 99. На земельній ділянці розташована база відпочинку "Тополя" (незавершене будівництво). Досліджуючи надані сторонами докази та надаючи їм правову оцінку, суди першої та апеляційної інстанцій зазначали і договір купівлі-продажу незавершеної будівництвом бази відпочинку "Тополя" від 01 березня 2004 року між ДК "Укрспецекспорт" та ФОП Кондратенко О.В., що знаходиться в смт Затоці Білгород-Дністровського району Одеської області та розташована на земельній ділянці площею 1,2 га, і акт прийому-передачі від 06 квітня 2004 року, підписаний начальником Головного управління внутрішніх військ МВС України, заступником генерального директора ДК "Укрспецекспорт" і ФОП Кондратенко О.В. про передачу об'єкта незавершеного будівництвом спального корпусу з їдальнею бази відпочинку "Тополя"? ФОП Кондратенко О.В. згідно здоговором купівлі-продажу. Судами встановлено, що вказані договір та акт сторонами не оскаржуються та є чинними. Тобто сторонами договору купівлі-продажу у самому договорі як його істотну умову, оскільки це прямо зазначено у пункті 1.1 договору, визначили площу земельної ділянки, яка належить до відчужуваного об'єкта нерухомого майна - 1,2 га. Зазначене нерухоме майно, у тому числі і земельна ділянка, площа якої вказана у договорі, передані компетентною особою покупцю, оскільки у самому акті прийому-передачі не застережено про особливості виконання договору купівлі-продажу, а існує пряма вказівка на передачу об'єкта незавершеного будівництва відповідно до договору купівлі-продажу. Судом апеляційної інстанції правильно враховано при вирішенні питання про застосування позовної давності акт прийому-передачі нерухомого майна від 06 квітня 2004 року, підписаний начальником Головного управління командуючим ВВ МВСУ (а. с. 27, т. 1) та договір про порядок реалізації військового майна від 10 червня 2003 року. Крім того, судом апеляційної інстанції зазначено, що не лише договір купівлі-продажу та акт передачі нерухомого майна перебували у розпорядженні користувача земельної ділянки, назва та підпорядкування якого змінювалися протягом строку існування спірних правовідносин. МРЦ "Тополя" 26 квітня 2006 року зареєструвало право постійного користування земельною ділянкою на підставі оскаржуваного рішення Затоківської селищної ради від 18 листопада 2005 року N 1749. У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначено про необхідність відійти від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14. У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, як зазначено у частинах першій, другій статті 55 Конституції України. Саме суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості звернутися з відповідною заявою до компетентного суду. Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення у межах Конституції України і законів держави. Конституція України (частина друга статті 19) передбачає, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Цей принцип знайшов своє відображення у статті 74 Закону N 280/97-ВР, згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами. У частинах першій та четвертій статті 11 ЦК України передбачено, що цивільні права і обов'язки виникають як із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, так і з інших дій, які за аналогією, породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування відповідно до Закону N 280/97-ВР наділені значними повноваженнями у різних галузях, зокрема, у сфері регулювання земельних відносин. Пункт 34 частини 1 статті 26 зазначеного Закону встановлює, що до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин. Також відповідно до пунктів "а"? "г" статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад належать розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності. Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. З аналізу вказаних норм у їх сукупності можна зробити висновок, що прийняття органом місцевого самоврядування ненормативного акта породжує виникнення правовідносин, що пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів у сфері земельних правовідносин. Тобто рішення органу місцевого самоврядування є підставою виникнення, зміни або припинення прав та обов'язків фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статей 152, 155 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. У Рішенні від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009 Конституційний Суд України вказав, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Разом з тим із вказаного Рішення Конституційного Суду України вбачається, що такі рішення органу місцевого самоврядування можуть бути оскаржені в інший спосіб. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до частини другої статті 55, статті 124 Конституції України. У такому разі вимога про визнання рішення незаконним може розглядатись як спосіб захисту порушеного цивільного права згідно із статтею 16 ЦК України, якщо фактично підставою пред'явлення позовної вимоги є оспорювання прав особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень. Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. На таку особу, позивача, з урахуванням принципу свободи розпорядження власними процесуальними правами, не можна покладати обов'язок об'єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та вимог про скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених (виданих) на підставі такого рішення. Така позиція висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі N 923/466/17. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відійти від правової позиції щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеної у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2014 року у справі N 21-405а14. Особи, які подали касаційні скарги, вважали, що постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6-68цс15 не поширюється на спірні правовідносини, оскільки оскаржувані рішення винесені не органом державної влади, а органом місцевого самоврядування. Такі висновки не відповідають ні правовій позиції Верховного Суду України, ні розумінню правової природи актів органу місцевого самоврядування та його правового статусу у системі органів влади. З тексту постанови Верховного Суду України N 6-68цс15 вбачається, що підставою для перегляду рішення місцевого суду була неоднакова практика як загальних судів, які розглядали земельні спори за правилами цивільного судочинства, так і господарських судів. При цьому із фактичних обставин, викладених в описовій частині вказаної постанови, вбачається, що земельні спори виникали як із оскарження рішень органів державної влади в особі місцевих державних адміністрацій, так і з рішень органів місцевого самоврядування. Тобто у даному випадку Верховний Суд України вказав, що існує неоднакове застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України (у редакції від 16 січня 2003 року), підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" та пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, стосовно правового статусу органу, який видав оспорювані рішення у сфері розпорядження земельними ділянками. Відповідно до пункту 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України, який був чинним на час прийняття Затоківською селищною радою оспорюваних рішень, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Характерною особливістю права державної власності на землю є те, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина перша статті 84 ЗК України). За загальним правилом статті 122 ЗК України питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування. Разом з тим відповідно до частини першої статті 122 ЗК України (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) сільські, селищні, міські ради надавали земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Крім того, згідно з пунктом 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільська, селищна, міська рада була повноважна розпоряджатися нерозмежованою землею в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади. У статті 122 ЗК України передбачено повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування по наданню земельних ділянок юридичним особам у постійне користування на час виникнення спірних правовідносин, оскільки після змін, внесених Законом України від 16 вересня 2008 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву", розподіл повноважень щодо надання у власність та користування земельних ділянок державної та комунальної власності, передбачений коментованою статтею, став універсальним. З аналізу зазначених норм права вбачається, що як органи влади, так і органи місцевого самоврядування наділені повноваженнями розпорядження земельними ділянками, які відрізняються лише своїми характеристиками, такими, як місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, категорія. Сам обсяг повноважень, тобто у межах своєї компетенції надавати земельні ділянки у постійне користування, користування, оренду, чи передавати їх у власність, є аналогічним. Такий висновок підтверджується змістом статей шостої-сімнадцятої ЗК України. Отже, правовий висновок щодо застосування позовної давності у земельних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду України N 6-68цс15 від 16 вересня 2015 року, поширюється як на правовідносини щодо оскарження рішень органів виконавчої влади, так і при оскарженні рішень органів місцевого самоврядування. Судом апеляційної інстанції правильно застосовано вказану правову позицію до спірних правовідносин. Відповідно до статей 257, 261 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється. Зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року, зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Відповідно до пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Однак пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за при