Search the Community

Showing results for tags 'корпоративный спор'.

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
    • antiraid
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 червня 2021 року м. Київ Справа № 916/2813/18 Провадження № 12-71гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С. судді-доповідача Власова Ю. Л., суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю секретаря судового засідання - Бутенка А. О., учасники справи: позивач - адвокат Приміч Д. В., відповідачка-1 - адвокат Гамар В. І., відповідачка-2 - не з`явився, третя особа - не з`явився, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , Позивач) на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 ( ОСОБА_2 - головуючий, судді Щавинська Ю. М., Невінгловська Ю. М.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 (Поліщук Л. В. - головуючий, судді Будішевська Л. О., Таран С. В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 , Відповідачка-1), ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4 , Відповідачка-2), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватне підприємство «Ніка-2» (далі - ПП) про визнання договору дарування недійсним. 1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень 1.1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі ПП, укладеного Відповідачками 13.07.2015 (далі - Договір). 1.2. Позовна заява мотивована тим, що Позивач не уповноважував Відповідачку-1 на розпорядження спільним сумісним майном - статутним капіталом ПП, яке створено під час перебування з ним у шлюбі на основі їх спільного сумісного майна, зокрема за спільно нажиті кошти подружжя. На час укладення Договору подружжю ОСОБА_5 належало 80 % статутного капіталу ПП (60 % статутного капіталу, що дорівнює 18 000 000 грн - ОСОБА_3 , 20 % статутного капіталу, що дорівнює 6 000 000 грн - ОСОБА_1 ). Водночас за Договором ОСОБА_3 без згоди та відома ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 частку статутного капіталу ПП у розмірі 40 %, що дорівнює 12 000 000,00 грн. Таким чином, оскільки Відповідачка-1 розпорядилася спільним сумісним майном подружжя без згоди Позивача, тобто за відсутності необхідних повноважень, Договір має бути визнаний судом недійcним на підставі частини четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (тут і далі - ЦК України) в редакції, чинній на час укладення Договору. Позивач також стверджує, що дізнався про Договір лише після подання ним до Господарського суду Одеської області позовної заяви про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників ПП про перерозподіл часток в статутному капіталі ПП, оформленого протоколом від 13.07.2015 № 1, та про виключення Позивача зі складу учасників ПП, виплату йому частини майна підприємства, пропорційної його частці в розмірі 6 000 000 грн, і про зменшення статутного капіталу підприємства на цю суму, оформленого протоколом від 23.11.2015 № 3. 1.3. У відзивах на позовну заяву Відповідачки зазначили, що спір стосовно правомірності укладення ОСОБА_3 . Договору вже вирішено в судовому порядку. Так, Одеський апеляційний господарський суд в постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17 дослідив правовий статус спільного сумісного майна подружжя Сажиних у співвідношенні з корпоративними правовідносинами, які виникають під час створення підприємства та його діяльності, і зробив висновок, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя. Відповідні обставини з огляду на положення частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не підлягають повторному доказуванню. Відповідачки зауважили, що у 2015 році ОСОБА_3 та ОСОБА_1 досягнули домовленості щодо відчуження їхніх часток у статутному капіталі ПП на користь власних дітей, яка була оформлена протоколом загальних зборів учасників ПП від 13.05.2015. Відповідачка-1 також заявила про сплив позовної давності, оскільки з часу підписання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 протоколу зборів учасників ПП від 13.05.2015 до моменту його звернення до суду із цим позовом минуло більше трьох років. При цьому Договір за змістом повністю збігається з вказаним протоколом загальних зборів та міститься в матеріалах реєстраційної справи ПП, з якими Позивач міг ознайомитися у будь-який час. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.04.2019 провадження у справі закрито. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спір між чоловіком і дружиною щодо недійсності укладеної дружиною без згоди чоловіка угоди, за якою відчужена спільна сумісна власність подружжя, не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, оскільки оспорюється правочин у сімейних правовідносинах. 2.2. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2019 ухвалу Господарського суду Одеської області про закриття провадження у справі скасовано; справу № 916/2813/18 передано до Господарського суду Одеської області для продовження розгляду. Мотивуючи цю постанову, апеляційний суд зазначив, що на час укладення Договору сторони у справі були учасниками ПП, а цей правочин укладений не між подружжям, а між Відповідачками, які є учасниками ПП. Ураховуючи суб`єктний склад учасників справи та предмет спору, його належить розглядати за правилами господарського судочинства. 2.3. Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.12.2019, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, у позові відмовлено. 2.4. Рішення судів мотивовані тим, що укладення ОСОБА_3 . Договору не потребувало згоди її чоловіка ОСОБА_1 , тому вчинення цього правочину не суперечить приписам статей 61 та 65 Сімейного кодексу України (тут і далі - СК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а підстави для його визнання недійсним відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215, частини четвертої статті 369 ЦК України відсутні. З посиланням на правові висновки, наведені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, суди зазначили, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого з подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч статті 65 СК України були використані одним з подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі, зважаючи на положення статей 116, 147 ЦК України, є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім`ї. Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства, це майно належить зазначеному товариству на праві власності, а подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із них (засновником), шляхом участі в управлінні товариством, натомість інший - набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям. Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди іншого з подружжя. При цьому суди вказали на необґрунтованість посилання Позивача на висновок Конституційного Суду України, зроблений у Рішенні від 19.09.2012 № 17-рп/2012 у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України (далі - Рішення Конституційного Суду України), що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Суди зазначили, що цей висновок зроблений щодо приватного підприємства, заснованого одним із подружжя, як унітарного підприємства відповідно до частини четвертої статті 63 Господарського кодексу України (тут і далі - ГК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а тому не може бути застосований до спірних правовідносин, у яких ПП на час вчинення оспорюваного правочину існувало як корпоративне підприємство з трьома засновниками (учасниками) відповідно до частини п`ятої статті 63 ГК України. 3. Короткий зміст вимог касаційної скарги 3.1. 30.06.2020 Позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Суд) з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. 4. Доводи Скаржника, викладені у касаційній скарзі 4.1. Суди неправильно застосували норми ЦК України, СК України та Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України, які регулюють відносини, що склалися на момент створення ПП власником, який перебував у шлюбних відносинах. На думку Позивача, оскільки статутний капітал ПП є сформованим, а ця юридична особа зареєстрована Відповідачкою-1 під час шлюбу з Позивачем, майно цього підприємства є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5 . Після перерозподілу часток новими засновниками ПП стали чоловік Відповідачки-1 (Позивач) та її донька (Відповідачка-2), тобто всі засновники перебували в сімейних відносинах і частки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не перестали бути об`єктом спільної сумісної власності, а змінилось лише їх відсоткове співвідношення. З моменту створення ПП до моменту вчинення Договору були змінені частки в його статутному капіталі (частка ОСОБА_3 стала 60 %), однак це не призвело до зміни правового режиму зазначеного майна, а лише змінило порядок управління підприємством. Водночас частка Позивача і Відповідачки-1 у статутному капіталі ПП у загальному розмірі 80 % залишилися об`єктом спільної сумісної власності подружжя. 4.2. При цьому суди помилково врахували висновки щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, оскільки вони стосуються товариств з обмеженою відповідальністю. Натомість висновок Верховного Суду в подібних правовідносинах, який стосувався б приватних підприємств, відсутній. На переконання Позивача, правове регулювання процедур створення та діяльності приватних підприємств і товариств з обмеженою відповідальністю не є тотожним, а також наявні підстави для визнання Договору недійсним, оскільки для його вчинення була необхідна згода Позивача на дарування частки в статутному капіталі ПП, яка знаходилась у їх спільній сумісній власності з Відповідачкою-1. 5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи 5.1. 13.08.2020 Відповідачка-1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права, належним чином дослідили та врахували висновки Конституційного Суду України, Верховного Суду та Верховного Суду України. 5.2. Відповідачка-1 вказує на необхідність урахування в порядку, визначеному частиною четвертою статті 75 ГПК України, висновків Одеського апеляційного господарського суду, викладених у постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя. 5.3. Також ОСОБА_3 звертає увагу на те, що первісною підставою позову ОСОБА_1 зазначив відсутність своєї згоди на укладення Договору дарування частки в статутному капіталі ПП, яку Позивач вважає спільною сумісною власністю подружжя. Водночас таке обґрунтування спростовується матеріалами справи, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції Відповідачка-1 надавала суду рішення загальних зборів засновників ПП від 13.05.2015, за яким два учасника - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 надали взаємну згоду на відчуження кожним з них часток в статутному капіталі підприємства. 6. Розгляд справи Верховним Судом 6.1. Ухвалою від 23.07.2020 Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 та призначив розгляд справи в судовому засіданні на 02.09.2020; встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 14.08.2020. 6.2. Ухвалою Суду від 02.09.2020 оголошувалась перерва в судовому засіданні до 09.09.2020. 6.3. Ухвалою від 09.09.2020 Суд передав цю справу разом з вищевказаною касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки справа № 916/2813/18 містить виключні правові проблеми: щодо юрисдикції в спорах, предметом яких є визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору відчуження частки приватного підприємства, яке створено за рахунок спільного майна; визначення правового режиму майна приватного підприємства; правової природи приватного підприємства та його співвідношення з товариством з обмеженою відповідальністю. 6.4. Ухвалою від 30.09.2020 Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 916/2813/18 за касаційною скаргою ОСОБА_1 та призначила її до розгляду в судовому засіданні на 17.11.2020, а в подальшому відповідними ухвалами повідомляла учасників справи про дату та час проведення чергових судових засідань з розгляду вищевказаної касаційної скарги. 7. Встановлені судами обставини 7.1. ПП створено громадянкою Молдови ОСОБА_3 з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку на основі задоволення потреб громадян, колективних, державних та інших підприємств і організацій у виконанні робіт і наданні послуг у сферах, визначених предметом діяльності (пункт 1.1 статуту підприємства, затвердженого рішенням загальних зборів учасників засновників, та зареєстрованого Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією (далі - Адміністрація) 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276). 7.2. Відповідно до пункту 3.5 статуту ПП у зазначеній редакції статутний фонд становить 500 грн; вкладом засновника в статутний фонд підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, іншими природними ресурсами, а також інші майнові права, кошти, в тому числі і в іноземній валюті та інші види вкладів, не заборонені діючим законодавством. 7.3. На підставі рішення засновника ПП від 19.09.2005 № 2 до складу засновників підприємства введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 . 7.4. Відповідно до пункту 1.2 статуту ПП, зареєстрованого Адміністрацією 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276 з подальшими змінами та доповненнями, проведеними державними реєстраторами 21.04.2008 за № 15301050007000138 та 20.07.2011 за № 153021050011000138, засновниками підприємства є ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . 7.5. На підставі рішення загальних зборів засновників, оформленого протоколом від 09.01.2013 № 1, до статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138. Згідно з пунктом 3.2 статуту в цій редакції для забезпечення діяльності підприємства створюється статутний капітал у розмірі 30 000 000 грн, який складається з вартості вкладів його засновників; вклади засновників у статутному капіталі становлять: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці у статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %. 7.6. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдаровуваній належну дарувальнику частку у статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн. 7.7. Згідно з пунктом 2.1 Договору дарувальник передає предмет дарування з моменту підписання цього договору з подальшою реєстрацією змін та доповнень до статутних документів ПП у частині обдарованої частки. 7.8. Пунктом 5.1. Договору визначено, що він набуває чинності з моменту його підписання Сторонами і діє до моменту повного виконання Сторонами своїх зобов`язань за ним. 7.9. Рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 % та ОСОБА_4 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %; внести зміни та доповнення до статуту ПП та доручити засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію. 7.10. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08.10.2015 у справі № 495/6567/15-ц розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_6 ), зареєстрований 23.12.1995 у ВЦС сектору Ришкань, м. Кишинів, актовий запис № 875. 7.11. На момент створення ПП (державна реєстрація 12.09.2001) і укладення Договору від 13.07.2015 Позивач та Відповідачка-1 перебували в шлюбі. 7.12. У провадженні Господарського суду Одеської області перебувала справа № 916/1553/17 за позовом ОСОБА_1 до ПП за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Адміністрації в особі відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників та статутів товариства. 7.13. Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.03.2018 у справі № 916/1553/17, залишеним без змін постановами Одеського апеляційного господарського суду від 11.06.2018 та Верховного Суду від 10.10.2018, позовні вимоги задоволено частково: визнано недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформлене протоколом № 3 від 23.11.2015; визнано недійсним статут ПП у новій редакції, затверджений рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 3 від 23.11.2015; у частині позовних вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформленого протоколом № 1 від 13.07.2015, та визнання недійсними змін та доповнень до статуту ПП у редакції, затвердженій рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 1 від 13.07.2015, відмовлено. 8. Позиція Великої Палати Верховного Суду Щодо юрисдикції 8.1. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 8.2. Справи, що належать до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України, за змістом пунктів 3, 4, 15 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання. 8.3. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 8.4. Аналізуючи положення пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20) дійшла висновку, що справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства. 8.5. Відповідно до частини першої статті 2 СК України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання. 8.6. Згідно із частиною першою статті 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. 8.7. Відповідно до частин перших статті 14 та 15 СК України сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. 8.8. Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ознакою сімейних прав і обов`язків є їх тісний зв`язок з відповідним носієм, що зумовлює неможливість їх передання (перекладення) іншій особі. Тобто носії таких прав та/або обов`язків можуть врегулювати свої відносини, пов`язані з їх реалізацією та/або виконанням, за домовленістю, зокрема, шляхом укладення договору, про який йдеться в статті 9 СК України, однак передати та/або перекласти зазначені права та/або обов`язки на іншу особу їх носії не можуть. 8.9. Отже, зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов`язків, які тісно пов`язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб. 8.10. Спірним Договором не регулюються сімейні права та обов`язки між подружжям, батьками та дітьми, а тому цей правочин не є правочином у сімейних правовідносинах. 8.11. Посилання позивача на невідповідність Договору нормам статей 60, 61, 63 СК України не свідчить про його укладення в сімейних правовідносинах. Норми зазначених статей регулюють відносини реалізації подружжям права спільної сумісної власності, яке передбачене статтями 368-372 ЦК України. Право власності не належить до сімейних прав, а суб`єктами права власності можуть бути фізичні особи, у тому числі ті, які не перебувають у сімейних правовідносинах, юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. 8.12. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа в спорі про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися господарським судом відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України. Щодо правової природи приватного підприємства 8.13. Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємством є самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. 8.14. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу). 8.15. Частиною першою статті 63 ГК України передбачена класифікація підприємств за ознакою форми власності. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.06.2019 у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19) погодилась із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 917/1887/17, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено. 8.16. Отже, приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності. 8.17. Разом із цим за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника. 8.18. Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством. 8.19. Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію». 8.20. Для визначення виду підприємницького товариства, до якого належить ПП у цій справі, слід виходити з такого. 8.21. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ПП створено з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; ПП має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства. 8.22. ПП не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним товариством. Згідно із частиною третьою статті 96 ЦК України учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. 8.23. Отже, за загальним правилом учасники (засновники) не несуть відповідальності за зобов`язаннями приватного підприємства (якщо інше не встановлено статутом). У такому випадку ПП не є повним або командитним товариством чи товариством з додатковою відповідальністю, а відповідно до статті 84 ЦК України в чинній редакції, яка встановлює вичерпний перелік підприємницьких товариств, таке підприємство може бути лише товариством з обмеженою відповідальністю або виробничим кооперативом (сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням). 8.24. Визначальною ознакою кооперативу є те, що один член кооперативу має лише один голос у вищому органі (абзац четвертий статті 4 Закону України «Про кооперацію», абзац перший частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»), з можливістю мати у певних випадках додаткову кількість голосів (абзац другий частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»). Отже, оскільки статутом ПП не встановлено, що один член (засновник, учасник) має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, то ПП не є кооперативом. 8.25. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ПП «Ніка-2» у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю. 8.26. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що в Державному класифікаторі України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затвердженому наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 № 97 (далі - Класифікатор), приватне підприємство поіменовано окремою організаційно-правовою формою господарювання, однак вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до абзацу другого розділу 1 (Вступ) Класифікатора об`єктом класифікації є, зокрема, визначені чинним законодавством організаційно-правові форми юридичних осіб. Тобто Класифікатор самостійно не визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, а лише містить їх систематизований виклад, який має бути заснований на формах, визначених законодавством. 8.27. Стосовно виключної правової проблеми, для вирішення якої цю справу було передано на розгляд Великої Палати, слід також звернути увагу на таке. 8.28. Обґрунтовуючи наявність підстав для передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 09.09.2020 зазначила, що, зважаючи на відсутність належного законодавчого регулювання діяльності приватних підприємств, виникає потреба в усуненні існуючої невизначеності, у тому числі шляхом можливого застосування інституту аналогії. 8.29. Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). 8.30. Застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону. Такі висновки наведені в пунктах 43-45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19. 8.31. Водночас у пунктах 56-58 постанови від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду частково погодилась з висновком суду апеляційної інстанції стосовно можливості врегулювання положеннями статутів як нормативними актами порядку прийняття рішень за відсутності відповідного законодавчого регулювання, а також зауважила, що статут є актом, у якому закріплені локальні норми матеріального права, що врегульовують відносини, зокрема, стосовно управління юридичною особою. При цьому Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на приписи частини першої статті 8 ЦК України. 8.32. У контексті наведеного в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання та виходячи з розуміння Великою Палатою Верховного Суду можливості застосування інституту аналогії закону для регулювання спірних відносин лише у випадку, якщо їх не врегульовано нормами права, які безпосередньо регулюють ці відносини, зокрема, актами законодавства або договором чи статутом, зазначений інститут при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки відносини з управління та діяльності ПП як підприємницького товариства безпосередньо врегульовані Законом України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на момент укладення Договору (далі - Закон). Щодо правового режиму майна приватного підприємства 8.33. Відповідно до частини першої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Отже, юридичній особі може належати майно на праві власності. 8.34. Відповідно до частин першої та другої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тому засновники (учасники) наділяють юридичну особу майном, на яке вона набуває право власності. 8.35. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 115 ЦК України господарське товариство є власником, зокрема, майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Відповідно до частини другої статті 19 Закону України «Про кооперацію» джерелами формування майна кооперативу є, зокрема, вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї. Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» джерелами формування майна сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського кооперативного об`єднання є, зокрема, вступні внески та вклади (у тому числі додаткові вклади), членські та цільові внески його членів. 8.36. Здійснивши аналіз наведених положень законодавства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Право власності на майно, передане кооперативу як вступні, членські, цільові внески, вклади його членів тощо належить кооперативу, а не його членам. Тому майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю). 8.37. Часткою в статутному капіталі товариства є сукупність корпоративних прав та обов`язків, пов`язаних з участю особи в товаристві, серед яких право на управління товариством, право на отримання частини прибутку від діяльності товариства, а також право на отримання частини майна товариства у разі виходу з нього учасника або у випадку розподілу майна товариства в процесі його ліквідації. 8.38. При цьому розмір відчужуваної частки визначає обсяг окремих корпоративних прав, які переходять до нового володільця частки. Зокрема, кількість голосів, яку має новий володілець частки при голосуванні на загальних зборах учасників товариства, частини прибутку товариства, яку він має право отримати у разі виплати дивідендів, частини майна товариства, яку він може вимагати у разі виходу з товариства, що пропорційні до розміру переданої йому частки. 8.39. Водночас з урахуванням положень статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону, за якими власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на належне йому майно, у тому числі на внесені учасниками вклади. 8.40. Таким чином, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Схожі висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, з якими Велика Палата Верховного Суду погоджується. 8.41. Вирішуючи зазначене в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання нібито суперечності правових позицій щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства, викладених у постановах Верховного Суду України (Верховного Суду), та з іншого боку позиції, наведеної в Рішенні Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 8.42. У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 СК України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. 8.43. Водночас у пункті 2.1 мотивувальної частини цього рішення зазначено, що власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Отже, передусім статутний капітал та майно приватного підприємства може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя не в усіх випадках, а лише за умови, що це майно не є особистою приватною власністю дружини чи чоловіка (якщо воно отримане, наприклад, у спадок). 8.44. В абзаці п`ятому пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України вказано, що вклад до статутного капіталу та виділене зі спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Це твердження узгоджуватиметься з резолютивною частиною Рішення Конституційного Суду України, у якій вказано, що майно приватного підприємства - це об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, якщо виходити з того, що в резолютивній частині мається на увазі приватне підприємство як єдиний майновий комплекс (про що також йдеться в зазначеному абзаці з посиланням на статтю 191 ЦК України), а не лише як юридична особа. 8.45. Отже, проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені в Рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об`єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об`єктами права особистої власності одного з подружжя). 8.46. Іншими словами, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки: перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю; другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю. 8.47. За такого розуміння Велика Палата Верховного Суду не вбачає суперечностей між позиціями Верховного Суду (Верховного Суду України) та Конституційного Суду України щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства. Щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою в статутному капіталі приватного підприємства, яка є їх спільною сумісною власністю 8.48. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). 8.49. У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України. 8.50. Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. 8.51. Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. 8.52. Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц, а також Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). 8.53. За змістом пункту 4 частини першої статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом. 8.54. Відповідно до пунктів «а» та «д» частини першої статті 10 Закону учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; д) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом. 8.55. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що в пункті «а» статті 10 Закону перелік відповідних випадків обмежений саме положеннями цього конкретного Закону, натомість в пункті «д», який визначає право учасника здійснити відчуження часток в статутному капіталі товариства, законодавець вжив поняття «закон» в широкому розумінні, що включає в себе, зокрема, положення ЦК України та СК України, які встановлюють особливості розпорядження об`єктами спільної сумісної власності. 8.56. За вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. 8.57. Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. 8.58. Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, зокрема, часткою в статутному капіталі господарського товариства дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя. 8.59. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого. 8.60. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину. 8.61. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. 8.62. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. 8.63. При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину. 8.64. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. 8.65. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. 8.66. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. 8.67. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи ? контрагента за таким договором. Щодо суті позовної вимоги 8.68. Судами встановлено, що ПП створено одноособово громадянкою Молдови ОСОБА_3 у 2001 році, статутний фонд становив 500 грн. 8.69. На підставі рішення засновника ПП ( ОСОБА_3 ) від 19.09.2005 № 2 до складу засновників введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 . 8.70. У подальшому рішенням загальних зборів від 09.01.2013 № 1 збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та визначено вклади учасників у межах цього капіталу таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %. До статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138. 8.71. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдарована) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдарованій належну дарувальнику частку в статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн. 8.72. У той же день рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000, що відповідає частці у розмірі 20 % та ОСОБА_4 вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %. Внесено зміни та доповнення до статуту ПП та доручено засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію. 8.73. Статтею 69 СК України передбачено право дружини і чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Так, дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою, зокрема, уклавши договір про поділ майна, що є у спільній сумісній власності. Якщо об`єктом поділу є нерухоме майно, тоді такий договір укладається у письмовій формі та підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню (частина друга статті 69 СК України). 8.74. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя. Поділ спільного майна може здійснюватися в добровільному порядку за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності між ними спору. 8.75. Добровільний поділ майна подружжя передбачає наявність взаємної волі подружжя на припинення режиму спільної сумісної власності щодо належного їм майна. 8.76. Сімейні відносини як вид цивільних правовідносин можуть бути врегульовані крім СК України іншими нормативно-правовими актами. 8.77. Оскільки СК України допускає регулювання сімейних відносин за допомогою договору, то при укладенні, виконанні і розірванні такого договору можуть застосовуватися й норми ЦК України. 8.78. Зокрема, стаття 355 ЦК України передбачає два види спільної сумісної власності осіб: спільна сумісна або спільна часткова. При поділі або виділі в натурі частки з майна, що перебуває в спільній сумісній власності, вважається, що частки в співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не передбачено договором або законом. 8.79. Частина третя статті 368 ЦК України встановлює, що майно, набуте подружжям у шлюбі, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, або законом. 8.80. Зазначені положення ЦК України збігаються з положеннями СК України щодо правового режиму спільного майна подружжя. 8.81. СК України закріплює як право спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте подружжям під час шлюбу (стаття 60 СК України), так і право поділу цього майна (стаття 70), а також право подружжя на укладання між собою договорів щодо поділу цього майна (стаття 9, частина перша статті 65, частина друга статті 69 СК України). 8.82. У статті 9 СК України законодавець закріпив право подружжя на укладення між собою сімейних договорів. При цьому подружжя може врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства. Особи, які проживають однією сім`єю, також можуть врегулювати свої сімейні відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов`язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам СК України, інших законів України та моральним засадам суспільства. 8.83. У частині першій статті 65 СК України закріплено принцип розпорядження спільним майном подружжя за взаємною згодою. 8.84. Також частина друга статті 69 СК України передбачає принцип розподілу майна подружжя за взаємною згодою. 8.85. За змістом статті 60 СК України право спільної сумісної власності на майно виникає у обох із подружжя одночасно. При цьому статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» установлено спростовну презумпцію відомостей, унесених до єдиного державного реєстру (ЄДР). Такий висновок зроблено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 06.02.2019 у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19.06.2019 у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 17.06.2020 у справі № 826/10249/18 (провадження № 11-771апп19), від 01.09.2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20). Отже, наявність у ЄДР відомостей про належність частки у статутному капіталі юридичної особи лише одному з подружжя не позбавляє іншого з подружжя доводити наявність права спільної сумісної власності на частку. 8.86. Згідно зі статтею 70 СК у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. 8.87. Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Зазначена норма не забороняє подружжю припинити право спільної сумісної власності подружжя на це майно і встановити право спільної часткової власності подружжя на нього відповідно до статті 64 СК України. 8.88. Отже, майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділено між ними як у рівних, так і в інших частках за взаємною домовленістю. 8.89. Майно, яке належить одному з подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом такого договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям. Однак воно може бути предметом інших цивільно-правових договорів, зокрема, договорів дарування, купівлі-продажу, найму (оренди) тощо, які подружжя можуть укладати між собою або з іншими особами на підставі частини першої статті 64 СК України. 8.90. Предметом договору про поділ спільного майна подружжя може бути як все майно (майнові права), що були набуті подружжям за час шлюбу, так і його частина. При цьому майно (майнові права), які не увійшли до предмета договору, залишаються в спільній сумісній власності подружжя. Договір про поділ майна подружжя може бути укладений з умовою виплати грошової компенсації або без неї. 8.91. Відтак подружжя має право на власний розсуд здійснити поділ спільного майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, при цьому самостійно визначивши його обсяг та частку кожного з них у цьому майні. 8.92. Оскільки рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 09.01.2013 № 1, збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та розподілено його між засновником ПП - одним з подружжя та новими учасниками товариства, у тому числі іншим з подружжя, з точки зору норм сімейного законодавства (статті 63 та 64 СК України) слід дійти до висновку, що між подружжям таким чином відбувся поділ статутного капіталу ПП, який до цього перебував у режимі спільного майна подружжя. 8.93. Зазначений поділ оформлений відповідно до статті 207 ЦК України (правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони) та статті 208 ЦК України (у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу). 8.94. З огляду на зазначене слід дійти висновку, що після розподілу збільшеного статутного капіталу між подружжям, частки, визначені ним у статутному капіталі приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому згода ОСОБА_1 на дарування ОСОБА_3 частини власної частки іншому учаснику товариства не потрібна. 8.95. Позиція ОСОБА_3 не змінює правової природи рішення загальних зборів від 09.01.2013 № 1, не змінює правового режиму належних кожному з подружжя часток у статутному капіталі приватного підприємства, відчуження частки ОСОБА_3 згоди іншого з подружжя в цьому випадку не потребує, оскільки встановлення правової природи правочинів, що вчиняються учасниками спору, є обов`язком суду, а оцінка цих правочинів сторонами для суду не є обов`язковою. 8.96. З огляду на це суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову. 8.97. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. 8.98. Згідно із частиною четвертою статті 311 ГПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. 8.99. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, господарські суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, проте оскаржувані судові рішення необхідно змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. 8.100. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що хоча доводи, викладені в касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанції про необхідність відмовити в задоволенні позову, проте наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги та зміни мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень. 9. Судові витрати 9.1. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 9.2. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 цього Кодексу у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача. 9.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про необхідність змінити мотивувальні частини судових рішень судів попередніх інстанцій, якими в задоволенні позову відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на Скаржника. Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 у справі № 916/2813/18 змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення та постанову залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач Ю. Л. Власов Судді: В. В. Британчук К. М. Пільков І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима В. В. Пророк В. І. Данішевська Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач Г. Р. Крет С. П. Штелик Л. М. Лобойко Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя К. М. Пільков Джерело: ЄДРСР 98531899
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 червня 2021 року м. Київ Справа № 906/1336/19 Провадження № 12-2гс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Катеринчук Л. Й., суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П., за участю: секретаря судового засідання Лавринчук О. Ю., представника позивача - Лева Романа Васильовича, представника відповідача 1 - Яшина Володимира Юрійовича, розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2020 року (головуючий суддя Василишин А. Р., судді Бучинська Г. Б., Філіпова Т. Л.) та рішення Господарського суду Житомирської області від 29 травня 2020 року (суддя Тимошенко О. М.) у справі № 906/1336/19 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мейсон Ентертеймент» та Товариства з обмеженою відповідальністю «ДЗІДЗІДЗІ» про визнання рішення загальних зборів учасників товариства та договору недійсними та В С Т А Н О В И Л А 1. Короткий зміст позовних вимог 1.1. 14 грудня 2019 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мейсон Ентертеймент» (далі - ТОВ «Мейсон Ентертеймент», відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «ДЗІДЗІДЗІ» (далі - ТОВ «ДЗІДЗІДЗІ», відповідач 2) про: -визнання недійсним договору № 02-1/11 про передачу (відчуження) виключних майнових прав на знак для товарів і послуг від 02 листопада 2018 року (далі - Договір № 02-1/11), укладеного між відповідачами, та визнання недійсним рішення загальних зборів учасників відповідача 1, оформленого протоколом № 19-06/2017 від 21 серпня 2017 року, яким попередньо погоджено таке відчуження. 1.2. Позовну заяву мотивував так. 1.2.1. Щодо визнання недійсним рішення загальних зборів: - позивачу стало відомо, що 21 серпня 2017 року відбулися загальні збори учасників відповідача 1, оформлені протоколом № 19-06/2017, за участі ОСОБА_2 (особисто), ОСОБА_3 (особисто) та ОСОБА_1 в особі представника Білецької О. В., яка діяла на підставі нотаріально посвідченої довіреності; - позивачем поставлено під сумнів дійсність проведення оскаржуваних зборів та надано суду нотаріально посвідчену заяву свідка ОСОБА_4 , яка повідомила, що 21 серпня 2017 року жодних загальних зборів учасників відповідача 1 проведено не було, участі в цих зборах як представник ОСОБА_1 вона не брала; - позивач доводив, що протокол загальних зборів учасників відповідача 1 виготовлено значно пізніше у часі, без фактичного проведення зборів та голосування на них учасників товариства; - зазначені порушення позивачем визначено підставою для визнання недійсним прийнятого зборами від 21 серпня 2017 року рішення, оформленого протоколом № 19-06/2017. 1.2.2. Щодо визнання недійсним оспорюваного правочину: - 02 листопада 2018 року на виконання рішення загальних зборів учасників від 21 серпня 2017 року щодо відчуження належних відповідачу 1 прав інтелектуальної власності укладено Договір № 02-1/11, за умовами якого відповідач 1 передав відповідачу 2 за ціною 40 000 грн виключні майнові права на знак для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1»; - позивач доводив, що ОСОБА_3 як учасник ТОВ «Мейсон Ентертеймент» (25 % голосів) не мав права голосувати на зборах 21 серпня 2017 року по питанню продажу майнових прав товариства, зважаючи на його участь у ТОВ «ДЗІДЗІДЗІ» з часткою 50 %, яке набуло спірні права відповідача 1 за оспорюваним правочином; - покупець (відповідач 2) є заінтересованою особою щодо продавця (відповідача 1), а ціна продажу майнових прав товариства значно нижча від їх ринкової вартості; - оспорюваний правочин вчинено директором відповідача 1 ( ОСОБА_3 ) за відсутності згоди повноважних загальних зборів учасників відповідача 1 щодо відчуження належних товариству об`єктів права інтелектуальної власності; - як підставу позову в цій частині вимог визначено положення частини другої статті 203 та частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). 1.2.3. Щодо обґрунтування порушення відповідачами прав позивача: - у вересні 2012 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 заснували юридичну особу ТОВ «Мейсон Ентертеймент»; - згідно з пунктом 6.6 Статуту ТОВ «Мейсон Ентертеймент», затвердженого протоколом № 1 загальних зборів засновників від 18 вересня 2012 року (далі - Статут), ОСОБА_1 (позивач) та ОСОБА_3 передали до статутного капіталу відповідача 1 майнові права на знак для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1», свідоцтво № НОМЕР_1 ; - 12 червня 2018 рокупозивач за договором купівлі-продажу відчужив третій особі ( ОСОБА_5 ) належну йому частку (25 %) у статутному капіталі відповідача 1, а 13 грудня 2018 року частку позивача передано покупцю за актом приймання-передачі частки у статутному капіталі товариства, який посвідчено нотаріально; -14 грудня 2018 року відомості про ОСОБА_5 як нового учасника ТОВ «Мейсон Ентертеймент» внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДРЮОФОПГФ); - позивач аргументував, що з моменту заснування ТОВ «Мейсон Ентертеймент» і до дня державної реєстрації змін щодо учасників товариства (14 грудня 2018 року) він володів корпоративними правами в розмірі 25 % частки у статутному капіталі відповідача 1; зазначені обставини підтверджуються даними ЄДРЮОФОПГФ; - за наслідком вчинення 02 листопада 2018 року оспорюваного правочину відповідач 1 відчужив на користь відповідача 2 належні товариству права інтелектуальної власності, що зумовило значне зниження вартості його корпоративної частки у ТОВ «Мейсон Ентертеймент» і подальше пред`явлення позивачу майнових претензій ОСОБА_5 щодо завищення вартості відчуженої йому корпоративної частки у статутному капіталі відповідача 1, що, на його думку, підтверджує порушення прав позивача на час звернення з позовом до суду в грудні 2019 року. 2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 2.1. 29 травня 2020 року Господарський суд Житомирської області прийняв рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову; скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 24 грудня 2019 року в цій справі. Мотивував рішення так. 2.2. 21 серпня 2017 року збори учасників відповідача 1 не проводилися, оскільки показання свідків на стороні позивача та відповідачів є прямо суперечливими; відповідачем 1 не надано належних доказів повідомлення позивача про час і місце проведення оспорюваних зборів, оскільки світлокопії фіскальних документів не читаються, докази реєстрації учасників товариства на зборах 21 серпня 2017 року відсутні; оригіналу протоколу зборів учасників відповідач 1 на вимогу суду не надав. 2.3. Установлені судом обставини фактичного непроведення оскаржуваних зборів є підставою для висновку про недійсність рішень загальних зборів учасників відповідача 1, які відображені у протоколі № 19-06/2017 від 21 серпня 2017 року, як таких, що суперечать частині першій статті 60 Закону України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на час проведення цих зборів. 2.4. Укладений відповідачами Договір № 02-1/11 є недійсним у силу статей 203 (частина друга), 215 (частина перша) ЦК України, оскільки оспорюваний правочин вчинено від імені відповідача 1 його директором за відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про відчуження належних відповідачу 1 об`єктів інтелектуальної власності, всупереч вимогам пункту 8.15 Статуту ТОВ «Мейсон Ентертеймент», яким прийняття рішення про відчуження об`єктів інтелектуальної власності, належних товариству, віднесено до виключної компетенції зборів учасників. 2.5. Однак судом встановлено, що на час звернення з позовом до суду у грудні 2019 року позивач вже не був носієм корпоративних прав у статутному капіталі відповідача 1, оскільки 12 червня 2018 року продав свою частку в розмірі 25 % ОСОБА_5 , передавши її набувачу за актом приймання-передачі від 13 грудня 2018 року; відомості про передачу цієї частки було внесено в той же день до ЄДРЮОФОПГФ (том 2, а. с. 186-189). 2.6.Місцевий суд дійшов висновку, що з моменту припинення права власності позивача на частку у статутному капіталі внаслідок державної реєстрації права на цю частку за набувачем корпоративних прав ОСОБА_5 з 13 грудня 2018 року, відповідно до частини п`ятої статті 24 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-ІV«Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі - Закон № 755-ІV) позивач втратив статус учасника ТОВ «Мейсон Ентертеймент» та не довів порушення своїх корпоративних прав. Рішення суду в разі задоволення його позовних вимог не приведе до захисту корпоративних прав позивача, про порушення яких ним стверджувалося у позовній заяві. 2.7. З огляду на недоведення позивачем порушення його корпоративних прав укладенням оспорюваного правочину, суд відмовив у задоволенні позовних вимог в цілому, зокрема й щодо визнання недійсним оспорюваного правочину. 3. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 3.1. 11 вересня 2020 року Північно-західний апеляційний господарський суд прийняв постанову, згідно з якою частково змінив мотивувальну частину рішення Господарського суду Житомирської області від 29 травня 2020 року та виклав її у редакції постанови апеляційного суду, в решті рішення суду залишив без змін. Мотивував постанову так. 3.2. Дослідивши матеріали справи, апеляційний суд взяв до уваги в сукупності подані відповідачем 1 докази на обґрунтування дотримання ним вимог Статуту про належне скликання зборів засновників 21 серпня 2017 року: повідомлення від 17 липня 2017 року за № 17/07 з належними доказами його направлення позивачу з описом поштового вкладення, що підтверджується штемпелем поштового відправлення на адресу ОСОБА_1 цього повідомлення 19 липня 2017 року (том 2, а. с. 231-233) та протоколом загальних зборів 21 серпня 2017 року, в якому відображено інформацію про присутність учасників, які володіють 100 % голосів у статутному капіталі: ОСОБА_3 (25 % частки), ОСОБА_2 (50 % частки), ОСОБА_1 в особі ОСОБА_4 , що діяла на підставі довіреності від 12 червня 2017 року (25 % частки) (том 1, а. с. 22-26), письмовими заявами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з нотаріальним посвідченням їх підписів, які підтвердили факт проведення зборів засновників із порядком денним, який зазначено у протоколі від 21 серпня 2017 року, та відповідне голосування учасників по порядку денному цих зборів, яке зафіксовано у протоколі. Письмову заяву ОСОБА_4 , яка заперечувала щодо участі у зборах 21 серпня 2017 року, та голосування по порядку денному зборів суд оцінив критично. 3.3. Оцінивши зазначені докази із застосуванням принципів вірогідності та в їх взаємозв`язкувідповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зваживши на зазначення у протоколі від 21 серпня 2017 року реквізитів нотаріально посвідченої довіреності уповноваженої особи ОСОБА_4 , які могли стати відомими голові зборів ОСОБА_2 тільки внаслідок подання такої довіреності уповноваженою особою ОСОБА_4 на зборах, оцінивши змінність голосування представника на зборах учасників по різних питаннях порядку денного та те, що вона «утрималась» щодо голосування по питанню відчуження (продажу) інтелектуальних прав, взявши до уваги, що для прийняття рішення про погодження питання продажу інтелектуальних прав Статутом відповідача 1 вимагається проста більшість голосів (пункт 8.1.6 Статуту), апеляційний суд дійшов висновку, що учасники були належно повідомлені про проведення зборів 21 серпня 2017 року з визначеним у повідомленні від 17 липня 2017 року порядком денним, протокол зборів від 21 серпня 2017 року відображає волевиявлення всіх учасників щодо відчуження (продажу) прав інтелектуальної власності, що належали відповідачу 1, рішення про продаж прийнято більшістю голосів учасників, що відповідає вимогам Статуту відповідача 1 (том 2, а. с. 223-226). 3.4. З огляду на власну оцінку доказів апеляційний суд зазначив про помилковість висновків місцевого суду про те, що оскаржувані збори фактично не відбулися, а рішення про відчуження прав інтелектуальної власності відповідача 1 учасниками товариства не приймалося. Отже, мотивувальна частина рішення місцевого суду була частково змінена апеляційним судом з урахуванням того, що збори учасників відповідача 1 мали місце 21 серпня 2017 року та ними приймалося рішення про відчуження прав інтелектуальної власності відповідача 1, що є предметом оспорюваного договору. 3.5. Апеляційний суд погодився з повнотою встановлення місцевим судом обставин відчуження позивачем своєї частки в розмірі 25 % за договором купівлі-продажу від 12 червня 2018 року, укладеним у простій письмовій формі, ОСОБА_5 , з оформленням 13 грудня 2018 року акта приймання-передачі частки у статутному капіталі ТОВ «Мейсон Ентертеймент» від ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , підписи уповноважених осіб на якому було посвідчено нотаріально. 3.6. Судом установлено внесення 13 грудня 2018 року до ЄДРЮОФОПГФ запису про зміну учасників товариства на підставі цього акта та підтвердження витягом з державного реєстру станом на 14 грудня 2018 року прав на відчужену частку за ОСОБА_5 . 3.7. Судпогодився з тим, що позивач як учасник товариства вибув із товариства з моменту внесення відповідного запису про зміну учасників юридичної особи відповідача 1 до ЄДРЮОФОПГФ - з 13 грудня 2018 року. 3.8. Суд аргументував, що учасник, який вибув із товариства, може бути стороною корпоративного спору про визнання недійсними рішень товариства, якщо ці рішення прийняті в період до виходу учасника з товариства, а відповідні вимоги обґрунтовано порушенням корпоративних прав учасника на момент прийняття оспорюваного рішення зборів учасників. 3.9. На момент проведення 21 серпня 2017 року оскаржуваних зборів позивач був учасником відповідача 1 з огляду на відчуження ним частки у статутному капіталі товариства за договором лише у червні 2018 року, яке було завершено оформленням акта приймання передачі корпоративної частки 13 грудня 2018 року. Суд погодився, що спір у справі має ознаки корпоративного, оскільки позивач доводив порушення своїх прав саме як учасника товариства. Разом з тим апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем, який відчужив свої корпоративні права до звернення із цим позовом до суду, не доведено порушення його особистих корпоративних прав на час розгляду спору судами, оскільки такі права перейшли до набувача ОСОБА_5 . Суд виснував, що є незрозумілим - як позивач, припустивши задоволення його позовних вимог та повернувши знак для товарів і послуг до статутного капіталу відповідача 1, зможе користуватися та володіти корпоративним правом, яке ним відчужено на момент подання позовної заяви. З огляду на таке апеляційний суд зазначив, що позивач не є носієм корпоративних прав на час звернення з позовом до суду та з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2019 року у справі № 910/6642/18 про процедуру та черговість дослідження обставин по предмету доказування (підпункт 8.5 пункту 8 постанови), дійшов висновку про те, що позивач на момент звернення до суду і на момент ухвалення судового рішення не є носієм корпоративних прав товариства, а відтак рішення суду в разі задоволення позову не приведе до захисту його корпоративних прав та інтересів, оскільки позовні вимоги про визнання недійсним рішення зборів учасників заявлялися позивачем тільки в контексті визнання недійсним оспорюваного договору про відчуження інтелектуальних прав. 3.10. За таких обставин апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про недоведення позивачем порушення своїх корпоративних прав під час звернення з позовом до суду як у спорі про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників відповідача 1 від 21 серпня 2017 року, так і щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу прав інтелектуальної власності від 02 листопада 2018 року, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. З огляду на таке апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції про відмову в позові в частині вимог про визнання недійсним Договору № 02-1/11 від 02 листопада 2018 року. 4. Короткий зміст вимог касаційної скарги позивача 4.1. У жовтні 2020 року позивач подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду, скасувати рішення суду першої інстанції в частині встановлення судом відсутності порушення корпоративних прав позивача та в частині відмови в позові, прийняти нове рішення - про задоволення позовних вимог. Скарга мотивована так. 4.2. Суд першої інстанції не в повному обсязі дослідив обставини справи, однак в цілому дійшов правильних висновків про недійсність рішень загальних зборів учасників товариства 21 серпня 2017 року, які фактично не проводилися, та недійсність Договору № 02-1/11, укладеного всупереч вимогам Статуту без попереднього погодження зборів учасників відповідача 1. 4.3.Апеляційний суд не надав оцінки обставинам відсутності кворуму під час прийняття зборами оскаржуваних рішень, у зв`язку з тим, що учаснику ОСОБА_3 було заборонено голосувати по питанню відчуження майнових прав товариства на свою користь згідно з пунктом 9.3 Статуту, а також не звернув увагу на наявність в діях ОСОБА_3 конфлікту інтересів при вчиненні від імені відповідача 1 оспорюваного правочину, продажу спірних прав товариства за заниженою ціною. 4.4.Висновок апеляційного суду про відсутність підстав для визнання недійсними оскаржуваних рішень зборів учасників та оспорюваного правочину зроблено без урахування правових позицій Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статей 86, 238 ГПК України, які викладено в постановах від 18 грудня 2018 року у справі № 911/1437/17 та від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 щодо правил оцінки доказів. 4.5. Судом апеляційної інстанції не застосовано до спірних правовідносин положень частини четвертої статті 102 ГПК України та не взято до уваги правового висновку щодо дій суду в разі ухилення учасника справи від участі в експертизі, який висловлено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 жовтня 2019 року у справі № 916/939/15-г. 4.6. Є помилковими висновки судів про те, що задоволення позову не приведе до захисту корпоративних прав позивача. Позивач зауважив, що брав участь у створенні відповідача 1 та вніс до статутного капіталу товариства вклад, у тому числі знак для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1» (пункт 6.6 Статуту). Судами не враховано правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 15 травня 2019 року у справі № 913/399/15 щодо належності способу захисту учасником товариства, який брав участь у його створенні, своїх корпоративних прав, що були порушені внаслідок відчуження іншими учасниками товариства майна, шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання недійсним правочину з купівлі-продажу спірного майна товариства. 4.7. Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги правового висновку Верховного Суду України в постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 6-62цс16 та від 13 березня 2017 року у справі № 6-147цс17, згідно з яким з огляду на приписи статей 92, 203, 215 ЦК України договір, укладений від імені юридичної особи її виконавчим органом (директором) з третьою особою, може бути визнаний недійсним з підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, якщо відповідні обмеження існували на момент укладення оспорюваного договору. Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи у тому випадку, якщо саме ця особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно/нерозумно, зокрема достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. 4.8. Зокрема,апеляційний суд не надав оцінки обставинам укладення оспорюваного Договору № 02-1/11 з відповідачем 2 як заінтересованою особою, яка знала про наявність обмежень щодо вчинення відповідачем 1 оспорюваного правочину та діяла недобросовісно. Відповідачу 2, учасниками якого є ОСОБА_6 (50 %) та ОСОБА_3 (50 %), було відомо про корпоративний конфлікт між учасниками відповідача 1 ( ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 ). Укладений відповідачами 1 та 2 Договір № 02-1/11 спрямовано на виведення прав інтелектуальної власності зі статутного капіталу відповідача 1 задля подальшої ліквідації товариства за рішенням засновників, рішення про ліквідацію оскаржується у справі № 906/461/19. 5. Аргументи відповідачів 5.1. Відповідач 2у відзиві на касаційну скаргу просив її залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін з огляду на її законність та обґрунтованість. Відповідач 2 заперечував щодо порушення апеляційним судом правил оцінки доказів згідно з чинними нормами ГПК України та наполягав на правильному застосуванні апеляційним судом норм матеріального права, зазначав про те, що апеляційний суд скористався власними повноваженнями щодо оцінки доказів і дійшов правильного висновку про недоведення позивачем як колишнім учасником товариства порушення його корпоративних прав при укладенні цим товариством правочину з відчуження прав інтелектуальної власності, які належали товариству, та при проведенні загальних зборів учасників, які попередньо погодили таке відчуження. 5.2. Відповідач 2 аргументував свої висновки з посиланням на практику Великої Палати Верховного Суду згідно з постановами від 08 та 15 жовтня 2019 року у справах № 916/2084/17 і № 905/2559/17, а також від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16 та від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18, зауваживши, що вони мають загальний характер, а їх застосування не залежить від розміру частки учасника у статутному капіталі товариства. 5.3.Відповідач 1 відзив на касаційну скаргу не подав. 6. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 6.1. 14 січня 2021 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України. Обґрунтовував ухвалу так. 6.2. Справа містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, яка полягає в необхідності визначення моменту набуття майнових та немайнових прав новим власником частки у статутному капіталі юридичної особи за новою редакцією Закону України від 06 лютого 2018 року № 2275-VІІІ «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (далі - Закон № 2275-VІІІ), визначення, коли відбувається зміна складу учасників товариства (в разі відчуження учасником частки третій особі: з моменту укладення договору купівлі-продажу частки, з моменту складення акта приймання-передачі частки, з моменту прийняття рішення зборів учасників про прийняття нового учасника до складу товариства, якщо це вимагається згідно зі статутом, чи з моменту реєстрації у державному реєстрі прав на частку за її новим власником). Правова проблема полягає в тому, що відповідно до частини п`ятої статті 24 Закону № 2275-VІІІ учасник вважається таким, що вийшов із товариства, з дня державної реєстрації його виходу, однак законодавцем чітко не передбачено моменту, з якого набувач частки у корпоративному капіталі вважається таким, що ввійшов до товариства, зокрема з урахуванням множинності юридичних фактів, з якими законодавець пов`язує державну реєстрацію прав набувача корпоративної частки відповідно до частини п`ятої статті 24 цього Закону. 6.3. Також існує проблема застосування норм статутів товариств щодо регулювання правил відступлення корпоративної частки в перехідний період відповідно до пунктів 2, 3 глави VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2275-VІІІ, згідно з якими на один рік продовжено дію статутів товариств, прийнятих в час дії Закону України «Про господарські товариства», у випадках колізії положень статутів із положеннями Закону № 2275-VІІІ щодо підстав та моменту набуття особою прав учасника товариства. Державна реєстрація змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників товариства, відповідно до частини п`ятої статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» пов`язана з можливістю подання різних документів, серед яких відсутні документи про укладення правочину з відчуження (купівлі-продажу, дарування, міни) частки у статутному капіталі, однак є такі документи: акт приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі товариства, справжність підписів на якому засвідчується нотаріально; рішення загальних зборів учасників товариства про визначення розміру статутного капіталу та розмірів часток учасників; рішення загальних зборів учасників товариства про виключення учасника з товариства; заява про вступ до товариства; заява про вихід з товариства; судове рішення, що набрало законної сили, про визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників у такому товаристві; судове рішення, що набрало законної сили, про стягнення з (повернення з володіння) відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства. 6.4.Колегія суддів зазначила, що укладення правочину з відчуження корпоративної частки, складення акта приймання-передачі корпоративної частки та його державна реєстрація зазвичай тривають певний період в часі, що має наслідком правову невизначеність щодо того, хто є носієм корпоративних прав у товаристві в зазначений період часу з моменту набрання чинності 17 червня 2018 року Законом № 2275-VІІІ, в той час як попередня редакція Закону України «Про господарські товариства» пов`язувала момент виходу учасника з товариства з поданням ним заяви такому товариству про вихід зі складу учасників, незалежно від моменту укладення правочину з відчуження корпоративної частки чи складення документів про її передання набувачу. 7. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. 7.1. Щодо виключної правової проблеми 7.1.1. У цій справі позивач продав свою частку ОСОБА_5 12 червня 2018 року, тобто до набрання чинності Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». 7.1.2. Частка покупцю передана за актом та здійснена реєстрація змін відомостей про юридичну особу, що містяться в ЄДРЮОФОПГФ, 13 грудня 2018 року, тобто після набрання чинності Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». 7.1.3. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 906/461/19 дійшов таких висновків. Обставини набуття прав учасника товариства, в тому числі й момент такого набуття, не залежать від наявності/відсутності в ЄДРЮОФОПГФ відомостей щодо певного складу учасників товариства. Дослідження фактів прийняття/неприйняття рішень загальних зборів учасників товариства про виключення учасника, який передав свою частку іншій особі, про прийняття цієї особи (нового учасника) до складу учасників товариства, про внесення відповідних змін до статуту товариства, про зміну у складі учасників товариства, і, відповідно, доведеність факту порушення корпоративних прав позивача - нового учасника спірними рішеннями зборів учасників товариства, є необхідною передумовою вирішення спору у справі. 7.1.4. Зазначені висновки не узгоджуються з висновками, раніше сформульованими Великою Палатою Верховного Суду. 7.1.5. У постанові від 01 жовтня 2019 року у справі № 909/1294/15 (провадження № 12-33гс19, пункти 45, 54, 55) Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків щодо застосування законодавства, яке діяло до набрання чинності Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»: відступлення частки у статутному капіталі є правовим механізмом, за яким відбувається її відчуження на підставі договору купівлі-продажу, міни або дарування тощо; відступлення частки не є окремим різновидом договору. У разі відступлення частки особа набуває права на частку внаслідок укладення правочину з учасником товариства, а не внаслідок його прийняття до складу учасників товариства загальними зборами чи державної реєстрації відповідних змін; включення такого учасника до складу учасників товариства на підставі рішення загальних зборів учасників товариства та державна реєстрація відповідних змін до статуту є діями на виконання договору щодо відчуження частки учасником товариства. Заява учасника про його виведення зі складу учасників товариства не може слугувати самостійною правовою підставою для переходу права власності на частку, оскільки вона адресована товариству та містить інформацію про припинення в особи права на частку; заява є вторинним актом, наслідком первинних дій (правочину з відчуження частки). Учасник, що написав заяву, таким шляхом повідомляє товариство про відчуження ним частки. 7.1.6. Питання застосування законодавства, яке діяло до набрання чинності Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», в аспекті набуття особою статусу учасника товариства розглядалося також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19, пункти 7.63-7.66), де сформульовані такі висновки. Статут товариства з обмеженою відповідальністю мав містити, зокрема, відомості про розмір статутного капіталу з визначенням частки кожного учасника (статті 4, 51 Закону України «Про господарські товариства», абзац другий частини першої статті 143 ЦК України). У разі зміни складу учасників або розміру їх часток товариство в особі загальних зборів було зобов`язано прийняти рішення про внесення змін до статуту товариства на підставі волевиявлення учасника товариства та набувача частки про передання частки. Таке волевиявлення могло міститися, зокрема, в заяві учасника товариства та набувача частки, або могло бути доведено до відома товариства іншим чином. Рішення товариства про внесення змін до статуту товариства та його статут були, серед іншого, підставою для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в ЄДРЮОФОПГФ. З моменту внесення відповідних змін до зазначеного Реєстру рішення товариства про внесення змін до статуту товариства вичерпувало свою дію. У разі відчуження учасником товариства своєї частки у статутному капіталі товариства законом не було передбачено ані погодження товариством такого відчуження, ані прийняття набувача частки до складу учасників товариства. Отже, рішення загальних зборів учасників товариства про погодження рішення учасника відступити належну йому частку в статутному капіталі та про включення набувача частки до складу учасників не спричинило юридичних наслідків щодо зміни складу учасників товариства. Такі зміни у складі учасників відбулися не внаслідок прийняття рішення загальними зборами учасників товариства, а внаслідок звернення продавця та покупців частки до цих зборів, тобто внаслідок доведення їхнього волевиявлення до відома інших учасників, які з цього моменту мають вважати покупців учасниками товариства. У зв`язку із цим надалі були внесені зміни до статуту та здійснена реєстрація відповідних змін, які мають значення для третіх осіб. 7.1.7. Із зазначених висновків Великої Палати Верховного Суду вбачається таке. 7.1.8. Відступлення частки у статутному капіталі є правовим механізмом, за яким відбувається її відчуження на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування або іншого зобов`язального договору. Наслідком відчуження частки є набуття іншою стороною договору права на частку. 7.1.9. Учинення правочину з відчуження частки не має наслідком автоматичний перехід корпоративних прав від первісного власника до набувача. Договором може бути передбачено, що право власності на частку переходить до набувача з моменту підписання договору, однак для переходу володіння часткою є необхідним волевиявлення обох сторін щодо цього. Передання частки від учасника набувачу може бути, зокрема, кінцевим етапом виконання договору (наприклад, після сплати покупної ціни), що можливо значно пізніше від укладення зобов`язального договору. Відтак акт приймання-передачі частки є документом, що відображає волевиявлення сторін щодо передання володіння від учасника товариства до набувача частки. Для передання частки у статутному капіталі товариства положеннями Закону № 755-ІV передбачено нотаріальне засвідчення справжності підписів сторін на акті приймання-передачі частки. 7.1.10. За загальним правилом частини першої статті 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. 7.1.11. Відповідно до частини другої цієї статті ЦК України переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв`язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов`язання доставки; до передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. 7.1.12. Отже, як передання майна зазвичай розуміють надання набувачу можливості користування майном, здійснювати панування над ним, мати у своєму господарстві, володіти майном. Тому як передання частки у статутному капіталі товариства слід розуміти надання набувачу можливості здійснювати права учасника товариства. 7.1.13. За законодавством, яке діяло до набрання чинності Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», дії учасника та особи, якій передається частка у статутному капіталі товариства, полягали в доведенні ними до відома товариства їх волевиявлення про передання частки. Таке волевиявлення могло міститися, зокрема, в заяві учасника товариства та особи, якій передається частка (набувача), або могло бути доведено до відома товариства іншим чином. 7.1.14. Унаслідок доведення до відома товариства волевиявлення учасника товариства та набувача про передання частки відбувалася зміна у складі учасників. На підставі такого волевиявлення товариство в особі загальних зборів було зобов`язано прийняти рішення про внесення змін до статуту товариства та здійснити державну реєстрацію таких змін і зміни складу учасників. Загальні збори мали прийняти рішення про внесення змін до статуту за участі набувача частки, а не за участі колишнього учасника, який передав частку набувачу. При цьому загальні збори не повинні були приймати рішення про виключення учасника зі складу учасників, про вступ або надання згоди на вступ набувача до складу учасників, про прийняття набувача до складу учасників товариства тощо. 7.1.15. Подальша державна реєстрація зміни складу учасників товариства та відображення нового складу учасників в ЄДРЮОФОПГФ має значення для третіх осіб, оскільки статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» установлено спростовану презумпцію відомостей, внесених до ЄДРЮОФОПГФ. Такий висновок сформульований, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 06 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18 (провадження № 11-771апп19). 7.1.16. За законодавством, яке діє після набрання чинності Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», більше не вимагається вказувати у статуті товариства склад учасників та розмір належних їм часток. Відповідно зміна учасників не потребує ні внесення змін до статуту, ні проведення загальних зборів учасників для внесення таких змін. Статутом товариства може бути встановлено, що відчуження частки (частини частки) та надання її в заставу допускається лише за згодою інших учасників. Відповідне положення може бути внесене до статуту або виключене з нього одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь усі учасники товариства (частина друга статті 21 Закону № 2275-VІІІ). 7.1.17. Натомість відповідно до частини п`ятої статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю подаються такі документи: заява про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі; документ про сплату адміністративного збору; акт приймання-передачі частки (частини частки) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю. Справжність підписів на такому акті засвідчується нотаріально. У випадку, якщо відповідно до статуту товариства вимагається згода інших учасників на вихід з товариства, подається така згода, справжність підписів на якій засвідчується нотаріально. 7.1.18. З моменту державної реєстрації частки у статутному капіталі товариства за набувачем до нього переходить володіння часткою, набувач набуває статусу учасника товариства, що надає йому можливість реалізовувати права з частки, оскільки відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою. Тобто відомості Єдиного державного реєстру виконують функцію оголошення прав на частку невизначеному колу третіх осіб (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 96), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). З цього ж моменту до набувача частки у статутному капіталі товариства переходить право власності на частку за договором, якщо інше не встановлено договором або законом. 7.1.19. Від так момент набуття права на частку у статутному капіталі (права власності) та момент набуття права з частки (права участі в господарському товаристві) різняться та можуть не збігатися у часі. Укладення правочину з відчуження частки у статутному капіталі є правовою підставою набуття права на частку (права власності на частку), а тому момент набуття права на частку може визначатися умовами такого правочину. Разом з тим моментом переходу корпоративних прав з частки у статутному капіталі, яка була передана іншій особі, є юридичний факт реєстрації в державному реєстрі зміни складу учасників за актом приймання-передачі, наданим однією із сторін. 7.1.20. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, сформульованих в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 лютого 2020 року у справі № 906/461/19. 7.1.21. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що у разі, коли вона відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43)). Тобто відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати). 7.2. Щодо визнання недійсним рішення загальних зборів, оформленого протоколом від 21 серпня 2017 року 7.2.1. У цій справі, як установлено судами, позивач відчужив свою частку в розмірі 25 % у статутному капіталі відповідача 1 за договором купівлі-продажу від 12 червня 2018 року, передавши її ОСОБА_5 за актом від 13 грудня 2018 року, цього ж дня здійснена реєстрація змін відомостей про юридичну особу, що містяться у ЄДРЮОФОПГФ. Витяг з реєстру станом на 14 грудня 2018 року свідчить про те, що не позивач, а ОСОБА_5 є учасником ТОВ «Мейсон Ентертеймент». 7.2.2. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду вважає, що з дня державної реєстрації змін відомостей про юридичну особу, що містяться в ЄДРЮОФОПГФ, склад учасників ТОВ «Мейсон Ентертеймент» змінився: позивач втратив статус учасника товариства, оскільки такий статус набув ОСОБА_5 7.2.3. Водночас позивач звернувся з позовною заявою у грудні 2019 року, тобто тоді, коли він вже не був учасником ТОВ «Мейсон Ентертеймент». 7.2.4. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що позовна вимога про визнання недійсним рішення загальних зборів може бути спрямована на настання різних правових наслідків залежно від підстав, з яких таке рішення оспорюється. 7.2.5. Зокрема, учасник товариства може звернутися з такою позовною вимогою, посилаючись на порушення порядку скликання загальних зборів чи порядку ухвалення рішення загальних зборів, наприклад на неповідомлення чи невчасне повідомлення позивача про їх проведення, на прийняття загальними зборами рішення з питання, не передбаченого порядком денним, тощо. У подібних випадках може бути порушене корпоративне право учасника брати участь в управлінні товариством у порядку, передбаченому законом та статутом товариства (частина перша статті 10 Закону України «Про господарські товариства», пункт 1 частини першої статті 5 Закону № 2275-VІІІ). Внаслідок такого порушення воля або волевиявлення товариства в особі його вищого органу могли бути спотворені через спотворення волі або волевиявлення учасника - особи, яка входить до складу такого органу, адже учасники, діючи разом як вищий орган товариства, формують волю і волевиявлення товариства. У цьому разі позовна вимога про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства спрямована на позбавлення спірного рішення загальних зборів юридичної сили (його анулювання зі зворотною силою в часі) внаслідок набрання законної сили судовим рішенням про задоволення такої позовної вимоги. 7.2.6. Натомість рішення загальних зборів учасників товариства, яке за своїм змістом не відповідає закону, не створює правових наслідків, оскільки застосування імперативної норми закону не може залежати від волі приватних осіб. Такі ж наслідки настають, якщо рішення загальних зборів учасників товариства за своїм змістом не відповідає правомірним нормам статуту, оскільки останній є локальним нормативним актом юридичної особи (підпункт 4.22 пункту 4 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2020 року у справі № 910/10463/19). Не може створювати правових наслідків і рішення загальних зборів учасників товариства, які насправді не було проведено, хоча на підтвердження такого рішення складений протокол (помилковий, підроблений тощо). У подібних випадках позовна вимога про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства спрямована не на позбавлення спірного рішення загальних зборів юридичної сили, яке не створює правових наслідків незалежно від прийняття судом відповідного рішення, а на захист інтересу щодо правової визначеності. Судове рішення про задоволення відповідного позову не приводить до анулювання рішення загальних зборів учасників товариства, але знімає сумніви з цього приводу. 7.2.7. Позивач вважає, що загальні збори товариства 21 серпня 2017 року насправді не відбулися, а протокол зборів виготовлено значно пізніше. За таких умов позовна вимога спрямована не на позбавлення спірного рішення загальних зборів юридичної сили (оскільки, на думку позивача, таке рішення не було прийняте взагалі), а на захист інтересу в досягненні правової визначеності щодо рішень, які приймалися або не приймалися органом юридичної особи. Водночас такий інтерес можуть мати лише актуальні учасники товариства, зокрема ОСОБА_5 , який став учасником товариства замість позивача, але не сам позивач. 7.2.8. Встановивши, що позивач відчужив свою частку в статутному капіталі та передав її до моменту звернення до суду з позовом у цій справі, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що в такому випадку позивач не довів порушення своїх корпоративних прав або інтересів на час звернення з позовом до суду, у зв`язку із чим у позові слід відмовити. 7.2.9. З огляду на таке Велика Палата Верховного Суду вважає, що відпала необхідність дослідження судами фактичних обставин, чи мали місце збори учасників 21 серпня 2017 року, оскільки такі висновки мотивувальної частини судових рішень можуть сприйматися як преюдиційні під час розгляду інших справ за участі сторін цього спору. 7.2.10. Відтак з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду слід виключити висновки про встановлення обставин проведення чи непроведення зборів учасників відповідача 1 як такі, що не є релевантними щодо прийнятих судами рішень про відмову в задоволенні позову з підстав недоведення позивачем порушення його прав або інтересів оскаржуваним рішенням зборів учасників від 21 серпня 2017 року та договором купівлі-продажу прав інтелектуальної власності від 02 листопада 2018 року, стороною якого позивач не був, з огляду на відчуження ним своєї частки у статутному капіталі відповідача 1 та її передання до звернення із цим позовом. Також з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції слід виключити висновок такого змісту: «Таким чином в силу ст. 203 ч. 2 та ст. 215 ч. 1 ЦК України договір від 02.11.2018 є недійсним як такий, що укладений від імені 1-го відповідача особою, яка не мала на те повноважень, тобто продавець за договором не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності» на сторінці четвертій рішення суду від 29 травня 2020 року, оскільки такий висновок суперечить резолютивній частині судового рішення про відмову в задоволенні позову в цілому та мотивувальній частині судового рішення про недоведення позивачем порушення його прав або інтересів, що виключає в цілому можливість визнання недійсним оспорюваного правочину в цій справі. 7.3. Щодо порушень норм процесуального права, допущених судами, про які зазначалося в доводах касаційної скарги 7.3.1. З огляду на виключення з мотивувальної частини судових рішень взаємно протилежних висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлення обставин фактичного проведення (непроведення) зборів учасників, оформлених протоколом від 21 серпня 2017 року з посиланням судів першої та апеляційної інстанцій на різну оцінку доказів, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що не можуть бути підставою для скасування постанови апеляційного суду, доводи скаржника, зазначені в пунктах 4.2-4.4 описової частини цієї постанови про неповноту дослідження обставин справи, відсутність кворуму на зборах учасників 21 серпня 2017 року та відсутність підстав для визнання недійсними оскаржуваних рішень зборів учасників як такі, що є необґрунтованими. 7.3.2. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на порядок застосування частини шостої статті 91 та частини четвертої статті 102 ГПК України з огляду на різне застосування судами першої та апеляційної інстанцій зазначених процесуальних норм. Відповідно до статті 91 ГПК України передбачено загальні вимоги щодо письмових доказів у справі та врегульовано, що якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги. Такий наслідок неподання для огляду оригіналу письмового доказу є імперативним, а отже, для підтвердження відповідності копії оригіналу документа сторона спору зобов`язана надати суду для огляду оригінал письмового документа або зазначити про наявність в іншої особи оригіналу такого письмового документа (частини п`ята - шоста статті 91 ГПК України). 7.3.3. Разом тим, якщо предметом судової експертизи є письмовий документ однієї із сторін спору і внаслідок проведення експертизи оригінал (письмовий документ) може бути знищений, пошкоджений, то процесуальним законодавством передбачено обов`язок залученого експерта повідомити відповідного учасника справи про можливі наслідки проведеного експертного дослідження та одержати у такого учасника письмовий дозвіл на його проведення (частина четверта статті 103 ГПК України). Також відповідно до частини третьої статті 101 ГПК України висновок експерта, складений за результатами експертизи, під час якої був повністю або частково знищений об`єкт експертизи, який є доказом у справі, або змінено його властивості, не замінює об`єкт експертизи як доказ та не є підставою для звільнення від обов`язку доказування. У випадку призначення судової експертизи письмового документа, ухилення учасника справи від подання на вимогу суду його оригіналу може мати різні наслідки: суд може визнати встановленою обставину, для з`ясування якої експертиза була призначена, або відмовити у її визнанні (частина четверта статті 102 ГПК України). 7.3.4. З огляду на особливості регулювання процедури надання письмових документів для проведення їх експертного дослідження, необхідність аналізу судом дотримання вимог процесуального законодавства не тільки сторонами спору, але й судовим експертом до початку проведення експертизи, суд повинен досягнути балансу, з одного боку, у сприянні стороні щодо надання доказів у справі шляхом проведення судової експертизи, а з іншого, - у збереженні повноти та цілісності письмового документа, який є доказом протилежної сторони. Відтак у цьому випадку суд має право вибору процесуальних наслідків неподання документів, які є об`єктом експертного дослідження стороною у справі (щодо визнання встановленою обставини, для з`ясування якої експертиза була призначена, або відмови у її визнанні). 7.3.5. Доводи скаржника про порушення апеляційний судом правил оцінки доказів відповідно до статті 86 ГПК України за їх сукупністю та взаємозв`язком, з посиланням на практику Великої Палати Верховного Суду у справах № 911/1437/17 та № 923/876/16, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими, оскільки у зазначених постановах суди вирішували проблему щодо застосування зазначеної норми процесуального права виходячи з інших (неподібних) обставин. 7.3.6. Велика Палата Верховного Суду зазначає про встановлення різних обставин у цій справі та у справі № 916/939/15-г, у якій суди застосували наслідки відмови учасника справи про банкрутство щодо надання доступу до майна для проведення його оцінки, зазначивши, що така відмова оцінюється ними як підтвердження доводів заявника про заниження оцінки спірного майна (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 жовтня 2019 року у справі № 916/939/15-г), що спростовує доводи скаржника згідно з пунктом 4.5 описової частини постанови. 7.4. Щодо розгляду вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав інтелектуальної власності, укладеного між відповідачами 1 та 2 7.4.1. ОСОБА_1 оспорює укладений між двома юридичними особами (ТОВ «Мейсон Ентертеймент» та ТОВ «ДЗІДЗІДЗІ») договір від 02 листопада 2018 року про продаж виключних майнових прав на знак для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1», стороною якого він не був, з підстав його невідповідності вимогам частини другої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України з посиланням на порушення органом управління (директором, зборами засновників відповідача 1 його корпоративних прав). 7.4.2. Апеляційним судом встановлено, що рішенням зборів учасників відповідача 1 від 21 серпня 2017 року не порушено корпоративних прав учасника, передбачених Статутом відповідача 1, щодо попереднього погодження на відчуження третій особі (відповідачу 2) прав інтелектуальної власності, належних юридичній особі - відповідачу 1. Оспорюваний правочин вчинено між двома юридичними особами. 7.4.3. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Отже, для застосування способів захисту цивільних прав, визначених статтею 16 ЦК України, особа, яка не була учасником правочину, повинна довести, яке її особисте цивільне право чи інтерес порушені укладенням договору між іншими особами. 7.4.4. Корпоративні права учасника товариства як правомочності на участь в управлінні господарським товариством, зокрема, шляхом участі в загальних зборах товариства, правомочності на отримання певної частки у прибутку від діяльності товариства (дивідендів), а також частини активів від діяльності товариства у випадку його ліквідації, які визначені статтею 167 ГК України, не є тотожними повноваженням органів управління товариством, зокрема зборів учасників товариства, які при прийнятті рішень щодо розпорядження майном товариства відповідно до положень статуту мають керуватися інтересами власне товариства. 7.4.5. Відтак майнові інтереси окремих учасників товариства не завжди збігаються з інтересами самого товариства та рішеннями його органів управління, зокрема зборів учасників про розпорядження майном товариства. 7.4.6. Таке неспівпадіння не означає безумовного порушення корпоративних прав учасника товариства та наявності підстав для визнання недійсними правочинів, укладених органом управління товариством із третіми особами. 7.4.7. Згода загальних зборів учасників товариства на укладення певного договору є згодою його найвищого органу управління, який діє від імені товариства. Повноваження органу управління товариства на надання зазначеної згоди не можна ототожнювати з корпоративними правами учасників товариства, які діяти від імені товариства не мають права. Відтак укладення товариством правочину з відчуження належних йому на праві власності активів не є прямим порушенням прав та інтересів учасника товариства на участь у товаристві та управління ним, навіть якщо волевиявлення учасника на зборах учасників щодо можливості певного розпорядження активами товариства не збігається з колективним рішенням зборів учасників. Таке рішення зборів учасників є результатом діяльності найвищого органу управління товариством, і навіть у випадку визнання його недійсним за рішенням суду - це не може бути безумовною підставою для визнання недійсним укладеного правочину в порядку статті 215 ЦК України. Такого правового висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла в постанові від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16 (пункти 79-81). 7.4.8. Тому, розглядаючи спори між учасником та господарським товариством, суди мають враховувати, що інтереси товариства можуть не збігатися з інтересами окремих його учасників, а інтереси учасників також не завжди збігаються (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 та від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16). Відтак, вирішуючи питання щодо ефективності обраного позивачем способу захисту, суди мають враховувати баланс інтересів усіх учасників та самого товариства, уникати зайвого втручання в питання діяльності товариства, які вирішуються шляхом прийняття рішень його колективними органами управління, надавати оцінку добросовісності дій сторін спору щодо можливого захисту ними інтересів інших осіб та можливих наслідків у випадку задоволення таких вимог (чи приведуть вони до реального захисту прав третьої особи, яка оспорює правочин, стороною якого вона не була). 7.4.9. Учасник товариства, який вважає порушеними свої корпоративні права, може захищати їх різними способами, які не перешкоджають господарській діяльності самого товариства та не ставлять інтереси третіх осіб, які вступають з товариством у зобов`язальні правовідносини, під ризик їх невиконання (скликання зборів учасників з метою покращення роботи органів управління товариством; вихід з товариства з виплатою йому частки у майні товариства). Подібного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16 (провадження № 12-90гс19), пункти 84-85. 7.4.10. Про недоведення учасником товариства з корпоративною часткою 90 % статутного капіталу порушення його корпоративних прав при зверненні з вимогою про визнання недійсними правочинів товариства, укладених його директором з перевищенням повноважень, за відсутності рішення зборів учасників зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 905/2559/17, провадження № 12-264гс18 (пункти 6.10, 6.11 постанови). 7.4.11. З огляду на зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду необґрунтованими є доводи скаржника з посиланнями на неврахування правового висновку в постанові від 15 травня 2019 року у справі № 913/399/15, відступ від якого фактично здійснено Великою Палатою Верховного Суду у справах № 904/10956/16, № 916/2084/17, № 923/876/16. 7.4.12. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги усталену практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої акціонер (учасник) юридичної особи, навіть мажоритарний, не може розглядатись як належний заявник, якщо йдеться про порушення прав юридичної особи (див., зокрема, рішення від 20 травня 1998 року у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. The Czech Republic), заява № 29010/95; рішення від 18 жовтня 2005 року у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (Case of Terem LTD, Chechetkin and Olius v. Ukraine), заява № 70297/01, пункти 28-30; рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 30). При цьому навіть у разі, якщо юридичну особу було ліквідовано, Європейський суд з прав людини розглядає справи за заявою саме такої юридичної особи, допускаючи її представництво в особі акціонера (учасника), якщо юридична особа не може брати участь у справі в особі своїх органів (рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 1 резолютивної частини) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 905/2559/17, провадження № 12-264гс18). 7.4.13.Ураховуючи відсутність порушення оспорюваним договором корпоративних прав та інтересів позивача, що є самостійною підставою для відмови в позові, Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності надавати оцінку оспорюваному договору на предмет його відповідності вимогам статей 203, 215 ЦК України. 7.4.14. З огляду на таке є необґрунтованими доводи скаржника відповідно до пунктів 4.6-4.8 описової частини цієї постанови, які ґрунтувались на порушенні корпоративних прав позивача, невідповідності оспорюваного договору нормам цивільного законодавства. 8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 8.1. Щодо суті касаційної скарги 8.1.1. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 308 та частиною першою статті 311 ГПК України суд касаційної інстанції має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Скаржник просив скасувати постанову апеляційного суду, скасувати рішення суду першої інстанції в частині встановлення судом відсутності порушення корпоративних прав позивача та в частині відмови в позові, прийняти нове рішення - про задоволення позовних вимог. 8.1.2. Перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених ним обставин та в межах доводів касаційної скарги позивача, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткову обґрунтованість касаційної скарги, неправильне застосування судами статей 15, 16 ЦК України та необхідність виключення з мотивувальної частини постанови апеляційного суду та рішення місцевого суду окремих висновків судів, про що зазначено в пунктах 7.2.9-7.2.10 мотивувальної частини цієї постанови. Зазначене в цілому не змінює правильності висновків судів про відмову у задоволенні позову за недоведенням позивачем порушення його корпоративних прав та інтересів у зв`язку з відчуженням їх третій особі до звернення до суду з таким предметом позову та резолютивної частини постанови апеляційного суду і резолютивної частини рішення місцевого суду про відмову у задоволенні позову. 8.2. Щодо судових витрат 8.2.1. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальних частин постанови апеляційного суду і рішення суду першої інстанції та залишення їх без змін у незміненій частині судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 240, 308, 311, 314, 315, 317, 326 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2020 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 29 травня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. 3. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11 вересня 2020 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 29 травня 2020 року у незміненій частині залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя доповідач Л. Й. Катеринчук Судді В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов К. М. Пільков І. В. Григор'єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська В. М. Сімоненко Ж. М. Єленіна І. В. Ткач Г. Р. Крет С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 98235822
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 червня 2021 року м. Київ Справа № 910/2388/20 Провадження № 12-15гс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Ткача І. В., суддів: Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Штелик С. П., за участю секретаря судового засідання Співака С. В., представників учасників: позивача (за первісним позовом) - Бородкін Д. І., відповідачів (за первісним позовом): 1. не з`явився, 2. ОСОБА_1 , третьої особи (за первісним позовом) - Капура А. Й. розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій» в інтересах Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.12.2020 (головуючий суддя Калатай Н. Ф., судді Руденко М. А., Пономаренко Є. Ю.) та рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 (суддя Зеленіна Н. І.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій» в інтересах Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд» до 1) ОСОБА_2 , 2) ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача -Товариство з обмеженою відповідальністю «БК «Укрбудмонтаж», про переведення прав покупця та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1) Товариство з обмеженою відповідальністю «БК «Укрбудмонтаж», 2) Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій» в інтересах Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд», про визнання недійсним договору. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позовних вимог 1. Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій» (далі - ТОВ «КУА «Інститут портфельних інвестицій») в інтересах Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про переведення на позивача прав та обов`язків покупця за укладеним між відповідачами договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «БК «Укрбудмонтаж» (далі - ТОВ «БК «Укрбудмонтаж») від 07.02.2020 (далі - Договір від 07.02.2020). 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при укладенні відповідачами Договору від 07.02.2020 було порушено передбачене положеннями статуту ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» та Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (далі - Закон № 2275-VIII) переважне право позивача як учасника ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» на придбання частки в товаристві. 3. ОСОБА_3 звернувся до Господарського суду міста Києва із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним Договору від 07.02.2020. 4. В обґрунтування зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 навів аналогічні первісному позову обставини про укладення спірного договору з порушенням статей 20, 21 Закону № 2275-VIII та статуту ТОВ «БК «Укрбудмонтаж». За доводами позивача за зустрічним позовом, дії продавця щодо замовчування про обставини, які можуть перешкодити вчиненню правочину, свідчать лише про навмисне введення покупця в оману, що узгоджується з приписами статті 230 Цивільного кодексу України. Фактичні обставини справи, встановлені судами 5. ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» зареєстровано Святошинською районною у місті Києві державною адміністрацією 12.07.2006, запис № 1072102000007674. 6. Станом на січень 2020 року учасниками ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» були ТОВ «КУА «Інститут портфельних інвестицій», яке діє від власного імені, в інтересах та за рахунок Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд», розмір внеску до статутного капіталу 2 500,00 грн, що еквівалентно 1% статутного капіталу, та ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ), розмір внеску до статутного капіталу 247 500,00 грн, що еквівалентно 99 % статутного капіталу ТОВ «БК «Укрбудмонтаж». 7. 07 лютого 2020 року ОСОБА_2 як продавець та ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 ) як покупець уклали договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», за умовами якого продавець в порядку та на умовах, визначених у Договорі, зобов`язався передати покупцеві частину належної йому частки у статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» у розмірі 99 %, що еквівалентно 247 500,00 грн, а покупець - в порядку та на умовах, визначених у договорі, прийняти та оплатити вказану частку. 8. У Договорі від 07.02.2020 сторонами погоджено, що: - продавець гарантує, що належна йому частка в статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» є його власністю, на частку в статутному капіталі відсутні права або претензії третіх осіб, вона не перебуває під арештом, обтяженням і/або забороною, не є спільною власністю, право власності на частку в статутному капіталі товариства не оскаржується третіми особами та стосовно частки в статутному капіталі товариства не ведуться судові розгляди (пункт 1.4); - відступлення частки в статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» за договором є чинним і покупець вважається повноправним учасником товариства з моменту підписання договору (пункт 2.1); - після укладення договору покупець за свій рахунок оформлює всі необхідні документи для внесення змін до відомостей про ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (пункт 4.2); - за настання обставин, зазначених у пункті 2.1 Договору від 07.02.2020, мають місце такі юридичні наслідки: всі права та обов`язки продавця як учасника ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», переходять до покупця; продавець втрачає всі права та обов`язки учасника ТОВ «БК «Укрбудмонтаж»; покупець стає новим учасником ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» і набуває правосуб`єктності, що випливає із цього (пункт 5.1); - Договір від 07.02.2020 вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання та підписання сторонами акта приймання-передачі частки в статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж». Справжність підписів на акті приймання-передачі посвідчується нотаріально (пункт 7.1). 9. 07 лютого 2020 року продавець та покупець підписали акт приймання-передачі частки у статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», справжність підписів на якому посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лищук Л. А. та зареєстровано в реєстрі за № 794, 795. 10. 10 лютого 2020 року приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Лищук Л. А. зареєстровано зміну складу учасників ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» та внесено відповідні зміни до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 11. Укладення Договору від 07.02.2020 стало передумовою для виникнення спору в цій справі, предметом розгляду в якій є первісні позовні вимоги ТОВ «КУА «Інститут портфельних інвестицій» в інтересах Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд» про переведення прав та обов`язків покупця за договором та зустрічні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання такого договору недійсним. Стислий виклад рішень судів першої та апеляційної інстанцій 12. Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено повністю. 13. Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що Договір від 07.02.2020 є недійсним на підставі частин 1, 3 статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 230 ЦК України. 14. Суд зазначив, що відповідно до приписів статей 20, 21 Закону № 2275-VIII та статуту ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» в учасника товариства є переважне право на придбання частки, яка відчужується іншим учасником третій особі, а також право такого учасника дозволяти або не дозволяти відчуження частки в статутному капіталі третій особі. Крім того, статут ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» встановлює заборону на відчуження учасником частки третій особі без згоди інших учасників. Під час укладення Договору від 07.02.2020 процедура отримання такої згоди дотримана не була, а запевнення продавця, надані ним у пункті 1.4 договору (про відсутність прав третіх осіб на частку), є недостовірними. Отже, укладений сторонами договір суперечить положенням частини 2 статті 21 Закону № 2275-VIII та відповідним положенням пункту 4.2 Статуту ТОВ «БК «Укрбудмонтаж». 15. Розглядаючи по суті позовні вимоги за первісним позовом та відмовляючи в його задоволенні, суд першої інстанції, застосувавши статтю 216 ЦК України, дійшов висновку, що недійсність спірного Договору від 07.02.2020 унеможливлює виникнення на підставі вказаного договору будь-яких прав або обов`язків, крім тих, які пов`язані з його недійсністю та, відповідно, унеможливлює переведення прав покупця за недійсним договором, оскільки не може бути переведене на позивача право, яке не виникло. 16. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.12.2020 рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 залишено без змін. 17. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний господарський суд у цілому погодився з висновками, викладеними місцевим господарським судом у своєму рішенні, зазначивши водночас таке. 18. Відхиляючи доводи позивача щодо неправомірного розгляду первісних та зустрічних позовних вимог в одному процесі в суді господарської юрисдикції, апеляційний суд вказав, що спір про визнання недійсним Договору від 07.02.2020, предметом якого є частка у статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», є корпоративним та підлягає розгляду в судах господарської юрисдикції. З огляду на предмет первісного та зустрічного позовів такі позови безумовно є пов`язаними, що є підставою для їх сумісного розгляду. 19. Станом на дату укладення спірного договору діяла редакція статуту ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», затверджена загальними зборами учасників ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» від 06.06.2019. 20. У статуті ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» встановлена заборона на відчуження учасником частки третій особі без згоди інших учасників та переважне право на придбання частки (частини частки) іншого учасника товариства, що продається третій особі, аналогічно до положень Закону № 2275-VIII. Статут ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» регулює процедуру продажу частки (частину частки) у статутному капіталі, згідно з якою продавець спочатку зобов`язаний письмово повідомити інших учасників товариства про свій намір продати частку (частину частки) та проінформувати про ціну та розмір частки, що відчужується, інші умови такого продажу, а у випадку, якщо жоден з учасників товариства протягом тридцяти календарних днів з дати отримання такого повідомлення про намір не повідомить письмово учасника, який продає частку (частину частки), про намір скористатися своїм переважним правом, вважається, що такий учасник товариства надав свою згоду на 31 день з дати отримання повідомлення, і така частка (частина частки) може бути відчужена третій особі на умовах, які були повідомлені учасникам товариства. 21. Матеріали справи не містять доказів дотримання ОСОБА_2 визначеної Законом № 2275-VIII та статутом процедури повідомлення позивача про намір продати свою частку в статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» та, відповідно, доказів надання йому згоди на відчуження такої частки, що є порушенням положень як закону, так і статуту. Факт недотримання такої процедури сторонами не заперечується. 22. Урахувавши приписи пункту 4.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» № 4 від 25.02.2016, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що недотримання встановленої статутом заборони відступлення частки третім особам може бути підставою для визнання договору про відступлення, купівлю-продаж або інше відчуження частки третій особі недійсним та погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання Договору від 07.02.2020 недійсним на підставі статті 203 ЦК України як такого, що суперечить закону. 23. Водночас суд апеляційної інстанції також зазначив, що укладаючи Договір від 07.02.2020, продавець гарантував відсутність прав третіх осіб на належну йому частку в статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» (пункт 1.4 договору), тобто не повідомив ОСОБА_3 про визначену статутом ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» процедуру продажу частки (частини частки) у статутному капіталі товариства, чим порушив його законне очікування на мирне володіння придбаним майном. За цих обставин позовні вимоги ОСОБА_3 за зустрічним позовом про визнання недійсним укладеного між відповідачами за первісним позовом Договору від 07.02.2020 є законними. 24. Щодо вимог за первісним позовом апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в їх задоволенні, покликаючись на приписи статті 216 ЦК України. Стислий виклад вимог касаційної скарги 25. Не погоджуючись із вищезазначеними рішеннями і постановою судів попередніх інстанцій, ТОВ «КУА «Інститут портфельних інвестицій» в інтересах Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення - про задоволення первісних позовних вимог та відмову в задоволенні зустрічного позову. 26. В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. Зокрема, скаржник стверджує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, які викладені у постанові Верховного Суду від 18.03.2020 № 352/395/19. А також вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 20, 21 Закону № 2275-VIII у взаємозв`язку зі статтею 203 ЦК України у подібних правовідносинах. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 27. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.03.2020 у справі № 352/395/19. 28. Предметом спору в зазначеній справі є вимоги про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, який укладено одним із учасників товариства та фізичною особою. За висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, правовідносини у справі не є корпоративними, оскільки обдарований як сторона спірного правочину корпоративних прав в установленому законом порядку не набув, унаслідок чого цей спір за суб`єктним складом не відноситься до категорії спорів, що виникають з корпоративних відносин. Крім того, спір про визнання недійсним договору дарування частки не є спором, який виник у зв`язку із здійсненням господарської діяльності товариства з обмеженою відповідальністю, а спірний правочин виник поза межами господарської діяльності товариства чи корпоративних прав згідно з положеннями статті167 Господарського кодексу України (далі - ГК України). 29. Скаржник також стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 20, 21 Закону № 2275-VIII у взаємозв`язку зі статтею 203 ЦК України в подібних правовідносинах. 30. У зазначеному аспекті позивач за первісним позовом покликається на неправомірність висновку судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для визнання спірного договору недійсним на підставі статті 203 ЦК України, адже такі висновки не відповідають змісту порушеного права. 31. Так, статті 20, 21 Закону № 2275-VIII визначають порядок реалізації переважного права учасника товариства з обмеженою відповідальністю на купівлю частки у разі її продажу третій особі, тому захист цього переважного права має здійснюватися спеціальним способом, визначеним у статті 20 Закону № 2275-VIII - переведення прав та обов`язків покупця. 32. Статті 20, 21 Закону № 2275-VIII не містять вимог щодо змісту правочину, тоді як стаття 203 ЦК України визначає підставою недійсності правочину невідповідність закону саме змісту правочину, а не порядку його укладення. 33. Крім того, скаржник звертає увагу на те, що задоволення первісного позову про переведення прав та обов`язків покупця повністю задовольняє інтереси відповідача 2 (позивача за зустрічним позовом), адже позивачем за первісним позовом внесено на депозитний рахунок суду вартість частки в сумі 247 500,00 гривень, яка буде сплачена відповідачу 2 в разі задоволення первісного позову. Тобто права позивача за зустрічним позовом будуть захищені судом у разі задоволення саме первісного позову. 34. Зазначена позиція скаржника знаходить своє відображення в постанові Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» та постановах Вищого господарського суду України (справа № 914/3804/14) та Верховного Суду (справа № 910/13901/17). Позиція інших учасників процесу 35. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 заперечує проти доводів та вимог касаційної скарги та просить відмовити скаржнику в її задоволенні, зважаючи на таке. 36. Спір у справі є корпоративним відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки виник з корпоративних правовідносин та стосується правочину щодо відчуження частики у статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж». 37. Нерелевантним є покликання скаржника на висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.03.2020 у справі № 352/395/19, зважаючи на неподібність правовідносин до обставин цієї справи. 38. ОСОБА_2 , укладаючи Договір від 07.02.2020, не попередив ОСОБА_3 про переважне право позивача на придбання частки та про те, що її відчуження допускається лише за згодою інших учасників товариства, а навпаки - ввів в оману, гарантувавши йому, частку в статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» або її частину відсутні права або претензії третіх осіб. Отже, правочин вчинено під впливом обману, що згідно з приписами статей 230 - 233 ЦК України є підставою для визнання його недійсним. 39. Оскільки недійсний правочин не створює правових наслідків, то з нього не виникають права та обов`язки сторін, що унеможливлює переведення прав покупця за недійсним Договором від 07.02.2020, про що правильно вказали суди попередніх інстанцій. 40. У разі визнання недійсним Договору від 07.02.2020 на підставі статті 230 ЦК України ОСОБА_3 матиме право на звернення до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 моральної шкоди та збитків у подвійному розмірі, а в разі переведення прав та обов`язків покупця позивач за зустрічним позовом отримає лише вартість частки в розмірі 247 500,00 гривень. Отже, ОСОБА_3 має право на судовий захист свого охоронюваного законом інтересу - стягнення з ОСОБА_2 моральної шкоди та збитків у подвійному розмірі, у тому числі упущеної вигоди. 41. ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» також подало відзив на касаційну скаргу позивача за первісним позовом, у якому просить відмовити в її задоволенні, стверджуючи таке. 42. Установлена статутом ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» пряма заборона продажу частки в товаристві третій особі без згоди інших учасників унеможливлює застосування процедури переведення прав покупця без отримання попередньої згоди на відчуження. 43. Особливий правовий статус позивача як компанії з управління активами, визначений Законом України «Про інститути спільного інвестування», унеможливлює застосування процедури переведення прав покупця на користь Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд». Пайовий фонд не є юридичною особою (частина 3 статті 41 Закону України «Про інститути спільного інвестування»). Отже, не будучи юридичною особою, Венчурний закритий недиверсифікований пайовий інвестиційний фонд «Дивіденд» не володіє відповідною правосуб`єктністю щодо набуття частки ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» у розмірі 99 %. 44. Висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 18.03.2020 у справі № 352/395/19, не можуть братися до уваги як висновки в подібних правовідносинах. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 45. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 11.03.2021 справу № 910/2388/20 передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав таке. 46. ТОВ «КУА «Інститут портфельних інвестицій» оскаржує судові рішення, у тому числі з підстав порушення судами попередніх інстанцій правил предметної та суб`єктної юрисдикції, заявляючи про те, що спір не належить до юрисдикції господарських судів, а підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, про що він вказував також і в суді апеляційної інстанції. 47. Відсутній висновок Великої Палати Верховного Суду щодо питання предметної чи суб`єктної юрисдикції спору в подібних правовідносинах про визнання недійсним договору відчуження частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, сторонами якого є фізичні особи, з підстав укладення такого договору з порушенням переважного права учасників товариства на викуп частки. 48. Натомість скаржник покликається на правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладену в постанові від 18.03.2020 у справі № 352/395/19 щодо підвідомчості судам цивільної юрисдикції спору про визнання недійсним договору, за яким була відчужена частка учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, з підстав укладення зазначеного договору за відсутності повідомлення про його укладення та згоди інших учасників товариства. 49. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо підвідомчості судам цивільної юрисдикції спору у справі про визнання недійсним договору відчуження частки у статутному капіталі товариства, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.03.2020 у справі № 352/395/19. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій Щодо меж розгляду справи в суді касаційної інстанції 50. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). 51. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду переглядає в касаційному порядку судові рішення судів попередніх інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Питання, на які повинен дати відповідь Верховний Суд у межах розгляду цієї справи 1) У межах якої судової юрисдикції повинні вирішуватися спори про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, укладеного між двома фізичними особами? 2) Яким повинен бути спосіб захисту прав та інтересів учасника товариства з обмеженою відповідальністю у випадку порушення його переважного права на придбання частки іншого учасника? 3) Чи є підставою для недійсності договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю недотримання порядку його укладення, визначеного статтями 20, 21 Закону № 2275-VIII та статутом товариства? 4) Які питання вирішує суд у судовому рішенні, ухваленому за результатами розгляду позовних вимог про переведення прав та обов`язків покупця за договором купівлі-продажу частки? Щодо юрисдикції спору 52. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 53. За змістом частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 54. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є захист цивільних прав та/або охоронюваних законом інтересів, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. 55. Юрисдикція господарських судів визначена статтею 20 ГПК України, за змістом пункту 4 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах. 56. Спір у справі стосується правовідносин, що виникли внаслідок укладення між відповідачами Договору від 07.02.2020, згідно з яким ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 частку в статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» розміром 99 %, що еквівалентно 247 500,00 грн. 57. ТОВ «КУА «Інститут портфельних інвестицій», звертаючись до суду з позовом у цій справі в інтересах Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд», вказує про порушення переважного права позивача як учасника ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» на придбання частки у статутному капіталі товариства, що відчужена ОСОБА_2 за Договором від 07.02.2020. 58. За зустрічним позовом ОСОБА_3 також покликається на приписи статей 20, 21 Закону № 2275-VIII та статут ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», стверджуючи, що договір є незаконним та повинен бути визнаний недійсним судом. 59. Тобто правовою підставою для виникнення спору в цій справі як за первісним, так і за зустрічним позовами стало укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Договору від 07.02.2020, предметом якого є відчуження частки у статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж». 60. Те, що спір про недійсність договору виник між двома фізичними особами, не змінює його правової природи як спору з правочину щодо частки в статутному капіталі товариства, розгляд якого віднесено до юрисдикції господарських судів відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України. 61. Для вирішення питання щодо юрисдикції таких спорів не має значення, чи набула особа, на користь якої відчужено частку, корпоративних прав в установленому законом порядку, як про це вказано в постанові Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 352/395/19. 62. Винятком із зазначеного правила є лише спори щодо правочинів у сімейних та спадкових правовідносин, тобто спори щодо дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства. 63. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 18.03.2020 у справі № 352/395/19 щодо підвідомчості судам цивільної юрисдикції спору у справі про визнання недійсним договору відчуження частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю. Щодо обраного позивачем способу захисту за первісним позовом 64. Предметом спору за первісними позовними вимогами є переведення на позивача прав та обов`язків покупця частки у статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» за укладеним Договором від 07.02.2020. 65. Судами встановлено та матеріалами справи підтверджується, що станом на 07.02.2020 діяла редакція статуту ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», затверджена загальними зборами учасників товариства 06.06.2019. 66. Питання щодо порядку відчуження частки у статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» статутом ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» регулюється так: - учасник товариства має право відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі товариства оплатно або безоплатно іншим учасникам товариства або третім особам (пункт 4.1 статуту); - відчуження частки (частини частки) та надання її в заставу допускається лише за згодою інших учасників (пункт 4.2 статуту); - учасник товариства має переважне право на придбання частки (частини частки) в статутному капіталі товариства, що продається третій особі. Придбання здійснюється за ціною, та/або на інших умовах, на яких частка (її частина) пропонувалася для придбання третім особам (пункт 3.1 статуту); - учасник товариства, який має намір продати свою частку (частину частки) третій особі, зобов`язаний письмово повідомити про це інших учасників товариства та проінформувати про ціну та розмір частки, що відчужується, інші умови такого продажу. Якщо жоден з учасників товариства протягом тридцяти календарних днів з дати отримання повідомлення про намір учасника продати частку (частину частки), не повідомив письмово учасника, який продає частку (частину частки), про намір скористатися своїм переважним правом, вважається, що такий учасник товариства надав свою згоду на 31 день з дати отримання повідомлення, і така частка (частина частки) може бути відчужена третій особі на умовах, які були повідомлені учасникам товариства (пункт 3.3 статуту); - якщо учасник товариства, який має намір продати свою частку (частину частки) третій особі, отримав від іншого учасника письмову заяву про намір скористатися своїм переважним правом, такі учасники зобов`язані протягом одного місяця укласти договір купівлі-продажу пропонованої до продажу частки (частини частки). У разі ухилення продавця від укладення договору купівлі-продажу покупець має право звернутися до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу частки (її частини) укладеним на запропонованих продавцем умовах. У разі ухилення покупця від укладення договору купівлі-продажу продавець має право реалізувати свою частку третій особі на раніше повідомлених учасникам товариства умовах (пункт 3.4 статуту); - учасник товариства має право вимагати в судовому порядку переведення на себе прав і обов`язків покупця частки (частини частки), якщо переважне право такого учасника товариства є порушеним. Позовна давність за такими вимогами становить один рік (пункт 3.5 статуту). 67. Зазначені положення статуту ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» відповідають вимогам Закону № 2275-VIII, відповідно до приписів статті 20 якого: - учасник товариства має переважне право на придбання частки (частини частки) іншого учасника товариства, що продається третій особі (частина перша); - учасник товариства, який має намір продати свою частку (частину частки) третій особі, зобов`язаний письмово повідомити про це інших учасників товариства та поінформувати про ціну та розмір частки, що відчужується, інші умови такого продажу. Якщо жоден з учасників товариства протягом 30 днів з дати отримання повідомлення про намір учасника продати частку (частину частки) не повідомив письмово учасника, який продає частку (частину частки), про намір скористатися своїм переважним правом, вважається, що такий учасник товариства надав свою згоду на 31 день з дати отримання повідомлення, і така частка (частина частки) може бути відчужена третій особі на умовах, які були повідомлені учасникам товариства (частина третя); - статутом товариства може встановлюватися інший порядок реалізації переважного права учасників товариства, розподілу відчужуваної частки (частини частки) між іншими учасниками товариства, відмови від реалізації переважного права учасників товариства. Статутом може встановлюватися, що учасники товариства не мають переважного права. Статутом також може бути передбачений обов`язок учасника товариства, який має намір продати частку (частину частки) третій особі, провести спершу переговори щодо її продажу з іншими учасниками товариства. Відповідні положення можуть бути внесені до статуту, змінені або виключені з нього одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства (частина шоста); - переважне право учасника товариства не застосовується у разі, якщо це передбачено корпоративним договором, стороною якого є такий учасник (частина восьма). 68. Отже, відчуження частки (частини частки) у статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» учасником товариства допускається лише за згодою іншого учасника. 69. Як зазначили суди, матеріали справи не містять доказів дотримання ОСОБА_2 визначеної Законом № 2275-VIII та Статутом ТОВ «БК «Укрбудмонтаж»процедури повідомлення позивача про намір продати свою частку в статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж»та, відповідно, доказів надання йому згоди на відчуження такої частки, що є порушенням положень як Закону № 2275-VIII, так і статуту ТОВ «БК «Укрбудмонтаж». Факт недотримання такої процедури ОСОБА_2 не заперечується. 70. Відповідно до частини п`ятої статті 20 Закону № 2275-VIII учасник товариства має право вимагати в судовому порядку переведення на себе прав і обов`язків покупця частки (частини частки), якщо переважне право такого учасника товариства є порушеним. Позовна давність за такими вимогами становить один рік. 71. Зазначена норма встановлює спеціальний спосіб судового захисту учасника товариства з обмеженою відповідальністю, переважне право якого порушене: такий учасник може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав і обов`язків покупця. 72. Позов про переведення прав та обов`язків покупця за договором за своєю суттю відповідає такому способу захисту прав та інтересів, як зміна правовідношення (пункт 6 частини другої статті 16 ЦК України), та найкраще відповідає змісту порушеного переважного права, способу (характеру) його порушення, наслідкам, які спричинило порушення, а також є найпростішим шляхом, який забезпечує для позивача відновлення та реалізацію відповідного переважного права. Положення про способи захисту порушеного переважного права особи відображені також у пункті 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19. 73. Продаж учасником товариства з обмеженою відповідальністю частки з порушенням переважного права іншого учасника (учасників) товариства не зумовлює недійсність відповідного правочину. Наслідком такого порушення є право учасника (учасників) вимагати в судовому порядку переведення на нього (на них) прав та обов`язків покупця частки. 74. Отже, позивач за первісним позовом правильно обрав спосіб захисту свого порушеного переважного права на придбання частки у статутному капіталі ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», за захистом якого звернувся до суду з позовом у цій справі. Щодо зустрічного позову 75. За зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 предметом судового розгляду є питання недійсності укладеного сторонами Договору від 07.02.2020. 76. Згідно з положеннями статей 2, 4, 5 ГПК України, статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. 77. Задоволення позову судом можливе лише за умови доведення позивачем відповідно до вимог процесуального законодавства обставин щодо наявності в нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права (інтересу) відповідачем. 78. ОСОБА_3 , обґрунтовуючи свої вимоги, покликається на те, що ОСОБА_2 , уклавши з ним спірний договір, порушив приписи пункту 4.2 статуту ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», а також положення статті 21 Закону № 2275-VIII. При цьому, в пункті 1.4 Договору від 07.02.2020 ОСОБА_2 гарантував ОСОБА_3 відсутність прав чи претензій третіх осіб на частку, яка відчужена за договором, що, на переконання позивача, може свідчити про замовчування істотних обставин продавцем та навмисне введення покупця в оману, що узгоджується з приписами статті 230 ЦК України. 79. Задовольнивши зустрічний позов у повному обсязі, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірний договір суперечить частині другій статті 21 Закону № 2275-VIII та відповідним положеннями пункту 4.2 статуту ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», а отже, підлягає визнанню недійсним у судовому порядку. 80. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій та вважає їх юридично необґрунтованими, зважаючи на таке. 81. Стаття 21 Закону № 2275-VIII регулює питання порядку відчуження частки у статутному капіталі товариства іншим учасникам товариства або третім особам. Стаття 20 Закону № 2275-VIII, аналіз якої було наведено вище, регулює питання, пов`язані з реалізацією переважного права учасників на придбання частки під час її відчуження іншим учасником. 82. Як обґрунтовано зазначає скаржник у своїй касаційній скарзі, зазначені статті Закону № 2275-VIII не містять вимог до змісту договору купівлі-продажу, а регулюють лише порядок його укладення, як і пункт 4.2 статуту ТОВ «БК «Укрбудмонтаж». 83. Зміст спірного договору не суперечить жодним з наведених вище положень Закону № 2275-VIII, як власне, і не суперечить будь-яким іншим приписам чинного законодавства. Натомість сторонами спірного правочину, зокрема продавцем, порушено визначену статутом та законом процедуру його укладення та порушено право іншого учасника ТОВ «БК «Укрбудмонтаж» на переважне придбання частки, що відчужується. 84. Судами попередніх інстанцій не встановлено жодної обставини, яка б указувала на введення ОСОБА_3 в оману під час укладення спірного договору, а висновки судів у цій частині ґрунтуються виключно на твердженнях позивача, що суперечить принципу змагальності господарського процесу та не відповідає завданню господарського судочинства як такого. 85. У контексті встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи Велика Палата Верховного Суду бере до уваги той факт, що, купуючи частку в товаристві з обмеженою відповідальністю розміром 99 % статутного капіталу, ОСОБА_3 не був позбавлений можливості вчинити дії, спрямовані на перевірку законності дій ОСОБА_2 щодо її відчуження, зокрема (але не виключно) ознайомитися з приписами законодавчих актів у цій частині, вивчити статут ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», частку в якому він придбав, та перевірити докази на дотримання права переважної купівлі іншим учасником товариства, не покладаючись на запевнення відчужувача частки. ОСОБА_3 жодним чином не обґрунтував, у чому полягає його порушене право та/або інтерес та яким чином визнання недійсним Договору від 07.02.2020 це право (інтерес) зможе відновити. Отже, доводи позивача за зустрічним позовом у цій частині не ґрунтуються на нормах права та не беруться до уваги судом касаційної інстанції. 86. Зважаючи на викладене вище, не знайшов свого підтвердження висновок судів попередніх інстанцій щодо наявності правових підстав для визнання спірного договору недійсним на підставі приписів статей 203, 230 ЦК України. Висновки щодо вирішення справи по суті 87. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині. 88. Зважаючи на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду констатує, що позивач за первісним позовом правильно обрав спосіб захисту свого порушеного переважного права на придбання частки ТОВ «БК «Укрбудмонтаж», відчуженої за Договором від 07.02.2020, а тому його позовні вимоги повинні бути задоволені шляхом переведення прав та обов`язків покупця частки за цим договором. 89. Отже, первісний позов ТОВ «КУА «Інститут портфельних інвестицій» до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про переведення на позивача прав та обов`язків покупця за укладеним між відповідачами Договором від 07.02.2020 підлягає задоволенню, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - скасуванню. Натомість рішення та постанова судів попередніх інстанцій про визнання недійсним Договору від 07.02.2020 за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові в цій частині. 90. Згідно з пунктом 4 Глави VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2275-VIII позивач зобов`язаний внести на депозитний рахунок суду грошові кошти в розмірі, сплаченому покупцем на виконання договору купівлі-продажу частки (частини частки), визначеному в ухвалі суду. Невиконання вимоги про внесення грошових коштів на депозитний рахунок суду є підставою для залишення позову без розгляду. Суд у своєму рішенні вирішує питання про перерахування грошових коштів, внесених на депозитний рахунок суду, покупцю або про їх повернення. 91. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що запроваджений Законом № 2275-VIII механізм внесення відповідної суми грошових коштів на депозитний рахунок суду є гарантією захисту прав та інтересів первісного покупця частки, проданої з порушенням переважного права учасника товариства. Адже у випадку задоволення позову, покупцю частки повертаються в повному обсязі сплачені ним грошові кошти на виконання умов договору. Таким чином, судовому захисту підлягає як право учасника, переважне право якого було порушено, так і право первісного покупця частки, права якого будуть захищені внаслідок задоволення первісного позову. 92. Наявними в матеріалах справи документами підтверджується, що позивач за первісним позовом згідно з платіжним дорученням № 303 від 17.02.2020 вніс на депозитний рахунок Господарського суду міста Києва грошові кошти в розмірі 247 500,00 гривень (т. 1, а. с. 5), сплачені покупцем на виконання Договору від 07.02.2020. Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір по суті, всупереч зазначеним вище вимогам пункту 4 глави VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2275-VIII не вирішили питання щодо повернення цих грошових коштів позивачу. Отже, ці грошові кошти підлягають перерахуванню на користь ОСОБА_3 як покупця за Договором від 07.02.2020, права та обов`язки якого переводяться на ТОВ «КУА «Інститут портфельних інвестицій». Висновки щодо застосування норм права 93. Учасник товариства має переважне право на придбання частки (частини частки) іншого учасника товариства, що продається третій особі, якщо інше не передбачено корпоративним договором, стороною якого є такий учасник. 94. Статутом товариства може бути встановлено, що відчуження частки (частини частки) та надання її в заставу допускається лише за згодою інших учасників. Якщо статутом товариства з обмеженою відповідальністю не встановлено інший порядок реалізації переважного права учасників товариства, розподілу відчужуваної частки (частини частки) між іншими учасниками товариства, відмови від реалізації переважного права учасників товариства, то відчуження частки товариства здійснюється з дотриманням порядку, визначеного у статтях 20, 21 Закону № 2275-VIII. 95. Продаж учасником товариства з обмеженою відповідальністю частки з порушенням переважного права іншого учасника (учасників) товариства не зумовлює недійсність відповідного правочину. Наслідком такого порушення є право учасника (учасників) вимагати в судовому порядку переведення на нього (на них) прав та обов`язків покупця частки на підставі частини п`ятої статті 20 Закону № 2275-VIII. Щодо судових витрат 96. Відповідно до статті 315 ГПК України у постанові суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 97. Частиною 14 статті 129 ГПК України, передбачено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 98. Зважаючи на те, що судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій, підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення - про задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічного позову, понесені позивачем за первісним позовом витрати зі сплати судового збору підлягають стягненню з відповідачів у рівних частинах. Понесені ОСОБА_3 витрати зі сплати судового збору за подання зустрічного позову покладаються на позивача за зустрічним позовом. Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій» в інтересах Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.12.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у справі№ 910/2388/20 задовольнити. 2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.12.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у справі № 910/2388/20 скасувати. 3. Ухвалити нове рішення. 4. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій» в інтересах Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд» до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю «БК «Укрбудмонтаж» про переведення прав та обов`язків покупця за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «БК «Укрбудмонтаж» від 07.02.2020 задовольнити. 5. Перевести на Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій» (ідентифікаційний код 36470876, адреса місцезнаходження: 04050, м. Київ, вул. Юрія Іллєнка, 81, літера А) , яке діє від власного імені, в інтересах та за рахунок Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд» (код ЄДРІСІ 2331348) права та обов`язки ОСОБА_3 (РНОКППФО: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «БК «Укрбудмонтаж» (ідентифікаційний код 34482827, адреса місцезнаходження: 03194, м. Київ, бульвар Кольцова, будинок 14Д, офіс 610), укладеного 07.02.2020 між ОСОБА_2 (РНОКППФО: НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ) та ОСОБА_3 . 6. Перерахувати на користь ОСОБА_3 (РНОКППФО: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) 247 500,00 (двісті сорок сім тисяч п`ятсот) гривень 00 копійок, внесених Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій», яке діє від власного імені, в інтересах та за рахунок Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд» на депозитний рахунок Господарського суду міста Києва згідно з платіжним дорученням №303 від 17.02.2020. 7. Відмовити ОСОБА_3 у задоволенні зустрічного позову до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Товариство з обмеженою відповідальністю «БК «Укрбудмонтаж», Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій» в інтересах Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд» про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «БК «Укрбудмонтаж» від 07.02.2020. 8. Стягнути в рівних частинах з ОСОБА_2 (РНОКППФО: НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ) та ОСОБА_3 (РНОКППФО: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Інститут портфельних інвестицій» (ідентифікаційний код 36470876, адреса місцезнаходження: 04050, м. Київ, вул. Юрія Іллєнка, 81, літера А), яке діє від власного імені, в інтересах та за рахунок Венчурного закритого недиверсифікованого пайового інвестиційного фонду «Дивіденд» (код ЄДРІСІ 2331348) 11 629,00 (одинадцять тисяч шістсот двадцять дев`ять) гривень 00 копійок судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, 6 306,00 (шість тисяч триста шість) гривень 00 копійок судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги та 3 712,50 (три тисячі сімсот дванадцять) гривень 50 копійок судового збору, сплаченого за подання первісного позову у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І. В. Ткач Судді: Т. О. Анцупова Л. Й. Катеринчук В. В. Британчук В. С. Князєв Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О.Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко О. С. Золотніков С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 97967345
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2021 року м. Київ Справа № 759/9008/19 Провадження № 14-35цс21 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Британчука В. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., учасники справи: позивач - Приватне акціонерне товариство «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива», відповідач - ОСОБА_1 , розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року у складі судді Миколаєць І. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Іванової І. В. у цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» до ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року Приватне акціонерне товариство «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» (далі - ПрАТ «СП УКРТВЗ», товариство) звернулось із позовом до ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити дії. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30 серпня 2017 року Фондом державного майна України (далі - ФДМУ) проведений аукціон з продажу державного пакета акцій у статутному капіталі ПрАТ «СП УКРТВЗ», що становить 33,333 % статутного капіталу товариства, за результатом якого переможцем аукціону визнано Товариство з обмеженою відповідальністю «ВАЙС ТРЕЙД» (далі - ТОВ «ВАЙС ТРЕЙД»). Згідно з умовами договору купівлі-продажу державного пакета акцій у статутному капіталі ПрАТ «СП УКРТВЗ», укладеного 31 серпня 2017 року з ФДМУ, ТОВ «ВАЙС ТРЕЙД» як покупець повністю розрахувалося за пакет акцій, які згодом 25 січня 2018 року були зараховані на рахунок у цінних паперах цього товариства. Управлінський контроль за діяльністю ПрАТ «СП УКРТВЗ» та його виконавчого органу з боку акціонерів був унеможливлений у зв`язку з відсутністю на робочому місці керівника виконавчого органу ПрАТ «СП УКРТВЗ» - генерального директора ОСОБА_1 , відсутністю будь-якої взаємодії та ігноруванням законних вимог акціонерів з боку керівника виконавчого органу товариства, а також відсутністю будь-яких документів, у тому числі правовстановлюючих, щодо ПрАТ «СП УКРТВЗ» за його місцезнаходженням. 27 червня 2018 року рішенням позачергових зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ» повноваження генерального директора ОСОБА_1 припинено та обрано тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора ОСОБА_2 , якому колишній директор товариства не передав жодних документів. Неодноразові подальші спроби акціонерів товариства їх отримати виявилися безрезультатними, оскільки відповідач уникає будь-яких контактів. На час звернення до суду триває процедура визнання товариства банкрутом, у зв`язку із чим 04 лютого 2019 року ухвалою Господарського суду міста Києва у справі № 910/16246/18 витребувано в позивача документи щодо фінансово-господарської діяльності за останні 3 роки, які передували відкриттю провадження у справі про банкрутство. Позивач просив зобов`язати ОСОБА_1 передати ПрАТ «СП УКРТВЗ» оригінали установчих документів цього товариства, оригінали реєстраційних документів, печатку товариства, оригінали його бухгалтерських документів, оригінали укладених ПрАТ «СП УКРТВЗ» господарських договорів, оригінали всіх протоколів чергових та позачергових загальних зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ», оригінали правовстановлюючих документів та їх невід`ємні частини на об`єкти нерухомого та рухомого майна, що належать товариству, оригінали податкової та бухгалтерської звітності товариства, оригінали будь-яких інших документів, які б свідчили про його господарську діяльність. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 03 березня 2020 року ухвалою Святошинського районного суду міста Києва провадження у справі закрито з посиланням на пункт 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки в провадженні Господарського суду м. Києва перебуває справа про банкрутство позивача, тому цей спір має розглядатися господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство, тобто вказані вимоги підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства. 29 вересня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ПрАТ «СП УКРТВЗ» залишено без задоволення, а ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, оскільки позивачем заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, тобто цей спір виник з корпоративних відносин. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У жовтні 2020 року ПрАТ «СП УКРТВЗ» подало касаційну скаргу на ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, у якій посилалося на порушення судами норм процесуального права, просило судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що станом на час прийняття ухвали судом першої інстанції заявлені позивачем вимоги не могли розглядатися в межах справи про банкрутство, оскільки такої справи щодо позивача не існувало. Заявлені в цій справі вимоги не є майновими, а відтак у суду першої інстанції не було законних підстав закривати провадження в цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок, що справа підвідомча господарському суду, оскільки спір виник з корпоративних відносин. Вказав, що позовні вимоги до фізичної особи - відповідача заявлялися на підставі частини першої статті 387 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), згідно з якою власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Після припинення повноважень генерального директора відповідач втратив будь-який правовий зв`язок з ПрАТ «СП УКРТВЗ». Отже, спір не стосувався корпоративних прав та корпоративних відносин, тобто відносин, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав - прав особи, частка якої визначається в статутному капіталі товариства. Зазначив, що спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства, пославшись при цьому на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 466/3128/15, якою по суті розглянуто спір щодо витребування в попереднього директора первинних документів та печатки товариства. Рух справи в суді касаційної інстанції 18 листопада 2020 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі. 18 лютого 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів. 03 березня 2021 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, оскільки позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції. При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що виключних випадків, за яких справа не підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, не встановлено. 23 березня 2021 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 31 жовтня 2001 року було проведено державну реєстрацію юридичної особи - ПрАТ «СП УКРТВЗ». Позивач указував, що 27 червня 2018 року рішенням позачергових зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ» повноваження генерального директора В`юника О. Г. припинено та обрано тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора Неретіна Ю. О., якому колишній директор товариства не передав жодних документів. 04 липня 2018 року рішенням наглядової ради ПрАТ «СП УКРТВЗ», оформленим протоколом № 1/18 від 04 липня 2018 року, обрано ОСОБА_2 тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора товариства. 17 липня 2018 року згідно з наказом ПрАТ «СП УКРТВЗ» № 1-К від 17 липня 2018 року ОСОБА_2 приступив до виконання посадових обов`язків тимчасово виконуючого обов`язки генерального директора товариства. 21 грудня 2018 року ухвалою Господарського суду міста Києва відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» (справа № 910/16246/18). 04 лютого 2019 року ухвалою Господарського суду міста Києва витребувано у ПрАТ «СП УКРТВЗ» документи фінансово-господарської діяльності товариства за останні три роки, які передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а саме: установчі документи підприємства (статут товариства), свідоцтво про державну реєстрацію товариства, реєстр власників акцій; баланси підприємства; звіти про фінансові результати; звіти про рух грошових коштів; звіти про власний капітал; примітки до річної фінансової звітності; звіти про наявність та рух основних фондів, амортизацію (знос); обстеження технологічних інновацій промислового підприємства; звіти про фінансові результати і дебіторську та кредиторську заборгованість; звіти з праці; звіти про стан умов праці, пільги та компенсації за роботу зі шкідливими умовами праці: звіти про використання робочого часу; звіти про виробництво промислової продукції; докази наявності або відсутності у товариства заборгованості з виплати заробітної плати (із зазначенням прізвищ працівників), авторської винагороди, аліментів; докази наявності грошових зобов`язань, що забезпеченні заставою; перелік поточних банківських рахунків товариства з банківськими виписками по цих рахунках; господарські договори; документи, що підтверджують права власності товариства на рухоме та нерухоме майно; документи, що підтверджують наявність грошових документів та бланків документів суворої звітності; документи, що підтверджують наявність фінансових інвестицій; документи, що підтверджують наявність матеріальних цінностей, прийнятих на відповідальне зберігання; свідоцтво про реєстрацію випуску цінних паперів. Колишній директор товариства ОСОБА_1 не передав жодних документів та уникає будь-яких контактів з акціонерами товариства. Позивач просив зобов`язати ОСОБА_1 передати ПрАТ «СП УКРТВЗ» оригінали установчих документів цього товариства, оригінали реєстраційних документів, печатку цього товариства, оригінали його бухгалтерських документів, оригінали укладених ПрАТ «СП УКРТВЗ» господарських договорів, оригінали всіх протоколів чергових та позачергових загальних зборів акціонерів ПрАТ «СП УКРТВЗ», оригінали правовстановлюючих документів та їх невід`ємні частини на об`єкти нерухомого та рухомого майна, що належать цьому товариству, оригінали податкової та бухгалтерської звітності товариства, оригінали будь-яких інших документів, які б свідчили про його господарську діяльність. При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду має визначити юрисдикцію спору за позовом товариства, щодо якого господарським судомвирішується питання про порушення провадження у справі про банкрутство, до його колишнього директора про зобов`язання відповідача передати позивачу оригінали документів та печатки товариства. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Перелік категорій справ, що підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, визначено у статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Так, у пунктах 3, 8, 12 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні враховувати суб`єктний склад такого спору, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі. У справі позивач ПрАТ «СП УКРТВЗ» просить зобов`язати його колишнього директора ОСОБА_1 передати товариству оригінали установчих документів цього товариства, оригінали реєстраційних документів, печатку товариства, оригінали документів, які свідчили про його господарську діяльність. Велика Палата Верховного Суду не розглядала аналогічних справ та не вирішувала питання щодо юрисдикційності спору про зобов`язання колишнього директора товариства передати цьому товариству, щодо якого господарським судом вирішується питання про порушення провадження у справі про банкрутство, оригінали документів та його печатки. Вирішуючи питання предметної юрисдикції цієї справи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Закриваючи провадження в цій справі, суд першої інстанції керувався тим, що позивач звернувся до відповідача з майновими вимогами, які підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства. Оскільки в провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа про банкрутство позивача, а тому цей спір має розглядатися господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство. У пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України. У частині другій та третій статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства, який набрав чинності 21 квітня 2019 року (далі - КУПБ) передбачено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи. Отже, вказаними нормами врегульовано, що господарським судам підвідомчі справи про банкрутство та справи у спорах з майновими та з немайновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство. У цій справі позивач, посилаючись на статті 387, 391 ЦК України, просив зобов`язати колишнього директора, який був виконавчим органом товариства, передати товариству оригінали документів, які стосуються господарської діяльності товариства та його печатку. Згідно зі статтею 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі (частина друга статті 181 ЦК України). Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (стаття 182 ЦК України). Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною (стаття 183 ЦК України). Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (стаття 185 ЦК України). У частині першій статті 190 ЦК України закріплено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. У статті 1 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII«Про інформацію» визначено, що документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі. З наведеного можна зробити висновок про те, що документ є рухомою, неподільною, визначеною індивідуальними ознаками, неспоживчою річчю, тобто є майном в розумінні цивільного законодавства. Особливістю документа як майна є те, що він не має номінальної вартості та не обліковується в бухгалтерському обліку. Таким чином, документи, які витребовує позивач, є майном, яке належить на праві власності товариству, носить виключно документарний характер, не має номінальної вартості. При цьому позов про витребування або повернення будь-якого майна свідчить про наявність спору саме майнового характеру. Суд першої інстанцій обґрунтовано вказав, що заявлені в межах цієї справи позовні вимоги є майновими вимогами. Доводи касаційної скарги про те, що заявлені в цій справі вимоги не є майновими, тому в суду першої інстанції не було підстав для закриття провадження у справі, є безпідставними. Крім того, упункті 8 частини першої статті 20 ГПК України та частині другій і третій статті 7 КУПБ законодавчо закріплено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі спори, стороною в яких є боржник, що є цілком логічним, унеможливлює будь-який вплив у процедурі банкрутства та забезпечує реалізацію основоположних принципів судочинства. Тобто такі спори належать до виключної підсудності господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, та їх розгляд здійснюється в межах провадження у справі про банкрутство, без порушення нових справ. Також у касаційній скарзі ПрАТ «СП УКРТВЗ» посилається на те, що станом на час постановлення ухвали про закриття провадження в справі та її перегляду в апеляційному порядку не існувало справи щодо його банкрутства, тому спір мав розглядатися в порядку цивільного судочинства. Отже, виникає питання, чи було відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» на момент ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки в разі наявності справи про банкрутство вимоги, заявлені в цій справі, мали вирішуватися господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, а в разі відсутності справи про банкрутство суди мали вирішувати питання про юрисдикційність спору за загальними правилами. 11 грудня 2018 року ухвалою Господарського суду міста Києва заяву Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - ДП "Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом») про порушення справи про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ»прийнято до розгляду (справа № 910/16246/18). 21 грудня 2018 року ухвалою Господарського суду міста Києва відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». 15 квітня 2019 року постановою Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ПрАТ «СП УКРТВЗ» залишено без задоволення, ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 грудня 2018 року залишено без змін. 23 жовтня 2019 року постановою Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року касаційну скаргу ПрАТ «СП УКРТВЗ» задоволено частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 квітня 2019 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 21 грудня 2018 року скасовано, а справу передано на розгляд до Господарського суду міста Києва зі стадії відкриття провадження. 03 грудня 2019 року ухвалою Господарського суду міста Києва прийнято справу № 910/16246/18 до свого провадження. 17 лютого 2020 року ухвалою Господарського суду міста Києва відмовлено ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» у відкритті провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». 18 серпня 2020 року постановою Північного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2020 року - без змін. 03 лютого 2021 року постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» в особі відокремленого підрозділу «Атоменергомаш» - задоволено. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 18 серпня 2020 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. 02 березня 2021 року ухвалою Господарського суду міста Києва прийнято справу до свого провадження. 28 квітня 2021 року ухвалою Господарського суду міста Києва відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». Таким чином, на час постановлення судом першої інстанції ухвали про відкриття провадження у цій справі від 24 травня 2019 року було відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 квітня 2019 року. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Таким чином, на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, суд першої інстанції мав відмовити у відкритті провадження в цій справі, а в разі помилкового відкриття провадження мав закрити його з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Разом з тим на момент постановлення Святошинським районним судом міста Києва ухвали про закриття провадження у справі від 03 березня 2020 року та залишення її без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, ухвалою Господарського суду міста Києва від 17 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18 серпня 2020 року, було відмовлено у відкритті провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». Отже, на момент ухвалення оскаржуваних рішень судами попередніх інстанцій справи про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» не існувало, а тому заявлені позивачем вимоги не могли розглядатися господарським судом у межах справи про банкрутство. Вказані обставини були залишені судом першої інстанції поза увагою. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, не звернув увагу на вказані обставини та не надав оцінки доводам апеляційної скарги ПрАТ «СП УКРТВЗ» щодо неправильності висновків суду про те, що позивачем, відносно якого порушено процедуру банкрутства, заявлено майнові вимоги, які мають вирішуватися господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство, оскільки, як встановлено вище, на час постановлення ухвали суду першої інстанції та її перегляду в апеляційному порядку була відсутня справа про банкрутство позивача. Разом з тим, суд апеляційної інстанції з урахуванням того, що позивачем заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, зробив висновок про те, що цей спір виник з корпоративних відносин. Ураховуючи, що справа про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ» була відсутня на момент постановлення оскаржуваної ухвали про закриття провадження у справі, тому питання про юрисдикційність спору мало вирішуватися за загальними правилами, закріпленими в ЦПК України та ГПК України в залежності від фактичних обставин справи. Так, у пункті 3 частини першої статті 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Спір, що виник з корпоративних правовідносин, тобто пов`язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, підлягає розгляду господарським судом. Частинами першою та другою статті 80 Господарського кодексу України (далі -ГК України) визначено, що до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов`язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов`язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій, крім випадків, визначених законом. ПрАТ «СП УКРТВЗ» є юридичною особою та діє на підставі Статуту ПрАТ «СП УКРТВЗ» зі змінами (далі - Статут), затвердженого рішенням загальних зборів акціонерів, оформленим протоколом № 14 від 28 квітня 2010 року, зареєстрованого 13 липня 2010 року. Згідно з пунктами 1.3, 1.5, 1.6 Статуту компанія є спільним українсько-казахстансько-російським підприємством з іноземними інвестиціями. За типом акціонерного товариства компанія є приватним акціонерним товариством. Компанію утворено безстроково. У пункті 2.1 Статуту передбачено, що предметом діяльності компанії є спільне з російськими, казахстанськими та українськими підприємствами виробництво конкурентоздатного ядерного палива для реакторних установок типу ВВЕР-1000 АЕС України. Управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України). За змістом статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені, або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. Відповідно до пункту 9.1 Статуту управління діяльністю компанії і контроль за дотриманням прав та інтересів акціонерів здійснюється наступними органами компанії: загальними зборами акціонерів, наглядовою радою, ревізійною комісією, генеральним директором. До виключної компетенції загальних зборів відноситься питання обрання та відкликання генерального директора компанії (підпункт 10.4.20 пункту 10.4 Статуту). До виключної компетенції наглядової ради належить прийняття рішення про відсторонення генерального директора та призначення особи, яка буде виконувати повноваження генерального директора до обрання генерального директора на найближчих загальних зборах акціонерів (підпункт 11.6.9 пункту 11.6 Статуту). Згідно з пунктом 12.1 Статуту виконавчим органом компанії, який здійснює управління її поточною діяльністю є генеральний директор. Генеральний директор підзвітний загальним зборам та наглядовій раді. У пункті 12.2 Статуту закріплено повноваження генерального директора. Зокрема, генеральний директор здійснює керівництво поточною діяльністю компанії, укладає угоди та розпоряджається майном від імені компанії, з урахуванням обмежень, передбачених цим Статутом та чинним законодавством України, має право першого підпису фінансових документів, організовує ведення бухгалтерського обліку та звітності компанії. У пунктах 16.1, 16.2 Статуту передбачено, що члени управління компанії та інші посадові особи компанії несуть відповідальність за неналежне виконання своїх посадових обов`язків відповідно із чинним законодавством України. Посадовими особами компанії є фізичні особи - голова та члени наглядової ради, ревізійної комісії та генеральний директор. Отже, генеральний директор ПрАТ «СП УКРТВЗ» є посадовою особою товариства та його виконавчим органом, здійснює управління поточною діяльністю товариства після обрання (призначення) на цю посаду рішенням загальних зборів ПрАТ «СП УКРТВЗ». Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Згідно із частиною третьою статті 167 ГК України корпоративними відносинами є відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами. Корпоративні права учасників товариства є об`єктом захисту, визначеного статтею 13 Конституції України, зокрема, у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. У мотивувальній частині Рішення № 1-рп/2010 Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК Українизазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин, юридичній особі приватного права, органу управління, учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень. За змістом положень частини третьої статті 99 ЦК України компетентному (уповноваженому) органу товариства надано право припиняти повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав чи без зазначення жодних підстав. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права. Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника або члена виконавчого органу юридичної особи приватного права та робила правові висновки про те, що такий спір за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами. Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18), від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18), від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19), від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19), від 08 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19), від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524цс19), від 23 лютого 2021 року у справі № 753/17776/19 (провадження № 14-163цс20). У позовній заяві ПрАТ «СП УКРТВЗ» вказувало, що 27 червня 2018 року рішенням позачергових зборів акціонерів повноваження генерального директора В`юника О. Г. припинено, проте останнім не було передано жодних документів товариства ОСОБА_2 , якого обрано тимчасово виконуючим обов`язки генерального директора. Відповідно до пункту 1 розділу XV Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 2015 року № 1000/5 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України від 22 червня 2015 року за № 736/27181, під час зміни керівника установи наявність і стан документів (справ), що знаходяться в діловодстві структурних підрозділів та в архіві, а також облікових документів та довідкового апарату до них відбиваються окремим розділом в акті приймання-передавання установи. Відповідно до облікових даних служби діловодства та архіву в акті наводяться окремо кількість документів, що знаходяться в діловодстві, та кількість справ, що зберігаються в архіві, у тому числі кількість справ, що внесені до Національного архівного фонду. Отже, колишній керівник товариства за актом приймання-передавання має передати новопризначеному керівнику товариства всі документи, які знаходяться в діловодстві товариства. З огляду на суб`єктний склад та зміст правовідносин спір між юридичною особою та фізичною особою - колишнім генеральним директором (виконавчим органом) щодо нездійснення повноважень як посадової особи і після припинення повноважень генерального директора цього товариства виник з корпоративних відносин. Ураховуючи, що позивачем заявлено вимоги про повернення колишнім директором підприємства установчих, бухгалтерських та інших документів щодо діяльності та управління господарською організацією, і такі вимоги безпосередньо пов`язані з можливістю здійснення керівництва товариством, а самим товариством - можливістю ведення господарської діяльності, цей спірвиник з корпоративних відносин та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Висновок судів попередніх інстанцій про віднесення справи до юрисдикції господарських судів є правильним. Проте мотиви закриття провадження, викладені в ухвалі суду першої інстанції, є помилковими, а суд апеляційної інстанції, зазначаючи про корпоративну природу спору, залишив без змін указану ухвалу, не змінив її мотивувальну частину, хоча виклав власну мотивувальну частину постанови в іншій редакції, тому судові рішення підлягають зміні в їх мотивувальній частині. Крім того, на момент прийняття Великою Палатою Верховного Суду судового рішення в цій справі ухвалою Господарського суду міста Києва від 28 квітня 2021 року відкрито провадження у справі про банкрутство ПрАТ «СП УКРТВЗ». Вказана ухвала оскаржена в апеляційному порядку. За наявності існуючого у господарському суді провадження про банкрутство, діє правило виключної підсудності і справа підлягає розгляду господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, що відповідає приписам пункту 8 частини першої статті 20 і частини дев`ятої статті 30 ГПК України та частини другої та третьої статті 7 КУПБ. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінила судові рішення лише щодо мотивів закриття провадження в цій справі, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 259, 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Спільне українсько-казахстансько-російське підприємство з виробництва ядерного палива» задовольнити частково. Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року змінити, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 03 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко М. І. Гриців К. М. Пільков Ж. М. Єленіна О. Б. Прокопенко Л. Й. Катеринчук В. В. Пророк В. С. Князєв Л. І. Рогач Г. Р. Крет В. М. Сімоненко І. В. Ткач Джерело: ЄДРСР 96933504
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 лютого 2021 року м. Київ Справа № 753/17776/19 Провадження № 14-163цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року у складі судді Мицик Ю. С. та постанову Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року у складі колегії суддів Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Репролайф» (далі - ТОВ «Репролайф») про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ «Репролайф», у якому просила: поновити її на посаді директора фінансового ТОВ «Репролайф»; стягнути з ТОВ «Репролайф» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 серпня 2019 року до дня поновлення на роботі, а також 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди. Позов обґрунтовано тим, що рішенням загальних зборів засновників ТОВ «Репролайф» від 11 травня 2017 року її було призначено директором фінансовим ТОВ «Репролайф». 13 серпня 2019 року її не було допущено до роботи та повідомлено про звільнення. При цьому причин звільнення з роботи та правових підстав для звільнення їй не повідомили, трудової книжки та наказу про звільнення вона не отримувала. Вважала своє звільнення незаконним, оскільки вона сумлінно виконувала свої посадові обов`язки, жодного дисциплінарного проступку не вчиняла. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій 17 лютого 2020 року ухвалою Дарницького районного суду м. Києва закрито провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Репролайф» про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Повідомлено ОСОБА_1 , що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарських судів. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду, послався при цьому на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц, за яким припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу не є предметом регулювання трудового права. 23 липня 2020 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року залишено без змін. Погодившись із висновком суду першої інстанції про необхідність закриття провадження у справі, суд апеляційної інстанції вказав, що рішенням загальних зборів засновників товариства від 11 травня 2017 року ОСОБА_1 призначено на посаду директора фінансового ТОВ «Репролайф» та введено до складу дирекції, тому спір стосується звільнення особи з посади у виконавчому органі ТОВ «Репролайф», та з урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду, наведеного у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц, справа має розглядатися саме в порядку господарського судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У вересні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що спір є трудовим і не стосується корпоративних відносин, як помилково вважали суди попередніх інстанцій, оскільки посада директора фінансового ТОВ «Репролайф», яку вона обіймала, не входить до складу дирекції товариства, яка є виконавчим органом товариства. Вважала, що суди безпідставно послалися на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц, оскільки правовідносини у справі № 145/1885/15-ц виникли щодо скасування рішень загальних зборів або наглядової ради про припинення повноважень голови правління, тобто стосувались корпоративних прав. Правовідносини в цій справі не пов`язані зі скасуванням рішень органів управління товариства, не стосуються корпоративних відносин, а тому не подібні до правовідносин у справі № 145/1885/15-ц. Рух справи в суді касаційної інстанції 01 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року та відкрито касаційне провадження. 19 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів. 11 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з посиланням на те, що ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав порушення правил юрисдикції. 23 листопада 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято до розгляду справу та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Судами встановлено, що 22 січня 2015 року рішенням загальних зборів засновників ТОВ «Репролайф», оформленим протоколом № 1, вирішено: заснувати ТОВ «Репролайф»; затвердити і підписати Статут ТОВ «Репролайф»; затвердити дирекцію у складі головного лікаря (директора) і президента товариства; призначити головним лікарем (директором) ТОВ «Репролайф» ОСОБА_2 ; призначити президентом ТОВ «Репролайф» ОСОБА_1 та надати їй як підписанту від імені товариства право підпису і право діяти без довіреності у відносинах з третіми особами в межах обмежень, визначених Статутом, а також надати інші права та покласти обов`язки згідно зі з Статутом. 30 січня 2015 року проведено державну реєстрацію юридичної особи ТОВ «Репролайф». 11 травня 2017 року рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф»: затверджено Положення про дирекцію ТОВ «Репролайф»; затверджено дирекцію у складі головного лікаря (директора), президента і директора фінансового ТОВ «Репролайф»; призначено директором фінансовим ТОВ «Репролайф» Романову І. А., надано останній право підпису в межах обмежень, визначених Статутом, Положенням про дирекцію, як підписанту від імені товариства. 11 травня 2017 року наказом № 25-к директора ТОВ «Репролайф» ОСОБА_2 , ОСОБА_1 зараховано на посаду з 12 травня 2017 року у Клініку «Репролайф» на посаду директора фінансового. 09 серпня 2019 року рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф»: припинено з 13 серпня 2019 року повноваження ОСОБА_1 як директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі частини третьої статті 99 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); з 13 серпня 2019 року звільнено ОСОБА_1 з посади директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України; покладено виконання обов`язків директора фінансового ТОВ «Репролайф» на головного лікаря/директора ОСОБА_2 до набрання чинності нової редакції Статуту товариства. 13 серпня 2019 року наказом № 38-ТР/К директора/головного лікаря ТОВ «Репролайф» ОСОБА_2 на підставі рішення загальних зборів товариства від 09 серпня 2019 року, звільнено з 13 серпня 2019 року ОСОБА_1 з посади директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі пункту п`ятого частини першої статті 41 КЗпП України. ОСОБА_1 вважала звільнення незаконним, просила: поновити її на посаді директора фінансового ТОВ «Репролайф»; стягнути з ТОВ «Репролайф» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 серпня 2019 року до дня поновлення на роботі, а також 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди. На думку позивачки, спір стосується правомірності її звільнення з посади, тобто є виключно трудовим і не стосується корпоративних правовідносин, а тому повинен розглядатися у порядку цивільного судочинства. Велика Палата Верховного Суду при визначенні предметної юрисдикції справи керувалася таким. Стаття 124 Конституції України визначає, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. У пункті 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суб`єктного складу такого спору, суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника чи члена виконавчого органу юридичної особи приватного права такерувалася такими критеріями щодо розмежування підсудності у вказаних справах. У постанові від 28 листопада 2018 року № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оскільки як на підставу поданого позову позивач послався на недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, то спір у цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами. У справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18) спірні правовідносини стосувалися відсторонення голови правління приватного акціонерного товариства наглядовою радою. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що рішення наглядової ради товариства може бути оскаржено в судовому порядку акціонером (учасником) товариства шляхом пред`явлення позову про визнання його недійсним, якщо таке рішення не відповідає вимогам законодавства та порушує права чи законні інтереси учасника (акціонера) товариства. Відповідачем за таким позовом є товариство. При вирішенні спорів, пов`язаних із порядком скликання і роботи наглядової ради товариства, визначенням правомочності її засідання, необхідно застосовувати положення установчих документів товариства. Суди розглянули по суті переважно корпоративний спір, який підлягав розгляду в порядку господарського судочинства (постанова від 30 січня 2019 року). Велика Палата Верховного Суду вважала, що спори щодо законності відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень та/або припинення таких повноважень уповноваженим органом за частиною третьою статті 99 ЦК України також підлягають розгляду у порядку господарського судочинства. У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права. За обставинами справи № 452/970/17 (провадження № 14-157цс19) позивач, директор дочірнього підприємства публічного акціонерного товариства, звернувся з позовом, у якому, зокрема, просив визнати незаконними та скасувати накази публічного акціонерного товариства про його тимчасове відсторонення від виконання повноважень і про тимчасове виконання обов`язків директора іншою особою. Велика Палата Верховного Суду вказала, що господарський суд не має юрисдикції за вказаними вимогами, оскільки позивач оскаржив відповідні накази насамперед через порушення його трудових прав як працівника публічного акціонерного товариства, вказані вимоги тісно пов`язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, яке мало місце після відсторонення позивача (постанова від 29 травня 2019 року, пункт 63). У постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18) Велика Палата зробила висновок, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними є корпоративні правовідносини. За обставинами справи № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19) позивачка оскаржувала рішення загальних зборів і наглядової ради, прийняті відповідно до статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та пов`язані, зокрема, з відстороненням її як директора товариства від виконання обов`язків. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки розгляд вимог позивачки вимагав оцінювання законності дій органів управління акціонерного товариства, зокрема відповідності цих дій вимогам цивільного, а не трудового законодавства (постанова від 16 жовтня 2019 року, пункти 45, 47). У постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19) Велика Палата зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права. У постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19) зроблено висновок, що підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України в редакції, чинній на час подання позову, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. На час звернення позивача із цим позовом до суду в ГПК України передбачені категорії корпоративних спорів, які мали розглядатися за правилами господарського судочинства. До таких віднесено і справи за спорами учасників щодо участі в органах управління юридичної особи. З урахуванням наведених норм матеріального і процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є корпоративними. У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19) Велика Палата зазначила, що позивач оскаржує рішення загальних зборів учасників ТзОВ «Бобрик» від 28 грудня 2012 року, тобто рішення органу управління, пов`язане з діяльністю товариства і управлінням ним, розгляд такої вимоги передбачає оцінювання законності дій зазначеного органу, зокрема їх відповідності вимогам цивільного, а не трудового законодавства. У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що рішення про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним. Оскільки цей спір стосується саме правомірності припинення повноважень виконавчого органу товариства, то підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. У постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила узагальнюючий висновок щодо розмежування юрисдикційності спорів між керівниками чи членами органу управління суб`єктів господарювання. За правилами цивільного судочинства розглядаються спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 цього Кодексу (припинення повноважень за частиною третьою статті 99 ЦК України). До юрисдикції господарського суду належать спори, у яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення). У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 683/351/16-ц (провадження № 14-113цс20) Велика Палата Верховного Суду встановила, що позивач працював на посаді голови правління Старокостянтинівського РСТ та постановою позачергових зборів уповноважених товариства від 02 лютого 2016 року припинено його повноваження як голови правління та звільнено із займаної посади за пунктом 5 статті 41 КЗпП України, тому з урахуванням установлених обставин дійшла висновку, що вказаний спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17 (провадження № 14-115цс20) зроблено правовий висновок про те, що спір пов`язаний з реалізацією загальними зборами членів громадської організації права на управління юридичною особою у вигляді формування органу управління, підставою для прийняття рішення про усунення голови громадської організації від виконання обов`язків стали положення Статуту товариства, тому такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства. Вирішуючи питання предметної юрисдикції цієї справи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Згідно зі статтею 3 КЗпП України до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. У статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. У статті 21 КЗпП України вказано, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника - статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу - статтями 40, 41, 43, 43-1 цього Кодексу і підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) - статтею 45 цього Кодексу. Трудовий договір може бути припинено, а працівника звільнено з роботи лише з підстав і в порядку, визначених законодавством про працю. Підставою звільнення ОСОБА_1 як директора фінансового зазначено частину третю статті 99 ЦК України та пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України, тобто власник реалізував свої повноваження з управління юридичною особою приватного права, оскільки позивачка була членом колегіального органу управління ТОВ «Репролайф». За приписом частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання. Відповідно до частини третьої статті 80 Господарського кодексу України (далі - ГК України) товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів. Відповідно до змісту частини першої статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Згідно із частиною третьою статті 167 ГК України під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами. Управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга статті 97 ЦК України). За змістом статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені, або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. Також у статті 28 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» закріплено, що органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган. У відповідності до частин першої, другої статті 39 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» виконавчий орган товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства. До компетенції виконавчого органу товариства належить вирішення всіх питань, пов`язаних з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників та наглядової ради товариства (у разі утворення). Згідно з пунктом 4.2 Статуту ТОВ «Репролайф», затвердженого протоколом № 1 загальних зборів засновників ТОВ «Репролайф» від 22 січня 2015 року (далі - Статут), товариство є самостійним суб`єктом господарювання, створене для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку передбаченому Статутом та законодавством. У пункті 8.1 Статуту передбачено, що для належного функціонування у товаристві створюються такі органи управління: загальні збори учасників, як вищий орган товариства, виконавчий орган - дирекція і контролюючий орган ревізійна комісія (ревізор). Загальні збори учасників товариства як вищий орган товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані до компетенції дирекції товариства (пункт 8.14 Статуту). До виключної компетенції загальних зборів учасників віднесено, зокрема, визначення складу дирекції товариства (підпункт 8.16.1 пункту 8.16 Статуту). У пункті 8.20 Статуту визначено, що дирекція товариства є виконавчим органом товариства, що здійснює керівництво його поточною діяльністю і діє на колегіальних засадах. До складу дирекції товариства входять головний лікар (директор) товариства, президент товариства, а також у випадку обрання загальними зборами учасників товариства, інші члени дирекції. До складу дирекції не можуть входити члени ревізійної комісії (пункт 8.21 Статуту). Персональний та кількісний склад членів дирекції товариства, зміна її складу затверджуються загальними зборами учасників товариства, в тому числі за поданням головного лікаря (директора) (пункт 8.24 Статуту). Відповідно до пункту 2.1 Положення про дирекцію ТОВ «Репролайф», затвердженого протоколом загальних зборів ТОВ «Репролайф» № 2 від 11 травня 2017 року (далі - Положення про дирекцію) дирекція є колегіальним виконавчим органом товариства, що здійснює управління поточною діяльністю товариства в порядку, встановленому статутом товариства і законодавством України. Пунктами 3.1, 3.2, 3.3 Положення про дирекцію передбачено, що кількісний склад дирекції встановлюється загальними зборами. Згідно з пунктом 3.2 Положення про дирекцію до складу дирекції товариства входять: головний лікар (директор), президент, директор фінансовий, інші члени дирекції, які персонально обираються (призначаються) рішенням загальних зборів товариства. У пункті 3.3 Положення про дирекцію закріплено, що головний лікар (директор) та інші члени дирекції є посадовими особами товариства. Тобто Статутом та Положенням про дирекцію визначено, що до складу дирекції товариства входить у тому числі і директор фінансовий, а також вказано на можливість входження до дирекції інших членів, у випадку обрання їх загальними зборами учасників товариства. Також визначено, що повноваження членів дирекції можуть бути достроково припинені: за власним бажанням члена дирекції; у будь-який час за рішенням загальних зборів; у разі неможливості виконувати обов`язки за станом здоров`я; в разі набрання законної сили вироком чи рішенням суду, яким його засуджено до покарання, що унеможливлює виконання обов`язків члена дирекції; в разі смерті, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним, безвісно відсутнім, померлим; з інших підстав, передбачених чинним законодавством України. Директор фінансовий як посадова особа ТОВ «Репролайф», є членом виконавчого органу товариства - дирекції, здійснює управління поточною діяльністю товариства після обрання (призначення) на цю посаду рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф». З витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань вбачається, що станом на 13 серпня 2019 року в графі «Прізвище, ім`я, по батькові, дата обрання (призначення) осіб, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори та дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи» вказано ОСОБА_2 з 30 січня 2015 року як керівника та ОСОБА_1 з 30 січня 2015 року (згідно з Статутом) як підписанта. У подальшому 09 серпня 2019 року, рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф» припинено з 13 серпня 2019 року повноваження ОСОБА_1 за займаною посадою директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі частини третьої статті 99 ЦК України; звільнено з 13 серпня 2019 року ОСОБА_1 з посади директора фінансового ТОВ «Репролайф» на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України; покладено виконання обов`язків директора фінансового ТОВ «Репролайф» на головного лікаря/директора ОСОБА_2 до набрання чинності нової редакції Статуту. Корпоративні права учасників товариства є об`єктом захисту, визначеного статтею 13 Конституції України, зокрема, у спосіб, передбачений частиною третьою статті 99 ЦК України, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. У мотивувальній частині Рішення № 1-рп/2010 Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК Українизазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин, юридичній особі приватного права, органу управління, учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень. За змістом положень частини третьої статті 99 ЦК України компетентному (уповноваженому) органу товариства надано право припиняти повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав чи без зазначення жодних підстав. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права. У справі встановлено, що позивачка ОСОБА_1 перебувала на посаді директора фінансового в ТОВ «Репролайф» та була членом виконавчого органу товариства - дирекції. Підставою для прийняття рішення загальних зборів ТОВ «Репролайф» від 09 серпня 2019 року та припинення повноважень ОСОБА_1 за займаною посадою директора фінансового ТОВ «Репролайф» вказана частина третя статті 99 ЦК України. Підставою для звільнення ОСОБА_1 з посади директора фінансового ТОВ «Репролайф» зазначено пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України. У пункті 3.7.2 Положення про дирекцію передбачено, що повноваження головного лікаря (директора) та інших членів дирекції достроково припиняються в будь-який час за рішенням загальних зборів ТОВ «Репролайф», одноосібним учасником (членом) яких є ОСОБА_2 . Згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб. Тобто пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України кореспондується з положеннями частини третьої статті 99 ЦК України. Зміни до статті 41 КЗпП України, а саме доповнення цієї статті пунктом 5, внесено Законом України від 13 травня 2014 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів», який набрав чинності з 01 червня 2014 року. Згідно з пояснювальною запискою до проекту вказаного Закону передбачається, що така підстава розірвання трудового договору забезпечить «можливість розірвання трудового договору без наведення підстав при припиненні повноважень посадових осіб», а в якості компенсації для захисту інтересів останніх гарантує мінімальний розмір вихідної допомоги в розмірі середньої заробітної плати за шість місяців. Отже , здійснення компетентним органом господарюючого суб`єкта права на усунення від посади відповідно до статті 99 ЦК України можливе в порядку реалізації ним своїх корпоративних прав у разі, якщо інше не передбачене Статутом, і як підстава такого звільнення може бути зазначене посилання на пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України. При розгляді спору щодо розірвання трудового договору за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України має значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством та установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення, що підтверджує висновок про належний розгляд справи в порядку господарського судочинства. Такі висновки послідовно висловлювалися Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 683/351/16-ц (провадження № 14-113цс20) та від 12 січня 2021 року у справі № 127/21764/17 (провадження № 14-115цс20). Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій зробили законні й обґрунтовані висновки про те, що вказана справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, у зв`язку із чим правильно закрили провадження у цивільній справі. Суд першої інстанції, на виконання приписів частини першої статті 256 ЦПК України, роз`яснив ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 259, 400, 409, 410, 415-416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач О. М. Ситнік Судді: Т. О. Анцупова О. С. Золотніков В. В. Британчук В. С. Князєв Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська В. М. Сімоненко Ж. М. Єленіна І. В. Ткач С. П. Штелик Джерело: ЄДРСР 95439667
  6. ПОСТАНОВА Іменем України 24 листопада 2020 року м. Київ Справа № 908/137/18 Провадження № 12-106гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Сімоненко В. М., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю: секретаря судового засідання Федорченка В. М., скаржника - ОСОБА_1 (представник адвокат Бєлкін Л. М.) позивачів - ОСОБА_2 (особисто та його представники адвокати Черник Ю.Ф. та Бєлкін Л. М.), ОСОБА_3 (представник адвокат Кологойда О. В.), відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД»(представник адвокат Перцев Д. П.) третіх осіб - ОСОБА_4 (особисто), Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Дніпроенерго» (представник адвокат - Круть Є. Ю.), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (представники адвокати Козирицька В. О., Назарчук І. Р.), розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року (головуючий Дідиченко М. А., судді Пономаренко Є. Ю., Руденко М. А.)та рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року(суддя Пукшин Л. Г.) у справі № 908/137/18 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» (далі - ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - ОСОБА_4 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Дніпроенерго» (далі - ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго», Товариство), Публічного акціонерного товариства «Національний депозитарій України» (далі - ПАТ «Національний депозитарій України»), Публічного акціонерного товариства «Перший український міжнародний банк» (далі - ПАТ «ПУМБ»), Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - Комісія), ДТЕК ХОЛДИНГЗ ЛІМІТЕД (DTEK HOLDINGS LIMІTED), ДТЕК ЕНЕРДЖІ Б.В. (DTEK ENERGY B.V.), ДЖІ. ПІ. ЕЛ. ІНДЖЕН ПАУЕР ЛІМІТЕД (GPL INGEN POWER LIMITED), ДТЕК ОЙЛ ЕНД ГАЗ Б.В. (DTEK OIL&GAS B.V.), Приватного акціонерного товариства «Українська акціонерна страхова компанія АСКА», Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК ЕНЕРГО», Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія АСКО-ДОНБАС ПІВНІЧНИЙ», Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля», Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу», про визнання правочину недійсним. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У січні 2018 року ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 звернулися до господарського суду з позовом до ТОВ «ДТЕК Пауер трейд» про визнання недійсним правочину щодо зобов`язання акціонерів ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго» продати прості акції на вимогу відповідача відповідно до публічної безвідкличної вимоги про придбання акцій у всіх власників акцій Товариства від 06 грудня 2017 року № 14. 1.2. Позов мотивований тим, що правочин щодо обов`язкового викупу акцій Товариства, вчинений на підставі статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства», є неправомірним та здійснений на порушення норм Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), оскільки встановлений зазначеною нормою механізм примусового викупу акцій міноритарних акціонерів (далі - процедура сквіз-аут) є дискримінаційним відносно міноритарних акціонерів (особливо для працівників корпоратизованих підприємств, що набули акції у процесі їх приватизації) і не відповідає конституційним засадам, а саме щодо дії в Україні принципу верховенства права, відповідно до якого Конституція України має вищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Також позивачі зазначили, що спірний правочин був укладений з порушенням принципу вільного волевиявлення. 1.3. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що положення статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є чинними, неконституційними не визнавалися, а відтак регулюють відповідні суспільні відносини та підлягають застосуванню. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. У листі ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» від 06 грудня 2017 року № 14, адресованому наглядовій раді Товариства, викладено публічну безвідкличну вимогу про придбання акцій в усіх власників акцій Товариства, код за ЄДРПОУ 00130872, місцезнаходження: м. Запоріжжя, вул. Добролюбова, 20. 2.2. Вказана вимога разом з повідомленням для акціонерів щодо умов, строків, порядку проведення грошових виплат за акції була отримана позивачами у справі, які на час її вчинення володіли простими акціями Товариства, на підтвердження чого до справи надані копії виписок про операції з цінними паперами станом на 08 грудня 2017 року (обмежена виписка про стан рахунку в цінних паперах ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 ) та за 13 лютого 2018 року (дата переведення акцій з рахунків власників на рахунок заявника вимоги), сертифікат іменних акцій в кількості 30 штук, власником яких є ОСОБА_9 (у зв`язку з непереведенням його акцій у бездокументарну форму). 2.3. Повідомлення про набуття права власності на значний контрольний та домінуючий контрольний пакет акцій Товариства та інші відомості для акціонерів розміщені на офіційному сайті Товариства, як це передбачено частиною третьою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства». 2.4. На виконання вимог частини четвертої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» 06 грудня 2017 року відповідачем подано до Товариства публічну безвідкличну вимогу та копію договору рахунка умовного зберігання (ескроу) № 1119/2015-2, укладеного 16 листопада 2017 року між ТОВ «ДТЕК ПАУЕР ТРЕЙД» таПАТ «ПУМБ». 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 18 липня 2018 року в задоволенні позову відмовив. 3.2. Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, у якій просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог. До апеляційної скарги приєднались ОСОБА_8 та ОСОБА_1 3.3. Північний апеляційний господарський суд постановою від 19 грудня 2018 року залишив указану вище апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року у справі № 908/137/18 - без змін. 3.4. Судові рішення мотивовані тим, що підстави, порядок та умови примусового відчуження акцій визначені законом - статтею 652 Закону України «Про акціонерні товариства»; законом передбачений обов`язок попереднього та повного відшкодування вартості акцій, а тому процедура сквіз-аут не порушує право власності міноритарних акціонерів та принцип законності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. Не погодившись з постановою Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року та рішенням Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 та ОСОБА_1 звернулися з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просили скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове - про задоволення позову. 4.2. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права, неправильно витлумачили Конституцію України, не застосували норми Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. 4.3. Скаржники вважають, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків щодо відповідності процедури сквіз-аут, установленої Законом України «Про акціонерні товариства», положенням статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції і помилково не застосували частину шосту статті 11 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 4.4. Скаржники зазначають, що суди першої та апеляційної інстанцій взяли до уваги лише доводи відповідача і не надали належної оцінки майже всім аргументам позивачів, чим порушили принцип рівності сторін перед законом і судом, а також часину п`яту статті 236 ГПК України. Зокрема, в рішеннях відсутні мотивування або побіжно надані мотивування на аргументи позивачів щодо: принципу вільного волевиявлення, концепції припинення права власності тільки за рішенням суду, відсутності доказів у відповідача про наявність суспільного інтересу, обраного позивачем способу захисту, а також невходження до складу українського законодавства Директиви № 2004/25/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу від 21 квітня 2004 року про заявки та пропозиції ціни поглинання (далі - Директива про поглинання). 4.5. Скаржники посилаються на нерелевантне цитування в судових рішеннях рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), унаслідок чого судами попередніх інстанцій не було виконано обов`язку провести на належному рівні оцінку всіх обставин і фактів у цій справі. 4.6. Скаржники вважають, що суд апеляційної інстанції прийняв до розгляду відзиви відповідача та третіх осіб, не перевіривши дотримання прав усіх учасників процесу на отримання процесуальних документів (відзивів), що є порушенням статей 135, 262, 263 ГПК України. 4.7. Крім того, скаржники вказують, що спірний правочин вчинений з порушенням вимог статті 8, частин п`ятої та сьомої статті 65 Закону України «Про акціонерні товариства» при визначенні ціни обов`язкового продажу акцій, а також зазначають про відсутність у відповідача права діяти від імені власників домінуючого контрольного пакета акцій. 5. Доводи інших учасників справи 5.1. ТОВ «ДТЕК Пауер трейд» надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з мотивів дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. 5.2. Комісія надала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що положення статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є чинними, неконституційними не визнавалися, а відтак регулюють відповідні суспільні відносини та підлягають застосуванню. 5.3. Також надійшли пояснення щодо касаційної скарги від третьої особи - ОСОБА_4 , в яких останній зазначив, що при вирішенні спору має бути застосовано норму частини третьої статті 203 ЦК України, оскільки у спірних правовідносинах було порушено принцип вільного волевиявлення учасників правочину. Крім того наголошує, що відсутня юридична визначеність публічної безвідкличної вимоги, та у зв`язку із цим просить задовольнити касаційну скаргу. 6. Рух касаційної скарги 6.1. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 07 лютого 2019 року відкрила касаційне провадженнята ухвалою від 02 липня 2019 року на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки можливість поставити під сумнів конституційність Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах» стосовно запровадження статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства», прийнятого на виконання міжнародних зобов`язань України, є виключною правовою проблемою, вирішити яку необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 7.1. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. 7.2. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. 7.3. Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу. 7.4. Указані норми Конституції України, Конвенції та ЦК України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи своєї власності. При цьому зазначені норми припускають можливість винятку з цього загального правила за умови, коли позбавлення права власності перебачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна). 7.5. Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити зазначеним нормам Конституції України та Конвенції. 7.6. Згідно з частиною другою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 7.7. Відповідно до частини другої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. 7.8. Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов`язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей. 7.9. 14 червня 1994 року було укладено Угоду про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами. Угода передбачала процес зближення існуючого та майбутнього законодавства України із законодавством співтовариства. Україна зобов`язалася вживати заходи для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведено у відповідність із законодавством співтовариства. 7.10. 21 березня 2014 року підписано Угоду про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі - Угода). Ця Угода була ратифікована Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII і є невід`ємною частиною українського законодавства. Відповідно до статті 480 Угоди додатки і протоколи до цієї Угоди є її невід`ємною частиною. 7.11. Додатком XXXIV до глави 13 «Законодавство про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит» розділу V «Економічне і галузеве співробітництво» Угоди передбачено, що Україна зобов`язується поступово наблизити своє законодавство до законодавства Європейського Союзу про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит у встановлені додатком терміни. У цьому додатку наведено й Директиву про поглинання. Відповідно до графіка, зазначеного у додатку, положення цієї Директиви повинні бути впроваджені протягом 4 років з дати набрання чинності цією Угодою. Таким чином, Україна відповідно до міжнародного договору взяла на себе зобов`язання з упровадження у своє законодавство положень Директиви про поглинання у строки, визначені в додатку XXXIV до Угоди. 7.12. Згідно з частиною третьою статті 249 Договору про заснування Європейської Спільноти директива є обов`язковою для кожної держави-члена, якій вона адресована, стосовно визначеного в ній результату, однак залишає державам вибір форми та засобів його досягнення. Директива покладає на держави-члени обов`язок видавати правові акти для досягнення результату, зазначеного в директиві (імплементувати директиву у внутрішнє законодавство). Отже, директиви не є актами, які безпосередньо регулюють відповідні відносини у державах-членах , таке регулювання запроваджується внаслідок імплементації директив у внутрішні правопорядки. Проте обов`язок України з імплементації Директиви про поглинання випливає не з Договору про заснування Європейської Спільноти, не з членства України в Європейському Союзі, а з ратифікованої Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-VII Угоди, яка встановлює певні міжнародні зобов`язання України. 7.13. Директива про поглинання регулює відносини за участю акціонерних товариств, усі або частина акцій яких знаходяться в обігу на регульованому ринку. Оскільки ця Директива встановлює лише мінімальні стандарти в цій сфері, то держави можуть поширити її дію і на інші товариства. 7.14. Згідно з частиною другою статті 15 Директиви про поглинання держави-члени повинні забезпечити, щоб оферент був спроможний вимагати від усіх власників решти цінних паперів продати йому/їй ці папери за справедливою ціною. Держави-члени можуть запровадити таке право у наступних ситуаціях: (а) у разі, якщо оферент володіє акціями, що складають не менше, ніж 90 % капіталу, що дає право голосу та 90 % голосів у компанії-адресата оферти, або (b) у разі, якщо, після прийняття пропозиції, оферент придбав або остаточно зобов`язався придбати цінні папери, що представляють не менше 90 % капіталу адресата оферти, що забезпечує право голосу та 90 % голосів, що були предметом оферти. У випадку, передбаченому пунктом (а), держави-члени можуть встановити вищий поріг, котрий, однак, не може бути вищим, ніж 95 % капіталу, що дає право голосу. 7.15. Україна виконуючи обов`язки з адаптації її корпоративного законодавства до законодавства Європейського Союзу, запровадила інститути витіснення та примусового продажу (squeeze-out і sell-out). Таке запровадження має більш широкий характер, аніж це передбачено мінімальними стандартами Директиви про поглинання: ці інститути були запроваджені щодо всіх акціонерних товариств, а не тільки тих, акції яких знаходяться в обігу на регульованому ринку; вони були запроваджені не лише у зв`язку із пропозицією про поглинання і після його завершення та стосувалися всіх акціонерних товариств, які на дату набрання чинності Законом України «Про акціонерні товариства» мали серед акціонерів власника домінуючого контрольного пакета акцій акціонерного товариства. Водночас Україна застосувала вищий відсоток володіння акціями (95 %), який надає акціонеру право на сквіз-аут, порівняно з мінімально дозволеним Директивою (90 %). 7.16. Відповідно до положень статей 85, 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші правові акти. Вони є юридичною формою реалізації повноважень єдиного органу законодавчої влади в Україні. 7.17. Виконуючи міжнародні зобов`язання України за Угодою, Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в акціонерних товариствах», яким доповнено Закон України «Про акціонерні товариства» статтею 652. 7.18. Відповідно до частини четвертої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» протягом 90 днів з дня подання повідомлення відповідно до частини другої цієї статті та за умови виконання нею дій, передбачених статтею 65 або 651 цього Закону, особа, яка є власником домінуючого контрольного пакета акцій, або будь-яка її афілійована особа, або уповноважена особа має право надіслати до товариства публічну безвідкличну вимогу про придбання акцій в усіх власників акцій товариства. У разі подання до товариства публічної безвідкличної вимоги всі акціонери акціонерного товариства, крім осіб, що діють спільно із такою особою, та її афілійованих осіб, та саме товариство зобов`язані у безумовному порядку продати належні їм акції цього товариства заявнику вимоги. 7.19. Відповідно до частини дев`ятої статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» заявник вимоги сплачує ціну акцій акціонерам шляхом перерахування грошових сум банківській установі, в якій заявником вимоги відкрито рахунок умовного зберігання (ескроу), бенефіціарами якого є акціонери, у яких придбаваються акції. 7.20. Зазначеними нормамиЗакону України «Про акціонерні товариства» передбачено примусове відчуження міноритарними акціонерами належних їм акцій на вимогу власників домінуючого контрольного пакета акцій. 7.21. Запровадження державою зазначеного законодавчого регулювання зумовлено наявністю інтересів суспільства у сталому функціонуванні та розвитку акціонерних товариств, що забезпечує робочі місяця та сплату податків у державі, зростанні інвестиційної привабливості акціонерних товариств, зменшенні корпоративних конфліктів, рейдерства тощо. Зазначене вимагає належного рівня корпоративного управління та мінімізації пов`язаних із цим витрат, необхідних, зокрема, для підтримання інфраструктури, пов`язаної зі скликанням загальних зборів акціонерного товариства або з реалізацією акціонерами своїх інших прав та повноважень. 7.22. Отже, забезпечення можливості примусового викупу акцій може відповідати інтересам суспільства. Проте ця процедура, як і будь-який інший спосіб примусового відчуження об`єктів права власності, має застосовуватись у виключних випадках задля досягнення легітимної мети та з дотриманням балансу інтересів усіх акціонерів, у тому числі щодо виплати власником домінуючого контрольного пакета акцій компенсацій міноритарним акціонерам у розмірі справедливої вартості належних їм акцій. 7.23. Власник домінуючого контрольного пакета акцій при прийнятті рішення про примусовий викуп акцій та надісланні відповідної вимоги про придбання акцій повинен мати легітимну мету позбавлення міноритарних акціонерів права власності на належні їм акції, яка підлягає перевірці судом у разі виникнення відповідного спору. 7.24. Отже, у разі оскарження міноритарними акціонерами процедури примусового відчуження належних їм акцій суд має встановити: 1) чи проводилась ця процедура відповідно до норм закону; 2) чи здійснювалась вона з легітимною метою, а саме чи відповідали мотиви мажоритарних акціонерів суспільним інтересам у запровадженні цієї процедури; 3) чи є запропонована міноритарним акціонерам вартість викупу акцій справедливою, та відповідно, чи дотриманий критерій пропорційності втручання у права позивачів. 7.25. Критерій пропорційності вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей. Дотримання вказаного критерію передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано розумного балансу між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Одним із важливих елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації. 7.26. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ умови компенсації примусового відчуження активів, згідно з положеннями національного законодавства, є значущими для оцінки того, чи оскаржуваний захід зберігає необхідний справедливий баланс, та особливо для визначення того, чи покладає такий захід непропорційний тягар на особу (власника). 7.27. У пункті 39 рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» Суд указав, що передання права власності від однієї особи до іншої без сплати суми, яка більш-менш відповідає вартості майна, звичайно становить непропорційне втручання, яке не можна вважати виправданим у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 7.28. З урахуванням викладеного вище, перевіряючи доводи позивачів щодо порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у спірних правовідносинах, суди першої та апеляційної інстанцій мали б установити, чи містить процедура обов`язкового продажу акцій, передбачена статтею 652 Закону України «Про акціонерні товариства», чіткий та прозорий порядок визначення ціни акцій, та чи містять положення Закону України «Про акціонерні товариства» запобіжники проти можливої недобросовісної поведінки власників товариств, які мають можливість занизити вартість акцій під час їх викупу, і, як наслідок, чи здатні встановлені у наведеній нормі умови компенсації, які не повинні створювати непропорційний тягар для міноритарних акціонерів, гарантувати повне відшкодування вартості майна (акцій). Наведене надасть можливість зробити висновок, чи може вважатися визначеною справедливо зазначена у публічній вимозі ціна акцій, за умови, що міноритарний акціонер законом не наділений правом впливати на визначення ціни викупу у нього акцій. 7.29. Згідно з частиною п`ятою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» ціною обов`язкового продажу акцій визначається найбільша з наступних: 1) найвища ціна акції, за якою заявник вимоги, його афілійовані особи або треті особи, що діють спільно з ним, придбавали акції цього товариства протягом 12 місяців, що передують даті набуття домінуючого контрольного пакета акцій включно з датою набуття; 2) найвища ціна, за якою заявник вимоги, його афілійовані особи або треті особи, що діють спільно з ним, опосередковано набули право власності на акції цього товариства протягом 12 місяців, що передують даті набуття такою особою домінуючого контрольного пакета акцій товариства включно з датою набуття, за умови що вартість акцій товариства, які прямо або опосередковано належать такій юридичній особі, за даними її останньої річної фінансової звітності, становить не менше 90 відсотків загальної вартості активів такої юридичної особи; 3) ринкова вартість акцій товариства, визначена суб`єктом оціночної діяльності відповідно до статті 8 цього Закону станом на останній робочий день, що передує дню набуття заявником вимоги домінуючого пакета акцій товариства. 7.30. За обставинами справи, на підставі звіту ТОВ «Експерт-аналітик» від 4 жовтня 2017 року ринкова вартість однієї простої іменної бездокументарної акції Товариства в пакеті акцій, що складає не більше 10 % статутного капіталу Товариства, станом на 31 серпня 2017 року була визначена у розмірі 251,14 грн. Водночас ціна придбання акції Товариства компанією ORNEX LIMITED була визначена у розмірі 488,14 грн, і саме ця ціна була визначена наглядовою радою для придбання акцій в порядку статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства». Поряд із цим позивачі стверджують, що середній біржовий курс акцій ПАТ «ДТЕК Дніпроенерго» на ПАТ «Українська біржа» за період з 30 травня по 30 серпня 2017 року складав 773,70 грн. 7.31. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що запровадження нормативного регулювання, при якому, залежно від обраного способу визначення ціни акцій, їх вартість може відрізнятися в рази, не може гарантувати отримання міноритарним акціонером в усіх випадках справедливої компенсації за обов`язковий продаж акцій, та відповідно, дотримання у таких відносинах критерію пропорційності втручання у право власності. 7.32. Частиною дев`ятою статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» визначено, що заявник вимоги сплачує ціну акцій акціонерам шляхом перерахування грошових сум банківській установі, в якій заявником вимоги відкрито рахунок умовного зберігання (ескроу), бенефіціарами якого є акціонери, у яких придбаваються акції (їхні спадкоємці або правонаступники, або інші особи, які відповідно до законодавства мають право на отримання коштів). Перерахування всього обсягу грошових сум у порядку, встановленому частиною дев`ятою цієї статті, є належним виконанням заявником вимоги зобов`язання щодо оплати акцій, що придбаваються (абзац другий частини тринадцятої статті 652 цього Закону). Центральний депозитарій цінних паперів протягом трьох робочих днів з дня отримання від товариства інформації про перерахування в повному обсязі грошових сум за акції, що придбаваються заявником вимоги, в порядку, встановленому законодавством про депозитарну систему, здійснює зняття обмеження, встановленого відповідно до частини десятої цієї статті, та забезпечує переведення депозитарними установами прав на відповідні акції з рахунків їхніх власників на рахунок заявника вимоги (абзац перший частини чотирнадцятої статті 652 цього Закону). 7.33. Тобто процедура примусового викупу акцій відповідно до статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» є таким правочином, в якому особа, яка володіє домінуючим контрольним пакетом акцій, може впливати на спосіб визначення ціни акцій та набуває право власності на них унаслідок виконання вимог, визначених зазначеною нормою, тоді як міноритарний акціонер втрачає право власності на акції за відсутності свого волевиявлення, без будь-якого впливу на визначення ціни, та за відсутності законодавчого механізму здійснення спеціального контролю з боку суду або Комісії. 7.34. Велика Палата Верховного Суду вважає, що запровадження державою спеціальної процедури з примусового відчуження акцій на користь приватних осіб в будь-якому випадку має супроводжуватися встановленням гарантій захисту прав особи, яка позбавляється майна, і такі гарантії мають бути передбаченими саме у цій процедурі. 7.35. Втім зазначених гарантій для міноритарного акціонера законодавче регулювання спірних правовідносин не містить, а можливість міноритарного акціонера захистити свої права в загальному порядку, визначеному нормами ЦК України, у спосіб пред`явлення вимоги про стягнення з особи, на користь якої відбулося примусове відчуження акцій, грошових коштів у розмірі різниці між визначеною ціною у публічній безвідкличній вимозі та справедливою ціною таких акцій або ж у спосіб визнання недійсним зазначеного правочину, не може вважатися достатньою гарантією захисту прав цього учасника, адже за таких обставин обов`язок доказування справедливої ціни викупу акцій буде здійснюватися вже після фактичної втрати слабшою, в цих відносинах, стороною права власності та супроводжуватись необхідністю понесення останньою значних витрат на проведення оцінки майна товариства, сплату судового збору, витрат на професійну правничу допомогу тощо. 7.36. При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскільки норма статті 652 Закону України «Про акціонерні товариства» не визначає спеціальних способів захисту прав міноритарних акціонерів права та інтереси яких були порушені примусовим викупом акцій за ціною меншою за їх ринкову вартість, то особи, які вважають, що їх права та інтереси на акції були порушені вчиненням такого правочину, можуть самостійно обирати між визначеними нормативними приписами способами їх захисту. Звідси, обраний позивачами у цій справі спосіб захисту прав є таким, що відповідає приписам статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України. 7.37. За вказаних обставин, враховуючи, що при визначенні ціни акцій існує ймовірність недобросовісної поведінки особи, яка володіє домінуючим контрольним пакетом акцій, відсутність можливості впливу міноритарним акціонером на визначення ціни акцій при їх відчуженні без його волевиявлення та відсутність спеціального контролю з боку суду або Комісії за процедурою такого визначення до позбавлення міноритарного акціонера права власності на акції, свідчить про те, що у спірних правовідносинах попередні судові інстанції мали б надати оцінку тому, чи була ціна, визначена у безвідкличній вимозі, справедливою, та за наслідком цього встановити, чи було дотримано критерій пропорційності втручання у право власності, і залежно від вказаних обставин вирішити цей спір. 7.38. Втім, вирішуючи спір у справі, ні суд першої, ні суд апеляційної інстанції не встановлювали зазначених вище обставини, а відтак не з`ясували наявності легітимної мети та справедливої ціни акцій, дотримання чи недотримання критерію пропорційності втручання у право власності у спірних правовідносинах, у зв`язку із чим Велика Палата Верховного Суду вважає передчасними висновки судів про відсутність порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції під час проведення процедури обов`язкового продажу акцій. 8. Висновок Великої Палати Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги 8.1. Відповідно до частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. 8.2. Таким чином, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, на підставі обставин справи, у межах доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення та постанови у цій справі та про направлення справи на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. 8.3. Під час нового розгляду справи судам слід дослідити зібрані у справ докази та встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, щодо здійснення процедури примусового відчуження акцій з легітимною метою та дотримання чи недотримання критерію пропорційності при втручанні у майнові права позивачів, та відповідно, встановити, чи було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції під час проведення процедури обов`язкового продажу акцій. 9. Щодо розподілу судових витрат 9.1. За пунктом 2 частини першої статті 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 9.2. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до місцевого господарського суду, розподіл коштів, сплачених за подання касаційної скарги, буде здійснено за результатами вирішення спору в цій справі. Керуючись статтями 306, 308, 310, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18 липня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19 грудня 2018 року у справі № 908/137/18 скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач С. В. Бакуліна Судді: Н. О. Антонюк Ж. М. Єленіна Т. О. Анцупова О. С. Золотніков В. В. Британчук В. М. Сімоненко Ю. Л. Власов О. М. Ситнік М. І. Гриців О. С. Ткачук Д. А. Гудима В. Ю. Уркевич В. І. Данішевська О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 93336732
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 жовтня 2020 року м. Київ Справа № 683/351/16-ц Провадження № 14-113цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді -доповідача Ситнік О. М., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Хмельницької області від 12 грудня 2016 року у складі колегії суддів Купельського А. В., Спірідонової Т. В., Янчук Т. О. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Старокостянтинівського районного споживчого товариства (далі -Старокостянтинівське РСТ) про визнання незаконними та скасування постанов зборів споживчого товариства, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив: визнати незаконними та скасувати постанови зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ від 02 лютого 2016 року про припинення його повноважень як голови правління споживчого товариства і звільнення з посади відповідно до пункту 5 статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) з 02 лютого 2016 року та про призначення тимчасовим виконувачем обов`язків голови правління Старокостянтинівського РСТ ОСОБА_2 ; поновити його на роботі з 02 лютого 2016 року; стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Позов обґрунтовано тим, що з вересня 2002 року позивач працював на посаді голови правління Старокостянтинівського РСТ. Постановою позачергових зборів уповноважених товариства від 02 лютого 2016 року припинено його повноваження як голови правління та звільнено із займаної посади за пунктом 5 статті 41 КЗпП України. Зазначену постанову вважав незаконною, оскільки вона винесена з порушенням трудового, корпоративного законодавства, а також Статуту товариства, оскільки його звільнено в період тимчасової непрацездатності. Крім того, не було дотримано порядку організації та проведення позачергових зборів уповноважених товариства. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 12 жовтня 2016 року рішенням Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області позов задоволено частково. Визнано незаконною та скасовано постанову позачергових зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ від 02 лютого 2016 року в частині припинення повноважень голови правління споживчого товариства ОСОБА_1 і звільнення його з посади та в частині призначення тимчасовим виконувачем обов`язків голови правління Старокостянтинівського РСТ ОСОБА_2 . Поновлено ОСОБА_1 на посаді голови правління Старокостянтинівського РСТ з 02 лютого 2016 року. Стягнуто зі Старокостянтинівського РСТ на користь ОСОБА_1 71 875,00 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 1 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за місяць допущено до негайного виконання. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 звільнено з роботи з порушенням частини третьої статті 40 КЗпП України, а саме в період його тимчасової непрацездатності. Крім того, позачергові збори уповноважених скликалися з порушенням установленого законами України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 року №1087-IV (далі - Закон №1087-IV), «Про споживчу кооперацію» від 10 квітня 1992 року № 2265-XII (далі - Закон № 2265-XII) і Статутом Старокостянтинівського РСТ від 09 лютого 2007 року (далі - Статут Старокостянтинівського РСТ) порядку; рішення зборів ухвалено за участю осіб, які не є його членами та не мають права обирати голову правління споживчого товариства; призначення тимчасового виконувача обов`язків голови правління ОСОБА_2 відбулося без включення цього питання до порядку денного зборів та попереднього обговорення. У зв`язку з незаконним звільненням позивача суд поновив позивача на посаді голови правління товариства; стягнув з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також відшкодування моральної шкоди. 12 грудня 2016 року рішенням апеляційного суду Хмельницької області рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове - про відмову в задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що дії уповноважених представників щодо припинення повноважень голови правління Старокостянтинівського РСТ та призначення тимчасового виконувача обов`язків голови правління відповідають Статуту споживчого товариства та не порушують права ОСОБА_1 . Зокрема, позивач повідомлявся про призначення на 02 лютого 2016 року зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ, на початку яких він був присутній та мав можливість висунути на голосування свою кандидатуру. Суд апеляційної інстанції зазначив, що посилання позивача на незаконне звільнення в період його тимчасової непрацездатності не є підставою для задоволення позову, оскільки 08 лютого 2016 року постановою правління Старокостянтинівського РСТ внесено зміни до постанови позачергових зборів уповноважених від 02 лютого 2016 року, за якою днем звільнення ОСОБА_1 вважається 08 лютого 2016 року. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просив скасувати рішення апеляційного суду Хмельницької області від 12 грудня 2016 року, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з порушенням статей 213, 309, 316 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Зокрема, суд не врахував, що позивач 08 лютого 2016 року був непрацездатним, що підтверджено відповідними листами непрацездатності; за положеннями пунктів 19, 32 Статуту товариства його правління (виконавчий орган) не має повноважень щодо внесення змін у постанови (рішення) загальних зборів та зборів уповноважених, не наділяє таким правом виконавчий орган споживчого товариства і чинне законодавство. Апеляційний суд не застосував жодних норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, не навів мотивів неврахування правових висновків та усталеної практики Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо застосування статей 40, 41, 235 КЗпП України. Крім того, позивач не знав про дату, час та порядок денний позачергових зборів уповноважених, тобто був позбавлений можливості реалізувати права, передбачені пунктами 14, 25 Статуту товариства. Суд також порушив норми статті 212 ЦПК України в частині оцінки доказів у їх сукупності. Позиція інших учасників справи У лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення на касаційну скаргу від Старокостянтинівського РСТ , у яких воно просило залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції повно встановив фактичні обставини справи та правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права. Фактично припинення повноважень позивача як голови правління Старокостянтинівського РСТ та дострокове звільнення з посади відбулося на підставі статті 99 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 16 Закону №1087-IV, статті 14 Закону № 2265-XII, пункту 37 Статуту споживчого товариства. Зазначало, що припинення повноважень ОСОБА_1 як голови правління Старокостянтинівського РСТ відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснювати членом його виконавчого органу в межах корпоративних відносин з товариством повноважень у сфері управлінської діяльності. Суд першої інстанції безпідставно ототожнив виборну посаду члена виконавчого органу товариства з поняттям «працівник», яким за визначенням законодавства є фізична особа, яка працює на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка використовує найману працю. Рух справи в суді касаційної інстанції 12 січня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі. 12 квітня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» та розпочав роботу Верховний Суд як суд касаційної інстанції в цивільних справах. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд. У квітні 2018 року справу передано до Верхового Суду. 29 липня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу прийнято до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження у складі п`яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи. 18 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду в касаційному порядку. 29 квітня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду поновлено касаційне провадження у справі. 17 червня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що не можна погодитись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які розглянули справу за правилами цивільного судочинства, зазначивши, що на спірні правовідносини поширюються положення КЗпП України, оскільки, вдавшись до обговорення правомірності рішення загальних зборів споживчого товариства, суди вийшли за межі своєї компетенції. З огляду на положення статті 221 КЗпП України, статей 1, 3 Закону України «Про споживчу кооперацію» державні органи не повинні втручатися у статутну діяльність об`єднань громадян при звільненні від виборної посади його членів, що відповідно до статуту відноситься до повноважень загальних зборів споживчого товариства та не може бути предметом розгляду в судовому порядку. Зазначене відповідає висновкам щодо застосування норми права в подібних правовідносинах Верховного Суду України, висловленим у справі № 752/2669/17 (провадження № 6-1002цс16), зокрема, що серед установлених статтею 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів судом не зазначено такого способу захисту, як оскарження дій, рішень та повноважень кооперативу, які відповідно до закону, статуту об`єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції, та що оскарження таких дій не підлягає захисту в судовому порядку. У контексті обставин справи зміст спірних правовідносин обмежується з`ясуванням правової природи дій та/чи бездіяльності зборів уповноважених ГБК «Теремки-1», які за законом і статутом віднесені до повноважень цієї самоврядової організації і є питанням їхньої внутрішньої (статутної) діяльності. Таким чином, на такі спірні правовідносини компетенція суду згідно з вимогами статті 16 ЦК України не поширюється, оскільки ці питання стосуються внутрішньостатутної діяльності цієї організації. Від цього правового висновку у встановленому цивільно-процесуальним законодавством порядку Велика Палата Верховного Суду не відступала. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зауважив, що з огляду на наведене та статті 221 КЗпП України зазначений спір не підлягає розгляду в судовому порядку в жодній юрисдикції. Проте у справі № 825/1475/16 (провадження № К/9901/42809/18) в подібних правовідносинах, з подібними підставами позову Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 06 березня 2019 року зазначив, що хоча позивач оскаржує дії суб`єкта владних повноважень - державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, посилаючись на недотримання ним установленого законом порядку проведення реєстраційної дії - запису про відомості про юридичну особу - споживче товариство щодо зміни керівника та скасування запису в реєстрі, проте з підстав позову вбачається, що об`єктом спору є позачергові загальні збори членів споживчого товариства та ухвалені ними рішення, які з огляду на частину першу статті 15 Закону України «Про кооперацію» з наступними змінами спричинили виникнення і тривання спірних правовідносин між позивачем та споживчим товариством. Тобто звернення позивача до суду з таким позовом фактично покликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а корпоративних та майнових прав позивача (про що він сам неодноразово зазначав), що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства; такий спір повинен вирішуватись у порядку господарського судочинства. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зауважив, що основною ознакою трудових відносин є врегулювання процесу трудової діяльності та її організації нормами трудового законодавства. Разом із тим позивач перебував на виборній посаді, його діяльність регулювалася Статутом Старокостянтинівського РСТ, предметом позову в цій справі є оскарження ним рішення загальних зборів споживчого товариства, яке оформлене постановою позачергових зборів уповноважених споживчого товариства, на яких, зокрема, вирішено припинити його повноваження як голови правління споживчого товариства та звільнити з посади. Відтак, такий спір необхідно розглядати в судовому порядку. З огляду на вказане Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав необхідним відступити від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16, про можливість розгляду спорів щодо дострокового звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об`єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали, в судовому порядку. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що є підстави для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно з частинами третьою та четвертою статті 403 ЦПК України. 14 липня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду заслухала доповідь судді, перевірила наведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, матеріали справи та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди попередніх інстанцій установили, що Старокостянтинівське РСТ діє на підставі Статуту зі змінами та доповненнями, затвердженого загальними зборами Старокостянтинівського РСТ від 09 лютого 2007 року, державна реєстрація змін до установчих документів проведена 02 березня 2007 року, номер запису 16641050003000011. 05 вересня 2002 року ОСОБА_1 обрано на посаду голови правління Старокостянтинівського РСТ, а 30 грудня 2013 року - переобрано на посаду голови правління строком на п`ять років на звітно-виборчих загальних зборах пайовиків та уповноважених. У Старокостянтинівському РСТ обрано 27 уповноважених членів споживчого товариства (реєстраційний список уповноважених Старокостянтинівського РСТ). 04 січня 2016 року 13 уповноважених РСТ звернулись із вимогою до правління Старокостянтинівського РСТ про скликання позачергових загальних зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ з розгляду питань діяльності Старокостянтинівського РСТ, а саме: порушення вимог чинного законодавства, Статуту, збереження майна і грошових коштів; допущення безгосподарності; застосування дисциплінарних стягнень до осіб, які займають виборні посади за неналежне виконання службових обов`язків. 26 січня 2016 року на засіданні ініціативної групи та уповноважених Старокостянтинівського РСТ 10 уповноважених цього товариства вирішили: скликати позачергові збори уповноважених пайовиків 02 лютого 2016 року о 10 годині в залі адміністративної будівлі Старокостянтинівського РСТ за адресою: м. Старокостянтинів, вул. Грушевського, 22; затвердили порядок денний позачергових зборів уповноважених: про роботу голови правління Старокостянтинівського РСТ та різне; запросили на позачергові збори уповноважених колишніх працівників системи РСР, пайовиків, представників міської ради, районної ради, представників прокуратури, поліції, інших посадових осіб (протокол засідання ініціативної групи та уповноважених Старокостянтинівського РСТ від 26 січня 2016 року). 02 лютого 2016 року постановою позачергових зборів Старокостянтинівського РСТ припинено повноваження голови правління Старокостянтинівського РСТ ОСОБА_1 та звільнено його із займаної посади відповідно до пункту 5 статті 41 КЗпП України з 02 лютого 2016 року; призначено тимчасово виконуючим обов`язки голови правління Старокостянтинівського РСТ терміном на 3 місяці ОСОБА_2 з 02 лютого 2016 року. 08 лютого 2016 року постановою правління Старокостянтинівського РСТ внесено зміни до постанови зборів уповноважених Старокостянтинівського РСТ щодо дати звільнення ОСОБА_1 на 08 лютого 2016 року у зв`язку з його тимчасовою непрацездатністю 02 лютого 2016 року. При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду має відповісти на питання щодо можливості розгляду в судах вказаного спору, визначити його предметну юрисдикцію та переглянути рішення судів попередніх інстанцій щодо результатів вирішення спору. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду, викладеного в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16 за позовом до Державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Менської районної державної адміністрації Чернігівської області з приводу визнання протиправною реєстраційної дії щодо зміни керівника Березнянського споживчого товариства та скасування запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Позивач вважав такі дії протиправними, оскільки, незважаючи на рішення загальних зборів членів Березнянського споживчого товариства від 13 липня 2016 року про обрання голови правління, постановою Менської районної споживчої спілки від 15 липня 2016 року вирішено дію всіх рішень, прийнятих на зборах Березнянського споживчого товариства від 13 липня 2016 року, призупинити до вирішення всіх питань у суді та до проведення звітно-виборчих зборів членів Березнянського споживчого товариства призначити позивача виконуючим обов`язки голови правління Березнянського споживчого товариства з 15 липня 2016 року. Закриваючи провадження у справі, Касаційний адміністративний суд зазначив, що з підстав позову вбачається, що об`єктом спору є позачергові загальні збори членів Березнянського споживчого товариства від 13 липня 2016 року та ухвалені ним рішення. Скликання зборів та прийняття ними рішень спричинили відповідно до частини першої статті 15 Закону №1087-IV виникнення і тривання спірних правовідносин між позивачем та Березнянським споживчим товариством. Тобто звернення позивача до суду покликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а корпоративних та майнових прав. Суд вважав, що цей спір, відповідно до пункту 3 частини першої статті 20 Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України) необхідно вирішувати в порядку господарського судочинства. У правовому висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1002цс16), зазначено: «У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Проте серед встановлених статтею 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів судом не зазначено такого способу захисту, як оскарження дій, рішень та повноважень кооперативу, які відповідно до закону, статуту об`єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції, та оскарження таких дій не підлягає захисту в судовому порядку». Касаційний цивільний суд вважав, що висновок Верховного Суду України щодо відсутності в судів юрисдикції розглядати вказану категорію спорів є обґрунтованим і поставив під сумнів висновок Касаційного адміністративного суду щодо можливості розгляду спору в суді будь-якої юрисдикції. Основним питанням при розгляді вказаної справи є визначення можливості розгляду вказаної категорії спорів у судах загальної юрисдикції. Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачено у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною. Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04). Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)). Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом. У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди в доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. У пункті 52 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення від 01 березня 2002 року у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 124 Конституції України в редакції на час звернення позивача до суду передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124, частини першої статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення). У Конституції України в редакції на час звернення з цим позовом до суду визначено, що у разі необхідності врегулювання спору у будь-яких правовідносинах між будь-якими особами він має розглядатися у національних судах з урахуванням правил предметної юрисдикції та підсудності. Єдине обмеження, встановлене Конституцією України, це пряма вказівка закону про обов`язковий досудовий порядок урегулювання такого спору. Разом із тим відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. У разі відсутності такої вказівки будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими і суперечать як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і конституційним засадам. Обмеження можливості звернення до суду і отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини. Можна зробити висновок, що на час звернення позивача до суду під юрисдикцію суду підпадали будь-які правовідносини, у яких якщо їх сторона вважала, що її права порушено, оспорено чи не визнано, то обмеження доступу до правосуддя чітко регламентувалося лише волевиявленням особи вирішити спір у позасудовому порядку, що визначено в Конституції України та розтлумачено в Рішенні Конституційного Суду України, яке є обов`язковим до виконання. Вказане рішення зборів зачіпає як права конкретної особи щодо здійснення діяльності з управління юридичною особою і як членом, і як керівником такої юридичної особи, так і процедуру прийняття такого рішення, що не можна вважати внутрішньостатутною діяльністю кооперативу. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, висловленого в рішенні від 19 жовтня 2016 року у справі № 752/2669/17 (провадження № 6-1002цс16), щодо непоширення юрисдикції судів на спори про оскарження рішень та дій кооперативу, які віднесені до його внутрішньої компетенції і не підпадають під юрисдикцію суду. У постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року встановлено, що на відносини щодо оскарження дій чи бездіяльності зборів уповноважених гаражно-будівельного кооперативу компетенція суду, згідно вимог статті 16 ЦК України, не поширюється, оскільки ці питання стосуються внутрішньостатутної діяльності цієї організації. Така позиція суду встановлює, що внутрішньостатутна діяльність юридичної особи не охоплюється поняттям «правові відносини», а отже, спір щодо такої діяльності не є юридичним. Поняття «внутрішньостатутна діяльність» не використовується законодавством про кооперацію, при цьому йдеться про статутну мету або статутну діяльність. Така діяльність може стосуватися суб`єктивних прав та обов`язків особи (сплата членських внесків, управління юридичною особою тощо) і, загалом, такі відносини є корпоративними. Більш того, у правовій доктрині залежно від мети створення юридичної особи вже виділяють корпоративні спори, що виникають між учасниками юридичної особи та юридичною особою, створеною без мети отримання прибутку (саморегулівні організації, споживчі, обслуговуючі кооперативи, кредитні союзи). У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що організаційна автономія об`єднань є важливим аспектом їх свободи, яка захищена статтею 11 Конвенції (рішення від 04 квітня 2017 року у справі «Lovric v. Croatia», пункт 71), при цьому є законним, щоб держави встановлювали певні мінімальні вимоги щодо ролі та структури керівних органів об`єднання. Завданням органів не є забезпечення дотримання кожної окремої формальності, викладеної у власному статуті об`єднання (пункти 72 та 78 рішення від 08 жовтня 2009 року у справі «Tebieti Muhafize Cemiyyeti and Israfilov v. Azerbaijan»). Тобто йдеться про мінімальні стандарти регулювання суб`єктивних цивільних прав учасників юридичних осіб, які встановлені законом та відтворюються у статутних документах організації. Таким чином, юрисдикція суду поширюється на вказані відносини, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо суб`єктивних прав та обов`язків органів управління юридичної особи, адже такі питання не стосуються внутрішньостатутної діяльності. У цьому випадку позов стосується захисту права позивача на здійснення діяльності органу управління споживчого товариства, здійснення повноважень органу управління споживчого товариства та порядку скликання загальних зборів (зборів уповноважених) та правомочності їх рішення. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду з позовом та розгляду справи судом першої інстанції, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України в чинній редакції. З 28 березня 2014 року - часу внесення змін до пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції підпункту 1 пункту 3 Закону України від 10 жовтня 2013 року № 642-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (далі - Закон № 642-VII), процесуальний закон відніс до юрисдикції господарського суду розгляд справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством (фермерське господарство, кооператив, приватне, колективне підприємство тощо), та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи. Стаття 12 ГПК України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду із цим позовом та розгляду справи судом першої інстанції, як і стаття 20 цього Кодексу в чинній редакції, визначають коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до якого віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Тому зазначена категорія справ підвідомча господарським судам. Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника чи члена виконавчого органу суб`єкта господарювання - юридичної особи. У двох постановах було зроблено висновок про те, що спори підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, в інших випадках зроблено висновок про господарський характер таких спорів. Велика Палата Верховного Суду керувалася такими критеріями щодо розмежування підсудності у вказаних справах. За обставинами справи № 452/970/17 (провадження № 14-157цс19) позивач, директор дочірнього підприємства публічного акціонерного товариства, звернувся з позовом, у якому, зокрема, просив визнати незаконними та скасувати накази публічного акціонерного товариства про його тимчасове відсторонення від виконання повноважень і про тимчасове виконання обов`язків директора іншою особою. Велика Палата Верховного Суду вважала, що господарський суд не має юрисдикції за вказаними вимогами, оскільки позивач оскаржив відповідні накази насамперед через порушення його трудових прав як працівника публічного акціонерного товариства, вказані вимоги тісно пов`язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України, яке мало місце після відсторонення позивача (постанова від 29 травня 2019 року (пункт 63)). За обставинами справи № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19) позивачка оскаржувала рішення загальних зборів і наглядової ради, прийняті відповідно до статей 52 і 61 Закону України «Про акціонерні товариства» та пов`язані, зокрема, з відстороненням її як директора товариства від виконання обов`язків. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що такий спір слід розглядати за правилами господарського судочинства, оскільки розгляд вимог позивачки вимагав оцінювання законності дій органів управління акціонерного товариства, зокрема відповідності цих дій вимогам цивільного, а не трудового законодавства (постанова від 16 жовтня 2019 року (пункти 45, 47)). У справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18) спірні правовідносини стосувалися відсторонення голови правління приватного акціонерного товариства наглядовою радою. Велика Палата Верховного Суду вказала, що рішення наглядової ради товариства може бути оскаржено в судовому порядку акціонером (учасником) товариства шляхом пред`явлення позову про визнання його недійсним, якщо таке рішення не відповідає вимогам законодавства та порушує права чи законні інтереси учасника (акціонера) товариства. Відповідачем за таким позовом є товариство. При вирішенні спорів, пов`язаних із порядком скликання і роботи наглядової ради товариства, визначенням правомочності її засідання, необхідно застосовувати положення установчих документів товариства. Суди розглянули по суті переважно корпоративний спір, який підлягав розгляду в порядку господарського судочинства, (постанова від 30 січня 2019 року). Крім того, до юрисдикції господарського суду Велика Палата Верховного Суду віднесла спори щодо законності відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень та/або припинення таких повноважень уповноваженим органом за частиною третьою статті 99 ЦК України. У постанові від 28 листопада 2018 року № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки як на підставу поданого позову позивач послався на недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, то спір в цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами. У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права. Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини. У зв`язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень. Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права. У постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), Велика Палата зробила висновок, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини. У постанові від 8 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19) Велика Палата зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулюванняправовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права. У постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19) зроблено висновок, що підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК Українив редакції, чинній на час подання позову, згідно з пунктом 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. На час звернення позивача із цим позовом до суду в ГПК України були передбачені категорії корпоративних спорів, які мали розглядатися за правилами господарського судочинства. До таких віднесено і справи за спорами учасників щодо участі в органах управління юридичної особи. З урахуванням наведених норм матеріального і процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є корпоративними. У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19) Велика Палата зазначила, що позивач оскаржує рішення загальних зборів учасників ТзОВ «Бобрик» від 28 грудня 2012 року, тобто рішення органу управління, пов`язане з діяльністю товариства і управлінням ним, розгляд такої вимоги передбачає оцінювання законності дій зазначеного органу, зокрема їх відповідності вимогам цивільного, а не трудового законодавства (пункт 36 постанови). У постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила узагальнюючий висновок щодо розмежування юрисдикційності спорів між керівниками чи членами органу управління суб`єктів господарювання. Так, за правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такого розірвання за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України (припинення повноважень за частиною третьою статті 99 ЦК України). До юрисдикції господарського суду належать спори, у яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) з такого припинення повноважень (звільнення). До 28 березня 2014 року, до набрання чинності новою редакцією пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України, юрисдикція господарського суду поширювалася на вищевказані спори лише за участю господарських товариств, а з 28 березня 2014 року - за участю будь-яких юридичних осіб. При розгляді справи, визначаючи предметну юрисдикцію, необхідно виходити з таких міркувань. Спірні правові відносини урегульовано Законами № 1087-IV та № 2265-XII. Відповідно до статті 1 Закону № 1087-IV, кооперація - система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів. У статті 3 цього Закону вказано, що метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю. Кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану (стаття 6 цього Закону). Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо. У статті 8 Закону № 1087-IV, передбачено, що статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність. А стаття 12 вказаного Закону перераховує основні права члена кооперативу, серед яких: участь в господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб. Вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До компетенції загальних зборів членів кооперативу належить: затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління і органів контролю; Позачергові загальні збори членів кооперативу скликаються на вимогу: не менше третини його членів; спостережної ради; ревізійної комісії (ревізора); органу управління кооперативного об`єднання, членом якого він є. Позачергові загальні збори членів кооперативу повинні бути скликані протягом 20 днів з дня надходження такої вимоги. У разі незабезпечення правлінням (головою) кооперативу скликання позачергових загальних зборів вони можуть бути скликані особами, які вимагали їх скликання, протягом наступних 20 днів. (стаття 15 Закону № 1087-IV). У статті 16 цього Закону вказано, що виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу. Виконавчий орган кооперативу: здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу. Виконавчий орган може бути наділений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу. Члени правління та голова кооперативу обираються загальними зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більше ніж на п`ять років. Порядок обрання або відкликання членів правління та голови кооперативу, а також порядок проведення засідань правління кооперативу та прийняття ним рішень визначаються статутом кооперативу. А стаття 34 Закону № 1087-IV передбачає, що трудові відносини в кооперативних організаціях регулюються цим Законом, законодавством про працю, статутами кооперативних організацій та правилами їх внутрішнього розпорядку. У статті 1 Закону № 2265-XII зазначено, що споживча кооперація в Україні - це добровільне об`єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Вона здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, не заборонену чинним законодавством України, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесл, бере участь у міжнародному кооперативному русі. Первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство - самостійна, демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об`єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану (стаття 5 Закону № 2265-XII). Вищим органом управління споживчого товариства є загальні збори його членів, які приймають статут, визначають розміри вступного і обов`язкового пайового внесків, обирають керівні та контрольні органи товариства, а також вирішують інші питання, пов`язані з його діяльністю. Кожний член користується на загальних зборах споживчого товариства правом одного голосу незалежно від розміру внесеного ним пайового внеску і це право не може бути передано іншим особам. Для оперативного вирішення питань, що належать до компетенції загальних зборів споживчих товариств (крім питань прийняття статуту, ліквідації, реорганізації та виходу із спілки), можуть скликатися збори уповноважених (стаття 7 названого Закону). За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу стаття 63 ГК України відносить кооперативні підприємства до корпоративних, а за формою власності - до підприємств колективної власності. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (стаття 93 ГК України). Кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Відповідно до статті 94 ГК України господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів. За змістом положень статей 2, 6, 9 Закону № 1087-IV кооператив є юридичною особою, державна реєстрація якого проводиться в порядку, передбаченому законом. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів (стаття 2 Закону № 1087-IV). Споживчі кооперативи надають послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку (стаття 23 Закону № 1087-IV). За змістом положень статті 167 ГК України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності передбачені законом і статутними документами. Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. Відповідний правовий висновок викладений у декількох постановах Великої Палати Верховного Суду, наприклад, від 24 квітня 2019 року у справі № 509/577/18 та в постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 листопада 2019 року у справі № 922/80/18 та інших. Відповідно до статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. У Рішенні № 1-рп/2010 Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України, зазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним. Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України треба розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання обов`язків, які він йому визначив, у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав, але за умови, якщо в установчих документах товариства не були зазначені підстави усунення. Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, зокрема в аспекті статті 46 Кодексу законів про працю. У рішенні Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України зазначено, що в аспекті конституційного звернення від 16 січня 2003 року N 435-IV положення частини третьої статті 99 ЦК України «члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов`язків» слід розуміти як право компетентного (уповноваженого) органу товариства у будь-який час і з будь-яких підстав усунути особу (осіб) від виконання обов`язків члена (членів) виконавчого органу за умови, якщо в установчих документах товариства не визначено таких підстав. Усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов`язків, яке передбачене частиною третьою статті 99 ЦК України, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні статті 46 КЗпП України. За таких обставин можна зробити висновок, що споживча кооперація є одним із різновидів господарської діяльності, здійснюваної товариством у формі кооперативу. Правовідносини зі звільнення, припинення повноважень голови правління споживчого товариства підпадають під юрисдикцію суду і не є внутрішньою діяльністю кооперативу. В ухвалі Касаційного цивільного суду міститься посилання на рішення Конституційного суду України № 12-рп/98 від 09 липня 1998 року у справі №17/81-97 за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (справа про тлумачення терміну «законодавство»). З мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №12-рп/98 вбачається, що суб`єкт права на конституційне звернення - Київська міська рада професійних спілок - просить дати офіційне тлумачення терміну «законодавство», що міститься в частині третій статті 21 КЗпП України, яким визначається сфера застосування контракту як особливої форми трудового договору. Конституційний Суд України на підставі аналізу матеріалів справи вважає, що останнім часом відбувається необґрунтоване розширення сфери застосування контракту, яка виходить навіть за межі, визначені законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Все це не сприяє створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, ускладнює становище працівників, знижує реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцією і законами України. Виходячи з необхідності посилення правових засобів захисту прав громадян у галузі праці, унеможливлення їх ущемлення, додержання вимог ратифікованої Україною Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця, Конституційний Суд України визнає за доцільне в подальшому обмежити визначення сфери застосування контракту лише законами, що є прерогативою Верховної Ради України. Тим більше контрактна форма трудового договору не може впроваджуватись нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, актами органів місцевого самоврядування, а також колективними договорами і угодами та іншими локальними нормативними актами. Тобто в цьому випадку предметом дослідження Конституційного Суду України було лише питання тлумачення терміну «законодавство», що міститься в частині третій статті 21 КЗпП України, а не його застосування до правовідносин з керівником профспілкової організації. Вказане рішення не стосується спору, який розглядається судами цивільної юрисдикції, оскільки цей спір стосується визначення предметної юрисдикції у спорі між членом споживчого товариства та товариством з приводу участі в управлінні товариством. У справі, яка розглядається, позивач - голова правління споживчого товариства звернувся до суду з позовом, у якому після зміни позовних вимог просив визнати незаконними та скасувати постанови зборів уповноважених товариства про: припинення його повноважень як голови правління товариства та звільнення його з посади відповідно до пункту 5 статті 41 КЗпП України; призначення тимчасовим виконуючим обов`язки голови правління цього споживчого товариства ОСОБА_2 ; поновити його на роботі та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу; відшкодувати моральну шкоду. Статут Старокостянтинівського РСТ затверджено загальними зборами РСТ 09 лютого 2007 року, зареєстровано державним реєстратором 02 березня 2007 року. Статут є основним документом, що регулює діяльність споживчого товариства. У ньому визначаються порядок вступу до товариства і виходу з нього, права та обов`язки членів товариства, його органи управління, контролю та їх компетенція, порядок утворення майна товариства і розподілу прибутку, умови реорганізації і ліквідації товариства та інші положення, що не суперечать законодавчим актам України. Відповідно до пункту 1 Статуту споживче товариство - це добровільне об`єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Відносини, пов`язані з створенням і діяльністю споживчого товариства, регулюються Законом № 1087-IV та Законом № 2265-XII, іншими законодавчими актами України. Основним документом, що регулює діяльність споживчого товариства, є Статут. У пункті 18 Статуту визначено, що вищим органом управління споживчого товариства є загальні збори його членів, які правомочні розглядати будь-які питання діяльності споживчого товариства. Пунктом 19 Статуту передбачено, що загальні збори обирають голову правління споживчого товариства, членів правління та ревізійної комісії, визначають чисельний склад цих органів. На посаду голови правління обирається особа з фаховою освітою та досвідом роботи в споживчій кооперації, кандидатура якої попередньо розглядається на професійну відповідність. У споживчому товаристві, де налічується 200 і більше пайовиків, для вирішення питань, що відносяться до компетенції загальних зборів, скликаються збори уповноважених (пункт 21 Статуту). Пунктом 25 Статуту визначено, що загальні збори, збори уповноважених членів споживчого товариства скликаються правлінням споживчого товариства в міру необхідності, але не рідше одного разу на рік. Основною формою здійснення повноважень пайовиків на кооперативній дільниці є дільничі збори. Дільничі збори обирають строком на 5 років та за необхідності звільняють до закінчення строку повноважень уповноважених споживчого товариства, органи самоврядування і контролю на кооперативній дільниці, заслуховують звіти (пункт 26 Статуту). У пункті 4 статті 12 ГПК України в редакції на час звернення позивача до суду передбачалося, що господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. На час звернення позивача до суду у статті 3 ЦПК України у відповідній редакції передбачалося, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. А у статті 15 - йдеться про компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ, а саме щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Спори про поновлення на роботі (статті 221, 232, 235 глави ХV «Індивідуальні трудові спори» КЗпП України) належать до трудових спорів. У статті 221 КЗпП України вказано, що трудові спори розглядаються районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами. Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми трудового договору. Підставою позовних вимог позивач зазначив, що його звільнено з роботи з порушенням частини третьої статті 40, пункту 5 частини 1 статті 41 КЗпП України. Відповідно до статті 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. Разом із тим згідно з пунктом 5 частини 1 статті 41 КЗпП України крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб. Тобто пункт 5 частини 1 статті 41 КЗпП України кореспондується з положеннями частини третьої статті 99 ЦК України. Зміни до статті 41 КЗпП України, а саме доповнення частини 1 цієї статті пунктом 5, внесено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року, який набрав чинності з 01 червня 2014 року. Згідно з пояснювальною запискою до проекту вказаного Закону передбачається, що така підстава розірвання трудового договору забезпечить «можливість розірвання трудового договору без наведення підстав при припиненні повноважень посадових осіб», а в якості компенсації для захисту інтересів останніх - мінімальний розмір вихідної допомоги в розмірі середньої заробітної плати за шість місяців. З огляду на вказане під час розгляду спору щодо розірвання трудового договору (контракту) за пунктом 5 частини 1 статті 41 КЗпП України матиме значення не наявність підстав для припинення повноважень (звільнення) посадової особи, а дотримання органом управління (загальними зборами, наглядовою радою) передбаченої цивільним законодавством й установчими документами юридичної особи процедури ухвалення рішення про таке припинення. Тобто здійснення компетентним органом господарюючого суб`єкта права на усунення від посади відповідно до статті 99 ЦК України можлива в порядку реалізації ним своїх корпоративних прав у разі, якщо інше не передбачене Статутом, і підставою такого звільнення може бути зазначене посилання на пункт 5 частини 1 статті 41 КЗпП України. Якщо Статутом передбачено підстави звільнення, усунення від виконання своїх повноважень одним з органів управління кооперативом, такі спори мають розглядати в залежності від причини звільнення, зазначеної у відповідному рішенні компетентного (уповноваженого) органу. З урахуванням висновку Конституційного Суду України, наданого у вказаному рішенні у справі №1-2/2010, можна зробити висновок, що посилання компетентного органу у рішенні про звільнення на статтю 99 ЦК України, як на підставу звільнення чи зазначення інших підстав, які передбачені у Статуті, може свідчити про реалізацію органом управління своїх корпоративних прав. Зазначення в рішенні про звільнення органу управління кооперативом, на якого поширюються у повному обсязі гарантії трудового законодавства, конкретної підстави, передбаченої КЗпП України, крім посилання на пункт 5 статті 41 КЗпП України, свідчить про цивільну юрисдикцію спору відповідно до вимог статті 15 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення позивача до суду, чи статті 19 ЦПК України в чинній редакції. Критерієм розмежування справ цивільного судочинства від справ господарського судочинства є одночасно як суб`єктивний склад учасників процесу, так і характер спірних правовідносин. Отже, основною ознакою, яка відрізняє трудові відносини від цивільно-правових, є те, що трудове законодавство регулює процес трудової діяльності, її організації, а за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається поза його межами. Тому вказаний спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства. Щодо необхідності відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16 (провадження № К/9901/42809/18), Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями. У зазначеній постанові Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зробив, зокрема, такі висновки. Касаційний адміністративний суд у постанові від 06 березня 2019 року зазначив, що хоча позивач оскаржує дії суб`єкта владних повноважень - державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, посилаючись на недотримання ним установленого законом порядку проведення реєстраційної дії - запису стосовно відомостей про юридичну особу - споживче товариство щодо зміни керівника та скасування запису в реєстрі, проте з підстав позову вбачається, що об`єктом спору є позачергові загальні збори членів споживчого товариства та ухвалені ними рішення, які з огляду на частину першу статті 15 Закону № 1087-IV з наступними змінами спричинили виникнення і тривання спірних правовідносин між позивачем та споживчим товариством. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вважав, що права, які позивач вважає порушеними, порушені не органом державної реєстрації вчиненням реєстраційних дій, а діями третьої особи, тому без правової оцінки відносин між позивачем та третьою особою спір не може бути вирішено, а майнове право не може бути захищене ефективно. Суд вважав помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спір у своїй справі є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки спірні правовідносини стосуються прав учасників справи, пов`язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності юридичної особи. Тобто звернення позивача до суду з таким позовом фактично покликане необхідністю захисту права не у сфері публічно-правових відносин, а корпоративних та майнових прав позивача (про що він сам неодноразово зазначав), що унеможливлює розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства; такий спір повинен вирішуватись у порядку господарського судочинства. Крім того, у вказаній постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду підставою для звернення особи з позовом було визнання незаконним рішення зборів товариства про звільнення з посади голови правління товариства через недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання і проведення загальних зборів господарського товариства, що є порушенням прав учасника на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, то спір у цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належав до корпоративних спорів і, відповідно, має розглядатися в порядку господарського судочинства. Оскільки вказаний висновок Касаційного адміністративного суду відповідає правовим висновкам Великої палати Верховного Суду щодо розмежування юрисдикцій та віднесення корпоративних спорів до господарської юрисдикції, підстав для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеного в постанові від 06 березня 2019 року у справі № 825/1475/16 (провадження № К/9901/42809/18), не вбачається. Щодо звільнення позивача під час тимчасової непрацездатності, то вказані вимоги не можуть бути розглянуті Великою Палатою Верховного Суду, оскільки вона в цьому випадку діє як касаційний суд цивільної юрисдикції. Разом з тим вказаний спір має розглядатися за правилами господарського судочинства і по суті спору висновок повинен зробити належний суд, яким є господарський суд. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення першої і апеляційної інстанції у відповідній частині і закрити провадження у справі. Згідно із частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 ЦПК України. У частині другій вказаної статті передбачено, що порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. У пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України вказано, що суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки вказана справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, Велика Палата Верховного Суду закриває провадження у справі, та роз`яснює позивачу, що за його заявою може бути постановлена в порядку письмового провадження ухвала про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, тобто до суду господарської юрисдикції. Керуючись статтями 259, 400, 409, 414-416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 12 жовтня 2016 року та рішення апеляційного суду Хмельницької області від 12 грудня 2016 року скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Старокостянтинівського районного споживчого товариства про визнання незаконними та скасування постанов зборів споживчого товариства, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 93217984
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 жовтня 2020 року м. Київ Справа № 695/2665/16-ц Провадження № 14-105цс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , представник позивачів - адвокат Глущенко Олександр Сергійович, відповідач - Об`єднане садівниче товариство «Славутич» (далі - ОСТ «Славутич», садівниче товариство), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - адвоката Глущенка Олександра Сергійовича на ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 березня 2017 року у складі колегії суддів Сіренка Ю. В., Гончар Н. І., Пономаренка В. В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСТ «Славутич», ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Реєстраційна служба Золотоніського міськрайонного управління юстиції Черкаської області (далі - Реєстраційна служба), про визнання такими, що не відбулися, загальних зборів садівничого товариства, визнання недійсним та скасування протоколу загальних зборів садівничого товариства та ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 звернулися до суду з указаним позовом, у якому просили: - визнати такими, що не відбулися, загальні збори членів ОСТ «Славутич» від 21 вересня 2013 року, за результатами яких було складено протокол № 2 від 21 вересня 2013 року; - визнати недійсним та скасувати протокол ОСТ «Славутич» № 2 від 21 вересня 2013 року. Позов обґрунтовано тим, що розпорядженням виконавчого комітету Золотоніської районної ради народних депутатів від 10 жовтня 1987 року № 112-р затверджено Статут ОСТ «Славутич», що знаходиться за адресою: с. Коробівка, Золотоніський район, Черкаська область. Протоколом № 2 загальних зборів членів ОСТ «Славутич» від 21 вересня 2013 року прийнято рішення про обрання головою товариства ОСОБА_6 , затверджено статут товариства в новій редакції, у зв`язку із чим внесено відповідні зміни до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців, а також Реєстраційною службою проведена відповідна реєстрація змін до установочних документів товариства, наслідком якої було затвердження нової редакції статуту товариства. На думку позивачів, під час скликання, повідомлення та проведення загальних зборів членів товариства допущено порушення, які суперечать вимогам чинного законодавства про діяльність кооперативів та статуту товариства. Зокрема, позивачі не були повідомлені про дату, місце та час проведення загальних зборів та їх порядок денний, що порушило їхні права як членів товариства на участь у вирішенні важливих питань його діяльності. Окрім того, порушені вимоги відносно кворуму та порядку обрання на посаду голови товариства. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 01 листопада 2016 року рішенням Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 задоволено; визнано такими, що не відбулися 21 вересня 2013 року, загальні збори членів ОСТ «Славутич», за результатами яких складено протокол № 2 від 21 вересня 2013 року, який визнано недійсним та скасовано. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що не було дотримано необхідного кворуму загальних зборів ОСТ «Славутич» від 21 вересня 2013 року, підтвердження голосування присутніх на зборах з питань, зазначених у протоколі загальних зборів членів ОСТ «Славутич» № 2 від 21 вересня 2013 року. Крім того, суд першої інстанції виходив із того, що згідно з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 18 листопада 2013 року кількість членів ОСТ «Славутич» складала 145 осіб, але у спірному протоколі позивачі в переліку осіб відсутні, тому у суду виник сумнів щодо правильності списку членів садівничого товариства, які були присутні на загальних зборах членів ОСТ «Славутич». 22 березня 2017 року ухвалою Апеляційного суду Черкаської області апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано, а провадження у справі закрито. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції послався на постанову Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1002цс16), відповідно до якої серед установлених статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) способів захисту цивільних прав та інтересів відсутній такий спосіб захисту, як оскарження дій, рішень і повноважень кооперативу, вчинення, прийняття та виконання яких відповідно до закону і статуту об`єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції. Позивачі відповідно до статті 38 Закону України «Про кооперацію» не зверталися до Золотоніської районної державної адміністрації Черкаської області (далі - Золотоніська РДА) як до органу, що здійснює контроль за діяльністю ОСТ «Славутич», щодо неправомірності діяльності органів управління цього товариства. Тому оскарження таких дій може відбуватися не в судовому порядку, а шляхом звернення до Золотоніської РДА. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2017 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - адвокат Глущенко О. С. подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 березня 2017 року, яку просив скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно застосував висновок Верховного Суду України, який викладено у постанові від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1002цс16), неправильно застосував норми статті 15 та частини другої статті 16 ЦК України, де зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Позиція інших учасників справи У серпні 2017 року ОСОБА_6 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, посилаючись на те, що, закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права. Позивачі не зазначили, яким чином порушено їх права спірним протоколом, оскільки звернулися за захистом до суду лише після закінчення повноважень правління та голови правління ОСТ «Славутич», які були обрані на загальних зборах членів садівничого товариства 21 вересня 2013 року, що є предметом оскарження. Зазначив, що після з`ясування фактичних обставин справи суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про невідповідність заявленої матеріально-правової вимоги способу захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивачів, тому доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судового рішення. Рух справи у суді касаційної інстанції 12 червня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою. У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду. 27 грудня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зупинено касаційне провадження у справі № 695/2665/16-ц до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 750/3192/14. 08 травня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду поновлено провадження у справі № 695/2665/16-ц. 20 травня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів. 27 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі пункту 7 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки неможливо ухвалити судове рішення у цій справі без відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1002цс16), а тому передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. 07 липня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження). Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду вивчила матеріали справи, перевірила доводи касаційної скарги та вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі (провадження №6-1002цс16), а саме: «У частині другій статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Проте серед встановлених статтею 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів судом не зазначено такого способу захисту, як оскарження дій, рішень та повноважень кооперативу, які відповідно до закону, статуту об`єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції, та оскарження таких дій не підлягає захисту в судовому порядку». При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду має відповісти на питання щодо можливості розгляду в судах указаного спору, визначення його предметної юрисдикції та переглянути рішення судів попередніх інстанцій щодо результатів вирішення спору. Основним питанням при розгляді вказаної справи є визначення можливості розгляду такої категорії спорів у судах загальної юрисдикції. Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною. Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04). Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)). Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом. У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає як право особи звернутися до суду, так і право на те, що її справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99). Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У статті 124 Конституції України у редакції на час звернення позивачів до суду передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124, частини першої статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення). У Конституції України (у редакції на час звернення з цим позовом до суду) визначено, що в разі необхідності врегулювання спору у будь-яких правовідносинах між будь-якими особами він має розглядатися у національних судах з урахуванням правил предметної юрисдикції та підсудності. Єдине обмеження, встановлене Конституцією України, полягає у прямій вказівці закону про обов`язковий досудовий порядок урегулювання такого спору. Разом із тим відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. У разі відсутності такої вказівки будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими і суперечить як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і конституційним засадам. Обмеження можливості звернення до суду й отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини. Можна зробити висновок, що на час звернення позивачів до суду під юрисдикцію суду підпадали будь-які правовідносини, в яких якщо їх сторона вважала, що її права порушено, оспорено чи не визнано, то обмеження доступу до правосуддя чітко регламентувалося лише волевиявленням особи вирішити спір у позасудовому порядку, що визначено у Конституції України та розтлумачено у рішенні Конституційного Суду України, яке є обов`язковим до виконання. У даному випадку позов стосується захисту права позивачів на участь у діяльності органу управління садівничого товариства, порядку скликання загальних зборів членів ОСТ «Славутич» та правомочності їх рішення. Вказане рішення зборів зачіпає як права конкретної особи щодо здійснення діяльності з управління юридичною особою, так і процедуру прийняття такого рішення, що не можна вважати внутрішньостатутною діяльністю кооперативу. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 19 жовтня 2016 року у справі № 752/2669/17 (провадження № 6-1002цс16), щодо непоширення юрисдикції судів на спори про оскарження рішень та дій кооперативу, які віднесені до його внутрішньої компетенції і не підпадають під юрисдикцію суду. У постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року встановлено, що на відносини щодо оскарження дій чи бездіяльності зборів уповноважених гаражно-будівельного кооперативу компетенція суду згідно з вимогами статті 16 ЦК України не поширюється, оскільки такі питання стосуються внутрішньостатутної діяльності цієї організації. Така позиція суду встановлює, що внутрішньостатутна діяльність юридичної особи не охоплюється поняттям «правові відносини», а отже, спір щодо такої діяльності не є юридичним. Поняття «внутрішньостатутна діяльність» не використовується законодавством про кооперацію, при цьому йдеться про статутну мету або статутну діяльність. Така діяльність може стосуватися суб`єктивних прав та обов`язків особи (сплата членських внесків, управління юридичною особою тощо), і загалом такі відносини є корпоративними. Більш того, у правовій доктрині залежно від мети створення юридичної особи вже виділяють корпоративні спори, що виникають між учасниками юридичної особи та юридичною особою, створеною без мети отримання прибутку (саморегулівні організації, споживчі, обслуговуючі кооперативи, кредитні союзи). У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що організаційна автономія об`єднань є важливим аспектом їх свободи об`єднань, яка захищена статтею 11 Конвенції (рішення від 04 квітня 2017 року у справі «Lovric v. Croatia», пункт 71), при цьому є законним, щоб держави встановлювали певні мінімальні вимоги щодо ролі та структури керівних органів об`єднання. Завданням органів не є забезпечення дотримання кожної окремої формальності, викладеної у власному статуті об`єднання (пункти 72 та 78 рішення від 08 жовтня 2009 року у справі «TebietiMuhafizeCemiyyetiandIsrafilovv. Azerbaijan»). Тобто йдеться про мінімальні стандарти регулювання суб`єктивних цивільних прав учасників юридичних осіб, які встановлені законом та відтворюються у статутних документах організації. Таким чином, юрисдикція суду поширюється на вказані відносини, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо суб`єктивних прав та обов`язків органів управління юридичної особи, адже такі питання не стосуються внутрішньостатутної діяльності. Це підтверджується і практикою розгляду справ такої категорії, яка є різнонаправленою. Так, відповідно до правового висновку Верховного Суду України, який підтримується Великою Палатою Верховного Суду й повторюється у значній кількості тотожних справ, Велика Палата Верховного Суду вважала, що особи, які є членами кооперативу, правомочні брати участь у його управлінні, а також мають інші правомочності, передбачені законом та статутними документами, що випливають з їх участі у кооперативі. Оскільки кооператив є господарською організацією, а спір виник у межах господарських правовідносин з управління діяльністю кооперативу, а саме у зв`язку з порушенням прав члена кооперативу щодо можливості брати участь в управлінні, розгляд цього спору має здійснюватися судом господарської юрисдикції (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 738/1772/17, від 03 квітня 2019 року у справі № 759/11487/16-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/7554/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 640/1029/18-ц, від 17 грудня 2019 року у справі №904/4887/18 та інших). Аналогічну правову позицію висловили і касаційні суди, а саме: Касаційний господарський та Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 916/1253/19, від 03 березня 2020 року у справі № 922/756/19, від 05 березня 2020 року у справі № 918/703/18, від 04 серпня 2020 року у справі № 902/495/19, від 24 червня 2020 року у справі № 361/1059/17 та інших. Разом із тим Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду таку категорію справ розглянув по суті спору, фактично визнавши, що ця категорія справ може бути розглянута у порядку цивільної юрисдикції, про що свідчать постанови від 19 лютого 2018 року у справі № 755/3964/16-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 295/3749/17 та від 29 серпня 2019 року у справі № 756/15021/14-ц. Тобто існує необхідність повернутися до питання визначення предметної юрисдикції у спорах між членами кооперативу та кооперативом з приводу визнання недійсним рішення загальних зборів. При вирішенні цього питання Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань. Відповідно до вимог частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. У пункті 6 частини другої цієї статті передбачено, що Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Створення і функціонування Верховного Суду має забезпечити послідовне, стале, однакове та зрозуміле правозастосування при розгляді спорів, однак не передбачає створення нових норм чи таке інтерпретування існуючих, яке не відповідає ні теорії права, ні усталеній судовій практиці протягом багатьох десятиліть. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду з позовом та розгляду справи судом першої інстанції, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції. З 28 березня 2014 року - часу внесення змін до пункту 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України у редакції підпункту 1 пункту 3 Закону України від 10 жовтня 2013 року № 642-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (далі - Закон № 642-VII), який набрав чинності 28 березня 2014 року, процесуальний закон відніс до юрисдикції господарського суду розгляд справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством (фермерське господарство, кооператив, приватне, колективне підприємство тощо), та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи. Стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом та розгляду справи судом першої інстанції, як і стаття 20 цього Кодексу у чинній редакції, визначають коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до якого віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Відповідно господарським судам підвідомчі справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. У справі, яка розглядається, у вересні 2016 року позивачі - члени ОСТ «Славутич» звернулися до суду з позовом, у якому просили визнати такими, що не відбулися, загальні збори членів садівничого товариства, на яких розглянуто питання про обрання головою товариства ОСОБА_6 , затверджено статут товариства в новій редакції, у зв`язку із чим внесено відповідні зміни до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців, а також Реєстраційною службою проведена відповідна реєстрація змін до установочних документів товариства, внаслідок чого затверджено нову редакцію статуту товариства. Статут ОСТ «Славутич» зареєстрований у виконавчому комітеті Золотоніської районної ради народних депутатів 14 жовтня 1987 року за № 112-р . Відповідно до пункту 16 цього статуту робітники, службовці та інші громадяни вважаються членами товариства з дня реєстрації статуту товариства. Згідно з пунктом 19 Статуту ОСТ «Славутич» члени садівничого товариства мають право брати участь в обговоренні питань, що розглядаються загальними зборами (зборами уповноважених) членів товариства і на засіданнях правління товариства, у тому числі пов`язаних із його діяльністю та поведінкою, та вносити пропозиції з покращення роботи товариства; обирати та бути обраними до правління і ревізійної комісії товариства; здійснювати інші повноваження, які випливають зі статуту товариства. Правове регулювання діяльності садівничих товариств відбувалося відповідно до Типового статуту садівницького товариства, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР і Українською республіканською радою професійних спілок від 02 грудня 1986 року № 416 (далі - Типовий статут). Згідно з пунктом 4 Типового статуту основним завданням садівницького товариства є організація колективного саду і використання його членами товариства для виробництва фруктів, ягід, овочів та іншої сільськогосподарської продукції, а також створення умов для культурного проведення вільного часу трудящими та їх сім`ями, зміцнення здоров`я, залучення до праці підлітків. За пунктом 25 цього Типового статуту кошти садівницького товариства утворюються зі вступних, членських і цільових внесків членів товариства та інших надходжень відповідно до чинного законодавства. Вступні внески витрачаються при вирішенні організаційних питань товариства. Членські та цільові внески витрачаються відповідно до прибутково-видаткових кошторисів товариства. Згідно з частиною другою статті 3 Закону СРСР від 26 травня 1988 року № 8998-XI «Про кооперацію в СРСР» у системі соціалістичної кооперації функціонують кооперативи двох основних типів: виробничі і споживчі. Виробничі кооперативи здійснюють виробництво товарів, продукції, робіт, а також надання платних послуг підприємствам, організаціям, установам і громадянам. Вони створюються і діють для виробництва, заготівлі, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, виробів виробничо-технічного призначення, виготовлення товарів народного споживання, збирання і переробки вторинної сировини і ділових відходів виробництва, ремонту і обслуговування техніки, виробничого, шляхового і житлово-цивільного будівництва, роздрібної торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування, організації культурного дозвілля, медичної допомоги, надання правових, транспортно-експедиційних, науково-дослідних, проектних, конструкторських, впроваджувальних, спортивно-оздоровчих та інших послуг, а також у сферах рибальства, рибництва і виробництва рибної продукції, заготівлі деревини, видобутку корисних копалин, інших природних ресурсів та в інших галузях господарської діяльності. Діяльність таких кооперативів грунтується на особистій трудовій участі їх членів. Споживчі кооперативи задовольняють потреби своїх членів та інших громадян у торговельному і побутовому обслуговуванні, а також членів кооперативів у житлі, дачах і садових ділянках, гаражах і стоянках для автомобілів, у соціально-культурних та інших послугах. Крім зазначених функцій, споживчі кооперативи можуть також розвивати різноманітну виробничу діяльність, тобто бути кооперативами змішаного типу. Оскільки позивачі і відповідачі вказували, що правовідносини у ОСТ «Славутич» урегульовано законодавством про кооперацію, а відтак і правовідносини за їх участю мають регулюватися відповідно до цього законодавства. Закон № 8998-XI не застосовується у зв`язку з прийняттям Закону України від 10 липня 2003 року № 1087-IV «Про кооперацію» (далі - Закон № 1087- IV). У справі, що розглядається, спір стосується, зокрема, визнання недійсним протоколу загальних зборів товариства про затвердження статуту в новій редакції та обрання голови правління. Позивачі на обґрунтування позовних вимог посилаються на Закон № 1087- IV, яким визначено особливості створення кооперативів та ведення господарської діяльності обслуговуючими кооперативами, які за напрямами діяльності можуть бути, зокрема, садово-городніми. З набранням чинності Законом № 1087-IV садівничі товариства отримали можливість здійснити реєстрацію такої юридичної особи, як обслуговуючого кооперативу. Законодавство про кооперацію ґрунтується на нормах Конституції України і ЦК України, цього Закону, інших нормативно-правових актах з питань кооперації (стаття 5 Закону № 1087-IV). Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог ГК України, інших законодавчих актів (стаття 94 цього Кодексу). Формою ведення садівництва згідно зі статтею 35 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) є садівницькі товариства. Наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року № 97 затверджено Державний класифікатор України «Класифікація організаційно-правових форм господарювання» (далі - КОПФГ). У КОПФГ було враховано організаційно-правові форми, передбачені на час його прийняття законодавством, а саме: виробничий, обслуговуючий, споживчий кооператив, громадська організація, а такої форми, як садівниче товариство, передбачено не було. На сьогодні садове товариство згідно з чинним законодавством України може створюватися у двох організаційно-правових формах: як кооператив і як громадська організація. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва в межах своїх повноважень надав роз`яснення, зокрема, від 11 жовтня 2004 року № 6978 та від 21 лютого 2006 року № 1339 про порядок реєстрації садівничого (садового) товариства. А 21 жовтня 2009 року Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва зробив висновок № 12819, у якому вказав, що садівничі товариства можуть створюватися як об`єднання громадян. У цих роз`ясненнях визнано, що садівничі товариства є обслуговуючими кооперативами і саме ця організаційно-правова форма більше відповідає меті створення садівничого товариства. Згідно зі статтею 2 Закону № 1087-IV обслуговуючий кооператив - це кооператив, який утворений шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою здійснення ними господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 % від загального обороту кооперативу. Можна стверджувати, що використання для ведення садівництва, городництва та дачного господарства організаційно-правової форми споживчого або обслуговуючого кооперативу як юридичної особи, утвореної фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об`єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування (стаття 1 Закону №1087-IV), відповідає суті вказаної діяльності. Відповідно до статті 1 Закону №1087-IV кооперація - система кооперативних організацій, створених з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів. У статті 3 цього Закону вказано, що метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю. Кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану (статті 6 цього Закону). Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо. У статті 8 Закону № 1087-IV передбачено, що статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність. А стаття 12 указаного Закону перераховує основні права члена кооперативу, серед яких: участь у господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб. Відповідно до статті 15 Закону № 1087-IV вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До компетенції загальних зборів членів кооперативу належить: затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління і органів контролю; затвердження порядку розподілу доходу кооперативу; визначення розмірів вступного і членського внесків та паїв; визначення розмірів, порядку формування та використання фондів кооперативу; визначення розмірів оплати праці голови правління, голови ревізійної комісії (ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу; затвердження річного звіту і балансу кооперативу; затвердження рішення правління або голови правління про прийняття нових членів та припинення членства; прийняття рішень щодо володіння, користування та розпорядження майном; утворення спеціальних комісій із залученням як консультантів найманих працівників; прийняття рішень про вступ кооперативу до кооперативних об`єднань; прийняття рішень про реорганізацію або ліквідацію кооперативу. Рішенням загальних зборів членів кооперативу до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені інші питання діяльності кооперативу. У статті 16 цього Закону вказано, що виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу. Виконавчий орган кооперативу: здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу. Виконавчий орган може бути наділений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу. Члени правління та голова кооперативу обираються загальними зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більше ніж на п`ять років. Порядок обрання або відкликання членів правління та голови кооперативу, а також порядок проведення засідань правління кооперативу та прийняття ним рішень визначаються статутом кооперативу. За способом утворення (заснування) та формування статутного капіталу статті 63 ГК України відносить кооперативні підприємства до корпоративних, а за формою власності - до підприємств колективної власності. Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (стаття 93 ГК України). Кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Відповідно до статті 94 ГК України господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог цього Кодексу, інших законодавчих актів. За змістом положень статей 2, 6, 9 Закону України «Про кооперацію» кооператив є юридичною особою, державна реєстрація якого проводиться в порядку, передбаченому законом. Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. Відповідно до статті 167 ГК України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами. Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. Відповідний правовий висновок викладений у наведених вище постановах Великої Палати Верховного Суду, Касаційного господарського суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Згідно зі статтею 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Можна зробити висновок, що кооперація є одним із різновидів господарської діяльності, здійснюваної у формі кооперативу, правовідносини з питань участі членів кооперативу в управлінні кооперативом та обранні органу управління належать до юрисдикції суду і не є внутрішньою діяльністю кооперативу. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність закриття провадження у справі з підстав непоширення компетенції суду до розгляду спірних правовідносин відповідно до вимог статті 16 ЦК України, оскільки такий спір підлягає розгляду в судах з урахуванням правил предметної юрисдикції та підсудності. Оскільки спір стосується реалізації прав членів кооперативу на управління кооперативом, тобто корпоративних за змістом правовідносин, а відповідно до пункту 4 статті 12 ГПК України (у редакції на час звернення позивачів до суду) господарським судам підвідомчі справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів, то він підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. Висновок у справі У статті 124 Конституції України (у редакції на час звернення позивача до суду) передбачено, шо правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Положеннями частини другої статті 124 Конституції України у попередній редакції врегульовано, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. За відсутності такої вказівки будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими и суперечать як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і конституційним засадам, що визначено у Рішенні Конституційного Суду України №15-рп/2002 від 09 липня 2002 року у справі № 1-2/2002 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів). Кооперація є одним із різновидів господарської діяльності, здійснюваної у формі кооперативу, правовідносини з питань участі членів кооперативу в управлінні кооперативом та обранні органу управління належать до юрисдикції суду, оскільки вони мають ознаки юридичного спору щодо суб`єктивних прав та обов`язків як членів кооперативу з управління юридичною особою, так і органів управління юридичної особи, тому такі питання не є внутрішньостатутною діяльністю. Відповідно до статті 167 ГК України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами. Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними. Відповідно до пункту 4 статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду) господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів. Якщо спір стосується реалізації прав членів кооперативу на управління кооперативом, тобто корпоративних за змістом правовідносин, то він підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок щодо необхідності закриття провадження у справі, однак неправильно зазначив підставу такого закриття. У даному випадку провадження у справі належить закрити відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки спір не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Позивачам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та їх представнику - адвокату Глущенку О. С. роз`яснюється, що вказана справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, тому вони мають право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до суду, який закрив провадження у справі, тобто до Апеляційного суду Черкаської області з заявою про направлення справи до відповідного господарського суду. У пункті 3 частини першої статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги наділений правом змінити рішення. Згідно із частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України суд змінює рішення, якщо воно переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 березня 2017 року необхідно змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - адвоката Глущенка Олександра Сергійовича задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 березня 2017 року змінити, викласти її мотивувальну частину в редакції мотивувальної частини цієї постанови. В іншій частині ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 22 березня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 93217986
  9. ПОСТАНОВА Іменем України 03 листопада 2020 року м . Київ Справа № 922/88/20 Провадження № 12-59гс20 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Уркевича В. Ю., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Брінцової А. М., позивача - ОСОБА_1 (представник - адвокат Юденкова А. В.), відповідачів - Товариства з обмеженою відповідальністю «Спецпроект», ОСОБА_2 (представник - адвокат Матвєєва Л. В.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу № 922/88/20 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спецпроект», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання недійсними правочинів за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07 квітня 2020 року (головуючий суддя Білецька А. М., судді Гребенюк Н. В., Чернота Л. Ф.) й ухвалу Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2020 року (суддя Жигалкін І. П.) та ВСТАНОВИЛА: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спецпроект» (далі - ТОВ «Спецпроект»), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , у якому просила суд: - визнати недійсним договір купівлі-продажу 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» від 26 липня 2018 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 ; - визнати недійсним договір купівлі-продажу 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» від 14 травня 2019 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; - визнати недійсним правочин щодо відчуження 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект», укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ; - визнати недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект» від 26 липня 2018 року про зміни у складі засновників (учасників) товариства та затвердження нової редакції статуту ТОВ «Спецпроект» та всі наступні рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект»; - скасувати запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Реєстр) № 14561050023000093 від 26 липня 2018 року щодо зміни складу або інформації про засновників ТОВ «Спецпроект», внесений приватним нотаріусом Грузковою Ю. В.; - скасувати запис в Реєстрі № 14561070024000093 від 26 липня 2018 року щодо зміни керівника юридичної особи, зміни складу підписантів ТОВ «Спецпроект», внесений приватним нотаріусом Грузковою Ю. В.; - скасувати запис в Реєстрі № 14561070025000093 від 08 травня 2019 року щодо внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах ТОВ «Спецпроект», внесений приватним нотаріусом Трубніковим С. О.; - скасувати запис в Реєстрі № 14561050026000093 від 14 травня 2019 року щодо державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи ТОВ «Спецпроект», внесений приватним нотаріусом Трубніковою І. О.; - скасувати запис в Реєстрі № 14561070027000093 від 01 жовтня 2019 року щодо внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах ТОВ «Спецпроект», внесений приватним нотаріусом Марюхніч Ж. Є.; - скасувати запис в Реєстрі № 14561050028000093 від 02 жовтня 2019 року щодо державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи ТОВ «Спецпроект», внесений приватним нотаріусом Марюхніч Ж. Є. 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір купівлі-продажу корпоративних прав 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» від 26 липня 2018 року укладено на порушення статей 203, 215 Цивільного кодексу України, а саме щодо наявності вільного волевиявлення учасника правочину і відповідності його внутрішній волі ОСОБА_6 . Протиправне, на думку позивачки, відчуження корпоративних прав померлого ОСОБА_6 у ТОВ «Спецпроект» за оспорюваним договором безпосередньо впливає на обсяг спадкової маси, а отже, заявниця та її малолітній син як спадкоємці мають охоронюваний законом інтерес, що підлягає судовому захисту. Так само заявниця має охоронюваний законом інтерес щодо визнання недійсними правочинів між ОСОБА_3 та Бушекіром Дж., між Бушекіром Дж. та ОСОБА_2 , предметом яких були корпоративні права у ТОВ «Спецпроект», що належали померлому ОСОБА_6 . 3. У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 указує, що відносини між позивачкою та відповідачами у справі не носять характеру корпоративних й, відповідно, господарсько-правових, оскільки ОСОБА_1 не має і ніколи не мала права на частку в статутному капіталі цієї господарської організації, а звідси - й на участь в управлінні нею, на отримання певної частки прибутку (дивідендів) від діяльності товариства. Оскільки позивачка є лише спадкоємцем померлого учасника, то такий спір повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 4. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2020 року закрито провадження у справі № 922/88/20 на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. 5. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що оскарження договору купівлі-продажу корпоративних прав з підстав порушення таким договором прав другого з подружжя як спадкоємця підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому з посиланням на висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 759/8676/19, суд першої інстанції дійшов висновку, що цей спір є приватноправовим і за суб`єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов`язки фізичних осіб. 6. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 07 квітня 2020 року ухвалу Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2020 року у справі № 922/88/20 залишено без змін. 7. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що в матеріалах справи відсутні докази наявності у ОСОБА_1 спадкових прав на частку в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект», та, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не є і ніколи не була учасником ТОВ «Спецпроект», що свідчить про відсутність у позивачки порушених прав та законних інтересів в корпоративних відносинах; спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, не є підвідомчими (підсудними) господарським судам, що відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України в постанові від 05 квітня 2017 року у справі № 6-381цс17; оскільки ОСОБА_1 не набула статусу учасника товариства, то цей спір не є корпоративним у розумінні статті 167 Господарського кодексу України і підлягає розгляду в судах цивільної юрисдикції, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 761/27538/17 (провадження № 14-12цс19). Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 8. У червні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07 квітня 2020 року та ухвалу Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2020 року в цій справі, у якій скаржниця просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 9. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 червня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , призначив касаційну скаргу до розгляду, встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу та витребував матеріали справи № 922/88/20 з Господарського суду Харківської області. 10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 28 липня 2020 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил предметної юрисдикції. 11. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року справу прийнято і призначено до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що цей спір підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства, а звідси порушили правила предметної юрисдикції господарських судів. 13. ОСОБА_1 зазначає, що у позовній заяві вона своє право на судовий захист обґрунтовувала наявністю у неї (як законної дружини та матері малолітньої дитини померлого) спадкових прав щодо майна померлого чоловіка, але при цьому жодна із заявлених позовних вимог не передбачає визнання права на спадщину, визначення порядку (черговості) спадкування, визначення частки у праві на спадщину, встановлення родинних зв`язків, встановлення факту прийняття спадщини, присудження частини спадкового майна або щодо поділу спільного майна подружжя. Також наголошує на тому, що суд першої інстанції помилково застосував висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 19 грудня 2019 року у справі № 759/8676/19, оскільки позивачка не заявляла про порушення під час укладення договору купівлі-продажу прав та обов`язків другого з подружжя, визначених Сімейним кодексом України. 14. Окрім цього, скаржниця вважає, що без дослідження положень статуту ТОВ «Спецпроект» суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність у позивачки порушених прав та законних інтересів у корпоративних відносинах, а цей спір має вирішуватися господарським судом відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах. 15. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 підтримала доводи касаційної скарги в повному обсязі. Позиція ТОВ «Спецпроект» 16. ТОВ «Спецпроект» у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими з огляду на те, що ОСОБА_1 не є і ніколи не була учасником цього товариства, ніколи не брала участі у формуванні його статутного капіталу за рахунок спільних коштів з ОСОБА_6 , а є лише спадкоємицею померлого, при чому частка учасника у статутному капіталі товариства на момент смерті ОСОБА_6 не входила до складу спадщини, оскільки станом на дату смерті спадкодавця він учасником товариства вже не був. 17. Також ТОВ «Спецпроект» указує, що оскарження договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства не є корпоративним спором, а тому такий спір повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства. Спір між спадкоємцем колишнього учасника із цією юридичною особою та учасником такої юридичної особи щодо скасування запису в Реєстрі також не є корпоративним спором і не підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства. 18. Крім того, спори про визнання недійсним рішення загальних зборів, що порушують права осіб, які не є учасниками товариства, не розглядаються за правилами господарського судочинства. 19. У судовому засіданні представник відповідачів - ТОВ «Спецпроект» та ОСОБА_2 заперечила проти задоволення касаційної скарги та зазначила, що позивачка у своїй касаційній скарзі посилається виключно на пункт 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України. Оскільки ОСОБА_1 указує, що оскарження спірних правочинів вплине на спадкову масу, то такий спір є спадковим і повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства. 20. Інші учасники справи письмово своєї позиції щодо касаційної скарги ОСОБА_1 не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Щодо юрисдикції суду 21. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 зазначила, що цей спір відноситься до юрисдикції господарських судів відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, оскільки корпоративні права ТОВ «Спецпроект» були відчужені без волі її чоловіка, тому скаржниця просила визнати недійсними договори купівлі-продажу 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект», визнати недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект» та скасувати записи в Реєстрі. Скасування цих правочинів впливатиме на обсяг її спадкових прав. 22. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 23. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу. 24. За змістом частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 25. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними. 26. Натомість відповідно до частин першої, другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. 27. Юрисдикція господарських судів визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України, за змістом пункту 4 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах. 28. З позовної заяви вбачається, що після відкриття спадкової справи ОСОБА_1 стало відомо про оскаржуваний договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Спецпроект», який, на її думку, ОСОБА_6 вчинив під психологічним тиском та не з власної волі (т. 1, а. с. 6-15). 29. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначила про порушення корпоративних прав її чоловіка як учасника товариства, вказавши, що 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» її померлого чоловіка незаконно перейшло до іншої особи. На переконання позивачки, відчуження корпоративних прав померлого ОСОБА_6 у ТОВ «Спецпроект» за оспорюваним договором від 26 липня 2018 року безпосередньо впливає на обсяг спадкової маси. 30. Суди попередніх інстанцій зазначили, що позов обґрунтований наявністю у позивачки (як законної дружини померлого та матері спільної з померлим малолітньої дитини) спадкових прав щодо майна померлого чоловіка, а охоронюваний законом інтерес позивачки заснований на шлюбних відносинах з померлим ОСОБА_6 . 31. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та зазначає таке. 32. Пунктом 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України до юрисдикції господарських судів віднесено розгляд справ у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах. 33. Згідно із частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 34. Відповідно до статті 113 Цивільного кодексу України господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. 35. Частиною третьою статті 80 Господарського кодексу України встановлено, що товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів. 36. Розмір статутного капіталу товариства складається з номінальної вартості часток його учасників, виражених у національній валюті України. Розмір частки учасника товариства у статутному капіталі товариства може додатково визначатися у відсотках. Розмір частки учасника товариства у відсотках повинен відповідати співвідношенню номінальної вартості його частки та статутного капіталу товариства (частини перша та друга Закону України від 06 лютого 2018 року № 2275-VIIІ «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»; далі - Закон № 2275-VIIІ). 37. Звідси справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства. 38. У цій справі ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» від 26 липня 2018 року, який підтверджує факт відчуження (продажу) ОСОБА_6 власних корпоративних прав ТОВ «Спецпроект» на користь ОСОБА_3 , який, на думку позивачки, не відповідає положенням статті 203 Цивільного кодексу України щодо наявності вільного волевиявлення учасника правочину. ОСОБА_1 просить визнати недійсними і наступні договори купівлі-продажу 100 % частки в статутному капіталі цього товариства та відповідні рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект», а також скасувати записи в Реєстрі щодо ТОВ «Спецпроект». 39. За таких обставин, заявляючи позовні вимоги про визнання недійсним договору щодо відчуження (продажу) ОСОБА_6 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» на користь ОСОБА_3 , усіх наступних правочинів щодо цієї частки, визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект», а також про скасування записів в Реєстрі, позивачка прагне змінити розподіл часток у статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» для відновлення становища, яке існувало до виконання спірних договорів. Звідси у цій справі існує спір, що виник з правочинів щодо часток у ТОВ «Спецпроект». 40. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що між сторонами оспорюваних правочинів - ОСОБА_6 і ОСОБА_3 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 відповідно не існувало сімейних чи спадкових правовідносин. Отже, як оскаржуваний договір, укладений ОСОБА_6 з ОСОБА_3 , так і наступні договори щодо подальшого відчуження частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект», не є правочинами у сімейних чи спадкових правовідносинах. 41. Тому, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позовні вимоги про визнання недійсними правочинів щодо часток у товаристві, визнання недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект», а також про скасування записів в Реєстрі згідно з пунктом 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України мають розглядатися господарським судом. 42. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висновки, викладені в її постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 761/27538/17 (провадження № 14-12цс19), посилання на які містяться в оскаржуваній постанові Східного апеляційного господарського суду від 07 квітня 2020 року в цій справі, зроблені щодо застосування, серед іншого, норм Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (далі - Закон № 1576-XII) та Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі -Закон № 755-IV) у редакції, чинній до внесення до зазначеного Закону змін Законом № 2275-VIIІ. Натомість оспорювані договори купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» були укладені, рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект» були прийняті та записи до Реєстру щодо товариства були внесені після набрання 17 червня 2018 року чинності Законом № 2275-VIIІ, яким регламентуються спірні правовідносини в цій справі. Так само й Закон № 1576-XII втратив чинність у частині, що стосується товариств з обмеженою відповідальністю, на підставі Закону № 2275-VIII. 43. Крім того, у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 761/27538/17 (провадження № 14-12цс19) Велика Палата Верховного Суду виходила з правового регулювання, яке було встановлене частиною першою статті 100 та частиною п`ятою статті 147 Цивільного кодексу України на час виникнення спірних правовідносин у справі № 761/27538/17, а саме: право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі; частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи - учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства. Водночас Законом № 2275-VIII статтю 100 Цивільного кодексу України викладено у новій редакції, яка не містить приписів, аналогічних положенням частини першої статті 100 Цивільного кодексу України у попередній редакції, а статтю 147 Цивільного кодексу України виключено. 44. Оскільки положення статті 23 Закону № 2275-VIII встановлюють інший порядок переходу частки до спадкоємця або правонаступника учасника товариства, ніж чинні раніше Закон № 1576-XII та Цивільний кодекс України до внесення до останнього змін Законом № 2275-VIII, а Закон № 755-IV доповнено новою частиною п`ятою статті 17, яка містить вичерпний перелік підстав для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та встановлює спеціальні способи захисту порушеного права або інтересу (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19), від 17 грудня 2019 року у справі № 927/97/19 (провадження № 12-133гс19), то висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/27538/17 (провадження № 14-12цс19), на які помилково послався суд апеляційної інстанції, застосуванню у справі, що розглядається, не підлягають. До того ж у справі № 761/27538/17 спір виник щодо права позивачки на отримання інформації щодо діяльності суб`єктів господарювання, а не з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі. 45. У постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 392/1213/17 (провадження № 12-292цс19) за позовом спадкоємця померлого учасника товариства про визнання недійсним і скасування рішення учасника товариства щодо виключення зі складу інших учасників товариства, про перерозподіл внесків до статутного капіталу, невиплату дивідендів та рішення загальних зборів учасників товариства, про визнання протиправною та скасування державної реєстрації змін до установчих документів товариства щодо зміни складу або інформації стосовно засновників, про визнання за позивачем у порядку спадкування права на 15 часток майна товариства Велика Палата Верховного Суду, керуючись її висновками щодо застосування норм права, викладеними у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 761/27538/17 (провадження № 14-12цс19), дійшла аналогічного висновку, що такий спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Тому висновки, викладені у постанові у справі № 392/1213/17, також не можуть бути застосовані до правовідносин, що виникли у справі, яка розглядається. 46. У постанові від 07 серпня 2019 року у справі № 320/4574/17 (провадження № 14-240цс19) за позовом законного представника спадкоємців померлого учасника товариства до останнього про стягнення з товариства вартості частини майна, пропорційну належній кожному з них частці, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що законний представник позивачів повідомила відповідача про небажання спадкоємців вступати до складу учасників товариства. Проте спадкоємці були включені до цього складу згідно з протоколом загальних зборів учасників товариства, на яких також була затверджена нова редакція статуту. Товариство не провело розрахунок зі спадкоємцями, які набули право власності на частку в його статутному капіталі. Отже, у тій справі та у справі, яка розглядається, предмет спору та фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не є подібними. До того ж, вирішуючи спір у справі № 320/4574/17, Велика Палата Верховного Суду виходила з правового регулювання, яке було встановлене частиною першою статті 100 та частиною п`ятою статті 147 Цивільного кодексу України та яке було змінено на час виникнення спірних правовідносин у справі № 922/88/20. Тому висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові у справі № 320/4574/17, до правовідносин, що виникли у справі № 922/88/20, застосуванню не підлягають. 47. Крім того, суд першої інстанції застосував висновки, викладені у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 759/8676/19, у якій зазначено, що оскарження договору купівлі-продажу корпоративних прав з підстав порушення під час його укладання прав та обов`язків другого з подружжя за своєю природою є спором між подружжям щодо поділу майна та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 48. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що у справі № 922/88/20 позивачка не заявляла про порушення під час укладання спірних правочинів прав та обов`язків другого з подружжя, не стверджувала про існування спору між подружжям щодо поділу майна (корпоративних прав). Отже, висновки, зроблені Верховним Судом у справі № 759/8676/19, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, а тому їхнє застосування судом першої інстанції є помилковим. 49. Суд апеляційної інстанції застосував висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року у справі № 910/8438/15-г (провадження № 3-1299гс16) та від 05 квітня 2017 року у справі № 6-381цс17. У зазначених постановах Верховний Суд України дійшов висновку, що пункт 4 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу не підлягає розширеному тлумаченню щодо справ, пов`язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув. 50. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у зазначених постановах Верховним Судом України застосовано пункт 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу в редакції, що діяла до викладення Господарського процесуального кодексу в новій редакції Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року. Натомість у справі, що розглядається, підлягає застосуванню пункт 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України у редакції, що діє з 15 грудня 2017 року. При цьому Господарський процесуальний кодекс у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, аналогічної норми не містив. Тому висновки, викладені у вказаних постановах Верховного Суду України суд апеляційної інстанції застосував помилково. 51. Додатково Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що вона вже неодноразово висловлювалася щодо юрисдикції суду в спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. 52. Так, зокрема у постановах від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19 (провадження № 12-165гс19), від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15 (провадження № 1106апп19) та від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (провадження № 1008апп19) викладено висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України. 53. Водночас у справі, що розглядається, застосуванню підлягає саме пункт 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір стосується оскарження правочинів щодо відчуження часток у статутному капіталі товариства і не стосується питань участі ОСОБА_1 у створенні, діяльності, управлінні або припиненні ТОВ «Спецпроект». 54. Таким чином, перевіривши в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_1 застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга є обґрунтованою, а рішення судів попередніх інстанцій постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 55. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 56. Відповідно до частини шостої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. 57. Зважаючи на викладене, касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, постанова Східного апеляційного господарського суду від 07 квітня 2020 року та ухвала Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2020 року у справі № 922/88/20 - скасуванню з направленням справи до Господарського суду Харківської області для продовження розгляду. Щодо судових витрат 58. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, розподіл судових витрат буде здійснено за результатом розгляду спору. Керуючись статтями 300-302, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. 2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 07 квітня 2020 року та ухвалу Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2020 року у справі № 922/88/20 скасувати. 3. Справу № 922/88/20 направити до Господарського суду Харківської області для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. С. Князєв Суддя-доповідач В. Ю. Уркевич Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков Т. О. Анцупова О. Р. Кібенко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук В. В. Пророк Ю. Л. Власов Л. І. Рогач М. І. Гриців В. М. Сімоненко Д. А. Гудима О. С. Ткачук В. І. Данішевська О. Г. Яновська Ж. М. Єленіна Джерело: ЄДРСР 93217980
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 08 вересня 2020 року м. Київ Справа № 916/667/18 Провадження № 12-145гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В. С., судді-доповідача Бакуліної С. В., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В. М., відповідача - ОСОБА_1 (представники - адвокати Бєлих О.В., Чорнолуцький Р.В.), розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року (головуючий Мишкіна М. А., судді Будішевська Л. О., Філінюк І. Г.) та рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року (суддя Петренко Н. Д.) у справі № 916/667/18 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-курорт-1», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_6 ; треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ; залучена третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Таранська Аліна Миколаївна; про розірвання договору та скасування рішення загальних зборів, визнання права власності на частку в статутному капіталі. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. У квітні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-курорт-1» (далі - ТОВ «Інвест-курорт-1») про: - розірвання договору купівлі-продажу частки в розмірі 80 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , з однієї сторони, та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , з іншої сторони, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М. та зареєстрованого за № 3080; - скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1», оформленого протоколом від 03 червня 2016 року; - визнання за ОСОБА_3 права власності на частку в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 40 %, яка належала ОСОБА_1 , та на частку в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 20 %, яка належала ОСОБА_2 , а всього на частку в розмірі 60 % в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1». 1.2. Позов мотивовано тим, що в порушення умов договору купівлі-продажу покупці не сплатили позивачці вартість набутих часток у розмірі 4 141 000 грн. Указані кошти позивачка не отримала ані в готівковій формі, ані в безготівковій формі, ані до підписання договору, ані в період після підписання договору та до дати звернення до суду. 1.3. Разом із тим позивачка звернула увагу на ту обставину, що причиною відчуження нею частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» була неможливість повернення коштів ОСОБА_6 за договором позики від 16 березня 2015 року, строк повернення яких настав 05 червня 2016 року. 1.4. З посиланням на норми, зокрема, Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», пункти 1 та 2 постанови Правління Національного банку України від 06 червня 2013 року № 210 «Про встановлення граничних сум розрахунку готівкою» в редакції, що діяла під час виникнення спірних відносин (далі - Постанова № 210), пункт 1 частини першої статті 1 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» позивачка просила позовні вимоги задовольнити. 1.5. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , серед іншого, зазначали, що чинним законодавством не передбачено обов`язкового укладення договору купівлі-продажу корпоративних прав виключно в нотаріальному порядку, тобто такі правочини можуть відбуватися та укладатися в простій письмові формі, тому в цьому випадку вимоги Постанови № 210 не є обов`язковими до застосування. Відповідачі наголошували, що розрахунки на виконання вимог договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року були проведені до підписання договору, а саме підписання договору сторонами є фактом отримання ОСОБА_3 грошових коштів належним чином у встановленій формі, а тому договір є виконаним належним чином і підстав для задоволення заявленого позову немає. 1.6.Відповідач ОСОБА_4 також зазначив, що частина оскаржуваного договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , не породжує цивільно-правових відносин між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ОСОБА_4 указав, що зобов`язання між ним та ОСОБА_5 виконані в повному обсязі, про що свідчить відсутність судових спорів. Відповідач указав, що підписи сторін у договорі нотаріально посвідчені, а тому позивачка діяла свідомо та цілеспрямовано бажала реального настання наслідків договору, підтверджуючи отримання від покупців оплати за відчужувану нею частку в статутному капіталі. 1.7. Також третя особа у справі ОСОБА_6 у поясненнях на позов указував, що 16 березня 2015 року між ним та ОСОБА_3 укладено договір позики, за яким ОСОБА_3 було надано кошти у розмірі 5 000 000 грн, повернення позики позивачкою забезпечено заставою, а саме часткою в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» та ТОВ «Інвест-курорт-2». ОСОБА_6 зазначав, що він звертався до Київського районного суду міста Одеси з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки від 03 червня 2016 року, в межах якого надані пояснення сторін правочину, що підтверджують факт відсутності розрахунків між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. 16 березня 2015 року між ОСОБА_3 (позичальник) та ОСОБА_6 (кредитор) укладено договір позики (далі - договір позики), за умовами пунктів 1, 1.2, 2.2 якого ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_6 позику в розмірі 5 000 000 грн зі строком повернення до 05 червня 2016 року (т. 1, а. с. 22). 2.2. Виконання позичальником зобов`язань зі своєчасного та повного повернення суми отриманого за договором позики забезпечується таким майном: частка в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 60 % статутного капіталу, що становить 4 140 000 грн; частка в статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-2» у розмірі 60 % статутного капіталу, що становить 3 060 000 грн (пункт 3.1 договору позики). 2.3. Станом на 03 червня 2016 року ОСОБА_3 була учасником ТОВ «Інвест-курорт-1»; її частка становила 60 % статутного капіталу цього Товариства. Також учасниками цього Товариства станом на зазначену дату були ОСОБА_5 із часткою 20 % та ОСОБА_7 із часткою 20 %. 2.4. 03 червня 2016 року були проведені загальні збори учасників ТОВ «Інвест-курорт-1», оформлені протоколом загальних зборів учасників № 03/03/2016. На цих зборах були присутні учасники: ОСОБА_3 , представник за дорученням ОСОБА_7 та ОСОБА_5 - ОСОБА_9 . Також були присутні запрошені особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . 2.5. Судами також установлено, що на порядок денний загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» були винесені такі питання: 1. Про продаж учасником товариства ОСОБА_3 своєї частки в статутному капіталі Товариства; 2. Про прийняття до складу учасників товариства ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; 3. Про продаж учасником Товариства ОСОБА_5 частки в статутному капіталі Товариства; 4. Про прийняття до складу учасників товариства ОСОБА_4 ; 5. Про внесення змін до статуту Товариства та державну реєстрацію статуту Товариства у новій редакції. 2.6.Відповідно до пункту 1 порядку денного протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року, ОСОБА_3 повідомила, що має намір відступити свою частку на користь ОСОБА_1 у розмірі 40 %, що становить 2 760 000 грн та ОСОБА_2 у розмірі 20 %, що становить 1 380 000 грн, шляхом укладання договору купівлі-продажу. Будь-яких вимог або претензій до ТОВ «Інвест-курорт-1» вона не має. Збори вирішили погодити рішення ОСОБА_3 відступити належну їй частку в статутному капіталі, рішення прийнято одностайно. 2.7. Згідно з пунктом 2 протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест- курорт-1» від 03 червня 2016 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 включено до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» із частками в розмірі 40 % та 20 % відповідно. 2.8. Пунктами 3 та 4 протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року зафіксовано погодження рішення ОСОБА_5 про відступлення своєї частки в розмірі 20 % на користь ОСОБА_4 та включено ОСОБА_4 до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1». 2.9. Пунктом 5 протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» погоджено внести відповідні зміни до статуту цього Товариства та викласти цей статут у новій редакції. 2.10. Судами також установлено, що того самого дня, 03 червня 2016 року, між ОСОБА_3 , ОСОБА_10 (продавці) та ОСОБА_1 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 (покупці) був укладений договір купівлі-продажу (т. 1, а. с. 23-26), за умовами пункту 1 якого продавці передають (продають) у власність покупців належну ОСОБА_3 частку в розмірі 60 %, що становить 4 140 000 грн, та ОСОБА_5 частку в розмірі 20 %, що становить 1 380 000 грн у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1», а продавці приймають у власність (купують) частку в статутному капіталі цього Товариства в таких розмірах: ОСОБА_1 - частку 40 %, що становить 2 760 000 грн; ОСОБА_2 - частку 20 %, що становить 1380000 грн; ОСОБА_4 - частку 20 %, що становить 1 380 000 грн. 2.11. Згідно з пунктом 1.1 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року вищевказана частка належить продавцям відповідно до статуту ТОВ «Інвест-курорт-1». 2.12. Відповідними положеннями договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року визначено: відомості про Товариство (пункт 1.2), розмір відчужуваної частки та відсутність майнових претензії продавців до Товариства (пункт 2), інформованість сторін договору про вартість та натуральний склад частки у статутному капіталі Товариства (пункт 3), перехід до покупців прав та обов`язків учасника Товариства згідно з розміром придбаних часток продавців у статутному капіталі Товариства (пункт 4), продаж частки у розмірі 80 % у статутному капіталі Товариства за домовленістю сторін за 5 520 000 грн та отримання грошових коштів у вказаній сумі продавцями повністю до підписання вказаного договору, відсутність претензій до покупців з оплати з боку продавців (пункт 5), відсутність обтяжень часток (пункт 6), вчинення договору за згодою подружжя продавців, факт перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (пункт 7), вчинення договору без будь-якого тиску та підставі вільного волевиявлення (пункт 8), узгодження договору протоколом загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-Курорт-1» від 03 червня 2016 року № 03/06/2016 (пункт 9), згоду співзасновника про вчинення договору (пункт 10), момент виникнення права власності у покупців на частку статутного капіталу Товариства (пункт 13), обов`язок покупців оформити та зареєструвати у державних органах зміни до установчих документів, зумовлені зміною учасників (пункт 14) тощо. 2.13. Згідно з пунктом 5 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року продаж частки в розмірі 80 % у статутному капіталі Товариства за домовленістю сторін вчиняється за 5 520 000 грн. Гроші у вказаній сумі продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання вказаного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі Товариства здійснені повністю та немає претензій до покупців з оплати з боку продавців. 2.14. Договір купівлі-продажу від 03 червня 2016 року посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М. та зареєстрований у Реєстрі за № 3080. Відповідно до даних, які містяться у Витязі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, станом на 19 лютого 2018 року учасниками ТОВ «Інвест-Курорт-1» є ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 2.15. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 зазначала, що фактично не отримала оплату в буді-якій формі за договором купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, що є підставою для розірвання договору купівлі-продажу, скасування рішення загальних зборів Товариства та визнання за ОСОБА_3 права власності на частку в статутному капіталі ТОВ «Інвест-Курорт-1», яка їй належала до укладання вищезазначеного договору. Позивачка пояснювала причини, через які вона своїм підписом на договорі посвідчила отримання розрахунку, необхідністю прискорення укладення договору без погодження умов здійснення розрахунків, довірчими відносинами з покупцями - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які обіцяли їй здійснити розрахунок в подальшому, чого так і не відбулось. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Господарський суд Одеської області рішенням від 20 серпня 2018 року, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року, позовні вимоги задовольнив частково: розірвав договір купівлі-продажу частки у розмірі 80 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» від 03 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , з однієї сторони, та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , з іншої сторони, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М., зареєстрований за № 3080, у частині продажу ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 своєї частки у розмірі 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1»; скасував рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1», оформлене протоколом від 03 червня 2016 року, в частині рішень з питання № 1 порядку денного про відступлення ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 40 % і на користь ОСОБА_2 частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» у розмірі 20 %.; з питання № 2 порядку денного про включення до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ; в іншій частині позовних вимог відмовив. 3.2. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 , суди першої і апеляційної інстанцій зазначили про те, що доказів, які би підтверджували сплату покупцями на користь позивачки 4 140 000 грн вартості придбаної частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1» на підставі договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року, надано не було. 3.3. Установивши істотні порушення договору покупцями, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав згідно зі статтею 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) для розірвання договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року в частині продажу ОСОБА_3 своєї частки на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . 3.4. При цьому суди вважали, що розірвання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі не може не мати юридичних наслідків у вигляді відновлення становища, що існувало до порушення права, ураховуючи сутність спірних правовідносин, в межах яких ОСОБА_3 позбавилась корпоративних прав як учасник ТОВ «Інвест-курорт-1» та втратила право на частку в статутному капіталі, не отримавши при цьому належної грошової компенсації. 3.5. Із розірванням договору купівлі-продажу має припинити існування підстава для прийняття загальними зборами таких рішень та відповідних змін у складі учасників Товариства. 3.6. За своєю правовою природою такі вимоги, як «визнання рішення недійсним» та «скасування рішення», є альтернативними, мають різні правові наслідки, зокрема, через різницю в дії у часі. У разі визнання акта недійсним у суду немає потреби скасовувати його, оскільки визнання недійсним означає, що він не породив правових наслідків із дня його вчинення. Скасування ж акта означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням. 3.7. Розірвання спірного договору тягне за собою відповідні зміни у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1», а тому рішення загальних зборів ТОВ «Інвест-курорт-1», оформлене протоколом від 03 червня 2016 року, підлягає частковому скасуванню. 4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 4.1. Не погоджуючись із постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та рішенням Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати зазначені судові акти в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові, а в решті рішення судів залишити без змін. 4.2. На обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначив, що пунктом 5 спірного договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року передбачено, що гроші продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання договору, а підписання договору свідчить, що розрахунки за ним здійснено повністю за відсутності претензії до покупців. Підписи на договорі нотаріально посвідчені, а отже, ОСОБА_3 , підписавши вказаний договір, підтвердила факт отримання нею коштів за продану частку. Таким чином, на думку скаржника, спірний договір виконано належним чином, а тому в судів попередніх інстанцій не було передбачених статтею 651 Цивільного Кодексу України підстав для розірвання вказаного договору. З огляду на це, в порушення приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), суди не надали належної оцінки пункту 5 спірного договору. 4.3.Скаржник наголошує на тому, що відсутність зі сторони ОСОБА_3 доказів пред`явлення будь-яких претензій чи вимог до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 щодо оплати договору та звернення з позовом майже через два роки свідчить про відсутність у позивачки порушеного права, оскільки розрахунки були проведені повністю. Так, ОСОБА_3 була присутня на загальних зборах учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» під час прийняття рішення про відступлення ОСОБА_1 частки у статутному капіталі Товариства та голосувала за таке рішення, тобто схвалила вказаний правочин. 4.4. Окрім цього, скаржник указує на неврахування судами приписів частини четвертої статті 653 Цивільного Кодексу України відносно того, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано ними за зобов`язаннями до моменту розірвання договору, а тому ОСОБА_3 не має права повернення частки, переданої за договором. 4.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 11 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року і рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року та призначив її до розгляду. 4.6. У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із заявою про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06 березня 2019 року та рішення Господарського суду Одеської області від 20 серпня 2018 року. 4.7. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 травня 2019 року в порядку статті 297 ГПК України приєднав заяву ОСОБА_2 до касаційної скарги ОСОБА_1 . 5. Доводи інших учасників справи 5.1. У відзивах на касаційну скаргу позивачка ОСОБА_3 і третя особа ОСОБА_6 зазначили, що суди попередніх інстанцій всебічно та об`єктивно дослідили всі наявні у справі докази, встановивши всі обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. За їх твердженнями, скаржники не надали суду доказів здійснення розрахунків з ОСОБА_3 , хоча обов`язок доведення на підставі належних та допустимих доказів факту здійснення такого розрахунку за спірним договором покладався саме на відповідачів. 5.2. Крім того, за твердженнями ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , факт розрахунку повинен був перевірятися, але не перевірявся нотаріусом під час укладання спірного договору, що додатково підтверджує відсутність такого розрахунку. У разі, якби покупцями дійсно були проведені розрахунки за спірним договором, у нотаріуса повинні були залишитися документи на підтвердження здійснення ним перевірки факту проведення фінансової операції на суму, що перевищує встановлений законодавством ліміт у 150 000 грн. 5.3. При цьому ОСОБА_3 та ОСОБА_6 наголошують, що посилання скаржників на пункт 5 спірного договору як на доказ проведення розрахунків є безпідставним та суперечить чинному законодавству, оскільки з указаного пункту не можливо встановити, кому з продавців хто з покупців нібито сплатив грошові кошти i в якій сумі;вказаний пункт також не містить посилання на те, яка саме сума та в якій формі нібито була сплачена ОСОБА_1 за себе та за його дружину ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 , і не підтверджує факту передачі коштів ОСОБА_3 . 6. Передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 6.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 серпня 2019 року справу разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України, вважаючи за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 308/13400/14-ц від 21 березня 2018 року та у справі № 361/558/15-ц від 17 квітня 2019 року. 6.2. Відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду. 6.3. Так, у справі № 308/13400/14-ц судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що згідно з пунктом 4 договору купівлі-продажу садового будинку продаж вчинено за 222554,00 грн, які продавець отримав від покупця до підписання вказаного договору. Продавець своїм підписом під цим договором підтверджує проведення покупцем повного розрахунку за проданий садовий будинок та відсутність до покупця будь-яких претензій фінансового характеру. Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду, пославшись на приписи статті 209 ЦК України, Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, частини першої статті 3 Закону України «Про нотаріат», статті 651 ЦК України та на встановлені обставини щодо посвідчення договору купівлі-продажу нотаріусом, дійшов висновку, що суди безпідставно вказали про позбавлення позивача за первісним позовом того, на що він розраховував під час укладення вказаного договору, оскільки з умов оспорюваного договору купівлі-продажу випливає факт розрахунку за майно до моменту укладення такого правочину, що сторони підтвердили своїми підписами у договорі. 6.4. У справі № 361/558/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду переглядав судові рішення за позовом ОСОБА_13 до ОСОБА_14 та Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «Приватбанк» про розірвання договору купівлі-продажу, скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання договору іпотеки недійсним та вилучення запису з реєстру. У постанові від 21 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, дійшов правильного висновку про те, що визнання відповідачем ОСОБА_14 того факту, що за спірним договором ним коштів не сплачено, спростовується змістом договору (пункт 2.1 договору: вартість відчуженого майна склала 80 644 грн, які отримані продавцем від покупця до підписання цього договору). Зокрема, договір укладений відповідно до положень чинного законодавства, недійсним не визнаний і обов`язковий для виконання. При цьому апеляційний суд зауважив, що належність, допустимість і достовірність письмового договору як доказу факту розрахунку між сторонами, що повинен підтверджуватися письмово, не спростована належними, допустимими, достовірними доказами, а усна заява про відсутність розрахунку за наявності такого неспростованого письмового доказу не може мати над ним переваги і братися до уваги, хоча і була зроблена у формі визнання в суді певної обставини. 6.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що у справі № 916/667/18 предметом позову також є вимоги про розірвання договору купівлі-продажу з підстав несплати вартості проданого майна. Судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що відповідно до пункту 5 договору гроші продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання вказаного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю та про те, що претензій до покупців щодо оплати з боку продавців немає. Договір посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Таранською А. М. 6.6. Ураховуючи наведене, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду обґрунтував необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 308/13400/14-ц від 21 березня 2018 року та у справі № 361/558/15-ц від 17 квітня 2019 року, зазначивши, що умови навіть посвідченого нотаріусом договору про отримання оплати за товар, за відсутності інших належних та допустимих доказів, у тому числі документального підтвердження здійснення розрахунку, та за наявності заперечень однієї зі сторін щодо оплати, не є достатнім та допустимим доказом вчинення такої оплати. Тому вказані умови договору не можуть свідчити про беззаперечне виконання цього договору, про відсутність істотного порушення договору та про відсутність підстав для розірвання договору згідно зі статтею 651 ЦК України. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зауважив, що в силу статті 74 ГПК України (частина перша статті 81 Цивільного процесуального кодексу України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а тому суд не вправі ухилятись від установлення обставин та перевірки тих доводів, на які посилається позивач, з підстав лише наявності в договорі вказівки про здійснення покупцем оплати. 6.7. Оскільки Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду обгрунтував необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду, Велика Палата Верховного Суду прийняла справу № 916/667/18 до розгляду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. 6.8. 08 вересня 2020 року на адресу суду надійшли клопотання представника позивачки - адвоката Черкеса В. О. та представника третьої особи - адвоката Вовка О. Є. про відкладення розгляду справи на іншу дату. Розглянувши вказане клопотання, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для його задоволення з огляду на нижчезазначене. Ухвалою від 13.09.2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу № 916/667/18 до розгляду. Розгляд справи неодноразово відкладався ухвалами від 03.12.2019, 17.03.2020, 26.05.2020 та від 23.06.2020, у тому числі, за клопотаннями представника позивача - адвоката Черкеса В. О. та представника третьої особи - адвоката Вовка О. Є. Ураховуючи, щоучасники справи належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, явка учасників обов`язковою не визнавалась Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що подальше відкладення розгляду справи призведе до невиправданого затягування процесу й порушення розумних строків судового провадження як неодмінної складової його загальної справедливості, визначеної статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 7.1. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України у редакції, чинній до набрання 8 лютого 2020 року чинності Законом № 460-IX, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. 7.2. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи приписи наведеної норми процесуального права, здійснює перегляд рішень судів попередніх інстанцій по суті лише в межах заявленої вимоги заявника касаційної скарги - в частині розірвання спірного договору купівлі-продажу та скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1». Тому в частині відмови в позові про розірвання договору повністю (в іншій частині, ніж та, в якій його розірвали суди), про визнання права власності на частку 60 % у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1», а також про скасування повністю (в іншій частині, ніж та, в якій скасували суди) рішення загальних зборів ТОВ «Інвест-курорт-1» судові рішення Велика Палата Верховного Суду не переглядає. Щодо правової оцінки положення договору про одержання однією стороною від іншої грошових коштів до підписання договору 7.3. За своєю правовою природою спірний договір від 03 червня 2016 року є договором купівлі-продажу, за яким товаром виступають частки у статутному капіталі ТОВ «Інвест-курорт-1», що належали ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . 7.4. Чинне на момент укладення спірного договору від 03 червня 2016 року законодавство не встановлювало будь-яких особливостей щодо форми та змісту договорів купівлі-продажу часток у статутному капіталі господарських товариств, тому до таких договорів застосовуються загальні положення цивільного законодавства про купівлю-продаж. 7.5. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. 7.6. Відповідно до частини першої статті 691 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу. 7.7. Судами попередніх інстанцій установлено, що ціну продажу часток ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в договорі не визначено, сторони домовилися виключно про ціну продажу частки 80 % у статутному капіталі Товариства за 5 520 000 грн, що є номінальною вартістю такої частки. Водночас, учасники справи не заперечували, що продавці здійснили продаж належних їм часток за ціною, що є номінальною вартістю часток, а саме: ОСОБА_3 - за 4 140 000 грн, ОСОБА_15 - за 1 380 000 грн. 7.8. Оскільки підставою позовних вимог ОСОБА_3 визначено неотримання нею плати за договором за відчужену нею частку у статутному капіталі у розмірі 60 % та ніким з учасників справи не заперечувалось, що позивачка продала свою частку саме подружжю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , до предмету доказування в цьому спорі входило встановлення обставини проведення відповідачами розрахунку з ОСОБА_3 у будь-якій формі (готівковій чи безготівковій). 7.9. Відповідно до статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 цього Кодексу. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений. 7.10. Як уже зазначалось, договір купівлі-продажу від 03 червня 2016 року посвідчений нотаріально за домовленістю сторін. 7.11. Відповідно до статті 1087 ЦК України розрахунки за участю фізичних осіб, не пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді. Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом. Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб-підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України. 7.12. Станом на 03 червня 2016 року (дата укладення договору) була чинною Постанова № 210, відповідно до пункту 1 якої (в редакції від 06 червня 2013 року) було установлено граничну суму розрахунків готівкою фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 150 000 грн. При цьому пунктом 2 Постанови № 210 було визначено право фізичних осіб здійснювати розрахунки на суму, яка перевищує 150 000 грн, шляхом перерахування коштів з поточного рахунку на поточний рахунок, унесення та/або перерахування коштів на поточні рахунки (у тому числі у депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті). 7.13. Оскільки сума розрахунку за спірним договором купівлі-продажу від 03 червня 2016 року перевищувала 150 000 грн, то з урахуванням положень Постанови № 210 розрахунки за цим договором мали відбуватися лише в безготівковій формі. 7.14. Судами попередніх інстанцій установлено, що розрахунки з ОСОБА_3 у безготівковій формі покупцями ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не проводились, що визнавалося цими відповідачами та підтверджується зібраними під час розгляду спору в судах попередніх інстанцій доказами. 7.15. Проте порушення встановленої законодавством граничної суми розрахунків може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але не впливає на чинність розрахунків і не заперечує самого факту проведення розрахунків. Отже, ані встановлення факту нездійснення розрахунків у безготівковій формі, ані наявність законодавчої заборони на здійснення розрахунків готівкою понад певну граничну суму, не може вважатись підтвердженням того, що фактичні розрахунки сторонами в готівковій формі не здійснювались. 7.16. Суд першої інстанції зазначив, що відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не надано доказів на підтвердження передання обумовленої пунктом 1 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року грошової суми готівкою і відповідних письмових документів (розписок, актів тощо), які б свідчили про передання-приймання коштів у сумі 4 140 000,00 грн. На думку цього суду, наявність договору не замінює собою наявність розрахункових документів, що свідчать про виконання сторонами умов такого договору 7.17. Суд апеляційної інстанції зазначив, що пункт 5 Договору від 03 червня 2016 року не є розпискою про одержання позивачкою оплати за частку, що відчужується, позаяк не містить притаманних розписці відомостей: яка особа, кому, коли, у якій сумі та згідно з яким правочином (або у зв`язку та перед укладенням якого правочину) передала грошові кошти. 7.18. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками. 7.19. Необхідно розрізняти договір як правочин - з одного боку, і договір як документ - з іншого. 7.20. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 161/3245/15-ц (провадження № 14-321цс18) звернула увагу, що дублікатом договору є другий примірник документа, що повинен містити ті ж відомості, що й оригінал документа, а його видача полягає у відтворенні тексту документа, дублікат якого видається, що спрямоване на відновлення такого документа у випадку неможливості використання останнього з певних причин. Виходячи із цього, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оспорюваний дублікат договору, який повністю відповідає оригіналу, не має самостійного значення, оскільки його видання не встановлює, не змінює і не припиняє цивільних прав та обов`язків, а є документом, який лише дублює, відтворює зміст договору, та не може порушувати права позивача. Отже, за висновком Великої Палати Верховного Суду, недійсним може бути визнаний лише сам договір як правочин, а не документ, у якому відображено текст договору (зокрема, дублікат договору). 7.21. Суди попередніх інстанцій зробили висновок, що спірний договір купівлі-продажу містить у собі два окремих договори купівлі-продажу часток, укладені ОСОБА_3 з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та ОСОБА_5 з ОСОБА_4 7.22. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком, але звертає увагу, що договір як документ може містити зміст одного договору, декількох договорів, зміст інших правочинів та інші відомості, які правочинами не є. 7.23. Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи; ці дані встановлюються, зокрема, письмовими доказами. 7.24. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу від 03 червня 2016 року продаж частки 80 % у статутному капіталі товариства за домовленістю сторін вчиняється за 5 520 000,00 грн. Гроші у вказаній сумі продавці отримали у відповідних частках повністю до підписання зазначеного договору. Підписання цього договору свідчить про те, що розрахунки за частки у статутному капіталі товариства здійснені повністю та про те, що немає претензій до покупців щодо оплати з боку продавців. 7.25. Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей пункт договору в тій його частині, в якій він містить відомості про отримання покупцями грошей, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців, є даними, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Отже, положення договору, які містять зазначені відомості, відповідають визначенню доказів, наведеному в частині першій статті 73 ГПК України, а тому вони є доказом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 73 ГПК України вони є письмовим доказом. 7.26. Щодо правової оцінки пункту 5 спірного договору як розписки Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 ГПК України. 7.27. Таке розуміння узгоджується із законом. Так, відповідно до частини першої статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 545 ЦКУкраїни в разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання; у цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчено розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. 7.28. Тому пункт 5 спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою. 7.29. Відповідно до частини першої статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Водночас законом не встановлено, що факт отримання грошових коштів має бути підтверджений певними засобами доказування. Тому кожна зі сторін може доводити таку обставину або спростовувати її будь-якими доказами. Зокрема, таким доказом може бути положення договору про одержання однією стороною від іншої грошових коштів. Натомість заінтересована сторона може спростовувати цю обставину іншими доказами, які, наприклад, свідчать про підписання договору або розписки, якщо вона втілена в окремому документі, під впливом помилки, обману, насильства тощо. Відповідно до частин першої, третьої статті 86 ГПК України суд має оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). 7.30. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що правове значення розписки може не обмежуватися посвідченням певних обставин. Наприклад, відповідно до наведених вище положень абзацу третього частини першої статті 937 та частини другої статті 1047 ЦК України розписка може підтверджувати укладення договору зберігання в письмовій формі, підтверджувати укладення договору позики та його умов. 7.31. Суд апеляційної інстанції наголосив, що в пункті 5 спірного договору вказано на здійснення розрахунку саме до його підписання. Цей суд звернув увагу на те, що договір купівлі-продажу є консенсуальним договором, тобто вважається укладеним з моменту досягнення угоди щодо усіх його істотних умов. Звідси суд зробив висновок, що посилання відповідачів на розрахунок за спірним договором до його укладення він оцінює критично, оскільки ані прямий, ані опосередкований зв`язок між розрахунком за правочином, який ще не відбувся, та самим спірним договором установити не видається за можливе. 7.32. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що договір купівлі-продажу є консенсуальним договором. Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Вислів у цій нормі «передає або зобов`язується передати», «приймає або зобов`язується прийняти» не означає, що договір купівлі-продажу може бути реальним або консенсуальним за вибором сторін, залежно від того, чи визначили сторони в договорі, що продавець передає майно, чи що він зобов`язується його передати. Натомість це означає, що договором може бути передбачено виконання зобов`язання, що виникає з договору купівлі-продажу, одночасно з укладенням договору або в майбутньому. 7.33. При цьому ані реальним, ані консенсуальним договором не передбачається виконання зобов`язання, що виникає з договору, в минулому. 7.34. Водночас відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. 7.35. Таким чином, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші. 7.36. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір.. 7.37. Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 308/13400/14-ц від 21 березня 2018 року, та у справі № 361/558/15-ц від 17 квітня 2019 року. 7.38. Суди попередніх інстанцій цього не врахували. Унаслідок неправильного застосування норм матеріального права суди неправильно визначили правову природу пункту 5 спірного договору в тій його частині, в якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, в якій вони отримані кожним з продавців. Унаслідок цієї помилки суди попередніх інстанцій порушили також і норми процесуального права, зокрема частину першої статті 86 ГПК України, відповідно до якої суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Щодо позовної вимоги про розірвання спірного договору в частині продажу позивачкою на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 своєї частки в розмірі 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1» 7.39. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про задоволення зазначеної позовної вимоги на підставі частини другої статті 651 ЦК України, відповідно до якої договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом; істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. На думку судів, відсутність проведення розрахунку за частку 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1», а саме передання майнових прав без отримання зустрічного грошового задоволення, дає підстави для висновку, що позивач була позбавлена того, на що розраховувала при укладенні спірного договору купівлі-продажу. 7.40. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що розірвання договору належить до загальних способів захисту прав сторін договору. 7.41. Водночас глава 54 ЦК України містить спеціальне регулювання відносин щодо купівлі-продажу, зокрема і щодо способів захисту прав продавця, порушених покупцем. 7.42. Відповідно до частини четвертої статті 692 ЦК України, якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу. Таким чином, лише у випадку, коли покупець відмовився і прийняти, і оплатити товар, продавець може за своїм вибором або вимагати виконання договору з боку покупця, або відмовитися від договору. Друга можливість надана продавцю, виходячи з того, що якщо покупець не виконав жодного свого обов`язку, не сплатив ціни товару та відмовився його прийняти (наприклад, надіслав продавцю заяву про відмову прийняти товар, безпідставно не прийняв запропоноване продавцем виконання зобов`язання з його боку, безпідставно повернув надісланий товар тощо), то така поведінка свідчить про втрату інтересу покупця до виконання договору. Продавець своєю чергою також може втратити інтерес до договору, при цьому він володіє товаром і має можливість розпорядитися ним, зокрема продати його іншій особі, аби отримати покупну ціну. Тобто продавець теж вправі відмовитися від договору купівлі-продажу, тобто розірвати його шляхом вчинення одностороннього правочину чи вимагати виконання договору з боку покупця за умови, якщо покупець втратив інтерес до договору, не прийнявши та не оплативши товар. У таких випадках позовна вимога продавця про розірвання договору в судовому порядку задоволенню не підлягає, оскільки розірвання договору пов`язується законом із вчиненням одностороннього правочину, а не із судовим рішенням. 7.43. Натомість у цій справі покупці отримали товар (частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю), але, як стверджує позивачка, не здійснили оплати. За таких умов підлягає застосуванню частина третьої статті 692 ЦК України, відповідно до якої у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Наведений припис не передбачає можливості продавця за своїм вибором вдатися до іншого способу захисту, зокрема не передбачає можливості розірвання договору в судовому порядку. Якщо порушення права продавця полягає в тому, що він не отримав грошових коштів від продавця, то способу захисту, який належним чином захистить саме це право, відповідає позовна вимога про стягнення неотриманих коштів. 7.44. Натомість такий спосіб захисту, як розірвання договору, що вже частково виконаний з боку продавця, який передав товар, і покупця, який прийняв товар, не відповідає суті порушення договору, що полягає в несплаті грошових коштів. Така несплата (повна або часткова) може бути наслідком не навмисного порушення договору з боку покупця (який бажає збагатитися за рахунок затримки оплати), а добросовісної помилки покупця, наприклад, через існування розбіжностей між сторонами щодо суми, належної до сплати, щодо взаємних розрахунків між сторонами (зокрема, як у цій справі). 7.45. Крім того, такий спосіб захисту, як розірвання договору, може бути використаний продавцем не з метою відновлення його права на одержання грошових коштів, а з метою невиправданого збагачення, якщо, наприклад, ринкова ціна на продане майно збільшилася, в тому числі завдяки його поліпшенню покупцем. Такі несправедливі наслідки можуть настати через невідповідність зазначеного способу захисту суті порушення права. 7.46. Виконання судового рішення про стягнення з покупця майна, одержаного ним за договором, розірваним судом, може бути складнішим, ніж виконання судового рішення про стягнення коштів. Зокрема, майно може бути вже відчуженим добросовісній третій особі, щодо якої рішення суду про повернення майна від покупця не матиме значення і від якої це майно не можна буде витребувати в іншому судовому процесі. Натомість застосування способу захисту, встановленого частиною третьою статті 692 ЦК України, призводить до повного поновлення порушеного права продавця. 7.48. Під час виконання судового рішення про стягнення з покупця грошових коштів у розмірі покупної ціни проданого майна у разі необхідності може бути накладений арешт на це майно (якщо воно зберіглося у покупця), а за рахунок його реалізації може бути задоволено вимогу продавця як стягувача. 7.49. Відповідно до частини третьої статті 692 ЦК України продавець має право вимагати не тільки оплати товару (тобто стягнення грошових коштів у розмірі покупної ціни проданого майна), а й сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. 7.50. Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - це прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Такі висновки сформульовано в пункті 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18). 7.51. У частині третій статті 692 ЦК України зазначений термін використано у другому значенні. Тобто під сплатою процентів за користування чужими грошовими коштами розуміється відповідальність за прострочення виконання грошового зобов`язання згідно зі статтею 625 ЦК України. Така відповідальність виступає способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає в отриманні компенсації його майнових втрат, спричинених неналежним виконанням грошового зобов`язання. Подібні висновки сформульовано, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19). 7.52. Отже, у цій справі позивачка, пред`явивши позовну вимогу про розірвання спірного договору, обрала неналежний спосіб захисту її права. У зв`язку із цим судові рішення в цій частині слід скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Щодо позовної вимоги про скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» у частині рішень з питань № 1 і № 2 порядку денного 7.53. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що розірвання договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі не може не мати юридичних наслідків у вигляді відновлення становища, що існувало до порушення права. Суди попередніх інстанцій вважали, що позовна вимога про скасування рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» у частині рішень з питань № 1 і № 2 порядку денного спрямована на поновлення позивачки у корпоративних правах, тобто на повернення позивачці часток у статутному капіталі товариства. 7.54. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що розірвання договору саме по собі не має наслідком ані повернення позивачу майна, яке було передано на виконання розірваного договору без зустрічного задоволення, ані виникнення в позивача права власності на це майно, а є підставою для виникнення обов`язку відповідачів повернути це майно. 7.55. При цьому Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи скаржників про те, що за приписами частини четвертої статті 653 ЦК України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано ними за зобов`язанням до моменту розірвання договору. По-перше, як було встановлено, у спірних правовідносинах вимога про розірвання договору є неналежним способом захисту прав продавця. По-друге, у разі, якщо б розірвання договору в цій справі було би можливим, то припущення, що сторона договору, яка його виконала, але не одержала від другої сторони зустрічного задоволення, в разі розірвання договору позбавляється як можливості вимагати виконання обов`язку з договору, так і можливості вимагати повернення того, що було виконано цією стороною під час дії договору, означає позбавлення такої сторони будь-якого захисту. Одержання другою стороною того, що було виконано під час дії договору, не можна кваліфікувати як збитки, завдані зміною або розірванням договору (частина п`ята статті 653 ЦК України), оскільки прийняття виконання другою стороною було правомірним, здійсненим на підставі чинного договору. Відповідно до частини третьої статті 653 ЦК України, якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку, зобов`язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Тому, на відміну від визнання судом недійсним оспорюваного договору, розірвання судом договору створює правові наслідки лише на майбутнє, зокрема за певних умов і можливість вимагати повернення того, що було виконано під час дії договору. 7.56. Отже, частину четверту статті 653 ЦК України слід розуміти так, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано обома сторонами до моменту розірвання договору, тобто якщо обидві сторони отримали зустрічне задоволення одна від одної. На це вказує використання множини у зазначеній нормі. При цьому, якщо договором було передбачено інші зобов`язання сторін, наприклад щодо передання іншого майна, сплати коштів, які не було виконано, то в разі розірвання договору такі зобов`язання припиняються на майбутнє. 7.57. Якщо ж зобов`язання з договору було виконано лише однією стороною, то в разі розірвання договору підлягають застосуванню правила про набуття, збереження майна без достатньої правової підстави або з підстави, яка згодом відпала (глава 83 ЦК України). 7.58. Договір, за яким одна сторона зобов`язується передати другій стороні певне майно, є правовою підставою для набуття другою стороною переданого їй майна. У разі розірвання такого договору правова підстава набуття другою стороною майна відпадає. 7.59. Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно; особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. 7.60. Отже, якщо договір, на підставі якого друга сторона набула право власності на майно, розірвано, то друга сторона автоматично не втрачає права власності на це майно, а перша сторона не набуває права власності. При цьому відповідно до статті 392 ЦК України саме власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Тому позовна вимога про визнання права власності на майно не відповідає належному способу захисту права особи, яка право власності на це майно не набула. Водночас унаслідок розірвання договору, на виконання якого одна сторона передала майно, не одержавши зустрічного задоволення, виникає зобов`язання, за яким друга сторона повинна повернути майно першій стороні у володіння і у власність, а перша сторона має кореспондуюче право вимагати виконання цього обов`язку. 7.61. Способом захисту позивача в цьому разі є примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України). Позовна вимога про стягнення майна з відповідача на підставі приписів глави 83 ЦК України відповідає такому способу захисту. 7.62. У цій справі майном, яке передано відповідачам за спірним договором, є частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю. Судове рішення, що набрало законної сили, про стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю є підставою для внесення відповідних змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (підпункт «е» пункту 3 частини п`ятої статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що вона вже звертала увагу на те, що позовні вимоги про визнання рішення загальних зборів товариства з обмеженою відповідальністю недійсним, визнання недійсним статуту чи недійсними змін до нього, визнання права власності на частку в статутному капіталі товариства не відповідають належним та ефективним способам захисту, оскільки їх задоволення не може бути підставою для внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 за провадженням № 12-88гс19). 7.63. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу, що відповідно до законодавства, яке було чинним на час проведення загальних зборів ТОВ «Інвест-курорт-1» (03 червня 2016 року), статут товариства з обмеженою відповідальністю мав містити, зокрема, відомості про розмір статутного капіталу з визначенням частки кожного учасника (статті 4, 51 Закону України «Про господарські товариства, абзац другий частини першої статті 143 ЦК України). 7.64. Унесення змін до статуту товариства, зокрема щодо складу учасників та розмірів їх часток, здійснюється за рішенням загальних зборів товариства (пункт «б» статті 41, стаття 59 Закону України «Про господарські товариства, пункт 2 частини четвертої статті 145 ЦК України). Отже, в разі зміни складу учасників або розміру їх часток товариство в особі загальних зборів було зобов`язано прийняти рішення про внесення змін до статуту товариства на підставі волевиявлення учасника товариства та набувача частки про передання частки. Таке волевиявлення могло міститися, зокрема, у заяві учасника товариства та набувача частки, або могло бути доведено до відома товариства іншим чином. 7.65.Рішення товариства про внесення змін до статуту товариства та його статут були, серед іншого, підставою для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (пункти 2, 8 частини четвертої статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»). З моменту внесення відповідних змін до зазначеного Реєстру рішення товариства про внесення змін до статуту товариства вичерпувало свою дію. 7.66. У разі відчуження учасником товариства своєї частки у статутному капіталі товариства законом не було передбачено ані погодження товариством такого відчуження, ані прийняття набувача частки до складу учасників товариства. Отже, рішення загальних зборів учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» за пунктами № 1 і № 2 порядку денного про погодження рішення ОСОБА_3 відступити належну їй частку в статутному капіталі та про включення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 до складу учасників ТОВ «Інвест-курорт-1» не спричинило юридичних наслідків щодо зміни складу учасників цього товариства. Такі зміни у складі учасників відбулися не внаслідок прийняття рішення загальними зборами учасників товариства, а внаслі