Search the Community

Showing results for tags 'мнимый договор'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 7 results

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2019 року м. Київ Справа N 369/11268/16-ц Провадження N 14-260цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Банк Фамільний" (далі - ПАТ "Банк Фамільний"), відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Парфеньонок Тетяна Євгенівна (далі - приватний нотаріус), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року у складі судді Ковальчук Л.М. та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року у складі колегії суддів Кулішенка Ю.М., Ігнатченко Н.В., Сушко Л. М у цивільній справі за позовом ПАТ "Банк Фамільний" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус, про визнання договору дарування недійсним і скасування державної реєстрації права власності, та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року ПАТ "Банк Фамільний" звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 19 червня 2012 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину та визначено розмір нанесених збитків. 02 листопада 2012 року суд видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Банк Фамільний" боргу в розмірі 580 849,84 грн. а 19 листопада 2012 року державна виконавча служба відкрила виконавче провадження N 35289688. Однак, 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 уклав договори дарування зі своїми дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_2, передавши безоплатно у власність обдаровуваним по 1/2 частці будинку і земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Відчужуючи нерухоме майно на користь своїх дітей, ОСОБА_1 знав про судове рішення про стягнення з нього боргу на користь позивача, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а отже оспорювані правочини є фіктивними. Посилаючись на викладене, та неодноразово уточнивши позовні вимоги, позивач просив визнати договори дарування від 27 грудня 2012 року недійсними, а також скасувати державну реєстрацію права власності. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року позов ПАТ "Банк Фамільний" задоволено. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0933 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, укладений 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 із ОСОБА_2, ОСОБА_3 Визнано недійсним договір дарування будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 із ОСОБА_2, ОСОБА_3. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно на користь своїх дітей, знав про вирок суду, що набрав законної сили, яким стягнуто з нього на користь позивача суму боргу, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку невиконання вироку суду. Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 грудня 2017 року у задоволенні вимог ПАТ "Банк Фамільний" про скасування державної реєстрації права власності відмовлено. Суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутні підтвердження про внесення запису про державну реєстрацію права власності до Державного реєстру речових прав. Постановою Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про фіктивність оспорюваних правочинів та вважав відсутніми підстави для скасування рішення суду. Постановою Апеляційного суду Київської області від 30 травня 2018 року додаткове рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від від 07 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ "Банк Фамільний" про скасування державної реєстрації права власності задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з договором дарування будинку, укладеним 27 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3, посвідченим приватним нотаріусом, зареєстрованим за N 3664, індексний N 3332049 від 20 червня 2013 року, Реєстраційною службою Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з договором дарування будинку, укладеного 27 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3, посвідченим приватним нотаріусом, зареєстрованим за N 3664, індексний N 3329775 від 20 червня 2013 року, Реєстраційною службою Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що правочини на підставі яких вчинено вказані вище записи про реєстрацію права власності є недійсними. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не довів жодної правової підстави для виникнення у нього цивільних прав щодо об'єкта дарування - будинку АДРЕСА_1, та не надав суду жодних доказів того, що укладенням оспорюваних договорів дарування порушені його права чи інтереси. Також вказував, що на момент укладення оскаржуваних правочинів ОСОБА_1 був єдиним власником будинку та земельної ділянки і мав право розпоряджатися ними на власний розсуд. Спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою. Позивач не довів, що договори дарування є фіктивними. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 11 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини третю, п'яту статті 403 ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, крім того, вважає, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що є підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 19 червня 2012 року у справі N 1-590/2012, крім іншого, задоволено цивільний позов і стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ТОВ "Банк "Фамільний" 580 849, 84 грн. 02 листопада 2012 року Голосіївським районним судом міста Києва видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 солідарно на користь ТОВ "Банк "Фамільний" 580 849,84 грн (справа N 1-590/2012). 19 листопада 2012 року старшим державним виконавцем Журбас Д.В. Відділу державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції в м. Києві прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання вказаного виконавчого листа. 27 грудня 2012 року ОСОБА_1 з однієї сторони, та ОСОБА_1, ОСОБА_3, з другої сторони, уклали договір, відповідно до умов якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 і ОСОБА_3 прийняли у дар в рівних частках будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Того ж дня ОСОБА_1, з однієї сторони та ОСОБА_1, ОСОБА_3, з другої сторони, уклали договір згідно із умовами якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 прийняли у дар в рівних частках земельну ділянку площею 0,0933 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Цільове призначення (використання) земельної ділянки - для будівництва та обслуговування жилого будинку. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що у постановах від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі N 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц Верховний Суд України здійснив розширювальне тлумачення статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і кваліфікував договір, укладений з метою уникнути виконання грошового зобов'язання, як фіктивний. При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що навряд чи такий підхід охоплює усі можливі ситуації, а особливо ті, коли договір був виконаний. При фіктивному правочинові має бути відсутнім намір створити правові наслідки на момент його вчинення, і як наслідок неможливе виникнення будь-яких майнових наслідків (передача майна), оскільки такий правочин не може їх породжувати. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що матеріали справи не містять наданих позивачем доказів вчинення фіктивного правочину з обох сторін та на підтвердження умислу відповідачів на укладення договору дарування без наміру створення правових наслідків, які ними обумовлювалися, оскільки реєстрація права власності на спірний будинок та земельну ділянку за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 свідчить про реальність настання правових наслідків правочину. На час укладення правочинів нерухоме майно під будь-якою забороною не перебувало, в рамках виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення боргу жодних обтяжень на спірне майно державним виконавцем накладено не було. Судові рішення ґрунтуються на висновку про фіктивність укладених договорів дарування тільки з огляду на те, що вироком суду з відповідача стягнуті гроші, й він відчужив майно на користь близьких родичів. Проте всі ці дії не є підставою для висновку про фіктивність правочинів у розумінні положень статті 234 ЦК України. З урахуванням викладеного, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в раніше прийнятих постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц. Також Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вказував, що Верховним Судом вже неодноразово застосовувалися принцип добросовісності та конструкція недопустимості зловживання цивільними правами для забезпечення прав та інтересів кредитора. Наприклад: - у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі N 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора; - у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі N 646/3972/16-ц (провадження N 61-28761св18) зазначено, що, укладаючи 01 квітня 2015 року оспорюваний договір дарування, сторони були обізнані про наявність спору щодо квартири та про існування рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 16 березня 2015 року, яким було припинено право власності ОСОБА_5 на 1/6 частку спірного майна, отже, могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку набрання цим рішенням законної сили. […] Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи первісний позов в частині визнання недійсним договору дарування, суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на встановлення ОСОБА_6 перешкод у розпорядженні спірною квартирою. Тобто дії відповідача свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав; - у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі N 317/3272/16-ц (провадження N 61-156св17) зроблено висновок, що згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ майна спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом"); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження"). Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування статей 3, 16, 234 ЦК України з метою охорони прав та інтересів кредитора і забезпечення реальної можливості визнання недійсними договорів, вчинених на шкоду майновим правам та інтересам кредиторів, та для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для відступу від висновків, викладених упостановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц, а також з метою формування єдиної правозастовної практики у подібних правовідносинах зазначає таке. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України. На час звернення з позовом частиною другою статті 11 ЦПК України передбачався принцип диспозитивності, згідно з яким особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. У контексті статті 31 ЦПК України у зазначеній редакції саме позивач наділений правом визначення та зміни предмета та підстави позову. Обмеження щодо реалізації цих прав визначаються на певній стадії розгляду справи. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження N 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі N 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків. Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зазначені постанови Верховного Суду України, від правових висновків у яких висловила намір відступити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не містять узагальнюючих висновків щодо правильності застосування згаданих норм матеріального права. У постановах вказано, що справи вирішено всупереч процесуального закону та зроблені висновки про неможливість ухвалити законні й обґрунтовані рішення через невиконання судами попередніх інстанцій процесуальних дій. Зокрема, суди під час вирішення спорів не встановили обставин, що мають значення для справ, не надали їм юридичної оцінки, не дослідили та не надали оцінки всім доказам, наданим сторонам, що виключає можливість відступу від такої позиції, яка визначає обсяг зобов'язань суду щодо ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі N 646/3972/16-ц (провадження N 61-28761св18) та зазначає, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Суди першої та апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_1, відчужуючи належні йому на праві власності будинок і земельну ділянку, що знаходяться на АДРЕСА_1, своїм синам - ОСОБА_3 і ОСОБА_2 був обізнаний про наявність вироку Голосіївського районного суду міста Києва від 02 листопада 2012 року, що набрав законної сили, яким стягнуто, в тому числі, з нього на користь ТОВ "Банк Фамільний" 580 849,84 грн. правильно вважали, що боржник міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного судового рішення. Крім того, з'ясувавши, що при укладенні 27 грудня 2012 року оспорюваних правочинів воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаними правочинами, їх дії вчиненіна перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому вироку суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_1, суди обґрунтовано визнали недійсними оспорювані правочини на підставі статті 234 ЦК України. З огляду на те, що позивач дізнався про існування оспорюваних правочинів у серпні 2016 року - після отримання довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, суди правильно застосували частину п'яту статті 267 ЦК України та вказали, що ТОВ "Банк Фамільний" не пропустило визначену статтею 257 ЦК України позовну давність. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального і процесуального права. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, ухвалені на підставі всебічно досліджених доказів у справі, висновки судів попередніх інстанцій підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах матеріального і процесуального права, а тому ці рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не здійснюється. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 406, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 04 квітня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Т.О. Анцупова О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.М. Лобойко Ю.Л. Власов Н.П. Лященко М.І. Гриців О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська
  2. Уважаемые форумчане, прошу поделится опытом если кто-то сталкивался с подобной ситуацией: В 2009 г. человек взял валютный кредит в Привате под покупку автомобиля. В 2012 г. , когда появилась просрочка, автомобиль отдал банку и забыл о кредите. На днях получил "письмо счастья" с ГИС о том, что он должен много-много денег по решению не помню какого суду г. Днепропетровска от 2013 г. (заемщик зарегистрирован и проживает в другой области). Нашли решение в реестре. Оказалось, в 2013 г., поручителем у заемщика выступил ... ПАТ "А-БАНК" и поручился по обязательствам на суму 10000 грн. Иск подан по месту регистрации поручителя, последний его бесспорно признал, а суд вынес заочное решение - иск удовлетворить в полном объеме. Сейчас готовим заявление об отмене заочного решения. Однако, что дальше делать с альтернативной подсудностью? Есть вариант попробовать признать договор поручительства не действительным, но это опять же в Днепре. Нашел постановление ВСУ от 2012 г. по аналогичным спорам - оно не обрадовало. Если у кого-то есть какая полезная информация или мысли по этому поводу, буду благодарен.
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування частково недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а: ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подарували ОСОБА_3 належну їм на праві спільної часткової власності квартиру АДРЕСА_1. Утім позивачка вважає, що ОСОБА_2 не мав права відчужувати свою частину в зазначеному майні, оскільки постановою державного виконавця органу Державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції (далі – ДВС Бориспільського МРУЮ) від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа, виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн, накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення – 289 тис. 730 грн., та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила договір дарування квартири від 21 березня 2014 року в частині S частини квартири, що належала ОСОБА_2, визнати недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочинів на підставі статей 203, 215, 216, 230, 234 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) ЦК України, так як ця угода є фіктивною, вчиненою без наміру створення правових наслідків, під впливом обману, укладеною лише з метою приховання (укриття) майна від звернення на нього стягнення та ухилення від виконання рішення суду про стягнення грошових коштів. Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 15 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року, у задоволенні позову відмовив. У заяві ОСОБА_1 порушується питання про скасування рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року та ухвалення нового судового рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 та 234 ЦК України. На підтвердження вказаної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 18 жовтня 2013 року Бориспільський міськрайонний суд видав виконавчі листи НОМЕР_1 на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_4 про розподіл спільного майна та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль, яким, зокрема, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн компенсації половини вартості проданих ОСОБА_2 чотирьох автомобілів та 4 тис. 605 грн 95 коп. судових витрат. Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановами від 29 жовтня 2013 року відкрив виконавчі провадження з виконання вказаних виконавчих листів про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 тис. 605 грн 95 коп. та 289 тис 730 грн відповідно. Державний виконавець органу ДВС Бориспільського МРУЮ постановою від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа НОМЕР_1 виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис. 730 грн. наклав арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення, та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить. Відповідно до відповіді Комунального підприємства Бориспільського бюро технічної інвентаризації НОМЕР_2 від 22 лютого 2013 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на S квартири АДРЕСА_1. 21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір дарування вказаної квартири з ОСОБА_3 (сестрою відповідача), за яким остання набула у власність квартиру АДРЕСА_1. Зазначена квартира належала дарувальникам на праві приватної спільної часткової власності. У пункті 6 цього договору вказано, що відсутність заборон (арештів) на відчуження квартири перевірено 21 березня 2014 року за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна в порядку доступу нотаріусів. Згідно з відповіддю начальника відділу ДВС Бориспільського МРУЮ від 27 травня 2015 року НОМЕР_3 постанова державного виконавця органу ДВС Бориспільського МРУЮ від 25 грудня 2013 року про арешт майна ОСОБА_2 та оголошення заборони на його відчуження не оскаржувалася та станом на 21 березня 2014 року була чинна. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися і суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не надала доказів, що оспорюваний договір дарування є фіктивним або вчинений під впливом обману. Крім того, на момент укладення спірного правочину за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна інформація про накладення арешту на все майно та заборону здійснювати відчуження будь-якого майна належного ОСОБА_2 була відсутня, а тому обтяження на зазначене нерухоме майно не виникло. Разом з тим, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 19 жовтня 2016 року, яка надана заявницею для порівняння, скасувала судові рішення суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій та направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, закріплених у статтях 203, 215 та 234 ЦК України, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам, зробленим Верховним Судом України в наданій для порівняння постанові. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. У справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи судові рішення, установили, що відповідач, відчужив належне йому на праві спільної часткової власності нерухоме майно своїй сестрі. Установивши цю обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірний договір дарування в частині S нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Крім того, відмовляючи в задоволенні позову, суди не встановили чи відповідач, відчужуючи належну йому на праві спільної часткової власності S частину нерухомого майна своїй сестрі, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки; не звернули увагу на те, що в матеріалах справи містяться копія акта державного виконавця від 4 березня 2014 року при примусовому виконанні виконавчого листа НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 тис 730 грн за підписом ОСОБА_2. Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року скасувати, справу передати на розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2690цс16 Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. За змістом частини п’ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п’ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2690цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1128461E4975AA38C225817F004453E4
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення з квартири за АДРЕСА_1. ОСОБА_1 зазначала, що відповідно до договору дарування квартири від 9 квітня 2003 року вона є власником спірної квартири, проте ОСОБА_2, яка подарувала їй свою квартиру, перешкоджає їй у володінні та користуванні власністю, а вимоги про добровільне звільнення квартири ОСОБА_2 проігнорувала. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири. В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначала, що вищезазначений договір дарування квартири не відповідає вимогам закону, було укладено усупереч її волі, наміру дарувати квартиру вона не мала, оскільки спірна квартира є її єдиним місцем проживання, у ній вона проживає дотепер, несе всі витрати з її утримання, з відповідачкою до укладення договору взагалі не була знайома. ЇЇ знайомий ОСОБА_3 мав намір укласти з ОСОБА_1 договір позики 1 тис. доларів США для своїх потреб, остання поставила вимогу про укладення договору на забезпечення виконання ОСОБА_3 договору позики, на що вона погодилася. Посилаючись на те, що оспорюваний договір не відповідає вимогам закону, укладений усупереч її волі та вчинений з метою приховати іншу угоду, ОСОБА_2 просила визнати його недійсним з підстав статей 48, 58, 181 Цивільного кодексу УРСР (далі – ЦК УРСР). Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 19 серпня 2015 року, позов ОСОБА_1 задоволено; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Виселено ОСОБА_2 з квартири за АДРЕСА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення судів залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 48, 58 Цивільного кодексу УРСР та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на ухвали Верховного Суду України від 4 квітня 2007 року та 26 листопада 2008 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року, 16 жовтня, 13 листопада 2013 року, 24 грудня 2014 року та 2 вересня 2015 року, постанову Верховного Суду України від 19 березня 2014 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі договору дарування квартири від 9 квітня 2003 року ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_1 прийняла в дар квартиру за АДРЕСА_1. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору дарування квартири недійсним та задовольняючи позов ОСОБА_1 про виселення, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що під час укладення оспорюваного договору дарування було дотримано всіх вимог, необхідних для чинності правочину відповідно до вимог цивільного законодавства України, яке діяло на час укладення оспорюваної угоди, а ОСОБА_2 не надала належних доказів того, що договір було укладено внаслідок помилки та всупереч її волі. Не надано також доказів того, що договір укладено під впливом обману з боку ОСОБА_1. Водночас у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2012 року, 24 грудня 2014 року та 2 вересня 2015 року, постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року міститься висновок про те, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Відповідно до частини другої статті 58 ЦК УРСР, на підставі якої заявлено позов, якщо угоду укладено з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі. Отже, правова норма з підстав якої заявлено позов регулює правові наслідки удаваного правочину. Свої позовні вимоги вчиненням правочину під впливом помилки чи обману позивачка не обґрунтовувала, з цих підстав позов не заявляла. Таким чином, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Проте ухвала Верховного Суду України від 26 листопада 2008 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня, 13 листопада 2013 року не є прикладами неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки позов про визнання угоди недійсною в них вирішувався з інших підстав – статті 229 ЦК України (правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 243 ЦК УРСР (чинної на час виникнення спірних правовідносин) за договором дарування одна сторона передає другій стороні майно у власність і він вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Судом установлено, що позивачка ніколи не передавала спірну квартиру позивачці, а весь час сама продовжувала в ній проживати, іншого житла не має. Проте належної правової оцінки цим обставинам суд не дав. Крім того, судами не встановлено обставини, а обдарованою за спірним договором не наведено жодних мотивів передачі їй у дар квартири ОСОБА_2, з якою вона навіть не була знайома. Оскільки головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що підлягав установленню судами є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору дарування та з’ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме. Згідно зі статтею 243 ЦК УРСР договір дарування є безоплатним. Встановлення будь-якого взаємного обов’язку обдарованого позбавляє дарування ознаки безоплатності, а отже, перетворює в будь-який інший оплатний договір. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, установленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1 і 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 19 серпня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 14 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-167цс16 Відповідно до статті 243 ЦК УРСР (чинної на час виникнення спірних правовідносин) за договором дарування одна сторона передає другій стороні майно у власність і він вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Оскільки головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що підлягав установленню судами є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору дарування та з’ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме. Згідно зі статтею 243 ЦК УРСР договір дарування є безоплатним. Встановлення будь-якого взаємного обов’язку обдарованого позбавляє дарування ознаки безоплатності, а отже, перетворює в будь-який інший оплатний договір. Постанова від 21 грудня 2016 року №6-167цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/06B6660938A091D9C2258095005236A3
  5. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 квітня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Яреми А.Г., за участю ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та зобов’язання вчинити певні дії за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року, встановила: У грудні 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду із зазначеним позовом про визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 7 березня 2014 року між ними та відповідачем ОСОБА_1. Позивачі зазначали, що договір купівлі-продажу вчинили внаслідок помилки про юридичні наслідки договору, оскільки вони не мають близьких родичів, а в силу похилого віку (81 та 85 років) та за станом здоров’я потребують стороннього догляду, тому, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу, мали на меті договір довічного утримання; кошти за цим договором не отримували. Про те, що укладено було саме договір купівлі-продажу, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дізнались від соціального працівника, який повідомив, що особові рахунки щодо сплати комунальних послуг відкрито на ім’я відповідача. З метою розірвання укладеного договору вони звертались до приватного нотаріуса, однак ОСОБА_1 повідомив, що втратив паспорт, згодом стало відомо, що це не відповідало дійсності. Посилаючись на зазначені обставини, а також те, що укладений договір не відповідає їх внутрішній волі щодо правової природи й змісту правочину, позивачі, уточнивши позовні вимоги, просили на підставі статей 203, 215, частини першої статті 229 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнати його недійсним, скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації права власності на спірну квартиру за відповідачем та зобов’язати приватного нотаріуса повернути їм оригінал свідоцтва про право власності на житло. Полтавський районний суд Полтавської області рішенням від 19 березня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнив частково: визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 7 березня 2014 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1; у задоволенні решти позовних вимог відмовив, вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Полтавської області рішенням від 29 квітня 2015 року рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 19 березня 2015 року в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилила, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 29 квітня 2015 року залишила без змін. У листопаді 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, а саме статей 229 і 655 ЦК України та статті 213 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). На підтвердження своїх доводів заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 липня й 25 вересня 2013 року та 11 березня 2015 року. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року скасувати та залишити в силі рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 19 березня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також із підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За змістом пункту 1 частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва на право власності на житло, виданого 5 січня 1997 року відділом приватизації житла Полтавської нафтогазорозвідувальної експедиції по випробуванню свердловин. 7 березня 2014 року між ними та відповідачем ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського районного нотаріального округу Полтавської області ОСОБА_4, зареєстрований у реєстрі за НОМЕР_1 (т.1, а.с. 10–11). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, послався на те, що правочин може бути визнано недійсним лише з підстав з наслідками, передбаченими законом; договір підписано сторонами в присутності нотаріуса, який перевірив їх дієздатність та волевиявлення; позивачі не довели наявність помилки щодо правової природи укладеного з відповідачем договору. Наданою для порівняння ухвалою від 25 вересня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував ухвалені у справі рішення судів попередніх інстанцій і направив справи на новий розгляд з підстави, передбаченої частиною другою статті 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 11 березня 2015 року зазначив, що підстави позову про вчинення договору внаслідок помилки, а також водночас під впливом обману та у зв’язку з тяжкими обставинами, передбачені статтями 229, 230 та 233 ЦК України, є взаємовиключними, оскільки предмет доказування кожної з обставин, на яку посилається на підтвердження своїх доводів позивач, передбачає встановлення відмінних за правовою природою юридичних фактів. Суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справі рішення з передачею справи на новий розгляд відповідно до вимог частини третьої статті 335 та статті 338 ЦПК України посилаючись на те, що суд першої інстанції не з’ясував якою була дійсна воля позивача як власника будинку у момент його відчуження відповідачу, та які саме обставини: власна помилка щодо правової природи й змісту правочину, умисел обдарованої у введенні її в оману щодо істотних умов вчиненого договору чи тяжкі обставини, якими скористався відповідач, зумовили укладення позивачем оспорюваного договору та призвели до безоплатного позбавлення єдиного житла. Ухвалою від 3 липня 2013 року суд касаційної інстанції скасовуючи ухвалені у справі рішення та направляючи справу на новий розгляд зазначив, що судам необхідно перевірити доводи позивача про помилку щодо природи укладеного договору. При цьому Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що позивач наміру продавати належну йому квартиру не мав; позивач разом із сім’єю проживає в квартирі й іншого житла не має, отже після укладення договору купівлі-продажу квартира не була передана покупцю. Згідно з частинами першою – третьою, п’ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною суд з’ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. У справі, яка є предметом перегляду, суди встановили, що за умовами договору продавці ОСОБА_2 та ОСОБА_3 передають у власність, а ОСОБА_1 приймає у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, і такий продаж за домовленістю сторін вчинено за 142 тис грн., які продавці одержали для себе повністю під час підписання цього договору (пункти 1, 2 договору). За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. За змістом статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Правочин, вчинений під впливом помилки є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з підстав, визначених статтею 229 ЦК України, повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення. У справі, яка є предметом перегляду, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу сторони стверджували, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, волевиявлення є вільним і усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, цей договір не носить характеру мнимої та удаваної угоди, не приховує іншу угоду і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки (пункт 9 договору купівлі-продажу). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачі не довели належними та допустимими доказами наявність обставин, які вказують на помилку – неправильне сприйняття ними фактичних обставин правочину, що вплинуло на їх волевиявлення. При цьому апеляційний суд установив, що при посвідченні договору купівлі-продажу текст правочину сторонам було прочитано вголос нотаріусом, яка неодноразово запитувала продавців чи вони розуміють зміст угоди та роз'яснювала правові наслідки укладення саме договору купівлі-продажу, а не будь-якого іншого; а також врахував, що позивачі не заперечували, що самостійно підписали оспорюваний договір. Ураховуючи викладене, Верховним Судом України встановлено, що у справі, яка переглядається, стаття 229 ЦК України застосована правильно. Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 липня й 25 вересня 2013 року та 11 березня 2015 року не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_2 та скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року відсутні. Керуючись статтями 355, 3603 та 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко А.Г. Ярема ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2953цс15 Згідно з частинами першою – третьої, п’ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. За змістом статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з підстав, визначених статтею 229 ЦК України, повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3F21558EA2CCAC9EC2257FB100219657
  6. Відповідно до приписів ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Згідно з п. 315 Переліку типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого наказом Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 20.07.1998 № 41 та зареєстрованого Міністерством юстиції України 17.09.1998 №576/3016, первинні документи і додатки до них, що фіксують факт виконання господарських операцій і є підставою для записів у реєстрах бухгалтерського обліку та податкових записах є касові, банківські документи, повідомлення банків і переказні вимоги, виписки банків, наряди на роботу, табелі, акти про приймання, здавання і списання майна й матеріалів, квитанції і накладні з обліку товарно-матеріальних цінностей, авансові звіти та ін. Постанова Вищого господарського суду України від 29.10.2012 р. у справі № 09/05/5026/889/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27202580 Постановление Высшего хозяйственного суда Украины от 03.10.2012 г. по делу №5028/18/27/2012. [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/26368761 Постановление Высшего хозяйственного суда Украины от 06.09.2012 г. по делу №5015/138/12 (5015/3810/11). [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25963700 Постанова Вищого господарського суду України від 28.09.2011 р. у справі № 10/52пд. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/18533976
  7. Державний герб України ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022, тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41 ________________________________________________________________________ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "26" листопада 2014 р. Справа № 922/3899/14 Господарський суд Харківської області у складі: судді Аюпової Р.М. при секретарі судового засідання Лобові Р.М. розглянувши справу за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Харків до Публічного АТ "Східно-Український Банк "Грант", м. Харків та за зустрічним позовом до про розірвання договору Публічного АТ "Східно-Український Банк "Грант", м. Харків Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Харків про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 1390432,29 дол. США. за участю представників сторін: Представник позивача (за первісним позовом) - ОСОБА_2, (адвокатська угода від 18.09.2014 року), Представник відповідача (за первісним позовом) - Єрмакова І.Г., дов. від 08.10.2012 року, Мартиросов В.І. (керівник). ВСТАНОВИВ: Позивач - Фізична особа-підприємець ОСОБА_1, м. Харків, звернувся до господарського суду з позовом до відповідача - Публічного акціонерного товариства "Східно-Український Банк "Грант", м. Харків, в якому просить суд визнати грошові зобов'язання фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 перед ПАТ "Східно-Український банк "Грант" за кредитним договором №10 від 30.06.2010р., виражені в доларах США - припиненими. (заява про зміну предмету позову, прийнята ухвалою господарського суду від 04.11.2014р.) Також просить суд покласти на відповідача судові витрати. Ухвалою господарського суду від 15.09.2014р. прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у відкритому судовому засіданні на 30.09.2014р. об 11:30 год. Ухвалою господарського суду від 04.11.2014р. задоволено клопотання представника позивача про продовження строку розгляду даного спору за межами двомісячного строку. Продовжено строк розгляду справи до 26 листопада 2014 року. Ухвалою господарського суду від 14.11.2014р. прийнято зустрічну позовну заяву Публічного акціонерного товариства "Східно-Український Банк "Грант" для спільного розгляду з первісним позовом, в якій позивач (за зустрічним позовом) просить суд стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №10 від 30.06.2010р. та додатковими угодами до нього: №1 від 04.07.2011р., №2 від 24.12.2012р., №3 від 27.12.2012р. у розмірі 1390432,29 дол. США та судові витрати за подання зустрічного позову. У судовому засіданні 25.11.2014р. оголошувалась перерва до 26.11.2014р. об 11:15 год. У призначеному судовому засіданні 26.11.2014р. представник позивача (за первісним позовом) первісний позов підтримав, наполягав на його задоволенні. Проти задоволення зустрічного позову заперечував. Через канцелярію суду надав додаткові докази по справі (вх. № 41976), які судом досліджені та долучені до матеріалів справи. Представник відповідача (за первісним позовом) у призначеному судовому засіданні 26.11.2014р. підтримав зустрічний позов, заперечував проти задоволення первісного позову. Через канцелярію суду надав відзив на заяву про зміну предмету позову (вх. № 40104), додаткові пояснення до відзиву на заяву про зміну предмету позову (вх. № 42160) та інші додаткові докази по справі (вх. № 41768), які судом досліджені та долучені до матеріалів справи. Також надана заява про ознайомлення з матеріалами справи (вх. № 42487), яка судом задовольняється. Статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України ( Закон України від 17.07.1997 року № 475/97 - ВР ), кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадських прав і обов'язків впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Враховуючи те, що норми ст. 65 Господарського процесуального кодексу України щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній та додатково поданими на вимогу суду матеріалами та документами. Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно дослідивши обставини та докази на їх підтвердження, вислухавши представників сторін, судом встановлено наступне: Як свідчать матеріали справи, 30.06.2010р. між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом, позичальник) та Публічним акціонерним товариством "Східно-Український Банк "Грант" (відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним позовом) укладено Кредитний договір № 10 (Кредитний договір), згідно умов якого, з урахуванням додаткових угод, банк, на умовах договору зобов'язується відкрити позичальнику відновлювальну кредитну лінію з максимальним загальним лімітом в розмірі 2300000,00 доларів США з кінцевим терміном повернення кредиту 28 грудня 2014 року, зі сплатою 16% річних за користування кредитними коштами, а при простроченні повернення кредиту - 32% річних. Пунктом 1.1 Кредитного договору сторони обумовили, що кредит надається позивачу «на поточні та господарські потреби». Змістом п. 1.2 Кредитного договору визначається, що кредит надається траншами (окремими частинами) шляхом перерахування грошових коштів у валюті - долар США на поточний рахунок позичальника у банку, та/або оплати розрахункових документів позичальника в межах суми кредиту. Пунктом 1.5. Кредитного договору передбачено відкриття банком позичальнику рахунків: №№ НОМЕР_2 - з метою обліку суми заборгованості по кредиту; НОМЕР_4 - для сплати нарахованих відсотків за користування кредитом; НОМЕР_3 - для сплати прострочених відсотків за користування кредитом. Як зазначає позивач у первісному позові, в період дії Кредитного договору, сторони усно домовились, що у разі невикористання позивачем сум кредиту в іноземній валюті на господарські потреби, відповідач здійснить конвертацію сум кредитних коштів в гривню, із зарахуванням гривневого еквіваленту на поточний рахунок позивача з метою його подальшого використання за цільовим призначенням. З цією метою, спираючись на існуючи попередні домовленості, позивач звернувся до відповідача із заявами, за змістом яких, позивач просить відповідача видати кредит в іноземній валюті (дол. США) не за цільовим призначенням визначеним умовами Кредитного договору «на поточні та господарські потреби», а «з метою її вільного продажу». З матеріалів справи вбачається, що до банку від ФОП ОСОБА_1 надійшли його особисті заяви: - заява № 2 від 05 липня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 500000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № З від 19 липня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 170000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 4 від 09 серпня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 230000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 5 від 19 серпня 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 30000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 6 від 02 листопада 2010 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 227000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 7 від 08 червня 2011 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 100000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 8 від 04 липня 2011 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 300000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 9 від 12 жовтня 2012 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 500000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 10 від 26 листопада 2012 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 120000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 11 від 22 лютого 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 120000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 12 від 03 липня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 369500,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 13 від 08 липня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 230000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява N 14 від 30 вересня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 30000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта; - заява № 15 від 31 жовтня 2013 року про видачу йому кредиту (кредитних коштів) в сумі 25000,00 доларів США на наступні цілі: до вільного продажу за бажанням клієнта. Як вбачається з роздруківки руху грошових коштів на поточному валютному рахунку позивача за первісним позовом № НОМЕР_5 , в період з 05.07.2010р. по 24.07.2014р. йому були перераховані зазначені транші кредитних коштів в іноземній валюті. Як зазначає позивач за первісним позовом у позові, платіжними дорученнями в іноземній валюті №1 від 05.07.2010р., №2 від 19.07.2010р., №3 від 09.08.2010р., №4 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р. він повернув зазначені суми траншу в іноземній валюті на рахунок банку (відповідача за первісним позовом). В свою чергу, банк перерахував позичальнику за його заявами за меморіальними ордерами № 3923 від 05.07.2010р., № 2475 від 06.07.2010р., № 6736 від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., № 4019 від 19.08.2010р., № 2942 від 02.11.2010 року, № 4346 від 08.06.2011р., № 5641 від 04.07.2011р., № 3727 від 12.10.2012р., № 3566 від 26.11.2012р., № 3105 від 22.02.2013р., № 5785 від 03.07.2013р., № 8744 від 08.07.2013р., № 34097 від 30 вересня 2013р., № 11815 від 31.10.2013р. гривневий еквівалент вищезазначеної суми траншу. Таким чином, з огляду на зазначені конклюдентні дії сторін, позивач за первісним позовом вважає, що грошові зобов'язання за кредитним договором, виражені в доларах США, є припиненими, що і стало підставою для його звернення до господарського суду з відповідним позовом. В свою чергу, звертаючись до господарського суду з зустрічним позовом, банк (позивач за зустрічним позовом) вважає, що зобов'язання за Кредитним договором від 30.06.2010р., з урахуванням додаткових угод до нього, виражені в іноземній валюті - доларах США, є правомірними, а тому просить суд стягнути з відповідача за зустрічним позовом заборгованість за Кредитним договором в іноземній валюті, з урахуванням відсотків за користування кредитними коштами та пені, всього у розмірі 1390432,29 дол. США. Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам суд виходить з наступного. За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 ЦК України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У відповідності із ст.173 ГК України та ст. 509 ЦК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язку. Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК України). Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України). Згідно ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами. Згідно статті 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором. Під припиненням зобов'язання розуміють припинення правового зв'язку між його сторонами, звільнення їх від прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання. Загальні підстави припинення зобов'язань визначені у главі 50 ЦК України. До них відносяться виконання, передання відступного, зарахування, новація, неможливість виконання, поєднання боржника та кредитора в одній особі та ін. У відповідності до ст. 345 ГК України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту. Згідно ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. У відповідності до п. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Судом встановлено, що 30.06.2010р. між банком (відповідачем за первісним позовом та позивачем за зустрічним позовом) та позичальником - ФОП ОСОБА_1 (позивачем за первісним позовом, відповідачем за зустрічним позовом) був укладений Кредитний договір № 10 (надалі за текстом - кредитний договір). В подальшому, до зазначеного Кредитного договору були внесені зміни, шляхом укладання між його сторонами додаткових угод №1 від 04.07.2011р., № 2 від 24.12.2012р., №3 від 27.12.2013р. Копії вказаного кредитного договору та додаткових угод до нього, надані банком та позичальником, не містять розбіжностей. Сам по собі, факт укладення Кредитного договору з урахуванням додаткових угод до нього сторонами не заперечується. Пунктом 1.1, 1.3, 4.3 Кредитного договору з урахуванням додаткових угод, сторони погодили відкриття банком позичальникові відновлювальної кредитної лінії з максимальним загальним 2300000,00 доларів США, на термін до 28.12.2013р. на поточні господарські потреби, зі сплатою 16% річних за користування кредитними коштами, а при простроченні повернення кредиту -32% річних, в свою чергу - позичальник зобов'язаний повернути банку у строк до 28.12.14р. суму фактично отриманого кредиту та одночасно сплатити відсотки за його користування й інші платежі згідно умов договору, які нараховані та належать сплаті. Кредит та/або транш вважається повернутим в момент зарахування грошових коштів в повному обсязі, спрямованих на погашення кредиту, нарахованих відсотків та інших платежів, передбачених цим договором, на відповідні рахунки банку. Позивач в обґрунтування доводів, викладених в позові, посилається на те, що фактично кредит в іноземній валюті ним не отримувався, а на поточний рахунок для цілей визначених кредитним договором № 10 від 30.06.2010р. перераховувались кошти в національній валюті - гривні. На спростування цієї тези позивача відповідач у відзиві на позов посилається на наявність в укладеного сторонами договору банківського рахунку фізичної особи - підприємця № 410/ОТД від 25.06.2010р. додатків із встановленням тарифів на операції як у гривні, так і в доларах США, а також на реєстр платіжних документів по поточному рахунку позивача за 01.01.2010 - 19.09.2014рр. та платіжні доручення позивача в іноземній валюті. Дослідивши наданий банком (відповідачем за первісним позовом) реєстр платіжних документів по поточному рахунку позивача за 01.01.2010 - 19.09.2014рр., судом встановлено, що усі операції по відповідному поточному рахунку позивача відображаються одночасно і в гривні, і в доларі США. Зазначене відповідає положенням п. 6 Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України, затвердженої постановою правління НБУ від 17.06.2004р. № 280, відповідно до яких план рахунків забезпечує мультивалютний облік операцій, суть якого полягає в обліку операцій в іноземній валюті за тими самими рахунками, що і операцій у гривні, але унеможливлює доведення за допомогою наданого відповідачем реєстру платіжних документів по поточному рахунку позивача за 01.01.2010 - 19.09.2014рр. того факту, що грошові кошти саме в іноземній валюті (зокрема, в доларах США) були дійсно зараховані банком (відповідачем за первісним позовом) на поточний рахунок позичальника (позивача за первісним позовом). Крім того, в матеріалах справи наявні надані банком (відповідачем за первісним позовом) наступні документи: - заяви про продаж іноземної валюти №2 від 05.07.2010р., №3 від 19.07.2010р., №4 від 09.08.2010р., №5 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010 року, №7 від 08.06.2011 року, №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р.; - платіжні доручення в іноземній валюті №1 від 05.07.2010р., №2 від 19.07.2010р., №3 від 09.08.2010р., №4 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р.; - заяви та додані до них меморіальні ордери від 30.06.2010р, від 05.07.2010р., від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., від 19.08.2010р., від 02.11.2010р., від 08.06.2011р., від 04.07.2011р., від 12.10.2012р., від 26.11.2012р., від 22.02.2013р., від 03.07.2013р., від 08.07.2013р., від 30 вересня 2013р., від 31.10.2013р.; - меморіальні ордери № 3923 від 05.07.2010р., № 2475 від 06.07.2010р., № 6736 від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., № 4019 від 19.08.2010р., № 2942 від 02.11.2010 року, № 4346 від 08.06.2011р., № 5641 від 04.07.2011р., № 3727 від 12.10.2012р., № 3566 від 26.11.2012р., № 3105 від 22.02.2013р., № 5785 від 03.07.2013р., № 8744 від 08.07.2013р., № 34097 від 30 вересня 2013р., № 11815 від 31.10.2013р. При цьому судом встановлено, що кредит за Кредитним договором надавався банком (відповідачем за первісним позовом) позивачу на поточні господарські потреби (п. 1.1 Кредитного договору). Водночас суд наголошує, що відповідно до ч. 1 ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня; відповідно до ст. 35 Закону України «Про Національний банк України» гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України; відповідно до ч. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України; відповідно до ч. 1 ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні; відповідно до ч. 2 ст. 189 ГК України ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. Відповідно ж до ч. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Крім того, виходячи з положень ст. 11 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004р. № 483, за відсутності індивідуальної ліцензії розрахунки поза режимом зовнішньоекономічної діяльності (в тому числі розрахунки для забезпечення поточних господарських потреб) можуть здійснюватись виключно в національній валюті України - гривні. Позичальником (позивачем за первісним позовом) до матеріалів справи надано довідку Основ'янської ОДПІ м. Харкова ГУ Міндоходів у Харківській області № 15339/10/10-38-17-01-24 від 10.10.2014 р., в якій зазначено, що позивач протягом 2010-2014 років зовнішньоекономічну діяльність не здійснював, а відтак не міг здійснювати розрахунки в іноземній валюті для забезпечення власних поточних господарських потреб. Даний факт також не спростовано банком (відповідачем за первісним позовом). Крім того, судом встановлено, що в жодному з без номерних меморіальних ордерів, що додані до заяв позивача (меморіальні ордери б/н від 05.07.2010 року, від 19.07.2010 року, від 09.08.2010 року, від 19.08.2010 року, від 02.11.2010 року, від 08.06.2011 року, від 04.07.2011 року, від 12.10.2012 року, від 26.11.2012 року, від 22.02.2013 року, від 03.07.2013 року, від 08.07.2013 року, від 30 вересня 2013 року, від 31.10.2013 року) не відображено кредитування саме поточного рахунку позивача № НОМЕР_5.840, а натомість відображено дебетування облікового рахунку НОМЕР_2, який відповідно до пункту 1.5 Кредитного договору поточним не є, а є рахунком обліковим. Водночас кредитування поточного рахунку позивача № НОМЕР_5 здійснювалось саме у гривнях, що підтверджується наданими відповідачем меморіальними ордерами № 3923 від 05.07.2010р., № 2475 від 06.07.2010р., № 6736 від 19.07.2010р., від 09.08.2010р., № 4019 від 19.08.2010р., № 2942 від 02.11.2010р., № 4346 від 08.06.2011р., № 5641 від 04.07.2011р., № 3727 від 12.10.2012р., № 3566 від 26.11.2012р., № 3105 від 22.02.2013р., № 5785 від 03.07.2013р., № 8744 від 08.07.2013р., № 34097 від 30 вересня 2013р., № 11815 від 31.10.2013р.. З огляду на вищенаведене суд доходить висновку, що усі дії сторін, вчинені ними після укладення Кредитного договору, були спрямовані на надання відповідачем позивачу саме певної грошової суми у національній валюті України - гривні. За таких умов укладений сторонами Кредитний договір в частині визначення валюти кредитування як долару США є таким, що вчинений для приховання укладення кредитного договору з надання кредиту саме в національній валюті України - гривні. Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. При цьому за змістом закону мотиви, з яких сторони вчинили удаваний правочин й оформили його саме конкретними документами, судом не розглядаються, оскільки юридичного значення не мають і перебувають поза межами предмета доказування по справі. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 25 постанови від 06 листопада 2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Аналогічні приписи містяться в п. 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними». Таким чином, укладений сторонами Кредитний договір в частині визначення валюти кредитування як долару США є удаваним, адже вчинений у відповідній частині для приховання укладення кредитного договору з надання кредиту саме в національній валюті України - гривні. При цьому суд підкреслює, що принципова допустимість визнання правочину удаваним не в цілому, а в певній частині повністю відповідає висновкам та позиції Верховного Суду України (постанова Верховного Суду України від 11.02.2009р. у справі № 6-25079св08, постанова Верховного Суду України від 16.12.2012 року у справі № 6-89цс11) і Пленуму Верховного Суду України (постанова Пленуму Верховного Суду України від 04 червня 1993 року у справі за позовом Бобринецького міжгосподарського сортонасінницького підприємства до Н. про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомашини і права власності на неї). Водночас суд наголошує, що відповідно до ч. 1 ст. 111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. За таких умов суд вважає доведеним та встановленим, що сторонами дійсно було укладено Кредитний договір, за яким протягом 2010-2013 років позивач отримав від відповідача кредитні кошти в національній валюті України - гривні - на загальну суму 23657169,16 грн. При цьому, як випливає з реєстру платіжних документів по поточному рахунку позичальника, за період з 01.01.2010р. по 19.09.2014р. 11078041,10 грн. з вказаної суми ним фактично на дату подання позову було повернуто банку. Водночас, суд зауважує про те, що позичальник (ФОП ОСОБА_1.) повинен повернути банку (позичальникові) залишок грошових коштів (кредиту), виражені у гривні, та сплатити проценти та інші платежі, передбачені кредитним договором. Стосовно доводів відповідача, що фактичне отримання позивачем на його поточний рахунок підтверджується заявами позивача про продаж іноземної валюти, а також платіжними дорученнями в іноземній валюті, суд зауважує, що жодним меморіальним ордером, а так само іншими доказами не підтверджується кредитування поточного рахунку позивача № НОМЕР_5 в доларах США, а облік відповідного зобов'язання в іноземній валюті на рахунку № НОМЕР_2 не відповідає положенням абз. 3 п. 1.2 Кредитного договору. За таких умов навіть обліковані на рахунку № НОМЕР_2, який не є поточним рахунком позивача за первісним позовом, зобов'язання позивача перед відповідачем, виражені в доларах США, слід вважати повністю припиненими, в тому ж самому обліковому режимі шляхом подання позивачем відповідачу заяв про продаж іноземної валюти №2 від 05.07.2010р., №3 від 19.07.2010р., №4 від 09.08.2010р., №5 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р., № 14 від 30.09.2013р., № 15 від 31.10.2013р. та платіжних доручень в іноземній валюті №1 від 05.07.2010р., №2 від 19.07.2010р., №3 від 09.08.2010р., №4 від 19.08.2010р., №6 від 02.11.2010р., №7 від 08.06.2011р., №8 від 04.07.2011р., №9 від 12.10.2012р., №10 від 26.11.2012р., №1 від 22.02.2013р., № 12 від 03.07.2013р., № 13 від 08.07.2013р. № 14 від 30 вересня 2013р., № 15 від 31.10.2013р. Оцінюючи первісні позовні вимоги з позицій належності обраного позивачем способу захисту суд зазначає, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом (постанова Верховного Суду України від 12.06.2014 року у справі № 6-32цс13). Відповідно до ч. 1 ст. 111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. З огляду на зазначене, та враховуючи, що припинення зобов'язання виходячи з положень глави 50 ЦК України означає його повну відсутність суд вважає, що вимоги позивача про визнання зобов'язання припиненим по своїй суті тотожні його відсутності (неіснуванню). Аналогічної позиції дотримується також і Верховний Суд України. Зокрема, в постанові від 21 травня 2012 року у справі № 6-8цс11 Верховний Суд України вказав, що припинення зобов'язання означає такий стан правовідношення, за якого в силу передбачених законом обставин суб'єктивне право та кореспондуючий йому обов'язок перестають існувати. Крім того, суд підкреслює, що згідно правової позиції Верховного Суду України, висловленої в постанові від 21 листопада 2012 року у справі № 6-134цс11, позов про визнання обов'язку (правовідношення) в цілому припиненим може бути заявлено відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України у разі невизнання кредитором права боржника на таке припинення обов'язку. Таким чином, вимоги позивача за первісним позовом є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Стосовно зустрічних позовних вимог, суд зазначає наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Відповідно до ч. 2 ст. 14 ЦК України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Як встановлено судом, укладений сторонами кредитний договір № 10 від 30.06.2010 року є удаваним в частині визначення в якості валюти кредитування долара США й до правовідносин сторін підлягає застосуванню законодавство України про договір, який сторони дійсно уклали - договір про надання кредиту в національній валюті України - гривні. В іншій частині умови Кредитного договору сторонами не оспорюються й відповідно до ст. 629 ЦК України є обов'язковими для сторін. При цьому в пунктах 1.3. та 1.4. кредитного договору погоджено, що погашення кредиту та погашення відсотків за користування кредитом здійснюється позичальником шляхом перерахування грошових коштів з поточного рахунку Позичальника на відповідний рахунок банку, вказаний у п. 1.5. цього договору та на інших умовах визначених договором у валюті кредиту. Водночас валютою кредиту, з урахуванням удаваності кредитного договору в частині визначення в якості валюти кредитування долара США є саме національна валюта України - гривня. Таким чином, суд приходить до висновку, що погашення кредиту, відсотків, здійснення інших платежів відповідно до умов укладеного сторонами кредитного договору № 10 від 30.06.2010р. позивач (Фізична особа-підприємець ОСОБА_1) має здійснювати саме у дійсній валюті кредиту - гривні. Відтак, будь-які правові та фактичні підстави для стягнення з позивача на користь відповідача будь-яких сум у зв'язку з виконанням кредитного договору №10 від 30.06.2010р. в доларах США відсутні, через що заявлений відповідачем зустрічний позов є безпідставним й у його задоволенні слід відмовити. Однак суд вважає за необхідне роз'яснити відповідачу, що він не позбавлений права звернутись з окремим позовом до позивача про стягнення суми заборгованості позивача перед відповідачем за кредитним договором у національній валюті України - гривні. Стосовно доводів, викладених відповідачем у зустрічній позовній заяві, суд вважає за необхідне зазначити наступне. На забезпечення виконання укладеного сторонами кредитного договору № 10 від 30.06.2010р. було укладено договори іпотеки №10/1 від 30.06.2010р. та 10/2 від 05.07.2010р. При цьому відповідач в зустрічній позовній заяві зазначає, що на майно, яке передано в іпотеку на забезпечення зобов'язань за кредитним договором № 10 від 30.06.2010р. вже звернено стягнення. Однак як вбачається з матеріалів справи (зокрема - із зустрічної позовної заяви), прийняття відповідачем рішення як іпотекодержателем про звернення стягнення на предмет іпотеки, ґрунтувалось на застереженнях в іпотечних договорах, які відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» прирівнюються до договорів про задоволення вимог іпотекодержателя та за своїми правовими наслідками передбачають передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Однак суд наголошує, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому законом (ст. 1 Закону України «Про іпотеку»). Отже, для законного використання механізму захисту порушених прав іпотекодержателя в порядку, що передбачений приписами ст. 33 та 37 Закону України «Про іпотеку», необхідним є встановлення факту невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання боржником, і лише за умови наявності такого невиконання або неналежного виконання в іпотекодержателя виникає право звернути стягнення на предмет іпотеки (в тому числі шляхом набуття права власності на предмет іпотеки). Враховуючи, що закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише вимагає застосовувати до правовідносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі, звернення стягнення на предмет іпотеки можливе лише за умови невиконання чи неналежного виконання позивачем дійсного правочину, на укладення якого була спрямована воля сторін за кредитним договором № 10 від 30.06.2010р., а саме: невиконання чи неналежного виконання обов'язку з повернення кредиту в національній грошовій одиниці - гривні. Разом з тим, судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідач на виконання вимог ст. 33 та 37 Закону України «Про іпотеку» про виконання дійсного зобов'язання за кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року за кредитним договором до позивача не звертався, послідовно та безпідставно вимагаючи від позивача здійснення платежів за Кредитним договором в іноземній валюті. З цих підстав суд вважає доведеним та встановленим, що звернення стягнення на предмет іпотеки відповідачем по іпотечних договорах №10/1 від 30.06.2010 року та 10/2 від 05.07.2010 року, укладених на забезпечення зобов'язань позивача (ФОП ОСОБА_1.) за кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року, не відповідає вимогам Закону України «Про іпотеку», а дії відповідача із здійснення такого звернення стягнення на предмет іпотеки по іпотечних договорах №10/1 від 30.06.2010 року та 10/2 від 05.07.2010 року, укладених на забезпечення зобов'язань позивача (ФОП ОСОБА_1.) за Кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року, є юридично нікчемними, не мають юридичного значення й не створюють будь-яких правових наслідків. Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 Господарського процесуального кодексу України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З огляду на зазначене, суд вважає за необхідне стягнути судові витрати за первісним позовом з відповідача за первісним позовом, а судові витрати за зустрічним позовом - покласти на позивача за зустрічним позовом. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. ст. 11, 16, 509, 525, 598, 626, 628, 629, 1048, 1054 Цивільного кодексу України, ст. ст. 173, 174, 179, 345 Господарського кодексу України, ст.ст. 1, 4, 12, 22, 32, 33, 43, 49, 65, 69, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, - ВИРІШИВ: Первісний позов задовольнити повністю. Визнати виражені в доларах США грошові зобов'язання Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ НОМЕР_1) перед Публічним акціонерним товариством "Східно-Український Банк "Грант" (61001, м. Харків, вул. Данилевського, 19, код ЄДРПОУ 14070197) за Кредитним договором № 10 від 30.06.2010 року - припиненими. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Східно-Український Банк "Грант" (61001, м. Харків, вул. Данилевського, 19, код ЄДРПОУ 14070197) на користь Фізичної особа-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ НОМЕР_1) суму сплаченого судового збору за подання первісного позову в розмірі 1218,00 грн. Видати наказ після набрання рішенням законної сили. В задоволенні зустрічного позову відмовити повністю. Повне рішення складено 01.12.2014 р. Суддя Р.М. Аюпова справа № 922/3899/14 http://reyestr.court.gov.ua/Review/41680639