Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'мораторий'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 38 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 753/12729/15-ц Провадження N 14-317цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Служба у справах дітей), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року у складі судді Сухомлінова С.М. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року у складі колегії суддів Прокопчук Н.О., Антоненко Н.О., Семенюк Т.А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення та УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, яка на праві власності належала відповідачу ОСОБА_4 Проте відповідач зі своїм малолітнім сином добровільно не звільняють указану квартиру. Посилаючись на викладене, позивач просив усунути йому перешкоди в користуванні приватною власністю шляхом виселення ОСОБА_4 та його малолітнього сина ОСОБА_5 з указаної квартири. Як на правові підстави своїх вимог позивач посилався на статті 316, 317, 319, 321, 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Відповідач ОСОБА_4 позову не визнав та пояснив, що вказана квартира є єдиним житлом його малолітнього сина. Крім того, громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Квартиру АДРЕСА_2, яку передано в іпотеку, було придбано не за рахунок кредитних коштів, а тому його та малолітнього сина не може бути виселено з квартири без надання іншого жилого приміщення. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_3 в користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом виселення ОСОБА_4 та малолітнього ОСОБА_5 без надання іншого житла; вселено ОСОБА_3 у вказану квартиру. Вирішено питання щодо судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що порушене право власності позивача підлягає захисту шляхом вселення його у спірну квартиру. Положення статті 40 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) не поширюються на спірні правовідносини, оскільки відносини між колишнім та новим власником житла регулюються нормами ЦК України. Згода органу опіки та піклування на виселення малолітнього ОСОБА_5 не потрібна, оскільки купівля-продаж нерухомого майна на прилюдних торгах проводилася виконавчою службою на підставі акта державного виконавця, який не є правочином щодо нерухомого майна. Задовольняючи позовні вимоги про вселення ОСОБА_3, суд першої інстанції зробив висновок про те, що його порушене право як нового власника спірної квартири підлягає захисту на підставі статей 317, 321, 391 ЦК України. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що вимоги позивача є обґрунтованими та відповідають положенням статті 16 ЦК України. У вересні 2016 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказані судові рішення, які просить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач заявив вимоги про виселення, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 109 ЖК УРСР. У ЦК України немає положень, які б визначали порядок виселення громадян із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, переданого на забезпечення кредитного договору. Спірна квартира придбана у 2004 році за власні кошти ОСОБА_4, тоді як кредитний договір з Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") укладено у 2007 році. При виселенні відповідача та його малолітнього сина за рішенням суду їм має бути надане житло. Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 6-1049цс15, від 21 жовтня 2015 року у справах N 6-1484цс15 та N 6-1033цс15, від 16 грудня 2015 року у справі N 6-1469цс15, від 02 березня 2016 року у справі N 6-3064цс15 та від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16. Суд не застосував норм статті 12 Закону України від 02 червня 2005 року N 2623-IV "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", незважаючи на те, що в разі виселення з указаної квартири малолітній ОСОБА_5 буде позбавлений житла. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину першу статті 404, підпункт 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, відповідно до якого суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, при цьому не вбачає підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Суди у справі, що розглядається, установили, що 26 березня 2007 року між ОСОБА_4 та Акціонерним комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк") в особі Харківського відділення Київської міської філії АКБСР "Укрсоцбанк" укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії N 032/29-075К. На забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору укладено договір іпотеки від 25 березня 2007 року N 02-10/985, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим N 1249, за яким в іпотеку передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2, яка на той час належала ОСОБА_4 на праві приватної власності. 28 лютого 2012 року ОСОБА_3 на прилюдних торгах придбав квартиру АДРЕСА_2, а 13 березня 2015 року він зареєстрував своє право власності на квартиру. Отже, підстава продажу - прилюдні торги. У вказаній квартирі зареєстровані та проживають ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_5, що підтверджується довідкою Комунального концерну "Центр комунального сервісу" Дарницького району від 09 грудня 2015 року (а. с. 34). Також установлено, що квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_4 придбав не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом позасудового врегулювання спору за виконавчим написом нотаріуса Київського міського нотаріального округу від 21 липня 2010 року N 4457. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що до спірних правовідносин про усунення перешкод у користуванні майном підлягають застосуванню вимоги статті 319 ЦК України, оскільки між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. У зв'язку з відчуженням квартири АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_3 право власності ОСОБА_4 на цю квартиру припинилося. Про необхідність застосування до спірних правовідносин статті 391 ЦК України і захист права нового власника майна зробила висновок і колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про направлення справи до Великої Палати Верховного Суду. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду керувалася тим, що по своїй суті вирішення судом спору між новим та старим власником житла щодо усунення перешкод у користуванні майном новому власнику та виселення попереднього власника є втручанням держави у право на мирне володіння своїм майном, оскільки з одного боку, державою задекларовано непорушність права власності, а з іншого боку, для колишніх власників майна, яке було передане в іпотеку та відчужене примусово з метою забезпечення вимог кредитора, передбачені умови виселення з такого майна. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що застосування положень статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР при вирішенні спорів за вимогами нового власника житла про усунення йому перешкод у користуванні власністю шляхом виселення колишнього (колишніх) власника (власників) житла, яке було предметом іпотеки, суперечить основним принципам непорушності та недоторканності права власності. Наявність такого правового механізму, як унеможливлення виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду, нівелює сутність конституційних прав і свобод титульного власника майна, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними й такими, що позбавлені реального механізму захисту, крім того, покладають на нового власника, який не був пов'язаний з попереднім власником умовами іпотечного договору, індивідуальний надмірний тягар у вигляді обов'язку із забезпечення колишнього власника іпотечного майна постійним жилим приміщення, яке має бути надане одночасно з виселенням. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок про те, що до спірних правовідносин застосовується стаття 391 ЦК України та що порушене право власника підлягає захисту шляхом виселення колишнього власника та членів його сім'ї, який, передавши майно в іпотеку, не міг не усвідомлювати того, що предмет іпотеки може бути відчужений, тобто він зобов'язаний був передбачати, що може втратити власність у випадку невиконання чи неналежного виконання взятого на себе основного зобов'язання. ОСОБА_4, передаючи квартиру в іпотеку та у зв'язку із заборгованістю надаючи свою згоду на позасудовий спосіб її реалізації шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса, знав та повинен був знати про те, що в разі реалізації іпотекодержателем цього майна він втратить статус власника та буде зобов'язаний виселитися з квартири відповідно до положень Закону N 898-IV. У свою чергу ОСОБА_3, який придбав спірну квартиру на прилюдних торгах, не може реалізувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім'ї. Отже, порушується справедливий баланс інтересів сторін у справі, оскільки новий власник несе "індивідуальний і надмірний тягар" (individual and excessive burden), який полягає у тому, що він не може в повній мірі використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла. Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 зробив правовий висновок, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону N 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Аналогічний висновок висловлено і в постанові від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У справі, що розглядається, новий власник, який придбав житло на прилюдних торгах, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередній власник, який втратив право власності на житло, відмовляється виселятися з нього. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала за необхідне застосувати до спірних правовідносин вимоги статті 391 ЦК України і захистити права неволодіючого власника. Разом з тим з усталеної практики Верховного Суду України вбачається, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення. Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява N 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів". Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Продовжуючи далі про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі "Шпачек s.r.o." проти Чеської Республіки" (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява N 26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява N 33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява N 44158/98. У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява N 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява N 38155/02. У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, яка відповідає статті 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року). Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria"), заява N 1365/07; пункт 170 рішення у справі "Олександр Волков проти України", заява N 21722/11. Невиконання кредитних зобов'язань стало підставою подання до суду позовів банками про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників з неповнолітніми дітьми із житла. Це створило напругу в суспільстві, яка могла призвести до масових заворушень. Законом України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону N 898-IVта статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону N 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що Верховний Суд України застосував норми права, які регулюють спірні правовідносини, тобто суд діяв згідно із законом. Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження. Разом з тим спірне житлове приміщення вказаним власником придбане на прилюдних торгах 28 лютого 2012 року (а. с. 4), при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості. Однак до суду з цим позовом ОСОБА_3 звернувся у липні 2015 року (а. с. 2). Крім того, у вказаний проміжок часу 03 червня 2014 року прийнято Закон України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", яким запроваджено мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, а саме: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону N 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах. Разом з тим не можна не звернути уваги на порушення прав нового власника. Однак при цьому необхідно врахувати, що спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім'ї, серед яких є неповнолітня дитина. Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення. Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов'язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов'язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону N 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. Зважаючи на викладене, немає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України (від 22 червня 2016 року у справі N 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі N 6-1731цс16). Відповідно до частини першої статті 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами перегляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини шостої статті 355 ЦПК України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Суд апеляційної інстанції, відступивши від правового висновку Верховного Суду України, не навів мотивів такого відступу. Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Таким чином, судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним правовим висновкам Верховного Суду України, а суди, вирішуючи спір, неправильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, що призвело до неправильного його розгляду, що в силу вимог статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні указаного позову. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу відповідача задоволено та постановлено нове рішення про відмову в задоволенні позову, то з позивача ОСОБА_3 на користь відповідача ОСОБА_4 необхідно стягнути судовий збір, який останній сплатив за подання апеляційної скарги у розмірі 303,16 грн. що підтверджується відповідними квитанціями (а. с. 76, 92), та за подання касаційної скарги у розмірі 661,44 грн (а. с. 124), в загальному розмірі 964,60 грн. Керуючись статтями 141, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 задовольнити. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 22 вересня 2016 року скасувати та ухвалити у справі нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, який діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення - відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 (АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1) на користь ОСОБА_4 (АДРЕСА_2; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2) судовий збір у сумі 964,60 грн (дев'ятсот шістдесят чотири гривні шістдесят копійок). Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  2. ВС в постановлении от 31 октября 2018 року, дело № 465/1310/17 определил, что внесудебное взыскание по ипотечной оговорке фактически является принудительным взысканием без согласия собственника Постанова Іменем України 31 жовтня 2018 року м. Київ справа № 465/1310/17 провадження № 61-29771 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач) учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва АллаМихайлівна розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О. ВСТАНОВИВ: У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А. М., про визнання рішення про реєстрацію права власності незаконним та зобов'язання вчинити дії. Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що 15 грудня 2016 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11096020000 (далі - кредитний договір), на забезпечення виконання зобов'язань за яким того ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 (далі - майнові поручителі) укладено іпотечний договір, згідно якого майновими поручителями передано в іпотеку нерухоме майно - однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16, 9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором. Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 20 серпня 2014 року, з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Кей-Колект» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 34 235,72 дол. США, що еквівалентно 272 951,12 грн. З інформаційної довідки від 24 лютого 2017 року № 81217239 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, їй стало відомо, що за рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. 11 квітня 2016 року, право власності на квартиру АДРЕСА_1, що перебувала в іпотеці, перереєстровано за ТОВ «Кей-Колект». Оскільки зазначена квартира є єдиним місцем проживання позивача та інших майнових поручителів, зазначене нерухоме житлове майно, як таке, що відповідає вимогам підпункту першого пункту першого Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути примусово стягнуто (відчужено без згоди власника) протягом дії зазначеного Закону. Посилаючись на наведене ОСОБА_1 просила: визнати незаконним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про право власності № 16925503 від 11 квітня 2016 року на спірну квартиру за ТОВ «Кей-Колект»; поновити відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про зазначений об'єкт нерухомого майна, що передували скасованим записам. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року позов задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31889864 від 17 жовтня 2016 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., яким проведено державну реєстрацію права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». Скасовано реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу КобелєвоїА. М. про право власності №16925503 від 11 квітня 2016 року на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». Поновлено відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про об'єкт нерухомого майна - однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1, що передували скасованим записам. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за наслідками прийняття приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» з огляду на те, що спірна квартира підпадає під дію такого Закону, оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника та не перевищує 140 кв. м. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, оскільки цей Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, а відтак не може бути підставою для відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно на підставі договорів, укладених в порядку, встановленому законом, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356 цс 15. Мораторій на звернення стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті, протягом строку його дії, є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Крім того апеляційний суд зазначив, що нотаріус не був залучений до участі у справі щодо оскарження його протиправних дій та рішень, як суб'єкта, наділеного владними повноваженням щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав. У листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій заявник просила скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року та залишити у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року, з огляду на допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального та процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що нотаріус не може бути відповідачем у спорах, що виникають із цивільних правовідносин, пов'язаних з нотаріальною дією, оскільки не є юридично заінтересованою у результатах вирішення справи особою. Крім того, апеляційний суд не урахував положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки тимчасова заборона примусового стягнення на майно, яке виступає як забезпечення виконання зобов'язань за кредитом в іноземній валюті, діє з урахуванням приписів Закону України «Про іпотеку» та забороняє звернення стягнення на предмет іпотеки, який відповідає вимогам пункту першого зазначеного Закону, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті у будь-який спосіб. Станом на момент розгляду справи відзив на касаційну скаргу не надійшов. У поясненнях, що надійшли у жовтні 2018 року, ТОВ «Кей-Колект» зазначило, що положення Закону України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu:"; розповсюджуються на примусову реалізацію майна, стягнення на предмет іпотеки було звернуто у позасудовому порядку на виконання умов іпотечного застереження, добровільно погодженого сторонами при укладенні іпотечного договору, а тому на спірні правовідносини мораторій не поширюється. Квартира АДРЕСА_1, передана в іпотеку на забезпечення виконання зобов'язань за споживчим кредитом, не відповідає критеріям визначеним пунктом 1 Закону України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu:";, оскільки не використовувалася як постійне місце проживання позичальника, з якою позивача пов'язують родинні стосунки. Згідно статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд. 25 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав. Судами попередніх інстанцій установлено, що 15 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», і ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 11096020000, відповідно до якого позичальнику надано кредит (грошові кошти) в іноземній валюті у сумі 33 000 дол. США в порядку і на умовах, визначених цим договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, в цей же день, між АКІБ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку банку передано однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16,9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до підпунктів 4.2, 4.6 договору іпотеки, звернення стягнення здійснюється на підставі: або рішення суду; або виконавчого напису нотаріуса; або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя; або за договором між іпотекодавцем, іпотекодавцями - майновими поручителями та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється відповідно до розділу 5 цього договору іпотеки та розділу V Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). За змістом статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором. Рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер № 31889864 від 17 жовтня 2016 року, право власності на нерухоме житлове майно у вигляді квартири АДРЕСА_1 було перереєстровано на нового власника - ТОВ «Кей-Колект». Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону. Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення позасудового врегулювання є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» . Згідно статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що сторони у договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до частин першої та другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Системний аналіз положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку, що згода іпотекодавця про передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, таких як: чинність іпотеки, невиконання або неналежне виконання основного зобов'язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на вказане майно. Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 07 липня 2004 року. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 07 червня 2014 року набув чинності Закон України &qu , пунктом 1 якого передбачено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України &q?ен;Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України &qu"';Про іпотеку&quць;, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Верховний Суд України у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, дійшов правового висновку про те, що поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Установлений Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки Закон України &qu01;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qusp; не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови у позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнень на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Обгрунтовуючи свій висновок про те, що дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя та відсутність у нотаріуса правових підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії по реєстрації права власності за іпотекодержателем, з посиланням на правовийвисновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, апеляційний суд не врахував, що фактичні обставини у цій справі та у справі № 6-1356цс15 не є подібними. Зокрема, у справі № 6-1356цс15 Верховним Судом України проананалізовано правовідносини, що виникли за наслідками звернення іпотекодержателя до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, у той час як у справі, що є предметом перегляду, іпотекодержатель у позасудовому порядку на дату розгляду спору набув право власності на предмет іпотеки, внаслідок чого нерухоме житлове майно вибуло з власності іпотекодавця та майнових поручителів без їх згоди, як власників. Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстраціїправа власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотекина підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна. Отже, визначальним при вирішення спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України &qu=U;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&q? м; є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, без згоди власника майна. Зважаючи на наведене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що Законом України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu Натомість, суд першої інстанції правильно встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, дійшов обгрунтованого висновку, що за наслідками прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект» за відповідним застереженням в іпотечному договорі, фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково, і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Ураховуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року підлягає скасуванню, з залишенням у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року. Частиною першою статті 141 ЦПК Українипередбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції зазначається розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, сплачений при її поданні судовий збір у розмірі 2 304,00 грн підлягає стягненню з ТОВ «Кей-Колект» на користь позивача. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року скасувати, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 рокузалишити в силі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на користь ОСОБА_1 2 304,00 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов А.С. Олійник О.В. Ступак Г.І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/78129590
  3. Державний герб України Постанова Іменем України 31 жовтня 2018 року м. Київ справа № 465/1310/17 провадження № 61-29771 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач) учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Михайлівна розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О. ВСТАНОВИВ: У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А. М., про визнання рішення про реєстрацію права власності незаконним та зобов'язання вчинити дії. Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що 15 грудня 2016 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11096020000 (далі - кредитний договір), на забезпечення виконання зобов'язань за яким того ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 (далі - майнові поручителі) укладено іпотечний договір, згідно якого майновими поручителями передано в іпотеку нерухоме майно - однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16, 9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором. Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 20 серпня 2014 року, з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Кей-Колект» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 34 235,72 дол. США, що еквівалентно 272 951,12 грн. З інформаційної довідки від 24 лютого 2017 року № 81217239 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, їй стало відомо, що за рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. 11 квітня 2016 року, право власності на квартиру АДРЕСА_1, що перебувала в іпотеці, перереєстровано за ТОВ «Кей-Колект». Оскільки зазначена квартира є єдиним місцем проживання позивача та інших майнових поручителів, зазначене нерухоме житлове майно, як таке, що відповідає вимогам підпункту першого пункту першого Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути примусово стягнуто (відчужено без згоди власника) протягом дії зазначеного Закону. Посилаючись на наведене ОСОБА_1 просила: визнати незаконним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про право власності № 16925503 від 11 квітня 2016 року на спірну квартиру за ТОВ «Кей-Колект»; поновити відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про зазначений об'єкт нерухомого майна, що передували скасованим записам. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року позов задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31889864 від 17 жовтня 2016 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., яким проведено державну реєстрацію права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». Скасовано реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу КобелєвоїА. М. про право власності №16925503 від 11 квітня 2016 року на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». Поновлено відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про об'єкт нерухомого майна - однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1, що передували скасованим записам. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за наслідками прийняття приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» з огляду на те, що спірна квартира підпадає під дію такого Закону, оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника та не перевищує 140 кв. м. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, оскільки цей Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, а відтак не може бути підставою для відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно на підставі договорів, укладених в порядку, встановленому законом, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356 цс 15. Мораторій на звернення стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті, протягом строку його дії, є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Крім того апеляційний суд зазначив, що нотаріус не був залучений до участі у справі щодо оскарження його протиправних дій та рішень, як суб'єкта, наділеного владними повноваженням щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав. У листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій заявник просила скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року та залишити у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року, з огляду на допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального та процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що нотаріус не може бути відповідачем у спорах, що виникають із цивільних правовідносин, пов'язаних з нотаріальною дією, оскільки не є юридично заінтересованою у результатах вирішення справи особою. Крім того, апеляційний суд не урахував положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки тимчасова заборона примусового стягнення на майно, яке виступає як забезпечення виконання зобов'язань за кредитом в іноземній валюті, діє з урахуванням приписів Закону України «Про іпотеку» та забороняє звернення стягнення на предмет іпотеки, який відповідає вимогам пункту першого зазначеного Закону, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті у будь-який спосіб. Станом на момент розгляду справи відзив на касаційну скаргу не надійшов. У поясненнях, що надійшли у жовтні 2018 року, ТОВ «Кей-Колект» зазначило, що положення Закону України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu:"; розповсюджуються на примусову реалізацію майна, стягнення на предмет іпотеки було звернуто у позасудовому порядку на виконання умов іпотечного застереження, добровільно погодженого сторонами при укладенні іпотечного договору, а тому на спірні правовідносини мораторій не поширюється. Квартира АДРЕСА_1, передана в іпотеку на забезпечення виконання зобов'язань за споживчим кредитом, не відповідає критеріям визначеним пунктом 1 Закону України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu:";, оскільки не використовувалася як постійне місце проживання позичальника, з якою позивача пов'язують родинні стосунки. Згідно статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд. 25 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав. Судами попередніх інстанцій установлено, що 15 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», і ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 11096020000, відповідно до якого позичальнику надано кредит (грошові кошти) в іноземній валюті у сумі 33 000 дол. США в порядку і на умовах, визначених цим договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, в цей же день, між АКІБ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку банку передано однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16,9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до підпунктів 4.2, 4.6 договору іпотеки, звернення стягнення здійснюється на підставі: або рішення суду; або виконавчого напису нотаріуса; або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя; або за договором між іпотекодавцем, іпотекодавцями - майновими поручителями та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється відповідно до розділу 5 цього договору іпотеки та розділу V Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). За змістом статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором. Рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер № 31889864 від 17 жовтня 2016 року, право власності на нерухоме житлове майно у вигляді квартири АДРЕСА_1 було перереєстровано на нового власника - ТОВ «Кей-Колект». Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону. Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення позасудового врегулювання є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» . Згідно статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що сторони у договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до частин першої та другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Системний аналіз положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку, що згода іпотекодавця про передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, таких як: чинність іпотеки, невиконання або неналежне виконання основного зобов'язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на вказане майно. Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 07 липня 2004 року. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 07 червня 2014 року набув чинності Закон України &qu , пунктом 1 якого передбачено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України &q?ен;Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України &qu"';Про іпотеку&quць;, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Верховний Суд України у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, дійшов правового висновку про те, що поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Установлений Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки Закон України &qu01;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qusp; не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови у позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнень на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Обгрунтовуючи свій висновок про те, що дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя та відсутність у нотаріуса правових підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії по реєстрації права власності за іпотекодержателем, з посиланням на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, апеляційний суд не врахував, що фактичні обставини у цій справі та у справі № 6-1356цс15 не є подібними. Зокрема, у справі № 6-1356цс15 Верховним Судом України проананалізовано правовідносини, що виникли за наслідками звернення іпотекодержателя до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, у той час як у справі, що є предметом перегляду, іпотекодержатель у позасудовому порядку на дату розгляду спору набув право власності на предмет іпотеки, внаслідок чого нерухоме житлове майно вибуло з власності іпотекодавця та майнових поручителів без їх згоди, як власників. Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстраціїправа власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотекина підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна. Отже, визначальним при вирішення спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України &qu=U;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&q? м; є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, без згоди власника майна. Зважаючи на наведене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що Законом України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu Натомість, суд першої інстанції правильно встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, дійшов обгрунтованого висновку, що за наслідками прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект» за відповідним застереженням в іпотечному договорі, фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково, і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Ураховуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року підлягає скасуванню, з залишенням у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року. Частиною першою статті 141 ЦПК Українипередбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції зазначається розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, сплачений при її поданні судовий збір у розмірі 2 304,00 грн підлягає стягненню з ТОВ «Кей-Колект» на користь позивача. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року скасувати, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року залишити в силі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на користь ОСОБА_1 2 304,00 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов А.С. Олійник О.В. Ступак Г.І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/78129590
  4. всем привет) у меня, наверное, самая вопиющая ситуация с этими бандюками. кей-коллект, укрборг - все одно. у нас они вообще вошли в сговор с нотариусом и переписали на себя квартиру, и это после того, как исполнительная служба им отказала и закрыла дело по закону моратория, отправив документы в банк. они не долго думая, совершили незаконную сделку почти в 8 вечера того же дня. естественно, мы подали в суд на их компанию и нотариуса Егорову Марину. коллекторская компания тоже подала встречный иск на выселение (в квартире проживают 2 несовершеннолетних детей), - суд 1-й инстанции, а потом и апелляционный суд им отказали . но, видно, пользуясь тем, что в судах этот процесс затягивается, коллекторы не унывают и решили действовать жестче. 12 сентября 4 человека "решили поговорить", как они потом нам объяснили, - и в 7 утра ввалились в квартиру. муж не растерялся и повыкидывал их за порог. обидно, что все это видел наш старший несовершеннолетний сын. в шоке. на этом их визит не закончился и они 2 дня сидели в машине около подъезда, ожидая, когда же в квартире никого не будет. говорили, что будут сидеть, пока мы не поедем к ним в офис и не поговорим о возможных решениях вопроса. поехал муж и адвокат. там вообще цирк был по полной программе. они сразу сказали, что им нужны деньги, потому что содержать офис и платить зарплату сотрудникам нынче дорого!!!! отвезли заявления в прокуратуру, мвд и отделение полиции (жаль, не отреагировали по факту и сразу не вызвали!!)в отделении до сих пор тянут резину , не могу добиться ЕРДР. хотели спихнуть дело на участкового, пока я не пошла к начальнику следствия в прошлую пятницу, - он покивал, пообещал, что следователь позвонит сегодня, 18.09., но , увы и ах, никто не позвонил и номер ЕРДР так и не присвоили. вот и напрашивается вывод, - как наша полиция нас "бережет". я так понимаю, чтобы правоохранительные органы хоть как-то реагировали, нужно массово собраться против коллекторов и заваливать органы заявлениями. ищу таких же пострадавших, давайте кооперироваться. если не мы сами, то на полицию рассчитывать особо не приходится.
  5. Условия задачки - В 2008 году я купил в ипотеку квартиру, взял 220.000$ наличными без первого взноса. - Кредит не выплачиваю с 2010 года. Квартира 4 комнаты - единственное жилье. - В 2012 г. было вынесено решение суда о взыскании задолженности по кредиту. С того времени открывались несколько исполнительных производств и касательно должника, и поручителя (скорей всего и сейчас открыто, надо уточнять, ибо я подавал в суд на закрытие исполнительного производства в связи с мораторием) - Т.к. мораторий на отчуждение ипотечного жилья взятого в долларах - квартиру не забрали. - Сегодня такую же квартиру в доме продают за 53.000$ Update: Ипотечная квартира и банк в Киеве Текущее предложение мирового соглашении от банка - 30.000$ цена выкупа и закрываем ипотеку через нотариальное оформление - Оставшийся долг, чтобы не платить государству проценты на прибыль, продают мне за условные 5.000 грн - Долг продают через посредника юрлицо, т.к. напрямую физлицу продать долг не могут - Требуют пакет документов, в том числе форму №3 Внимание вопрос - Стоит ли ввязываться в предложенную банком схему, какие подводные камни, что еще по схеме уточнить у банка? - Зачем им форма№3 - убедиться что не прописан несовершеннолетний, надо прописать? - Или дождаться принятия закона о банкротстве физлиц и закрыть вопрос ? Естественно готов заплатить за консультацию и возможное сопровождение в суде и пр . по данному вопросу
  6. ВЕРХОВНИЙ СУД РОЗ'ЯСНИВ, ЯКІ ДІЇ ПІДПАДАЮТЬ ПІД ЗЛОВЖИВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИМИ ПРАВАМИ, серед яких: -подання кількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання кількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав; Всем доброго дня. Вопрос по вышеуказаному: 1. Ипотечный кредит в Сведбанке. 2. сентябрь 2013 года - иск от коллектора на обращение ипотеки. ( в октябре 2018 исковые требования судами удолетворены - сейчас в касации) 3. в сентябре 2014 - иск от колектора "про стягнення заборгованності"-двойное взыскание тела и процентов (первая инстанция за коллектором - сейчас в апеляции) Вопрос: является ли иск 2014 года с аналогичным предметом и с аналогичным основанием иска 2013 года, тоисть является ли он злоупотреблением процесуальными правами.
  7. Постанова Іменем України 16 травня 2018 року місто Київ справа N 742/1826/16-ц провадження N 61-2602св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В.А., суддів: Карпенко С.О., Погрібного С.О. (суддя-доповідач), Ступак О.В., Усика Г.І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК", відповідачі: Прилуцький міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області, ОСОБА_3 (заявник), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" на рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Губар В.С., Висоцької Н.В., Скрипки А.А., ВСТАНОВИВ: Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі - ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", банк) у червні 2016 року звернулось до суду з позовом до Прилуцького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області (далі - Прилуцький МВДВС ГТУЮ у Чернігівській області), ОСОБА_3 про звільнення майна з-під арешту, просило зняти арешт, накладений постановою Прилуцького МВДВС ГТУЮ у Чернігівській області від 21 липня 2010 року ВП N 20380892 на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку, площею 658, 00 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1, розташовану за цією ж адресою; вирішити питання про розподіл судових витрат. Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 11 травня 2007 року між банком та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, на підставі якого ОСОБА_3 отримав споживчий кредит у розмірі 20 000, 00 дол. США та 2 479, 71 дол. США на сплату страхових внесків. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передав банкові в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 658, 00 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1, за цією ж адресою. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 24 березня 2013 року в рахунок стягнення заборгованості ОСОБА_3 позивачеві у загальній сумі 37 502, 62 дол. США за кредитним договором від 11 травня 2007 року N CNRОGA00000011 звернуто стягнення на предмет іпотеки, житловий будинок, загальною площею 94, 70 кв. м, з господарсько-побутовими будівлями та земельну ділянку, площею 658, 00 кв. м, та надано право банку реалізувати іпотечне майно. У межах виконавчого провадження з примусового стягнення кредитної заборгованості постановою Відділу ДВС Прилуцького міськрайонного управління юстиції від 21 липня 2010 року накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_3 ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" посилається на те, що внаслідок накладеного арешту на предмет іпотеки банк, будучи іпотекодержателем, не має можливості реалізувати предмет іпотеки та погасити наявну заборгованість ОСОБА_3 за кредитом. Правовою підставою позову банк визначив статтю 3 Закону України "Про іпотеку", статті 54, 60 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV, далі - Закон України "Про виконавче провадження"). Заочним рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 04 липня 2016 року позов ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" задоволено, знято арешт, накладений постановою заступника начальника Відділу ДВС Прилуцького міськрайонного управління юстиції Сич Оксаною Анатоліївною від 21 липня 2010 року про відкриття виконавчого провадження ВП N 20380892, із житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями, що у АДРЕСА_1, та земельної ділянки, площею 658, 00 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1, за цією ж адресою, власник ОСОБА_3, внесений до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 10059234. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що право на розпорядження предметом іпотеки належить позивачу. Постановою Відділу ДВС Прилуцького МРУЮ порушуються права ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" як іпотекодержателя, а тому житловий будинок із господарсько-побутовими будівлями, що у АДРЕСА_1, та земельна ділянка, площею 658, 00 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1, за цією ж адресою, підлягають звільненню з-під арешту. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки рішення Апеляційного суду Чернігівської області про звернення стягнення на предмет іпотеки у цій справі ухвалено 24 квітня 2013 року, то на час дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" це судове рішення не підлягає виконанню і виконавче провадження має бути зупинено. Зважаючи, що житловий будинок, який є предметом іпотеки, є місцем постійного проживання та реєстрації ОСОБА_3, його загальна площа становить 94, 70 кв. м, відповідач не має на праві власності іншого нерухомого житлового майна, відповідач належить до кола суб'єктів, на яких поширюється дія зазначеного Закону, а тому вимоги позивача про звернення стягнення заборгованості в примусовому порядку на предмет іпотеки під час дії мораторію, встановленого Законом, є передчасними. Арешти, з-під яких банк просить звільнити спірне майно, накладені під час виконання заочного рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 12 березня 2010 року, яким стягнуто з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором в сумі 20 144, 70 доларів США, виконавче провадження з виконання виконавчого листа у цій справі не завершене, а тому накладенням арештів на спірне майно не порушені права позивача. У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" просить скасувати рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2016 року та залишити в силі рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 04 липня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що право розпорядження предметом іпотеки належить позивачу як іпотекодержателю, а ухвалена постанова державного виконавця про накладення арешту на майно порушує права банку, а тому житловий будинок підлягає звільненню з-під арешту. У цій справі розглядається спір про звільнення майна з-під арешту, а не про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не застосовується до спірних правовідносин, зняття арешту не є способом звернення стягнення. Оскільки зазначений Закон не зупиняє дію інших нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути підставою для відмови у задоволенні позову. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 03 квітня 2017 року справу за позовом ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" до Прилуцького МВДВС ГТУЮ у Чернігівській області та ОСОБА_3 про звільнення майна з-під арешту призначено до судового розгляду. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 22 січня 2018 року. Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року N 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком "ПРИВАТБАНК" (далі - ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", та ОСОБА_3 11 травня 2007 року укладений кредитний договір N CN0GA00000011, за умовами якого банк надав ОСОБА_3 кредит в розмірі 20 000, 00 дол. США на споживчі цілі та 2 479, 71 дол. США на сплату страхових платежів строком до 11 травня 2017 року зі сплатою 11, 04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 11 травня 2007 року між ЗАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, згідно з яким ОСОБА_3 передав, а банківська установа прийняла в іпотеку житловий будинок з надвірними будівлями, загальною площею 94, 70 кв. м, та земельну ділянку, площею 658, 00 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Заочним рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 12 березня 2010 року, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" заборгованість за кредитним договором від 11 травня 2007 року N CN0GA00000011 в сумі 20 144, 70 дол. США. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 24 квітня 2013 року скасовано рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 20 лютого 2013 року про відмову в задоволенні позову ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" про звернення стягнення на предмет іпотеки та в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" на загальну суму 37 502, 62 дол. США за кредитним договором від 11 травня 2007 року N CN0GA00000011 звернуто стягнення на житловий будинок, загальною площею 94, 70 кв. м, з надвірними будівлями та земельну ділянку, площею 658, 00 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, з наданням ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" права здійснювати усі дії, необхідні для продажу предмета іпотеки. Постановою Відділу державної виконавчої служби Прилуцького міськрайонного управління юстиції від 21 липня 2010 року накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_3 у межах суми стягнення у розмірі 20 144, 70 дол. США, та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить боржнику, лише в межах суми боргу. Апеляційний суд встановив, що до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна на підставі постанови Відділу державної виконавчої служби Прилуцького міськрайонного управління юстиції від 21 липня 2010 року внесено запис про заборону на відчуження житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями, що у АДРЕСА_1, та земельної ділянки, площею 658, 00 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1. Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції керувався положеннями Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", відповідно до підпункту 1 пункту 1 не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення виконання зобов'язань, поширюється лише на нерухоме житлове майно та в межах процедур здійснення примусового стягнення майна. При цьому суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що предметом іпотеки є житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями та земельна ділянка. Наведене дає підстави стверджувати, що дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не поширюється на земельну ділянку, що є предметом іпотеки. Додатково Верховний Суд врахував, що правила зазначеного Закону застосовуються у разі примусового стягнення майна. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 24 квітня 2013 року звернуто стягнення на предмети іпотеки шляхом надання права продажу їх ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" шляхом укладення з іншою особою договору купівлі-продажу. Наведене рішення апеляційного суду скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 28 серпня 2013 року позов ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" задоволено, звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем. Аналіз статті 38 Закону України "Про іпотеку" дає підстави для висновку, що право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки шляхом укладення договору купівлі-продажу не є примусовим стягненням іпотечного майна, передбачає, що особа, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, вправі письмово повідомити іпотекодержателя про свій намір придбати предмет іпотеки. З дня отримання іпотекодержателем цього повідомлення така особа набуває переважне право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц (провадження N 14-38цс18) сформулювала правовий висновок, відповідно до якого позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. Сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. Таким чином, апеляційний суд зробив помилковий висновок про застосування до спірних правовідносин Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 09 вересня 2015 року у справі N 6-483цс15, установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Зазначений Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Згідно зі статтею 572 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Відповідно до статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до статті 1 Закону України "Про заставу" в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. У статті 19 Закону України "Про заставу" передбачено, що за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави. За правилом частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Згідно з частинами шостою та сьомою статті 3 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Таким чином, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, що позивач ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" єдиний, хто має право на задоволення своєї вимоги до ОСОБА_3 за рахунок іпотечного майна: житлового будинку, загальною площею 94, 70 кв. м, з надвірними будівлями та земельну ділянку, площею 658, 00 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Порядок скасування арешту, накладеного в межах виконання рішення, встановлений статтею 60 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до частини п'ятої якої у інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду. У статті 54 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено право заставодержателя звернутися до суду про звільнення заставленого майна з-під арешту. Таким чином, арешти майна перешкоджають реалізації прав самого позивача, їх накладено в його інтересах, що є стягувачем у виконавчому провадженні, за яким такі арешти накладено виконавчою службою. На сьогодні захистити права та законні інтереси позивача в іншому порядку, ніж судовому, відсутня можливість. Це є підставою для такого рішення суду в цьому провадженні. Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення. Способом захисту цивільного права є припинення дії, яка порушує права відповідно до статті 16 ЦК України. Інших доводів у касаційній скарзі не наведено. Верховний Суд розглядає справу у межах доводів касаційної скарги відповідно до правил статті 400 ЦПК України. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Верховний Суд у визначенні справедливого рішення у цій справі керується статтею 2 ЦПК України, за змістом якої завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Як зазначено у статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Ухвалюючи оскаржуване рішення, апеляційний суд не врахував права та законні інтереси іпотекодержателя, а також, що на спірне майно не поширюється дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" та, відмовляючи у задоволенні позову, не врахував ефективності обраного банком способу захисту порушених прав власника майна. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" задовольнити. Заочне рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2016 року скасувати. Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 04 липня 2016 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Стрільчук В.А. Судді: Карпенко С.О. Погрібний С.О. Ступак О.В. Усик Г.І.
  8. Державний герб України ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/15437/16-ц провадження № 2/753/1271/17 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "08" червня 2017 р. Дарницький районний суд м. Києва у складі головуючого судді Трусової Т.О. з секретарями судових засідань Горбань С.І., Расуловою А.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу - державного реєстратора Кобелевої Алли Михайлівни про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання права власності, вилучення та внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, В С Т А Н О В И В: У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (надалі - ТОВ «Кей-Колект») та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу - державного реєстратора Кобелевої А.М. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, визнання права власності, вилучення та внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. Свої вимоги обґрунтував такими обставинами. 17.01.2008 між ним та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11284992000 терміном до 17.01.2018 на суму 125 000 дол. США. В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором було укладено договір іпотеки № 75265, відповідно до якого він передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1. Пунктами 5.2.1., 5.2.2. договору іпотеки передбачено, що єдиною підставою для переходу права власності на предмет іпотеки або його продажу від імені іпотекодателя є окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя. У листопаді 2011 р. на підставі договору факторингу та договору про відступлення прав за іпотечними договорами банк відступив ТОВ «Кей-Колект» свої права за кредитним та іпотечним договорами. У травні 2016 р. він отримав від ТОВ «Кей-Колект» лист та інформаційну довідку з Державних реєстрів, з яких дізнався, що 04.04.2016 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелева А.М. на підставі договору іпотеки здійснила реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей-Колект». Оскільки договір про задоволення вимог іпотекодержателя ним не укладався, реєстрація права власності здійснена з порушенням умов договору, вимог Закону України «Про іпотеку» та Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». В судовому засіданні позивач ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_6 позов підтримали пославшись на викладені у позовній заяві обставини. Представники ТОВ «Кей-Колект» ОСОБА_7 та ОСОБА_8 заявили про невизнання позову. На обґрунтування заперечень послалися на те, що реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулася на підставі застереження, яке міститься у пункті 5.1.2. розділу 5 договору іпотеки, і яке за змістом положень статті 36 Закону України «Про іпотеку» вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу - державний реєстратор Кобелева А.М. в судове засідання повторно не з'явилася, письмових заперечень по суті позову не надала, а тому суд вважав за можливе розглянути справу у її відсутність. Заслухавши сторони та дослідивши письмові докази, суд вважає встановленими такі обставини та визначені відповідно до них правовідносини. 17.01.2008 АКІБ «УкрСиббанк» (банк) та ОСОБА_4 (позичальник) уклали договір про надання споживчого кредиту № 11284992000, предметом якого є надання банком позичальнику кредиту в іноземній валюті в сумі 125000 дол. США під 13,40% річних зі строком кредитування до 17.01.2018 (а.с.16-23). На забезпечення виконання позичальником зобов'язань, узятих за вищевказаним кредитним договором, ОСОБА_4 передав АКІБ «УкрСиббанк» в іпотеку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1, про що між сторонами було укладено договір іпотеки від 17.07.2008 № 75265, який було посвідчено приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Прокудіною Л,Д (а.с. 24-26). 12.12.2011 ПАТ «УкрСиббанк» як правонаступник АКІБ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» уклали договір факторингу та договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, предметами яких є, зокрема, передача банком товариству усіх прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладеними з ОСОБА_4 (а.с. 27-29, 30-31). Відтак на підставі вищевказаних договорів у відповідності з положеннями пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України ТОВ «Кей-Колект» набуло прав кредитора у зобов'язаннях, що виникли з вищезазначених договорів. Судом встановлено, що умови кредитного договору ОСОБА_4 не виконувались, а відтак за умовами пункту 4.1. договору іпотеки іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки. Вказана умова договору кореспондує з положеннями частини 1 статті 33 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на момент укладення договору), згідно яких іпотекодержатель (заставодержатель) має право у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, забезпеченого іпотекою, задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки (застави). Згідно з положеннями пункту 4.2. іпотечного договору звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на розсуд іпотекодержателя на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; позасудового врегулювання у відповідності до умов цього договору та Закону України «Про іпотеку»; з інших, передбачених законодавством України, підстав. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з частинами першою-третьою статті 37 вищевказаного Закону іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Отже в межах процедури звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право звернутися до органу державної реєстрації з метою державної реєстрації за собою права власності на об'єкт нерухомого майна і документом, який підтверджуватиме відповідний перехід права власності, є або окремий договір між іпотекодавцем та іпотекодержателем, або застереження в іпотечному договорі. 04.04.2016 приватним нотаріусом Київського нотаріального округу - державним реєстратором Кобелевою А.М. здійснено реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект» (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 29154607 від 07.04.2016). З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна від 20.05.2016 № 59510042 вбачається, що підставою для проведення державної реєстрації права власності ТОВ «Кей-Колект» був договір іпотеки № 75265 від 17.01.2008. Представник ТОВ «Кей-Колект» на підтвердження доводів про безпідставність позовних вимог посилається на те, що реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулася на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься у пункті 5.2.1. розділу 5 договору іпотеки. Розділ 5 договору іпотеки має назву «Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя» і викладений у такій редакції: «5.1. Сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на Предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. 5.2. Позасудове врегулювання здійснюється одним з наступним способів звернення стягнення на предмет іпотеки: 5.2.1. Передача Іпотекодержателю права власності на Предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». 5.2.2. Отримання Іпотекодержателем права продати Предмет іпотеки будь-які особі на підставі договору купівлі-продажу від імені Іпотекодавця на підставі окремого договору про задоволення вимог Іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». 5.3. Позасудове врегулювання може бути застосовано Сторонами в будь-який момент звернення стягнення на Предмет іпотеки, але в будь-якому разі лише до моменту набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на Предмет іпотеки». Відтак ствердження представника відповідача про те, що положення пункту 5.2.1. договору іпотеки є самостійною підставою для переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя є хибними, оскільки вказані положення договору іпотеки не є застереженням в розумінні Закону України «Про іпотеку», а лише передбачають один із можливих способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Судом встановлено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя між АКІБ «УкрСиббанк» та/або ТОВ «Кей-Колект» і ОСОБА_4 не укладався. Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За приписом частини 1 статті 638 цього Кодексу договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. З урахуванням встановлених обставин суд дійшов висновку, що положення договору іпотеки під назвою «Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя» не передбачає перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, а є лише передумовою для укладення сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя. До того ж доказів, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки, суду не надано, а відтак нотаріусом не були дотримані положення статті 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Умови та порядок здійснення державної реєстрації прав на нерухоме майно встановлені нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень» № 1952-VI від 01.07.2004. Відповідно до частини першої статті 3 зазначеного Закону загальними засадами державної реєстрації прав є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію (абзац п'ятий частини п'ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень»). Оскільки судом встановлено, що договір іпотеки без укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя не є підставою для набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, а жодна нотаріальна дія з предметом іпотеки у порядку, встановленому частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень», під час здійснення державної реєстрації не вчинялась, у нотаріуса були відсутні правові підстави для прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 29154607 від 07.04.2016. Доводи позивача про порушення нотаріусом вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не заслуговують на увагу, оскільки установлений вказаним Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Відтак зазначений мораторій не може бути перешкодою для відмови у захисті порушеного права іпотекодержателя у передбачений законом чи договором спосіб і може застосуватися лише на стадії виконання судових рішень. Враховуючи, що в результаті прийнятого з порушенням умов договору та положень Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей Колект» об'єкт нерухомого майна вибув із власності позивача ОСОБА_4, його порушене право власності підлягає судовому захисту. Розгляд цієї справи в порядку цивільного судочинства ґрунтується на рішенні Верховного Суду України від 14.06.2016, прийнятому у справі № 21-41а16 за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, яке відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України. Статтею 16 ЦК України визначені можливі способи захисту цивільних прав та інтересів, серед яких, зокрема, визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової шкоди); визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, а також інші способи, що встановлені договором або законом. Частиною другою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень» передбачено, що у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Згідно пункту 2.6 Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 12.12.2011 року № 3502/5, для внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав, заявник подає, зокрема, рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, що набрало законної сили, Враховуючи наведене, суд вважає належним способом захисту порушених прав ОСОБА_4 скасування рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої А.М. від 07.04.2016 про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за ТОВ «Кей-Колект». Вимоги позивача про визнання права власності на вищевказану квартиру, вилучення та внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно є зайвими, оскільки внаслідок скасування рішення про державну реєстрацію права власності за відповідачем згідно положень Закону «Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень» відбувається відновлення становища, яке існувало до порушення, а саме: залишається чинним запис про реєстрацію права власності на майно за позивачем. Відповідно до вимог статті 88 ЦПК України суд здійснює розподіл судових витрат пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Оскільки задовольняється лише одна вимога немайнового характеру, до стягнення з ТОВ «Кей-Колект» та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої А.М. підлягають судові витрати в сумі 398,40 грн. з кожного (551,20+245,60=796,80/2). На підставі викладеного, керуючись статтями 10, 11, 27, 60, 212, 213, 214, 215 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: Позов ОСОБА_4 задовольнити частково. Скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої Алли Михайлівни від 7 квітня 2016 р., індексний номер 29154607, про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за товариством з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (код ЄДР 37825968). В решті позову відмовити. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелевої Алли Михайлівни на користь ОСОБА_4 судові витрати в сумі 398 гривень 40 копійок з кожного. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Дарницький районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67608592
  9. Державний герб України КОРАБЕЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД ОСОБА_1 Справа № 488/4202/16-ц Провадження № 2/488/534/17 р. РІШЕННЯ Іменем України 22.09.2017 року м. Миколаїв Корабельний районний суд м. Миколаєва у складі: головуючого судді Лазаревої Г.М.., при секретарі Сидоровій Т.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання протиправним та скасування рішення, - В С Т А Н О В И В: У листопаді 2016 року ОСОБА_2 (далі по тексту позивач, іпотекодавець, ОСОБА_2І.) звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3 (далі по тексту відповідач, П/Н ЧМНО ОСОБА_3А.), третя особа: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк». Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 29.01.2007 між нею та Закритим акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є третя особа, було укладено Кредитний договір №5МФ/2007 (далі по тексту Кредитний договір), в забезпечення виконання якого між тими ж сторонами було укладено Договір іпотеки, відповідно до умов якого позивач надала в іпотеку ЗАТ КБ «ПриватБанк» нерухоме майно, а саме: житловий будинок №26 по провулку Колективному у м. Миколаєві, що належить їй на праві власності. У 2016 році позивачу випадково стало відомо, що право власності на іпотечне майно було перереєстровано відповідачем за ПАТ КБ «ПриватБанк» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач вважає такі дії відповідача незаконними, оскільки: реєстрація права власності на будинок та земельну ділянку за ПАТ КБ «ПриватБанк» була здійснена відповідачем без достатніх правових підстав, з порушенням норм Закону України «Про іпотеку»; право власності на будинок та земельну ділянку було набуто ПАТ КБ «ПриватБанк» в порядку звернення стягнення на нерухоме майно в період дії мораторію на примусове відчуження житла; у відповідача було відсутнє право здійснення реєстрації права власності за ПАТ КБ «ПриватБанк» без вчинення нотаріальної дії з майном; відповідач не мав права реєструвати право власності на предмет іпотеки за ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки, не було дотримано порядку здійснення звернення стягнення на майно та реєстрації права власності, передбаченого Законом України «Про іпотеку». Представники позивача позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просили їх задовольнити. Відповідач до суду не зявився, причини неявки невідомі. Представник ПАТ КБ «ПриватБанк» у судовому засіданні заперечив щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_2, просив відмовити. У свої письмових запереченнях послався на те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з тих підстав, що застереження в іпотечному договорі повністю відповідає вимогам чинного законодавства, а тому є правовою підставою для реєстрації права власності ПАТ КБ «ПриватБанк» на іпотечне майно. Крім того, вважає, що не заслуговують на увагу посилання позивача на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки, іпотечне майно не є єдиною власністю та єдиним місцем проживання позивача. Водночас, вважає, що письмові вимоги направлялися ОСОБА_2, що підтверджується копією рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 14.03.2013 про звернення стягнення на предмет іпотеки та копією рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 10.02.2015 про виселення. Вислухавши пояснення представників позивача, представника ПАТ КБ «ПриватБанк», дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, враховуючи наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі по тексту ЦПК України), суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. За приписами ст.ст. 10, 11 ЦПК України, суд вирішує справи на засадах змагальності, не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб та в межах заявлених позовних вимог, на підставі поданих ними доказів. Відповідно до п. 21 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 01 березня 2013 року №3, якщо орган державної влади та/або орган місцевого самоврядування (суб'єкт владних повноважень) бере участь у справі не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав; не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого учасника спору (наприклад, надання згоди іншому співвласнику житлового будинку на виконання переобладнання та перепланування), то залежно від змісту вимог і суб'єктного складу сторін справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК. Позовні вимоги ОСОБА_2 виникли із цивільних правовідносин, спрямовані на захист цивільних прав позивача, а повноваження відповідача щодо здійснення реєстрації прав власності в даному випадку спрямовані на виникнення/припинення цивільних прав. З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що даний спір є спором про цивільне право, розгляд якого має здійснюватися в порядку цивільного судочинства. Як вбачається з матеріалів справи, 29 січня 2007 року між позивачем та Закритим акціонерним товариством «Комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є третя особа, було укладено Кредитний договір, відповідно до умов якого позивач отримала кредитні кошти у розмірі 200000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 13,00% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 28.01.2014. В забезпечення виконання зобовязань за Кредитним договором 30.01.2007 між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» було укладено Договір іпотеки, відповідно до умов якого позивач надала в іпотеку ЗАТ КБ «ПриватБанк» нерухоме майно, а саме: житловий будинок №26 по провулку Колективному, що належить їй на праві власності. Як вбачається з належним чином завіреної копії Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо обєкта нерухомого майна від 02.11.2016, право власності на вищезазначений будинок та земельну ділянку, на якій розташований будинок, було зареєстровано за ПАТ КБ «ПриватБанк» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Реєстрація будинку була здійснена відповідачем 15.09.2016, запис про право власності №16458979, підстава виникнення права власності: Договір іпотеки, серія і номер: 540, виданий 30.01.2007, видавник: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_4 Реєстрація земельної ділянки була здійснена П/Н ЧМНО ОСОБА_3 19.09.2016, запис про право власності №16511619, підстава виникнення права власності: Договір іпотеки, серія і номер: 540, виданий 30.01.2007, видавник: приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_4 Як вбачається із зазначеної Інформаційної довідки, реєстрація права власності на предмет іпотеки відбулася на підставі Договору іпотеки. Дослідивши умови Договору іпотеки суд звертає увагу на положення п. 29 під назвою «Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якого: «29. Звернення стягнення на Предмет іпотеки за вибором Іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: -переходу до Іпотекодержателя права власності на Предмет іпотеки, про що Іпотекодержатель зобовязаний письмово повідомити Іпотекодавця; -продажу Предмету іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку», для чого Іпотекодавець надає Іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та умовах, визначених на власний розсуд Іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені Іпотекодавця». Водночас, положення пункту 29 Договору іпотеки не є самостійною підставою для переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, оскільки, вказане положення Договору іпотеки не є застереженням в розумінні Закону України «Про іпотеку», а лише передбачає один із можливих способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині 3 статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент укладення Договору іпотеки) вказано, що договір про задоволення вимог Іпотекодержателя може передбачати: передачу Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право Іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент укладення Договору іпотеки), договір про задоволення вимог Іпотекодержателя, який передбачає передачу Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Отже, відповідно до Закону України «Про іпотеку», передача права власності на предмет іпотеки від Іпотекодавця до Іпотекодержателя в рахунок виконання основного зобовязання у позасудовому порядку можлива лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду України від 30.03.2016 у справі №6-1851цс15 та від 14.09.2016 у справі № 6-1219 цс16, які з огляду на положення ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для застосування судами України. Таким чином, неправомірними є дії відповідача в частині перереєстрації права власності іпотечного майна за ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки, між позивачем та ПАТ КБ «ПриватБанк» не укладався окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а положення Договору іпотеки під назвою «Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку» не передбачає перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, а є лише передумовою для укладення сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Також, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 судом приймається до уваги той факт, що матеріали цивільної справи не містять доказів того, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності проводилась оцінка предмета іпотеки, а відтак, нотаріусом не були дотримані положення ст. 37 Закону України «Про іпотеку», відповідно до яких іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Поряд з цим, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 судом приймається до уваги те, що на момент вчинення відповідачем нотаріальної дії чинним був Закон України «Про Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»», відповідно до якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, якщо таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна не перевищує 250кв. метрів для житлового будинку. Дійсно, як вбачається з положень Кредитного договору ОСОБА_2 отримала грошові кошти у доларах США, тобто, кредит було надано ПАТ КБ «ПриватБанк» в іноземній валюті. Водночас, як вбачається з умов Іпотечного договору, житловий будинок з усіма господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться в м.Миколаєві по провулку Колективному, 26, загальною площею 179,56 кв.м., тобто, не перевищує 250 кв.метрів.Крім того, вказаний будинок є єдиним місцем проживання позивача, та у власності останньої не перебуває іншого нерухомого майна, що підтверджується належним чином завіреною Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна щодо субєкта. Відповідно до зазначеної Інформаційної довідки, власником квартири №6 у будинку №4А на площі Катерининській у м. Одесі, є ОСОБА_5. Отже, твердження ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо наявності у ОСОБА_2 іншого житлового нерухомого майна, а саме: квартири №6, що знаходиться за адресою: м.Одеса, пл. Катерининська, 4А, спростовується матеріалами справи. Суд не приймає до уваги як належний та допустимий доказ долучену ПАТ КБ «Приват Банк» інформаційну довідку, яка сформована 05.07.2016 через веб-сайт ОСОБА_6, оскільки, така не прошита та не скріплена підписом особи, яка її сформувала; не зазначено, ким саме є особа, яка її сформувала, не надано повноважень цієї особи на вчинення таких дій. Крім того, суд звертає увагу на те, що така довідка датована 05.07.2016, а оскаржена позивачем нотаріальна дія щодо здійснення відповідачем реєстрації права власності на іпотечне майно здійснена 15.09.2016, тобто, за два місяці до перереєстрації. Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Водночас, ч. 1 ст. 59 ЦПК України передбачено, що суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Крім того, відповідно до п. 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень №1127 від 25.12.2015, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Тобто, ПАТ КБ «ПриватБанк» відповідно до вимог Порядку №1127 мали бути надані відповідачу в установленому порядку письмова вимога про усунення порушень та документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником такої вимоги. Більше того, направлення такої вимоги передбачено п. 29 Договору іпотеки. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 не було направлено, у звязку з чим і не було отримано останньою письмову вимогу про усунення порушень. З рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, що міститься в матеріалах справи, неможливо встановити, що саме направлялося позивачу, у вказаних повідомленнях не зазначено номер вихідного номеру листа, у звязку з чим неможливо ідентифікувати, чи направлялася позивачу письмова вимога. Крім того, суд не може прийняти як належний доказ зазначені рекомендовані повідомлення, оскільки, за ПАТ КБ «ПриватБанк» зареєстровано право власності на будинок та земельну ділянку, тобто, відповідачем проводилися дії щодо реєстрації права власності на два обєкти нерухомого майна. Отже, зважаючи на це, ПАТ КБ «ПриватБанк» мало направити, а ОСОБА_2 мала отримати окремо, різними конвертами передбачену законом вимогу, зокрема повідомлення про намір кредитора реалізувати право власності на будинок та окремо повідомлення про намір кредитора реалізувати право власності на земельну ділянку. Водночас, всупереч зазначеному, ПАТ КБ «ПриватБанк» долучено повідомлення про намір реалізувати право власності на будинок та земельну ділянку одним листом, що є неприпустимим. Водночас, як вбачається з Правил надання поштового звязку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 №270, під час відправлення реєстрованого поштового відправлення в обєктах поштового звязку наноситься один штриховий ідентифікатор. Такий самий штриховий ідентифікатор наноситься при прийманні поштового відправлення. На першому ідентифікатору перші пять цифр ідентифікують індекс поштового відправлення відправника, а на другому штриховому ідентифікаторі перші пять цифр ідентифікують індекс поштового відправлення адресата. При прийманні поштових відправлень штриховий ідентифікатор наклеюється під адресою відправника. Не дозволяється загинання наклейки штрихового коду з однієї на іншу сторону реєстрового поштового відправлення. Крім цього, не дозволяється нанесення на штриховий ідентифікатор відбитків календарних штемпелів та іншої службової інформації, яка може призвести до неможливості зчитування штрихового коду. Разом з тим, як вбачається з рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, всупереч зазначеному, на останньому наявний лише один штриховий ідентифікатор з індексом поштового відправлення відправника, однак, відсутній штриховий ідентифікатор з індексом поштового відправлення, який наклеюється при прийнятті поштового відправлення. Зважаючи на відсутність останнього, рекомендоване повідомлення ніяким чином не могло повернутися на поштове відділення відправника, та момент звернення до відповідача знаходитися у ПАТ КБ «ПриватБанк». Окрім зазначеного, суд звертає увагу на відсутність даних про відправлення поштового відправлення за штриховим ідентифікатором №5400128204322, як таких, що не зареєстровані в системі, що вбачається з витягу з офіційного сайту українського державного підприємства поштового звязку «Укрпошта». Не приймаються до уваги доводи представника ПАТ КБ «ПриватБанк» про те, що факт направлення письмових вимог встановлений судовими рішеннями, оскільки, такі рішення ухвалені значно раніше, ніж повідомлення, яке міститься в матеріалах справи (рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва про звернення стягнення на предмет іпотеки ухвалено 14.03.2013, рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва про виселення ухвалено 10.02.2015, а в матеріалах справи містяться повідомлення, на яких зазначена дата направлення 15.07.2016). Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог судом приймається до уваги постанова Верховного Суду України від 11.11.2014 у справі №21-357а14, відповідно до якої Верховний Суд України дійшов наступного висновку: наявність в Єдиному реєстрі заборон запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте. Як вбачається з ухвали Приморського районного суд м. Одеси від 06.02.2015 про вжиття заходів забезпечення позову у справі №522/2435/15 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про стягнення боргу на житловий будинок №26 по провулку Колективному у м. Миколаєві накладено арешт. Вказана ухвала не скасована та була актуальною на момент прийняття відповідачем оскаржуваних рішень. З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання протиправним та скасування рішення є такими, що підлягають задоволенню. Керуючись ст.ст. 3, 57-61, 208, 209, 213, 214, 215, 218, 223 ЦПК України, суд, - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити. Визнати дії приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3 щодо проведення 15.09.2016 державної реєстрації права власності на будинок, що знаходиться за адресою: Миколаївська область, м. Миколаїв, провулок Колективний, 26, за Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» незаконними; Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, індексний номер: 31452183 від 19.09.2016, згідно з яким 15.09.2016 внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №16458979 про державну реєстрацію права власності на будинок, що знаходиться за адресою: Миколаївська область, м. Миколаїв, провулок Колективний, будинок 26; реєстраційний номер обєкта нерухомого майна: 1030483948101, за Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» на підставі - Договору іпотеки від 30.01.2007; Визнати дії приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3 щодо проведення 19.09.2016 державної реєстрації права власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Миколаївська область, м.Миколаїв, провулок Колективний, 26, кадастровий номер: 4810136600:11:002:0006, площею: 0,045га, за Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк», незаконними; Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу ОСОБА_3, індексний номер: 31504018 від 21.09.2016, згідно з яким 19.09.2016 внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №16511619 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Миколаївська область, м.Миколаїв, провулок Колективний, 26, кадастровий номер: 4810136600:11:002:0006, площею: 0,045га, за Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» на підставі - Договору іпотеки від 30.01.2007. Рішення може бути оскаржене протягом десяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Апеляційного суду Миколаївської області через Корабельний районний суд м. Миколаєва. Суддя: Г.М. Лазарева http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/70173569
  10. Уважаемые форумчане! Кто-то сталкивался с такой вопиющей ситуацией? Утром 5 особей мужского пола ворвались в квартиру (в которой прописаны 3 женщины и ребенок) и буквально силой в одних халатах и тапочках выволокли 2-х женщин (маму 60 лет и дочь) за дверь на площадку в подъезд. А течением10 иинут поменяли замки на входной двери. На просьбы дать возможность одеться и забрать доеументы и ценности отаечали хамством. Приехавший наряд полиции вроде как проверил документы одного из них (жильцам документы не показали), вроде как увидели Вытяг с реестра о перерегистрации права собственности на Кей-коллект и доверенность на представление его интересов. В общем полиция перетерла с ними, развела руками, похлопала ушами и уехала. Женщины в течение 3-х часов стояли в парадной на холоде в одних халатах и тапочках. Затем они милостливо согласились вынести верхнюю одежду. Документы, деньги, ценности остались в квартире. В течение дня еще дважды приезжал наряд и следственно-оперативная группа. Результа ноль. Полное впечатление, что милиция их крышует. Вечером эти представители сообщили что вещи можно будет забрать на следущий день в 13.00. Однако в 8 утра все вещи в мешках и коробках были выброшены на улицу без присутствия собственников. При осмотре вещей оказалось что были похищены деньги, драгоценности, документы на квартиру и паспорта хозяев. Натуральное мародерство. В милицию заявили, но судя по реакции (ехали на вызов 5 часов) толку там не будет.Решения о выселении у них не было. В квартире прописан ребенок. Квартира подпадает под мораторий, является единственным жильем по потребительскому кредиту. Уважаемые, что делать? Как найти на них управ, учитывая что ни одной фамилии из присутствующих неизвестно?
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») звернулося до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що у зв’язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору, ухваленням рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 червня 2011 року про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, яке відповідач не виконав у повному обсязі, позивач має право в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом надання ПАТ «КБ «Надра» права укласти договір купівлі-продажу з будь-якими особами за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на час укладення правочину щодо відчуження вищевказаного предмета іпотеки, та направити кошти, отримані від реалізації предмету іпотека, на погашення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року у позові відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 13 квітня 2016 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову: звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру НОМЕР_1 АДРЕСА_1, загальною площею 108, 20 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом надання ПАТ «КБ «Надра» права укласти договір купівлі-продажу з будь-якими особами за ціною 1 млн 311 тис. 100 грн; кошти, отримані від реалізації предмета іпотеки, направити на погашення заборгованості за кредитним договором від 10 липня 2008 року перед ПАТ «КБ «Надра», що станом на 23 січня 2014 року складала 403 тис. 639 доларів США 67 центів, що в еквіваленті становило 3 млн 226 тис. 291 грн 88 коп.; на час реалізації вищевказаного майна передано його в управління ПАТ «КБ «Надра»; надано ПАТ «КБ «Надра» право на: отримання дублікатів правоустановчих документів у нотаріусів та в будь-яких інших органах державної влади, місцевого самоврядування та в будь-яких установах незалежно від форм власності; отримання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на це нерухоме майно в Реєстраційній службі Головного управління юстиції у м. Києві, всіх підпорядкованих структурних підрозділах або у інших органах, які будуть здійснювати функції з реєстрації речових прав на нерухоме майно; отримання довідки та документів, необхідних для укладення та нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу; виселено ОСОБА_1 з квартири НОМЕР_1 АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 13 квітня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року заявник порушує питання про скасування постановлених у справі рішення суду апеляційної інстанції й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини шостої статті 38 та статті 39 Закону України «Про іпотеку» щодо визначення ціни іпотечного майна. Інших підстав перегляду у заяві не зазначено. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня, 18 травня та дві ухвали від 13 липня 2016 року, а також на постанови Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року, 8 червня, 5 жовтня, та дві постанови від 2 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи суди установили таке. 10 липня 2008 року між ПАТ «КБ «Надра» і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у сумі 206 тис. 593 долари США 20 центів, а останній зобов'язався повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування у сумі, строки та на умовах, що передбачені кредитним договором. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним договором між сторонами того ж дня було укладено договір іпотеки, відповідно до якого відповідач передав в іпотеку банку квартиру НОМЕР_1 АДРЕСА_1, загальною площею 108, 20 кв. м, що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 10 липня 2008 року. У зв’язку з неналежним виконанням узятих на себе за кредитним договором зобов’язань у ОСОБА_1 станом на 23 січня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 403 тис. 639 доларів США 67 центів. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 червня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 липня 2012 року, стягнуто солідарно з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором у сумі 2 млн 253 тис. 594 грн 49 коп. Рішення суду відповідачі не виконали. 15 квітня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на квартиру НОМЕР_1 АДРЕСА_1, та на підставі виконавчого напису відкрито виконавче провадження. Зазначений виконавчий напис нотаріуса повернуто на підставі пункту 1 Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті». Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду оригінал іпотечного договору, що позбавляло суд можливості зробити висновки про фактичні права та обов’язки сторін правовідносин. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відповідача суд відповідно до положень статті 39 Закону України «Про іпотеку» визначив ціну іпотечного майна у розмірі 1 млн 311 тис. 100 грн, зазначивши, що сторони доказів іншої вартості предмета іпотеки на час розгляду справи не надали. При цьому суд апеляційної інстанції відмовив у виселенні інших осіб, які проживають в іпотечній квартирі, та рішення суду в частині задоволення позову визнав таким, що не підлягає виконанню на час дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті». З такими висновками погодився й суд касаційної інстанції. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня, 18 травня та 13 липня 2016 року, постановах Верховного суду України від 8 червня 2016 року у справі № 6-1239цс16, від 5 жовтня 2016 року у справі № 6-1582цс16, від 2 листопада 2016 року у справах № 6-1907цс16 та № 6-1923цс16 суди, з огляду на те, що при прийняття рішень суди не зазначили ціну предмета іпотеки саме у грошовому еквіваленті, скасували судові рішення та направили справи на новий судовий розгляд для визначення ціни у порядку частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку», за якою ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, а в разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Відтак, ураховуючи що у судових рішеннях, про перегляд яких подано заяву, суди зазначили ціну предмета іпотеки саме у грошовому еквіваленті, підстав вважати, що судами по-різному застосовані норми матеріального права або що висновки судів у цій частині не відповідають правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України щодо зазначення ціни предмета іпотеки у грошовому еквіваленті, немає. У наданій на порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про звернення стягнення на предмет іпотеки у межах вартості отриманого спадкоємцями померлого боржника спадкового майна, загальною ринковою вартістю 5 тис 445 грн. Зазначена ухвала також не може бути прикладом неоднакового застосування судами норм матеріального права у зв’язку з встановленням судами різних фактичних обставин справи та інших правовідносин, зокрема спадкових. Постанова Верховного суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 6-1205цс15 також не може слугувати прикладом невідповідності висновків суду правовим висновкам викладеним у постанові Верховного Суду України, оскільки правова позиція щодо зазначення у рішенні суду початкової ціни предмету іпотеки на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій у наступному була Верховним Судом України змінена (справи № 6-1923цс16, № 6-1907цс16). Зазначення про помилковість висновку про визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки з огляду на зазначену в іпотечному договорі від 11 березня 2008 року оціночну вартість предмета іпотеки не є правовою позицією Верховного Суду України. Отже, обставини, які були підставою для перегляду судових рішень у цій справі, не підтвердились, а тому у задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, статтями 3603, 3605 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України. п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1, поданої представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-190цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2B4DE424B87AF460C22581CC005E2BA8
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Платинум банк» про стягнення трьох процентів річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання, відсотків за банківським вкладом за прострочений строк виконання зобов’язання, пені та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 3 лютого 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що між ним та відповідачем було укладено договір банківського вкладу від 8 січня 2014 року НОМЕР_1 на суму 17 тис. 495 доларів США, строк дії якого закінчився 10 січня 2015 року. Посилаючись на те, що відповідач мав можливість у період з 12 січня до 4 лютого 2015 року виконати своє зобов’язання з повернення суми банківського вкладу з урахуванням обмежень Національного банку України (далі – НБУ) щодо виплати не більше 15 тис. грн щодня, однак належним чином не виконав умов повернення суми банківського вкладу, тому ОСОБА_1 просив суд стягнути з Публічного акціонерного товариства «Платинум банк» (далі – ПАТ «ПтБ») за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання в сумі 20 доларів США 74 центи; проценти за банківським вкладом за прострочення виплати депозиту – 76 доларів США 84 центи; пеню в розмірі 3% за кожен день прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів – 7 тис. 579 доларів США 51 цент; суму в розмірі 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Солом’янський районний суд міста Києва заочним рішенням від 8 вересня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ПАТ «ПтБ» на користь позивача за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання в сумі 20 доларів США 74 центи; проценти за банківським вкладом за прострочення виконання зобов’язання – 76 доларів США 84 центи; пеню в розмірі 3% за кожен день прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів – 7 тис. 579 доларів США 51 цент; 1 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Апеляційний суд міста Києва скасував заочне рішення Солом’янського районного суду міста Києва від 8 вересня 2015 року і ухвалив у справі нове рішення від 3 лютого 2016 року, яким позов задовольнив частково: стягнув з ПАТ «ПтБ» на користь ОСОБА_1 проценти за банківським вкладом за прострочення виконання зобов’язання в сумі 76 доларів США 84 центи; за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання в сумі 20 доларів США 74 центи, що за курсом НБУ станом на 8 вересня 2015 року було еквівалентно 458 грн 72 коп.; в іншій частині позову суд відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 4 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року залишив без змін. У липні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2016 року, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження своїх доводів заявник послався на висновки Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, викладені в постанові від 11 травня 2016 року. У зв’язку з цим ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення місцевого суду. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Згідно зі статтею 360-4 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди встановили, що 8 січня 2014 року між ОСОБА_1 і ПАТ «ПтБ» було укладено договір банківського вкладу НОМЕР_1, загальна сума якого становила 17 тис. 495 доларів США, зі строком дії до 10 січня 2015 року. 12 та 13 січня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до банку із заявами і просив повернути йому банківський вклад з процентами, але вказану грошову суму не отримав. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідач порушив вимоги статей 526, 1058, 1060, 1061 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), то з нього з урахуванням правових приписів, закріплених у статтях 23, 611, 625, 1167 цього Кодексу на користь позивача за прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів слід стягнути 3% річних за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання в сумі 20 доларів США 74 центи; проценти за банківським вкладом за прострочення виконання зобов’язання – 76 доларів США 84 центи; пеню в розмірі 3% за кожен день прострочення виплати депозиту та нарахованих процентів – 7 тис. 579 доларів США 51 цент; 1 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився і суд касаційної інстанції, скасував заочне рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову, при цьому виходив, зокрема, з того, що оскільки обов’язки сторін та відповідальність за їх невиконання повністю регулюються умовами укладеного між ними договору банківського вкладу та нормами ЦК України, зокрема частиною другою статті 625 цього Кодексу, то вимоги частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо стягнення з відповідача на користь позивача пені в розмірі 3% річних вартості послуги за кожен день прострочення не застосовуються. Крім того, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що на дані правовідносини не поширюються вимоги пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України, що унеможливлює стягнення сум на відшкодування моральної шкоди. У наданій для порівняння постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року зазначено, що вкладник за договором банківського вкладу є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3% вартості послуги за кожен день прострочення. На час дії постанови Правління НБ України від 29 серпня 2014 року № 540 «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України», а саме з 2 вересня до 2 грудня 2014 року, не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у зв’язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів. Тому положення Закону України «Про захист прав споживачів» поширюються на спірні правовідносини у поєднанні з постановою Правління НБУ від 29 серпня 2014 року № 540 «Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України». Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору. Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 цього Закону фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України). Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (пункт 22); продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець – це суб’єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3). Відповідно до частини п’ятої статті 10 цього Закону у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі. Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. Згідно з частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення – є мірою відповідальності. Однак, повертаючи частинами грошові кошти за договором банківського вкладу від 8 січня 2014 року НОМЕР_1, банк посилався на постанови Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 758 та від 3 березня 2015 року № 160 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», у яких передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 тис. грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ. Метою цих постанов Правління НБУ було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України. Тому на час дії постанов Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 758 та від 3 березня 2015 року № 160 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» не підлягає нарахуванню пеня в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з установленням обмеження щодо видачі банками коштів. Разом з тим положення цих постанов Правління НБУ не звільняють банк від виконання своїх обов’язків, установлених договором та законодавством, з урахуванням встановлених обмежень щодо видачі коштів. Одночасно слід звернути увагу на те, що відповідно до рішення Правління НБУ від 23 лютого 2017 року № 95-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Платинум банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) прийнято рішення від 24 лютого 2017 року № 743 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «ПтБ» та делегування повноважень ліквідатора банку», згідно з яким розпочато процедуру ліквідації ПАТ «ПтБ», призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «ПтБ». Оскільки Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 360-2 ЦПК України не може встановлювати фактичні обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин судові рішення першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені в розмірі 3% за кожен день прострочення з направленням справи на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції. Керуючись статями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Солом’янського районного суду міста Києва від 8 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду міста Києва від 3 лютого 2016 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2016 року в частині стягнення пені в розмірі 3% за кожен день прострочення скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1881цс16 Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення. Згідно з частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення – є мірою відповідальності. Однак у постановах Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 758 та від 3 березня 2015 року № 160 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» передбачено, що уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 тис. грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ. Метою цих постанов Правління НБУ було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України. Тому на час дії постанов Правління НБУ від 1 грудня 2014 року № 758 та від 3 березня 2015 року № 160 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» не підлягає нарахуванню пеня в розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з установленням обмеження щодо видачі банками коштів. Разом з тим положення цих постанов Правління НБУ не звільняють банк від виконання своїх обов’язків, установлених договором та законодавством, з урахуванням встановлених обмежень щодо видачі коштів. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1881цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BB13D1F77CA6E519C22581A600443317
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1, третя особа – служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (надалі – ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що у зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань за кредитним договором у нього утворилася заборгованість, яку кредитор має право стягнути за рахунок іпотечного майна. При цьому позивач указав, що набув статусу нового кредитора (стягувача) на підставі договору факторингу. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 3 листопада 2015 року, позов задоволено повністю: в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ТОВ «Кредитні ініціативи» за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки від 10 червня 2008 року у вигляді квартири АДРЕСА_1, загальною площею 36,3 м2, житловою площею 17,5 м2, яка зареєстрована за ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження» на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки нерухомого майна. Виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишені без змін. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року і просить скасувати судові рішення у цій справі та прийняти нову постанову про відмову в позові з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1, дві ухвали від 15 червня, 6, 27 липня та 3 серпня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня, 7 і 21 жовтня 2015 року та 8 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди розглядали справу неодноразово, установивши таке. 10 червня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі – ВАТ «Сведбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі – ПАТ «Сведбанк»), і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, з подальшим внесенням змін і доповнень, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кредитні кошти в розмірі 45 тис. доларів США, які зобов’язався повернути у строк, передбачений умовами договору, та сплатити проценти за користування коштами. З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_1 того ж дня було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 області вартістю 240 тис. 154 грн 77 коп., що в еквіваленті становило 30 тис. 300 доларів США. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань за зазначеним вище кредитним договором утворилася заборгованість, яка станом на 10 квітня 2013 року становила 47 тис. 326 доларів США 43 центи – тіло кредиту, 6 тис. 830 доларів США 31 центи - відсотки, 1 тис. 414 доларів США 20 центів - пеня. 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» і товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор плюс») укладено договір факторингу, відповідно до умов якого банк відступає фактору свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, укладеними з боржниками, право на вимогу якої належить банку на підставі документації. Разом з правами вимоги до фактора переходять усі пов'язані з цим права грошової вимоги щодо нарахованих та несплачених боржниками процентів, комісій, штрафних санкцій та інших обов'язкових платежів. Того ж дня ТОВ «ФК «Вектор плюс» уклало договір факторингу з ТОВ «Кредитні ініціативи», відповідно до умов якого позивач набув статусу нового кредитора (стягувача) за кредитним договором від 10 червня 2008 року, позичальником згідно з яким є ОСОБА_1. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позичальник умови кредитного договору виконував неналежним чином, у зв’язку із чим утворилася заборгованість, а тому кредитор має право задовольнити свої вимоги за рахунок майна, переданого в іпотеку шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження» на підставі оцінки майна, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна. Разом з тим суд відстрочив виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Натомість, у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1, 15 червня (справа № 362/5726/13ц), 6, 27 липня та 3 серпня 2016 року суд касаційної інстанції, дотримуючись балансу інтересів обох сторін, зазначив, що при задоволенні вимог кредитора на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з публічних торгів суди повинні вказувати початкову вартість предмета іпотеки для його подальшої реалізації у грошовому вираженні. При цьому суди не вирішували питання про відстрочення виконання рішення суду до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року (справа № 361/3169/2015ц) постановлена у справі за позовними вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності кредитора на предмет іпотеки на підставі застереження в іпотечному договорі, а тому не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах у зв’язку з неоднаковими позовними вимогами. У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 27 травня, 7 і 21 жовтня 2015 року та 8 червня 2016 року, у справах 6-61цс15, 6-1935цс15, 6-1561цс15 та 6-1239цс16 правовий висновок про застосування положень статті 39 Закону України «Про іпотеку» в частині визначення ціни предмета іпотеки при зверненні на нього стягнення зроблено відповідно до змісту позовних вимог та судових рішень без аналізу підстав відстрочки виконання судових рішень до закінчення дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» з огляду на незастосування цього Закону. Виходячи зі змісту судових рішень та позовних вимог, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що обставини, які стали підставою для перегляду справи у зв’язку з неоднаковим застосуванням судами саме статті 39 Закону України «Про іпотеку» та невідповідністю судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права не підтвердились, а тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у задоволені заяви слід відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволені заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-2362цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8CD23B158B788B6FC2258185004ADB73
  14. Державний герб України ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ місто Київ 28 березня 2017 року 09:10 справа №826/6638/16 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., за участю секретаря Калужського Д.О., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовомОСОБА_1доПриватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівнитретя особаТовариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" про визнання протиправними дій та скасування рішення ОБСТАВИНИ СПРАВИ: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни (далі по тексту - відповідач), за участю третьої особи - Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (далі по тексту - третя особа, ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс"), в якому просить: 1) визнати дії відповідача щодо проведення 17 квітня 2015 року державної реєстрації права власності на квартиру від АДРЕСА_1 за ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" незаконними; 2) визнати протиправним та скасувати рішення відповідача, згідно з яким внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №9406074 від 17 квітня 2015 року про державну реєстрацію права власності на квартиру від АДРЕСА_1 за ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на підставі іпотечного договору №2626/0908/71-017-Z-1 від 09 вересня 2008 року. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 квітня 2016 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/6638/16; закінчено підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду. В судовому засіданні 12 вересня 2016 року представник позивача позовні вимоги підтримав; представник третьої особи проти позову заперечив; представник відповідача до суду не прибув, у зв'язку із чим, на підставі частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ухвалив перейти до розгляду справи в письмовому провадженні. Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, - В С Т А Н О В И В: За даними Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна вбачається, що відповідно до рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни від 17 квітня 2015 року, індексний номер 20753110, зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс". Позивач зазначає, що вказана реєстраційна дія та запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вчинено з порушенням норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а запис про державну реєстрацію права на спірну квартиру за ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки відповідачем порушено положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" та не з'ясовано та не перевірено відповідність заявлених прав та поданих документів вимогам законодавства. Третя особа надала письмові заперечення проти позову, в яких вказала про відповідність оскаржуваних дій та рішення вимогам чинного законодавства. Відповідач письмових заперечень проти позову та відповідних доказів до суду не надав. Окружний адміністративний суд міста Києва, виходячи зі змісту пред'явлених позовних вимог, звертає увагу на наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Оцінюючи оскаржуване рішення на предмет його відповідності вимогам, встановленим частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд керується наступним. Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна визначає Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Частиною першою статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до частини другої статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державний реєстратор, зокрема встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав. Частина перша статті 15 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлює, що державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження. Згідно з частиною другою цієї статті передбачено, що перелік документів для здійснення державної реєстрації прав визначається Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Відповідно до частин першої - четвертої, сьомої та одинадцятої статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень подається до органу державної реєстрації прав у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених цим Законом. Реєстрація заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень проводиться в порядку черговості їх надходження. Разом із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій формі подаються оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень, їх копії, засвідчені в установленому порядку. Заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень не приймається у разі відсутності документа, що підтверджує оплату послуг з державної реєстрації прав та їх обтяжень. Державна реєстрація прав проводиться на підставі заяви власника, іншого правонабувача, сторони правочину, за яким виникло право, уповноваженої ними особи або державного кадастрового реєстратора у випадках, передбачених цим Законом. Під час подання заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій формі фізична особа повинна пред'явити документ, що посвідчує її особу, а у разі подання заяви представником фізичної чи юридичної особи - також документ, що підтверджує його повноваження діяти від імені таких осіб. У випадках, установлених законом, представник іноземної особи пред'являє документи, легалізовані в установленому нормативно-правовими актами порядку. Згідно частини першої статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. Відповідно до частини першої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: 1) заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) об'єкт нерухомого майна розміщений на території іншого органу державної реєстрації прав; 3) із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; 4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; 5) заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону; 51) заяву про державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 52) заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності, крім випадків, установлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону; 53) під час подання заяви про державну реєстрацію права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс, житловий будинок, будівлю, споруду (їх окремі частини), що виникло на підставі документа, за яким правонабувач набуває також право власності на земельну ділянку, не подано заяву про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку; 54) після завершення п'ятиденного строку з дня отримання заявником письмового повідомлення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав не усунено обставин, що були підставою для прийняття такого рішення; 55) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 56) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка не є державним кадастровим реєстратором або державним виконавцем; 6) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене право та обтяження такого права вже зареєстровано у Державному реєстрі прав. Згідно частини другої статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що за наявності підстав для відмови в державній реєстрації державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень. Зміст процитованих правових норм вказує, що за результатами розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державний реєстратор може прийняти одне із рішень: про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або про відмову в державній реєстрації; у свою чергу рішення про державну реєстрацію прав приймається за умови подання заявником достатніх та належним чином оформлених документів, відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно, а також підстав для відмови у державній реєстрації. Таким чином, в межах спірних правовідносин необхідно встановити наявність підстав для проведення державної реєстрації прав та внесення запису про державну реєстрацію права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс". З матеріалів справи вбачається, що між ВАТ "Сведбанк" (банк) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено кредитний договір від 09 вересня 2008 року №2626/0908/71-017, відповідно до умов якого, банк має право надати позивальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 90 900,00 доларів США на строк по 08 вересня 2023 року. В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором між позивачем та ВАТ "Сведбанк" укладено договір іпотеки від 09 вересня 2008 року №2626/0908/71-017-Z-1, відповідно до умов якого в іпотеку передана квартира, за адресою: АДРЕСА_1. Як вбачається з матеріалів справи, ВАТ "Сведбанк" відступив ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс", відповідно до договору факторингу від 28 листопада 2012 року №15 та договору відступлення прав вимоги за договором іпотеки до ОСОБА_1 за зобов'язаннями по договору від 09 вересня 2008 року №2626/0908/71-017. Судом встановлено, що в подальшому, ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" звернулось до державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни із заявою про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру. За наслідками розгляду вказаної заяви та доданих до неї документів, відповідачем прийнято рішення від 17 квітня 2015 року №9406074 про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс". Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна вбачається, державним реєстратором внесено відповідний запис про державну реєстрацію права власності за ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" на підставі договору іпотеки від 09 вересня 2008 року №2626/0908/71-017-Z-1. Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно з частиною першою статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року №868 (далі по тексту - Порядок №868), який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). У взаємозв'язку з наведеним слід додати, що відповідно до положень статті 37 Закону України "Про іпотеку", яка діяла на час укладення договору іпотеки, іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" від 25 грудня 2008 року №800-VI, норми статті 37 Закону України "Про іпотеку" передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. При цьому, відповідно до положень статті 36 цього Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Після внесення змін до статті 36 Закону, її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Пунктом 12 договору іпотеки від 09 вересня 2008 року №2626/0908/71-017-Z-1 визначено, що за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в підпунктах 12.3.1 та 12.3.2 цього пункту договору. Зокрема, згідно з підпунктами 12.3.1, 12.3.2 пункту 12.3 договору іпотеки від 09 вересня 2008 року №2626/0908/71-017-Z-1, задоволення вимог здійснюється шляхом: - передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". У випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої у пункті 12.3 договору іпотеки, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки; - продажу іпотекодержателем від свого імені предмету іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статті 38 Закону України "Про іпотеку", за ціною, встановленою відповідно до висновку незалежного експерта. Отже, підставою для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання можливо на підставі вимоги про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. В матеріалах справи наявна вимога про усунення порушення від 24 лютого 2015 року, складена третьою особою, проте відсутні докази направлення такої вимоги позивачу. Доказами в адміністративному судочинстві, за визначенням частини першої статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України, є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. У відповідності до частин першої та четвертої статті 70 цього Кодексу, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору. Третя особа, посилаюсь на направлення спірної вимоги про усунення порушення від 24 лютого 2014 року на адресу позивача, вказує на наявну в матеріалах справи копію рекомендованого повідомлення по вручення поштового відправлення від 25 лютого 2015 року, однак, судом встановлено, що вказаний лист направлявся приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Єгоровою М.Є. на адресу позивача, у зв'язку із чим неможливо встановити який саме документ був направлений ОСОБА_1 Разом з цим, суд звертає увагу, що вимога про усунення порушення, відповідно до Порядку №868 повинна направлятись іпотекодержателем, тобто, в даному випадку - ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс", а враховуючи, що відповідач не є іпотекодержателем за іпотечним договором, у останнього відсутні повноваження щодо направлення відповідних вимог іпотекодавцю. З урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що письмова вимога про усунення порушень позивачу не надсилалась. Крім того, частиною першою статті 1082 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. В матеріалах справи відсутні докази повідомлення позивача в порядку статті 1082 Цивільного кодексу України про відступлення права грошової вимоги із визначенням суми грошової вимоги, яка підлягає виконанню, а тому доводи про те, що позивач має заборгованість за кредитним договором перед третьою особою є помилковими. Таким чином, проведення реєстрації права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" здійснене за відсутності правових підстав. Щодо посилань позивача на порушення відповідачем положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" суд керується наступним. Відповідно до статті 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", встановлено заборону примусового стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. У свою чергу, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Тому, установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки зазначений Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому є лише правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. При цьому, положеннями цього Закону не встановлено, що іпотека припиняється, а лише передбачено заборону примусового стягнення нерухомого житлового майна. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року (реєстраційний №51404742 в ЄДРСР). Таким чином, положеннями Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" встановлена загальна заборона примусового стягнення такого майна без згоди власника (незалежно від суб'єкта, який здійснює таке стягнення), що фактично і було зроблено за результатами прийняття оскаржуваного у даній справі рішення. На думку суду, спірна квартира підпадає під дію Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника, про що зокрема свідчить наявна у матеріалах справи копія довідки від 11 грудня 2015 року №454, а загальна площа не перевищує 140 кв. м. З огляду на викладене суд дійшов висновку, що рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 квітня 2015 року, індексний номер 20753110, щодо реєстрації права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс", підлягає скасуванню як протиправне. Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість прийняття спірного рішення з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 у цій частині підлягає задоволенню. Разом з тим, у задоволенні позовних вимог про визнання протиправними дій щодо проведення державної реєстрації права власності на спірну квартиру належить відмовити, оскільки вони фактично дублюють вимоги про скасування відповідного рішення відповідача. В частині дотримання позивачем строку звернення, передбаченого частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, та клопотання третьої особи про залишення позову без розгляду суд звертає увагу на наступне. Відповідно до частини першої статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Як зазначено позивачем, про наявність порушеного права йому стало відомо 19 лютого 2016 року, а саме під час звернення за правовою допомогою до фахівців в галузі права. Матеріали справи підтверджують, що згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 24 березня 2016 року, сформованої на замовлення адвоката Кравця Ростислава Юрійовича, вбачається відсутність зареєстрованого за позивачем нерухомого майна. З урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що про порушення свого права на майно позивач дізнався після отримання відповідної інформації з державних реєстрів. Однак, жодних доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_1 знала чи могла знати про наявність оскаржуваного рішення раніше ніж 19 лютого 2016 року, у справі не міститься. Суд не приймає до уваги посилання третьої особи на наявність цивільних спорів між позивачем та ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" щодо визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки факторингу та купівлі-продажу в якості обізнаності позивача із оскаржуваним рішенням, оскільки у межах цивільних спорів не встановлювались обставини реєстрації права власності за третьою особою на підставі оскаржуваного рішення. Враховуючи, що на позивача не покладено обов'язку щодо відстеження статусу власного майна в державних реєстрах, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 звернулась до суду в межах шестимісячного строку звернення, встановленого частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, та про безпідставність клопотання ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" щодо залишення адміністративного позову без розгляду. В частині підсудності даного спору адміністративному суду, та клопотання третьої особи про закриття провадження в адміністративній справі суд звертає увагу на наступне. Згідно з позицією Верховного суду України, що викладена у постанові від 14 червня 2016 року у справі №826/4858/15 (21-41а16) за позовом ОСОБА_4 до державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Молдованової Галини Миколаївни, державного реєстратора реєстраційної служби Головного управління юстиції в місті Києві Сипчу Крістіни Миколаївни, Державної реєстраційної служби України, Головного управління юстиції в м. Києві, за участю третіх осіб - Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Сол-Істейт", про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій, скасування запису, суд дійшов висновку, що спір між сторонами випливає із договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Відповідно до частини першої статті 2442 Кодексу адміністративного судочинства України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Поряд із цим, зазначена правова норма одночасно передбачає, що суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Проаналізувавши зміст постанови Верховного Суду України 14 червня 2016 року, приходжу до висновку про необхідність відступити від правової позиції, викладеної у цій постанові, виходячи з наступних мотивів. Згідно з частиною першою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. За змістом пункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до визначення пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Таким чином, спір набуває ознак публічно-правового за наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, які виконують владні управлінські функції. Відповідно до частини першої статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (тут і далі в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. За визначенням частини першої статті 3 третьої Закону України "Про нотаріат" нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності, а також здійснює функції державного реєстратора прав на нерухоме майно у порядку та випадках, встановлених Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Частина друга статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлює, що державний реєстратор серед іншого: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав; приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами України. Згідно з частиною четвертою статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор самостійно приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або відмову в такій реєстрації. Наведені правові норми вказують, що нотаріус, як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно, наділений повноваженнями з реєстрації прав на нерухоме майно та виконує владні управлінські функції на підставі норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а тому у межах спірних правовідносин є суб'єктом владних повноважень. У постанові від 14 червня 2016 року Верховний Суд України дійшов висновку, що спір у справі не є публічно-правовим, так як спірні правовідносини пов'язані із невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди. Однак, у межах спірних правовідносин питання виконання чи невиконання умов цивільно-правової угоди (договору іпотеки) не є безпосередньою підставою для звернення до адміністративного суду. Як свідчить зміст позовної заяви, позивач оскаржує рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень з мотивів відсутності правових підстав для реєстрації права власності. Основні доводи позивача ґрунтуються на протиправності дій відповідача щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно з посиланням, зокрема, на порушення норм Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Закону України "Про нотаріат". Таким чином, у даній справі дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії щодо державної реєстрації права власності, прийняті/вчинені відповідачем як суб'єктом владних повноважень. Наявність у справі серед інших доказів договору іпотеки, не свідчить про пов'язаність спірних правовідносин із невиконанням умов цивільно-правової угоди, оскільки такий договір відповідно до норм статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" може розглядатись як підстава для державної реєстрації прав. Враховуючи вкладене, оскільки даний спір виник у зв'язку зі здійсненням відповідачем, як державним реєстратором функцій, визначених Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", суд вважає, що даний спір є публічно-правовим та підлягає розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, тому клопотання про закриття провадження у справі не підлягає задоволенню. Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: 1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни про державну реєстрацію та їх обтяжень від 17 квітня 2015 року, індексний номер 20753110 щодо реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс". 3. В іншій частині адміністративного позову відмовити. 4. Присудити з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 понесені нею витрати по сплаті судового збору у розмірі 551,20 грн. (п'ятсот п'ятдесят одна гривня двадцять копійок). Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя В.А. Кузьменко http://reyestr.court.gov.ua/Review/66000174
  15. Державний герб України МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА Іменем України 12 квітня 2016 р. Справа № 814/351/16 м. Миколаїв Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Біоносенка В.В., за участю секретаря судового засідання Кононенка Д.Ф., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1, до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу м. Київ Кобелєвої Алли Михайлівни, Державного реєстратора відділ Державної реєстрації речових прав на нерухоме майно виконавчого комітету Вознесенської міської ради, треті особи Товариство з обмеженою відповідальністю "КЕЙ-КОЛЕКТ", ОСОБА_4, Державний реєстратор прав на нерухоме майно Вознесенського міського управління юстиції Миколаївської області за участю: позивача: ОСОБА_1 представника позивача: ОСОБА_3 представників третіх осіб: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 від відповідача: не з'явився про скасування рішення індексний номер 26881159 від 08.12.2015 р., 26880848 від 08.12.2015 р., В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернулась до адміністративного суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу м. Києва Кобелєвої А.М., яка діяла як державний реєстратор, про скасування рішень від 08.12.15 №26881159 та №26880848 про реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, та земельної ділянки за зазначеною адресою кадастровий номер НОМЕР_2 за ТОВ «Кей-Колект». Свої позовні вимоги, позивачка обґрунтувала тим, що, по-перше, не укладала ніяких договорів з ТОВ «Кей-Колект», а мала договірні відносини з ПАТ «Укрсиббанк». Про передачу свого боргу за кредитним договором від ПАТ «Укрсиббанк» до ТОВ «Кей-Колект» нічого не знала, протягом року продовжувала сплачувати за кредитом на користь банку, а не колекторському товариству. В теперішній час в порядку цивільного судочинства оскаржує договір факторингу про переуступку банком боргу на користь відповідача. По-друге, повідомлення ТОВ «Кей Колект» про необхідність погашення заборгованості по кредитному договору, не відповідає самому договору, оскільки кредитний договір укладений в доларах США, а ТОВ «Кей Колект» вимагає погашення суми у гривні. Механізм обрахунку заборгованості відповідачем незрозумілий. По-третє, станом на 08.12.15 державний нотаріус не набув прав державного реєстратора, та не мав права вчиняти зазначені дії, оскільки відповідні зміни до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» набули чинності лише з 01.01.16. По-четверте, Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» введено заборону на звернення стягнення на майно. Відповідач:приватний нотаріус заперечень проти позову не надав, свою позицію не висловив. Судом було залучено другого відповідача Державного реєстратора відділу Державної реєстрації прав на нерухоме майно виконавчого комітету Вознесенської міської ради Миколаївської області, який відповідно до ст.10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» здійснює ведення реєстраційних справ у паперовій формі щодо спірних квартири та земельної ділянки за адресою: м. Вознесенськ, вул. Слобідська, 3. В судовому засіданні представник відповідача-2 погодився з позивачем та зазначив, що на той час нотаріус не мав право здійснювати зазначені реєстраційні дії зважаючи на мораторій. Крім того, представник відповідача-2 вказав на те, що у матеріалах реєстраційних справ відсутні обов'язкові у такому випадку документи, передбачені п.п.1, 2 п.46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, яка затверджено постановою КМУ №868 від 17.10.13 (далі - Порядок), за відсутності яких неможливо було провести реєстрацію переходу права власності. Крім того, також в реєстраційних справах відсутні договори факторингу (відступу боргу) від ПАТ «Укрсиббанк» на користь ТОВ «Кей Колект», що взагалі не давало можливість встановити права ТОВ «Кей Колект» на спірні квартиру та земельну ділянку, оскільки надані іпотечні договори надавали право саме ПАТ «Укрсиббанк», а не ТОВ «Кей Колект». Третя особа - ТОВ «Кей Колект» проти позову заперечила, просила в його задоволенні відмовити. Свою позицію обґрунтувала тим, що: 1) право на відступлення права на грошову вимогу було закріплено як договором між позивачкою та ПАТ «Украсибанк», а також главою 73 Цивільного кодексу України. Позивачка зверталась до суду про визнання зазначеного договору недійсним, але їй було відмовлено в позові. Тому у ТОВ «Кей Колект» були всі права іпотекодержателя щодо спірної квартири та земельної ділянки; 2) оскільки ТОВ «Кей Колект» відповідно до договору факторингу набув прав кредитора, він мав право вимагати від позивачки виконання своїх зобов'язань по сплаті заборгованості, про що їй надсилалися відповідні листи; 3) приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А.М. мала право проводити зазначені реєстраційні дії, оскільки ст.9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» наділяє нотаріуса всіма повноваженнями державного реєстратора, окрім ведення реєстраційної справи та видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Всі інші реєстраційні дії, нотаріус мала право вчиняти; 4) Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути застосований до позивачки, оскільки він стосується лише примусового стягнення, тобто відчуження без згоди власника, а у цьому випадку ОСОБА_8 надала свою згоду на відчуження майна під час укладання іпотечного договору ще в 2008 році. Також, представник третьої особи послався на практику Верховного Суду України, викладену в постанові від 30.09.15 по цивільній справі №6-1390цс15. Третя особа ОСОБА_4 підтримав позовні вимоги позивачки, просив позов задовольнити. Дослідив матеріали справи, вислухав представників сторін, суд встановив: ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 10.04.98 володіла на праві приватної власності житловим будинком площею 87,9 м2, за адресою: АДРЕСА_1, а також земельною ділянкою для обслуговування зазначеного будинку за цією ж адресою кадастровий номер НОМЕР_1 23.09.08 ОСОБА_1 уклала договір споживчого кредиту №11395008000 з ПАТ «Укрсиббанк» на суму 36000 доларів США, що на той час було еквівалентно 174618,00 гривень (арк.спр.34). Одночасно з цим, 23.09.08 ОСОБА_1 було передано в іпотеку ПАТ «Укрсиббанк» забезпечення виконання своїх зобов'язань по кредитному договору житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку НОМЕР_2 (арк.спр.40). Відповідно до п.5 договору іпотеки, було передбачено можливість задоволення вимоги іпотекодержателя за кредитним договором №11395008000 від 23.09.08 шляхом набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки, відповідно до ст.37 Закону України «Про іпотеку» (арк.спр.41). 11.06.12 ПАТ «Укрсиббанк» та ТОВ «Кей Колект» уклали договори факторингу №4 та відступлення права вимоги, відповідно до яких від банка до товариства перейшло право вимоги за кредитним договором №11395008000 та за договором іпотеки від 23.09.08 (арк.спр.14, 19). З 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Укрсиббанк», ТОВ «Кей Колект» виник спір щодо подальшого розрахунку за кредитним договором №11395008000 від 23.09.08, оскільки позивачка не погодилась зі зміною кредитора та частково продовжувала сплачувати за кредит на користь банка (арк.спр.166-170). В 2015 році, ОСОБА_1 звернулась до ПАТ «Укрсиббанк» та ТОВ «Кей Колект» з позовами в порядку цивільного судочинства щодо визнання протиправними дій щодо втручання в особисте життя, та визнання недійсним договорів факторингу та договору відступлення права вимоги. 25.05.15 ТОВ «Кей Колект» склав заяву до ОСОБА_1 про усунення порушення кредитних договорів та оплатити протягом 30 днів заборгованість за кредитним договором №11395008000 від 23.09.08 в сумі 670201,61 гривень (арк.спр.33). За поясненням позивача вона отримала зазначену заяву 15.06.15. 08.12.15 ТОВ «Кей Колект» звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А.М. з заявами про державну реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку НОМЕР_2 (арк.спр.111). 08.12.15 приватний нотаріус Кобелєва А.М., дія як державний реєстратор, прийняла рішення №26881159 про реєстрації права власності ТОВ «Кей Колект» на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 кадастровий номер НОМЕР_2 (арк.спр.98). У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зроблено відповідний запис №12430976 про право власності ТОВ «Кей Колект» на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_2 (арк.спр.47). 08.12.15 приватний нотаріус ОСОБА_9, дія як державний реєстратор, прийняла рішення №26880848 про реєстрацію права власності ТОВ «Кей Колект» на житловий будинок площею 87,9 м2 за адресою: АДРЕСА_1 (арк.спр.133). У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зроблено відповідний запис №12430756 про право власності ТОВ «Кей Колект» на житловий будинок площею 87,9 м2 за адресою: АДРЕСА_1 (арк.спр.47). Вирішуючи зазначений спір, суд виходить з наступного. Відповідно до ч.1 ст.36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі. Частиною 1 ст.37 Закону передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. 07.06.14 набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», відповідно до п.1 ст.1 якого, не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 м2 для квартири та 250 м2 для житлового будинку. Оскільки будинок за адресою: АДРЕСА_1, має площу менше ніж 250 м2, використовується як постійно житло позичальника, ОСОБА_10 не має іншого нерухомого житлового майна, та зазначений будинок виступає як забезпечення зобов'язань позивачки за споживчим кредитом, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, на цей випадок розповсюджується мораторій застосований Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Пояснення представника ТОВ «Кей Колект» про те, що у цьому випадку неможливо застосувати мораторій, оскільки відсутнє примусове (відчужене без згоди власника), а відбувається добровільне відчуження на підставі згоди боржника, наданої ще 23.09.08 під час укладання іпотечного договору, суд не сприймає. Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є спеціальним тимчасовим законом, мета якого захист прав позичальників за кредитними договорами, які забезпечені єдиним житлом, та не змогли виконати свої зобов'язання перед кредитною установою внаслідок економічної кризи, різкого та значного зміною курсу національної валюти - гривні по відношенню до валюти кредитного договору. Під згодою власника на відчуження житлової нерухомості, необхідно розуміти таку згоду, яку він надав вже після набуття чинності цього Закону. В цьому ж випадку, ОСОБА_1 не лише не надавала свої згоди на відчуження своєї нерухомості на користь ТОВ «Кей Колект» після 07.06.14, а й взагалі заперечує свої зобов'язання саме перед цим кредитором, про що свідчать її звернення до суду про визнання договорів недійсними (арк.спр.53, 163). Щодо постанови Верховного Суду України від 30.09.15 у цивільній справі №6-1309цс15, на яку посилається третя особа, то необхідно мати на увазі, що в ній йде мова про відмову у визнанні грошового зобов'язання за кредитним договором у валюті, а не про примусове стягнення на житло. Тому, ця правова позиція Верховного Суду України не стосується спору між ОСОБА_1 та приватним нотаріусом Кобелєвою А.М., як державним реєстратором. До того ж, це рішення ухвалено не в порядку ст.237 КАС України. Мораторій, застосований Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», не скасовує зобов'язання позивачки щодо повернення отриманих за кредитним договором від 23.09.08 коштів, а лише тимчасово забороняє задовольняти їх за рахунок житла, за винятком добровільної згоди на це з боку боржника. Відповідно до ст.4, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Крім того, відповідно до п.46 Порядку (якій діяв на час проведення спірної державної реєстрації) для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Враховуючи, що у цьому випадку, договором не була передбачена заставна, державний реєстратор мав би право провести реєстрацію права власності за ТОВ «Кей Колект» за наявності наступних документів: 1) іпотечних договорів, з згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя; 2) копій письмових вимог про усунення порушень, надісланих банком позивачу; 3) документів, що підтверджують завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмових вимог. Натомість вивченням матеріалів реєстраційної справи щодо житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, та земельної ділянки кадастровий номер НОМЕР_2, встановлено, що в них взагалі відсутні як письмові вимоги про усунення порушень, надісланих банком позивачу, так і документ, що підтверджує завершення 30-ти денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмових вимог. (арк.спр.94-111, 128-147). За відсутності документу, що підтверджують завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмових вимог, який є обов'язковим відповідно до п. 2 ч.1 п.46 Порядку, державний реєстратор повинен був зупинити розгляд заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, з одночасним повідомлення заявника про необхідність надання протягом п'яти робочих днів необхідних документів, а у разі ненадання таких документів - відмовити в державній реєстрації прав та їх обтяжень, відповідно до ст.23 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Крім того, неможливо зрозуміти, яким чином державним реєстратором - приватним нотаріусом Кобелєвою А.М. взагалі встановлені права ТОВ «Кей Колект» на предмети іпотеки, оскільки в матеріалах реєстраційних справ відсутні навіть договори факторингу та відступлення права вимоги. Відповідно до карток прийому заяви №26881145, заяви №26880815, внутрішнього опису документів справи №14733661, внутрішнього опису документів справи №14733661, представником ТОВ «Кей Колект» зазначені договори не подавались для проведення державної реєстрації права власності. А за їх відсутності державним реєстратором не могло бути встановлено право ТОВ «Кей Колект» на предмети іпотеки, оскільки відповідно до іпотечного договору від 23.09.08 іпотекодержателем визначено ПАТ «Укрсиббанк». Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем державним реєстратором - приватним нотаріусом Кобелєвою А.М. протиправно, всупереч вимогам Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», без наявності необхідних документів, відповідно до п.46 Порядку, провела реєстрацію права власності ТОВ «Кей Колект» на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, та земельної ділянки кадастровий номер НОМЕР_2, чим порушила права позивачки. Суд дійшов висновку, що позовні вимоги належить задовольнити у повному обсязі. При цьому, використовуючи повноваження, передбачені ст.11 КАС України, з метою надання повного захисту правам, свободам та інтересам позивача, про захист яких він просить, суд вважає за необхідним визнати протиправним та скасувати Рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 26881159 від 08.12.2015 р. та запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно №12430976 про право власності товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (код ЄДРПОУ 37825968) на земельну ділянку площею 0,0703 га кадастровий № НОМЕР_2 за адресою: Миколаївська область, м. Вознесенськ, вул. Літвінова, земельна ділянка 3; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 26880848 від 08.12.2015 р. та запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно №12430756 про право власності товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (код ЄДРПОУ 37825968) на житловий будинок загальною площею 87,9 кв. м., житлова 42,4 кв. м., за адресою: Миколаївська область, м. Вознесенськ, вул. Літвінова, будинок 3. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 158-163 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: 1. Позов задовольнити. 2. Визнати протиправним та скасувати Рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 26881159 від 08.12.2015 р. та запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно №12430976 про право власності товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (код ЄДРПОУ 37825968) на земельну ділянку площею 0,0703 га кадастровий № НОМЕР_2 за адресою: Миколаївська область, м. Вознесенськ, вул. Літвінова, земельна ділянка 3. 3. Визнати протиправним та скасувати Рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 26880848 від 08.12.2015 р. та запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно №12430756 про право власності товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (код ЄДРПОУ 37825968) на житловий будинок загальною площею 87,9 кв. м., житлова 42,4 кв. м., за адресою: Миколаївська область, м. Вознесенськ, вул. Літвінова, будинок 3. 4. Апеляційна скарга на цю постанову може бути подана до Одеського апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня її отримання у повному обсязі. Суддя В. В. Біоносенко Відповідно до ч.3 ст.160 КАС України постанова складена у повному обсязі 15.04.16 Суддя В.В. Біоносенко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57428270
  16. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 березня 2017 року м. Київ К/800/52587/15 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі головуючого судді: Мороз Л.Л., суддів: Горбатюка С.А., Шведа Е.Ю., розглянувши у порядку письмового розгляду касаційну скаргу Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.11.2015 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс", Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, Служба у справах дітей Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення, ВСТАНОВИЛА: ОСОБА_3 пред'явив позов до державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс», реєстраційна служба Головного управління юстиції у місті Києві та служба у справах дітей Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 22356074 від 24 червня 2015 року 17:35:20, прийнятого відповідачем, про державну реєстрацію права власності за ТОВ «ФК «Вектор плюс» на об'єкт нерухомого майна: реєстраційний номер НОМЕР_1, квартиру АДРЕСА_1, об'єкт житлової нерухомості, загальною площею 69,5 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.09.2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.11.2015 року, позовні вимоги задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 22356074, прийняте 24.06.2015 року державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Суперфіном Борисом Михайловичем про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна: квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 69,5 кв.м., розташовану за адресою: місто Київ, вулиця Милославська, будинок № 23, за товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор плюс" (код ЄДРПОУ 38004195). Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення судів та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Як встановлено, між ВАТ «Сведбанк», як банком, та позивачем, як позичальником, 15.08.2008 року укладено кредитний договір № 2612/0808/71-007, за умовами якого банк має право надати позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 145000,00 доларів США на строк до 14.08.2038 року включно, а позичальник зобов'язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов'язання у повному обсязі у терміни, передбачені договором. З метою належного виконання кредитного договору, 15.08.2008 року між банком, як іпотекодержателем, та позичальником, як іпотекодавцем, укладено іпотечний договір, за умовами якого на забезпечення виконання основного зобов'язання іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю квартиру АДРЕСА_1, яка знаходиться у АДРЕСА_1 та належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу квартири від 15.08.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорній Світланою Богданівною за №2766. Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25.04.2014 року у справі № 754/2738/13-ц стягнено на користь ТОВ «ФК «Вектор плюс» із ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 1624480,43 грн. 28 листопада 2012 року банк, на підставі договору факторингу № 15, відступив ТОВ «ФК «Вектор плюс» право вимоги за кредитним договором. Тобто, ТОВ «ФК «Вектор плюс» стало новим кредитором відносно ОСОБА_3 та отримало відповідні права вимоги за кредитом. Крім того, 28.11.2012 року між банком та ТОВ «ФК «Вектор плюс» укладено договір про відступлення прав за іпотечними договорами, за умовами якого разом з відступленням прав вимоги заборгованостей за кредитними договорами від боржників, що здійснюється на підставі договору факторингу від 28.11.2012 року № 15, одночасно відступаються права вимоги за іпотечними договорами, визначеними цим договором. 24 червня 2015 року відповідачем прийнято оскаржуване рішення про державну реєстрацію права приватної власності на квартиру за ТОВ «ФК «Вектор плюс». Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із ч.1 ст. 37 Закону іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Відповідно до п. 12 договору іпотеки за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке викладене у п. 12.3.1 та п. 12.3.2 пп. 12.3 п. 12 договору іпотеки. Зокрема, згідно з п. 12.3.1, п. 12.3.2 пп. 12.3 п. 12 договору іпотеки задоволення вимог здійснюється шляхом: а) передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку». У випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої у пп. 12.3 п. 12 договору іпотеки, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки; б) продажу іпотекодержателем від свого імені предмету іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку», за ціною, встановленою відповідно до висновку незалежного експерта. Відповідно до пп. 1 п. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону: не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із ст. 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із ст. 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Відповідно до п. 23 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій відносно того, що аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що третя ТОВ «ФК Вектор плюс» не мала права відчужувати квартиру, оскільки вона є предметом іпотеки за договором іпотеки, укладеним з метою виконання позивачем умов кредитного договору, тобто споживчого кредиту. Під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, а також у касаційній скарзі заявник зазначає про те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя не є одним із шляхів примусового стягнення предмета іпотеки, оскільки позивач добровільно підписав іпотечне застереження, а тому Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на задоволення вимог іпотекодержателя. З такими доводами колегія суддів не погоджується. Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що Так згідно частини 3 статті 33 закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. В частині 2 статті 36 цього Закону також зазначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже Закон прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя направленою до іпотекодателя з метою задоволення своїх вимог. При цьому, до прийняття Закону про мораторій право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як в судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодателя, а залежало від наявності факту невиконання боржника. В свою чергу Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження. Таким чином, правильними є висновки судів попередніх інстанцій щодо помилковості тверджень відповідача, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не розповсюджується на дії нотаріуса у разі звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Як встановлено, що квартира використовується сім'єю позивача як місце постійного проживання, будь-якого іншого нерухомого житлового майна у власності позивача не знаходиться. Крім того, у квартирі зареєстровані та проживають діти позивача, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ІНФОРМАЦІЯ_1. Згідно з ч. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям. Також, фактів, як б свідчили про дотримання порядку, встановленого нормами Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», не встановлено. Відповідно до п.п. 1.9, 1.10 глави 2 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, з метою перевірки відсутності прав малолітніх та неповнолітніх дітей, недієздатних чи обмежено дієздатних осіб на користування відчужуваними житловим будинком, квартирою, кімнатою або їх частиною нотаріус вимагає подачі йому довідки про склад сім'ї житлово-експлуатаційної організації, квартального комітету або іншого уповноваженого органу з питань реєстрації місця проживання. У разі виявлення з поданих відчужувачем документів, що право власності або право користування відчужуваним житловим будинком, квартирою, кімнатою або їх частиною мають малолітні або неповнолітні діти або недієздатні чи обмежено дієздатні особи, нотаріус повинен витребувати у відчужувача дозвіл органу опіки та піклування на вчинення такого правочину у формі витягу з рішення відповідної районної, районної у містах Києві та Севастополі державної адміністрації, відповідного виконавчого органу міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: 1) заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) об'єкт нерухомого майна розміщений на території іншого органу державної реєстрації прав; 3) із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; 4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; 5) заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених ч. 9 ст. 15 цього Закону; 5-1) заяву про державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 5-2) заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності, крім випадків, установлених ст. 4-2 та ч. 9 ст. 15 цього Закону; 5-3) під час подання заяви про державну реєстрацію права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс, житловий будинок, будівлю, споруду (їх окремі частини), що виникло на підставі документа, за яким правонабувач набуває також право власності на земельну ділянку, не подано заяву про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку; 5-4) після завершення п'ятиденного строку з дня отримання заявником письмового повідомлення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав не усунено обставин, що були підставою для прийняття такого рішення; 5-5) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 5-6) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка не є державним кадастровим реєстратором або державним виконавцем; 6) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене право та обтяження такого права вже зареєстровано у Державному реєстрі прав. З огляду на вказані обставини, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову. Касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судами допущено неправильне застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права, які передбачені ст.ст. 225 - 229 Кодексу адміністративного судочинства України як підстави для зміни, скасування судового рішення, залишення позовної заяви без розгляду або закриття провадження у справі. Керуючись ст. ст. 220, 222, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів УХВАЛИЛА: Касаційну скаргу Суперфіна Бориса Михайловича залишити без задоволення, постанову постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.11.2015 року у цій справі залишити без змін. Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65906412
  17. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М. суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання частково недійсним кредитного договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 19 вересня 2007 року, унаслідок чого станом на 15 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 17 020 доларів США 87 центів, у рахунок якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок АДРЕСА_1, та виселити відповідача і всіх інших мешканців з указаної квартири. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у березні 2014 року звернулася із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», у якому просила визнати кредитний договір від 19 вересня 2007 року недійсним у частині зміни відсоткової ставки за користування кредитом, визнати дії банку щодо односторонньої зміни відсоткової ставки неправомірними й зобов’язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентної ставки, яка діяла на момент укладення цього договору. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що банк в односторонньому порядку, без повідомлення та її згоди зміненим розмір відсоткової ставки за користування кредитом з 11,04 % до 13,08 %, а потім до 12,58 % річних. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зімни в односторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитом за договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року, яка станом на 15 жовтня 2013 року складала 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті складало 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 центи – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 доларів США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (відсоткова складова), звернуто стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1 шляхом продажу цього будинку ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем за ціною, визначеною суб‘єктом оціночної діяльності, але не менше встановленої договором іпотеки. У задоволенні решти первісного позову та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року і передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року (справа № 6-28172св13) та постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12), 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15), 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 вересня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 20 тис. доларів США на споживчі цілі та 2 тис. 428 доларів США 57 центів на сплату страхових внесків строком до 18 вересня 2007 року зі сплатою 11,04 % річних. Через неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 15 жовтня 2013 року складав 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті становило 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 цент – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 долар США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (процентна складова). На забезпечення цього договору 20 вересня 2007 року між сторонами було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_1. Відсоткова ставка за користування кредитом у подальшому була змінена банком, а саме 25 листопада 2008 року – з 11,04 % на 13,08 %, а 27 вересня 2010 року – з 13,08 % на 12,58% річних. Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії якого інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм, а тому іпотечне майно відповідача не може бути примусово відчужене; вимоги про виселення є похідними від вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, крім того є недоведеними, тому також задоволенню не підлягають. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що банк порушив передбачену кредитним договором процедуру зміни процентної ставки за користування кредитними коштами, оскільки відсутні докази належного повідомлення відповідачки про зміну розміру процентів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати майно без згоди власника). Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладеним між сторонами кредитним договором передбачено право банку за певних умов змінювати розмір процентної ставки, чим і скористався позивач, а відповідачка прийняла таку пропозицію, продовжуючи погашати кредит з урахуванням нових розмірів процентної ставки. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення попередніх судів та передаючи справу на новий розгляд, зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, що передбачено вимогами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а здійснення платежів за підвищеною відсотковою ставкою не свідчить про його належне повідомлення. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12) суд погодився з висновками судів попередніх інстанції про протиправність дій банку щодо нарахування заборгованості за кредитним договором з урахуванням підвищеної процентної ставки, оскільки банк допустив порушення умов кредитного договору в частині неналежного повідомлення боржника про зміну процентної ставки, адже факт відправлення повідомлення про підвищення процентної ставки за кредитним договором в односторонньому порядку, без належних доказів отримання боржником такого повідомлення, є недостатнім для того, щоб вважати, що боржник належним чином повідомлений про зміну умов кредитного договору. У постановах Верховний Суд України від 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15) зазначив про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки цим Законом призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення; чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права, тому, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону, а не відмовляти в позові. У постанові Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15) зауважено, що суд на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив у рішенні загального розміру вимог та всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) та статті 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 628 цього Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. У пункті 2.3.1 укладеного 19 вересня 2007 року між сторонами кредитного договору зазначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більш ніж на 10 % порівняно з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України (далі – НБУ) на момент укладення цього договору; зміни облікової ставки НБУ; зміни розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки за кредитами банками України у відповідній валюті (за статистикою НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати набуття чинності зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у зазначеному порядку можливе в межах кількості пунктів, на яку збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США. Аналогічні вимоги містять Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 19 вересня 2007 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила) рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "M"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Судом не встановлено, чи банк повідомив ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом. Крім того, згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, відповідно до статті 217 ЦПК України зупиняє стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляє в позові. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно зазначив, що чинність Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права кредитора, проте на порушення вимог статті 217 ЦПК України не вирішив питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону. Разом з тим відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема штрафів і пені у валюті США, а також не указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосуванні статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого рішення суду касаційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі рішення суду апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-82цс16 Вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредиту, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляти в позові. Крім того, резолютивна частина рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки повинна відповідати положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, а також з аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 30 листопада 2016 року № 6-82цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F7A5B07201AA7AB5C225808F003859D5
  18. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 липня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши на засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року, в с т а н о в и л а: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 13 лютого 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі – ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_5 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 52 тис. дол. США зі сплатою 13, 75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 12 лютого 2015 року. 14 лютого 2013 року між банком та ОСОБА_5 укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якої позичальнику надано 358 тис. 736 грн 9 коп. на рефінансування заборгованості в національну валюту, а також розроблено новий графік погашення кредитної заборгованості. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 14 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, а 15 лютого 2013 року – додаткову угоду до цього іпотечного договору, за якими банку передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 65,1 кв. м, яка належить на праві власності іпотекодавцям. Вважаючи, що позичальник належним чином не виконав зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим виникла заборгованість, яка станом на 2 липня 2014 року складала суму 397 тис. 313 грн 1 коп., банк просив у рахунок погашення цієї заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження, за початковою ціною продажу, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 22 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 20 березня 2015 року, у задоволенні позову відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 20 квітня 2015 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на вищезазначені судові рішення. У заяві ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позову з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме положень Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон № 1304-VII). На підтвердження зазначених підстав подання заяви ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») до фізичних осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку і за зустрічним позовом фізичних осіб до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання правочину недійсним (№ 6-35023св15). Крім того, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у заяві про перегляд судових рішень посилається на постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки (№ 6-482цс15). Так, ухвалюючи судові рішення у справах (№ 6-35023св15, № 6-482цс15), суди виходили з того, що Закон № 1304-VII не призупиняє дію будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. Натомість у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що оскільки договір іпотеки було укладено в іноземній валюті щодо житлового приміщення, яке є постійним місцем проживання відповідачів, то до таких правовідносин підлягає застосуванню Закон № 1304-VII, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог банку. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (положень Закону № 1304-VII), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 13 лютого 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_5 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 52 тис. дол. США зі сплатою 13,75 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 12 лютого 2015 року. 14 лютого 2013 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_5 укладено додаткову угоду до кредитного договору, за умовами якого позичальнику надано 358 тис. 736 грн 9 коп. на рефінансування заборгованості в національну валюту, а також розроблено новий графік погашення кредитної заборгованості. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 14 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, а 15 лютого 2013 року – додаткову угоду до цього іпотечного договору, за якими банку передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 65,1 кв. м, яка належить на праві власності іпотекодавцям. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою відповідає значенню цього слова, поданому в тлумачному словнику української мови. Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню. Саме до цього зводяться висновки, викладені в судових рішеннях у справах № 6-35023св15, № 6-482цс15, які надані заявником для порівняння. Однак, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, не врахував, що норми Закону № 1304-VII не передбачають підстав для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів, і допустив неправильне застосування положень цього Закону, що призвело до неправильного вирішення спору. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Суди під час нового розгляду справи повинні врахувати, що в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України й у ній потрібно зазначити, зокрема, початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 20 березня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко В.М. Сімоненко Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-969цс16 Мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон № 1304-VII) мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Оскільки Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню. Однак, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, не врахував, що норми Закону № 1304-VII не передбачають підстав для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів, і допустив неправильне застосування положень цього Закону, що призвело до неправильного вирішення спору. Суддя Верховного Суду України А.Г. Ярема http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E4BD40C6DBA4F64FC2257FEE004FC00F
  19. В 2008 году взял в Сведбанке ипотеку. С апреля 2011 года не оплачиваю. 13.05.2013 года КИ подали иск про стягнення на предмет ипотеки 27.09.2013 суд вынес заочное решение о полном удолетворении требования КИ про стягнення на предмет ипотеки путем привселюдных торгов квартиры для погашения тела\. проценов и пени.в гривневом эквиваленте 183000 грн 23.06.2015 года суд вынес еще одно заочное решение о полном удолетворении требования КИ про стягнення 322000 грн с меня и поручителя в счет погашения того же тела, процентов и пени. В 2016 году оба заочные решения скасованы и назначено рассмотрение дел в общем порядке. Сейчас подаю отдельный иск "про захист прав споживача та визнання договорів недійсними" и возражение от ответчиков. 1)Можно ли сейчас применить исковую давность, или только тогда когда если суд отклонит иски от КИ 2)можно ли подать клопотання по втором делу (на 322000 грн.) чтобы отклонили иск так как сейчас рассматривается судом первый иск? 3) можно ли подать клопотання или заявление об отмене рассмотрения так как действует мораторий?
  20. В 2008 году оформил ипотеку в Шведбанке на 16 000 у.е. ( квартира в пгт.)Жена поручитель. До 2011 года оплачивал как называется "сумлінно" . С 2011 года ипотеку не оплачиваю, в ипотечной квартире не проживаю (живут квартиранты). На момент сделки у меня был один ребенок(1,5 года), на данный момент двое детей 3 и 9 лет(обе официально зарегистрированные в ипотечной квартире) В 2012 году ипотечный договор по факторинга перешёл к ТОВ"Кредитные инициативы" В 2013 году судом было принято решение про стягнення на користь предмета ипотеки для погашения долга в сумме 184 000 грн. по состоянию на 2013 год и тогдашнему курсу та стягнення судового збору.В 2014 году судом принято решение о объявлении меня в розыск так как исполнительный лист мне вручить не могут и согласно справке из сельсовета я там зарегистрирован с женой и ребёнком но не проживают. В 2014 году судом вынесено решение о запрете мне выезжать за границу до выполнение исполнительного листа по ипотеке. В марте у меня вычесли из заработной платы сумму судового сбора по исполнительному листу. Вопрос: как мне отдать квартиру чтобы после реализации квартиры на торгах, не доплачивать кредитору сумму недостающею для погашения долга (на 2013 год 184 000 грн.)
  21. Суть дела: Кредит валютный (дол. США). Заемщик и ипотекодатель в одном лице. В начале 2009 года банк направляет должнику письмо - требование о досрочном возврате (30 дней) всей суммы кредита (+штрафные санкции). Через пол года, банк обращается в суд с иском о взыскании всей суммы задолженности и обращении взыскания на предмет ипотеки. Дополнительно просит, одновременно выселить всех проживающих в квартире. Суд открывает производство по делу... В начале 2010 года (дело ещё слушается в суде), банк обращает взыскание на предмет ипотеки путем исполнительной надписи нотариуса. В том же году ИНН направляют в ГИС где открывается исполнительное производство. В начале 2011 г. банк уступает право требования по кредиту ТОВ "Рога и копыта" (ТОВ "Рик"). Определением суда заменяется истец на ТОВ "РиК". После замены истца, новый истец (ТОВ "РиК") заявляет в суде отказ от исковых требований в части обращения взыскания на предмет ипотеки. Отказ принимается судом, производство по делу в части обращения взыскания на ипотеку закрывается, о чем постановляется определение (2011 г.) ,которое не обжалуется. Решением суда (2011г.) в исковых требованиях отказано (причина - есть исполнительная надпись). Апеляция косит решение и взыскивает сумму долга (обращая в решении внимание на отказ истца от взыскания на ипотеку). В это время, по исполнительной надписи торги не состоялись. Исп производство закрывается (2011 год), в дальнейшем никто повторно надпись нотаря не предъявляет к исполнению. В начале 2012 г. открывается исполнит. производство по взыканию задолженности. В начале 2014 г. действия госисполнителя по попытке продажи ипотеки обжалованы и признаны судом неправомерными (ухвала). В конце 2014 г. ТОВ "Рога и Копыта" обращается в суд с иском об обращении взыскания на предмет ипотеки (разница в сумме иска), добавляя в расчет задолженности начисленные проценты. Производство по делу открыто... Уважаемые специалисты, вопрос: Применяется в этом случае требование ч. 3 ст. 206 ЦПК Украины "У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. "? После решения суда было несколько платежей. Последний в январе 2012 г.
  22. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/51998199 Державний герб України П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_8, ОСОБА_9, треті особи: ОСОБА_10, орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки, за зустрічним позовом ОСОБА_9, яка діє в інтересах ОСОБА_11 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», треті особи: ОСОБА_8, орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання нікчемним договору іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року та рішення Личаківського районного суду м. Львова від 6 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а: У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про звернення стягнення на предмет іпотеки. ПАТ «УкрСиббанк» зазначало, що 9 листопада 2006 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), який у подальшому перейменований у ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_8 укладено договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_8 кредит у розмірі 71 тис. доларів США, а останній зобов'язався повернути кредит і сплачувати проценти у строк і на умовах, установлених цим договором. З метою забезпечення виконання ОСОБА_8 зобов'язань за вказаним кредитним договором 9 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_8 укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавець передав банку в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 7 грудня 2011 року було встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як подружжя без реєстрації шлюбу та визнано за ОСОБА_9 право власності на 1/2 частину зазначеної квартири. Посилаючись на те, що позичальник не виконує зобов'язання за вказаним кредитним договором, унаслідок чого станом на 12 серпня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 99 тис. 716 доларів США 99 центів, ПАТ «УкрСиббанк» просило звернути стягнення на зазначений вище предмет іпотеки для задоволення вимог банку за згаданим кредитним договором та встановити спосіб реалізації предмета іпотеки, що належить ОСОБА_8 і ОСОБА_9 на праві спільної сумісної власності, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна, здійсненої суб'єктом оціночної діяльності, проведеної відповідно до законодавства. У червні 2014 року ОСОБА_9, яка діє в інтересах ОСОБА_11, звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання нікчемним договору іпотеки. Посилаючись на те, що ОСОБА_8 уклав з банком цей договір іпотеки без її відома та з порушенням прав їхньої малолітньої дитини ОСОБА_11, позивачка просила на підставі статті 177 Сімейного кодексу України, статей 29, 203, 215, 224 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановити його нікчемність. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 6 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» та зустрічних позовних вимог ОСОБА_9 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року відмовлено ПАТ «УкрСиббанк» у відкритті касаційного провадження у справі за вказаними позовами з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати цю ухвалу, а також ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року і рішення Личаківського районного суду м. Львова від 6 листопада 2014 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог товариства з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року (справи № 6-57цс15 та 6-58цс15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На обґрунтування заяви ПАТ «УкрСиббанк» надало копії постанов Верховного Суду України від 27 травня 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ «УкрСиббанк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 9 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_8 укладено договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_8 кредит у розмірі 71 тис. доларів США, а останній зобов'язався повернути кредит і сплачувати проценти у строк і на умовах, установлених цим договором. З метою забезпечення виконання ОСОБА_8 зобов'язань за вказаним кредитним договором 9 листопада 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_8 укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавець передав банку в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. Унаслідок невиконання позичальником зобов'язань за вказаним кредитним договором станом на 12 серпня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 93 тис. 759 доларів США 10 центів. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки квартира, що є предметом іпотеки, використовується відповідачами як місце їхнього постійного проживання, її загальна площа не перевищує 140 кв. м, відомостей про наявність іншого житла у відповідачів суду не надано, тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для примусового стягнення зазначеного предмета іпотеки. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, наданих заявником для порівняння, міститься висновок про те, що установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника). Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є лише правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов'язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Тому установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника). Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до та після прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», залишаються в силі, а їх виконання припиняється до вдосконалення механізму, передбаченого статтею 3 цього Закону. Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є лише правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню. Разом з тим суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, не врахував, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57-60, 131-132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року та рішення Личаківського районного суду м. Львова від 6 листопада 2014 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема
  23. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/44699349 Державний герб України Ухвала іменем україни 27 травня 2015 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Журавель В.І., Нагорняка В.А., Черненко В.А., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року, в с т а н о в и л а: У березні 2013 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з ОСОБА_3 683 683,14 грн заборгованості за кредитним договором, у рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок та земельну ділянку іпотекодавця ОСОБА_4 відповідно до положень п. п. 4.4.1, 4.4 іпотечного договору та ст. ст. 7, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку». Позовні вимоги мотивовані тим, що 04 грудня 2007 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» (далі - ТОВ «Український промисловий банк») та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, згідно з яким останній отримав споживчий кредит в сумі 50 000 дол. США зі сплатою 11 % річних. З метою забезпечення виконання умов зазначеного договору між банком і ОСОБА_4 був укладений договір іпотеки нерухомого майна - житлового будинку по АДРЕСА_1 та земельної ділянки за вказаною адресою, які належать іпотекодавцю на праві приватної власності. 30 червня 2010 року ТОВ «Український промисловий банк» передало ПАТ «Дельта Банк» право вимоги за кредитними договорами, у тому числі і за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_3 Посилаючись на неналежне виконання позичальником умов договору, банк просив задовольнити позовні вимоги. Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 грудня 2014 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року, позов ПАТ «Дельта Банк» задоволено. Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ПАТ «Дельта Банк» 683 683,14 грн заборгованості за кредитним договором та в рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки - належні ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку площею 0,1 га по АДРЕСА_1 шляхом передачі ПАТ «Дельта Банк» права власності на вказане нерухоме майно. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати рішення та ухвалу судів попередніх інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають. Судами під час розгляду справи встановлено, що 04 грудня 2007 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, згідно з яким останній отримав кредит на споживчі цілі у розмірі 50 000 доларів США зі сплатою 11 % річних та терміном повернення не пізніше 30 листопада 2022 року. 04 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_4 був укладений договір іпотеки, згідно з яким остання передала в іпотеку нерухоме майно - житловий будинок по АДРЕСА_1, загальною площею 181 кв. м, житловою площею 109,9 кв. м та земельну ділянку площею 0,1 га. У зв'язку з неналежним виконанням боржником умов кредитного договору виникла заборгованість у розмірі 683 683,14 грн, яка складається із заборгованості за кредитом - 549 197,36 грн, відсотків - 125 504,89 грн, комісії - 8 980,89 грн. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк», суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із положень ст. 33 Закону України «Про іпотеку», згідно з якою у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Проте погодитися з такими висновками судів не можна. Право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог шляхом звернення стягнення на іпотечне майно у судовому порядку у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання передбачене ст. 33 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до п. 42 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» резолютивна частина рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам як статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК. Зокрема, у ньому в обов'язковому порядку має зазначатись: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; спосіб реалізації предмета іпотеки - шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій). Втім, на порушення зазначених вище норм закону рішення суду містить лише загальний розмір заборгованості без зазначення всіх його складових, не містить даних про початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, його вартість. З матеріалів справи вбачається, що на порушення вимог ст. ст. 74, 76 ЦПК України відповідачі не були належним чином повідомлені про день і час розгляду даної справи, справа розглянута судом першої інстанції без участі останніх. Зокрема, судові повістки, які були адресовані ОСОБА_3, направлялись по АДРЕСА_3, а ОСОБА_4 - по АДРЕСА_2, повернулись на адресу суду без вручення адресатам. Із довідки Маяківської сільської ради Луцького району Волинської області вбачається, що і ОСОБА_3, і ОСОБА_4 проживають без реєстрації по АДРЕСА_1. Між тим, повістки відповідачам за цією адресою взагалі не направлялись. Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЦПК України розгляд судом цивільної справи відбувається у судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. У статтях 74-76 ЦПК України врегульовано порядок вручення судових повісток. Згідно зі ст. 76 ЦПК України судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності - відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом. Зокрема, у пункті 24 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. На зазначене суд першої інстанції уваги не звернув. Перевіряючи законність рішення суду першої інстанції та залишаючи його без змін, апеляційний суд на зазначене також уваги не звернув, на порушення вимог статей 315, 316 ЦПК України не усунув допущені порушення суду першої інстанції. Пославшись на відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» у зв'язку з недоведеністю іпотекодавцем, що спірне нерухоме майно використовується ним як місце постійного проживання та що у власності не знаходиться інше нерухоме майно, апеляційний суд не дослідив та не надав ніякої оцінки довідці Маяківської сільської ради Луцького району Волинської області, згідно з якою відповідачі з неповнолітніми дітьми проживають без реєстрації по АДРЕСА_1 (а. с. 71), та довідці комунального закладу «Луцька гімназія № 18» Луцької міської ради Волинської області, згідно з якою неповнолітні доньки відповідачів - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 навчаються у цьому закладі за місцем проживання. Наведене свідчить, що як суд першої інстанції, так і апеляційний суд не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, у процесі якого суду слід урахувати наведене та залежно від установленого вирішити спір. Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 18 лютого 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: В.І. Журавель В.А. Нагорняк В.А. Черненко С.П. Штелик
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., - розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Кредитні ініціативи” до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, в с т а н о в и л а: У травні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю “Кредитні ініціативи” (далі – ТОВ “Кредитні ініціативи”) звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 8 листопада 2007 року між акціонерним комерційним банком “ТАС-Комерцбанк” (далі – АКБ “ТАС-Комерцбанк”) та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк зобов’язався надати кредит у сумі 150 тис. дол. США, а ОСОБА_1 – повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між АКБ “ТАС-Комерцбанк” та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 13 березня 2006 року. Зазначав, що 28 листопада 2012 року між публічним акціонерним товариством “Сведбанк” (далі – ПАТ “Сведбанк”), який є правонаступником АКБ “ТАС-Комерцбанк”, та товариством з обмеженою відповідальністю “Факторингова компанія “Вектор Плюс” (далі – ТОВ “ФК “Вектор Плюс”) було укладено договір факторингу. Того ж дня ТОВ “ФК “Вектор Плюс” відступило фактору ТОВ “Кредитні ініціативи” свої права вимоги заборгованості за договорами, укладеними з ОСОБА_1. Посилаючись на зазначені обставини, зокрема неналежне виконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку з чим утворилась заборгованість, яка складала станом на 10 квітня 2013 року 188 513,51 дол. США, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 1 506 788,49 грн., а також на те, що внаслідок укладення договорів факторингу відбулась зміна кредитора на ТОВ “Кредитні ініціативи”, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Заочним рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2013 року позов задоволено: звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 1 506 788,49 грн шляхом проведення прилюдних торгів згідно з вимогами Закону України “Про виконавче провадження” з установленням початкової ціни предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності, незалежним експертом на стадії оцінки майна; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2013 року змінено: зменшено розмір пені, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ТОВ “Кредитні ініціативи” з 95 095,84 грн. до 22 178,02 грн, у зв’язку з чим загальна сума заборгованості становить 1 433 870, 67 грн; доповнено резолютивну частину рішення після абзацу другого наступним абзацом: рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті”; абзаци третій, четвертий, п’ятий резолютивної частини вважати відповідно абзацами четвертим, п’ятим, шостим. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_1, відхилено, рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 10 вересня 2013 року в частині, що не змінена апеляційним судом, та рішення апеляційного суду м. Києва від 14 серпня 2014 року залишено без змін. У лютому 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” ( далі – Закон № 1304-VII), та частин першої, третьої статті 33 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV “Про іпотеку” (далі – Закон № 898-IV), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимоги. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2015 року зазначену вище справу допущено до провадження Верховного Суду України. За змістом пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII “Про забезпечення права на справедливий суд” (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 8 листопада 2007 року між АКБ “ТАС-Комерцбанк”, правонаступником якого є ПАТ “Сведбанк”, та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк зобов’язався надати останньому на споживчі цілі кредит у сумі 150 тис. дол. США, а ОСОБА_1 – повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов’язання у повному обсязі й у строки, передбачені цим договором (а. с. 27 – 30). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між АКБ “ТАС-Комерцбанк” та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого останній передав в іпотеку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею S_1, жилою площею S_2. Договором НОМЕР_1 від 18 січня 2010 року сторонами внесено зміни до іпотечного договору та погоджено повернення позичальником кредиту в сумі 130 052,58 дол. США у строк до 8 листопада 2027 року, сплату процентів та виконання інших зобов’язань, передбачених кредитними договором, тощо. Відповідно до пункту 5 іпотечного договору, з урахуванням змін, внесених договором НОМЕР_1 від 18 січня 2010 року, сторони оцінили предмет іпотеки в 145 794 дол. США, що за курсом НБУ станом на 18 січня 2010 року складає 1 166 526,95 грн. 28 листопада 2012 року між ПАТ “Сведбанк”, який є правонаступником АКБ “ТАС-Комерцбанк”, та ТОВ “ФК “Вектор Плюс” укладено договір факторингу, відповідно до якого ПАТ “Сведбанк” відступив ТОВ “ФК “Вектор Плюс” свої права вимоги заборгованості за договорами, укладеними з ОСОБА_1, у тому числі за кредитним та іпотечним договорами від 8 листопада 2007 року (т.1, а. с. 195 – 227). Того ж дня між ТОВ “ФК “Вектор Плюс” та ТОВ “Кредитні ініціативи” укладено договір факторингу, відповідно до умов якого ТОВ “ФК “Вектор Плюс” відступило фактору ТОВ “Кредитні ініціативи” свої права вимоги заборгованості за зазначеними договорами (т. 1 а. с. 170 – 194). Задовольняючи позовні вимоги ТОВ “Кредитні ініціативи”, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що невиконання зобов’язань за кредитним договором є підставою для задоволення вимог позивача за рахунок предмета іпотеки. Апеляційний суд, посилаючись на нарахування місцевим судом пені з порушенням правил позовної давності, зокрема вимог статей 258, 267 Цивільним кодексом України (далі – ЦК України), ухвалив у цій частині нове рішення, а також доповнив резолютивну частину зазначивши, що рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VII, що набрав чинності 7 червня 2014 року. Суд касаційної інстанції погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій, зазначивши, що оскільки відповідач належним чином не виконує взяті на себе зобов’язання за кредитним договором, суди обґрунтовано звернули стягнення на предмет іпотеки. ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ з подібними предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами і однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. Для прикладу заявник надав рішення Верховного суду України від 19 березня 2008 року, ухвалене ним як судом касаційної інстанції, а також ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2011 року, 21 грудня 2011 року, 23 грудня 2011 року, 19 квітня 2012 року, 6 червня 2012 року, 15 серпня 2012 року, 12 червня 2013 року, 21 травня 2014 року, 6 серпня 2014 року, 24 вересня 2014 року, 4 листопада 2014 року, 10 листопада 2014 року, 13 листопада 2014 року, 26 листопада 2014 року (справа № 6-32603св14), 26 листопада 2014 року (справа № 6-38586св14), 27 листопада 2014 року, 3 грудня 2014 року, 10 грудня 2014 року (справа № 6-37757св14), 10 грудня 2014 року (справа № 6-39857св14), 10 грудня 2014 року (справа № 6-28900св14), 24 грудня 2014 року (справа № 6-37811ск14), 24 грудня 2014 року (справа № 6-43491св14), 24 грудня 2014 року (справа № 6-44519ск14), 25 грудня 2014 року, 26 грудня 2014 року (справа № 6-44230ск14), 26 грудня 2014 року (справа № 6-44731ск14), 29 грудня 2014 року, 14 січня 2015 року, 21 січня 2015 року та 28 січня 2015 року в справах щодо стягнення заборгованості та (або) звернення стягнення на предмет іпотеки, у яких містяться такі висновки: - іпотечне майно, яке використовується як місце постійного проживання, не може бути примусово відчужене під час дії Закону № 1304-VII; - Закон № 1304-VII не може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки на час ухвалення зазначеного рішення Закон не існував і місцевий суд не міг його застосувати; суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду з огляду на законодавство, яке діяло на час його ухвалення; - відмова у задоволенні позовних вимог на підставі Закону № 1304-VII порушуватиме право позивача на отримання коштів від повернення кредиту, сплати процентів та інших платежів; - апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, застосувавши Закон № 1304-VII, який був чинним на момент перегляду; - набрання чинності Законом № 1304-VII на день ухвалення рішення судом першої інстанції є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки; - Закон № 1304-VII містить норми як матеріального так і процесуального характеру, які необхідно застосовувати судам на будь-якій стадії розгляду справи, враховуючи те, що саме поняття “мораторій” є відстроченням виконання зобов’язань, які встановлюються на певний термін; набрання чинності цим Законом після прийняття рішення судом першої інстанції не позбавляє права, а зобов’язує суд апеляційної інстанції застосувати його норми при перегляді рішення суду першої інстанції, як і не виключає того, що суд має застосовувати цей Закон за наявності критеріїв, визначених у статті першій цього Закону; - за наявності підстав для скасування рішення суду першої інстанції, а саме підстав, визначених статтею 39 Закону № 898-IV, при ухваленні власного рішення апеляційний суд застосовує закон, який є чинним на час ухвалення такого рішення, зокрема може застосовувати положення Закону № 1304-VII; - вчинення виконавчого напису, виконання якого не здійснено вчасно, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання відсотків за користування кредитом і пенею за несвоєчасну сплату кредиту. Наявність виконавчого напису за відсутності реального виконання боржником свого зобов’язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін; - наявність виконавчого напису нотаріуса щодо звернення стягнення на предмет іпотеки свідчить про обрання банком способу захисту цивільних прав нотаріусом, тому договірні зобов’язання між сторонами припинились, порушене цивільне право позивача було захищене в обраний ним спосіб і підстави для задоволення позовних вимог у судовому порядку були відсутні; - відкриття виконавчих проваджень за виконавчим листом чи виконавчим написом нотаріуса щодо одного божника відповідно до вимог статті 33 Закону України “Про виконавче провадження” є підставою для об’єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження в межах загальної суми стягнення і не призводить до подвійного стягнення боргу. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статей 1049, 1050, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 33 та статті 39 Закону № 898-ІV передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до умов іпотечного договору, укладеного між сторонами, іпотекодержатель набуває право стягнення на предмет іпотеки в таких випадках: в разі невиконання боржником основного зобов’язання; у разі виконання або неналежного виконання іпотекодацем умов іпотечного договору; в інших випадках, передбачених договором (підпункт 10.3 та пункт 11 іпотечного договору). Звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснене іпотекодерджателем на підставі рішення суду, виконавчого напису або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання, яким вважатиметься застереження, що міститься у пункті 12.3 підпунктах 12.3.1., 12.3.2 іпотечного договору тощо (пункт 12 іпотечного договору). Саме зазначеними нормами закону та положеннями договору іпотеки керувався суд першої інстанції, задовольняючи вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону № 1304-VII не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України “Про заставу” та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України “Про іпотеку”, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа якого не перевищує 140 м2 для квартири та 250 м2 для житлового будинку. За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Статтею 3 Закону № 1304-VII передбачено, що зазначений Закон набирає чинності з дня його опублікування та втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає в бухгалтерському та (або) податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості. В цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов’язання, а є відстроченням виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Встановлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов’язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). З огляду на вищезазначене норми Закону № 1304-VII, який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду. Саме з таких висновків виходив суд апеляційної інстанції, відхиляючи посилання ОСОБА_1 про неможливість звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з набранням чинності Закону № 1304-VII. Апеляційний суд у межах наданих йому повноважень встановив підстави, передбачені нормами матеріального і процесуального права, для скасування рішення суду першої інстанції, зокрема нарахування місцевим судом пені з порушення правил позовної давності та вимог статей 258, 267 ЦК України, та ухвалив у цій частині нове рішення відповідно до вимог статті 309 ЦПК України. Доповнення резолютивної частини рішення застереженням, що рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону № 1304-VII, узгоджується з вимогами статті 303 ЦПК України. Саме до цього зводяться правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 4 грудня 2014 року. Отже, аналіз наведених судових рішень дає підстави вважати, що судами касаційної інстанції було неоднаково застосовано Закон 1304-VII, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому у справі, що переглядається, зазначена норма матеріального права застосована правильно. За таких обставин підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року немає. Керуючись статтями 355, 3605 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону № 192-VIII) та статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-46цс15 Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” ( далі – Закон № 1304-VII) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України “Про заставу” та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України “Про іпотеку”, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа якого не перевищує 140 м2 для квартири та 250 м2 для житлового будинку. За змістом статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи. В цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов’язання, а є відстроченням виконання певних обов’язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта. Встановлений Законом № 1304-VII мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов’язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). З огляду на вищезазначене норми Закону № 1304-VII, який набрав чинності 7 червня 2014 року, тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/DE1E86E0CAE41B77C2257E34001D333A
  25. http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/%28documents%29/D6D2E22F1B276DE7C2257EBD0047D60A ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 вересня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сеніна Ю.Л., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Універсал банк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року, в с т а н о в и л а : У січні 2014 року публічне акціонерне товариство «Універсал банк» (далі – ПАТ «Універсал банк») звернулось до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 4 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти в розмірі 205 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та строком повернення коштів до 3 вересня 2022 року. 5 вересня 2007 року з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Універсал банк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, згідно з яким ОСОБА_2 передала в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1, що належить їй на праві приватної власності. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором між банком, ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, спадкоємицею якої є ОСОБА_3, було укладено іпотечний договір від 5 вересня 2007 року, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_2. У зв’язку з неналежним виконання ОСОБА_1 грошових зобов’язань за кредитним договором, утворилась заборгованість у сумі 1 млн 654 тис. 434 грн 20 коп. Банк просив стягнути заборгованість за кредитним договором та звернути стягнення на предмети іпотеки. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 10 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 жовтня 2014 року, позов задоволено частково, постановлено стягнути зі ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 206 тис. 274 дол. США, що еквівалентно 1млн 633 тис. 526 грн 57 коп.; у решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій 29 квітня 2015 року до Верховного Суду України заяві ПАТ «Універсал банк» просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року, прийняти постанову про задоволення позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 33 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-ІV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») та Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». На підтвердження своїх доводів ПАТ «Універсал банк» надало копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року та від 4 лютого 2015 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди під час розгляду справи встановили, що 4 вересня 2007 року між банком і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти в розмірі 205 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та строком повернення коштів до 3 вересня 2022 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Універсал банк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 5 вересня 2007 року укладено іпотечний договір, згідно з яким ОСОБА_2 передала в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1, що належить їй на праві приватної власності. Також з метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором між банком і ОСОБА_4 5 вересня 2007 року укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_2. ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, її спадкоємцем є ОСОБА_3. У зв’язку з неналежним виконання ОСОБА_1 грошових зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість у сумі 1 млн 654 тис. 434 грн 20 коп. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог щодо стягнення заборгованості за кредитним договором та відмовляючи в задоволенні вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що відповідач належним чином не виконав грошові зобов’язання, у зв’язку із чим з нього необхідно стягнути заборгованість за кредитним договором. Відмовляючи в частині позовних вимог про стягнення пені за неналежне виконання грошових зобов’язань, суд виходив з того, що банком пропущено річний строк позовної давності щодо зазначених вимог. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд зазначив, що банк змінив процентну ставку за користування кредитним коштами, однак відповідних змін до договорів іпотеки не вніс, а тому договори іпотеки є припиненими з моменту зміни процентної ставки без згоди іпотекодавців. Крім того, набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким тимчасово заборонено примусово стягувати нерухоме житлове майно, що є предметом іпотеки та виступає як забезпечення зобов’язань громадян України за споживчими кредитами в іноземній валюті. Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року та 4 лютого 2015 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, виходив з того, що суди дійшли помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в період дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов’язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Таким чином, установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Разом з тим рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню. Отже, в справі, яка переглядається, суди дійшли передчасного висновку про те, що з набуттям чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» неможливо звернути стягнення на предмет іпотеки. Чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права. Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року (№ 6-58цс15). Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи суди допустили порушення норм процесуального права, зокрема не встановили усіх фактів необхідних для правильного застосування судом статті 39 Закону України «Про іпотеку», якою визначено вимоги до рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, а також умов, за яких застосовується Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Універсал банк» задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 10 липня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 жовтня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-483цс15 7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Таким чином, установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Разом з тим рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню. Отже, в справі, яка переглядається, суди дійшли передчасного висновку про те, що з набуттям чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» неможливо звернути стягнення на предмет іпотеки. Чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права.