Search the Community

Showing results for tags 'налоги'.

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 4 results

  1. Державний герб України ПОСТАНОВА Іменем України 20 грудня 2018 року Київ справа №826/12123/16 адміністративне провадження №К/9901/57533/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 826/12123/16 за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, треті особи Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Міністерство соціальної політики України, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо-переміщених осіб України про визнання нормативно-правових актів незаконними та такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили, за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року (у складі колегії суддів Добрянської Я.І., Кузьменка В.А., Федорчука А.Б.) та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року (у складі колегії суддів Кузьмишиної О.М., Беспалова О.О., Глущенко Я.Б.), В С Т А Н О В И В : ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_2 (далі - позивач або ОСОБА_2.) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі також - КМУ або відповідач), треті особи: Уповноважений Верховної Ради з прав людини (далі - третя особа-1), Міністерство соціальної політики України (далі - третя особа-2), Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо-переміщених осіб України (далі - третя особа-3), в якому просить визнати незаконними і такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили: Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; абзац 6, 7, 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 червня 2017 року провадження в частині позовних вимог про визнання факту дискримінації за ознакою місця проживання (реєстрації) внутрішньо переміщених осіб шляхом застосування: Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365; абзац 6, 7, 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо-переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637, закрито. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року, адміністративний позов задоволено частково. Визнано нечинними пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637 слід визнати нечинними, оскільки останні не відповідають правовим актам вищої юридичної сили. В задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконними і такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили абзацу 6, 7 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637, яким визначено необхідність здійснення фізичної ідентифікації клієнта установами публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» для отримання пенсії необхідно відмовити, оскільки вказані положення не суперечать положенням чинного законодавства. Короткий зміст вимог касаційної скарги Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, КМУ звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Касаційна скарга надійшла до суду 26 липня 2018 року. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 липня 2018 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів, а саме: суддю-доповідача Берназюка Я.О., суддів Гриціва М.І. та Коваленко Н.В. Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 826/12123/16, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу. Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2018 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 20 грудня 2018 року. Разом із касаційної скаргою відповідачем подані клопотання про зупинення виконання оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій та про участь у розгляді справи в судовому засіданні, у задоволенні яких було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2018 року. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 є внутрішньо переміщеною особою, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1. Фактичне місце проживання: АДРЕСА_2, що підтверджується довідкою від 28 квітня 2016 року № НОМЕР_1 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, яка видана Управлінням соціального захисту Вишгородського району. 08 червня 2016 року Кабінет Міністрів України своєю постановою № 365 затвердив Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, якими визначено механізм призначення (відновлення) внутрішньо переміщеним особам виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування за місцем їх фактичного проживання/перебування. 05 листопада 2014 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» із змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2015 року № 636, якою визначено механізм, зокрема, призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), усіх видів соціальної допомоги та компенсацій внутрішньо переміщеним особам. Позивач, вважаючи, що вищевказані нормативно-правові акти мають ознаки дискримінації по відношенню до внутрішньо переміщених осіб (далі також - ВПО) за територіальною ознакою, звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом за захистом своїх порушених прав та законних інтересів. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Касаційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що оскаржувані рішення прийняті із неправильним застосуванням норм матеріального права і це є підставою для скасування цих рішень відповідно до статті 351 КАС України з огляду на наступне. Так, відповідач вважає, що суди неправильно застосували статті 47, 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV та статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII. Крім того, судом неправильно застосовано статті 1, 5, 6, 8 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». 16 серпня 2018 року до суду надійшов відзив позивача на касаційну скаргу відповідача, в яких позивач зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими на основі належно з'ясованих обставин справи, при правильному застосуванні норм матеріального права та дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін. 27 серпня 2018 року до суду надійшли пояснення Міністерства соціальної політики України, в яких наводяться мотиви аналогічні мотивам касаційної скарги, крім того, третя особа-2 просить скасувати оскаржувані рішення суду, та відмовити у задоволенні позову повністю. 10 вересня 2018 року до суду надійшов відзив від Уповноваженого Верховної Ради з прав людини на касаційну скаргу відповідача, в якому третя особа-1 заперечує проти касаційної скарги відповідача та просить залишити її без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій без змін. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Норми матеріального права, в цій справі, суд застосовує в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин. Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої та апеляційної інстанції Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року відповідають, а мотиви касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України. Відповідно до частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Тож суди попередніх інстанцій мали з'ясувати, зокрема, чи було оскаржувані дії та рішення Кабінету Міністрів України здійснені, зокрема, у межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням встановленої процедури, а також, чи були такі дії (бездіяльність) здійснені пропорційно та своєчасно. Як встановлено судом апеляційної інстанції, 08 червня 2016 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» № 365, якою затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування (далі - Порядок № 365), а також внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (далі - Постанова № 637). Відповідно до пункту 7 Порядку № 365 для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи. Згідно з пунктом 8 Порядку № 365 за результатами проведення перевірки структурним підрозділом з питань соціального захисту населення складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики, який підписується всіма повнолітніми внутрішньо переміщеними особами та у визначених законодавством випадках - їх законними представниками, а також представниками структурного підрозділу з питань соціального захисту населення. Відповідно до пункту 9 Порядку № 365 під час обстеження матеріально-побутових умов сім'ї представник структурного підрозділу з питань соціального захисту населення інформує внутрішньо переміщених осіб про їх обов'язок у десятиденний строк письмово повідомляти про зміну фактичного місця проживання/перебування структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за новим фактичним місцем проживання/перебування, а також про наслідки невиконання такого обов'язку. Згідно з пунктом 13 Порядку № 365 Комісія, крім підстав відмови у призначенні (відновленні) соціальної виплати, передбачених законодавством, може відмовити заявникові у призначенні (відновленні) такої виплати в разі його відсутності за фактичним місцем проживання/перебування, зазначеним у заяві про призначення (відновлення) соціальної виплати. Абзац 6 пункту 1 Постанови № 637, в редакції чинній на час звернення позивача до суду, визначає, що строк дії карток встановлюється до трьох років за умови проходження фізичної ідентифікації клієнта в установах публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» перші 2 рази кожні шість місяців, у подальшому - кожні 12 місяців. Після завершення строку дії картки вона перевипускається за рахунок публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України». Згідно з абзацом 7 пункту 1 Постанови № 637, за відсутності проходження фізичної ідентифікації одержувачів соціальних виплат публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» зупиняє видаткові операції за поточним рахунком та не пізніше ніж протягом наступного дня інформує про таке рішення структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад, який видав довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління, які здійснюють виплату пенсій, та Міністерство фінансів. Відповідно до абзацу 8 пункту 1 Постанови № 637, поновлення або припинення соціальних виплат здійснюється публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України" на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утвореної районними, районними у мм. Києві і Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад згідно з Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 (Даний пункт викладено в редакції абзацу 10 пункту 1 Постанови № 637). Суди попередніх інстанцій аналізуючи вказані правові норми вірно зробили висновок про те, що прийнятими нормативно-правовими актами встановлено для ВПО ряд додаткових вимог під час проведення процедури призначення (відновлення) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг (далі - соціальні виплати) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування та запроваджено контроль за здійсненням таких виплат. У відповідності до статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06 вересня 2012 року № 5207-VI (далі - Закон № 5207-VI) дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Законом № 5207-VI передбачено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб. Статтею 6 цього ж Закону визначено, що форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються. Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб. Згідно частин першої, другої статті 8 Закону № 5207-VI розроблення проектів нормативно-правових актів здійснюється з обов'язковим урахуванням принципу недискримінації. З метою виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що містять ознаки дискримінації, проводиться антидискримінаційна експертиза проектів нормативно-правових актів. Результати антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів підлягають обов'язковому розгляду під час прийняття рішення щодо видання (прийняття) відповідного нормативно-правового акта. Обов'язковій антидискримінаційній експертизі підлягають проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-правових актів, що розробляються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції, матеріали справи не містять висновків антидискримінаційної експертизи. Лише в пояснювальній записці до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, та їх інформування про порядок взяття на облік» коротко зазначено, що у проекті акта відсутні положення, які містять ознаки дискримінації і доводами касаційної скарги зазначене не спростовується, тому суд вважає безпідставним твердження відповідача в касаційній скарзі про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 1, 5, 6, 8 Закону № 5207-VI. У відповідності до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті. Згідно з статтею 2 Закону № 1706-VII Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні. Відповідно до частин першої, другої статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення. Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1706-VII Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Відповідно до статті 14 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами. У відповідності до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України. Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Відповідно до статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Положеннями Порядку № 365 передбачено здійснення відповідними структурними підрозділами з питань соціального захисту населення перевірок наведених у довідці про взяття на облік відомостей про фактичне місце проживання ВПО. Із зазначеного Положення вбачається, що результати таких перевірок є підставою для прийняття комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО рішення про призначення/відновлення, відмову в призначенні/відновленні або припинення соціальних виплат ВПО. Згідно з пунктом 7 Порядку № 365 для призначення (відновлення) соціальних виплат структурний підрозділ з питань соціального захисту населення за власною ініціативою або за зверненням органів, що здійснюють соціальні виплати, протягом 15 робочих днів з дня отримання відповідної заяви внутрішньо переміщеної особи або з дня надходження звернення від органів, що здійснюють соціальні виплати, проводить перевірку достовірності зазначеної в заяві інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи. Крім того, як вірно зазначено судом першої інстанції відповідно до пункту 3 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 визначено, що структурні підрозділи з питань соціального захисту населення та/або робочі групи, що утворюються з представників територіальних підрозділів МВС, ДМС, СБУ, Національної поліції, Держфінінспекції, Держаудитслужби та Пенсійного фонду України за рішенням районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - робоча група) також можуть проводити додаткові перевірки фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи із складенням акта обстеження матеріально-побутових умов сім'ї. Наведеними положеннями не передбачено інформування ВПО про час та дату здійснення візиту структурними підрозділами з питань соціального захисту або робочою групою з метою здійснення перевірки. Отже, ВПО, яка подала заяву про відновлення (призначення) соціальних виплат, фактично змушена протягом майже 20 календарних днів не відлучатися з місця, вказаного у довідці про взяття на облік ВПО як адреса проживання/перебування, що, в свою чергу, обмежує її свободу пересування. Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що короткотривала відсутність за вказаною адресою проживання (візит до лікаря, магазину, відвідування родичів, друзів, прогулянка) можуть стати причиною для фіксації недостовірно поданої в заяві про відновлення(призначення) соціальних виплат інформації про місце її проживання. Наслідком такої перевірки, у разі встановлення факту відсутності ВПО за фактичним місцем проживання, є припинення соціальних виплат, передбачених законодавством. Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із судами попередніх інстанцій, що оскаржуваними положеннями фактично введено в дію нову підставу, крім визначених Законом №1058-IV, для припинення виплати пенсії ВПО або відмови їх поновлення. Згідно із частиною п'ятою статті 45 Закону №1058-IV документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії, а відповідно до статті 49 цього ж Закону рішення про припинення виплати пенсії також приймається територіальним органом Пенсійного фонду України. Порядком № 365 встановлено, що рішення про призначення, відмову в призначенні та припиненні виплати пенсії приймається комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО, що прямо суперечить Закону № 1058-IV. Крім того, згідно частиною другою статті 9 Закону № 1706-VII ВПО зобов'язана повідомляти відповідний структурний підрозділ з питань соціального захисту населення про зміну місця проживання, а, отже, обов'язок у останньої щодо повідомлення про місце перебування відсутній. Оскаржувані ж положення нормативно-правових актів передбачають перевірку як місця проживання так і місця перебування ВПО. Відповідно до частини першої статті 47 Закону №1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України. Положеннями чинного законодавства не передбачено перевірок інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів та отримувачів страхових виплат, які не перебувають на обліку ВПО шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою. Отже, суд першої інстанції вірно вказав, що встановлення додаткових вимог для ВПО, зокрема, з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат вказує наявність нерівного поводження в порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження їх можливості у реалізації свого права, гарантованого державою на соціальний захист. Таким чином, положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 обмежують позивача та інших осіб, що належать до ВПО у реалізації їхніх прав, зокрема, прав на пенсійне та соціальне забезпечення та є такою, що призводить до непрямої дискримінації за ознакою місця проживання та перебування на обліку ВПО, а також порушує принцип рівності, передбачений статтею 24 Конституції України та гарантії вільного пересування територією України, передбачені статтею 33 Конституції України. Стововно твердження відповідача в касаційні скарзі про те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 47, 49 Закону № 1058-IV та статті 9 Закону № 1706-VII суд зазначає наступне. Так, відповідачем стверджується, що відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції України видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Проте, в рішеннях судів попередніх інстанцій не заперечується компетенція КМУ щодо видання нормативно-правових актів у формі постанов. При цьому, судами було звернуто увагу на невідповідність оскаржуваної постанови № 365 актам вищої юридичної сили, зокрема згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються форми і види пенсійного забезпечення. Суд зазначає, що вища юридична сила закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Крім того, суд зазначає, що умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються Закону № 1058-IV. При цьому, сфера застосування цього Закону розповсюджується на відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, а дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим законом, або в частині, що не суперечить цьому закону. Відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування і недержавного пенсійного забезпечення умови, норми і порядок пенсійного забезпечення для окремих категорій громадян можуть встановлюватися також виключно Законами України (частина третя статті 2 Закону № 1058-IV). Тобто, порядок реалізації гарантованого законом права громадянина на пенсійне забезпечення може бути змінено виключно законом, а не підзаконним актом. Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація права, зокрема, на пенсійне забезпечення, здійснюється відповідно до законодавства України. При цьому, статтею 49 Закону № 1058-IV чітко визначає вичерпний перелік підстав для прийняття територіальним органом Пенсійного фонду України рішення про припинення виплати пенсії. зокрема, передбачено чотири конкретних підстави та п'ята «в інших випадках, передбачених законом». Зміст цього положення чітко вказує, що визначення підстав припинення пенсії перебуває у компетенції парламенту. Також, суд зазначає, що підстава, визначена пунктом 1 частини першої вказаної статті Закону № 1058-IV, на яку, зокрема, посилається відповідач (якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості), застосовується при прийнятті рішення територіальним органом Пенсійного фонду України щодо припинення пенсійних виплат лише коли ці відомості є недостовірними на момент призначення/оформлення пенсії та впливають на визначення права на пенсію. Згідно з частиною третьою статті 44 Закону № 1058 органи Пенсійного фонду України мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також у необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інші відомості, передбачені законодавством для визначення права на пенсію. Факт проживання особи за тим чи іншим місцем проживання не впливає на визначення и права на пенсію. Відсутність особи за фактичним місцем проживання/перебування (яка, відповідно до оскаржуваної постанови № 365, є підставою для припинення пенсійних виплат) на законодавчому рівні не включена до підстав припинення пенсійних виплат. Крім того, відповідно до частини другої статті 9 Закону № 1706 внутрішньо переміщена особа зобов'язана повідомляти орган соціального захисту населення про зміну місця проживання протягом 10 днів з дня прибуття до нового місця проживання. У разі добровільного повернення до покинутого постійного місця проживання внутрішньо переміщена особа зобов'язана повідомити про це орган соціального захисту населення за місцем отримання довідки не пізніше як за три дні до дня від'їзду. Тобто внутрішньо переміщена особа зобов'язана поінформувати у випадку, коли відбулася фактична зміна місця проживання. Крім того, положеннями статті 12 Закону № 1706 передбачено, що внутрішньо переміщена особа має повідомляти орган соціального захисту населення про свою відсутність за місцем проживання, вказаним при взятті на облік внутрішньо переміщених осіб, понад 60 днів. Повідомлення органу соціального захисту населення про відсутність до 60 днів Законом № 1706 не передбачено. Суд звертає увагу, що законодавством взагалі не передбачені перевірки інформації про постійне або тимчасове місце проживання пенсіонерів, крім тих, які перебувають на обліку внутрішньо переміщених осіб, шляхом здійснення виходу працівників державних органів за відповідною адресою. Запровадження таких перевірок стосовно пенсіонерів внутрішньо переміщених осіб має ознак дискримінації. Тому, суд вважає, що оскаржувані рішення відповідача прийняті не на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України. Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов вірного висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637 слід визнати нечинними, оскільки останні не відповідають правовим актам вищої юридичної сили. Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу. Розглядаючи цю справу в касаційному порядку Суд також враховує, що згідно з імперативними вимогами стаття 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. У справі Тросін проти України (Рішення від 23 лютого 2012 року), Європейський суд з прав людини, зокрема, зазначив, що окрім законності оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень адміністративні суди повинні перевіряти і його пропорційність. Так, ЄСПЛ тлумачить принцип пропорційності рішень як дотримання справедливого балансу між інтересами суспільства та обов'язком забезпечити право людини. Отже, право людини може бути обмежене лише на стільки, на скільки цього потребують інтереси суспільства. В даному випадку оскаржуваним рішенням порушено вказаний принцип пропорційності. Недотримано необхідного балансу між метою яку переслідувала держава і наслідками які настали для внутрішньо переміщеної особи. У пункті 40 справи "Пономарьов проти України" (№ 3236/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що "право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру. Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (pаява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у справі. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують. Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення суду першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, П О С Т А Н О В И В: Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишити без задоволення. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Я.О. Берназюк Судді: М.І. Гриців Н.В. Коваленко http://reyestr.court.gov.ua/Review/78808062
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 876/5312/17 Провадження N 11-731апп18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів Дюкарєвої С.В., Жигилія С.П., Перцової Т С.) від 07 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії, УСТАНОВИЛА: У червні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Конотопського міськрайонного суду Сумської області з позовом, у якому просив: визнати неправомірними дії Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області (далі - Конотопське об'єднане УПФУ, ПФУ - відповідно) щодо відмови в призначенні йому пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки; зобов'язати відповідача починаючи з 18 травня 2017 року призначити пенсію за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки (2016-2014), що передують року звернення за призначенням пенсії, та виплатити пенсію з урахуванням виплачених за цей період сум. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що дії та рішення відповідача є неправомірними та суперечать положенням закону, оскільки після досягнення 60-річного віку він має право на призначення пенсії за віком відповідно до Закону України від 09 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV). Конотопський міськрайонний суд Сумської області постановою від 11 серпня 2017 року відмовив ОСОБА_3 у задоволені позову. Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 07 листопада 2017 року скасував постанову суду першої інстанції та задовольнив позов: визнав неправомірними дії Конотопського об'єднаного УПФУ щодо відмови у призначенні ОСОБА_3 пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки; зобов'язав відповідача, починаючи з 18 травня 2017 року, призначити ОСОБА_3 пенсію за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки та здійснити виплату пенсії з урахуванням виплачених за цей період сум. Не погодившись із таким рішенням суду апеляційної інстанції, 01 грудня 2017 року Конотопське об'єднане УПФУ подало до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу про скасування постанови Харківськогоапеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року і прийняття у справі нової постанови, якою відмовити ОСОБА_3 у задоволені позову. На обґрунтування касаційної скарги Конотопське об'єднане УПФУ зазначило, що при постановленні зазначеного судового рішення суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, неповністю дослідив та з'ясував усі обставини справи. За позицією скаржника, позивач не має права на призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-IV, оскільки з 01 січня 2008 року він отримує пенсію за вислугу років, призначену згідно із ч. 1 ст. 55 Закону України від 05 листопада 1991 року N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон N 1788-XII). Тобто, на думку управління, ОСОБА_3 має право на переведення з одного виду пенсії на інший із застосуванням показника заробітної плати, що враховувався під час призначення попереднього виду пенсії, а це є недоцільним у зв'язку зі зменшенням її розміру після такого переведення. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 06 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Підпунктом 8 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України в редакції Закону N 2147-VIII установлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів (…), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (…) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. На обґрунтування цієї ухвали Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що Верховний Суд України ухвалив постанову від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15) з подібними правовідносинами (територіальне управління ПФУ замість призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-IV здійснило переведення позивача з пенсії за вислугу років, призначеної за ст. 55 Закону N 1788-XII як робітнику локомотивних бригад, який забезпечував безпеку руху на залізничному транспорті). У вказаній справі Верховний Суд України зробив висновок, що ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IV регламентовано порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший. Якщо ж особі було призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при досягненні пенсійного віку особа виявила бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону N 1058-IV, слід вважати, що за призначенням пенсії згідно Закону N 1058-IV особа звертається вперше, і має місце саме призначення пенсії за віком, а не у зв'язку з переведенням згідно ч. 3 ст. 45 указаного Закону, тому показник заробітної плати має враховуватися за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії. Однак, за позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, історичний (в історичному розвитку) та нормативний підходи до розуміння положень Закону N 1058-IV у системному зв'язку з нормами Закону N 1788-XII дають підстави стверджувати, що з часу набрання чинності Законом N 1058-ІVбільшість положень Закону N 1788-XII втратили чинність, у зв'язку з чим державні пенсії, у тому числі й пенсії по інвалідності, по втраті годувальника, за віком, які раніше призначалися на підставі Закону N 1788-XII, призначаються на підставі Закону N 1058-IV, за яким з 01 січня 2004 року всі державні пенсії були перераховані за наявними в пенсійній справі документами відповідно до визначеного Законом порядку. У разі призначення пенсії за вислугу років Закон N 1788-XII застосовується в частині визначення права на пенсію за вислугу років (умови: вислуга років та стаж), з 01 січня 2004 року пенсія обчислюється за визначеним саме Законом N 1058-ІVпорядком, відповідно до якого здійснюється і перерахунок цього виду пенсії. Отже, суд касаційної інстанції вважає, що умови призначення пенсії за вислугу років, хоч і передбачені Законом N 1788-XII, проте сам механізм і порядок їх призначення, обчислення і виплати з 01 січня 2004 року здійснюються на підставі Закону N 1058-IV за формулою, установленою для пенсії за віком, тому неможливо стверджувати, що пенсія за вислугу років призначається за іншим законом. Відповідно до ч. 3 ст. 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною 1 ст. 341 КАСУкраїни передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. У листопаді 2007 року ОСОБА_3 звільнився з роботи, і починаючи з 01 січня 2008 року, отримує пенсію за вислугу років, призначену відповідно до п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII (робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах). 18 травня 2017 року ОСОБА_3, досягнувши 60-річного віку, звернувся до Конотопського об'єднаного УПФУ із заявою про призначення пенсії за віком на підставі Закону N 1058-IV. Конотопське об'єднане УФПУ листом від 26 травня 2017 року повідомило позивача, що право призначення довічної пенсії ним використано, тому немає підстав розглянути заяву від 18 травня 2017 року про первинне призначення пенсії за віком. Також роз'яснено його право на переведення з пенсії за вислугу років на пенсію за віком, але при здійсненні розрахунку із застосуванням показника заробітної плати, що враховувався під час призначення попереднього виду пенсії, встановлено, що її розмір зменшиться, а тому такий перехід є недоцільним. Вважаючи неправомірними дії відповідача щодо відмовиу призначенні пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за попередні три календарні роки, позивач звернувся із цим позовом до суду. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанцій дійшов висновку, що у цьому випадку має місце призначення іншої пенсії за Законом N 1058-IV, а не переведення з одного виду пенсії на інший, оскільки позивачу було призначено пенсію за вислугу років відповідно до ст. 55 Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії. За призначенням пенсії відповідно до Закону N 1058-ІVпозивач звернувся у січні 2017 року вперше, тому Конотопське об'єднане УФПУ має враховувати показник середньої заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії (пенсії за віком). Такий висновок Харківського апеляційного адміністративного суду повністю узгоджується з позицієюВерховного Суду України, викладеною в постанові від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15), згідно з якою ч. 3 ст. 45 N 1058-IV регламентовано порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший, тому якщо особі було призначено пенсію відповідно до Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при досягненні пенсійного віку така особа виявила бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону N 1058-IV, слід вважати що за призначенням такої пенсії особа звертається вперше, і має місце саме призначення пенсії за віком, а не переведення з одного виду пенсії на інший. Отже, показник заробітної плати має враховуватися за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії, а не той, що враховувався під час призначення попереднього виду пенсії Позивач у цій справі, як і позивач у справі N 133/476/15-а (21-6331а15), отримував пенсію за вислугу років, призначену на підставі п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII. Предметом спору в обох зазначених справах є відмова територіального органу Пенсійного фонду України у призначенні пенсії за віком з урахуванням показника заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії, тобто правовідносини у цих справах подібні. Отже, висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15), є обов'язковим для Верховного Суду при вирішенні цього спору. Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (призначення пенсії за віком замість переведення в порядку ч. 3 ст. 45 N 1058-IV)у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини та громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані. Під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу наявних прав і свобод. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості й в інших випадках, передбачених законом (ст. 44 Основного Закону). Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону N 1058-ІVза рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв'язку з втратою годувальника. За приписами ч. 2 ст. 40 Закону N 1058-ІVзаробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається за формулою: Зп = Зс х (Ск: К), де: Зп -заробітна плата (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії, у гривнях; Зс - середня заробітна плата (дохід) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії. Порядок визначення показників зазначеної заробітної плати затверджується ПФУ за погодженням з центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної фінансової політики, державної політики у сферах економічного розвитку, статистики. Ск -сума коефіцієнтів заробітної плати (доходу) за кожний місяць (Кз 1 + Кз 2 + Кз 3 +... + Кз n); К -страховий стаж за місяці, які враховано для визначення коефіцієнта заробітної плати (доходу) застрахованої особи. Згідно з п. 2, 16 розд. XV "Прикінцеві положення" Закону N 1058-IV до запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди особам, які працювали на посадах, що дають право на пенсію за вислугою років, пенсії призначаються за нормами цього Закону в разі досягнення пенсійного віку та наявності трудового стажу, передбачених Законом N 1788-XII. У цьому випадку розміри пенсій визначаються відповідно до ст. 27 та з урахуванням норм ст. 28 цього Закону. До приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону N 1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію (…) за вислугу років. Водночас ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-ІVустановлено, що переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший у пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами ПФУ. При переведенні з одного виду пенсії на інший за бажанням особи може враховуватися заробітна плата (дохід) за періоди страхового стажу, зазначені в ч. 1 ст. 40 цього Закону, із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу), який враховувався під час призначення (попереднього перерахунку) попереднього виду пенсії. З аналізу зазначених вище норм законодавства вбачається, що ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IVустановлюється порядок переведення з одного виду пенсії, призначеної саме за цим Законом, на інший. Отже, показник середньої заробітної плати при переведенні на інший вид пенсії має бути незмінним, тобто таким, яким він був на час призначення пенсії, передбаченої Законом N 1058-IV. Однак у випадку із заявою позивача мало місце призначення іншої пенсії за іншим законом, а тому має враховуватись показник середньої заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії (пенсії за віком). Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що 01 січня 2008 року ОСОБА_3 було призначено пенсію за вислугу відповідно до п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії. Для призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-ІVпозивач звернувся вперше 18 травня 2017 року після досягнення 60-річного віку. Відповідно до п. "а" ст. 55 Закону N 1788-XII право на пенсію за вислугу років мають робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах, - за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України; водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайнятих у технологічному процесі на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар'єрах на вивезенні вугілля, сланцю, руди, породи, - після досягнення 55 років і при стажі роботи: для чоловіків -не менше 30 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі. Статтею 7 Закону N 1788-ХІІпередбачено, що звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію. При цьому пенсії за віком та по інвалідності призначаються незалежно від того, припинено роботу особою на час звернення за пенсією чи ні. Пенсія за вислугу років призначається лише при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію. Згідно з п. 11 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року N 22-1, пенсія за вислугу років призначається у разі звільнення з роботи, що дає право на цей вид пенсії. У разі зарахування після призначення пенсії за вислугу років на роботу, яка дає право на цей вид пенсії, виплата пенсії припиняється і поновлюється з дня, що слідує за днем звільнення з роботи. Таким чином, позивач має право на призначення пенсії за віком відповідно до Закону N 1058-IV із застосуванням показника середньої заробітної плати працівників у галузі економіки України за три календарні роки, що передують року звернення. Отже, Верховний Суд України у постанові від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15) обґрунтовано зазначив, що у випадку призначення особі пенсії за вислугу років відповідно до Закону N 1788-XII, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при виявленні такою особою бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону N 1058-IV, має місце саме призначення пенсії за віком, а не переведення згідно ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IV. Верховний Суд України при ухвалені цієї постанови також врахував і положення Законів N 1058-IV та N 1788-XII. Підсумовуючи зазначене вище, ВеликаПалата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 29 листопада 2016 року у справі N 133/476/15-а (N 21-6331а15). Крім того, Велика Палата Верховного Суду не погоджується з доводами Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що з часу набрання чинності Законом N 1058-IV (за історичним та нормативним підходами до розуміння положень Закону N 1058-IV) більшість положень Закону N 1788-XII утратили чинність, у зв'язку із чим державні пенсії, які раніше призначалися на підставі вказаного Закону, призначаються на підставі Закону N 1058-IV, з огляду на таке. Під втратою чинності нормативно-правового акта необхідно розуміти передбачений правовими приписами момент закінчення дії нормативно-правового акта, що є наслідком настання передбачених у законодавстві обставин. Такими обставинами можуть бути: скасування нормативно-правового акта (його частини); визнання нормативно-правового акта недійсним (неконституційним, незаконним); завершення дії тимчасового нормативно-правового акта (настання передбаченої у ньому дати або невідкладної обставини). Статтею 6 Конституції України встановлено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Відповідно до ст. 75 та п. 3 ч. 1 ст. 85 Основного Закону єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якої, серед інших, належить й прийняття законів (внесення змін до законів та їх скасування). Питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів вирішує Конституційний Суд України в порядку, визначеному Законом України від 13 липня 2017 року N 2136-VIII "Про Конституційний Суд України". Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що органи судової влади під час здійснення судочинства застосовують законодавчі норми та не наділені повноваженнями (крім Конституційного Суду України) визнавати закони України такими, що втратили чинними або скасовувати їх у інший спосіб. На момент звернення ОСОБА_3 до Конотопського об'єднаного УПФУ із заявою про призначення пенсії за віком норми Закону N 1788-XII були чинними. Цей закон не скасований Верховною Радою України, його положення не визнавалися неконституційними або незаконними і на сьогодні. Умови та порядок призначення пенсії за вислугу років визначалися Законом N 1788-XII, як на момент виникнення спірних правовідносин між учасниками справи, так і на час розгляду цієї справи в судах різних інстанцій. Та обставина, що механізм і порядок обчислення та виплати пенсій за вислугу років з 01 січня 2004 року здійснюється на підставі Закону N 1058-IV за формулою, що встановлена для пенсії за віком, не впливає на те, що призначення пенсії за вислугу років передбачено положеннями Закону N 1788-XII. При цьому ст. 9 Закону N 1058-IV не передбачено такого виду пенсії, як пенсія за вислугу років. Разом з тим, ч. 3 ст. 45 зазначеного Закону регламентує порядок переведення з одного виду пенсії, призначеного саме за цим Законом, на інший. Отже, при зверненні особи, якій було призначено пенсію за вислугу років у порядку Закону N 1788-XII, до територіальних органів ПФУ із заявою про призначення пенсії за віком на підставі Закону N 1058-IV, має місце саме призначення такого виду пенсії, а не переведення згідно з ч. 3 ст. 45 Закону N 1058-IV, а тому позиція суду касаційної інстанції, що пенсія за вислугу років призначається Законом N 1058-IV, є необґрунтованою. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року про визнання неправомірними дій та зобов'язання Конотопського об'єднаного УПФУ призначити ОСОБА_3 пенсію за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні за три календарні роки є обґрунтованою і законною. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 349,ст. 350 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 07 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.М. Лобойко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  3. I. ПОСТАНОВА КАС/ВС від 22.05.2018 (№К/9901/30642/18) 820/4605/17. Правова позиція Верховного Суду, щодо скасування наказу на документальну позапланову виїзну перевірку. Верховний Суд задовольняючи касаційну скаргу контролюючого органу зазначив, що документальна позапланова виїзної перевірка відповідає вимогам податкового законодавства. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов з огляду на положення статей 73, 75, 78 ПК України, висновувався на відсутності дотримання податковим органом порядку формування запитів на отримання інформації, що запитувалась, безпосередньо відсутності чітко сформованих змістовних підстав, з якими відповідач пов'язував можливість допущених порушень позивачем податкового законодавства для призначення та проведення перевірки. Однак, колегія суддів Верховного Суду дійшла протилежного висновку та зазначила, що вимоги, які висуваються до змісту запиту є нормативно визначеними і поширювальному тлумаченню не підлягають. Запити, направлені контролюючим органом на адресу платника податків містили вказівку на фактичну і правову підстави направлення запиту - пункт 73.3, статі 73, підпункт 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 ПК України, а також обставини, встановлені за наслідком діяльності інформаційних систем автоматизованого моніторингу. Запити містили опис інформації, що запитується, та орієнтовний перелік документів, що її підтверджують. З огляду на наявні в матеріалах справи письмові запити, Суд не встановив їх невідповідність вищенаведеним вимогам законодавства, що надавало б позивачу можливість не надавати відповідь на такі обов'язкові запити та відмовити у цьому. В той же час, в основу оскаржуваного наказу про проведення перевірки покладені підстави та умови для прийняття саме не надання позивачем пояснень та документів щодо цих п'яти контрагентів на чотири письмові запити протягом 15 робочих днів з дня їх отримання. За таких обставин на позивача покладався обов'язок щодо надання інформації, про надання якої і складений запит податкового органу, а у податкового органу виникло право на її проведення внаслідок безпідставної відмови у цьому. Відповідно до статті 81 ПК України у наказі на проведення документальної позапланової перевірки повинно бути зазначено підставу для її проведення із зазначенням відповідного підпункту пункту 78.1 статті 78 Кодексу. Вказівка позивача на окремі дефекти запиту про надання інформації і наказу про призначення податкової перевірки для вирішення оспорюваного питання значення немає, оскільки відповідно до усталеної судової практики, зокрема, відсутність або неповнота посилань на конкретні пункти Кодексу не повинні розглядатися як підстава для визнання наказу протиправним, якщо зі змісту такого наказу видається за можливе ідентифікувати передбачену законодавством фактичну підставу для призначення відповідної перевірки. Фактичною підставою для проведення позапланової виїзної перевірки позивача стало ненадання ним пояснень та їх документального підтвердження на обов'язкові письмові запиту. Письмові запити щодо необхідності подання пояснень сформовані податкових органом на підставі інформації з інформаційних систем автоматизованого моніторингу. II. ПОСТАНОВА КАС/ВС від 23.05.2018 (№ К/9901/5683/17) 806/1545/17. Траспортний податок з фізичних осіб за 2016 рік. Одна з позовних вимог платника податків, крім скасування податкового повідомлення-рішення грунтувалася у складанні та подачі до Бердичівського Управління ДКС контролюючим органом висновку про повернення суми надмірно сплаченого транспортного податку з фізичних осіб за 2016 р. у розмірі 25000 грн. Верховний Суд залишаючи касаційну скаргу фізичної особи без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін, заначив, що «…судами не встановлено обставин, які б спростовували правомірність здійсненого розрахунку вартості належного позивачу транспортного засобу, у тому числі перевищення фактичного пробігу автомобіля над нормативним середньорічним пробігом, а також невідповідності застосованих при розрахунку інших складових транспортного засобу, які впливають на коефіцієнт коригування ринкової вартості. Не встановлено й обставин звернення позивача до контролюючого органу для проведення звірки даних щодо об'єкту оподаткування, що перебуває у власності платника податку, у порядку пп. 267.6.10 п.267.6 ст. 267 ПК України…». IIІ. ПОСТАНОВА КАС/ВС від 23.05.2018 (№ К/9901/6486/18) 826/16865/14. Вирок по 205 КК України створення фіктивного підприємництва. Верховний Суд задовольняючи Заяву ДПІ у Шевченківському районі ГУ ДФС у м. Києві про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду від 02.03.2016 р. зазначив, що «…статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку. Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 2а-1670/5096/12 (К/9901/12890/18), від 30.01.2018 у справі № 2а-0870/6083/11 (К/9901/541/18), а також у постановах Верховного Суду України від 01.12.2015 у справі №21-3788а15 (№826/15034/14), від 14.03.2017 у справі №21-1513а16..». IV. ПОСТАНОВА КАС/ВС від 22.05.2018 (№ К/9901/932/17) 805/3054/17-а. Верховний Суд неодноразово при розгляді аналогічних спорів акцентував свою увагу, що: «…наявність сертифіката Торгово-промислової палати України не є обов'язковою підставою для звільнення платників від відповідальності за невиконання вимог законодавства щодо вчасної сплати єдиного внеску, в даному випадку, зважаючи на законодавче закріплення такого права, достатньо підтвердженого факту знаходження платника податку на обліку в податкових органах, розміщених на території проведення АТО. Аналогічний висновок висловлений Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду під час розгляду зразкової справи, - рішення від 30.03.2018 (справа № Пз/9901/22/18 (812/292/18)…». V. ПОСТАНОВА КАС/ВС від 23.05.2018 (№ К/9901/8336/18) 804/14320/14. Верховний Суд роз’яснив, що «…дії контролюючого органу щодо внесення до електронної бази даних інформації, отриманої внаслідок проведення податкової перевірки (чи звірки) є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов'язків по збиранню доказової інформації щодо наявності чи відсутності документального підтвердження відповідних операцій, якщо дії зі здійснення такого контролю не визнані протиправними в установленому порядку. Зазначені дії самі по собі не створюють для платника податків жодних правових наслідків у вигляді зміни або припинення його прав та не породжують для нього обов'язкових юридичних наслідків. Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від 17.11.2015 у справі № 21-1852а15 та від 01.12.2015 у справі № 21-3133а15…». VI. ПОСТАНОВА КАС/ВС від 22.05.2018 (№ К/9901/27053/18) 815/2405/16. Сплата платником податку з помилковим зазначенням коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні, такий платник податку не вважається, що пропустив строк сплати податкового зобов’язання. Верховний Суд вже неодноразово надав правову оцінку, щодо правильного застосування п. 57.1 ст. 57 ПК України, що «…помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов'язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений вказаною нормою ПК України строк, а відтак і для застосування на підставі п. 126.1 ст 126 ПК України штрафних (фінансових) санкцій. Таке правозастосування узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 16.06.2015 у справі 21-377а15…». VІI. ПОСТАНОВА КАС/ВС від 22.05.2018 (№К/9901/19084/18) 804/505/16. Верховний Суд наголосив, що «…з моменту прийняття банком зобов'язання з виконання доручення клієнта на переказ коштів, платник внесків не може нести відповідальності у вигляді штрафних санкцій за невчасну сплату внесків, при умові що такий платних звернувся до банку у строк сплати цих внесків. За наявності в платника відповідних доказів, що підтверджують виконання усіх передбачених законодавством умов для визнання його добросовісним платником, обов'язок зі сплати відповідної суми податкового (грошового) зобов'язання слід визнати виконаним, незалежно від фактичного зарахування платежу до бюджетної системи України…». VІIІ. ПОСТАНОВА КАС/ВС від 22.05.2018 (№К/9901/11314/18) 819/2147/13-а. Верховний Суд задовольняючи Заяву Бучацької ОДПІ Головного управління ДФС у Тернопільській області про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду від 12.09.2017 р. зазначив, що «…неперерахування сільськогосподарським підприємством сум ПДВ до бюджету, а залишення їх на своєму спеціальному рахунку і використання на цілі та в порядку, що встановлені податковим законодавством, є пільгою (преференцією), що надається цій категорії спеціальних суб'єктів оподаткування з урахуванням особливостей їх статусу та сфери діяльності. Однак така пільга не звільняє від виконання інших обов'язків у разі настання обставин, з якими ПК України пов'язує вчинення певних дій, зумовлених цим податком, зокрема й строків сплати узгоджених податкових зобов'язань встановлених ст. 126 ПК України. Та обставина, що сільськогосподарське підприємство не сплачує суми податкового зобов'язання до бюджету, а залишає їх у своєму розпорядженні й акумулює на спеціальному рахунку, не означає, що цей платіж перестає бути податком, а тому до позивача можуть застосовуватись штрафні санкції за порушення вимог податкового законодавства, зокрема й щодо порушення строків перерахування таких на спеціальний рахунок. Аналогічна правова позиція щодо застосування штрафних санкцій передбачених ПК України до осіб, що обрали спеціальний режим оподаткування сільськогосподарських підприємств, висловлена у постанові Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі № 2а/2370/2588/2012 (ЄДРСР № 56786270)…». IX. ПОСТАНОВА КАС/ВС від 16.05.2018 (№К/9901/41754/18) П/811/1839/16. «…фізична особа - власник нежилого приміщення (його частини) є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Оскільки позивач є власником нежитлового приміщення, за земельну ділянку під яким відповідач нарахував земельний податок, обов'язок зі сплати земельного податку у позивача виник з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно. При цьому не приймаються до уваги доводи позивача про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Земельного чи Цивільного Кодексів України, так як вказаними положеннями врегульовані правовідносини набуття права користування земельної ділянки, що в даному разі виникає з моменту набуття позивачем у власність об'єкту нерухомості, що на ній розташований. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду України від 08.06.2016 (справа №21-804а16) та від 12.09.2017 (справа №21-3078а16)…». X. ПОСТАНОВА КАС/ВС від 16.05.2018 (№К/9901/41761/18) 818/1530/16. ДПІ звернулась до Сумського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила надати дозвіл на призначення позапланової виїзної документальної перевірки Товариства. Відмовляючи ДПІ у задоволенні адміністративного позову суди дійшли висновку, що у зв'язку із відсутністю обов'язкових умов для здійснення позапланової перевірки платника податків, зокрема наявності сукупності обставин, які б були підставою для її проведення: виявлення недостовірності даних, поданих платником податків у податковій звітності, та ненадання пояснень на письмовий запит. Також суди зауважили, що судові рішення про призначення перевірки приймаються в межах кримінального провадження, а не в порядку адміністративного судочинства. У зв'язку із відсутністю обов'язкових умов для здійснення позапланової перевірки платника податків, зокрема наявності сукупності обставин, які б були підставою для її проведення: виявлення недостовірності даних, поданих платником податків у податковій звітності, та ненадання пояснень на письмовий запит. Автор дайджесту: Хітько Василь Миколайови
  4. УХВАЛА 11 вересня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого Ємця А.А., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М. та Школярова В.Ф., за участю представників товариства з обмеженою відповідальністю «Харківський завод «Полімерконтейнер» (далі – ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер») – Сиротенка С.Є. і Тимочка М.М., Державної фіскальної служби України – Корчинської М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні всіх судових палат Верховного Суду України заяву ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп., в с т а н о в и в: У 2003 році ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» подало до Господарського суду Харківської області позов до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним рішення про визначення коду товару від 6 березня 2003 року № КТ-133-03, прийнятого Східною регіональною митницею (відділ тарифів та митної вартості), про присвоєння товару – тканина поліпропіленова рукавна з поліпропіленових стрічок – коду УКТ ЗЕД 5407.20.1100, вважаючи, що даний товар повинен класифікуватися за кодом УКТ ЗЕД 5407.20.1900, та про стягнення зайво сплачених ввізного мита в сумі 35 684 грн 48 коп. та ПДВ в сумі 7 136 грн 90 коп., разом 42 821 грн 38 коп. Рішенням Господарського суду Харківської області від 25 липня 2003 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року, позов задоволено. Крім того, 9 жовтня 2003 року Харківським апеляційним господарським судом винесено окрему ухвалу щодо порушення посадовими особами Східної регіональної митниці статті 124 Конституції України, статті 115 Господарського процесуального кодексу України, статті 11 Закону України «Про судоустрій України», які виразились у зневажанні судових рішень, якими вже неодноразово було встановлено, що спірний товар відноситься до коду УКТ ЗЕД 5407.20.1900, про що і зазначав позивач. Постановою Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року постанову Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року, окрему ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року та рішення Господарського суду Харківської області від 25 липня 2003 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Господарського суду Харківської області від 15 грудня 2004 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 28 лютого 2005 року та постановою Вищого господарського суду України від 12 липня 2005 року, позов задоволено. Ухвалою Верховного Суду України від 8 вересня 2005 року відмовлено в допуску до провадження за винятковими обставинами касаційної скарги Харківської митниці на постанову Вищого господарської суду України від 12 липня 2005 року. 22 червня 2005 року ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» подало заяву до Європейського суду з прав людини на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція про захист прав людини), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Рішенням Європейського суду з прав людини від 24 листопада 2016 року у справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України» (заява № 23620/05) встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини з огляду на те, що органи митної служби неодноразово присвоювали невірний код імпортованому в Україну заявником товару, що призводило до значного збільшення ставки ввізного мита, незважаючи на наявність низки судових рішень щодо правильності коду товару. Відтак, Високий суд зазначив, що мало місце втручання у мирне володіння майном ТОВ «Полімерконтейнер». Рішення Європейського суду з прав людини від 24 листопада 2016 року у справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України» (заява № 23620/05) набуло статусу остаточного 24 лютого 2017 року. 15 травня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» у порядку статті 2391 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), статті 11119 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 із підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом. Одночасно до заяви про перегляд постанови суду касаційної інстанції заявником додано копію листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 17 березня 2017 року № 1578/1/13195-0-30-16/12.0.1-17, отриманого заявником 20 квітня 2017 року, в якому повідомлено ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про ухвалення Європейським судом з прав людини 24 листопада 2016 року рішення в справі «ТОВ «Полімерконтейнер» проти України». У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» порушує питання про скасування постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року в частині скасування окремої ухвали Харківського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2003 року та прийняття нової окремої ухвали щодо порушення прав заявника митними органами. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України дійшов висновку, що провадження у справі в порядку господарського судочинства підлягає припиненню, а заява – передачі до Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства із таких підстав. Ухвалою Верховного Суду України від 16 червня 2017 року в порядку, встановленому ГПК України, справу № А-40/250-03 допущено до провадження Верховного Суду України та відкрито провадження за заявою ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року. 1 вересня 2005 року набув чинності КАС України. Згідно з положеннями абзаців першого та шостого пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень КАС України до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. А перегляд судових рішень, зазначених в абзаці першому цього пункту, за винятковими обставинами здійснюється за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. Перегляд судових рішень за винятковими обставинами здійснював Верховний Суд України і регулювався цей перегляд главою 3 КАС України, якою нині встановлено перегляд судових рішень Верховним Судом України. Відповідно до частини першої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Оскільки предметом спору у даній справі є визнання недійсним рішення про визначення коду товару від 6 березня 2003 року № КТ-133-03, прийнятого суб’єктом владних повноважень – Східною регіональною митницею (відділ тарифів та митної вартості), то цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК України встановлено, що господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Відтак провадження за заявою ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року, відкрите в порядку господарського судочинства, підлягає припиненню із передачею цієї заяви на розгляд Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства. Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VII, статтями 80, 11114 ГПК України, 17, 235 КАС України, Верховний Суд України у х в а л и в: Припинити провадження в порядку господарського судочинства з перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп. Заяву ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 грудня 2003 року у справі № А-40/250-03 за позовом ТОВ «Харківський завод «Полімерконтейнер» до Східної регіональної митниці та відділення державного казначейства у м. Харкові про визнання недійсним акта ненормативного характеру та стягнення 42 821 грн 38 коп. передати на розгляд Верховного Суду України в порядку адміністративного судочинства. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий А.А. Ємець Судді: І.С. Берднік С.М. Вус В.І. Гуменюк Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Л.І. Охрімчук О.Б. Прокопенко В.М. Сімоненко О.Ф. Волков М.І. Гриців Т.Є. Жайворонок М.Є Короткевич Н.П. Лященко Б.М. Пошва Я.М. Романюк В.Ф. Школяров Постанова від 11 вересня 2017 року № 3-649гс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E1BEA7D5FCF59D5EC22581A2002EB253