Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'нарушение конвенции'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 64 результата

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 2а-26/08 Провадження N 11-274зва17 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року (у складі суддів Семененка Я.В., Стежко В.А., Баранник Н.П.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (у складі суддів Юрченко В.В., Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г., Стародуба О.О., Тракало В.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області (далі - управління праці Міськради), третя особа - начальник управління праці Міськради Семак Олександр Геннадійович, про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У травні 2006 року ОСОБА_2 звернулась до суду з указаним позовом. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 1 березня 2003 року була прийнята на роботу спеціалістом І категорії - бухгалтером відділу бухгалтерського обліку та звітності управління праці Міськради. 1 липня 2004 року вона була переведена на посаду директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян цього управління Міськради. Відповідно до наказу начальника управління праці Міськради від 15 лютого 2006 року N 21 були проведені заходи щодо зміни організації виробництва і праці управління. Наказом начальника управління праці Міськради від 12 квітня 2006 року N 62-к на виконання наказу від 15 лютого 2006 року N 21 ОСОБА_2 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). Вважаючи своє звільнення з роботи незаконним, ОСОБА_2 просить скасувати накази від 15 лютого 2006 року N 21 та від 12 квітня 2006 року N 62-к, поновити її на роботі на посаді директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян управління праці Міськради, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області постановою від 21 лютого 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 липня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 лютого 2008 року скасував, а провадження в адміністративній справі закрив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без зміни. У березні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду заяву про перегляд постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (як убачається зі змісту заяви) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС, а саме у зв'язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. У заяві ОСОБА_2 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення - про задоволення її позовних вимог. Підставою для перегляду зазначених судових рішень ОСОБА_2 вважає рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2017 року "ОСОБА_2 проти України", заява N 55339/07 (далі - Рішення, ЄСПЛ, Суд відповідно), яким установлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо права заявниці на доступ до суду (пункт 3 резолютивної частини Рішення). ОСОБА_2 вважає, що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи за її позовом до управління праці Міськради про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. У відзиві на заяву ОСОБА_2 відповідач просить у її задоволенні відмовити. Наводить доводи про те, що управління праці Міськради при звільненні ОСОБА_2 не порушило вимог КЗпП, тому вважає що підстав для задоволенні її позовних вимог немає. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року і призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені у заяві доводи та доводи відзиву відповідача, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, узявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І). Пунктом 1 статті 6Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. У пункті 16 Рішення Суд нагадує, що відповідно до його практики пункт 1 статті 6 Конвенції втілює "право на суд", за яким право на доступ до суду (тобто право ініціювати провадження у національних судах) становить лише один з його аспектів. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (зокрема, рішення від 4 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France), пункт 36; від 28 лютого 2008 року у справі "Церква села Сосулівка проти України", заява N 37878/02, пункт 50). ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця мала можливість ініціювати провадження у національних судах, проте вони зрештою не розглянули по суті її позовні вимоги щодо поновлення на роботі, встановивши, що вони не мали юрисдикції стосовного цього питання, незважаючи на той факт, що процесуальні вимоги прийнятності були дотримані (пункт 18 Рішення). У пункті 23 цього РішенняСуд послався на згадану справу "Церква села Сосулівка проти України", в якій він установив, що аналогічна ситуація свідчила про відмову у правосудді, що порушило саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявницю було позбавлено її права на доступ до суду, відповідно було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (пункт 24 Рішення). За змістом пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV). Частиною першою статті 1 Закону N 3477-ІVвизначено, що виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону N 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина третя згаданої статті). Як установлено у Рішенні та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 звернулася з адміністративним позовом до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, який 21 лютого 2008 року ухвалив постанову про відмову в задоволенні її позовних вимог. Заявниця подала апеляційну скаргу. Постановою від 16 липня 2008 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі, оскільки вона мала розглядатися в порядку цивільного судочинства, бо позивач ОСОБА_2 не була державним службовцем. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін, а ухвалою від 14 квітня 2011 року заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року залишив без задоволення. У пункті 20 Рішення ЄСПЛ дійшов висновку, що Вищий адміністративний суд Українивідмовився слідувати ухвалам Верховного Суду України, який визначив адміністративну юрисдикцію щодо справи заявниці. Оскільки Верховний Суд України є найвищим органом судової влади України, який здійснює офіційне тлумачення законодавства, заявниця мала законне сподівання, що ця ухвала не буде поставлена під сумнів. Як убачається із матеріалів справи, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області рішенням від 24 жовтня 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 грудня 2006 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до управління праці Міськради про визнання наказу недійсним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2007 року N 6-6012св07 вказані судові рішення скасовані, а справу передано до суду першої інстанції для розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до цієї ухвали Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки спір у справі стосується проходження державної служби, то він має розглядатися в порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 210, 211). Наведена обставина в розумінні підпункту "b" підпункту "іі" пункту II Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N R (2000)2 від 19 січня 2000 року "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum). Таким чином, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи можна усунути шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи до апеляційного суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства. Керуючись статтями 243, 355, 356, 359, 368, 369КАС, Велика Палата Верховного Суду. ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд судових рішень задовольнити. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року скасувати, а справу передати на новий апеляційний розгляд. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 2а-14/11 Провадження N 11-264зва18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Комісаренко В.Д., представника заявника - ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 про перегляд за виключними обставинами постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року (у складі суддів Щербака А.А., Малиш Н.І., Мельника В.В.) у справі N 2а-14/11 за адміністративним позовом ОСОБА_5 до управління Пенсійного фонду України в Довгинцівському районі м. Кривого Рогу Дніпропетровської області (далі - Управління ПФУ) про визнання неправомірною відмови в перерахунку пенсії та зобов'язання здійснити перерахунок пенсії з підстави, визначеної п. 3 ч. 5 ст. 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), УСТАНОВИЛА: У вересні 2010 року ОСОБА_5 звернувся до Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив визнати неправомірною відмову Управління ПФУ у проведенні перерахунку пенсії із застосуванням показника середньої заробітної плати в цілому по Україні за календарний рік, що передує року перерахунку, тобто за 2009 рік, і зобов'язати відповідача здійснити такий перерахунок, починаючи з 01 січня 2010 року. На обґрунтування позову ОСОБА_5 зазначив, що Управління ПФУ здійснило перерахунок пенсії всупереч вимогам ст. 42 Закону України від 09 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV), застосувавши показник середньої заробітної плати за 2007 рік замість показника, який передує року здійснення перерахунку, чим обмежило його право на пенсійне забезпечення в повному обсязі. Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу постановою від 18 лютого 2011 року адміністративний позов задовольнив частково. Визнав неправомірною відмову Управління ПФУ щодо застосування середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України за 2009 рік, відповідно до вимог ст. 40, 42 Закону N 1058-IV під час проведення перерахунку призначеної позивачу пенсії. Зобов'язав відповідача здійснити ОСОБА_5 перерахунок та виплату пенсії із застосуванням середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України за 2009 рік, починаючи з 01 січня 2010 року згідно з вимогами ст. 40, 42 Закону N 1058-IV. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 26 червня 2012 року скасував постанову Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 18 лютого 2011 року та відмовив у задоволенні позову. Рішення суду апеляційної інстанції в касаційному порядку не переглядалося й набрало законної сили з моменту постановлення (ст. 254 КАС України у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції), оскільки справа в суді першої інстанції розглядалася в порядку скороченого провадження, передбаченого ст. 183-2 цього Кодексу (у вказаній редакції). Тобто ці рішення суди обох інстанцій прийняли без виклику сторін та без їх повідомлення про дату засідання за наявними у справі матеріалами. Згодом ОСОБА_5 подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяву проти України, у якій скаржився на порушення своїх прав за ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (далі - Конвенція), а саме на те, що національний суд не повідомив його про здійснення апеляційного провадження у справі, у зв'язку із чим він був позбавлений можливості подати заперечення стосовно поданої апеляційної скарги. 03 жовтня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "ОСОБА_5 проти України" (далі - Рішення) за заявою ОСОБА_5 N 18656/13, яким постановив, що Україна порушила стосовно заявника п. 1 ст. 6 Конвенції - право на справедливий суд у зв'язку з недотриманням принципу рівності сторін. Рішення ЄСПЛ набуло статусу остаточного 03 січня 2018 року. 13 березня 2018 року ОСОБА_4 як представник ОСОБА_5 подав до Верховного Суду заяву про перегляд за виключними обставинами постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року у справі N 2а-14/11 на підставі п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) і просив скасувати зазначене рішення, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заяву мотивовано тим, що постанова суду апеляційної інстанції не ґрунтується на принципі верховенства права та вимогах закону, прийнята без дотримання вимог п. 1 ст. 6 Конвенції, про що зазначено в рішенні ЄСПЛ. При цьому зауважено, що під час прийняття рішення апеляційний суд порушив принцип рівності сторін, не повідомивши ОСОБА_5 про відкриття апеляційного провадження у справі, у зв'язку із чим у нього не було можливості скористатися правом подати заперечення на апеляційну скаргу та викласти доводи на підтримку своєї позиції. Крім того, заявник посилається на порушення судом апеляційної інстанції вимог, передбачених ч. 1 ст. 190 та ч. 3 ст. 191 КАС України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції), якими встановлено обов'язок направлення копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у розгляді справи, з метою надання заперечень на апеляційну скаргу, що також вплинуло на змагальність сторін. Рішення, прийняте за результатами апеляційного розгляду справи, також не було направлене на адресу ОСОБА_5 Міністерство юстиції України надало копію Рішення ЄСПЛ разом з його автентичним перекладом українською мовою. У судовому засіданні представник заявника - ОСОБА_4 підтримав заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Крім того зазначив, що Велика Палата Верховного Суду вже розглядала аналогічні справи про перегляд судових рішень за виключними обставинами і дійшла висновку про необхідність скасування рішень апеляційних судів. Представник Управління ПФУ відзиву на заяву не подав, до суду не з'явився, хоча йбув належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання. Розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_5, заслухавши доводи його представника, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. У Рішенні ЄСПЛ постановив, що національними судами було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції, де визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також у своєму Рішенні ЄСПЛ, указавши на порушення Україною п. 1 ст. 6 Конвенції, керувався тим, що національне законодавство України містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін процесу про ключові процесуальні дії та дотримання таким чином принципу рівності сторін і зберігання відповідної інформації, адже загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу. Так, у п. 36 Рішення ЄСПЛ звернув увагу, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Кожній стороні має бути надана можливість представити свою справу за таких умов, що не ставить їх у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Під загрозою стоїть упевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (рішення у справі "Беер проти Австрії"). Невручення належним чином судових документів може позбавити сторони можливості захищати себе у провадженні (рішення у справі "Заводнік проти Словенії"). У п. 37 - 39 рішення ЄСПЛ зазначив, що в цій справі для забезпечення дотримання принципу рівності сторін заявнику мала бути забезпечена можливість подати відзив на апеляційну скаргу, подану в його справі. При цьому національне законодавство передбачало конкретну процедуру для того, щоб заявник фактично міг скористатися такою можливістю. Насамперед КАС України містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін про ключові процесуальні дії та дотримання таким чином принципу рівності сторін і зберігання відповідної інформації. Спеціальні норми вимагали, щоб у випадку надсилання судових документів поштою їх направляли рекомендованою кореспонденцією. Більше того, особа, яка вручає документ, мала повернути до суду розписку про одержання, а національне законодавство чітко вимагало, щоб таку розписку було долучено до матеріалів справи. Як убачається зп. 42 Рішення, ЄСПЛ дійшов висновку про недоведеність вручення заявнику копії апеляційної скарги або ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі. В п. 47, 48 Рішення ЄСПЛ установив, що всупереч національному законодавству, та незважаючи на зусилля заявника захистити свої інтереси, йому не було надіслано копії поданої в його справі апеляційної скарги і відповідно позбавлено реалізації права на подання заперечень на неї, що призвело до порушення принципу рівності сторін (рішення у справі "Беер проти Австрії" та рішення у справі "Салов проти України"). Українським законодавством було визначено принципи адміністративного судочинства, серед яких - рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом (ст. 7 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом). Цей принцип реалізується, зокрема, наданням особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав та обов'язків, до яких, крім іншого, віднесено право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, а також право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення (ст. 49 КАС України в указаній редакції). Пунктом 2 ч. 1 ст. 190 КАС України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції) передбачалося, що суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття апеляційного провадження надсилає копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у справі, разом з копією апеляційної скарги, інформацією про їхні права й обов'язки та встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу. Усі судові рішення, ухвалені суддею-доповідачем під час підготовки справи до апеляційного розгляду, викладаються у формі ухвали. Копії ухвал надсилаються особам, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 190 КАС України в згаданій вище редакції). Таким чином, як установлено в Рішенні ЄСПЛ та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_5 не було повідомлено про апеляційне провадження в його справі, унаслідок чого він був позбавлений можливості надати свої заперечення щодо поданої Управлінням ПФУ апеляційної скарги, що призвело до порушення принципу рівності сторін. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в ст. 1 розділу І Конвенції. За змістом ст. 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), іншими нормативно-правовими актами. Згідно з абз. 9 ч. 1 ст. 1 Закону N 3477-ІV виконання рішення ЄСПЛ передбачає а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Статтею 10 Закону N 3477-ІV передбачено, що з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. З огляду на характер (зміст) дій суду апеляційної інстанції під час вирішення справи за позовом ОСОБА_5, конкретний прояв яких було встановлено в Рішенні ЄСПЛ, можна дійти висновку, що було порушено гарантії справедливого судового розгляду, а саме принцип рівності сторін, згідно з яким кожній стороні має бути надана можливість представити справу, включаючи докази у справі, за таких умов, щоб сторона не перебувала в гіршому становищі, ніж інша. Отже, рішення суду апеляційної інстанції в контексті обставин справи належить визнати таким, що постановлено з порушенням положень адміністративного процесуального законодавства. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справах: N 2а-2573/11, 2а-3683/11, N 2а-4552/11 на підставі прийнятого 27 червня 2017 року ЄСПЛ рішення у справі "Лазаренко та інші проти України". Зважаючи на зміст та висновки, викладені в Рішенні ЄСПЛ щодо порушень Конвенції та вимог національного законодавства в контексті цієї справи, а також порушень норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду встановила, що ці порушення можна усунути шляхом скасування постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року з направленням справи до апеляційного суду на новий розгляд для постановлення рішення відповідно до вимог процесуального законодавства. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 344, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 задовольнити. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Повний текст постанови суду складено 15 червня 2018 року.
  3. ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Д.А. Гудими та В.С. Князєва Справа N 9-484/2004 (Со-77/04) Провадження N 13-9зво18 Короткий виклад історії справи 1. 15 листопада 2002 року слідчий слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ (далі також - СУ ГУ МВС) України в м. Києві порушив кримінальну справу за частиною першою статті 176 Кримінального кодексу (далі також - КК) України на підставі результатів розгляду матеріалів перевірки, проведеної працівниками Департаменту протидії злочинності у сфері економіки МВС України в м. Києві (далі також - ДПЗСЕ), за фактом порушення авторського права корпорації "Майкрософт", що завдало матеріальної шкоди у великому розмірі. 2. 20 серпня 2002 року згідно з вказаними матеріалами під час проведення огляду офісного приміщення приватних підприємців ОСОБА_4 (далі також - заявник) та ОСОБА_5 було вилучене належне їм майно, що знаходилося у цьому приміщенні, а також в автомобілі та гаражі. 3. 20 листопада 2002 року постановою слідчого СУ ГУ МВС України в м. Києві вилучене майно було приєднане до матеріалів кримінальної справи як речові докази, які постановлено зберігати у ДПЗСЕ до вирішення питання відповідно до закону. 4. 25 квітня 2006 року вказані матеріали кримінальної справи передані до слідчого відділу (далі - СВ) Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ (далі - РУ ГУ МВС) України в м. Києві для організації подальшого розслідування. 5. 19 вересня 2008 року слідчий СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві зупинив досудове слідство у кримінальній справі на підставі пункту 3 частини першої статті 206 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі також - КПК 1960 року) через невстановлення особи, яка вчинила злочин; кримінальна справа була передана до архіву СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві для зберігання. 6. Неодноразові звернення заявника до правоохоронних органів залишалися без розгляду по суті. Так, 4 квітня 2004 року СУ ГУ МВС України в м. Києві у відповідь на звернення заявника повідомило про відсутність підстав для порушення кримінальної справи щодо нього. 7. 25 лютого 2005 року СУ ГУ МВС України в м. Києві відмовило у задоволені заяви ОСОБА_4 про закриття справи через відсутність складу злочину. 8. Заявник також оскаржив у судовому порядку постанову про порушення кримінальної справи. 9. 26 червня 2003 року Шевченківський районний суд м. Києва постановою відмовив у задоволенні цієї скарги, оскільки згідно з частиною шостою статті 234 КПК 1960 року оскаржити можна лише постанову про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. 10. 17 вересня 2003 року Апеляційний суд м. Києва ухвалою скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 26 червня 2003 року, а провадження у справі закрив. 11. 13 липня 2004 року Верховний Суд України ухвалою змінив рішення апеляційного суду: виключив з ухвали вказівку про закриття провадження у справі, а матеріали справи направив Шевченківському районному суду м. Києва для розгляду по суті. 12. 14 жовтня 2004 року Шевченківський районний суд м. Києва постановою задовольнив скаргу заявника, скасувавши постанову слідчого СУ ГУ МВС України в м. Києві від 15 листопада 2002 року про порушення кримінальної справи. 13. 24 грудня 2004 року Апеляційний суд м. Києва ухвалою скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року та відмовив у задоволенні скарги заявника. 14. Апеляційний суд в ухвалі зазначив, що суд першої інстанції, не перевіривши допустимість доказів, вдався до їх оцінки, що не мав права робити, оскільки така перевірка здійснюється на стадії досудового слідства або під час розгляду справи по суті. Недотримання порядку порушення кримінальної справи, передбаченого частиною другою статті 98 КПК 1960 року (щодо конкретної особи, а не за фактом вчинення злочину), як вказав апеляційний суд, можна виправити заходами реагування з боку прокурора. А крім того, порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину не завдало невиправної шкоди заявнику, яка би вимагала скасування відповідної постанови. 15. 25 липня 2005 року Верховний Суд України постановою відмовив заявнику у витребуванні матеріалів справи для перевірки та зазначив, що в касаційному порядку можуть бути перевірені лише судові рішення, якими закінчено провадження у справі. А тому відповідно до вимог статті 383 КПК 1960 року касаційна скарга на ухвалу апеляційного суду не може бути предметом розгляду суду касаційної інстанції. 16. 7 липня 2016 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Зосимов проти України" ("Zosymov v. Ukraine", заява N 4322/06) постановив рішення (далі - рішення ЄСПЛ), в якому встановив такі порушення прав заявника: 16.1. Щодо стверджуваного незаконного обшуку (огляду) офісу заявника, його автомобіля та гаража, вилучення та зберігання працівниками міліції його майна, а також відсутності у нього можливості подати відповідні скарги - порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (національне законодавство не передбачало достатніх гарантій проти свавілля працівників міліції та не відповідало вимогам якості закону у розумінні Конвенції, а тому оскаржуване втручання не було здійснено "згідно із законом"); 16.2. Щодо права власності на майно, яке було приєднане до матеріалів кримінальної справи як речові докази, - порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (оскільки для повернення такого майна заявник мав дочекатися результатів відповідного кримінального провадження, яке було протягом багатьох років зупинене без будь-яких перспектив прогресу; національне законодавство не надавало заявнику жодних засобів оскарження необхідності зберігання його майна працівниками міліції; у заявника була відсутня можливість ініціювати перегляд незалежним національним органом влади своєчасно із наданням необхідних процесуальних гарантій законності вилучення та зберігання майна протягом тривалого часу). 16.3. Щодо відсутності ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарг заявника за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції - порушення статті 13 Конвенції. 17. За наслідками розгляду справи заявника ЄСПЛ присудив йому справедливу сатисфакцію у розмірі 6 000 євро компенсації моральної шкоди за вказані порушення Конвенції. 18. Заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань. Просив, зокрема, скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишити в силі постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. 19. Мотивував тим, що постанова суду першої інстанції є законною й обґрунтованою, а повернути йому як власнику вилучені речі можна лише у випадку скасування постанови про порушення кримінальної справи, оскільки лише тоді вони втратять статус речових доказів. Заявник вважав, що саме такий захід індивідуального характеру зможе відновитийого попередній юридичний стан. 20. 30 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду постановою залишила заяву про перегляд судових рішень без задоволення (далі - постанова). Зокрема, ВеликаПалата Верховного Суду вважала, що відсутні підстави для задоволення вимоги заявника про забезпечення "такого заходу індивідуального характеру як розгляд справи зі скасуванням судового рішення апеляційного суду як незаконного". 21. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову так: 21.1. Рішення ЄСПЛ не містить висновку про те, що встановлені стосовно заявника порушення Конвенції "були спричинені рішенням судової установи, яке ухвалене в межах кримінальної справи та надалі зумовлює шкідливі наслідки, що не можуть бути усунуті (виправлені) іншим способом, аніж скасуванням ухвали апеляційного суду"; 21.2. ЄСПЛ визнав обґрунтованими лише скарги щодо незаконного обшуку (огляду) офісу, автомобіля та гаража заявника, вилучення та зберігання правоохоронними органами його майна та відсутності в нього можливості подати відповідні скарги; 21.3. Стосовно заявника повне відновлення (restitutio in integrum) попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції, а тим більше шляхом скасування ухвали апеляційного суду, неможливе, оскільки ЄСПЛ констатував порушення Конвенції на стадії досудового розслідування кримінальної справи та не встановив жодних порушень судами України вимог закону та Конвенції, з огляду на що відсутні підстави для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною і для її скасування. Підстави для висловлення окремої думки та мотиви, якими вона обґрунтована 22. Не можемо погодитися з думкою більшості колег, які підтримали постанову в частині відмови у задоволенні вимоги заявника скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишити в силі постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. 23. Вважаємо, що ця вимога заявника для забезпечення відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), мала бути задоволеною. 24. На жаль, застосований Великою Палатою Верховного Суду формальний підхід до вирішення зазначеної вимоги без звернення до приписів Конституції України та Конвенції лише підтвердив відсутність у правовій системі України як до, так і після ухвалення рішення ЄСПЛ, ефективного засобу юридичного захисту права власності заявника. 25. Більше того, на наш погляд, у вказаній частині постанова Великої Палати Верховного Суду не є належним механізмом виконання рішення ЄСПЛ щодо захисту права власності заявника, який би мав бути забезпеченим на національному рівні для виконання зобов'язання України за пунктом 1 статті 46 Конвенції. Щодо права на оскарження постанови про порушення кримінальної справи 26. На момент звернення заявника та розгляду його скарги на постанову про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину КПК 1960 року не передбачав можливості такого оскарження, оскільки постанова не стосувалася заявника. 27. Вказана формальна перешкода для оскарження постанови про порушення кримінальної справи у судовому порядку була тим обмеженням права на судовий захист, яке дозволяло органам досудового слідства створювати ситуації, в одну з яких потрапив заявник, майно якого більш ніж 15 років має статус речових доказів у кримінальній справі, що не розслідується. 28. Лише з 18 січня 2007 року, а саме з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи" N 462-V від 14 грудня 2006 року, прямо гарантована можливість звернення до суду зі скаргою на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину, особою, інтересів якої стосується ця справа, з достатнім обґрунтуванням порушення прав і законних інтересів такої особи. 29. У рішенні суду першої інстанції, яке заявник просив залишити в силі, ще 14 жовтня 2004 року було встановлено, що на час порушення кримінальної справи орган досудового слідства фактично надав заявнику статус підозрюваного, що підтверджується зверненням слідчого до суду з поданням про проведення обшуку за місцем проживання заявника та його дружини, а також постановами судді про проведення такого обшуку. 30. Шевченківський районний суд м. Києва постановою від 14 жовтня 2004 року скасував постанову слідчого про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину. В основу обґрунтування вказаного рішення за відсутності відповідних приписів КПК 1960 року, на нашу думку, правомірно покладене право заявника на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України, що має вищу юридичну силу, ніж згаданий КПК (багато приписів якого не відповідали ні Конституції України, ні Конвенції). Щодо застосування restitutio in integrum у цій справі 31. Заявник ставив перед Великою Палатою Верховного Суду питання, зокрема, про поновлення його права власності на вилучені речі, а ЄСПЛ у своєму рішенні якраз і встановив незаконність їх вилучення та порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 32. Оскільки pacta sunt servanda, тобто кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись (стаття 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів), Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, в яких вона є стороною (пункт 1 статті 46 Конвенції). 33. Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон) передбачає, що рішення ЄСПЛ може бути виконане шляхом виплати відшкодування (статті 8-9), вжиття додаткових заходів індивідуального характеру (статті 10-12), а також заходів загального характеру (статті 13-15). 34. З метою забезпечення відновлення порушених конвенційних прав, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: 1) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції та протоколів до неї (restitutio in integrum), зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом; 2) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ (стаття 10 Закону). 35. У Рекомендації N R (2000) 2, ухваленій 19 січня 2000 року, Комітет міністрів Ради Європи зазначив, що практика здійснення нагляду за виконанням рішень Суду показує, що у виняткових випадках повторний розгляд справи або поновлення провадження є найбільш ефективним, якщо не єдиним, засобом досягнення restitutio in integrum.Тому Комітет міністрів закликав держави-учасниці Ради Європи запровадити механізм перегляду справи після встановлення ЄСПЛ порушення Конвенції, особливо у разі: i) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; ii) коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що: a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 36. ЄСПЛ наголошував, що "процедура відновлення провадження у справі повинна забезпечувати можливість органам держави-відповідача дотриматися висновків та духу рішення Суду, а також процесуальних гарантій, закріплених у Конвенції. … відновлення провадження, в ході якого було порушено Конвенцію, не є самоціллю; це лише засіб, хоча й ключовий, що може бути використаний для досягнення конкретної мети - повного та належного виконання рішення Суду" (рішення у справі ""Швейцарський союз проти ферм" проти Швейцарії (N 2)" від 30 червня 2009 року (""Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT)" v. Switzerland (No. 2)"), заява N 32772/02, § 90). 37. Згідно зі статтею 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору. 38. Юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї (пункт 1 статті 32 Конвенції). 39. ЄСПЛ неодноразово вказував, що "держава-відповідач, яка порушила Конвенцію або протоколи до неї, зобов'язана виконати рішення Суду у будь-якій справі, стороною в якій вона є. Тобто, часткове або повне невиконання рішення Суду є підставою для міжнародно-правової відповідальності Договірної держави. Відповідна Договірна держава зобов'язана не тільки виплатити потерпілим кошти, присуджені Судом як справедливу сатисфакцію, але й вжити заходи індивідуального характеру та/або, за необхідності, заходи загального характеру, спрямовані на припинення встановленого Судом порушення та усунення його негативних наслідків з метою повернути заявника, наскільки це можливо, у стан, в якому він перебував би, якби вимоги Конвенції не було порушено" (рішення у справі ""Швейцарський союз проти ферм" проти Швейцарії (N 2)" від 30 червня 2009 року (""Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT)" v. Switzerland (No. 2)"), заява N 32772/02, § 85). 40. Тобто, рішення ЄСПЛ має виконуватися державою не лише формально (для забезпечення дотримання визначених національним законом процедур), але й фактично (з метою повернути заявника настільки, наскільки це можливо, у стан, в якому він перебував би, якби вимоги Конвенції не було порушено). 41. Виконуючи рішення ЄСПЛ, держава повинна враховувати цілі Конвенції, зокрема пункту 1 статті 32 і пункту 1 статті 46 Конвенції, а також наступну практику застосування цих статей. 42. Велика Палата Верховного Суду згідно з Рекомендацією Комітету міністрів Ради Європи N R (2000) 2, на наш погляд, мала встановити, що заявник і далі зазнає значних (з огляду на вартість вилученого у нього майна) негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, а саме постанови про порушення кримінальної справи від 15 листопада 2002 року (до матеріалів якої було приєднане вилучене у заявника майно), у скарзі на яку 24 грудня 2004 року відмовив Апеляційний суд м. Києва, скасувавши постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. Крім того, видається очевидним, що рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що в основі визнаного порушення права власності заявника лежали суттєві процедурні недоліки (хай навіть і пов'язані з недосконалістю КПК 1960 року), які ставлять під серйозний сумнів результат провадження на національному рівні за скаргою на постанову про порушення кримінальної справи. 43. Натомість, Велика Палата Верховного Суду дійшла прямо протилежних висновків: врахувала присуджену ЄСПЛ компенсацію моральної шкоди, завданої порушеннями статей 8 і 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї, як одну з підстав (поряд з "оцінкою та аналізом наведених ЄСПЛ фактів і констатованим характером (змістом) порушень Конвенції"), щоби "вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які [мабуть, маються на увазі конвенційні права] за цих обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, що існували до вчинення порушень". 44. З огляду на це може складатися враження, що 6 000 євро, присуджених ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду вважала грошовою компенсацією не моральної шкоди, а збитків від втрати майна, долученого в якості речових доказів до кримінальної справи. Хоча з тексту рішення ЄСПЛ випливає, що справедлива сатисфакція не була спрямована на покриття матеріальних втрат заявника. 45. Крім того, висновок Великої Палати Верховного Суду про неможливість відновлення юридичного стану заявника, який він мав до порушення його конвенційних прав, зокрема і права власності, не ґрунтується на попередньо наведеній у постанові Великої Палати Верховної Суди аргументації. Чому неможливо відновити право власності заявника, з тексту постанови Великої Палати Верховного Суду незрозуміло. А твердження у вказаній постанові про те, що "у таких випадках [як у справі заявника] засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру" можна розглядати як спробу Великої Палати Верховного Суду усунутися від застосування принципу restitutio in integrum у цій справі. 46. Свідченням цьому є і висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що "таке повне відновлення [становища заявника], а тим більше шляхом скасування ухвали апеляційного суду, неможливе, оскільки ЄСПЛ констатував порушення Конвенції щодо заявника на стадії досудового розслідування кримінальної справи та не встановив жодних порушень судами України вимог закону та Конвенції, у зв'язку із чим відсутні підстави для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною та її скасування". 47. Вочевидь, відновлення права власності заявника на майно, долучене до матеріалів кримінальної справи в якості речових доказів, не може бути частиною заходів загального характеру, а також ніяк не пов'язане з відшкодуванням завданої заявникові моральної шкоди, аналізом причин порушення Конвенції в його справі та з пошуком шляхів усунення цих порушень, які відомі та зрозумілі, виходячи зі змісту рішення ЄСПЛ. 48. Крім того, констатація порушення Конвенції щодо заявника на стадії досудового розслідування кримінальної справи та відсутність порушень судами України вимог Конвенції під час розгляду скарги заявника на постанову про порушення кримінальної справи, не є свідченням "відсутності підстав для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною та її скасування". 49. Видається, що Велика Палата Верховного Суду надто вузько витлумачила припис пункту 2 частини третьої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року N 4651-VI (далі - КПК 2012 року), стверджуючи, що вона має право переглядати судові рішення та за наявності для цього підстав втручатися в них у випадку, коли міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановить порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи лише судом. 50. Якщо ЄСПЛ встановив порушення конвенційних прав на стадії досудового розслідування, і такі порушення не були усунуті під час розгляду відповідного питання судом на національному рівні, навряд чи є підстави стверджувати, що відсутні порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом (навіть за відсутності рішення ЄСПЛ про визнання порушення статті 6 Конвенції). Допущені на стадії досудового розслідування порушення конвенційного права власності "отруїли" подальше судове провадження за скаргою заявника на постанову про порушення кримінальної справи. Зрештою, як видається, поняття "вирішення справи судом" (пункт 2 частини третьої статті 459 КПК 2012 року) за аналогією з поняттям "справедливий суд" (пункт 1 статті 6 Конвенції) може охоплювати і стадії провадження, що передують власне судовому розгляду. 51. Встановленого ЄСПЛ порушення права власності заявника на майно, долучене в якості речових доказів до вказаної справи, достатньо для того, аби держава відновила це право найбільш ефективним способом. На нашу думку, таке відновлення можливе шляхом скасування ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишення в силі постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. По-перше, саме остання у ситуації заявника може вважатися ефективним засобом відновлення його права власності (Велика Палата Верховного Суду в постанові не надала оцінки доводам заявника про те, що повернути йому як власнику вилучені речі можна у випадку скасування постанови про порушення кримінальної справи, оскільки лише тоді вони втратять статус речових доказів). По-друге, інших ефективних засобів відновлення цього права у процедурі виконання рішення ЄСПЛ законодавство України не передбачає. По-третє, рішення ЄСПЛ, зокрема, в частині вжиття заходів індивідуального характеру має бути належно виконане згідно з пунктом 1 статті 46 Конвенції незалежно від того, який "арсенал" юридичних засобів передбачає національне законодавство і які повноваження має Велика Палата Верховного Суду згідно з процесуальним законом. 52. Відтак, застосування формального підходу до виконання рішення ЄСПЛ у цій справі, зокрема, з посиланням на приписи внутрішнього законодавства, яке за змістом не передбачає конкретних ефективних засобів юридичного захисту права власності заявника, на наш погляд, не може бути виправданим. 53. ЄСПЛ неодноразово висловлювався стосовно неприйнятної практики Верховного Суду України, який, незважаючи на встановлення у рішенні ЄСПЛ серйозних порушень конвенційних прав, відмовляв заявникам у перегляді відповідних національних судових рішень. Так, у рішенні в справі "Бочан проти України N 2" від 5 лютого 2015 року ("Bochan v. Ukraine (no. 2)", заява N 22251/08, § 64) ЄСПЛ зазначив, що "обґрунтування Верховного Суду України можна тлумачити лише як "грубе свавілля" або "відмову у правосудді" у тому розумінні, що викривлений виклад рішення 2007 року у першій справі "Бочан проти України" ("Bochan v. Ukraine") призвів до руйнування намагань заявниці домогтися розгляду у рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу її майнових вимог на підставі рішення Суду у попередній справі". 54. Як видається, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року теж відмовила заявнику у правосудді, застосувавши такий, що не узгоджується з духом Конвенції, підхід до виконання рішення ЄСПЛ в частині виправлення допущеного Україною порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 55. Тим самим Велика Палата Верховного Суду фактично спонукала заявника самостійно виконувати рішення ЄСПЛ, а саме: з метою захисту порушеного державою права власності написати заяву, на підставі якої інформація про кримінальне правопорушення у справі, в якій у заявника було вилучено як речові докази майно, буде внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Після цього у кримінальному провадженні згідно з КПК 2012 року будуть розпочаті слідчі дії, а заявник зможе застосувати механізми захисту, передбачені цим КПК. Проте, вочевидь, виконання рішення ЄСПЛ не може бути обов'язком заявника, а тим більше таким, що по суті зумовлює ініціювання ним слідчих дій (які можуть бути спрямовані проти самого заявника) для повернення майна, долученого у 2002 році до матеріалів зданої в архів кримінальної справи. 56. У рішенні ЄСПЛ вказав, що розтлумачене компетентними судовими органами національне законодавство не передбачало жодних процесуальних гарантій, які давали би можливість оскаржити дії працівників міліції. Тому ЄСПЛ визнав порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю у заявника ефективних національних засобів юридичного захисту, зокрема його права власності (§ 94). 57. Відмовивши у задоволенні вимоги заявника про скасування ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та про залишення в силі постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року, Велика Палата Верховного Суду фактично підтвердила, що в Україні з 2002 року відсутні ефективні засоби юридичного захисту права власності заявника. Судді Великої Палати Верховного Суду Д.А. Гудима В.С. Князєв
  4. Державний герб України Справа № 761/22623/15-к Провадження № 1-кп/761/174/2017 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 жовтня 2017 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Мартинова Є.О., суддів Слободянюка П.Л., Циктіча В.М., за участю секретаря Савченко Т.В., прокурорів Приходька І.С., Кабанець Л.В., захисників Кюрджиєва Т.П., Рибіна В.В., обвинуваченого ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 111, ч. 3 ст. 407 КК України, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22014000000000328 від 04 серпня 2014 року, В С Т А Н О В И В: Шевченківським районним судом м. Києва здійснюється розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 111, ч. 3 ст. 407 КК України, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22014000000000328 від 04 серпня 2014 року. У зв'язку з неможливістю закінчити судовий розгляд у даному судовому засіданні, судом в порядку, визначеному ст. 331 КК України, на обговорення учасників поставлено питання щодо доцільності подальшої дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного відносно ОСОБА_3, термін дії якого спливає до наступного судового засідання. Прокурор Приходько І.С. просив суд про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного відносно ОСОБА_3, зазначивши при цьому, що підстав для зміни запобіжного заходу ОСОБА_3 на інший не вбачається, оскільки ризики, встановлені ст. 177 КПК України, продовжують існувати та не зменшилися. Крім того, за наявності обвинувачення за ст. 111 КК України будь-які альтернативні, триманню під вартою, запобіжні заходи не підлягають застосуванню щодо обвинуваченого. Прокурор Кабанець Л.В. підтримала позицію прокурора Приходька І.С. Захисники обвинуваченого Рибін В.В. та Кюрджиєв Т.П. вважають, що підстави для продовження дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відсутні, посилаючись на те, що прокурором не надано будь-яких доказів тієї обставини, що ОСОБА_3 має наміри ухилятися від суду. Обвинувачення, висунуте останньому є необґрунтованим. Крім того, на думку захисників, прокурор в чергове не довів наявність жодного ризику, встановленого вимогами ст. 177 КПК України, у зв'язку з чим стороною захисту внесено на розгляд колегії суддів клопотання про зміну запобіжного заходу ОСОБА_3, обраного у виді тримання під вартою, з подальшим застосуванням до останнього запобіжного заходу у виді домашнього арешту. Обвинувачений ОСОБА_3, підтримавши своїх захисників, заперечував щодо продовження відносно нього дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Вислухавши думку учасників процесу, перевіривши матеріали кримінального провадження, суд приходить до наступного висновку. Так, відповідно до вимог ст. 2 КПК України завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Статтею 177 КПК України встановлено, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Згідно з ч. 1 ст. 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, що свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні. Положенням статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що нікого не може бути позбавлено свободи, крім установлених цією статтею Конвенції випадків і відповідно до процедури, встановленої законом. Вирішуючи питання про існування передбачених кримінальним процесуальним законом ризиків неправомірної процесуальної поведінки обвинуваченого, суд відмічає, що ризиком у даному випадку є дія, яка може вчинитися з високим ступенем ймовірності. На думку сторони обвинувачення, на даний час не зменшилися та продовжують існувати ризики щодо переховування обвинуваченого ОСОБА_3 від суду та незаконного впливу на свідків у даному кримінальному провадженні. Разом із цим, надаючи оцінку можливості обвинуваченого переховуватися від суду, колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини у справі «В. проти Швейцарії», зокрема те, що небезпеку переховування не можна вимірювати тільки залежно від суворості можливого покарання, її треба визначати з урахуванням характеру підозрюваного, його моральних якостей, наявності у нього коштів, зв'язків з державою, у якій його переслідують. Керуючись наведеним, суд враховує дані про особу обвинуваченого ОСОБА_3, його соціальний статус, наявність у нього міцних соціальних та сімейних зв'язків, а також його репутацію та майновий стан. Сукупність зазначених даних, за обставин недоведення прокурором в судовому засіданні будь-яких обставин, які б вказували на наявність реальних або можливих намірів ухилення ОСОБА_3 від суду або реальних намірів вдатися до таких дій, приводить до висновку про безпідставність існування такого ризику. Водночас, відповідно до ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як на підставах та у порядку, встановлених законом. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР ратифікована Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод . Таким чином, з моменту ратифікації Конвенції Держава Україна та її органи влади взяли на себе зобов'язання визнати юрисдикцію Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), керуватись його рішеннями та при вирішенні будь-якого питання діяти через призму визнання людини та її прав та свобод найвищою цінністю. Відповідно Суд стверджує, що вимога законності не може бути задоволена лише шляхом дотримання національного законодавства, яке само по собі повинно відповідати Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Плесо проти Угорщини»), тому позбавлення волі може бути цілком законним з точки зору внутрішнього права, однак, бути свавільним, виходячи зі змісту Конвенції, порушуючи тим самим її положення (рішення ЄСПЛ у справі «А. та інші проти Об'єднаного Королівства»). З наведеного витікає, що рішення суду про застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою/продовження строку дії такого запобіжного заходу буде обґрунтованим не лише, якщо воно відповідає внутрішньому законодавству, але й постановлене з урахуванням положень Конвенції та рішень Європейського суду. Так, у справі «Маккей проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ зазначив, що основна мета статті 5 Конвенції полягає у запобіганні свавільного або безпідставного позбавлення волі особи. ЄСПЛ під час вирішення справи «Медведев та інші проти Франції» зауважив, що право на свободу і особисту недоторканість має першочергове значення у «демократичному суспільстві» у значенні, передбаченому Конвенцією. Відповідно до п. «с» ст. 5 Конвенції законними є арешт або затримання, здійснені з метою допровадження особи до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. У той же час, Європейський суд зазначає, що національний суд, який вирішує питання про взяття особи під варту, повинен визначити, чи виправдовують інші підстави, наведені органом досудового розслідування, позбавлення особи свободи. Суд у рішенні по справі «Белчев проти Болгарії» наголосив, що обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи повинно бути переконливо доведено державними органами. Кримінальний процесуальний закон покладає аналогічний обов'язок на сторону обвинувачення, зазначаючи, що остання має довести суду, крім обґрунтованості обвинувачення та наявності ризиків не процесуальної поведінки особи, ще й неможливість застосування більш м'якого запобіжного заходу. Так, відповідно до п. 54 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зенцов і інші проти Російської Федерації» до визнання винним обвинувачений повинен вважатися невинним, і мета даного положення, по суті, вимагає попереднього звільнення, якщо тривале утримання під вартою більш не являється обґрунтованим. Особа, обвинувачувана у вчиненні злочину, має бути завжди звільнена до суду, за винятком випадків, коли Держава може довести, що існують «істотні і достатні» причини для обґрунтування безперервного утримання під вартою». Згідно з п. 88 рішення Європейського суду з прав людини від 05 лютого 2013 року у справі «Мхітарян проти Російської Федерації» на національній владі лежить обов'язок встановити існування конкретних фактів, які можуть стати підставою для продовження строку тримання під вартою. Перекладання на затриману особу тягаря доведення цих аргументів рівносильно скасуванню правила статті 5 Конвенції, яка оголошує взяття під варту винятком з права на свободу, яке допустимо тільки в суворо визначених обставинах. Національні судові органи повинні розглядати всі факти, які свідчать за і проти наявності суспільного інтересу, що виправдовує, з належним урахуванням принципу презумпції невинуватості, відступ від принципу поваги свободи особистості, і викладати їх в своїх рішеннях про відмову в задоволенні клопотань про звільнення осіб з під варти. Відповідно до ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Не може продовження терміну утримання обвинуваченого під вартою бути застосовано і з тієї причини, що у справі, на думку обвинувачення, очікується призначення покарання у вигляді позбавлення свободи - рішення ЄСПЛ «Панченко проти Росії», «Ілійков проти Болгарії», «Летіли проти Франції», «Худойоров проти Росії», «Рохліна проти Росії». Відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97 ВР кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним. Відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція ЄСПЛ викладена у п. 60 рішення від 06 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому суду в разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України. Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції (п. 85 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року). Підвищені вимоги до судового розгляду кримінальних справ у порядку КПК України ґрунтуються на існуючій практиці ЄСПЛ та мають враховуватися судами з огляду на положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006р. оскільки одним із найбільш частих порушень прав людини, визнаних ЄСПЛ у справах проти України, є необґрунтоване ухвалення судами рішень про продовження строку тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою. Прецедентне право Конвенції сформулювало чотири базових причини для відмови у звільненні: а) ризик того, що підсудний не з'явиться в судове засідання; б) ризик того, що підсудний вживатиме заходів для запобігання відправленню правосуддя; в) скоїть інші правопорушення; г) стане причиною порушення громадського порядку (справи: «Смирнова проти Росії» «Пірузян проти Вірменії». «Тирон проти Румунії»). Ризик втечі обвинуваченого не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку. Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших факторів, які можуть або підтвердити існування ризику втечі або вказати, що такий ризик маловірогідний і необхідність в утриманні особи під вартою відсутня (рішення «Панченко проти Росії»). Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (рішення «Бекчиєв проти Молдови»). Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (рішення ЄСПЛ «Сулаоя проти Естонії»). При цьому, ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного особою під вартою (п. 64 рішення ЄСПЛ «Ноймайстер проти Австрії»). У той час як серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув'язнення особи (рішення ЄСПЛ «Ідалов проти Росії», «Гарицький проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»). Відповідно до ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Згідно з частиною 1 та 2 ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу. Частиною 3 ст. 331 КПК України передбачено, що незалежно від наявності клопотань суд зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. До спливу продовженого строку суд зобов'язаний повторно розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, якщо судове провадження не було завершене до його спливу. При вирішенні клопотання про зміну обраного відносно ОСОБА_3 запобіжного заходу для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд згідно змісту вимог ст. 178 КПК України та практики Європейського суду з прав людини, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, повинен врахувати тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа та особисті обставини життя особи, які можуть свідчити на користь збільшення або зменшення ризику переховування від правосуддя чи інших способів неналежної процесуальної поведінки. Згідно зі ст. 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого судом порушення, а також усунення підстави для надходження до суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в суді. З огляду на викладене, суд звертає увагу на рішенні у справі «Єлоєв проти України» від 06 листопада 2008 року, відповідно до якого зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами. Зазначена правова позиція також викладена в рішеннях Європейського суду з прав людини по справах «Яблонський проти Польщі», «Іловецький проти Польщі». Відповідно до ч. 5 ст. 176 КПК України запобіжні заходи у вигляді особистого зобов'язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які обвинувачуються у вчинення злочинів, передбачених ст. 109-114, 258- 258-5, 260-261 КК України. Тобто у розумінні національного законодавства відсутня альтернатива застосування іншого запобіжного заходу ніж тримання під вартою. Однак, враховуючи вказану норму Закону, виходячи з розумності строків розгляду справи, захисту прав людини, закріплених в Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є очевидним той факт, що ч. 5 ст. 176 КПК України вступає в протиріччя з нормами міжнародного права. Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Статтею 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким чином, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ратифікована Україною 17 липня 1997 року і з цього часу є невід'ємною частиною національного Законодавства. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини доцільність продовження строку тримання під вартою ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Кожне наступне продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються та їх аналіз, як підстава для втручання в право особи на свободу. В судовому засіданні під час розгляду провадження щодо ОСОБА_3 стороною обвинувачення не було надано достатнього обґрунтування ризику ухилення від останнього від суду з посиланням на конкретні докази його реального існування. У свою чергу, з урахуванням колишньої посади обвинуваченого його військового звання (вищий командний склад), колишніх службових зв'язків, суд схиляється до переконання про існування достатньої ймовірності ризику намагань з боку ОСОБА_3 впливу на свідків обвинувачення. Лише періодичне (кожних два місяці протягом трьох років з листопада 2014 по жовтень 2017 ) перерахування стороною обвинувачення ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України, на даному етапі судового розгляду не дає суду можливості встановити ані міру таких ризиків, ані їх актуальність. У своїх рішеннях по справах «Кудла проти Польщі», «Ухань проти України», «Хумматов проти Азербайджану», «Петухов проти України», Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що держава повинна забезпечити тримання ув'язненої особи в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а також належним чином забезпечити її здоров'я та добробут з огляду на практичні потреби ув'язнення. Таким чином, зважаючи на правову позицію, викладену в рішенні Європейського суду з прав людини «Харченко проти України», відповідно до якої при розгляді клопотанні про обрання або ж продовження строку тримання під вартою обов'язково має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів, а також на те, що обвинувачений ОСОБА_3 вже три роки перебуває під вартою без належного доведення стороною обвинувачення підстав продовження відносно нього виняткового запобіжного заходу, колегія суддів приходить до висновку про необхідність задоволення клопотання сторони захисту про зміну обраного ОСОБА_3 запобіжного заходу та застосування до нього такого запобіжного заходу як домашній арешт з покладенням обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України. На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори», ст.ст. 8, 9, 176-178, 181, 193-196, 331, 532 КПК України, суд, У Х В А Л И В: Клопотання сторони захисту про зміну обвинуваченому ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, запобіжного заходу - задовольнити. Змінити з 13 жовтня 2017 року обвинуваченому ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт із забороною цілодобово залишати місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_1. На підставі ч. 5 ст. 194 КПК України покласти на обвинуваченого ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, наступні обов'язки: -прибувати до суду за його першою вимогою; -не відлучатися з м. Києва без дозволу суду; -повідомляти суд про зміну свого місця проживання; -утримуватися від спілкування зі свідками обвинувачення у кримінальному провадженні; -здати на зберігання до суду паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, а також інші документи, які дають право на виїзд з України та в'їзд в Україну. -носити електронний засіб контролю. Строк дії обов'язків щодо обвинуваченого ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, визначити тривалістю 60 (шістдесят) днів, тобто до 12 грудня 2017 року включно. Виконання ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту покласти на співробітників Шевченківського УП ГУ НП в м. Києві, а контроль за його виконанням - на прокурора, який підтримує державне (публічне) обвинувачення у даному кримінальному провадженні. Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає. Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69565735
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 1-16/06 Провадження N 13-8 зво18 Велика Палата Верховного Суду в складі: головуючого - Князєва В.С., судді-доповідача - Яновської О.Г., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Одеси, громадянина України, який перебуває у Миколаївському слідчому ізоляторі, засудженого за сукупністю злочинів за п. 8 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України), про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом за участю: секретаря судового засідання - Письменної Н.Д., прокурора - Дрогобицької О.М., захисника -Бежанової А.В., засудженого - ОСОБА_3 ВСТАНОВИЛА: І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів 1. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року ОСОБА_3 засуджено за сукупністю вказаних вище злочинів і на підставі ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі строком 15 років. 2. За вироком суду ОСОБА_3 визнано винним у незаконному виготовленні вогнепальної зброї, її зберіганні та носінні, і в умисному вбивстві ОСОБА_5 у зв'язку з виконанням цією особою службового обов'язку за наступних обставин. 3. У період з 2001 року по травень 2005 року засуджений шляхом переобладнання прикладу мисливської рушниці на пістолетну рукоятку незаконно виготовив вогнепальну зброю та зберігав її за місцями свого проживання в АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, і яку привіз 01 червня 2005 року до м. Києва з метою вбивства ОСОБА_5 4. 01 червня 2005 року в приміщенні Інституту прогресивних стоматологічних технологій, за адресою м. Київ, вул. Хрещатик, 44 в, ОСОБА_3, перебуваючи в кабінеті президента Асоціації стоматологів України ОСОБА_5, умисно здійснив два постріли з рушниці в голову останнього, внаслідок чого наступила смерть потерпілого. 5. Ухвалою Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року вирок суду щодо ОСОБА_3 залишено без зміни. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 6. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 02 березня 2017 року у справі "Мороз проти України" (заява N 5187/07), яке набуло статусу остаточного 18 вересня 2017 року, констатовано порушення щодо ОСОБА_3 таких положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція): статті 8 - у зв'язку з тим, що ненадання побачень з родичами та відмови в задоволенні його клопотань про надання дозволу на листування з рідними під час його тримання у СІЗО неможливо вважати "втручанням з боку органів державної влади" у право заявника на повагу до його сімейного життя, таким, що здійснювалося "згідно із законом"; крім того, статті 8 - у зв'язку з тим, що норми національного законодавства, якими обмежено листування з родичами осіб, які тримаються під вартою до суду, не відповідають вимозі щодо якості закону для цілей Конвенції, і втручання в здійснення права заявника на листування не було здійснено "відповідно до закону" згідно з вимогами пункту 2 статті 8 Конвенції; статті 9 - у зв'язку з тим, що вилучення релігійної літератури та предметів релігійного культу, а також відмова у відвідуванні церкви на території СІЗО, що обмежило свободу заявника брати участь у сповіді та богослужіннях, становили втручання в реалізацію ним "свободи виявлення релігійних поглядів або віри", тому таке обмеження заявника сповідувати його релігію не було "встановлено законом". 7. При цьому ЄСПЛ, визнаючи порушення статті 8 Конвенції, вказав на те, що положеннями законів, на які посилався Уряд, у редакції, чинній на час події, не встановлювалися з розумною точністю межі та порядок здійснення дискреційних повноважень державними органами щодо обмеження контактів ув'язнених з їхніми родичами. 8. Зокрема, норми національного законодавства не зобов'язували компетентні органи приймати формальні рішення за наслідками звернень і клопотань заявника, наводити причини прийняття рішення або надавати затриманому копію такого рішення. Також чинними нормами не встановлювалося конкретних засобів захисту з метою оскарження дій чи бездіяльності відповідного органу. Тому через відсутність цих важливих процесуальних гарантій клопотання заявника про надання відповідного дозволу або його задоволення залишалося без відповіді чи йому відмовляли без будь-яких вагомих причин. 9. Крім того, констатуючи порушення статті 9 Конвенції, ЄСПЛ звернув увагу, що відповідно до статті 9 Закону України "Про попереднє ув'язнення" особи, взяті під варту, мають право відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди й користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу. Тому Суд зазначив, що у ситуації, коли ув'язненій особі не дозволяється брати участь у богослужіннях, якщо таке втручання не було "виправданим", тобто переслідувало законні цілі, тоді обмеження заявника сповідувати його релігію суперечить нормам національного законодавства та положенням Конвенції. 10. У зв'язку з констатацією порушень статей 8 і 9 Конвенції ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_3 4000 євро на відшкодування моральної шкоди. 11. ЄСПЛ не визнав порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з скаргами заявника на погані умови тримання його під вартою та надання неналежної медичної допомоги в СІЗО. 12. Суд у цій справі встановив, що не було порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, адже заявник не пояснив, яка саме шкода була нанесена загальній справедливості суду в його справі стверджуваним ненаданням йому дозволу на конфіденційне побачення з адвокатом до допиту працівником міліції 01 червня 2005 року. 13. ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність необхідності в окремому розгляді решти скарг, про які не було повідомлено Уряд, а саме скарг за статтею 3 Конвенції на погані умови тримання в управлінні міліції та ізоляторі тимчасового тримання; за статтею 5 Конвенції - на відсутність підстав для його затримання; за статтею 6 Конвенції щодо наступного: (а) тиску з боку прокурора на деяких свідків; (Ь) образи з боку судді суду першої інстанції; (с) наявності недоліків судових експертиз; (d) одна зі свідків надала неправдиві свідчення, але державні органи не відкрили щодо неї кримінальну справу; (е) фальсифікації протоколу судового засідання та наявності у ньому неточностей; (f) відмови у задоволенні декількох клопотань, з якими заявник звертався до апеляційного суду та Верховного Суду; (g) надмірної тривалості провадження; (h) ненадання йому звукозапису 44 судових слухань; (і) ненадання дозволу на копіювання документів із матеріалів справи; (j) позбавлення можливості з'явитися у декількох судових засіданнях; (к) безрезультатність скарг щодо незаконності вироку та порушення закону під час судового розгляду справи, з якими він звертався до Верховного Суду, Вищої ради юстиції, Генеральної прокуратури та інших органів; за статтею 1 і статтею 13 Конвенції у зв'язку з фактами цієї справи. Рух справи за заявою про перегляд судових рішень 14. 16 листопада 2017 року ОСОБА_3, не погодившись із постановленими щодо нього судовими рішеннями, звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень щодо нього у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛвід 02 березня 2017 року у справі "Мороз проти України" порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. 15. Ухвалами судді Верховного Суду України від 30 листопада 2017 року відкрито провадження у справі за заявою засудженого про перегляд судових рішень Верховним Судом України та витребувано з Апеляційного суду м. Києва кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_3 16. Розпорядженням керівника апарату Верховного Суду України за N 398/0/19 -17 від 26 грудня 2017 року передано витребувану кримінальну справу N 1-16/06 до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. 17. 25 січня 2018 року Касаційний кримінальний суд відповідно до пункту 3 параграфу 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" передав для розгляду ВеликійПалаті Верховного Суду заяву ОСОБА_3 про перегляд судових рішень разом із матеріалами кримінальної справи N 1-16/06 у 6 томах. 18. Пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачено, що апеляційні та касаційні скарги, заяви про перегляд судових рішень у кримінальних справах, які були розглянуті до набрання чинності цим Кодексом, подаються і розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом, з урахуванням положень, передбачених параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII. 19. Оскільки кримінальну справу щодо заявника розглянуто до набрання чинності КПК України, за процедурою, передбаченою КПК України 1960 року, при здійсненні перегляду судових рішень за заявою ОСОБА_3 мають застосовуватися положення глави 32-1 КПК України 1960 року з урахуванням положень глави 34 КПК України. 20. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 29 січня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_3 про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. II. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника 21. У своїй заяві ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України в порядку глави 321 КПК України 1960 року. При цьому, обґрунтовуючи підстави перегляду судових рішень, засуджений посилався на висновки, викладені в рішенні ЄСПЛ від 02 березня 2017 року у справі "Мороз проти України". Вказуючи на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону під час розгляду кримінальної справи щодо нього національними судами, засуджений просить скасувати вирок Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року, а кримінальну справу щодо нього направити на новий судовий розгляд. 22. Під час судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду заявник підтримав свої вимоги щодо скасування вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього. Зазначив, що не мав можливості вчасно надати до ЄСПЛ документи, які підтверджували неналежні умови тримання його під вартою та допущені національними судами порушення норм кримінально-процесуального законодавства. Особливо наголосив на тому, що не зміг ознайомитись в повному обсязі із матеріалами справи після постановлення судових рішень. Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження 23. Захисник ОСОБА_3, адвокат Бєжанова А.В., підтримала вимоги, викладені в заяві про перегляд судових рішень. Зауважила, що право заявника на захист було порушено, хоча це порушення і не було визнано ЄСПЛ таким, що призвело до порушення статті 6 Конвенції. 24. Прокурор Дрогобицька О.М. просила відмовити в задоволенні заяви засудженого ОСОБА_3 При цьому посилалась на те, що за порушення Конвенції, визнані ЄСПЛ, заявнику була присуджена справедлива сатисфакція, а констатовані ЄСПЛ порушення не дають підстав для застосування інших заходів індивідуального характеру. III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ 25. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, доводи заявника й інших учасників судового провадження та з дотриманням передбачених законодавством меж і підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла наступних висновків. Щодо застосування заходів, направлених на відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum) 26. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Це гарантування відбувається шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права. 27. Крім того, відповідно до статті 2 Закону N 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. 28. Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. 29. Положеннями глави 3 Закону N 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру. 30. Звертаючись із заявою про перегляд судових рішень щодо нього в порядку глави 321 КПК України 1960 року, ОСОБА_3 порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення Суду права на такий захід індивідуального характеру, як повторний розгляд справи зі скасуванням обвинувального вироку суду першої інстанції та ухвали Верховного Суду України як незаконних судових рішень, постановлених з порушенням констатованих рішенням Суду положень Конвенції. 31. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 32. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. 33. Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи N R (2000) 2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" від 19 січня 2000 року, прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів (далі - Рекомендація N R (2000) 2), Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: i) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; ii) коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 34. Таким чином, для вирішення питань за зверненням заявника Великій Палаті Верховного Суду насамперед необхідно з'ясувати, чи можливе та доцільне застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи за обвинуваченням ОСОБА_3 35. Зі змісту рішення ЄСПЛ вбачається, що ОСОБА_3 скаржився, зокрема, на те, що із серпня 2005 року та до дня його засудження, 26 серпня 2006 року, національні органи відмовляли в задоволенні його клопотань про побачення з родичами, а також під час тримання під вартою йому відмовляли в задоволенні його клопотань про листування з рідними. 36. Окрім того, у нього вилучалася література та елементи релігійного культу працівниками СІЗО. Заявнику не було дозволено відвідувати церкву на території закладу. Його клопотання про надання дозволу на побачення зі священиком також залишилося без відповіді. 37. Наведені доводи заявника ЄСПЛ визнав обґрунтованими. Проте рішення Суду не містить висновків, що встановлені щодо засудженого порушення Конвенції були спричинені рішеннями, ухваленими в межах кримінального провадження, які й надалі зумовлюють шкідливі наслідки та не можуть бути усунуті (виправлені) іншим способом, аніж під час повторного розгляду справи. 38. Варто зауважити, що встановлені ЄСПЛ порушення статей 8 та 9 Конвенції відбувались при триманні ОСОБА_3 у СІЗО під час його попереднього ув'язнення, не впливали на загальну справедливість судового розгляду, що, у свою чергу, не обумовлює визнання незаконності остаточних судових рішень, ухвалених при вирішенні справи по суті. 39. Водночас посилання заявника на порушення його права на захист, яке, на його думку, було непоправно порушено через обмеження доступу до адвоката, не було підтверджено. Як убачається зі змісту рішення ЄСПЛ, не встановлено порушення пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки обмеження права на захист, на яке посилався ОСОБА_3, не вплинуло на загальну справедливість провадження щодо нього. 40. Загальні принципи, яких дотримувався ЄСПЛ при розгляді заяви ОСОБА_3, - оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв'язку із цим грошова компенсація - дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. 41. З урахуванням наведеного й з огляду на зазначені норми міжнародного та національного законодавства встановлене ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для повторного розгляду справи лише у випадку можливості досягнення на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції. 42. У випадку щодо засудженого ОСОБА_3 таке повне відновлення шляхом скасування остаточних рішень щодо нього є неможливим, оскільки в рішенні ЄСПЛ констатувалися лише такі порушення, які не вплинули й не могли вплинути на загальну справедливість судового розгляду та ухвалених судових рішень, у зв'язку із чим відсутні підстави визнання їх незаконними. 43. За наслідками розгляду заяви ОСОБА_3 на відшкодування моральної шкоди Суд вирішив за розумне надати справедливу сатисфакцію у вигляді присудження заявнику 4000 євро компенсації. 44. Водночас, оскільки ЄСПЛ не визнав порушення права заявника на справедливий суд, повторний розгляд справи не може бути адекватним способом поновлення прав заявника. 45. Якщо повторний розгляд справи не може бути адекватним способом поновлення прав заявника, порушення яких визнано рішенням ЄСПЛ, засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого ЄСПЛ відшкодування моральної шкоди; аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень; вжиття зазначених у статті 13 Закону N 3477-IV заходів загального характеру, які спрямовані на забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлено рішенням ЄСПЛ; забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі констатованих ЄСПЛ порушень; усунення підстав для надходження заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в ЄСПЛ. Виконання цих заходів покладається на відповідні державні органи. 46. Підсумовуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що рішення ЄСПЛ не містить висновків про те, що встановлені стосовно заявника порушення Конвенції свідчать, що рішення національних судів у кримінальній справі щодо ОСОБА_3 суперечать Конвенції, або в основі визнаних ЄСПЛ порушень лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні, або що ці порушення були спричинені ухваленими на національному рівні рішеннями, які й надалі зумовлюють негативні наслідки для заявника та не можуть бути усунуті в інший спосіб, ніж повторний розгляд справи. 47. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для застосування такого заходу індивідуального характеру як повторний розгляд справи засудженого ОСОБА_3 відсутні. Щодо повноважень суду при перегляді судових рішень за виключними обставинами 48. Обставиною, на яку заявник послався як на підставу для перегляду судових рішень щодо нього, є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, а саме рішення ЄСПЛ у справі "Мороз проти України". 49. Встановлені ЄСПЛ порушення прав заявника не свідчать про те, що рішення національних судів у кримінальній справі щодо ОСОБА_3 суперечать Конвенції, як і про те, що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими судами в межах кримінальної справи. 50. Таким чином, заява ОСОБА_3 про перегляд судових рішень у зв'язку з встановленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом не підлягає задоволенню тому, що Суд не встановив порушень Україною міжнародних зобов'язань саме при вирішенні кримінальної справи щодо ОСОБА_3 судом. 51. Варто зазначити й те, що у своїй заяві ОСОБА_3, поза зв'язком з рішенням ЄСПЛ, оспорює фактичні обставини справи, заперечує свою причетність до вбивства, а саму подію загибелі потерпілого ОСОБА_5 вважає нещасним випадком. Однак такі доводи засудженого перевірялися судами апеляційної та касаційної інстанцій й були спростовані. 52. Незгода ОСОБА_3 з доведеністю його винуватості у вчиненні умисного вбивства потерпілого, його сумніви щодо зібраних у справі доказів і висновків досудового слідства та суду не належать до визначеного законом предмета перегляду судових рішень ані згідно з главою 32-1 КПК 1960 року, ані відповідно до чинної на момент перегляду глави 34 КПК України, з урахуванням повноважень ВеликоїПалати Верховного Суду. Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 і пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК України, параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: заяву ОСОБА_3 про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом - залишити без задоволення. Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко О.С. Золотніков Л.І. Рогач О.Р. Кібенко І.В. Саприкіна О.С. Ткачук О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич
  6. Добрый день, всем участникам форума! Хочется приобщиться к сообществу и внести свою лепту в борьбе с банками и коллекторами. Сегодня на сайте ВС в разделе "Останні новини", прочитал, неожиданно, приятное Постановление ВС о незаконности решений низших судов в результате ненадлежащего уведомления стороны процесса. Ниже прилагаю сообщение https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/487927/: Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та безумовною підставою для скасування судового рішення Про це зазначено в постанові Верховного Суду у справі № 295/5011/15-ц (касаційне провадження № 61-1125св17). Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив частково позов банку до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором. При цьому апеляційний суд зазначив, що хоча в першій інстанції справу розглянуто без участі відповідачів, які належним чином не були повідомлені про час та місце розгляду справи, проте це порушення є формальним, оскільки вони знали про дату судового розгляду. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду судові рішення попередніх судів скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке. Відповідно до ч. 5 ст. 74 ЦПК України 2004 року судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур’єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Таким чином, про належне повідомлення особи про час і місце розгляду справи у цьому випадку може свідчити лише розписка та належна фіксація її вручення. Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд першої інстанції порушив конституційне право відповідача на участь у судовому розгляді, не забезпечив йому можливості надати докази та навести доводи, через що порушив вимоги ст. 6 зазначеної Конвенції. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що конституційне право на участь у судовому розгляді, право бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду не може бути формальним, це є порушенням вимог законодавства та підставою для безумовного скасування судового рішення (п. 5 ч. 1 ст. 411 ЦПК України). Постанова Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 295/5011/15-ц (касаційне провадження № 61-1125св17) – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73727554
  7. Посібник було укладено Департаментом Юрисконсульта Суду, він не є зобов’язальним для Суду. Перше видання цього посібника було здійснено у 2009 році, друге у 2011. Третє видання було завершено до 1 січня 2014. Посібник можна завантажити за адресою: www.echr.coe.int (Юриспруденція – Аналіз прецедентного права – Практичний посібник щодо прийнятності заяв). https://www.echr.coe.int/Documents/Admissibility_guide_UKR.pdf Практичний посібник по прийнятності в ЄСПЛ Admissibility_guide_UKR.pdf Более свежее руководство от 28.02.2017 в 4 редакции есть только пока на английском языке: https://www.echr.coe.int/Documents/Admissibility_guide_ENG.pdf Практичний посібник по прийнятності в ЄСПЛ Admissibility_guide_ENG.pdf
  8. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ справа № 757/32334/15-ц провадження № 61-7777св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя - доповідач), Крата В. І., Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідачі: прокуратура м. Києва, Державна казначейська служба України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва на рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Музичко С. Г., ВСТАНОВИВ: Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 року справу № 757/32334/15-ц призначено до судового розгляду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справу № 757/32334/15-ц передано до Касаційного цивільного суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України, у якому просила стягнути в рахунок відшкодування майнової шкоди кошти в розмірі середньомісячної заробітної плати з 22 серпня 2006 року по 18 травня 2010 року в сумі 129 353 грн 40 коп. та 1 000 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунка Державного бюджету України. Позовна заява мотивована тим, що 19 серпня 2006 року прокуратура м. Києва стосовно неї порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України. Наказом від 29 серпня 2006 року її відсторонено від займаної посади заступника голови Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року її визнано невинуватою у пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 368 КК України та виправдано за відсутністю в діяннях складу злочину. Зазначає, що справу неодноразово направляли на додаткове розслідування, слідчі дії проводились з грубим порушенням кримінально-процесуального законодавства, внаслідок чого позивач протягом восьми років знаходилась у напруженому психологічному стані. Вона переживала за своє життя та життя своєї малолітньої доньки Анастасії, яку вона виховує одна та якій станом на 2006 рік було 14 років. Близьке оточення доньки знало, що її матір звинувачують у вчиненні злочину, дитина від цього страждала. Внаслідок переживань позивач неодноразово потрапляла до лікарні з підвищеним тиском, що загрожувало її здоров'ю. У зв'язку з відстороненням від займаної посади вона втратила єдиний заробіток і була вимушена докладати додаткових зусиль для організації свого життя. Враховуючи глибину та тривалість моральних страждань, просила позов задовольнити. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 16 лютого 2016 року провадження у справі в частині вимог про відшкодування майнової шкоди закрито. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року у складі головуючого судді Новака Р. В. позов задоволено частково. Стягнуто з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_3 у рахунок відшкодування моральної шкоди 141 934 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявні правові підстави для відшкодування шляхом моральної шкоди позивачу стягнення коштів з Державного бюджету України, при цьому в резолютивній частині рішення суд зазначив про стягнення коштів з Державної казначейської служби України. Визначаючи розмір відшкодування в сумі 141 934 грн, суд виходив із того, що позивач перебувала під слідством з 19 серпня 2006 року до 08 квітня 2015 року, тобто 8 років і 7 місяців. ОСОБА_3 має право на відшкодування завданої їй моральної шкоди незаконним притягненням до кримінальної відповідальності та відстороненням від роботи. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено та ухвалено нове рішення, яким стягнуто на користь ОСОБА_3 500 тис. грн на відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунка Державної казначейської служби України. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд виходив із того, що, визначаючи розмір спричиненої моральної шкоди, слід врахувати й інші обставини, що мають істотне значення для вирішення справи. Враховуючи характер правопорушення, тривалість та глибину моральних страждань, яких зазнала позивач, з урахуванням принципу розумності та справедливості, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що розмір моральної шкоди слід визначити в сумі 500 тис. грн. У листопаді 2016 року заступник прокурора м. Києва подав касаційну скаргу, в якій просив рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року скасувати та залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року. Касаційна скарга мотивована тим, що, визначаючи розмір моральної шкоди, суд не виклав відповідних мотивів, не обґрунтував розмір у сумі 500 тис. грн, не зазначив підстав та не врахував вимог щодо розумності та справедливості. Розмір моральної шкоди не повинен призводити до збагачення потерпілої особи, його слід визначати у розмірі, співмірному з мінімальною заробітною платою, визначеною законодавством за кожен місяць перебування під слідством чи судом на момент відшкодування. У січні 2017 року ОСОБА_4 - представник ОСОБА_5 - подав заперечення на касаційну скаргу, у яких просив рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року залишити без змін, оскільки судове рішення є законним та обґрунтованим. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 06 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Суди встановили, що відповідно до розпорядження Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 08 серпня 2006 року № 245-к ОСОБА_3 призначено на посаду заступника голови Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації. 19 серпня 2006 року стосовно позивача було порушено кримінальну справу за частиною другою статті 368 КК України. 22 серпня 2006 року старший слідчий прокуратури м. Києва виніс постанову про відсторонення ОСОБА_3 від займаної посади, обрано запобіжний захід - підписку про невиїзд. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, який залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 08 квітня 2015 року, ОСОБА_3 визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні та виправдано за відсутністю в її діянні складу злочину. Таким чином, ОСОБА_3 незаконно перебувала під слідством з 19 серпня 2006 року по 08 квітня 2015 року. Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон) право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках постановлення виправдувального вироку суду. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (частини п'ята, шоста статті 4 Закону). Згідно із частиною третьою статті 13 Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12 липня 2007 року). Таким чином, враховуючи характер правопорушення, тривалість та глибину моральних страждань, які зазнала позивач, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку з урахуванням принципу розумності та справедливості, що розмір моральної шкоди слід визначити в сумі 500 тис. грн. Доводи касаційної скарги про те, що розмір моральної шкоди не повинен призводити до збагачення потерпілої особи ОСОБА_3, колегія суддів відхиляє. Судом апеляційної інстанції враховано також й інші обставини, що мають істотне значення для вирішення розміру грошового відшкодування моральної шкоди. Позивач тривалий час була відсторонена від роботи без збереження заробітної плати, позбавлена засобів для існування та утримання своєї малолітньої дитини, змушена була докладати додаткових зусиль для організації свого життя, підтвердження своєї невинуватості у вчиненні злочину та відновлення ділової репутації. Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги заступника прокурора м. Києва і залишення без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року, оскільки судове рішення законне та обґрунтоване. Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіН. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73194787
  9. Державний герб України Постанова Іменем України 05 квітня 2018 року м. Київ справа № 760/14405/16-ц провадження № 61-1350св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_4, відповідач - Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», заступник прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», озглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року у складі судді: Лазаренко В. В. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року у складі суддів: Українець Л. Д., Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., ВСТАНОВИВ: У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» (далі - НТУУ «КПІ», ВНЗ) про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом визнання незаконним та скасування наказу ректора про відрахування з університету та зобов'язання вчинити дії. Позовні вимоги мотивовані тим, що 01 вересня 2015 року його на підставі наказу ректора НТУУ «КПІ» Згуровського М. З. від 17 серпня 2015 № 1849-с зараховано студентом 1-го курсу за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки НТУУ «КПІ» за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - програмна інженерія. 17 серпня 2015 між ним та НТУУ «КПІ» був укладений договір № 41, предметом якого є надання НТУУ «КПІ» для позивача за його кошти освітньої послуги на рівні державних стандартів з метою отримання першого рівня вищої освіти за ступенем бакалавр за спеціальністю 6.050103 - програмна інженерія. Він своєчасно оплачував вартість навчання, про що свідчать банківські документи, не порушував інші умови договору, виконував навчальний план НТУУ «КПІ», не мав академічної заборгованості. Відповідно до наказу НТУУ «КПІ» від 04 липня 2016 року №2287-с, за результатами літньої екзаменаційної сесії 2015/2016 навчального року його переведено з першого на другий курс як такого, що пройшов реєстрацію згідно розпорядження №31 від 05 липня 2016 року. 22 липня 2016 ректором НТУУ «КПІ» Згуровським М. З. видано наказ № 2512с, відповідно до якого пункт 8 наказу від 17 серпня 2015 року №1849-с «Про зарахування» щодо його зарахування анульовано, та відраховано його з НТУУ «КПІ», у зв'язку з поданням недостовірних даних про проходження зовнішнього незалежного оцінювання. Підставою винесення даного наказу став лист Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) від 14 липня 2016 року №21/2-18310-15 про нібито недостовірність інформації, наданої ним при вступі до НТУУ «КПІ» стосовно оцінки, отриманої за результатами зовнішнього незалежного оцінювання (далі - ЗНО) з фізики. Такі дані здобуті органом досудового розслідування у рамках кримінального провадження №42015000000001181, за фактами несанкціонованої зміни інформації про результати зовнішнього незалежного оцінювання службовими особами Українського центру оцінювання якості освіти (далі - УЦОЯО). Позивач вважав наказ ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року №2512с таким, що виданий усупереч вимог чинного законодавства, оскільки лист ГПУ від 14 липня 2016 року №21/2-18310-15 та додатки до нього не містять достовірних відомостей, які підтверджують, що інформація, подана ним до ВНЗ, була недостовірною. Інших порушень вимог законодавства, які дають підстави для його виключення з ВНЗ, він не допускав. Крім того, не існує підстав для анулювання результатів його ЗНО, передбачених пунктом 57 Порядку проведення зовнішнього незалежного оцінювання та моніторингу якості освіти, затвердженого Постановою КМ України від 25 серпня 2004 №1095 (далі - Порядок проведення зовнішнього незалежного оцінювання). Відомостей про анулювання у передбаченому законом порядку результатів його ЗНО немає. Рішення про його відрахування було прийнято без погодження з органом студентського самоврядування ВНЗ. Вказував, що його виключення з ВНЗ по суті є юридичною відповідальністю за ніби то неправдиві відомості, зазначені у виданому йому сертифікаті ЗНО. Відповідно до статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи носить індивідуальний характер. Це означає можливість покладення на особу відповідальності тільки за дії, вчинені нею самою, чи за бездіяльність, допущену нею самою, а також відповідальність за дії інших осіб, але у випадках, прямо встановлених законом. Він та його родичі не є підозрюваними, обвинуваченими чи підсудними у цьому кримінальному провадженні. Тому він не може нести юридичної відповідальності за дії службових осіб УЦОЯО та невстановлених слідством осіб. Позивач просив суд: 1) відновити становище, яке існувало до порушення прав, шляхом визнання незаконними та скасування наказу ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року №2512с Згуровського М. З., про анулювання пункту 8 наказу ректора НТУУ «КПІ» від 17 серпня 2015 року № 1849-с «Про зарахування» щодо зарахування громадянина ОСОБА_4 студентом 1-го курсу за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - програмна інженерія вказаного вищого навчального закладу та відрахування громадянина ОСОБА_4 з університету у зв'язку з поданням недостовірних даних про проходження ЗНО; 2) зобов'язати НТУУ «КПІ» допустити ОСОБА_4 до подальшого навчання за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 на другому та всіх послідуючих курсах ВНЗ. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року № 2512с про анулювання пункту 8 наказу ректора НТУУ «КПІ» від 17 серпня 2015 року № 1849-с «Про зарахування» щодо зарахування ОСОБА_4 студентом 1 -го курсу за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - «програмна інженерія» та відрахування з університету ОСОБА_4 у зв'язку з поданням недостовірних даних про проходження ЗНО. Зобов'язано НТУУ «КПІ» допустити ОСОБА_4 до подальшого навчання за договором за рахунок коштів фізичних осіб на 2-му курсі факультету інформатики та обчислювальної техніки за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - «програмна інженерія». У задоволенні інших вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 27 березня 2017 року скасовано рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року та ухвалено нове про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 27 березня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року залишено без змін. Ухвала мотивована тим, що повноваження на анулювання наказу про зарахування існують виключно під час вступу особи до навчального закладу та виключно у випадку, коли здобувач фактично не приступив до навчання, а право на відрахування у навчального закладу виникає лише у випадку встановлення умисної протиправної поведінки вступника, що полягала у свідомому поданні ним недостовірних даних про проходження ЗНО. Відомості про анулювання результатів ЗНО позивача відсутні, що свідчить про чинність сертифікату ЗНО й обов'язковість для врахування закладом освіти, апеляційний суд погодився із судом першої інстанції про визнання незаконним та скасування наказу ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року № 2512с та зобов'язання допустити ОСОБА_4 до подальшого навчання. 20 грудня 2017 року заступник прокурора м. Києва звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року, у якій просить оскаржені рішення скасувати і прийняти нове про відмову у задоволені позову. Касаційна скарга мотивована тим, що у статті 46 Закону України «Про вищу освіту» передбачено як підставу відрахування здобувача вищої освіти «інші випадки, передбачені законом». Ця норма є бланкетною і відсилає до Умов прийому на навчання до вищих навчальних закладів України в 2015 році, затверджених наказом МОН України від 15 жовтня 2014 року № 1172 (далі - Умови). Підстави для відрахування, передбачені пунктом 12 розділу VI та пунктом 5 розділу XXІ Умов, застосовуються незалежно від часу їх виявлення і можливі як відмова в участі у конкурсному відборі та зарахуванні на навчання, так і анулювання наказу про зарахування студента. Заступник прокурора м. Києва вказує, що підставою для відрахування студента був не інформаційний лист ГПУ, а письмове підтвердження технічного адміністратора Єдиної державної електронної бази з питань освіти (далі - Єдина база) та директора УЦОЯО про внесення змін до результатів зовнішнього незалежного оцінювання позивача, яке є достатнім доказом, що підтверджує наявність підстав для відрахування студента. Сертифікат ЗНО втратив чинність 31 грудня 2015 року, а тому не має підстав для його анулювання. Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 760/14405/16-ц. 16 лютого 2018 року ОСОБА_4, через свого представника адвоката ОСОБА_6, надав відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Відзив мотивовано тим, що повноваження на анулювання наказу про зарахування існують виключно під час вступу особи до ВНЗ, а пункт 12 розділу VI Умов регулює питання щодо перевірки приймальною комісією тільки під час подання документів для участі у конкурсному відборі, тобто до моменту коли особа не приступила до навчання. Підстави для відрахування здобувача освіти мають бути передбачені законом, а не підзаконним нормативно-правовим актом. У лютому 2018 року НТУУ «КПІ», через свого представника Бежевець А. М., надало письмові пояснення щодо підтримки касаційної скарги, в яких просить касаційну скаргу задовольнити у повному обсязі. Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Судами встановлено, що 01 вересня 2015 ОСОБА_4 на підставі наказу ректора НТУУ «КПІ» Згуровського М. З. від 17 серпня 2015 № 1849-с зараховано студентом 1-го курсу за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки НТУУ «КПІ» за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - програмна інженерія. 17 серпня 2015 року між ОСОБА_4 та НТУУ «КПІ» укладений договір № 41, предметом якого є надання НТУУ «КПІ» для позивача за його кошти освітньої послуги на рівні державних стандартів з метою отримання першого рівня вищої освіти за ступенем бакалавр за спеціальністю 6.050103 програмна інженерія. Позивач своєчасно оплачував вартість навчання, не порушував інші умови договору, виконував навчальний план НТУУ «КПІ», не мав академічної заборгованості, про що свідчать банківські документи та не оспорюється відповідачем. Відповідно до наказу ректора НТУУ «КПІ» від 04 липня 2016 року № 2287-с, за результатами літньої екзаменаційної сесії 2015/2016 навчального року ОСОБА_4 переведено з першого на другий курс як такого, що пройшов реєстрацію згідно розпорядження № 31 від 5 липня 2016 року. 22 липня 2016 року ректором НТУУ «КПІ» Згуровським М. З. видано наказ №2512с, відповідно до якого пункт 8 наказу від 17 серпня 2015 року №1849-с «Про зарахування» щодо зарахування ОСОБА_4 анульовано, та відраховано ОСОБА_4 з НТУУ «КПІ», у зв'язку з поданням недостовірних даних про проходження зовнішнього незалежного оцінювання. Підставою для видачі наказу № 2512-с від 22 липня 2016 року став лист Генеральної прокуратури України від 14 липня 2016 року №21/2-18310-15 та письмове підтвердження директора УЦОЯО, а нормативно-правовою підставою Закон України «Про вищу освіту» та Умови, про що зазначено в преамбулі наказу. Згідно листа ГПУ від 14 липня 2016 року №21/2-18310-15 у кримінальному провадженні №42015000000001181 отримано письмові підтвердження директора Українського центру оцінювання якості освіти про недостовірність інформації, поданої у 2015 році ОСОБА_4 для зарахування на навчання до НТУУ «КПІ». Відповідно до частини першої статті 46 Закону України «Про вищу освіту» підставами для відрахування здобувача вищої освіти є: 1) завершення навчання за відповідною освітньою (науковою) програмою; 2) власне бажання; 3) переведення до іншого навчального закладу; 4) невиконання навчального плану; 5) порушення умов договору (контракту), укладеного між вищим навчальним закладом та особою, яка навчається, або фізичною (юридичною) особою, яка оплачує таке навчання; 6) інші випадки, передбачені законом. Згідно пункту 14 Положення про порядок переведення, відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 15 липня 1996 року N 245, студент може бути відрахований з вищого закладу освіти: за власним бажанням; у зв'язку з переведенням до іншого вищого закладу освіти; за станом здоров'я на підставі висновку ЛКК; за академічну неуспішність; за порушення навчальної дисципліни і правил внутрішнього розпорядку вищого закладу освіти. Відповідно до пункту 12 розділу VI Умов приймальна комісія здійснює перевірку достовірності даних, поданих вступником для участі у конкурсному відборі, за допомогою Єдиної бази. Письмове підтвердження адміністратора (розпорядника) Єдиної бази або директора УЦОЯО про недостовірність інформації, поданої вступником до вищого навчального закладу, є підставою для відмови в участі у конкурсному відборі та зарахуванні на навчання (анулювання наказу про зарахування). Приймальна комісія здійснює перевірку середнього бала документа про освіту (обчислює в разі відсутності), затверджує її своїм рішенням і вносить інформацію про середній бал документа про освіту до Єдиної бази. У пункті 5 розділу XXІ Умов передбачено, що подання вступником недостовірних персональних даних, недостовірних відомостей про наявність права на зарахування поза конкурсом, права на першочергове зарахування, права на зарахування за співбесідою, про здобуту раніше освіту, про участь олімпіадах та конкурсах-захистах Малої академії наук України, про проходження зовнішнього незалежного оцінювання є підставою для відрахування студента. Колегія суддів погоджується із висновками судів, що повноваження на анулювання наказу про зарахування існують виключно під час вступу особи до навчального закладу, а сам пункт 12 розділу VI Умов на який міститься посилання у листі ГПУ регулює питання щодо перевірки прийомною комісією тільки під час подання документів для участі у конкурсному відборі, тобто фактично до того моменту, поки особа не приступила до навчання, тоді як позивача було відраховано після переведення на другий курс. Також правильним є висновок, що право на відрахування у навчального закладу на підставі пункту 5 розділу XХI Умов виникає лише у випадку встановлення умисної протиправної поведінки вступника, що полягала у свідомому поданні ним недостовірних даних про проходження ЗНО. Аналіз пункту 5 розділу XХI Умов дає можливість зробити висновок про те, що рішення приймальної комісії про зарахування вступника може бути скасоване у разі виявлення порушень законодавства з боку вступника, а саме подання недостовірних персональних даних та встановлення його умислу на використання такої недостовірної інформації. Позивачем при подачі документів для вступу до вищого навчального закладу було подано відомості про результати ЗНО, які відповідали даним, що містилися в Єдиній базі, а подані ним відомості були об'єктом перевірки приймальної комісії ВНЗ, якою жодних порушень виявлено не було. Відповідачем не спростовано, що рішення комісії про внесення змін до результатів ЗНО позивача не приймалося і такі зміни не здійснювалися, результати ЗНО стосовно позивача не анулювалися. Відповідно виданий позивачу сертифікат № 0293303 є чинним. Посилання на те, що судом не було враховане письмове підтвердження директора Українського центру оцінювання якості освіти про недостовірність інформації, поданої позивачем для участі у конкурсному відборі, є безпідставним, оскільки таке письмове підтвердження не надавалося до приймальної комісії під час перевірки нею достовірності даних, поданих вступником. Безпідставним є також посилання заступника прокурора на те, що у цій справі підставою для відрахування є «інші випадки, передбачені законом» (пункт 6 частини першої статті 46 Закону України «Про вищу освіту»), адже, будь-який інший випадок, покладений в основу наказу про відрахування студента, має бути передбачений саме законом. Згідно пункту 6 статті 92 Конституції України засади регулювання освіти визначаються виключно законами України. Повноваження на анулювання наказу про зарахування існують виключно під час вступу особи до навчального закладу та виключно у випадку, коли здобувач фактично не приступив до навчання, а право на відрахування у навчального закладу виникає лише у випадку встановлення умисної протиправної поведінки вступника, що полягала у свідомому поданні ним недостовірних даних про проходження ЗНО, та встановивши, що відомості про анулювання результатів ЗНО ОСОБА_4 відсутні, що свідчить про чинність сертифікату ЗНО й обов'язковість для врахування закладом освіти, тому колегія суддів погоджується з висновками судів про визнання незаконним та скасування наказу ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року № 2512с та зобов'язання допустити ОСОБА_4 до подальшого навчання. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча перше речення статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передусім закріплює доступ до початкового і середньої освіти, не існує непереборного поділу між вищою освітою та іншими рівнями освіти. Хоча дана стаття не покладає на держави-учасниці зобов'язання по створенню інститутів вищої освіти, будь-яка держава, що створює їх, зобов'язана забезпечити ефективне право на доступ до таких інститутів (Leyla Sahin v. Turkey, № 44774/98, § 136, 137, ЄСПЛ, від 10 листопада 2005 року). Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Оскільки оскаржені судові рішення залишені без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» залишити без задоволення. Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. І. Крат Н.О. Антоненко В.І. Журавель http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73219582
  10. Фабула судового акту: заявниця звернулася до ЄСПЛ у зв’язку з порушенням Україною норм ст.ст. 8 та 13 ЄКПЛ через проведення обшуку її житла з істотним порушенням кримінального процесуального закону та неефективним розслідуванням протиправних діянь працівників правоохоронного органу під час проведення обшуку. Суд надав дозвіл на проведення обшуку житла заявниці, оскільки її колишній чоловік, щодо якого було відкрито кримінальну справу через підробку документів, спілкувався з нею телефоном й з розмови між ними правоохоронцям стало зрозуміло, що у відповідній квартирі можуть перебувати докази вчинення злочину. Однак, ЄСПЛ визнав порушення з боку України норми ст. 8 ЄКПЛ з огляду на те, що у вказаному рішенні суду зазначалися оціночні категорії, які не давали можливості чітко зрозуміти, які саме докази мають на меті відшукати у квартирі заявниці працівники правоохоронного органу, окрім того, кримінальна справа щодо чоловіка розслідувалася стосовно підробки ним документів, водночас під час обшуку були вилучені речі, які не могли мати будь-якого відношення до вчинення інкримінованого йому злочину (картина, ікона), та речі (чотири мобільні телефони), що не були вказані в протоколі обшуку внаслідок т.з. «технічної помилки», а також були відсутні переконливі докази повідомлення заявниці про проведення обшуку й можливість брати участь в ньому (за винятком суб’єктивних пояснень правоохоронців). ЄСПЛ констатував порушення Україною норми ст. 13 ЄКПЛ, оскільки скарги заявниці на порушення під час проведення обшуку з боку працівників правоохоронного органу не було ретельно розслідувано. Так протягом шести років не вдалося встановити чи попереджали її про проведення обшуку й можливість брати участь в ньому, крім того, вона не була стороною у кримінальній справі в межах розслідування якої проводився обшук, також рішення суду про проведення обшуку заявниця не могла оскаржити, а проведена прокуратурою дослідча перевірка була поверхневою, що в своїй сукупності призвело до неефективності засобів юридичного захисту жінки стосовно її обґрунтованих звернень щодо діянь правоохоронців під час обшуку. З урахуванням констатованого порушення Україною норми ст. 8 ЄКПЛ, ЄСПЛ встановив й порушення Україно норми ст. 13 ЄКПЛ, однак через те, що заявниця в установлені строки не ініціювала питання про стягнення відшкодування, ЄСПЛ не зважаючи на наявність порушення ЄКПЛ, не вирішував питання про стягнення сатисфакції. Аналізуйте судовий акт: Рішення у справі «Бук проти Німеччини», заява №41604/98, 2005-IV; Рішення у справі «Ілія Стефанов проти Болгарії», заява №65755/01, від 22 травня 2008 року; Рішення у справі «Аванесян проти Росії», заява №41152/06, від 18 вересня 2014 року; Рішення у справі «Смірнов проти Росії», заява №71362/01, від 7 червня 2007 року; Рішення у справі «Колєсніченко проти Росії», заява №19856/04, від 9 квітня 2009 року; Рішення у справі «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України», заява №12451/04, від 30 вересня 2010 року; Рішення у справі «Олександр Ніконенко проти України», заява №54755/08, від 14 листопада 2013 року; Рішення у справі «Головань проти України», заява №41716/06, від 5 липня 2012 року. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П’ята секція РІШЕННЯ Справа «Багієва проти України» (Заява №41085/05) СТРАСБУРГ 28 квітня 2016 року ОСТАТОЧНЕ 28/07/2016 Автентичний переклад Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням. У справі «Багієва проти України» Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли: Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова, Ганна Юдківська (<…>), Андре Потоцький (<…>), Фаріс Вегабовіч (<…>), Сіофра О’Лірі (<…>), Карло Ранцоні (<…>), Мартіньш Мітс (<…>), судді, та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції] після обговорення за зачиненими дверима 22 березня 2016 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день: ПРОЦЕДУРА 1. Справу було розпочато за заявою (№ 41085/05), яку 4 листопада 2005 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Тетяна Григорівна Багієва (далі - заявниця). 2. Інтереси заявниці представляв п. В. Сізоненко, юрист - який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляла виконувач обов’язків Урядового уповноваженого пані О. Давидчук. 3. Заявниця за статтями 8 та 13 Конвенції стверджувала, що обшук її квартири проводився з порушенням її права на повагу до її житла, та що у зв’язку з цим порушенням були відсутні ефективні засоби юридичного захисту. 4. 28 березня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. ФАКТИ І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ 5. Заявниця народилася у 1958 році. У 1992 році вона розлучилася зі своїм чоловіком, Б. На час подій вона проживала разом зі своєю неповнолітньою донькою у квартирі у м. Києві. 6. 7 березня 2005 року працівники міліції затримали Б. за вчинення адміністративного правопорушення на залізничній станції «Київ-Пасажирський». Після затримання працівники міліції виявили, що у посвідченні водія, яке він пред’явив, не містилося всієї необхідної інформації, а відповідно до автоматизованої бази даних МВС України за номером та серією воно належало іншій особі. 7. 8 березня 2005 року щодо Б. було порушено кримінальну справу за підозрою у підробленні документів, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Того ж дня працівники міліції записали телефонні розмови між Б. та заявницею, з яких випливало, що деякі документи, пов’язані з його посвідченням водія та навчанням в автошколі, зберігалися в її квартирі. Згодом записані розмови були зафіксовані у протоколі від 31 жовтня 2005 року. А. Обшук квартири заявниці 8. 10 березня 2005 року слідчий лінійного відділу на станції Київ-Пасажирський УМВС України на Південно-Західній залізниці, у провадженні якого знаходилася кримінальна справа щодо Б., звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з поданням про проведення обшуку двох квартир, одна з яких належала заявниці, де, згідно з твердженнями слідчого, постійно проживав Б. 9. 11 березня 2005 року Шевченківський районний суд м. Києва ухвалив постанову про дозвіл на обшук. На засіданні суду був присутній лише слідчий. Щодо квартири заявниці суд дійшов висновку про необхідність обшуку квартири, в якій Б. постійно проживав, та в якій можуть зберігатися підроблені документи, а також засоби та знаряддя для підроблення документів. 10. Того ж дня слідчий вирішив провести обшук у квартирі заявниці. Після прибуття слідчий та інші присутні працівники міліції виявили, що двері квартири були зачинені, а коли вони дзвонили, ніхто не відповідав. Відповідно до пояснень, наданих слідчим органам працівниками міліції, останні зв’язалися із заявницею, щоб повідомити про проведення обшуку. Згідно з твердженнями заявниці, того дня вони з донькою поїхали на свою дачу за містом; з собою вона мала свій мобільний телефон та міліція з нею не зв’язувалась. 11. Щоб відчинити двері квартири, працівники міліції викликали спеціальну групу. Як тільки двері відчинили, слідчий та троє працівників міліції провели обшук у присутності двох понятих та представника житлово-експлуатаційної організації. У ході проведення обшуку працівники міліції вилучили предмети майна, які вони зафіксували у протоколі обшуку. Відповідно до переліку під час обшуку були вилучені такі речі: дискети, компакт-диски, свідоцтва про реєстрацію автомобіля, ключі, скриня з готівкою, свідоцтва, видані на ім’я Б., картина та ікона. 12. 14 березня 2005 року заявниця повернулася додому і виявила, що двері її квартири пошкоджені та опечатані. З дозволу слідчого вона увійшла до квартири та побачила, що квартира перебуває у стані повного безладу. Вона також виявила, що деякі речі, які не були внесені до переліку вилучених речей, зникли, а саме: чотири мобільні телефони, картки поповнення мобільного рахунку, коштовності та пляшка віскі. В. Провадження на національному рівні 13. Заявниця подала до правоохоронних органів скаргу на дії працівників міліції, які проводили обшук. Вона стверджувала, що обшук було проведено з порушенням вимог національного законодавства, та що деякі її речі зникли. 1. Розслідування за фактом стверджуваної крадіжки 14. 19 квітня 2005 року Київською транспортною прокуратурою було порушено кримінальну справу за можливим фактом крадіжки майна заявниці. 15. 5 липня 2005 року заявницю було визнано потерпілою у справі, а її цивільний позов було долучено до матеріалів кримінальної справи. Того ж дня провадження у справі було зупинено у зв’язку з неможливістю встановити можливих винних осіб у вчиненні злочину. 16. 1 жовтня 2005 року прокуратура міста Києва скасувала постанову від 5 липня 2005 року про зупинення провадження у справі, встановивши, що проведене розслідування не було повним: осіб, які брали участь у проведенні обшуку квартири заявниці, не допитали належним чином, мобільні телефони та картки поповнення рахунку не були знайдені, а проведені слідчі дії не були задокументовані належним чином. 17. 30 листопада та 26 грудня 2005 року заявниці повернули деякі вилучені речі, зокрема, картину, ікону та втрачені мобільні телефони. 18. 28 грудня 2005 року Київська транспортна прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за фактом можливої службової недбалості працівників міліції у зв’язку з неповною фіксацією вилучених речей. Прокуратурою було встановлено, що мобільні телефони не були внесені до переліку вилучених речей внаслідок технічної помилки. Мобільні телефони повернули заявниці, відповідно шкоди вона не зазнала. Прокуратура дійшла висновку, що зрештою були відсутні об’єктивні докази, які б вказували на те, що працівники міліції не виконували своїх службових обов’язків належним чином. 19. 9 червня 2006 року прокуратура міста Києва встановила, що розслідування за фактом стверджуваної крадіжки проводилося з затримками та не було ретельним. У постанові прокуратура міста Києва надала вказівки щодо проведення належного розслідування справи. 20. 30 червня 2006 року слідчий Київської транспортної прокуратури закрив кримінальну справу, зазначивши, що докази, які б вказували на те, що в ході проведення обшуку з квартири заявниці були викрадені будь-які речі, відсутні. 21. Заявниця оскаржила цю постанову до суду. 22. 7 серпня 2006 року Голосіївський районний суд міста Києва залишив скаргу заявниці без задоволення, встановивши, що слідчий вжив усіх необхідних заходів та закрив кримінальну справу на законних підставах. 23. Заявниця оскаржила це рішення. 24. 16 листопада 2006 року Апеляційний суд міста Києва скасував постанову суду першої інстанції від 7 серпня 2006 року та постанову слідчого від 30 червня 2006 року у зв’язку з необґрунтованістю, а справу повернув на додаткове розслідування. 25. Станом на 22 липня 2011 року розслідування у справі ще тривало. Інформація про подальший хід справи до Суду не надходила. 2. Перевірка щодо зловживання владою або перевищення своїх службових повноважень працівниками міліції 26. 16 червня 2005 року Київська транспортна прокуратура після проведення дослідчої перевірки відмовила у порушенні кримінальної справи у зв’язку з можливим зловживанням владою або перевищенням своїх службових повноважень працівниками міліції в ході проведення обшуку квартири заявниці. У своїй постанові прокурор посилався на пояснення працівника міліції, що заявниці подзвонили на її мобільний телефон та повідомили про проведення обшуку, а двері квартири зламали лише після її відмови з’явитися. Прокурор також зазначив, що обшук проводився відповідно до встановленого порядку; його здійснювали у присутності двох понятих і представника житлово-експлуатаційної організації, як передбачено національним законодавством. 27. 21 червня 2005 року заявниця оскаржила постанову від 16 червня 2005 року до суду. 28. 7 липня 2005 року Голосіївський районний суд міста Києва встановив, що постанова від 16 червня 2005 року була обґрунтованою. Суд зазначив, що прокурор виніс постанову після того як окрім заявниці та її колишнього чоловіка отримав пояснення працівників міліції, двох понятих та представника житлово-експлуатаційної організації, які були присутні під час проведення обшуку. Суд також встановив, що прокурором було проаналізовано постанову суду про дозвіл на обшук квартири, протокол обшуку квартири та інші документи, на підставі яких він дійшов правильного висновку при винесенні постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. 29. Заявниця оскаржила цю постанову. 30. 8 вересня 2005 року Апеляційний суд міста Києва залишив постанову від 7 липня 2005 року без змін, встановивши, що прокурор виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи на законних підставах. Твердження заявниці були відхилені як безпідставні. 31. Заявниця оскаржила зазначену ухвалу в касаційному порядку. 32. 25 листопада 2005 року Верховний Суд України відмовив заявниці у розгляді її скарги, зазначивши, що вказані судові рішення не могли бути предметом розгляду касаційної інстанції. II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО А. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року (у редакції станом на час подій) 33. Стаття 162 Кодексу передбачала: «1. Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, - караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років. 2. Ті самі дії, вчинені службовою особою ... - караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.». 34. Стаття 364 Кодексу передбачала: «1. Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, - карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, ... 3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені працівником правоохоронного органу, - караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.». 35. Частина 1 статті 365 Кодексу передбачала: «Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, - карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.». В. Кримінально-процесуальний кодекс України (далі - КПК) від 28 грудня 1960 року (чинний на час подій) 36. Стаття 4 КПК передбачала: «Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.». 37. Стаття 127 КПК передбачала, зокрема, що при провадженні обшуку обов’язкова присутність не менше двох понятих. Як поняті запрошувалися особи, не заінтересовані в справі. Понятими не могли бути потерпілі, їх родичі, родичі підозрюваного чи обвинуваченого, або працівники органів дізнання і попереднього слідства. 38. Стаття 177 КПК передбачала, зокрема, що обшук проводився в тих випадках, коли були достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі (у тому числі, цінності), здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мали значення для встановлення істини у справі, були заховані в певному приміщенні. Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, мали проводитися лише за вмотивованою постановою суду. Постанова суду про дозвіл на обшук оскарженню не підлягала. 39. Стаття 181 КПК передбачала: «Обшук і виїмка провадяться в присутності двох понятих і особи, яка займає дане приміщення, а при відсутності її - представника житлово-експлуатаційної організації або місцевої Ради народних депутатів. Обшук і виїмка в приміщеннях, що їх займають підприємства, установи і організації, провадяться в присутності їх представників. Під час обшуку по можливості повинна бути забезпечена присутність обшукуваного або повнолітнього члена його/її родини, а при необхідності - також і потерпілого....». 40. Стаття 183 КПК передбачала: «... Проводячи обшук, слідчий має право розкривати замкнені приміщення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити. При цьому слідчий повинен уникати не викликаних необхідністю пошкоджень дверей, замків та інших предметів...». ПРАВО I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 8 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ 41. Заявниця скаржилась, що обшук її квартири становив порушення її права на повагу до свого житла, що органи влади не розглянули її скарги належним чином і не провели ефективного розслідування у зв’язку з цим. Вона посилалась на статті 8 та 13 Конвенції, які передбачають таке: Стаття 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя) «1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.». Стаття 13 (Право на ефективний засіб юридичного захисту) «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.». A. Прийнятність 42. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною. B. Суть 1. Доводи сторін 43. Заявниця наполягала на своїх скаргах, стверджуючи, що працівники міліції не повернули певні вилучені речі, а розслідування події національними органами влади не було ефективним. 44. Уряд визнав, що обшук квартири заявниці становив втручання у її право на повагу до свого житла, передбачене статтею 8 Конвенції. Проте Уряд доводив, що втручання здійснювалося відповідно до процесуального порядку, встановленого законом, і мало на меті легітимне попередження злочину, та за обставин справи було необхідним. Посилаючись на інформацію, належним чином зафіксовану в протоколі від 31 жовтня 2005 року, в якому було задокументовано телефонні розмови між Б. та заявницею, Уряд доводив, що проведення обшуку було необхідним заходом, оскільки у міліції була інформація, що певні документи, важливі для матеріалів кримінального провадження проти Б., зберігалися в квартирі заявниці. Крім того, враховуючи показання працівників міліції, Уряд доводив, що заявницю було повідомлено про проведення обшуку, а отже, їй була надана можливість бути присутньою підчас його проведення. 45. Уряд також зазначав, що питання процесуального обов’язку щодо розслідування тверджень заявниці про неправомірний обшук підпадає під дію статей 8 та 13 Конвенції. Уряд стверджував, що органи влади провели ефективне розслідування усіх обставин події. Зокрема, вони порушили кримінальну справу за фактом стверджуваної крадіжки майна заявниці та провели низку слідчих дій у зв’язку з цим. Проте станом на 22 липня 2011 року розслідування у справі ще тривало. Більш того, органи влади провели дослідну перевірку щодо можливого зловживання владою або перевищення своїх службових повноважень працівниками міліції. Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи від 16 червня 2005 року була залишена національними судами без змін. Насамкінець, щодо поданого цивільного позову Уряд доводив, що у заявниці була б можливість вимагати відшкодування шкоди, якби в рамках відповідного кримінального провадження було встановлено та притягнуто до відповідальності винних осіб. 2. Оцінка Суду 46. Суд спочатку розгляне питання за статтею 8 Конвенції про те, чи становив обшук квартири заявниці втручання у її право на повагу до свого житла, та чи було це втручання обґрунтованим. По-друге, Суд розгляне питання, чи мала заявниця у своєму розпорядженні ефективний процесуальний порядок для виправлення стверджуваного порушення. Суд вважає за належне розглянути друге питання виключно за статтею 13 Конвенції. (а) Стаття 8 Конвенції (і) Чи мало місце втручання 47. Сторони погоджуються з тим, що проведення обшуку квартири заявниці правоохоронними органами становило втручання у її право на повагу до свого житла. Суд не вбачає жодних підстав вважати інакше. (ii) Чи було втручання згідно із законом 48. Суд зазначає, що обшук проводився на підставі постанови суду, як це передбачено статтею 177 КПК. Отже, втручання, як доводив Уряд, відповідало вимогам національного законодавства. Питання щодо належного обґрунтування постанови про дозвіл на обшук та, у разі відсутності заявниці, точного застосування процедури, передбаченої національним законодавством, а саме статтями 181 та 183 КПК, слід розглянути нижче в ході розгляду питання необхідності та пропорційності втручання. (iii) Чи переслідувало втручання законну мету 49. З огляду на обставини цієї справи Суд приймає твердження Уряду про те, що втручання мало на меті законне попередження злочину. (iv) Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві 50. Суд нагадує, що коли країни-учасниці вважають за необхідне вдаватися до таких заходів як проведення обшуків житлових приміщень з метою отримання доказів вчинення правопорушень, Суд оцінюватиме, чи були підстави, наведені для виправдання таких заходів, відповідними і достатніми, та чи було дотримано принцип пропорційності (див. рішення у справі «Бук проти Німеччини» (Виск v. Germany), заява № 41604/98, п. 45, ECHR 2005-IV). Суд також вивчить наявність у національному законодавстві ефективних гарантій від зловживань та свавілля, а також перевірить як ці гарантії використовували у справі, що розглядається (див. рішення у справі «Ілія Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), заява № 65755/01, п. 38, від 22 травня 2008 року). 51. У квартирі заявниці обшук проводився на підставі постанови суду. Попереднє надання судом дозволу на проведення обшуку було важливою гарантією проти зловживання. Той факт, що дозвіл на проведення обшуку було надано за відсутності заявниці, сам по собі не є проблематичним, оскільки національний суд може ухвалити таке рішення без повідомлення іншої сторони (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Тамосіус проти Сполученого Королівства» (Tamosius v. the United Kingdom), заява № 62002/00, ECHR 2002-VIII, та рішення у справі «Аванесян проти Росії» (Avanesyan v. Russia), заява № 41152/06, п. 29, від 18 вересня 2014 року). 52. Суд зазначає, що при встановленні обсягу запропонованого обшуку, національний суд посилався на таке формулювання як «підроблені документи», а також «засоби та знаряддя для підроблення документів». Суд не вказав жодних деталей, навіть незважаючи на те, що міг це зробити з огляду на предмет доказування кримінального провадження, що стосувався документів, які належали колишньому чоловіку заявниці або були пов’язані з ним, а також стверджуваного підроблення документів. Слід також зауважити, що Суд раніше вже піддавав критиці розпливчастість та надмірну узагальненість формулювань в постановах про дозвіл на обшук, надаючи органу влади, який проводив обшук, нічим не обґрунтовану свободу розсуду при встановленні необхідного обсягу обшуку (див. рішення у справі «Смірнов проти Росії» (Smirnov v. Russia), заява № 71362/01, п. 47, від 7 червня 2007 року; згадані рішення у справах «Ілія Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), п. 41; «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 216, від 22 грудня 2008 року; та рішення у справі «Колєсніченко проти Росії» (Kolesnichenko v. Russia), заява № 19856/04, п. 33, від 9 квітня 2009 року). Подібним чином, зважаючи на узагальнені формулювання в постанові про дозвіл на обшуку цій справі, Суд не вважає, що попередній судовий дозвіл на обшук став належною гарантією проти можливого зловживання владою підчас його проведення. 53. Щодо способу втручання, то обшук проводився за відсутності заявниці, внаслідок чого виникла необхідність зламати двері її квартири. Сторони не можуть дійти згоди у питанні, чи була заявниця заздалегідь попереджена про обшук, чи ні. Суд вважає, що саме органи влади повинні були належним чином встановити, чи було заявницю заздалегідь попереджено про обшук. Проте Судові не було надано переконливих документів на підтвердження цього факту. У зв’язку з цим Суд зазначає, що показання працівників міліції не можуть мати суто об’єктивний характер, які б підтверджували, що працівники міліції зателефонували заявниці перед тим як увійти до квартири, надаючи їй можливість запобігти пошкодженню свого майна та взяти участь у слідчій дії. 54. Крім того, додатково до наведеного вище висновку про те, що у постанові про дозвіл на обшук не були встановлені межі обшуку, варто зазначити, що працівники міліції вилучили низку речей, які навіть не входили до категорії розшукуваних речей, встановлених судом: мобільні телефони, скриня з готівкою, картина та ікона, - навряд чи відповідали обсягу обшуку, дозвіл на проведення якого було надано постановою суду, та стосувались кримінального провадження щодо підроблення посвідчення водія. Варто також зазначити, що органи влади згодом визнали, що вони вилучили мобільні телефони, які з самого початку не були включені до списку вилучених речей. Лише потім, із запізненням, вони повернули заявниці телефони та деякі інші речі, які не стосувалися кримінальної справи. У зв’язку з цим Суд зауважує, що поняті та представник житлово-експлуатаційної організації, запрошені міліцією для участі в проведенні обшуку, не пересвідчилися у правильності внесення до списку протоколу про проведення обшуку всіх вилучених речей, тау тому, чи відповідали вилучені речі обсягу обшуку, визначеному в постанові про дозвіл на обшук. 55. За цих обставин Суд вважає, що наявні гарантії національного законодавства виявилися недостатніми, а проведений обшуку квартирі заявниці становив втручання, яке не було пропорційним відповідній меті. 56. Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції. (b) Стаття 13 Конвенції 57. Стаття 13 Конвенції вимагає наявності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, які у розумінні Конвенції можуть вважатися «небезпідставними» (див., наприклад, рішення у справі «Кіган проти Сполученого Королівства» (Keegan v. the United Kingdom), заява № 28867/03, п. 40, ECHR 2006-X). 58. Зважаючи на встановлене вище порушення статті 8 Конвенції, Суд вважає, що скарга заявниці не була безпідставною. Відповідно, слід встановити, чи передбачало законодавство України для неї «ефективний» засіб юридичного захисту, який дозволяв компетентному національному органу розглянути скаргу та надати відповідне відшкодування (див., наприклад, рішення у справі «Камерзінд проти Швейцарії» (Camenzind v. Switzerland), від 16 грудня 1997 року, п. 53, Reports 1997-VIII). 59. З самого початку слід зазначити, що ухвалена постанова суду про дозвіл на обшук не підлягала оскарженню. Щодо можливості подати цивільний позов на працівників міліції Суд встановив порушення статті 13 Конвенції у справі «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України» (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine) (заява № 12451/04, пп. 54 та 55, від 30 вересня 2010 року), в якій цивільний позов у зв’язку з незаконним проведенням обшуку національними судами розглянуто не було здебільшого через те, що позивач не була безпосередньо залучена до відповідного кримінального провадження. 60. У цій справі заявниця так само не була стороною кримінального провадження, в рамках якого був наданий дозвіл на обшук. Фактично Уряд не довів, що вона мала можливість подати окремий цивільний позов. Навпаки, Уряд доводив, що вона могла вимагати відшкодування шкоди за незаконне проведення обшуку її квартири у разі, якщо б в рамках відповідного кримінального провадження було б встановлено та притягнуто до відповідальності винних осіб. Отже, Суд доходить висновку, що у заявниці була відсутня можливість подати окремий цивільний позов. 61. Уряд стверджував, що твердження заявниці фактично були ретельно розглянуті в рамках відповідних дослідчої перевірки та кримінального розслідування. Суд зазначає, що окрім крадіжки національне кримінальне законодавство передбачало ряд правопорушень, що могли охоплювати дії, на які скаржилася заявниця (див. пункти 33-35). Більше того, цивільний позов заявниці було долучено до кримінальної справи щодо стверджуваної крадіжки з метою спільного розгляду кримінальної та цивільно-правової відповідальності за вчинення однакових протиправних діянь (див. пункт 15). Відповідно Суд розгляне питання, чи було кримінальне провадження за скаргою заявниці ефективним у розумінні статті 13 Конвенції. 62. Згідно з усталеною практикою Суду, мінімальні критерії ефективності включають вимоги, щоб таке розслідування було незалежним, безстороннім і підлягало громадському контролю, а компетентні органи діяли зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Олександр Ніконенко проти України» (Aleksandr Nikonenko v. Ukraine), заява № 54755/08, п. 44, від 14 листопада 2013 року). У зв’язку з цим Суд зазначає, що кримінальне провадження щодо тверджень заявниці про зникнення її речей неодноразово піддавалося критиці з боку вищестоящих органів прокуратури, які визнали, що розслідування не було проведено повно та оперативно (див. пункти 16 та 19). Постанова про закриття кримінальної справи від 30 червня 2006 року переглядалася національними судами та згодом її скасували як необґрунтовану (див. пункт 24). Виходячи з наданої сторонами інформації, Суд вважає, що розслідуванню, яке тривало щонайменше шість років, бракувало необхідної ретельності та оперативності, і воно виявилося неефективним. 63. Щодо проведеної дослідчої перевірки стосовно зловживання владою або перевищення службових повноважень Суд зазначає, що така процедура розслідування не відповідала принципам ефективного юридичного засобу захисту, оскільки слідчий у рамках цієї процедури був обмежений у вчиненні певних процесуальних дій, а у потерпілої не було офіційного статусу, що позбавило її можливості ефективної участі в межах цієї процедури (див. рішення у справі «Головань проти України» (Golovan v. Ukraine), заява № 41716/06, п. 75, від 5 липня 2012 року). Суд зазначає, що ні слідчий, ні суди, які переглядали постанову від 16 червня 2005 року, не розглянули питання про те, чи відповідав обсяг проведеного обшуку меті, зазначеній в постанові про дозвіл на обшук. Як було зазначено вище, кількість вилучених речей свідчила про те, що проведення обшуку виходило за межі, встановлені постановою суду про дозвіл на обшук. Крім того, видається, що не було вжито відповідних заходів для розгляду питань, чи дійсно працівники міліції попередили заявницю, та чи дотрималися вони вимоги щодо збереження майна, яка містилася у статті 183 КПК. Зокрема, не було зроблено жодної спроби перевірити показання працівників міліції про те, що вони повідомили заявницю про проведення обшуку. 64. Зважаючи на наведені вище міркування та з огляду на стверджуване порушення, Суд доходить висновку, що національні органи влади не провели ефективного розслідування події та спростували очікування заявниці щодо отримання ретроспективного відшкодування, зокрема, відшкодування згідно з цивільним законодавством. 65. Таким чином, Суд встановив, що у заявниці не було ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з її скаргою за статтею 8 Конвенції. Отже, було порушення статті 13 Конвенції. II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ 66. Статтею 41 Конвенції передбачено: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.». 67. Заявниця не висунула вимог щодо справедливої сатисфакції у встановлений для цього строк. Відповідно Суд вважає, що підстави для присудження їй будь-яких сум у цьому зв’язку відсутні (див. рішення у справі «Муравська проти України» (Muravskaya v. Ukraine), заява № 249/03, п. 52, від 13 листопада 2008 року). ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО 1. Оголошує заяву прийнятною. 2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції. 3. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції. Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 28 квітня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду. Секретар Клаудія ВЕСТЕРДІК Голова Ангеліка НУССБЕРГЕР Фото: By Michael N. Erickson [CC BY-SA 3.0 (https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0)], from Wikimedia Commons
  11. Державний герб України Постанова Іменем України 14 березня 2018 року м. Київ справа № 562/592/16-ц провадження № 61-1996св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого: Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Платинум Банк», підписану представником Клименком Тарасом Васильовичем, на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року у складі судді: Мички І. М. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року у складі суддів: Шимківа С. С., Бондаренко Н. В., Григоренка М. П., В С Т А Н О В И В : 14 грудня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 562/592/16-ц відкрито касаційне провадження. Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2018 року справу № 562/592/16-ц призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання окремих частин кредитного договору недійсними. Позовна заява мотивована тим, що 29 вересня 2014 року між публічним акціонерним товариством «Платинум Банк» (далі - ПАТ «Платинум Банк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1813/3418 ECLKZAPT (далі - Кредитний договір). За умовами Кредитного договору відповідач надав позивачу грошові кошти в сумі 17 970 грн, а позивач зобов'язався повернути наданий кредит, сплатити процент за користування кредитом в розмірі 12 % річних та комісії за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн вартості супутніх послуг. Позивач вважав, що пункт 1.1., підпункт «д» пункту 1.2., пункт 2.4. Кредитного договору, про встановлення обов'язку позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн, не відповідають вимогам чинного законодавства, порушують його права, тому просить суд визнати їх недійсними. Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року, позов задоволено. Визнано недійсними п. 1.1., підпункт «д» пункту 1.2., пункт 2.4. Кредитного договору № 1813/3418 ECLKZAPT від 29 вересня 2014 року укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «Платинум Банк», додатку № 1 графік платежів до цього договору в частині встановлення обов'язку позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн.. Стягнуто з ПАТ «Платинум Банк» на користь держави судовий збір в сумі 551 грн 20 коп. Рішення судів мотивовані тим, що умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків, які завдають шкоди становищу споживача. У касаційній скарзі від 28 грудня 2016 року ПАТ «Платинум Банк» просить скасувати оскаржені судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що пунктом 2.7. умов договору передбачено, що сума комісії за обслуговування кредиту додається до суми щомісячного платежу. Таким чином, комісія за обслуговування кредиту, включена до сукупної вартості кредиту, вона встановлена у твердій грошовій сумі, зміна якої не передбачена умовами договору та додатками до нього, що не суперечить вимогам законодавства. Спірна умова кредитного договору ніяким чином не створює дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін і не завдає шкоди споживачеві. Пунктом 7.5. Кредитного договору закріплено, що клієнт підписанням цього договору підтверджує, що з умовами споживчого кредитування банку ознайомився та зобов'язується їх виконувати. Позичальнику було надано детальну інформацію про те, за надання яких саме послуг він щомісячно має сплачувати комісію. Будь-які обставини та законні підстави для визнання кредитного договору або окремих його пунктів недійсними відсутні. 1 березня 2017 року позивач надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу відхилити. Відзив мотивований тим, що умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою, є нікчемною. Відповідач не зазначив в чому саме полягає його послуга, за яку він вимагає від позивача оплату у вигляді комісії. Крім того, не зазначено бази розрахунку вказаної комісії. І взагалі розмір комісії більш ніж вдвічі більший, ніж розмір процентів за користуванням кредитом, тому вона є несправедливою. Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Судами встановлено, що 29 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Платинум Банк» укладено кредитний договір із забезпеченням заставою, страхуванням життя позичальника та можливістю перенесення платежу (рахунок) № 1813/3418ECLKZAPT, згідно умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 17 970 грн зі сплатою відсотків у розмірі 12 % річних, комісією за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн та кінцевим терміном повернення 2 січня 2018 року. Судами встановлено, що банк надав позичальнику кредит на поточні потреби, тому особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів». У рішенні від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 Конституційний Суд України вказав, що умови договору споживчого кредиту, його укладення та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими споживач вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Згідно статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення договору) встановлює, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Зокрема, умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі, коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні або договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення. У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 вказується, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит (саме як компенсація сукупних послуг банку за рахунок клієнта), є незаконним. Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RНO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року). Колегія суддів погоджується з доводами суду першої та апеляційної інстанції стосовно незаконності встановлення у кредитному договорі щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, а саме послуги, яка супроводжує кредит. Оскільки банк не повинен встановлювати платежі обов'язкові для споживача за свої дії, на власну користь. Умови кредитного договору, якими встановлено обов'язок позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків. Тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції про визнання недійсними пункту 1.1., підпункту «д» пункту 1.2., пункту 2.4. Кредитного договору № 1813/3418 ECLKZAPT. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалено без додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2016 року у справі № 562/592/16-ц було зупинено виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року до закінчення касаційного провадження. З урахуванням того, що касаційна скарга залишена без задоволення, а оскаржені рішення без змін, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК колегія суддів поновлює виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року. Оскільки оскаржені судові рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» залишити без задоволення. Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року залишити без змін. Ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. М. Коротун В. І. Крат http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72793766
  12. ПОСТАНОВА Іменем України 21 березня 2018 року м. Київ Справа N 2/593-16/131 Провадження N 12-5звг18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю помічника судді Павленко В.В., який за дорученням головуючого судді здійснює повноваження секретаря судового засідання, представників учасників справи: заявника - Товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство "Консалтинг-профі" (представник - Зима Леонід Миколайович), відповідача - Державної акціонерної компанії "Хліб України" (представник - не з'явився), розглянула в судовому засіданні заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство "Консалтинг-профі" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 за позовом Акціонерного комерційного агропромислового банку "Україна" до Державної акціонерної компанії "Хліб України" про стягнення суми. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У вересні 2000 року Акціонерний комерційний агропромисловий банк (далі - Банк) "Україна" звернувся до суду з вимогами про примусове стягнення з Державної акціонерної компанії "Хліб України" (далі - ДАК "Хліб України") як аваліста та індосанта опротестованих векселів коштів у розмірі 14 719 029,62 грн. з яких: 1.1 Несплачена номінальна вартість векселів - 14 073 582,76 грн; 1.2 Сума витрат з протесту векселів про неоплату - 5 613,70 грн; 1.3 Пеня в розмірі 3 % річних з дати опротестування векселів у неплатежі по 06 січня 2000 року - 17 086,51 грн; 1.4 Відсотки в розмірі 6 % річних з дати опротестування векселів у неплатежі - 622 746,65 грн. 2. Рішенням Арбітражного суду міста Києва від 06 листопада 2000 року у справі N 2/593 позовні вимоги задоволені повністю: постановлено стягнути з ДАК "Хліб України" на користь Банку "Україна" вищевказані суми та 1700 грн держмита. 3. На виконання вищезазначеного рішення від 06 листопада 2000 року Арбітражний суд міста Києва видав наказ. 4. 25 квітня 2006 року позивач звернувся до суду із заявою про поновлення пропущеного строку для пред'явлення наказу від 06 листопада 2000 року до виконання. 5. Заява про поновлення строку для пред'явлення наказу до виконання розглядалася судами неодноразово. 6. 12 травня 2010 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Агентство "Консалтинг-профі" (далі - ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі", заявник) звернулося до Господарського суду міста Києва із заявою про заміну сторони у справі її правонаступником, мотивуючи заяву тим, що позивач відступив йому право вимоги заборгованості, що була предметом розгляду у справі. Короткий зміст рішень судів 7. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2010 року у справі N 2/593 заяву ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" задоволено: здійснено заміну Банку "Україна" на ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" у виконавчому провадженні щодо виконання наказу Арбітражного суду міста Києва, виданого на його рішення від 06 листопада 2000 року у справі N 2/593; приведено наказ Арбітражного суду міста Києва від 06 листопада 2000 року у справі N 2/593 у відповідність до вимог статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час винесення судового рішення) та видано новий наказ із зазначенням місцезнаходження і реквізитів стягувача та боржника. Іншою ухвалою Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2010 року у справі N 2/593 задоволено заяву ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" від 15 вересня 2010 року про поновлення строку для пред'явлення наказу до виконання, скасовано попередній наказ і видано новий наказ на виконання рішення Арбітражного суду міста Києва від 06 листопада 2000 року з урахуванням поновленого цією ухвалою строку для пред'явлення наказу до виконання. 8. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 листопада 2010 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2010 року у справі N 2/593 залишено без змін. 9. Постановою Вищого господарського суду України від 10 березня 2011 року постанову суду апеляційної інстанції від 23 листопада 2010 року й ухвалу суду першої інстанції від 05 жовтня 2010 року скасовано, справу направлено на новий розгляд. 10. За результатами нового розгляду ухвалою Господарського суду міста Києва від 17 травня 2011 року у справі N 2/593-16/131, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 04 липня 2011 року та постановою Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року, здійснена заміна Банку "Україна" на ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" у виконавчому провадженні щодо виконання наказу суду N 2/593 від 06 листопада 2000 року; виданий новий наказ із зазначенням місцезнаходження та реквізитів стягувача та боржника; відновлений строк для пред'явлення наказу до виконання. 11. У листопаді 2012 року, з огляду на тривале невиконання рішення Арбітражного суду міста Києва у справі N 2/593 від 06 листопада 2000 року, ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" звернулося до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стосовно тривалого невиконання рішень судів в Україні. 12. 12 жовтня 2017 року ЄСПЛ розглянув та ухвалив остаточне рішення (далі - Рішення) за заявою ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14, приєднаною до справи "Бурмич та інші проти України" (Burmych and Others v. Ukraine), з підстав порушення Урядом України пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції на користь заявника стосовно тривалого невиконання рішень, винесених національними судами. 13. Велика Палата ЄСПЛ оголосила прийнятною заяву ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14, яка разом з іншими 12 143 заявами має розглядатись відповідно до зобов'язань, що випливають із пілотного рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" ("Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine", рішення від 15 жовтня 2009 року), яким встановлено існування структурної проблеми, що призводить до порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 3 резолютивної частини рішення). 14. З огляду на це Велика палата ЄСПЛ вирішила вилучити всі ці заяви включно із заявою ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14 з реєстру справ відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 Конвенції та передати їх Комітету міністрів Ради Європи з метою розгляду в рамках вжиття заходів загального характеру для виконання зазначеного пілотного рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", у тому числі щодо надання відшкодування за невиконання або тривале виконання рішень національних судів і сплати боргу за цими рішеннями (пункт 4 резолютивної частини рішення). Короткий зміст заяви про перегляд судового рішення 15. 04 грудня 2017 року ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання заяви), а саме у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. 16. Обґрунтовуючи наявність підстав для перегляду судового рішення, заявник посилається на Рішення ЄСПЛ, ухвалене 12 жовтня 2017 року за заявою ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14, приєднаною до справи "Бурмич та інші проти України". 17. ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" у заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 просить (з урахуванням заяви щодо уточнення суми боргу станом на 20 березня 2018 року), стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України, Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, Державної казначейської служби України та ДАК "Хліб України" шкоду, завдану тривалим невиконанням рішення у справі N 2/593 за період 2000-2018 років, у розмірі 151 611 861,97 грн на підставі статті 625 Цивільного кодексу України. 18. До заяви про перегляд судового рішення ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" додало копію заяви, із якою воно зверталося до ЄСПЛ, в якому посилається на порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо тривалого невиконання судового рішення. Зазначені порушення, на думку заявника, допущені у справі N 2/593-16/131, остаточне рішення в якій 20 вересня 2011 року ухвалив Вищий господарський суд України. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 19. На обґрунтування своїх вимог заявник посилається на те, що у листопаді 2012 року він звернувся до ЄСПЛ із заявою (присвоєно N 1468/14), в якій вказав на порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо тривалого невиконання рішення, винесеного на користь ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" у справі N 2/593. 20. Листом від 12 жовтня 2017 року ЄСПЛ поінформував ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" про Рішення ЄСПЛ і зазначив про приєднання до цієї справи заяви N 1468/14, що, на думку заявника, є підставою для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131. 21. Інші учасники справи позицію щодо заяви ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів заявника 22. Законом від 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). 23. Втілення таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема у частинах першій та четвертій статті 11 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання заяви). 24. З огляду на наведене, відповідно до статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною. 25. 12 жовтня 2017 року Велика Палата ЄСПЛ ухвалила рішення у справі "Бурмич та інші проти України" (заяви N 46852/13 та ін.). 26. У цій справі заявники скаржилися на невиконання або тривале невиконання рішень національних судів, ухвалених на їхню користь, і з цих підстав стверджували про порушення Україною їхніх прав, гарантованих статтями 6, 13 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. 27. Розглядаючи справу "Бурмич та інші проти України" ЄСПЛ відзначив, що порушені заявниками питання вже вирішувалися у пілотному рішенні від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява N 40450/04), проте Україна не забезпечила ефективного виконання цього рішення, що обумовило лише зростання кількості аналогічних заяв. 28. Із цього приводу ЄСПЛ зазначив, що "неефективне виконання рішення у справі Іванова продовжує і буде продовжувати, доки не буде прийнято належне рішення у процесі нагляду Комітетом міністрів, призводити до повторного встановлення у майбутньому порушення пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу щодо кожної особи, на користь якої ухвалено судове рішення, яке не виконане в Україні. Згідно з наявними у Комітету міністрів матеріалами, в Україні налічується 120 000 осіб, рішення ухвалені на користь яких залишаються невиконаними" (пункт 171 Рішення). 29. "На думку Суду, така ситуація у справах типу Іванов означає, що існує потреба у зміні його підходу до розгляду подальших справ, що виникають з тієї самої системної проблеми. Суд знову посилається на оцінку Комітету міністрів, зроблену у вересні 2016 року, згідно з якою не позасудове врегулювання спорів за участі Суду, а тільки тривалий засіб усунення першопричини проблеми, вжитий у процесі виконання, зможе забезпечити належне вирішення цієї ситуації" (пункт 172 Рішення). 30. "У світлі зазначених міркувань постійний розгляд справ типу Іванов є, поза будь-яким сумнівом, суперечливим у контексті мети Конвенції. Таким чином, виникає питання, чи є виправданим продовження розгляду справ типу Іванов у контексті статей 19 та 46 Конвенції та повноважень Суду відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 вилучати заяви з реєстру у разі відсутності підстави для їхнього розгляду" (пункт 175 Рішення). 31. У пункті 194 Рішення зазначено про розподіл завдань між ЄСПЛ та Комітетом міністрів Ради Європи: "Суд може допомогти державі-відповідачу у виконанні її зобов'язань за статтею 46, намагаючись вказати тип заходів, які можуть бути вжиті державою з метою усунення системної проблеми, встановленої Судом. Проте саме Комітет міністрів має здійснювати нагляд за виконанням рішення та забезпечувати виконання державою її юридичного зобов'язання за статтею 46, у тому числі вжиття заходів загального характеру, що можуть вимагатись пілотним рішенням щодо надання відшкодування всім іншим існуючим або потенційним потерпілим від констатованого системного недоліку…". 32. Далі ЄСПЛ зазначив: "Ситуація, з якою зіткнувся Суд у справах типу Іванов, по суті виникає внаслідок неефективного виконання остаточного рішення Суду, яким вимагається вжиття заходів загального характеру під наглядом Комітету міністрів з метою усунення першопричини системної проблеми, що призвела до подання великої кількості заяв до Суду. Відповідні проблеми мають виключно фінансовий та політичний характер, і, як вбачається з наслідків ухвалення пілотного рішення у справі Іванов (див. пункти 137, 142 та 168), їхнє вирішення виходить за межі компетенції Суду, визначеної статтею 19 Конвенції. Ці проблеми можуть бути належним чином вирішені лише державою-відповідачем, з одного боку, та Комітетом міністрів, з іншого, який відповідно до пункту 2 статті 46 Конвенції має повноваження здійснювати нагляд за виконанням рішень Суду. Отже, держава-відповідач і Комітет міністрів мають взяти на себе відповідальність за статтею 46 та забезпечити повне виконання пілотного рішення Суду у справі Іванова та, окрім вжиття необхідних заходів загального характеру, спрямованих на вирішення першопричини проблеми, забезпечити заявників належним юридичним захистом на національному рівні, у тому числі механізмом відшкодування їм шкоди, завданої встановленого Судом порушенням Конвенції, який виконуватиме таку ж функцію, що й рішення про надання справедливої сатисфакції відповідно до статті 41 Конвенції" (пункти 195 і 196 Рішення). 33. За висновком ЄСПЛ "Юридичні питання за Конвенцією щодо тривалого невиконання рішень національних судів в Україні, вже були вирішені у пілотному рішенні у справі Іванов. Таким чином, Суд виконав свою функцію за статтею 19 Конвенції. Зокрема, він визначив системний недолік, дійшов висновку, що він є порушенням Конвенції, та надав вказівки щодо заходів загального характеру, які слід вжити відповідно до статті 46 з метою належного виконання пілотного рішення для забезпечення юридичного захисту та відшкодування шкоди всім жертвам, минулим, теперішнім і майбутнім, встановленого системного порушення. Відповідно до принципу субсидіарності, який лежить в основі всієї Конвенції, а не лише процедури пілотного рішення, питання, розглянуте у пілотному рішенні у справі Іванов, у тому числі забезпечення відшкодування потерпілим від системного порушення Конвенції, констатованого у справі Іванов, є питанням виконання рішення відповідно до статті 46 Конвенції" (пункт 197 Рішення). 34. Також у пункті 126 Рішення зазначено, що на своєму 1259-му засіданні 7-9 червня 2016 року Комітет міністрів вивчив стан виконання пілотного рішення у справі Іванова та зазначив таке: "… за цих умов першим кроком, який необхідно вжити, є розрахунок розміру заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання рішень в Україні. Другий крок полягає в тому, щоб запровадити схему виплат з певними умовами або яка містить альтернативні пропозиції для забезпечення виконання рішень, які все ще залишаються невиконаними. Третім кроком має стати внесення необхідних змін до бюджетного законодавства України для того, щоб відповідні кошти стали доступними для ефективного функціонування зазначеної вище схеми, а також з метою запобігання виникненню ситуацій невиконання рішень національних судів, ухвалених проти держави або державних підприємств, розробка необхідних процедур для гарантування належного врахування бюджетних обмежень при ухваленні законів". 35. За твердженням ЄСПЛ, "ця справа та всі аналогічні 12 143 справи, що розглядаються Судом, а також будь-які аналогічні майбутні справи, які подаватимуться до Суду, є невід'ємною частиною процесу виконання пілотного рішення. Вирішення цих справ, у тому числі стосовно заходів індивідуального характеру щодо відшкодування, мають обов'язково охоплюватись заходами загального характеру щодо виконання, які мають бути вжиті державою-відповідачем під наглядом Комітету міністрів" (пункт 198 Рішення). 36. ЄСПЛ зазначив, що продовження розгляду справ групи Іванов не найкращим чином відповідатиме цілям Конвенції. А тому подальший розгляд справи "Бурмич та інші проти України" не є виправданим у розумінні підпункту "с" пункту 1 статті 37 (пункт 202 Рішення). 37. Відповідно до цієї статті Конвенції ЄСПЛ може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини у справі дають підстави дійти висновку, що на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим (підпункт "с" пункту 1 статті 37 Конвенції). 38. Згідно з позицією ЄСПЛ "недоліки, на які скаржаться заявники у цих заявах, мають бути усунуті шляхом вжиття заходів загального характеру в рамках виконання пілотного рішення у справі Іванов, у тому числі й наданням належного та достатнього відшкодування шкоди, завданої порушенням Конвенції, встановленим зазначеним рішенням (…), які мають здійснюватись під наглядом Комітету міністрів" (пункт 204 Рішення). 39. Водночас ЄСПЛ нагадав, що зроблений ним висновок "не обмежує його повноважень щодо поновлення відповідно до пункту 2 статті 37 цієї або будь-якої іншої аналогічної заяви у реєстрі справ, якщо це буде виправдано обставинами" (пункт 207 Рішення). 40. З огляду на такі висновки ЄСПЛ за результатами розгляду справи "Бурмич та інші проти України" вирішив вилучити 12 143 заяви, наведені в додатках І і II до цього рішення, що стосуються однієї системної проблеми невиконання рішень національних судів в Україні, серед яких і заява ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14 з реєстру справ Суду відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 Конвенції та передати їх Комітету міністрів Ради Європи, з метою їх розгляду в рамках вжиття заходів загального характеру для виконання зазначеного пілотного рішення у справі Іванов (пункт 4 резолютивної частини Рішення). 41. Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" виконання Рішення включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. 42. Згідно з частинами другою та третьою статті 10 цього ж Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у Рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. 43. Відповідно до частини другої статті 13 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в Рішенні системної проблеми та її першопричини, зокрема: а) внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; б) внесення змін до адміністративної практики; в) забезпечення юридичної експертизи законопроектів; г) забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Суду прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а також з триманням людей в умовах позбавлення свободи; д) інші заходи, які визначаються - за умови нагляду з боку Комітету міністрів Ради Європи - державою-відповідачем відповідно до Рішення з метою забезпечення усунення недоліків системного характеру, припинення спричинених цими недоліками порушень Конвенції та забезпечення максимального відшкодування наслідків цих порушень. 44. З огляду на наведене правових підстав для повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, немає, оскільки про потребу вжиття заходів індивідуального характеру щодо заявників (у тому числі й щодо ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі") у справі "Бурмич та інші проти України" у Рішенні не зазначається. 45. Відповідно до підпункту 3 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів") заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у господарських справах з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні відповідної справи судом, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Верховного Суду для їх розгляду за правилами перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 46. За змістом частини першої статті 320 Господарського процесуального кодексу України рішення, постанови та ухвали господарського суду, якими закінчено розгляд справи, можуть бути переглянуті за виключними обставинами. 47. Підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом (пункт 2 частини третьої статті 320 цього ж кодексу). 48. Аналіз змісту наведеної правової норми дає підстави для висновку про те, що встановлення міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом у тому випадку, якщо встановлені ЄСПЛ порушення Конвенції були спричинені під час вирішення саме тієї справи, про перегляд рішення (рішень) у якій ставиться питання. (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення 49. Наведені обставини вказують на те, що підстав для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 у зв'язку з ухваленням ЄСПЛ рішення у справі "Бурмич та інші проти України" немає. 50. За змістом пункту 1 частини третьої статті 325 Господарського процесуального кодексу України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами. 51. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що у задоволенні заяви ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" потрібно відмовити. Керуючись статтями 320, 321, 325 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство "Консалтинг-профі" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 за позовом Акціонерного комерційного агропромислового банку "Україна" до Державної акціонерної компанії "Хліб України" про стягнення суми відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений 26 березня 2018 року. Головуючий суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
  13. Ці справи стосуються тривалого невиконання остаточних судових рішень та порушують питання подібні до тих, що досліджуються в пілотному рішенні по справі Іванов, в якому було констатовано наявність структурної проблеми, яка становить порушення статей 6 § 1 та 13 Конвенції та статті 1 протоколу № 1 до Конвенції. У сьогоднішньому рішенні Великої Палати1 по справі Бурмич та Інші проти України (заяви №№ 46852/13 та ін.), Європейський суд з прав людини: оголосив більшістю голосів ці п’ять заяв прийнятними; вирішив, десятьма голосами проти семи, об’єднати ці п’ять заяв та 12143 заяви, що знаходяться на розгляді в Суді, перелік яких додається до рішення; постановив, тринадцятьма голосами проти чотирьох, що п’ять заяв та об’єднані з ними 12143 заяви, необхідно розглянути згідно із зобов’язаннями, викладеними в пілотному рішенні, яке було прийнято 15 жовтня 2009 року по справі Іванов проти України; та вирішив, десятьма голосами проти семи, вилучити ці заяви з реєстру справ відповідно до статті 37 § 1 (c) Конвенції та передати їх до Комітету Міністрів Ради Європи з метою їхнього опрацювання в межах заходів загального характеру, визначених у пілотному рішенні по справі Іванов. Відповідно до принципу субсидіарності, на якому ґрунтується вся Конвенція, а не тільки процедура пілотного рішення, проблема, яку було розглянуто в пілотному рішенні Іванов проти України, в тому числі надання відшкодування потерпілим від системного порушення Конвенції, встановленого у справі Іванов, була питанням виконання згідно зі статтею 46 Конвенції. Ці справи, та усі 12143 подібні заяви, що знаходяться на розгляді, так само як і всі потенційні подібні заяви, є невід’ємною частиною процедури виконання, визначеної в пілотному рішенні. Вирішення усіх цих справ має обов’язково бути охоплено заходами виконання загального характеру, яких має вжити держава-відповідач під наглядом Комітету Міністрів. Всі ці справи слід розглядати в межах процедури виконання рішення по справі Іванов та передавати до Комітету Міністрів, як органу відповідальному за забезпечення того аби усі особи, які постраждали через системну проблему, визначену в пілотному рішенні, в тому числі заявники у цій справі, домоглися справедливості та отримали відшкодування. З огляду на те, що інтереси реальних та потенційних жертв згаданої системної проблеми доречніше захищати в межах процедури виконання, Суд вирішив що це не найкращим чином служитиме цілям Конвенції, якщо він продовжить займатися справами, подібними до справи Іванов. Тому він дійшов висновку, що подальший розгляд таких поданих до нього справ є невиправданим. https://hudoc.echr.coe.int/eng-press#{"itemid":["003-5881730-7499808"]} Grand Chamber judgment Burmych and Others v. Ukraine (ukrainian translation).pdf
  14. Державний герб України ВЕРХОВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.02.2018 Київ Пз/9901/8/18 820/6514/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого судді - Коваленко Н.В., суддів: Анцупової Т.О., Гімона М.М., Стародуба О.П., Кравчука В.М., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, УСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області, в якому (з урахуванням уточнення позовних вимог від 12.02.2018) просить суд визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо здійснення перерахунку та виплати ОСОБА_1 пенсії з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських, зобов'язавши Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно з наданою довідкою про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських станом на 01 січня 2016 року, яка виготовлена Ліквідаційною комісією ГУ МВС України у Харківській області, та вчинити дії щодо виплати пенсії з 01 січня 2016 року з урахуванням раніше проведених виплат. 2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є пенсіонером органів внутрішніх справ, якому призначена пенсія за вислугою років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Позивач вважає, що законодавством йому гарантовано право на перерахунок пенсії у зв'язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців та осіб, які мають право на пенсію за вказаним Законом. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 3. Згідно з позовною заявою та поясненням від 12.02.2018 свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 29 грудня 2015 року набув чинності Закон України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей» (далі - Закон № 900-VIII). Цим Законом внесено доповнення до статті 63 Закону № 2262-ХІІ, а саме: статтю 63 доповнено новою частиною такого змісту: «Перерахунок пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України (міліції), які мають право на пенсійне забезпечення або одержують пенсію на умовах цього Закону, здійснюється з урахуванням видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством для поліцейських». Ліквідаційна комісія Міністерства внутрішніх справ України розглянула лист Пенсійного фонду України від 31.03.2017 № 1519/03 щодо перерахунку пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції), призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та за результатами розгляду розробила співвідношення посад і звань працівників міліції та поліції. Крім того, було надано показники середніх розмірів грошового забезпечення поліцейських, визначені з урахуванням поділу за спеціальними званнями, передбаченими статтею 80 Закону України «Про Національну поліцію». На підставі отриманих списків Ліквідаційна комісія ГУ МВС України у Харківській області підготувала та відправила до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області довідку про розмір грошового забезпечення позивача від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 станом на 01 січня 2016 року. На думку позивача, відповідач протиправно не здійснює перерахунок пенсії позивачу у зв'язку з відсутністю бюджетних коштів, необхідних для проведення перерахунку пенсій, оскільки чинним законодавством не передбачене право органів Пенсійного фонду України щодо відстрочення або звільнення від виплати пенсійних виплат у зв'язку з відсутністю бюджетного фінансування 4. 17 січня, 12 і 13 лютого 2018 року відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволені позову. На думку відповідача, постанова Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», яка набрала чинності 02 грудня 2015 року, тобто до набрання чинності Законом № 900, не породжує підстав для проведення перерахунку пенсії позивачу як особі з числа колишніх працівників міліції. Відповідач зазначив, що у зв'язку з надходженням вичерпної інформації від Міністерства внутрішніх справ України про підстави перерахунку пенсій, ураховуючи вимоги пункту 2 Порядку № 45, Пенсійний фонд України листом від 28.03.2017 № 9493/02-23 повідомив головні управління Пенсійного фонду України в областях та м. Києві про підстави для проведення перерахунку пенсій і про необхідність підготовки та надання ліквідаційним комісіям списків осіб, які мають право на перерахунок пенсії у строки, передбачені Порядком № 45, зазначивши, що перерахунок та виплату перерахованих пенсій слід забезпечити після виділення додаткових коштів з Державного бюджету України. У своїх запереченнях відповідач посилається на Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 № 3-рп/2012, в якому встановлено, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості. У Рішенні також зазначено, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, Закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Листами від 28.03.2017 № 9494/02-23 та від 22.06.2017 № 19922/02-23 Пенсійний фонд України звернувся до Міністерства соціальної політики України як головного розпорядника бюджетних коштів щодо необхідності повідомлення Міністерства фінансів України про виділення додаткових асигнувань для забезпечення перерахунку пенсій. Кошти, необхідні для перерахунку та виплати пенсій особам з числа колишніх працівників міліції, до цього часу з Державного бюджету України не виділені. Відповідач стверджує, що виходячи з підпункту 5 пункту 4 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 № 28-2, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за № 40/26485, нарахування, перерахунок та виплата пенсії позивачу є дискреційними повноваженнями відповідача. Крім того, відповідач вважає, що вимога позивача в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області здійснити перерахунок пенсії позивачу з 01.01.2016 згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» на підставі наданої довідки про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських не підлягає задоволенню, оскільки відповідно до абзацу третього пункту 10.3 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 № 7, резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє. Відповідач у відзиві зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_1 стосуються періоду з 01.01.2016, що, враховуючи дату звернення до суду, виходить за межі шестимісячного строку звернення до суду. За таких умов наявні підстави для застосування положень статтей 122, 12З Кодексу адміністративного судочинства України щодо залишення позову без розгляду. 5. Відповідно до частини восьмої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться. Справа розглядається у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України. ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ 6. ОСОБА_1 є пенсіонером органів внутрішніх спав, майором міліції, якому з 01 січня 2015 року призначена пенсія за вислугу років згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ», що підтверджується посвідченням № 34759, виданим УФРЕ УМВСУ в Харківській області, копія якого міститься в матеріалах адміністративної справи (а.с. 16). 7. Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Харківській області. 8. 08.02.2017 Пенсійний фонд України отримав від Міністерства внутрішніх справ України лист від 03.02.2017 № 1461105/22-2017 про підстави перерахунку пенсій. 9. Міністерство внутрішніх справ України листом від 22.03.2017 № 4019102/22-2017, який отримано Пенсійним фондом України 28.03.2017, надав необхідну інформацію для проведення перерахунку пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України (міліції), яка запитувалася листом Пенсійного фонду України від 14.02.2017 № 4133102-23. 10. 28.03.2017 листом за вих. № 9493/02-23 Пенсійний Фонд України повідомив свої територіальні органи (головні управління ПФУ) про підготовку та надання списків пенсіонерів Міністерства внутрішніх справ України, які мають право на перерахунок пенсій до Ліквідаційних комісій. 11. Ліквідаційна комісія Міністерства внутрішніх справ України розглянула лист Пенсійного фонду України від 31.03.2017 № 1519/03 щодо перерахунку пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції), призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та за результатами розгляду розробила співвідношення посад і звань працівників міліції та поліції. Крім того, було надано показники середніх розмірів грошового забезпечення поліцейських, визначені з урахуванням поділу за спеціальними званнями, передбаченими статтею 80 Закону України «Про Національну поліцію». 12. У подальшому на адресу Головного управління МВС України у Харківській області надіслано списки осіб для видачі довідок. 13. На підставі отриманих списків Ліквідаційна комісія ГУ МВС України у Харківській області підготувала та відправила до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області довідку про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 станом на 01 січня 2016 року. 14. Згідно з довідкою ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Харківській області від 19.06.2017 №100/34759-2003016137, виданою ОСОБА_1, відповідно до рішення Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 розмір грошового забезпечення за нормами, чинними на 01 січня 2016 року за посадою СТАРШ. ІНСПЕКТ.-ЧЕРГОВ.ЧЧ. ШТАБУ БАТАЛЬОНУ ПС (метро) ХМУ ГУ МВСУ в Х.О. - СТАРШ.ІНСПЕКТОР, становить: посадовий оклад - 2500,00; оклад за спец. звання майор поліції - 2000,00; надбавки за вислугу років -1800,00; премія - 171,99, всього - 6471, 99 гривні. Копія зазначеної довідки міститься в матеріалах адміністративної справи (а. с. 11). 15. 27 жовтня 2017 року ОСОБА_1 направив на адресу Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторну заяву про причини неперерахування йому пенсії як пенсіонеру органів внутрішніх справ відповідно до Закону України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статті 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року №988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції». 16. Листом від 11 листопада 2017 року № 2521/К-14 Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повідомило позивача, що перерахунок та виплату перерахованих пенсій буде проведено після виділення додаткових коштів з Державного бюджету України. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ 17. Спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, є Закон України від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі Закон № 2262-ХІІ). Цим Законом держава гарантує гідне пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію, шляхом встановлення їм пенсій не нижче прожиткового мінімуму, визначеного законом, перерахунок призначених пенсій у зв'язку із збільшенням рівня грошового забезпечення, надання передбачених законодавством державних соціальних гарантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист. 18. Згідно з частиною четвертою статті 63 Закону № 2262-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв'язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством. Перерахунок пенсій здійснюється на момент виникнення права на перерахунок пенсій і провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, у строки, передбачені частиною другою статті 51 цього Закону. У разі якщо внаслідок перерахунку пенсій, передбаченого цією частиною, розміри пенсій звільненим зі служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, є нижчими, зберігаються розміри раніше призначених пенсій. 19. 29 грудня 2015 року набрав чинності Закон України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей» (далі - Закон № 900-VIII). 20. Цим Законом внесено доповнення до статті 63 Закону № 2262-ХІІ. Статтю 63 доповнено новою частиною такого змісту: «Перерахунок пенсій особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України (міліції), які мають право на пенсійне забезпечення або одержують пенсію на умовах цього Закону, здійснюється з урахуванням видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством для поліцейських». 21. Статтею 51 Закону № 2262-ХІІ передбачено, що перерахунок пенсій, призначених особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей, провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув права на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців. Перерахунок пенсій у зв'язку із зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно з цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів Пенсійного фонду України та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком. 22. Відповідно до абзацу другого розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» за колишніми працівниками міліції, у тому числі пенсіонерами, а також членами їхніх сімей, іншими особами зберігаються пільги, компенсації і гарантії, передбачені цим Законом для колишніх поліцейських, членів їхніх сімей, інших осіб. 23. Згідно із статтею 102 Закону України «Про Національну поліцію» пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». 24. Кабінет Міністрів України постановою від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» (далі - Постанова № 988) та постановою від 18 листопада 2015 року № 947 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 року № 268» встановив розміри грошового забезпечення працівникам поліції за посадовими окладами і спеціальними званнями, що значно перевищують посадові оклади і плату за спеціальні звання колишніх працівників органів внутрішніх справ. 25. Постанова № 988 набрала чинності 02 грудня 2015 року. 26. Порядок проведення перерахунку пенсій встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45 «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. № 393» (далі - Порядок № 45), яка набрала чинності 20 лютого 2008 року. 27. Відповідно до пунктів 1, 2, 3 Порядку № 45 перерахунок раніше призначених відповідно до Закону № 2262-ХІІ пенсій проводиться у разі прийняття рішення Кабінетом Міністрів України про зміну розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення для відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за Законом, або у зв'язку із введенням для них нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством. 28. На підставі зазначеного в пункті 1 Порядку № 45 рішення Кабінету Міністрів України Міноборони, МВС, Мінінфраструктури, СБУ, Служба зовнішньої розвідки, ДПС, Управління державної охорони, Адміністрація Держспецзв'язку, Адміністрація Держприкордонслужби, ДПтС, ДСНС (далі - державні органи) повідомляють у п'ятиденний строк Пенсійному фонду України про підстави перерахунку пенсій військовослужбовцям. 29. Пенсійний фонд України повідомляє у п'ятиденний строк з моменту надходження інформації від державних органів своїм головним управлінням в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - головні управління Пенсійного фонду України) про підстави для проведення перерахунку пенсій та про необхідність підготовки списків осіб, пенсії яких підлягають перерахунку (далі - списки). 30. Головні управління Пенсійного фонду України складають у десятиденний строк з моменту надходження зазначеної інформації списки за формою згідно із додатком 1 та подають їх органам, які уповноважені рішеннями керівників державних органів видавати довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії. 31. На підставі списків уповноважені органи готують для перерахунку пенсії довідки про розмір грошового забезпечення кожної особи, зазначеної в списку, за формою згідно із додатком 2 та у місячний строк подають їх головним управлінням Пенсійного фонду України. 32. Довідки видаються державним органом, з якого особи були звільнені із служби, якщо інше не передбачено цим Порядком. 33. Відповідно до пункту 4 Порядку № 45 перерахунок пенсії здійснюється на момент виникнення такого права і проводиться у строки, передбачені частинами другою і третьою статті 51 Закону №2262-ХІІ. Якщо внаслідок перерахунку розмір зменшується, пенсія виплачується в раніше встановленому розмірі. 34. Згідно з частинами першою та другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. 35. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права. 36. Право на виплати зі сфери соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі «Міллер проти Австрії», де Суд встановив принцип, згідно з яким обов'язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і в рішенні «Гайгузус проти Австрії» від 16 вересня 1996 року, якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності. 37. Відповідно до правової позиції Європейського суду у справі «Кечко проти України» (рішення від 08 листопада 2005 року) в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань. 38. Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22.06.2010 у справі № 21-399во10, від 07.12.2012 у справі №21-977во10, від 03.12.2010 у справі № 21- 44а10). 39. Така правова позиція підтримана Конституційним Судом України у рішеннях від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 17.03.2004 № 7-рп/2004, від 01.12.2004 № 20-рп/2004, від 09.07.2007 № 6-рп/2007, в яких зазначено про неможливість поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету. 40. Крім того, Конституційний Суд України розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист певних категорій громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечують суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управлінні державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань, тощо (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016). У рішенні від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень статті 5 Закону України «Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист» Конституційний Суд України прямо зазначив, що служба в органах внутрішніх справ має ряд специфічних властивостей (служба в правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей), що повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексом заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби в органах внутрішніх справ, так і після звільнення у запас або відставку. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи 41. Суд вважає необґрунтованими доводи відповідача про те, що Постанова № 988, яка набрала чинності 02.12.2015, тобто до набрання чинності Законом № 900-VIII, не породжує підстав для проведення перерахунку пенсії позивачу як особі з числа колишніх працівників міліції, оскільки на день набрання чинності Законом № 900-VIII Постанова № 988 діяла і є чинною на даний час. Конституційний Суд України у Рішенні від 9 лютого 1999 року № 21-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначив, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце, положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Збільшення грошового забезпечення поліцейських, яке за своїми складовими є ідентичним складовим колишніх працівників міліції, але за розміром більшим, є безумовною підставою для перерахунку пенсії позивача, як колишнього працівника міліції на підставі Постанови № 988 згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». 42. Суд також вважає безпідставними посилання відповідача на відсутність постанови Кабінету Міністрів України про встановлення умов, порядку та розмірів перерахунку пенсій особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України (міліції), оскільки порядок проведення перерахунку пенсій, встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року №45 «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. № 393», яка набрала чинності 20 лютого 2008 року. Постановами Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» та від 18 листопада 2015 року № 947 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 року № 268» встановлені розміри грошового забезпечення працівникам поліції за посадовими окладами і спеціальними званнями. 43. Посилання відповідача на те, що нарахування, перерахунок та виплата пенсії позивачу є дискреційними повноваженнями відповідача, є неналежними, оскільки відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Натомість згідно з підпунктом 5 пункту 4 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 № 28-2, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за № 40/26485, Головне управління Фонду відповідно до покладених на нього завдань здійснює призначення (перерахунок) та виплату пенсій військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та іншим особам (крім військовослужбовців строкової служби та членів їх сімей), які мають право на пенсію згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Зазначена норма не передбачає дискреційних повноважень у відповідача щодо нарахування, перерахунку та виплати пенсії у розумінні Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980. 44. Суд вважає необґрунтованим посилання відповідача на пропуск ОСОБА_1 строку звернення до адміністративного суду з огляду на наступне. Відповідно до частин першої та другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Кодекс адміністративного судочинства України є загальним законом, яким врегульовані строки звернення до адміністративного суду за захистом прав. Натомість спеціальним законом, яким врегульовано правовідносини щодо пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та строки перерахунку пенсій є Закон № 2262-ХІІ. Згідно з частиною третьою статті 51 Закону України № 2262-ХІІ (у редакції Закону України від 15.07.2015 № 614, який набрав чинності 01.01.2016) перерахунок пенсій у зв'язку із зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно з цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів Пенсійного фонду України та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком. У ході розгляду справи встановлено, що перерахунок розміру пенсії позивачу у зв'язку з набуттям чинності Постановою № 988 та Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», яким внесено доповнення до статті 63 Закону № 2262-ХІІ, не проведений з 01.01.2016 саме з вини державних органів, на яких покладено обов'язок щодо перерахунку та виплати пенсії позивачу. Тому право позивача щодо перерахунку пенсії з 01 січня 2016 року є абсолютним та не може бути обмежено будь-яким строком у силу вимог частини третьої статті 51 Закону України № 2262-ХІІ. Висновки за результатами розгляду справи 45. Відповідно до Закону України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статті 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» зміна грошового забезпечення поліцейських, яке за своїми складовими є ідентичним складовим колишніх працівників міліції, але за розміром більшим, є безумовною підставою для перерахунку пенсії позивача, як колишнього працівника міліції на підставі Постанови № 988, яка набрала чинності 02 грудня 2015 року. 46. Згідно зі статтею 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» позивач має право на перерахунок пенсії з першого числа місяця, що йде за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Оскільки Постанова № 988, якою встановлені розміри грошового забезпечення працівникам поліції за посадовими окладами і спеціальними званнями, набрала чинності 02 грудня 2015 року, ОСОБА_1 має право на перерахунок пенсії з урахуванням видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством для поліцейських, з 01 січня 2016 року. 47. Ураховуючи те, що право позивача на перерахунок пенсії встановлено чинним законодавством України, дотримано всі вимоги, передбачені Порядком № 45, для проведення перерахунку пенсії, ОСОБА_1 має законні підстави щодо перерахунку його пенсії на підставі довідки про грошове забезпечення з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. При цьому, посилання відповідача на відсутність коштів на проведення виплати пенсії в перерахованому розмірі порушує гарантоване статтею 1 Першого протоколу Конвенції право мирно володіти своїм майном. Оскільки чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення Європейського суду у справі «Кечко проти України» від 08 листопада 2005 року). 48. При цьому суд звертає увагу на підвищені гарантії соціальної захищеності осіб, що перебувають на службі в органах внутрішніх справ, з боку держави, що повинні бути реалізованими у комплексі заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби в органах внутрішніх справ, так і після звільнення у запас або відставку (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень статті 5 Закону України «Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист»). 49. За результатами судового розгляду встановлено, що Ліквідаційна комісія ГУ МВС України в Харківській області на підставі списків осіб, пенсії яких підлягають перерахунку, надала до ГУ ПФУ в Харківській області довідку від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії ОСОБА_1, що свідчить про дотримання державним органом Порядку № 45 у частині надання довідок до органу Пенсійного фонду. 50. На порушення вимог статті 51 Закону № 2262-ХІІ та Порядку № 45 відповідач - орган Пенсійного фонду пенсію ОСОБА_1 після надходження довідки не перерахував. 51. Суд зауважує, що відповідачем у листі від 11 листопада 2017 року № 2521/К-14 не заперечувалося право ОСОБА_1 щодо перерахунку та виплати пенсії згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. Неможливість перерахувати та виплатити пенсію позивачу відповідач пояснив відсутністю коштів у Державному бюджеті України. 52. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. 53. У зв'язку з викладеним, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії. 54. Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Ознаки типових справ 55. 1) позивач: пенсіонер органів внутрішніх справ; фізична особа, якій призначено пенсію згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ»; 2) відповідач: суб'єкт владних повноважень - територіальний орган Пенсійного фонду України, на обліку якого стоїть позивач та який здійснює виплату пенсії позивачу; 3) предмет спору: бездіяльність відповідача (відмова вчинити дії) щодо перерахунку та виплати пенсії пенсіонеру органів внутрішніх справ з 01 січня 2016 року згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтею 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданих відповідними органами/особою-пенсіонером довідок про розмір грошового забезпечення з дотриманням Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45. Обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права та порядок застосування таких норм 56. Висновки Верховного Суду в цій зразковій справі підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення пенсіонерів органів внутрішніх справ, яким призначено пенсію згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ», до суду з адміністративними позовами до територіальних органів Пенсійного фонду України, на обліку яких стоять позивачі та які здійснюють виплату пенсій позивачам, з позовними вимогами щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача (відмови вчинити дії) щодо здійснення перерахунку та виплати позивачам пенсії з 01 січня 2016 року як пенсіонерам органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських; зобов'язання відповідачів здійснити перерахунок та виплату пенсії позивачам з 01 січня 2016 року як пенсіонерам органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року №900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», згідно з наданою довідкою про грошове забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. Обставини, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі. 57. При застосуванні висновків Верховного Суду в цій зразковій справі суди повинні враховувати те, що довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських повинні бути отримані з дотриманням Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45. Ці довідки повинні бути чинними. 58. Суди повинні встановити, чи дотримано всіх вимог, передбачених Порядком № 45, для проведення перерахунку та виплати пенсії позивачам. Керуючись статтями 241-246, 262, 263, 266, 290 Кодексу адміністративного судочинства України, ВИРІШИВ: Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (адреса: пл. Свободи, 5, Держпром, 3 під'їзд, 2 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14099344) щодо здійснення перерахунку та виплати ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) пенсії з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки Ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Харківській області про грошове забезпечення від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області (адреса: пл.Свободи, 5, Держпром, 3 під'їзд, 2 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14099344) здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно із Законом України від 23 грудня 2015 року № 900-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей», статтями 51,63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», на підставі наданої довідки Ліквідаційної комісії ГУ МВС України в Харківській області про грошове забезпечення від 19.06.2017 № 100/34759-2003016137 для перерахунку пенсій з урахуванням грошового забезпечення поліцейських. Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) судові витрати за сплату судового збору в загальному розмірі 640 (шістсот сорок) гривень 00 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (адреса: пл. Свободи, 5, Держпром, 3 під'їзд, 2 поверх, м. Харків, 61022, код ЄДРПОУ 14099344). Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду. Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня його ухвалення. Головуючий суддя Н.В.Коваленко Судді Т.О.Анцупова М.М.Гімон О.П.Стародуб В.М.Кравчук http://reyestr.court.gov.ua/Review/72290243
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 лютого 2018 року м. Київ Справа N 2а-2573/11 Провадження N 11-39зва18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Бондар О.А., за участю представника заявниці -ОСОБА_3., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_4 про перегляд постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2012 року (у складі суддів Малиш Н.І., Щербака А.А., Мельника В.В.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 26 жовтня 2012 року (суддя Весельська Т.Ф.) у справі N 2а-2573/11 за адміністративним позовом ОСОБА_4 до управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Дніпропетровська (далі - управління ПФУ) про визнання протиправними дій з підстави, визначеної п. 3 ч. 5 ст. 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), ВСТАНОВИЛА: У липні 2011 року заявниця звернулась до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська з позовом, у якому просила визнати дії управління ПФУ неправомірними та зобов'язати здійснити перерахунок пенсії згідно зі ст. 40 та 42 Закону України від 09 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" із застосуванням показника середньої заробітної плати за 2009 рік, починаючи з 01 квітня 2010 року. На обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначала, що управління ПФУ здійснило перерахунок пенсії всупереч вимогам ст. 42 згаданого Закону N 1058-IV, застосувавши показник середньої заробітної плати за 2007 рік замість показника, який передує року здійснення перерахунку, чим обмежило її право на пенсійне забезпечення в повному обсязі. Постановою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2011 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправними дії управління ПФУ та зобов'язано здійснити перерахунок пенсії із застосуванням показника середньої заробітної плати за 2009 рік з урахуванням фактично отриманих сум з 19 січня 2011 року. Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2012 року скасовано постанову Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2011 року та прийнято нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції було розглянуто в порядку скороченого провадження, передбаченого ст. 183-2 КАС України, без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі, а в апеляційній інстанції - в письмовому провадженні, також без виклику сторін та без їх повідомлення про дату засідання за наявними у справі матеріалами. На рішення апеляційного суду ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, за наслідками розгляду якої ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 жовтня 2012 року на підставі п. 5 ч. 5 ст. 214 КАС України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді касаційної інстанції) відмовлено у відкритті касаційного провадження. Згодом ОСОБА_4 подала до Європейського суду з прав людини (далі-ЄСПЛ) заяву проти України, у якій скаржилась на порушення своїх прав за ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (далі - Конвенція), а саме на те, що національний суд не повідомив її про здійснення апеляційного провадження у справі, у зв'язку із чим вона була позбавлена можливості подати заперечення стосовно поданої апеляційної скарги. 27 червня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "ОСОБА_4 та інші проти України" за її заявою N 70329/12, яким постановив, що Україна порушила стосовно заявниці п. 1 ст. 6 Конвенції - право на справедливий суд у зв'язку з недотриманням принципу рівності сторін. Рішення ЄСПЛ набуло статусу остаточного 27 вересня 2017 року. 13 листопада 2017 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду України заяву про перегляд постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2012 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 26 жовтня 2012 року у справі N 2а-2573/11 на підставі п. 3 ч. 1 ст. 237 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), і просив скасувати зазначені рішення, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заяву мотивовано тим, що постанова суду апеляційної інстанції не ґрунтується на принципі верховенства права та вимогах закону, прийнята без дотримання вимог п. 1 ст. 6 Конвенції, про що зазначено в рішенні ЄСПЛ від 27 червня 2017 року у справі "ОСОБА_4 та інші проти України". При цьому зауважено, що під час прийняття рішення апеляційний суд порушив принцип рівності сторін, оскільки ОСОБА_4 не було повідомлено про відкриття апеляційного провадження у справі, у зв'язку із чим у неї не було можливості скористатись правом подати заперечення на апеляційну скаргу і викласти доводи на підтримку своєї позиції. Заявниця посилається на порушення судом апеляційної інстанції вимог, передбачених ч. 1 ст. 190 та ч. 3 ст. 191 КАС України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції), якими встановлено обов'язок направлення копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у розгляді справи, з метою надання заперечень на апеляційну скаргу, що у свою чергу також вплинуло на змагальність сторін. Рішення, прийняте за результатами апеляційного розгляду справи, також не було направлено на її адресу. Відповідно до підп. 3 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - КАС України в редакції Закону N 2147-VIII) заява ОСОБА_4 розглядається за правилами перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У судовому засіданні представник заявниці - ОСОБА_3 підтримав заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Управління ПФУ відзив на заяву не подали, до суду не з'явились, хоча й були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання. Розглянувши у судовому засіданні заяву ОСОБА_4, заслухавши доводи її представника, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. ЄСПЛ у рішенні від 27 червня 2017 року у справі "ОСОБА_4 та інші проти України" постановив, що національними судами було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції, де визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також ЄСПЛ у своєму рішенні, вказуючи на порушення Україною п. 1 ст. 6 Конвенції, виходив з того, що національне законодавство України містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін процесу про ключові процесуальні дії і дотримання таким чином принципу рівності сторін та зберігання відповідної інформації, оскільки загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу. Так, у п. 36 рішення у цій справі ЄСПЛ звернув увагу, що принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять одну зі сторін у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (рішення у справах "Домбо Бехеєр Б.В. проти Нідерландів" та "Авотіньш проти Латвії"). Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі з апеляційною скаргою, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть упевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (рішення у справі "Беер проти Австрії"). У п. 37 цього рішення ЄСПЛ зазначив, що ст. 6 Конвенції не можна тлумачити як таку, що встановлює певну форму обслуговування судової кореспонденції (ухвали щодо прийнятності заяв у справах "Богонос проти Росії" від 05 лютого 2004 року та "Бац проти України" від 24 січня 2017 року). Від національних органів влади також не вимагається забезпечення бездоганного функціонування поштової системи (рішення у справі "Загородніков проти Росії" від 07 червня 2007 року). Разом з тим, загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу (рішення у справі "Руїз-Матеос проти Іспанії" від 23 червня 1993 року), вимагає, щоб особу, щодо якої порушено провадження, було поінформовано про цей факт (рішення у справі "Діліпак та Каракая проти Туреччини" від 04 березня 2014 року). Невручення стороні належним чином судових документів може позбавити його або її можливості захищати себе у провадженні (рішення у справі "Заводнік проти Словенії" від 21 травня 2015 року). Українським законодавством було визначено принципи адміністративного судочинства, серед яких - рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом (ст. 7 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом). Цей принцип реалізується, зокрема, наданням особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав й обов'язків, до яких, крім іншого, віднесено право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, а також право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення (ст. 49 КАС України в указаній редакції). Пунктом 2 ч. 1 ст. 190 КАС України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції) передбачалось, що суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття апеляційного провадження надсилає копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у справі, разом з копією апеляційної скарги, інформацією про їхні права та обов'язки і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу. Усі судові рішення, ухвалені суддею-доповідачем під час підготовки справи до апеляційного розгляду, викладаються у формі ухвали. Копії ухвал надсилаються особам, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 190 КАС України у згаданій вище редакції). Таким чином, як установлено у рішенні ЄСПЛ та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_4 не було повідомлено про апеляційне провадження в її справі, унаслідок чого вона була позбавлена можливості надати свої заперечення щодо поданої управлінням ПФУ апеляційної скарги, що призвело до порушення принципу рівності сторін. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І ст. 1 Конвенції. За змістом ст. 46 Конвенції держава Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), іншими нормативно-правовими актами. Згідно з абз. 9 ч. 1 ст. 1 Закону N 3477-ІVвиконання рішення ЄСПЛ передбачає а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Статтею 10 Закону N 3477-ІVпередбачено, що з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. З огляду на характер (зміст) дій суду апеляційної інстанції під час вирішення справи за позовом ОСОБА_4, конкретний прояв яких було встановлено в рішенні ЄСПЛ, можна дійти висновку, що було порушено гарантії справедливого судового розгляду, а саме принцип рівності сторін, згідно з яким кожній стороні має бути надана можливість представити справу, включаючи докази у справі, за таких умов, щоб сторона не перебувала у гіршому становищі, ніж інша. Отже, рішення суду апеляційної інстанції в контексті обставин справи належить визнати таким, що постановлено з порушенням положень адміністративного процесуального законодавства. У судовому засіданні представник ОСОБА_4 також просив суд висловитися у постанові щодо підстав поновлення строку на апеляційне оскарження. Указаний аргумент у заяві ОСОБА_4 про перегляд судового рішення не наводився, а також у рішенні ЄСПЛ у справі "ОСОБА_4 та інші проти України" не аналізувався. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду, здійснюючи перегляд судового рішення у цій справі лише за виключними обставинами, встановленими ЄСПЛ у рішенні по справі "ОСОБА_4 та інші проти України", не може вирішувати питання щодо підставності поновлення апеляційним судом строку на оскарження рішення суду першої інстанції. Стосовно вимоги заявниці скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 26 жовтня 2012 року з підстав, передбачених п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на таке. Згідно із ч. 10 ст. 183-2 КАС України (у редакції, чинній на момент розгляду справи) у разі оскарження в апеляційному поряду постанови, прийнятої у скороченому провадженні, судове рішення апеляційної інстанції у такій справі є остаточним і оскарженню не підлягає. Виходячи з наведеного, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки за правилами КАС України у редакції чинній, до 15 грудня 2017 року, як і в редакції Закону N 2147-VIII, така категорія справ не підлягає перегляду в касаційному порядку, ухвала Вищого адміністративного суду України підлягає скасуванню, однак не підлягає новому розгляду. Зважаючи на зміст та висновки, викладені в рішенні ЄСПЛ щодо порушень Конвенції та вимог національного законодавства в контексті цієї справи, а також порушень норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду встановила, що ці порушення можуть бути усунуті шляхом скасування постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2012 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 26 жовтня 2012 року з направленням справи до апеляційного суду на новий розгляд для постановлення рішення відповідно до вимог процесуального законодавства. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 344, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_4 задовольнити. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2012 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 26 жовтня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач: І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М. Повний текст постанови суду складено 16 лютого 2018 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/72243661
  16. Державний герб України Постанова Іменем України 16 січня 2018 року м. Київ справа № 520/17779/14-ц провадження № 61-1082 св 17 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В., учасники справи: заявник - ОСОБА_1, старший державний виконавець Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління Поляков Олександр Георгійович, сторони виконавчого провадження: ОСОБА_3, Одеська міська рада, Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Одеській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу апеляційного суду Одеської області у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Журавльова О. Г., Кравця Ю. І., від 19 жовтня 2016 року В С Т А Н О В И В : Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління Полякова О. Г. Скарга мотивована тим, що державний виконавець не вчинив всіх дій для виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 9 квітня 2015 року у справі за її позовом до ОСОБА_3, треті особи: Одеська міська рада, Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Одеській області, про знесення самочинно зведеної прибудови та неправомірно прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконною та скасувати постанову старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління Полякова О. Г. від 25 грудня 2015 року про закінчення виконавчого провадження № 48177516 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 25 травня 2015 року Київським районним судом м. Одеси, про зобов'язання ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно зведену прибудову до квартири АДРЕСА_1. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 16 травня 2016 року скаргу ОСОБА_1 задоволено. Визнано неправомірними дії старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції ПоляковаО.Г. з прийняття постанови від 25 грудня 2015 року про закінчення виконавчого провадження № 48177516 з виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 9 квітня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, треті особи: Одеська міська рада, Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області, про знесення самочинно зведеної прибудови. Скасовано постанову старшого державного виконавця Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Полякова О.Г. від 25 грудня 2015 року про закінчення виконавчого провадження № 48177516 з виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 9 квітня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, треті особи: Одеська міська рада, Управління архітектури та містобудування Одеської міської ради, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області, про знесення самочинно зведеної прибудови. Задовольняючи скаргу ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що державним виконавцем не були проведені усі необхідні дії, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», з виконання виконавчого листа, виданого Київським районним судом міста Одеси 25 травня 2015 року, про зобов'язання ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно зведеної прибудови до квартири АДРЕСА_1, тому такі дії державного виконавця є неправомірними. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19 жовтня 2016 року апеляційну скаргу Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції задоволено, ухвалу суду першої інстанції скасовано. У задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено. Постановляючи нову ухвалу, апеляційний суд виходив із того, що державним виконавцем були вжиті всі передбачені Законом України «Про виконавче провадження» заходи для примусового виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 9 квітня 2015 року, оскільки доведено, що без участі боржника, якого притягнуто до відповідальності, виконати рішення суду неможливо. 4 листопада 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права,просила скасувати судове рішення апеляційного суду і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не надав належної правової оцінки її доводам про те, що у постанові державного виконавця від 25 грудня 2015 року про закінчення виконавчого провадження відсутні мотиви щодо неможливості виконати рішення без участі боржника, що стало підставою для застосування положень частини третьої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на час прийняття постанови, та закінчення виконавчого провадження. Разом з тим суд безпідставно не застосував положення частини другої статті 75 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки виконання рішення Київського районного суду м. Одеси від 9 квітня 2015 року може бути проведено без участі боржника. При цьому ОСОБА_1 зазначає, що ухвала Київського районного суду м. Одеси від 16 травня 2016 року постановлена відповідно до вимог чинного законодавства України на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 21 грудня 2017 року справа передана до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з статтею 383 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає. Судом першої інстанції установлено, що заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 9 квітня 2015 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено, зобов'язано ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно зведену прибудову до квартири АДРЕСА_1. 25 травня 2015 року Київським районним судом м. Одеси видано виконавчий лист, який стягувач надав до Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління. Постановою старшого державного виконавця Першого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Шатохіна О. П. відкрито виконавче провадження з виконання вищевказаного виконавчого листа. 3 листопада 2015 року старшим державним виконавцем Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції ПоляковимО. Г. винесено постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 170 грн за невиконання рішення суду. 14 грудня 2015 року державним виконавцем винесено постанову про повторне накладення на боржника штрафу у розмірі 340 грн за невиконання рішення суду. 25 грудня 2015 року старшим державним виконавцем Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції ПоляковимО. Г. направлено подання до правоохоронних органів про притягнення боржника ОСОБА_3 до кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду. Того ж дня державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа, виданого Київським районним судом м. Одеси 25 травня 2015 року, про зобов'язання ОСОБА_3 знести за власний рахунок самочинно зведеної прибудови до квартири АДРЕСА_1. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження. У частині першій статті 6 Закону України «Про виконавче провадження», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Згідно з частиною 2 статті 11 Закону України «Про виконавче провадження», у редакції, чинній на час виникненняспірних правовідносин, державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 11 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», у зазначеній редакції, передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону. Згідно з частинами другою та третьою статті 75 Закону України «Про виконавче провадження» якщо рішення не виконано і виконання може бути проведено без участі боржника, державний виконавець організовує виконання відповідно до повноважень, наданих йому законом, та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом. При цьому на боржника повторно накладається штраф у порядку, встановленому статтею 89 цього Закону. У разі якщо виконати рішення без участі боржника неможливо, державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 цього Закону та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом, після чого виносить постанову про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, і повертає виконавчий документ до суду чи іншого органу (посадової особи), що його видав. Відповідно до пункту 12 частини третьої статті 11, статті 6 Закону України «Про виконавче провадження»державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право залучати у встановленому порядку до провадження виконавчих дій понятих, працівників органів внутрішніх справ, інших осіб, а також експертів, спеціалістів, а для оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. Державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Статтею 13 Закону України «Про виконавче провадження»передбачено, що для з'ясування та роз'яснення питань, які виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань,державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторін призначає своєю постановою експерта або спеціаліста(у разі необхідності - кількох експертів або спеціалістів), а для оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. Як експерт або спеціаліст може бути запрошена будь-яка дієздатна особа, що має необхідні знання, кваліфікацію та досвід роботи у відповідній галузі. Експерт або спеціаліст зобов'язаний надати письмовий висновок, а суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання - письмовий звіт з питань, що містяться в постанові державного виконавця, а також надати усні рекомендації щодо дій, які виконуються за його присутності. Проте апеляційний суд зазначені вимоги закону не врахував, не звернув уваги на те, що державним виконавцем проведено дії лише щодо накладення на боржника штрафу та після цього вже винесено постанову про закінчення виконавчого провадження та дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні скарги ОСОБА_1 Крім того, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України і судове рішення є обов'язковим до виконання. У пункті 9 статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду. Частиною першою статті 14 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи, і статті 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За таких обставин висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 є обґрунтованим. Суд першої інстанції встановив всі обставини справи, надав їм належну правову оцінку та постановив законну ухвалу. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу ОСОБА_1задовольнити. Ухвалу апеляційного суду Одеської області від 19 жовтня 2016 рокускасувати, ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 16 травня 2016 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: Б. І. Гулько Є.В. Синельников С.Ф. Хопта Ю.В. Черняк http://reyestr.court.gov.ua/Review/71666815
  17. Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод захищає не лише конфіденційність будь-якої «кореспонденції» між особами, а передбачає посилений захист обміну інформацією між адвокатами і клієнтами. Європейський Суд з прав людини опублікував аналітичний огляд практики «Привілеї юридичної професії», що містить низку рішень стосовно прав адвокатів і гарантій адвокатської діяльності у розумінні Конвенції основних прав і свобод. Зокрема, наведено заяви до суду та прийняті рішення, відповідно до яких встановлено порушення Конвенції при перехопленні повідомлень, прослуховуванні та таємному нагляді (перехоплення інформації, якою обмінюються адвокаті і клієнт), моніторингу телефонних ліній юридичних компаній, таємному спостереженні за юристами та правозахисниками, а також визнано обмеження щодо розголошення таємної інформації захисникам та права на справедливий суд. В огляді також наводяться рішення щодо обшуків та виїмок документів в офісах та помешканнях адвокатів у декількох європейських країнах, зокрема у Франції. Український переклад документа здійснили перший проректор Вищої школи адвокатури Олександр Дроздов та помічник першого проректора Вищої школи адвокатури Олена Дроздова. Розкриття банківських документів у кримінальних провадженнях Бріто Ферріньо Бексіга Вілла-Нова проти Португалії http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5241113-6502308 1 грудня 2015 року Заявник у цій справі скаржилася, що її банківські виписки були переглянуті в ході кримінального провадження у зв'язку з податковим шахрайством, порушеного проти неї. Вона стверджувала про порушення правил професійної конфіденційності, обов'язкових для неї через її професію адвоката. Беручи до уваги відсутність процесуальних гарантій та ефективного судового контролю за скаргами, Суд вирішив, що влада Португалії не змогла встановити справедливий баланс у цій справі між вимогами загального інтересу та вимогами захисту права заявника на повагудо її приватного життя. Відповідно Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції. Суд зазначив, зокрема, що перегляд банківських виписок заявника становив втручання у її право на повагу до професійної таємниці, яка належить до сфери приватного життя. Він також зазначив, що провадження щодо скасування професійної таємниці було проведено без участі заявниці, яка в свій час не змогла подати свої заперечення. Крім того, і всупереч вимог внутрішнього законодавства, в ході цього процесу не було витребувано думки Спілки юристів. Суд також встановив, що не була виконана вимога ефективного контролю, передбачена статтею 8 Конвенції. Перехоплення повідомлень, прослуховування телефону та таємний нагляд Перехоплення нотаток, якими обмінюються адвокат з клієнтом Заява на розгляді Асоціація адвокатів Бреста та Лоран проти Франції (заява № 28798/13) http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-157296 Заява була передана уряду Франції 26 серпня 2015 року Ця справа стосується обміну нотатками між заявником-адвокатом та його клієнтами, які перебували під наглядом поліції, поки чекали результатів обговорень у своїй справі. Заявник вручив нотатки усім своїм клієнтам, які начальник конвою перехопив і прочитав перед їх поверненням. Заявник скаржився на порушення його права на кореспонденцію з його клієнтами. Суд повідомив про звернення французький уряд та поставив сторонам питання відповідно до статті 8 (право на повагу до кореспонденції) Конвенції. Моніторинг телефонних ліній юридичних компаній Копп проти Швейцарії http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58144 25 березня 1998 року У цій справі йдеться про постановлення на "прослуховування" (підключення з метою прослуховування телефонних розмов) телефонних ліній адвокатської контори за розпорядженням генерального прокурора порушило право на повагу до приватного життя. Так. заявник, пан Ханс В. Копп (Hans W. Kopp), громадянин Швейцарії, колишній адвокат, 1931 року народження, проживає в м Цюріху. Його дружина була членом швейцарського уряду - Федерального ради - як глава Федерального департаменту по справах правосуддя і поліції. Вона була змушена вийти зі складу Федерального ради і подати у відставку за підозрою в передачі секретних відомостей заявнику, який використовував їх на користь одного з клієнтів його контори. але проведене згодом розслідування показало безпідставність цих звинувачень. В ході слідства, на вимогу генерального прокурора Конфедерації голова обвинувальної палати Федерального суду розпорядився 23 листопада 1989 року про підключенні з метою прослуховування до телефонних ліній заявника. В розпорядженні уточнювалася необхідність "ігнорувати" розмови, що ведуться заявником в якості адвоката. Прослуховування телефонних розмов було перервано 11 грудня 1989 року, коли з'ясувалася безпідставність підозр щодо заявника та його дружини. Листом від 9 березня 1990 року заявник був сповіщений про прослуховування його телефонних ліній і надалі знищення всіх зроблених при цьому записів. Скарга на прослуховування його телефонних ліній, подана заявником до Федерального департамент у справах правосуддя і поліції було відхилено 2 листопада 1992 року. Тоді він вже в адміністративному порядку звернувся з оскарженням до Федеральної ради і, в рамках адміністративного права, подав скаргу до Федерального суду. В обох випадках він посилався на положення федерального кримінально-процесуального закону, що забороняє підключення з метою прослуховування до телефонних ліній адвокатів. Скарга, подана в адміністративному порядку, була відхилена 30 червня 1993 р а оскарження, подане в рамках адміністративного права, - 8 березня 1994 року. З точки зору Суду, яке ґрунтується на своїй судовій практиці, телефонні дзвінки, які виходять із робочих приміщень і входять до них, як це було у випадку з адвокатською конторою, можуть включатися в поняття "особисте життя" і "кореспонденції", згадані в статті 8.1 ЄКПЛ. Перехоплення телефонних дзвінків становить "втручання органів державної влади "в сенсі статті 8.2 ЄКПЛ. Подібне втручання порушує статтю 8 ЄКПЛ, за винятком випадків, коли це "передбачено законом", переслідує одну або кілька законних в сенсі статті 8.2 ЄКПЛ цілей і, більш того, коли воно є "необхідним у демократичному суспільстві" для їх досягнення. Вираз "згідно із законом" передбачає, перш за все, існування у внутрішньодержавному праві підстав для застосування даного заходу. В принципі, Суд не уповноважений висловлювати думку, що суперечить точці зору Федерального департаменту у справах правосуддя і поліції, а також Федеральної ради з питання про відповідність призначеного судом телефонного прослуховування, об'єктом якого став п. Копп, статтям 66, пункт 1, і 77 федерального кримінально процесуального закону. Крім того, Суд не може ігнорувати академічні настанови і судову практику Федерального суду у цій сфері. Коротше, оспорюване втручання мало законні підстави в швейцарському законодавстві. Проте, вираз "згідно із законом" відноситься також і до якості розглянутого закону: воно вимагає його доступності для зацікавленої особи, яка, крім того, має бути в змозі передбачити його наслідки для себе. В даному випадку, доступність закону не представляє ніяких проблем. Інакша справа з "передбачуваністю" значення і характеру прийнятих в його силу заходів. Таким чином, Суду необхідно було розглянути "якість" правових норм, застосованих в даному випадку до п. Коппа. Суд зазначив, що гарантії, що забезпечуються швейцарським правом, цілком достатні. Проте, Суд знайшов протиріччя між ясним законодавчим текстом, який захищає професійну таємницю адвоката, що знаходиться під наглядом як третя особа, і діями, що мали місце на практиці в даному випадку. закон не пояснює, яким чином, за яких умов і ким повинен здійснюватися відбір того, що відноситься до специфічних повноважень адвоката, а що відноситься до діяльності сторонньої юридичної консультації. Перш за все, Суд знайшов дивним той факт, що на практиці виконання цього завдання було доручено працівнику юридичного відділу пошти без нагляду з боку незалежного судді. Як адвокат, заявник не мав жодного захисту, надання якого передбачається верховенством права в демократичному суспільстві. Отже, мало місце порушення статті 8 Конвенції. Констатація невиконання однієї з вимог статті 8 ЄКПЛ звільняє Суд від необхідності переконатися в дотриманні двох інших містяться в ній вимог. Прутеану (PRUTEANU) проти Румунії http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-152275 3 лютого 2015 року Ця справа стосується перехоплення телефонних розмов адвоката та його нездатності оскаржити законність такого заходу та вимагати знищення записів. Заявник скаржився на втручання у його право на повагу до свого приватного життя та кореспонденції. Суд постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції, виходячи з того, що застосоване втручання було непропорційним щодо переслідуваної легітимної мети - встановити істину у кримінальному провадженні і, отже, запобігти заворушенню - і заявник не мав ефективних засобів, як того вимагає закон, здатних обмежити таке втручання, яке оскаржується, та таке, що було необхідним у демократичному суспільстві. Суд нагадав, зокрема, про перехоплення розмов між адвокатом та його клієнтом безумовно порушує професійну таємницю, що є основою взаємовідносин довірчого посередництва між адвокатом та його клієнтом. Версіні-Кампінчі (Versini-Campinchi) та Краснянські (Crasnianski) проти Франції http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5408161-6766993 16 червня 2016 року Заявники були адвокатом та його підлеглим колегою. Під час кризи BSE ("Коров’ячого сказу") вони представляли інтереси керуючого директора компанії, яка підозрювалася у порушенні ембарго на імпорт яловичини із Сполученого Королівства. Справа стосується використання в якості доказу в дисциплінарному провадженні щодо другого заявника стенограми телефонної розмови, яку вона мала з клієнтом, що показує, що заявник розкрив інформацію, що становить адвокатську таємницю. Суд постановив, що не було порушення статті 8 Конвенції стосовно другого заявника, яке визнало, що втручання, про яке йшлося, не було непропорційним відносно легітимної мети, а саме - запобігання заворушенням, і може вважатися необхідниму демократичному суспільстві. Зокрема, було встановлено, що оскільки запис розмови між заявником та її клієнтом ґрунтувався на тому, що її зміст міг би підтвердити припущення, що заявниця сама вчинила злочин, а внутрішні суди переконалися в тому, що запис не порушував прав захисника її клієнта, той факт, що перший був адвокатом останнього не міг становити порушення статті 8 Конвенції по відношенню до заявника. Таємне спостереження Класс та інші проти Німеччини http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?action=html&documentId=695387&portal=hbkm&source=externalbydocnumber&table=F69A27FD8FB86142BF01C1166DEA398649 6 вересня 1978 року У цьому випадку заявники, п'ять німецьких юристів, скаржилися, зокрема, на законодавство Німеччини, що надавало органам влади повноваження контролювати їхню кореспонденцію та телефонні розмови, не зобов'язуючи владу згодом повідомляти їх про вжиті проти них заходи, що виключало можливість оскарження цих заходів у судовому порядку. Суд постановив, що порушення статті 8 Конвенції не було, оскільки німецький законодавчий орган вважав за доцільне розглянути втручання, яке випливало з оскаржуваного законодавства, з використанням права, гарантованого пунктом 1 статті 8, як необхідного в демократичному суспільство в інтересах національної безпеки та для запобігання заворушень або злочину (пункт 2 статті 8). Суд, зокрема, зазначив, що повноваження таємного нагляду за громадянами, характерні для поліцейської держави, є допустимими за Конвенцією лише в тому обсязі, який суттєво необхідний для захисту демократичних інституцій. Однак відзначаючи, що в даний час демократичні суспільства опиняються під загрозою витончених форм шпигунства та тероризму, внаслідок чого держава повинна мати можливість ефективної протидії таким загрозам, вживати в межах своєї юрисдикції заходи щодо здійснення таємного спостереження за підривними елементами. Суд вважає, що наявність деяких законодавчих актів, що надає повноваження таємного спостереження за поштовою кореспонденцією, поштовими відправленнями та телефонними розмовами, у виняткових випадках є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та/або для запобігання заворушенням або злочинам. Заяви на розгляді Centrum För Rättvisa проти Швеції (заява № 35252/08) http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-147946 Заява була передана уряду Швеції 21 листопада 2011 року та 14 жовтня 2014 року Заявник, некомерційна юридична фірма з громадськими інтересами, скаржиться на шведську державну практику та законодавство щодо заходів таємного нагляду. Суд повідомив про звернення уряд Швеції та поставив сторонам питання відповідно до статей 8 (право на повагу до приватного життя), 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) та 34 (право на індивідуальну заяву) до Конвенції. Треттер (Tretter ) та інші проти Австрії (№ 3599/10) http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-120352 Заява була передана уряду Австрії 6 травня 2013 року Заявники, які включають адвокатів, скаржаться на поправки до Закону про поліцейські повноваження, які набрали чинності у січні 2008 року та розширили повноваження органів поліції щодо збору та обробки персональних даних. Суд повідомив про звернення уряд Австрії та поставив сторонам питання відповідно до статей 8 (право на повагу до приватного життя та кореспонденції), 10 (свобода вираження поглядів) та 34 (право на індивідуальну заяву) Конвенції. 10 правозахисних організацій та інші проти Сполученого Королівства (№ 24960/15) http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5907256-7537826 Заява була передана уряду Сполученого Королівства 24 листопада 2015 року Заявниками є десять правозахисних організацій, які регулярно контактують, зокрема, з юристами як на національному, так і на міжнародному рівні. Інформація, що міститься в їхніх повідомленнях, часто включає матеріали, які є делікатними та/або конфіденційними. Справа стосується масового перехоплення зовнішніх повідомлень розвідслужбами Сполученого Королівства та обміну інформацією між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами Америки. У листопаді 2015 року Суд повідомив про звернення уряд Великобританії та поставив сторонам питання відповідно до статей 6 (право на справедливий суд), 8 (право на повагу до приватного життя і кореспонденції), 10 (свобода вираження поглядів), 14 (заборона дискримінації) та 34 (право на індивідуальну заяву) Конвенції. 7 листопада 2017 року Суд провів слухання у справі. Асоціація confraternelle de la presse judiciaire проти Франції та 11 інших заяв (№ 49526/15, 49615/15, 49616/15, 49617/15, 49618/15, 49619/15, 49620/15, 49621/15, 55058 / 15, 55061/15, 59602/15 і 59621/15) Заяви направлені до уряду Франції 26 квітня 2017 року Ці заяви, подані юристами та журналістами, а також юридичними особами, пов'язаними з цими професіями, стосуються французького Закону про розвідку від 24 липня 2015 року. Суд повідомив про заяви французький уряд та поставив питання сторонам відповідно до статей 8 (право на повагу до приватного життя та кореспонденції), 10 (свобода вираження поглядів) та 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції. Обов'язок повідомити про підозри Мішо проти Франції 6 грудня 2012 року http://hudoc.echr.coe.int/sites/fra-press/pages/search.aspx?i=003-4185769-4956436 Факти. У липні 2007 року національна Рада адвокатів ухвалила рішення щодо професійних правил, спрямованих на втілення накладених на адвокатів обов’язків щодо боротьби проти відмивання коштів, відповідно до директиви ЄС 2005/60/CE. Відповідно до них, адвокати за певних умов зобов’язані повідомляти органу фінансового контролю (Tracfin) суми коштів їхніх клієнтів, щодо яких вони підозрюють походження злочинним шляхом, наприклад, відмивання коштів. У жовтні 2007 року заявник-адвокат звернувся до Державної Ради (Conseil d’Etat) з проханням про скасування даного рішення. 23 липня 2010 року його заяву було залишено без задоволення. Право. Стаття 8 Конвенції. Накладений на адвокатів обов’язок повідомляти про підозру, змушуючи надавати адміністративному органу отриману в процесі спілкування з іншою особою інформацію щодо неї, становить втручання в їхнє право на повагу до кореспонденції. Він також становить втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, яке включає професійну чи комерційну діяльність. Звичайно, заявник не стверджує ані що він сам опинився у ситуації, коли був змушений повідомити про таку підозру, ані що його було покарано на підставі оспорюваного регламенту за відмову зробити таке повідомлення. Проте, або він підкоряється регламенту, або ж не підкоряється і підпадає під дисциплінарні санкції аж до викреслення з реєстру. Отже, обов’язок повідомляти про підозру становить «постійне втручання» у реалізацію заявником, у якості адвоката, прав, гарантованих статтею 8. Обов’язок адвокатів повідомляти про підозру передбачений законом і кодифікований до Монетарного і фінансового кодексу. Закон був доступним і точним щодо переліку діяльності, до якої він застосовується. Маючи за мету боротьбу з відмиванням коштів і пов’язаних з цим злочинів, оспорюване втручання переслідує одну із законних цілей – захист порядку і попередження злочинів. Обов’язки пильності і повідомлення про підозру випливають з імплементації європейських директив, кодифікованих до Монетарного і фінансового кодексу, що Франція мала здійснити з метою дотримання своїх правових обов’язків, котрі випливають із приєднання до Європейського Союзу. Посилаючись на рішення у справі Bosphorus Airways, Уряд вважає, що необхідно припустити, що Франція дотрималась вимог Конвенції, оскільки вона лише виконувала такі зобов’язання, і оскільки встановлено, що Європейський Союз надає основоположним правам рівноцінний захист, порівняно із захистом, гарантованим Конвенцією. Ця справа відрізняється від справи Bosphorus Airways з двох причин. У даному випадку йдеться про втілення Францією директив, які зобов’язують держав-учасниць щодо результату, якого слід досягти, і залишають їм свободу щодо засобів і форми. Необхідно, отже, встановити, чи у виконанні зобов’язань, що витікали із приналежності до Європейського Союзу, Франція мала можливості для маневру, які могли б стати перешкодою для застосування презумпції рівноцінного захисту. Далі, і головне, оскільки Державна Рада відхилила прохання заявника звернутись до Суду ЄС з преюдиційним питанням, незважаючи на те, що Суд ЄС ще не вивчав питання щодо захищених Конвенцією згаданих прав, а постановила рішення сама, хоча міжнародний механізм контролю за повагою до основоположних прав, в принципі еквівалентний механізму Конвенції, міг би сприяти розширенню потенціалу цього рішення. З огляду на такий вибір і важливість даного питання, презумпція рівноцінного захисту не може застосовуватись. Отже, Суд має висловитись щодо необхідності оспорюваного втручання у розумінні статті 8 Конвенції. Суд не може заперечувати мотивування рішення Державної Ради від 23 липня 2010 року, яка, підкресливши, що стаття 8 Конвенції захищає «основоположне право на професійну таємницю», вирішила, що підкорення адвокатів обов’язку повідомляти про підозру не становить для нього надмірної загрози з огляду на загальний інтерес, який становить боротьба з відмиванням коштів, і на гарантію, яка полягає у виключенні зі сфери його застосування інформації, отриманої чи здобутої адвокатами під час правничої діяльності, а також отриманої чи здобутої під час юридичного консультування (за винятком випадків, коли юридичний радник бере активну участь у діяльності з відмивання коштів). Професійна таємниця адвокатів не є недоторканною. Необхідно її зважити відносно важливості, яку становить для країн-учасниць боротьба проти відмивання коштів, що мають незаконне походження і можуть служити фінансуванню злочинної діяльності. Директиви ЄС є складовою цього. І хоча кожен адвокат, який залучається до операцій з відмивання коштів, буде нести кримінальну відповідальність, це не скасовує вибір держави або групи держав ухвалити положення-санкції, які вони встановлюють як особливий превентивний механізм. Зрештою, два елементи є вирішальними для оцінки пропорційності оспорюваного втручання. Йдеться перед усім про те, що адвокати підпадають під обов’язок повідомляти про підозру лише у двох випадках. По-перше, коли в рамках професійної діяльності вони беруть участь від імені і за рахунок клієнта в угодах щодо фінансів або нерухомості або діють у якості довірителя. По-друге, коли в рамках професійної діяльності вони допомагають клієнту у підготовці або здійсненні трансакцій стосовно шести визначених операцій*. Отже, обов’язок повідомляти про підозру стосується лише діяльності, віддаленої від довіреної адвокатам місії захисту, яка є основою професійної таємниці, наданої цій професії, і подібної до діяльності представників інших професій, які підпадають під цей обов’язок. Йдеться також про те, що закон встановлює захисний фільтр для професійної таємниці: адвокати передають повідомлення не прямо до Tracfin, а, залежно від випадку, голові колегії адвокатів при Державній Раді і Касаційному суді або керівнику колегії, у якій адвокат зареєстрований. Отже, професійна таємниця, розділена з професіоналом, який не лише підпадає під ті ж деонтологічні правила, але й обраний колегами для забезпечення їх дотримання, не зазнає загрози. Останні передають повідомлення до Tracfin лише після перевірки дотримання умов, зазначених у Монетарному і фінансовому кодексі. Відповідно, обов’язок повідомляти про підозру, у застосованому у Франції вигляді і з огляду на переслідувану законну мету і на її особливу важливість у демократичному суспільстві, не становить непропорційне втручання у професійну таємницю адвокатів. Висновок: немає порушення (одноголосно). (Див. Bosphorus Hava Yolları Turizm ve Ticaret Anonim Şirketi c проти Ірландії [ВП] (№ 45036/98, 30 червня 2005 року, Інформаційне повідомлення № 76) * Ці операції включають: 1) купівлю і продаж нерухомого майна або комерційних підприємств; 2) управління капіталом, акціями або іншими активами, які належать клієнту; 3) відкриття банківських, ощадних або інвестиційних рахунків; 4) організацію сплати внесків для створення або управління юридичними особами; 5) створення, управління або керівництво юридичними особами; 6) створення, управління або керівництво довірчими товариствами або подібними утвореннями. Обмеження щодо розголошення таємної інформації захисникам та право на справедливий суд М. проти Нідерландів (№ 2156/10) 25 липня 2017 року http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5798692-7377624 Заявник наголошував на порушенні його права на захист через те, що органи прокуратури не надали можливості його адвокату ознайомитися зі змістом відповідних документів, оскільки останні містили інформацію, що відноситься до секретної. Факти. Заявник, колишній аудіоредактор і перекладач Служби розвідки і безпеки Нідерландів (Algemene Inlichtingen — en Veiligheidsdienst — AIVD), був визнаний винним у розголошенні державної се- кретної інформації. Його апеляції не мали успіху. У Європейському суді заявник стверджував, зокре- ма, що кримінальне провадження проти нього пору- шило ст. 6 § 1 та 3 (b), (c), а також (d), тому що AIVD мав вирішальний контроль над доказами у такий спосіб обмежуючи його доступ і доступ національних судів до інформації, яка містилася в документах, та контролюючи її використання, а також перешкоджаючи йому дати вказівки своєму захиснику та ефективному на- данню доказів свідкам. Право. Ст. 6 § 1 та 3 (b). Заявник звернувся з проханням розкрити звіт про внутрішнє розслідування AIVD та відредаговані частини документів AIVD, які містилися в матеріалах справи. (а) Внутрішнє розслідування AIVD. Національні суди не вважали встановленим, що будь-який звіт дійсно існував. Суд був задоволений тим, що жоден такий документ не знаходився в сторони обвинувачення, і, відповідно, він не міг стати частиною справи, порушеної прокуратурою. Оскільки заявник мав намір опосередковано виразити, що розслідування могло викликати спотворення інформації, Суд відхилив таке припущення як цілком гіпотетичне. (b) Розголошення документів у відредагованій формі . Прихована інформація не може будь-яким чином допомогти захисту. Оскільки заявник був обвинувачений у наданні державної секретної інформації особам, які не мали права ознайомлюватись із нею, єдине питання стосовно цих документів полягало в тому, чи складала вона державну таємницю. Докази, на підставі яких заявник був визнаний винним, містили твердження AIVD, які підтверджували, що документи, про які йде мова, були класифіковані як державна таємниця та пояснювали необхідність зберігати в таємниці інформацію, яка містилася в документах. Державна прокуратура з питань боротьби з тероризмом підтвердила, що документи, які містилися у матеріалах справи в кримінальному провадженні, фактично були копіями документів, які вони мали намір представити, і заявник не заперечував це. Інша розбірлива інформація була достатньою для того, щоб захист та національні органи влади провели надійне оцінювання характеру інформації в документах. Висновок: відсутність порушення (прийняте одно голосно). Стаття 6 § 1 і 3 (с). Суд допустив певні обмеження, які застосовуються до контактів адвокат-клієнт у справах про тероризм та організовану злочинність. Проте відступ від основного правила дотримання конфіденційності контактів адвокат-клієнт можливий лише за виняткових обставин та за умови існування відповідних та достатніх гарантій проти зловживань. Процедура, за допомогою якої обвинувачення намагається оцінити важливість прихованої інформації для захисту та зважує її з інтересом суспільства в збереженні інформації, не може відповідати вимогам ст. 6 § 1. Заявнику не було відмовлено в доступі до доказів обвинувачення: йому було наказано не розголошувати своєму адвокатові фактичну інформацію, яка повинна була використовуватися для його захисту. Не було жодного втручання в конфіденційність між заявником та його адвокатом. Не був проведений незалежний моніторинг інформації, яка передавалася між заявником та його адвокатом; навпаки, заявникові погрожували переслідуванням у судовому порядку, якщо б він надав адвокату секретну інформацію. Важливим було те, що спілкування між заявником та його захисником не було вільним та необмеженим щодо його змісту, як зазвичай вимагали вимоги справедливого судового розгляду. Суд погодився з тим, що правила таємниці були застосовані в загальному значенні та не існувало принципової причини, чому вони не повинні були застосовуватися, коли працівників служби безпеки переслідували в судовому порядку за кримінальні злочини, пов’язані з їх роботою. Питання в Суді полягало в тому, як заборона розголошення секретної інформації вплинула на права підозрюваного на захист, як у зв’язку з її розголошенням його адвокатам, так і щодо судового провадження. Генеральний адвокат дав зобов’язання не переслідувати заявника в судовому порядку за порушення його службової таємниці, якщо таке порушення було б обґрунтоване правами захисту, гарантованими ст. 6 Конвенції. Це накладало на заявника тягар прийняття рішення без користування перевагами порад адвоката стосовно жовтень 2017 № 10 (37) 35 Практика ЄСПЛ того, чи розкривати факти, які ще не були зареєстровані в матеріалах справи, і, таким чином, ризикуючи наступним переслідуванням, а адвокат повністю зберігав повноваження в цьому питанні. Суд вважав, що від відповідача неможливо було очікувати серйозних обвинувачень у скоєнні кримінального правопорушення, які могли б без професійної консультації зважити переваги повного розкриття своєї справи його адвокату з ризиком переслідування в судовому порядку. За цих обставин справедливість провадження була безповоротно поставлена під загрозу втручанням у спілкування між заявником та його адвокатом. Висновок: порушення (прийняте одноголосно). Стаття 6 § 1 та 3 (d). Захисту не було відмовлено в можливості проведення перехресного допиту свідків звинувачення з метою перевірки достовірності заяв, зроблених ними раніше під час провадження. Навпаки, справа заявника полягала в тому, що йому було відмовлено в доступі до інформації, у якій були зацікавлені члени AIVD та яка могла б поставити під сумнів його провину. У кримінальних справах існувала цілком законна стратегія захисту викликати сумніви щодо «авторства» злочину, демонструючи, що злочин міг бути скоєний будь-якою іншою особою. Проте це не надавало право підозрюваному на показні вимоги інформації з надією на те, що може виявитись альтернативне пояснення. Докази, на яких національні суди обґрунтовували засудження, містили декілька пунктів, які безпосередньо пов’язували заявника з розголошеними документами та невповноваженими особами, які володіли цими документами. За цих обставин неможливо стверджувати, що національні суди діяли необґрунтовано або довільно, не задовольняючи всі його запити на отримання свідчень або вважаючи, що його захисту не була завдана суттєва шкода умовами, відповідно до яких ті свідки, у яких не було відмовлено, були допитані. Висновок: відсутність порушення (прийняте одноголосно). Стаття 41 Конвенції. Новий судовий розгляд або відновлення провадження в національному суді на вимогу заявника складало відповідне відшкодування; виявлення порушення складає достатньо справедливу сатисфакцію у зв’язку з моральною шкодою. Обшуки та виїмки, проведені в адвокатських конторах або вдома Niemietz проти Німеччини http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57887 16 грудня 1992 року Ця справа стосується обшуку офісу адвоката під час кримінальної справи за за погрози на адресу судді. Заявник скаржився, зокрема, що його право на повагу до його будинку та кореспонденції було порушено. Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції, встановивши, що втручання, на яке скаржився заявник, не було пропорційним законній метіпереслідування - а саме запобігання злочинності та захист прав інших осіб, що не можна вважати необхідним у демократичному суспільстві. Суд зазначив, зокрема, що, хоча справді було відомо, що правопорушення, у зв'язку з яким здійснювався обшук, включало не лише образу, а й спробу чинити тиск на суддю, не може бути класифікованоне більше ніж другорядне, з іншого боку, ордер був складений у широкому розумінні. Адже в ордері, виданому дільничним судом Мюнхену, йшлося про обшук, щоб знайти та вилучити «документи», що розкривають іншу особу. Тому ті хто проводили обшук, переглянули 4 шафи-картотеки з даними, що мають відношення до клієнтів, а також шість особистих досьє, їх дії повинні були охоплювати як «кореспонденцію», а також і інші матеріали, що можуть підпадати під це поняття в силу статті 8 Конвенції. У низці справ (див. наприклад, рішення у справах Шоненбергер та Дурмаз проти Швейцарії від 20 червня 1988 року та Кемпбелл проти Сполученого королівства від 25 березня 1992 року) Суд навіть не розглядав можливість незастосування статті 8 Конвенції, тому що кореспонденція мала професійний характер. Все вище викладене дає підстави Суду визнати, що обшук в офісі заявника являє собою порушення його прав за статтею 8 Конвенції (пп. 33-34 рішення). Більш того беручи до уваги природу фактично оглянутих матеріалів, вочевидь, що обшук погрожував професійній таємниці в тій мірі, яка виявилася непропорційною в даних обставинах. У зв'язку з цим Суд нагадав, що посягання на професійну таємницю адвоката може мати наслідки для належного здійснення правосуддя і тим самим порушувати права, які гарантовані статтею 6 (право на справедливий суд) Конвенції. На додаток до цього, супровідний розголос міг негативно вплинути на професійну репутацію заявника в очах як його клієнтів. Так і громадськості загалом. Тамозіус (Tamosius) проти Сполученого Королівства http://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-22687 19 вересня 2002 року (ухвала про прийнятність) Ця справа стосується обшуку офісу адвоката та вилучення матеріалів у контексті розслідування щодо податкового шахрайства щодо деяких його клієнтів. Заявник, зокрема, стверджував, що питання про видачу та виконання ордерів порушує його право на повагу до свого приватного життя та його кореспонденцію. Він стверджував, зокрема, що законодавче визначення адвокатської таємниці було занадто вузьким. Суд визнав заяву неприйнятною за статтею 8 Конвенції як явно необґрунтовану, виходячи з того, що обшук у цій справі не був непропорційним до законних цілей, а саме запобігання злочинам та заворушенням, так само як економічний добробуту країни, і що до процедури застосовувалися адекватні гарантії. Зокрема, було зазначено, що обшук здійснювався за дорученням, виданим суддею, та під наглядом адвоката, завдання якого полягало у визначенні документів, які підлягали адвокатській таємниці, і їх не слід вилучати. Крім того, беручи до уваги визначення пільг у внутрішньому законодавстві, Суд вважає, що заборона на виїмку документів, що охоплюються адвокатською таємницею, забезпечує конкретну гарантію проти втручання у адвокатську таємницю та здійснення правосуддя з урахуванням того, що виїмка таких документів буладоступна для юридичного оскарження та можливого відшкодування збитків. Петрі Саллінен (Petri SALLINEN) та інші проти Фінляндії http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-70283 27 вересня 2005 року Ця справа стосується обшуку приміщень першого заявника (адвоката) та вилучення певних матеріалів. Поліція зберігала копію одного із його жорстких дисків, на якому містилися, зокрема, особисті дані про трьох його клієнтів у відповідний час, які також були заявниками в Суді. Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції, в якому визнано, що втручання, на яке скаржаться, не було відповідно до закону. У зв'язку з цим він, зокрема, розглянув питання про те, що законодавство Фінляндії не забезпечило належних правових гарантій, оскільки не було чітко визначено обставин, за яких адвокатська таємниця могла бути піддана обшуку та виїмці. Див. також:Хейно (Heino) проти Фінляндії, рішення від 15 лютого 2011 року. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-103394 Смірнов проти Росії http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-2663 7 червня 2007 року Заявник є юристом. У 2000 р. у його квартирі було проведено обшук, і ряд документів і центральний блок його комп'ютера були вилучені. Вони були долучені в якості «речових доказів» по кримінальній справі, в рамках якого заявник діяв як представник відповідача. Він подав скаргу до суду, в якій заявив про порушення прав його клієнта на захист в результаті такого вилучення. Суд скаргу відхилив, пославшись на те, що обшук в його квартирі був обґрунтований, і процедура обшуку порушено не було, а також що наказ про вилучення предметів не підлягав розгляду в судовому порядку. Заявник також подав цивільно-правову скаргу про відшкодування шкоди, яка на цей момент розглянута не була. Заявнику були повернуті записна книжка і деякі документи, крім комп'ютера. Право. Стаття 8 Конвенції. Обшук в квартирі заявника був законним втручанням у здійснення його прав щодо його житла, яке переслідувало законні цілі забезпечення інтересів громадської безпеки, запобігання злочину та захисту прав і свобод інших осіб. Оскільки сам заявник не перебував під підозрою в скоєнні кримінального злочину, обшук був проведений без достатніх і відповідних підстав або гарантій захисту від втручання в професійну таємницю, і наказ мав виключно широкі формулювання, що дало міліції свободу самостійно визначати, що підлягає вилученню. У наказі про проведення обшуку була відсутня інформація про проведене розслідування, цілі обшуку або підстави, чому обшук в квартирі заявника дозволить отримати будь-які докази вчинення злочину. Судовий перегляд, який мав місце пост фактум, нітрохи не сприяв заповненню прогалин в обґрунтуванні наказу на обшук. В результаті судового розгляду суд встановив обґрунтованість наказу з посиланням на деякі документи без згадки про їхній зміст і ставлення до справи. Більш того, деякі документи після проведеного обшуку, навпаки, з'явилися. Таким чином, внутрішньодержавні органи влади не змогли виконати свій обов'язок по наданню «відповідного і достатнього» обґрунтування для видачі ордера на обшук. В результаті, проведенням обшуку було скоєно замах на професійну таємницю в ступені, що не відповідає якій би то не було законній меті, яку переслідували органи влади. Висновок: порушення (прийнято одноголосно). Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Центральний блок комп'ютера заявника утримується російською владою вже більше шести років. Суд почав розглядати дану ситуацію з точки зору права держави здійснювати контроль над користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Утримання речових доказів може бути необхідним в інтересах належного відправлення правосуддя, що було «законною метою» в «загальних інтересах» суспільства. Суд погодився з позицією заявника, що комп'ютер сам по собі не був ні об'єктом, ні інструментом, ні результатом будь-якого кримінального злочину, з чим держава не висловило незгоду. Для проведення розслідування цінною і значущою була інформація, збережена на жорсткому диску. Дана інформація була вивчена слідчим, роздрукована і долучена до справи. У такому випадку суд не вбачає очевидної причини надалі утримувати центральний блок. І ніякої причини не було вказано в рамках внутрішньодержавного процесу. Утримання центрального блоку не тільки викликало особисті незручності заявника, а й перешкоджало здійсненню їм його професійної діяльності, а також мало наслідки для здійснення правосуддя. Таким чином, Росія не змогла знайти «справедливий баланс» між дотриманням загальних інтересів і вимогою захисту спокійного користування заявником його майном. Висновок: порушення (прийнято одноголосно). Стаття 13 в сукупності зі статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції. Внутрішньодержавні суди оголосили заяву неприйнятною на тій підставі, що рішення про утримання комп'ютера не підлягало розгляду в судовому порядку. Заявнику було рекомендовано подати скаргу до вищої прокуратуру. Однак подача скарги до вищої прокуратуру не є «ефективним засобу захисту». Що стосується поточного цивільно-правового позову про стягнення збитків, цивільний суд не має компетенцію переглядати законність рішень, прийнятих слідчими в рамках кримінального процесу. Це означає, ефективний засіб захисту інтересів заявника по даній скарзі відсутній. Висновок: порушення (прийнято одноголосно). Див також: Алексанян проти Росії, рішення від 22 грудня 2008 року; Колесніченко проти Росії, рішення від 9 квітня 2009 року; Юдицька та інші проти Росії, рішення від 12 лютого 2015 року. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=003-2592989-2814542 http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-92147 http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-151037 Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH проти Австрії 16 жовтня 2007 року http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-2473 Факти. Перший заявник був адвокатом та власником і генеральним директором другого заявника - холдингової компанії. Другий заявник був єдиним власником іншої компанії - “Новамед”. Обидві компанії знаходилися в адвокатському офісі першого заявника. На підставі прохання про правову допомогу від італійських органів влади у зв’язку з кримінальним розслідуванням, реґіональний суд видав ордер на обшук головних офісів зазначених компаній. Під час обшуку одна група офіцерів поліції, за присутності першого заявника та представника адвокатського об’єднання, шукала паперові копії файлів, які стосувалися другого заявника та “Новамед”. У випадку, якщо перший заявник заперечував проти ознайомлення на місці з якимось документом, він запечатувався та передавався на зберігання до реґіонального суду, як того вимагав Кримінальний процесуальний кодекс. Усі вилучені та запечатані документи були перелічені в протоколі, підписаному першим заявником та офіцерами поліції. Одночасно, інша група співробітників поліції досліджувала комп’ютерне обладнання першого заявника та копіювала деякі файли на диск. Спеціаліст з ІТ та представник адвокатського об’єднання були присутні нетривалий час під час цієї частини обшуку. Проте протокол про цю частину був складений лише пізніше того ж дня. У ньому зазначалося, що співробітники поліції не зробили повну копію сервера, але провели пошук за іменами двох компаній та підозрюваних у кримінальному провадженні. У подальшому слідчий суддя відкрив у присутності першого заявника документи, які були запечатані. Деякі з них були скопійовані та додані до справи, тоді як інші були повернені першому заявникові на тій підставі, що їх використання порушило б його обов’язок професійної таємниці. Перший та другий заявники оскаржили в національних судах те, що процедура обшуку та вилучення стосовно електронних даних порушила обов’язки першого заявника щодо професійної таємниці. Проте їхні скарги були відхилені. Право. Обшук та вилучення електронних даних заявників становили втручання у їхнє право на повагу до їхньої “кореспонденції”. Кримінальний процесуальний кодекс містив спеціальні правила щодо вилучення документів і відповідно до практики національних судів ці правила також поширювалися на електронні дані. Обшук та вилучення відповідали правомірній меті запобігання злочинам. Проте, хоча передбачені гарантії були додержані стосовно паперових копій вилучених документів, вони не були додержані стосовно електронних даних. Зокрема, представник адвокатського об’єднання не мав можливості належним чином наглядати за цією частиною обшуку, протокол було складено надто пізно і ні перший заявник, ні представник адвокатського об’єднання не були поінформовані про результати обшуку. Хоча перший заявник не був юридичним представником другого заявника, він виступав в якості юридичного радника багатьох компаній, чиї акції належали другому заявнику. Крім того, електронні дані, що були вилучені, містили загалом ту ж інформацію, що й паперові документи, деякі з яких слідчий суддя повернув першому заявникові як такі, що підлягали професійній таємниці. Тому можна розумно припустити, що вилучені електронні дані також містили таку інформацію. Недодержання працівниками поліції певних процесуальних гарантій, спрямованих на запобігання “свавіллю” та захист професійної адвокатської таємниці, зробило обшук та вилучення електронних даних першого заявника непропорційними до правомірної мети, яка переслідувалася. Висновок: порушення (чотирма голосами проти трьох). Стаття 41 Конвенції. 2 500 євро за моральну шкоду. Ілля Стефанов ( Iliya Stefanov) проти Болгарії http://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-86449 22 травня 2008 року У рамках кримінального розслідування за звинуваченням у вимаганні поліція здійснила обшук офісу заявника, адвоката, у присутності двох сусідів. Вони вилучили комп'ютер заявника та всі його гнучкі диски. Розслідування пізніше було припинено, і було видано розпорядження про повернення вилучених речей. Заявник скаржився, зокрема, на незаконність цього обшуку та вилучення. Суд постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції, коли було встановлено, що обшук порушив професійну таємницю заявника в тій мірі, яка була непропорційною за цих обставин. Хоча Суд був задоволений тим, що ордер на обшук був зумовлений обґрунтованою підозрою та наданий після заяв, зроблених кількома свідками, однак він зазначив, що ордер був складений з надто широкими термінами та дозволив поліції протягом двох місяців тримати комп'ютер заявника, а також всі його гнучкі диски, в яких міститься інформація, що охоплюється професійною таємницею адвокатів. Крім того, було малоймовірно, що сусіди, які не мали юридичної кваліфікації, могли б забезпечити будь-яку ефективну гарантію проти надмірного втручання поліції в професійну таємницю заявника. Оскільки в рамках болгарського законодавства не існувало жодної процедури для того, щоб заявник заперечив законність такого обшуку та арешту або отримав відшкодування, Суд також визнав, що було порушення статті 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції. Див. також: Головань проти України, рішення від 5 липня 2012 року. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-112021 Андре та інший проти Франції http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-1984 24 липня 2008 року Факти. Адвокатські офіси заявників були обшукані податковими органами в розрахунку на отримання доказів проти компанії-клієнта цих адвокатів, яка підозрювалася в ухиленні від податків. Обшук проводили представники податкової служби в присутності першого заявника, президента адвокатської асоціації і поліцейського. Першому заявникові була вручена копія постанови верховного суду (tribunal de grande instance), яка санкціонує обшук на вимогу податкових органів. Був складений і підписаний присутніми протокол з описом вилучених предметів. Було вилучено 66 документів, включаючи рукописні замітки і документ з рукописним коментарем, складеним першим заявником, щодо яких президент адвокатської асоціації прямо вказав на те, що вони є особистими документами адвоката і як такі абсолютно конфіденційні і не можуть бути вилучені. Перший заявник виступив із запереченнями щодо проведення обшуку і висловив ряд зауважень, які були включені в протокол обшуку. Йому було вручено копії протоколу обшуку і вилучених документів. Заявники подали скаргу, посилаючись на професійну таємницю і права захисту і стверджуючи, що передані клієнтом адвокату документи і листування між ними не можуть бути вилучені, якщо влада не мають на меті отримання доказів причетності адвоката до вказаних злочинів. Вони також заперечували проти відсутності в постанові про обшук прямої вказівки на те, що участь президента адвокатської асоціації або його представника в обшуку є обов'язковим. Касаційний суд відхилив скаргу. Право. Обшук був проведений в офісах заявників, і вилучення предметів представляло собою замах на їх право на повагу житла. Це втручання було передбачено законом і переслідувало законну мету, а саме, запобігання заворушенням чи злочинам. Однак обшуки і виїмки в адвокатському офісі, безсумнівно, зачіпають професійну таємницю довірчих відносин між адвокатом і його клієнтом, яка витікала з права клієнта не свідчити проти себе. Таким чином, якщо законодавство країни передбачає можливість обшуку адвокатських приміщень, така можливість повинна супроводжуватися спеціальними гарантіями. У цій справі була спеціальна процесуальна гарантія у вигляді присутності президента адвокатської асоціації, членами якої були заявники. Його присутність і зауваження щодо конфіденційності вилучених документів були зафіксовані в складеному протоколі. Однак не тільки був відсутній суддя, що санкціонував обшук, але присутність президента адвокатської асоціації і зроблені ним зауваження не стали на заваді посадовим особам, які проводили обшук, оглянути всі документи, що зберігалися в приміщенні, і вилучити їх. Рукописні замітки першого заявника представляли собою особисті документи адвоката і тому були захищені професійною таємницею. Крім того, постанова про обшук було складено в надзвичайно загальних виразах і просто дозволяло обшуки і виїмки, необхідні для отримання доказів, в місцях, де можуть знаходитися документи та інші джерела інформації, які стосуються передбачуваного ухилення від податків, зокрема в приміщеннях заявників. Це давало податковим і поліцейським органам, які проводять обшук, широкі повноваження по виявленню в приміщеннях заявників, які виступали тільки в якості адвокатів компанії, підозрюваної в ухиленні від податків, документів, які могли підтвердити підозри в ухилянні від податків і використовуватися як докази проти зазначеної компанії. Заявники ніколи не звинувачувалися і не підозрювали в скоєнні злочинів або в співучасті в шахрайстві, скоєному компанією-клієнтом. Таким чином, в рамках податкової перевірки компанії, що була клієнтом заявників, влада провела обшук у заявників виключно тому, що зіткнулися з труднощами в проведенні податкової перевірки, в розрахунку на виявлення бухгалтерських, правових або управлінських документів, які могли підтвердити їх підозри в тому, що компанія ухиляється від сплати податків. У цьому контексті проведені в приміщенні заявників обшук і вилучення документів були сумірні законній меті. Висновок: порушення (прийнято одноголосно). Стаття 41 Конвенції. Компенсація моральної шкоди в розмірі 5 000 євро. Див. також: рішення Ксав'єр Да Сільвейра (XAVIER DA SILVEIRA) проти Франції від 21 січня 2010 р. http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-3001517-3308746 Робатін (Robathin ) проти Австрії http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=002-5567 3 липня 2012 року Як практикуючий адвокат, заявник скаржився на обшук у його офісі та виїмку документів, а також всіх його електронних даних під час кримінального провадження, порушеного проти нього за підозрою в крадіжці, розтраті та шахрайстві щодо його клієнтів. В остаточному підсумку він був виправданий по усіх обвинуваченнях проти нього. Суд постановив, що було порушення статті 8 Конвенції. Він, зокрема, зазначив, що хоча заявник отримав вигоду від ряду процесуальних гарантій, Палата з перегляду справи, до якої було передано справу заявника, надала лише стислі та досить загальні причини, за яких дозволялося обшукати всі електронні дані з адвокатської контори заявника, а не дані, що стосуються виключно відносин між заявником та потерпілими від його можливих злочинів. Зважаючи на особливі обставини, що склалися в адвокатському бюро, слід було б враховувати особливі причини для такого всеосяжного обшуку. За відсутності таких причин Суд встановив, що виїмка та перевірка всіх даних виходили за межі того, що було необхідним для досягнення законної мети, а саме – попередження злочину. Vinci Construction та GMT Génie Civil and Services проти Франції http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-5055260-6217032 2 квітня 2015 року Ця справа стосується перевірок та вилучення, які проводили слідчі з Департаменту з питань конкуренції, прав споживачів та запобігання шахрайству в приміщеннях двох компаній. Заявники скаржились, зокрема, на непропорційне втручання у їх права на захист та на право на повагу до житла, приватного життя та кореспонденції, зокрема, щодо конфіденційності відносин адвокат-клієнт, беручи до уваги широкомасштабний та невибірковий характер здійсненої виїмки і відсутність детального опису. Суд постановив, що було порушено статтю 8 Конвенції, оскільки перевірки та виїмки, що проводилися в приміщеннях заявників, були непропорційними щодо досягнутої мети, а саме – економічного добробуту країни та запобігання заворушенням або злочину. Зокрема, було зазначено, що гарантії, передбачені національним законодавством, що регулюють перевірки та виїмку, що проводяться у сфері законодавства про конкуренцію, у цій справі не були застосовані практично та ефективно, зокрема, оскільки було відомо, що вилучені документи містять кореспонденцію між адвокатом і його клієнтом, яка підлягала підвищеному захисту. У зв'язку з цим Суд вирішив, що коли судді було запропоновано дослідити обґрунтовані твердження про вилучення спеціально визначених документів, які не мали ніякого відношення до розслідування або підпадали під адвокатську таємницю, він повинен був прийняти рішення щодо того, що з ними станеться після проведення детального обстеження та конкретного огляду пропорційності, а згодом - призначити їх повернення, де це необхідно. Суд також визнав, що у цій справі було порушено пункт 1 статті 6 (право на справедливий суд), оскільки заявники не мали змоги подати повну скаргу щодо рішення про надання дозволів на перевірки та виїмку. Sérvulo&Associados – Sociedade de Advogados, RL проти Португалії http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=003-5160398-6379496 3 вересня 2015 року Ця справа стосується обшуку офісів юридичної фірми та вилучення комп'ютерних файлів та повідомлень електронної пошти під час розслідування підозр в корупції, придбанні забороненої долі участі та відмиванні грошей у зв'язку з закупівлею урядом Португалії двох підводних човнів від німецького консорціуму. Суд постановив, що порушення статті 8 Конвенції не було. Він виявив, що, незважаючи на обсяги ордерів на обшук та виїмку, гарантії, надані заявникам проти зловживань, свавілля та порушення службової таємниці, були адекватними та достатніми. Отже, операції з обшуку та виїмки не призвели до непропорційного втручання у легітимну мету, а саме – запобігання заворушень або злочинам. Суд, зокрема, зазначив, що після перегляду комп'ютерних файлів та електронних листів, які були вилучені, слідчий суддя Центрального кримінального слідчого суду наказав видалити 850 записів, які він вважав приватними підпадали під професійну таємницю або не мали безпосереднього відношення до справи. Суд не бачить підстав для сумніву в оцінці, зробленій суддею, який втрутився для перевірки законності операцій з обшуку та виїмки, і особливо для захисту адвокатської таємниці. Крім того, у відповідь на заперечення заявників про те, що комп'ютерні записи, що були вилучені, не були їм повернені, Суд зазначив, що оригінали були віддані і що не було ніяких зобов'язань по поверненню копій, які могли зберігатися протягом строку давності за ці злочини. Lindstrand Partners Advokatbyrå AB проти Швеції http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-169654 20 грудня 2016 року Ця справа стосується обшуку, проведеного у приміщенні заявника – юридичної фірми податковим агентством під час проведення аудиту, який проводивсяв двох інших компаніях. Податкове агентство підозрювало, що значні суми грошей були захищені від оподаткування в Швеції через нелегальні операції між клієнтською компанією заявника та швейцарською компанією. Заявник скаржився, зокрема, на те, що права на приватність фірми порушувались через те, що Податкове агентство отримало доступ до обшуку його приміщень та вилучення дисків даних, які нібито належали цій фірмі. Суд постановив, що порушення статті 8 Конвенції не було, оскільки було встановлено, що обшук офісу заявника не був непропорційним щодо законної мети, а саме – економічного добробуту країни. Зокрема, було зазначено, що жоден матеріал, який було вилучений або скопійований Податковим агентством, не становив інформації, що підлягала професійній таємниці. Проте Суд постановив, що було порушено статтю 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції у поєднанні зі статтею 8, оскільки заявник був позбавлений правового статусу у провадженні щодо дозволу на обшук його приміщень і, таким чином, не мав доступу до будь-яких засобів юридичного захисту для подачі своїх заперечень проти обшуку. Заява на розгляді Тухеява (TUHEIAVA) проти Франції (№ 25038/13) http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-157327 Заява, передана французькому уряду стосовно даної справи, стосується візиту до адвокатської практики заявника, здійсненого Президентом Асоціації адвокатів Папейте, з метою перевірки існування такої практики та перевірки рахунків. Подальше дисциплінарне провадження щодо заявника було порушено за невиконання останнім своїх податкових зобов'язань, і його тимчасово було відсторонено від практики. Заявник стверджує, що цей візит у його відсутність порушив його право на повагу до його житла. Він також скаржиться на використання в дисциплінарному провадженні висновків, отриманих під час візиту. Суд повідомив про звернення французький уряд та поставив сторонам питання відповідно до пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд) та 8 (право на повагу до приватного життя та житла) Конвенції. FS_Legal_professional_privilege_ENG.pdf
  18. Скрытое видеонаблюдение за сотрудниками не может нарушать право на неприкосновенность частной жизни. А национальное законодательство должно предусматривать справедливый баланс интересов наемных работников и собственника. К таким выводам пришел Европейский суд по правам человека. https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"itemid":["001-179881"]} Скрытое видеонаблюдение за сотрудниками не может нарушать право на неприкосновенность частной жизни CASE OF L_PEZ RIBALDA AND OTHERS v. SPAIN.pdf Скрытое видеонаблюдение за сотрудниками не может нарушать право на неприкосновенность частной жизни CASE OF L_PEZ RIBALDA AND OTHERS v. SPAIN.docx
  19. 7 листопада 2017 року Друга Палата ЄСПЛ винесла рішення у справі за скаргою Егіля Ейнарссона, що стосувалася інформації, поширеної завдяки посту в Instagram. Суд віднайшов порушення статті 8 Європейської конвенції з прав людини (право на повагу до приватного життя). Справа стосується скарги відомого в Ісландії блогера щодо рішення Верховного Суду Ісландії, який дійшов висновку, що фраза «Fuck you rapist bastard» (rapist – ґвалтівник), використана в пості Instagram про позивача, не була дифамаційною і не завдала шкоди честі та гідності заявника. Варто зазначити, що пост було опубліковано невдовзі після того, як із позивача були зняті обвинувачення в зґвалтуванні та інших правопорушеннях сексуального характеру. В 2011 році 18-річна дівчина звинуватила пана Ейнарссона у зґвалтуванні. Згодом, ще одна жінка заявила до поліції щодо пана Ейнарссона стосовно зґвалтування, вчиненого за кілька років перед тим. Після проведеного розслідування, усі звинувачення були зняті через відсутність доказів. Пан Ейнарссон скаржився в поліцію на жінок з огляду на безпідставність звинувачень, однак безрезультатно. Згодом, видання «Monitor» опублікувало інтерв’ю з паном Ейнарссоном, в якому обговорювалося провадження щодо зґвалтування; при цьому позивач кілька разів заявив, що звинувачення були неправдивими, а також розкритикував висвітлення згаданих подій у пресі. Також, поруч з інтерв’ю, по центру сторінки журналу, було опубліковано його фото. Того ж дня, Х розмістив згадане, але відредаговане фото, написавши вздовж зображення «лузер», в своєму профілі Instagram (додаток для обміну фото/відео) із заголовком: «Fuck you rapist bastard». Попри те, що Х мав приватний профіль, і дописи могли бачити лише його підписники, фото було доступне й іншим користувачам Instagram. Згодом було опубліковано онлайн статтю про пост Х разом з цим фото та інтерв’ю позивача. Через кілька днів, юрист пана Ейнарссона написав для Х лист з вимогою відмовитись від своїх слів, просити вибачення через медіа та виплатити компенсацію заявнику, на що Х відповів, що фото було розміщене для закритого кола друзів в Instagram, і вже інші поширили його, а також перепросив за те, що це відбулося без його згоди чи відома. Пан Ейнарссон розпочав дифамаційний процес, вимагаючи покарати Х за «видозмінене» фото та публікацію його у Instagram з відповідним підписом. Також, заявник просив, визнати згаданий підпис неправдивим. Суди відмовили в задоволенні його вимог, посилаючись на те, що вказані твердження були не фактами, а оціночними судженнями, якщо зважати на контекст публічного обговорення цієї теми, ініційованої раніше самим позивачем, а також коментарі, які він дав після появи посту. Саме тому, перед Судом постало завдання визначити, чи є підпис фотографії в Instagram твердженням про факти, а чи оціночним судженням. Суд зауважує, що слово «ґвалтівник» є об’єктивним твердженням, оскільки факт зґвалтування може бути доведено. Це, звичайно, не виключає можливості, що об’єктивне твердження, залежно від змісту, може бути розпізнане як оціночне судження, проте контекстуальні елементи, що наштовхують на подібні висновки, повинні бути переконливими, особливо, коли мова йде про слово «ґвалтівник». ЄСПЛ вказує, що національні суди не врахували наявність причинно-наслідкового зв’язку між кримінальним провадженням щодо зґвалтування та постом, який з’явився лише тиждень після зняття звинувачень. Суд підкреслив, що навіть публічні персони, які самі почали «гарячу» дискусію щодо себе, не повинні терпіти звинувачень у насильницьких злочинних діях без наявного на те фактичного підґрунтя. Звідси, визнав порушення статті 8 Конвенції. Проте, варто зазначити, що дане рішення не було прийнято одноголосно, і судді Леммес та Муру-Вікстрьом в своїх окремих думках вказують, що Суду варто було звертати увагу також на те, що вжите твердження може входити в межі допустимої критики публічних людей, відповідно, потрібно аналізувати загальний контекст фрази, а не лише окреме слово «ґвалтівник». Зважаючи на вище викладене, Суд дійшов висновку, що національні суди не змогли досягти необхідного справедливого балансу між конкуруючими правами пана Ейнарссона на повагу до його приватного життя (стаття 8) та Х на свободу вираження поглядів (стаття 10). Рішення ЕСПЛ http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-178362
  20. 28 листопада 2017 року Друга Палата Європейського суду з прав людини визначила, що відеоспостереження за працівниками на робочому місці є значним втручанням в їхнє приватне життя, відповідно може бути виправдане лише за умови відповідності закону, наявності легітимної цілі та бути необхідним в демократичному суспільстві. Зазначені висновки були зроблені Судом внаслідок розгляду справи «Антовіч та Мірковіч проти Чорногорії» (Antović and Mirković v. Montenegro). Обставини справи. Професорка Невенка Антовіч та професор Йован Мірковіч є викладачами Університету Чорногорії. 1 лютого 2011 року на зібранні факультету декан поінформував усіх (разом із заявниками) про запровадження відеоспостереження в семи аудиторіях, де відбувались заняття, та перед деканатом. Метою таких заходів було впевнитись у безпеці власності та осіб (включаючи студентів) та спостерігати за процесом викладання. 24 лютого 2011 року було прийняте рішення щодо запровадження відеоспостереження, яке передбачало, що доступ до даних, які будуть записуватись та зберігатись протягом року, буде захищений кодами, відомими лише декану. В березні 2011 року позивачі поскаржились в Агентство захисту персональних даних на відеоспостереження та збір даних без їхньої згоди, оскільки не було жодних підстав виникнення загрози збереженості власності чи безпеки осіб, а також, що застосовувались й інші заходи для захисту людей, майна та для моніторингу занять. Згодом, Агентство у своєму звіті дійшло висновку, що відеоспостереження проводилося відповідно до закону. Також було вказано, що камери забезпечують лише нечіткі зображення (з низькою роздільною здатністю), які неможливо збільшити (zoom-функція), що не дозволяє розпізнати риси людей, а також відсутня функція запису аудіо. Звіт був оскаржений позивачами, де вони зазначили, що працівники не були письмовоповідомлені про запровадження відеоспостереження, яке реально почалось кількома тижнями раніше до появи згаданого рішення. Як наслідок, 28 квітня 2011 року, Агентство зобов’язало факультет забрати камери з аудиторій впродовж 15 днів з моменту, коли було прийнято рішення про неправомірність впровадження відеоспостереження. Рішення було виконане остаточно 27 січня 2012 року, і в цей час дані все ще збирались та видалялись до невизначеної дати. (§ 6-11) Національні суди. Позивачі ініціювали цивільний процес, в якому заявляли, що встановлення відеоспостереження порушувало їхнє право на повагу до приватного життя, бо не відповідало закону, не переслідувало легітимної цілі, а також не було необхідним в демократичному суспільстві. Суд не виявив порушення згаданого права, проте наголосив, що приватне життя інколи включає в себе діяльність в бізнесі та інших професійних сферах. Суд вказав, що університет – це публічна інституція, у якій здійснюється діяльність, що має громадський інтерес, включно з викладацьким процесом. Відповідно, відеоспостереження в аудиторіях, які є публічними місцями, не порушує права на приватність, оскільки аудиторія є територією для роботи, як, наприклад, зала суду чи парламент, де професори ніколи не лишаються наодинці. З цього випливає, що зібрані дані не можуть бути віднесені до персональних. Вищі судові інстанції лишили це рішення незмінним. (§ 13-16) Позиція ЄСПЛ. Суд у своєму рішенні зазначає, що університетські аудиторії також є робочим місцем викладачів. Серед їхніх обов’язків є не лише викладання матеріалу студентам, а і взаємодія з ними, розвиток взаємовідносин та побудова їхньої соціальної ідентичності. (§ 44) Суд нагадав, що відеоспостереження, приховане чи ні, є серйозним втручанням в приватне життя працівника (§ 55), додаючи, що національні суди не ставили питання поваги до приватного життя на перше місце, звертаючи увагу на інші чинники. (§ 56) Зокрема, камери для спостереження можуть бути встановленими в офіційних чи бізнес-приміщеннях з метою убезпечення людей чи майна, чи захисту конфіденційних даних. Суд зазначає, що в даному випадку такі заходи були вжиті не лише з метою захисту чи безпеки, а й з метою нагляду за викладанням. Звідси випливає, що така ціль як спостереження за викладацьким процесом не передбачена законом. (§ 59) Тому, ЄСПЛ визнав порушення статті 8 Конвенції і зобов’язав уряд відшкодувати заявникам моральну шкоду. Рышення ЕСПЛ http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-178904
  21. Заявникам в цій справі не був наданий доступ до судових рішень, який надавав дозвіл на заходи прихованого спостереження за ними. Вони не отримали їх до того часу, доки питання не розглядалося судами під час кримінального провадження стосовно того, що факти, пов'язані зі спостереженням, на яких заявники засновували свої скарги в Суді, були встановлені вперше. 7 листопада 2017 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі Зубков проти Росії. Справа була розпочата за заявами (№29431/05, 7070/06 and 5402/07) проти Російської Федерації, поданими до Суду трьома громадянами Росії, які були об'єднані з урахуванням їх фактичної та юридичної схожості Заявники стверджували, зокрема, що вони стали об'єктами прихованого спостереження в порушення статті 8 Конвенції. Один із заявників також скаржився на надмірну тривалість кримінального провадження. Інший скаржився на нелюдські умови утримання під вартою та транспортування. Він також стверджував, що його досудове ув'язнення не супроводжувалося достатніми процесуальними гарантіями. Заявник скаржився на те, що перехоплення його телефонного спілкування та прихована зйомка його і одного із заявників його зустрічі зі знайомими в орендованій квартирі, порушили його право на повагу до його приватного життя, листування та житла. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, яка має наступний зміст: 1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Заявникам в цій справі не був наданий доступ до судових рішень, який надавав дозвіл на заходи прихованого спостереження за ними. Вони не отримали їх до того часу, доки питання не розглядалося судами під час кримінального провадження стосовно того, що факти, пов'язані зі спостереженням, на яких заявники засновували свої скарги в Суді, були встановлені вперше. Тому вони отримають рішення про засудження або рішення по апеляції до подання їх заяв до суду. Уряд не продемонстрував для переконання Суду, що національні суди, які надали дозвіл на приховане спостереження за заявниками, перевірили, чи існувала "обгрунтована підозра" проти них, та застосовували тести на "необхідність в демократичному суспільстві" та "пропорційність". Більше того, відмова розкривати дозволи на спостереження за заявниками без будь-яких вагомих причин позбавила їх будь-якої можливості забезпечити законність заходу та її "необхідність у демократичному суспільстві", розглянути незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Отже стаття 8 Конвенції була порушена. https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"itemid":["001-178343"]} CASE OF ZUBKOV AND OTHERS v. RUSSIA.pdf
  22. І. ПРОВОКАЦІЯ ХАБАРА 1. Рішення від 5 лютого 2008 року у справі «Раманаускас проти Литви» (Ramanauskas v. Lithuania) 53. Конвенцією не заборонено використовувати на стадії попереднього розслідування такі джерела, як анонімні інформатори, якщо це виправдано характером злочину. Однак використання надалі таких джерел інформації судом для обґрунтування обвинувального вироку буде правомірним тільки в тому разі, коли є належні й достатні гарантії недопущення зловживань, зокрема коли встановлена чітка та прозора процедура надання дозволу на застосування таких оперативно-розшукових заходів, їх здійснення та контролю за цими діями (див. рішення від 26 жовтня 2006 р. у справі «Худобін проти Росії», № 59696/00, п. 135; рішення від 6 вересня 1978 р. у справі «Клаас та інші проти Німеччини», № 15473/89, пункти 52—56). … 54. Крім того, якщо діяльність негласних агентів усе ж можлива за наявності чітких обмежень та гарантій від зловживань, використання доказів, отриманих унаслідок підбурювання з боку поліції, не можна виправдати суспільним інтересом, оскільки в такому випадку обвинувачений із самого початку може бути позбавлений права на справедливий судовий розгляд справи (див. зазначені рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії», пункти 35, 36; «Худобін проти Росії», п. 128; рішення від 15 грудня 2005 р. у справі «Ванян проти Росії», № 53203/99, пункти 46, 47). 55. Підбурювання з боку поліції має місце тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються пасивним розслідуванням, а з метою встановлення злочину, тобто отримання доказів і порушення кримінальної справи, впливають на суб’єкта, схиляючи його до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би вчинений (див. зазначене рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії», п. 38; з метою протиставлення див. ухвалу від 7 вересня 2008 р. щодо неприйнятності справи «Юрофінаком» проти Франції», № 58753/00). 56. Постановляючи зазначене рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії» (п. 38), Суд дійшов висновку, що працівники поліції не обмежилися «пасивним розслідуванням протиправної діяльності п. Тейксейра де Кастро, а вплинули на нього, підбуривши до вчинення злочину». Він установив, що їхні дії вийшли за межі функцій негласних агентів, оскільки вони спровокували злочин і не було підстав вважати, що його було б вчинено без їхнього втручання (п. 39). 67. Суд, щоб встановити, чи обмежилися A.Z. та V.S. лише «пасивним розслідуванням протиправної діяльності», повинен врахувати, що: у справі немає доказів, які б підтверджували, що заявник раніше вчиняв злочини, зокрема пов’язані з корупцією; як засвідчують записи телефонних розмов, заявник неодноразово зустрічався із A.Z. з ініціативи останнього (цей факт, очевидно, спростовує наведені Урядом доводи про те, що правоохоронні органи жодного разу не тиснули на заявника і не вдавалися до погроз). Навпаки, через контакти, встановлені з ініціативи A.Z. та V.S., правоохоронні органи явно схиляли заявника до протиправних дій, хоча, крім чуток, не було об’єктивних доказів для припущення, що заявник займається незаконною діяльністю. 68. Цих міркувань достатньо для обґрунтування висновку, що дії працівників правоохоронних органів вийшли за межі пасивного розслідування наявної протиправної діяльності. 70. Оскільки доводи заявника не були повністю необґрунтованими, саме прокуратура мала довести, що факту підбурення не було. У разі відсутності таких доказів національні суди зобов’язані були проаналізувати факти у справі та вжити відповідних заходів, щоб встановити істину, а також з’ясувати, чи мало місце підбурювання. У разі доведення цього факту вони повинні були діяти відповідно до норм Конвенції (див. практику Суду, викладену в пунктах 49— 61). 72. Однак органи державної влади заперечували факт підбурювання з боку поліції, а суд не вжив жодних заходів з перевірки відповідних доводів заявника. Зокрема, суд навіть не намагався з’ясувати роль кожного з головних дійових осіб, наприклад, причини особистої ініціативи A.Z. звернутися до заявника, незважаючи на те, що обвинувальний вирок щодо останнього ґрунтувався на доказах, отриманих унаслідок оскаржуваного ним факту підбурювання. 2. Рішення від 2 грудня 2015 року у справі «Таранекс проти Латвії» (Taraneks v. Latvia) 61. Перший крок - з'ясувати, чи було б зазначене правопорушення вчинене без втручання влади. Визначення підбурювання, яке дав Суд раніше передбачає, що підбурювання поліції відбувається тоді, коли відповідні працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються лише розслідуванням злочинної діяльності за принципом пасивного характеру, але надають такий вплив на суб’єкта, що підбурює його до вчинення правопорушення, яке в іншому випадку не було б вчинене, а також для того, щоб зробити можливим доведення правопорушення, тобто забезпечити докази та порушити кримінальне переслідування. 62. Вирішуючи, чи було розслідування "суто пасивним", Суд вивчає причини, що лежать в основі таємної операції та поведінку органів влади, що її проводять. Суд виходитиме з того, чи існують об'єктивні підозри про те, що заявник був залучений до кримінальної діяльності або був схильний до вчинення кримінального правопорушення. 63. Ніщо в матеріалах справи або в зауваженнях, поданих Урядом, не вказує на те, що заявник мав судимість або що національні органи мали будь-які підстави підозрювати його у будь-якій попередній злочинній діяльності. 65. Звертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що, на відміну від того, що було зазначено Урядом, виявляється, що всі телефонні дзвінки та приватні зустрічі, в ході яких заявник нібито попросив агента виплатити хабар відбулися за ініціативою або навіть наполяганням агента, а не заявника. Суд приділяє особливе значення події 18 грудня 2001 року, коли агент наполягав на очікуванні прибуття заявника, якого не було в офісі, а також відмовився отримати копію рішення від іншої особи та наполягав на обговоренні із заявником. 3. Рішення від 30.10.2014 року у справі «Носко и Нефедов проти Росії» 53. У цьому відношенні Європейський суд вказував, що межа між законним використанням негласного співробітника і підбурюванням до вчинення злочину з велекою ймовірністю буде подолана за відсутності чіткої і передбачуваної процедури, встановленої внутрішньодержавним законодавства для санкціонування негласних заходів. 54. Європейський суд також відзначав у своїй прецедентній практиці, що негласні операції повинні проводитися пасивним шляхом за відсутності тиску на заявника для вчинення ним злочину за рахунок таких засобів, як прийняття на себе ініціативи в контактах із заявником, наполегливе спонукання, обіцянку фінансової вигоди або звернення до почуття жалю заявника. 55. Нарешті, Європейський суд вказував, що, якщо обвинувачені висувають аргумент про підбурювання, внутрішньодержавні суди зобов’язані розглянути його в рамках змагальної, ретельної, всебічної і переконливої процедури, при цьому на сторону обвинувачення покладається тягар доведення відсутності підбурювання. Межі судової перевірки повинні включати мотиви прийняття рішення про негласний захід, про ступінь участі правоохоронного органу в скоєнні злочину, а також про характер будь-якого підбурювання або тиску, якого зазнав заявник. 62. Європейський суд також враховує, що міліція направила А. до заявниці не прямо, а через колишнього однокурсника заявниці і багаторічного колеги. Залученням X. до негласної операції і поміщенням заявниці в неформальне оточення, міліція, в деякій мірі розраховувала на довіру заявниці до цієї особи і її бажання допомогти колезі. Таким чином, можна зробити висновок, що міліція не залишалася повністю пасивною і негласна операція включала, зокрема, певний елемент тиску на заявницю. 63. Європейський Суд також зазначає, що у внутрішньодержавному розгляді слідчі органи не стверджували, що їх поведінка залишалося суто пасивною. ІІ. ПРОВОКАЦІЯ В ІНШИХ ЗЛОЧИНАХ 1. Рішення від 9 червня 1998 року у справі «Тейшейра де Кастро проти Португалії» (Teixeira de Castro v. Portugal) 36. Використання негласних агентів має бути обмежене, а також повинні дотримуватися права людини, навіть у випадках боротьби з незаконним обігом наркотиків. Хоч сплеск організованої злочинності безсумнівно змушує вживати адекватних заходів, проте справедливе відправлення правосуддя є тим принципом, який не повинен страждати від цього. Основні вимоги справедливості, які зазначені в статті 6 Конвенції відносяться до будь-якого виду злочинів, від самих незначних до особливо тяжких. Суспільний інтерес не може виправдати використання доказів отриманих за допомогою провокацій поліції. 38. У цій справі необхідно з'ясувати чи підпадали дії поліцейських під визначення «негласних агентів». Суд зазначає, що Уряд не підтвердив, що дії поліцейських були частиною операції по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, яка була санкціонована і була під контролем суду. Також відсутні докази того, що у правоохоронних органів були достатні підстави підозрювати заявника в незаконному перевезенні наркотиків; навпаки він не мав судимості і ніколи не притягувався до кримінальної відповідальності. Він не був відомий співробітникам поліції, і в контакт з ним вони вступили тільки через посередництво В.С і Ф.О. Більш того наркотики не перебували в будинку заявника; він їх придбав у третьої особи, яка в свою чергу придбала їх ще в однієї особи. У Постанові Верховного суду від 5 травня 1994 не було нічого сказано про те, що в момент арешту при заявнику знаходилося більше наркотиків, ніж ті, які намагалися придбати співробітники поліції, з метою спровокувати його на вчинення злочину. Не має під собою підстав твердження Уряду, що позивач був схильний до того, щоб скоїти злочини. З цього випливає висновок, що співробітники поліції не розслідували (in an essentially passive manner) злочинну діяльність заявника, а здійснювали на нього такий вплив, щоб він вчинив злочин. Нарешті Суд заявляє, що в актах судових органів Португалії йдеться, що заявник був засуджений в основному на підставі показань двох поліцейських. 39. У світлі всього вищевикладеного Суд робить висновок, що дії співробітників поліції не підпадають під визначення дій негласних агентів, так як вони спровокували вчинення злочину і немає ніяких доказів на користь того, що якби не їхнє втручання, то злочин було б скоєно. Таке втручання і використання його в подальшому кримінальному процесі, означають, що заявник був позбавлений права на справедливий судовий розгляд. Таким чином має місце порушення статті 6 п.1 Конвенції 2. Рішення від 15 грудня 2005 року у справі «Ваньян проти Росії» 46. Конвенція не забороняє ставитися з довірою до таких джерел, як анонімні інформатори, зокрема, на етапі слідства. Однак подальше використання їх показань в суді для обґрунтування обвинувального вироку - інша справа. Використання таємних агентів повинно бути заборонено і заходи попередження щодо них мають бути прийняті навіть у справах, що стосуються боротьби проти наркоторгівлі. З вимог справедливого суду за статтею 6 випливає, що суспільні інтереси в боротьбі проти наркоторгівлі не можуть виправдати використання доказів, отриманих в результаті провокації поліції. 47. Коли трапляється, що дії таємних агентів спрямовані на підбурювання злочину, і немає підстав вважати, що він був би скоєний без їхнього втручання, то це виходить за рамки розуміння таємного агента і може бути названо провокацією.Таке втручання і його використання в розгляді кримінальної справи може непоправно підірвати справедливість судового розгляду. 49. Суд зазначає, що скарга заявника стосується тільки засудження за епізодом з ОЗ. Він також зазначає, що ОЗ діяла за вказівками міліції. Вона погодилася взяти участь в «перевірочної закупівлі» наркотиків для того, щоб викрити заявника в наркоторгівлі, і попросила його дістати їй наркотики. Немає свідчень того, що до залучення ОЗ у міліції були підстави підозрювати заявника в поширенні наркотиків. Просте твердження на суді співробітників міліції, що у них була інформація про участь заявника в наркоторгівлі, яке, схоже, не досліджувалась судом, не може бути прийнято до уваги. Міліція не обмежилася лише пасивним розслідуванням злочинної діяльності заявника. Немає підстав вважати, що злочин було б скоєно без вищевказаного залучення ОЗ. Суд тому приходить до висновку, що міліція спровокувала злочин, що виразилося в придбанні наркотиків на прохання ОЗ. Визнання заявника винним у спільній участі у придбанні і зберіганні героїну в частині, що стосується придбання ним наркотику для ОЗ, грунтувалося в основному на доказах, отриманих в результаті міліцейської операції, включаючи показання ОЗ і співробітників міліції ЕФ і МБ. Таким чином, втручання міліції і використання отриманих в результаті цього доказів для порушення кримінальної справи відносно заявника непоправно підірвало справедливість судового розгляду. 3. Рішення від 26 травня 2016 року у справі «Банникова протии Росії» (Bannikova v. Russia) 34. З огляду на специфіку слідчих заходів, що проводяться з метою боротьби з незаконним обігом наркотиків і корупцією, давно сформованою позицією Європейського Суду є те, що суспільні інтереси не можуть обґрунтовувати використання доказів, отриманих в результаті поліцейської провокації, оскільки застосування таких доказів піддасть обвинуваченого ризику позбутися справедливого судового розгляду з самого початку 37. Зіткнувшись з твердженням про провокацію, Європейський Суд повинен в першу чергу спробувати встановити, чи міг відповідний злочин бути скоєний без втручання влади. Визначення ж провокації, наведене Європейським Судом у справі "Раманаускас проти Литви". 38. При вирішенні питання про те, чи було розслідування "по суті пасивним", Європейський Суд повинен вивчити причини, що лежать в основі проведення оперативної операції, і поведінку органів влади, які її проводили. Європейський Суд повинен повинен виходити з того, чи мали місце об'єктивні підозри, що заявник задіяний у злочинній діяльності або схильний до скоєння злочину. 46. Застосувавши той же критерій в згадуваному вище справі "Малінінас проти Литви", Європейський Суд встановив, що оперативний захід передбачав провокацію: "37. Європейський Суд зазначає, що ініціатива надійшла саме з боку офіцера В., коли він першим вийшов на зв'язок із заявником, цікавлячись, де можна придбати заборонені наркотики. Потім заявник сам запропонував доставити їх. В процесі операції заявнику було запропоновано значна сума - 3 000 доларів США - за поставку великої кількості наркотиків. Очевидно, що це є спонуканням для доставки товару. Суд першої інстанції визнав вирішальною роль поліції ... Дані ознаки в цій справі, на думку Європейського Суду, свідчать про розширення функції поліцейських від оперативних співробітників до провокаторів. Вони не просто "приєдналися" до розслідування злочину, який вчинявся, а й спровокували його. Неминучим висновком із зазначених обставин є те, що поліція не обмежилася розслідуванням злочинної діяльності пасивним по суті способом, а справила вплив, який призвів до вчинення злочину ... "
  23. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 жовтня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого судді-доповідача Короткевича М.Є., суддів: Берднік І.С., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Гапон С.А., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В., засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції та захисника Тарахкала М.О., розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, установив: вироком Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ року народження, громадянина України, з повною середньою освітою, судимого вироком Залізничного районного суду м. Львова від 22 вересня 2000 року за сукупністю злочинів, передбачених частиною 1 статті 223, частиною 1 статті 222, частиною 3 статті 81 Кримінального кодексу України 1960 року, до позбавлення волі на строк чотири роки без конфіскації майна, засуджено: 1 за частиною 1 статті 115 Кримінального кодексу України 2001 року (далі – КК) до позбавлення волі на строк п’ятнадцять років; 2 за пунктами 6, 13 частини 2 статті 115 КК до довічного позбавлення волі; 3 за частиною 2 статті 185 КК до позбавлення волі на строк чотири роки; 4 за частиною 4 статті 187 КК до позбавлення волі на строк дванадцять років з конфіскацією всього майна; 5 за частиною 3 статті 357 КК до обмеження волі на строк два роки. На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі, визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі. Цивільний позов потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь кожного по 50 000 грн відшкодування моральної шкоди. ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 3 серпня 2005 року приблизно о 16 год. 30 хв. у лісосмузі поблизу залізничного мосту через річку Псел у м. Суми, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, вчинив умисне вбивство своєї знайомої ОСОБА_4 на ґрунті раптово виниклої особистої неприязні, завдавши їй розкладним ножем удар у ліву половину грудної клітки та нанісши дві різані рани шиї, в результаті чого потерпіла померла на місці злочину від гострої втрати крові. Після цього ОСОБА_1, діючи повторно, таємно викрав майно потерпілої на загальну суму 3013 грн, вжив заходів для приховання слідів злочину та зник з місця події. 9 серпня 2005 року приблизно о 21 год. ОСОБА_1, перебуваючи в гостях у знайомої ОСОБА_5 у квартирі АДРЕСА, з метою заволодіння чужим майном вчинив розбійний напад на ОСОБА_5, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, а саме завдав потерпілій ударів по голові, повалив на підлогу долілиць та продовжив нанесення ударів, від яких потерпіла знепритомніла. Будучи особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, ОСОБА_1 вчинив умисне вбивство ОСОБА_5 з корисливих мотивів, закривши дихальні шляхи потерпілої та перекривши доступ повітря, що спричинило механічну асфіксію та зумовило її смерть. Після цього ОСОБА_1 заволодів майном потерпілої на загальну суму 3919 грн, а також її паспортом та військовим квитком її чоловіка ОСОБА_6, заховав труп у диван, вжив заходів для приховання слідів злочину та зник з місця події. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 серпня 2006 року вирок змінено: виключено з мотивувальної частини висновки суду про наявність у засудженого умислу на розбійний напад та умисне вбивство потерпілої до того, як він зайшов у її житло, зазначені при викладенні фактичних обставин вчинених злочинів за епізодом умисного вбивства ОСОБА_5. У решті вирок залишено без зміни. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) «Тимченко проти України», яке набуло статусу остаточного 13 жовтня 2016 року, встановлено порушення у справі ОСОБА_1: 6 статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) у зв’язку з жорстоким поводженням із заявником з боку працівників міліції; 7 статті 3 Конвенції у зв’язку з неефективністю розслідування на національному рівні за скаргою заявника на жорстоке поводження; 8 пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника не свідчити проти себе та присуджено заявнику 9000 євро відшкодування моральної шкоди і 1810 євро компенсації судових та інших витрат. У заяві засуджений ОСОБА_1 просить переглянути його справу з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 КПК – у зв’язку зі встановленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом, скасувати вирок та ухвалу і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Заявник твердить, що, згідно з рішенням ЄСПЛ «Тимченко проти України», в основу обвинувального вироку щодо нього покладено недопустимі докази, а саме його визнавальні свідчення, отримані в період досудового розслідування з моменту затримання 17 серпня 2005 року по 13 лютого 2006 року, у зв’язку з чим потрібно переоцінити всю сукупність доказів у справі, адже виключення посилань на них із тексту судових рішень буде недостатнім та суперечитиме тлумаченню Конвенції в рішенні «Яременко проти України», в якому ЄСПЛ вказав на необхідність у таких випадках ретельного розгляду доказів у справі в межах повного нового розгляду. Заслухавши суддю-доповідача, доводи засудженого ОСОБА_1 та його захисника – адвоката Тарахкала М.О., які підтримали заяву засудженого та його процесуальні вимоги, доводи прокурора Курапова М.В., який вважав, що належним способом відновлення порушених прав засудженого ОСОБА_1 буде скасування судових рішень щодо нього та повторний розгляд справи судом першої інстанції, Верховний Суд України дійшов таких висновків. 1. Україна взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції. Це гарантування відбувається шляхом застосування судами при розгляді справ Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права з огляду на положення статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV) та відповідних процесуальних норм, зокрема статті 9 КПК. Також на підставі статті 2 Закону № 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов’язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною. Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV, з метою забезпечення відновлення порушених прав особи, за заявою якої ЄСПЛ постановлено рішення (стягувача), крім виплати відшкодування, присудженого ЄСПЛ, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру, до яких належить відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), та інші заходи, передбачені в рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. Комітет Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за виконанням остаточних рішень ЄСПЛ, пропонує застосовувати повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, у випадках: - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні (Рекомендації N R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» від 19 січня 2000 року, прийняті на 694-му засіданні заступників міністрів). 2. Зі змісту рішення ЄСПЛ на користь ОСОБА_1 вбачається, що засуджений скаржився за статтею 3 Конвенції, зокрема, на те, що він зазнавав фізичного жорстокого поводження та психологічного тиску з боку працівників міліції 18 серпня 2005 року і в подальшому, а також що органи державної влади не провели ефективного розслідування у зв’язку з цим. Визнаючи прийнятною скаргу ОСОБА_1 в цій частині, ЄСПЛ зазначив у пункті 66 рішення: «згідно медичної документації, що міститься у матеріалах справи, на момент затримання 17 серпня 2005 року заявник мав певні тілесні ушкодження. …наступного дня заявник пройшов судово-медичну експертизу, за результатами якої було задокументовано значно більше тілесних ушкоджень. … Походження цих додаткових тілесних ушкоджень, отриманих заявником під час перебування під контролем органів влади, ніколи не пояснювалось». ЄСПЛ кваліфікував поводження із заявником як нелюдське та таке, що принижує гідність. Також ЄСПЛ установив, що «вперше заявник поскаржився органам влади на стверджуване жорстоке поводження 30 вересня 2005 року. Жодного розслідування у зв’язку з цим проведено не було. Більше того, вбачається, що заявник не був належним чином захищений від подальшого психологічного тиску з боку працівників міліції, яких він звинувачував у жорстокому поводженні. Так, згідно матеріалів справи, вони продовжували відвідувати його в ІТТ, а потім – у СІЗО, незважаючи на протилежні твердження слідчого». ЄСПЛ зазначив, що «коли зрештою було розпочато розслідування, воно переважно обмежувалося допитами працівників міліції, які заперечували достовірність тверджень заявника. … Загалом із матеріалів справи не вбачається жодних вагомих зусиль, спрямованих на підтвердження або спростування версії подій заявника». За пунктом 1 статті 6 Конвенції ОСОБА_1 скаржився, зокрема, на порушення його права не свідчити проти себе. Із цього приводу ЄСПЛ нагадав, що заборона використання доказів, отриманих із порушенням права зберігати мовчання та права не свідчити проти себе є загальновизнаними стандартами, що лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції (пункт 97 рішення), та наголосив, що допустимість свідчень, отриманих за допомогою катування або жорстокого поводження з порушенням статті 3 Конвенції, як доказів з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до несправедливості провадження в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової сили показань, а також від того, чи було їх використання вирішальним для засудження обвинуваченого судом (пункт 98 рішення). У цій справі ЄСПЛ установив, що «органи влади несуть відповідальність за тілесні ушкодження, яких заявник зазнав за невстановлених обставин під час його перебування під контролем працівників міліції незадовго до його першого допиту (пункти 66–69 рішення). Заявник порушив це питання у суді першої інстанції та просив не враховувати ці зізнання. У судовому засіданні він також скаржився на постійний психологічний тиск на нього з боку зазначених працівників міліції. Проте суд першої інстанції не здійснив жодної спроби перевірити твердження заявника та відхилив його скаргу лише на тій підставі, що розслідування цього питання вже проводилося органами прокуратури. Такий формальний підхід видається ще більш дивним з огляду на те, що суд першої інстанції все-таки встановив порушення у зв’язку з надмірною тривалістю тримання заявника в ITT (місце тримання під вартою при органах внутрішніх справ), де він зазнавав різного виду тиску з боку працівників міліції, причетних до стверджуваного жорстокого поводження із заявником». Зрештою у пункті 100 рішення «Тимченко проти України» ЄСПЛ вказав, що «свідчення заявника проти себе зіграли важливу роль у його засудженні, незважаючи на те, що в подальшому відмовився від них як таких, що були отримані під тиском». Зокрема, в основу обвинувального вироку щодо ОСОБА_1 судом покладено його визнавальні показання як підозрюваного від 18 і 19 серпня 2005 року, як обвинуваченого – від 27 серпня і 1 вересня 2005 року, під час відтворення обстановки і обставин події – від 19 серпня 2005 року. У вироку суд першої інстанції зазначив, що під час додаткового допиту як обвинуваченого 30 вересня 2005 року ОСОБА_1 змінив надані раніше визнавальні показання і став твердити про свою непричетність до вбивств ОСОБА_4 і ОСОБА_5 та про вчинення цих злочинів особами на ім’я ОСОБА_7 і ОСОБА_8, з якими він познайомився у травні 2005 року. Згідно з вироком, у результаті заходів, вжитих під час досудового та судового слідства для встановлення місця перебування вказаних ОСОБА_1 осіб і перевірки їх причетності до вбивства ОСОБА_4 і ОСОБА_5, факт існування цих осіб та їх причетність до вчинення злочинів не підтвердились. Проаналізувавши сукупність зібраних у справі доказів, показання ОСОБА_1 під час досудового слідства і в судовому засіданні, колегія суддів, яка ухвалила обвинувальний вирок, дійшла висновку, що на початковому етапі досудового слідства в період з 18 серпня по 30 вересня 2005 року ОСОБА_1, визнаючи свою винуватість на допитах як підозрюваний та обвинувачений, у присутності адвоката, надав об’єктивні свідчення про вчинені ним умисні вбивства ОСОБА_4 і ОСОБА_5, заволодіння їхнім майном, а також документами ОСОБА_5 і ОСОБА_6, а надалі змінив свої початкові показання та висунув версію про вчинення цих злочинів іншими особами, що не знайшло підтвердження під час досудового й судового слідства, а тому колегія суддів не погодилася з доводами підсудного і розцінила їх як спосіб захисту з метою уникнути відповідальності за вчинені особливо тяжкі злочини. ЄСПЛ, розглядаючи передбачене статтею 41 Конвенції питання щодо справедливої сатисфакції у зв’язку з порушенням Конвенції, крім присудження ОСОБА_1 грошового відшкодування моральної шкоди, зазначив у пункті 111 свого рішення, що «у випадку, коли особу, як це мало місце у цій справі, було засуджено судом за результатами провадження у справі, що не відповідало вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення за загальним принципом є новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника». Отже, констатований ЄСПЛ характер (зміст) порушень Конвенції свідчить про те, що провадження у справі ОСОБА_1 не відповідало критерію справедливості, а оскільки він і далі зазнає негативних наслідків від судових рішень, ухвалених на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту, то відновлення його попереднього юридичного стану повинно бути здійснено шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, як того вимагає ОСОБА_1 у заяві до Верховного Суду України. 3. З огляду на те, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Вирок Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 серпня 2006 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Головуючий М.Є. Короткевич Судді: І.С. Берднік С.М. Вус М.І. Гриців В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок Г.В. Канигіна Є.І. Ковтюк О.В. Кривенда Н.П. Лященко Б.М. Пошва О.Б. Прокопенко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко В.Ф. Школяров Окрема думка судді Верховного Суду України Короткевича М.Є. щодо постанови Верховного Суду України від 23 жовтня 2017 року у провадженні № 5-131кс(15)17 за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом Верховний Суд України (далі – Суд) задовольнив заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього на підставі встановлення Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) в рішенні у справі «Тимченко проти України», яке набуло статусу остаточного 13 жовтня 2016 року, порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), а саме статті 3, пункту 1 статті 6 Конвенції. Суд скасував вирок Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Суду від 17 серпня 2006 року щодо ОСОБА_1 і направив справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Водночас Суд постановив «обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом 2012 року». Погоджуюсь із рішенням Суду про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий судовий розгляд, але вважаю безпідставним рішення про залишення без зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Керуючись частиною 2 статті 454 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), вважаю за необхідне зазначити таке. Позицію з цього питання мною було висловлено в окремих думках щодо постанов Суду від 6 лютого 2017 року у провадженні № 5-455кс(15)16 та від 9 жовтня 2017 року у провадженні № 5-159кс(15)17. Суд, залишаючи без зміни обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, відновив дію обраного 12 років тому запобіжного заходу, який втратив свою дію з моменту набрання законної сили вироком Апеляційного суду Сумської області від 12 травня 2006 року після розгляду справи судом касаційної інстанції 17 серпня 2006 року, хоча положення глави 33 КПК не наділяють Суд процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжного заходу. Частина 1 статті 5 Конвенції встановлює, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність і нікого не може бути позбавлено свободи, крім певних випадків (наприклад, законний арешт особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення) і відповідно до процедури, встановленої законом. У пункті 24 рішення у справі «Чанєв проти України» ЄСПЛ зауважив, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм. Згідно зі статтею 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Суд зазначив у мотивувальній частині постанови: «Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року». Проте ні КПК 2012 року, ні Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі – КПК 1960 року) не передбачають процедури відновлення дії раніше обраного запобіжного заходу. Процесуальні норми встановлюють, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (взяття під варту) суд може обрати, змінити або скасувати. За певних обставин дію запобіжного заходу може бути продовжено судом у межах строку досудового розслідування. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою обрано ОСОБА_1 Зарічним районним судом м. Суми 20 серпня 2005 року за поданням слідчого прокуратури. Постановою цього ж суду від 17 жовтня 2005 року запобіжний захід продовжено до чотирьох місяців, тобто до 18 грудня 2005 року. 16 грудня 2005 року суддя Апеляційного суду Сумської області продовжив строк тримання ОСОБА_1 під вартою до шести місяців, а саме до 18 лютого 2006 року. Під час попереднього розгляду кримінальної справи 27 березня 2006 року суддя Апеляційного суду Сумської області, призначивши справу до судового розгляду на 10 квітня 2006 року, постановив «мірою запобіжного заходу відносно ОСОБА_1 залишити утримання під вартою». Ухваливши 12 травня 2006 року обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 та призначивши йому остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Сумської області постановила залишити запобіжним заходом тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Після розгляду справи судом касаційної інстанції 17 серпня 2006 року вирок набрав законної сили і засуджений почав відбувати покарання у виді довічного позбавлення волі, строк якого постановлено рахувати з 17 серпня 2005 року (з моменту його фактичного затримання). Тобто сукупний строк тримання ОСОБА_1 під вартою становив 1 рік вже на момент набрання вироком законної сили (більш як 12 років тому). Одна із загальних засад кримінального провадження, яка гарантує забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, установлює, що під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою. Крім того, кожен, хто понад строк, передбачений КПК, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений (стаття 12 КПК). Принцип законності кримінального провадження означає, зокрема, що суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, КПК, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. А у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 статті 7 КПК. Також кримінальне процесуальне законодавство України повинно застосовуватися з урахуванням практики ЄСПЛ, який, надаючи тлумачення статті 5 Конвенції, послідовно зазначає про необхідність переконливого обґрунтування органами влади будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від його тривалості. Зокрема в рішенні у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції з огляду на те, що рішення про взяття під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і вказав, що ця проблема є повторюваною у справах проти України. У пунктах 156–157 цього рішення ЄСПЛ зазначив: а) «пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, що для того, щоб позбавлення свободи не вважалось свавільним, недостатньо самого факту застосування цього заходу згідно з національним законодавством – він також повинен бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Нештяк проти Словаччини» (Nestak у. Slovakia), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року)»; б) «тримання під вартою відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції має відповідати вимозі пропорційності, яка обумовлює існування обґрунтованого рішення, в якому здійснюється оцінка відповідних аргументів «за» та «проти» звільнення (див. рішення у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 86, від 14 жовтня 2010 року)»; в) «Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади (див. рішення у справах «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 08 квітня 2004 року та «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року)». Отже, на мою думку, Суд безпідставно залишив без зміни запобіжний захід, обраний ОСОБА_1 12 років тому, строк якого закінчився в момент набрання вироком законної сили (17 серпня 2006 року), оскільки це рішення Суду не ґрунтується на нормах кримінального процесуального закону (як 1960 року, так і 2012 року), а обґрунтування цього рішення, наведене в постанові від 23 жовтня 2017 року, суперечить тлумаченню пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема в рішенні ЄСПЛ у справі «Кулік проти України». Згідно з частиною 3 статті 455 КПК, за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 цього Кодексу, Суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Відповідно до положень статті 4 Кримінально-виконавчого кодексу України, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили. Оскільки обвинувальний вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, підстави обмеження свободи ОСОБА_1, який відбував покарання за цим вироком, зникли, а тому питання про запобіжний захід щодо обвинуваченого ОСОБА_1 повинно вирішуватися судом, на розгляд якого надійде дана справа, за правилами параграфу 1 глави 18 КПК 2012 року, а не Верховним Судом України в порядку глави 33 КПК 2012 року, яка не наділяє його процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжних заходів. Суддя Верховного Суду України М.Є. Короткевич Постанова від 23 жовтня 2017 року № 5-131кс(15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/6C6E72EFB9F51A25C22581D1004399EF
  24. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 жовтня 2017 року м. Київ Верховний Суд України у складі: головуючого судді-доповідача Ковтюк Є.І., суддів: Берднік І.С., Волкова О.Ф., Вус С.М., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Канигіної Г.В., Короткевича М.Є., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Сімоненко В.М., Школярова В.Ф., при секретарях: Коваленко О.В., Тімчинській І.О., за участю: прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В., засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції та захисника Бойкової І.А., розглянувши на спільному засіданні всіх судових палат справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд постановлених щодо нього вироку Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, у с т а н о в и в: вироком Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше не судимого, засуджено за: частиною п’ятою статті 185 Кримінального кодексу України (далі – КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; частиною першою статті 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років; пунктами 9, 13 частини другої статті 115 КК до довічного позбавлення волі. На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за злочини, вчинені за таких обставин. 23 січня 2003 року приблизно о 23 годині ОСОБА_1, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння в АДРЕСА_1, після спільного вживання спиртних напоїв з господарями квартири – подружжям ОСОБА_2 і ОСОБА_3, на ґрунті особистих неприязних відносин, що виникли під час сварки з приводу існуючих між ними ділових стосунків, діючи умисно, з метою позбавлення життя ОСОБА_3 зайшов до кімнати, де ОСОБА_3 працював за комп’ютером, і двічі вдарив його кухонним ножем, який взяв з кухні квартири, в груди та живіт, унаслідок чого від отриманих ушкоджень серця і печінки настала смерть ОСОБА_3. Далі, побачивши ОСОБА_2, яка увійшла до кімнати, і, усвідомивши, що вона є очевидцем вчиненого ним вбивства ОСОБА_3, з метою приховати вчинений злочин ОСОБА_1, будучи особою, яка вчинила умисне вбивство, вирішив вбити і ОСОБА_2. Реалізуючи свій намір, ОСОБА_1 завдав ОСОБА_2, яка намагалась чинити опір, численні удари ножем у спину, груди, живіт, а коли ОСОБА_2 упала на підлогу та втратила свідомість, ножем перерізав їй шию. Від цих дій ОСОБА_1 настала смерть ОСОБА_2. Потім ОСОБА_1 з метою вилучення з місця події предметів і речей, які могли вказувати на його причетність до вбивств, діючи також з корисливих мотивів, таємно викрав з системного блоку комп’ютера майно, що належало вбитому подружжю, а саме: відеокарту вартістю 612 грн 95 коп., звукову карту вартістю 319 грн 80 коп., вентилятор вартістю 69 грн 29 коп. та два кабелі вартістю 4 грн кожен, які потім викинув. Також ОСОБА_1 таємно викрав належне потерпілим інше майно: 3200 доларів США, що становило 17000 грн 56 коп., мобільний телефон «Нокіа» вартістю 300 доларів США, що становило 1599 грн, з куртки ОСОБА_3 – 50 грн та ключі від квартири, які не мали матеріальної цінності, а всього – на загальну суму 19659 грн 60 коп., що становило особливо великий розмір. Крім того, ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК. Матеріали справи за цим обвинуваченням ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва від 18 лютого 2005 року виділено в окреме провадження і направлено прокурору міста Києва на додаткове розслідування. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалою від 26 липня 2005 року касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_4 задовольнила частково, вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року змінила та пом’якшила призначене ОСОБА_1 покарання за частиною п’ятою статті 185 КК до дев’яти років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю, і визнала ОСОБА_1 засудженим на підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених частиною п’ятою статті 185, частиною першою статті 115, пунктами 9, 13 частини другої статті 115 КК до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. У решті зазначені вирок апеляційного суду й ухвалу цього ж суду від 18 лютого 2005 року щодо ОСОБА_1 залишила без зміни. 2 лютого 2017 року Європейський суд з прав людини (далі – Суд) одноголосно постановив рішення у справі «Кулік проти України», яким фактично є заявник ОСОБА_1, та констатував порушення щодо ОСОБА_1 таких положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція): – статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у Київському СІЗО та виправній колонії № 47; – статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у дні судових засідань, зокрема триманням його у металевій клітці в залі судових засідань та умовами його етапування до суду і після закінчення судових засідань; – пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року; – підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження. У рішенні Суд, визнаючи порушення статті 3 Конвенції, вказав, що умови тримання заявника під вартою в Київському СІЗО (зокрема, відсутність особистого простору) у поєднанні з антисанітарними умовами та відсутністю прогулянок протягом майже трьох років тримання його під вартою, становило таке, що принижує гідність, поводження. Крім того, Суд зазначив, що заявник захворів на туберкульоз під час його перебування у виправній колонії № 47 і цей факт є достатнім непрямим доказом достовірності тверджень заявника щодо нездатності органів влади забезпечити належні умови його тримання в цій установі. Також Суд, звернувшись до своєї практики, підкреслив, що тримання особи у металевій клітці під час судового засідання само по собі становить публічне приниження людської гідності. Суд дійшов висновку, що умови тримання заявника під вартою, зокрема тримання його у металевій клітці в залі судових засідань та його етапування до суду у дні судових засідань, були такими, що порушували статтю 3 Конвенції. Крім того, Суд констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції в зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року, зазначивши, що рішення про взяття заявника під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і ця проблема є повторюваною у справах проти України внаслідок існування законодавчих прогалин. Розглянувши скаргу заявника за підпунктом «с» пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції, Суд вказав, що 1 лютого 2003 року заявника було проінформовано про його право на захист і він висловив бажання побачитися з адвокатом до першого допиту. Проте у той же день у присутності працівників міліції та за відсутності адвоката заявник зізнався у вчиненні подвійного вбивства, в якому він обвинувачувався, і органи влади визнали його зізнання як доказ, хоча були інші докази винуватості заявника. Крім того, Суд зазначив про відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу до 3 лютого 2003 року, коли адвоката, з яким дружина заявника уклала угоду, було допущено до участі у справі. У зв’язку з цим Суд визнав порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Засуджений ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою та доповненнями до неї про перегляд судових рішень щодо нього на підставі пункту 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) у зв’язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Обґрунтовуючи підставу для перегляду судових рішень, вказує на висновки, викладені у рішенні Суду в справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року (заява № 34515/04). Зазначає, що на досудовому слідстві на нього чинився тиск, унаслідок чого він обмовив себе у вчиненні злочинів, за які його засуджено, та давав первинні показання без участі захисника. Вказує на проведення судового провадження з порушенням норм кримінального процесуального закону. Заявник просить скасувати вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року щодо нього та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення засудженого ОСОБА_1 у режимі відеоконференції та захисника Бойкову І.А., які просили заяву й доповнення до неї задовольнити, скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції зі звільненням ОСОБА_1 з місць позбавлення волі, пояснення прокурора, який вважав, що заяву необхідно задовольнити частково, виключити з оскаржуваних судових рішень посилання суду на явку з повинною як на доказ винуватості ОСОБА_1, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України дійшов такого висновку. 1. Відповідно до пункту першого статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон) держава Україна зобов’язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вона є стороною. Положення глави третьої Закону передбачають, що рішення Суду може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального характеру, а також вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру, відповідно до статті 10 зазначеного Закону, є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Згідно з Рекомендацією N R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів від 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: – коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, – наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту, і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; – коли рішення Суду спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 2. У заяві з доповненнями до неї засуджений ОСОБА_1 порушує питання про перегляд Верховним Судом України судових рішень щодо нього на підставі пункту 4 частини першої статті 445 КПК та просить їх скасувати, посилаючись на те, що, відповідно до рішення Суду від 2 лютого 2017 року, під час провадження у справі були порушені стаття 3, пункт 1 статті 5, підпункт «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Як вбачається з матеріалів справи, 30 січня 2003 року старший слідчий прокуратури Деснянського району міста Києва порушив кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого пунктами 1, 6 частини другої статті 115 КК, й того ж дня склав постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого та оголосив його розшук. Дозвіл на затримання обвинуваченого ОСОБА_1 було надано Деснянським районним судом міста Києва відповідно до постанови від 31 січня 2003 року (т. 1, арк. 221–226, 234). 1 лютого 2003 року, до складання протоколу про затримання, ОСОБА_1 було роз’яснено його процесуальні права, у тому числі право на захист, і він заявив вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту слідчим. Також про запрошення захисника повідомляла слідчого у телеграмах від 1 лютого 2003 року дружина ОСОБА_1 – ОСОБА_4, яка просила проводити допит ОСОБА_1 за участю захисника Колесник Н.М. (т. 1, арк. 243–244, 246). Наведена обставина, відповідно до статті 45 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, яка встановлювала, що при провадженні дізнання, досудового слідства участь захисника є обов’язковою з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне позбавлення волі, зобов’язувала органи досудового слідства залучити до участі у справі захисника з моменту затримання ОСОБА_1. Однак, як видно з матеріалів справи, за відсутності захисника ОСОБА_1 написав явку з повинною, яка 1 лютого 2003 року була прийнята працівником міліції, в якій зізнався у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_2 і ОСОБА_3. До участі у справі захисник Колесник Н.М. була допущена 3 лютого 2003 року і подальші слідчі дії проводились за її участю. Указану явку з повинною ОСОБА_1 суди першої та касаційної інстанцій визнали як доказ його винуватості та обґрунтували свої висновки, проаналізувавши дані, що містилися у явці з повинною, поряд з іншими доказами у справі. Під час судового розгляду справи ОСОБА_1 вину у вчиненні злочинів, за якими обвинувачувався, не визнав, стверджував, що в явці з повинною та показаннях на досудовому слідстві обмовив себе, перебуваючи під фізичним та психологічним тиском працівників міліції. Зазначені доводи ОСОБА_1 суд першої інстанції визнав безпідставними. За результатами перегляду справи в касаційному порядку судом аналогічно були оцінені ці твердження ОСОБА_1 та його доводи про порушення права на захист. 3. У рішенні в справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року Суд нагадав, що, відповідно до загальновизнаних міжнародно-правових норм, які визнаються Судом і формують основу його прецедентної практики, обвинувачений має право на допомогу адвоката одразу після затримання, а не тільки під час допитів. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами без забезпечення їй доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначив, що хоча на підставі наявних у нього документів не може вирішити, чи надав заявник визнавальні показання 1 лютого 2003 року добровільно або під тиском органів влади, ніщо не свідчить про те, що заявнику було надано правову допомогу до 3 лютого 2003 року, коли адвоката, найнятого дружиною заявника, було залучено до провадження. Дослідивши факти справи, Суд дійшов висновку про відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу до зазначеної дати. Крім того, Суд вважає, що цим обмеженням було порушено право заявника на захист, оскільки, встановлюючи вину заявника у вчиненні вбивств, національний суд посилався на зізнання заявника, зроблене на початковому етапі слідства за відсутності адвоката. Хоча були інші докази вини заявника, Суд не може залишити поза увагою вірогідний значний вплив первинних визнавальних показань заявника на подальший хід кримінального провадження щодо нього. У зв’язку з цим Суд дійшов висновку, що було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції, – порушення права заявника на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження. Згідно з частиною першою статті 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Отже, висновки Суду про порушення права ОСОБА_1 на захист дають підстави вважати, що вирок суду першої інстанції щодо нього був постановлений з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке касаційний суд не усунув. Відповідно до частини третьої статті 455 КПК за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 цього Кодексу, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Ураховуючи характер (зміст) рішення Суду у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року, констатовані у ньому порушення права ОСОБА_1 на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження, Верховний Суд України дійшов висновку, що виправлення допущених порушень та відновлення попереднього юридичного стану ОСОБА_1 можливо шляхом застосування додаткових заходів індивідуального характеру та скасування вироку апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Аналіз інших встановлених у рішенні Суду порушень Конвенції – статті 3, пункту 1 статті 5 Конвенції щодо умов тримання ОСОБА_1 під вартою у Київському СІЗО та виправній колонії № 47; щодо умов тримання під вартою у дні судових засідань, зокрема тримання його у металевій клітці в залі судових засідань та умов етапування до суду і після закінчення судових засідань; щодо відсутності у рішенні про взяття ОСОБА_1 під варту чіткого строку дії запобіжного заходу у період з 25 березня 2004 року до 18 березня 2005 року дають підстави вважати, що стосовно ОСОБА_1 були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. У такому випадку засобами компенсації можуть бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, вжиття заходів загального характеру, виконання яких покладається на компетентні органи державної влади. Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, що була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою ОСОБА_1 потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року. Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 453, 454, 455 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву засудженого ОСОБА_1 задовольнити. Вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 липня 2005 року щодо ОСОБА_1 скасувати та направити справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Головуючий Є.І. Ковтюк Судді: І.С. Берднік М.Є. Короткевич О.Ф. Волков О.В. Кривенда С.М. Вус Н.П. Лященко М.І. Гриців Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Б.М. Пошва А.А. Ємець О.Б. Прокопенко Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко Г.В. Канигіна В.Ф. Школяров Окрема думка судді Верховного Суду України Короткевича М.Є. щодо постанови Верховного Суду України від 9 жовтня 2017 року у провадженні № 5-159кс(15)17 за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом Верховний Суд України (далі – Суд) задовольнив заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього на підставі встановлення Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) в рішенні у справі «Кулік проти України» від 2 лютого 2017 року порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), а саме статті 3, пункту 1 статті 5, підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Суд скасував вирок Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Суду від 26 липня 2005 року щодо ОСОБА_1 і направив справу на новий розгляд до компетентного суду першої інстанції. Водночас Суд постановив «обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом 2012 року». Погоджуюсь із рішенням Суду про скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 та направлення справи на новий судовий розгляд, але вважаю безпідставним рішення про залишення без зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Керуючись частиною 2 статті 454 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), вважаю за необхідне зазначити таке. Позицію з цього питання мною було висловлено в окремій думці щодо постанови Суду від 6 лютого 2017 року у провадженні № 5-455кс(15)16. Суд, залишаючи без зміни обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, відновив дію обраного 14 років тому запобіжного заходу, який втратив свою дію з моменту набрання законної сили вироком Апеляційного суду міста Києва від 18 березня 2005 року після розгляду справи судом касаційної інстанції 26 липня 2005 року, хоча положення глави 33 КПК не наділяють Суд процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжного заходу. Частина 1 статті 5 Конвенції встановлює, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність і нікого не може бути позбавлено свободи, крім певних випадків (наприклад, законний арешт особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення) і відповідно до процедури, встановленої законом. У пункті 24 рішення у справі «Чанєв проти України» ЄСПЛ зауважив, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм. Згідно зі статтею 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Суд зазначив у мотивувальній частині постанови: «Виходячи з того, що суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права сторін у справі, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що метою запобіжного заходу є подальший розгляд справи судом, який повинен підтвердити або спростувати підозру, яка була підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Верховний Суд України дійшов висновку, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою ОСОБА_1 потрібно залишити без зміни до вирішення цього питання компетентним судом у порядку, передбаченому КПК 2012 року». Проте ні КПК 2012 року, ні Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі – КПК 1960 року) не передбачають процедури відновлення дії раніше обраного запобіжного заходу. Процесуальні норми встановлюють, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (взяття під варту) суд може обрати, змінити або скасувати. За певних обставин дію запобіжного заходу може бути продовжено судом у межах строку досудового розслідування. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою обрано ОСОБА_1 Деснянським районним судом м. Києва 4 лютого 2003 року за поданням слідчого прокуратури. Ухваливши обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 від 18 березня 2005 року та призначивши йому остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі, колегія суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду міста Києва постановила залишити попередній запобіжний захід – тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Після розгляду справи судом касаційної інстанції 26 липня 2005 року вирок набрав законної сили і засуджений почав відбувати покарання у виді довічного позбавлення волі, строк якого постановлено рахувати з 1 лютого 2003 року. Тобто сукупний строк тримання під вартою ОСОБА_1 перевищив 2 роки вже на момент набрання вироком законної сили (більш як 14 років тому). Одна із загальних засад кримінального провадження, яка гарантує забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, установлює, що під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою. Крім того, кожен, хто понад строк, передбачений КПК, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений (стаття 12 КПК). Принцип законності кримінального провадження означає, зокрема, що суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, КПК, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. А у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 статті 7 КПК. Також кримінальне процесуальне законодавство України повинно застосовуватися з урахуванням практики ЄСПЛ, який, надаючи тлумачення статті 5 Конвенції, послідовно зазначає про необхідність переконливого обґрунтування органами влади будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від його тривалості. В рішенні у справі «Кулік проти України» ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 25 березня 2004 року по 18 березня 2005 року з огляду на те, що рішення про взяття під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції, і вказав, що ця проблема є повторюваною у справах проти України. У пунктах 156–157 цього рішення ЄСПЛ зазначив: а) «пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, що для того, щоб позбавлення свободи не вважалось свавільним, недостатньо самого факту застосування цього заходу згідно з національним законодавством – він також повинен бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Нештяк проти Словаччини» (Nestak у. Slovakia), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року)»; б) «тримання під вартою відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції має відповідати вимозі пропорційності, яка обумовлює існування обґрунтованого рішення, в якому здійснюється оцінка відповідних аргументів «за» та «проти» звільнення (див. рішення у справі «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 86, від 14 жовтня 2010 року)»; в) «Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади (див. рішення у справах «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 08 квітня 2004 року та «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року)». Отже, на мою думку, Суд безпідставно залишив без зміни запобіжний захід, обраний ОСОБА_1 14 років тому, строк якого закінчився в момент набрання вироком законної сили (26 липня 2005 року), оскільки це рішення Суду не ґрунтується на нормах кримінального процесуального закону (як 1960 року, так і 2012 року), а обґрунтування цього рішення, наведене в постанові від 9 жовтня 2017 року, суперечить тлумаченню пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема в рішенні ЄСПЛ у справі «Кулік проти України». Згідно з частиною 3 статті 455 КПК, за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 цього Кодексу, Суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Відповідно до положень статті 4 Кримінально-виконавчого кодексу України, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили. Оскільки обвинувальний вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, підстави обмеження свободи ОСОБА_1, який відбував покарання за цим вироком, зникли, а тому питання про запобіжний захід щодо ОСОБА_1 повинно вирішуватися судом, на розгляд якого надійде дана справа, за правилами параграфу 1 глави 18 КПК 2012 року, а не Верховним Судом України в порядку глави 33 КПК 2012 року, яка не наділяє його процесуальними повноваженнями вирішувати питання щодо запобіжних заходів. Суддя Верховного Суду України М.Є. Короткевич Постанова від 9 жовтня 2017 року № 5-159кс(15)17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/3E6AC0BCD52C284EC22581C90056AFD0
  25. Пропонуємо ознайомитися зі збірником документів Ради Європи «Безпека журналістів», опублікованим у рамках проекту Ради Європи «Зміцнення свободи медіа і створення системи Суспільного мовлення в Україні». http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/f8c093ad5cb7148bc2257d8d002488a0/$FILE/Збірник Безпека журналістів.pdf Збірник Безпека журналістів.pdf