Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'нарушение конвенции'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 75 результатов

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 січня 2019 року м. Київ Справа N 2-16552/10 Провадження N 11-1072зва18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами постанови Апеляційного суду Донецької області від 26 жовтня 2011 року (у складі колегії суддів Песоцької Л.І., Кочегарової Л.М., Гаврилової Г.Л.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 жовтня 2012 року (у складі колегії суддів Загороднього А.Ф., Білуги С.В., Гаманка О.І.) у справі за позовом ОСОБА_3 до управління Пенсійного фонду України в Жовтневому районі м. Маріуполя Донецької області (далі - Управління ПФУ) про перерахунок пенсії з підстави, визначеної п. 3 ч. 5 ст. 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), УСТАНОВИЛА: У серпні 2010 року ОСОБА_3 звернулася до Жовтневого районного суду м. Маріуполя в Донецькій області з позовом, у якому просила визнати неправомірними дії Управління ПФУ з проведення перерахунку її пенсії і зобов'язати провести перерахунок пенсії відповідно до п. 4 ст. 42 Закону України від 09 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV). На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначила, що Управління ПФУ протиправно здійснило перерахунок її пенсії всупереч вимогам ст. 42 Закону N 1058-IV, застосувавши показник середньої заробітної плати за 2007 рік замість показника, який передує року здійснення перерахунку, чим обмежило її право на пенсійне забезпечення в повному обсязі. Жовтневий районний суд м. Маріуполя в Донецькій області рішенням від 29 вересня 2010 року позов ОСОБА_3 задовольнив. Визнав протиправними дії Управління ПФУ щодо відмови у здійсненні перерахунку пенсії за 2010 рік з урахуванням страхового стажу, набутого після призначення пенсії, і зобов'язав здійснити перерахунок та виплату позивачці пенсії із застосуванням середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України, за 2009 рік починаючи з 01 липня 2010 року, згідно з вимогами ст. 40, 42 Закону N 1058-IV. 24 листопада 2010 року Управління ПФУ звернулося до Апеляційного суду Донецької області з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції та клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження, в якому зазначило, що не змогло своєчасно отримати копію рішення суду першої інстанції. За наслідками розгляду зазначеного клопотання Апеляційний суд Донецької області ухвалами від 26 серпня 2011 року поновив Управлінню ПФУ строк (1 місяць і 24 дні) на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції і відкрив апеляційне провадження у цій справі. Постановою від 26 жовтня 2011 року Апеляційний суд Донецької області скасував рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя в Донецькій області від 29 вересня 2010 року та відмовив у задоволенні позову. Справа у суді апеляційної інстанції розглядалася у відкритому судовому засіданні за відсутності позивачки та представника відповідача, які були належним чином повідомлені про розгляд справи, однак заявили клопотання про розгляд справи без їх участі. У листопаді 2011 року ОСОБА_3 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову Апеляційного суду Донецької області від 26 жовтня 2011 року і залишити в силі рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя в Донецькій області від 29 вересня 2010 року. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 29 жовтня 2012 року касаційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Не погодившись із судовими рішеннями апеляційної та касаційної інстанцій, ОСОБА_3 подала до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяву N 19306/13 проти України, у якій скаржилася на порушення своїх прав за п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (далі - Конвенція), а саме, що національний суд, поновивши Управлінню ПФУ процесуальний строк на апеляційне оскарження без належного обґрунтування і скасувавши рішення першої інстанції про задоволення позову, яке набрало законної сили, порушив принцип юридичної визначеності. 28 червня 2018 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "Осовська та інші проти України" (далі - Рішення), зокрема, за заявою ОСОБА_3 N 19306/13, яким оголосив прийнятними скарги про відновлення проваджень і скасування постанов, які набрали законної сили та підлягали виконанню, й постановив Рішення про порушення Україною п. 1 ст. 6 Конвенції, а саме принципу юридичної визначеності. У зв'язку із прийнятим ЄСПЛ Рішенням, 04 вересня 2018 року ОСОБА_3 подала до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду заяву про перегляд за виключними обставинами постанови Апеляційного суду Донецької області від 26 жовтня 2011 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 жовтня 2012 року на підставі п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - КАС України; Закон N 2147-VIII) і просила скасувати зазначені рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Заяву мотивовано тим, що рішення апеляційної та касаційної інстанцій не ґрунтуються на принципі верховенства права та вимогах закону, прийняті без дотримання вимог п. 1 ст. 6 Конвенції, про що зазначено в рішенні ЄСПЛ. Міністерство юстиції України надало копію Рішення ЄСПЛ разом з його автентичним перекладом українською мовою. Учасники справи, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, до суду не з'явилися. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 345 КАС України суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві про перегляд за виключними обставинами судових рішень доводи заявниці, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду знаходить, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. У Рішенні ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо всіх заявниць у зв'язку з недотриманням принципу юридичної визначеності. Приймаючи це рішення, ЄСПЛ звернув увагу, що у справах заявниць рішення судів першої інстанції, якими було підтверджено їх право на збільшення пенсій, набрали законної сили та підлягали обов'язковому виконанню, а в деяких справах вже було відкрите виконавче провадження. Ці рішення були скасовані в апеляційному порядку, а у деяких справах - після спливу значного періоду часу, внаслідок чого пенсії заявниць були зменшені (п. 25 Рішення). Суд наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності (рішення у справі "Брумареску проти Румунії"). Юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішень. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного розгляду справи та її нового вирішення. Повноваження судів вищих інстанцій щодо перегляду мають здійснюватись для виправлення судових помилок та недоліків правосуддя, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен розглядатись як прихований засіб оскарження, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для повторного розгляду. Відступ від цього принципу може бути виправданим лише коли він обумовлений особливими та непереборними обставинами (рішення у справі "Рябих проти Росії") (п. 26 Рішення). ЄСПЛ зазначив, що хоча, перш за все, саме до повноважень національних судів належить вирішувати питання про будь-яке поновлення строку на апеляційне оскарження, такі повноваження не є необмеженими. Національні суди зобов'язані навести підстави і у кожній справі суди мають перевірити, чи можуть підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження виправдати втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує свободу розсуду судів щодо часу або підстав для поновлення строків (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Устименко проти України"). Однак, під час розгляду справ заявниць, національні суди на обґрунтування поновлення строку або посилались на "поважні підстави", без надання будь-якого пояснення чи оцінки цих підстав, або обмежувались встановленням того, що апеляційні скарги були подані з дотриманням процесуальних формальностей, без наведення для такого рішення будь-яких підстав та обґрунтувань. Крім того, у більшості заяв підставою, за її наявності, на яку посилались відповідачі (управління ПФУ) у своїх заявах про поновлення строку, було пізнє вручення постанови суду першої інстанції. Однак матеріали справ не містять доказів (таких, як супровідні листи, поштові записи тощо) цих тверджень. Також немає жодних ознак того, що такі докази були надані національним судам (п. 29 Рішення ЄСПЛ). На підставі цього ЄСПЛ дійшов висновку, що національні суди не навели підстав, які б продемонстрували існування особливих обставин непереборної сили, які б виправдовували повторне відкриття проваджень у справах заявниць, і указав на порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу юридичної визначеності (п. 32 Рішення). Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Забезпечення принципу res judicata є однією з найважливіших засад гарантування державою реалізації права людини на справедливий суд. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8 Конституції України). За ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; розумні строки розгляду справи судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення; обов'язковість судового рішення. Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Принципи адміністративного судочинства визначені в ст. 7 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції). Верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту. Справедливим та ефективним повинен бути як судовий процес, так і результат судочинства. Згідно зі ст. 254 КАС України (в цьому випадку й далі - в редакції, чинній на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції) постанова або ухвала суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова чи ухвала суду не набрала законної сили. Особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. 13 КАС України). Відповідно до ч. 2, 4 ст. 186 КАС України апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом ч. 3 ст. 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених цією статтею, залишається без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала. Статтею 102 КАС України передбачено, що пропущений з поважних причин процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений, а процесуальний строк, встановлений судом, - продовжений судом за клопотанням особи, яка бере участь у справі. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку суд вирішує з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду клопотання. Ухвала суду про відмову в поновленні чи продовженні пропущеного процесуального строку може бути оскаржена особами, які беруть участь у справі. При цьому, відповідно до сталої практики ЄСПЛ вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін про прийняті рішення в їх справі. Проте, навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження (рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" та у справі "Трух проти України). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata. Норми, які регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (рішення у справі "Перетяка та Шереметьев проти України"). Таким чином, як установлено в Рішенні ЄСПЛ та підтверджується матеріалами справи, Управління ПФУ, звертаючись до суду з апеляційною скаргою, зазначило, що не змогло своєчасно отримати копію рішення суду першої інстанції, а це призвело до неможливості своєчасно реалізувати право на апеляційне оскарження. Однак, поважних причин, підтверджених доказами, які б свідчили про добросовісну реалізацію відповідачем своїх процесуальних прав та належного виконання процесуальних обов'язків, зокрема вчинення усіх можливих та залежних від нього дій, спрямованих на своєчасне подання апеляційної скарги, суду надано не було. При цьому, суд апеляційної інстанції в рішенні про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції взагалі не навів обставин, які б заважали відповідачу вчасно звернутись до суду з апеляційною скаргою, та на підставі чого дійшов такого висновку. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм під час прийняття судового рішення про поновлення Управлінню ПФУ строку на апеляційне оскарження, чим зумовив негативні наслідки для заявниці та порушив принцип юридичної визначеності. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в ст. 1 розділу І Конвенції. За змістом ст. 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), іншими нормативно-правовими актами. Згідно з абз. 9 ч. 1 ст. 1 Закону N 3477-ІV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Статтею 10 Закону N 3477-ІV передбачено, що з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. З огляду на протиправний характер (зміст) дій (рішення) суду апеляційної інстанції під час вирішення справи за позовом ОСОБА_3, конкретний прояв яких було встановлено в Рішенні ЄСПЛ, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку, що було порушено принцип юридичної визначеності. Оскільки судом касаційної інстанції зазначене порушення також усунуто не було, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій в контексті обставин цієї справи належить визнати такими, що постановлені з порушенням положень адміністративного процесуального законодавства. Також Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що з моменту розгляду цієї справи у суді першої інстанції минув значний проміжок часу, а направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції потягне за собою ще більш надмірну тривалість судового розгляду. Отже, керуючись принципом верховенства права та з метою реалізації положень ст. 46 Конституції України щодо недопущення обмеження конституційного права громадян, які потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави на достатній життєвий рівень, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що права ОСОБА_3 у цій справі підлягають захисту шляхом скасування постанови Апеляційного суду Донецької області від 26 жовтня 2011 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 29 жовтня 2012 року й залишення в силі рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя в Донецькій області від 29 вересня 2010 року. Зазначене в свою чергу буде відповідати змісту Рішення ЄСПЛ у справі "Осовська та інші проти України". Ураховуючи викладене та керуючись ст. 345, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Постанову Апеляційного суду Донецької області від 26 жовтня 2011 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29 жовтня 2012 року скасувати. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя в Донецькій області від 29 вересня 2010 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  2. Очередной (третий) обзор практики ЕСПЧ, который содержит информацию по делу MINAK AND OTHERS v. UKRAINE, в которой нарушение ст. 6 Конвенции было констатировано в связи с не уведомлением заявителей об апелляционных жалобах, поданных в их делах, а также по делу NDAYEGAMIYE-MPORAMAZINA v. SWITZERLAND, которая касается так называемого юрисдикционного иммунитета рассмотрения споров, связанных с увольнением лиц, работающих в международных организациях, представляющих свое государство. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/Oglyad_rishen_ESPL_3.pdf Oglyad_rishen_ESPL_3.pdf
  3. № п/п Справа (назва, дата прийнятого рішення) Правові позиції та прояви порушення констатовані ЄСПЛ 1 «Гулян проти Вірменії» 20 вересня 2018 року Суд вже наголошував, що особи взяті під варту, знаходяться в уразливому становищі, та що влада повинна захищати їх. Як наслідок, якщо особа взята під варту у відділення поліції здоровою та, якщо буде встановлено, що вона постраждала після звільнення, держава зобов’язана надавати обґрунтоване пояснення того, як ці ушкодження були спричинені. Особи, відповідальні за розслідування, повинні бути незалежними від тих, хто був причетним або може бути залучений до подій. Це означає не лише відсутність ієрархічних або інституційних зв’язків, а й практичну незалежність. Вимога про оперативність неявна у цьому контексті. Крім того, розслідування має бути доступним для сім’ї потерпілого в тій мірі, в якій це необхідно для захисту їх законних інтересів. Також має бути елемент громадської перевірки розслідування, ступінь якого може відрізнятися залежно від конкретного випадку 2 «Бучинська проти України» 30 квітня 2015 року Розглядаючи матеріали справи з урахуванням своєї практики, Суд вважає, що у цій справі Уряд не надав достатніх аргументів для виправдання дванадцятирічної тривалості провадження. У зв’язку з цим Суд зазначає, що національні органи влади самі визнавали численні випадки бездіяльності та затримки, а також помилки у своїх листах до заявниці та дорученнях про повернення справи для подальшого розслідування після повторюваних постанов про зупинення досудового слідства або закриття кримінальної справи. Загалом, ґрунтуючись на матеріалах справи, Суд не може дійти висновку, що органи влади зробили усе від них залежне для забезпечення оперативного та всебічного вжиття заходів для збору доказів, встановлення місцезнаходження та притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні замаху на життя заявниці. Констатовано порушення ст. 2 Конвенції 3 «Горовенки та Бугара проти України» 12 січня 2012 року Суд повторює, що стаття 2 зобов’язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й вживати належних заходів для того, щоб захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Вона може застосовуватися у випадках, пов’язаних з вимогою персонального захисту однієї або кількох осіб, яких можна заздалегідь визначити як потенційних жертв діянь, що можуть призвести до смерті та у справах, що стосуються обов’язку надавати загальний захист суспільству. За останніх обставин такий прямий обов’язок охоплює широкий спектр сфер та, зокрема, виникатиме у контексті будь-якої діяльності, чи то публічної, чи то ні, яка може стосуватися права на життя. 4 «Шульга проти України» 12 листопада 2015 року Суд зауважує, що кримінальне провадження, в рамках якого заявник також подав цивільний позов, тривало вісім років та дев’ять місяців і було закрито на підставі висновку про невинуватість водія у ДТП зі смертельними наслідками, незважаючи на відсутність відповідного висновку експерта щодо цього. Хоча експертом було зазначено, що відсутність приборів освітлення і світлоповертачів на велосипеді дружини заявника була причиною зіткнення, у зв’язку з відсутністю належним чином отриманих доказів залишається нез’ясованим, чи було це головною або єдиною причиною ДТП. Отже, як видається, зі спливом майже дев’яти років та з огляду на постанову про закриття кримінальної справи у зв’язку з неефективністю розслідування, подання заявником цивільного позову стало марним Суд доходить висновку, що було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції. 5 «Сергій Шевченко проти України» 4 квітня 2006 року Якщо порушення права на життя або фізичну недоторканість спричинено не навмисно, позитивний обов’язок створити “ефективну судову систему” не передбачає обов’язкової вимоги порушити кримінальне провадження у кожній справі і може бути дотриманий, якщо жертвам доступні цивільні, адміністративні або навіть дисциплінарні засоби захисту. Проте, мінімальна вимога до такої системи полягає в тому, що особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежні від тих, які причетні до подій, які розслідуються. Мається на увазі ієрархічна або інституційна незалежність, а також практична незалежність. Відповідно, система, яка вимагається статтею 2, має передбачати незалежне та безстороннє розслідування, яке відповідає певним мінімальним стандартам щодо ефективності. Таким чином, компетентні органи мають діяти з належною наполегливістю і за своєю ініціативою порушувати провадження, яке здатне по-перше, встановити обставини, за яких сталась подія, та недоліки діяльності системи; по-друге, встановити, хто саме з представників державних органів був причетний до події. Вимога щодо публічності також застосовується у цьому контекст 6 «Шимшек та інші проти Турції» 26 липня 2005 року Відповідно до положень ст. 2 Конвенції використання співробітниками поліції смертоносної сили може бути виправданим за певних обставин, але ця стаття не надає їм повну свободу дій. Хоча демонстранти не вели себе мирно, і поліції прийшлося зіштовхнутися з супротивом і актами насилля зі сторони демонстрантів, співробітники поліції стріляли в демонстрантів, не застосувавши спочатку до засобів менш небезпечним для життя людини (сльозоточивий газ, водоструйні пушки або резинові пулі). В ході індиценту не діяв принцип, закріплений в законодавстві Турції, що співробітники поліції можуть застосовувати вогнепальну зброю лише в обмежених випадках. У співробітників поліції, які приймали участь в розгоні демонстрантів, була велика свобода дій, і був відсутній чіткий і централізований порядок віддання наказів. За таких обставин використання сили для розгону демонстрантів, внаслідок чого загинули сімнадцять чоловік, перевищувало межу абсолютно необхідного застосування сили в значенні положень ст. 2 Конвенції. 7 «Басюк проти України» 5 листопада 2015 року Суд зазначає, що дійсно, згідно з його прецедентною практикою іноді цивільне відшкодування, а не кримінальне переслідування є достатнім для того, щоб задовольнити вимоги ст. 2 Конвенції. Проте, якщо не було встановлено ані відповідних фактів смерті потерпілого, ані відповідальності причетних до справи сторін, тоді також відсутні підстави для формування чіткої позиції щодо того, які засоби правового захисту — цивільні чи кримінальні — були б найбільш відповідними за певних обставин. Суд також зауважує, що заявник кожного разу обирав засоби захисту, передбачені кримінальним законодавством, та висловлював свій намір подати цивільний позов. Той факт, що він так і не подав зазначений позов, не може ставитися йому у вину, тому що у будь-якому випадку його було позбавлено можливості подати цивільний позов в рамках кримінального провадження, оскільки не було складено обвинувального акту, яким визначався б відповідач, до якого такий позов можна було б подати. Суд зазначає, що розслідування ДТП, яка сталася у вересні 2005 року, тривало більше восьми років та станом на листопад 2013 року все ще перебувало на стадії досудового слідства, а також не залишає поза увагою чотири повернення справи на додаткове розслідування та зауважує, що кримінальну справу за фактом ДТП було порушено, а заявника у ній визнано потерпілим більше ніж через три з половиною роки після смерті його доньки, при цьому автомобіль, який здійснив наїзд, було долучено до речових доказів майже через п’ять з половиною років після ДТП. У світлі наведеного вище Суд дійшов висновку, що за фактом смерті пані Є. не було проведено ефективного розслідування, а заявникові не було забезпечено ефективні засоби правового захисту та констатував порушення ст. 2 Конвенції в її процесуальному аспекті 8 «Сергій Шевченко проти України» 4 квітня 2006 року Суд дійшов висновку про порушення обов’язку держави-відповідача відповідно до статті 2 Конвенції в зв’язку з непроведенням ефективного та незалежного розслідування факту смерті особи та що розслідування не забезпечило достатню прозорість та захист інтересів найближчого родича (батька померлої особи). 9 «Шиянов проти України» 2 червня 2016 року Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень або винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту (ст. 2 Конвенції) 10 «Юрій Ілларіонович Щокін проти України» 3 жовтня 2013 року ЄСПЛ визнав порушення статті 2 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку зі смертю Щ.О. під час перебування під вартою, а також статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті, оскільки розслідування обставин, які призвели до смерті сина заявника, не було проведено державними органами з належною ретельністю. Суд також визнав порушення статті 3 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку з катуванням, якого зазнав Щ.О. під час перебування під вартою та порушення статті 3 конвенції в її процесуальному аспекті, оскільки держава не провела повного та ефективного розслідування всіх обставин справи. 11 «Салахов та Іслямова проти України» 14 березня 2013 року Суд встановив порушення статті 2 Конвенції в контексті матеріального аспекту з огляду на недотримання державою позитивного обов’язку щодо захисту здоров’я та життя заявника. Зокрема, йому було відмовлено в терміновій госпіталізації, яку він вимагав протягом двох тижнів; він тримався під вартою без будь-якого обґрунтування, перебуваючи при цьому в критичному стані, і всупереч рекомендаціям лікарів під час перебування в лікарні його постійно тримали в наручниках, що спричинило погіршення стану здоров’я 12 «Холодков і Холодкова проти України» 7 травня 2015 року Суд повторює, що обов’язок охороняти право на життя за статтею 2 Конвенції, взятий у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в… Конвенції», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, якщо осіб було вбито у результаті застосування сили. Будь-який недолік у розслідуванні, який підриває його здатність встановити причину смерті або винних осіб, ставитиме під сумнів дотримання цього стандарту. Також існує вимога щодо оперативності та розумної швидкості, яка є безумовною у цьому контексті. Станом на квітень 2013 року (майже через одинадцять років) кримінальна справа, спрямована на встановлення винних у насильницькій смерті сина заявників та притягнення їх до відповідальності, все ще знаходилася на розгляді суду першої інстанції. Відповідно Суд констатував порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції. 13 «Чумак проти України» 19 травня 2016 року «Гонгадзе проти України» 8 листопада 2005 року «Кац та інші проти України» 18 грудня 2008 року Суд нагадує, що для того, щоб розслідування могло вважатися ефективним, воно має призвести до встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але є обов’язком вжиття заходів. Розслідування, яке проводиться безстороннім органом влади, та яке є швидким, ретельнім та відкритим для родичів померлої особи, має вважатися ефективним. 14 «Коктиш проти України» 10 грудня 2009 року Якщо Договірна держава депортує іноземця, який уже наразився або ризикує наразитися в запитуючій країні на явне незабезпечення справедливого судового розгляду його справи, за результатами якого його засудили або можуть засудити до смертної кари, може постати питання за статтями 2 і 3 Конвенції. Вислання особи Договірною державою Конвенції може послужити підставою для порушення питання за статтею 3 Конвенції, а отже, і про відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі видачі запитуючій країні такій особі насправді загрожує поводження, заборонене ст. 3 Конвенції. За таких обставин зі ст. 3 Конвенції випливає обов’язок не видавати цю особу такій державі 15 «Хамідкарієв проти Росії» 26 січня 2017 року Якщо влада держави-учасника знає про те, що особі загрожує реальна і безпосередня небезпека з огляду на те, що в разі переміщення ким-небудь в іншу країну вона наразиться на реальну і неминучу небезпеку тортур і жорстокого поводження, вони відповідно до положень Конвенції зобов’язані в рамках своїх повноважень прийняти оперативні заходи, які можна було б явно чекати в цілях запобігання такій небезпеці 16 «Корнейкова та Корнейков проти України» 24 березня 2016 року Застосування до хворої або слабкої особи наручників або приковування її не відповідає вимогам безпеки та означає невиправдане приниження незалежно від того, чи є воно умисним, чи ні. Суд, надаючи ваги тому факту, що особу весь час охороняли три працівниці конвою (цей захід, на думу Суду, був достатньо серйозним для запобігання будь-яким потенційним ризикам), вважає, що застосування наручників до жінки під час перейм та одразу після пологів, становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. У зв’язку з чим Суд констатував порушення ст. 3 Конвенції. Суд вважає, що сукупний вплив недостатнього харчування заявниці, неналежної організації санітарно-гігієнічних умов тримання її та її новонародженого сина, а також недостатньої тривалості прогулянок вочевидь набули такої інтенсивності, що спричинили їй фізичні та психічні страждання, які становили нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження з нею та її дитиною. Відповідно у зв’язку з побутовими умовами тримання заявників у СІЗО було порушення статті 3 Конвенції. 17 «Рудяк проти України» 4 грудня 2014 року Суд вважав «нелюдським» поводження, яке, серед іншого, було умисним, застосовувалось кілька годин поспіль та спричинило або власне тілесні ушкодження, або сильні фізичні та душевні страждання. Він вважав поводження таким, що «принижує гідність», якщо воно викликало у його жертв відчуття страху, страждання та неповноцінності, здатних принизити та зганьбити їх. Зважаючи на серйозність ушкоджень заявника та відсутність будь-яких інших пояснень їхнього походження, Суд доходить висновку, що представники держави піддавали заявника нелюдському поводженню. Відповідно, було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції. 18 «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21 липня 2011 року «Жизіцький проти України» 19 лютого 2015 року «Григор’єв проти України» 15 травня 2012 року Застосування до людини електроструму є особливо серйозною формою поганого поводження, яке може викликати сильний біль і жорстокі страждання, а отже має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до будь-яких тривалих розладів здоров’я. Констатовано порушення статті 3 Конвенції 19 «Свинарєнко та Сляднєв проти Росії» 17 липня 2014 року, «Сарбан проти Молдови» 4 жовтня 2005 року, «Рамішвілі та Кохреідзе проти Грузії» 27 січня 2009 року, «Ашот Харутюнян проти Вірменії» 15 червня 2010 року, «Ходорковський проти Росії» 31 травня 2011 року ЄСПЛ визнає порушенням ст. 3 Конвенції застосування металевого загородження (грат) у залі судового засідання за наявності, наприклад, металевих грат на вікнах зали судового засідання, співробітників правоохоронних органів, які забезпечують безпеку під час розгляду справи, тощо. Так, у рішенні «Свинаренко та Сляднєв проти Росії» Суд постановив, що тримання особи у металевій клітці під час суду само по собі (з огляду на його об’єктивно принизливий характер, несумісний з нормами цивілізованої поведінки, яка є характерною ознакою демократичного суспільства) становило публічне приниження людської гідності у порушення статті 3 Конвенції. Відмова у наданні права на приватне та конфіденційне спілкування із захисником без втручання з боку конвою може призвести до порушення права на справедливий суд 20 «Горковлюк та Кагановський проти України» 04 жовтня 2018 року В постанові прокурора немає жодних ознак вжиття яких-небудь слідчих дій для встановлення істини та притягнення до відповідальності винних осіб. Хоча під час події працівники міліції були у цивільному одязі та не мали жодного дозволу на затримання першої заявниці, законність застосування ними сили до неї ніколи не ставилася під сумнів. Суд також звертає увагу на різні процесуальні перешкоди та упущення державних органів, які не давали першій заявниці можливості оскаржити до судів постанову прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи. Слід зазначити, що державні органи зрештою дійшли висновку, що перша заявниця просто захищала своє майно та репутацію від незаконних дій працівників міліції. Проте, незважаючи на такий висновок, перша заявниця виступала в ролі обвинуваченої у цьому провадженні. Більше того, органам влади знадобилося дев’ять з половиною років, щоб дійти цього висновку, і він жодним чином не вплинув на відповідальність працівників міліції у зв’язку з небезпідставною скаргою першої заявниці на жорстоке поводження. У світлі зазначеного, Суд доходить висновку, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування скарги першої заявниці на жорстоке поводження працівників міліції. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо першої заявниці. 21 «Уржанов проти України» 14 грудня 2017 року «Д.С. проти України» 9 листопада 2017 року «Єременко та Кочетов проти України» 14 червня 2018 року «Грабовський проти України» 29 листопада 2018 року Суд нагадує, зокрема, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і у сукупності з іншими недоліками 22 «Луценко проти України (№ 2)», 21 жовтня 2015 року Суд дійшов висновку, що недостатність особистого простору (2,86 кв. м) у заявника під час тримання його під вартою у камері № 158 у СІЗО з 28 грудня 2010 року до 28 квітня 2011 року сама по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції. У зв’язку з цим Європейський суд констатував, що умови тримання заявника під вартою у цей період були такими, що принижують гідність, а тому було порушення статті 3 Конвенції. Крім того, ЄСПЛ зауважив, що, незважаючи на відсутність попередніх судимостей заявника, а також те, що він підозрювався у вчиненні ненасильницького злочину, заявника, широко відомого політика, тримали на лаві за металевими ґратами впродовж усіх засідань суду з травня 2010 року до лютого 2012 року. У зв’язку з цим ЄСПЛ дійшов висновку, що заходи безпеки у залі суду з огляду на їх сукупний вплив були за даних обставин надмірними та могли безсумнівно сприйматися заявником і громадськістю як такі, що принижують гідність. Отже, було порушення статті 3 Конвенції. 23 «Чантурідзе проти Росії» 28 листопада 2017 року Інші аспекти тримання заявника під вартою, які в сукупності з проблемою переповненості ЄСПЛ вважає несумісним із захистом від нелюдського і принижуючого гідність поводження, полягають у відсутності в камері проточної води, надзвичайно тісних дворах для прогулянок і у відсутності занять, як в камері, так і за її межами 24 «Євген Петренко проти України» 29 січня 2015 року Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися «ефективним», воно має в принципі призвести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов’язком досягнення результату, але обов’язком вжиття заходів. Державні органи повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для збереження доказів, що стосуються події, включаючи показання свідків, висновки судових експертиз тощо. Будь-які недоліки розслідування, які підривають його здатність до встановлення причин заподіяння ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які також передбачаються у цьому контексті. Також Суд вказує, що стаття 3 Конвенції категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Що стосується позбавленої свободи особи, застосування фізичної сили, необхідність якої не була суворо зумовлена її власною поведінкою, принижує людську гідність та по суті є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції 25 Щербакова проти України 20 вересня 2018 року «Ушаков та Ушакова проти України» 18 червня 2015 року «Карабет та інші проти України» 17 січня 2013 року Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій стосовно фактів, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Більше того, слід нагадати, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, – як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, – і коли у таких осіб під час їх ув’язнення з’являються тілесні ушкодження або якщо вони помирають, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. У такому випадку тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення. В аспекті статті 3 Конвенції 26 «Кулик проти України» 2 лютого 2017 року «Шульмін та інші проти Росії» 17 липня 2018 року Суд наголошує, що утримання людини в металевій клітці під час судового процесу ображає людську гідність, оскільки таке поводження має об’єктивно принижуючий характер і несумісне зі стандартами цивілізованої поведінки, що є відмінною рисою демократичного суспільства. Суд одноголосно постановив, що мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо умов тримання заявника під вартою в дні суду, включаючи поміщення його в металеву клітку в залі суду, і щодо умов його перевезення на судові слухання і назад 27 «А.Н. проти України» 29 січня 2015 року Суд встановив згідно з процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, що національні органи влади не провели ефективне розслідування за скаргами заявника на жорстоке поводження і не забезпечили вжиття необхідних заходів для збору доказів у справі. Зазначені недоліки становили порушення процесуального аспекту цього положення Конвенції. 28 «Душка проти України» 3 лютого 2011 року Висновку щодо порушення ст. 3 Конвенції в зв’язку з поганим поводженням з заявником ЄСПЛ дійшов з огляду на висновки лікарів щодо часу заподіяння тілесних ушкоджень, що збігався з часом перебування заявника під вартою, та з огляду на ненадання державою-відповідачем пояснень щодо причин їх виникнення. Крім того, ЄСПЛ вказав, що обставини справи свідчать, що правоохоронні органи використали адміністративний арешт заявника, щоб зламати опір та скористатись його уразливим станом для отримання зізнання у вчиненні злочину. Таку практику особливо з огляду на вік заявника (неповнолітній) ЄСПЛ визнав як нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження. ЄСПЛ встановив порушення cт. 3 Конвенції в зв’язку з не проведенням ефективного розслідування скарг заявника на погане поводження з огляду на те, що більше 3 років правоохоронні органи не могли встановити обставини, за яких заявник зазнав тілесних ушкоджень, та винних осіб. 29 «Зякун проти України» 25 лютого 2016 року «Іглін проти України» 12 січня 2012 року «Горбатенко проти України» 28 листопада 2013 року «Родзевілло проти України» 14 січня 2016 року Суд нагадує, що допустимість в якості доказів показань, отриманих в результаті катування або інших видів жорстокого поводження у порушення статті 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому (статті 6 Конвенції). Цей висновок застосовується незалежно від доказової цінності відповідних тверджень і від того, чи мало їх використання вирішальним для засудження підсудного судом 30 «Закшевський проти України» від 17 березня 2016 року Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою, зокрема, брак особистого простору у розпорядженні заявника у поєднанні з відсутністю можливості для прогулянок впродовж майже трьох місяців тримання його під вартою, становили таке, що принижує гідність, поводження. Відповідно у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції. 31 «Сокіл проти України» 22 жовтня 2015 року у випадках, коли висуваються скарги за статтею 3 Конвенції, Суд повинен здійснити «особливо ретельний аналіз». У такій ролі, звертаючи особливу увагу на вразливість заявників з огляду на тримання їх під вартою, Суд вважає, що саме Уряд має надати правдоподібні та переконливі докази на підтвердження того, що зазначений заявник під час тримання під вартою отримував комплексну та належну медичну допомогу. Суд зазначає, що докази, надані Урядом на підтвердження свого доводу про те, що медична допомога заявнику була належною та що він отримував призначені ліки у повному обсязі, є незадовільними. Копія медичної картки заявника — дуже низької якості та у багатьох місцях є непридатною для читання. Зважаючи, зокрема, на ненадання адміністрацією СІЗО своєчасного та відповідного лікування від ВІЛ-інфекції, Суд доходить висновку, що під час тримання під вартою заявникові не було надано належної медичної допомоги, що становило нелюдське, та таке, що принижує гідність, поводження у порушенні статті 3 Конвенції. 32 «Тимченко проти України» 13 жовтня 2016 року Суд нагадує, що будь-яке розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, та не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати їх як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати всіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді з’ясуванню причин тілесних ушкоджень або встановленню винних осіб, ставитиме під загрозу дотримання цього стандарту 33 «Сергій Антонов проти України» 22 жовтня 2015 року Жорстоке поводження, яке досягає такого мінімального рівня жорстокості, зазвичай включає у себе фактичне завдання тілесних ушкоджень або сильне фізичне або душевне страждання. Проте навіть за їх відсутності у випадку, коли поводження принижує або ганьбить особу, демонструючи відсутність поваги до її людської гідності чи нехтування її людською гідністю, або викликає відчуття страху, тривоги, неповноцінності, здатне зламати моральний/фізичний опір особи, його можна характеризувати як таке, що принижує людську гідність, і воно також підпадатиме під заборону статті 3 Конвенції В цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що несвоєчасне діагностування працівниками СІЗО захворювань заявника та ненадання йому під час тримання його під вартою швидкої і комплексної медичної допомоги становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції. 34 «Алєксанян проти Росії» 22 грудня 2008 року «MARTZAKLIS та інші проти Греції» 9 липня 2015 року «Акименко проти Росії» 6 лютого 2018 року Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні того, який саме рівень охорони здоров’я вимагався у контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненого та повинен враховувати «практичні потреби ув’язнення» 35 «Буглов проти України» 10 липня 2014 року З урахуванням того, що на державу покладається тягар доведення, згідно з яким вона має надати правдоподібне пояснення тілесних ушкоджень, яких зазнала особа під час перебування під контролем міліції, Суд доходить висновку, що Уряд не встановив належним чином, що застосування до заявника сили було законним та абсолютно необхідним, а також, що тілесні ушкодження заявника не були наслідком жорстокого поводження під час його перебування під вартою у міліції. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що заявник зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження. 36 «Луньов проти України» 22 жовтня 2015 року Суд зазначає, що у цій справі у заявника по прибутті до установи тримання під вартою було діагностовано низку серйозних захворювань. Зокрема, у заявника було діагностовано III клінічну стадію ВІЛ-інфекції, хронічний бронхіт, токсичну енцефалопатію та невропатію, спричинену тривалим вживанням наркотичних речовин, та залишкові зміни після перенесеного туберкульозу. Суд також зазначає, що незважаючи на діагностування у заявника низки серйозних захворювань та ВІЛ-інфекції, протягом більш ніж року йому не надавалося жодного лікування. Суд вважає, що тривале ненадання заявникові належної медичної допомоги у зв’язку з його ВІЛ-інфекцією та іншими захворюваннями під час тримання його під вартою становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції. Крім того, Суд зауважує, що окрім недоліків, вказаних національними органами влади — таких як непроведення певних процесуальних дій,- слід зазначити, що первинне медичне обстеження, яке згодом стало підставою для численних висновків про відсутність у заявника тілесних ушкоджень, було поверховим. Воно, вочевидь, мало на меті встановити, чи були у заявника проблеми зі здоров’ям, які вимагали хірургічного втручання, та чи міг він перебувати під вартою, а не встановити наявність у заявника тілесних ушкоджень. З огляду на відсутність остаточного рішення, встановлені національними органами влади недоліки та незабезпечення доказової бази через те, що не було проведено належного медичного обстеження заявника, Суд доходить висновку, що у цій справі було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції. 37 «Поміляйко проти України» 11 лютого 2016 року ЄСПЛ констатував порушення Україною норми ст. 3Конвенції, оскільки жінку було викликано до міліції, після чого її відразу було госпіталізовано до лікарні, де лікарі зафіксували численні тілесні ушкодження на її тілі та на її ж вимогу відразу проінформували міліцію щодо походження таких ушкоджень, згодом заявниця була вимушена пройти тривалий курс лікування. Окрім того, в Рішенні наголошено, що з огляду на початкове розслідування фактів заподіяння тілесних ушкоджень працівниками того ж відділу міліції, де й працювали фігуранти протиправних дій щодо заявниці, численні випадки ініціювання та припинення розслідування злочину щодо жінки органами прокуратури в ході яких не вдалося встановити будь-яких причин походження тілесних ушкоджень на тілі особи «поза розумним сумнівом». Суд зазначає, що органи прокуратури було повідомлено про жорстоке поводження із заявницею негайно після її звільнення. Спочатку слідство проводилося відділом міліції, в якому працювали працівники міліції, що, як стверджувалося, жорстоко поводилися із заявницею. Отже, не можна вважати, що таке слідство супроводжувалося гарантіями незалежності та безсторонності. Суд встановив, що небажання органів влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг підозрюваних у злочинах на жорстоке поводження становить системну проблему у розумінні статті 46Конвенції. З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику, Суд доходить висновку, що у цій справі також не було здійснено серйозної спроби розслідування тверджень заявниці про жорстоке поводження. Як наслідок ЄСПЛ також констатував порушення Україною норми ст. 3 Конвенції через відсутність належного та ефективного розслідування злочину за скаргою заявниці щодо протиправних діянь працівників міліції стосовно неї під час її виклику до правоохоронного органу. 38 «Аднаралов проти України» 27 листопада 2014 року «Тарасов проти України» 31 жовтня 2013 року «Серіков проти України» 23 липня 2015 року «Бочаров проти України» 17 березня 2011 року Розслідування серйозних скарг на жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, серед іншого, покази свідків та висновки судових експертиз. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень та винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту. У цій справі, зважаючи на серйозні недоліки (неналежна якість розслідування неодноразово визнавалася самими національними органами влади, і наслідком цього було повернення справи на додаткові перевірки та розслідування) та загальну тривалість розслідування (тривало понад десять років) Суд вважає, що національні органи влади не виконали свій обов’язок щодо ефективного розслідування скарг заявника на жорстоке поводження. Відповідно за цим пунктом також було порушення статті 3 Конвенції. 39 «Орлик проти України» 11 лютого 2016 року «Басенко проти України» 26 листопада 2015 року Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження мало місце з боку приватних осіб. Згідно з мінімальними критеріями ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, таке розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю Коли слідство призводить до вчинення процесуальних дій в національних судах, процесуальні вимоги статті 3 Конвенції виходять за рамки стадії досудового слідства — вимогам статті 3 Конвенції має відповідати все провадження в цілому, включаючи судовий розгляд по суті. Це означає, що національні суди за жодних обставин не повинні допускати випадків, за яких завдання тілесних і моральних страждань залишатиметься безкарним. Це важливо для забезпечення громадської впевненості у принципі верховенства права і його підтримки, а також у попередженні будь-яких ознак толерантності органів влади до незаконних дій або співучасті у них 40 «Алексахін проти України» 19 липня 2012 року «Савін проти України» 16 лютого 2012 року Окрім жорстокості поводження ознакою катування є також наявність мети такого поводження, як це встановлено у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Так стаття 1 цієї Конвенції визначає катування як умисне заподіяння сильного болю або страждання, щоб inter alia отримати відомості, покарати або залякати. Суд зазначає, що у цій справі національні суди встановили, що заявник зазнав тяжких тілесних ушкоджень, що загрожували його життю під час їх заподіяння. Жорстоке поводження полягало у застосуванні сльозогінного газу, ударі ногою та низці ударів. У результаті такого поводження заявник зазнав сильного болю та став інвалідом. Суд також зазначає, що немає доказів того, що поведінка заявника вимагала застосування сили, не кажучи вже про настільки жорстокі дії. За таких обставин це дуже жорстоке поводження беззаперечно було націлене на залякування та приниження заявника, та, можливо, сприяння отриманню зізнання, оскільки згідно з поясненнями X. він вважав, що заявник брав участь у бійці, а отже, міг вчинити злочин. Ці елементи є достатніми для ЄСПЛ, щоб дійти висновку про те, що заявника було піддано катуванню всупереч статті 3 Конвенції 41 «Савченко проти України» 22 липня 2016 року У цій справі ЄСПЛ визнав порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням органами влади розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження працівників міліції. Суд звернувся до своєї попередньої практики у справах проти України та дійшов висновку, що у цій справі, як і у багатьох інших справах проти України (ЄСПЛ зробив посилання на справу «Каверзін проти України», вказавши на існування в Україні системної проблеми непроведення ефективного розслідування скарг на жорстоке поводження), органи влади продемонстрували небажання забезпечити проведення швидкого та ретельного розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження працівників міліції. Матеріальний аспект статті 3 Конвенції був порушений з огляду на неналежні умови тримання заявника під вартою, а також умови перевезення з однієї установи тримання під вартою в іншу. 42 «Каверзін проти України» 15 травня 2012 року Застосування наручників до засудженого, якого конвоювали троє охоронців у супроводі службового собаки, застосовувався до засудженого до довічного позбавлення волі, що був повністю сліпим та вимагав сторонньої допомоги для забезпечення життєвих потреб, є порушенням статті 3 Конвенції, як таке, що становило нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження 43 «Чміль проти України» 29 жовтня 2015 р ЄСПЛ вважає, що, відповідно до версій подій обох сторін, існує достатньо доказів “поза розумним сумнівом”, що заявник був підданий жорстокому поводженню з боку міліції, що є порушенням матеріального аспекту статті 3 Конвенції. Європейський суд визнав порушення процесуального аспекту статті 3 з огляду на неефективність розслідування скарги за фактом завдання заявникові тілесних ушкоджень. Таким чином, Суд вважає, що розслідування скарги заявника було необґрунтовано тривалим та мало недоліки, які визнали й національні органи влади, а також, що висновки розслідування не були засновані на наявних доказах. Зокрема, 8 вересня 2005 року прокурор дійшов висновку, що заявник отримав травми впавши, але ніхто, включаючи міліціянтів, ніколи не давав показання, що бачив падіння заявника. Це ж стосується рішення від 2 квітня 2009 року про припинення кримінального провадження, коли будь-які висновки про те, чи міг заявник отримати травми за обставин, описаних ним, або описаних міліціянтами, були відсутні. Констатовано порушення ст. 3 Конвенції (матеріальний та процесуальний аспекти) 44 «Баришева проти України» 14 березня 2017 року Суд нагадує, що поняття ефективного заходу правового захисту щодо тверджень про жорстоке поводження також тягне за собою ефективний доступ особи, яка подала скаргу, що процедури слідства 45 «Сорінг проти Сполученого Королівства» 7 липня 1989 року Органи Конвенції не вирішують питання про наявність чи відсутність можливих, а не реальних порушень Конвенції. Але в тих випадках, коли заявник стверджує, що рішення про його екстрадицію призведе до порушення статті 3 в силу передбачуваних наслідків у запитуваній його екстрадиції країні, необхідно відійти від цього принципу з огляду на серйозність та невідворотність характеру передбачуваної шкоди. Таким чином, рішення держави — учасниці про видачу може стати порушенням статті 3 Конвенції, і внаслідок цього потягнути відповідальність держави відповідно до Конвенції, якщо були вагомі підстави вважати, що «видана особа» зіштовхнеться з реальним ризиком бути підданою катуванню або нелюдському або принижуючим гідність поводженню або покаранню в країні, що вимагає його екстрадиції. щоб покласти таку відповідальність необхідно оцінити умови в цій країні зіставляючи їх з вимогами статті 3 Конвенції. 46 «Хомулло проти України» 27 листопада 2014 року У цій справі Європеський суд, серед іншого, дійшов висновку, що національні суди застосували до заявика екстрадиціний арешт в порушення положень національного законодавства, а також не забезпечили ретельного розгляду скарг заявника про неправомірність застосування до нього екстрадиційного арешту. Констатовано порушення пунктів 1 та 4 статті 5 Конвенції 47 «Будан проти України» 15 грудня 2015 року Цим рішенням, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2016 року, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку з необґрунтованим обранням неповнолітньому заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Зокрема, ЄСПЛ зазначив, що, по-перше, у заявника було постійне місце проживання в Одеській області, де він жив зі своєю матір’ю, матеріальне становище якої не є фактором, що має враховуватися при ухваленні рішення про взяття заявника під варту; по-друге, органами влади не розглядалася можливість передачі заявника під нагляд його матері відповідно до ст. 436 КПК, незважаючи на те, що було відомо її ім’я та місце проживання. Зокрема, національні органи влади не повідомили матір про затримання заявника або не доклали будь-яких зусиль для збирання й оцінки інформації про її бажання та здатність впродовж розслідування забезпечувати його належну поведінку, а також не надали правової оцінки можливості передати неповнолітнього під нагляд батьків. 48 «Савченко проти України» 22 липня 2016 року ЄСПЛ констатував порушення статті 5 Конвенції з огляду на те, що органам міліції не було документально зафіксовано затримання заявника. Тримання заявника під вартою здійснювалося без відповідно судового рішення та протягом необмеженого часу. Рішення національних судів про тримання заявника під вартою були неналежно обґрунтовані. Суди застосовували формалістичний підхід до перегляду законності рішень тримання заявника під вартою. ЄСПЛ вказав на відсутність у національному законодавстві процедури, відповідної до якої заявник міг вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою. 49 «Ічин та інші проти України» 21 грудня 2010 року Неповнолітніх заявників 05 січня 2004 року було допитано працівниками міліції щодо вчиненої 31 грудня 2003 року крадіжки. Під час допиту заявники зізнались у вчиненні вказаного злочину. 14 січня 2004 року Нахімовський районний суд м. Севастополя виніс постанову про поміщення заявників у приймальник-розподільник для неповнолітніх, в якому вони перебували до 13 лютого 2004 року. Жодних слідчих дій протягом цього періоду не проводилось. Слідчий 03 березня 2004 року порушив щодо заявників кримінальну справу за фактом вчинення крадіжки. 26 квітня 2004 року слідчий виніс постанову про закриття кримінальної справи щодо заявників з огляду на те, що вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру. Розглянувши справу, ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що позбавлення заявників свободи не було здійснено з метою їх доправлення до суду, який встановить обґрунтованість кримінального обвинувачення щодо них (п. 1 (с) ст. 5 Конвенції), оскільки кримінальна справа щодо них була порушена через 20 днів після їх звільнення, зважаючи на їх вік, вони не могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності та жодних слідчих дій протягом позбавлення їх свободи здійснено не було. Воно також не мало на меті застосування наглядових заходів виховного характеру (п. 1 (d) ст. 5 Конвенції), зважаючи на відсутність як фактичних виховних заходів, так і нормативного регулювання щодо їх забезпечення під час тримання заявників у вказаному закладі. 50 «Ічин та інші проти України» 21 грудня 2010 року Суд повторює, що в контексті затримання неповнолітніх розуміння «наглядових заходів виховного характеру» не повинно зводитися лише до шкільного навчання, воно має охоплювати багато аспектів здійснення представниками держави батьківських прав заради благополуччя і для захисту інтересів відповідної особи… як видно із внутрішнього законодавства приймальники-розподільники передбачені для тимчасової ізоляції різних категорій неповнолітніх, у тому числі і неповнолітніх, які вчинили злочин. Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх не передбачають достатньо чітко, що в приймальниках-розподільниках має бути організована освітня робота, а профілактичні та освітні заходи, передбачені цими положеннями, включають у себе тільки збір даних про можливу участь неповнолітніх у злочинній діяльності. Таким чином, Суд вважає, що затримання заявників також не підпадає під допустимі виключення статті 5 § 1 (d) 51 «Бєлоусов проти України» 7 листопада 2013 року Європейський суд визнав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 18 до 22 липня 2005 року з огляду на те, що 18 липня 2005 року органами міліції не було документально зафіксовано затримання заявника, а протокол затримання було складено тільки ввечері 19 липня 2005 року; оформлення статусу заявника як затриманого за підозрою у вчиненні злочину відкладалося без будь-якого розумного пояснення; строк тримання заявника під вартою без відповідного судового рішення перевищив строк, дозволений законодавством. 52 «Корнійчук проти України» 30 січня 2018 року Конвенція, головним чином, вимагає, щоб будь-який арешт або затримання ґрунтувалися на положеннях національного законодавства, але вона також стосується якості закону, вимагаючи від нього відповідності принципу верховенства права, притаманному всім статтям Конвенції 53 «Корнейкова проти України» 19 січня 2012 року 19 квітня 2005 року заявницю, яка на той час була неповнолітньою, було затримано працівниками Дзержинського РВ Харківського МУ ГУМВС України в Харківській області за підозрою у вчиненні нею тяжкого злочину. 21 квітня 2005 року Дзержинський районний суд м. Харкова задовольнив подання про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Захисник заявниці оскаржив цю постанову, стверджуючи про незаконність застосування до заявниці такого запобіжного заходу. ЄСПЛ визнано порушення: — підпункту «с» п. 1 ст. 5 Конвенції з огляду на те, що у протоколі затримання заявниці не було наведено чітких підстав для такого затримання, а зазначені у ньому посилання були стандартними та не були проаналізовані у світлі обставин конкретної справи заявниці; — підпункту «с» п. 1 та п. 3 ст. 5 Конвенції з огляду на необґрунтованість постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2005 року про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскільки при її постановленні не було належним чином враховано стан здоров’я заявниці та те, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виключних випадках; — пункту 4 ст. 5 Конвенції у зв’язку з тим, що апеляційний суд розглядав скаргу заявниці на постанову про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за її відсутності. 54 «Свершов проти України» 27 листопада 2008 року У п. 63 цього рішення в обґрунтування порушення ст. 5 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що національні суди при розгляді питання про продовження тримання під вартою неповнолітнього жодного разу не розглядали можливості обрання альтернативного запобіжного заходу замість тримання під вартою і, посилаючись переважно на тяжкість злочинів, продовжували тримати заявника під вартою на підставах, які не можна вважати «відповідними і достатніми». Також визнаючи наявність порушення п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ у п. 64 зазначив, що «взято до уваги й те, що, хоча захисник закликав враховувати вік неповнолітнього заявника, органи влади, як видно з матеріалів справи, ніколи не брали до уваги цей факт, коли виносили рішення про тримання його під вартою». 55 «Корнійчук проти України» 30 січня 2018 року Презумпція завжди діє на користь звільнення. Національні органи судової влади повинні, з дотриманням принципу презумпції невинуватості, дослідити всі факти, що свідчать на користь чи проти існування згаданої вимоги про громадський порядок або виправдовують відступ від норми статті 5, та мають навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення. По суті, саме на підставі причин, наведених у цих рішеннях, та встановлених фактів, зазначених заявником у своїх скаргах, Суд має дійти висновку про наявність або відсутність порушення пункту 3 статті 5. Аргументи на користь чи проти звільнення не повинні бути «загальними та абстрактними». Якщо законодавство передбачає презумпцію щодо факторів, які стосуються підстав продовження тримання під вартою, то існування конкретних фактів, що переважають принцип поваги до особистої свободи, має бути переконливо продемонстровано 56 «Баришевський проти України» 26 лютого 2015 р Суд постановив, що коли національні суди продовжують застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, щоразу використовуючи схожі, якщо не сказати шаблонні, формулювання, не продемонструвавши, що вони насправді зважають на плин часу, тоді порушуються вимоги пункту 3 статті 5 Конвенції. У цій справі серйозність пред’явлених заявникові обвинувачень і ризик його втечі або рецидиву злочинної діяльності було наведено у першій постанові про взяття його під варту. Це обґрунтування не змінилося з плином часу. На жодній із стадій національні суди не розглядали будь-які інші запобіжні заходи в якості альтернативи триманню під вартою 57 «Синькова проти України» 27 лютого 2018 року Суд зазначає, що сам факт знаходження в списку розшукуваних не означає, що особа переховується від правосуддя. Важливим фактом при вимірі ризику того, що особа переховується від правосуддя, являється фактична поведінка підозрюваного, а не його офіційний статус в якості «особи в списку розшукуваних». З огляду на фактичну поведінку заявниці ЄСПЛ констатував відсутність порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у цьому відношенні. 58 «Нечипорук і Йонкало проти України» 21 квітня 2011 року ЄСПЛ констатував серед інших порушень : — порушення п. 3 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заявник постав перед суддею тільки через шість днів після затримання, що не відповідає вимозі «негайності», передбаченої вказаним положенням, а також у зв’язку з неналежністю обґрунтування рішень про продовження тримання заявника під вартою у відповідні періоди; — порушення п. 4 ст. 5 Конвенції було встановлено у зв’язку з тим, що заяви заявника про звільнення його з-під варти не були розглянуті судом без зволікань. Суд зазначає, що заявник декілька разів зізнавався у вчиненні розбійного нападу і вбивства під час перших допитів, коли не мав допомоги захисника, і, безсумнівно, зазнав обмеження в доступі до захисника в тому, що його зізнання, надані працівникам міліції, були використані для його засудження. Хоча заявник повторив свої зізнання у присутності захисника, суд вважає, що обмеження права цієї особи на захист від самого початку не було усунуто під час судового розгляду, оскільки суди адекватно не відреагували на скаргу заявника щодо поганого поводження. 59 «Криволапова проти України» 2 жовтня 2018 року Суд ухвалив, що виправдання будь-якого періоду утримання під вартою, незалежно від його тривалості, має бути переконливо продемонстрованим органами влади. Виправдання, які були визнані такими, що містять «важливі» і «достатні» причини (на додаток до існування обґрунтованої підозри) в прецедентному праві Суду включали такі обґрунтування, як небезпеку втечі, ризик здійснення тиску на свідків або зміни речових доказів, ризик змови, ризик повторного здійснення правопорушення, ризик спричинення громадського безладу і необхідність захисту затриманого 60 «Прокопенко проти України», 20 січня 2011 року Згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції саме лише існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, а тому в судовому рішенні судові органи зобов’язані, розглянувши можливість обрання альтернативних запобіжних заходів, навести інші підстави для подальшого тримання особи під вартою. 61 «Ассенов та інші проти Болгарії» 28 жовтня 1998 року Тримання під вартою має застосовуватись до неповнолітнього лише у виняткових випадках, як крайня міра, з визначенням якомога коротших термінів такого тримання та із забезпеченням періодичного перегляду через короткі проміжки часу підстав для його застосування чи продовження. Констатовано порушення статті 5 Конвенції 62 «Боротюк проти України» 16 грудня 2010 року Суд зазначає, що Суд наголошує на тому, що згідно з другою частиною пункту 3 статті 5 Конвенції особу, обвинувачену у правопорушенні, має бути звільнено до судового розгляду, якщо держава не доведе існування «відповідних і достатніх» підстав для подальшого тримання її під вартою. Щоб дотримати цієї вимоги, національні судові органи повинні дослідити усі факти за і проти існування реального суспільного інтересу, який, за належного врахування принципу презумпції невинуватості, виправдовує відступ від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відмовляють у задоволенні клопотання про звільнення. Суд дійшов висновку, що продовжуване тримання заявника під вартою відбувалося без відповідних і достатніх підстав, а отже, було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. 63 «Луценко проти України» 3 липня 2012 року Інші підстави для взяття заявника під варту, а саме відмова від надання показань та визнання своєї вини, за своїм характером суперечать такому важливому елементу концепції справедливого суду як право не свідчити проти себе та презумпції невинуватості. В контексті вибору, чи застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття під варту, чи ні, наведення таких підстав видається таким, що викликає особливе занепокоєння, оскільки вони вказують на те, що особу може бути піддано покаранню за користування своїми основними правами на справедливий суд. Суд також стурбований тим фактом, що національні суди погодились з такими підставами під час прийняття постанови про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та залишення її без змін. Суд доходить висновку, що подальше тримання заявника під вартою також становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції. 64 «Кущ проти України» 3 грудня 2015 року «Тараненко проти Росії» 15 травня 2014 року ЄСПЛ нагадує, що він вже встановлював в інших справах, що така повторювана в Україні практика, за якої судові рішення, ухвалені під час судового розгляду, не встановлюють строків подальшого тримання під вартою, і скоріше залишають без змін обраний запобіжний захід, а не розглядають питання про продовження його застосування, суперечить вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції. Розглядаючи скаргу, в аспекті п. 3 ст. 5 Конвенції, ЄСПЛ зауважив, що, продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на підстави, наведені при його затриманні, та не додавали жодних нових деталей. національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, та, посилаючись головним чином на тяжкість обвинувачень та гіпотетичний ризик переховування заявника, національні органи залишали тримання заявника під вартою без змін на підставах, які, з огляду на його тривалість, не можуть вважатися «достатніми» . Наведених вище міркувань для Європейського суду було достатнім, аби дійти висновку, що відбулося порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. 65 «Соловей і Зозуля проти України» 27 листопада 2008 р. Тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав визнається несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим в п. 1 ст. 5 цієї Конвенції 66 «Харченко проти України» 10 лютого 2011 року, «Барський проти України» 28 вересня 2017 року «Кущ проти України» 3 грудня 2015 року «Красюков та інші проти України» 3 травня 2018 року Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише наведенням переліку законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 листопада 2018 року м. Київ Справа N 372/2592/15-ц Провадження N 14-339цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., за участю секретаря Гогуся В.О., учасники справи: представник Генеральної прокуратури України - Халанчук О.С., представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4 - адвокат ОСОБА_5, розглянула у судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року у складі колегії суддів Лівінського С.В., Волохова Л.А., Мельника Я.С. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Червинської М.Є., Завгородньої І.М., Мазур Л.М., у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київський лісгосп") до Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА), ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_4, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, про визнання недійсними розпоряджень обласної державної адміністрації та державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок та УСТАНОВИЛА: У червні 2015 року прокурор звернувся до суду із цим позовом. Позовну заяву мотивовано тим, що прокуратура Київської області за результатами вивчення законності відведення земель лісогосподарського призначення на території Обухівського району Київської області встановила, що розпорядженнями Київської ОДА від 07 квітня 2008 року N N 444-470 вилучено з постійного користування ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки лісогосподарського призначення на території Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області (далі - Сільрада) загальною площею 26,73 га, змінено їх цільове призначення, затверджено проект землеустрою та передано у власність 27 громадянам для ведення особистого селянського господарства. Прокурор зазначив, що на підставі вказаних розпоряджень Управління Держкомзему в Обухівському районі Київської області 05 серпня 2008 року видало 27 громадянам і зареєструвало державні акти на земельні ділянки. Деякі громадяни в подальшому за договорами купівлі-продажу відчужили отримані земельні ділянки загальною площею 22,77 га ОСОБА_6, яка у вересні 2009 року отримала державні акти на право власності на спірні земельні ділянки. ОСОБА_6 здійснила поділ земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, у результаті чого утворилися дві окремі земельні ділянки. Крім того, прокурор зауважив, що інші власники відчужили на підставі договорів купівлі-продажу спірні земельні ділянки загальною площею 3,96 га ОСОБА_7, яка у листопаді 2009 року також отримала державні акти на право власності на ці земельні ділянки. Ураховуючи наведене й ту обставину, що зміна цільового призначення спірних земельних ділянок та передача їх у власність відбулася незаконно, оскільки Київська ОДА не мала права розпоряджатися цими земельними ділянками, прокурор просив суд: визнати недійсними розпорядження Київської ОДА від 07 квітня 2008 року N N 444-470; визнати недійсними видані ОСОБА_6 та ОСОБА_7 державні акти на право власності на земельні ділянки; витребувати з володіння ОСОБА_6 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 22,77 га, розташовані в адміністративних межах Сільради; витребувати з володіння ОСОБА_7 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 3,96 га, розташовані в адміністративних межах Сільради. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року позовпрокурора задоволено. Визнано недійсними розпорядження Київської ОДА від 07 квітня 2008 року N N 444-470. Визнано недійсними видані ОСОБА_6 державні акти на право власності на земельні ділянки по 0,99 га кожна, а саме: серії: НОМЕР_3, кадастровий номер НОМЕР_1; серії НОМЕР_2, кадастровий номер НОМЕР_4; серії НОМЕР_5, кадастровий номер НОМЕР_6; серії НОМЕР_7, кадастровий номер НОМЕР_8; серії НОМЕР_9, кадастровий номер НОМЕР_10; серії НОМЕР_11, кадастровий номер НОМЕР_12; серії НОМЕР_13, кадастровий номер НОМЕР_14; серії НОМЕР_15, кадастровий номер НОМЕР_16; серії НОМЕР_17, кадастровий номер НОМЕР_18; серії НОМЕР_19, кадастровий номер НОМЕР_20; серії НОМЕР_21, кадастровий номер НОМЕР_22; серії НОМЕР_23, кадастровий номер НОМЕР_24; серії НОМЕР_25, кадастровий номер НОМЕР_26; серії НОМЕР_27, кадастровий номер НОМЕР_28; серії НОМЕР_29, кадастровий номер НОМЕР_30; серії НОМЕР_31, кадастровий номер НОМЕР_32; серії НОМЕР_33, кадастровий номер НОМЕР_34; серії НОМЕР_35, кадастровий номер НОМЕР_36; серії НОМЕР_37, кадастровий номер НОМЕР_38; серії НОМЕР_39, кадастровий номер НОМЕР_40; серії НОМЕР_41, кадастровий номер НОМЕР_42; серії НОМЕР_43, кадастровий номер НОМЕР_44; серії НОМЕР_45, кадастровий номер НОМЕР_10. Визнано недійсними видані ОСОБА_34 державні акти на право власності на земельні ділянки площею по 0,99 га кожна, а саме: серії НОМЕР_46, кадастровий номер НОМЕР_47; серії НОМЕР_48, кадастровий номер НОМЕР_49; серії НОМЕР_50, кадастровий номер НОМЕР_51; серії НОМЕР_52, кадастровий номер НОМЕР_53. Витребувано з володіння ОСОБА_6 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 22,7700 га з кадастровими номерами: НОМЕР_54, НОМЕР_55, НОМЕР_4, НОМЕР_8, НОМЕР_6, НОМЕР_10, НОМЕР_12, НОМЕР_16, НОМЕР_56, НОМЕР_18, НОМЕР_20, НОМЕР_22, НОМЕР_24, НОМЕР_26, НОМЕР_28, НОМЕР_30, НОМЕР_32, НОМЕР_34, НОМЕР_36, НОМЕР_38, НОМЕР_40, НОМЕР_42, НОМЕР_44, НОМЕР_57, що розташовані в адміністративних межах Сільради. Витребувано з володіння ОСОБА_7 на користь держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки загальною площею 3,96 га з кадастровими номерами НОМЕР_47, НОМЕР_49, НОМЕР_51, НОМЕР_53, які розташовані в адміністративних межах Сільради. Вирішено питання про розподіл судових витрат. При вирішенні справи судом першої інстанції застосовано положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), що стосуються позбавлення власності особи та вказано, що позов прокурора не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном; спірні земельні ділянки відносилися до земель лісогосподарського призначення та до категорії лісів і вибули з володіння держави в особі КМУ та з користування ДП "Київський лісгосп" поза їх волею; правові акти індивідуальної дії голови Київської ОДА спрямовані на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га, розпорядження якими відноситься до повноважень КМУ, отже голова Київської ОДА перевищив надані законом повноваження. Крім того, рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що прокурор, звернувшись у червні 2015 року з указаним позовом до суду в інтересах держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" про оскарження розпоряджень Київської ОДА від07 квітня 2008 року, не пропустив визначену статтею 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) загальну позовну давність, оскільки дізнався про осіб, що порушують право держави на спірні земельні ділянки з довідки старшого слідчого в особливо важливих справах Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України Калужинського А. в рамках здійснення досудового розслідування кримінального провадження N 42012000000000007 від 21 листопада 2012 року за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною п'ятою статті 191, частиною третьою статті 209, частинами другою, третьою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Також суд першої інстанції послався на те, що прокурор не отримував копії оскаржуваного розпорядження Київської ОДА, при цьому КМУ, який з 08 квітня 2012 року від імені держави здійснює повноваження власника та розпорядника спірної земельної ділянки, розташованої на території земель лісогосподарського призначення, не брав участі у вилученні земельної ділянки, подальшому користуванні нею та зміні її цільового призначення. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові прокурора. Суд апеляційної інстанції застосував наслідки спливу позовної давності, зазначивши, що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, визначена статтею 257 ЦК України. Дія Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" не поширюється на спірні правовідносини, оскільки цей Закон прийнято після спливу позовної давності. Апеляційним судом причини пропущення позовної давності не встановлено. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про порушення порядку вилучення вказаних земельних ділянок лісогосподарського призначення з користування ДП "Київський лісгосп" та передачу у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року залишено без змін. Суд касаційної інстанції зазначив, що, незважаючи на перевищення своїх повноважень головою Київської ОДА під час розпорядження спірними земельними ділянками, позов прокурора не підлягає задоволенню, оскільки до суду з позовом про оскарження розпоряджень голови Київської ОДА, прийнятих 07 квітня 2008 року, він звернувся лише в червні 2015 року, тобто з пропуском трирічного строку давності, що є самостійною підставою для відмови в позові. 12 грудня 2017 року заступник Генерального прокурора України Стрижевська А.А. звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судових рішень висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 257, 261, 267, 387 та 388 ЦК України. На підтвердження зазначених обставин подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на: ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року в справі N 6-33249св16; постанови Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року в справах N 904/9643/16 та N 904/10339/16, від 16 травня 2017 року в справі N 909/837/16, від 24 листопада 2017 року в справі N 5017/3702/2012; постанови Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року в справі N 6-3006цс16, від 12 липня 2017 року в справі N 6-2458цс16, від 12 квітня 2017 року в справі N 6-1852цс16, від 22 березня 2017 року в справі N 6-3063цс16, від 05 жовтня 2016 року в справі N 6-604гс16, від 08 червня 2016 року в справі N 6-3029цс16, у яких, на думку заявника, по-іншому, ніж в ухвалі касаційного суду, про перегляд якої подано заяву, а також у рішенні суду апеляційної інстанції застосовані згадані вище норми матеріального права. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. У січні 2018 року заяву заступника Генерального прокурора України Стрижевської А.А. разом зі справою N 372/2592/15-ц передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону N 2147-VІІІпровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За правилами підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Ухвалою судді Верховного Суду від 25 січня 2018 року відкрито провадження у справі та витребувано цивільну справу з Обухівського районного суду Київської області, а ухвалою від 06 червня 2018 року справу призначено до розгляду. Згідно з абзацом другим частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року), якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII,якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана заступником Генерального прокурора України Стрижевською А.А. з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (у редакції до 15 грудня 2017 року) справа повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 19 квітня2018 рокуприйнято для продовження розгляду вказану цивільну справу за заявою заступника Генерального прокурора України Стрижевської А.А. про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року та призначено справу до розгляду. Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень На підтвердження неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року у справі N 6-33249св16, постанови Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року у справах N 904/9643/16 та N 904/10339/16, від 16 травня 2017 року у справі N 909/837/16 та від 24 листопада 2017 року у справі N 5017/3702/2012. Заявник указує на невідповідність оскаржуваних судових рішень висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах статей 257, 261, 267, 387 та 388 ЦК України, викладеним у постановах Верховного Суду України: від 04 жовтня 2017 року у справі N 6- 3006цс16, від 12 липня 2017 року у справі N 6-2458цс16, від 12 квітня 2017 року у справі N 6-1852цс16, від 22 березня 2017 року у справі N 6-3063цс16, від 05 жовтня 2016 року у справі N 6-604гс16, від 08 червня 2016 року у справі N 6-3029цс16. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи, рішення у якій переглядаються, суди встановили, що 07 квітня 2008 року Київською ОДА прийняті розпорядження N N 444-470, якими вилучено з постійного користування ДП "Київський лісгосп" земельні ділянки, розташовані на території Сільради, змінено їх цільове призначення із земель лісогосподарського на землі сільськогосподарського призначення та передано у власність відповідно ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_4, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33 кожному земельну ділянку площею 0,99 га для ведення особистого селянського господарства. 05 серпня 2008 року ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_4, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, кожен окремо, отримали державні акти на право власності на земельні ділянки площею 0,9900 га, що знаходяться на території Сільради, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. 03 вересня 2008 року ОСОБА_30, ОСОБА_28, ОСОБА_27, ОСОБА_26, ОСОБА_25, ОСОБА_24, ОСОБА_4, ОСОБА_23, ОСОБА_22, ОСОБА_20, ОСОБА_17, ОСОБА_16, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_8, кожен окремо, з одного боку, та ОСОБА_6 з іншого уклали договори купівлі-продажу земельних ділянок загальною площею 22,77 га, що розташовані на території Сільради, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. 04 та 07 вересня 2009 року ОСОБА_6 отримала державні акти на право власності на вищевказані земельні ділянки з відповідними кадастровими номерами: НОМЕР_57, НОМЕР_51, НОМЕР_40, НОМЕР_53, НОМЕР_36, НОМЕР_34, НОМЕР_32, НОМЕР_30, НОМЕР_28, НОМЕР_20, НОМЕР_18, НОМЕР_16, НОМЕР_14, НОМЕР_10, НОМЕР_8, НОМЕР_6, НОМЕР_4, НОМЕР_1, НОМЕР_10, НОМЕР_42, НОМЕР_26, НОМЕР_24, НОМЕР_22 та НОМЕР_12. Також суди встановили, що інші власники, кожен окремо, відчужили на підставі договорів купівлі-продажу належні їм земельні ділянки загальною площею 3,96 га ОСОБА_7, яка 10 листопада 2009 року отримала державні акти на право власності на земельні ділянки площею по 0,99 га кожна, що знаходяться на території Сільради, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, з кадастровими номерами НОМЕР_38, НОМЕР_44, НОМЕР_53, НОМЕР_49 та НОМЕР_47. На підставі матеріалів лісовпорядкування 2003 року земельні ділянки з указаними кадастровими номерами перебували в користуванні ДП "Київський лісгосп", а саме Козинськоголісництва, кв. 48, 49, 50, і відносилися до нелісових земель. 29 серпня 2014 року старшим слідчим в особливо важливих справах Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України видано довідку щодо наявності підстав для застосування представницьких повноважень, у якій зазначалося про проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні N 42012000000000007 від 21 листопада 2012 року за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 190, частиною п'ятою статті 191, частиною третьою статті 209, частинами другою, третьою статті 358 КК України, за фактом заволодіння невстановленими особами земельними ділянками на території Київської області шляхом обману в особливо великих розмірах за попередньою змовою групою осіб. Прокурор, звертаючись із указаним позовом, зазначив, що спірні земельні ділянки лісового фонду у вигляді єдиного масиву, площа якого перевищувала 1 га, перебували в державній власності, постійним користувачем цих ділянок було ДП "Київський лісгосп", права на розпорядження ними Київська ОДА не мала, оскільки такі повноваження належать виключно КМУ, який відповідних рішень не приймав. Отже, вказані землі вибули з державної власності всупереч законодавства та волі держави в особі уповноваженого на те органу, що дає підстави для пред'явлення вимог про визнання недійсними нормативно-правових актів органу виконавчої влади та документів, що підтверджують право власності на земельну ділянку, і витребування землі із чужого незаконного володіння на користь спеціалізованого державного підприємства. Відхиляючи касаційну скаргу прокурора та залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, касаційний суд указав на пропуск скаржником встановленої законодавством позовної давності (стаття 257 ЦК України). З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року в справі N 6-33249св16, наданій заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, касаційний суд не погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що право власності на спірну земельну ділянку відповідача посвідчується державним актом, який не визнано недійсним і який не є нікчемним (його недійсність не встановлена законом), то відсутні правові підстави для витребування вказаної земельної ділянки від відповідача. Касаційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції про витребування з незаконного володіння відповідача на користь держави в особі КМУ земельної ділянки площею 0,15 га, вартістю 100,00 грн на підставі статті 388 ЦК України з огляду на встановлений цим судом факт про те, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили. Однак судами на відміну від цієї справи, не розглядалося питання застосування статті 267 ЦК України, а рішення органу місцевого самоврядування про передачу у приватну власність земельної ділянки вже було визнано недійсним заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 19 лютого 2014 року. У постанові Вищого господарського суду України від 13 вересня 2017 року в справі N 904/9643/16, наданій заступником Генерального прокурора України на підтвердження неоднакового застосуванням судами касаційної інстанції одних і тих норм матеріального права, касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про витребування у відповідача - ТОВ "ТУЛС" майна, що є комунальною власністю, оскільки воно вибуло з власності міськради поза волею власника в результаті продажу, проведеного у процедурі ліквідації у справі про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя", з укладенням в наступному договору купівлі-продажу. Дії ліквідатора з формування ліквідаційної маси КЖЕП "Лівобережжя", продажу майна, відповідні торги та укладений договір купівлі-продажу визнані недійсними за рішенням суду, прийнятим у справі про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя". Правовідносини не є подібними через те, що стосуються продажу майна комунального підприємства у справі про банкрутство, оскільки дії ліквідатора КЖЕП "Лівобережжя" з формування ліквідаційної маси, продажу майна і торги були визнані недійсними раніше за рішенням суду. Аналогічних по суті висновків дійшов Вищий господарський суд України у постанові від 13 вересня 2017 року в справі N 904/10339/16, де спір з приводу витребування майна пов'язаний із розглядом справи про банкрутство КЖЕП "Лівобережжя" і визнання недійсними правочинів та неправомірних дій з включення майна до ліквідаційної маси та продаж його ліквідатором. Строк позовної давності вираховувався з моменту недійсності угоди, за якою вибуло спірне майно, встановленої ухвалою у справі про банкрутство. Наданою для порівняння постановою колегії суддів Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року в справі N 909/837/16 суд касаційної інстанції, залишаючи касаційну скаргу виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін, керувався, зокрема, тим, що оскаржуваним рішенням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 22 травня 2007 року N 228 спірне приміщення надано в оренду для виробничих потреб орендаря, а саме для встановлення абонентського виносу ЦАТС. Тобто використання частини приміщення школи не має відношення до здійснення навчально-виховного процесу навчального закладу. Під час прийняття й укладення оспорюваного договору мало місце порушення норм частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" та пункту 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою головного державного санітарного лікаря України від 14 серпня 2001 року N 63. Отже, правовідносини в цих справах не є подібними, оскільки виникли з договору оренди нежитлової будівлі між органом місцевого самоврядування і юридичною особою та з приводу оскарження розпорядження закладу освіти, що регулюються спеціальним законом (пункт 5 статті 63 Закону України "Про освіту"). Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України постановою від 24 листопада 2016 року в справі N 5017/3702/2012, на яку також посилається заявник, залишила без змін ухвалу суду апеляційної інстанції, погодилися з висновками судів попередніх інстанцій про те, що укладення Тарутинською районною державною адміністрацією спірних договорів від 29 грудня 2007 року відбулося з перевищенням повноважень, оскільки згода Міністерства оборони України на передачу спірної земельної ділянки Тарутинській районній державній адміністрації не надавалась, Міністерство оборони України не зверталося з поданням про відмову від земель оборони, що розташовані у Тарутинському районі Одеської області, зокрема, про відмову від користування земельною ділянкою Тарутинського артполігону, за рахунок якого передано в оренду земельну ділянку за оспореними договорами оренди. В даному випадку правовідносин не є подібними, оскільки виникли з приводу земель оборони, які мають спеціальне врегулювання, крім того, суд касаційної інстанції в указаній постанові зазначив про відсутність правових підстав для застосування строку позовної давності з огляду на недоведеність відповідачами тієї обставини, коли саме прокурор та позивачі дізналися про порушення своїх прав. Отже, порівняння наведених вище судових рішень із судовими рішеннями, які переглядаються, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційних інстанцій під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, за результатами розгляду яких судами касаційних інстанцій постановлено ухвали, надані для порівняння, виникли різні правовідносини. У постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року в справі N 6-3006цс16, наданій заявником для порівняння, Судова палата у цивільних справах цього суду не погодилася із висновками судів попередніх інстанцій про пропуск позивачем позовної давності на звернення з вимогою до відповідачів, в тому числі фізичних осіб, Рожнівської сільської ради Броварського району Київської області про визнання державного акта недійсним як такого, що виготовлений неправильно, а саме з помилкою при визначенні координат та конфігурації суміжних земельних ділянок, з огляду на положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України в редакції, чинній до 15 січня 2012 року, за змістом якої позовна давність не поширювалася на вимоги власників та інших осіб на захист права власності або іншого речового права, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, у зв'язку із чим справу в цій частині, а також у частині вирішення вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Тобто правовідносини не є подібними, оскільки спір виник щодо земельної ділянки, яка передана у власність двох фізичних осіб з приводу помилок при визначенні координат та накладення суміжних земельних ділянок. У наданій для порівняння заступником Генерального прокурора України постанові від 12 липня 2017 року в справі N 6-2458цс16 Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2015 року, не погодився з висновком про те, що оскільки земельна ділянка вибула з володіння власника - держави незаконно, на підставі підробленого рішення селищної ради, яке було скасоване рішенням суду від 12 березня 2014 року, а державний акт, виданий на ім'я набувача за цим рішенням селищної ради, визнаний недійсним рішенням суду від 22 травня 2014 року, то прокурор, подавши позовну заяву в грудні 2014 року, звернувся до суду з позовними вимогами в межах трирічного строку позовної давності. Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України керувався тим, що суди попередніх інстанцій повинні були встановити, з якого моменту з огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України (в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп" з віндикаційним позовом, оскільки суди, пославшись на те, що моментом порушення права держави на спірні земельні ділянки є момент їх незаконного вилучення з постійного користування державного підприємства (2007 рік), не врахували положень закону та не з'ясували можливості реалізувати це право в примусовому порядку через суд у 2007 році. Отже, правовідносини не є подібними із тими, що у справі про перегляд рішень у якій подано заяву, оскільки рішеннями суду в іншій справі визнано незаконними та скасовано розпорядження, на підставі яких відповідачі отримали земельні ділянки. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановою від 22 березня 2016 року в справі N 6-3063цс16, на яку також посилається заявник, рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22 січня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 22 березня 2016 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2016 року скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки не погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про застосування позовної давності судом за власною ініціативою та зауважила, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість її застосування пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції (частина третя статті 267 ЦК України). Правовідносини не є подібними із правовідносинами у даній справі, оскільки спір виник між двома фізичними особами щодо набуття права власності на земельну ділянку попереднім власником і відповідач не заявляв про застосування позовної давності. Постановою Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року в справі N 6-604гс16, наданою заявником для порівняння, відмовлено в задоволенні заяви ТОВ "Аверс Строй" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року у справі N 916/2129/15. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції положень статті 388 ЦК України у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у справах з подібних правовідносин, зазначила, що правовідносини, пов'язані з вибуттям об'єкта з комунальної власності, становлять суспільний публічний інтерес, а незаконність рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого об'єкт вибув з комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає, у зв'язку із чим погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про витребування у ТОВ "Аверс Строй" на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежитлових приміщень N 503, загальною площею 246,3 кв. м, що розташовані на вул. Ланжеронівській (Ласточкіна), 8 у м. Одесі, зазначивши при цьому, що не вбачається невідповідності втручання держави у право власності ТОВ "Аверс Строй" критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном. Тобто правовідносини виникли з приводу розпорядження комунальною власністю за цивільно-правовим договором і не є подібними. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду також не вбачає невідповідності судових рішень, викладеним у перелічених вище постановах Верховного Суду України висновках щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, з огляду на те, що у зазначених справах наявні різні фактичні обставини. Проте в наданих для порівняння постановах: - від 12 квітня 2017 року в справі N 6-1852цс16 Верховний Суд України не погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо вирішення спору, пред'явленого прокурором в інтересах ДП "ДСВ ІФРГ НАН України", про визнання незаконним і скасування рішення селищної ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок. Суд керувався тим, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права. При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того ж моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, у зв'язку із чим Верховний Суд України скасував ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 10 грудня 2015 року та рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 жовтня 2015 року та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для виконання вимог частини першої статті 261 ЦК України та з'ясування тієї обставини, коли державне підприємство, в інтересах якого прокурор звернувся з позовом до суду, довідалося або могло довідатися про порушення свого права; - від 08 червня 2016 року в справі N 6-3029цс15 Верховний Суд України, переглядаючи аналогічний спір тому, про перегляд якого подано заяву, не погодився з висновком судів попередніх інстанцій у частині вирішення питання про сплив позовної давності в справі за позовом прокурора в інтересах держави в особі КМУ та ДП "Київський лісгосп", дійшов висновку, що на такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності. Вказав, що на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів, у зв'язку із чим, керуючись положеннями статей 335, 360-2 та підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360 ЦПК України, скасував рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та справу направив на розгляд до суду першої інстанції для встановлення та перевірки, з якого моменту саме КМУ, а не прокурор в інтересах якого звернувся останній, довідався або міг довідатися про порушення свого права. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судових рішень апеляційного та касаційного судів викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 261 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами зазначеної норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. За частиною другою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин та розгляду справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій) у випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси. На прокуратуру відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом. Статтею 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій) передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також указує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. І лише в разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і набуває статусу позивача. Верховний Суд України в постановівід 03 лютого 2016 року у справі N 6-75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Однак суди апеляційної та касаційної інстанцій, вирішуючи вказаний спір, дійшли передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня видання головою Київської ОДА оскаржуваних розпоряджень від 07 квітня 2008 року, не звернули уваги на те, що прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі КМУ та КП "Київський лісгосп", та не встановили, коли саме і в особі якого органу КМУ довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності. Крім того, будь-якого обґрунтування висновку, що Київська ОДА мала намір відчужити цілісні території лісів площею 22,79 га та 3,96 га мотивувальна частина судових рішень не містить. Також суди неповно встановили фактичні обставини, оскільки не з'ясували, яке цільове призначення відповідно до статті 55 ЗК України земель, що є предметом спору. За змістом частин першої, другої статті 360-4 ЦПК України суд задовольняв заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених статтею 355 цього Кодексу та за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд мав право скасувати судове рішення повністю або частково і передати справу на розгляд до відповідного суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій. Оскільки у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неоднаково і неправильно застосували норми матеріального права, зокрема положення частини першої статті 261 ЦК України, що призвело до ухвалення незаконних рішень, однак Велика Палата Верховного Суду не має повноважень встановлювати фактичні обставини у справі, досліджувати докази і надавати їм правову оцінку, тому рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до апеляційного суду. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що під час розгляду справи суду апеляційної інстанції також необхідно врахувати практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) при вирішенні судами спорів, пов'язаних із визнанням недійсним (скасуванням) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого у добросовісного набувача виникло право власності на земельну ділянку, який неодноразово встановлював порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції, предметом безпосереднього регулювання якого є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій "законності" означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. У справах "Рисовський проти України" (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" (рішення від 16 лютого 2017 року, заява N 43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю. Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов'язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов'язані із протиправною поведінкою самого набувача майна. Саме такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року в справі N 14-76цс18 за наслідками усунення правової проблеми та розбіжностей під час вирішення вказаної категорії спорів національними судами, які витребовували майно від добросовісного набувача без надання будь-якої компенсації та, зокрема, вищевикладеними рішеннями ЄСПЛ у подібних справах про порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування. Оскільки судові рішення скасовуються, а справа направляється на розгляд до апеляційного суду, розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву заступника Генерального прокурора України Стрижевської Анжели Анатоліївни задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2017 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  5. ПОСТАНОВА Іменем України 07 листопада 2018 року м. Київ Провадження N 13-34зво18 Велика Палата Верховного Суду в складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Британчука В.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула заяву ОСОБА_3 про перегляд постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 07 травня 2014 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, за участю секретаря судового засідання Холявчука А.А., учасників судового провадження: прокурора Генеральної прокуратури України Чупринської Є.М., ВСТАНОВИЛА: Історія провадження у кримінальній справі 10 листопада 2010 року щодо ОСОБА_3 порушено кримінальну справу за ч. 3 ст. 368 Кримінального Кодексу України (далі - КК) 11 листопада 2010 року ОСОБА_3 затримано в порядку ст. 115 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК 1960 року). Постановою від 12 листопада 2010 року Голосіївський районний суд м. Києва продовжив строк затримання ОСОБА_3 до десяти діб. 19 листопада 2010 року ОСОБА_3 пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК. У цей же день Голосіївський районний суд м. Києва обрав ОСОБА_3 запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Цю постанову місцевого суду залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2010 року. Постановою того ж місцевого суду від 10 січня 2011 року ОСОБА_3 продовжено строк тримання під вартою до трьох місяців. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 січня 2011 року вказану постанову місцевого суду залишено без змін. Голосіївський районний суд м. Києва постановою від 10 лютого 2011 року продовжив ОСОБА_3 строк тримання під вартою до чотирьох місяців. Апеляційний суд м. Києва постановою від 10 березня 2011 року продовжив ОСОБА_3 строк тримання під вартою до шести місяців. 12 травня 2011 року прокуратура Голосіївського району м. Києва передала Голосіївському районному суду м. Києва для розгляду кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_3 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368, ч. 5 ст. 191 КК. Цей місцевий суд постановою попереднього розгляду справи від 10 червня 2011 року кримінальну справу призначив до судового розгляду на 15 червня 2011 року та залишив щодо ОСОБА_3 без зміни запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Також цей суд постановами від 11 серпня 2011 року та 12 березня 2012 року відхилив клопотання ОСОБА_3 про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на підписку про невиїзд, а постановою від 5 лютого 2014 року залишив без задоволення клопотання підсудного про скасування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. 11 березня 2014 року ОСОБА_3 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з клопотанням про звільнення його з під варти. Слідчий суддя Шевченківського районного суду м. Києва ухвалою від 14 квітня 2014 року заяву ОСОБА_3 щодо незаконного тримання під вартою задовольнив та звільнив його з-під варти в залі суду. Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 07 травня 2014 року скасував вищевказану ухвалу слідчого судді, а матеріали за заявою ОСОБА_3 повернув Шевченківському районному суду м. Києва на новий розгляд у зв'язку з порушенням слідчим суддею правил територіальної підсудності та розгляду заяви за Кримінальним процесуальним Кодексом України (далі - КПК), замість КПК 1960 року. Слідчий суддя Шевченківського районного суду м. Києва під час повторного розгляду заяви ОСОБА_3 про звільнення з-під варти ухвалив 27 травня 2014 року рішення про направлення заяви до Голосіївського районного суду м. Києва за підсудністю. У зв'язку з неодноразовою неявкою підсудного у судові засідання цей суд постановою від 10 вересня 2014 року оголосив ОСОБА_3 у розшук та зупинив провадження у справі до його розшуку. Постановою від 21 квітня 2016 року суд кримінальну справу щодо ОСОБА_3 повернув прокурору Київської місцевої прокуратури N 1 на додаткове розслідування. Цю постанову було скасовано Апеляційним судом м. Києва ухвалою від 22 серпня 2017 року, а кримінальну справу повернуто на новий судовий розгляд в суд першої інстанції. На даний час розгляд кримінальної справи щодо ОСОБА_3 не закінчено. Вона перебуває у провадженні Голосіївського районного суду м. Києва. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 18 липня 2017 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року. Стислий зміст рішення Європейського суду з прав людини Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Красюков та інші проти України" від 12 квітня 2018 року (заява N 71560/13), яке набуло статусу остаточного 03 травня 2018 року (у текст рішення 23 травня 2018 року було внесено зміни), констатовано порушення щодо ОСОБА_3 підпункту "с" п. 1, п. 3 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у зв'язку з надмірною тривалістю досудового тримання заявника під вартою, незаконним досудовим триманням під вартою з 10 травня по 10 червня 2011 року (не було ухвалено жодної постанови), відсутністю у постанові суду від 10 червня 2011 року дати закінчення тримання під вартою та обґрунтування продовження строку тримання заявника під вартою. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити ОСОБА_3 5900 євро відшкодування моральної та матеріальної шкоди. Зміст заяви про перегляд судового рішення У заяві (з доповненнями до неї) про перегляд постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року (попередній розгляд кримінальної справи) та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року у зв'язку з встановленням рішенням ЄСПЛ у справі "Красюков та інші проти України" порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні його справи судом, ОСОБА_3 (далі - заявник) порушує питання про скасування ухвали суду апеляційної інстанції з закриттям провадження та скасування постанови попереднього розгляду кримінальної справи в частині обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Обґрунтовуючи необхідність перегляду судових рішень, заявник мотивує це законністю та обґрунтованістю ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду від 14 квітня 2014 року, якою його було звільнено з-під варти. Зазначає, що при існуванні нескасованої ухвали Апеляційного суду м. Києва від 07 травня 2014 року, продовжує діяти рішення про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, яке було ухвалено постановою попереднього розгляду Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року. Заявник вважає, що саме такий захід індивідуального характеру зможе відновити його попередній юридичний стан. Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 459, ч. 3 ст. 463 КПК встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, є виключною обставиною і заяви про перегляд судового рішення за такою обставиною розглядаються Великою Палатою Верховного Суду. Мотивування та висновки Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який вважав за необхідне залишити заяву без задоволення, вивчивши наявні матеріали за заявою та перевіривши наведені у заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Держава Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції). Це відбувається шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві з огляду на ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Крім того, відповідно до ст. 2 Закону N 3477-IV та ст. 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом, іншими нормативно-правовими актами. Згідно з абз. 9 ч. 1 ст. 1 Закону N 3477-IV виконання рішення суду передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі ст. 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. Положення глави 3 Закону N 3477-IV передбачають, що констатоване ЄСПЛ порушення Конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних заходів. Згідно зі ст. 10 цього Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї; б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Ці положення узгоджуються з Рекомендацією N R (2000)2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" від 19 січня 2000 року, прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів, згідно з якою повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; - коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. У заяві ОСОБА_3 про перегляд ухвали апеляційного суду та постанови попереднього розгляду місцевого суду висловлено прохання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ такого заходу індивідуального характеру, як розгляд справи зі скасуванням судового рішення апеляційного суду з закриттям провадження та скасування постанови попереднього розгляду кримінальної справи в частині обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Разом з тим, рішення ЄСПЛ не містить висновку про те, що встановлені стосовно ОСОБА_3 порушення Конвенції були спричинені такими рішеннями судів, існування яких й надалі зумовлює шкідливі наслідки, яких не можна усунути (виправити) іншим способом, аніж їх скасуванням (ухвали апеляційного та постанови місцевого судів). ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що ОСОБА_3 у нових скаргах (поданих після прийняття ЄСПЛ первинної скарги) вказував на несправедливість апеляційного провадження, що завершилося постановленням ухвали апеляційного суду від 07 травня 2014 року, та відмови у задоволенні апеляційної скарги заявника на постанову суду першої інстанції від 10 вересня 2014 року. Також скаржився за п. 1 ст. 6 Конвенції, що його не було повідомлено про засідання апеляційного суду від 07 травня 2014 року, яке відбулося за його відсутності. Він також посилався на підпункт "с" п. 1 ст. 5 та ст. 18 Конвенції, вказуючи, що апеляційний суд відмовив у розгляді справи по суті, та відхилив його апеляційну скаргу на постанову від 10 вересня 2014 року, якою суд першої інстанції постановив затримати його та доставити до суду для подальшого обрання запобіжного заходу. ЄСПЛ вважав, що нові скарги не є уточненням первинної скарги заявника, і вважав недоречним розглядати ці питання окремо. Ухвалив розглянути їх в окремій заяві. При цьому ЄСПЛ визнав обґрунтованими скарги щодо надмірної тривалості тримання під вартою на досудовому слідстві, незаконного тримання під вартою без ухвалення відповідного процесуального рішення, а також на відсутність у постанові місцевого суду від 10 червня 2011 року дати закінчення тримання під вартою та обґрунтування продовження строку тримання під вартою. За наслідками розгляду заяви ОСОБА_3 ЄСПЛ вирішив надати йому справедливу сатисфакцію у вигляді присудження 5900 євро компенсації у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Загальні принципи, яких дотримувався ЄСПЛ при розгляді заяви ОСОБА_3, а саме оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв'язку із цим грошова компенсація, дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за цих обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, що існували до вчинення порушень.У таких випадках засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання цих заходів покладається на компетентні органи державної влади. З урахуванням наведеного та з огляду на зазначені норми міжнародного і національного законодавства встановлене ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для перегляду судових рішень лише в тому випадку, коли можна досягти на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції. Стосовно ОСОБА_3 таке повне відновлення, зокрема шляхом скасування ухвали апеляційного суду (порушень Конвенції під час постановлення цієї ухвали в рішенні ЄСПЛ не констатовано) та постанови суду першої інстанції неможливе. Визнані порушення прав заявника мали місце у минулому, а на час розгляду заяви ОСОБА_3 Великою Палатою Верховного Суду він не зазнає негативних наслідків порушень тих його прав, яких було визнано ЄСПЛ (не знаходиться під вартою). Враховуючи, що з рішення ЄСПЛ не вбачається підстав для перегляду судових рішень щодо ОСОБА_3, його заяву має бути залишено без задоволення. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК (в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII. Далі - Закон N 2147-VIII), параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 про перегляд постанови Голосіївського районного суду м. Києва від 10 червня 2011 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 07 травня 2014 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом залишити без задоволення. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя - доповідач В.В. Британчук Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко О.С. Золотніков Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 листопада 2018 року м. Київ Справа N 1326/1314/2012 Провадження N 14-358звц18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря Гогуся В.О., учасників справи: представник позивача - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, представник відповідача - ОСОБА_5, розглянула у судовому засіданні заяву ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року в складі колегії суддів Федоришина А.В., Берези В.І., Штефаніци Ю.Г. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року в складі колегії суддів Гримич М.К., Висоцької В.С., Умнової О.В. у цивільній справі за позовом військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (далі - Національна академія) до ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_6, ОСОБА_7, третіособи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про виселення з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, УСТАНОВИЛА: У серпні 2011 року військовий прокурор Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Національної академії звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 20 серпня 2001 року керівництво академії у тимчасове користування відповідачам надало кімнату АДРЕСА_1. Спеціальний ордер для вселення, передбачений нормами Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) відповідачам не видавався, договір найму житлового приміщення з ними не укладався, відповідачі у трудових відносинах з Національною академією не перебувають, у зв'язку із чим прокурор просив виселити ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 з кімнати АДРЕСА_1 без надання їм іншого житлового приміщення. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2012 року в задоволенні позову військового прокурора Львівського гарнізону відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі законно набули право бути орендарями у зв'язку з попередньою військовою службою ОСОБА_9 З огляду на чинні положення законодавства щодо соціального захисту колишніх військовослужбовців та членів їхніх сімей і на те, що на момент розгляду справи ОСОБА_7 була неповнолітньою, відповідачів не можна було виселити з гуртожитку без надання іншого житлового приміщення. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року апеляційну скаргу Національної академії задоволено частково. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2012 року скасовано і позов військового прокурора Львівського гарнізону задоволено. Виселено ОСОБА_9, ОСОБА_4., ОСОБА_6, ОСОБА_7 з кімнати АДРЕСА_1 без надання їм іншого житлового приміщення. Суд апеляційної інстанції керувався тим, що у матеріалах справи відсутні дані про прийняття компетентними органами рішення про надання відповідачам житла у гуртожитку і сторони цього факту не заперечували. Вселення сім'ї ОСОБА_9 до гуртожитку без прийняття такого рішення і спеціального ордера, хоч і на підставі погодження з командуванням військової установи, не породжує у них правових гарантій на користування житлом у гуртожитку, як це передбачено ЖК УРСР і Законом України від 20 грудня 1991 року N 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" для осіб, які на відповідній правовій підставі займають таке житло. Суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин норми статті 132 ЖК УРСР та Закону України від 04 вересня 2008 року N 500-VI "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" про заборону виселення з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення, оскільки таке право пов'язане з правомірним проживанням у гуртожитку та користуванням ним. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 відхилено. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року залишено без змін. Суд касаційної інстанції зазначив, що суд апеляційної інстанції повно встановив фактичні обставини справи на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів, правильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин і з урахуванням зібраних доказів зробив обґрунтований висновок про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про задоволення позову. 02 серпня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заяваОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про перегляд Верховним Судом у зв'язку з виключними обставинами рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв'язку із встановленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, заявники посилаються на рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9проти України", ухвалене за результатами розгляду їх заяви N 17365/14. Заявники просили скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року та залишити в силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 15 листопада 2012 року. Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень У заяві про перегляд судових рішень, постановлених судами України у справі за позовом військового прокурора Львівського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Національної академії до ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, орган опіки та піклування Франківської районної адміністрації Львівської міської ради, про виселення, заявники зазначали, що рішенням ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9 проти України", ухваленим за результатами розгляду заяви N 17365/14, поданої ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, установлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судами. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 17 серпня 2018 року відкрито провадження у зв'язку з виключними обставинами у цивільній справі N 1326/1314/2012. На виконання ухвали судді Великої Палати Верховного Суду від 17 серпня 2018 року Міністерство юстиції України 27 серпня 2018 року направило суду копію автентичного перекладу українською мовою рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9проти України", якенабуло статусу остаточного. 11 вересня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання за підписом начальника Національної академії про залишення без задоволення заяви відповідачів та про розгляд справи за відсутності представника Національної академії. 21 вересня 2018 року військовий прокурор Львівського гарнізону звернувся до Великої Палати Верховного Суду з відзивом на заяву про перегляд судових рішень у зв'язку з виключними обставинами, у якому просив залишити рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій без змін. Позиція Великої Палати Верхового Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами. З урахуванням видів судових рішень предметом перегляду є судові рішення, передбачені частинами першою, третьою-п'ятою статті 258 ЦПК України, а саме рішення, постанови, ухвали та судові накази. При зверненні із заявою ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 посилалися на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судових рішень, ухвалених судами України при розгляді зазначеної справи. Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства України. Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції. У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням. Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України. Судові рішення, постановлені національними судами, підлягають перегляду за виключними обставинами у зв'язку з установленням міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судомлише за наявності таких умов: 1) судові рішення національних судів України є такими, якими закінчено розгляд справи, або які унеможливлювали судовий розгляд; 2) ці рішення національних судів України набрали законної сили; 3) наявність рішення міжнародної установи, юрисдикція якої визнана Україною (такими є рішення ЄСПЛ); 4) у такому рішенні міжнародної установи констатовано порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом; 5) у такому рішенні міжнародної установи зазначено про порушення національними судами при розгляді справи гарантованих Конвенцією прав заявника, тобто порушення норм права до ухвалення чи при ухваленні рішення, яким було вирішено спір по суті чи закрито провадження у справі, залишено заяву без розгляду або відмовлено у відкритті провадження, а саме у суді першої, апеляційної та за наявності касаційної інстанцій, чи при здійсненні судового контролю за виконанням судових рішень; 6) у такому рішенні міжнародної установи (рішенні ЄСПЛ) має бути зазначено чи з його змісту можна зробити висновок про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану заявника; 7) таке відновлення попереднього юридичного стану заявника можливе шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. Зазначене узгоджується з висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 20 березня 2018 року у справі N 14-12звц18, від 28 березня 2018 року у справі N 14-46звц18, від 17 квітня 2018 року у справі N 14-3звц18. У справі, яка переглядається, рішенням ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "ОСОБА_9проти України" (далі - Рішення) визнано прийнятними скарги ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та встановлено порушення національними судами статті 8 Конвенції відносно них (заяву у частині скарг, поданих ОСОБА_9, вилучено з реєстру справ відповідно до підпункту "а" пункту 1 статті 37 Конвенції). Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 Рішення зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", пункт 44, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції", заява N 27013/07, підпункт "?" пункту 148 та пункт 155). У своєму Рішенні ЄСПЛ констатував, що рішення про оскаржуване виселення ухвалено Апеляційним судом Львівської області виключно на підставі того, що законного підґрунтя для вселення не було ab initio з огляду на те, що державний заклад, якому належала будівля, не оформив його належним чином. ЄСПЛ із цього приводу визнав, що рішення про виселення було ухвалено компетентним судом у результаті змагального провадження та мало певне підґрунтя у національному законодавстві (пункти 28, 29 рішення). Разом з тим ЄСПЛ у пунктах 31-33 Рішення зазначив, що оскаржуване рішення не ґрунтувалося на належних підставах, а, отже, не було необхідним у демократичному суспільстві. Коли національні суди дійшли висновку, що вселення не відповідало чинному законодавству, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, не було розглянуто, зокрема, питання про те, що з моменту вселення відповідачів до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років, заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх орендарями, протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов'язані з орендою. Як зазначив ЄСПЛ, підхід, застосований національним судами сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників (див., наприклад, рішення від 24 квітня 2012 року у справі "Йорданова та інші проти Болгарії", заява N 25446/06, пункт 123, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції", заява N 27013/07,пункт 156). Із цього приводу ЄСПЛ звернув увагу на аргумент Уряду України, що будь-яке право на тимчасове проживання у відповідному житловому приміщенні було тісно пов'язане зі статусом військовослужбовця ОСОБА_9, та що це право було втрачено у зв'язку з його звільненням з військової служби. ЄСПЛ готовий був визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності, проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду України з цього приводу були відхилені (абзац 2 пункту 33 рішення). ЄСПЛ констатував, що мало місце порушення статті 8 Конвенції (пункт 35 Рішення). У пункті 44 Рішення ЄСПЛ зазначив, що заявники не подали жодних вимог щодо справедливої сатисфакції, тому в нього немає підстав щось присуджувати. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законами України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) та від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до статті 1 Закону N 3477-IV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону N 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Згідно з абз. 2 частини третьої статті 429 ЦПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. У даному випадку ЄСПЛ констатував, що національні суди при розгляді справи не встановили фактичних обставин справи щодо користування заявниками спірним житловим приміщенням, не надали оцінки доказам сторін та не врахували усі доводи, що спричинило порушення прав заявників. У рішенні від 11 січня 2007 року у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" ЄСПЛ зазначив, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою ЄСПЛ (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої вбачається, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції. З огляду на викладене та на обставини справи суд повинен вирішити цей спір з дотриманням норм міжнародного та національного права; всебічно й повно дослідити обставини справи, тобто виконати дії, які суд касаційної інстанції не уповноважений здійснювати. Тому судові рішення у справіпідлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, який наділений повноваженнями відповідно до статті 376 ЦПК України, оскільки саме судом апеляційної інстанції були допущені порушення щодо дослідження аргументів, викладених в апеляційній скарзі з урахуванням принципів законності, необхідності обмежень у демократичному суспільстві та пропорційності. Керуючись підпунктом 3 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення", статтями 259, 268, 272, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2013 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  7. ПОСТАНОВА Іменем України 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 1-96/2007 Провадження N 13-13зво18 головуючого судді В.С. Князєва , судді-доповідача Н.О. Антонюк , суддів С.В. Бакуліної , В.В. Британчука , Д.А. Гудими , В.І. Данішевської , О.С. Золотнікова , О.Р. Кібенко , Л.М. Лобойка , Н.П. Лященко , О.Б. Прокопенка , Л.І. Рогач , І.В. Саприкіної , О.М. Ситнік , В.Ю. Уркевича , за участю секретаря судового засідання Д.М. Пукаса , учасники судового провадження: прокурор Генеральної прокуратури України - Є.М. Чупринська , розглянула кримінальну справу за заявою засудженого ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Севастополі, проживає за адресою: АДРЕСА_1, неодружений, офіційно не працевлаштований, неодноразово судимий, востаннє - вироком Ленінського районного суду м. Севастополя за ч. 2 ст. 15 - ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК України) до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з конфіскацією майна, про скасування вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року, ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року та постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року в частині засудження ОСОБА_3 за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України, який мав місце 22 жовтня 2005 року щодо потерпілого ОСОБА_4, та направлення справи в суд першої інстанції на новий розгляд у цій частині з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, ВСТАНОВИЛА: Короткий зміст оскаржуваних судових рішень 1. Вироком Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України та засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю. За ч. 2 ст. 15 - ч. 3 ст. 185 КК України ОСОБА_3 виправдано за відсутністю в його діях складу злочину. Вказаним вироком також вирішено питання щодо речових доказів. 2. ОСОБА_3 визнано винним у тому, що він 22 жовтня 2005 року в стані алкогольного сп'яніння за попередньою змовою з ОСОБА_5, якого засуджено за цей злочин вироком Ленінського районного суду м. Севастополя від 7 лютого 2006 року, з метою таємного викрадення чужого майна (магнітоли з автомобіля), підійшов до автомобіля, що належав ОСОБА_4, який знаходився біля будинку АДРЕСА_2. ОСОБА_3 спробував відкрити замок дверей з метою викрадення магнітоли з цього автомобіля. Однак довести свій злочинний умисел до кінця ОСОБА_3 і ОСОБА_5 не змогли з причин, які не залежали від їхньої волі, оскільки в автомобілі знаходився власник автомобіля - потерпілий ОСОБА_4, який спробував припинити їхню злочинну діяльність. Тоді ОСОБА_3 і ОСОБА_5 з метою подолання опору з боку потерпілого ОСОБА_4 і забезпечення можливості реалізувати свій злочинний умисел стали погрожувати застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров'я потерпілого. Однак, ОСОБА_5 і ОСОБА_3, усвідомлюючи, що вони не можуть подолати опір потерпілого ОСОБА_4, з метою втечі з місця вчинення злочину застосували до потерпілого насильство: ОСОБА_3 завдав удар скляною пляшкою по голові потерпілого, внаслідок чого ОСОБА_4 було заподіяно легке тілесне ушкодження. Після цього ОСОБА_3 і ОСОБА_5 з місця вчинення злочину втекли. 3. Крім цього, ОСОБА_3, який раніше вчинив розбій, 6 січня 2006 року в стані алкогольного сп'яніння поблизу будинку АДРЕСА_3 проникнув у салон автомобіля, звідки намагався таємно викрасти автомагнітолу вартістю 350 грн. Однак свого злочинного умислу до кінця не довів, оскільки був виявлений та затриманий до приїзду працівників правоохоронних органів потерпілим ОСОБА_7. 4. Ухвалою Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року вирок суду першої інстанції залишено без змін. 5. Постановою Верховного Суду України від 14 січня 2010 року відмовлено у витребуванні кримінальної справи щодо ОСОБА_3 для перевірки у касаційному порядку. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 6. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) 11 липня 2013 року постановив рішення у справі "ОСОБА_3 проти України". Цим рішенням констатовано порушення пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо законності тримання заявника під вартою у період з 6 січня до 12 січня 2006 року; пункту 3 статті 5 Конвенції; пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо незабезпечення явки свідка; пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність безсторонності суду першої інстанції, який виніс обвинувальний вирок заявнику. 7. У параграфі 101 рішення "ОСОБА_3 проти України" ЄСПЛ зауважив, що підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції закріплює принцип, відповідно до якого перед тим, як обвинуваченого буде визнано винним, всі докази проти нього повинні бути представлені під час відкритого судового розгляду у його присутності з метою забезпечення змагальності доказів. Винятки з цього правила можливі, проте не можуть порушувати прав сторони захисту, які, як правило, передбачають, що обвинуваченому відповідним та належним чином повинна бути забезпечена можливість піддати сумнівам показання свідка та допитувати свідка, який свідчить проти нього, або безпосередньо під час дачі ним показань або пізніше на інших стадіях процесу. 8. ЄСПЛ зробив висновок про те, що не було ніяких причин, не кажучи про поважні причини, для обмеження права заявника домогтися допиту свідка, чиї показання лягли в основу вироку заявникові (п. 109). Відповідно ЄСПЛ було констатовано порушення підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 110). 9. Окрім цього, ЄСПЛ у параграфі 113 рішення у цій справі вказує, що пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає безсторонності суду. Безсторонність означає відсутність упередженості та прихильності. 10. ЄСПЛ зауважив, що суддя І.П. Романова , яка одноособово визнала заявника винним, раніше розглядала по суті справу про обвинувачення ОСОБА_5, в межах якої вона виразила своє ставлення щодо участі та ролей ОСОБА_5 та заявника, зазначивши, серед іншого, що вони діяли за попередньою змовою та що заявникові належала ініціатива красти разом з ОСОБА_5 обладнання з автомобілів. Обидві вищезазначені справи стосувалися тих самих подій і означали оцінку тих самих доказів. 11. ЄСПЛ врахував те, що суддя І.П. Романова сама вказала на вищезазначені обставини як на причину своєї заяви про самовідвід, у задоволенні якої, тим не менше, було відмовлено з формальної причини, яка полягала в тому, що відвід цієї судді не був необхідним згідно з відповідним законодавством (п. 117). 12. Таким чином, ЄСПЛ погоджується з тим, що ця ситуація могла спричинити появу у заявника об'єктивно обумовленого внутрішнього сумніву щодо безсторонності цієї судді (див. "Морел проти Франції" (Morel v. France), заява N 34130/96, п. 44, ЕСНR 2000-VI). ЄСПЛ вважає, що сам факт того, що справа заявника розглядалася суддею, яка сама мала сумніви щодо своєї безсторонності у цій справі, підриває видимість справедливого судового розгляду (п. 118). 13. Відповідно ЄСПЛ вважав, що цього достатньо, щоб зробити висновок, що суд, який визнав заявника винним, не може розглядатись як безсторонній і констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 119-120). Короткий зміст вимог за заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами 14. У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року, ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року та постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року в частині засудження за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України за епізодом, який мав місце 22 жовтня 2005 року щодо потерпілого ОСОБА_4, і направлення справи в суд першої інстанції на новий розгляд у цій частині та поновлення строку на подання вказаної заяви. В іншій частині заявник просив залишити судові рішення без змін. 15. У своїй заяві ОСОБА_3 зауважив, що рішенням ЄСПЛ від 11 липня 2013 року у справі "ОСОБА_3 проти України" (Application No. 2775/07; ОСОБА_3 v. Ukraine, 11 July 2013) встановлено факт порушення владою України, зокрема пунктів 1 і 3 (d) ст. 6 Конвенції в аспекті права на допит основного свідка і неупередженості суду. 16. Констатацію саме цих порушень заявник вважає безумовною підставою для скасування судових рішень, винесених у його справі із направленням справи на новий розгляд в суд першої інстанції. 17. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільнихі кримінальних справ від 27 лютого 2014 року засудженому ОСОБА_3 на підставі пункту 2 частини 1 статті 400-12 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) 1960 року поновлено строк для подання заяви про перегляд Верховним Судом України вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року, ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року та постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року у зазначеній заявником частині. Вказаною постановою також відкрито провадження за заявою ОСОБА_3 та витребувано матеріали кримінальної справи. 18. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII (далі - Закон N 2147-VIII). 19. Пунктом 15 Розділу XI "Перехідні положення" КПК України передбачено, що заяви про перегляд судових рішень у кримінальних справах, які були розглянуті до набрання чинності цим Кодексом, подаються і розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом, з урахуванням положень, передбачених параграфом 3 розділу 4 Перехідних положень Закону N 2147-VIII. 20. Відповідно до пункту 3 параграфу 3 розділу 4 Перехідних положень Закону N 2147-VІІІзаяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у справах з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні відповідної справи судом, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються за правилами перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами, що діють після набрання чинності цим Законом. 21. Матеріали провадження щодо ОСОБА_3 відповідно до пункту 3 параграфу 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII передано 15 лютого 2018 року Касаційним кримінальним судом до Великої Палати Верховного Суду. 22. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2018 року витребувано з Ленінського районного суду м. Севастополя кримінальну справу щодо ОСОБА_3. Однак матеріали кримінальної справи до Верховного Суду надіслано не було. 23. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2018 року витребувано у Міністерства юстиції України копії всіх матеріалів, пов'язаних із розглядом у ЄСПЛ справи "ОСОБА_3 проти України" (N 2775/07). 24. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 11 вересня 2018 року за заявою прокурора відновлено втрачені матеріали кримінальної справи щодо ОСОБА_3. 25. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року за клопотанням прокурора витребувано відновлені матеріали кримінальної справи з Дарницького районного суду м. Києва. Матеріали надійшли до Верховного Суду 31 жовтня 2018 року. Позиції учасників судового провадження 26. У судове засідання ОСОБА_3 та його захисник С.А. Заєць не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи. 27. Прокурор Є.М. Чупринська в судовому засіданні просила в задоволенні заяви ОСОБА_3 відмовити у зв'язку з недостатністю відновлених матеріалів кримінальної справи. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду під час прийняття постанови, і законодавство, яким вона керується 28. Суд дослідив матеріали кримінальної справи, обговорив наведені в заяві доводи, позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні у справі "ОСОБА_3 проти України", і зробив такі висновки. 29. Ратифікувавши Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції (стаття 1 Конвенції). 30. Відповідно до частини 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) рішення ЄСПЛ є обов'язковими для виконання Україною. 31. У статті 1 Закону N 3477-IV визначено, що виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату Стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. 32. Додатковими заходами індивідуального характеру згідно статті 10 Закону N 3477-IV) є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 33. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. 34. У поданій ОСОБА_3 заяві йдеться про виконання рішення ЄСПЛ шляхом застосування додаткових заходів індивідуального характеру - скасування вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року, ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року та постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року в частині обвинувачення за епізодом, який мав місце 22 жовтня 2005 року щодо потерпілого ОСОБА_4, і направлення справи в суд першої інстанції на новий розгляд у цій частині. 35. Комітет міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року N R (2000)2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" (далі - Рекомендація N R (2000)2) зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо: коли потерпіла сторона й далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні; наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту та які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження, та коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 36. Велика Палата Верховного Суду враховує аргументи заявника про встановлення ЄСПЛ у рішенні "ОСОБА_3 проти України" порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо незабезпечення явки свідка; пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність безсторонності суду першої інстанції, який виніс обвинувальний вирок заявнику. 37. Проаналізувавши зміст порушень, встановлених рішенням ЄСПЛ у справі "ОСОБА_3 проти України", Велика Палата Верховного Суду констатує, що заявник ОСОБА_3 і надалі зазнає негативних наслідків рішень, ухвалених щодо нього на національному рівні. 38. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржувані заявником судові рішення були прийняті із суттєвим порушенням пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо незабезпечення явки свідка; пункту 1 статті 6 Конвенції через відсутність безсторонності суду першої інстанції, який виніс обвинувальний вирок заявнику. 39. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що єдиним додатковим заходом індивідуального характеру, який необхідно застосувати у цьому випадку є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який ОСОБА_3 мав до порушення Конвенції та Протоколів до неї (restitutio in integrum), - скасування вироку Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року та ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року в частині засудження ОСОБА_3 за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України, який мав місце 22 жовтня 2005 року щодо потерпілого ОСОБА_4, і направлення справи в суд першої інстанції на новий розгляд у цій частині, а також скасування постанови Верховного Суду України від 14 січня 2010 року повністю. 40. У частині виправдання судом першої інстанції ОСОБА_3 за другим епізодом, який мав місце 6 січня 2006 року щодо потерпілого ОСОБА_7, вирок було оскаржено у апеляційному порядку прокурором. Судом апеляційної інстанції у задоволенні апеляційної скарги прокурора було відмовлено. З огляду на зазначене, підстав для скасування ухвали Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року в цій частині немає. 41. Велика Палата зауважує також, що відповідно до частини 1 статті 12 Закону України 15 квітня 2014 року N 1207-VII "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" у зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях необхідно забезпечити розгляд кримінальної справи щодо ОСОБА_3 одним з районних судів міста Києва, визначеним Апеляційним судом міста Києва. 42. Указом Президента України N 452/2017 від 29 грудня 2017 року "Про ліквідацію апеляційних господарських судів та утворення апеляційних господарських судів в апеляційних округах" Апеляційний суд міста Києва ліквідовано та утворено Київський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Київську область і місто Київ, з місцезнаходженням у місті Києві. 43. Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-22 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, пунктом 15 Розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України2012 року, пунктом 2 параграфу 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_3 задовольнити. 2. Постанову Верховного Суду України від 14 січня 2010 року скасувати. 3. Вирок Ленінського районного суду м. Севастополя від 14 листопада 2007 року в частині засудження ОСОБА_3 за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України, який мав місце 22 жовтня 2005 року, та ухвалу Апеляційного суду м. Севастополя від 28 липня 2009 року за результатами перегляду вироку в цій частині скасувати та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. 4. В іншій частині ці судові рішення залишити без зміни. 5. Направити кримінальну справу до Київського апеляційного суду для визначення підсудності. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.О. Антонюк Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко
  8. ПОСТАНОВА Іменем України 16 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 2-о-73/2012 Провадження N 14-384звц18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді - Князєва В.С., судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участі: секретаря судового засідання Ільїних Ю.В., прокурора Генеральної прокуратури України Зарудяної Н.О. розглянувши заяву ОСОБА_4, подану її представником ОСОБА_5, про перегляд ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року (у складі суддів Бреславського О.Г., Половінкіної Н.Ю., Савчук М.В.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року (у складі судді Горелкіної Н.А.) у цивільній справі за заявою ОСОБА_6, ОСОБА_7, заінтересовані особи: служба у справах дітей Чернівецької міської ради, притулок для дітей служби у справах дітей Чернівецької обласної державної адміністрації, про усиновлення дитини, УСТАНОВИЛА: 24 вересня 2012 року ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до суду із заявою про усиновлення малолітньої дитини. Свої вимоги обґрунтовували тим, що перебувають у зареєстрованому шлюбі з 1991 року. Від шлюбу мали сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_4. Від незалежних від них причин вони не в змозі мати дітей, але мріють про сім'ю, в якій би росла та виховувалась дитина. За таких обставин вирішили усиновити дитину і звернулись із клопотанням до відповідних органів. Висновком служби у справах дітей Сторожинецької районної державної адміністрації від 23 листопада 2011 року N 08 ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зараховано на облік як кандидатів в усиновлювачі під N 36. 30 серпня 2012 року згідно з направленням N 34 служби у справах дітей Чернівецької обласної державної адміністрації (далі - Чернівецька ОДА) від 30 серпня 2012 року, у присутності головного спеціаліста служби у справах дітей Чернівецької міської ради, в приміщенні притулку для дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7 познайомились і встановили контакт із малолітнім ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2. Дитина їм дуже сподобалась і вони встановили з нею гарні та доброзичливі стосунки, а 17 вересня 2012 року притулок надав згоду на усиновлення ОСОБА_9 19 вересня 2012 року орган опіки та піклування Чернівецької міської ради, дослідивши фінансовий стан та матеріальне становище ОСОБА_6 та ОСОБА_7, надав висновок про доцільність усиновлення малолітнього вихованця притулку для дітей служби у справах дітей Чернівецької ОДА ОСОБА_9 та відповідність його інтересам дитини. Вказують, що сім'я матеріально забезпечена та фізично здорова. Заявники проживають у власному семикімнатному будинку житловою площею 109,1 кв. м з усіма комунальними зручностями. Для дитини буде облаштована окрема кімната і створено всі умови для належного її проживання, виховання та розвитку. ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зазначають, що їх місячний заробіток складає 8-9 тис. грн. У їх власності є два автомобілі. До кримінальної відповідальності ніхто з них не притягувався. Сім'я веде здоровий спосіб життя, де панує любов та взаємоповага. Вказують, що мати ОСОБА_9, ОСОБА_10, рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 5 липня 2012 року за неналежне виконання батьківських обов'язків позбавлена батьківських прав відносно сина. Батько дитини записаний зі слів матері відповідно до статті 135 Сімейного кодексу України. Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 14 серпня 2012 року N 510/16 малолітньому ОСОБА_9 надано статус дитини, позбавленої батьківського піклування. З 27 липня 2012 року останній перебуває на місцевому обліку дітей, позбавлених батьківського піклування, які підлягають усиновленню. У заяві також вказують, що у ОСОБА_9 є рідна сестра ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_3, та тітка - ОСОБА_4, які проживають в м. Магадан, Росія. Наприкінці серпня 2012 року до служби у справах дітей зателефонувала ОСОБА_4 та висловила бажання взяти хлопчика під опіку. Головний спеціаліст служби Воробець Г.П. повідомила, що ОСОБА_9 перебуває на місцевому та регіональному обліку дітей, відносно яких виникли підстави для усиновлення. 4 вересня 2012 року на адресу служби у справах дітей міської ради надійшла факсограма від управління освіти м. Магадана, в якій повідомлялося, що громадянка ОСОБА_4 висловила бажання встановити опіку над малолітнім ОСОБА_9 Працівниками служби у справах дітей на електронну адресу управління освіти м. Магадан відправлено лист, в якому повідомлено, що виконавчим комітетом Чернівецької міської ради буде надано висновок про доцільність усиновлення дитини громадянами України. Натомість громадянка ОСОБА_4 має право звернутись до Першотравневого районного суду м. Чернівців із заявою про встановлення опіки над племінником, з наданням відповідних документів як опікуна та документів, які б підтверджували родинні стосунки з дитиною. Однак станом на 19 вересня 2012 року заяв та повідомлень від ОСОБА_4 на адресу служби у справах дітей не надходило, що підтверджується зазначеним висновком про доцільність усиновлення. З огляду на викладене просили заяву задовольнити. Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 2 жовтня 2012 року заяву задоволено: надано дозвіл на усиновлення малолітньої дитини ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, заявниками. Зобов'язано відділ державної реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції: внести зміни до відповідного актового запису, змінивши відомості про біологічних батьків дитини на відомості про заявників та прізвище дитини на прізвище заявника; на підставі вказаних змін видати нове свідоцтво про народження дитини. У лютому 2013 року ОСОБА_4 звернулася до Апеляційного суду Чернівецької області з апеляційною скаргою на зазначене рішення, посилаючись на порушення судом її права на опіку над близьким родичем та права подати аргументи проти усиновлення. Так, ОСОБА_4 стверджувала, що судом не враховано наявності близьких родичів ОСОБА_9 - зведеної сестри ОСОБА_11 та тітки ОСОБА_4, які не були поінформовані про провадження та не брали участі у ньому; не перевірено громадянства ОСОБА_9 та, відповідно, не дотримано порядку усиновлення, встановленого міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Україною; не взято до уваги її повідомлення українській службі у справах дітей про намір стати опікуном ОСОБА_9, для чого вона здійснювала підготовку необхідних документів. Просила поновити строк на оскарження рішення, який пропущений нею з поважних причин, скасувати рішення суду та ухвалити нове - про відмову в позові. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 6 лютого 2013 року відкрито апеляційне провадження за скаргою ОСОБА_4 на рішення суду першої інстанції. Ухвалою цього ж суду від 4 квітня 2013 року зазначене апеляційне провадження закрито. Закриваючи апеляційне провадження за скаргою ОСОБА_4, апеляційний суд виходив із того, що її посилання на порушення закону при вирішення питання усиновлення ОСОБА_9 фактично зводяться до оспорення усиновлення. Разом із тим рішення суду першої інстанції не стосувалось її прав або інтересів, пов'язаних із встановленням опіки над дитиною, чи будь-яких відповідних обов'язків, які можуть бути предметом окремого позову. Відтак ОСОБА_4 не має права на апеляційне оскарження цього рішення. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року ОСОБА_4 відмовлено у відкритті касаційного провадження на ухвалу апеляційного суду на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час постановлення ухвали. У грудні 2013 року ОСОБА_4 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ) із заявою N 6878/14, у якій скаржилась переважно за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на відсутність у неї доступу до провадження щодо усиновлення її племінника та, що оскаржуване усиновлення порушило її право за статтею 8 Конвенції. 17 квітня 2018 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "Лазоріва проти України" (далі також - Рішення), яким постановив, що: - було порушення статті 8 Конвенції; - немає необхідності окремо розглядати скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції; - встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнала заявниця. Суд постановив стягнути із держави-відповідача на користь заявниці 215 євро компенсації судових та інших витрат. Указане рішення набуло статусу остаточного 17 липня 2018 року. 21 серпня 2018 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_4 про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України, а саме у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 27 серпня 2018 року відкрито провадження у зазначеній справі за виключними обставинами. У своїй заяві ОСОБА_4 просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року та направити справу на новий апеляційний розгляд. Заяву мотивовано тим, що рішенням ЄСПЛ від 17 квітня 2018 року у справі "Лазоріва проти України", ухваленим за результатами розгляду її заяви N 6878/14, встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначеної справи судом. Учасники справи в судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце судового розгляду повідомлені належним чином. Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який заперечив проти задоволення заяви, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява ОСОБА_4 підлягає задоволенню з огляду на таке. Пунктом 1 статті 6 Конвенції встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Рішенням від 17 квітня 2018 року, ухваленим у справі "Лазоріва проти України", ЄСПЛ встановлено, що втручання у приватне життя заявниці не відповідало процесуальним вимогам статті 8 Конвенції, та що, відповідно, було порушення цього положення. При цьому Суд вважав, що стосовно скарг заявниці за статтею 8 Конвенції по суті існували три принципові юридичні питання, на які необхідно відповісти: (і) чи стосується справа права або інтересу, охоронюваного статтею 8 Конвенції, та, зокрема, чи стосується вона "сімейного життя" або "приватного життя" заявниці; (іі) чи було втручання у право заявниці на повагу до "сімейного життя" або "приватного життя"; та (ііі) чи свідчить про порушення статті 8 Конвенції стверджувана відмова органів влади України та судів у належному розгляді наміру заявниці стати опікуном її племінника та/або їхня відмова залучити її до процесу прийняття рішення щодо усиновлення її племінника. Стосовно першого питання Суд зазначив, що аргумент заявниці, що вона встановила сімейні стосунки або зв'язки з її племінником, не підтверджується достатніми доказами або переконливими доводами. Дитина не проживала разом із заявницею, і остання посилалася лише на один свій приїзд до неї протягом приблизно п'яти років, у період з 2007 до 2012 року. Отже, стосунки або зв'язок заявниці з її племінником не є таким, що підпадає під визначення "сімейного життя". Крім того, щодо її можливого наміру встановити "сімейне життя" з її племінником, ставши його опікуном, Суд нагадав, що стаття 8 Конвенції не гарантує права на створення сім'ї (пункт 65 Рішення). Проте інтерес заявниці у підтримці та розвитку її відносин або зв'язку з її племінником можливо підпадає під визначення "приватного життя", яке є ширшим поняттям і охоплює, inter alia, право на встановлення та розвиток стосунків з іншими людьми. Відповідний інтерес мав фактичні та юридичні підстави (пункт 66 Рішення). Беручи до уваги всі наведені міркування у сукупності, Суд дійшов висновку, що ця справа скоріше стосується "приватного життя" заявниці, а не її "сімейного життя", у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції (пункт 67 Рішення). Повертаючись до другого питання, Суд зазначив, що усиновлення племінника заявниці становило втручання у її право на повагу до її приватного життя. Воно призвело до (і) порушення зв'язку між заявницею та її племінником та (іі) унеможливило її намір стати опікуном свого племінника (пункт 68 Рішення). Щодо питання відповідності втручання у цій справі вимогам статті 8 Конвенції Суд вважає, що ця справа свідчить про процесуальний недолік або провину з боку українських органів влади та судів. Зокрема, при вирішенні питання про усиновлення дитини органи влади та суди визнали намір заявниці встановити опіку над її племінником, але не розглянули його належним чином. Суди не пояснили, чому усиновлення ОСОБА_9 краще відповідало його інтересам на відміну від опіки, яку мала намір встановити його тітка, хоча це безумовно було необхідним для з'ясування того, що становило найкращі інтереси дитини, тобто основного питання в оскаржуваному провадженні щодо усиновлення. Навіть припускаючи, що небажання органів влади і судів розглядати це питання можна пояснити тим, що на момент ухвалення оскаржуваних рішень заявниця не подала офіційної заяви про встановлення опіки, та враховуючи, що вона діяла належним чином відповідно до рекомендації, наданої службою у справах дітей, Суд зазначає, що її аргумент щодо часових обмежень був цілком проігнорований (пункт 69 Рішення). На підставі наведених міркувань Суд дійшов висновку, що втручання у приватне життя заявниці не відповідало процесуальним вимогам статті 8 Конвенції, та що, відповідно, було порушення цього положення. Ці міркування також усувають необхідність розгляду інших аргументів, наведених сторонами щодо цієї частини заяви (пункт 70 Рішення). Разом із тим Суд зазначив, що скарга на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції пов'язана зі скаргою, розглянутою за статтею 8 Конвенції, і тому аналогічним чином є прийнятною. Проте з огляду на висновки, які стосуються статті 8, немає необхідності окремо розглядати, чи було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у цій справі. Таким чином, ЄСПЛ встановлено порушення процесуального аспекту статті 8, який вимагає, щоб процес прийняття рішень, який призвів до заходів втручання, був справедливим та забезпечував належну повагу до інтересів, захищених цією статтею. Процесуальний аспект статті 8 тісно пов'язаний з правами та інтересами, захищеними статтею 6 Конвенції, яка забезпечує процедурну гарантію, а саме - "право на суд" при визначенні своїх "цивільних прав та обов'язків", тоді як процесуальна вимога статті 8 охоплює не лише адміністративні процедури, а й судове провадження, але це також є доповненням до більш широкої мети забезпечення належної поваги, зокрема, до приватного життя. Відповідно до статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною. Згідно з частиною першою статті 1 Закону N 3477-IV виконанням рішення є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини. Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (стаття 10 Закону N 3477-IV). Судом не встановлено порушення статті 8 Конвенції в її матеріальному аспекті, а тому належним заходом індивідуального характеру в цій справі відповідно до статті 10 Закону N 3477-IV слід визначити скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року та ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року з метою розгляду апеляційної скарги ОСОБА_4 по суті. Під час розгляду по суті апеляційної скарги ОСОБА_4 апеляційному суду необхідно врахувати висновки, викладені у Рішенні, яким установлено, що стосунки або зв'язок ОСОБА_4 із ОСОБА_9 не є такими, що підпадають під визначення "сімейного життя", а стаття 8 Конвенції не гарантує їй права на створення сім'ї у зв'язку з її можливим наміром встановити "сімейне життя" з її племінником, ставши його опікуном, відтак справа стосується охоронюваного цією статтею права на повагу "приватного життя" заявниці. Усиновлення племінника ОСОБА_4 становило втручання у її право на повагу до її приватного життя, тому висновок апеляційного суду про те, що рішення суду першої інстанції не стосувалось її прав або інтересів не відповідає вимогам статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті, а тому хоча ця стаття не містить чітких процесуальних вимог, заявниця має бути залучена до процесу прийняття рішення у цілому тією мірою, яка є достатньою для надання їй належного захисту своїх інтересів, гарантованих статтею 8 Конвенції. Виправляючи процесуальний недолік, який полягав у неналежному розгляді наміру заявниці стати опікуном її племінника, суду необхідно надати висновки, які б давали відповідь на питання, окреслені, зокрема, у пункті 69 Рішення, з урахуванням найкращих інтересів дитини, виходячи з обставин, які склалися та існують на час нового розгляду справи. Ураховуючи викладене, ухвала Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 3, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_5, про перегляд ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року у цивільній справі за заявою ОСОБА_6, ОСОБА_7, заінтересовані особи: служба у справах дітей Чернівецької міської ради, притулок для дітей служби у справах дітей Чернівецької обласної державної адміністрації, про усиновлення дитини задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко
  9. ІМЕНЕМ УКРАЇНИ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“ м. Київ Справа № 1 -3/2018(2717/14) 7 листопада 2018 року № 9-р/2018 Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів: Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, доповідача, Головатого Сергія Петровича, Гультая Михайла Мирославовича, Завгородньої Ірини Миколаївни, Запорожця Михайла Петровича, Касмініна Олександра Володимировича, Колісника Віктора Павловича, Кривенка Віктора Васильовича, Лемака Василя Васильовича, Литвинова Олександра Миколайовича, Мельника Миколи Івановича, Мойсика Володимира Романовича, Первомайського Олега Олексійовича, Саса Сергія Володимировича, Сліденка Ігоря Дмитровича, Тупицького Олександра Миколайовича, Шаптали Наталі Костянтинівни, розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“ від 27 березня 2014 року № 1166-VII. Заслухавши суддю-доповідача Шевчука С.В., представника суб’єкта права на конституційне подання Долженкова О.В., Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова А.О., представника Кабінету Міністрів України - Міністра соціальної політики України Розенка П.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив: 1. До Конституційного Суду України звернулися 50 народних депутатів України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“, прийнятого Верховною Радою України 27 березня 2014 року за № 1166-VII, (Відомості Верховної Ради України, 2014 p., № 20-21, ст. 745) (далі — Закон № 1166), якими передбачено внесення змін до Закону України „Про державну допомогу сім’ям з дітьми“ від 21 листопада 1992 року № 2811—XII зі змінами (далі - Закон № 2811), а саме: „1) пункт 3 частини першої статті 3 виключити; 2) текст статті 12 викласти у такій редакції: ,Допомога при народженні дитини призначається у розмірі 41 280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10 320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України“; 3) у статті 123 слово „першої*“ виключити; 4) розділ IV „Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку“ виключити“. Автори клопотання вважають, що оспорювані положення Закону № 1166 не відповідають частині другій статті 8, статті 21, частинам другій, третій статті 22, частині першій статті 46 Конституції України. Згідно з підпунктами 1, 4 пункту 7 розділу II Закону № 1166 у Законі № 2811 виключено пункт 3 частини першої статті 3, у якому було передбачено, що сім’ям з дітьми призначається державна допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також розділ IV „Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку“, який містив положення щодо права на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 13), умов призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 14), розміру допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 15). Частиною першою статті 15 Закону № 2811 у редакції до внесення змін Законом № 1166 було передбачено, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі, що дорівнює різниці між прожитковим мінімумом, встановленим для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 130 гривень. 2. Конституційний Суд України, вирішуючи порушене в конституційному поданні питання, виходить з такого. 2.1. У Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3); держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (частина четверта статті 13). Вказані положення визначають, зокрема, соціальну орієнтованість держави, що є важливою конституційною гарантією соціальних прав людини в Україні. Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім’ї (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року № З-рп/2012). Відповідно до Конституції України рівність прав жінки і чоловіка забезпечується, у тому числі, правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (частина третя статті 24); громадяни мають право на соціальний захист (частина перша статті 46); кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48); сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (частина третя статті 51). Держава зобов’язана створити ефективну систему соціального захисту різних категорій осіб, яка сприяла б узгодженню рівня їхнього життя з реалізацією права на достатній життєвий рівень для них та їхніх сімей шляхом надання відповідного соціального забезпечення; заходи соціального захисту мають втілювати ідеї соціальної солідарності та справедливості, бути спрямовані на охорону і захист особи при настанні можливих соціальних ризиків (абзац четвертий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року № 5-р/2018). Конституційний Суд України вважає, що з метою виконання конституційного обов’язку щодо утвердження соціальних прав держава має не лише створити систему соціального захисту, а й забезпечити її належне функціонування. Ця система повинна гарантувати охорону, зокрема, сім’ї, дитинства, материнства і батьківства. 2.2. Фінансування соціальних та інших зобов’язань держави має бути реальним та здійснюватися відповідно до її фінансово-економічних можливостей. За юридичною позицією Конституційного Суду України у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства; проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов’язана з обов’язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю (абзац п’ятий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року № 5-р/2018). На тому, що наявні ресурси держави та її соціальні зобов’язання є взаємозалежними, наголошено і в актах міжнародного права з питань захисту прав і свобод людини і громадянина. Так, у Загальній декларації прав людини 1948 року вказано, що кожен, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і може здійснювати - шляхом національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури й ресурсів кожної держави - економічні, соціальні й культурні права, що є неодмінними для його гідності й вільного розвитку його особистості (стаття 22). У пункті 1 статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року йдеться про зобов’язання держави „в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів“. Згідно з позицією Комітету Організації Об’єднаних Націй з економічних, соціальних і культурних прав у випадку, коли наявних ресурсів явно недостатньо, за державою-учасницею залишається зобов’язання забезпечити максимально повне здійснення економічних, соціальних і культурних прав за обставин, що склалися, з метою захисту членів або групи суспільства, які перебувають у найбільш несприятливому становищі, шляхом прийняття відносно недорогих цільових програм; якщо держава-учасниця посилається на обмеженість ресурсів, тоді необхідно зважати на такі критерії: рівень розвитку країни; серйозність передбачуваного порушення; поточна економічна ситуація в країні, зокрема, чи країна переживала період економічного спаду; наявність інших серйозних підстав щодо обґрунтування обмеженості ресурсів держави-учасниці, як, наприклад, у результаті стихійного лиха або внаслідок внутрішнього або міжнародного збройного конфлікту; чи намагалася держава-учасниця знайти маловитратні варіанти тощо (пункти 4, 10 Заяви „Оцінка зобов’язання щодо вжиття заходів „в максимальних межах наявних ресурсів“, передбачених факультативним протоколом до Пакту“ від 10 травня 2007 року № 10 Е/С. 12/2007/1). Як зазначено в пункті 10 Загальних коментарів № 3 Комітету Організації Об’єднаних Націй з економічних, соціальних і культурних прав, природа зобов’язань, що їх взяли на себе держави-учасниці відповідно до пункту 1 статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, полягає в тому, що ці держави повинні забезпечити хоча б мінімальний сутнісний рівень захисту кожного з цих прав (U.N.Doc. Е/1991/1 /22-E/CN.4/1991 /1 Annex III (1990). На переконання Конституційного Суду України, у разі виникнення об’єктивної потреби дії держави щодо перерозподілу або зменшення соціальних видатків мають бути тимчасовими і повинні мати часові межі, потрібні для стабілізації і покращення фінансово-економічної ситуації. 3. Відповідно до положень частини третьої статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. У Рішенні від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 Конституційний Суд України розвинув та конкретизував сформульовані ним раніше юридичні позиції щодо змісту названих положень, зазначивши таке: - „оскільки стаття 22 міститься у розділі II „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина“ Конституції України і в ній сформульовано загальну вимогу щодо законодавчого регулювання існуючих прав і свобод, то положення частини третьої цієї статті необхідно інтерпретувати у взаємозв’язку з положеннями частин першої, другої статті 22, частини першої статті 64, частини першої статті 157 Основного Закону України та розуміти як такі, що поширюються на всі існуючі права і свободи людини, гарантовані Конституцією України“ (абзац сьомий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини); - „відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод. Але, визначаючи їх, законодавець може лише розширювати, а не звужувати, зміст конституційних прав і свобод та встановлювати механізми їх здійснення“ (абзац дев’ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини); - „положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності“ (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Враховуючи наведене, твердження суб’єкта права на конституційне подання щодо невідповідності положень пункту 7 розділу II Закону № 1166 вимогам Основного Закону України Конституційний Суд України розглядає з урахуванням юридичних позицій, викладених у зазначеному рішенні. 4. У Конституції України наголошено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3), і передбачено такі соціальні права, як право громадян на соціальний захист (частина перша статті 46), право на житло (частина перша статті 47), право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (стаття 48), право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (частина перша статті 49). Верховна Рада України при формуванні соціальної політики держави відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України у законах самостійно визначає, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства і батьківства та може збільшувати, зменшувати або перерозподіляти соціальні виплати й допомогу з урахуванням принципів пропорційності та соціальної справедливості. Держава здійснює регулювання змісту та обсягу соціальних прав, встановлюючи обмеження щодо їх реалізації не лише в Конституції, а й у законах України. Законодавчі обмеження не можуть порушувати сутнісний зміст цих прав. Відповідно до частин першої, другої статті 24 Основного Закону України такі обмеження повинні мати недискримінаційний характер. Конституційний Суд України вважає, що зміни законодавства у соціальній сфері, складна фінансово-економічна ситуація, потреба в забезпеченні збалансованості Державного бюджету України не повинні призводити до порушення гідності людини, яка належить до фундаментальних цінностей, захищених Конституцією України, та становить основу системи конституційного захисту прав і свобод людини і громадянина. Обов’язковою складовою людської гідності є доступ людини до мінімальних соціальних благ, здатних забезпечити їй достатній і гідний життєвий рівень. Верховна Рада України, формуючи соціальну політику держави, повинна гарантувати ефективну реалізацію права на повагу до людської гідності, зокрема, шляхом забезпечення пенсій, Інших видів соціальних виплат та допомоги для осіб, які потребують соціального захисту. 5. Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (частина перша); це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними (частина друга); пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя). Право громадян на соціальний захист є комплексним, його зміст визначають як Конституція, так і закони України. Згідно з частиною першою статті 46 Конституції України складовими права громадян на соціальний захист є право на забезпечення їх у разі: 1) повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; 2) втрати годувальника; 3) безробіття з незалежних від них обставин; 4) старості; 5) в інших випадках, передбачених законом. Конституційний Суд України вважає, що складові конституційного права громадян на соціальний захист, зазначені у пунктах 1-4 цього абзацу, не можуть бути скасовані законом. Не може бути скасоване законом також право на пенсійне забезпечення, яке, як зазначив Конституційний Суд України, „є складовою конституційного права на соціальний захист. Згідно зі статтею 46 Конституції України це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення“ (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005). Водночас інші складові права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46 Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом ухвалення законів, тому вона може змінити, скасувати або поновити їх при формуванні соціальної політики держави за умови дотримання конституційних норм та принципів. 6. Зі змісту статті 46 Основного Закону України випливає, що держава зобов’язана здійснювати соціальний захист насамперед тих осіб, які не можуть самостійно себе забезпечити шляхом реалізації права на працю та/або позбавлені засобів Існування. При цьому соціальна орієнтованість держави та принцип соціальної солідарності не можуть замінити особисту відповідальність людини за власну долю та добробут своєї сім’ї. Державна система соціального захисту має заохочувати і не повинна стримувати прагнення особи покращити умови життя для себе і своєї сім’ї. У преамбулі Закону № 2811 вказано, що він встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім’ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення. У Законі № 2811 закріплено такі види державної допомоги сім’ям з дітьми: допомога у зв’язку з вагітністю та пологами (стаття 7); допомога при народженні дитини (стаття 10); допомога при усиновленні дитини (стаття 12і); допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування (стаття 16); допомога на дітей одиноким матерям (стаття 18і). Відповідно до статті 4 Закону № 2811 покриття витрат на виплату зазначених видів державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів. Верховна Рада України може встановлювати, модернізувати або поновлювати види державної допомоги сім’ям з дітьми, змінювати розмір цієї допомоги, механізми її нарахування та надання, оскільки вони не закріплені в Конституції України, а визначаються у законах відповідно до соціальної політики держави. Проте такі законодавчі зміни не можуть бути спрямовані на ухилення держави від її обов’язків, визначених, зокрема, у статтях 3, 24, 51 Основного Закону України. 6.1. Відповідно до підпунктів 1, 4 пункту 7 розділу II Закону № 1166 у Законі № 2811 виключено пункт 3 частини першої статті 3, у якому було передбачено, що сім’ям з дітьми призначається державна допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також розділ IV „Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку“, який містив положення щодо права на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 13), умов призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 14), розміру допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 15). Частиною першою статті 15 Закону № 2811 у редакції до внесення змін Законом № 1166 було передбачено, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі, що дорівнює різниці між прожитковим мінімумом, встановленим для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 130 гривень. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 3 Закону № 2811 одним із видів державної допомоги сім’ям з дітьми є допомога при народженні дитини. Така допомога призначається і виплачується органами соціального захисту населення; надається одному з батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною; покриття витрат на її виплату здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів (частина перша статті 4, частина перша статті 5, частина перша статті 10 Закону Хе 2811) з урахуванням умов, визначених у статті 11 Закону № 2811. У статті 12 Закону № 2811 до внесення змін Законом № 1166 було передбачено таке: „Допомога при народженні дитини нараховується виходячи з розміру прожиткового мінімуму для дітей віком до шести років, установленого на день народження дитини. Допомога при народженні дитини надається у сумі, кратній 30 розмірам прожиткового мінімуму, - на першу дитину; кратній 60 розмірам прожиткового мінімуму, - на другу дитину; кратній 120 розмірам прожиткового мінімуму, - на третю і кожну наступну дитину. Виплата допомоги здійснюється одноразово у десятикратному розмірі прожиткового мінімуму при народженні дитини, решта суми допомоги на першу дитину виплачується протягом наступних 24 місяців, на другу дитину - 48 місяців, на третю І кожну наступну дитину - 72 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України“. Відповідно до підпункту 2 пункту 7 розділу II Закону № 1166 статтю 12 Закону № 2811 викладено в такій редакції: „Допомога при народженні дитини призначається у розмірі 41 280 гривень. Виплата допомоги здійснюється одноразово у сумі 10 320 гривень, решта суми допомоги виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України“. Порівняння редакцій статті 12 Закону № 2811 до набрання чинності підпунктом 2 пункту 7 розділу II Закону № 1166 і після набрання ним чинності з 1 липня 2014 року вказує на те, що на час прийняття Закону № 1166 законодавець, збільшивши розмір допомоги при народженні першої дитини, одночасно зменшив розмір допомоги при народженні другої, третьої і кожної наступної дитини. Відповідно до підпункту 3 пункту 7 розділу II Закону № 1166 у статті 123 Закону № 2811 виключено слово „першої“. До внесення зазначеної зміни статтею 123 Закону № 2811 було передбачено таке: „Допомога при усиновленні дитини надається у розмірі, встановленому для виплати допомоги при народженні першої дитини. Порядок і умови виплати допомоги при усиновленні дитини та підстави для припинення виплати такої допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України“. У такий спосіб Верховна Рада України урівняла державну допомогу при усиновленні дитини з державною допомогою при народженні дитини, яка згідно з підпунктом 2 пункту 7 розділу II Закону № 1166 уніфікована та призначається всім в однаковому розмірі. Конституційний Суд України дійшов висновку, що допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога при народженні дитини та допомога при усиновленні дитини є видами державної допомоги у загальній системі соціального захисту населення. Ці виплати мають допоміжний та стимулюючий характер і надаються з метою забезпечення матеріальної підтримки сімей, у яких є діти, створення належних умов для утримання та виховання дітей, захисту їхніх інтересів відповідно до соціальної політики держави у цій сфері. 6.2. Конституційний Суд України вважає, що оскільки допомога при народженні дитини, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та допомога при усиновленні дитини встановлені законом і конкретно не визначені в Конституції України як складові права на соціальний захист, гарантованого її статтею 46, то Верховна Рада України має свободу дій щодо законодавчого регулювання порядку надання цих видів державної допомоги. Системний аналіз положень пункту 7 розділу II Закону № 1166, а також пояснювальної записки до проекту Закону України про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні (рестр. № 4576) дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що оспорювані положення Закону № 1166 ухвалені з метою реалізації заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів, недопущення втрат Державного бюджету України, забезпечення соціальної підтримки громадян виходячи з фінансових можливостей держави. Оскільки допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога при народженні дитини та допомога при усиновленні дитини не передбачені в Конституції України, то на них не поширюються й визначені її статтею 22 гарантії щодо заборони скасування чи звуження змісту та обсягу прав, визначених, зокрема, у статтях 46, 48 Основного Закону України. Крім того, уніфікація таких видів державної допомоги, як допомога при народженні дитини, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та допомога при усиновленні дитини, не свідчить про те, що держава у такий спосіб ухилилася від обов’язку охороняти сім’ю, дитинство, материнство і батьківство; порушила принцип рівності та право кожного на повагу до його гідності, на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї. Наведене дає Конституційному Суду України підстави стверджувати, що положення пункту 7 розділу II Закону № 1166 не суперечать вимогам частини другої статті 8, статті 21, частин другої, третьої статті 22, частини першої статті 46 Конституції України. Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1512, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 92, 94 Закону України „Про Конституційний Суд України“ Конституційний Суд України вирішив: 1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення пункту 7 розділу II Закону України „Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні“ від 27 березня 2014 року № 1166-УІІ. 2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“ та в інших офіційних друкованих виданнях України. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ http://www.ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/9_p_2018.pdf 9_p_2018 щодо допомоги при народженні дитини.pdf
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 2-2175/11 Провадження N 14-313свц18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Яновської О.Г. учасники справи: позивач за первісним позовом - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект" (далі - ТОВ "Кей-колект"), відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_3, ОСОБА_4, позивачі за зустрічним позовом - ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідач за зустрічним позовом - Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ТОВ "Кей-колект", розглянула у судовому засіданні заяву ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у складі колегії суддів Червинської М.Є., Антоненко Н.О., Журавель В.І., Коротуна В.М., Курило В.П. у цивільній справі за позовом ТОВ "Кей-колект" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ТОВ "Кей-колект", про припинення правовідносин, які виникли на підставі кредитного договору та договору іпотеки; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ТОВ "Кей-колект", про припинення правовідносин, які виникли на підставі договору поруки, з підстав установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом, УСТАНОВИЛА: У липні 2011 року ПАТ "УкрСиббанк", яке є правонаступником АКІБ "УкрСиббанк", звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 29 серпня 2008 року АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 уклали кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 55 тис. доларів США зі сплатою 14 % річних і строком повернення кредиту не пізніше 29 серпня 2029 року, якщо тільки не буде застосовано іншого терміну. На забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 за вказаним кредитним договором АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 уклали договір поруки від 29 серпня 2008 року. Оскільки ОСОБА_3 належним чином не виконувала зобов'язань за кредитним договором від 29 серпня 2008 року, станом на 08 липня 2011 року утворилася заборгованість у розмірі 435 451,73 грн. з якої: заборгованість за кредитом - 403 410,10 грн. заборгованість за процентами - 29 131,68 грн. пеня за несвоєчасне погашення кредиту - 1 856,70 грн. пеня за несвоєчасне погашення процентів - 1 053,03 грн. З урахуванням викладеного ПАТ "УкрСиббанк" просило стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2008 року у розмірі 435 451,73 грн. У листопаді 2011 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", про припинення правовідносин, які виникли на підставі кредитного договору та договору іпотеки. Позовну заяву мотивовано тим, що у ПАТ "УкрСиббанк" відсутня індивідуальна ліцензія на здійснення валютної операції та надання резидентам кредитів в іноземній валюті, відомості про філії та представництва не внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що свідчить про відсутність відокремлених підрозділів АКІБ "УкрСиббанк". Крім того, кредитний договір підписано начальником відділення АКІБ "УкрСиббанк" ОСОБА_5 на підставі довіреності, виданої начальником Дніпропетровського регіонального департаменту АКІБ "УкрСиббанк" ОСОБА_6, яка не мала відповідних повноважень видавати довіреності від імені юридичної особи. Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_3 просила суд: визнати кредитний договір від 29 серпня 2008 року недійсним; припинити дію договору іпотеки від 29 серпня 2008 року у зв'язку з припиненням основного зобов'язання; визнати договір факторингу від 12 грудня 2011 року, укладений між ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Кей-колект", недійсним з підстав, передбачених частиною першою статті 227 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У листопаді 2011 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", про припинення правовідносин, які виникли на підставі договору поруки. Позов мотивовано тим, що він не підписував договір поруки від 29 серпня 2008 року N 226272. Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_4 просив суд: визнати договір поруки від 29 серпня 2008 року недійсним з моменту його укладення; відмовити у частині задоволення позовних вимог щодо солідарного стягнення з нього на користь ТОВ "Кей-колект" заборгованості за договором про надання споживчого кредиту в сумі 435 451,73 грн. стягнути з ПАТ "УкрСиббанк" на користь ОСОБА_4 витрати, пов'язані з проведенням судової почеркознавчої експертизи, у розмірі 1 968,96 грн. Ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2012 року замінено позивача за первісним позовом - ПАТ "УкрСиббанк" на ТОВ "Кей-колект" та залучено ТОВ "Кей-колект" до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, за зустрічними позовами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2016 року, позов ТОВ "Кей-колект" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ "Кей-колект" заборгованість за кредитним договором від 29 серпня 2008 року, яка на 08 липня 2011 року становила 435 451,73 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 403 410,10 грн. заборгованість за процентами - 29 131,68 грн. пеня за несвоєчасне погашення кредиту - 1 856,70 грн. пеня за несвоєчасне погашення процентів - 1 053,03 грн. У задоволенні інших позовних вимог ТОВ "Кей-колект" відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано договір поруки від 29 серпня 2008 року N 226272, укладений між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4, недійсним. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що позичальник порушив умови кредитного договору, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на підставі статей 611, 1050 ЦК України. Крім того, вимоги про припинення правовідносин, які виникли на підставі укладеного договору, є необґрунтованими, оскільки частиною першою статті 512 цього Кодексу передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: передання ним своїх прав іншій особі за правочином відступлення права вимоги; правонаступництва; виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обов'язку боржника третьою особою. Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи від 20 березня 2012 року підписи від імені ОСОБА_4 в договорі поруки від 29 серпня 2008 року виконані не ОСОБА_4, а іншою особою з наслідуванням його справжнього підпису. Постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 лютого 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 грудня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 грудня 2016 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 залишено без змін. Указану постанову мотивовано тим, що оскільки ПАТ "УкрСиббанк" є правонаступником усіх прав та обов'язків АКІБ "УкрСиббанк", то відсутні підстави для визнання недійсним кредитного договору від 29 серпня 2008 року. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність позовних вимог ОСОБА_3 щодо припинення дії договору іпотеки від 29 серпня 2008 року, оскільки іпотека (застава) має похідний характер від основного зобов'язання та діє до повного його виконання. Таким чином, оскільки строк дії кредитного договору, укладеного між банком та ОСОБА_3, триває, то немає правових підстав для визнання припиненим договору іпотеки. Крім того, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважав правильними висновки судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору факторингу від 12 грудня 2011 року N 1, який, як установили суди на підставі матеріалів справи, був укладений з дотриманням вимог чинного законодавства. 06 липня 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 лютого 2018 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме у зв'язку з установленням Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні зазначених справ судом. Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судових рішень Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_3 посилається на рішення ЄСПЛ від 03 травня 2018 року у справі "Коваленко та інші проти України", ухвалене внаслідок розгляду, зокрема, приєднаної до вказаної справи заяви ОСОБА_3 за N 26610/17, яким установлено порушення Україною пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) при вирішенні даної справи судом. У частині третій статті 425 ЦПК України передбачено, що заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 03 серпня 2018 року відкрито провадження в зазначеній справі за заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами; призначено справу до судового розгляду; витребувано із Секретаріату Уповноваженого у справах ЄСПЛ копію рішення ЄСПЛ від 03 травня 2018 року у справі "Коваленко та інші проти України" з її автентичним перекладом українською мовою; витребувано з Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області цивільну справу N 2-2175/11. 20 серпня 2018 року до Верховного Суду від Уповноваженого у справах ЄСПЛ надійшла копія рішення ЄСПЛ від 03 травня 2018 року у справі "Коваленко та інші проти України" з її автентичним перекладом українською мовою. Позиція Великої Палати Верхового Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, вважає, що заява задоволенню не підлягає з огляду на таке. Рішенням від 03 травня 2018 року ЄСПЛ об'єднав заяви ОСОБА_7 та трьох інших заявників, серед яких і ОСОБА_3, беручи до уваги схожість предмета заяв, а саме: тривалість цивільних проваджень у їхніх справах була несумісною з вимогою "розумного строку" та відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв'язку із цим; одноголосно оголосив заяви прийнятними; постановив, що ці скарги свідчать про порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції. У додатку до вказаного рішення ЄСПЛ за N 26610/17 зазначено заяву ОСОБА_3 та вказано дату звернення до ЄСПЛ - 28 березня 2017 року, а також зазначено присуджену заявнику суму як відшкодування моральної та матеріальної шкоди, судових та інших витрат у розмірі 500 євро. Стаття 8 Конституції України передбачає, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У статті 55 Конституції України зазначено, що кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Конвенцію ратифіковано Законом N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Для України вона набрала чинності 11 вересня 1997 року і є частиною національного законодавства України. Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється ЄСПЛ, що передбачено статтею 19 Конвенції. У статті 32 Конвенції зазначено, що юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 33, 34, 46 і 47. Згідно із частиною першою статті 44 Конвенції рішення Великої палати ЄСПЛ є остаточним. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення ЄСПЛ в будь-яких справах, у яких вони є сторонами, що закріплено у частині першій статті 46 Конвенції. Остаточне рішення ЄСПЛ передається Комітетові Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням. Таким чином, ЄСПЛ є належною міжнародною установою, юрисдикція якої визнана Україною. ЄСПЛ наділений повноваженнями встановлювати порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справ судом у розумінні пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України. З урахуванням вимог, передбачених частиною першою статті 32 Конвенції щодо поширення юрисдикції ЄСПЛ на всі питання тлумачення і застосування Конвенції, частини другої статті 19 Конституції України щодо обов'язку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у контексті статті 124 Конституції України та статті 5 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", можна зробити висновок, що всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї є компетенцією ЄСПЛ, а застосування норм матеріального і процесуального права та вирішення справ при здійсненні правосуддя в Україні є виключним повноваженням національних судів. За змістом пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції кожен має право на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Згідно зі статтею 46 Конвенції держави, які ратифікували вказану Конвенцію, взяли на себе зобов'язання виконувати остаточні рішення ЄСПЛ в будь-яких справах, у яких вони є сторонами. Відносини, що виникають у зв'язку з виконанням рішень ЄСПЛ, урегульовано самою Конвенцією, рішеннями ЄСПЛ та статтями 26, 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася 14 травня 1986 року, а також Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV). Згідно із частиною першою статті 1 Закону N 3477-IV виконання рішення передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. У статті 10 названого Закону N 3477-IV передбачено, що зметою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. Для відновлення попереднього юридичного стану ЄСПЛ має встановити такі порушення, за яких повторний розгляд справи призведе до відновлення прав заявника, тобто такий перегляд буде виправданим та обумовлюватиметься обставинами суттєвого та неспростовного характеру. Інакше повторний розгляд спричинить лише неповагу до остаточності судового рішення, правову невизначеність та зловживання правом однією зі сторін. Тому при вирішенні питань щодо застосування заходів індивідуального характеру необхідно визначити, чи поновить права заявника повторний розгляд справи. У контексті застосування вказаного Закону при з'ясуванні наявності підстав для перегляду судових рішень за виключними обставинами такий перегляд може відбутися за дотримання сукупності таких умов: 1. Встановлення ЄСПЛ порушень Україною міжнародних зобов'язань при розгляді цієї справи, що спричинило ухвалення ЄСПЛ рішення, яким визнано порушення Конвенції. 2. Таке рішення ЄСПЛ має стосуватися саме справи, яка була предметом розгляду національними судами України та яку просить переглянути заявник. 3. ЄСПЛ зазначив, що такі порушення норм права допущені національними судами при розгляді справи до ухвалення судового рішення, яким закінчено розгляд справи по суті, або судового рішення, яке унеможливило цей розгляд. 4. У самому рішенні ЄСПЛ може бути зазначено про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру, або із самого рішення можна зробити висновок про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, і таке відновлення можливе лише шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. У рішенні ЄСПЛ від 03 травня 2018 року у справі "Коваленко та інші проти України" зазначено про порушення прав заявниці ОСОБА_3 на стадії судового розгляду щодо термінів розгляду справи, однак не зазначено про необхідність вжиття додаткових заходів індивідуального характеру. Зі змісту рішення не вбачається висновку про необхідність відновлення попереднього юридичного стану, який мали заявники, у тому числі й ОСОБА_3, оскільки висновок ЄСПЛ стосується лише порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень, що не відповідало вимозі "розумного строку" і заявники не мали ефективного засобу юридичного захисту, а тому відсутня необхідність у вжитті додаткових заходів індивідуального характеру. З огляду на зміст рішення ЄСПЛ від 03 травня 2018 року у справі "Коваленко та інші проти України", у якому констатовано надмірну тривалість цивільних проваджень та відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для скасування судового рішення, про перегляд якого за виключними обставинами подано заяву, відсутні, оскільки можливість перегляду обумовлюється саме порушенням, установленим у рішенні ЄСПЛ; повторний розгляд справи не відновить порушених прав ОСОБА_3, викликаних тривалістю цивільного провадження у справі, та не усуне такого недоліку, як відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від порушень строків розгляду справи. Відповідно до частини першої статті 13 Закону N 3477-IV такі заходи вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, удосконалення механізмів захисту прав людини на національному рівні. Обов'язок держави виплатити ОСОБА_3 компенсацію в розмірі 500 євро є справедливою сатисфакцією за встановлені зазначеним рішенням ЄСПЛ порушення Конвенції. Велика Палата Верховного Суду відмовляє ОСОБА_3 вперегляді постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 лютого 2018 року, оскільки немає підстав для її перегляду за виключними обставинами, адже в рішенні ЄСПЛ від 03 травня 2018 року у справі "Коваленко та інші проти України" встановлено порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень, що не відповідало вимозі "розумного строку", та у зв'язку з відсутністю у заявників ефективного засобу юридичного захисту, що не вимагає вжиття додаткових заходів індивідуального характеру. При цьому ВеликаПалата Верховного Суду не наділена повноваженнями розглядати питання щодо застосування загальних заходів, передбачених у рішенні ЄСПЛ, оскільки діє в межах і обсязі, передбачених Конституцією України, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" та ЦПК України. Керуючись підпунктом 3 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення", статтями 259, 268, 272, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд за виключними обставинами постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-колект" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Акціонерного комерційного інноваційного банку "УкрСиббанк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект", про припинення правовідносин, які виникли на підставі кредитного договору та договору іпотеки; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до Акціонерного комерційного інноваційного банку "УкрСиббанк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-колект", про припинення правовідносин, які виникли на підставі договору поруки, - відмовити. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков О.Г. Яновська Кібенко О.Р.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2018 року м. Київ Справа N 2а-525/2012 (2603/2661/12) Провадження N 11-304зва18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого Князєва В.С., судді-доповідача Золотнікова О.С., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання - Мамонової І.В., Учасники справи: представник відповідача (Міністерства внутрішніх справ України) - Отрода Т.Ю., представник відповідача (Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна страхова компанія "Оранта") - Кучма О.Л., розглянула в судовому засіданні заяву ОСОБА_5 про перегляд постанови Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року (судді Грегуль О.В., Бабко В.В., Шевчук О.П.), ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року (судді Хрімлі О.Г., Коротких А.Ю., Файдюк В.В.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року (судді Штульман І.В., Олексієнко М.М., Рецебуринський Ю.Й.) в адміністративній справі N 2а-525/2012 (2603/2661/12) за позовом ОСОБА_5 до Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України), Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі - ГУПФУ), Відкритого акціонерного товариства Національна акціонерна страхова компанія "Оранта" (далі - ВАТ НАСК "Оранта") про зобов'язання вчинити дії та ВСТАНОВИЛА: У червні 2007 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до МВС України, ГУПФУ, ВАТ НАСК "Оранта", у якому з урахуванням неодноразово уточнених позовних вимог просив: - визнати незаконними рішення (дії) МВС України про перерахунок пенсії в частині визначення розміру: посадового окладу, щомісячної доплати за вислугу 20 і більше років на посадах слідчих у розмірі 100 % суми пенсії та премії; - зобов'язати МВС України надати довідку до ГУПФУ про розмір його грошового забезпечення, врахувавши до грошового забезпечення, з якого нараховується пенсія: посадовий оклад у розмірі 185 грн. щомісячну доплату за вислугу 20 і більше років на посадах слідчих у розмірі 100 % суми пенсії, виходячи з 80 % грошового забезпечення, премію у розмірі місячного грошового забезпечення; - зобов'язати ГУПФУ здійснити перерахунок раніше призначеної йому пенсії з 1 січня 2005 року; - визнати недійсною довідку N 15/3-3, видану МВС України 27 січня 2004 року, про місячне грошове утримання; - зобов'язати ВАТ НАСК "Оранта" здійснити розрахунок грошового утримання на день виплати страхової суми, до якого врахувати: посадовий оклад у розмірі 185 грн. щомісячну надбавку за службу на посадах слідчих понад 15 років у розмірі 25 % до окладів грошового утримання, щомісячну доплату за службу на посадах слідчих понад 20 років у розмірі 100 % від суми пенсії з 80 %, щомісячну надбавку за особливі умови служби у розмірі 50 % окладів грошового утримання, надбавку за безперервну службу у розмірі 90 % грошового утримання, премію у розмірі 33,3 % грошового утримання, з якого перерахувати страхову суму; - зобов'язати МВС України здійснити виплату йому одноразової грошової допомоги, врахувавши до грошового забезпечення, з якого нараховується грошова допомога, посадовий оклад у розмірі 1250 грн. Деснянський районний суд міста Києва постановою від 08 червня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року, відмовив ОСОБА_5 у задоволенні адміністративного позову. На обґрунтування постановлених судових рішень суди першої і другої інстанцій вказали про відсутність порушення прав позивача при нарахуванні та виплаті належних йому при звільненні грошових сум та пенсій. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнив частково. Суд касаційної інстанції скасував постанову Деснянського районного суду міста Києва від 08 червня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_5 до ВАТ НАСК "Оранта" про зобов'язання вчинити дії, а провадження у справі в цій частині закрив. В іншій частині постанову Деснянського районного суду міста Києва від 08 червня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року Вищий адміністративний суд України залишив без змін. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_5 до ВАТ НАСК "Оранта" про зобов'язання вчинити дії, Вищий адміністративний суд України керувався тим, що спір в цій частині підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Залишаючи без змін постанову Деснянського районного суду міста Києва від 08 червня 2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року в іншій частині, Вищий адміністративний суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність позовних вимог ОСОБА_5 до МВС України та ГУПФУ, оскільки відповідно до наказу МВС України від 07 червня 2002 року N 218 о/с позивачу правомірно встановлено посадовий оклад у розмірі 180 грн. а усі інші види грошового забезпечення обчислені з урахуванням встановленого окладу та є такими, що відповідають чинному законодавству. 21 березня 2018 року ОСОБА_5 подав до Великої Палати Верховного Суду заяву про перегляд постанови Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. Позивач просить скасувати постановлені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду судових рішень, позивач зазначив, що 12 березня 2018 року Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) повідомив ОСОБА_5 про приєднання його заяви N 26724/17 до заяви N 56576/08 ОСОБА_6 проти України та постановлення на його користь остаточного рішення. На думку заявника, встановлення Судом порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) є підставою для перегляду судових рішень у справі N 2а-525/2012 (2603/2661/12). Представник ПАТ "НАСК "Оранта" у відзиві на заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами просить судові рішення залишити без змін. Позивач та представник ГУПФУ, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, до суду не з'явилися. Представники відповідачів - МВС України та ПАТ "НАСК "Оранта" у судовому засіданні просили відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_5 Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в заяві ОСОБА_5 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків. Відповідно до пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС України підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС України заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Утілення таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами при розгляді справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема й у частинах першій та другій статті 6 КАС України. На підставі статті 46 Конвенції та статті 2 Закону N 3477-IV держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. За статтею 41 Конвенції якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. З визначення, наведеного у статті 1, а також зі змісту глави 3 Закону N 3477-IV вбачається, що рішення ЄСПЛ може бути виконане шляхом: виплати стягувачеві грошової компенсації (відшкодування), вжиття додаткових заходів індивідуального характеру та/або вжиття заходів загального характеру. Згідно зі статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду. Цією ж нормою права передбачено, що відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам від 19 січня 2000 року N R (2000) 2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо: - коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; - коли рішення Суду спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. Міністерство юстиції України надало копію рішення ЄСПЛ у справі "Гриценко та інші проти України" разом з його автентичним перекладом українською мовою. З названого рішення ЄСПЛ у справі "Гриценко та інші проти України" та додатків до нього вбачається, що ОСОБА_5 подав до ЄСПЛ заяву N 26724/17, у якій скаржився, зокрема, на надмірну тривалість цивільного провадження та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту. 22 лютого 2018 року ЄСПЛ ухвалив остаточне рішення у справі "Гриценко та інші проти України" (далі - Рішення), у якому констатував порушення Україною, в тому числі і щодо ОСОБА_5, пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю цивільного провадження. У мотивувальній частині Рішення ЄСПЛ зазначив, що розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватися у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявників та відповідних органів влади, а також важливість предмета спору для заявників (рішення у справі "Фридлендер проти Франції" (Frydlender v. France), заява N 30979/96). У справі "Красношапка проти України" (N 23786/02 від 30 листопада 2006 року) Суд уже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються в цій справі (пункти 7 та 8 Рішення). Крім того, ЄСПЛ указав, що розглянувши всі наявні матеріали, не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті цих скарг. З огляду на свою практику із цього питання ЄСПЛ констатував, що у цій справі тривалість проваджень була надмірною і не відповідала вимозі "розумного строку", а також, що заявники не мали ефективного засобу юридичного захисту щодо цих скарг (пункти 9 та 10 Рішення). Із цих підстав ЄСПЛ оголосив прийнятними скарги, у тому числі скаргу ОСОБА_5, щодо надмірної тривалості цивільних проваджень та відсутності в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту. Постановив, що ці скарги свідчать про порушення пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції та зобов'язав державу-відповідача сплатити заявникам суми, зазначені в додатку до Рішення (пункти 3 й 4 резолютивної частини Рішення). Як убачається з додатка до Рішення, ОСОБА_5 (заява N 26724/17) присуджено 900 євро як відшкодування моральної та матеріальної шкоди і судових та інших витрат. З огляду на прийняття ЄСПЛ Рішення ОСОБА_5 просить переглянути постанову Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 рокуу справі N 2-а-525/12 з подальшим їх скасуванням та прийняттям нового рішення про задоволення його позову. Як зазначено вище, рішення суду може бути переглянуте в разі встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. Водночас у розумінні статті 10 Закону N 3477-IV повторний розгляд справи є засобом для забезпечення відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, як додаткового заходу індивідуального характеру, що вживається з метою виконання рішення ЄСПЛ. Системний аналіз цих правових норм дає підстави для висновку про те, що встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для перегляду судових рішень лише у випадку, якщо такий перегляд забезпечить відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції. У випадку, що розглядається, ЄСПЛ констатував порушення національними судами вимог розумності строку розгляду справ та відсутності ефективного засобу юридичного захисту щодо скарг із цього приводу, у зв'язку із чим ОСОБА_5 було присуджено компенсацію на відшкодування моральної й матеріальної шкоди, судових та інших витрат в розмірі 900 євро. При цьому Рішення не містить указівок на порушення національними судами при розгляді справи ОСОБА_5 положень законодавства під час вирішення цієї справи по суті позовних вимог. Зазначені питання не були предметом дослідження ЄСПЛ при ухваленні Рішення, тому встановлені в ньому конвенційні порушення Україною щодо надмірної тривалості розгляду справи не ставлять під сумнів результат оскаржуваних судових рішень. Наслідки судових рішень, про перегляд яких ставиться питання в заяві ОСОБА_5, не пов'язані з установленим ЄСПЛ порушенням права на ефективний засіб юридичного захисту у зв'язку з недотриманням правила "розумного строку розгляду". Таким чином, ураховуючи встановлене в Рішенні порушення положень Конвенції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для застосування додаткових заходів індивідуального характеру у вигляді відновлення провадження в адміністративній справі шляхом скасування судових рішень, оскільки можливість їх перегляду обумовлюється змістом констатованих ЄСПЛ порушень. Повторний же розгляд справи не відновить порушеного права заявника на розгляд справи протягом розумного строку, а також права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі. У цій справі обов'язок держави виплатити ОСОБА_5 компенсацію в розмірі 900 євро є справедливою сатисфакцією за встановлені Рішенням порушення Конвенції. Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 368 КАС України за результатами перегляду рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі. Ураховуючи викладене та керуючись статтями 344, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_5 про перегляд постанови Деснянського районного суду м. Києва від 08 червня 2012 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 04 квітня 2013 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2016 року у справі N 2а-525/2012 (2603/2661/12) за виключними обставинами з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 06 липня 2018 року. Головуючий: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.С. Золотніков Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.
  12. Добрый день, всем участникам форума! Хочется приобщиться к сообществу и внести свою лепту в борьбе с банками и коллекторами. Сегодня на сайте ВС в разделе "Останні новини", прочитал, неожиданно, приятное Постановление ВС о незаконности решений низших судов в результате ненадлежащего уведомления стороны процесса. Ниже прилагаю сообщение https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/487927/: Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та безумовною підставою для скасування судового рішення Про це зазначено в постанові Верховного Суду у справі № 295/5011/15-ц (касаційне провадження № 61-1125св17). Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, задовольнив частково позов банку до фізичних осіб про стягнення заборгованості за кредитним договором. При цьому апеляційний суд зазначив, що хоча в першій інстанції справу розглянуто без участі відповідачів, які належним чином не були повідомлені про час та місце розгляду справи, проте це порушення є формальним, оскільки вони знали про дату судового розгляду. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду судові рішення попередніх судів скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на таке. Відповідно до ч. 5 ст. 74 ЦПК України 2004 року судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур’єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Таким чином, про належне повідомлення особи про час і місце розгляду справи у цьому випадку може свідчити лише розписка та належна фіксація її вручення. Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд першої інстанції порушив конституційне право відповідача на участь у судовому розгляді, не забезпечив йому можливості надати докази та навести доводи, через що порушив вимоги ст. 6 зазначеної Конвенції. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що конституційне право на участь у судовому розгляді, право бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду не може бути формальним, це є порушенням вимог законодавства та підставою для безумовного скасування судового рішення (п. 5 ч. 1 ст. 411 ЦПК України). Постанова Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 295/5011/15-ц (касаційне провадження № 61-1125св17) – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73727554
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 2а-26/08 Провадження N 11-274зва17 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року (у складі суддів Семененка Я.В., Стежко В.А., Баранник Н.П.) та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (у складі суддів Юрченко В.В., Амєліна С.Є., Кобилянського М.Г., Стародуба О.О., Тракало В.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до управління праці, соціального захисту та житлових субсидій Мелітопольської міської ради Запорізької області (далі - управління праці Міськради), третя особа - начальник управління праці Міськради Семак Олександр Геннадійович, про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, УСТАНОВИЛА: У травні 2006 року ОСОБА_2 звернулась до суду з указаним позовом. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 1 березня 2003 року була прийнята на роботу спеціалістом І категорії - бухгалтером відділу бухгалтерського обліку та звітності управління праці Міськради. 1 липня 2004 року вона була переведена на посаду директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян цього управління Міськради. Відповідно до наказу начальника управління праці Міськради від 15 лютого 2006 року N 21 були проведені заходи щодо зміни організації виробництва і праці управління. Наказом начальника управління праці Міськради від 12 квітня 2006 року N 62-к на виконання наказу від 15 лютого 2006 року N 21 ОСОБА_2 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). Вважаючи своє звільнення з роботи незаконним, ОСОБА_2 просить скасувати накази від 15 лютого 2006 року N 21 та від 12 квітня 2006 року N 62-к, поновити її на роботі на посаді директора територіального центру по обслуговуванню одиноких, непрацездатних та малозабезпечених громадян управління праці Міськради, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 тис. грн. Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області постановою від 21 лютого 2008 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 16 липня 2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Постанову Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 21 лютого 2008 року скасував, а провадження в адміністративній справі закрив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без зміни. У березні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду заяву про перегляд постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року (як убачається зі змісту заяви) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС, а саме у зв'язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. У заяві ОСОБА_2 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення - про задоволення її позовних вимог. Підставою для перегляду зазначених судових рішень ОСОБА_2 вважає рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2017 року "ОСОБА_2 проти України", заява N 55339/07 (далі - Рішення, ЄСПЛ, Суд відповідно), яким установлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо права заявниці на доступ до суду (пункт 3 резолютивної частини Рішення). ОСОБА_2 вважає, що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи за її позовом до управління праці Міськради про поновленні на роботі, стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. У відзиві на заяву ОСОБА_2 відповідач просить у її задоволенні відмовити. Наводить доводи про те, що управління праці Міськради при звільненні ОСОБА_2 не порушило вимог КЗпП, тому вважає що підстав для задоволенні її позовних вимог немає. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року і призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши викладені у заяві доводи та доводи відзиву відповідача, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Законом від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, узявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І). Пунктом 1 статті 6Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. У пункті 16 Рішення Суд нагадує, що відповідно до його практики пункт 1 статті 6 Конвенції втілює "право на суд", за яким право на доступ до суду (тобто право ініціювати провадження у національних судах) становить лише один з його аспектів. Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання в її права (зокрема, рішення від 4 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France), пункт 36; від 28 лютого 2008 року у справі "Церква села Сосулівка проти України", заява N 37878/02, пункт 50). ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця мала можливість ініціювати провадження у національних судах, проте вони зрештою не розглянули по суті її позовні вимоги щодо поновлення на роботі, встановивши, що вони не мали юрисдикції стосовного цього питання, незважаючи на той факт, що процесуальні вимоги прийнятності були дотримані (пункт 18 Рішення). У пункті 23 цього РішенняСуд послався на згадану справу "Церква села Сосулівка проти України", в якій він установив, що аналогічна ситуація свідчила про відмову у правосудді, що порушило саму суть права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявницю було позбавлено її права на доступ до суду, відповідно було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (пункт 24 Рішення). За змістом пункту 1 статті 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, встановлює, зокрема, Закон України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV). Частиною першою статті 1 Закону N 3477-ІVвизначено, що виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Згідно із частинами першою та другою статті 10 Закону N 3477-IVз метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (частина третя згаданої статті). Як установлено у Рішенні та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 звернулася з адміністративним позовом до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, який 21 лютого 2008 року ухвалив постанову про відмову в задоволенні її позовних вимог. Заявниця подала апеляційну скаргу. Постановою від 16 липня 2008 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі, оскільки вона мала розглядатися в порядку цивільного судочинства, бо позивач ОСОБА_2 не була державним службовцем. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 березня 2011 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін, а ухвалою від 14 квітня 2011 року заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року залишив без задоволення. У пункті 20 Рішення ЄСПЛ дійшов висновку, що Вищий адміністративний суд Українивідмовився слідувати ухвалам Верховного Суду України, який визначив адміністративну юрисдикцію щодо справи заявниці. Оскільки Верховний Суд України є найвищим органом судової влади України, який здійснює офіційне тлумачення законодавства, заявниця мала законне сподівання, що ця ухвала не буде поставлена під сумнів. Як убачається із матеріалів справи, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області рішенням від 24 жовтня 2006 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 7 грудня 2006 року, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до управління праці Міськради про визнання наказу недійсним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2007 року N 6-6012св07 вказані судові рішення скасовані, а справу передано до суду першої інстанції для розгляду в порядку адміністративного судочинства. Відповідно до цієї ухвали Верховний Суд України дійшов висновку, що оскільки спір у справі стосується проходження державної служби, то він має розглядатися в порядку адміністративного судочинства (т. 1, а. с. 210, 211). Наведена обставина в розумінні підпункту "b" підпункту "іі" пункту II Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам N R (2000)2 від 19 січня 2000 року "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum). Таким чином, констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи можна усунути шляхом скасування постанови суду апеляційної інстанції та ухвали суду касаційної інстанції з направленням справи до апеляційного суду для ухвалення судового рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства. Керуючись статтями 243, 355, 356, 359, 368, 369КАС, Велика Палата Верховного Суду. ПОСТАНОВИЛА: 1. Заяву ОСОБА_2 про перегляд судових рішень задовольнити. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2008 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 березня 2011 року скасувати, а справу передати на новий апеляційний розгляд. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 2а-14/11 Провадження N 11-264зва18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю: секретаря судового засідання - Комісаренко В.Д., представника заявника - ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 про перегляд за виключними обставинами постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року (у складі суддів Щербака А.А., Малиш Н.І., Мельника В.В.) у справі N 2а-14/11 за адміністративним позовом ОСОБА_5 до управління Пенсійного фонду України в Довгинцівському районі м. Кривого Рогу Дніпропетровської області (далі - Управління ПФУ) про визнання неправомірною відмови в перерахунку пенсії та зобов'язання здійснити перерахунок пенсії з підстави, визначеної п. 3 ч. 5 ст. 361 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), УСТАНОВИЛА: У вересні 2010 року ОСОБА_5 звернувся до Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив визнати неправомірною відмову Управління ПФУ у проведенні перерахунку пенсії із застосуванням показника середньої заробітної плати в цілому по Україні за календарний рік, що передує року перерахунку, тобто за 2009 рік, і зобов'язати відповідача здійснити такий перерахунок, починаючи з 01 січня 2010 року. На обґрунтування позову ОСОБА_5 зазначив, що Управління ПФУ здійснило перерахунок пенсії всупереч вимогам ст. 42 Закону України від 09 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV), застосувавши показник середньої заробітної плати за 2007 рік замість показника, який передує року здійснення перерахунку, чим обмежило його право на пенсійне забезпечення в повному обсязі. Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу постановою від 18 лютого 2011 року адміністративний позов задовольнив частково. Визнав неправомірною відмову Управління ПФУ щодо застосування середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України за 2009 рік, відповідно до вимог ст. 40, 42 Закону N 1058-IV під час проведення перерахунку призначеної позивачу пенсії. Зобов'язав відповідача здійснити ОСОБА_5 перерахунок та виплату пенсії із застосуванням середньої заробітної плати працівників, зайнятих у галузях економіки України за 2009 рік, починаючи з 01 січня 2010 року згідно з вимогами ст. 40, 42 Закону N 1058-IV. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 26 червня 2012 року скасував постанову Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 18 лютого 2011 року та відмовив у задоволенні позову. Рішення суду апеляційної інстанції в касаційному порядку не переглядалося й набрало законної сили з моменту постановлення (ст. 254 КАС України у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції), оскільки справа в суді першої інстанції розглядалася в порядку скороченого провадження, передбаченого ст. 183-2 цього Кодексу (у вказаній редакції). Тобто ці рішення суди обох інстанцій прийняли без виклику сторін та без їх повідомлення про дату засідання за наявними у справі матеріалами. Згодом ОСОБА_5 подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяву проти України, у якій скаржився на порушення своїх прав за ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР (далі - Конвенція), а саме на те, що національний суд не повідомив його про здійснення апеляційного провадження у справі, у зв'язку із чим він був позбавлений можливості подати заперечення стосовно поданої апеляційної скарги. 03 жовтня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "ОСОБА_5 проти України" (далі - Рішення) за заявою ОСОБА_5 N 18656/13, яким постановив, що Україна порушила стосовно заявника п. 1 ст. 6 Конвенції - право на справедливий суд у зв'язку з недотриманням принципу рівності сторін. Рішення ЄСПЛ набуло статусу остаточного 03 січня 2018 року. 13 березня 2018 року ОСОБА_4 як представник ОСОБА_5 подав до Верховного Суду заяву про перегляд за виключними обставинами постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року у справі N 2а-14/11 на підставі п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) і просив скасувати зазначене рішення, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заяву мотивовано тим, що постанова суду апеляційної інстанції не ґрунтується на принципі верховенства права та вимогах закону, прийнята без дотримання вимог п. 1 ст. 6 Конвенції, про що зазначено в рішенні ЄСПЛ. При цьому зауважено, що під час прийняття рішення апеляційний суд порушив принцип рівності сторін, не повідомивши ОСОБА_5 про відкриття апеляційного провадження у справі, у зв'язку із чим у нього не було можливості скористатися правом подати заперечення на апеляційну скаргу та викласти доводи на підтримку своєї позиції. Крім того, заявник посилається на порушення судом апеляційної інстанції вимог, передбачених ч. 1 ст. 190 та ч. 3 ст. 191 КАС України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції), якими встановлено обов'язок направлення копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у розгляді справи, з метою надання заперечень на апеляційну скаргу, що також вплинуло на змагальність сторін. Рішення, прийняте за результатами апеляційного розгляду справи, також не було направлене на адресу ОСОБА_5 Міністерство юстиції України надало копію Рішення ЄСПЛ разом з його автентичним перекладом українською мовою. У судовому засіданні представник заявника - ОСОБА_4 підтримав заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами та просив її задовольнити з викладених у ній мотивів. Крім того зазначив, що Велика Палата Верховного Суду вже розглядала аналогічні справи про перегляд судових рішень за виключними обставинами і дійшла висновку про необхідність скасування рішень апеляційних судів. Представник Управління ПФУ відзиву на заяву не подав, до суду не з'явився, хоча йбув належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання. Розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_5, заслухавши доводи його представника, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Згідно з п. 3 ч. 5 ст. 361 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. У Рішенні ЄСПЛ постановив, що національними судами було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції, де визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також у своєму Рішенні ЄСПЛ, указавши на порушення Україною п. 1 ст. 6 Конвенції, керувався тим, що національне законодавство України містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін процесу про ключові процесуальні дії та дотримання таким чином принципу рівності сторін і зберігання відповідної інформації, адже загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу. Так, у п. 36 Рішення ЄСПЛ звернув увагу, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Кожній стороні має бути надана можливість представити свою справу за таких умов, що не ставить їх у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Під загрозою стоїть упевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (рішення у справі "Беер проти Австрії"). Невручення належним чином судових документів може позбавити сторони можливості захищати себе у провадженні (рішення у справі "Заводнік проти Словенії"). У п. 37 - 39 рішення ЄСПЛ зазначив, що в цій справі для забезпечення дотримання принципу рівності сторін заявнику мала бути забезпечена можливість подати відзив на апеляційну скаргу, подану в його справі. При цьому національне законодавство передбачало конкретну процедуру для того, щоб заявник фактично міг скористатися такою можливістю. Насамперед КАС України містить спеціальні норми щодо забезпечення інформування сторін про ключові процесуальні дії та дотримання таким чином принципу рівності сторін і зберігання відповідної інформації. Спеціальні норми вимагали, щоб у випадку надсилання судових документів поштою їх направляли рекомендованою кореспонденцією. Більше того, особа, яка вручає документ, мала повернути до суду розписку про одержання, а національне законодавство чітко вимагало, щоб таку розписку було долучено до матеріалів справи. Як убачається зп. 42 Рішення, ЄСПЛ дійшов висновку про недоведеність вручення заявнику копії апеляційної скарги або ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі. В п. 47, 48 Рішення ЄСПЛ установив, що всупереч національному законодавству, та незважаючи на зусилля заявника захистити свої інтереси, йому не було надіслано копії поданої в його справі апеляційної скарги і відповідно позбавлено реалізації права на подання заперечень на неї, що призвело до порушення принципу рівності сторін (рішення у справі "Беер проти Австрії" та рішення у справі "Салов проти України"). Українським законодавством було визначено принципи адміністративного судочинства, серед яких - рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом (ст. 7 КАС України в редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом). Цей принцип реалізується, зокрема, наданням особам, які беруть участь у справі, рівних процесуальних прав та обов'язків, до яких, крім іншого, віднесено право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, а також право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення (ст. 49 КАС України в указаній редакції). Пунктом 2 ч. 1 ст. 190 КАС України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції) передбачалося, що суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття апеляційного провадження надсилає копії ухвали про відкриття апеляційного провадження особам, які беруть участь у справі, разом з копією апеляційної скарги, інформацією про їхні права й обов'язки та встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу. Усі судові рішення, ухвалені суддею-доповідачем під час підготовки справи до апеляційного розгляду, викладаються у формі ухвали. Копії ухвал надсилаються особам, які беруть участь у справі (ч. 2 ст. 190 КАС України в згаданій вище редакції). Таким чином, як установлено в Рішенні ЄСПЛ та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_5 не було повідомлено про апеляційне провадження в його справі, унаслідок чого він був позбавлений можливості надати свої заперечення щодо поданої Управлінням ПФУ апеляційної скарги, що призвело до порушення принципу рівності сторін. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в ст. 1 розділу І Конвенції. За змістом ст. 46 Конвенції Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною. Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), іншими нормативно-правовими актами. Згідно з абз. 9 ч. 1 ст. 1 Закону N 3477-ІV виконання рішення ЄСПЛ передбачає а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. Статтею 10 Закону N 3477-ІV передбачено, що з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі. З огляду на характер (зміст) дій суду апеляційної інстанції під час вирішення справи за позовом ОСОБА_5, конкретний прояв яких було встановлено в Рішенні ЄСПЛ, можна дійти висновку, що було порушено гарантії справедливого судового розгляду, а саме принцип рівності сторін, згідно з яким кожній стороні має бути надана можливість представити справу, включаючи докази у справі, за таких умов, щоб сторона не перебувала в гіршому становищі, ніж інша. Отже, рішення суду апеляційної інстанції в контексті обставин справи належить визнати таким, що постановлено з порушенням положень адміністративного процесуального законодавства. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справах: N 2а-2573/11, 2а-3683/11, N 2а-4552/11 на підставі прийнятого 27 червня 2017 року ЄСПЛ рішення у справі "Лазаренко та інші проти України". Зважаючи на зміст та висновки, викладені в Рішенні ЄСПЛ щодо порушень Конвенції та вимог національного законодавства в контексті цієї справи, а також порушень норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду встановила, що ці порушення можна усунути шляхом скасування постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року з направленням справи до апеляційного суду на новий розгляд для постановлення рішення відповідно до вимог процесуального законодавства. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 344, 356, 359, 361, 368, 369 КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_4 як представника ОСОБА_5 задовольнити. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2012 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк С.В. Бакуліна В.В. Британчук Д.А. Гудима В.І. Данішевська О.С. Золотніков О.Р. Кібенко Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.Б. Прокопенко Л.І. Рогач О.М. Ситнік О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська Повний текст постанови суду складено 15 червня 2018 року.
  15. ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Д.А. Гудими та В.С. Князєва Справа N 9-484/2004 (Со-77/04) Провадження N 13-9зво18 Короткий виклад історії справи 1. 15 листопада 2002 року слідчий слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ (далі також - СУ ГУ МВС) України в м. Києві порушив кримінальну справу за частиною першою статті 176 Кримінального кодексу (далі також - КК) України на підставі результатів розгляду матеріалів перевірки, проведеної працівниками Департаменту протидії злочинності у сфері економіки МВС України в м. Києві (далі також - ДПЗСЕ), за фактом порушення авторського права корпорації "Майкрософт", що завдало матеріальної шкоди у великому розмірі. 2. 20 серпня 2002 року згідно з вказаними матеріалами під час проведення огляду офісного приміщення приватних підприємців ОСОБА_4 (далі також - заявник) та ОСОБА_5 було вилучене належне їм майно, що знаходилося у цьому приміщенні, а також в автомобілі та гаражі. 3. 20 листопада 2002 року постановою слідчого СУ ГУ МВС України в м. Києві вилучене майно було приєднане до матеріалів кримінальної справи як речові докази, які постановлено зберігати у ДПЗСЕ до вирішення питання відповідно до закону. 4. 25 квітня 2006 року вказані матеріали кримінальної справи передані до слідчого відділу (далі - СВ) Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ (далі - РУ ГУ МВС) України в м. Києві для організації подальшого розслідування. 5. 19 вересня 2008 року слідчий СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві зупинив досудове слідство у кримінальній справі на підставі пункту 3 частини першої статті 206 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі також - КПК 1960 року) через невстановлення особи, яка вчинила злочин; кримінальна справа була передана до архіву СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві для зберігання. 6. Неодноразові звернення заявника до правоохоронних органів залишалися без розгляду по суті. Так, 4 квітня 2004 року СУ ГУ МВС України в м. Києві у відповідь на звернення заявника повідомило про відсутність підстав для порушення кримінальної справи щодо нього. 7. 25 лютого 2005 року СУ ГУ МВС України в м. Києві відмовило у задоволені заяви ОСОБА_4 про закриття справи через відсутність складу злочину. 8. Заявник також оскаржив у судовому порядку постанову про порушення кримінальної справи. 9. 26 червня 2003 року Шевченківський районний суд м. Києва постановою відмовив у задоволенні цієї скарги, оскільки згідно з частиною шостою статті 234 КПК 1960 року оскаржити можна лише постанову про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. 10. 17 вересня 2003 року Апеляційний суд м. Києва ухвалою скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 26 червня 2003 року, а провадження у справі закрив. 11. 13 липня 2004 року Верховний Суд України ухвалою змінив рішення апеляційного суду: виключив з ухвали вказівку про закриття провадження у справі, а матеріали справи направив Шевченківському районному суду м. Києва для розгляду по суті. 12. 14 жовтня 2004 року Шевченківський районний суд м. Києва постановою задовольнив скаргу заявника, скасувавши постанову слідчого СУ ГУ МВС України в м. Києві від 15 листопада 2002 року про порушення кримінальної справи. 13. 24 грудня 2004 року Апеляційний суд м. Києва ухвалою скасував постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року та відмовив у задоволенні скарги заявника. 14. Апеляційний суд в ухвалі зазначив, що суд першої інстанції, не перевіривши допустимість доказів, вдався до їх оцінки, що не мав права робити, оскільки така перевірка здійснюється на стадії досудового слідства або під час розгляду справи по суті. Недотримання порядку порушення кримінальної справи, передбаченого частиною другою статті 98 КПК 1960 року (щодо конкретної особи, а не за фактом вчинення злочину), як вказав апеляційний суд, можна виправити заходами реагування з боку прокурора. А крім того, порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину не завдало невиправної шкоди заявнику, яка би вимагала скасування відповідної постанови. 15. 25 липня 2005 року Верховний Суд України постановою відмовив заявнику у витребуванні матеріалів справи для перевірки та зазначив, що в касаційному порядку можуть бути перевірені лише судові рішення, якими закінчено провадження у справі. А тому відповідно до вимог статті 383 КПК 1960 року касаційна скарга на ухвалу апеляційного суду не може бути предметом розгляду суду касаційної інстанції. 16. 7 липня 2016 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Зосимов проти України" ("Zosymov v. Ukraine", заява N 4322/06) постановив рішення (далі - рішення ЄСПЛ), в якому встановив такі порушення прав заявника: 16.1. Щодо стверджуваного незаконного обшуку (огляду) офісу заявника, його автомобіля та гаража, вилучення та зберігання працівниками міліції його майна, а також відсутності у нього можливості подати відповідні скарги - порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (національне законодавство не передбачало достатніх гарантій проти свавілля працівників міліції та не відповідало вимогам якості закону у розумінні Конвенції, а тому оскаржуване втручання не було здійснено "згідно із законом"); 16.2. Щодо права власності на майно, яке було приєднане до матеріалів кримінальної справи як речові докази, - порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (оскільки для повернення такого майна заявник мав дочекатися результатів відповідного кримінального провадження, яке було протягом багатьох років зупинене без будь-яких перспектив прогресу; національне законодавство не надавало заявнику жодних засобів оскарження необхідності зберігання його майна працівниками міліції; у заявника була відсутня можливість ініціювати перегляд незалежним національним органом влади своєчасно із наданням необхідних процесуальних гарантій законності вилучення та зберігання майна протягом тривалого часу). 16.3. Щодо відсутності ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарг заявника за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції - порушення статті 13 Конвенції. 17. За наслідками розгляду справи заявника ЄСПЛ присудив йому справедливу сатисфакцію у розмірі 6 000 євро компенсації моральної шкоди за вказані порушення Конвенції. 18. Заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань. Просив, зокрема, скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишити в силі постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. 19. Мотивував тим, що постанова суду першої інстанції є законною й обґрунтованою, а повернути йому як власнику вилучені речі можна лише у випадку скасування постанови про порушення кримінальної справи, оскільки лише тоді вони втратять статус речових доказів. Заявник вважав, що саме такий захід індивідуального характеру зможе відновитийого попередній юридичний стан. 20. 30 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду постановою залишила заяву про перегляд судових рішень без задоволення (далі - постанова). Зокрема, ВеликаПалата Верховного Суду вважала, що відсутні підстави для задоволення вимоги заявника про забезпечення "такого заходу індивідуального характеру як розгляд справи зі скасуванням судового рішення апеляційного суду як незаконного". 21. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову так: 21.1. Рішення ЄСПЛ не містить висновку про те, що встановлені стосовно заявника порушення Конвенції "були спричинені рішенням судової установи, яке ухвалене в межах кримінальної справи та надалі зумовлює шкідливі наслідки, що не можуть бути усунуті (виправлені) іншим способом, аніж скасуванням ухвали апеляційного суду"; 21.2. ЄСПЛ визнав обґрунтованими лише скарги щодо незаконного обшуку (огляду) офісу, автомобіля та гаража заявника, вилучення та зберігання правоохоронними органами його майна та відсутності в нього можливості подати відповідні скарги; 21.3. Стосовно заявника повне відновлення (restitutio in integrum) попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції, а тим більше шляхом скасування ухвали апеляційного суду, неможливе, оскільки ЄСПЛ констатував порушення Конвенції на стадії досудового розслідування кримінальної справи та не встановив жодних порушень судами України вимог закону та Конвенції, з огляду на що відсутні підстави для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною і для її скасування. Підстави для висловлення окремої думки та мотиви, якими вона обґрунтована 22. Не можемо погодитися з думкою більшості колег, які підтримали постанову в частині відмови у задоволенні вимоги заявника скасувати ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишити в силі постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. 23. Вважаємо, що ця вимога заявника для забезпечення відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), мала бути задоволеною. 24. На жаль, застосований Великою Палатою Верховного Суду формальний підхід до вирішення зазначеної вимоги без звернення до приписів Конституції України та Конвенції лише підтвердив відсутність у правовій системі України як до, так і після ухвалення рішення ЄСПЛ, ефективного засобу юридичного захисту права власності заявника. 25. Більше того, на наш погляд, у вказаній частині постанова Великої Палати Верховного Суду не є належним механізмом виконання рішення ЄСПЛ щодо захисту права власності заявника, який би мав бути забезпеченим на національному рівні для виконання зобов'язання України за пунктом 1 статті 46 Конвенції. Щодо права на оскарження постанови про порушення кримінальної справи 26. На момент звернення заявника та розгляду його скарги на постанову про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину КПК 1960 року не передбачав можливості такого оскарження, оскільки постанова не стосувалася заявника. 27. Вказана формальна перешкода для оскарження постанови про порушення кримінальної справи у судовому порядку була тим обмеженням права на судовий захист, яке дозволяло органам досудового слідства створювати ситуації, в одну з яких потрапив заявник, майно якого більш ніж 15 років має статус речових доказів у кримінальній справі, що не розслідується. 28. Лише з 18 січня 2007 року, а саме з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи" N 462-V від 14 грудня 2006 року, прямо гарантована можливість звернення до суду зі скаргою на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину, особою, інтересів якої стосується ця справа, з достатнім обґрунтуванням порушення прав і законних інтересів такої особи. 29. У рішенні суду першої інстанції, яке заявник просив залишити в силі, ще 14 жовтня 2004 року було встановлено, що на час порушення кримінальної справи орган досудового слідства фактично надав заявнику статус підозрюваного, що підтверджується зверненням слідчого до суду з поданням про проведення обшуку за місцем проживання заявника та його дружини, а також постановами судді про проведення такого обшуку. 30. Шевченківський районний суд м. Києва постановою від 14 жовтня 2004 року скасував постанову слідчого про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину. В основу обґрунтування вказаного рішення за відсутності відповідних приписів КПК 1960 року, на нашу думку, правомірно покладене право заявника на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України, що має вищу юридичну силу, ніж згаданий КПК (багато приписів якого не відповідали ні Конституції України, ні Конвенції). Щодо застосування restitutio in integrum у цій справі 31. Заявник ставив перед Великою Палатою Верховного Суду питання, зокрема, про поновлення його права власності на вилучені речі, а ЄСПЛ у своєму рішенні якраз і встановив незаконність їх вилучення та порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 32. Оскільки pacta sunt servanda, тобто кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись (стаття 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів), Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-яких справах, в яких вона є стороною (пункт 1 статті 46 Конвенції). 33. Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон) передбачає, що рішення ЄСПЛ може бути виконане шляхом виплати відшкодування (статті 8-9), вжиття додаткових заходів індивідуального характеру (статті 10-12), а також заходів загального характеру (статті 13-15). 34. З метою забезпечення відновлення порушених конвенційних прав, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: 1) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції та протоколів до неї (restitutio in integrum), зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом; 2) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ (стаття 10 Закону). 35. У Рекомендації N R (2000) 2, ухваленій 19 січня 2000 року, Комітет міністрів Ради Європи зазначив, що практика здійснення нагляду за виконанням рішень Суду показує, що у виняткових випадках повторний розгляд справи або поновлення провадження є найбільш ефективним, якщо не єдиним, засобом досягнення restitutio in integrum.Тому Комітет міністрів закликав держави-учасниці Ради Європи запровадити механізм перегляду справи після встановлення ЄСПЛ порушення Конвенції, особливо у разі: i) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; ii) коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що: a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 36. ЄСПЛ наголошував, що "процедура відновлення провадження у справі повинна забезпечувати можливість органам держави-відповідача дотриматися висновків та духу рішення Суду, а також процесуальних гарантій, закріплених у Конвенції. … відновлення провадження, в ході якого було порушено Конвенцію, не є самоціллю; це лише засіб, хоча й ключовий, що може бути використаний для досягнення конкретної мети - повного та належного виконання рішення Суду" (рішення у справі ""Швейцарський союз проти ферм" проти Швейцарії (N 2)" від 30 червня 2009 року (""Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT)" v. Switzerland (No. 2)"), заява N 32772/02, § 90). 37. Згідно зі статтею 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору. 38. Юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї (пункт 1 статті 32 Конвенції). 39. ЄСПЛ неодноразово вказував, що "держава-відповідач, яка порушила Конвенцію або протоколи до неї, зобов'язана виконати рішення Суду у будь-якій справі, стороною в якій вона є. Тобто, часткове або повне невиконання рішення Суду є підставою для міжнародно-правової відповідальності Договірної держави. Відповідна Договірна держава зобов'язана не тільки виплатити потерпілим кошти, присуджені Судом як справедливу сатисфакцію, але й вжити заходи індивідуального характеру та/або, за необхідності, заходи загального характеру, спрямовані на припинення встановленого Судом порушення та усунення його негативних наслідків з метою повернути заявника, наскільки це можливо, у стан, в якому він перебував би, якби вимоги Конвенції не було порушено" (рішення у справі ""Швейцарський союз проти ферм" проти Швейцарії (N 2)" від 30 червня 2009 року (""Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT)" v. Switzerland (No. 2)"), заява N 32772/02, § 85). 40. Тобто, рішення ЄСПЛ має виконуватися державою не лише формально (для забезпечення дотримання визначених національним законом процедур), але й фактично (з метою повернути заявника настільки, наскільки це можливо, у стан, в якому він перебував би, якби вимоги Конвенції не було порушено). 41. Виконуючи рішення ЄСПЛ, держава повинна враховувати цілі Конвенції, зокрема пункту 1 статті 32 і пункту 1 статті 46 Конвенції, а також наступну практику застосування цих статей. 42. Велика Палата Верховного Суду згідно з Рекомендацією Комітету міністрів Ради Європи N R (2000) 2, на наш погляд, мала встановити, що заявник і далі зазнає значних (з огляду на вартість вилученого у нього майна) негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, а саме постанови про порушення кримінальної справи від 15 листопада 2002 року (до матеріалів якої було приєднане вилучене у заявника майно), у скарзі на яку 24 грудня 2004 року відмовив Апеляційний суд м. Києва, скасувавши постанову Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. Крім того, видається очевидним, що рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що в основі визнаного порушення права власності заявника лежали суттєві процедурні недоліки (хай навіть і пов'язані з недосконалістю КПК 1960 року), які ставлять під серйозний сумнів результат провадження на національному рівні за скаргою на постанову про порушення кримінальної справи. 43. Натомість, Велика Палата Верховного Суду дійшла прямо протилежних висновків: врахувала присуджену ЄСПЛ компенсацію моральної шкоди, завданої порушеннями статей 8 і 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї, як одну з підстав (поряд з "оцінкою та аналізом наведених ЄСПЛ фактів і констатованим характером (змістом) порушень Конвенції"), щоби "вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які [мабуть, маються на увазі конвенційні права] за цих обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, що існували до вчинення порушень". 44. З огляду на це може складатися враження, що 6 000 євро, присуджених ЄСПЛ, Велика Палата Верховного Суду вважала грошовою компенсацією не моральної шкоди, а збитків від втрати майна, долученого в якості речових доказів до кримінальної справи. Хоча з тексту рішення ЄСПЛ випливає, що справедлива сатисфакція не була спрямована на покриття матеріальних втрат заявника. 45. Крім того, висновок Великої Палати Верховного Суду про неможливість відновлення юридичного стану заявника, який він мав до порушення його конвенційних прав, зокрема і права власності, не ґрунтується на попередньо наведеній у постанові Великої Палати Верховної Суди аргументації. Чому неможливо відновити право власності заявника, з тексту постанови Великої Палати Верховного Суду незрозуміло. А твердження у вказаній постанові про те, що "у таких випадках [як у справі заявника] засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру" можна розглядати як спробу Великої Палати Верховного Суду усунутися від застосування принципу restitutio in integrum у цій справі. 46. Свідченням цьому є і висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що "таке повне відновлення [становища заявника], а тим більше шляхом скасування ухвали апеляційного суду, неможливе, оскільки ЄСПЛ констатував порушення Конвенції щодо заявника на стадії досудового розслідування кримінальної справи та не встановив жодних порушень судами України вимог закону та Конвенції, у зв'язку із чим відсутні підстави для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною та її скасування". 47. Вочевидь, відновлення права власності заявника на майно, долучене до матеріалів кримінальної справи в якості речових доказів, не може бути частиною заходів загального характеру, а також ніяк не пов'язане з відшкодуванням завданої заявникові моральної шкоди, аналізом причин порушення Конвенції в його справі та з пошуком шляхів усунення цих порушень, які відомі та зрозумілі, виходячи зі змісту рішення ЄСПЛ. 48. Крім того, констатація порушення Конвенції щодо заявника на стадії досудового розслідування кримінальної справи та відсутність порушень судами України вимог Конвенції під час розгляду скарги заявника на постанову про порушення кримінальної справи, не є свідченням "відсутності підстав для визнання ухвали суду апеляційної інстанції незаконною та її скасування". 49. Видається, що Велика Палата Верховного Суду надто вузько витлумачила припис пункту 2 частини третьої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року N 4651-VI (далі - КПК 2012 року), стверджуючи, що вона має право переглядати судові рішення та за наявності для цього підстав втручатися в них у випадку, коли міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановить порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи лише судом. 50. Якщо ЄСПЛ встановив порушення конвенційних прав на стадії досудового розслідування, і такі порушення не були усунуті під час розгляду відповідного питання судом на національному рівні, навряд чи є підстави стверджувати, що відсутні порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом (навіть за відсутності рішення ЄСПЛ про визнання порушення статті 6 Конвенції). Допущені на стадії досудового розслідування порушення конвенційного права власності "отруїли" подальше судове провадження за скаргою заявника на постанову про порушення кримінальної справи. Зрештою, як видається, поняття "вирішення справи судом" (пункт 2 частини третьої статті 459 КПК 2012 року) за аналогією з поняттям "справедливий суд" (пункт 1 статті 6 Конвенції) може охоплювати і стадії провадження, що передують власне судовому розгляду. 51. Встановленого ЄСПЛ порушення права власності заявника на майно, долучене в якості речових доказів до вказаної справи, достатньо для того, аби держава відновила це право найбільш ефективним способом. На нашу думку, таке відновлення можливе шляхом скасування ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та залишення в силі постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року. По-перше, саме остання у ситуації заявника може вважатися ефективним засобом відновлення його права власності (Велика Палата Верховного Суду в постанові не надала оцінки доводам заявника про те, що повернути йому як власнику вилучені речі можна у випадку скасування постанови про порушення кримінальної справи, оскільки лише тоді вони втратять статус речових доказів). По-друге, інших ефективних засобів відновлення цього права у процедурі виконання рішення ЄСПЛ законодавство України не передбачає. По-третє, рішення ЄСПЛ, зокрема, в частині вжиття заходів індивідуального характеру має бути належно виконане згідно з пунктом 1 статті 46 Конвенції незалежно від того, який "арсенал" юридичних засобів передбачає національне законодавство і які повноваження має Велика Палата Верховного Суду згідно з процесуальним законом. 52. Відтак, застосування формального підходу до виконання рішення ЄСПЛ у цій справі, зокрема, з посиланням на приписи внутрішнього законодавства, яке за змістом не передбачає конкретних ефективних засобів юридичного захисту права власності заявника, на наш погляд, не може бути виправданим. 53. ЄСПЛ неодноразово висловлювався стосовно неприйнятної практики Верховного Суду України, який, незважаючи на встановлення у рішенні ЄСПЛ серйозних порушень конвенційних прав, відмовляв заявникам у перегляді відповідних національних судових рішень. Так, у рішенні в справі "Бочан проти України N 2" від 5 лютого 2015 року ("Bochan v. Ukraine (no. 2)", заява N 22251/08, § 64) ЄСПЛ зазначив, що "обґрунтування Верховного Суду України можна тлумачити лише як "грубе свавілля" або "відмову у правосудді" у тому розумінні, що викривлений виклад рішення 2007 року у першій справі "Бочан проти України" ("Bochan v. Ukraine") призвів до руйнування намагань заявниці домогтися розгляду у рамках передбаченої національним законодавством процедури касаційного типу її майнових вимог на підставі рішення Суду у попередній справі". 54. Як видається, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року теж відмовила заявнику у правосудді, застосувавши такий, що не узгоджується з духом Конвенції, підхід до виконання рішення ЄСПЛ в частині виправлення допущеного Україною порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 55. Тим самим Велика Палата Верховного Суду фактично спонукала заявника самостійно виконувати рішення ЄСПЛ, а саме: з метою захисту порушеного державою права власності написати заяву, на підставі якої інформація про кримінальне правопорушення у справі, в якій у заявника було вилучено як речові докази майно, буде внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Після цього у кримінальному провадженні згідно з КПК 2012 року будуть розпочаті слідчі дії, а заявник зможе застосувати механізми захисту, передбачені цим КПК. Проте, вочевидь, виконання рішення ЄСПЛ не може бути обов'язком заявника, а тим більше таким, що по суті зумовлює ініціювання ним слідчих дій (які можуть бути спрямовані проти самого заявника) для повернення майна, долученого у 2002 році до матеріалів зданої в архів кримінальної справи. 56. У рішенні ЄСПЛ вказав, що розтлумачене компетентними судовими органами національне законодавство не передбачало жодних процесуальних гарантій, які давали би можливість оскаржити дії працівників міліції. Тому ЄСПЛ визнав порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю у заявника ефективних національних засобів юридичного захисту, зокрема його права власності (§ 94). 57. Відмовивши у задоволенні вимоги заявника про скасування ухвали Апеляційного суду м. Києва від 24 грудня 2004 року та про залишення в силі постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2004 року, Велика Палата Верховного Суду фактично підтвердила, що в Україні з 2002 року відсутні ефективні засоби юридичного захисту права власності заявника. Судді Великої Палати Верховного Суду Д.А. Гудима В.С. Князєв
  16. Державний герб України Справа № 761/22623/15-к Провадження № 1-кп/761/174/2017 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 жовтня 2017 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Мартинова Є.О., суддів Слободянюка П.Л., Циктіча В.М., за участю секретаря Савченко Т.В., прокурорів Приходька І.С., Кабанець Л.В., захисників Кюрджиєва Т.П., Рибіна В.В., обвинуваченого ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 111, ч. 3 ст. 407 КК України, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22014000000000328 від 04 серпня 2014 року, В С Т А Н О В И В: Шевченківським районним судом м. Києва здійснюється розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 111, ч. 3 ст. 407 КК України, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22014000000000328 від 04 серпня 2014 року. У зв'язку з неможливістю закінчити судовий розгляд у даному судовому засіданні, судом в порядку, визначеному ст. 331 КК України, на обговорення учасників поставлено питання щодо доцільності подальшої дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного відносно ОСОБА_3, термін дії якого спливає до наступного судового засідання. Прокурор Приходько І.С. просив суд про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного відносно ОСОБА_3, зазначивши при цьому, що підстав для зміни запобіжного заходу ОСОБА_3 на інший не вбачається, оскільки ризики, встановлені ст. 177 КПК України, продовжують існувати та не зменшилися. Крім того, за наявності обвинувачення за ст. 111 КК України будь-які альтернативні, триманню під вартою, запобіжні заходи не підлягають застосуванню щодо обвинуваченого. Прокурор Кабанець Л.В. підтримала позицію прокурора Приходька І.С. Захисники обвинуваченого Рибін В.В. та Кюрджиєв Т.П. вважають, що підстави для продовження дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відсутні, посилаючись на те, що прокурором не надано будь-яких доказів тієї обставини, що ОСОБА_3 має наміри ухилятися від суду. Обвинувачення, висунуте останньому є необґрунтованим. Крім того, на думку захисників, прокурор в чергове не довів наявність жодного ризику, встановленого вимогами ст. 177 КПК України, у зв'язку з чим стороною захисту внесено на розгляд колегії суддів клопотання про зміну запобіжного заходу ОСОБА_3, обраного у виді тримання під вартою, з подальшим застосуванням до останнього запобіжного заходу у виді домашнього арешту. Обвинувачений ОСОБА_3, підтримавши своїх захисників, заперечував щодо продовження відносно нього дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Вислухавши думку учасників процесу, перевіривши матеріали кримінального провадження, суд приходить до наступного висновку. Так, відповідно до вимог ст. 2 КПК України завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Статтею 177 КПК України встановлено, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Згідно з ч. 1 ст. 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, що свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні. Положенням статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що нікого не може бути позбавлено свободи, крім установлених цією статтею Конвенції випадків і відповідно до процедури, встановленої законом. Вирішуючи питання про існування передбачених кримінальним процесуальним законом ризиків неправомірної процесуальної поведінки обвинуваченого, суд відмічає, що ризиком у даному випадку є дія, яка може вчинитися з високим ступенем ймовірності. На думку сторони обвинувачення, на даний час не зменшилися та продовжують існувати ризики щодо переховування обвинуваченого ОСОБА_3 від суду та незаконного впливу на свідків у даному кримінальному провадженні. Разом із цим, надаючи оцінку можливості обвинуваченого переховуватися від суду, колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини у справі «В. проти Швейцарії», зокрема те, що небезпеку переховування не можна вимірювати тільки залежно від суворості можливого покарання, її треба визначати з урахуванням характеру підозрюваного, його моральних якостей, наявності у нього коштів, зв'язків з державою, у якій його переслідують. Керуючись наведеним, суд враховує дані про особу обвинуваченого ОСОБА_3, його соціальний статус, наявність у нього міцних соціальних та сімейних зв'язків, а також його репутацію та майновий стан. Сукупність зазначених даних, за обставин недоведення прокурором в судовому засіданні будь-яких обставин, які б вказували на наявність реальних або можливих намірів ухилення ОСОБА_3 від суду або реальних намірів вдатися до таких дій, приводить до висновку про безпідставність існування такого ризику. Водночас, відповідно до ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як на підставах та у порядку, встановлених законом. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР ратифікована Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод . Таким чином, з моменту ратифікації Конвенції Держава Україна та її органи влади взяли на себе зобов'язання визнати юрисдикцію Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), керуватись його рішеннями та при вирішенні будь-якого питання діяти через призму визнання людини та її прав та свобод найвищою цінністю. Відповідно Суд стверджує, що вимога законності не може бути задоволена лише шляхом дотримання національного законодавства, яке само по собі повинно відповідати Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Плесо проти Угорщини»), тому позбавлення волі може бути цілком законним з точки зору внутрішнього права, однак, бути свавільним, виходячи зі змісту Конвенції, порушуючи тим самим її положення (рішення ЄСПЛ у справі «А. та інші проти Об'єднаного Королівства»). З наведеного витікає, що рішення суду про застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою/продовження строку дії такого запобіжного заходу буде обґрунтованим не лише, якщо воно відповідає внутрішньому законодавству, але й постановлене з урахуванням положень Конвенції та рішень Європейського суду. Так, у справі «Маккей проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ зазначив, що основна мета статті 5 Конвенції полягає у запобіганні свавільного або безпідставного позбавлення волі особи. ЄСПЛ під час вирішення справи «Медведев та інші проти Франції» зауважив, що право на свободу і особисту недоторканість має першочергове значення у «демократичному суспільстві» у значенні, передбаченому Конвенцією. Відповідно до п. «с» ст. 5 Конвенції законними є арешт або затримання, здійснені з метою допровадження особи до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. У той же час, Європейський суд зазначає, що національний суд, який вирішує питання про взяття особи під варту, повинен визначити, чи виправдовують інші підстави, наведені органом досудового розслідування, позбавлення особи свободи. Суд у рішенні по справі «Белчев проти Болгарії» наголосив, що обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи повинно бути переконливо доведено державними органами. Кримінальний процесуальний закон покладає аналогічний обов'язок на сторону обвинувачення, зазначаючи, що остання має довести суду, крім обґрунтованості обвинувачення та наявності ризиків не процесуальної поведінки особи, ще й неможливість застосування більш м'якого запобіжного заходу. Так, відповідно до п. 54 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зенцов і інші проти Російської Федерації» до визнання винним обвинувачений повинен вважатися невинним, і мета даного положення, по суті, вимагає попереднього звільнення, якщо тривале утримання під вартою більш не являється обґрунтованим. Особа, обвинувачувана у вчиненні злочину, має бути завжди звільнена до суду, за винятком випадків, коли Держава може довести, що існують «істотні і достатні» причини для обґрунтування безперервного утримання під вартою». Згідно з п. 88 рішення Європейського суду з прав людини від 05 лютого 2013 року у справі «Мхітарян проти Російської Федерації» на національній владі лежить обов'язок встановити існування конкретних фактів, які можуть стати підставою для продовження строку тримання під вартою. Перекладання на затриману особу тягаря доведення цих аргументів рівносильно скасуванню правила статті 5 Конвенції, яка оголошує взяття під варту винятком з права на свободу, яке допустимо тільки в суворо визначених обставинах. Національні судові органи повинні розглядати всі факти, які свідчать за і проти наявності суспільного інтересу, що виправдовує, з належним урахуванням принципу презумпції невинуватості, відступ від принципу поваги свободи особистості, і викладати їх в своїх рішеннях про відмову в задоволенні клопотань про звільнення осіб з під варти. Відповідно до ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Не може продовження терміну утримання обвинуваченого під вартою бути застосовано і з тієї причини, що у справі, на думку обвинувачення, очікується призначення покарання у вигляді позбавлення свободи - рішення ЄСПЛ «Панченко проти Росії», «Ілійков проти Болгарії», «Летіли проти Франції», «Худойоров проти Росії», «Рохліна проти Росії». Відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97 ВР кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним. Відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція ЄСПЛ викладена у п. 60 рішення від 06 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому суду в разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України. Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції (п. 85 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року). Підвищені вимоги до судового розгляду кримінальних справ у порядку КПК України ґрунтуються на існуючій практиці ЄСПЛ та мають враховуватися судами з огляду на положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006р. оскільки одним із найбільш частих порушень прав людини, визнаних ЄСПЛ у справах проти України, є необґрунтоване ухвалення судами рішень про продовження строку тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою. Прецедентне право Конвенції сформулювало чотири базових причини для відмови у звільненні: а) ризик того, що підсудний не з'явиться в судове засідання; б) ризик того, що підсудний вживатиме заходів для запобігання відправленню правосуддя; в) скоїть інші правопорушення; г) стане причиною порушення громадського порядку (справи: «Смирнова проти Росії» «Пірузян проти Вірменії». «Тирон проти Румунії»). Ризик втечі обвинуваченого не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку. Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших факторів, які можуть або підтвердити існування ризику втечі або вказати, що такий ризик маловірогідний і необхідність в утриманні особи під вартою відсутня (рішення «Панченко проти Росії»). Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (рішення «Бекчиєв проти Молдови»). Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (рішення ЄСПЛ «Сулаоя проти Естонії»). При цьому, ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного особою під вартою (п. 64 рішення ЄСПЛ «Ноймайстер проти Австрії»). У той час як серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув'язнення особи (рішення ЄСПЛ «Ідалов проти Росії», «Гарицький проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»). Відповідно до ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Згідно з частиною 1 та 2 ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу. Частиною 3 ст. 331 КПК України передбачено, що незалежно від наявності клопотань суд зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. До спливу продовженого строку суд зобов'язаний повторно розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, якщо судове провадження не було завершене до його спливу. При вирішенні клопотання про зміну обраного відносно ОСОБА_3 запобіжного заходу для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд згідно змісту вимог ст. 178 КПК України та практики Європейського суду з прав людини, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, повинен врахувати тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа та особисті обставини життя особи, які можуть свідчити на користь збільшення або зменшення ризику переховування від правосуддя чи інших способів неналежної процесуальної поведінки. Згідно зі ст. 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого судом порушення, а також усунення підстави для надходження до суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в суді. З огляду на викладене, суд звертає увагу на рішенні у справі «Єлоєв проти України» від 06 листопада 2008 року, відповідно до якого зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами. Зазначена правова позиція також викладена в рішеннях Європейського суду з прав людини по справах «Яблонський проти Польщі», «Іловецький проти Польщі». Відповідно до ч. 5 ст. 176 КПК України запобіжні заходи у вигляді особистого зобов'язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які обвинувачуються у вчинення злочинів, передбачених ст. 109-114, 258- 258-5, 260-261 КК України. Тобто у розумінні національного законодавства відсутня альтернатива застосування іншого запобіжного заходу ніж тримання під вартою. Однак, враховуючи вказану норму Закону, виходячи з розумності строків розгляду справи, захисту прав людини, закріплених в Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є очевидним той факт, що ч. 5 ст. 176 КПК України вступає в протиріччя з нормами міжнародного права. Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Статтею 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким чином, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ратифікована Україною 17 липня 1997 року і з цього часу є невід'ємною частиною національного Законодавства. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини доцільність продовження строку тримання під вартою ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Кожне наступне продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються та їх аналіз, як підстава для втручання в право особи на свободу. В судовому засіданні під час розгляду провадження щодо ОСОБА_3 стороною обвинувачення не було надано достатнього обґрунтування ризику ухилення від останнього від суду з посиланням на конкретні докази його реального існування. У свою чергу, з урахуванням колишньої посади обвинуваченого його військового звання (вищий командний склад), колишніх службових зв'язків, суд схиляється до переконання про існування достатньої ймовірності ризику намагань з боку ОСОБА_3 впливу на свідків обвинувачення. Лише періодичне (кожних два місяці протягом трьох років з листопада 2014 по жовтень 2017 ) перерахування стороною обвинувачення ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України, на даному етапі судового розгляду не дає суду можливості встановити ані міру таких ризиків, ані їх актуальність. У своїх рішеннях по справах «Кудла проти Польщі», «Ухань проти України», «Хумматов проти Азербайджану», «Петухов проти України», Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що держава повинна забезпечити тримання ув'язненої особи в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а також належним чином забезпечити її здоров'я та добробут з огляду на практичні потреби ув'язнення. Таким чином, зважаючи на правову позицію, викладену в рішенні Європейського суду з прав людини «Харченко проти України», відповідно до якої при розгляді клопотанні про обрання або ж продовження строку тримання під вартою обов'язково має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів, а також на те, що обвинувачений ОСОБА_3 вже три роки перебуває під вартою без належного доведення стороною обвинувачення підстав продовження відносно нього виняткового запобіжного заходу, колегія суддів приходить до висновку про необхідність задоволення клопотання сторони захисту про зміну обраного ОСОБА_3 запобіжного заходу та застосування до нього такого запобіжного заходу як домашній арешт з покладенням обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України. На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори», ст.ст. 8, 9, 176-178, 181, 193-196, 331, 532 КПК України, суд, У Х В А Л И В: Клопотання сторони захисту про зміну обвинуваченому ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, запобіжного заходу - задовольнити. Змінити з 13 жовтня 2017 року обвинуваченому ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт із забороною цілодобово залишати місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_1. На підставі ч. 5 ст. 194 КПК України покласти на обвинуваченого ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, наступні обов'язки: -прибувати до суду за його першою вимогою; -не відлучатися з м. Києва без дозволу суду; -повідомляти суд про зміну свого місця проживання; -утримуватися від спілкування зі свідками обвинувачення у кримінальному провадженні; -здати на зберігання до суду паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, а також інші документи, які дають право на виїзд з України та в'їзд в Україну. -носити електронний засіб контролю. Строк дії обов'язків щодо обвинуваченого ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, визначити тривалістю 60 (шістдесят) днів, тобто до 12 грудня 2017 року включно. Виконання ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту покласти на співробітників Шевченківського УП ГУ НП в м. Києві, а контроль за його виконанням - на прокурора, який підтримує державне (публічне) обвинувачення у даному кримінальному провадженні. Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає. Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/69565735
  17. ПОСТАНОВА Іменем України 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 1-16/06 Провадження N 13-8 зво18 Велика Палата Верховного Суду в складі: головуючого - Князєва В.С., судді-доповідача - Яновської О.Г., суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Одеси, громадянина України, який перебуває у Миколаївському слідчому ізоляторі, засудженого за сукупністю злочинів за п. 8 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України), про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом за участю: секретаря судового засідання - Письменної Н.Д., прокурора - Дрогобицької О.М., захисника -Бежанової А.В., засудженого - ОСОБА_3 ВСТАНОВИЛА: І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів 1. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року ОСОБА_3 засуджено за сукупністю вказаних вище злочинів і на підставі ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі строком 15 років. 2. За вироком суду ОСОБА_3 визнано винним у незаконному виготовленні вогнепальної зброї, її зберіганні та носінні, і в умисному вбивстві ОСОБА_5 у зв'язку з виконанням цією особою службового обов'язку за наступних обставин. 3. У період з 2001 року по травень 2005 року засуджений шляхом переобладнання прикладу мисливської рушниці на пістолетну рукоятку незаконно виготовив вогнепальну зброю та зберігав її за місцями свого проживання в АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, і яку привіз 01 червня 2005 року до м. Києва з метою вбивства ОСОБА_5 4. 01 червня 2005 року в приміщенні Інституту прогресивних стоматологічних технологій, за адресою м. Київ, вул. Хрещатик, 44 в, ОСОБА_3, перебуваючи в кабінеті президента Асоціації стоматологів України ОСОБА_5, умисно здійснив два постріли з рушниці в голову останнього, внаслідок чого наступила смерть потерпілого. 5. Ухвалою Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року вирок суду щодо ОСОБА_3 залишено без зміни. Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини 6. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 02 березня 2017 року у справі "Мороз проти України" (заява N 5187/07), яке набуло статусу остаточного 18 вересня 2017 року, констатовано порушення щодо ОСОБА_3 таких положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція): статті 8 - у зв'язку з тим, що ненадання побачень з родичами та відмови в задоволенні його клопотань про надання дозволу на листування з рідними під час його тримання у СІЗО неможливо вважати "втручанням з боку органів державної влади" у право заявника на повагу до його сімейного життя, таким, що здійснювалося "згідно із законом"; крім того, статті 8 - у зв'язку з тим, що норми національного законодавства, якими обмежено листування з родичами осіб, які тримаються під вартою до суду, не відповідають вимозі щодо якості закону для цілей Конвенції, і втручання в здійснення права заявника на листування не було здійснено "відповідно до закону" згідно з вимогами пункту 2 статті 8 Конвенції; статті 9 - у зв'язку з тим, що вилучення релігійної літератури та предметів релігійного культу, а також відмова у відвідуванні церкви на території СІЗО, що обмежило свободу заявника брати участь у сповіді та богослужіннях, становили втручання в реалізацію ним "свободи виявлення релігійних поглядів або віри", тому таке обмеження заявника сповідувати його релігію не було "встановлено законом". 7. При цьому ЄСПЛ, визнаючи порушення статті 8 Конвенції, вказав на те, що положеннями законів, на які посилався Уряд, у редакції, чинній на час події, не встановлювалися з розумною точністю межі та порядок здійснення дискреційних повноважень державними органами щодо обмеження контактів ув'язнених з їхніми родичами. 8. Зокрема, норми національного законодавства не зобов'язували компетентні органи приймати формальні рішення за наслідками звернень і клопотань заявника, наводити причини прийняття рішення або надавати затриманому копію такого рішення. Також чинними нормами не встановлювалося конкретних засобів захисту з метою оскарження дій чи бездіяльності відповідного органу. Тому через відсутність цих важливих процесуальних гарантій клопотання заявника про надання відповідного дозволу або його задоволення залишалося без відповіді чи йому відмовляли без будь-яких вагомих причин. 9. Крім того, констатуючи порушення статті 9 Конвенції, ЄСПЛ звернув увагу, що відповідно до статті 9 Закону України "Про попереднє ув'язнення" особи, взяті під варту, мають право відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди й користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу. Тому Суд зазначив, що у ситуації, коли ув'язненій особі не дозволяється брати участь у богослужіннях, якщо таке втручання не було "виправданим", тобто переслідувало законні цілі, тоді обмеження заявника сповідувати його релігію суперечить нормам національного законодавства та положенням Конвенції. 10. У зв'язку з констатацією порушень статей 8 і 9 Конвенції ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_3 4000 євро на відшкодування моральної шкоди. 11. ЄСПЛ не визнав порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з скаргами заявника на погані умови тримання його під вартою та надання неналежної медичної допомоги в СІЗО. 12. Суд у цій справі встановив, що не було порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, адже заявник не пояснив, яка саме шкода була нанесена загальній справедливості суду в його справі стверджуваним ненаданням йому дозволу на конфіденційне побачення з адвокатом до допиту працівником міліції 01 червня 2005 року. 13. ЄСПЛ дійшов висновку про відсутність необхідності в окремому розгляді решти скарг, про які не було повідомлено Уряд, а саме скарг за статтею 3 Конвенції на погані умови тримання в управлінні міліції та ізоляторі тимчасового тримання; за статтею 5 Конвенції - на відсутність підстав для його затримання; за статтею 6 Конвенції щодо наступного: (а) тиску з боку прокурора на деяких свідків; (Ь) образи з боку судді суду першої інстанції; (с) наявності недоліків судових експертиз; (d) одна зі свідків надала неправдиві свідчення, але державні органи не відкрили щодо неї кримінальну справу; (е) фальсифікації протоколу судового засідання та наявності у ньому неточностей; (f) відмови у задоволенні декількох клопотань, з якими заявник звертався до апеляційного суду та Верховного Суду; (g) надмірної тривалості провадження; (h) ненадання йому звукозапису 44 судових слухань; (і) ненадання дозволу на копіювання документів із матеріалів справи; (j) позбавлення можливості з'явитися у декількох судових засіданнях; (к) безрезультатність скарг щодо незаконності вироку та порушення закону під час судового розгляду справи, з якими він звертався до Верховного Суду, Вищої ради юстиції, Генеральної прокуратури та інших органів; за статтею 1 і статтею 13 Конвенції у зв'язку з фактами цієї справи. Рух справи за заявою про перегляд судових рішень 14. 16 листопада 2017 року ОСОБА_3, не погодившись із постановленими щодо нього судовими рішеннями, звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень щодо нього у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛвід 02 березня 2017 року у справі "Мороз проти України" порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. 15. Ухвалами судді Верховного Суду України від 30 листопада 2017 року відкрито провадження у справі за заявою засудженого про перегляд судових рішень Верховним Судом України та витребувано з Апеляційного суду м. Києва кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_3 16. Розпорядженням керівника апарату Верховного Суду України за N 398/0/19 -17 від 26 грудня 2017 року передано витребувану кримінальну справу N 1-16/06 до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. 17. 25 січня 2018 року Касаційний кримінальний суд відповідно до пункту 3 параграфу 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" передав для розгляду ВеликійПалаті Верховного Суду заяву ОСОБА_3 про перегляд судових рішень разом із матеріалами кримінальної справи N 1-16/06 у 6 томах. 18. Пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) передбачено, що апеляційні та касаційні скарги, заяви про перегляд судових рішень у кримінальних справах, які були розглянуті до набрання чинності цим Кодексом, подаються і розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом, з урахуванням положень, передбачених параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII. 19. Оскільки кримінальну справу щодо заявника розглянуто до набрання чинності КПК України, за процедурою, передбаченою КПК України 1960 року, при здійсненні перегляду судових рішень за заявою ОСОБА_3 мають застосовуватися положення глави 32-1 КПК України 1960 року з урахуванням положень глави 34 КПК України. 20. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 29 січня 2018 року відкрито провадження за заявою ОСОБА_3 про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. II. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника 21. У своїй заяві ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України в порядку глави 321 КПК України 1960 року. При цьому, обґрунтовуючи підстави перегляду судових рішень, засуджений посилався на висновки, викладені в рішенні ЄСПЛ від 02 березня 2017 року у справі "Мороз проти України". Вказуючи на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону під час розгляду кримінальної справи щодо нього національними судами, засуджений просить скасувати вирок Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року, а кримінальну справу щодо нього направити на новий судовий розгляд. 22. Під час судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду заявник підтримав свої вимоги щодо скасування вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього. Зазначив, що не мав можливості вчасно надати до ЄСПЛ документи, які підтверджували неналежні умови тримання його під вартою та допущені національними судами порушення норм кримінально-процесуального законодавства. Особливо наголосив на тому, що не зміг ознайомитись в повному обсязі із матеріалами справи після постановлення судових рішень. Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження 23. Захисник ОСОБА_3, адвокат Бєжанова А.В., підтримала вимоги, викладені в заяві про перегляд судових рішень. Зауважила, що право заявника на захист було порушено, хоча це порушення і не було визнано ЄСПЛ таким, що призвело до порушення статті 6 Конвенції. 24. Прокурор Дрогобицька О.М. просила відмовити в задоволенні заяви засудженого ОСОБА_3 При цьому посилалась на те, що за порушення Конвенції, визнані ЄСПЛ, заявнику була присуджена справедлива сатисфакція, а констатовані ЄСПЛ порушення не дають підстав для застосування інших заходів індивідуального характеру. III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ 25. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, доводи заявника й інших учасників судового провадження та з дотриманням передбачених законодавством меж і підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла наступних висновків. Щодо застосування заходів, направлених на відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum) 26. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Це гарантування відбувається шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права. 27. Крім того, відповідно до статті 2 Закону N 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною. 28. Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію. 29. Положеннями глави 3 Закону N 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру. 30. Звертаючись із заявою про перегляд судових рішень щодо нього в порядку глави 321 КПК України 1960 року, ОСОБА_3 порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення Суду права на такий захід індивідуального характеру, як повторний розгляд справи зі скасуванням обвинувального вироку суду першої інстанції та ухвали Верховного Суду України як незаконних судових рішень, постановлених з порушенням констатованих рішенням Суду положень Конвенції. 31. За статтею 10 Закону N 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ. 32. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. 33. Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи N R (2000) 2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" від 19 січня 2000 року, прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів (далі - Рекомендація N R (2000) 2), Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, зокрема, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо: i) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження; ii) коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні. 34. Таким чином, для вирішення питань за зверненням заявника Великій Палаті Верховного Суду насамперед необхідно з'ясувати, чи можливе та доцільне застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи за обвинуваченням ОСОБА_3 35. Зі змісту рішення ЄСПЛ вбачається, що ОСОБА_3 скаржився, зокрема, на те, що із серпня 2005 року та до дня його засудження, 26 серпня 2006 року, національні органи відмовляли в задоволенні його клопотань про побачення з родичами, а також під час тримання під вартою йому відмовляли в задоволенні його клопотань про листування з рідними. 36. Окрім того, у нього вилучалася література та елементи релігійного культу працівниками СІЗО. Заявнику не було дозволено відвідувати церкву на території закладу. Його клопотання про надання дозволу на побачення зі священиком також залишилося без відповіді. 37. Наведені доводи заявника ЄСПЛ визнав обґрунтованими. Проте рішення Суду не містить висновків, що встановлені щодо засудженого порушення Конвенції були спричинені рішеннями, ухваленими в межах кримінального провадження, які й надалі зумовлюють шкідливі наслідки та не можуть бути усунуті (виправлені) іншим способом, аніж під час повторного розгляду справи. 38. Варто зауважити, що встановлені ЄСПЛ порушення статей 8 та 9 Конвенції відбувались при триманні ОСОБА_3 у СІЗО під час його попереднього ув'язнення, не впливали на загальну справедливість судового розгляду, що, у свою чергу, не обумовлює визнання незаконності остаточних судових рішень, ухвалених при вирішенні справи по суті. 39. Водночас посилання заявника на порушення його права на захист, яке, на його думку, було непоправно порушено через обмеження доступу до адвоката, не було підтверджено. Як убачається зі змісту рішення ЄСПЛ, не встановлено порушення пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки обмеження права на захист, на яке посилався ОСОБА_3, не вплинуло на загальну справедливість провадження щодо нього. 40. Загальні принципи, яких дотримувався ЄСПЛ при розгляді заяви ОСОБА_3, - оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв'язку із цим грошова компенсація - дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. 41. З урахуванням наведеного й з огляду на зазначені норми міжнародного та національного законодавства встановлене ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для повторного розгляду справи лише у випадку можливості досягнення на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції. 42. У випадку щодо засудженого ОСОБА_3 таке повне відновлення шляхом скасування остаточних рішень щодо нього є неможливим, оскільки в рішенні ЄСПЛ констатувалися лише такі порушення, які не вплинули й не могли вплинути на загальну справедливість судового розгляду та ухвалених судових рішень, у зв'язку із чим відсутні підстави визнання їх незаконними. 43. За наслідками розгляду заяви ОСОБА_3 на відшкодування моральної шкоди Суд вирішив за розумне надати справедливу сатисфакцію у вигляді присудження заявнику 4000 євро компенсації. 44. Водночас, оскільки ЄСПЛ не визнав порушення права заявника на справедливий суд, повторний розгляд справи не може бути адекватним способом поновлення прав заявника. 45. Якщо повторний розгляд справи не може бути адекватним способом поновлення прав заявника, порушення яких визнано рішенням ЄСПЛ, засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого ЄСПЛ відшкодування моральної шкоди; аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень; вжиття зазначених у статті 13 Закону N 3477-IV заходів загального характеру, які спрямовані на забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлено рішенням ЄСПЛ; забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі констатованих ЄСПЛ порушень; усунення підстав для надходження заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в ЄСПЛ. Виконання цих заходів покладається на відповідні державні органи. 46. Підсумовуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що рішення ЄСПЛ не містить висновків про те, що встановлені стосовно заявника порушення Конвенції свідчать, що рішення національних судів у кримінальній справі щодо ОСОБА_3 суперечать Конвенції, або в основі визнаних ЄСПЛ порушень лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні, або що ці порушення були спричинені ухваленими на національному рівні рішеннями, які й надалі зумовлюють негативні наслідки для заявника та не можуть бути усунуті в інший спосіб, ніж повторний розгляд справи. 47. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстави для застосування такого заходу індивідуального характеру як повторний розгляд справи засудженого ОСОБА_3 відсутні. Щодо повноважень суду при перегляді судових рішень за виключними обставинами 48. Обставиною, на яку заявник послався як на підставу для перегляду судових рішень щодо нього, є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, а саме рішення ЄСПЛ у справі "Мороз проти України". 49. Встановлені ЄСПЛ порушення прав заявника не свідчать про те, що рішення національних судів у кримінальній справі щодо ОСОБА_3 суперечать Конвенції, як і про те, що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими судами в межах кримінальної справи. 50. Таким чином, заява ОСОБА_3 про перегляд судових рішень у зв'язку з встановленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом не підлягає задоволенню тому, що Суд не встановив порушень Україною міжнародних зобов'язань саме при вирішенні кримінальної справи щодо ОСОБА_3 судом. 51. Варто зазначити й те, що у своїй заяві ОСОБА_3, поза зв'язком з рішенням ЄСПЛ, оспорює фактичні обставини справи, заперечує свою причетність до вбивства, а саму подію загибелі потерпілого ОСОБА_5 вважає нещасним випадком. Однак такі доводи засудженого перевірялися судами апеляційної та касаційної інстанцій й були спростовані. 52. Незгода ОСОБА_3 з доведеністю його винуватості у вчиненні умисного вбивства потерпілого, його сумніви щодо зібраних у справі доказів і висновків досудового слідства та суду не належать до визначеного законом предмета перегляду судових рішень ані згідно з главою 32-1 КПК 1960 року, ані відповідно до чинної на момент перегляду глави 34 КПК України, з урахуванням повноважень ВеликоїПалати Верховного Суду. Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 і пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК України, параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: заяву ОСОБА_3 про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 19 травня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 28 листопада 2006 року щодо нього з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом - залишити без задоволення. Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко О.С. Золотніков Л.І. Рогач О.Р. Кібенко І.В. Саприкіна О.С. Ткачук О.М. Ситнік В.Ю. Уркевич
  18. Посібник було укладено Департаментом Юрисконсульта Суду, він не є зобов’язальним для Суду. Перше видання цього посібника було здійснено у 2009 році, друге у 2011. Третє видання було завершено до 1 січня 2014. Посібник можна завантажити за адресою: www.echr.coe.int (Юриспруденція – Аналіз прецедентного права – Практичний посібник щодо прийнятності заяв). https://www.echr.coe.int/Documents/Admissibility_guide_UKR.pdf Практичний посібник по прийнятності в ЄСПЛ Admissibility_guide_UKR.pdf Более свежее руководство от 28.02.2017 в 4 редакции есть только пока на английском языке: https://www.echr.coe.int/Documents/Admissibility_guide_ENG.pdf Практичний посібник по прийнятності в ЄСПЛ Admissibility_guide_ENG.pdf
  19. Державний герб України Постанова Іменем України 28 березня 2018 року м. Київ справа № 757/32334/15-ц провадження № 61-7777св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя - доповідач), Крата В. І., Курило В. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, представник позивача - ОСОБА_4, відповідачі: прокуратура м. Києва, Державна казначейська служба України, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва на рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Музичко С. Г., ВСТАНОВИВ: Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 року справу № 757/32334/15-ц призначено до судового розгляду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справу № 757/32334/15-ц передано до Касаційного цивільного суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України, у якому просила стягнути в рахунок відшкодування майнової шкоди кошти в розмірі середньомісячної заробітної плати з 22 серпня 2006 року по 18 травня 2010 року в сумі 129 353 грн 40 коп. та 1 000 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунка Державного бюджету України. Позовна заява мотивована тим, що 19 серпня 2006 року прокуратура м. Києва стосовно неї порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України. Наказом від 29 серпня 2006 року її відсторонено від займаної посади заступника голови Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року її визнано невинуватою у пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 368 КК України та виправдано за відсутністю в діяннях складу злочину. Зазначає, що справу неодноразово направляли на додаткове розслідування, слідчі дії проводились з грубим порушенням кримінально-процесуального законодавства, внаслідок чого позивач протягом восьми років знаходилась у напруженому психологічному стані. Вона переживала за своє життя та життя своєї малолітньої доньки Анастасії, яку вона виховує одна та якій станом на 2006 рік було 14 років. Близьке оточення доньки знало, що її матір звинувачують у вчиненні злочину, дитина від цього страждала. Внаслідок переживань позивач неодноразово потрапляла до лікарні з підвищеним тиском, що загрожувало її здоров'ю. У зв'язку з відстороненням від займаної посади вона втратила єдиний заробіток і була вимушена докладати додаткових зусиль для організації свого життя. Враховуючи глибину та тривалість моральних страждань, просила позов задовольнити. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 16 лютого 2016 року провадження у справі в частині вимог про відшкодування майнової шкоди закрито. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року у складі головуючого судді Новака Р. В. позов задоволено частково. Стягнуто з Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_3 у рахунок відшкодування моральної шкоди 141 934 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявні правові підстави для відшкодування шляхом моральної шкоди позивачу стягнення коштів з Державного бюджету України, при цьому в резолютивній частині рішення суд зазначив про стягнення коштів з Державної казначейської служби України. Визначаючи розмір відшкодування в сумі 141 934 грн, суд виходив із того, що позивач перебувала під слідством з 19 серпня 2006 року до 08 квітня 2015 року, тобто 8 років і 7 місяців. ОСОБА_3 має право на відшкодування завданої їй моральної шкоди незаконним притягненням до кримінальної відповідальності та відстороненням від роботи. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено та ухвалено нове рішення, яким стягнуто на користь ОСОБА_3 500 тис. грн на відшкодування моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунка Державної казначейської служби України. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд виходив із того, що, визначаючи розмір спричиненої моральної шкоди, слід врахувати й інші обставини, що мають істотне значення для вирішення справи. Враховуючи характер правопорушення, тривалість та глибину моральних страждань, яких зазнала позивач, з урахуванням принципу розумності та справедливості, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що розмір моральної шкоди слід визначити в сумі 500 тис. грн. У листопаді 2016 року заступник прокурора м. Києва подав касаційну скаргу, в якій просив рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року скасувати та залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року. Касаційна скарга мотивована тим, що, визначаючи розмір моральної шкоди, суд не виклав відповідних мотивів, не обґрунтував розмір у сумі 500 тис. грн, не зазначив підстав та не врахував вимог щодо розумності та справедливості. Розмір моральної шкоди не повинен призводити до збагачення потерпілої особи, його слід визначати у розмірі, співмірному з мінімальною заробітною платою, визначеною законодавством за кожен місяць перебування під слідством чи судом на момент відшкодування. У січні 2017 року ОСОБА_4 - представник ОСОБА_5 - подав заперечення на касаційну скаргу, у яких просив рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року залишити без змін, оскільки судове рішення є законним та обґрунтованим. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 06 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Суди встановили, що відповідно до розпорядження Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 08 серпня 2006 року № 245-к ОСОБА_3 призначено на посаду заступника голови Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації. 19 серпня 2006 року стосовно позивача було порушено кримінальну справу за частиною другою статті 368 КК України. 22 серпня 2006 року старший слідчий прокуратури м. Києва виніс постанову про відсторонення ОСОБА_3 від займаної посади, обрано запобіжний захід - підписку про невиїзд. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2014 року, який залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 08 квітня 2015 року, ОСОБА_3 визнано невинною в пред'явленому обвинуваченні та виправдано за відсутністю в її діянні складу злочину. Таким чином, ОСОБА_3 незаконно перебувала під слідством з 19 серпня 2006 року по 08 квітня 2015 року. Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон) право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках постановлення виправдувального вироку суду. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (частини п'ята, шоста статті 4 Закону). Згідно із частиною третьою статті 13 Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12 липня 2007 року). Таким чином, враховуючи характер правопорушення, тривалість та глибину моральних страждань, які зазнала позивач, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку з урахуванням принципу розумності та справедливості, що розмір моральної шкоди слід визначити в сумі 500 тис. грн. Доводи касаційної скарги про те, що розмір моральної шкоди не повинен призводити до збагачення потерпілої особи ОСОБА_3, колегія суддів відхиляє. Судом апеляційної інстанції враховано також й інші обставини, що мають істотне значення для вирішення розміру грошового відшкодування моральної шкоди. Позивач тривалий час була відсторонена від роботи без збереження заробітної плати, позбавлена засобів для існування та утримання своєї малолітньої дитини, змушена була докладати додаткових зусиль для організації свого життя, підтвердження своєї невинуватості у вчиненні злочину та відновлення ділової репутації. Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги заступника прокурора м. Києва і залишення без змін рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року, оскільки судове рішення законне та обґрунтоване. Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Апеляційного суду м. Києва від 27 жовтня 2016 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіН. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73194787
  20. Державний герб України Постанова Іменем України 05 квітня 2018 року м. Київ справа № 760/14405/16-ц провадження № 61-1350св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_4, відповідач - Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», заступник прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», озглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року у складі судді: Лазаренко В. В. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року у складі суддів: Українець Л. Д., Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., ВСТАНОВИВ: У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» (далі - НТУУ «КПІ», ВНЗ) про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом визнання незаконним та скасування наказу ректора про відрахування з університету та зобов'язання вчинити дії. Позовні вимоги мотивовані тим, що 01 вересня 2015 року його на підставі наказу ректора НТУУ «КПІ» Згуровського М. З. від 17 серпня 2015 № 1849-с зараховано студентом 1-го курсу за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки НТУУ «КПІ» за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - програмна інженерія. 17 серпня 2015 між ним та НТУУ «КПІ» був укладений договір № 41, предметом якого є надання НТУУ «КПІ» для позивача за його кошти освітньої послуги на рівні державних стандартів з метою отримання першого рівня вищої освіти за ступенем бакалавр за спеціальністю 6.050103 - програмна інженерія. Він своєчасно оплачував вартість навчання, про що свідчать банківські документи, не порушував інші умови договору, виконував навчальний план НТУУ «КПІ», не мав академічної заборгованості. Відповідно до наказу НТУУ «КПІ» від 04 липня 2016 року №2287-с, за результатами літньої екзаменаційної сесії 2015/2016 навчального року його переведено з першого на другий курс як такого, що пройшов реєстрацію згідно розпорядження №31 від 05 липня 2016 року. 22 липня 2016 ректором НТУУ «КПІ» Згуровським М. З. видано наказ № 2512с, відповідно до якого пункт 8 наказу від 17 серпня 2015 року №1849-с «Про зарахування» щодо його зарахування анульовано, та відраховано його з НТУУ «КПІ», у зв'язку з поданням недостовірних даних про проходження зовнішнього незалежного оцінювання. Підставою винесення даного наказу став лист Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) від 14 липня 2016 року №21/2-18310-15 про нібито недостовірність інформації, наданої ним при вступі до НТУУ «КПІ» стосовно оцінки, отриманої за результатами зовнішнього незалежного оцінювання (далі - ЗНО) з фізики. Такі дані здобуті органом досудового розслідування у рамках кримінального провадження №42015000000001181, за фактами несанкціонованої зміни інформації про результати зовнішнього незалежного оцінювання службовими особами Українського центру оцінювання якості освіти (далі - УЦОЯО). Позивач вважав наказ ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року №2512с таким, що виданий усупереч вимог чинного законодавства, оскільки лист ГПУ від 14 липня 2016 року №21/2-18310-15 та додатки до нього не містять достовірних відомостей, які підтверджують, що інформація, подана ним до ВНЗ, була недостовірною. Інших порушень вимог законодавства, які дають підстави для його виключення з ВНЗ, він не допускав. Крім того, не існує підстав для анулювання результатів його ЗНО, передбачених пунктом 57 Порядку проведення зовнішнього незалежного оцінювання та моніторингу якості освіти, затвердженого Постановою КМ України від 25 серпня 2004 №1095 (далі - Порядок проведення зовнішнього незалежного оцінювання). Відомостей про анулювання у передбаченому законом порядку результатів його ЗНО немає. Рішення про його відрахування було прийнято без погодження з органом студентського самоврядування ВНЗ. Вказував, що його виключення з ВНЗ по суті є юридичною відповідальністю за ніби то неправдиві відомості, зазначені у виданому йому сертифікаті ЗНО. Відповідно до статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи носить індивідуальний характер. Це означає можливість покладення на особу відповідальності тільки за дії, вчинені нею самою, чи за бездіяльність, допущену нею самою, а також відповідальність за дії інших осіб, але у випадках, прямо встановлених законом. Він та його родичі не є підозрюваними, обвинуваченими чи підсудними у цьому кримінальному провадженні. Тому він не може нести юридичної відповідальності за дії службових осіб УЦОЯО та невстановлених слідством осіб. Позивач просив суд: 1) відновити становище, яке існувало до порушення прав, шляхом визнання незаконними та скасування наказу ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року №2512с Згуровського М. З., про анулювання пункту 8 наказу ректора НТУУ «КПІ» від 17 серпня 2015 року № 1849-с «Про зарахування» щодо зарахування громадянина ОСОБА_4 студентом 1-го курсу за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - програмна інженерія вказаного вищого навчального закладу та відрахування громадянина ОСОБА_4 з університету у зв'язку з поданням недостовірних даних про проходження ЗНО; 2) зобов'язати НТУУ «КПІ» допустити ОСОБА_4 до подальшого навчання за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 на другому та всіх послідуючих курсах ВНЗ. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року № 2512с про анулювання пункту 8 наказу ректора НТУУ «КПІ» від 17 серпня 2015 року № 1849-с «Про зарахування» щодо зарахування ОСОБА_4 студентом 1 -го курсу за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - «програмна інженерія» та відрахування з університету ОСОБА_4 у зв'язку з поданням недостовірних даних про проходження ЗНО. Зобов'язано НТУУ «КПІ» допустити ОСОБА_4 до подальшого навчання за договором за рахунок коштів фізичних осіб на 2-му курсі факультету інформатики та обчислювальної техніки за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - «програмна інженерія». У задоволенні інших вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 27 березня 2017 року скасовано рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року та ухвалено нове про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 27 березня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року залишено без змін. Ухвала мотивована тим, що повноваження на анулювання наказу про зарахування існують виключно під час вступу особи до навчального закладу та виключно у випадку, коли здобувач фактично не приступив до навчання, а право на відрахування у навчального закладу виникає лише у випадку встановлення умисної протиправної поведінки вступника, що полягала у свідомому поданні ним недостовірних даних про проходження ЗНО. Відомості про анулювання результатів ЗНО позивача відсутні, що свідчить про чинність сертифікату ЗНО й обов'язковість для врахування закладом освіти, апеляційний суд погодився із судом першої інстанції про визнання незаконним та скасування наказу ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року № 2512с та зобов'язання допустити ОСОБА_4 до подальшого навчання. 20 грудня 2017 року заступник прокурора м. Києва звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року, у якій просить оскаржені рішення скасувати і прийняти нове про відмову у задоволені позову. Касаційна скарга мотивована тим, що у статті 46 Закону України «Про вищу освіту» передбачено як підставу відрахування здобувача вищої освіти «інші випадки, передбачені законом». Ця норма є бланкетною і відсилає до Умов прийому на навчання до вищих навчальних закладів України в 2015 році, затверджених наказом МОН України від 15 жовтня 2014 року № 1172 (далі - Умови). Підстави для відрахування, передбачені пунктом 12 розділу VI та пунктом 5 розділу XXІ Умов, застосовуються незалежно від часу їх виявлення і можливі як відмова в участі у конкурсному відборі та зарахуванні на навчання, так і анулювання наказу про зарахування студента. Заступник прокурора м. Києва вказує, що підставою для відрахування студента був не інформаційний лист ГПУ, а письмове підтвердження технічного адміністратора Єдиної державної електронної бази з питань освіти (далі - Єдина база) та директора УЦОЯО про внесення змін до результатів зовнішнього незалежного оцінювання позивача, яке є достатнім доказом, що підтверджує наявність підстав для відрахування студента. Сертифікат ЗНО втратив чинність 31 грудня 2015 року, а тому не має підстав для його анулювання. Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 760/14405/16-ц. 16 лютого 2018 року ОСОБА_4, через свого представника адвоката ОСОБА_6, надав відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Відзив мотивовано тим, що повноваження на анулювання наказу про зарахування існують виключно під час вступу особи до ВНЗ, а пункт 12 розділу VI Умов регулює питання щодо перевірки приймальною комісією тільки під час подання документів для участі у конкурсному відборі, тобто до моменту коли особа не приступила до навчання. Підстави для відрахування здобувача освіти мають бути передбачені законом, а не підзаконним нормативно-правовим актом. У лютому 2018 року НТУУ «КПІ», через свого представника Бежевець А. М., надало письмові пояснення щодо підтримки касаційної скарги, в яких просить касаційну скаргу задовольнити у повному обсязі. Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Судами встановлено, що 01 вересня 2015 ОСОБА_4 на підставі наказу ректора НТУУ «КПІ» Згуровського М. З. від 17 серпня 2015 № 1849-с зараховано студентом 1-го курсу за кошти фізичних, юридичних осіб факультету інформатики та обчислювальної техніки НТУУ «КПІ» за денною формою навчання та напрямом підготовки 6.050103 - програмна інженерія. 17 серпня 2015 року між ОСОБА_4 та НТУУ «КПІ» укладений договір № 41, предметом якого є надання НТУУ «КПІ» для позивача за його кошти освітньої послуги на рівні державних стандартів з метою отримання першого рівня вищої освіти за ступенем бакалавр за спеціальністю 6.050103 програмна інженерія. Позивач своєчасно оплачував вартість навчання, не порушував інші умови договору, виконував навчальний план НТУУ «КПІ», не мав академічної заборгованості, про що свідчать банківські документи та не оспорюється відповідачем. Відповідно до наказу ректора НТУУ «КПІ» від 04 липня 2016 року № 2287-с, за результатами літньої екзаменаційної сесії 2015/2016 навчального року ОСОБА_4 переведено з першого на другий курс як такого, що пройшов реєстрацію згідно розпорядження № 31 від 5 липня 2016 року. 22 липня 2016 року ректором НТУУ «КПІ» Згуровським М. З. видано наказ №2512с, відповідно до якого пункт 8 наказу від 17 серпня 2015 року №1849-с «Про зарахування» щодо зарахування ОСОБА_4 анульовано, та відраховано ОСОБА_4 з НТУУ «КПІ», у зв'язку з поданням недостовірних даних про проходження зовнішнього незалежного оцінювання. Підставою для видачі наказу № 2512-с від 22 липня 2016 року став лист Генеральної прокуратури України від 14 липня 2016 року №21/2-18310-15 та письмове підтвердження директора УЦОЯО, а нормативно-правовою підставою Закон України «Про вищу освіту» та Умови, про що зазначено в преамбулі наказу. Згідно листа ГПУ від 14 липня 2016 року №21/2-18310-15 у кримінальному провадженні №42015000000001181 отримано письмові підтвердження директора Українського центру оцінювання якості освіти про недостовірність інформації, поданої у 2015 році ОСОБА_4 для зарахування на навчання до НТУУ «КПІ». Відповідно до частини першої статті 46 Закону України «Про вищу освіту» підставами для відрахування здобувача вищої освіти є: 1) завершення навчання за відповідною освітньою (науковою) програмою; 2) власне бажання; 3) переведення до іншого навчального закладу; 4) невиконання навчального плану; 5) порушення умов договору (контракту), укладеного між вищим навчальним закладом та особою, яка навчається, або фізичною (юридичною) особою, яка оплачує таке навчання; 6) інші випадки, передбачені законом. Згідно пункту 14 Положення про порядок переведення, відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 15 липня 1996 року N 245, студент може бути відрахований з вищого закладу освіти: за власним бажанням; у зв'язку з переведенням до іншого вищого закладу освіти; за станом здоров'я на підставі висновку ЛКК; за академічну неуспішність; за порушення навчальної дисципліни і правил внутрішнього розпорядку вищого закладу освіти. Відповідно до пункту 12 розділу VI Умов приймальна комісія здійснює перевірку достовірності даних, поданих вступником для участі у конкурсному відборі, за допомогою Єдиної бази. Письмове підтвердження адміністратора (розпорядника) Єдиної бази або директора УЦОЯО про недостовірність інформації, поданої вступником до вищого навчального закладу, є підставою для відмови в участі у конкурсному відборі та зарахуванні на навчання (анулювання наказу про зарахування). Приймальна комісія здійснює перевірку середнього бала документа про освіту (обчислює в разі відсутності), затверджує її своїм рішенням і вносить інформацію про середній бал документа про освіту до Єдиної бази. У пункті 5 розділу XXІ Умов передбачено, що подання вступником недостовірних персональних даних, недостовірних відомостей про наявність права на зарахування поза конкурсом, права на першочергове зарахування, права на зарахування за співбесідою, про здобуту раніше освіту, про участь олімпіадах та конкурсах-захистах Малої академії наук України, про проходження зовнішнього незалежного оцінювання є підставою для відрахування студента. Колегія суддів погоджується із висновками судів, що повноваження на анулювання наказу про зарахування існують виключно під час вступу особи до навчального закладу, а сам пункт 12 розділу VI Умов на який міститься посилання у листі ГПУ регулює питання щодо перевірки прийомною комісією тільки під час подання документів для участі у конкурсному відборі, тобто фактично до того моменту, поки особа не приступила до навчання, тоді як позивача було відраховано після переведення на другий курс. Також правильним є висновок, що право на відрахування у навчального закладу на підставі пункту 5 розділу XХI Умов виникає лише у випадку встановлення умисної протиправної поведінки вступника, що полягала у свідомому поданні ним недостовірних даних про проходження ЗНО. Аналіз пункту 5 розділу XХI Умов дає можливість зробити висновок про те, що рішення приймальної комісії про зарахування вступника може бути скасоване у разі виявлення порушень законодавства з боку вступника, а саме подання недостовірних персональних даних та встановлення його умислу на використання такої недостовірної інформації. Позивачем при подачі документів для вступу до вищого навчального закладу було подано відомості про результати ЗНО, які відповідали даним, що містилися в Єдиній базі, а подані ним відомості були об'єктом перевірки приймальної комісії ВНЗ, якою жодних порушень виявлено не було. Відповідачем не спростовано, що рішення комісії про внесення змін до результатів ЗНО позивача не приймалося і такі зміни не здійснювалися, результати ЗНО стосовно позивача не анулювалися. Відповідно виданий позивачу сертифікат № 0293303 є чинним. Посилання на те, що судом не було враховане письмове підтвердження директора Українського центру оцінювання якості освіти про недостовірність інформації, поданої позивачем для участі у конкурсному відборі, є безпідставним, оскільки таке письмове підтвердження не надавалося до приймальної комісії під час перевірки нею достовірності даних, поданих вступником. Безпідставним є також посилання заступника прокурора на те, що у цій справі підставою для відрахування є «інші випадки, передбачені законом» (пункт 6 частини першої статті 46 Закону України «Про вищу освіту»), адже, будь-який інший випадок, покладений в основу наказу про відрахування студента, має бути передбачений саме законом. Згідно пункту 6 статті 92 Конституції України засади регулювання освіти визначаються виключно законами України. Повноваження на анулювання наказу про зарахування існують виключно під час вступу особи до навчального закладу та виключно у випадку, коли здобувач фактично не приступив до навчання, а право на відрахування у навчального закладу виникає лише у випадку встановлення умисної протиправної поведінки вступника, що полягала у свідомому поданні ним недостовірних даних про проходження ЗНО, та встановивши, що відомості про анулювання результатів ЗНО ОСОБА_4 відсутні, що свідчить про чинність сертифікату ЗНО й обов'язковість для врахування закладом освіти, тому колегія суддів погоджується з висновками судів про визнання незаконним та скасування наказу ректора НТУУ «КПІ» від 22 липня 2016 року № 2512с та зобов'язання допустити ОСОБА_4 до подальшого навчання. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча перше речення статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передусім закріплює доступ до початкового і середньої освіти, не існує непереборного поділу між вищою освітою та іншими рівнями освіти. Хоча дана стаття не покладає на держави-учасниці зобов'язання по створенню інститутів вищої освіти, будь-яка держава, що створює їх, зобов'язана забезпечити ефективне право на доступ до таких інститутів (Leyla Sahin v. Turkey, № 44774/98, § 136, 137, ЄСПЛ, від 10 листопада 2005 року). Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Оскільки оскаржені судові рішення залишені без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» залишити без задоволення. Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. І. Крат Н.О. Антоненко В.І. Журавель http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73219582
  21. Фабула судового акту: заявниця звернулася до ЄСПЛ у зв’язку з порушенням Україною норм ст.ст. 8 та 13 ЄКПЛ через проведення обшуку її житла з істотним порушенням кримінального процесуального закону та неефективним розслідуванням протиправних діянь працівників правоохоронного органу під час проведення обшуку. Суд надав дозвіл на проведення обшуку житла заявниці, оскільки її колишній чоловік, щодо якого було відкрито кримінальну справу через підробку документів, спілкувався з нею телефоном й з розмови між ними правоохоронцям стало зрозуміло, що у відповідній квартирі можуть перебувати докази вчинення злочину. Однак, ЄСПЛ визнав порушення з боку України норми ст. 8 ЄКПЛ з огляду на те, що у вказаному рішенні суду зазначалися оціночні категорії, які не давали можливості чітко зрозуміти, які саме докази мають на меті відшукати у квартирі заявниці працівники правоохоронного органу, окрім того, кримінальна справа щодо чоловіка розслідувалася стосовно підробки ним документів, водночас під час обшуку були вилучені речі, які не могли мати будь-якого відношення до вчинення інкримінованого йому злочину (картина, ікона), та речі (чотири мобільні телефони), що не були вказані в протоколі обшуку внаслідок т.з. «технічної помилки», а також були відсутні переконливі докази повідомлення заявниці про проведення обшуку й можливість брати участь в ньому (за винятком суб’єктивних пояснень правоохоронців). ЄСПЛ констатував порушення Україною норми ст. 13 ЄКПЛ, оскільки скарги заявниці на порушення під час проведення обшуку з боку працівників правоохоронного органу не було ретельно розслідувано. Так протягом шести років не вдалося встановити чи попереджали її про проведення обшуку й можливість брати участь в ньому, крім того, вона не була стороною у кримінальній справі в межах розслідування якої проводився обшук, також рішення суду про проведення обшуку заявниця не могла оскаржити, а проведена прокуратурою дослідча перевірка була поверхневою, що в своїй сукупності призвело до неефективності засобів юридичного захисту жінки стосовно її обґрунтованих звернень щодо діянь правоохоронців під час обшуку. З урахуванням констатованого порушення Україною норми ст. 8 ЄКПЛ, ЄСПЛ встановив й порушення Україно норми ст. 13 ЄКПЛ, однак через те, що заявниця в установлені строки не ініціювала питання про стягнення відшкодування, ЄСПЛ не зважаючи на наявність порушення ЄКПЛ, не вирішував питання про стягнення сатисфакції. Аналізуйте судовий акт: Рішення у справі «Бук проти Німеччини», заява №41604/98, 2005-IV; Рішення у справі «Ілія Стефанов проти Болгарії», заява №65755/01, від 22 травня 2008 року; Рішення у справі «Аванесян проти Росії», заява №41152/06, від 18 вересня 2014 року; Рішення у справі «Смірнов проти Росії», заява №71362/01, від 7 червня 2007 року; Рішення у справі «Колєсніченко проти Росії», заява №19856/04, від 9 квітня 2009 року; Рішення у справі «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України», заява №12451/04, від 30 вересня 2010 року; Рішення у справі «Олександр Ніконенко проти України», заява №54755/08, від 14 листопада 2013 року; Рішення у справі «Головань проти України», заява №41716/06, від 5 липня 2012 року. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П’ята секція РІШЕННЯ Справа «Багієва проти України» (Заява №41085/05) СТРАСБУРГ 28 квітня 2016 року ОСТАТОЧНЕ 28/07/2016 Автентичний переклад Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням. У справі «Багієва проти України» Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли: Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова, Ганна Юдківська (<…>), Андре Потоцький (<…>), Фаріс Вегабовіч (<…>), Сіофра О’Лірі (<…>), Карло Ранцоні (<…>), Мартіньш Мітс (<…>), судді, та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції] після обговорення за зачиненими дверима 22 березня 2016 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день: ПРОЦЕДУРА 1. Справу було розпочато за заявою (№ 41085/05), яку 4 листопада 2005 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Тетяна Григорівна Багієва (далі - заявниця). 2. Інтереси заявниці представляв п. В. Сізоненко, юрист - який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляла виконувач обов’язків Урядового уповноваженого пані О. Давидчук. 3. Заявниця за статтями 8 та 13 Конвенції стверджувала, що обшук її квартири проводився з порушенням її права на повагу до її житла, та що у зв’язку з цим порушенням були відсутні ефективні засоби юридичного захисту. 4. 28 березня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. ФАКТИ І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ 5. Заявниця народилася у 1958 році. У 1992 році вона розлучилася зі своїм чоловіком, Б. На час подій вона проживала разом зі своєю неповнолітньою донькою у квартирі у м. Києві. 6. 7 березня 2005 року працівники міліції затримали Б. за вчинення адміністративного правопорушення на залізничній станції «Київ-Пасажирський». Після затримання працівники міліції виявили, що у посвідченні водія, яке він пред’явив, не містилося всієї необхідної інформації, а відповідно до автоматизованої бази даних МВС України за номером та серією воно належало іншій особі. 7. 8 березня 2005 року щодо Б. було порушено кримінальну справу за підозрою у підробленні документів, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Того ж дня працівники міліції записали телефонні розмови між Б. та заявницею, з яких випливало, що деякі документи, пов’язані з його посвідченням водія та навчанням в автошколі, зберігалися в її квартирі. Згодом записані розмови були зафіксовані у протоколі від 31 жовтня 2005 року. А. Обшук квартири заявниці 8. 10 березня 2005 року слідчий лінійного відділу на станції Київ-Пасажирський УМВС України на Південно-Західній залізниці, у провадженні якого знаходилася кримінальна справа щодо Б., звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з поданням про проведення обшуку двох квартир, одна з яких належала заявниці, де, згідно з твердженнями слідчого, постійно проживав Б. 9. 11 березня 2005 року Шевченківський районний суд м. Києва ухвалив постанову про дозвіл на обшук. На засіданні суду був присутній лише слідчий. Щодо квартири заявниці суд дійшов висновку про необхідність обшуку квартири, в якій Б. постійно проживав, та в якій можуть зберігатися підроблені документи, а також засоби та знаряддя для підроблення документів. 10. Того ж дня слідчий вирішив провести обшук у квартирі заявниці. Після прибуття слідчий та інші присутні працівники міліції виявили, що двері квартири були зачинені, а коли вони дзвонили, ніхто не відповідав. Відповідно до пояснень, наданих слідчим органам працівниками міліції, останні зв’язалися із заявницею, щоб повідомити про проведення обшуку. Згідно з твердженнями заявниці, того дня вони з донькою поїхали на свою дачу за містом; з собою вона мала свій мобільний телефон та міліція з нею не зв’язувалась. 11. Щоб відчинити двері квартири, працівники міліції викликали спеціальну групу. Як тільки двері відчинили, слідчий та троє працівників міліції провели обшук у присутності двох понятих та представника житлово-експлуатаційної організації. У ході проведення обшуку працівники міліції вилучили предмети майна, які вони зафіксували у протоколі обшуку. Відповідно до переліку під час обшуку були вилучені такі речі: дискети, компакт-диски, свідоцтва про реєстрацію автомобіля, ключі, скриня з готівкою, свідоцтва, видані на ім’я Б., картина та ікона. 12. 14 березня 2005 року заявниця повернулася додому і виявила, що двері її квартири пошкоджені та опечатані. З дозволу слідчого вона увійшла до квартири та побачила, що квартира перебуває у стані повного безладу. Вона також виявила, що деякі речі, які не були внесені до переліку вилучених речей, зникли, а саме: чотири мобільні телефони, картки поповнення мобільного рахунку, коштовності та пляшка віскі. В. Провадження на національному рівні 13. Заявниця подала до правоохоронних органів скаргу на дії працівників міліції, які проводили обшук. Вона стверджувала, що обшук було проведено з порушенням вимог національного законодавства, та що деякі її речі зникли. 1. Розслідування за фактом стверджуваної крадіжки 14. 19 квітня 2005 року Київською транспортною прокуратурою було порушено кримінальну справу за можливим фактом крадіжки майна заявниці. 15. 5 липня 2005 року заявницю було визнано потерпілою у справі, а її цивільний позов було долучено до матеріалів кримінальної справи. Того ж дня провадження у справі було зупинено у зв’язку з неможливістю встановити можливих винних осіб у вчиненні злочину. 16. 1 жовтня 2005 року прокуратура міста Києва скасувала постанову від 5 липня 2005 року про зупинення провадження у справі, встановивши, що проведене розслідування не було повним: осіб, які брали участь у проведенні обшуку квартири заявниці, не допитали належним чином, мобільні телефони та картки поповнення рахунку не були знайдені, а проведені слідчі дії не були задокументовані належним чином. 17. 30 листопада та 26 грудня 2005 року заявниці повернули деякі вилучені речі, зокрема, картину, ікону та втрачені мобільні телефони. 18. 28 грудня 2005 року Київська транспортна прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за фактом можливої службової недбалості працівників міліції у зв’язку з неповною фіксацією вилучених речей. Прокуратурою було встановлено, що мобільні телефони не були внесені до переліку вилучених речей внаслідок технічної помилки. Мобільні телефони повернули заявниці, відповідно шкоди вона не зазнала. Прокуратура дійшла висновку, що зрештою були відсутні об’єктивні докази, які б вказували на те, що працівники міліції не виконували своїх службових обов’язків належним чином. 19. 9 червня 2006 року прокуратура міста Києва встановила, що розслідування за фактом стверджуваної крадіжки проводилося з затримками та не було ретельним. У постанові прокуратура міста Києва надала вказівки щодо проведення належного розслідування справи. 20. 30 червня 2006 року слідчий Київської транспортної прокуратури закрив кримінальну справу, зазначивши, що докази, які б вказували на те, що в ході проведення обшуку з квартири заявниці були викрадені будь-які речі, відсутні. 21. Заявниця оскаржила цю постанову до суду. 22. 7 серпня 2006 року Голосіївський районний суд міста Києва залишив скаргу заявниці без задоволення, встановивши, що слідчий вжив усіх необхідних заходів та закрив кримінальну справу на законних підставах. 23. Заявниця оскаржила це рішення. 24. 16 листопада 2006 року Апеляційний суд міста Києва скасував постанову суду першої інстанції від 7 серпня 2006 року та постанову слідчого від 30 червня 2006 року у зв’язку з необґрунтованістю, а справу повернув на додаткове розслідування. 25. Станом на 22 липня 2011 року розслідування у справі ще тривало. Інформація про подальший хід справи до Суду не надходила. 2. Перевірка щодо зловживання владою або перевищення своїх службових повноважень працівниками міліції 26. 16 червня 2005 року Київська транспортна прокуратура після проведення дослідчої перевірки відмовила у порушенні кримінальної справи у зв’язку з можливим зловживанням владою або перевищенням своїх службових повноважень працівниками міліції в ході проведення обшуку квартири заявниці. У своїй постанові прокурор посилався на пояснення працівника міліції, що заявниці подзвонили на її мобільний телефон та повідомили про проведення обшуку, а двері квартири зламали лише після її відмови з’явитися. Прокурор також зазначив, що обшук проводився відповідно до встановленого порядку; його здійснювали у присутності двох понятих і представника житлово-експлуатаційної організації, як передбачено національним законодавством. 27. 21 червня 2005 року заявниця оскаржила постанову від 16 червня 2005 року до суду. 28. 7 липня 2005 року Голосіївський районний суд міста Києва встановив, що постанова від 16 червня 2005 року була обґрунтованою. Суд зазначив, що прокурор виніс постанову після того як окрім заявниці та її колишнього чоловіка отримав пояснення працівників міліції, двох понятих та представника житлово-експлуатаційної організації, які були присутні під час проведення обшуку. Суд також встановив, що прокурором було проаналізовано постанову суду про дозвіл на обшук квартири, протокол обшуку квартири та інші документи, на підставі яких він дійшов правильного висновку при винесенні постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. 29. Заявниця оскаржила цю постанову. 30. 8 вересня 2005 року Апеляційний суд міста Києва залишив постанову від 7 липня 2005 року без змін, встановивши, що прокурор виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи на законних підставах. Твердження заявниці були відхилені як безпідставні. 31. Заявниця оскаржила зазначену ухвалу в касаційному порядку. 32. 25 листопада 2005 року Верховний Суд України відмовив заявниці у розгляді її скарги, зазначивши, що вказані судові рішення не могли бути предметом розгляду касаційної інстанції. II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО А. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року (у редакції станом на час подій) 33. Стаття 162 Кодексу передбачала: «1. Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, - караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років. 2. Ті самі дії, вчинені службовою особою ... - караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.». 34. Стаття 364 Кодексу передбачала: «1. Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, - карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, ... 3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені працівником правоохоронного органу, - караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.». 35. Частина 1 статті 365 Кодексу передбачала: «Перевищення влади або службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, - карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.». В. Кримінально-процесуальний кодекс України (далі - КПК) від 28 грудня 1960 року (чинний на час подій) 36. Стаття 4 КПК передбачала: «Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.». 37. Стаття 127 КПК передбачала, зокрема, що при провадженні обшуку обов’язкова присутність не менше двох понятих. Як поняті запрошувалися особи, не заінтересовані в справі. Понятими не могли бути потерпілі, їх родичі, родичі підозрюваного чи обвинуваченого, або працівники органів дізнання і попереднього слідства. 38. Стаття 177 КПК передбачала, зокрема, що обшук проводився в тих випадках, коли були достатні підстави вважати, що знаряддя злочину, речі (у тому числі, цінності), здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мали значення для встановлення істини у справі, були заховані в певному приміщенні. Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, мали проводитися лише за вмотивованою постановою суду. Постанова суду про дозвіл на обшук оскарженню не підлягала. 39. Стаття 181 КПК передбачала: «Обшук і виїмка провадяться в присутності двох понятих і особи, яка займає дане приміщення, а при відсутності її - представника житлово-експлуатаційної організації або місцевої Ради народних депутатів. Обшук і виїмка в приміщеннях, що їх займають підприємства, установи і організації, провадяться в присутності їх представників. Під час обшуку по можливості повинна бути забезпечена присутність обшукуваного або повнолітнього члена його/її родини, а при необхідності - також і потерпілого....». 40. Стаття 183 КПК передбачала: «... Проводячи обшук, слідчий має право розкривати замкнені приміщення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити. При цьому слідчий повинен уникати не викликаних необхідністю пошкоджень дверей, замків та інших предметів...». ПРАВО I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 8 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ 41. Заявниця скаржилась, що обшук її квартири становив порушення її права на повагу до свого житла, що органи влади не розглянули її скарги належним чином і не провели ефективного розслідування у зв’язку з цим. Вона посилалась на статті 8 та 13 Конвенції, які передбачають таке: Стаття 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя) «1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.». Стаття 13 (Право на ефективний засіб юридичного захисту) «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.». A. Прийнятність 42. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною. B. Суть 1. Доводи сторін 43. Заявниця наполягала на своїх скаргах, стверджуючи, що працівники міліції не повернули певні вилучені речі, а розслідування події національними органами влади не було ефективним. 44. Уряд визнав, що обшук квартири заявниці становив втручання у її право на повагу до свого житла, передбачене статтею 8 Конвенції. Проте Уряд доводив, що втручання здійснювалося відповідно до процесуального порядку, встановленого законом, і мало на меті легітимне попередження злочину, та за обставин справи було необхідним. Посилаючись на інформацію, належним чином зафіксовану в протоколі від 31 жовтня 2005 року, в якому було задокументовано телефонні розмови між Б. та заявницею, Уряд доводив, що проведення обшуку було необхідним заходом, оскільки у міліції була інформація, що певні документи, важливі для матеріалів кримінального провадження проти Б., зберігалися в квартирі заявниці. Крім того, враховуючи показання працівників міліції, Уряд доводив, що заявницю було повідомлено про проведення обшуку, а отже, їй була надана можливість бути присутньою підчас його проведення. 45. Уряд також зазначав, що питання процесуального обов’язку щодо розслідування тверджень заявниці про неправомірний обшук підпадає під дію статей 8 та 13 Конвенції. Уряд стверджував, що органи влади провели ефективне розслідування усіх обставин події. Зокрема, вони порушили кримінальну справу за фактом стверджуваної крадіжки майна заявниці та провели низку слідчих дій у зв’язку з цим. Проте станом на 22 липня 2011 року розслідування у справі ще тривало. Більш того, органи влади провели дослідну перевірку щодо можливого зловживання владою або перевищення своїх службових повноважень працівниками міліції. Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи від 16 червня 2005 року була залишена національними судами без змін. Насамкінець, щодо поданого цивільного позову Уряд доводив, що у заявниці була б можливість вимагати відшкодування шкоди, якби в рамках відповідного кримінального провадження було встановлено та притягнуто до відповідальності винних осіб. 2. Оцінка Суду 46. Суд спочатку розгляне питання за статтею 8 Конвенції про те, чи становив обшук квартири заявниці втручання у її право на повагу до свого житла, та чи було це втручання обґрунтованим. По-друге, Суд розгляне питання, чи мала заявниця у своєму розпорядженні ефективний процесуальний порядок для виправлення стверджуваного порушення. Суд вважає за належне розглянути друге питання виключно за статтею 13 Конвенції. (а) Стаття 8 Конвенції (і) Чи мало місце втручання 47. Сторони погоджуються з тим, що проведення обшуку квартири заявниці правоохоронними органами становило втручання у її право на повагу до свого житла. Суд не вбачає жодних підстав вважати інакше. (ii) Чи було втручання згідно із законом 48. Суд зазначає, що обшук проводився на підставі постанови суду, як це передбачено статтею 177 КПК. Отже, втручання, як доводив Уряд, відповідало вимогам національного законодавства. Питання щодо належного обґрунтування постанови про дозвіл на обшук та, у разі відсутності заявниці, точного застосування процедури, передбаченої національним законодавством, а саме статтями 181 та 183 КПК, слід розглянути нижче в ході розгляду питання необхідності та пропорційності втручання. (iii) Чи переслідувало втручання законну мету 49. З огляду на обставини цієї справи Суд приймає твердження Уряду про те, що втручання мало на меті законне попередження злочину. (iv) Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві 50. Суд нагадує, що коли країни-учасниці вважають за необхідне вдаватися до таких заходів як проведення обшуків житлових приміщень з метою отримання доказів вчинення правопорушень, Суд оцінюватиме, чи були підстави, наведені для виправдання таких заходів, відповідними і достатніми, та чи було дотримано принцип пропорційності (див. рішення у справі «Бук проти Німеччини» (Виск v. Germany), заява № 41604/98, п. 45, ECHR 2005-IV). Суд також вивчить наявність у національному законодавстві ефективних гарантій від зловживань та свавілля, а також перевірить як ці гарантії використовували у справі, що розглядається (див. рішення у справі «Ілія Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), заява № 65755/01, п. 38, від 22 травня 2008 року). 51. У квартирі заявниці обшук проводився на підставі постанови суду. Попереднє надання судом дозволу на проведення обшуку було важливою гарантією проти зловживання. Той факт, що дозвіл на проведення обшуку було надано за відсутності заявниці, сам по собі не є проблематичним, оскільки національний суд може ухвалити таке рішення без повідомлення іншої сторони (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Тамосіус проти Сполученого Королівства» (Tamosius v. the United Kingdom), заява № 62002/00, ECHR 2002-VIII, та рішення у справі «Аванесян проти Росії» (Avanesyan v. Russia), заява № 41152/06, п. 29, від 18 вересня 2014 року). 52. Суд зазначає, що при встановленні обсягу запропонованого обшуку, національний суд посилався на таке формулювання як «підроблені документи», а також «засоби та знаряддя для підроблення документів». Суд не вказав жодних деталей, навіть незважаючи на те, що міг це зробити з огляду на предмет доказування кримінального провадження, що стосувався документів, які належали колишньому чоловіку заявниці або були пов’язані з ним, а також стверджуваного підроблення документів. Слід також зауважити, що Суд раніше вже піддавав критиці розпливчастість та надмірну узагальненість формулювань в постановах про дозвіл на обшук, надаючи органу влади, який проводив обшук, нічим не обґрунтовану свободу розсуду при встановленні необхідного обсягу обшуку (див. рішення у справі «Смірнов проти Росії» (Smirnov v. Russia), заява № 71362/01, п. 47, від 7 червня 2007 року; згадані рішення у справах «Ілія Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), п. 41; «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 216, від 22 грудня 2008 року; та рішення у справі «Колєсніченко проти Росії» (Kolesnichenko v. Russia), заява № 19856/04, п. 33, від 9 квітня 2009 року). Подібним чином, зважаючи на узагальнені формулювання в постанові про дозвіл на обшуку цій справі, Суд не вважає, що попередній судовий дозвіл на обшук став належною гарантією проти можливого зловживання владою підчас його проведення. 53. Щодо способу втручання, то обшук проводився за відсутності заявниці, внаслідок чого виникла необхідність зламати двері її квартири. Сторони не можуть дійти згоди у питанні, чи була заявниця заздалегідь попереджена про обшук, чи ні. Суд вважає, що саме органи влади повинні були належним чином встановити, чи було заявницю заздалегідь попереджено про обшук. Проте Судові не було надано переконливих документів на підтвердження цього факту. У зв’язку з цим Суд зазначає, що показання працівників міліції не можуть мати суто об’єктивний характер, які б підтверджували, що працівники міліції зателефонували заявниці перед тим як увійти до квартири, надаючи їй можливість запобігти пошкодженню свого майна та взяти участь у слідчій дії. 54. Крім того, додатково до наведеного вище висновку про те, що у постанові про дозвіл на обшук не були встановлені межі обшуку, варто зазначити, що працівники міліції вилучили низку речей, які навіть не входили до категорії розшукуваних речей, встановлених судом: мобільні телефони, скриня з готівкою, картина та ікона, - навряд чи відповідали обсягу обшуку, дозвіл на проведення якого було надано постановою суду, та стосувались кримінального провадження щодо підроблення посвідчення водія. Варто також зазначити, що органи влади згодом визнали, що вони вилучили мобільні телефони, які з самого початку не були включені до списку вилучених речей. Лише потім, із запізненням, вони повернули заявниці телефони та деякі інші речі, які не стосувалися кримінальної справи. У зв’язку з цим Суд зауважує, що поняті та представник житлово-експлуатаційної організації, запрошені міліцією для участі в проведенні обшуку, не пересвідчилися у правильності внесення до списку протоколу про проведення обшуку всіх вилучених речей, тау тому, чи відповідали вилучені речі обсягу обшуку, визначеному в постанові про дозвіл на обшук. 55. За цих обставин Суд вважає, що наявні гарантії національного законодавства виявилися недостатніми, а проведений обшуку квартирі заявниці становив втручання, яке не було пропорційним відповідній меті. 56. Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції. (b) Стаття 13 Конвенції 57. Стаття 13 Конвенції вимагає наявності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, які у розумінні Конвенції можуть вважатися «небезпідставними» (див., наприклад, рішення у справі «Кіган проти Сполученого Королівства» (Keegan v. the United Kingdom), заява № 28867/03, п. 40, ECHR 2006-X). 58. Зважаючи на встановлене вище порушення статті 8 Конвенції, Суд вважає, що скарга заявниці не була безпідставною. Відповідно, слід встановити, чи передбачало законодавство України для неї «ефективний» засіб юридичного захисту, який дозволяв компетентному національному органу розглянути скаргу та надати відповідне відшкодування (див., наприклад, рішення у справі «Камерзінд проти Швейцарії» (Camenzind v. Switzerland), від 16 грудня 1997 року, п. 53, Reports 1997-VIII). 59. З самого початку слід зазначити, що ухвалена постанова суду про дозвіл на обшук не підлягала оскарженню. Щодо можливості подати цивільний позов на працівників міліції Суд встановив порушення статті 13 Конвенції у справі «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України» (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine) (заява № 12451/04, пп. 54 та 55, від 30 вересня 2010 року), в якій цивільний позов у зв’язку з незаконним проведенням обшуку національними судами розглянуто не було здебільшого через те, що позивач не була безпосередньо залучена до відповідного кримінального провадження. 60. У цій справі заявниця так само не була стороною кримінального провадження, в рамках якого був наданий дозвіл на обшук. Фактично Уряд не довів, що вона мала можливість подати окремий цивільний позов. Навпаки, Уряд доводив, що вона могла вимагати відшкодування шкоди за незаконне проведення обшуку її квартири у разі, якщо б в рамках відповідного кримінального провадження було б встановлено та притягнуто до відповідальності винних осіб. Отже, Суд доходить висновку, що у заявниці була відсутня можливість подати окремий цивільний позов. 61. Уряд стверджував, що твердження заявниці фактично були ретельно розглянуті в рамках відповідних дослідчої перевірки та кримінального розслідування. Суд зазначає, що окрім крадіжки національне кримінальне законодавство передбачало ряд правопорушень, що могли охоплювати дії, на які скаржилася заявниця (див. пункти 33-35). Більше того, цивільний позов заявниці було долучено до кримінальної справи щодо стверджуваної крадіжки з метою спільного розгляду кримінальної та цивільно-правової відповідальності за вчинення однакових протиправних діянь (див. пункт 15). Відповідно Суд розгляне питання, чи було кримінальне провадження за скаргою заявниці ефективним у розумінні статті 13 Конвенції. 62. Згідно з усталеною практикою Суду, мінімальні критерії ефективності включають вимоги, щоб таке розслідування було незалежним, безстороннім і підлягало громадському контролю, а компетентні органи діяли зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Олександр Ніконенко проти України» (Aleksandr Nikonenko v. Ukraine), заява № 54755/08, п. 44, від 14 листопада 2013 року). У зв’язку з цим Суд зазначає, що кримінальне провадження щодо тверджень заявниці про зникнення її речей неодноразово піддавалося критиці з боку вищестоящих органів прокуратури, які визнали, що розслідування не було проведено повно та оперативно (див. пункти 16 та 19). Постанова про закриття кримінальної справи від 30 червня 2006 року переглядалася національними судами та згодом її скасували як необґрунтовану (див. пункт 24). Виходячи з наданої сторонами інформації, Суд вважає, що розслідуванню, яке тривало щонайменше шість років, бракувало необхідної ретельності та оперативності, і воно виявилося неефективним. 63. Щодо проведеної дослідчої перевірки стосовно зловживання владою або перевищення службових повноважень Суд зазначає, що така процедура розслідування не відповідала принципам ефективного юридичного засобу захисту, оскільки слідчий у рамках цієї процедури був обмежений у вчиненні певних процесуальних дій, а у потерпілої не було офіційного статусу, що позбавило її можливості ефективної участі в межах цієї процедури (див. рішення у справі «Головань проти України» (Golovan v. Ukraine), заява № 41716/06, п. 75, від 5 липня 2012 року). Суд зазначає, що ні слідчий, ні суди, які переглядали постанову від 16 червня 2005 року, не розглянули питання про те, чи відповідав обсяг проведеного обшуку меті, зазначеній в постанові про дозвіл на обшук. Як було зазначено вище, кількість вилучених речей свідчила про те, що проведення обшуку виходило за межі, встановлені постановою суду про дозвіл на обшук. Крім того, видається, що не було вжито відповідних заходів для розгляду питань, чи дійсно працівники міліції попередили заявницю, та чи дотрималися вони вимоги щодо збереження майна, яка містилася у статті 183 КПК. Зокрема, не було зроблено жодної спроби перевірити показання працівників міліції про те, що вони повідомили заявницю про проведення обшуку. 64. Зважаючи на наведені вище міркування та з огляду на стверджуване порушення, Суд доходить висновку, що національні органи влади не провели ефективного розслідування події та спростували очікування заявниці щодо отримання ретроспективного відшкодування, зокрема, відшкодування згідно з цивільним законодавством. 65. Таким чином, Суд встановив, що у заявниці не було ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з її скаргою за статтею 8 Конвенції. Отже, було порушення статті 13 Конвенції. II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ 66. Статтею 41 Конвенції передбачено: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.». 67. Заявниця не висунула вимог щодо справедливої сатисфакції у встановлений для цього строк. Відповідно Суд вважає, що підстави для присудження їй будь-яких сум у цьому зв’язку відсутні (див. рішення у справі «Муравська проти України» (Muravskaya v. Ukraine), заява № 249/03, п. 52, від 13 листопада 2008 року). ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО 1. Оголошує заяву прийнятною. 2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції. 3. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції. Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 28 квітня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду. Секретар Клаудія ВЕСТЕРДІК Голова Ангеліка НУССБЕРГЕР Фото: By Michael N. Erickson [CC BY-SA 3.0 (https://creativecommons.org/licenses/by-sa/3.0)], from Wikimedia Commons
  22. Державний герб України Постанова Іменем України 14 березня 2018 року м. Київ справа № 562/592/16-ц провадження № 61-1996св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого: Червинської М. Є., суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Платинум Банк», підписану представником Клименком Тарасом Васильовичем, на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року у складі судді: Мички І. М. та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року у складі суддів: Шимківа С. С., Бондаренко Н. В., Григоренка М. П., В С Т А Н О В И В : 14 грудня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 562/592/16-ц відкрито касаційне провадження. Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2018 року справу № 562/592/16-ц призначено до судового розгляду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання окремих частин кредитного договору недійсними. Позовна заява мотивована тим, що 29 вересня 2014 року між публічним акціонерним товариством «Платинум Банк» (далі - ПАТ «Платинум Банк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1813/3418 ECLKZAPT (далі - Кредитний договір). За умовами Кредитного договору відповідач надав позивачу грошові кошти в сумі 17 970 грн, а позивач зобов'язався повернути наданий кредит, сплатити процент за користування кредитом в розмірі 12 % річних та комісії за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн вартості супутніх послуг. Позивач вважав, що пункт 1.1., підпункт «д» пункту 1.2., пункт 2.4. Кредитного договору, про встановлення обов'язку позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн, не відповідають вимогам чинного законодавства, порушують його права, тому просить суд визнати їх недійсними. Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року, позов задоволено. Визнано недійсними п. 1.1., підпункт «д» пункту 1.2., пункт 2.4. Кредитного договору № 1813/3418 ECLKZAPT від 29 вересня 2014 року укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «Платинум Банк», додатку № 1 графік платежів до цього договору в частині встановлення обов'язку позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн.. Стягнуто з ПАТ «Платинум Банк» на користь держави судовий збір в сумі 551 грн 20 коп. Рішення судів мотивовані тим, що умови кредитного договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків, які завдають шкоди становищу споживача. У касаційній скарзі від 28 грудня 2016 року ПАТ «Платинум Банк» просить скасувати оскаржені судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що пунктом 2.7. умов договору передбачено, що сума комісії за обслуговування кредиту додається до суми щомісячного платежу. Таким чином, комісія за обслуговування кредиту, включена до сукупної вартості кредиту, вона встановлена у твердій грошовій сумі, зміна якої не передбачена умовами договору та додатками до нього, що не суперечить вимогам законодавства. Спірна умова кредитного договору ніяким чином не створює дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін і не завдає шкоди споживачеві. Пунктом 7.5. Кредитного договору закріплено, що клієнт підписанням цього договору підтверджує, що з умовами споживчого кредитування банку ознайомився та зобов'язується їх виконувати. Позичальнику було надано детальну інформацію про те, за надання яких саме послуг він щомісячно має сплачувати комісію. Будь-які обставини та законні підстави для визнання кредитного договору або окремих його пунктів недійсними відсутні. 1 березня 2017 року позивач надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу відхилити. Відзив мотивований тим, що умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою, є нікчемною. Відповідач не зазначив в чому саме полягає його послуга, за яку він вимагає від позивача оплату у вигляді комісії. Крім того, не зазначено бази розрахунку вказаної комісії. І взагалі розмір комісії більш ніж вдвічі більший, ніж розмір процентів за користуванням кредитом, тому вона є несправедливою. Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Судами встановлено, що 29 вересня 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Платинум Банк» укладено кредитний договір із забезпеченням заставою, страхуванням життя позичальника та можливістю перенесення платежу (рахунок) № 1813/3418ECLKZAPT, згідно умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 17 970 грн зі сплатою відсотків у розмірі 12 % річних, комісією за обслуговування кредиту в розмірі 368 грн та кінцевим терміном повернення 2 січня 2018 року. Судами встановлено, що банк надав позичальнику кредит на поточні потреби, тому особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів». У рішенні від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 Конституційний Суд України вказав, що умови договору споживчого кредиту, його укладення та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими споживач вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Згідно статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення договору) встановлює, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Зокрема, умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі, коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні або договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення. У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 вказується, що встановлення банком у кредитному договорі обов'язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит (саме як компенсація сукупних послуг банку за рахунок клієнта), є незаконним. Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RНO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року). Колегія суддів погоджується з доводами суду першої та апеляційної інстанції стосовно незаконності встановлення у кредитному договорі щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості, а саме послуги, яка супроводжує кредит. Оскільки банк не повинен встановлювати платежі обов'язкові для споживача за свої дії, на власну користь. Умови кредитного договору, якими встановлено обов'язок позичальника сплачувати комісію за обслуговування кредиту є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків. Тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції про визнання недійсними пункту 1.1., підпункту «д» пункту 1.2., пункту 2.4. Кредитного договору № 1813/3418 ECLKZAPT. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалено без додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 грудня 2016 року у справі № 562/592/16-ц було зупинено виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року до закінчення касаційного провадження. З урахуванням того, що касаційна скарга залишена без задоволення, а оскаржені рішення без змін, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК колегія суддів поновлює виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року. Оскільки оскаржені судові рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, П О С Т А Н О В И В : Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Платинум Банк» залишити без задоволення. Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року залишити без змін. Ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 19 серпня 2016 року та ухвали апеляційного суду Рівненської області від 1 грудня 2016 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. М. Коротун В. І. Крат http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/72793766
  23. ПОСТАНОВА Іменем України 21 березня 2018 року м. Київ Справа N 2/593-16/131 Провадження N 12-5звг18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю помічника судді Павленко В.В., який за дорученням головуючого судді здійснює повноваження секретаря судового засідання, представників учасників справи: заявника - Товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство "Консалтинг-профі" (представник - Зима Леонід Миколайович), відповідача - Державної акціонерної компанії "Хліб України" (представник - не з'явився), розглянула в судовому засіданні заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Агентство "Консалтинг-профі" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 за позовом Акціонерного комерційного агропромислового банку "Україна" до Державної акціонерної компанії "Хліб України" про стягнення суми. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У вересні 2000 року Акціонерний комерційний агропромисловий банк (далі - Банк) "Україна" звернувся до суду з вимогами про примусове стягнення з Державної акціонерної компанії "Хліб України" (далі - ДАК "Хліб України") як аваліста та індосанта опротестованих векселів коштів у розмірі 14 719 029,62 грн. з яких: 1.1 Несплачена номінальна вартість векселів - 14 073 582,76 грн; 1.2 Сума витрат з протесту векселів про неоплату - 5 613,70 грн; 1.3 Пеня в розмірі 3 % річних з дати опротестування векселів у неплатежі по 06 січня 2000 року - 17 086,51 грн; 1.4 Відсотки в розмірі 6 % річних з дати опротестування векселів у неплатежі - 622 746,65 грн. 2. Рішенням Арбітражного суду міста Києва від 06 листопада 2000 року у справі N 2/593 позовні вимоги задоволені повністю: постановлено стягнути з ДАК "Хліб України" на користь Банку "Україна" вищевказані суми та 1700 грн держмита. 3. На виконання вищезазначеного рішення від 06 листопада 2000 року Арбітражний суд міста Києва видав наказ. 4. 25 квітня 2006 року позивач звернувся до суду із заявою про поновлення пропущеного строку для пред'явлення наказу від 06 листопада 2000 року до виконання. 5. Заява про поновлення строку для пред'явлення наказу до виконання розглядалася судами неодноразово. 6. 12 травня 2010 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Агентство "Консалтинг-профі" (далі - ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі", заявник) звернулося до Господарського суду міста Києва із заявою про заміну сторони у справі її правонаступником, мотивуючи заяву тим, що позивач відступив йому право вимоги заборгованості, що була предметом розгляду у справі. Короткий зміст рішень судів 7. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2010 року у справі N 2/593 заяву ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" задоволено: здійснено заміну Банку "Україна" на ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" у виконавчому провадженні щодо виконання наказу Арбітражного суду міста Києва, виданого на його рішення від 06 листопада 2000 року у справі N 2/593; приведено наказ Арбітражного суду міста Києва від 06 листопада 2000 року у справі N 2/593 у відповідність до вимог статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час винесення судового рішення) та видано новий наказ із зазначенням місцезнаходження і реквізитів стягувача та боржника. Іншою ухвалою Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2010 року у справі N 2/593 задоволено заяву ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" від 15 вересня 2010 року про поновлення строку для пред'явлення наказу до виконання, скасовано попередній наказ і видано новий наказ на виконання рішення Арбітражного суду міста Києва від 06 листопада 2000 року з урахуванням поновленого цією ухвалою строку для пред'явлення наказу до виконання. 8. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 листопада 2010 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 05 жовтня 2010 року у справі N 2/593 залишено без змін. 9. Постановою Вищого господарського суду України від 10 березня 2011 року постанову суду апеляційної інстанції від 23 листопада 2010 року й ухвалу суду першої інстанції від 05 жовтня 2010 року скасовано, справу направлено на новий розгляд. 10. За результатами нового розгляду ухвалою Господарського суду міста Києва від 17 травня 2011 року у справі N 2/593-16/131, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 04 липня 2011 року та постановою Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року, здійснена заміна Банку "Україна" на ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" у виконавчому провадженні щодо виконання наказу суду N 2/593 від 06 листопада 2000 року; виданий новий наказ із зазначенням місцезнаходження та реквізитів стягувача та боржника; відновлений строк для пред'явлення наказу до виконання. 11. У листопаді 2012 року, з огляду на тривале невиконання рішення Арбітражного суду міста Києва у справі N 2/593 від 06 листопада 2000 року, ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" звернулося до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стосовно тривалого невиконання рішень судів в Україні. 12. 12 жовтня 2017 року ЄСПЛ розглянув та ухвалив остаточне рішення (далі - Рішення) за заявою ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14, приєднаною до справи "Бурмич та інші проти України" (Burmych and Others v. Ukraine), з підстав порушення Урядом України пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції на користь заявника стосовно тривалого невиконання рішень, винесених національними судами. 13. Велика Палата ЄСПЛ оголосила прийнятною заяву ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14, яка разом з іншими 12 143 заявами має розглядатись відповідно до зобов'язань, що випливають із пілотного рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" ("Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine", рішення від 15 жовтня 2009 року), яким встановлено існування структурної проблеми, що призводить до порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 3 резолютивної частини рішення). 14. З огляду на це Велика палата ЄСПЛ вирішила вилучити всі ці заяви включно із заявою ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14 з реєстру справ відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 Конвенції та передати їх Комітету міністрів Ради Європи з метою розгляду в рамках вжиття заходів загального характеру для виконання зазначеного пілотного рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", у тому числі щодо надання відшкодування за невиконання або тривале виконання рішень національних судів і сплати боргу за цими рішеннями (пункт 4 резолютивної частини рішення). Короткий зміст заяви про перегляд судового рішення 15. 04 грудня 2017 року ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання заяви), а саме у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом. 16. Обґрунтовуючи наявність підстав для перегляду судового рішення, заявник посилається на Рішення ЄСПЛ, ухвалене 12 жовтня 2017 року за заявою ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14, приєднаною до справи "Бурмич та інші проти України". 17. ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" у заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131 просить (з урахуванням заяви щодо уточнення суми боргу станом на 20 березня 2018 року), стягнути з держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України, Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, Державної казначейської служби України та ДАК "Хліб України" шкоду, завдану тривалим невиконанням рішення у справі N 2/593 за період 2000-2018 років, у розмірі 151 611 861,97 грн на підставі статті 625 Цивільного кодексу України. 18. До заяви про перегляд судового рішення ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" додало копію заяви, із якою воно зверталося до ЄСПЛ, в якому посилається на порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо тривалого невиконання судового рішення. Зазначені порушення, на думку заявника, допущені у справі N 2/593-16/131, остаточне рішення в якій 20 вересня 2011 року ухвалив Вищий господарський суд України. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ 19. На обґрунтування своїх вимог заявник посилається на те, що у листопаді 2012 року він звернувся до ЄСПЛ із заявою (присвоєно N 1468/14), в якій вказав на порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо тривалого невиконання рішення, винесеного на користь ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" у справі N 2/593. 20. Листом від 12 жовтня 2017 року ЄСПЛ поінформував ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" про Рішення ЄСПЛ і зазначив про приєднання до цієї справи заяви N 1468/14, що, на думку заявника, є підставою для перегляду постанови Вищого господарського суду України від 20 вересня 2011 року у справі N 2/593-16/131. 21. Інші учасники справи позицію щодо заяви ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" не висловили. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів заявника 22. Законом від 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). 23. Втілення таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема у частинах першій та четвертій статті 11 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час подання заяви). 24. З огляду на наведене, відповідно до статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною. 25. 12 жовтня 2017 року Велика Палата ЄСПЛ ухвалила рішення у справі "Бурмич та інші проти України" (заяви N 46852/13 та ін.). 26. У цій справі заявники скаржилися на невиконання або тривале невиконання рішень національних судів, ухвалених на їхню користь, і з цих підстав стверджували про порушення Україною їхніх прав, гарантованих статтями 6, 13 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. 27. Розглядаючи справу "Бурмич та інші проти України" ЄСПЛ відзначив, що порушені заявниками питання вже вирішувалися у пілотному рішенні від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява N 40450/04), проте Україна не забезпечила ефективного виконання цього рішення, що обумовило лише зростання кількості аналогічних заяв. 28. Із цього приводу ЄСПЛ зазначив, що "неефективне виконання рішення у справі Іванова продовжує і буде продовжувати, доки не буде прийнято належне рішення у процесі нагляду Комітетом міністрів, призводити до повторного встановлення у майбутньому порушення пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу щодо кожної особи, на користь якої ухвалено судове рішення, яке не виконане в Україні. Згідно з наявними у Комітету міністрів матеріалами, в Україні налічується 120 000 осіб, рішення ухвалені на користь яких залишаються невиконаними" (пункт 171 Рішення). 29. "На думку Суду, така ситуація у справах типу Іванов означає, що існує потреба у зміні його підходу до розгляду подальших справ, що виникають з тієї самої системної проблеми. Суд знову посилається на оцінку Комітету міністрів, зроблену у вересні 2016 року, згідно з якою не позасудове врегулювання спорів за участі Суду, а тільки тривалий засіб усунення першопричини проблеми, вжитий у процесі виконання, зможе забезпечити належне вирішення цієї ситуації" (пункт 172 Рішення). 30. "У світлі зазначених міркувань постійний розгляд справ типу Іванов є, поза будь-яким сумнівом, суперечливим у контексті мети Конвенції. Таким чином, виникає питання, чи є виправданим продовження розгляду справ типу Іванов у контексті статей 19 та 46 Конвенції та повноважень Суду відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 вилучати заяви з реєстру у разі відсутності підстави для їхнього розгляду" (пункт 175 Рішення). 31. У пункті 194 Рішення зазначено про розподіл завдань між ЄСПЛ та Комітетом міністрів Ради Європи: "Суд може допомогти державі-відповідачу у виконанні її зобов'язань за статтею 46, намагаючись вказати тип заходів, які можуть бути вжиті державою з метою усунення системної проблеми, встановленої Судом. Проте саме Комітет міністрів має здійснювати нагляд за виконанням рішення та забезпечувати виконання державою її юридичного зобов'язання за статтею 46, у тому числі вжиття заходів загального характеру, що можуть вимагатись пілотним рішенням щодо надання відшкодування всім іншим існуючим або потенційним потерпілим від констатованого системного недоліку…". 32. Далі ЄСПЛ зазначив: "Ситуація, з якою зіткнувся Суд у справах типу Іванов, по суті виникає внаслідок неефективного виконання остаточного рішення Суду, яким вимагається вжиття заходів загального характеру під наглядом Комітету міністрів з метою усунення першопричини системної проблеми, що призвела до подання великої кількості заяв до Суду. Відповідні проблеми мають виключно фінансовий та політичний характер, і, як вбачається з наслідків ухвалення пілотного рішення у справі Іванов (див. пункти 137, 142 та 168), їхнє вирішення виходить за межі компетенції Суду, визначеної статтею 19 Конвенції. Ці проблеми можуть бути належним чином вирішені лише державою-відповідачем, з одного боку, та Комітетом міністрів, з іншого, який відповідно до пункту 2 статті 46 Конвенції має повноваження здійснювати нагляд за виконанням рішень Суду. Отже, держава-відповідач і Комітет міністрів мають взяти на себе відповідальність за статтею 46 та забезпечити повне виконання пілотного рішення Суду у справі Іванова та, окрім вжиття необхідних заходів загального характеру, спрямованих на вирішення першопричини проблеми, забезпечити заявників належним юридичним захистом на національному рівні, у тому числі механізмом відшкодування їм шкоди, завданої встановленого Судом порушенням Конвенції, який виконуватиме таку ж функцію, що й рішення про надання справедливої сатисфакції відповідно до статті 41 Конвенції" (пункти 195 і 196 Рішення). 33. За висновком ЄСПЛ "Юридичні питання за Конвенцією щодо тривалого невиконання рішень національних судів в Україні, вже були вирішені у пілотному рішенні у справі Іванов. Таким чином, Суд виконав свою функцію за статтею 19 Конвенції. Зокрема, він визначив системний недолік, дійшов висновку, що він є порушенням Конвенції, та надав вказівки щодо заходів загального характеру, які слід вжити відповідно до статті 46 з метою належного виконання пілотного рішення для забезпечення юридичного захисту та відшкодування шкоди всім жертвам, минулим, теперішнім і майбутнім, встановленого системного порушення. Відповідно до принципу субсидіарності, який лежить в основі всієї Конвенції, а не лише процедури пілотного рішення, питання, розглянуте у пілотному рішенні у справі Іванов, у тому числі забезпечення відшкодування потерпілим від системного порушення Конвенції, констатованого у справі Іванов, є питанням виконання рішення відповідно до статті 46 Конвенції" (пункт 197 Рішення). 34. Також у пункті 126 Рішення зазначено, що на своєму 1259-му засіданні 7-9 червня 2016 року Комітет міністрів вивчив стан виконання пілотного рішення у справі Іванова та зазначив таке: "… за цих умов першим кроком, який необхідно вжити, є розрахунок розміру заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання рішень в Україні. Другий крок полягає в тому, щоб запровадити схему виплат з певними умовами або яка містить альтернативні пропозиції для забезпечення виконання рішень, які все ще залишаються невиконаними. Третім кроком має стати внесення необхідних змін до бюджетного законодавства України для того, щоб відповідні кошти стали доступними для ефективного функціонування зазначеної вище схеми, а також з метою запобігання виникненню ситуацій невиконання рішень національних судів, ухвалених проти держави або державних підприємств, розробка необхідних процедур для гарантування належного врахування бюджетних обмежень при ухваленні законів". 35. За твердженням ЄСПЛ, "ця справа та всі аналогічні 12 143 справи, що розглядаються Судом, а також будь-які аналогічні майбутні справи, які подаватимуться до Суду, є невід'ємною частиною процесу виконання пілотного рішення. Вирішення цих справ, у тому числі стосовно заходів індивідуального характеру щодо відшкодування, мають обов'язково охоплюватись заходами загального характеру щодо виконання, які мають бути вжиті державою-відповідачем під наглядом Комітету міністрів" (пункт 198 Рішення). 36. ЄСПЛ зазначив, що продовження розгляду справ групи Іванов не найкращим чином відповідатиме цілям Конвенції. А тому подальший розгляд справи "Бурмич та інші проти України" не є виправданим у розумінні підпункту "с" пункту 1 статті 37 (пункт 202 Рішення). 37. Відповідно до цієї статті Конвенції ЄСПЛ може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини у справі дають підстави дійти висновку, що на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим (підпункт "с" пункту 1 статті 37 Конвенції). 38. Згідно з позицією ЄСПЛ "недоліки, на які скаржаться заявники у цих заявах, мають бути усунуті шляхом вжиття заходів загального характеру в рамках виконання пілотного рішення у справі Іванов, у тому числі й наданням належного та достатнього відшкодування шкоди, завданої порушенням Конвенції, встановленим зазначеним рішенням (…), які мають здійснюватись під наглядом Комітету міністрів" (пункт 204 Рішення). 39. Водночас ЄСПЛ нагадав, що зроблений ним висновок "не обмежує його повноважень щодо поновлення відповідно до пункту 2 статті 37 цієї або будь-якої іншої аналогічної заяви у реєстрі справ, якщо це буде виправдано обставинами" (пункт 207 Рішення). 40. З огляду на такі висновки ЄСПЛ за результатами розгляду справи "Бурмич та інші проти України" вирішив вилучити 12 143 заяви, наведені в додатках І і II до цього рішення, що стосуються однієї системної проблеми невиконання рішень національних судів в Україні, серед яких і заява ТОВ "Агентство "Консалтинг-профі" N 1468/14 з реєстру справ Суду відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 Конвенції та передати їх Комітету міністрів Ради Європи, з метою їх розгляду в рамках вжиття заходів загального характеру для виконання зазначеного пілотного рішення у справі Іванов (пункт 4 резолютивної частини Рішення). 41. Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" виконання Рішення включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру. 42. Згідно з частинами другою та третьою статті 10 цього ж Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у Рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом. 43. Відповідно до частини другої статті 13 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в Рішенні системної проблеми та її першопричини, зокрема: а) внесення змін до чинн