Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'нарушение конституции'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Найдено 44 результата

  1. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця», ОСОБА_2, третя особа – Комунальне підприємство «Нивки Подільського району м. Києва», про визнання недійсним рішення та ордеру за заявою ОСОБА_1 на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету Державного підприємства «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» (далі – ДП «НДВА «Пуща-Водиця») від 18 квітня 2011 року позивачці як директору однорічної сільськогосподарської школи видано ордер НОМЕР_1 на зайняття жилої площі розміром 11 кв. м у кімнаті НОМЕР_2 гуртожитку на АДРЕСА_1. Хоча з ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 не перебуває в трудових відносинах ДП «НДВА «Пуща-Водиця», але продовжує проживати та зареєстрована у вказаній кімнаті, і тому не може бути обмежена в праві користуватися зазначеним жилим приміщенням. Незважаючи на це, адміністрація та профспілковий комітет ДП «НДВА «Пуща-Водиця» прийняли спільне рішення, на підставі якого ОСОБА_2 було видано ордер на жилу площу в спірній кімнаті гуртожитку. Подільський районний суд м. Києва рішенням від 16 жовтня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Апеляційний суд м. Києва 22 грудня 2015 року скасував рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2015 року і ухвалив нове, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково – визнав ордер від 25 листопада 2013 року НОМЕР_3, виданий ОСОБА_2 на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ДП «НДВА «Пуща-Водиця» від 22 листопада 2013 року, на жилу площу в гуртожитку на АДРЕСА_1 кімната НОМЕР_2, недійсним; у задоволенні інших позовних вимог відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 липня 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2015 року скасував, рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2015 року залишив у силі. У жовтні 2016 року до Верховного Суду України звернулася ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 58, 59 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК Української РСР), пункту 10 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208 (далі – Примірне положення) (чинного на час виникнення спірних правовідносин), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження своїх доводів заявниця послалася на ухвалу Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня, 10 квітня та 31 липня 2013 року. У зв’язку з викладеним, ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції і залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підставі статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ДП «НДВА «Пуща-Водиця» від 18 квітня 2011 року ОСОБА_3 (після укладення шлюбу ОСОБА_1) як директорові однорічної сільськогосподарської школи було видано ордер НОМЕР_1 на жилу площу в гуртожитку розміром 11 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 кімната НОМЕР_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 було звільнено з указаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України. Проте після припинення трудових відносин позивачка вказане жиле приміщення в гуртожитку не звільнила. На підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 3 жовтня 2012 року НОМЕР_4 «Про прийняття безоплатно житлового фонду, об’єктів соціальної сфери, зовнішніх інженерних мереж, відокремлених об’єктів комунального призначення та електролічильників від ДП НДВА «Пуща-Водиця» до комунальної власності територіальної громади міста Києва» та авізо від 30 листопада 2013 року НОМЕР_5 гуртожиток на АДРЕСА_1 було прийнято безоплатно до комунальної власності територіальної громади м. Києва та передано до сфери управління Подільської районної в м. Києві державної адміністрації на баланс Комунального підприємства «Дирекція з утримання та обслуговування житлового фонду Подільського району м. Києва». 22 листопада 2013 року на спільному засіданні адміністрації та профспілкового комітету первинної профспілкової організації ДП «НДВА «Пуща-Водиця» розглянуто заяву ОСОБА_2, яка перебувала в трудових відносинах з ДП «НДВА «Пуща-Водиця», та вирішено питання про надання остатній ліжко-місця в кімнаті НОМЕР_2 в гуртожитку на АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 видано ордер НОМЕР_3 на жилу площу в кімнаті НОМЕР_2 АДРЕСА_1. 5 грудня 2013 року Подільський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві зареєстрував ОСОБА_2 за вказаною адресою, але в кімнаті вона не проживала, оскільки її займала ОСОБА_1. Згідно з довідкою Комунального підприємства «Нивки» Подільського району міста Києва» від 21 листопада 2014 року НОМЕР_6 у кімнаті гуртожитку НОМЕР_2 АДРЕСА_1 зареєстровані та займають ліжко-місця ОСОБА_1 (з 2 червня 2011 року) та ОСОБА_2 (з 5 грудня 2013 року). Крім того, суди також встановили, що Подільський районний суд м. Києва заочним рішенням від 10 вересня 2013 року задовольнив частково позов ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та виселив ОСОБА_1 з кімнати НОМЕР_2 відомчого гуртожитку на АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Разом з тим Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 14 травня 2014 року на підставі заяви ДП «НДВА «Пуща-Водиця» про відмову від позову заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 10 вересня 2013 року скасував та провадження в справі закрив. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивачка не наділена правом на звернення до суду з цим позовом, оскільки її права не порушені. Крім того, правовідносини щодо користування жилою площею в гуртожитках врегульовані в главі 4 розділу ІІІ ЖК Української РСР, а стаття 58 ЖК Української РСР до цих правовідносин не застосовується. Ухвалою Верховного Суду України від 23 грудня 2009 року, що надана заявником для порівняння, якою судові рішення судів попередніх інстанцій скасовано, а справу передано на новий розгляд, не містить правової позиції щодо спірних правовідносин та застосування норм матеріального права, а вказує на допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права та необхідність їх усунення для правильного вирішення спору, а також нез’ясування судами належним чином фактичних обставин справи. Разом з тим, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 січня 2013 року, що надана заявницею для порівняння, вказано, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову про визнання ордеру недійсним, виселення та вселення, оскільки всупереч вимогам житлового законодавства оспорюваний ордер було видано відповідачам на жиле приміщення, яке не було вільним; позивач та члени її сім’ї поселені на спірну житлову площу у гуртожитку на підставі спеціального ордера, який недійсним не визнавався; позивач, яка була зареєстрована у спірній кімнаті, у встановленому законом порядку не визнавалася такою, що втратила право користування жилим приміщенням та із спірного приміщення не виселялася. У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2013 року суд касаційної інстанції залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції, який, ухвалюючи рішення в справі, виходив з того, що задовольняючи зустрічний позов у частині визнання недійсним ордеру, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідач за зустрічним позовом отримав ордер на кімнату в гуртожитку, яка не була вільною. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 31 липня 2013 року, що надана заявницею для порівняння, залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції про визнання недійсним ордеру, оскільки ухвалюючи вказане рішення апеляційний суд виходив з того, що ордер позивачеві за зустрічним позовом було видано на кімнату у гуртожитку, якою вже користувалась сім’я позивача. Викладене свідчить, що наведені висновки суду касаційної інстанції про застосування судом положень житлового законодавства щодо підстав і порядку видачі та визнання недійсним ордеру на жилу площу в гуртожитку, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, різняться з висновками, зробленими в указаних для прикладу й наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно із частинами п’ятою та шостою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вказано, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. На розширення вказаного положення Конституції України в частині першій статті 3 ЦПК України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до вимог статті 128 ЖК Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету. Стаття 129 ЖК Української РСР передбачає, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. У пункті 10 Примірного положення (чинного на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. Ордер може бути виданий лише на вільну жилу площу. Отже, ордер на жилу площу в гуртожитку може бути видано лише на вільну жилу площу за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, і цей ордер є єдиною підставою для вселення в жиле приміщення. При цьому, у статті 59 ЖК Української РСР визначено підстави і порядок визнання ордера на жиле приміщення недійсним, які слід застосовувати й до правовідносин щодо користування гуртожитками. Так, ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку, у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень. Таким чином, суди першої та касаційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, помилково виходили з того, що позивачка не має права на звернення до суду за захистом з указаним позовом. Разом з тим, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної неправильно застосував статтю 58 ЖК Української РСР до правовідносин щодо користування жилою площею в гуртожитках. Крім того, ухвалюючи рішення у справі, апеляційний суд не звернув увагу та не надав належної оцінки тому, чи мало право 22 листопада 2013 року ДП «НДВА «Пуща-Водиця» вирішувати питання про надання ОСОБА_2 ліжко-місця в кімнаті НОМЕР_2 в гуртожитку на АДРЕСА_1, адже на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 3 жовтня 2012 року НОМЕР_4 указаний гуртожиток було прийнято до комунальної власності територіальної громади м. Києва та передано до сфери управління Подільської районної в м. Києві державної адміністрації. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 грудня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В. М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-2556цс16 Згідно із частинами п’ятою та шостою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вказано, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. На розширення вказаного положення Конституції України в частині першій статті 3 ЦПК України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до вимог статті 128 ЖК Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету. Стаття 129 ЖК Української РСР передбачає, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. У пункті 10 Примірного положення (чинного на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. Ордер може бути виданий лише на вільну жилу площу. Отже, ордер на жилу площу в гуртожитку може бути видано лише на вільну жилу площу за спільним рішенням адміністрації та відповідного профспілкового комітету підприємства, установи, організації, і цей ордер є єдиною підставою для вселення в жиле приміщення. При цьому, у статті 59 ЖК Української РСР визначено підстави і порядок визнання ордера на жиле приміщення недійсним, які слід застосовувати й до правовідносин щодо користування гуртожитками. Так, ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку, у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-2556цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B819345C68FCE739C22581CA00597558
  2. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 вересня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І., ХоптиС.Ф., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_5, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 3 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 23 серпня 2006 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра»), та ОСОБА_6 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 50 тис. доларів США. У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором 31жовтня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу КобелєвоюА.М., за заявою банку, вчинено виконавчий напис та запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, земельну ділянку площею 0,100 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, та належать на праві власності йому і ОСОБА_6 За рахунок коштів, отриманих від реалізації зазначеного майна запропоновано задовольнити вимоги ПАТ «КБ «Надра» у розмірі 823 005 грн 69 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 46 532 долари 58 центів США, що є еквівалентом 582 995 грн 43 коп.; заборгованість за процентами - 6 784 долари 37 центів США, що є еквівалентом 84 999 грн 73 коп.; пеня - 430 доларів 59 центів США, що є еквівалентом 5 394 грн 76 коп.; штраф - 5 тис. доларів США, що є еквівалентом 62 643 грн 79 коп.; плата за вчинення виконавчого напису нотаріуса - 1 700 грн. Позивач вважав, що виконавчий напис вчинено з порушенням вимог закону, зокрема, не надіслано письмову вимогу та не перевірено безспірність суми кредитної заборгованості, тому просив суд визнати виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 3 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_5, просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний виконавчий напис відповідно до вимог чинного законодавства, оскільки загальна сума заборгованості визначена правильно і відповідає сумі, зазначеній банком у досудових вимогах та заяві про вчинення виконавчого напису. Апеляційний суд погодився з такими висновками суду, пославшись також на те, що виконавчий напис вчинено на безспірну суму і порушень норм законодавства не допущено. Проте погодитись із такимивисновками апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати. Зазначеним вимогам судоверішення апеляційного не відповідає. Судом установлено, що 23 серпня 2006 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_6 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 50 тис. доларів США. З метою забезпечення виконання боржником ОСОБА_6 своїх зобов'язань 23 серпня 2006 року між банком, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якого є: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, земельна ділянка площею 0,100 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. У зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань за кредитним договором 31 жовтня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А.М., за заявою банку, вчинено виконавчий напис та запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки: житловийбудинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, земельну ділянку площею 0,100 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, та належать на праві власності йому і ОСОБА_6 За рахунок коштів, отриманих від реалізації зазначеного майна запропоновано задовольнити вимоги ПАТ «КБ «Надра» у розмірі 823 005 грн 69 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 46 532 долари 58 центів США, що є еквівалентом 582 995 грн 43 коп.; заборгованість за процентами - 6 784 долари 37 центів США, що є еквівалентом 84 999 грн 73 коп.; пеня - 430 доларів 59 центів США, що є еквівалентом 5 394 грн 76 коп.; штраф - 5 тис. доларів США, що є еквівалентом 62 643 грн 79 коп.; плата за вчинення виконавчого напису нотаріуса - 1 700 грн. Статтею 87 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до ст. 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Таким чином, нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом, перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 18 ЦК України, ст. 87 Закону України «Про нотаріат»). Пунктом 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172, передбачено, що для одержання виконавчого напису нотаріуса про стягнення заборгованості за нотаріально посвідченою угодою, що передбачає сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно, подаються, зокрема, документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. У пп. 3.1., 3.2. Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Судом установлено, що під час вчинення виконавчого напису нотаріусом зазначено загальний розмір кредитної заборгованості та її складові. Проте апеляційний суд не звернув уваги на те, що сума складових кредитної заборгованості, зазначених у виконавчому написі, становить 737 733 грн 71 коп., а не 823 005 грн 69 коп., як зазначив нотаріус, підсумовуючи складові суми, не перевірили суму заборгованостіта не визначився з тим, чи є зазначена сума спірною. Крім того, цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України). За положеннями ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Враховуючи вищевикладене та відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів. Проте суд у порушення ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України на зазначені вище положення закону уваги не звернув,не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, належним чином не дослідив надані банком докази безспірності заборгованості за кредитним договором, не перевірив розрахунок банку відносно стягнення пені та штрафу, не визначився з тим, чи не є це застосуванням подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушенняі. За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судоверішення апеляційного суду не може вважатись законним і обґрунтованим та в силу ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько В.І.Журавель С.Ф.Хопта С.П.Штелик http://reyestr.court.gov.ua/Review/69127882
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Ємця А.А., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, в с т а н о в и л и: У вересні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину дійсним та визнання права власності ОСОБА_1 зазначав, що 10 липня 2001 року між ним та ОСОБА_2 було укладено у простій письмовій формі договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею S_1, яка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Відповідно до умов договору купівля-продаж земельної ділянки здійснена за 35 тис. грн, які були одержані ОСОБА_2 в момент підписання договору. Позивач виконав взяті на себе зобов'язання та передав відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти. Продавши земельну ділянку, за яку отримала гроші, ОСОБА_2 посилаючись на хворобу, постійно ухиляється від посвідчення договору у нотаріальному порядку, як того передбачає закон, а тому позивач просив суд визнати дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки розміром S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року укладений між ним та ОСОБА_2 та визнати за ним право власності на вказану земельну ділянку. Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено: визнано дійсною угоду купівлі-продажу земельної ділянки площею S_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новопетрівської сільської ради від 10 липня 2001 року, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку, яка належала ОСОБА_2 згідно з державним актом на право приватної власності на землю НОМЕР_1. У квітні 2016 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на вказане рішення. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення судів касаційної та апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанову Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Поновлюючи заявнику більш ніж через шість років строк на апеляційне оскарження, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що строк на апеляційне оскарження заявником пропущено з поважних причин, не навівши жодної з них. Разом з тим у постанові Вищого господарського суду України від 15 жовтня 2015 року міститься висновок про те, що оскарження судових актів через значний проміжок часу, який суттєво перебільшує встановлений законом строк, означало б вихолощення права, встановленого судовим рішенням, та порушувало б принцип правової визначеності. Цей принцип стверджує, що жодна зі сторін не має права вимагати повторного відкриття провадження просто з метою повторного розгляду справи і постановлення в ній нового рішення. Проста можливість існування 2 точок зору на одне питання не є підставою для перегляду, про що неодноразово як вказується у постанові наголошував Європейський суд з прав людини (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Нелюбін проти Росії», заява № 14502/04). У справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) Європейський суд постановив: правова визначеність передбачає повагу до принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень. Скасування такого рішення після того, як воно набуло статусу остаточного та не підлягало оскарженню, є втручанням в право заявника на мирне володіння своїм майном (рішення у справі «Брумареску проти Румунії» від 28 жовтня 1999 року, заява № 28342/95). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. В статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Судами встановлено, що рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2009 року визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку. 10 жовтня 2009 року рішення набуло чинності. Відповідно до пункту 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року (рішення чинне з 6 листопада 2002 року, заява № 48553/99) в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України», у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (аналогічний висновок мається також і в рішенні Суду по справі «Брумареску проти Румунії», пункт 61). Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Порушення пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13). Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими непереборними обставинами. Суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків. Якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення (пункт 52 рішення). За цих підстав Суд одноголосно постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (пункт 53 цього ж рішення). Аналогічні висновки містяться у рішеннях Європейського суду з прав людини у справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99) та у справі «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03). Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності. З огляду на зазначене, ухвала суду касаційної інстанції, ухвала та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2016 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: І.С. Берднік Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Т.Є. Жайворонок Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-577цс17 Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Устименко проти України» (заява № 32053/13) суд постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Ураховуючи зазначене, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, поновив відповідачці строк на апеляційне оскарження, не навівши жодних на те причин, та, з урахуванням обставин справи, зокрема того, що відповідачка була присутня в судовому засіданні, ще в жовтні 2009 року отримала копію рішення суду першої інстанції, не встановив, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження, зазначені останньою, втручання у принцип правової визначеності. Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-577цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/07169465CCA63572C22581B1003B569B
  4. Державний герб України ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "16" серпня 2017 р. м. Київ К/800/35694/16 Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі суддів: Мороз Л.Л., Смоковича М.І., Калашнікової О.В., за участю: секретаря судового засідання Коцюрби В.М., представника позивача ОСОБА_3, представника відповідача Бардиша Є.М. розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИЛА: ОСОБА_5 звернувся суду з позовом до Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради, в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні будівельного паспорта та поверненню пакета документів, доданих до заяви позивача від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорта на забудову земельної ділянки за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова; зобов'язати відповідача надати позивачу будівельний паспорт на забудову земельної ділянки розміром 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Постановою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року, в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, стягнути судові витрати та зобов'язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення. Перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено, ОСОБА_5 є власником земельної ділянки площею 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Цільове призначення вказаної земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). 25.03.2015 р. ОСОБА_5 звернувся до відповідача із заявою про надання йому будівельного паспорта на забудову земельної ділянки, проте листом відповідача від 27.03.2015 р. № 923 заяву та додані до неї документи було повернуто. Постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.11.2015 р. у справі № 405/2778/15 визнано протиправними дії Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради по поверненню заяви ОСОБА_5 від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорту на забудову земельної ділянки. Зобов'язано Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради розглянути заяву ОСОБА_5 від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорту на забудову земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1), розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова у відповідності до вимог законодавства з урахуванням висновків суду. Відповідач на виконання вказаної постанови суду повторно розглянувши заяву позивача від 25.03.2015 року, в листі від 04.05.2016 року повідомив про відмову у наданні позивачеві будівельного паспорта і повернув додані до заяви документи. При цьому причиною відмови у наданні будівельного паспорта та повернення документів зазначена невідповідність намірів забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації з посиланням на рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456, яким територія між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова визначена рекреаційною зоною активного відпочинку. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, висновки якого підтримав суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідно до рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456, яким було затверджено план зонування території м. Кіровограда, зазначена позивачем земельна ділянка знаходиться в рекреаційній зоні активного відпочинку, а тому відмова відповідача у наданні будівельного паспорта відповідає приписам Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки. Колегія суддів не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції з огляду на таке. Відповідно до ст. 27 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» забудова присадибних, дачних і садових земельних ділянок може здійснюватися на підставі будівельного паспорта забудови земельної ділянки (далі - будівельний паспорт). Будівельний паспорт визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 300 квадратних метрів, господарських будівель і споруд, гаражів, елементів благоустрою та озеленення земельної ділянки. Будівельний паспорт складається з текстових та графічних матеріалів. За наявності плану зонування території розроблення будівельного паспорта здійснюється на його підставі. Проектування на підставі будівельного паспорта здійснюється без отримання містобудівних умов та обмежень. Для об'єктів, зазначених у частині першій цієї статті, розроблення проекту будівництва здійснюється виключно за бажанням замовника. Надання будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження відповідної заяви та пакета документів, перелік яких визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Порядок видачі та форма будівельного паспорта визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Згідно п. 2.1 Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 103 від 05.07.2011 року (далі - Порядок), видача будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури безпосередньо, через центри надання адміністративних послуг та/або через Єдиний державний портал адміністративних послуг. Будівельний паспорт надається уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження пакета документів, до якого входять: заява на видачу будівельного паспорта зі згодою замовника на обробку персональних даних за формою, наведеною у додатку 1 до цього Порядку; засвідчена в установленому порядку копія документа, що засвідчує право власності або користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію; ескізні наміри забудови (місце розташування будівель та споруд на земельній ділянці, відстані до меж сусідніх земельних ділянок та розташованих на них об'єктів, інженерних мереж і споруд, фасади та плани поверхів об'єктів із зазначенням габаритних розмірів, перелік систем інженерного забезпечення, у тому числі автономного, що плануються до застосування, тощо); проект будівництва (за наявності); засвідчена в установленому порядку згода співвласників земельної ділянки (житлового будинку) на забудову. Пунктом 2.4 Порядку передбачено, що пакет документів для видачі будівельного паспорта або внесення змін до нього повертається уповноваженим органом містобудування та архітектури замовнику, зокрема, з підстав невідповідності намірів забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, детальним планам територій, планувальним рішенням проектів садівницьких та дачних товариств, державним будівельним нормам, стандартам і правилам. Рішенням Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456 «Про затвердження містобудівної документації «План зонування території міста Кіровограда» було затверджено містобудівну документацію «План зонування території міста Кіровограда», згідно якої земельні ділянки між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова у м. Кіровограді, в тому числі і належна позивачу земельна ділянка, відноситься до рекреаційної зони активного відпочинку Р-2. Суди попередніх інстанцій встановили, що вказане рішення міської ради є чинним та відомості про його оскарження у встановленому законом порядку, в тому числі і позивачем, відсутні. Таким чином, суди виходили з того, що намір ОСОБА_5 проводити будівництво на належній йому земельній ділянці дійсно не відповідає чинним вимогам містобудівної документації, а саме плану зонування міста Кіровограда, у зв'язку з чим відповідач правомірно повернув пакет документів позивачу. Також, суди врахували, що правомірність прийняття Кіровоградською міською радою рішення від 17.09.2013 року № 2456, зокрема в частині віднесення належної позивачу земельної ділянки до рекреаційної зони активного відпочинку, не є предметом даного адміністративного позову. Проте, на думку колегії суддів, висновки судів є помилковими з огляду на те, що у спірних правовідносинах не застосовано частину 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Так, частиною 5 статті 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що встановлення режиму забудови територій, визначених для містобудівних потреб, не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, зміни адміністративно-територіальних меж до моменту вилучення (викупу) земельних ділянок. Частиною 2 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що зміна функціонального призначення територій не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, які були передані (надані) у власність чи користування до встановлення нового функціонального призначення територій. Забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства. Відповідно до частини 1 статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. У зв'язку з відмовою відповідачем видати будівельний паспорт позивачу, порушено право останнього на забудову земельної ділянки в межах її цільового призначення. Крім того, частиною 3 статті 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» також передбачено, що зонування території здійснюється з дотриманням, зокрема, вимог урахування попередніх рішень щодо планування і забудови території. Рішення Кіровоградської міської ради від 17.09.2013 року № 2456 «Про затвердження містобудівної документації «План зонування території міста Кіровограда», яким належна позивачу земельна ділянка була віднесена до рекреаційної зони активного відпочинку, прийняте без врахування частини 3 статті 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» Таким чином, відповідач, відмовляючи позивачу у видачі будівельного паспорта, діяв неправомірно, з порушенням прав позивача, а суди, застосувавши у спірних правовідносинах пункт 2.4 Порядку та проігнорувавши частину 3 статті 18, частину 2 статті 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», частину 1 статті 41 Конституції України, не застосували акти вищої юридичної сили, чим порушили частину 4 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України. За таких обставин, позовні вимоги є обґрунтованими, а тому судові рішення належить скасувати з прийняттям нового рішення, яким позов задовольнити. Керуючись ст. ст. 94, 220, 221, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити. Постанову Ленінського районного суду м. Кіровограда від 01.09.2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 02.11.2016 року у цій справі скасувати. Прийняти нову постанову, якою позов задовольнити. Визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні будівельного паспорта та поверненню пакета документів, доданих до заяви позивача від 25.03.2015 року про надання будівельного паспорта на забудову земельної ділянки за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Зобов'язати Управління містобудування та архітектури Кіровоградської міської ради видати ОСОБА_5 будівельний паспорт на забудову земельної ділянки розміром 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої за адресою: м. Кіровоград між вулицями Глибка, Курганної, Аксьонкіної та Ушакова. Присудити ОСОБА_5 з місцевого бюджету Кіровоградської міської ради судові витрати у сумі 3637 (три тисячі шістсот тридцять сім) гривень 05 коп. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав передбачених ст.ст.237-239 Кодексу адміністративного судочинства України. Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/68505840 Справа № 405/4066/16-а (2-а/405/83/16)
  5. Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 травня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Мазур Л.М., ЗавгородньоїІ.М., Попович О.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», поданою Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, та касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою представником ОСОБА_7, на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ КБ «Надра», банк) звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Надра» 16 354,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп. На обґрунтування позовних вимог банк посилався на те, що 26 листопада 2007 року між відкритим акціонерним товариством комерційний банк «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір «Автопакет» №19/АМБ/99/2007-840, відповідно до умов якого ОСОБА_4 отримав у тимчасове користування на умовах забезпеченості 45 652,00 доларів США зі сплатою 1,075 % на місяць за користування кредитом з терміном погашення заборгованості до 26 листопада 2014 року, з цільовим призначенням кредиту - на придбання автотранспортного засобу та витрат, пов'язаних з його державною реєстрацією. На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором ОСОБА_5, відповідно до умов договору «Автопакет» №19/АМБ/99/2007-840, є поручителем, безвідзивно та безспірно зобов'язується відповідати перед банком за належне виконання позичальником взятих на себе зобов'язань та відповідати перед банком разом із ним, як солідарні боржники. Посилаючись на неналежне виконанням умов кредитного договору позичальником, у зв'язку з чим виникла заборгованість у розмірі 16 354,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп., з яких: 14 131,08 доларів США (352 658 грн 03 коп.) заборгованість за кредитом; 2 222,95 доларів США (55 476 грн 38 коп.) заборгованість по сплаті відсотків; 2 574,31 доларів США (64 244 грн 99 коп.) пеня за прострочення сплати кредиту; 4 565,20 доларів США (113 390 грн 04 коп.) штраф за порушення умов кредитного договору, яку банк просив стягнути солідарно з відповідачів. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5Л на користь ПАТ КБ «Надра» 16 534,03 доларів США та 178 175 грн 03 коп. заборгованості за кредитним договором. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 задоволено частково, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 18 серпня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 солідарно на користь ПАТ КБ «Надра» 178 175 грн 03 коп. скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «Надра» 64 244 грн 99 коп. пені. У задоволенні позову про солідарне стягнення штрафу відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. У касаційній скарзі Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення позову та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Згідно із ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами належним чином не виконувалися умови вказаного вище кредитного договору, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з останніх у солідарному порядку за неспростованим відповідачами розрахунком позивача. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог банку про стягнення штрафу, та відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст.ст. 57, 212 ЦПК України), правильно встановив характер правовідносин сторін у справі, застосувавши норми матеріального права, які їх регулюють, виходив з того, що відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - несвоєчасне виконання грошових зобов'язань за кредитним договором - свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-2003цс15, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України. Докази та обставини, на які посилаються заявники у касаційних скаргах, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційних скарг не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки. На підставі вищевикладеного та керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», подану Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_6, та касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_7, відхилити. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів: Л.М. Мазур І.М. Завгородня О.В. Попович Справа № 756/2999/15-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/66843407
  6. Державний герб України Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Харків "23" грудня 2016 р. № 820/6376/16 Харківський окружний адміністративний суд у складі Головуючого судді Спірідонов М.О. за участю секретаря судового засідання Хмелівська Н.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом Харківського державного вищого училища фізичної культури № 1 до Управління державної казначейської служби України у Шевченківському районі м. Харкова про визнання протиправним дій та зобов'язання вчинити певні дії , В С Т А Н О В И В: Позивач, Харківське державне вище училище фізичної культури № 1, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просить суд: 1. Визнати протиправними дії Управління державної казначейської служби України у Шевченківському районі м. Харкова (вул. Бакуліна, б. 18, м. Харків, 61166, код ЄДР 37999654) із здійснення безспірного списання коштів на підставі наказу господарського суду Харківської області від 07.05.2014 по справі № 5023/2735/12; 2. Зобов'язати Управління державної казначейської служби України у Шевченківському районі м. Харкова (вул. Бакуліна, б. 18, м. Харків, 61166, код ЄДР 37999654) на підставі п. 9 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845, у зв'язку з пред'явленням до виконання з пропущенням установленого строку, повернути наказ господарського суду Харківської області від 07.05.2014 по справі № 5023/2735/12 товариству з обмеженою відповідальністю Буд-Норма (вул. ОСОБА_1 (Котлова), б. 19, м. Харків, 61017, код ЄДР 34390176); 3. Зобов'язати Управління державної казначейської служби України у Шевченківському районі м. Харкова (вул. Бакуліна, б. 18, м. Харків, 61166, код ЄДР 37999654) утриматися від вчинення дій, направлених на здійснення безспірного списання коштів на підставі наказу господарського суду Харківської області від 07.05.2014 по справі № 5023/2735/12; В обґрунтування позову зазначено, що позивачем від відповідача отримано повідомлення про здійснення безспірного списання коштів з рахунків № 05-23/805 від 16.11.2016 на підставі наказу Господарського суду Харківської області від 07.05.2014 по справі № 5023/2735/12, при тому, що строк предявлення цього наказу до виконання встановлено судом до 16.04.2015, тобто такий строк на момент предявлення наказу до виконання є пропущеним, що унеможливлює здійснення безспірного списання коштів з рахунків позивача за таким наказом. Позивач з зазначеним не погоджується, вважає такі дії відповідача незаконними та такими, що порушують його законні права та інтереси. Представник позивача в судове засідання зявився, позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив суд їх задовольнити. Представник відповідача в судове засідання не зявився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, надав до суду письмові заперечення проти позовних вимог та просив суд розгляд справи провести за його відсутності. Судом встановлено, що Господарським судом Харківської області 07.05.2014 на виконання рішення господарського суду Харківської області від 01.11.2012 та постанови Вищого господарського суду від 15.04.2014 по справі № 5023/2735/12 видано наказ про стягнення боргу з Харківського державного вищого училища фізичної культури № 1 на користь ТОВ «Буд-Норма», строк предявлення до виконання якого встановлено судом до 16.04.2015, тобто в межах одного року згідно з пунктом 2 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV від 21.04.1999, редакція якого діяла на момент видачі такого наказу. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 21.06.2016 по справі № 5023/2735/12, залишеною без змін постановами Харківського апеляційного господарського суду від 19.07.2016 та Вищого господарського суду України від 04.10.2016, у задоволені заяви ТОВ «Буд-Норма» про визнання поважними причин пропуску строку предявлення на виконання вказаного наказу та його відновлення відмовлено у повному обсязі. 15.11.2016 відповідачем від ТОВ «Буд-Норма» отримано заяву про виконання наказу Господарського суду Харківської області від 07.05.2014 по справі № 5023/2735/12 та розпочате його фактичне виконання шляхом здійснення безспірного списання коштів з рахунків позивача згідно з повідомлення № 05-23/805 від 16.11.2016. Вислухавши пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню. Суд зазначає, 02.06.2016 Верховною Радою України прийнятий Закон України № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі Закон України № 1404-VIII), який набрав чинності 05.10.2016, тобто з одночасним набранням чинності Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" № 1403-VIII, відповідно до пункту 1 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення». Згідно з ч. 1 ст. 12 вказаного Закону України № 1404-VIII виконавчі документи предявляються до примусового виконання протягом трьох років. Відповідно до ч. 2 ст. 6 зазначеного Закону України № 1404-VIII рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845 затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників. Відповідно до п. 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вищевказаного Закону виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, предявляються до виконання у строки, встановлені цим Законом, тобто протягом трьох років. Статтею 58 Конституції України закріплено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно з ч. 3 ст. 5 Цивільного Кодексу України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. У рішенні Конституційного Суду України від 05.04.2001 по справі № 3-рп/2001 зазначено, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Цим же рішенням Конституційного Суду України встановлено, що закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно з ст. 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією. Статтею 94 Конституції України визначено порядок набрання чинності прийнятими законами України. Таким чином, на момент початку вчинення оспорюваної дії відповідачем, а саме здійснення безспірного списання коштів з рахунків згідно повідомлення № 05-23/805 від 16.11.2016 на підставі наказу Господарського суду Харківської області від 07.05.2014 по справі № 5023/2735/12, строк предявлення до виконання останнього був вже пропущений, а у визнанні поважними причин такого пропущення та відновлення такого строку судом було відмовлено. Частиною 6 ст. 12 Закон України № 1404-VIII встановлено, що виключно у судовому порядку здійснюється поновлення пропущеного строку для предявлення виконавчого документу до виконання. Отже, безпідставними є трактування відповідачем у своїх письмових запереченнях застосування пункту 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII, на підставі якого ним фактично надається зворотня дія цьому закону, всупереч положень ст. 58 Конституції України. З тих же підстав судом не береться до уваги субєктивне розуміння відповідачем правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 09.02.1999 у справі № 1-рп/99, оскільки у цьому рішенні Конституційний Суд України вирішив, що положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). Проте, спірні правовідносини, які є предметом розгляду у справі, не полягають у площині юридичної відповідальності фізичних осіб, що і виключає можливість зворотної дії часу Закону України № 1404-VIII відносно них, адже субєктами таких правовідносин є саме юридичні особи. Згідно з ст. 1512 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обовязковими, остаточними і не можуть бути оскаржені. Таким чином суд приходить до висновку, що положення Закону України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» в частині строків предявлення виконавчих документів до виконання, визначених у ч. 1 ст. 12 цього Закону, в аспекті положень пункту 5 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, розповсюджуються виключно на виконавчі документи видані з дня прийняття цього Закону та до набрання ним чинності, оскільки застосування поняття «набрання чинності законом» у спірних правовідносинах не може зводитись лише до визначення певної календарної дати, а повинно невідємно повязуватись із моментом прийняття відповідного закону при неухильному дотримуванні принципу незворотності дії законів у часі. Відповідно до ст. 11, 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У відповідності до ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що позовна вимога про визнання протиправними дій відповідача із здійснення безспірного списання коштів на підставі наказу господарського суду Харківської області від 07.05.2014 по справі № 5023/2735/12 є такою, що підлягає задоволенню. Що стосується інших вимог позивача, а саме вимог щодо зобовязань відповідача на підставі п. 9 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845, у звязку з пред'явленням до виконання з пропущенням установленого строку, повернути наказ господарського суду Харківської області від 07.05.2014 по справі № 5023/2735/12 товариству з обмеженою відповідальністю «Буд-Норма» та зобовязання утриматися від вчинення дій, направлених на здійснення безспірного списання коштів на підставі такого наказу, суд зазначає наступне. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 року за № 13 викладено позицію щодо неможливості суду підміняти собою органи владних повноважень, згідно якої суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень. Як зазначено Європейським судом з прав людини у рішеннях по справах "Кумпене і Мазере проти Румунії" від 17.12.2004, "Фадєєва проти Росії" від 09.06.2005, завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи державної влади. Пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 215 передбачено, що Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів, яка відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII, Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845, здійснює виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, а отже повноваження відповідача щодо прийняття виконавчих документів до виконання чи відмову у прийняття та їх повернення належить до виключної компетенції відповідача, а тому суд згідно положень ч. 3 п. 4 ст. 17 КАС України не може підміняти собою відповідача, оскільки дана дія є виключною компетенцією відповідача. Керуючись ст.ст. 4, 7, 86, ч.1 ст.158, 160-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України Харківський окружний адміністративний суд, - П О С Т А Н О В И В: Адміністративний позов Харківського державного вищого училища фізичної культури № 1 до Управління державної казначейської служби України у Шевченківському районі м. Харкова про визнання протиправним дій та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково. Визнати протиправними дії Управління державної казначейської служби України у Шевченківському районі м. Харкова (вул. Бакуліна, б. 18, м. Харків, 61166, код ЄДР 37999654) із здійснення безспірного списання коштів на підставі наказу господарського суду Харківської області від 07.05.2014 по справі № 5023/2735/12. В іншій частині задоволення позовних вимог відмовити. Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня її проголошення та з дня отримання копії постанови, у разі проголошення постанови суду, яка містить вступну та резолютивну частини, а також прийняття постанови у письмовому провадженні. Якщо субєкта владних повноважень, у випадках та порядку, передбаченому частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення пятиденного строку з моменту отримання субєктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду. Постанова у повному обсязі виготовлена 26 грудня 2016 року. Суддя Спірідонов М.О. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63675777
  7. Державний герб України Ухвала іменем україни 22 березня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Дем'яносова М.В., суддів: Леванчука А.О., Маляренка А.В., Ситнік О.М., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» про захист прав споживача та визнання окремого положення кредитного договору недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ним та Публічним акціонерним товариством «Родовід Банк» (далі - ПАТ «Родовід Банк»). Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 21 грудня 2007 року між ним та ПАТ «Родовід Банк» було укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, а 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою змінено відсоткову ставку за кредитом та розділ 7 «Особливі умови». Відповідно до п. 1.1 кредитного договору відповідач відкрив позивачеві кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних, яка була змінена додатковою угодою до 16 % річних. Проте відповідно до п. 3.9 кредитного договору за порушення строків повернення чи сплати процентів позичальник зобов'язується сплачувати банку пеню у розмірі 1,6 % від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочки, що становить 584 % річних та суперечить передбаченому законодавством розміру, який не може перевищувати 50 % вартості продукції, що в даному випадку становить 8 %. Позивач вважає, що п. 3.9 договору грубо порушує чинне законодавство, зокрема Закон України «Про захист прав споживачів», оскільки містить несправедливі по відношенню до споживача умови, що є підставою для визнання його недійсним. Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним п. 3.9 кредитного договору від 21 грудня 2007 року № 77.1/АА-00298.07.2, укладеного між ОСОБА_3 і ПАТ «Родовід Банк». Рішенням апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні указаного позову відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню. З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає наведеним нормам процесуального права, є законним та обґрунтованим. Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України). За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Статтею 57 ЦПК України установлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Судом установлено, що 21 грудня 2007 року між ПАТ «Родовід Банк» (на момент укладання договору - Відкрите акціонерне товариство «Родовід Банк») та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 77.1/АА-00298.07.2, відповідного до якого банк відкрив останньому відновлювальну кредитну лінію на загальну суму 15 877,78 доларів США з процентною ставкою 12,5 % річних. 26 листопада 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду до вказаного кредитного договору, відповідно до якої змінено відсоткову ставку за кредитним договором на 16 % річних. За прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів п. 3.9 договору передбачено відповідальність у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення. Визначаючи наявність або відсутність ознак «несправедливих умов» в оскаржуваному п. 3.9 кредитного договору, суд першої інстанції обґрунтовано керувався наступним. Згідно зі ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 визначено, що положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають, як під час укладення, так і виконання такого договору. Згідно з роз'ясненнями, які містяться у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У п. 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК України (ст. ст. 215, 1048-1052, 1054-1055), ст. ст. 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». За правилами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Статтею 549 ЦК України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Відповідно до положень ч. 2 ст. 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг (яким відповідно до ст. 4 цього Закону є договір про надання кредиту) повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків. За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором є несправедливою умовою договору. За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що визначений у п. 3.9 кредитного договору розмір підвищеної процентної ставки - 584 % річних (1,6 % х 365 днів = 584 %) перевищує розумну межу плати за послугу, яка встановлена законом, є явно завищеною, не відповідає передбаченим у п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 509 та ч. ч. 1, 2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Із посиланням на правові позиції, які викладені в рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 та постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року у справі № 6-80цс13 та від 16 вересня 2015 року у справі № 6-12674св15, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту. Разом із тим суд правильно послався на положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах. Таким чином, оскільки умови п. 3.9 кредитного договору № 77.1/АА-00298.07.2 є явно несправедливими по відношенню до боржника, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання зазначеного пункту кредитного договору недійсним. Відхиляючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності з тих підстав, що кредитний договір був укладений 21 грудня 2007 року, а позивач звернувся до суду з цим позовом лише у 2016 році, тобто поза встановленим ст. 257 ЦК трирічним строком позовної давності, суд першої інстанції правильно виходив із того, що початок перебігу позовної давності не пов'язаний із моментом укладення правочину, оскільки за правилами ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Крім того, згідно з роз'ясненнями, викладеними у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому суд правильно врахував, що кредитним договором № 77.1/АА-00298.07.2 строк виконання зобов'язань визначений не пізніше 21 грудня 2014 року та обґрунтовано вважав, що в зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане. У зв'язку з викладеним суд дійшов обґрунтованого висновку про непропущення позивачем строку позовної давності для вказаних позовних вимог. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 58-60, 212 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні матеріального та процесуального закону, що призвело до неправильного вирішення спору, усупереч вимогам ст. ст. 303, 304, 309, 316 ЦПК України належним чином не з'ясував характеру і суті заявлених позовних вимог, а також на порушення вимог ст. ст. 10, 57, 60, 212, 303 ЦПК України не надав належної правової оцінки зібраним у справі доказам. Зокрема, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні указаного позову у зв'язку з пропущенням позивачем строку позовної давності та відмову у зв'язку з цим в судовому захисті порушеного права позивача, оскільки, на думку апеляційного суду, позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року, проте позов подав лише у березні 2016 року, залишивши поза увагою положення ч. 4 ст. 60 ЦПК України, згідно з якою доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Крім того, апеляційний суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, а саме: що в даному випадку оспорюється п. 3.9 кредитного договору, яким передбачено відповідальність за прострочення позичальником строку виконання зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів у вигляді пені у розмірі 1,6 % від суми заборгованості за кожен день прострочення, таким чином зазначені наслідки настануть під час дії договору та в результаті невиконання умов договору. Таким чином, вважати, що позивач дізнався і міг дізнатись про порушення своїх прав з дати укладення договору, а саме з 21 грудня 2007 року в апеляційного суду не було підстав, тому рішення апеляційного суду не є законним та обґрунтованим. Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 336, 339, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення апеляційного суду Київської області від 07 вересня 2016 року скасувати, рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21 квітня 2016 року залишити в силі. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.В. Дем'яносов Судді: А.О. Леванчук А.В.Маляренко О.М.Ситнік О.В.Ступак Справа № 381/1114/16-ц http://reyestr.court.gov.ua/Review/65505673
  8. Державний герб України ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2016 року Справа № 905/3472/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого - судді Грека Б.М., - (доповідача у справі), суддів :Малетича М.М., Могил С.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційних скарг Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Гірничі машини" на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 15.08.2016 р.у справі №905/3472/15 господарського суду Донецької області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Гірничі машини" до Державного підприємства "Шахтоуправління "Південнодонбаське №1" про стягнення заборгованості за участю Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України за участю представників від: позивача Гриневського В. В. (дов. від 28.04.16), від повідачане з'явилися, були належно повідомлені, департаменту МЮУ - Пацюк К.І. (дов. від 01.11.16) В С Т А Н О В И В : 08.06.2016 р. до господарського суду Донецької області за вх. № 17860/16 від 08.06.2016 р. надійшла скарга Державного підприємства "Шахтоуправління "Південнодонбаське № 1" (відповідача) вих. № 1223 від 03.06.2016 р. про визнання дій головного державного виконавця незаконними, скасування постанови про арешт коштів боржника, в якій скаржник просив визнати дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нідченко Д.Є. щодо винесення постанови про арешт коштів боржника від 25.05.2016 р. ЗВП № 51233374 незаконними; скасувати постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нідченко Д.Є. про арешт коштів боржника від 25.05.2016 р. ЗВП № 51233374. Ухвалою господарського суду Донецької області від 30.06.2016 р.(суддя Д.М. Огороднік) (з урахуванням ухвали господарського суду Донецької області, згідно ст. 89 ГПК України) скаргу Державного підприємства "Шахтоуправління "Південнодонбаське № 1" на дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нідченко Д.Є. задоволено частково: - визнано дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нідченко Д.Є. щодо винесення постанови про арешт коштів Державного підприємства "Шахтоуправління "Південнодонбаське № 1" від 25.05.2016 р. № 51233374 в частині примусового виконання наказу господарського суду Донецької області від 17.03.2016 р. № 905/3472/15 в частині накладення арешту на рахунок № 26003011382402, який відкритий в ПАТ "Альфа-Банк" та в частині накладення арешту на рахунках № 260413021335, № 260423011335, які відкриті у АТ "Державний ощадний банк України" такими, що не відповідають нормам чинного законодавства; - визнано недійсною постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нідченко Д.Є. про арешт коштів Державного підприємства "Шахтоуправління "Південнодонбаське № 1" від 25.05.2016 р. № 51233374 в частині примусового виконання наказу господарського суду Донецької області від 17.03.2016 р. № 905/3472/15 в частині накладення арешту на рахунок № 26003011382402, який відкритий в ПАТ "Альфа-Банк" та в частині накладення арешту на рахунки № 260413021335, № 260423011335, які відкриті у АТ "Державний ощадний банк України". Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 15.08.2016 р. у справі №905/3472/15 (судді: Н.В. Будко, А.М. М'ясищев, О.І. Склярук) ухвалу місцевого суду залишено без змін. Не погоджуючись із постановою апеляційного суду Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Гірничі машини" звернулись до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких просять її скасувати, та в задоволенні скарги на дії ДВС відмовити. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, у грудні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Гірничі машини" м. Донецьк звернулося до господарського суду Донецької області з позовною заявою до Державного підприємства "Шахтоуправління "Південнодонбаське № 1" м. Вугледар про стягнення суми основного боргу у розмірі 16726986,00 грн. та суми 3 % річних у розмірі 247492,48 грн. Рішенням господарського суду Донецької області від 23.02.2016 р. позов Державного підприємства "Шахтоуправління "Південнодонбаське № 1" задоволено повністю. 17.03.2016 р. на виконання зазначеного рішення було видано відповідний наказ. 25.05.2016 р. головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нідченко Д.Є. в межах зведеного виконавчого провадження № 51233374 прийнято постанову про арешт коштів боржника, якою накладено арешт на кошти у межах суми 198 092 075,32 грн. Не погодившись з зазначеною постановою державного виконавця, Державне підприємство "Шахтоуправління "Південнодонбаське №1" (відповідач) звернулося до господарського суду Донецької області зі скаргою про визнання дій головного державного виконавця незаконними, скасування постанови про арешт коштів боржника, в якій скаржник просив визнати дії головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нідченко Д.Є. щодо винесення постанови про арешт коштів боржника від 25.05.2016 р. ЗВП № 51233374 незаконними; скасувати постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нідченко Д.Є. про арешт коштів боржника від 25.05.2016 р. ЗВП № 51233374. Задовольняючи частково скаргу, суди попередніх інстанцій виходили з того, що накладення арешту на рахунки боржника, які призначені для виплати заробітної плати, та для обліку коштів соціального страхування в національній валюті унеможливлює своєчасну виплату заробітної плати та інших виплат працівникам боржника, що призводить до порушення конституційних прав громадян, що працюють на підприємстві. Вищий господарський суд України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на наступне. Згідно п.4 ст. 82 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ. Відповідно до ст.33 Закону України "Про виконавче провадження" у разі якщо в органі державної виконавчої служби відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об'єднуються у зведене виконавче провадження і на майно боржника накладається арешт у межах загальної суми стягнення, виконавчого збору і можливих витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій. Державним виконавцем було відкрито декілька виконавчих проваджень, де боржником є ДП "Шахтоуправління "Південнодонбаське №1". Виконавчі провадження були об'єднані постановою від 24.07.2015 р. та утворено зведене виконавче провадження ЗВП №51233374, боржником за яким є Державне підприємство "Шахтоуправління "Південнодонбаське №1". Залишок загальної суми заборгованості по зведеному виконавчому провадженню №51233374, яка підлягає арешту даною постановою з урахуванням частково стягнутих грошових коштів, склав 198092075,32 грн. На виконання рішень судів та постанов державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору накладено арешт на кошти у межах суми 198 092 075,32 грн., що містяться на рахунках. Статтею 57 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом, зокрема, винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах. В той же час статтею 43 Конституції України гарантовано, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом; громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Частиною 1 статті 115, ч. 5 ст. 97 Кодексу законів про працю, ст. 22, ч.ч. 1, 6 ст. 24, ч. 3 ст.15 Закону України "Про оплату праці" визначено, що своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості, оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку, всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці. Відповідно до ч. 2 ст. 34 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" страхувальник-роботодавець відкриває окремий поточний рахунок для зарахування страхових коштів у банках у порядку, встановленому Національним банком України. Кошти Фонду, що надходять на зазначений рахунок, обліковуються на окремому субрахунку. Страхові кошти, зараховані на окремий поточний рахунок у банку або на окремий рахунок в органі, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів (далі - окремий рахунок), можуть бути використані страхувальником виключно на надання матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам. Страхові кошти, зараховані на окремий рахунок, не можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів, на стягнення на підставі виконавчих та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до закону. Частиною 2 статті 21 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням" встановлено, що страхові кошти, зараховані на окремий поточний рахунок у банку або на окремий рахунок в органі, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, можуть бути використані страхувальником виключно на надання матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам. Страхові кошти, зараховані на окремий рахунок, не можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів, на стягнення на підставі виконавчих та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до закону. Частиною 1 статті 72 Закону України "Про виконавче провадження" також встановлено, що на допомогу по державному соціальному страхуванню, яка виплачується в разі тимчасової непрацездатності та в інших випадках, стягнення може бути звернено тільки за рішеннями про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника. Дійсно, ст. 57 ЗУ "Про виконавче провадження" визначено, що арешт майна боржника направлений насамперед для забезпечення реального виконання рішення, тобто стягнення сум за виконавчим документом на користь стягувача. В той же час при наявності законодавчого обмеження та заборони на стягнення таких коштів, виконавчою службою під час розгляду справи не доведено підстав для застосування арешту коштів, які знаходяться на таких рахунках, та які в подальшому не можуть бути використані для погашення заборгованості перед стягувачем. Таким чином, накладення арешту на рахунки боржника, які призначені для виплати заробітної плати, та для обліку коштів соціального страхування в національній валюті унеможливлює своєчасну виплату заробітної плати та інших виплат працівникам боржника, що призводить до порушення конституційних прав громадян, що працюють на підприємстві. Частиною 1 статті 6 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Отже, суди вірно зазначили, що накладення арешту на рахунок боржника №260030111382402 у ПАТ "Альфа Банк", який призначений для виплати заробітної плати, унеможливлює своєчасну виплату заробітної плати та інших виплат працівникам боржника, що призводить до порушення конституційних прав громадян, що працюють на підприємстві. Постановою про арешт коштів боржника ВП №5123374 від 25.05.2016 р. накладений арешт на кошти відповідача, що знаходяться на всіх його рахунках у банківських установах у тому числі і на кошти, які використаються для виплати допомоги по тимчасовій непрацездатності за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими похованням та на кошти, які використовуються для виплати допомоги від нещасних випадків на виробництві за рахунок коштів відповідного Фонду. Вказані дії державного виконавця унеможливлюють виплату відповідачем вказаних коштів, тим самим порушуючи права відповідача та права працівників відповідача. На підставі наведеного, дії державного виконавця щодо накладення арешту на кошти боржника в частині примусового виконання наказу господарського суду Донецької області від 17.03.2016 р. №905/3472/15 в частині накладення арешту на рахунок №26003011382402, який відкритий в ПАТ "Альфа-Банк" та в частині накладення арешту на рахунках № 260413021335, №260423011335, які відкриті у АТ "Державний ощадний банк України", обґрунтовано зазначено судами, що є такими, що не відповідають нормам чинного законодавства. Отже, доводи касаційної скарги спростовуються вищевикладеним та не можуть бути підставою для скасування постанови у справі, а тому її слід залишити без змін, таку як ухвалену при повному з'ясуванні всіх обставин справи та при вірному правозастосуванні. На підставі наведеного, керуючись ст.ст.111-5, 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України Вищий господарський суд України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Гірничі машини" залишити без задоволення. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 15.08.2016 р. у справі № 905/3472/15 залишити без змін. Головуючий - суддя Б. М. Грек Судді М.М. Малетич С. К. Могил Справа № 905/3472/15 http://reyestr.court.gov.ua/Review/63086987
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом державного підприємства «Національна енергетична компанія «Укренерго» до ОСОБА_1, треті особи: командитне товариство «Науково-впроваджувальна фірма «Нові технології», управління Держземагенства у Каховському районі Херсонської області, фермерське господарство «Едельвейс», про встановлення права земельного сервітуту за заявою державного підприємства «Національна енергетична компанія «Укренерго» про перегляд рішення апеляційного суду Херсонської області від 1 грудня 2015 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2014 року державне підприємство «Національна енергетична компанія «Укренерго» (далі – ДП «НЕК «Укренерго») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, треті особи: командитне товариство «Науково-впроваджувальна фірма «Нові технології», управління Держземагенства у Каховському районі Херсонської області, фермерське господарство «Едельвейс» (ФГ «Едельвейс»), про встановлення права земельного сервітуту. Позивач посилався на те, що за результатами відкритих торгів між ДП «НЕК «Укренерго» та командитним товариством «Науково-впроваджувальна фірма «Нові технології» укладено договір про надання послуг з оформлення права обмеженого безоплатного та строкового користування чужими земельними ділянками (їх частинами) на період прокладання (будівництва) та експлуатації повітряної лінії електропередачі 750 кВ Запорізька АЕС – Каховська. Оскільки маршрут траси повітряних ліній електропередач проходить через земельні ділянки, надані ДП «НЕК «Укренерго» в постійне користування на підставі державного акта від 3 січня 2001 року та перетинає земельну ділянку ОСОБА_1, яка знаходиться та території Коробківської сільської ради Каховського району Херсонської області та належить відповідачу на підставі державного акта від 16 лютого 2006 року, та підпадає під охоронну зону ПЛ 750 кВ Запорізька АЕС – Каховська, ними направлена пропозиція про укладення договору на встановлення земельного сервітуту, однак відповідь на пропозицію не надійшла. Крім того, підприємство не має можливості виконати будівельні роботи, а в подальшому експлуатувати вказану ділянку повітряної лінії електропередачі без використання частини земельної ділянки, що належить ОСОБА_1, оскільки зазначена земельна ділянка знаходиться між земельними ділянками, належними ДП «НЕК «Укренерго», на яких заплановано встановлення опор повітряної лінії і проходження над нею електричних проводів, що тягне за собою встановлення обмежень, передбачених чинним законодавством. Ураховуючи викладене, ДП «НЕК «Укрегенрго» просило встановити право земельного сервітуту стосовно земельної ділянки, яка розташована на території Коробківської сільської ради Каховського району Херсонської області і належить ОСОБА_1. Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 12 жовтня 2015 року позов ДП «НЕК «Укренерго» задоволено. Встановлено за ДП «НЕК «Укренерго» (сервітуарій) право земельного сервітуту (на прокладання та експлуатацію ПЛ 750 кВ Запорізька АЕС-Каховська) стосовно частини земельної ділянки, зазначеної в кадастровому плані (додаток 15), загальною площею S га, яка розташована та території Коробківської сільської ради Каховського району Херсонської області і належить ОСОБА_1. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 19 липня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2016 року касаційну скаргу ДП «НЕК «Укренерго» відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ДП «НЕК «Укренерго» просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залиши в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 404 ЦК України та норми Закону України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об’єктів». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд встановив, що ОСОБА_1 на підставі державного акта від 16 лютого 2006 року належить земельна ділянка площею R га, яка розташована на території Коробківської сільської ради Каховського району Херсонської області, цільове призначення якої – ведення фермерського господарства. Маршрут траси повітряної лінії електропередачі ПЛ 750 кВ Запорізька АЕС – ПС 750 кВ Каховська проходить земельною ділянкою, наданою ДП «НЕК «Укренерго» у постійне користування на підставі державного акта від 3 січня 2001 року, що перетинає земельну ділянку ОСОБА_1 та охоплюється охоронною зоною ПЛ 750 кВ Запорізька АЕС –Каховська. На виконання енергетичної стратегії України на період до 2030 року розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 квітня 2011 року затверджено проект «Повітряна лінія 750 кВ Запорізька АЕС – Каховська з підстанцією 750 кВ «Каховська» та заходами повітряних ліній 330 кВ, а також розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року затверджено титул будови «Повітряна лінія 750 кВ Запорізька АЕС – Каховська з підстанцією 750 кВ «Каховська» та заходами повітряних ліній 330 кВ». Також судами встановлено, що погодження землевідведення під будівництво повітряної лінії 750 кВ Запорізька АЕС – Каховська здійснено ще у 1989 році. При виборі напрямку траси повітряної лінії підприємством відповідно до діючого законодавства отримано необхідні погодження та здійснено компенсацію збитків і втрат сільгоспвиробництва попереднім власником, рішенням Каховського виконавчого комітету Ради народних депутатів від 16 вересня 1988 року затверджений відповідний акт і в частині, що стосується земельної ділянки ОСОБА_1. Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що по суті між сторонами виникли правовідносини щодо права позивача користуватися чужою земельною ділянкою на умовах сервітуту, згоди щодо якого не досягнуто. Оскільки право ДП «НЕК «Укренерго» на встановлення земельного сервітуту виключає право відповідача, як власника користуватися належною йому земельною ділянкою за цільовим призначенням, а у позивача є можливість та повноваження вирішити порушене ним питання у інший спосіб, шляхом вирішення питання про відчуження земельної ділянки, передбаченої Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», а тому відсутні передбачені законом підстави для встановлення земельного сервітуту на викладених позивачем умовах. Проте в наданих для порівняння ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: -13 квітня 2016 року постановляючи ухвалу, у цій же справі, суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи на новий розгляд до апеляційного суду, виходив з того, що суд не врахував, що ДП «НЕК» Укренерго» не може задовольнити свої потреби в інший спосіб, оскільки маршрут траси повітряної лінії електропередачі ПЛ 750 кВ Запорізька АЕС – Каховська в обов’язковому порядку перетинає земельну ділянку, що належить ОСОБА_1. Таким чином, у ДП «НЕК» Укренерго» як у користувача земельної ділянки, отриманої у встановленому законодавством порядку, виникло право вимагати від ОСОБА_1 надання земельного сервітуту на прокладення та експлуатацію лінії електропередач. Крім того, ДП «НЕК» Укренерго» не є суб’єктом, який має право викупу земельних ділянок та іншого нерухомого майна для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності відповідно до положень статті 7 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. -від 9 липня 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що виконати проектувальні, будівельні роботи та експлуатувати ЛЕП без використання земельної ділянки відповідача неможливо. Його відмова від укладення договору земельного сервітуту робить неможливим проектування, будівництво та експлуатацію ланцюгової ділянки. А тому вимоги про встановлення права земельного сервітуту на прокладення та експлуатацію двох ланцюгової ділянки підлягають задоволенню. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах, а саме статті 404 ЦК України, статті 7 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» та положень Закону України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини першої статті 65 ЗК України землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Згідно зі статтею 76 ЗК України землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони. Відповідно до частини першої статті 404 ЦК України особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Разом з тим, згідно з частиною п’ятою статті 403 ЦК України сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Як встановлено судами, належна ОСОБА_1 на праві власності спірна земельна ділянка за своїм цільовим призначенням є землею сільськогосподарського призначення, якій статтею 23 ЗК України надано пріоритетність. На зазначеній земельній ділянці власниця вирощує виноградники. Відповідно до пункту «б» частини 2 статті 101 ЗК України дія земельного сервітуту підлягає припиненню, коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням. Судами встановлено, що запропоновані ДП «НЕК» «Укренерго» умови земельного сервітуту передбачають знищення виноградників, як на період будівництва лінії електропередач, так і на період можливих аварій (аварійних ситуацій), а також планових ремонтних робіт. Розташування спірної земельної ділянки в охоронюваній зоні з урахуванням запропонованих позивачем обмежень щодо установлення шпалер для виноградників, поливу сільськогосподарських культур, проїзду відповідних машин і механізмів та обробітку ґрунту виключають можливість використовувати відповідачкою належної їй на праві власності земельної ділянки за її призначенням. Законом України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів» передбачено, що земельні сервітути щодо будівництва та обслуговування об’єктів передачі електричної енергії встановлюється на підставі договору про встановлення земельного сервітуту між експлуатуючим підприємством та власником чи постійним користувачем земельних ділянок, укладеному в порядку, встановленому ЦК України. У разі недосягнення згоди щодо встановлення земельного сервітуту земельна ділянка може бути відчужена в порядку, встановленому Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» (стаття 16 Закону). Аналогічне положення містить стаття 35 Закону України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів», якою передбачено, що у разі якщо встановлення спеціальної зони об’єктів енергетики спричинить неможливість використання земельної ділянки повністю або частково, розташованої в межах цієї зони, за цільовим призначенням, зазначена земельна ділянка підлягає відчуженню для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. У частині першій статті 7 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» передбачено, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та в порядку, визначених цим Законом, мають право викупу земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для суспільних потреб, зокрема, для будівництва, капітального ремонту, реконструкцій та обслуговування об'єктів енергетичної інфраструктури (ліній електропередачі, електростанцій) та об'єктів, необхідних для їх експлуатації. Разом з тим, статтею 10 цього Закону визначено порядок та умови прийняття рішення відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб. Так, за змістом цієї статті ініціатива щодо викупу земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб може належати зокрема і підприємствам, які здійснюють будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію, експлуатацію об'єктів транспортної та енергетичної інфраструктури, захисних гідротехнічних споруд і які погодили місце розташування таких об'єктів у випадках та в порядку, визначених статтею 151 ЗК України. За наслідками розгляду такої пропозиції, відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня надходження такої пропозиції приймає рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб. Однак, матеріали справи не містять доказів, а позивачем не зазначено, що ДП «НЕК» «Укренерго» раніше зверталось до компетентного органу з відповідною пропозицією щодо викупу спірної земельної ділянки у ОСОБА_1 для суспільних потреб та у такому викупі позивачу було відмовлено, а тому посилання позивача на те, що ДП «НЕК «Укренерго» не може задовольнити свої вимоги в інший спосіб, окрім встановлення права земельного сервітуту, є необгрунтованими. Встановлення такого земельного сервітуту позбавляє власника земельної ділянки права, гарантованого статтею 41 Конституції України, на використання належної земельної ділянки за цільовим призначенням. За таких обставин, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позову про встановлення земельного сервітуту, дійшов законного та обґрунтованого висновку про те, що встановлення земельного сервітуту виключає право власника використовувати належну йому земельну ділянку за цільовим призначенням, а у позивача є можливість та повноваження вирішити порушене питання у інший спосіб, шляхом викупу земельної ділянки. Отже у справі, яка переглядається, положення статті 404 ЦК України, статті 7 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» та положень Закону України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів» судом застосовано правильно, судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви державного підприємства «Національна енергетична компанія «Укренерго» відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-403цс17 Згідно зі статтею 76 ЗК України землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони. Відповідно до частини першої статті 404 ЦК України особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Разом з тим, згідно з частиною п’ятою статті 403 ЦК України сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Відповідно до пункту «б» частини 2 статті 101 ЗК України дія земельного сервітуту підлягає припиненню, коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням. У разі недосягнення згоди щодо встановлення земельного сервітуту земельна ділянка може бути відчужена в порядку, встановленому Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» (стаття 16 Закону). У частині першій статті 7 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розташовані, які перебувають у приватній власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» передбачено, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та в порядку, визначених цим Законом, мають право викупу земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для суспільних потреб, зокрема, для будівництва, капітального ремонту, реконструкцій та обслуговування об'єктів енергетичної інфраструктури (ліній електропередачі, електростанцій) та об'єктів, необхідних для їх експлуатації. Ініціатива щодо викупу земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб може належати зокрема і підприємствам, які здійснюють будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію, експлуатацію об'єктів транспортної та енергетичної інфраструктури, захисних гідротехнічних споруд і які погодили місце розташування таких об'єктів у випадках та в порядку, визначених статтею 151 ЗК України. За наслідками розгляду такої пропозиції, відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня надходження такої пропозиції приймає рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-403цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4D46952E090A7FACC22581000031F978
  10. Державний герб України Справа № 127/5392/15-ц Провадження № 22-ц/772/3114/2016 Головуючий в суді першої інстанції Сичук М. М. Категорія 57 Доповідач Медвецький С. К. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 листопада 2016 рокум. Вінниця Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області у складі: головуючого Медвецького С.К., суддів: Нікушина В.П., Оніщука В.В., з участю секретаря Сніжко О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Омега Банк», публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання споживчого кредитного договору та договору іпотеки недійсними, встановила: У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 04 липня 2008 року він та відкрите акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк») уклали кредитний договір № 0101/0708/71-166, відповідно до умов якого йому було надано 65 000 дол. США кредиту, строком до 03 липня 2038 року. Відповідно до пункту 1.4 договору, кредитні кошти були призначенні для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, того ж дня, він та ВАТ «Сведбанк» уклали іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 29 квітня 2013 року акціонерами публічного акціонерного товариства «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк») було прийнято рішення про перейменування банку з ПАТ «Сведбанк» в публічне акціонерне товариство «Омега Банк» (далі - ПАТ «Омега Банк»). 28 травня 2013 року була завершена реєстрація статуту з новим найменуванням банку. За рік до перейменування, 25 грудня 2012 року, згідно з угодою, укладеною між ПАТ «Сведбанк» та публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»), було здійснено продаж прав вимоги за поточними кредитними договорами фізичних осіб на користь ПАТ «Дельта Банк», у тому числі кредитним договором № 0101/0708/71-166 та іпотечним договором № 0101/0708/71-166-Z-01. З метою захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів, запобіганню завданню споживачам моральної чи матеріальної шкоди через надання свідомо недостовірної чи неповної інформації Національним банком України були розроблені та затверджені постановою НБУ № 168 від 10 травня 2007 року «Правила надання банкам України інформації України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (далі - Правила). На його думку, відповідачем, у порушення п. п. 1.3, 3.3, 3.4 Правил та ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у кредитному договорі № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року не було зазначено реальної процентної ставки по кредиту та абсолютного значення подорожчання кредиту з урахуванням вартості всіх супутніх послуг. У вартості платежів не розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. У порушення п. 2 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» йому, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі не надано повної інформації про умови кредитування, а також не повідомлено орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору. Такими діями банку, при укладанні договору, його введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді абсолютного значення подорожчання кредиту. Унаслідок протиправних дій відповідача, лише за період з 10 липня 2012 року до 10 червня 2014 року відбулося безпідставне зарахування суми процентів на користь банку в розмірі 612, 02 дол. США. Жодні розрахунки не відповідають умовам кредитного договору. Вважає, що оспорюваний договір укладено із застосуванням нечесної підприємницької діяльності та введенням його в оману, оскільки він не був повідомлений про орієнтовну сукупну вартість кредиту, тому не міг передбачити можливі ризики при укладанні зазначеного правочину. Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням збільшених позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати недійсним кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та ВАТ «Сведбанк»; визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між ним та ВАТ «Сведбанк»; виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером 7507953 про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1; зняти заборону відчуження цієї квартири та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 7507805 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження - квартиру АДРЕСА_1; застосувати правові наслідки недійсності правочину шляхом зарахування всіх сплачених ним платежів у сумі 47 154 дол. США; стягнути солідарно з відповідачів завдані збитки в подвійному розмірі в сумі 49 663, 32 дол. США; частково зарахувати суму збитків до суми повернення залишку по кредитному договору, а решту коштів в розмірі 31 817, 32 дол. США солідарно стягнути з відповідачів на його користь. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі заявник просить скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Окрім цього, просить постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права, допущені судом першої інстанції під час проголошення рішення та видачі його копій. У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити. Представник ПАТ «Дельта Банк» Горобець Д.Г. заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив її відхилити. Представник ПАТ «Омега Банк» в судове засідання не з'явився, хоча належним чином і завчасно повідомлявся про час та місце розгляду справи. Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, які зявилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню частково з таких міркувань. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що підстави для визнання кредитного договору недійсними відповідно до ст. ст. 203, 215, 230 ЦК України, ст. ст. 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» відсутні, оскільки при укладенні оспорюваного кредитного договору позивач діяв вільно, виходячи з власних інтересів, прийняв рішення про вибір контрагента та про вступ з ним в договірні відносини, на власний розсуд визначив характер договору з контрагентом, який вони уклали, його умови (зміст), в тому числі порядок видачі та погашення кредиту. Проте погодитися з такими висновками суду не можна. Статтею ст. 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Установлено, що 04 липня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 0101/0708/71-166, відповідно до умов якого позивачу було надано 65 000 дол. США кредиту, зі сплатою 11,9% річних за весь строк фактичного користування (пункт 1.3. договору), на строк до 03 липня 2038 року. Сторони за взаємною згодою, досягнутою при укладенні цього договору, встановили, що розмір визначеної у цьому пункті процентної ставки може змінюватися без укладення додаткового правочину до цього договору, у випадках і у порядку, встановленому п. 6.1.2. цього договору. Відповідно до пункту 1.4. договору, кредитні кошти були призначенні для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири. Згідно з пунктом 1.5. договору, до складу сукупної (загальної) вартості кредиту для позичальника (його витрат) у зв'язку з отриманням кредиту на умовах цього договору включаються суми, необхідні для погашення кредиту, суми передбачених цим договором процентів, комісій, можливих неустойок, а також вартість витрат, пов'язаних з укладанням іпотечного договору, передбаченого п. 2.1. цього договору, у тому числі будь-яких змін та доповнень до нього та вартість страхування предмету іпотеки за іпотечним договором відповідно до п. 5.1.8 договору. Витрати, пов'язані з укладанням/зміною іпотечного договору, договору страхування предмета іпотеки, сплачуються позичальником самостійно безпосередньо особам, що надають відповідні нотаріальні послуги/послуги страхування. Пунктом 2.1. кредитного договору визначено, що забезпечення виконання зобов'язань позичальника по погашенню заборгованості за кредитом, сплаті процентів за користування кредитом, оплаті комісій, пені за несвоєчасну сплату процентів і несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом, відшкодування збитків у зв'язку з порушенням умов даного договору та інших витрат банку, пов'язаних з одержанням виконання, виступає іпотека об'єкта нерухомості, що придбавається позичальником за договором купівлі-продажу, зазначеним в пункті 1.4. цього договору (далі - «заставне майно» або «предмет іпотеки»). З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, того ж дня, між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 29 квітня 2013 року акціонерами ПАТ «Сведбанк» було прийнято рішення про перейменування банку з ПАТ «Сведбанк» в ПАТ «Омега Банк». 28 травня 2013 року була завершена реєстрація статуту з новим найменуванням банку. За рік до перейменування, 25 грудня 2012 року, згідно з угодою, укладеною між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», було здійснено продаж прав вимоги за поточними кредитними договорами фізичних осіб на користь ПАТ «Дельта Банк», у тому числі кредитним договором № 0101/0708/71-166 та іпотечним договором № 0101/0708/71-166-Z-01. Відповідно до висновку судової економічної експертизи № 01/06/2015-02 від 12 жовтня 2015 року розмір реальної річної процентної ставки за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року становить 13,94%; сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року складає 187 933, 74 дол. США; щомісячний платіж у розмірі 663,60 дол. США, визначений споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, не може відповідати чи не відповідати розміру процентної ставки цього ж договору, оскільки щомісячний платіж - є ануїтетним платежем, який складається із двох частин: суми основного боргу за кредитом та нарахованих відсотків за його користування, при визначенні яких повинна застосовуватися певна відсоткова ставка; сума перевищення сукупної вартості кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року більше над загальною сумою нарахованих в додатку 1 до кредитного договору процентів складає 14 037,73 дол. США (т. 1, а.с.110-123). Згідно з висновком додаткової судової економічної експертизи від 03 червня 2016 року № 03/02/2016-02, за умови, якщо розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США, а не 663,60 дол. США, розмір реальної річної процентної ставки за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року становить 13,95%; сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за споживчим кредитним договором № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року за умови, якщо розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США, а не 663,60 дол. США складає 188 077,73 дол. США; якщо, відповідно до умов кредитного договору кількість періодів виплати складає 30 років, загальна сума, яку необхідно виплатити (основна сума кредиту) - 65 000 дол. США, ставка, що вираховується шляхом ітерації для ануїтетного платежу в розмірі 664,00 дол. США складає 11,90002%, для ануїтетного платежу в розмірі 664,00 дол. США - 11,9080276%; дослідити питання на погашення якої заборгованості (тіла кредиту чи процентів) банком щомісяця зараховувалась різниця в розмірі 0,40 дол. США, що виникла між сумою ануїтетного платежу, зазначеного в тексті кредитного договору, та сумою ануїтетного платежу, зазначену в додатку до договору не видається за можливе через абсолютну невідповідність фактичного зарахування банком, як ПАТ «Омега Банк», так і ПАТ «Дельта Банк», коштів, що надходили в погашення кредитної заборгованості як в розрізі періодів, так і розрізі видів заборгованості (основна сума та проценти). За спірним кредитним договором за період з 10 серпня 2008 року до 10 травня 2012 року ОСОБА_3 належало погасити на користь ПАТ «Омега Банк» сукупно: основної суми кредиту - 1 101,61 дол. США; процентів за користування кредитом - 29 423,99 дол. США, а всього: 30 525,60 дол. США . Відповідно до виписок ПАТ «Омега Банк» за період з 10 серпня 2008 року до 10 травня 2012 року погашення кредитної заборгованості склало: 688,00 дол. США - основна сума кредиту, 29 866,00 - проценти за користування кредитом, а всього: 30 554,00 дол. США. За кредитним договором за період з 10 червня 2012 року до 10 червня 2014 року ОСОБА_3 належало погасити на користь ПАТ «Дельта Банк» сукупно: 844,74 дол. США - основної суми кредиту; 15 745,26 дол. США - процентів за користування кредитом, а всього: 16 590,00 дол. США. Відповідно до виписок ПАТ «Дельта Банк» за період з 10 червня 2012 року до 10 червня 2014 року погашення кредитної заборгованості склало: 1 186,91 дол. США - основна сума кредиту; 15 413,09 дол. США - проценти за користування кредитом, а всього: 16 600,00 дол. США (т.2, а.с.206-222). Отже, на момент звернення до суду з позовом ОСОБА_3 сплачено відповідачам 47 154,00 дол. США., з яких: 1 874,91 дол. США - основна сума кредиту, 45 279,09 дол. США - проценти за користування кредитом. Ці обставини підтверджуються копіями квитанцій. Постановою Пленуму Верховного суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» № 8 від 30 травня 1997 року визначено, що судова експертиза як один із засобів доказування сприяє повному, всебічному та об'єктивному дослідженню обставин справ, постановленню законних і обґрунтованих судових рішень. Дослідивши вказані вище висновки експерта, колегія суддів вбачає їх належними та допустимими доказами у справі, оскільки вони належно обґрунтовані, дають вичерпні відповіді на поставлені питання, висновки експерта узгоджується з дослідницькою частиною та матеріалами справи. Висновки експерта підтверджують обставини, зазначені в позовній заяві. Так, реальні значення вартісних показників фінансової послуги істотно перевищують задекларовані банком. За таких умов, виконання спірного правочину направлене на отримання кредитором прихованого прибутку та, водночас, на виникнення непередбачених втрат у боржника. Представник ПАТ «Дельта Банк» в поданих запереченнях не спростував вказаних вище невідповідностей. Факт отримання позивачем доходів в іноземній валюті судом не встановлено. Для здійснення платежів за кредитним зобов'язанням позичальник отримував необхідну валюту, шляхом обміну гривні на долари США в установленому законом порядку, що підтверджується копіями квитанцій. Відповідно до п. 3.1.1. кредитного договору, позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за попередній місяць, нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору, шляхом здійснення фіксованих платежів (далі - ануїтетні платежі або ануїтетний платіж) у сумі 664 дол. США у чітко встановлений цим договором термін 10 числа кожного місяця. За рахунок ануїтетного платежу позичальник зобов'язується щомісяця здійснювати у першу чергу погашення суми нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору процентів, а за рахунок залишку суми - погашення частини кредиту. Виходячи з додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення», позичальнику належить здійснювати щомісячне погашення суми кредиту та сплату процентів у сумі, яка дорівнює 663,60 дол. США, протягом 360 місяців. Судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем при встановленій договором відсотковій ставці 11,9% фактично сплачувалося 13,95% при сплаті щомісячного (ануїтетного) платежу в сумі 664,00 дол. США. Ця обставина відповідачами належними та допустимими доказами не спростована. Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України). За змістом ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу ), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Згідно з роз'ясненнями, викладеними у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України ), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Як роз'яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (стаття 1055 ЦК України). Згідно з преамбулою Закону України «Про захист прав споживачів» у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні. Так, ч. ч. 1, 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати детальнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Аналогічні вимоги встановлені пунктом 2.1 постанови Правління Національного банку України за № 168 від 10 травня 2007 року «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (далі - Правила), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808, у якому визначено, що банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за кредитом; вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, в включаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством. Національний банк України своїми листами № 18-112/219-637 від 19 січня 2006 року, № 43-311/4217-7165 від 13 липня 2007 року, № 40-/117/2093/-6134 від 16 червня 2007 року та постановою № 98 від 28 березня 2007 року «Про схвалення методичних рекомендацій щодо вдосконалення корпоративного управління банками України», неодноразово попереджав комерційні банки про дотримання вимог Закону України «Про захист прав споживачів та можливість виникнення комплаєнс ризиків юридичних санкцій, фінансових збитків або втрати репутації внаслідок невиконання банком вимог законодавства України, нормативно-правових актів, внутрішніх положень і правил. Також НБУ вказав, що у разі декларування банком у договорі зі споживачем будь-якої послуги, споживач має право не тільки в деталях знати предмет задекларованої послуги, а також отримати зазначену послугу належної якості, відповідно до умов договору. Відповідачі не надали доказів проведення ВАТ «Сведбанк» належної переддоговірної роботи у відповідності до вимог статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та постанови НБУ № 168 від 10 травня 2007 року. У пункті 1.2. Правил визначено, що вони регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту (у тому числі наданого у формі кредитної лінії, овердрафту за картковим рахунком тощо) і мають бути оплачені споживачем згідно з вимогами законодавства України та/або кредитного договору про надання споживчого кредиту. У розділі третьому Правил (пункти 3.1.-3.8.) викладені вимоги щодо детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача під час укладення кредитного договору. Пунктом 3.1. Правил визначено, що банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо). Кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом (пункт 3.2. Правил). Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту (пункт 3.3. Правил). Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках (пункт 3.4. Правил). Відповідно до пункту 3.6. Правил, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Відповідно до ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Пунктом дев'ятим зазначеної статті визначено, що під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває. Конституційний Суд України в рішенні від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 по справі № 1-26/201 зазначив, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму. Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів. За положеннями ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Сукупною вартістю кредиту є інформація про процентну ставку, вартість сукупних послуг та інших фінансових зобов'язань позивача, варіанти погашення кредиту, кількість платежів, їх періодичність та обсяги. Крім того, як роз'яснено у рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 15-рп/2011 положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Директива розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди. Згідно з п. 2 ст. 7 Директиви, комерційна діяльність вважається такою, що вводить в оману, якщо вона містить недостовірну інформацію або створює загальне враження, що вводить чи може ввести в оману, навіть, якщо інформація вірна у відношенні одного або декількох елементів такої інформації. Разом з тим, бездіяльністю, що вводить в оману вважається така комерційна діяльність, в котрій, виходячи з фактичної ситуації, приймаючи до уваги всі особливості, обставини та обмеження комунікативного середовища, продавець не надає суттєво необхідної середньостатистичному споживачеві інформації для прийняття обдуманого рішення щодо угоди, що веде або може призвести до укладення середньостатистичним покупцем угоди, яка не була б укладена ним при інших обставинах. Також, вводячою в оману бездіяльністю визнається ненадання продавцем або несвоєчасне надання в двоякій, нечіткій, незрозумілій формі інформації, що вважається суттєвою. Зокрема, суттєвою є інформація про ціну угоди. Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 5 від 12 квітня 1996 року «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Виходячи з умов кредитного договору (пункт 3.1.1.) позичальник здійснює погашення кредиту та сплату процентів за попередній місяць, нарахованих відповідно до п. 3.2. цього договору, шляхом здійснення фіксованих платежів (далі - ануїтетні платежі або ануїтетний платіж) у сумі 664 дол. США, тоді як з додатку № 1 до кредитного договору «Графік погашення», позичальнику належить здійснювати щомісячне погашення суми кредиту та сплату процентів у сумі, яка дорівнює 663,60 дол. США. Розрахунок платежів споживача проведений поверхово, оскільки в ньому зазначено тільки такі показники: дата погашення, погашення відсотків, тіла кредиту, щомісячний платіж та залишок заборгованості; й не зрозуміло для споживача, так як не зазначено із чого складаються ці суми та на момент укладання договору взагалі відсутня інформація щодо кінцевих сум. Всупереч пункту 3.2. Правил банком не надано позивачу графік платежів із зазначенням сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом, і такий графік сторонами не підписувався. Також всупереч пункту 3.3. Правил у кредитному договорі не зазначено сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також не зазначено її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту. Як слідує з висновку експерта сукупна вартість кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за спірним споживчим договором за умови, що розмір щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США (такий платіж сплачував позивач) складає 188 077,73 дол. США (т.2, а.с.217). Сума перевищення сукупної вартості кредиту (абсолютне подорожчання кредиту) за спірним кредитним договором більше над загальною сумою процентів за цих умов складає 14 181,73 дол. США (188 077,73 - 173 896,00) та включає в себе наступні складові: - комісія за надання кредиту 650,00 дол. США; - сукупну різницю за 360 місяців між розміром ануїтетного платежу, визначеним умовами кредитного договору (п. 3.1.1.) - 664 дол. США та розміром ануїтетного платежу, визначеним у додатку № 1 до договору - 663,60 дол. США, а саме 144,00 дол. США; - платежі за надані супутні послуги на користь третіх осіб, пов'язані із: страхуванням - 11 353,97 дол. США, сплатою обов'язкових платежів за посвідчення договору купівлі-продажу та договору іпотеки об'єкта нерухомості - 2 012,66 дол. США, реєстрацію договору купівлі-продажу об'єкта нерухомості 21,11 дол. США Допитана в судовому засіданні експерт ОСОБА_5 пояснила, що виходячи з розміру щомісячного (ануїтетного) платежу 664,00 дол. США розмір реальної річної процентної ставки за спірним споживчим кредитом становить 13,95%. Такий розмір нею визначений з урахуванням сукупної вартості кредиту, процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, відповідно до Таблиці визначення сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, яка міститься в додатку до Правил № 168. Абсолютне подорожчання кредиту нею визначено з урахуванням комісії за надання кредиту, різниці між розміром ануїтетного платежу зазначеного в кредитному договорі і додатку до спірного договору та платежів за надані супутні послуги на користь третіх осіб. Отже, враховуючи висновки експертизи та пояснення експерта про невідповідність процентної ставки, вказаної у договорі, реально сплачуваній, колегія суддів приходить до висновку, що зазначена у договорі сума кредиту не відповідає його умовам і вартості кредиту. Орієнтована сукупна вартість кредиту становить значно більшу суму, проте така сума в договорі відсутня, як і будь-які посилання на неї. Виходячи із принципу рівності сторін та, враховуючи вищезазначене, колегія суддів приходить до висновку про наявність в діях банку факту обману та недобросовісної підприємницької практики. Умисел в діях банку має місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги та декларуванні в кредитному договорі заниженої ціни у вигляді значення абсолютного значення подорожчання кредиту. Доказом приховування істотної інформації, що необхідна споживачу для здійснення ним свідомого вибору, є не проведення банком визначеної Законом України «Про захист прав споживачів» переддоговірної роботи, що мало безпосередній вплив на прийняття споживачем рішення щодо кредитування на певних умовах та призвело до укладення споживачем кредитного договору за найбільш невигідною для нього, та водночас, за найбільш прибутковою для банку, ануїтетною схемою. Мотивом введення споживача в оману є отримання максимально можливого прибутку, в тому числі й прихованого. На думку колегії суддів, за таких умов, формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, що не відповідала дійсності, та створювала помилкове уявлення про ціну фінансової послуги. Крім того, колегія суддів погоджується з позивачем, що вчинений сторонами правочин містить несправедливі умови, оскільки його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду ОСОБА_3 Оскільки оспорюваний договір про надання споживчого кредиту укладений внаслідок обману та не відповідає вимогам ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами надання позичальнику як споживачу фінансових послуг банку повної інформації про кредитні умови, а саме: орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням процентної ставки за кредитом і вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних із одержанням кредиту та укладанням договору про надання споживчого кредиту, що передбачено Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, то кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 слід визнати недійсним. Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Оскільки основне зобов'язання визнано недійсним, то слід визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 Відповідно до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у випадку визнання договору іпотеки недійсним. Згідно зі ст. 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Щодо пред'явлених позивачем вимог про зняття заборони відчуження нерухомого майна та виключення записів із відповідних реєстрів, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини громадянина захищаються судом. Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Відповідно до рішення Конституційного суду України №11-2/2002 від 09 липня 2002 року право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами, відтак звернення позивача з такого роду вимогами є його правом. Частиною другою статті 230 ЦК України сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що за умовами кредитного договору ним було сплачено банку за перевірку документів комісію у розмірі 1% від розмірі кредиту в сумі 650 дол. США що еквівалентно 3 152,37 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), здійснено оплату не менше ніж 10% вартості об'єкта нерухомості відповідно до укладеного договору купівлі-продажу, а саме 21 003,55 дол. США, що еквівалентно 101 863,00 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), укладено іпотечний договір (за вчинення нотаріальних дій: посвідчення договору купівлі-продажу та договору іпотеки об'єкта нерухомості було сплачено 2 012,66 дол. США, що еквівалентно 9 761,00 грн.), за реєстрацію права власності на об'єкт нерухомості було сплачено 21,11 дол. США, що еквівалентно 102,36 грн. (за офіційним курсом НБУ на дату здійснення операції), застраховано об'єкт нерухомості (за час дії договору вартість страхування склала 659,71 дол. США, що еквівалентно 3 456,50 грн.), а всього на користь банку та третіх осіб ним було сплачено 24 831,66 дол. США. Оскільки всі ці кошти були сплачені на користь банку та третіх осіб, то зазначені витрати, на думку позивача, є його збитками, які банк повинен відшкодувати на його користь у подвійному розмірі. Матеріалами справи встановлено, що позивачем на користь банку було сплачено комісію за перевірку документів в сумі 650 дол. США. Ураховуючи те, що спірний договір визнаний недійсним внаслідок обману, то з ПАТ «Омега Банк», як правонаступника ПАТ «Сведбанк» необхідно стягнути на користь позивача у подвійному розмірі сплачену ним комісію за перевірку документів в сумі 1 300 дол. США, що еквівалентно 33 868,90 грн., відповідно до офіційного курсу НБУ на час розгляду справи. В іншій частині вимог ОСОБА_3 про стягнення збитків необхідно відмовити, оскільки зазначені кошти були сплачені позивачем на користь третіх осіб - 10% вартості квартири, нотаріальні послуги, реєстрація права власності та страхування нерухомого майна, а відтак ці витрати не можна вважати збитками. Також матеріалами справи встановлено, що у листопаді 2015 року представник ПАТ «Дельта Банк» подав заяву про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 1057-1 ЦК України, та просив накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 (т.2, а.с.17). Відповідно до статті 1057-1 ЦК України у разі визнання недійсним кредитного договору суд за заявою сторони в обов'язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені частиною першою статті 216 ЦК України, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю. Визнаючи недійсним кредитний договір, у якому виконання зобов'язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт. Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює, юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину. Оскільки, відповідно до наданих сторонами доказів позивач повинен повернути банку, як кредитодавцю 65 000 дол. США, з яких ним сплачено 47 154 дол. США, колегія суддів вважає, що ОСОБА_3 зобов'язаний повернути ПАТ «Дельта Банк» різницю між отриманими та сплаченими грошовими коштами в сумі 17 846 дол. США. З метою виконання зобов'язання про повернення коштів, колегія суддів вважає за необхідне, накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3 Доводи представника позивача про неможливість застосування до спірних правовідносин вимог статті 1057-1 ЦК України, оскільки Цивільний кодекс України доповнений цією статтею лише 02 жовтня 2010 року, тобто до укладення оспорюваного договору, колегія суддів не приймає до уваги, так як зазначена стаття введена в дію з 03 листопада 2012року та регулює правові наслідки недійсності кредитного договору. Крім цього, колегія суд вважає безпідставними доводи представника ПАТ «Дельта Банк» про пропуск позивачем строку позовної давності. Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позивач зазначив, що про можливість існування обману з боку банку при укладенні кредитного договору йому стало відомо на початку 2014 року, у зв'язку з чим він неодноразово звертався до ПАТ «Дельта Банк» із заявою про надання роз'яснень. Лише 15 лютого 2015 року банк надав відповідь на його звернення, зі змісту якої стало зрозуміло про порушення його прав. Про наявність обману позивач дізнався з висновку експертизи. Окрім цього, згідно з вимогами ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Отже, у справі, яка переглядається, суд зазначених норм матеріального права не врахував та неправильно їх застосував, неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 309 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, відповідно змінює розподіл судових витрат згідно з правилами, передбаченими статтею 88 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. За правилами частини 3 вказаної процесуальної норми якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Оскільки позов задоволено частково, то відповідно до вимог ч. 3 ст. 88 ЦПК України та з урахуванням суми судового збору, що підлягала сплаті за подання позовної заяви (за вимогу майнового характеру - 6 890 грн. та за вимоги немайнового характеру (4 х 243, 60 = 974,40 грн.), а також апеляційної скарги (6890 х 110% + 974,40 х 110%), від сплати яких позивач звільнений на підставі закону, стягненню з ПАТ «Омега Банк» на користь держави підлягає 2 448,48 грн. судового збору. Відповідно до ст. 211 ЦПК України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Рішення суду яке оскаржується, відповідає вимогам статей 212 - 215 ЦПК України, тому підстав для постановлення окремої ухвали щодо головуючого судді немає. Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, вирішила: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01 вересня 2016 року скасувати й ухвалити нове рішення. Позов задовольнити частково. Визнати недійсним кредитний договір № 0101/0708/71-166 від 04 липня 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_3. Визнати недійсним іпотечний договір № 0101/0708/71-166-Z-01 від 04 липня 2008 року, укладений між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_3. Виключити з Державного реєстру іпотек запис за реєстраційним номером 7507953 про обтяження іпотекою квартири АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Зняти заборону відчуження та виключити з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис за реєстраційним номером 7507805 про заборону на нерухоме майно на об'єкт обтяження - квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Омега Банк», юридична адреса: 04080, місто Київ, вулиця Новокостянтинівська, 18-В, код ЄДРПОУ 19356840 на користь ОСОБА_3 1 300 (тисячу триста) дол. США, що еквівалентно 33 868 (тридцять три тисячі вісімсот шістдесят вісім) грн. 90 коп., відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 18 листопада 2016 року, завданих збитків. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Омега Банк» на користь держави 2 448 гривень 48 копійок судового збору. У решті позову відмовити. Зобов'язати ОСОБА_3 повернути публічному акціонерному товариству «Дельта Банк» різницю між отриманими від публічного акціонерного товариства «Сведбанк» та сплаченими грошовими коштами в сумі 17 846 (сімнадцять тисяч вісімсот сорок шість) дол. США. Накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3. Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ. Головуючий: /підпис/ С.К. Медвецький Судді: /підпис/ В.П. Нікушин /підпис/ В.В. Оніщук З оригіналом вірно: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62790670
  11. Хочу создать прецендент по такому случаю. 1.Окреме провадження по заявлению от матери ребенка об установлении факта проживания ребенка и его праве на пользованием этой квартиры. Ребенок не был прописан на момент заключения договора ипотеки (он вообще ни где не был прописан), доказательства проживания были мед.документы и показания соседей (ребенок от рождения там проживал, т.е. за долго до передачи квартиры в ипотеку, служба опеки не давала разрешения, т.к. банк умолчал об этом, НО дело не об ипотеке, а о праве ребенка). Суд удовлетворил заявление, решение вступило в силу. 2. Кредитор узнав о решении, подал апелляцию. Апелляция снесла решение, т.к. посчитала, что: Прим.: разве право на майно и право проживания - это одно и тоже? Ребенок не имел майновых прав на квартиру, а только на пользование квартирой. 3. ВССУ подтвердила апелляцию, т.е. есть спор. Мое мнение и позиция на основании позиции ВСУ во многих его решениях: 1. Право ребенка на пользование квартирой родителя является производной от права родителя на её использование. Родитель в данном случае при передаче квартиры в ипотеку, права на пользование квартирой не теряет, а следовательно права на пользование квартирой ребенка сохраняется. Это определено законами, а не договорами, т.к. последние не могум противоречить законам. 2. Преоритетно право на пользование квартирой родителя определено многими НПА в защиту детей и потверждается не только ВСУ, но и положениями Конституции и т.д.. 3. Кредитор имеет только права ипотекодержателя, и НЕ имеет права на пользование квартирой, а значит и не имеет права оспаривать такое право пользования ребенка квартирой. (Эдак и сосед может подать иск, что ребенок не имеет право пользования квартирой своих родителей, лишь потому, что он хочет это оспорить!) Итого: право пользования устанавливается законом, а не договором ипотеки, а значит спора нет и быть не может! Если в изложенном мною выше есть шанс через ВСУ снести решения ВССУ и апелляции, и создать прецендент для других, то я готов на это пойти. Прошу правильно меня понять, что здесь вопрос для меня не об ипотеке (т.к. по ипотеке уже идет отдельный контролируемый процесс с использование прав ребенка), а дело принципа - ребенок имел и имеет право пользования квартирой родителя, пока это право есть у этого самого родителя, точка. Кто-то может дать оценку перспективности отстоять такое право ребенка в ВСУ? Кто-то может (желает) поучаствовать в создании такого прецендента?
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 жовтня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» до ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, про стягнення заборгованості за кредитним договором та за позовом третьої особи ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У липні 2015 року публічне акціонерне товариство «Апекс-Банк» (далі – ПАТ «Апекс-Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, мотивуючи свої вимоги тим, що 8 червня 2012 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого та з урахуванням додаткових договорів останній отримав кредит в розмірі 565 000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 19 % на рік терміном до 5 червня 2014 року. У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов’язань з повернення кредиту виникла заборгованість у розмірі 900 117 грн. 87 коп., яка складається із 564 615 грн. – заборгованість за кредитом, 79 357 грн. 84 коп. – заборгованість за процентами за користування кредитом, 297 778 грн. 32 коп. – пеня за прострочення сплати кредиту, 535 грн. 57 коп. – пеня за прострочення сплати процентів та 31 831 грн. 14 коп. – штрафу. Ураховуючи викладене, ПАТ «Апекс-Банк» просив стягнути на його користь з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. Третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Апекс-Банк» про визнання кредитного договору недійсним, посилаючись на те, що спірний договір було укладено під час зареєстрованого шлюбу її з ОСОБА_1, проте згоди останньому на вчинення правочину, який виходить за межі дрібного побутового, вона не надавала. Крім того, оспорюваний кредитний договір ставить її сім’ю у вкрай невигідне становище та призвело до погіршення матеріального становища. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року, позов ПАТ «Апекс-Банк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Апекс-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 900 117 грн. 87 коп. У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення представників заявника ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_2 – ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 8 червня 2012 року між ПАТ «Апекс-Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику відкличну відновлювальну кредитну лінію на поточні потреби з лімітом кредитування в сумі 165 000 грн. зі сплатою 19 % річних за користування кредитними коштами, строком повернення кредиту до 5 червня 2014 року. 17 квітня 2013 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_1 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, яким сторони погодили ліміт кредитування в розмірі 565 000 грн. 10 лютого 2014 року між сторонами укладено додатковий договір НОМЕР_2 до кредитного договору від 8 червня 2012 року, відповідно до якого сторони погодили, що проценти за користування кредитом в січні 2014 року сплачуються на рахунок НОМЕР_3 в ПАТ «Апекс-Банк». Як вбачається з заяв на видачу готівки позичальником за вказаним кредитним договором були отримані від позивача наступні грошові кошти: 8 червня 2012 року – 73 000 грн., 14 червня 2012 року – 16 270 грн., 26 червня 2012 року – 16 000 грн., 13 липня 2012 року – 59 730 грн., 17 квітня 2013 року – 366 615 грн. та 8 травня 2013 року – 33 000 грн., а всього на загальну суму 564 615 грн. На підставі пункту 3.3.1 кредитного договору позичальник зобов’язується забезпечити повернення кредиту згідно умов кредитного договору, але не пізніше 5 червня 2014 року, щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом в сумах та в строки відповідно до умов пункту 1.2 цього договору, сплатити комісійну винагороду в сумі та в строки, передбачені пунктом 1.3 цього договору, сплачувати інші платежі відповідно до умов договору. Відповідно до пункту 4.1 кредитного договору за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору позичальник сплачує банку пеню в розмірі 0,2 % від суми простроченої заборгованості, за кожний день прострочення з дати виникнення простроченої заборгованості по дату погашення простроченої заборгованості, включаючи дату погашення). Згідно пункту 4.2 кредитного договору при несвоєчасному погашенні кредиту, процентів за користування кредитом, комісій позичальник сплачує банку штраф в розмірі 5 % від суми непогашеного боргу. ОСОБА_1 взяті на себе зобов’язання за кредитним договором належним чином не виконував, внаслідок чого позивачем відповідно до умов кредитного договору станом на 28 січня 2015 року нарахована заборгованість на загальну суму 900 117 грн. 87 коп., яка включає заборгованість: за кредитом у розмірі 564 615 грн., по процентах – 79 357 грн. 84 коп., пеню за період з 11 червня 2014 року по 11 грудня 2014 року за прострочення сплати кредиту – 207 778 грн. 32 коп. та за прострочення сплати процентів за період з 11 червня 2014 року по 28 січня 2015 року у розмірі 16 535 грн. 57 коп. і штраф, відповідно пункту 4.2 кредитного договору за період з 11 червня 2014 року по 13 січня 2015 року за несвоєчасне повернення кредиту та процентів за користування кредитом в сумі 31 831 грн. 14 коп., що підтверджується розрахунком заборгованості. Суд першої інстанції, задовольняючи позов ПАТ «Апекс-Банк», з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позичальник за спірним кредитним договором належним чином не виконав взяті на себе зобов’язання з повернення кредитних коштів, у результаті чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягнення з боржника на користь кредитора. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 суди керувалися, зокрема, тим, що відсутня подвійна відповідальність позичальника при одночасному стягненні пені та штрафу на підставі пунктів 4.1 та 4.2 кредитного договору, оскільки застосування пені та штрафу передбачалося за різні види порушення умов кредитного договору, а тому це не свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України. Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2011 року, 6 серпня 2014 року, 24 червня 2015 року та від 16 квітня 2014 року, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 509, статті 549 ЦК України посилається заявник, у справі з аналогічних правовідносин суд касаційної інстанції виходив з того, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – порядку й строків погашення кредиту суперечить частині першій статті 61 Конституції України. Наведені приклади свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 509, 549 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Умовами спірного договору, а саме пунктом 4.1 передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення У той самий час, згідно з пунктами 4.2, 4.3, 4.4 та 4.5 кредитного договору сторонами передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за інші правопорушення: один із них – несвоєчасне повернення кредиту, процентів за користування кредитом та комісій. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Однак у справі, яка переглядається, вищезазначеним положенням Кодексу та Конституції України судом належної правової оцінки надано не було, а тому відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 січня 2015 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі № 6-2003цс15 Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України). За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBBD24C9B900909EC2257EF300301653
  13. Державний герб України РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ ун. № 759/6094/15-ц пр. № 2/759/3543/15 05 серпня 2015 року Святошинський районний суд м.Києва в складі: головуючого судді - Чалої А.П., при секретарі - Котляр Ю.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», ОСОБА_2,3-тя особа: ПАТ «Сведбанк» про визнання недійсним іпотечного договору, усунення перешкод в розпорядженні власністю шляхом припинення іпотеки нерухомого майна і вилучення з Державного реєстру відомостей про іпотеку та обтяження нерухомого майна, - В с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів та з врахуванням уточнених під час розгляду справи позовних вимог просив: визнати недійсним іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_2; усунути йому перешкоди в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28.11.2012р., шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1; вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 ОСОБА_1 обґрунтовував позов тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_4, спадкоємцем якого по закону він є. Після смерті батька відкрилась спадщина на майно, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1. Однак, оформити спадкові права на вказану квартиру він не зміг, оскільки було з*ясовано, що 03.08.2007р. від імені батька була видана нотаріально посвідчена довіреність на ім*я ОСОБА_5, який на підставі цієї довіреності 16.08.2007р. продав вказану квартиру ОСОБА_6, а останній 22.02.2008р. продав цю квартиру ОСОБА_2, якою для придбання спірної квартири були використані кредитні кошти, отримані в ПАТ «Сведбанк» і того ж дня 22.02.2008р. між ОСОБА_2 і ВАТ «Сведбанк» був укладений іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1, за умовами якого відповідачка в забезпечення своїх кредитних зобов*язань передала в іпотеку ПАТ «Сведбанк» придбану квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 14.10.2011р. позов прокурора Святошинського району м.Києва, поданий в інтересах ОСОБА_1, був задоволений частково, визнано недійсною довіреність від 03.08.2007р., видану від імені ОСОБА_4 на ім*я ОСОБА_5, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською Н.І. та зареєстровану в реєстрі за №4646; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 в особі ОСОБА_5 і ОСОБА_6 від 16.08.2007р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. та зареєстрований в реєстрі правочинів за №3211, а в решті позовних вимог відмовлено. Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. за позовом прокурора Святошинського району м.Києва в інтересах ОСОБА_1 позовні вимоги задоволені: витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 у володіння ОСОБА_1 і визнано за ним право власності на це майно; зобов*язано ОСОБА_2 звільнити квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2; іпотеку квартири АДРЕСА_1 припинено. 20.02.2013р. Апеляційний суд м.Києва постановив рішення, яким апеляційні скарги ОСОБА_2 і ПАТ «Сведбанк» задовольнив частково, рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в частині визнання недійсним іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 та припинення іпотеки скасував, і в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовив. Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.05.2013р. рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в незміненій частині та рішення Апеляційного суду м.Києва від 20.02.2013р. залишені без змін. Хоча спірна квартира повернута йому в натурі в результаті задоволення судом його віндикаційного позову, однак порушення його права власності на спірну квартиру продовжує існувати, оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно залишається запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2, існування яких перешкоджає йому розпорядитися на власний розсуд належним йому нерухомим майном. В інший спосіб, ніж визнання недійсним іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р. з інших правових підстав, ніж ті, які заявлялись раніше, а також шляхом усунення йому перешкод в розпорядженні спірною квартирою, вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку і про обтяження, він не може захистити в повній мірі своє право власності, яке охороняється Конституцією і Законами України. Просив задовольнити позов з врахуванням його уточнень на підставі Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 16, 509, 575, 204-210, 319, 391 ЦК України. В судовому засіданні позивач уточнені позовні вимоги підтримав, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві, а також пояснив про те, що вважає, що ним не пропущені строки позовної давності на звернення до суду із даним позовом, оскільки позов по суті є негаторним і порушення його права власності триваючим, а Апеляційний суд м.Києва в своєму рішенні від 20.02.2013р. вказав про те, що він має право на захист свого права власності в інший спосіб. Він не має ніяких боргових зобов*язань перед банком, а тому вважав, що законних підстав для перебування його квартири в іпотеці та під забороною немає, а спірну квартиру він фактично отримав у спадок від свого покійного батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і яка належить йому від дня відкриття спадщини, коли ніяких заборон та іпотечних договорів не існувало. Також, зазначив про те, що в інший спосіб захистити своє право власності на спірну квартиру він не має можливості. Представник позивача уточнений позов підтримав і просив його задовольни, а також пояснив про те, що ОСОБА_2 кредит не повертає і має заборгованість по кредитному договору, яка стягнута з неї рішенням суду 04.03.2013р., в даному спорі позивачем застосовано інший спосіб цивільно-правового захисту власності позивача, позивач не має ніякого відношення до боргових правовідносин ОСОБА_2 і ПАТ «Сведбанк» та є законним власником спірної квартири, згоду на іпотеку якої він не давав. Представник відповідача - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» проти позову заперечував, посилаючись на його необґрунтованість і безпідставність, а також пояснив про те, що до від ОСОБА_2 разом із правом власності на спірну квартиру до ОСОБА_1 на підставі ст.23 Закону України «Про іпотеку» перейшло і її обтяження у вигляді іпотеки та обов*язки іпотекодателя. Представник відповідачки ОСОБА_2 проти позову заперечував, посилаючись на не грунтованість його на матеріальному законі, на пропуск строку позовної давності щодо оспорювання іпотечного договору від 22.02.2008р., зазначив, що кредитне зобов*язання ОСОБА_2 перед ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», не погашено, ОСОБА_1 не є стороною іпотечного договору, який ним оспорюється, а тому вважав, що іпотечний договір є чинним, оскільки забезпечує існуюче реальне грошове зобов*язання. Третя особа - ПАТ «Сведбанк» в судове засідання явку свого представника не забезпечив, про день і час розгляду справи повідомлявся належним чином, про що в справі є поштові повідомлення (а.с. 57, 65), заперечень проти позову суду не надав, про поважність причин неявки суд не повідомив. Суд вважає за можливе розгляд справи у відсутності представника третьої особи на підставі наявних у справі доказів. Заслухавши пояснення позивача і його представника, представників відповідачів, дослідивши матеріали справи, суд вважає за необхідне позов задовольнити, виходячи з наступного. Згідно частини 1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов*язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. У відповідності до частини 3 ст.61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Відповідно до правил частини 3 ст.61 ЦПК України судом вставлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько позивача - ОСОБА_4, спадкоємцем по закону першої черги якого є позивач. Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на майно, в тому числі й на квартиру АДРЕСА_1. Однак, при оформленні спадкових прав на вказану квартиру було з*ясовано, що 03.08.2007р. від імені ОСОБА_4 була видана нотаріально посвідчена довіреність на ім*я ОСОБА_5, який на підставі цієї довіреності 16.08.2007р. продав вказану квартиру ОСОБА_6, а останній 22.02.2008р. продав цю квартиру ОСОБА_2, якою для придбання спірної квартири були використані кредитні кошти, отримані в ПАТ «Сведбанк» і того ж дня 22.02.2008р. між ОСОБА_2 і ВАТ «Сведбанк» був укладений іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1, за умовами якого відповідачка в забезпечення своїх кредитних зобов*язань передала в іпотеку ПАТ «Сведбанк» придбану квартиру АДРЕСА_1. 28.11.2012р. ПАТ «Сведбанк» на підставі договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором №6970 відступив право вимоги до ОСОБА_2 ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 14.10.2011р. позов прокурора Святошинського району м.Києва, поданий в інтересах ОСОБА_1, був задоволений частково, визнано недійсним довіреність від 03.08.2007р., видану від імені ОСОБА_4 на ім*я ОСОБА_5, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Трубінською Н.І. та зареєстровану в реєстрі за №4646; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 в особі ОСОБА_5 і ОСОБА_6 від 16.08.2007р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рильською Л.С. та зареєстрований в реєстрі правочинів за №3211, а в решті позовних вимог відмовлено (а.с. 6-9 - копія рішення суду). Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. за позовом прокурора Святошинського району м.Києва в інтересах ОСОБА_1 позовні вимоги задоволені: витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 у володіння ОСОБА_1 і визнано за ним право власності на це майно; зобов*язано ОСОБА_2 звільнити квартиру АДРЕСА_1; визнано недійсним іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2; іпотеку квартири АДРЕСА_1 припинено (а.с. 10-12 - копія рішення суду). 20.02.2013р. Апеляційний суд м.Києва постановив рішення, яким апеляційні скарги ОСОБА_2 і ПАТ «Сведбанк» задовольнив частково, рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в частині визнання недійсним іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 та припинення іпотеки скасував, і в задоволенні позовних вимог в цій частині відмовив (а.с. 13-14 - копія рішення суду). Ухвалою Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.05.2013р. рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р. в незміненій частині та рішення Апеляційного суду м.Києва від 20.02.2013р. залишені без змін (а.с. 15-16 - копія ухвали суду). В матеріалах справи є Витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з датою формування: 06.02.2015р., який містить чинні запис про іпотеку об*єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 за №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2 (а.с. 17-18 - копія витягу). Квартира АДРЕСА_1 є ізольованою двокімнатною квартирою, про що вбачається із технічного паспорту БТІ (а.с. 19-20 - копія), де з 29.01.2015р. позивач є зареєстрованим (а.с. 4 - копія паспорту). Постановою від 31.03.2008р. прокурора Святошинського району м.Києва була порушена кримінальна справа №58-1809 за фактом підроблення, використання завідомо підроблених документів та шахрайського заволодіння невстановленими особами чужим майном шляхом обману в особливо великих розмірах за ознаками злочинів, передбачених частинами 1, 3 ст.190 КК України (а.с. 25 - копія постанови). За заявою ОСОБА_1 постановою Святошинського РУ ГУМВС України в м.Києві від 29.07.2013р. арешт з квартир АДРЕСА_1 було скасовано (а.с. 26 - копія постанови). Задовольняючи позов, суд виходив з наступного. Згідно частини 1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів судом вказані в частині 2 ст.16 ЦК України. Держава забезпечує рівний захист усіх суб*єктів права власності, про що закріплено в частині 1 ст.386 ЦК України. Зміст правомочностей, які включає в себе право власності особи на річ, визначено в частині 1 ст.317 ЦК України, зокрема, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. З наведеної норми права випливає висновок про те, що порушення будь якої із правомочностей власника є порушенням його права власності на майно (річ). У відповідності до ст.391 ЦК України, власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Тобто, вказаною вище нормою матеріального закону закріплено право власника на захист таких правомочностей власника, як користування та розпорядження, не пов*язаних із позбавленням володіння або право на негаторний позов. Конкретні способи усунення власнику перешкод у користуванні та розпорядженні належним йому майном, законом не передбачені. Щодо можливості застосування обраного позивачем способу захисту його права власності на квартиру АДРЕСА_1, суд враховує правову позицію Верховного Суду України, яка викладена в справі №6-107цс12 від 07.11.2012р., предметом якої був спір про визнання договору недійсним за позовом особи, яка не була стороною цього договору, зробив правовий висновок, відповідно до якого у разі, якщо позивач, не будучи стороною оспорюваного ним договору, домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом цього договору, то виходячи з правової природи спірних правовідносин між сторонами існують речово-правові відносини, і належним способом захисту в такому разі є один із способів, передбачених главою 29 ЦК України: віндикація (ст.ст. 387, 388 ЦК України) - якщо річ перебуває у володінні відповідача; визнання права власності (ст.392 ЦК України) - якщо річ не вибула з володіння позивача, однак його право на неї не визнається відповідачем. Положення частини 3 ст.215 ЦК України при вирішенні такої категорії справ підлягають застосуванню в тому разі, якщо позивач не домагається відновлення свого права на річ, яка була предметом оспорюваного ним договору, а його порушене право може бути відновлене шляхом повернення сторін до первісного стану в результаті визнання цього договору недійсним. В даному випадку, спірна квартира вже повернута позивачу за віндикаційним позовом та за ним визнано право власності на цю квартиру згідно рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р., яке набрало законної сили в цій частині 20.02.2013р., тобто, на час розгляду даної цивільної справи, спірна квартира перебуває у фактичному володінні свого власника - ОСОБА_1, який є зареєстрованим в цій квартирі та мешкає в ній, відповідачі не оспорюють право власності позивача на спірну квартиру, тобто, речово-правові (віндикаційні) способи захисту згідно ст.ст. 387, 388 ЦК України і спосіб захисту права позивача шляхом визнання за ним права власності на спірну квартиру на підставі ст.392 ЦК України до спірних правовідносин не можуть бути застосовані, оскільки вказані способи захисту права позивача на спірну квартиру вже ним використані, а порушене право власності ОСОБА_1, зокрема, щодо правомочності розпорядження спірною кватирою, може бути відновлене шляхом визнання іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р. недійсним, у зв*язку із чим суд вважає, що ним правильно обраний цивільно-правовий спосіб захисту. Щодо недійсності іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., суд вважає, також, вказати про наступне. В ст.203 ЦК України законодавчо визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства… Згідно частини 1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини 1 ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Тобто, право розпорядження своїм майном належить виключно власникові. У відповідності до частини 1 ст.5 Закону України «Про іпотеку», предметом іпотеки можуть бути один або декілька об*єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання…нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення… В даному випадку, ОСОБА_2 при укладенні 22.02.2008р. з ПАТ «Сведбанк» іпотечного договору виступала на момент його укладення як титульний власник предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1, однак на підставі рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.2012р., яке набрало чинності в цій частині 20.02.2013р., спірна квартира була витребувана із володіння ОСОБА_2 як незаконного і визнано право власності на цю квартиру за ОСОБА_1 В частині 1 ст.236 ЦК України вказано, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Таким чином, на час укладення оспорюваного позивачем іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., іпотекодавець ОСОБА_2 не була титульним власником предмета іпотеки - спірної квартири, а тому не мала права розпоряджатися цим нерухомим майном. З наведеного випливає, що іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р. суперечить закону, зокрема, ст.ст. 317, 319 ЦК України і ст.5 Закону України «Про іпотеку», в тій його частині, що його стороною - іпотекодавцем не є власник предмета іпотеки. Відповідно до частини 1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п*ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Оцінюючи зібрані по справі докази щодо позовної вимоги про визнання недійсним іпотечного договору у їх сукупності та співставленні, належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також їх достатності і взаємному зв*язку, суд приходить до висновку про її обґрунтованість і необхідність задоволення. Щодо інших позовних вимог, суд вважає вказати про наступне. Згідно ст.17 Закону України «Про іпотеку», іпотека припиняється, крім іншого, у разі визнання іпотечного договору недійсним. Враховуючи те, що позовні вимоги про припинення іпотеки та вилучення із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку та запису про обтяження, по своїй суті є похідними і випливають із іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., який визнано судом недійсним, а тому й ці позовні вимоги підлягають задоволенню. Що стосується заяви представника відповідачки ОСОБА_2 в порядку частини 4 ст.267 ЦК України про застосування наслідків спливу строків позовної давності, то суд вважає за необхідне вказати про наступне. Так, стаття 268 ЦК України містить перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, при цьому відповідно до частини 2 вказаної правової норми, законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Суд вважає, що позовна давність не поширюється на вимоги власника або іншого володільця про усунення будь-яких порушень його права, хоча ці порушення і не були поєднані з позбавлення володіння, оскільки такі порушення мають триваючий характер і постійно відсувається початковий момент перебігу строку позовної давності, що має місце в спірному випадку. Стосовно посилання представника відповідача - ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в обґрунтування заперечення проти позову на те, що до позивача з правом власності на спірну квартиру від ОСОБА_2 перейшло й її іпотечне обтяження згідно правил ст.23 Закону України «Про іпотеку», суд вважає, що на підставі рішення Святошинського районного суду м.Києва від 25.09.20012р., яке набрало чинності в цій частині 20.02.2013р., спірна квартира була витребувана із володіння ОСОБА_2 як незаконного і визнано право власності на цю квартиру за ОСОБА_1, як спадкоємцем першої черги після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 свого батька ОСОБА_4, тобто, право власності на квартиру АДРЕСА_1, перейшло до ОСОБА_1 не від ОСОБА_2, яка втратила це право як незаконно отримане, тобто, ОСОБА_2, не набула в законному порядку права власності на спірну квартиру, у зв*язку із чим не могла його передати, а в порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 свого батька ОСОБА_4 як законного власника спірної квартири. При цьому, відповідно до частини 5 ст.1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, а на час відкриття спадщини - ІНФОРМАЦІЯ_1 ніяких законних обтяжень щодо спірної квартири не існувало. Крім цього, поняття зобов*язання в загальному його розумінні закріплено в частині 1 ст.509 ЦК України, де вказано, що зобов*язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов*язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов*язку. Згідно частини 2 цієї ж норми права, зобов*язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, а ст.11 ЦК України в свою чергу в частині 2 містить перелік підстав виникнення цивільних прав та обовя*зків, якими, крім іншого, є договори та інші правочини. Натомість відповідно до ст.629 ЦК України, договір є обов*язковим для виконання сторонами. Аналізуючи вказані вище норми матеріального закону і співставляючи їх із спірними правовідносинами, можливо зробити висновок про те, що між ОСОБА_1 і ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», або самою ОСОБА_2 будь-які договірні зобов*язання або інші підстави виникнення цивільних прав та обов*язків, передбачені ст.11 ЦК України, місця не мали, а тому у ОСОБА_1 не виникло й будь-яких зобов*язань щодо спірної квартири, в тому числі й іпотечних. Керуючись ст.ст. 15, 16, 203, 215, 236, 268, 317, 319, 629 ЦК України, ст.ст. 5, 17 Закону України «Про іпотеку», правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в справі №6-107 цс 12 від 07.11.2012р., ст.ст. 10, 11, 57-61, 212-215, 223 ЦПК України, суд, - В и р і ш и в : Позов задовольнити. Іпотечний договір №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладений між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого щодо вимог до ОСОБА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», і ОСОБА_2, - визнати недійсним. ОСОБА_1 усунути перешкоди в розпорядженні власністю - квартирою АДРЕСА_1, яка перебуває в іпотеці ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», на підставі договору про відступлення права вимоги №6970 від 28.11.2012р., шляхом припинення іпотеки квартири АДРЕСА_1. Вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку №2507208, внесений на підставі договору про відступлення прав за іпотечними договорами №6970 від 28.11.2012р. і запис про обтяження №2507239, внесений на підставі іпотечного договору №2619/0208/71-005-Z-1 від 22.02.2008р., укладеного між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_2. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м.Києва через районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутніми в судовому засіданні під час проголошення рішення суду - протягом десяти днів з дня отримання його копії. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/48034136
  14. Державний герб України Справа № 522/16073/14-ц Провадження № 2/522/155/15 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 січня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси, у складі: головуючого судді Свяченої Ю.Б. при секретарі Шеян І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», за участю третьої особи на стороні позивача ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними, зупинення нарахування пені, та зобов'язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ПАТ «УкрСиббанк», за участю третьої особи на стороні позивача ОСОБА_2, та просить визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між нею та АКІБ «УкрСиббанк»; визнати недійсним іпотечний договір від 28 березня 2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 1324, укладений між нею та АКІБ «УкрСиббанк»; визнати недійсним договір поруки №192894 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2; зупинити ПАТ «УкрСиббанк» нарахування пені, відсотків, штрафних санкцій за договором про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, з моменту останньої оплати за квитанціями; виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 28 березня 2008 року, а саме на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1; зобов'язати її повернути ПАТ «УкрСиббанк» у натурі все, що вона отримала на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324, та зобов'язати ПАТ «УкрСиббанк» повернути позивачці у натурі все, що воно отримало на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324. В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилається на те, що 28 березня 2008 року між нею та Банком був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11325068000, за яким банк надав їй грошові кошти у розмірі 36 600, 00 дол. США на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12, 5 % річних, строком до 28 березня 2028 року. У забезпечення цього договору був укладений Іпотечний договір від 28 березня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Також 28 березня 2008 року укладено договір поруки між Банком та ОСОБА_2 про солідарну відповідальність поручителя перед Банком за кредитним договором. Також позивачка зазначила, що станом на 01 липня 2014 року нею сплачено на рахунок Банку в погашення кредиту суму у розмірі 31 183, 15 дол. США. Вищевказані договори позивачка вважає недійсними, оскільки Банк не мав право на видачу кредиту в іноземній валюті їй, як резиденту України, без індивідуальної ліцензії НБУ. Також вважає, що при наданні кредиту банком були порушені норми Конституції України та ЦК України, ЗУ «Про банки і банківську діяльність», ЗУ «Про платіжні системи і переказ коштів в Україні», декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». В судовому засіданні представник ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити. Представник ПАТ «УкрСиббанк» позов не визнав, просив суд у його задоволенні відмовити, вважаючи його необґрунтованим та безпідставним. Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином. Дослідивши матеріали цивільної справи, вислухавши думки представників позивачки та відповідача, суд вважає, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 28 березня 2008 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11325068000, за яким банк надав позивачці грошові кошти у розмірі 36 600, 00 дол. США на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12, 5 % річних, строком до 28 березня 2028 року. Крім того, 28 березня 2008 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» була укладена додаткова угода №1 до договору про надання споживчого кредиту № 11325068000. У забезпечення вищевказаного договору був укладений Іпотечний договір від 28 березня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Також 28 березня 2008 року був укладений договір поруки між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 про солідарну відповідальність поручителя перед Банком за кредитним договором. Також судом встановлено, що станом на 01 липня 2014 року ОСОБА_1 сплачено на рахунок Банку в погашення кредиту суму у розмірі 31 183, 15 дол. США, що підтверджується відповідною випискою за кредитним договором, наданою представником позивачки до суду. Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 16 Постанови №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року, що саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору, й позичальник при належній завбачливості міг виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті. При цьому, суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року №541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач. При розгляді таких справ суди повинні враховувати, зокрема, висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), у п. 3.4 якого зазначено що, згідно ч.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Частиною 2 ст. 11 вказаного вище Закону та абзацом 16 ч. 1 ст. 6 Закону «Про фінансові послуги» врегульовуються питання щодо відомостей, які кредитодавець має повідомити споживачеві до укладення договору споживчого кредиту, а ст. 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо відомостей, які банк має надавати споживачеві як власному клієнту на його вимогу. У ч. 3 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлено правила збору та використання інформації щодо споживача як на стадії укладення договору споживчого кредиту, так і в процесі його виконання. Положення частин 4-11 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» передбачають такі права споживача, які за своїм змістом можливо реалізувати лише під час виконання договору споживчого кредиту. Зокрема, це право споживача протягом певного терміну відкликати згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин; не бути примушеним під час виконання кредитного договору сплачувати платежі, встановлені на незаконних засадах; достроково повернути споживчий кредит; не бути примушеним достроково повернути суму споживчого кредиту у разі незначних порушень договору; бути захищеним від суспільного поширення інформації про несплату боргу тощо. При цьому, судом встановлено, що у кредитному договорі не визначено, що валютні ризики, пов'язані з підвищенням вартості валюти (долару США) зобов'язання, покладені тільки на позичальника. Тобто, Банк не попередив позивачку про відповідні валютні ризики, чим порушив вимоги ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 3.5. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту». Позивачка не могла передбачити таких змін курсу національної валюти, оскільки вона не є фахівцем в галузі фінансів. Кредитодавець не надав позичальнику застережень щодо можливих та/або очікуваних змін курсу національної валюти по відношенню до валюти Основного договору, тобто Банк не надав ОСОБА_1 інформації відносно предмету договору, яка необхідна для здійснення свідомого вибору щодо валюти кредиту. При цьому, позичальник не виконав приписів ст. 11, 15, 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Кредитодавець також не виконав вимог Постанови Національного банку України №168 від 10 травня 2007 року, а саме приписів пункту 3.8. Правил, згідно з яким у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним. Отже, суд приходить до висновку, що не надавши необхідну, достовірну та своєчасну інформацію про отриману продукцію, та відповідні валютні ризики позивачки, її було поставлено в нерівні з банком умови, які в подальшому призвели до значного подорожчання продукції за кредитним договором, яку позивачка отримала у банку. Згідно до п. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. У відповідності до ч. 5 та ч. 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому. Суд вважає, що умови спірного кредитного договору є несправедливими, оскільки відповідно до договору несправедливими є, зокрема, умови Договору про: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.п. 4.1, 4.6, 4.9, 5.6 кредитного договору); установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору та надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (п.п. 1.3.1 п. 1.1 кредитного договору щодо зміни процентної ставки кожного наступного місяця кредитування). Згідно п. 2. ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Згідно ч. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу), суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Так, згідно п. 1. ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Також судом встановлено, що у кредитному договорі № 11325068000 від 28 березня 2008 року зобов'язання позивачки, як позичальника, було виражене з іноземній валюті (п. 1.1. кредитного договору). Крім цього, з п.п. 1.2.2 кредитного договору виконання зобов'язання вказане у валюті, що відповідає валюті кредиту, тобто у доларах США, що суперечить вимогам ст. 533 ЦК України. Разом з цим, у ПАТ «УкрСиббанк» на момент укладення спірного кредитного договору була відсутня індивідуальна ліцензія, видана НБУ на використання іноземної валюти при здійсненні платежів за вказаним Договором, що є порушенням ст. 5 Декрету КМУ №15-93 від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» . Так, наявність у спірному кредитному договорі положень щодо розрахунку за грошовими зобов'язаннями між позивачем та відповідачем в доларах США за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу та використання відповідачем долару США як засобу платежу за кредитним договором суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524, 533 ЦК України, ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систем валютного регулювання і валютного контролю», ст. 35 Закону України «Про Національний банк України». Відповідно до п. 17 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), згідно зі статтею 227 ЦК є оспорюваним. Вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видами діяльності, яка потребує ліцензування. Стаття 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Відповідно до приписів ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. В абзаці 2. п. 2 Постанови Пленуму ВСУ №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» вказано, що оскільки Закон не визначає певних меж своєї дії судам слід мати на увазі, що до відносин, які ним регулюються, належать, зокрема, ті, що виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму в тому числі найму (оренди) жилого приміщення - в частині відносин між наймачем (орендарем) і наймодавцем (орендодавцем), який одночасно є виконавцем комунальних послуг і послуг по ремонту житлового фонду та інженерного обладнання), побутового прокату; безоплатного користування майном, підряду (в тому числі побутового замовлення чи абонементного обслуговування), доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії, схову, страхування з договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття й ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання і зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг. Відносини, щодо захисту прав споживачів можуть витікати також з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону, Згідно Рішення Конституційного Суду України у справі № 1/26/2011 від 10 листопада 2011 року положення пунктів 22, 23 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положенням частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником/споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Таким чином, суд вважає доведеними вимоги позивачки щодо визнання недійсними договору про надання споживчого кредиту, а також похідні від нього договори - договору іпотеки та договору поруки. Частинами 1, 3 та 5 ст. 203 ЦК України визначають, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частина 1 ст. 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. У зв'язку з визнанням вищевказаних договорів недійсними, суд застосовує правові наслідки визнання правочину недійсним шляхом зупинення ПАТ «УкрСиббанк» нарахування пені, відсотків, штрафних санкцій за договором про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1, з моменту останньої оплати за квитанціями; виключення з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 28 березня 2008 року, а саме на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1; а також шляхом зобов'язання сторін повернути один одному у натурі все, що вони отримали на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року. Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона постилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У відповідності до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на справедливий суд, зокрема кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Враховуючи вищевикладене, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими та такими, що знайшли своє підтвердження у судовому засіданні. Керуючись вимогами п. 16 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», п. п. 2 Постанови Пленуму ВСУ №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів», ст. 11, 15, 18, 19, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 35 Закону України «Про Національний банк України», ст. ст. 203, 215, 227, 229, 230, 236, 524, 533, 548, 652 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 10, 11, 60, 79, 88, 209-210, 213-215, 218 ЦПК України суд, - ВИРІШИВ: Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк», за участю третьої особи на стороні позивача ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними, зупинення нарахування пені, та зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити. Визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1. Визнати недійсним іпотечний договір від 28 березня 2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 1324, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1. Визнати недійсним договір поруки №192894 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2. Зупинити ПАТ «УкрСиббанк» нарахування пені, відсотків, штрафних санкцій за договором про надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, укладений між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1, з моменту останньої оплати за квитанціями. Виключити з реєстру обтяжень та заборон відчуження запис про обтяження та заборону відчуження нерухомого майна за іпотечним договором від 28 березня 2008 року, а саме на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Зобов'язати ОСОБА_1 повернути ПАТ «УкрСиббанк» у натурі все, що вона отримала на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324. Зобов'язати ПАТ «УкрСиббанк» повернути ОСОБА_1 у натурі все, що воно отримало на виконання угод за договором по надання споживчого кредиту № 11325068000 від 28 березня 2008 року, та іпотечним договором від 28 березня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1324. Рішення може бути оскаржено в Апеляційний суд Одеської області шляхом подачі апеляційної скарги через Приморський районний суд м. Одеси протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя: Ю.Б. Свячена http://reyestr.court.gov.ua/Review/42420947
  15. Решение от 6-го мая 2014 года. До сегодняшнего дня апеляции не было... Хотя юрист банка в отпуске, - скорее всего это и станет "поважною підставою для поновлення строків на апеляційне оскарження"...
  16. Державний герб України УКРАЇНА АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 214/4359/13-Ц 22-ц/774/380/К/14 Справа № 214/4359/13-ц Головуючий в суді першої Провадження № 22-ц/774/380/К/14 інстанції - Ан О.В. Категорія 27 (4) Доповідач - Савіна Г.О. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 квітня 2014 року м. Кривий Ріг Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі : головуючого - судді Савіної Г.О., суддів - Митрофанової Л.В., Остапенко В.О., при секретарі - Кузьміній Н.В., за участю: представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 12 грудня 2013 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, - В С Т А Н О В И Л А : У червні 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 28 липня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №0301/0706/88-506 (з подальшим внесенням змін та доповнень), відповідно до умов якого відповідач отримав 12000 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитним договором . В забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором між ними укладено договір іпотеки №0301/0706/88-506-Z-1, згідно умов якого ОСОБА_2 передав банку в іпотеку 2-кімнаткнну квартиру АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності. Внаслідок укладених 28 листопада 2012 року між правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» - ПАТ «Сведбанк» та ТОВ Факторинговою компанією «Вектор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Вектор Плюс»), а також ТОВ «ФК «Вектор плюс» і ТОВ «Кредитні ініціативи» договорів факторингу, останнє набуло статусу нового кредитора/стягувача за вищезазначеним кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань утворилась прострочена заборгованість розмір якої станом на 01 квітня 2013 року становить 203788 грн. 41 коп., з яких заборгованість за кредитом - 92087 грн. 35 коп., заборгованість по відсоткам 54995 грн. 20 коп. та пеня 56705 грн. 86 коп. Оскільки у разі неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель набуває права дострокового виконання зобов'язання, а у разі його невиконання - звернення стягнення на предмет іпотеки, просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки - 2-х кімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1, загальною площею 45,3 кв.м, житловою площею 27,9 кв.м, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №0301/0706/88-506 від 28 липня 2006 року, яка станом на 01 квітня 2013 року складає 203788 грн. 41 коп., виселити відповідача з вказаної квартири без надання іншого житла із зняттям з реєстраційного обліку, а також стягнути з ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в сумі 2152 грн. 58 коп. Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 12 грудня 2013 року позовні вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволені частково, звернуто стягнення на предмет іпотеки - 2-х кімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 45,3 кв.м, житловою площею 27,9 кв.м, що належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №0301/0706/88-506 від 28 липня 2006 року, яка станом на 01 квітня 2013 року складає 203788 грн. 41 коп., а саме за кредитом 92087 грн. 35 коп., по відсотках 54995 грн. 20 коп., пеня - 56705 грн. 86 коп.; - шляхом проведення прилюдних торгів згідно Закону України "Про виконавче провадження", встановивши початкову ціну предмета іпотеки за ціною, що буде визначена на підставі висновку незалежного експерта чи суб'єкта оціночної діяльності, правоздатність якого підтверджена сертифікатом суб'єкта оціночної діяльності. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ "Кредитні ініціативи" 2037 грн. 88 коп. в рахунок відшкодування судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового про відмову в позові, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, на його думку, суд неправомірно задовольнив позовні вимоги, не перевірив розрахунок заборгованості та дійшов помилкового висновку щодо виникнення у нього простроченої заборгованості, наявність якої давала б позивачу право дострокового її стягнення. Суд не звернув увагу на недоведеність позивачем його права на звернення до суду з позовом та того, що він є належним кредитором, а також не врахував, що він не отримував жодного письмового повідомлення про зміну кредитора, тому в даному випадку має місце прострочення кредитора. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 28 липня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №0301/0706/88-506 (з подальшим вселенням змін та доповнень), відповідно до умов якого відповідач отримав 12000 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитним договором . В забезпечення належного виконання зобов'язання за Кредитним договором між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки №0301/0706/88-506-Z-1, згідно умов якого ОСОБА_2 передав банку в іпотеку 2-кімнаткнну квартиру АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 взятих на себе зобов'язань утворилась заборгованість розмір якої станом на 01 квітня 2013 року становить 203788 грн. 41 коп., з яких заборгованість за кредитом - 92087 грн. 35 коп., заборгованість по відсоткам 54995 грн. 20 коп. та пеня 56705 грн. 86 коп. 28 листопада 2012 року між правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» - ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» укладено договір факторингу, згідно якого ТОВ «ФК «Вектор Плюс» набуло право вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, зокрема з відповідачем, право на вимогу якої належить банку на підставі доданої до договору документації. В свою чергу, 28 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» укладено договір факторингу, відповідно до п.п. 2.1, 2.2 якого ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відступає ТОВ «Кредитні ініціативи» свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами укладених з боржниками, право на вимогу за якими належить ТОВ «ФК «Вектор Плюс» на підставі документації, зокрема, за вищезазначеним кредитним договором укладеним з ОСОБА_2 Задовольняючи частково позовні вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи», суд першої інстанції виходив з порушення прав позивача неналежним виконанням зобов`язання ОСОБА_2 та наявності в зв`язку з цим підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду з огляду на наступне. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. На думку колегії суддів оскаржуване рішення вимогам вищезазначеної статті не відповідає з наступних підстав. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Сутність договору факторингу полягає у тому, що суб'єкт цивільних правовідносин (кредитор) маючи боржника, який з тих чи інших причин не сплачує належні першому кошти, все ж таки ці кошти отримує, хоча і не від боржника, а від третьої особи, шляхом укладання з нею договору факторингу. Факторинг - це спосіб кредитування однієї особи іншою з умовою платежу у формі правонаступництва («покупки», або передачі прав вимоги до третьої особи). ТОВ «Кредитні ініціативи», звертаючись до суду з позовом як новий кредитор, внаслідок укладених договорів факторингу, за договором № 0301/0706/88-506, укладеним 28 липня 2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_2 ставив питання про звернення стягнення на належну відповідачу квартиру АДРЕСА_1, яку відповідач передав в іпотеку АКБ «ТАС-Комерцбанк» в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. Частиною 1 ст. 1078 ЦК України встановлено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Предметом договору фінансування під відступлення грошової вимоги може бути: передача грошової вимоги фактору в обмін на надання клієнту грошових коштів; відступлення клієнтом фактору своєї грошової вимоги, як способу забезпечення виконання зобов'язання, що є у клієнта перед фактором (наприклад кредитний договір). Грошова вимога - це вимога клієнта до боржника на підставі будь-якого договору, за яким боржник повинен виплатити клієнту певну грошову суму. Відповідно ж до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» № 898-IV від 05 червня 2003 року (зі змінами) іпотека це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом Таким чином, вимоги клієнта до боржника, пов'язані з отриманням від боржника будь-яких робіт, послуг або інших благ в натуральній формі, не можуть бути предметом відступлення за договором факторингу. Позивач, звертаючись до суду з указаним позовом посилався, як на підставу законності своїх позовних вимог, крім вищевказаного договору факторингу, на договір про передачу йому ТОВ «ФК «Вектор Плюс» прав вимоги за іпотечними договорами, які визначені договором факторингу, укладеним 28.11.2012 року між ними, який нотаріально посвідчений 28.11.2012 року. Однак позивачем не надано доказів на підтвердження того, що на момент укладення цього договору іпотекодержателем було ТОВ «ФК Вектор Плюс». Крім того, цей договір суперечить положенням ст. 1078 ЦК України та відповідно до ст. 228 ЦК України він є нікчемним, оскільки порушує публічний порядок. Так, відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. При цьому в цій частині стосовно майна фізичних або юридичних осіб, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади характер правочину конкретизовано: йдеться про анти соціальність знищення, пошкодження майна або незаконне заволодіння ним. Згідно із частиною 2 цієї статті правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним внаслідок безпосередньої вказівки закону і незалежно від наявності позову з боку його учасників чи інших осіб. Вирішуючи спір, суд першої інстанції на вищезазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог. Рішення суду в частині відмови позивачу у задоволенні позовних вимог про виселення відповідача із квартири без надання іншого житла зі зняттям його з реєстрації в належній йому квартирі не оскаржено. Проте відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Судом першої інстанції при вирішенні справи та ухваленні рішення були застосовані правові норми, які застосуванню не підлягали та не застосовані правові норми, які підлягають застосуванню, у зв'язку з чим рішення суду не відповідає вимогам ст. ст. 213, 214 ЦПК України. Так, відмовляючи у позові про виселення відповідача з належної йому квартири без надання іншого житла із зняттям з реєстраційного обліку, суд, посилаючись на ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК України, дійшов висновку, що на час ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки позивачем не виконано імперативно-диспозитивних приписів, встановлених вказаними правовими нормами та відсутності порушення невизнання або оспорювання прав та свобод іпотеко держателя в розумінні вимог ст. 3 ЦПК України. В той час як ці позовні вимоги не підлягають задоволенню, у зв'язку з відсутністю правових підстав для задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду необхідно скасувати з ухваленням, відповідно до п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України нового рішення про відмову ТОВ «Кредитні ініціативи» у задоволенні його позовних вимог до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 та виселення відповідача із вказаної квартири без надання іншого житла зі зняттям його з реєстрації. Відповідно до ст. 88 ЦПК України з ТОВ «Кредитні ініціативи» на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір в сумі 1020 грн. за розгляд справи у суді апеляційної інстанції. Керуючись ст.ст. 303, 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, 313, 314 - 316 ЦПК України, колегія суддів, - В И Р І Ш И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 12 грудня 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення. У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 та виселення відповідача із квартири без надання іншого житла зі зняттям його з реєстрації відмовити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 1020 грн. за розгляд справи у суді апеляційної інстанції. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили. Головуючий : Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38179717
  17. Державний герб України Справа № 500/7863/13-ц Провадження № 2/500/588/14 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2014 року Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області у складі: головуючий - суддя Швець В.М., при секретарі Гончаренко М.Ю., за участю представника позивача ОСОБА_1., представника відповідача Анікєєва А.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Ізмаїлі цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до приватного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про захист прав споживача та визнання недійсним пункту договору, В С Т А Н О В И В: У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» в особі філії ОДЕСЬКЕ РУ ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», в якому просив визнати несправедливим положення пункту 6.1 Кредитного договору № М-89/08 від 16 липня 2008 року та недійсним п. 6.1. кредитного договору № М-89/08 від 16 липня 2008 року, укладеного між ним та акціонерним АТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ». Свої вимоги позивач мотивував тим, що 16 липня 2008 року між ВАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», правонаступником якого є ПАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, згідно якого він отримав кредит в сумі 12 000,00 (дванадцять тисяч) гривень для споживчих потреб, зі строком користування кредитом до 08 січня 2010 року та процентною ставкою за користування кредитними коштами, що становить 26 % річних. Відповідно до пункту 6.1. кредитного договору передбачено стягнення пені у розмірі 1 % за кожен день прострочення виконання зобов'язань. Вказував, що умови пункту 6.1. Кредитного договору щодо пені у розмірі 1% за кожен день прострочення виконання зобов'язання за споживчим кредитом, що становить 360% від суми неповерненого кредиту та/або несплачених процентів за рік, є несправедливими в розумінні ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», суперечать принципам розумності та добросовісності є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника, не відповідають вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» і тому на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України повинні бути визнані недійсними. Представник відповідача у судовому засіданні проти позову ОСОБА_3 заперечував. Свої заперечення мотивував тим , що відповідно до законодавства України наявність неустойки за своєю правовою природою свідчить про забезпечення виконання зобов'язання, та в договорі визначено розмір неустойки. Просив суд в задоволені позовних вимог ОСОБА_3 відмовити в повному обсязі. У відповідності зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає справу в межах заявлених вимог на підставі представлених доказів. З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд вважає що позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтовані та підлягають задоволенню. Як вбачається з матеріалів справи 16 липня 2008 року між ВАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» був укладений кредитний договір № М-89/08. Відповідно до п. 2.1 якого ОСОБА_3 мав отримати кредит в сумі 12 000,00 гривень на споживчі потреби, строком до 08 січня 2010 року з відсотковою ставкою 26% річних. Позичальник, відповідно до п. п. 3.2., 4.3. кредитного договору, зобов'язався здійснювати повернення отриманого кредиту та сплачувати проценти за користування кредитом, не пізніше строку, визначеного п. 3.2. кредитного договору, тобто до 08 січня 2010 року. Згідно з п. 6.1. кредитного договору за просрочку повернення Кредитних ресурсів та/або уплати відсотків Позичальник сплачує Банку пеню із розрахунку 1% від простроченої суми за кожен день прострочки. Сплата пені не звільняє позичальника від сплати процентів за користування кредитними коштами за весь час фактичного користування Кредитними ресурсами. Згідно з чч. 1, 3 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник - повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки, відповідно до умов кредитного договору № М-89/08 від 16 липня 2008 року, що укладений між сторонами, Банк надав кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України "Про захист прав споживачів". Крім того, необхідність застосування цього Закону України до споживчого кредитування звернуто увагу у Рішенні Конституційного Суду України N 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року (справа про захист прав споживачів кредитних послуг). У цьому Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що у справі про захист прав споживачів кредитних послуг держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Споживачу, як правило, об'єктивно Бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, що нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу).Отже, для споживача існує ризик помилково або навіть внаслідок введення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги . Згідно з ч. 5 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах. Згідно зі ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", на яку відповідач посилається, обґрунтовуючи свої вимоги за позовом, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення. Наявність неустойки за своєю правовою природою свідчить про забезпечення виконання зобов'язання проте, це не означає, що Закон України "Про захист прав споживачів" не повинен застосовуватись до цих правовідносин. Відповідно до ч.1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним. Даний висновок повністю відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 11 вересня 2013 року № 6-52цс13. Відповідно до ч.1 статті 215. ЦЦК України Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. З урахування наведеного, суд дійшов висновку про те, що пункт 6.1. кредитного договору щодо встановлення сторонами договору пені у розмірі 1,00 % за кожен день прострочення виконання зобов'язання за споживчим кредитом, що становить 360 % від суми неповерненого кредиту та/або несплачених процентів за рік, є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності та є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника - ОСОБА_3, як споживача послуг банку, оскільки дана умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання нею зобов'язань за спірним договором. і тому на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України повинен бути визнан недійсними. Згідно із ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За приписом ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтями 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України встановлені способи захисту цивільних прав та інтересів. Зокрема, права та законні інтереси захищаються шляхом: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. За висновками суду, позивачем обрано спосіб захисту, який відповідає вимогам ст. 16 Цивільного кодексу України. На підставі викладеного позов ОСОБА_3 підлягає задоволенню. З огляду на наведене, керуючись ст. 11, ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" , ст. ст. 203, 215, 217, 526, 611, 625, 629, 1054 Цивільного кодексу України, ст. ст. 10, 11,57, 60,88, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В: Позовні вимоги ОСОБА_3 про порушення прав споживачів, про визнання недійсним пункту кредитного договору задовольнити. Визнати, що оспорений пункт 6.1 кредитного договору № М-89/08 укладеного між ВАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» та ОСОБА_3 від 16 липня 2008 року є несправедливим. Визнати недійсним пункт 6.1 кредитного договору № М-89/08 укладеного між ВАТ «БАНК «ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ» та ОСОБА_3 від 16 липня 2008 року. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 10 днів з дня отримання копії рішення. Суддя В. М. Швець http://reyestr.court.gov.ua/Review/37644189
  18. Державний герб України Печерський районний суд міста києва Справа № 757/20544/13-ц Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 лютого 2014 року Печерський районний суд м. Києва у складі: головуючого судді - Цокол Л.І. , при секретарі - Насурлаєва К. Е., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "ВЕКТОР ПЛЮС", Товариства з обмеженою відповідальністю "КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ", Публічного акціонерного товариства "ОМЕГА БАНК", за участі третьої особи ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги(факторингу), В С Т А Н О В И В : Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "ВЕКТОР ПЛЮС", Товариства з обмеженою відповідальністю "КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ", Публічного акціонерного товариства "ОМЕГА БАНК", і просить визнати частково недійсними Договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Договір про відступлення прав за іпотечними договорами від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», Договір факторингу від 28 листопада 2012 року, що був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» в частині відступлення права грошової вимоги за Кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02 жовтня 2008 року, що був укладений між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОМЕГА БАНК» та ОСОБА_1. Позовні вимоги обгрунтовані тим, що відповдачами було укладено договори після звернення первісного кредитора до суду за захистом своїх прав щодо примусового стягнення заборгованості , яка виникла внаслідок невиконання боржником своїх зобов'язань. Під час судового розгляду представник позивача ОСОБА_3 вимоги викладені в заяві від 09 січня 2014 року підтримав, просив їх задовольнити, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві. Представник відповідача ПАТ "Омега Банк" Пухта А.О. подав до суду письмові заперечення, згідно яких просив відмовити в задоволенні вимог ОСОБА_1 В своїх заперченнях представник послався на те, що договору укладені між відповідачами є дійсними, відповідають положенням чинного законодавства. Та обставина, що на час передачі права грошової вимоги існувало рішення суду, не може бути підставою для визнання угод недійсними. Представники Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "ВЕКТОР ПЛЮС" і Товариства з обмеженою відповідальністю "КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ" в судове засідання не з'явились, своїх заперечень з приводу поданого позову не подавали. Суд всилухавши пояснення представника позивача ОСОБА_3, вивчивши письмові докази надані сторонами, прийшов до наступного висновку. Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно ст.1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Згідно ст.1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Судом встановлено, що 02 жовтня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" правонаступником якого є ПАТ "ОМЕГА БАНК" та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №2706/1008/71-605, за яким банк зобов'язався надати позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту в сумі 156 000,00 доларів США на строк з 02.10.2008р. по 02.10.2034р. Одночасно було укладено договір поруки з ОСОБА_2 в забезпечення виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_1 В забезпечення виконаня також було укладено договір іпотеки , згідно якого ОСОБА_1 передав в забезпечення виконання своїх зобов'язань нерухоме майно- квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 07 вересня 2012 року вимоги ПАТ "Сведбанк" про стягнення заборгованості за кредитом були задоволені, та стягнуто з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 борг в сумі 1938548,82грн. та судові витрати в сумі 2 823,00грн. Встановлено, що Договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», як і Договір про відступлення прав за іпотечними договорами від 28 листопада 2012 року був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а в подальшому Договір факторингу від 28 листопада 2012 року, що був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» відносно відступлення права грошової вимоги за Кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02 жовтня 2008 року, що був укладений між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОМЕГА БАНК» та ОСОБА_1. Згідно п. 1.1. Договору факторингу №15 від 28.11.2012 p., що був укладений між ПАТ «Сведбанк» та TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс» визначено поняття «дійсного права вимоги», яке може бути предметом даного договору. Під «дійсним правом вимоги» у п. 1.1. Договору факторингу №15 від 28.11.2012 р. розуміється право вимоги щодо якого відсутнє судове рішення. Стаття 512 ЦК України передбачає можливість заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема, передбачає можливість відступлення права вимоги кредитора у зобов'язанні , а не відступлення права стягнення грошових коштів на підставі судового рішення. Чинним законодавством України не передбачена можливість відступлення виконання судового рішення іншій особі. Так, зокрема, цивільне зобов'язання грунтується на вільному волевиявленні учасників цивільно-правових відносин щодо визначення ними істотних умов договору. Відтак, якщо сторони в договорі передбачили можливість відступлення прав кредитора іншій особі, первісний кредитор вправі відступити свої права за договором іншій особі, але за умови, що первісним кредитором права за кредитним договором не були реалізовані ним самим, зокрема, в порядку звернення з позовними заявами до суду щодо захисту та реалізації своїх прав за кредитним договором. До моменту укладення між ПАТ «Сведбанк» та TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс» договору факторингу №15 від 28.11.2012 року, кредитор у кредитному зобов'язанні - ПАТ «Сведбанк» вже реалізувало своє право вимоги про дострокове повернення заборгованості за Кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1, шляхом звернення з позовною заявою до суду. 07 вересня 2012 року Дарницьким районним судом м. Києва було ухвалене судове рішення про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Сведбанк» заборговіаності за кредитним договором в сумі 1938548,82 гривень, яка складається з тіла кредиту, відсотків за користування кредитом, нарахованої пені. Судове рішення набрало законної сили з 16 жовтня 2012 року, про що зазначено у постанові про відкриття виконавчого провадження, копія якої була приєднана до матеріалів справи. Таким чином, ПАТ «Сведбанк», до укладення з TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс» спірної факторингової угоди від 28.11.2012 р., вже реалізувало своє право грошової вимоги до ОСОБА_1 за Кредитним договором від 02.10.2008 р. шляхом пред'явлення відповідного позову, який в подальшому був задоволений судом, внаслідок чого кредитор - ПАТ «Сведбанк» отримало процесуальний статус стягувача, а не кредитора у зобов'язанні. З ухваленням Дарницьким районним судом м. Києва судового рішення від 07.09.2012 р. та набрання ним законної сили, не припинив своєї дії Кредитний договір між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1, проте, в частині задоволення грошових вимог (стягнення кредитної заборгованості) змінилися суб'єктний склад правовідносин, підстави їх виникнення та метод їх правового регулювання. Так, з ухваленням та набранням законної сили судовим рішенням, правові відносини щодо повернення заборгованості за кредитним договором між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 грунтуються вже не на підставі кредитного договору,а на підставі судового рішення, відповідно цивільно- правові відносини змінилися на адміністративні, а управненою стороною в них є вже не ПАТ «Сведбанк» як кредитор, а ПАТ «Сведбанк» як стягувач, зобов'язаною стороною є не ОСОБА_1, як позичальник, а ОСОБА_1, як боржник. В подальшому, правове регулювання відносин щодо стягнення заборгованості за кредитним договором на підставі ухваленого з цього приводу судового рішення, здійснюється вже не за допомогою норм ЦК України, а в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження» та ЦПК України. З вище викладених підстав, після ухвалення та набрання законної сили судовим рішенням, ПАТ «Сведбанк», в частині стягнення заборгованості за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1, мало можливість передати іншій особі лише ті права, які має стягувач у виконавчому провадженні. Як з'ясовано під час судового розгляду 10.10.2013р. ВАТ "Сведбанк" правонаступником якого є ПАТ "ОМЕГА БАНК" звернувся до відділу ДВС Дарницького районного управління юстиції в м. Києві з питання примусового виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість в загальній сумі боргу в сумі 1941371,82грн. Відповідно до ст. 378 ЦПК України та Закону України «Про виконавче провадження» відступлення права на стягнення за судовим рішенням іншій особі, здійснюється у порядку правонаступництва - заміни стягувана його правонаступником. Разом з тим, відступлення права на стягнення за судовим рішенням іншій особі нормами ЦК України не регулюється. В свою чергу, процесуальне правонаступництво є можливим лише за умови передачі новому кредитору матеріального права, щодо якого спір вирішується або є вирішеним у судовому порядку. При цьому, новий кредитор може реалізувати відступлене йому матеріальне право (в т.ч. і право грошової вимоги), щодо якого спір вирішено в судовому порядку за участю первісного кредитора та на його користь, лише в порядку, що визначений нормами Закону України «Про виконавче провадження» та ЦПК України. Водночас, новий кредитор позбавляється можливості на умовах, визначених кредитним договором, реалізувати відступлене йому право грошової вимоги, щодо якого спір вирішено в судовому порядку, оскільки в протилежному випадку це призводить до можливості притягнення боржника(позичальника) двічі (або більше разів) до відповідальності за вчинення одного й того самого правопорушення, що прямо суперечить нормам ст. 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Разом з тим, щодо грошової вимоги (стягнення заборгованості) за Кредитним договором від 02.10.2008 p., що був укладений між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 є таким, що набрало законної сили заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 07.09.2012 р. про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Сведбанк» заборгованості за кредитним договором, яка складається з тіла кредиту, відсотків за користування кредитом та нарахованої пені. З огляду на вище викладене, ПАТ «Сведбанк» на підставі договору факторингу №15 від 28.11.2012 р. відступило TOB «Факторинговій компанії «Вектор Плюс» недійсне право грошової вимоги (стягнення заборгованості) за Кредитним договором від 02.10.2008 p., укладеним між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 Недійсність відступленого права грошової вимоги (стягнення заборгованості) за Кредитним договором від 02.10.2008 p., укладеним між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 встановлена на підставі п. 1.1. Договору факторингу №15 від 28.11.2012 p., що був укладений між ПАТ «Сведбанк» та TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та нормами чинного законодавства України. У зв'язку з недійсністю відступлення права грошової вимоги (стягнення заборгованості) за основним Кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02.10.2008 p., недійсним вважається і відступлення прав за іпотечним договором №2706/1008/71-605-Z-1 від 02.10.2008 p., що був укладений між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1. Через недійсність права вимоги (стягнення заборгованості) за кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02.10.2008 p., відступленого ПАТ «Сведбанк» TOB «Факторинговій компанії «Вектор Плюс» на підставі договору факторингу №15 від 28.11.2012 p., недійсним є право вимоги (стягнення заборгованості) за кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02.10.2008 р., що було відступлене TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс» TOB «Кредитні ініціативи» на підставі договору факторингу від 28.11.2012 р.. Таким чином, на підставі ст. 519 та ч. 1 ст. 1081 ЦК України ПАТ «Сведбанк» є відповідальним перед TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс», а TOB «Факторингова компанія «Вектор Плюс» є відповідальним перед TOB «Кредитні ініціативи» за недійсність переданої грошової вимоги (стягнення заборгованості) за кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02.10.2008 р., що був укладений між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 203,215, 519,1081 ЦК України, ст.ст.8,10,60,88,208,212,213,214, 215 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : Позовні вимоги задовольнити. Визнати частково недійсним Договір факторингу №15 від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в частині відступлення права грошової вимоги за Кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02 жовтня 2008 року, що був укладений між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОМЕГА БАНК» та ОСОБА_1. Визнати частково недійсним Договір про відступлення прав за іпотечними договорами від 28 листопада 2012 року, який був укладений між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», в частині відступлення права вимоги за Іпотечним договором №2706/1008/71-605-7-1 від 02 жовтня 2008 року, що був укладений між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОМЕГА БАНК» та ОСОБА_1. Визнати частково недійсним Договір факторингу від 28 листопада 2012 року, що був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ» в частині відступлення права грошової вимоги за Кредитним договором №2706/1008/71-605 від 02 жовтня 2008 року, укладеним між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОМЕГА БАНК» та ОСОБА_1. Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через районний суд протягом десяти днів з дня його проголошення, а особами, що брали участь у справі, але не були присутні під час проголошення ,- в той же строк з дня отримання копії рішення. Суддя Цокол Л.І. http://reyestr.court.gov.ua/Review/37139933
  19. http://reyestr.court.gov.ua/Review/35232846 Державний герб України У Х В А Л А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 13 листопада 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Головуючого Ткачука О.С. Суддів: Висоцької В.С., Колодійчука В.М., Савченко В.С., Умнової О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства «МетаБанк» до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 6 березня 2012 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 12 березня 2013 року, - в с т а н о в и л а: У липні серпні 2009 року позивач ПАТ «МетаБанк» звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідачів на його користь в солідарному порядку заборгованість по кредитному договору у розмірі 342887,13 грн.; звернути стягнення на нерухоме майно - квартиру загальною площею 67,56 кв.м, житловою площею 41,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом визнання за банком права власності на зазначений об'єкт нерухомості в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором; солідарно стягнути з відповідачів на користь банку суму сплачених судових витрат. Позов мотивований тим, що 8 серпня 2008 року між Акціонерним банком «Металург» та ОСОБА_5 укладено кредитний договір, згідно з яким остання отримала кредит у сумі 300 922 грн. на строк 240 місяців, по 8 серпня 2028 року включно. Кредит надано шляхом перерахування коштів на поточний рахунок ОСОБА_5, відкритий у банку. ОСОБА_5 взяла на себе зобов'язання здійснити повне погашення кредиту в строк не пізніше дня, наступного за 8 серпня 2028 pоку, сплатити 19,95 % річних за користування кредитними коштами. Крім того, ОСОБА_5 взяла на себе зобов'язання здійснювати щомісячне погашення частин кредиту в сумі 1254 грн. З метою забезпечення зобов'язань за вказаним кредитним договором 8 серпня 2008 року було укладено: договір поруки з ОСОБА_6, договір поруки з ОСОБА_7, договір поруки з ОСОБА_8 Згідно п. 1 відповідних договорів поруки, поручителі зобов'язались сплатити борг, відсотки за кредитом, комісії, суми неустойки і нанесених збитків та інші платежі ОСОБА_5 банку відповідно до умов кредитного договору. Відповідно до п.4 договорів поруки, поручителі зобов'язані самостійно слідкувати за виконанням позичальником зобов'язань за кредитним договором. Також, між банком та ОСОБА_5, ОСОБА_6 було укладено іпотечний договір від 10 лютого 2009 року, згідно якого іпотекою забезпечується виконання ОСОБА_5 усіх її зобов'язань за кредитним договором від 8 серпня 2008 року. ОСОБА_6 відповідно до цього договору є майновим поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_5 Предметом іпотеки за іпотечним договором є квартира загальною площею 67,56 кв.м, житловою площею 41,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_5 і ОСОБА_6 по 1/2 частці кожній. Згідно п.1.3 іпотечного договору, сторони на підставі взаємної згоди визначили вартість предмету іпотеки у розмірі 278685 грн. та передбачили, що у випадку невиконання ОСОБА_5 умов кредитного договору, AT «МетаБанк» набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки (або на його частину) на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса чи шляхом позасудового врегулювання. AT «МетаБанк» має право звернути стягнення за цим договором шляхом реєстрації за собою права власності на предмет іпотеки. Станом на 21 липня 2010 року заборгованість за кредитним договором складає 341 788,02 грн., у тому числі заборгованість за кредитом - 248 309,87 грн., заборгованість за відсотками - 63 731,53 грн., пеня за несвоєчасну сплату кредиту та відсотків - 29 746,62 грн. Боржник вказану заборгованість не погашає, у зв'язку із чим, звернувся до суду з відповідним позовом про стягнення вказаної заборгованості в солідарному порядку з боржника та поручителів, а також звернення стягнення на іпотечне майно. Заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 6 березня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 12 березня 2013 року, позов задоволено. Звернуто стягнення на предмет іпотеки (на підставі іпотечного договору від 10 лютого 2009 року) - нерухоме майно - квартиру, загальною площею 67,56 кв.м., житловою 41,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_5 та ОСОБА_6 по Ѕ частці кожній, вартістю 278 685 грн., шляхом визнання за ПАТ «МетаБанк» права власності на предмет іпотеки в рахунок часткового погашення заборгованості за кредитним договором від 8 серпня 2008 року у розмірі 278 685 грн. Стягнуто на користь ПАТ «МетаБанк» в рахунок часткового погашення заборгованості за кредитним договором від 8 серпня 2008 року з ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 по 63 103,02 грн. з кожного. Відповідач ОСОБА_5, не погоджуючись з даними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, задовольняючи позов та виходячи з положень ст.ст.525, 526, 543, 509, 554, 1050, 1054 ЦК України, умов кредитного договору, укладеного між сторонами дійшов висновку про стягнення з відповідачів суми заборгованості як із солідарних боржників та необхідність звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно висновків апеляційного суду, відсутність з боку банку заяви -повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки є несуттєвим, оскільки відповідно до ч.2 ст.35 Закону України «Про іпотеку» ця обставина не перешкоджає реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку. З такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна, оскільки вони зроблені судом без належного з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін, оцінки наданих ними доказів, з огляду на наступне. Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вказаним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. Дана цивільна справа вже була предметом розгляду судом касаційної інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2011 року скасовані рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 20 жовтня 2010 року та ухвала апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2011 року з направленням справи до місцевого суду на новий розгляд. При новому розгляді справи та ухваленні оскаржуваних у даному випадку рішень суд першої інстанції у повному обсязі не виконав вимог ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2011 року, а апеляційний суд, дотримання цих вимог місцевим судом не перевірив. Так, зазначеним рішенням суду касаційної інстанції вказувалось на те, що згідно наданого позивачем розрахунку заявлена до стягнення сума 30 845,73 грн. є неустойкою, що нарахована відповідно до п. 6.4 кредитного договору в різних розмірах за кожний випадок порушення зобов'язання. Зазначена сума обрахована позивачем з врахуванням суми пені за несвоєчасну сплату кредиту та відсотків у розмірі 29 746,62 грн. та суми штрафу за несвоєчасні виплати у розмірі 1099,11 грн. Отже, за порушення позичальником строків виконання зобов'язання за кредитним договором банком одночасно нараховано пеню та штраф, що свідчать про безпідставне намагання кредитора застосувати до боржника (відповідача) подвійну цивільно-правову відповідальність одного і того ж виду за одне й те ж порушення договірного зобов'язання (прострочення виконання грошового зобов'язання). Вказані обставини не перевірені судом апеляційної інстанції при новому розгляді справи, жодної правової оцінки зазначеному не надано. Крім того, апеляційним судом не прийнято до уваги наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателю на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Разом з тим ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі: 1) рішення суду, 2) виконавчого напису нотаріуса або 3) згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (тобто шляхом позасудового врегулювання). При цьому правовою підставою для передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання є договір про задоволення вимог іпотекодержателя (або застереження в іпотечному договорі). Наведеними вище нормами законодавства не виключається можливість звернення стягнення в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду. У цих нормах задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки ототожнюється передусім із способом звернення стягнення, який, разом з іншими, може застосовуватися, якщо це передбачено договором. Тому в разі встановлення такого способу звернення стягнення у договорі іпотекодержатель на підставі ч. 2 ст. 16 ЦК має право вимагати застосування його судом. Разом з тим, апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання за банком права власності на нього, вказаних норм закону не врахував та не дав належної оцінки правовідносинам, що виникли між сторонами, зокрема не перевірив наявність у договорі іпотечного застереження. Зазначене вище свідчить про неповне встановлення судом апеляційної інстанції фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, неповноту перевірки законності і обґрунтованості рішення місцевого суду, порушення норм матеріального та процесуального права, що в свою чергу, призвело до поверхневого вирішення спору. За таких обставин, ухвалене судом апеляційної інстанції рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, у зв'язку із чим, відповідно до ст.ст.336, 338 ЦПК України його слід скасувати з передачею справи на новий розгляд до цього ж суду. Керуючись ст.ст. 335, 336, 338, 344, 345 ЦПК України, Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,- у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 12 березня 2013 року скасувати. Справу передати до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Ткачук О.С.судді Висоцька В.С. Колодійчук В.М. Савченко В.О. Умнова О.В. a
  20. http://reyestr.court.gov.ua/Review/33982087 Державний герб України У Х В А Л А іменем україни 25 вересня 2013 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Горелкіної Н.А., суддів: Євтушенко О.І., Євграфової Є.П., Журавель В.І., Кадєтової О.В., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 5 березня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 30 травня 2013 року, в с т а н о в и л а: У червні 2012 року товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Посилалося на те, що 18 серпня 2005 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна» (який змінив свою назву на Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк») та ОСОБА_3 був укладений Кредитний договір у сумі 29 750,00 доларів США, розмір процентної ставки за користування кредитом - 11,00 %. Термін дії Кредитного договору - до 18 серпня 2025 року. 12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» був укладений договір купівлі-продажу кредитного портфелю та договір про відступлення права вимоги, згідно з якими до позивача переходять усі права банку за кредитним договором та договорами забезпечення між банком та відповідачем. Станом на 22 травня 2012 року заборгованість відповідача перед позивачем за Кредитним договором складає 990 810,54 грн. та 33 875,15 доларів США, у тому числі: заборгованість за відсотками - 10 681,35 доларів США; заборгованість за кредитом - 23 193,80 доларів США; пеня - 990 810,54 грн. Рішенням Ворошиловського районного суду м. Донецька від 5 березня 2013 року позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задоволено. Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № МL-100/932/2005 від 18 серпня 2005 року, відсотками за користування та нарахованою неустойкою у сумі 33 875,15 доларів США та 990 810 грн 54 коп. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» судовий збір у сумі 3 219 грн. Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 30 травня 2013 року рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 5 березня 2013 року залишено без змін. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 5 березня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Донецької області від 30 травня 2013 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач постійно порушував умови кредитного договору щодо строків та сум сплати заборгованості за кредитом. Однак з такими висновками судів попередніх судових інстанцій не можна погодитись з таких підстав. За вимогами статей 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Судами встановлено, що 18 серпня 2005 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна» (який змінив свою назву на Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк») та ОСОБА_3 був укладений Кредитний договір у сумі 29 750,00 доларів США, розмір процентної ставки за користування кредитом - 11,00 %. Термін дії Кредитного договору - до 18 серпня 2025 року. 12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» був укладений договір купівлі-продажу кредитного портфелю та договір про відступлення права вимоги згідно з якими до Позивача переходять усі права банку за Кредитним договором та договорами забезпечення між банком та Відповідачем. Станом на 22 травня 2012 року заборгованість відповідача перед позивачем за кредитним договором складає 990 810,54 грн. та 33 875,15 доларів США, у тому числі: заборгованість за відсотками - 10 681,35 доларів США; заборгованість за кредитом - 23 193,80 доларів США; пеня - 990 810,54 грн. Банком надано розрахунки заборгованості ОСОБА_3 зі сплати кредиту, процентів за користування кредитом та пені. При цьому судами не перевірено правильність наданого банком розрахунку, оскільки з кредитного договору та додаткових угод вбачається, що розрахунковим періодом для нарахування процентів є календарний місяць, з першого по останнє число. Разом з тим з наданого розрахунку не вбачається за який термін виникла заборгованість зі сплати кредиту, що унеможливлює прийняття розрахунку, не перевірено коли і які суми вносились відповідачем на погашення кредиту. Крім того, договором не передбачалося стягнення пені у доларах США. Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Колегія суддів вважає, що вказана вимога ні судами першої та апеляційної інстанції дотримана не була. Також судами не враховано з цього приводу правову позицію Верховного Суду України про неможливість застосування різних санкцій за одне і те ж порушення. Оскільки судами не встановлено фактичних обставин по справі, на стадії касаційного перегляду справи виправити вказані недоліки неможливо, колегія суддів вважає, що необхідно судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 5 березня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 30 травня 2013 року скасувати. Справу передати на новий розгляд до Ворошиловського районного суду м. Донецька. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Н.А. Горелкіна судді:О.І. Євтушенко Є.П. Євграфова В.І. Журавель О.В. Кадєтова
  21. Державний герб України УХВАЛА іменем україни 25 грудня 2013 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання виконаним та припиненим кредитного договору за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_4, на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 15 жовтня 2013 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 24 березня 2008 року між ним та публічним акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») укладено кредитний договір, відповідно до умов якого він отримав кредит у розмірі 55 тис. доларів США. Зазначав, що він повністю погасив даний кредит 18 травня 2010 року. Проте банк 30 березня 2011 року повідомив його про заборгованість по кредиту у розмірі 4 045 доларів США, а 1 червня 2011 року визначив розмір заборгованості у вигляд невиплаченої комісії за резервування коштів у розмірі 3 394 долари 80 центів США. Вважав такі дії та вимоги банку неправомірними та просив визнати його зобов'язання за кредитним договором виконаними, а дію договору - припиненою. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 червня 2012 року позовну заяву ОСОБА_3 задоволено. Визнано зобов'язання ОСОБА_3 за кредитним договором від 24 березня 2008 року, укладеним між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк», виконаними у повному обсязі. Визнано таким, що припинив свою дію, кредитний договір від 24 березня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк». Справа в апеляційному порядку розглядалась неодноразово. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 15 жовтня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, виходив із того, що встановлення визначеної кредитним договором суми винагороди за резервування ресурсів обмежується терміном до повного погашення кредиту, будь-які додаткові умови, що пов'язують дату повного погашення кредиту із графіком його погашення відсутні, тому нарахування такої винагороди повинно здійснюватися до повного погашення кредиту за фактичну кількість днів резервування. Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають фактичним обставинам справи, встановленим правовідносинам та нормам права, які вірно застосовані. Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що встановлення передбаченої кредитним договором суми винагороди за резервування ресурсів обмежується терміном до дати повного погашення кредиту, при цьому відсутні будь-які додаткові умови, що пов'язують дату повного погашення кредиту із графіком його фактичного погашення. Проте погодитись із таким висновками апеляційного суду не можна. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 березня 2008 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 55 тис. доларів США. 18 травня 2010 року ОСОБА_3 було повністю погашено кредит за кредитним договором шляхом проведення повного розрахунку. Згідно з довідкою від 20 травня 2010 року № 2411 на заставне майно: трьохкімнатну квартиру загальною площею 78,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 відповідачем була надана згода на вилучення майна з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, а також його вилучено з Державного реєстру іпотек. Також факт дострокового погашення ОСОБА_3 кредиту підтверджується копіями квитанцій, які судом першої інстанції належним чином оцінені. Відповідно до умов договору, погашення заборгованості за цим договором (за винятком, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступний спосіб: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 630 доларів 83 центи США згідно графіку погашення для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії. Згідно п. 8.5 договору при достроковому (як повному, так і частковому) погашенні кредиту позичальник додатково сплачує банку за користування кредитом 0 % від суми кредиту, що погашається достроково. Згідно ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Відповідно до п. 3.6 договору позичальник сплачує банку винагороду у розмірі й у строки, визначені п. 8.1 договору від дня списання коштів з кредитного рахунку до дати повного погашення кредиту. При цьому, незалежно від дня останнього періоду сплати до дня остаточного погашення кредиту винагорода сплачується у вказаному розмірі. У п. 4.4 договору передбачено, що винагорода за резервування ресурсів нараховується за весь час резервування (до дати погашення кредиту), при цьому сумою зарезервованих ресурсів вважається сума, вказана у графіку погашення кредиту. Пунктом 3.3 договору передбачено, що нарахування винагород, передбачених, зокрема п. 8.1 здійснюється в останню дату їх сплати, зазначену в п. 7.1 договору. Разом з тим, п. 7.1 кредитної угоди вказане положення не врегульоване. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 розтлумачено положення пп. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», які поширюються на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до ч. 8 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право дострокового повернути споживчий кредит, у тому числі шляхом збільшення суми періодичних виплат. Споживач у разі дострокового повернення споживчого кредиту сплачує відсотки за користування кредитом та вартість всіх послуг, пов'язаних з обслуговуванням та погашенням кредиту, за період фактичного користування кредитом. Кредитодавцю забороняється встановлювати споживачу будь-яку додаткову плату, пов'язану з достроковим поверненням споживчого кредиту. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає сплату споживачем будь-якої додаткової плати у разі дострокового повернення споживчого кредиту, є нікчемною. Отже, сплата винагороди за резервування кредитних ресурсів не є самостійним зобов'язанням за вказаним кредитним договором, а є похідним від основного кредитного зобов'язання, у зв'язку з виконанням позивачем обов'язку повернення суми кредиту у відповідача після цього відпала потреба у резервуванні таких ресурсів, і відповідно до останнього по нарахуванню такої винагороди неправомірні, оскільки ним фактично поставлено питання про сплату винагороди за послугу, яка вже не надається. Апеляційний суд на зазначене вище уваги не звернувся та прийшов до помилкових висновків, відмовивши в задоволенні позову. Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_4, задовольнити. Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 15 жовтня 2013 року скасувати, залишити в силі рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 червня 2012 року. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: Б.І. Гулько А.О. Лесько С.Ф. Хопта В.А. Черненко http://reyestr.court.gov.ua/Review/36369613
  22. Державний герб України 26.04.2013 Справа № 756/2811/13-ц Унікальний номер 756/2811/13-ц Справа № 2/756/1840/13 РІШЕННЯ Іменем України 22 квітня 2013 року Оболонський районний суд м. Києва в складі головуючого судді Богдан О.О. при секретарі Пождема В.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЄВРОКАПІТАЛ» про захист прав споживача, визнання недійсним п.п. 2.2.3, 4.1, 4.3 кредитного договору (із забезпеченням) №747 від 19.08.2008 року, визнання недійсним кредитного договору (із забезпеченням) №747 від 19.08.2008 року, ВСТАНОВИВ: у лютому 2013 року позивач звернувся до суду з даним позовом. Зазначив, що 19.08.2008 року між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Єврокапітал» (далі ТОВ «ФК Єврокапітал») був укладений кредитний договір (із забезпеченням) №747 про надання споживчого кредиту у сумі 49070,50 грн. на придбання автотранспортного засобу з кінцевим строком погашення кредиту 19.08.2013 року. На виконання договору відповідно до ст. ст. 628, 638 ЦК України сторони узгодили істотну, необхідну та обов»язкову умову кредитного договору - детальний розпис загальної вартості кредиту графіком платежів, за яким позивач був зобов»язаний сплачувати кредитору щомісяця фіксовану суму в розмірі 1476,70 грн., яка складається із частини основного боргу, процентів, плати за обслуговування кредиту. Розмір плати за обслуговування кредиту за п.2.2.3 договору був узгоджений сторонами в грошовому виразі - 230,63 грн. на весь період дії договору. У разі дострокового погашення кредиту за ініціативою позичальника позивач зобов»язувався сплатити плату за дострокове погашення за формулою п.4.1 договору, а в разі часткового дострокового погашення кредиту плату за формулою п.4.3 договору. Позивач сумлінно виконував умови договору та своєчасно сплачував щомісячні платежі в повному обсязі відповідно до графіка . Однак, починаючи з жовтня 2008 року надсиланнями СМС-повідомлень на мобільний телефон позивача відповідач вимагав сплати сум, які не були зазначені в договорі у грошовому виразі, з посиланням на зростання курсу долара США до гривні та формулою п.2.2.3 договору. Позивач, не погоджуючись з новим розміром щомісячного платежу, сплачував платежі згідно затвердженого графіку. Рішенням Третейського суду при Асоціації «Бізнес центр «Правозахист» кредитний договір із забезпеченням №747 від 19.08.2008 року на вимогу ТОВ «ФК « Єврокапітал» був розірваний, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Єврокапітал» заборгованість в розмірі 88506,02 грн., включаючи плату за обслуговування кредиту 33804,16 грн, яка була нарахована за формулою п.4.1 договору. Про порушення своїх прав, як споживача, позивач дізнався в лютому 2013 року. Вважає положення п.п. 2.2.3, 4.1, 4.3 договору, за якими передбачались зміни в витратах позичальника за формулою відповідно до зміни курсу долара США, крім відсоткової ставки - несправедливими, а відповідно до ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач не зобов»язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. На підставі ст.ст.203, 215, 216, 217, 218, 228 ЦК України, п.6 ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст.ст. 11, 18, 19, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» просив суд визнати недійсними п.п.2.2.3, 4.1, 4.3 кредитного договору (із забезпеченням) №747 від 19.08.2008р., укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «ФК «Єврокапітал» та визнати недійсним кредитний договір (із забезпеченням) №747від 19.08.2008р., укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «ФК «Єврокапітал». В судове засідання позивач не з»явився. Про день, час та місце судового розгляду повідомлений належним чином. Суд вважає можливим розглянути справу у відсутність позивача. Представник позивача ОСОБА_2 в судовому засіданні позов підтримав. Крім викладеного в позовній заяві пояснив, що вважає спірний кредитний договір, який є консенсуальним - нікчемним також з тих підстав, що сторони не дійшли згоди щодо основних умов договору при його підписанні, а отже можна вважати його неукладеним. Вважає, що відповідачем взагалі не доведено, що саме входить в поняття обслуговування кредиту, за яке здійснюється плата за формулою п.2.2.3. Пояснив, що положеннями п.п.2.23, 4.1, 4.3 кредитного договору, укладеного позивачем і відповідачем, передбачалися замни в витратах позивача за договором, крім відсоткової ставки, що є імперативно несправедливими положеннями кредитного договору та суперечило б вказаному закону і графіку платежів кредитного догвору, де плата за обслуговування кредиту була визначена 230,63 грн. на весь період дії договору. Крім того, зазначив, що боргові зобов»язання за п.2.2.3., 4.1., 4.3 позивача у договорі були визначені не у грошовому виразі, а формулами на вимогу відповідача, що суперечило п.6 ч.1.ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Спірний кредитний договір не був би укладений позивачем та відповідачем (не відбувся) без включення п.п.2.2.3, 4.1, 4.3 до вказаного договору. Просив позов задовольнити. Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечувала. Пояснила суду, що кредитний договір №747, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «ФК «Єврокапітал» 19.08.2008 року розірваний рішенням Постійно діючого третейського суду при асоціації «Бізнес центру «Правозахист» від 01.10.2010 року та з ОСОБА_1 стягнуто на користь товариства 88506,02 грн. та судові витрати. Вважає, що рішення третейського суду є обов»язковим і ним визначено законність кредитного договору, що вже не може оспорюватися. Також відповідач вважає, що позивачем пропущено строк позовної давності і подав заяву про його застосування. Зазначила, що доказів на підтвердження обслуговування спірного кредитного договору, за що проводиться оплата, товариство не має. Пояснила, що сторони, підписуючи кредитний договір, досягли згоди, оспорювані пункти внесені до умов договору і позивач був з ними ознайомлений. Графік розрахунку був остаточний на момент підписання, оскільки не була відома відкладальна обставина, передбачена п.2.2.3. Вважає, що позов задоволенню не підлягає. Суд, вислухавши представника позивача та представника відповідача, дослідивши письмові докази у справі, встановив наступне. 19.08.2008 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ФК «Єврокапітал» укладений кредитний договір (із забезпеченням) №747. Відповідно до умов договору ОСОБА_1 отримав кредит в сумі 49070,50 грн., який підлягає погашенню в терміни, встановлені графіком платежів, але вбудь-якому разі не пізніше 19.08.2013 року. Кредит надано в цілях придбання позичальником транспортного засобу, який був переданий в заставу в забезпечення кредиту (а.с.6-16). Зазначений кредитний договір був підписаний на підставі звернення ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Єврокапітал» та оформлення анкети позичальника - заявки на кредит №5317 від 19.08.2008 р. Відповідно до зазначеної анкети товариством була вирахувана щомісячна сума до сплати за кредитом, включаючи плату за обслуговування кредиту в розмір 1476,70 грн., що становить 57,91% від вільних коштів сім»ї. В даній анкеті не зазначено про можливі зміни у щомісячній сумі до сплати. Графіком платежів, узгодженим сторонами, передбачено плату за обслуговування кредиту в розмірі 230,63 грн. щомісяця, при цьому будь-які вказівки щодо можливої зміни суми сплати відповідно до формул в графіку відсутні (а.с.17-19). Пунктом 2.2.3. договору передбачено плату за обслуговування кредиту, яка розраховується за формулою: Якщо коефіцієнт зміни курсу НБУ долара США до гривні Кн/Ко>=1,01, тоді Плата за обслуговування кредиту = СК*ОК+ (ЩП*Кн)/-ЩП, інакше = СК*ОК, де Кн - курс НБУ долара США до гривні на дату розрахунку плати за обслуговування кредиту; Ко - курс НБУ долара США до гривні на дату підписання кредитного договору; СК - сума кредиту згідно кредитного договору; ЩП - щомісячний платіж згідно графіку платежів передбаченого кредитним договором; ОК - розмір щомісячної плати за обслуговування кредиту в відсотках. Згідно умов цього договору розмір ОК дорівнює 0,47%. З розрахунку позовних вимог, на підставі яких ухвалено рішення третейського суду, вбачається, що крім щомісячної плати за обслуговування кредиту, яка сплачувалась ОСОБА_1своєчасно, була нарахована плата за обслуговування кредиту згідно п.2.2.3, 4.1 і ця сума для дострокового погашення на 11.08.2010 року становила 33804,16 грн.,тоді як щомісячна плата за обслуговування становить 2767,56 грн. (а.с.78-80). Таким чином, в судовому засіданні встановлено, що розбіжність між розміром щомісячного платежу, визначеного графіком та розміром стягнутих платежів за рішенням третейського суду на підставі п.2.2.3. договору, являє собою плату за обслуговування кредиту, розмір якої змінювався відповідно до курсу НБУ долара США до гривні та як наслідок значно збільшив розмір щомісячного платежу та не був визначений в цьому розмірі в грошовій сумі. Крім того, п.4.1 договору кредиту передбачено умови дострокового погашення кредиту за ініціативою позичальника. Но підставі формули, визначеної в даному пункті договору була визначена сума заборгованості в розмірі 88506,02 грн., яка також не була передбачена у грошовому виразі в договорі. Позивач здійснював платежі відповідно до узгодженого графіка своєчасно і в повному розмірі, що підтверджується квитанціями (а.с.23-26). Однак, починаючи з жовтня 2008 року надсиланням СМС-повідомлень відповідач вимагав від позивача сплати сум, які не були зазначені в договорі у грошовому виразі, з посиланням на зростання курсу долара США до гривні та формулу п.2.2.3 договору. Зазначене підтвердили сторони в судовому засіданні. Письмових доказів зазначених вище повідомлень суду не надано. Таким чином, між сторонами виникли правовідносини, які грунтуються на вимогах Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ЦК України. Відповідно до ч.1 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов»язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі тана умовах, встановлених договором,а споживач зобов»язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Частиною 4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що саме зазначається у договорі про надання споживчого кредиту. Така форма витрат як плата за обслуговування кредиту, на підтвердження змісту якої суду не надано доказів відповідачем, чинним законодавством України при укладенні кредитного договору не передбачена. Згідно ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов»язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. Відповідно до ст.6 ч.1 п.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити, зокрема, розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі,строки його внесення та умови взаєморозрахунків. Оцінюючи в сукупності досліджені судом докази та враховуючи вищевикладені норми законодавства України, суд прийшов до висновку, що умови п. 2.2.3, 4.1, 4.3 кредитного договору (із забезпеченням) від 19.08.2008 року є несправедливими, оскільки створюють істотний дисбаланс договірних прав та обов»язків на шкоду споживача, суперечать вимогам Закону та загальним засадам цивільного законодавства, а тому ці положення слід визнати недійсними з моменту укладення договору. Судом встановлено, що фактично кредитодавець переклав ризик знецінення гривні відностно інших валют по гривневевому кредиту на позичальника, що є ознакою нечесної підприємницької практики за п.14 ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів», а відповідно до ч.6 ст.19 зазначеного Закону правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької діяльності, є недійсними. Оскільки у спірному договорі плата за обслуговування кредиту та його дострокове погашення визначена за формулою зі змінними величинами, то такі умови суперечать як положенням ч.5 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», так і затвердженому сторонами графіку платежів. Відповідно до ч.2 ст.215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Враховуючи викладене вище суд прийшов до висновку, що кредитний договір №747 від 19.08.2008 року здійснений з використанням нечесної підприємницької діяльності, а отже є недійсним (нікчесний правочин), і в частині позовних вимог про визнання його недійсним позивачу слід відмовити. Суд вважає, що позивачем не пропущено строк позовної давності, оскільки лише в лютому 2013 року йому стало відомо, що підставою вважати, що права його порушені, є саме включення відповідачем до договору п.2.2.3, 4.1, 4.3. Строк дії договору закінчується 19.08.2013р., рішення Постійно діючого третейського суду при асоціації «Бізнес центр «Правозахист» про розірвання спірного договору прийняте 01.10.2010 року. Суд приймає до уваги складність правовідносин між сторонами, що є наслідком нечесної підприємницької діяльності з боку відповідача і вважає, що держава повинна забезпечити особливий захист більш слабкого суб»єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін цивільно-правових відносинах, шляхом застосування визначених особливостей правовідносин у сфері споживчого кредитування. Також суд вважає хибними посилання відповідача на те, що дійсність спірного кредитного договору та його законність підтверджена рішенням Постійно діючого третейського суду при асоціації «Бізнес центр «Правозахист» від 01.10.2010 року №8-28/10, яким кредитний договір № 747 (із забезпеченням) від 19.08.2008 року, укладений між ТОВ «Фінансова компанія «Єврокапітал» та ОСОБА_1, розірвано та стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором у розмірі 88506,02 грн. та судові витрати. Предметом розгляду зазначеної вище справи та рішення Третейського суду було стягнення заборгованості,а не визначення недійсності умов договору та договору вцілому, отже позивач вправі захистити свої права, звернувшись до суду з цим позовом, а згодом вимагати застосування наслідків укладення недійсного договору. Відповідно до ст. 88 ЦПК України з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір. Враховуючи вищевикладене та керуючись Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011; Рішенням Конституційного СудуУкраїни від 10.01.2008 року №1-рп/2008; Постановою Верховного Суду України№6-80 цс від 12.09.2012року; ст.ст. 203, 215 ЦК України; ст.ст. 11,18, 22 Закону України «Про захист прав споживачів», п.6 ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст.ст. 10, 60, 88, 212-215 ЦПК України, суд, ВИРІШИВ: позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЄВРОКАПІТАЛ» про захист прав споживача, визнання недійсним п.п. 2.2.3, 4.1, 4.3 кредитного договору (із забезпеченням) №747 від 19.08.2008 року, визнання недійсним кредитного договору (із забезпеченням) №747 від 19.08.2008 року задовольнити частково. Визнати недійсними п.2.2.3, 4.1, 4.3 кредитного договору (із забезпеченням) №747 від 19.08.2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЄВРОКАПІТАЛ». В решті позовних вимог відмовити. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЄВРОКАПІТАЛ» судовий збір в розмірі 114 грн. на користь держави. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 10 днів з дня його проголошення через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи Апеляційним судом м. Києва. Суддя: Богдан О.О. http://reyestr.court.gov.ua/Review/31034891
  23. Державний герб України Справа № 137/706/13-ц Провадження № 22-ц/772/2961/2013 Категорія: 27 Головуючий в суді першої інстанції: Білик Н.В. Доповідач: Стеблюк Л. П. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "19" вересня 2013 р. м. Вінниця Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області в складі: головуючої : Стеблюк Л.П. суддів: Пащенко Л.В., Шемети Т.М. при секретарі: Іщук О.В. за участю представника позивача ОСОБА_2, представника відповідача Рой В.Л. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці справу за апеляційною скаргою представника Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» Шуліки А.В. на рішення Літинського районного суду Вінницької області від 16.08.2013 року та за апеляційною скаргою ОСОБА_5, в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_6 на ухвалу Літинського районного суду Вінницької області від 16.08.2013 року по справі за позовом ОСОБА_5 в її інтересах діє законний представник ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», третя особа на стороні позивача без самостійних вимог Орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Літинської райдержадміністрації про визнання договору іпотеки недійсним, - в с т а н о в и л а : ОСОБА_5, в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_6, звернулась до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 26 лютого 2008 року між ОСОБА_6 та Закритим акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк» було укладено договір іпотеки, який посвідчено приватним нотаріусом Літинського районного нотаріального округу ОСОБА_7, зареєстровано в реєстрі під №279. Предметом іпотеки по даному договору є житловий будинок з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 65,5 м.кв., під АДРЕСА_1 що належить ОСОБА_6 на підставі Свідоцтва про право власності №60. На даний будинок приватним нотаріусом Літинського районного нотаріального округу ОСОБА_7 було накладено заборону відчуження, зареєстровану в реєстрі під №280. Відповідно до Договору іпотеки, останній забезпечує вимоги іпотекодержателя, що витікають з кредитної угоди №МКХ-058 від 26.02.2008 року. Про те, що між сторонами було укладено договір іпотеки, позивачу стало відому нещодавно, після візиту до будинку працівників Державної виконавчої служби під час виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_6 грошових коштів по кредитному договору на користь банка. Вважає, що договір іпотеки був укладений з порушенням вимог чинного законодавства, є незаконним та підлягає визнанню недійсним з наступних підстав. Так, позивач ОСОБА_5 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 року. Відповідно до свідоцтва про народження її матір'ю є ОСОБА_6 22.04.2003 року шлюб між батьком та мамою було розірвано і з того часу вона проживає разом із матір'ю. 3 11.04.2005 року позивачка проживає в будинку з матір'ю зі адресою: АДРЕСА_1 Іншого нерухомого майна, де можна проживати, у позивача не має. Зазначений будинок є єдиним місцем проживання. На момент укладення спірного договору іпотеки - 26.02.2008 року, ОСОБА_5, було 13 років. На укладення договору іпотеки згода органу опіки та піклування не була отримана. Одним із правочинів, які не можуть вчиняти батьки без дозволу органів опіки та піклування відповідно до ст. 177 Сімейного кодексу України є відмова від майнових прав дитини, до яких відноситься, зокрема, і право користуватися жилим приміщенням . Відповідно до Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей передбачено, що для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, а також неприпустиме зменшення або обмеження прав і інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Вважає, що у даному випадку порушено її право на житло, тому договір іпотеки повинен бути визнаний недійсним. Рішенням Літинського районного суду Вінницької області від 16.08.2013 року позов задоволено. Визнано недійсним договір іпотеки №МКХ-058/1 від 26.02.2008 року, укладений між ОСОБА_6 та Закритим акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк», який посвідчено приватним нотаріусом Літинського районного нотаріального отруту ОСОБА_7, зареєстровано в реєстрі під №279. Скасовано заборону відчуження житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, житловою площею 33.6 кв.м.. загальною площею 65,5 м.кв., під АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_6, що була зареєстрована приватним нотаріусом Літинського районного нотаріального округу ОСОБА_7 в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна за номером 280. Скасовано запис в Державному реєстрі іпотек про обтяження - житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, житловою площею 33,6 кв.м., загальною площею 65,5 м.кв., під АДРЕСА_1 що належить ОСОБА_6, що 26.02.2008 року був внесений приватним нотаріусом Літинського районного нотаріального округу ОСОБА_7 до Державного реєстру іпотек. Ухвалою Літинського районного суду Вінницької області від 16.08.2013 року накладено арешт на житловий будинок з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 що належить ОСОБА_6 до виконання зобов'язання перед Публічним акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк» . В апеляційній скарзі представника Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» Шуліки А.В. ставиться питання про скасування рішення суду та постановлення нового рішення, яким відмовити у задоволенні позову, оскільки судом порушено норми матеріального права. В апеляційній скарзі ОСОБА_5, в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_6 ставиться питання про скасування ухвали суду та про постановлення нової про відмову у задоволенні клопотання ПАТ КБ «Приватбанк» про накладення арешту на майно, оскільки судом порушено норми процесуального права. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення та ухвали суду в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» Шуліки А.В. не підлягає до задоволення, а апеляційну скаргу ОСОБА_5 в її інтересах діє законний представник ОСОБА_6 слід задовольнити з наступних підстав. Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні. Статтею 214 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам рішення суду відповідає. Судом встановлено, що 26.02.2008 року між ОСОБА_6 та ЗАТ КБ «Приватбанк» укладено договір іпотеки предметом якого є будинок АДРЕСА_1 , яки належить ОСОБА_6 Як вбачається з матеріалів справи, на час укладення договору у спірному будинку була зареєстрована та проживала неповнолітня дочка ОСОБА_6 - ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1. Разом з тим, відповідно до нотаріальної справи встановлено, що на час укладення договору іпотеки були зібрані усі необхідні документи, однак згода органу опіки та піклування на укладення договору не була отримана. Посвідчуючи договір іпотеки нотаріусом було взято до уваги довідку Літинської селищної ради про те, що у іпотечному будинку ОСОБА_6 проживає одна. Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки належним чином не було перевірено те, чи мають право проживання у будинку АДРЕСА_1 неповнолітні діти. Адже договір іпотеки посвідчено 26.02.2008 року, а довідка селищної ради була видана 11.12.2007року. Оскільки ОСОБА_6 є власником будинку АДРЕСА_1, що підтверджено копією свідоцтва про право власності (а.с.80), її неповнолітня дочка ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 р.н., має право на користування цим житлом відповідно до закону. Згідно ч. 2 ст. 59 СК України при розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним. Відповідно до ч. З ст. 29 ЦК України - місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного і них, з ким вона проживає. Згідно ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України - члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Згідно ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям. Одним із правочинів, які не можуть вчиняти батьки без дозволу органів опіки та піклування відповідно до ст. 177 Сімейного кодексу України є відмова від майнових прав дитини, до яких відноситься, зокрема, і право користуватися жилим приміщенням. Статтею 17 Закону України «По охорону дитинства» встановлено, що батьки та особи, що їх замінюють не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовитись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл в обмін відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. Крім того, ст. 27 Конвенції про права дитини надає кожній дитині право на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Відповідно до Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ " Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" п 44. передбачено, що згідно зі статтею 32 ЦК, статтею 177 СК та статтею 17 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-ПІ "Про охорону дитинства" батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання. У зв'язку із наведеним суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування. Крім того, доводи відповідача про пропущення позивачкою трьохрічного строку давності на звернення до суду за захистом прав та інтересів, спростовуються тим, що позивач ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 р.н. і на час звернення до суду не досягла повноліття та відповідно до ч. 4 ст.261 ЦК України, строк позовної даності не пропустила. Відповідно до ст.. 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Враховуючи викладене, та те, що на час укладення договору іпотеки право користування спірною квартирою мала малолітня дочка ОСОБА_5, тому відповідно до вимог ч. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» договір іпотеки було укладено з порушенням вимог ч. 6 ст.203 ЦК України, а тому відповідно до ст.215 ЦК України підлягає визнанню недійсним. Враховуючи наведене, суд дійшов підставного висновку про задоволення позову. Відповідно до ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження, та доведення перед судом їх переконливості, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду про задовлення позову, оскільки останні ґрунтуються на повно з'ясованих обставинах справи. Разом з тим, колегія суддів задовольняє апеляційну скаргу ОСОБА_5, в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_6, виходячи з наступного. Позивачем заявлена вимога про визнання недійсним договору іпотеки 26 лютого 2008 року, укладеного в забезпечення кредитної угоди №МКХ-058 від 26.02.2008 року. Тобто, вищевказані договори були укладені (вчинені) в 2008 році. Норма на яку послався відповідач та яку помилково застосував суд, а саме ст. 1057-1 ЦК України, була введена в дію відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань» від 02.10.2012 року №5405-УІ, який набрав чинності 04.11.2012 року. Відповідно до ст. 58 Конституції України - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. За таких обставин ухвала суду від 16.08.2013 року підлягає скасуванню, із постановленням нової про скасування накладеного арешту на житловий будинок з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_6. Керуючись ст. ст. 307, 308, 312, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, у х в а л и л а : Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» Шуліки А.В. відхилити. Рішення Літинського районного суду Вінницької області від 16.08.2013 року залишити без змін. Апеляційну скаргу ОСОБА_5, в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_6, задовольнити. Ухвалу Літинського районного суду Вінницької області від 16.08.2013 року скасувати, та постановити нову, якою скасувати накладений арешт на житловий будинок з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_6 до виконання зобов'язання перед Публічним акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк». Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та в частині апеляційної скарги представника Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» Шуліки А.В. на рішення Літинського районного суду Вінницької області від 16.08.2013 року може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. В іншій частині ухвала оскарженню не підлягає. Головуюча: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/33845593
  24. Державний герб України Справа № 1307/988/12 Провадження № 22-ц/783/5127/13 Головуючий у 1 інстанції: Цюмрак М.Д. Доповідач в 2-й інстанції: Гірник Т. А. Категорія:19 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 серпня 2013 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі: головуючого - судді - Гірник Т.А. суддів - Бакуса В.Я., Ніткевича А.В. секретар - Глинський О.А., з участю представника позивачів - ОСОБА_2, представника відповідача ПАТ "Мегабанк"- Заставного Р.А., представника відповідача ТзоВ "Мальви -Маркет" - Івченка О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ПАТ "Мегабанк" на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 17 травня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мальви-Маркет", Публічного акціонерного товариства "Мегабанк", третіх осіб на стороні позивачів ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19,ОСОБА_20, Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, третіх осіб на стороні відповідача : ОСОБА_21, приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_22 про визнання недійсним іпотечного договору , скасування обтяження на нерухоме майно на підставі договору іпотеки , ВСТАНОВИЛА: Рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 17 травня 2013 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, які відповідними заявами збільшувались та уточнювались до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мальви-Маркет", Публічного акціонерного товариства "Мегабанк", третіх осіб на стороні позивачів ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_23, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, третіх осіб на стороні відповідача: ОСОБА_21, приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_22 - визнано недійсним іпотечний договір від 2 серпня 2007 року, укладений між ТзОВ "Мальви -Маркет" та ВАТ "Мегабанк", згідно якого об"єкт незавершеного будівництва - багатоквартирний житловий будинок, який знаходиться у АДРЕСА_1 передано в іпотеку та скасовано обтяження на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою АДРЕСА_1, зареєстроване 03.08.2007 року у Єдиному реєстрі заборон відчуження об»єктів нерухомого майна реєстратором - приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_22 на підставі договору іпотеки 3833 від 2 серпня 2007 року, реєстраційний номер обтяження 5420446 та виключено з Єдиного реєстру заборон відчуження об»єктів нерухомого майна запис про обтяження за реєстраційним номером №5420446; скасовано обтяження на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою АДРЕСА_1, зареєстроване 03.08.2007 року у Державному реєстрі іпотек реєстратором приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_22. на підставі договору іпотеки 3833 від 2 серпня 20007 року, реєстраційний номер обтяження 5422594 та виключено з Державного реєстру іпотек запис про обтяження за реєстраційним номером 5422594; скасовано обтяження на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою АДРЕСА_1, зареєстроване 11.09.2008 року у Державному реєстрації іпотек реєстратором приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_22 на підставі договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки 3859 від 11.09.2008 року реєстраційний номер обтяження 5422693 та виключено з Державного реєстру іпотек запис про обтяження за реєстраційним номером 5422693. Відмовлено ПАТ "Мегабанк" у задоволенні заяви про накладення арешту на предмет іпотеки - багатоквартирний житловий будинок, який знаходиться в АДРЕСА_1 . Ухвалою суду від 17 травня 2013 року за заявою представника позивачів, одна із заявлених останніми вимог, а саме про визнання за позивачами права спільної часткової власності в рівних долях/ частках на нежитлові торгово-офісні приміщення загальною площею 250, 4 м кв які знаходяться у багатоквартирному житловому будинку на АДРЕСА_1 та зняття арешту з цих приміщень- залишена без розгляду. Рішення оскаржив відповідач ПАТ "Мегабанк". Вважає, що висновки суд не відповідають обставинам справи, судом порушено норми матеріального та процесуального права. Висновки суду про те, що оспорюваний позивачами договір іпотеки укладений між сторонами з порушенням вимог ст. 16,18 ЗУ "Про іпотеку", а саме, що іпотечний договір не містить положень про передачу в іпотеку прав на земельну ділянку, що в результаті спричиняє відсутність однієї з істотних умов договору іпотеки - опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані - є необгрунтований. Згідно п. 1.2 оспорюваного договору - предмет іпотеки визначено як об»єкт незавершеного будівництва, багатоквартирний житловий будинок, який знаходиться за адресою Львівська область Жидачівський район АДРЕСА_1. У визначені предмета іпотеки вказано його реєстраційних номер, який присвоюється індивідуально кожному об»єкту і залишається незмінним. Згідно витягу від 29.11.2006 року про реєстрацію права власності на це нерухоме майно визначено у тому числі тип об»єкта: об»єкт незавершеного будівництва; земельна ділянка. Отже вирішено питання майнових прав на земельну ділянку при укладенні договорів щодо даного нерухомого майна при реєстрації права власності в органах БТІ. Посилаючись на договори комісії від 12.10.2006 року на купівлю цінних паперів, укладених між позивачами та ВАТ "Мегабанк", позивачі фактично утотожнюють поняття права власності та право вимоги на майно. За цими договорами позивачі не набули і не могли набути право власності на приміщення у будинку. Об»єкт незавершеного будівництва в цілому, а отже із включенням приміщень, права на які бажають захистити позивачі, - багатоквартирний житловий будинок в цілому належав на праві власності ТзОВ "Мальви -Маркет", що підтверджується витягом від 29.11.2006 року про реєстрацію права власності на нерухоме майно. Тому ТзОВ мало повне право на укладення оскаржуваного позивачами договору іпотеки від 02.08.2007 року на підставі якого відбулась державна реєстрація обтяження на нерухоме майно. За позивачами спірні приміщення не реєструвались і станом на 02 серпня 2007 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не було зареєстроване обтяження на приміщення, як на частину внутрішнього об»єму багатоквартирного житлового будинку. Оскільки ТзОВ "Мальви -Маркет" порушило перед банком умови кредитного договору, то іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки. Суд не врахував, що за змістом п. 1.2 договорів купівлі-продажу цінних паперів - дата початку погашення визначена 17 квітня 2008 року. Таким чином станом на 2 серпня 2007 року - що є датою укладення іпотечного договору, жодні права позивачів не були порушені. Безпідставно суд відмовив у задоволенні вимоги банку про накладення арешту на майно з мотивів набрання чинності нормою, котра врегульовує це питання - ст. 1057-1 ЦК України з 04.11. 2012 року. Суд не врахував, що визнаючи недійсним оспорюваний позивачами договір іпотеки, в такий спосіб не можуть бути виконані відповідні судові рішення господарських судів, якими визнано право банку звернути стягнення на предмет іпотеки, а отже визнання такими рішення факту дійсності цього договору, що має преюдиційне значення. В такий спосіб судом порушено вимоги ст. 17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", ст.ст. 8, 129 Конституції України та практики Європейського суду з прав людини. Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові . При розгляді справи представник ПАТ "Мегабанк" мотиви апеляційної скарги підтримав. Представник позивачів проти доводів апеляційної скарги заперечив, просить рішення суду першої інстанції, як законне та обґрунтоване залишити без змін. Мотивує тим, що договір іпотеки укладено з порушенням ст.16 ЗУ "Про іпотеку" у діючій на момент його укладення редакції. За змістом якої - передача в іпотеку об»єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об»єкт незавершеного будівництва. На момент укладення спірного договору - ТзОВ "Мальви-Маркет" було лише користувачем земельної ділянки на підставі договору оренди 23.05.2006 року, відтак предметом договору іпотеки щодо земельної ділянки могло бути лише право на укладення договору оренди, яке не передавалось за умовами цього договору. Реєстрацію майнових прав на землю / права власності чи договорів оренди землі/ згідно діючого на той час законодавства, здійснювало підприємство "Цент держаного земельного кадастру", а не БТІ, тому Стрийське МБТІ не могло здійснювати реєстрацію майнових прав на землю разом з об»єктом незавершеного будівництва. Суд вірно врахував положення ст. 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок", що дає підстави для висновку, що сам цінний папір посвідчує майнові права особи, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила /видала/ і власника, та передбачають виконання зобов»язання згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. Відтак цільові облігації посвідчують право позивачів отримати у власність нежитлові приміщення. Суд обгрунтовано врахував, що діючими на час укладення договору іпотеки нормами, щодо застосування наслідків визнання недійсними договорів, ст. 216 ЦК України - не передбачає накладення арешту у випадку визнання недійсним договору. Не обгрунтованими є твердження апелянта про встановлення рішеннями господарських судів факту дійсності оспорюваного позивачами іпотечного договору, оскілки означеними судовим рішенням було лише встановлено факт наявності у ПАТ "Мегабанк" права на звернення стягнення на предмет іпотеки з врахуванням чинності на той час договору іпотеки, який оспорюється та інших договорів, якими забезпечувалось виконання кредитного договору між банком та ТзоВ . Представник відповідача ТзОЗ "Мальви -Маркет" підтримав письмові заперечення на апеляційну скаргу. Звертає увагу на те, що укладаючи іпотечний договір 02.08.2007 року, згідно якого в іпотеку передавався об»єкт незавершеного будівництва, ПАТ "Мегабанк" знав, що під будівництво цього житлового будинку випущені цільові облігації, так як був зберігачем цих облігацій, а тому усвідомлював виникнення прав власників облігацій - позивачів у справі на нежитлові приміщення першого поверху будинку. Незавершене будівництво по АДРЕСА_1 було не єдиним майном, яке передавалось в іпотеку у забезпечення виконання кредитного договору між банком та ТзоВ від 25 липня 2006 року, який при укладенні уже був забезпечений іпотекою. Власником земельної ділянки на час укладенні договору іпотеки 02.08.2007 року була Жидачівська міська рада, яка своє погодження на передачу земельної ділянки в іпотеку не надавала. Реєстрація майнових прав ТзОВ на земельну ділянку Стрийським МБТІ взагалі не здійснювалась, тому витяг з реєстру, на який є посилання у оскаржуваному договорі не відображав прав підприємства на земельну ділянку на якій знаходився предмет іпотеки. Підтримав позицію представника позивачів щодо не обгрунтованого посилання апелянта на преюдиційне значення рішень господарський судів Харківської області, якими було лише підтверджені права банку на звернення стягнення на предмет іпотеки, а правова оцінка означеному договору не надавалась. Просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Треті особи та їх представники в судове засідання не з»явились, належно повідомлені про розгляд справи за апеляційною скаргою. З врахуванням думки представників сторін, відсутність доказів про поважну причину неявки третіх осіб, колегія суддів вважає можливим розгляд справи в їх відсутності, що відповідає вимогам ч. 2 ст. 305 ЦПК України. Крім того, при вирішенні справи за апеляційною скаргою, колегія суддів звертає увагу на те, що залучення до справи третіх осіб на стороні позивачів обумовлено тим, що постановою Львівського окружного адміністративного суду від 29.11.2010 року зобов»язано Стрийське міжрайонне БТІ зареєструвати у загальнодержавну власність в сферу управління Міністерства оборони України 19 квартир в будинку АДРЕСА_1, мешканці яких, як треті особи у справі, залучені до справи Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до вимог ст.ст.11, 59, 60 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до вимог цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому кожна із сторін зобов»язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. У відповідності до вимог ст.213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законим є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з»ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ч. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. З матеріалів справи вбачається, що 12 жовтня 2006 року між ОСОБА_6 та ВАТ "Мегабанк" укладено договір комісії за № 547, за яким комісіонер зобов»язується за дорученням комітента за плату вчинити купівлю цінних паперів / облігацій / надалі ЦП від свого імені, але за рахунок Комітента /а.с. 7-9 том. 1/. Аналогічні договори у цей же день, а саме за № 543 - укладено з позивачем ОСОБА_7 та за № 546 з позивачем ОСОБА_8 / а.с. 29 , 51 том. 1 /. У виконання цих договорів, громадянином ОСОБА_21 з одного боку, як продавцем та ВАТ "Мегабанк" з другого боку, як покупцем - 12 жовтня 2006 року укладено три договори купівлі-продажу облігацій / ЦП / за №К. 548 у виконання договору комісії №К 547 від 12.10.2006 року з ОСОБА_6, за №544 від 12.10.2006 року у виконання договору комісії №543 від 12.10.2006 року з ОСОБА_7, за №К 546 від 12.10. 2006 року у виконання договору комісії №К 545 від 12.10.2006 року з ОСОБА_8 За змістом кожного з цих договорів - продавець передав, а банк прийняв ЦП та сплатив за них визначену у п. 1.2 договорів загальну договірну вартість. За кожним з означених договорів банк сплатив за 855 одиниць ЦП номінальною вартістю одиниці - 97, 00 гр. загальною договірною вартістю 146 803, 50 гр. по кожному договору / а.с. 10, 32, 54 том. 1 /. 16 жовтня 2006 року за умовами договору № 2-П "Про бронювання приміщення для передачі у власність", гр-н ОСОБА_6 як замовник та ТзОВ "Мальви -Маркет", як виконавець взяло на з себе зобов»язання по бронюванню приміщення визначеного цим договором, як закріплення Виконавцем за Замовником указаного в цьому договорі приміщення та гарантію передачі приміщення у власність Замовника на передбачених цим договором умовах. За приміщеннями, які бронюються за даним договором, закріплюються облігації поділені на лоти, емітовані Виконавцем, які придбані Замовником на підставі Договору купівлі-продажу облігацій №К 548 від 12 жовтня 2006 року. Договором обумовлено неподільність лоту облігацій, що означає, що лише цілісний лот облігацій, визначений цим договором, надає право замовнику отримати у власність заброньоване приміщення в результаті погашення лоту облігацій. За п. 1.5 Договору - характеристика приміщення, яке Виконавець бронює за Замовником для передачі його у власність Замовнику є приміщенням підземного паркінгу за адресою АДРЕСА_1 із зазначенням номерів та площ приміщень на першому поверсі з попередньо визначеною загальною площею згідно з проектною документацією 85, 5 кв м за попередньо визначеною загальною договірною вартістю приміщення - 146 803, 50 гр. із визначенням запланованого терміну введення будинку в експлуатацію, в якому знаходяться приміщення - березень 2008 року. Протягом дії договору Виконавець обліковує за замовником право на придбання приміщення та не має права протягом дії договору брати на себе зобов»язання продажу приміщення третім особам. Згідно п. 2.6 договору Замовник зобов»язується перераховувати ЦП для погашення зі свого рахунку у цінних паперах на рахунок у цінних паперах виконавця, у строк та в порядку, визначених умовами випуску облігацій. За п. 2.7 Договору погашення облігацій здійснюється у строк з 17 квітня 2008 року по 30 травня 2008 року / а.с. 12- 14 том. 1/ Аналогічні за змістом договори про бронювання приміщення для передачі у власність від 16.10. 2006 року за № 4-П було укладено ТзОВ "Мальви Маркет" з ОСОБА_7 та за № 3-П від 16.10. 2006 року з ОСОБА_8 та ТзОВ "Мальви Маркет" / а.с. 34 , 56 том. 1/. Зобов»язання за цими договорами зі сторони Замовників / позивачів/ виконані повністю . Договорами бронювання передбачалось, що передача приміщень у власність буде здійснюватись шляхом укладення та виконання договору купівлі-продажу приміщень між позивачами та ТзОВ "Мальви Маркет" у тримісячний термін з моменту здачі нежитлових приміщень. 15 грудня 2006 року між ВАТ "Мегабанк" та ОСОБА_6 укладено Кредитний договір № 198/2006 за умовами якого, банк надав позичальникові грошові кошти на придбання нерухомості нерухомого призначення, що будується за адресою Жидачів, АДРЕСА_1 в розмірі 23 256, 00 доларів США в строк з 15 грудня 2006 року до 14.12.2021 року. Зобов»язання за договором забезпечується іпотекою нерухомого майна згідно з іпотечним договором, заставою облігацій, згідно з договором застави, порукою фізичної особи згідно з договором поруки, заставою майнових прав на укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна згідно з договором застави /а.с. 18 том. 1./ Додатковою угодою 28.04.2007 року внесено зміни щодо графіку виплати процентів / а.с. 23 том. 1 /. За договором застави майнових прав № 117/2006 -з від 15 грудня 2006 року між ОСОБА_6 та ВАТ "Мегабанк" у виконання зобов»язання за кредитним договором предметом застави були визначені майнові права заставодавця на укладення ним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень загальною площею 85, 5 м кв на 1-му поверсі розташованих за адресою м. Жидачів, АДРЕСА_1 / п. 1.2 Договору/, які виникли на підставі договору купівлі-продажу цінних паперів та договору про бронювання приміщення про передачу у власність із зазначенням дат та номерів цих договорів, про які описано вище. 15 грудня 2006 року між ОСОБА_6 та ВАТ "Мегабанк" укладено договір № 120/2006-з застави цінних паперів у забезпечення виконання того ж кредитного договору із визначенням заставної вартості предмета застави 146 803, 50 грн. / а.с. 26 том. 1. / Аналогічні Кредитні договори 15.12.2006 року та додаткові угоди до таких від 28.04. 2007 року : а саме від 15 грудня 2006 року за № 200/2006 на ту ж саму суму укладено кредитний договір з ОСОБА_7, за № 199/2006 на аналогічну суму з ОСОБА_8 та договори застави майнових прав від 15.12.2006 року за № 119/2006 -з, за № 118/2006 -з від 15.12.2006 року з ОСОБА_8 та договори застави цінних паперів від 15.12.2006 року за № 122/2006- з ОСОБА_7 та за № 121/ 2006 -з від 15.12. 2006 року з ОСОБА_8 , які укладались в ті самі дні між ВАТ "Мегабанк" з посиланням на відповідні договори купівлі цінних паперів та договорів про бронювання приміщень про передачу у власність / а.с. 40, 45, 46, 48, 62,67, 68, 70 том. 1/. Зобов»язання за кредитними договорами позивачами виконані повністю. Перелічені вище договори, стороною в яких виступав ВАТ "Мегабанк" - дають підстави для висновку про цілковиту обізнаність банку про права позивачів на нежитлові приміщення та підстави виникнення цих прав, що обгрунтовано врахував суд першої інстанції при вирішенні спору. З матеріалів справи вбачається, що у заплановані строки - березнь 2008 року будинок не був зданий в експлуатацію, в зв»язку з цим між ТзОВ "Мальви Маркет" та позивачами 15 квітня 2008 року були внесені зміни до договорів бронювання приміщень для передачі у власність, які передбачали вже строк вводу будинку в експлуатацію березень 2011 року. Рішенням виконавчого комітету Жидачівської міської ради № 279 від 13.11.2009 року ТзОВ "Мальви - Маркет" надано дозвіл на зміну цільового призначення нульового поверху, а саме заміни гаражів /паркінгу/ на приміщення комерційного призначення при будівництві житлового будинку по АДРЕСА_1. 26 червня 2010 року позивачами та відповідачем ТзоВ "Мальви-Маркет" внесено зміни до відповідних договорів бронювання, які передбачали замість підземних паркінгів передати у спільну часткову власність позивачів в рівних долях по 1/3 нежитлові торгово-офісні приміщення загальною площею 250, 4 м кв. В такому виді приміщення існують на момент 14.06.2011 року, коли зареєстровано Декларацію про готовність об»єкта до експлуатації / а.с. 73- 80 том. 1/. 02.08.2007 року між ТзоВ "Мальви -Маркет" та ВАТ "Мегабанк" на забезпечення виконання зобов»язання за кредитним договором № 119/2006 від 25 липня 2006 року за яким банк надав підприємству кредит у формі відновлювальної кредитної лінії у наступних розмірах: 2410 000 гр з 25.07.2006 року по 24.07.2011 року та 1 009 104 гр. з 25.07. 2006 року по 24.07.2011 року - укладено договір іпотеки / оскаржуваний договір/ а.с. 90 -93том. 1/. За п. 1.2 Договору іпотеки предметом іпотеки значився об»єкт незавершеного будівництва багатоквартирний житловий будинок, реєстраційний номер 16934798, який знаходиться за адресою Жидачів, АДРЕСА_1.- далі предмет іпотеки . У договорі зазначено, що предмет іпотеки належить іпотекодавцеві на праві власності, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 1269 8086, виданим 29.11.2006 року КП ЛОР "Стрийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки". Сторони домовились про вартість предмета іпотеки 1 560 025, 00 гр. Додатковими договорами від 11.09.2008 року внесено зміни до договору іпотеки в тому числі щодо визначення його вартості - 6 864 595, 00 гр./ а.с. 94 том 1/. Задовільняючи позовні вимоги позивачів про визнання недійсним означеного договору іпотеки, суд першої інстанції дав вірну правову оцінку спірним правовідносинам та врахував, що відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України способи захисту цивільних права та інтересів, серед іншого, можуть бути: визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення. Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним /оспорюваний правочин/. Із змісту цієї норми вбачається наявність права у позивачів на оспорювання договору іпотеки, оскільки з врахуванням перелічених вище договорів, оспорюваним правочином безперечно порушено їх права . Судом першої інстанції вірно враховано, що спірні правовідносини в тому числі регулюються Законом України "Про іпотеку". Із змісту ч. 2 ст. 16 означеного закону в чинній на час укладення оскаржуваного договору редакції - передача в іпотеку об»єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об»єкт незавершеного будівництва. Вказана норма закону при укладення оспорюваного договору дотримана не була . Згідно п.3 ч.1 ст.18 ЗУ "Про іпотеку" в чинній на час укладення оскаржуваного договору редакції - однією з істотних умов договору іпотеки є опис предмета іпотеки достатній його ідентифікації, та /або його реєстраційні дані, а у разі іпотеки земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення Із змісту ч. 2 ст. 18 цього ж Закону - у разі відсутності в іпотечному договорі однієї з істотних умов, він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду . Оскаржуваний договір не містить даних щодо земельної ділянки і в такому - в абз.3 п. 1.2 Договору іпотеки зазначено, що предметом іпотеки є об»єкт незавершеного будівництва -багатоквартирний житловий будинок реєстраційний номер 16934798, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Правових підстав поширено тлумачити цей пунк договору немає і в такому відсутні дані про земельну ділянку. Зазначення у договорі, що предмет іпотеки передається в іпотеку разом з усіма його при належностями також не дає підстав для висновку про обумовлення у договорі передачі банку будь-яких прав на земельну ділянку. Крім того, у цьому ж пункті договору Іпотеки зазначено, що право власності іпотекодавця на предмет іпотеки підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 12698086, виданого 29.11.2006 року КП ЛОР "Стрийське міжобласне бюро технічної інвентаризації", що також не відображає даних щодо земельної ділянку. Крім того, бюро технічної інвентаризації не уповноважені були на здійснення реєстрації майнових прав на землю, що обгрунтовано враховано судом першої інстанції. Такими органами були органи "Деркомзему". З долученого до заперечень на апеляційну скаргу договору оренди від 26.07.2005 року вбачається, що власником земельної ділянки - Жидачівською міською радою передано в оренду ТзОВ "Мальви Маркет" 0,2000 га земельної ділянки із земель громадської забудови, яка знаходиться у АДРЕСА_1 /а.с. 211 том. 2/. Будь яких даних про означену земельну ділянку оскаржуваний договір не містить, в тому числі дані про її розмір, приналежність, цільове призначення, правовий режим. Такі обставини спростовують мотиви апеляційної скарги про обумовлення передачі майнових прав на земельну ділянку іпотекодержателю при передачі в іпотеку об»єкту незавершеного будівництва по вказаній адресі. Крім того, колегія суддів погоджується з правильністю висновків суду першої інстанції на підставі досліджених доказів, що гарантії, надані Іпотекодавцем - ТзОВ "Мальви -Маркет" відображені у п. 2.1 оскаржуваного договору про те, що будь-які вимоги третіх осіб не забезпечені і не будуть забезпечені предметом іпотеки чи правом на його отримання незалежно від строків виникнення цих вимог, були невідповідними, оскільки суперечили змісту договорів із позивачами За змістом ч.3 ст.6 Закону України "Про іпотеку" в чинній на час укладення оспорюваного договору редакції - іпотекодавець зобов»язаний до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, в тому числі ті, що не зареєстровані у встановленому законом порядку. У разі порушення цього обов»язку іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов»язання та відшкодування іпотекодавцем завданих збитків. Доказів виконання ТзОВ "Мальви Маркет" вимог означеного закону при укладенні оспорюваного договору - не здобуто, що також дає підстави для висновку про невідповідність оскаржуваного договору і в цій частині вимогам закону та вірно послався на вимоги ч. 2 та ч. 3 ст. 13 ЦК України, за змістом яких при здійснення своїх прав, особа зобов»язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Отже, суд вірно дійшов висновку про невідповідність оспорюваного договору вимогам закону. Враховуючи, що укладення оскаржуваного договору іпотеки мало місце 02.08.2007 року, а з жовтня 2006 року діяли укладені з позивачами та відповідачами перелічені вище договори, які надави право позивачам на отримання у власність нежитлових приміщень будинку АДРЕСА_1 у рівних частинах, а також існування на цей час договорів між позивачами та ТзОВ "Мальви-Маркет" про бронювання приміщень для передачі у власність, якими гарантувалась передача у власність позивачами означених у договорі приміщень, то правильними є висновки суду про порушення прав позивачів укладенням оспорюваного договору . З наведених мотивів спростованою є позиція представника ПАТ "Мегабанк" про те, що банком не порушено прав позивачів, так як їх право на спірні приміщенні не були зареєстровані на момент укладення оспорюваного договору у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - на приміщення як частину внутрішнього об»єму спірного багатоквартирного житлового будинку, і що оспорюваний договір іпотеки укладено раніше він настання строку погашення облігацій, про що звертає увагу в апеляційній скарзі. З приводу цього судом враховано, що законодавство не встановлює обов»язку для власників облігацій реєструвати обтяження на нерухоме майно, права на яке надають їм облігації. З врахуванням, у тому числі договорів бронювання приміщень, такі були гарантією забезпечення прав позивачів на передачу їм у власність приміщень цокольного поверху. Крім того, така позиція банку не узгоджується з наведеною вище правовою нормою - ч.3 ст. ЗУ "Про іпотеку". Суд першої інстанції підставно визнав, що суть цільових облігацій полягає у тому, що такі з моменту придбання надають їх власнику право на отримання товару у власність, в даному випадку нежитлових приміщень визначених певними ознаками та ціною. Мотиви заперечень позову банком та пояснення представника апелянта при розгляді справи з апеляційною скаргою про те, що банк є велика структура, в якому одні працівники виконують одні функції, а інші другі, що не виключає відсутність інформації про існування станом на 2007 рік даних про укладення з позивачами та банком договорів 2006 року, про які детально описано вище - не можна приймати до уваги як обгрунтовані. У всіх договорах представники ВАТ "Мегабанк" діяли виключно від імені юридичної особи, а отже стороною в договорах була одна і та сама юридична особа - банк, незалежно від проведення будь-якої підготовчої роботи та представництво різними його працівниками. Відмовляючи в задоволенні заяви ПАТ "Мегабанк" з посиланням на вимоги ст.1057-1 ЦК України, ч.5 якої передбачає, що визнаючи недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов»язання позичальника за кредитним договором, суд за заявою кредитодавця накладає арешт на майно, яке було предметом застави. Такий арешт підлягає зняттю після виконання зобов»язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором, а у разі визнання кредитного договору недійсним - після виконання зобов»язання повернути кредитодавцю кошти в розмірі, визначеному судом відповідно до ч. 1 цієї статті. Судом враховано, що вказана нормою доповнено ЦК України згідно із ЗУ від 02.10.2012 року № 5405-УІ і така набрала чинності з 04.11.2012 року. Нею встановлено відповідальність іпотекодавця, яка не була передбачена на час укладення оспорюваного правочину. Тому суд правильно застосував ст.5 ЦК України, за змістом ч.2 якої - акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часті, крім випадків, коли він пом»якшує або скасовує цивільну відповідальність особи . Мотиви апеляційної скарги про те, що оскаржуваним рішенням суду безпідставно не взято до уваги встановлені обставини законності оскаржуваного договору іпотеки рішеннями від 18 січня 2011 року господарського суду Харківської області є спростованим, оскільки предметом цього спору було невиконання ТзОВ "Мальви -Маркет" умов кредитного договору від 25.07.2006 року та заборгованості за іпотечними договорами та звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення в тому числі на предмет іпотеки обумовлений оскаржуваним договором - не дає підстав для висновку про встановлення рішенням Господарської суду його чинності, оскільки виходячи із змісту рішення - правова оцінка цьому договорі при вирішення господарського спору не надавалась /а.с. 96-116 том. 1/. Рішенням Господарського суду Львівської області від 07.03.2012 року, в тому числі визнано недійсними прилюдні торги з реалізації нерухомого майна - об»єкту незавершеного будівництва чотирьохповерхового житлового будинку з цокольним та мансардним поверхом по АДРЕСА_1, що проведені 13.12.2011 року. / а.с. 107 -117 том. 1/. При перегляді означеного рішення Львівським апеляційним господарським судом 23.04.2012 року - вказане рішення скасоване, однак з ухваленням нового рішення за яким у тому числі визнано недійсними прилюдні торги, що проведені 13.12. 2011 року - цього ж об»єкту незавершеного будівництва. Правова оцінка договору іпотеки від 02.08.2007 року цими рішеннями не надавалась. / а.с. 136-143 том. 1/. Суд першої інстанції дійшов вірного висновку з посиланням на п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року, якою роз»яснено, що за змістом ст. 216 ЦК України та, виходячи із загальних засад цивільного законодавства, суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Тому з метою повернення сторін до попереднього стану, суд вирішив про скасування обтяження нерухомого майна іпотекою, яке підлягає державній реєстрації в порядку встановленому законодавством /ст. 4 ЗУ "Про іпотеку"/, які були зареєстровані на предмет іпотеки на підставі оспорюваного іпотечного договору та внесених змін до нього означеними вище угодами та постановив про виключення з Державного реєстру іпотек реєстратором приватним нотаріусом ОСОБА_22. на підставі договору іпотеки 3833 від 02.08.2007 року, та на підставі договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки 3859 від 11.09.2008 року, про що зазначив у судовому рішенні. На підставі наведеного колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 303, 304,п.1.ч.1 ст.307, ст. 308, 313, п.1ч.1ст.314,315,317 ЦПК України, колегія суддів,- У Х В А Л И Л А : Апеляційну скаргу представника ПАТ "Мегабанк" відхилити. Рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 17 травня 2013 року залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскарженою в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили. Головуючий Судді http://reyestr.court.gov.ua/Review/32909888
  25. Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 1622/10007/2012 Номер провадження 22-ц/786/308/2013 Головуючий у 1-й інстанції Троцька А.Т. Доповідач Омельченко Л. М. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 лютого 2013 року м. Полтава Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області в складі: Головуючого: судді Омельченко Л.М. Суддів: Лобова О.А., Пікуля В.П. При секретарі: Ачкасовій О.Н. З участю представника позивача ОСОБА_1 Представника відповідача ОСОБА_2 розглянула у відкритому судовому засіданні в м.Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26 жовтня 2012 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», приватного нотаріуса Прилуцького міського нотаріального округу ОСОБА_5, третя особа - ВАТ «Полтаватрансбуд»,- про визнання недійсним іпотечного договору, припинення правовідносин, зобов»язання про виключення з державного реєстру іпотек запису та зняття заборони. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача апеляційного суду ОСОБА_6, ВСТАНОВИЛА: У березні 2011 року ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», приватного нотаріуса Прилуцького міського нотаріального округу ОСОБА_5, третя особа - ВАТ «Полтаватрансбуд»,- про визнання неправомірним набуття права власності, який під час розгляду справи місцевим судом змінив (т.1 а.с. 224-229). Прохав суд визнати недійсним Іпотечний договір від 10.06.2008 року, укладений між ОСОБА_4, як іпотекодавцем, та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», як іпотекодержателем, відносно нежитлових приміщень (магазин непродовольчих товарів), позначених за планом в будинку 2-А-10, загальною площею 2151,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1; припинити правовідношення між ОСОБА_4, як іпотекодавцем, та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», як іпотекодержателем, які виникли на підставі Іпотечного договору від 10.06.2008 року відносно нежитлових приміщень (магазин непродовольчих товарів), позначених за планом в будинку 2-А-10, загальною площею 2151,1 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1; зобов»язати приватного нотаріуса Прилуцького міського нотаріального округу ОСОБА_5 виключити з Державного реєстру іпотек запис 4055 про внесення відомостей про обтяження та провести реєстрацію зняття заборони відчуження, зробленої за реєстровим номером 4056/88 в Єдиному реєстрі заборон відчуження об»єктів нерухомого майна, відносно нежитлових приміщень (магазин непродовольчих товарів), позначених за планом в будинку 2-А-10, загальною площею 2151,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 26 жовтня 2012 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Постановлено визнати недійсним Іпотечний договір від 10.06.2008 року, укладений між ОСОБА_4, як іпотекодавцем, та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», як іпотекодержателем, відносно нежитлових приміщень (магазин непродовольчих товарів), позначених за планом в будинку 2-А-10, загальною площею 2155,4 кв.м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Припинено правовідношення між ОСОБА_4, як іпотекодавцем, та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», як іпотекодержателем, які виникли на підставі Іпотечного договору від 10.06.2008 року відносно нежитлових приміщень (магазин непродовольчих товарів), позначених за планом в будинку 2-А-10, загальною площею 2155,4 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1. Зобов»язано приватного нотаріуса Прилуцького міського нотаріального округу ОСОБА_5 виключити з Державного реєстру іпотек запис 4055 про внесення відомостей про обтяження та провести реєстрацію зняття заборони відчуження, зробленої за реєстровим номером 4056/88 в Єдиному реєстрі заборон відчуження об»єктів нерухомого майна, відносно нежитлових приміщень (магазин непродовольчих товарів), позначених за планом в будинку 2-А-10, загальною площею 2155,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судові витрати в сумі 37 грн.00 коп. 14.11.2012 року ПАТ «Укрсоцбанк» подав до суду заяву про застосування правових наслідків недійсності Іпотечного договору від 10.06.2008 року, передбачених ст. 1057-1 ЦК України, а саме: накладення арешту на нежитлові приміщення (магазин непродовольчих товарів), позначених за планом в будинку 2-А-10, загальною площею 2155,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 т.2 а.с. 85-87). Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 21 грудня 2012 року у задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про накладення арешту на вищевказане нерухоме майно відмовлено. Виправлено описку в рішенні Октябрського районного суду м. Полтави від 26 жовтня 2012 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», приватного нотаріуса Прилуцького міського нотаріального округу ОСОБА_5, третя особа - ВАТ «Полтаватрансбуд»,- про визнання недійсним іпотечного договору, припинення правовідносин, зобов»язання про виключення з державного реєстру іпотек запису та зняття заборон, а саме: вірно зазначено по всьому тексту рішення розмір нежитлового приміщення - 2151,1 кв.м. Рішення місцевого суду в апеляційному порядку оскаржило Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» в особі представника за довіреністю Судак Д.Г. Апелянт прохає рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неповне з»ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, приходить до висновку, що скарга не підлягає задоволенню. Згідно ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції вірно встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що 10 червня 2008 року між відповідачем ОСОБА_4, як іпотекодавцем, та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» в особі Чернігівської обласної філії АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», як іпотекодержателем, для забезпечення виконання ОСОБА_4 зобов»язань за договором невідновлюваної кредитної лінії № 959/2-017 від 10.06.2008 року укладено іпотечний договір, який посвідчено приватним нотаріусом Прилуцького міського нотаріального округу ОСОБА_5 ( т.1 а.с.29-31). Накладено заборону на відчуження зазначених в іпотечному договорі нежитлових приміщень (магазин непродовольчих товарів) за адресою: АДРЕСА_1. Також правильно з»ясовано, що рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 24.09.2010 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 4.11.2010 року, було змінено сторону (пайовика) у договорі № 4 від 4 січня 2006 року про пайову участь в будівництві та у договорі № 5 від 18 червня 2007 року про пайову участь в будівництві, укладеного з виконавцем ВАТ «Полтаватрансбуд», а саме: пайовика ОСОБА_4 замінено на пайовика ОСОБА_3 Скасовано рішення виконавчого комітету Октябрської районної у м. Полтаві ради № 515 від 23.10.2007 року та свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії САВ 281664 від 24.10.2007 року, видане Управлінням житлово-комунального господарства на ім»я ОСОБА_4 Також скасовано державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - нежитлове приміщення (магазин непродовольчих товарів) за адресою: АДРЕСА_1, зареєстроване на ім»я ОСОБА_4, та визнано за ОСОБА_3 право власності на дане нерухоме майно внаслідок заміни сторони у договорі (т.1 а.с.14-19). На виконання вищевказаного рішення суду першої інстанції та, відповідно до Порядку ведення Реєстру прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 28.01.2003 року №7/5, були скасовані реєстратором записи в Реєстрі прав власності на нерухоме майно про право власності ОСОБА_4 і створені нові записи про право власності ОСОБА_3 на нежитлові приміщення (магазин непродовольчих товарів) площею 2151,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, про що свідчить Витяг про державну реєстрацію прав від 3 грудня 2010 року № 28233129 ( т.1 а.с.66). Тому є вірним висновок місцевого суду, що в даному випадку не відбулося переходу права власності на спірне майно від ОСОБА_4 до ОСОБА_3, оскільки попередній запис права власності було анульовано, а рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 24.09.2010 року встановлено право власності позивача на дане нерухоме майно з моменту здійснення ним інвестування будівництва. Згідно ст.5 Закону України «Про іпотеку», предметом іпотеки можуть бути один або декілька об»єктів нерухомого майна за умов, що дане майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього, відповідно до законодавства, може бути звернено стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений в натурі об»єкт права власності, якщо інше не встановлено законом. Встановивши зазначені вище обставини і давши належну оцінку доводам сторін, та, врахувавши, що відповідач ОСОБА_4 незаконно оформила на себе право власності на спірне нерухоме майно, передавши його в подальшому Банку в іпотеку, місцевий суд дійшов вірного висновку про необхідність застосування до даних правовідносин ст. 215 ЦК України щодо визнання недійсним Іпотечного договору та припинення правовідносин, які виникли згідно цього договору. Тому суд правильно задовольнив позовні вимоги ОСОБА_3 Рішення суду є законним, обґрунтованим, постановленим з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв»язку з чим колегія суддів не знаходить підстав для його скасування. Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про неврахування судом вимог чинного законодавства щодо необхідності надання ОСОБА_3 статусу іпотекодавця, так як ОСОБА_4 не здійснювала йому відчуження спірного нерухомого майна (приміщення магазину непродовольчих товарів) по АДРЕСА_1. До того ж, право власності на дане майно у позивача виникло з моменту проведення ним інвестицій ВАТ «Полтаватрансбуд» за договорами про пайову участь у будівництві. Доводи апелянта про порушення місцевим судом вимог ст.338 п.4 ЦПК України теж не заслуговують на увагу, оскільки позивач під час повторного розгляду даної цивільної справи 13.08.2012 року змінив предмет позову, і суд розглянув позовні вимоги у відповідності до вимог ст. 11 ЦПК України. Також не можуть бути підставою для скасування рішення суду доводи скарги про невірне посилання місцевого суду на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України від 14.05.2012 року по іншій аналогічній цивільній справі, оскільки дана обставина не впливає на законність ухваленого рішення. Посилання апелянта на неправильне зазначення судом у своєму рішенні розміру спірного нежитлового приміщення спростовуються наявною ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 21.12.2012 року, якою виправлені допущені в рішенні місцевого суду описки відносно загальної площі магазину непродовольчих товарів по АДРЕСА_1. Інші доводи також не заслуговують на увагу, оскільки не мають нових доказів та не спростовують правильне по суті рішення суду першої інстанції. Крім того, до спірних правовідносин не можуть бути застосовані вимоги, передбачені ч.5 ст. 1057-1 ЦК України, оскільки дана норма Закону набрала чинності 04.11.2012 року і не може поширюватися на ті відносини, що виникли раніше. У зв»язку з цим, клопотання апелянта про накладення арешту на спірне нерухоме майно, відповідно до вимог даної статті, не підлягає задоволенню. За таких обставин, апеляційну скаргу слід відхилити, а рішення суду - залишити без змін. Керуючись ст.ст.303, 307 ч.1 п.1, 308, 314, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» відхилити. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 26 жовтня 2012 року залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня набрання нею чинності шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий: суддя (підпис) Л.М.Омельченко Судді: (підпис) О.А. Лобов (підпис) В.П. Пікуль Згідно: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29452329