Search the Community

Showing results for tags 'наследство'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 16 results

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 11 вересня 2019 року м. Київ Справа № 392/1213/17 Провадження № 14-292цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ткачука О.С., суддів : Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Маяк», ОСОБА_2 , Маловисківської міської ради Кіровоградської області, третя особа - ОСОБА_3 , про визнання недійсним і скасування рішення учасника та рішення загальних зборів, скасування державної реєстрації, визнання права на частку в майні, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 23 січня 2019 року, постановлену колегією суддів Суровицькою Л.В., Авраменко Т.М., Письменним О.А. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог 1. У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Маяк» (далі - СТОВ «Агрофірма Маяк», товариство), ОСОБА_2 , Маловисківської міської ради Кіровоградської області, третя особа - ОСОБА_3 , у якому, з урахуванням уточнень, просив визнати недійсними та скасувати рішення учасника СТОВ «Агрофірма Маяк» ОСОБА_2. від 20 лютого 2017 року про виключення зі складу учасників товариства ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про перерозподіл внесків до статутного капіталу, невиплату дивідендів та рішення загальних зборів учасників СТОВ «Агрофірма Маяк», викладене в протоколі від 05 березня 2017 року; визнати протиправною та скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів СТОВ «Агрофірма Маяк» щодо зміни складу або інформації про засновників від 06 березня 2017 року, визнати за позивачем у порядку спадкування право на 15 часток майна СТОВ «Агрофірма Маяк» станом на 18 травня 2017 року. 2. Позов мотивований тим, що його батько - ОСОБА_6 володів 15 частками у статутному капіталі СТОВ «Агрофірма Маяк». У березні ОСОБА_6 стало відомо про те, що 20 лютого 2017 року один із учасників товариства ( ОСОБА_2 ) прийняв одноособове рішення про виключення із цього товариства інших учасників у зв`язку з несплатою ними внесків до статутного капіталу та оголосив про проведення загальних зборів товариства на 06 березня 2017 року для затвердження прийнятого рішення. 06 березня 2017 року була проведена державна реєстрація змін до установчих документів товариства щодо зміни складу учасників. 2.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, спадкоємцем першої черги після його смерті, який прийняв спадщину, є його син - ОСОБА_1 (позивач). 2.2. Посилаючись на те, що виключення ОСОБА_6 зі складу учасників було проведено з порушенням вимог чинного законодавства, а також на те, що ОСОБА_6 за життя звертався до господарського суду за захистом своїх корпоративних прав, проте провадження у справі було припинено на підставі пункту 6 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), у зв`язку з тим, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва, ОСОБА_1 як спадкоємець ОСОБА_6 просив задовольнити позов. Короткий зміст судових рішень 3. Рішенням Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2018 року позов ОСОБА_6 задоволено. Визнано недійсним і скасовано рішення учасника СТОВ «Агрофірма Маяк» ОСОБА_2. від 20 лютого 2017 року про виключення зі складу учасників СТОВ «Агрофірма Маяк» ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , перерозподіл внесків до статутного капіталу, невиплату дивідендів та рішення загальних зборів учасників СТОВ «Агрофірма Маяк» від 05 березня 2017 року та затвердження нової редакції статуту СТОВ «Агрофірма Маяк». Визнано протиправною і скасовано державну реєстрацію внесення змін до установчих документів СТОВ «Агрофірма Маяк» щодо складу або інформації про засновників від 06 березня 2017 року, яка була проведена державним реєстратором відділу з питань державної реєстрації виконавчого комітету Маловисківської міської ради Маловисківського району Кіровоградської області Руденком В.І. Визнано за ОСОБА_1 право на 15 часток майна СТОВ «Агрофірма Маяк» у порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат. 4. Судове рішення першої інстанції мотивовано відсутністю підстав для виключення батька позивача зі складу засновників СТОВ «Агрофірма Маяк» та порушенням з боку ОСОБА_2 порядку скликання загальних зборів товариства, що є підставою для скасування державної реєстрації внесення змін до установчих документів. Спадкоємцями ОСОБА_6 є його дружина ОСОБА_3 та син ОСОБА_1 , спір між ними про поділ спадщини відсутній. Статутом товариства передбачено, що правонаступники та спадкоємці засновників мають переважне право вступу до нього, а у разі відмови про вступ йому видається частка в майні, відтак спадкоємець має право на захист свого права на частку у товаристві. 5. Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 23 січня 2019 року рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 03 жовтня 2018 року скасовано, провадження у справі закрито. Роз`яснено, що розгляд такого спору віднесено до компетенції господарських судів. 6. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що у даному випадку існує корпоративний спір, який має розглядатись в порядку господарського судочинства зважаючи на те, що позов батька позивача - ОСОБА_6 не вирішено через смерть останнього і провадження у господарській справі закрито з цих підстав. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на те, що апеляційний суд прийшов помилкового висновку, що даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки право на участь у СТОВ «Агрофірма «Маяк» було особистим немайновим правом померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , відтак позивач, як спадкоємець, не набув статусу учасника товариства, а успадковує лише право на частку у майні товариства. Права правонаступників (спадкоємців) померлого учасника товариства з обмеженою відповідальністю регулюються нормами цивільного законодавства Законом України «Про господарські товариства» та положеннями статуту товариства. Метою звернення з цим позовом є реалізація права на спадкування, а тому підлягає розгляду за правилами цивільної юрисдикції. Доводи інших учасників справи 8. У квітні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому послався на те, що доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду щодо визначення юрисдикційності спору не спростовують, а ухвала апеляційного суду постановлена з додержанням норм процесуального закону. 9. Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги. Рух справи в суді касаційної інстанції 10. 11 березня 2019 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції. 11. 13 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду. 12. 22 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 13. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції. 14. 06 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження. Позиція Верховного Суду 15. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. 16. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилався на те, що його батько - ОСОБА_6 володів 15 частками у статутному капіталі СТОВ «Агрофірма Маяк». У березні 2017 року ОСОБА_6 стало відомо про те, що 20 лютого 2017 року один із учасників товариства ОСОБА_2 прийняв одноособове рішення про виключення інших учасників, у тому числі й ОСОБА_6 , у зв`язку з несплатою ними внесків до статутного капіталу та оголосив про проведення загальних зборів товариства на 06 березня 2017 року для затвердження прийнятого ним рішення. 06 березня 2017 року була проведена державна реєстрація змін до установчих документів товариства щодо зміни складу учасників. 17. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, спадкоємцями першої черги після його смерті є його син - ОСОБА_1 (позивач) та дружина - ОСОБА_3 Спору про спадкове майно між ними немає. 18. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 зазначав, що виключення його батька, ОСОБА_6 , зі складу учасників товариства було проведено з порушенням вимог чинного законодавства, а також те, що ОСОБА_6 за життя звертався до господарського суду за захистом своїх корпоративних прав, проте ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 16 червня 2017 року, яке набрало законної сили, провадження у справі було припинено на підставі пункту 6 частини 1 статті 80 ГПК України, у зв`язку з тим, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва у господарському процесі. 19. Відповідно до вимог статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення із позовом, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. 20. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. 21. Разом з тим стаття 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення із позовом, як і стаття 20 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, визначають коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до якого віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. 22. При визначенні підвідомчості (предметної та суб`єктної юрисдикції) справ, що виникають із корпоративних відносин, слід виходити з таких міркувань. 23. Згідно з положеннями статей 83, 88, 143 Цивільного кодексу України, статей 88, 167 Господарського кодексу України, статті 10 Закону України 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (тут і далі - ЦК України, ГК України та Закон № 1576-XII відповідно у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) вбачається, що товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами. Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб`єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових). 24. Учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом: брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди); вийти у встановленому порядку з товариства; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом; одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом (стаття 116 ЦК України, стаття 88 ГК України). 25. Відповідно до частин першої, третьої статті 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 26. Згідно з положеннями статей 1218, 1219 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами. 27. За змістом статей 130, 147 і 166 ЦК України та статей 55 і 69 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що у разі смерті (ліквідації) учасника товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) (товариства з додатковою відповідальністю (далі - ТДВ)) спадкоємцем (правонаступником) спадкується не право на участь у цьому товаристві, а право на частку в статутному (складеному) капіталі. 28. Пунктом 1.11 Статуту СТОВ «Агрофірма Маяк» визначено, що склад засновників товариства, порядок формування його статутного фонду, розміри частки кожного засновника, строки та порядок внесення ними вкладів визначаються установчим договором про створення цього товариства. 29. Відповідно до п. 12.1 установчого договору СТОВ «Агрофірма Маяк» при реорганізації юридичної особи, або у зв`язку зі смертю учасника, правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства (т. 1 а.с. 119-124). 30. Частиною п`ятою статті 147 ЦК України закріплено право учасників ТОВ або ТДВ передбачити у статуті товариства необхідність отримання згоди інших учасників товариства на перехід частки у статутному капіталі до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи. 31. Після набуття частки в статутному капіталі у спадкоємців (правонаступників) виникає переважне право вступу до цього товариства, передбачене статтею 55 Закону України «Про господарські товариства», проте у цьому разі не йдеться про автоматичне набуття такими спадкоємцями права участі в товаристві. 32. Прийняття рішення про вступ спадкоємця (правонаступника) до складу учасників ТОВ (ТДВ) належить до компетенції загальних зборів учасників товариства. Отже, лише після прийняття вищим органом ТОВ (ТДВ) позитивного рішення спадкоємець (правонаступник) частки у статутному капіталі може стати учасником відповідного товариства. У свою чергу, товариство може відмовитися від прийняття спадкоємця (правонаступника) до складу учасників. Чинне законодавство не обмежує ТОВ (ТДВ) у такому праві. 33. У разі відмови правонаступника (спадкоємця) від вступу до ТОВ (ТДВ) або відмови товариства у прийнятті до нього правонаступника (спадкоємця) йому видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала померлому учаснику, реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю), вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника. У цих випадках розмір статутного капіталу товариства підлягає зменшенню. 34. З аналізу положень статей 82, 83 ГК України, статей 143-145 ЦК України, статей 51, 52, 58, 59 Закону № 1576-XII, статей 6, 9, 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» вбачається, що прийняття рішення про зміну складу учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить до виключної компетенції його вищого органу, а зміни до статуту, пов`язані зі зміною складу учасників такого товариства, підлягають державній реєстрації із внесенням відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 35. З аналізу наведених вище положень чинного законодавства та установчих документів ТОВ «Агрофірма Маяк» можна зробити висновок про те, що до спадкоємця учасника товариства, у тому числі й колишнього, переходить, зокрема, право на оскарження рішення загальних зборів про виключення спадкодавця із числа учасників товариства, проте корпоративні права лише фактом спадкування ним не набуваються. 36. Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 761/27538/17 (провадження № 14-12цс19). 37. Хоча ОСОБА_1 не був учасником товариства та відповідно до положень статей 1218, 1219 ЦК України і не успадкував цього статусу після смерті батька, проте ухвалою Господарського суду Кіровоградської області від 16 червня 2017 року фактично встановлено відсутність корпоративних правовідносин між СТОВ «Агрофірма Маяк» та спадкоємцем ОСОБА_6 ОСОБА_1 , а також визначено, що у даному випадку останній може захистити свої права в порядку цивільного судочинства. 38. Таким чином, ОСОБА_1 як спадкоємець (правонаступник) ОСОБА_6 має перешкоди у захисті своїх прав та інтересів у порядку господарського судочинства. 39. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування ухвали Кропивницького апеляційного суду від 23 січня 2019 року та направлення справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. 40. Згідно з частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Щодо судових витрат 41. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 42. Оскільки справа передана для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, тобто її розгляд не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 23 січня 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до Кропивницького апеляційного суду. Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя -доповідач О.С. Ткачук Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв Т .О. Анцупова Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков О.Г. Яновська О.Р. Кібенко Джерело: ЄДРСР 84975970
  2. Постанова Іменем України 4 вересня 2019 року м. Київ Справа № 750/7865/18 Провадження № 14-392 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді -доповідача Гудими Д. А., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - відповідач) про зобов`язання виплатити пенсію як спадкоємцю за касаційною скаргою відповідача на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. 1 серпня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив зобов`язати відповідача виплатити йому відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року нараховану, але не виплачену пенсію у сумі 6 706,3 грн, що належала за життя батьку позивача - ОСОБА_2 . 2. Мотивував позов такими обставинами : 2.1. ОСОБА_2 перебував на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова, правонаступником якого є відповідач. 2.2. 26 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив постанову у справі № 2-а/2506/18620/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати пенсію за шкоду, завдану здоров`ю ОСОБА_2 , відповідно до вимог статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком, що обчислюються з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність, за період з 20 березня до 22 липня 2011 року включно, та здійснити відповідні виплати. 2.3. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, пенсія у розмірі 5 697,72 грн. 2.4. 27 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18205/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати і виплатити ОСОБА_2 додаткову пенсію за період з 9 березня до 22 липня 2011 року за шкоду, завдану здоров`ю, відповідно до вимог статті 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 75 відсотків мінімальної пенсії за віком, що обчислюється, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність. 2.5. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, додаткова пенсія у розмірі 1 008,51 грн. 2.6. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. 2.7. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року, виданим державним нотаріусом Першої чернігівської державної нотаріальної контори, позивач є спадкоємцем сум пенсії у розмірі 6 706,23 грн, які не отримав ОСОБА_2 2.8. 14 травня 2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату йому пенсії, нарахованої ОСОБА_2 , але відповідач залишив цю заяву без задоволення. 2.9. Такі дії відповідача порушують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції, оскільки успадковані позивачем кошти є майном. 3. До позовної заяви позивач долучив ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 липня 2018 року про закриття провадження у справі № 825/2344/18 за позовом позивача до відповідача про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3.1. 3 січня 2019 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив рішення, яким позов задовольнив. 4. Мотивував рішення так : 4.1. Відповідач незаконно утримує належне позивачеві спадкове майно, а саме: суми недоотриманої пенсії в розмірі 6 706,23 грн, що була нарахована ОСОБА_2 на підставі рішення суду і не виплачена спадкодавцеві за життя. 4.2. Відповідач порушив право позивача на мирне володіння своїм майном, передбачене статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції. 4.3. Позовні вимоги слід задовольнити, зважаючи на принцип захисту легітимних очікувань особи, що є одним із загальновизнаних способів захисту прав особи в національному законодавстві України та полягає у примусовому виконанні обов`язку в натурі, а також на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у його рішеннях від 25 червня 1996 року у справі «Амюр проти Франції» («Amuur v. France», заява № 19776/92), від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»(«The Former King of Greece and Others v. Greece», заява № 25701/94), від 1 березня 2001 року у справі «Малама проти Греції» («Malama v. Greece», заява N 43622/98), від 23 листопада 1983 року у справі «Ван дер Мюсель проти Бельгії» («Van Der Mussele v. Belgium», заява № 8919/80), від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» («Kopecky v. Slovakia», заява № 44912/98). 4.4. Відсутність у відповідача бюджетних коштів не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 21 березня 2019 року Чернігівський апеляційний суд прийняв постанову, якою залишив рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року без змін. 6. Мотивував постанову так : 6.1. Суд першої інстанції правильно вважав, що відповідач порушує право позивача на отримання сум пенсії, успадкованих після смерті його батька, а тому це право суд має захистити шляхом стягнення коштів у примусовому порядку. 6.2. Не можна взяти до уваги доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не зобов`язаний виплачувати нараховані суми за судовими рішеннями. 6.3. Безпідставними є доводи апеляційної скарги стосовно того, що рішення суду на користь позивача призведе до подвійного стягнення з держави одних і тих самих сум. З позовом про стягнення пенсійних виплат звернувся син померлого ОСОБА_2 , якому за життя ці кошти належали згідно з рішеннями судів і не були йому виплачені. Позивач має право звернутися з позовом про примусове стягнення коштів, набутих у порядку спадкування. 6.4. Спір не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки підставою звернення з цим позовом до суду стала відмова відповідача виплатити позивачу кошти, які є частиною спадщини, внаслідок чого позивач був позбавлений права власності на майно. 6.5. Обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що відсутність бюджетних коштів не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. 24 квітня 2019 року відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 3 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржив рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року, зокрема, з підстав порушення правил юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 10. Відповідач мотивує касаційну скаргу так : 10.1. Рішення про нарахування та виплату нарахованих сум пенсії є рішеннями відповідача як суб`єкта владних повноважень, а тому позовні вимоги треба розглядати за правилами адміністративного судочинства. 10.2. Відповідач не порушував права й інтереси позивача. Згідно з судовими рішеннями у справах № 2-а-2506/18620/11 і № 2-а-2506/18205/11 суми недорахованих основної та додаткової пенсій вже були донараховані відповідачем ОСОБА_2 Питання їх виплати уповноважене вирішувати Головне управління Державної казначейської служби України у Чернігівській області, а не відповідач. В останнього немає обов`язку виплачувати нараховані суми за вказаними судовими рішення. 10.3. Наявність свідоцтва про право на спадщину не тягне для відповідача будь-яких юридичних наслідків, оскільки відповідач не здійснює виплату нарахованих сум пенсії. Така виплата можлива лише шляхом заміни сторони виконавчого провадження з примусового виконання ухвалених на користь ОСОБА_2 судових рішень, і цим правом позивач не скористався. 10.4. Задоволення позовних вимог позивача призведе до подвійного стягнення з держави одних і тих самих сум. (2) Позиції інших учасників справи 11. Позивач відзив на касаційну скаргу не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо юрисдикції суду 12. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19). 13. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. 14. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. 15. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України визначає публічно-правовий спір, зокрема, як спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. 16. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. 17. Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). 18. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. 19. Позовні вимоги не стосуються оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання особою пенсійних виплат. Позивач мотивував позовну заяву порушенням приписів цивільного законодавства та права власності на успадковані кошти. Предметом позовних вимог є зобов`язання відповідача виплатити позивачу нараховані, але не отримані спадкодавцем за життя суми пенсії, що ввійшли до складу спадщини. Вказані вимоги є майновими. Тому спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства, а доводи касаційної скарги про належність спору до юрисдикції адміністративного суду є необґрунтованими. 20. Вказані висновки відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 286/3516/16-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 808/1346/18 і від 26 червня 2019 року у справі № 284/252/17. (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги 21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини: 21.1. 26 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18620/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати пенсію за шкоду, завдану здоров`ю ОСОБА_2 , відповідно до вимог статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком, що обчислюються з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність, за період з 20 березня до 22 липня 2011 року включно, та здійснити відповідні виплати. 21.2. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, пенсія у розмірі 5 697,72 грн. 21.3. 27 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18205/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати і виплатити ОСОБА_2 додаткову пенсію за період з 9 березня до 22 липня 2011 року за шкоду, завдану здоров`ю, відповідно до вимог статті 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 75 відсотків мінімальної пенсії за віком, що обчислюється, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність. 21.4. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, додаткова пенсія у розмірі 1 008,51 грн. 21.5. Відповідач підтверджує факт нарахування ОСОБА_2 пенсії на підставі вказаних судових рішень у розмірі 6 706,23 грн. 21.6. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджує копія свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 6 лютого 2017 року. 21.7. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року позивач успадкував після смерті ОСОБА_2 спадщину, до якої ввійшли недоотримані спадкодавцем суми пенсії у розмірі 6 706,23 грн, яка йому належала на підставі повідомлення відповідача № 18586/07 від 27 червня 2017 року. 21.8. На виконанні Деснянського відділу державної виконавчої служби Чернігівського міського управління юстиції перебували виконавчі листи № 2а-2506/18620/11 і № 2а-2506/18205/11, видані відповідно 26 жовтня та 12 грудня 2011 року на підставі рішень Деснянського районного суду м. Чернігова від 26 та 27 жовтня 2011 року. 21.9. На підставі вказаних виконавчих листів 15 грудня 2011 року та 5 березня 2012 року державний виконавець виніс постанови про відкриття виконавчих проваджень, які згодом були закінчені на підставі пункту 11 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на той час. 22. Відповідно до статті 1218 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. 23. Згідно зі статтею 1227 ЦК України суми пенсії, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім`ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини. 24. Згідно з частиною першою статті 52 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю, виплачується - по місяць смерті включно членам його сім`ї, які проживали разом з пенсіонером на день його смерті, у тому числі непрацездатним членам сім`ї, зазначеним у частині другій статті 36 цього Закону, які знаходилися на його утриманні, незалежно від того, проживали вони разом з померлим пенсіонером чи не проживали. 25. Члени сім`ї, зазначені в частині першій цієї статті, повинні звернутися за виплатою суми пенсії померлого пенсіонера протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. У разі звернення кількох членів сім`ї, які мають право на отримання суми пенсії, зазначеної у частині першій цієї статті, належна їм відповідно до цієї статті сума пенсії ділиться між ними порівну (частина друга статті 52 Закону № 1058-IV). 26. У разі відсутності членів сім`ї, зазначених у частині першій зазначеної статті, або у разі незвернення ними за виплатою вказаної суми в установлений частиною другою цієї статті строк сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю, входить до складу спадщини (частина третя статті 52 Закону № 1058-IV). 27. Отже, оскільки ОСОБА_2 за життя була нарахована, але не виплачена сума пенсії в розмірі 6 706,23 грн, і цю суму у встановленому законом порядку успадкував позивач, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 286/3516/16-ц і від 3 квітня 2019 року у справі № 808/1346/18). 28. Доводи касаційної скарги про необхідність звернення позивача до органу державної виконавчої служби згідно з Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 року № 440, є необґрунтованими. Постанови Деснянського районного суду м. Чернігова від 26 жовтня 2011 року у справі № 2-а/2506/18620/11 і від 27 жовтня 2011 року у справі № 2-а/2506/18205/11 позивача не стосуються, а виконавчі провадження з їх примусового виконання закінчені через неможливість їх виконання без участі боржника. Тому звернення із заявами про заміну стягувача правонаступником у цих виконавчих провадженнях після їх закінчення не призведе до захисту порушеного права позивача. 29. Позивач звернувся до суду не через невиконання судових рішень у справах № 2-а/2506/18620/11 і № 2-а/2506/18205/11, а через відмову відповідача виплати йому як спадкоємцю успадковані суми пенсії, нарахованої, але невиплаченої за життя спадкодавцеві. Тобто спір виник саме з відповідачем, а не з Головним управлінням Державної казначейської служби України в Чернігівській області, як про це зазначив відповідач у касаційній скарзі. 30. Позивач не міг скористатися передбаченим статтею 382 КАС України, механізмом судового контролю за виконанням судових рішень у справах № 2-а/2506/18620/11 і № 2-а/2506/18205/11, оскільки це питання могло вирішуватися виключно за клопотанням ОСОБА_2 (а не його спадкоємця), на користь якого були ухвалені відповідні судові рішення, або ж за ініціативою судді. 31. Велика Палата Верховного Суду вважає, що за обставинами цієї справи зобов`язання відповідача на підставі відповідних рішень суду нарахувати та виплатити спадкодавцю суму пенсії без визначення її конкретного розміру, а також стягнення спадкоємцем у судовому порядку нарахованої на підставі вказаних рішень, але невиплаченої спадкодавцю за життя суми пенсії, не уможливить подвійне стягнення з держави одних і тих самих сум. 32. Аргументи касаційної скарги про те, що відповідач неуповноважений виплатити суми пенсії, щодо яких виник спір, спростовують приписи частини першої статті 58 Закону № 1058-IV, згідно з якою саме органи пенсійного фонду зобов`язані забезпечувати своєчасне і повне фінансування та виплату пенсій. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 33. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України). 34. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України). 35. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанова Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 36. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області залишити без задоволення. 2. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко С. В. Бакуліна В. В. Пророк В. В. Британчук Л. І. Рогач Ю. Л. Власов О. М. Ситнік М. І. Гриців О. С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 84274314
  3. Добрый день, несколько дней назад умерла моя мама. У нее остался непогашенный долг в ПриватБанке ( просроченная кредитная карта ) несколько лет она не гасила кредит, в результате чего наросли проценты, штрафы, имущество арестовали, кредит брался не под залог,после чего она договорилась с банком о гашении минимальных сум, чтобы дело не перешло в исполнение, часть штрафов ей все же списали. Я единственный наследник в доме. Подскажите чем грозит данная ситуация? Какие претензии банк может предъявить? Что нужно предпринять?
  4. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 червня 2019 року м. Київ Справа N 917/1338/18 Провадження N 12-23гс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Кібенко О. Р., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., позивача - ОСОБА_1, представників учасників справи: ОСОБА_2 - ОСОБА_10, Приватного підприємства "Агрофірма "Славутич" - Чернецького Д.В., Пушкарьова Д.Є., розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Господарського суду Полтавської області від 31 жовтня 2018 року, постановлену суддею Тимощенко О.М., та постанову Східного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Бородіної Л.І., Здоровко Л.М., Лакіза В.В., у справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до відповідачів: 1. Приватного підприємства "Агрофірма "Славутич", 2. ОСОБА_9, 3. ОСОБА_5 про визнання недійсними рішень зборів та редакцій статуту. Історія справи Короткий зміст та підстави позовних вимог 1. 25 жовтня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Господарського суду Полтавської області з позовом до Приватного підприємства "Агрофірма "Славутич" (далі - ПП "Агрофірма "Славутич"), ОСОБА_9, ОСОБА_5 про визнання недійсними: - рішення загальних зборів учасників ПП "Агрофірма "Славутич" від 02 січня 2018 року, оформленого протоколом N 1, та редакції статуту підприємства, затвердженої цим рішенням і зареєстрованої 03 січня 2018 року реєстратором Комунального підприємства "Реєстратор" Полтавської обласної ради Голубєвою Л.В., номер запису 15611050018000555; - рішення зборів засновників ПП "Агрофірма "Славутич" від 19 травня 2018 року N 3 та редакції статуту підприємства, затвердженої цим рішенням і зареєстрованої 06 червня 2018 року державним реєстратором Комунального підприємства "Центр реєстрації" Містківської сільської ради Сватівського району Луганської області Мурзенком А.В., номери записів 15611050020000555, 15611070021000555. 2. Позивачі вважають оскаржувані рішення незаконними та прийнятими з порушенням установчих документів юридичної особи і просять суд визнати їх недійсними. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 3. Господарський суд Полтавської області ухвалою від 31 жовтня 2018 року, залишеною без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). 4. Суди попередніх інстанцій, пославшись на статті 8, 113, 130, 147, 166, 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 55, 69, 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 55, 69 Закону України "Про господарські товариства", статті 20, 175 ГПК України, виходили з того, що на час смерті ОСОБА_7 належали права учасника ПП "Агрофірма "Славутич" відповідно до частки в статутному фонді у розмірі 60 %. Права на частку в статутному фонді цього підприємства перейшли до спадкоємців ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8. Однак для виникнення корпоративних прав необхідно не лише отримання свідоцтва про право на спадщину, але і вчинення інших дій. Корпоративні права у позивачів виникнуть лише після вступу їх до ПП "Агрофірма "Славутич". Тому спір у цій справі не є спором, що виник з корпоративних відносин, та не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства. Цей спір виник з цивільних правовідносин між фізичними особами та ПП "Агрофірма "Славутич", суб'єктний склад учасників відповідає положенням статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а тому має бути вирішений у порядку цивільного судочинства. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 5. 03 січня 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення, а справу направити до місцевого господарського суду для продовження розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 6. ОСОБА_2 послалася на те, що установчі документи ПП "Агрофірма "Славутич" не містять положень про те, що перехід частки у статутному фонді до спадкоємців фізичної особи допускається лише за згодою інших учасників підприємства. Також послалася на рішення загальних зборів учасників від 10 жовтня 2017 року, на підставі якого спадкоємців ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 включено до складу учасників підприємства і внесено відповідні зміни до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Реєстр). На підставі цього рішення станом на день прийняття оскаржуваних рішень загальних зборів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були учасниками ПП "Агрофірма "Славутич". Тому цей спір є корпоративним та його належить розглядати за правилами господарського судочинства, тоді як суди попередніх інстанцій, відмовивши у відкритті провадження у справі на тій підставі, що він не підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства, порушили правила предметної та суб'єктної юрисдикцій. Доводи інших учасників справи 7. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 8. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 28 січня 2019 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 9. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. 10. Як убачається з матеріалів справи, відповідно до статуту ПП "Агрофірма "Славутич", зареєстрованого в Глобинській районній державній адміністрації за реєстраційним N 82 від 24 лютого 1998 року, зі змінами, внесеними 10 червня 2001 року, її засновниками є ОСОБА_7 та ОСОБА_9 17 травня 2001 року ними укладено установчий договір про створення та діяльність ПП "Агрофірма "Славутич", затверджений рішенням установчих зборів від 27 травня 2001 року та зареєстрований у цій же адміністрації 19 червня 2001 року. Статутний фонд підприємства склав 34 000 грн. Розмір вкладу ОСОБА_7 - 20 400 грн (60 % статутного фонду), а ОСОБА_9 - 13 600 грн (40 % статутного фонду). 11. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 06 жовтня 2017 року спадкоємцями померлого є ОСОБА_2., ОСОБА_3 та ОСОБА_8 по 1/3 частині статутного фонду ПП "Агрофірма "Славутич". 12. Рішенням проведених 10 жовтня 2017 року загальних зборів розподілено частку померлого ОСОБА_7 між спадкоємцями по 1/3 частині та включено їх до складу учасників ПП "Агрофірма "Славутич" із часткою 20 % у кожного. За наслідками прийнятих на цих зборах рішень проведено державну реєстрацію змін про юридичну особу у Реєстрі, що підтверджується витягом станом на 12 жовтня 2017 року. 13. 30 листопада 2017 року Господарський суд Полтавської області ухвалив рішення у справі N 917/1887/17, залишене без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 16 травня 2018 року, яким визнав недійсними рішення загальних зборів учасників ПП "Агрофірма "Славутич" від 10 жовтня 2017 року. В подальшому 03 жовтня 2018 року Верховний Суд постановою скасував ці судові рішення попередніх інстанцій та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції. 14. Рішенням загальних зборів від 02 січня 2018 року виключено зі складу учасників ПП "Агрофірма "Славутич" ОСОБА_7 у зв?язку з його смертю; відмовлено спадкоємцям у прийнятті їх до складу учасників зі здійсненням з ними розрахунку; проведено перерозподіл часток у статутному фонді. 15. Рішенням загальних зборів від 19 травня 2018 року включено до складу учасників підприємства ОСОБА_5 із часткою у статутному фонді 100 %; виключено зі складу учасників ОСОБА_9; звільнено його з посади директора; призначено нового директора ОСОБА_5 16. За наслідками прийнятих на загальних зборах 02 січня та 19 травня 2018 року рішень проведено державну реєстрацію змін відомостей про юридичну особу і складу учасників, що підтверджується витягами з Реєстру станом на 16 квітня та 08 червня 2018 року. В подальшому ці реєстраційні дії скасовані наказом Міністерства юстиції України N 2870/5 від 05 вересня 2018 року за скаргою спадкоємців. 17. Статтею 1 та частиною першою статті 2 ГПК України визначено юрисдикцію та повноваження господарських судів, установлено порядок здійснення судочинства у господарських судах, а також регламентовано, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. 18. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 цього ж Кодексу). 19. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України, за змістом пунктів 3, 4, 15 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання. 20. Натомість відповідно до положень статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 21. Отже, правильне визначення юрисдикційності цього спору в межах доводів та вимог касаційної скарги залежить від установлення наявності або відсутності спору, що виник з корпоративних відносин між сторонами в цій справі. 22. Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. 23. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу). Частиною першою статті 63 ГК України передбачена класифікація підприємств за ознакою форм власності. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2018 року у справі N 917/1887/17, про те, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено. 24. За змістом частин третьої та п'ятої статті 63 ГК України залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. 25. Разом з тим відповідно до частин першої, третьої статті 167 цього ж Кодексу корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 26. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання. 27. У справі, що розглядається, позивачі вважають себе учасниками ПП "Агрофірма "Славутич" і просять визнати недійсним рішення зборів, прийняті без їхньої участі, тобто вважають порушеними свої корпоративні права на участь в управлінні ПП "Агрофірма "Славутич". Такий спір є корпоративним. 28. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу; натомість установлення обґрунтованості позову - це обов'язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постановах від 28 листопада 2018 року у справі N 607/6092/18 (провадження N 14-483цс18), від 05 червня 2019 року у справі N 607/6865/2018 (провадження N 14-212цс19). 29. Отже, якщо позивачі обґрунтовують позовні вимоги порушенням відповідачами їхніх корпоративних прав, то встановлення наявності чи відсутності порушення таких прав, характеру та суб'єктів порушення здійснюється господарським судом під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Таким чином, спір у цій справі пов?язаний з управлінням юридичною особою вищим органом юридичної особи, є корпоративним і підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 30. За таких обставин ухвала суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження у справі є такими, що прийняті з порушенням норм процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Щодо суті касаційної скарги 31. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. 32. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України). 33. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення, що оскаржуються, - скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції зі стадії прийняття позовної заяви до розгляду. Щодо судових витрат 34. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи до суду першої інстанції зі стадії прийняття позовної заяви до розгляду, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору. Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. 2. Ухвалу Господарського суду Полтавської області від 31 жовтня 2018 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 18 грудня 2018 року у справі N 917/1338/18 скасувати. 3. Справу передати до суду першої інстанції зі стадії прийняття до розгляду позовної заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя: Князєв В.С. Суддя-доповідач О.Р. Кібенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко Т.О. Анцупова Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук В.В. Пророк Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.С. Золотніков Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
  5. Це цікаве рішення. Не дивлячись на Прикінцеві положення ЦК, Постанову Пленуму ВС України №7я про визнання за особою права власності за особою, посилаючись на ЦК України 2003 року, хоча спадщина відкрилась в 2001рПрокуратура пояснює, що це комунальна (!) власність, відмовляється позиватись до суду за захистом прав держави на відумерлу спадщину. Куди звернутись, щоб добитись скасування цього рішення? В описовій частині Рішення вказано, що ОСОБА_2 звернулась до суду з позовною заявою до Рубіжненської сільської ради Вовчанського району Харківської області про визнання права власності на житловий будинок та права на земельну частку /пай/ в порядку спадкування за законом, в якій зазначає, що 22 вересня 2001 року померла його мати ОСОБА_5. 1. Главою 86 ЦК, а також спеціальним законодавством, зокрема ЗУ «Про нотаріат», підзаконними нормативними актами визначено нотаріальний порядок оформлення права на спадщину, що відповідає встановленій законодавством сукупності функцій, притаманній діяльності судів та нотаріусів. Це знайшло також підтвердження у п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування» (далі – ППВСУ №7). В ППВСУ №7 вказується, що «судам слід звернути увагу, що на час відкриття спадщини в період чинності ЦК УРСР його нормами було передбачено певні дії, які свідчили про прийняття спадщини, у тому числі прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном (фактичне прийняття спадщини). Пунктом 5 ч. 1 ст. 555 ЦК УРСР було встановлено, що спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави, якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадщину. ЦК УРСР не обмежувався строк для отримання свідоцтва про право власності на спадщину за законом або заповітом, у тому числі й для держави. Тому, якщо упродовж встановленого шестимісячного строку ніхто із спадкоємців за законом або заповітом не прийняв спадщину, то спадщина переходить до держави». Згідно Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ про спадкування від 01 березня 2013 року, наданого Пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (надалі – Узагальнення), «спадкові відносини в Україні регулюються Цивільним кодексом України 2003 року (ЦК), законами України «Про нотаріат», «Про міжнародне спадкове право» іншими законами та підзаконними нормативними актами, як нормами процесуального і матеріального права. При розгляді справ про спадкування суди мають встановлювати, в тому числі, законодавство, яке підлягає застосуванню щодо правового режиму спадкового майна та часу відкриття спадщини у випадку, якщо спадщина відкрилась до 01 січня 2004 року». Як ми бачимо, у разі відкриття спадщини до 01 січня 2004 року застосовується чинне на той час законодавство, зокрема відповідні правила Цивільного кодексу УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. Виходячи із описувальної частини Рішення в справі №617/707/16-ц, спадщина була відкрита 22 серпня 2001 року, тобто підпадає під дію чинного на той час Цивільного кодексу УРСР 1963 року (надалі – ЦК УРСР). Однак, грубо порушуючи чинні норми матеріального і процесуального права, в резолютивній частині Рішення суддя Вовчанського районного суду Харківської області Ворона С.В. вказує: «На підставі викладеного, керуючись ст. 16,321,328,334,1258,1261,1268 ЦК України, ст. 81 Земельного кодексу України, ст.11,57,60 ЦПК України, суд В И Р І Ш И В: Позов ОСОБА_2 задовольнити». Таким чином, в своєму рішенні суддя Ворона С.В. користувався саме нормами ЦК України, а не ЦК УРСР, як того вимагає в перехідних положеннях ЦК України. В Листі ВССУ від 16.05.2012 № 24-753/0/4-13, направленому головам судів областей, міст Києва і Севастополя, Автономної республіки Крим «Про судову практику розгляду цивільних прав про спадкування» вказано: «При вирішенні спорів про спадкування, спадщина по яких відкрилась і була прийнята до 1 січня 2004 року, не допускається застосування судами норм ЦК 2003 року, а застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, зокрема ЦК УРСР». Згідно ст. 548 ЦК УРСР, що діяв під час відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Згідно ст. 549 ЦК УРСР, «визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини». В описовій та мотивувальній частинах Рішення не вказано, що подібні матеріали були залучені до справи, розглянуті та використані як докази. До справи не долучені докази, які б свідчили, що ОСОБА_2 звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини в строк, передбачений ст. 549 ЦК УРСР. Згідно ЦК УРСР, спадкоємець не може прийняти спадщину після закінчення строку, передбаченого ст. 549, тобто 6 місяців, без подовження цього строку судом. Ст. 550 ЦК УРСР передбачає подовження строку прийняття спадщини, якщо спадкоємець із поважних причин не прийняв спадщину у передбачений законом строк: «Строк для прийняття спадщини, встановлений статтею 549 цього Кодексу, може бути продовжений судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину. У цих випадках, якщо спадкове майно було прийняте іншими спадкоємцями або перейшло до держави, спадкоємцеві, що пропустив зазначений строк, передається лише те з належного йому майна, яке збереглося в натурі, а також кошти, виручені від реалізації решти належного йому майна». ЦК УРСР 1963 року не передбачав можливості визнання за спадкоємцем права власності судом з причини пропуску строку вступу в спадщину. Таким чином, суддя Вовчанського районного суду Ворона С.В. помилково зробив висновок про можливість прийняття спадщини, відкритої 22 вересня 2001 року за нормами ЦК України 2003 року, а не чинного на момент відкриття спадщини ЦК УРСР. 2. В описовій частині Рішення суддя вказує, що позивач ОСОБА_2 фактично вступив в управління спадковим майном. Нормами ЦК УРСР не було передбачено управління спадковим майном. В ст. 549 ЦК УРСР йдеться мова лише про прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління. Тому це твердження є хибним та таким, що не відповідає нормам діючого на час відкриття спадщини від спадкодавця ОСОБИ_5 ЦК УРСР 1963 року. При цьому під фактичним вступом у володіння спадковим майном розуміються будь-які дії спадкоємця по управлінню, розпорядженню й використанню цього майна, підтриманню його в належному стані, сплаті податків, страхових внесків, інших платежів, стягнення плати за оренду житлового будинку з наймачів, що мешкають у будинку за договором найму житла, здійснення за рахунок спадкового майна витрат, погашення боргів спадкодавця та ін. Перелік цих дій не є вичерпним, до них відносилася і наявність у спадкоємця документів щодо спадкового майна (ощадних книжок при спадкуванні вкладів та ін.) Дії з фактичного вступу в управління спадковим майном могли бути вчинені як самим спадкоємцем, так і за його дорученням іншими особами (членами його сім’ї) протягом установленого законодавством шестимісячного строку. Вчинення таких дій щодо частини спадкового майна означає прийняття спадщини в цілому (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 24 червня 1983 р. «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» (надалі – Постанова №4)). Постанова №4 підкреслює, що «не можна розглядати в якості фактичного вступу в управління спадщиною отримання вкладу в банку спадкоємцем, щодо якого наявне заповідальне розпорядження в банку, оскільки за ЦК УРСР 1963 р. вклад у банку до складу спадщини не включався, на нього не поширювалися норми щодо порядку прийняття спадкового майна». Отже, щодо спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 р., допускається фактичний вступ у володіння нею, а тому при наявності документів, що підтверджують фактичний вступ (довідок, квитанцій, рахунків тощо) нотаріусом може бути видане свідоцтво про право на спадщину. При цьому спадкоємець, який фактично вступив у володіння й управління спадщиною до 1 січня 2004 р., не обмежений строком у праві на отримання свідоцтва про право на спадщину. П. 113 чинної під час відкриття спадщини за ОСОБОЮ_2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України №18/5 від 14 червня 1994 року, було визначено, які документи підтверджують вступ в управління чи володіння спадковим майном: «Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов'язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном». Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім'я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців. Таким чином, ОСОБОЮ_2 не було надано належних документів для доказу факту управління спадщиною, що відкрилась за ОСОБОЮ_5 22 вересня 2001 року. Наприклад, в якості того, що ОСОБА_2 фактично вступив в управління спадковим майном, можуть бути квитанції про сплату земельного податку, квитанції про сплату комунальних послуг в період 6 місяців після відкриття спадщини. Згідно ст. 2 ЗУ «Про плату за землю», чинного на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, вказує, що використання землі в Україні є платним. Власники земельних ділянок (паїв) та землекористувачі сплачують земельний податок. Розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом. Цей Закон встановлює ставки земельного податку, плату за землі сільськогосподарського призначення, а також плату за землі населених пунктів. В тому числі, в ст. 7 Закону вказані ставки податку на земельні ділянки, грошову оцінку яких не проведено. Так як управління житловим будинком № 16 в селі Байрак Вовчанського району Харківської області означає, в тому числі, оплату відповідних боргів спадкодавця, в тому числі, сплату земельного податку на земельну частку (пай) і сплату земельного податку на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, на якій він розташований, то важливим доказом вступу в управління спадщиною ОСОБОЮ_2, що відкрилась за ОСОБОЮ_5, була б сам сплата таких податків і надання квитанцій про сплату таких податків в якості доказів вступу в управління спадщиною. Законодавством, що діяло на час відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, не передбачено спосібу захисту спадкових прав шляхом встановлення факту проживання однією сімє'ю разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та це не створює для позивача ніяких юридичних наслідків. Як бачимо із матеріалів справи, жодних доказів про фактичний вступ у володіння надано не було. Так як ніхто із спадкоємців, згідно ст.. 550 ЦК УРСР, не прийняв спадщину в встановлений ст. 549 ЦК УРСР строк, то згідно ст. 555 спадкове майно за правом спадкоємства переходить державі: 1) якщо спадкодавець все майно або частину його заповідав державі; 2) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом; 3) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини; 4) якщо всі спадкоємці позбавлені права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу); 5) якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини. 3. Як записано в Узагальненнях, судам необхідно розмежовувати пропуск строку для прийняття спадщини, прийняття спадщини особами, які постійно проживали зі спадкоємцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління на час відкриття спадщини, прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном (ст. 549 ЦК УРСР 1963 р.). Суди також не повинні задовольняти позови про визначення додаткового строку для прийняття спадщини після смерті спадкодавців, які померли до 1 січня 2004 року, і спадщина прийнята кимось із спадкоємців, у тому числі шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном (ст. 549 ЦК УРСР) або перейшла до держави на підставі ст. 555 ЦК УРСР. Згідно ст.555 ЦК УРСР спадщина за ОСОБОЮ_5 перейшла до держави після спливу 6-місячного строку з моменту її відкриття 23 березня 2002 року. Таким чином, Вовчанський суд не повинен був приймати до розгляду справу щодо поновлення строку вступу в спадщину або, тим більш, про визнання права власності згідно ЦК України на спадщину, яка відкрилась 22 вересня 2001 року, на підставі того, що: 1. Не надано доказів того, що ОСОБА_2 вступила у володіння або управління спадковим майном ОСОБИ_5; 2. Спадщина відкрилась 22 вересня 2001 року, тому всі спори про таку спадщину повинні регулюватись ЦК УРСР 1963 року, чинним на момент її відкриття; 3. Спадщина перейшла до держави згідно ст. 555 ЦК УРСР; 4. Належним відповідачем в справі має бути держава. 4. Крім того, як вказано в Рішенні, підставою у відмови нотаріусом УІІ державної нотаріальної контори м. Харкова у видачі ОСОБІ_2 свідоцтва на право власності за спадщиною були: - Пропуск строків прийняття спадщини; - Не було надано правовстановлюючих документів на будинок. Дійсно, як свідчить Рішення, згідно довідки № 891 від 11.12.2015 року, виданої КП Вовчанське бюро технічної інвентаризації, вбачається, що право власності на житловий будинок, розташований в с. Байрак, вул. Блинова 16, Вовчанського району, Харківської області не зареєстроване. Згідно законодавства, що діяло на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, право власності не було пов’язане із реєстрацією речових та інших прав на нерухоме майно. Тим не менш, це не означає, що спадкодавець ОСОБА_5 В описувальній частині Рішення вказано, що ОСОБА_2 звертався до державного нотаріуса сьомої Харківської державної нотаріальної контори, в видачі свідоцтва йому було відмовлено з підстав пропуску строку для прийняття спадщини та на житловий будинок відсутності правовстановлюючих документів. Таким чином, не може бути заповідана або прийнята в спадщину річ, на яку не було прав спадкодавця. Виходячи з того, що право власності на нерухоме майно будинок №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області не було зареєстроване за спадкодавцем ОСОБОЮ_5, спадкодавець не міг заповідати це майно. Відповідно до законодавства колишнього СРСР реєстрації підлягали лише індивідуальні будинки та домоволодіння у містах і селищах міського типу Української РСР (Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затв. наказом Мінкомунгоспу УРСР від 31 січня 1966 р., втратив чинність 13.12.95 р.). Отже, у сільській місцевості оформлення індивідуальних (приватних) будинків здійснювалося наступним чином, а саме - після закінчення будівництва у господарській книзі сільської ради робився відповідний запис та відкривався особистий рахунок на ім'я забудовника. Інших правовстановлювальних документів чинне на той час законодавство не передбачало. Ст. 105 ЦК УРСР передбачала наслідки самовільного будівництва будинку. Громадянин, який побудував будинок або його частину (прибудову) без встановленого дозволу або без належно затвердженого проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не мав права розпоряджатись цим будинком чи прибудовою (продавати, дарувати, здавати в оренду та ін.). Ключовим у вирішенні проблем спадкування об’єкту самовільного будівництва можуть бути такі обставини: Те, що земельна ділянка належить забудовнику, а також відповідне цільове призначення такої земельної ділянки; Відведення земельної ділянки для будівництва в установленому порядку, якщо вона не належить забудовнику; Сплата штрафу за незаконне будівництво. Як вбачається з тексту Рішення, жоден з таких документів не був наданий суду. Таким чином, є всі підстави вважати, що будинок №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області не був введений належним чином в експлуатацію, земельна ділянка під нього не відводилась, тому такий будинок є самовільно збудованим. Згідно ст. 105 ЦК УРСР, чинного на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, ОСОБА_5 не мала права розпоряджатись самовільно збудованим об’єктом нерухомості будинком №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області. 5. Згідно п. 211 Інструкціїї про порядок вчинення нотаріальних дій, чинній на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5, «свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які постійно проживали разом зі спадкодавцем чи подали заяву нотаріусу про прийняття спадщини. Доказом постійного проживання разом зі спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем. В описувальній і мотивувальній частинах Рішення відсутні будь-які дані про те, що на момент відкриття спадщини за ОСОБОЮ_5 позивач ОСОБА_2, або ОСОБА_6 та ОСОБА_7 постійно проживали разом із спадкодавцем ОСОБОЮ_5. В Рішенні немає посилання на жоден документ, який би свідчив про факт проживання із спадкодавцем ОСОБОЮ_5 спадкоємця ОСОБИ_2 на момент відкриття спадщини в будинку №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області. 6. Необхідно зазначити, що в період дії Цивільного кодексу УРСР відумерле майно не переходило до комунальної власності - власності територіальної громади, а ставало власністю держави. З оглядом на те, що спадкоємці ОСОБИ_5 в строки, передбачені ст. 548 ЦК УРСР, не вступили в спадщину, строки на вступ у спадщину за поважних причин не подовжували, нерухоме майно, право на володіння яким за спадщиною було предметом спору в справі № 617/707/16-ц, а саме житловий будинок №16 по вул. Блинова в селі Байрак Вовчанського району Харківської області та земельна частка /пай/ для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 7,94 умовних кадастрових гектарів перейшло у володіння держави згідно зі ст. 555 ЦК УРСР 23 березня 2002 року, після спливу 6-місячного строку для вступу в спадщину, передбаченого ст. 549 ЦК УРСР. Таким чином, належним відповідачем в даному судовому спорі в справі № 617/707/16-ц є держава, а не орган місцевого самоврядування Рубіжненська сільська рада Вовчанського району Харківської області. В описувальній частині Рішення вказано, що відповідач Рубіжненська сільська рада Вовчанського району Харківської області позов визнав та не заперечував проти його задоволення, надавши до суду письмову заяву, у якій просить справу розглядати без участі їх представника. Рубіжненська сільська рада на засіданні сесії не приймала рішення про визнання позову у справі № 617/707/16-ц і не заперечення проти його задоволення. Таким чином, голова Рубіжненської сільської ради Долина К.В. самостійно вирішила питання про володіння спадковим майном, чим перевищила свої посадові повноваження, подавши до Вовчанського районного суду листа, в якому повідомляє про визнання позову. Треба додати, що Рубіжненська сільська рада не приймала рішення про те, що визнає позов Кузнєцова Сергія Тимофійовича (ОСОБИ_2) щодо визнання права власності на житловий будинок та права на земельну частку (пай) в порядку спадкування та не заперечує проти його задоволення. Конституцією України визначається, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, яке набувається на підставах, визначених законодавством України. Так, у спадкових відносинах може приймати участь територіальна громада. При цьому аналіз норм, які регулюють дане питання, дозволяють стверджувати про подвійність її правового статусу. На підставі норм статті 2, частини другої статті 1222, статей 1235, 1277 Цивільного кодексу України (далі за текстом – ЦК України) можна стверджувати, що територіальна громада може виступати і як спадкоємцем за заповітом, і як правонаступник в порядку відумерлості. 7. Якщо виходити із норм ЦК України, які використовував в своєму Рішенні суддя Ворона С.В., то й тоді я вбачаю в діях голови Рубіжненської сільської ради порушення існуючих норм Конституції України, а також ст. ст. 1222, 1235, 1277 ЦК України і вбачаю елементи корупції в діях голови Рубіжненської сільської ради, а також зловживання своєю посадою, так як в результаті її дій Рубіжненська сільська рада зазнала значних матеріальних збитків. Тільки в цьому випадку Рубіжненською сільською радою було втрачено будинок №16 по вул. Блинова в селі Байрак загальною площею 41.3 кв.метри, житловою площею 19.8 кв.метри, з надвірними будівлями та спорудами та земельну частку (пай) площею 7.94 умовних кадастрових гектарів, без визначення меж в натурі, що знаходяться на території Рубіжненської сільської ради Вовчанського району Харківської області. Вважаю цілком ймовірним те, що Вовчанським районним судом Харківської області в період 2015-2016 років було прийняте не одне рішення з порушенням матеріальних і процесуальних норм, в наслідок вступу в силу яких державі було завдано чималих матеріальних збитків. Вважаю, що така передача державної власності фізичним особам не могла проходити без участі посадових осіб, в тому числі, голів селищних рад. Вважаю, що це є корупційна схема привласнення державного майна, в тому числі сільськогосподарських земель та передачі їх у власність фізичним особам. 8. Важливим моментом термінового розгляду цієї справи є те, що найближчим часом спливає строк позовної давності. 22 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4715/16 (ЄДРСРУ № 78807979) серед іншого досліджував питання застосування строків позовної давності при зверненні прокурора з позовною заявою про витребування майна. Згідно вимог ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Таким чином одним із способів захисту права власності чинним законодавством визначено можливість пред'явити позов власником про визнання права власності, якщо це його право оспорюється або не визнається іншою особою Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор спираючись на приписи ч.1 ст. 388 ЦК України вказував на те, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння держави поза її волею. Разом з тим слід зазначити, що положеннями ст. 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ч.1). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч.2). Ст. 387 ЦК України встановлено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. За приписами ч. 1 ст. 388 ЦК, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Таким чином наведеною нормою передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача у разі, якщо майно вибуло з володіння власника поза його волею. При цьому наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює застосування вимог наведеної норми щодо витребування майна від добросовісного набувача. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Таким чином, у відповідності до вимог ст.ст. 330, 388 Цивільного кодексу України право власності на майно, яке відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Згідно статей 317, 319 цього Кодексу саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, за положеннями ст.ст. 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. У постановах Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року (справа № 6-146цс13), 28 січня 2015 року (справа № 6-218цс14), 24 червня 2015 року (справа № 6-535цс15) міститься правовий висновок, що за змістом частини першої ст. 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, і власник майна вправі витребувати його від добросовісного набувача. Верховний Суд України у постанові від 11 лютого 2015 року (справа № 6-1цс15) виклав правовий висновок про те, що відповідно до ст. ст. 330, 388 ЦК України майно, яке було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та за рішенням суду право власності визнано за іншою особою, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужено поза волею власника, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Поряд з цим Суд вказує, що згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ст.ст. 257, 261 наведеного Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому за вимогами ст. 261 цього Кодексу початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст.267 ЦК). Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа, право якої порушено, довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18). Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Відповідно до частин першої, третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", у редакції, чинній на час звернення прокурором до суду з позовом, представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Процесуальні права прокурора, як особи, якій надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб, визначені у статті 29 Господарського процесуального кодексу України, у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом. Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13. До позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України застосовується загальна позовна давність у три роки. Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 916/2073/17 та у справі № 916/2403/16. Разом з тим, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Фінікарідов проти Кіпру" механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення Європейського суду з прав людини у справі у справі "Фінікарідов проти Кіпру"). Суд вказує, що у спірних правовідносинах визначальним є обізнаність потенційного позивача саме про факт порушення його права, а не інформованість про певні обставини щодо обліку майна чи його передачі (в даній справі це лист Фонд державного майна України про те, що в Єдиному державному реєстрі об'єктів державної власності спірна будівля як об'єкт державної власності - не обліковується та лист Міністра агарної політики України про те, що адміністративний будинок не знаходиться у власності Міністерства аграрної політики України та не обліковується на його балансі; суд апеляційної інстанції: «…відсутність певного майна у реєстрах, зокрема реєстрі об'єктів державної власності, жодним чином не спростовує обставину наявності права саме держави на спірне майно і не скасовує та/або припиняє таке право держави…»). Отже, позиція судів про те, що положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 Цивільного Кодексу України не застосовуються, оскільки у держави кожен день виникає право звернутися до суду за захистом свого порушеного права власності та витребування спірного майна, не ґрунтуються на наведених нормах права та на зазначених правових висновках Великої Палати Верховного Суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, однак, з огляду на викладене, дана обставина сама по собі не може бути підставою для скасування судових рішень. 9. При цьому, згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 10.06.2015 у справі № 6-449цс15 та від 24.06.2015 у справі № 3-231гс15 якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, а у разі скасування судового рішення, на підставі якого набуто право власності на майно, перебіг позовної давності починається з моменту скасування такого судового рішення (Постанова Верховного суду України від 29.03.2017 р. у справі № 6-866цс16).
  6. Постанова Іменем України 03 жовтня 2018 року м. Київ справа N 127/20962/15-ц провадження N 61-21092св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В. (суддя-доповідач), Гулька Б.І., Синельникова Є.В., Хопти С.Ф., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "БМ Банк", відповідач - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "БМ Банк" на рішення Апеляційного суду Вінницької області у складі колегії суддів: Медвецького С.К., Нікушина В.П., Оніщука В.В., від 24 лютого 2017 року, ВСТАНОВИВ: У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство "БМ Банк" (далі - ПАТ "БМ Банк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позовна заява мотивована тим, що 04 лютого 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю "БМ Банк" (далі - ТОВ "БМ "Банк"), правонаступником якого є ПАТ "БМ Банк", та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, згідно з яким ОСОБА_4 отримала кредит у сумі 74 000 дол. США на споживчі потреби, зі сплатою відсотків та кінцевим терміном повернення до 02 лютого 2018 року. На забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором 04 лютого 2008 року між ТОВ "БМ Банк" та ОСОБА_5 був укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. 27 січня 2014 року ОСОБА_4 повідомила банк про смерть ОСОБА_5, вказавши, що вона є єдиним спадкоємцем померлої. ОСОБА_4 належним чином не виконувала зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 25 серпня 2015 року становила 64 104,81 дол. США, що еквівалентно 1 412 278,26 грн. з яких: 38 567,66 дол. США, що еквівалентно 849 675,21 грн - заборгованість за кредитом, 12 994,87 дол. США, що еквівалентно 286 286,98 грн - проценти за користування кредитом, 12 994,28 дол. США, що еквівалентно 276 316,07 грн - пеня. З урахуванням зазначеного та уточнених позовних вимог, ПАТ "БМ Банк" просило звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_5, для погашення заборгованості перед ПАТ "БМ Банк" за кредитним договором в сумі 64 104,81 дол. США; визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів; визначити початкову ціну предмета іпотеки на прилюдних торгах на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій з дотриманням вимог Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про виконавче провадження". Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Бойко В.М. від 05 жовтня 2016 року позов ПАТ "БМ Банк" задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 59 061,66 дол. США, що еквівалентно 1 301 678, 34 грн. з яких: 38 567,66 дол. США, що еквівалентно 849 675,21 грн - заборгованість за кредитом, 12 994,87 дол. США, що еквівалентно 286 286,98 грн - проценти за користування кредитом, 7 529,13 дол. США, що еквівалентно 165 716,15 грн - пеня, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, що належала на праві власності ОСОБА_5, шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах, за ціною, що встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій з дотриманням вимог Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про виконавче провадження". У решті позовних вимог відмовлено. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що основне зобов'язання боржником не виконано, а тому банк набув право на звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який до відповідача перейшло від іпотекодавця у порядку спадкування, в рахунок погашення заборгованості за основним зобов'язанням, яка складається із заборгованості за тілом кредиту, процентам та пені за 12 місяців. Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 24 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ПАТ "БМ Банк" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ "БМ Банк", суд апеляційної інстанції виходив із того, що кредитор пред'явив вимоги до спадкоємця, що прийняла спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, оскільки позивачу стало відомо про смерть спадкодавця 27 січня 2014 року, проте вимогу до спадкоємця надіслав 24 липня 2015 року, а з позовом звернувся до суду 04 вересня 2015 року, що згідно з частиною четвертою 1281 ЦК України позбавляє його права вимоги до спадкоємця. У березні 2017 року ПАТ "БМ Банк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення статей 1281, 1282 ЦК України, оскільки ці норми застосовуються у разі смерті боржника, у якого є борг перед кредитором, а не іпотекодавця, яким була ОСОБА_5 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Справа передана до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. У справі, що переглядається, установлено, що 04 лютого 2008 року між ТОВ "БМ Банк", правонаступником якого є ПАТ "БМ Банк", та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, згідно з умовами якого ОСОБА_4 надано кредит у сумі 74 000 дол. США на споживчі потреби, зі сплатою відсотків та кінцевим терміном повернення до 02 лютого 2018 року. На забезпечення належного виконання зобов'язання за кредитним договором 04 лютого 2008 року між ТОВ "БМ Банк" та ОСОБА_5, яка є майновим поручителем ОСОБА_4, укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_5 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, яка належить їй на праві приватної власності. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5, спадкоємцем якої за законом є її дочка - ОСОБА_4 15 червня 2013 року ОСОБА_4 звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. 27 січня 2014 року ОСОБА_4 повідомила банк про смерть ОСОБА_5, вказавши, що вона є єдиним спадкоємцем померлої. Згідно з розрахунком, наданим банком, ОСОБА_4 належним чином не виконувала зобов'язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 25 серпня 2015 року становить 64 104,81 дол. США, що еквівалентно 1 412 278,26 грн. з яких: 38 567,66 дол. США, що еквівалентно 849 675,21 грн - заборгованість за кредитом, 12 994,87 дол. США, що еквівалентно 286 286,98 грн - проценти за користування кредитом, 12 994,28 дол. США, що еквівалентно 276 316,07 грн - пеня. Також установлено, що у грудні 2013 року ПАТ "БМ Банк" зверталось до суду із позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2014 року з боржника ОСОБА_4 та поручителя ОСОБА_6 стягнуто солідарно суму заборгованості за кредитом у розмірі 42 692,05 дол. США, що еквівалентно 341 237,56 грн. Постановою державного виконавця від 21 червня 2016 року виконавчий лист з виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2014 року повернуто стягувачу без виконання у зв'язку із відсутністю майна, на яке можна звернути стягнення. Звертаючись до суду з цим позовом до ОСОБА_4 як спадкоємиці ОСОБА_5, яка набула статус іпотекодавця за договором іпотеки, ПАТ "БМ Банк" просило звернути стягнення на предмет іпотеки. Згідно зі статтею 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до частини першої, другої статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Частиною третьою статті 23 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Відповідно до статей 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Статтею 1219 ЦК України передбачено, що не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу. Отже, праву застави ПАТ "БМ Банк" кореспондує успадкований ОСОБА_4 обов'язок ОСОБА_5 задовольнити за рахунок іпотечного майна вимоги банку за невиконання зобов'язання за кредитним договором від 04 лютого 2008 року. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України "Про іпотеку" регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 1) у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 2) спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 3) спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 4) спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 5) кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 6) наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. Стаття 17 Закону України "Про іпотеку" визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. Поняття "строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців" не тотожне поняттю "позовна давність". Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку" право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постанові Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року у справі N 6-33цс15, з яким погодилась Велика Палата Верховного Суду (постанова від 17 квітня 2018 року у справі N 14-53цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, оскільки у зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 іпотекодавця - ОСОБА_5, зобов'язання за договором іпотеки включаються до складу спадщини, яку прийняла ОСОБА_4, строк пред'явлення кредитором вимог до спадкоємця, а також порядок задоволення цих вимог регламентується статтями 1281 і 1282 ЦК України. Установивши, що банку було відомо про смерть спадкодавця з 27 січня 2014 року, проте вимогу до спадкоємця позивач надіслав 24 липня 2015 року, а з позовом до суду звернувся 04 вересня 2015 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач пропустив строк пред'явлення вимоги до спадкоємця, що прийняла спадщину, передбачений статтею 1281 ЦК України, що згідно з частиною четвертою цієї статті позбавляє його права вимоги до спадкоємця. З огляду на це, безпідставними є доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статей 1281, 1282 ЦК України. Також слід зазначити, що відмова у задоволенні позовних вимог до спадкоємця, не позбавляє ПАТ "БМ Банк" права пред'явити до виконання виконавчий лист з виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2014 року, з урахуванням наявності у ОСОБА_4 майна, на яке можна звернути стягнення. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "БМ Банк" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 24 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: О.В. Білоконь Б.І. Гулько Є.В. Синельников С.Ф. Хопта
  7. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 203/3370/17 Провадження N 11-752апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 в інтересах малолітнього ОСОБА_4 до державного реєстратора Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Дніпропетровської області Сакалюка Сергія Георгійовича (далі - Державний реєстратор) про скасування рішення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанови Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 грудня 2017 року (суддя Єдаменко С.В.) та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року (судді Щербак А.А., Баранник Н.П., Малиш Н.І.), УСТАНОВИЛА: У вересні 2017 року ОСОБА_3 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним і нечинним внесений Державним реєстратором запис від 29 березня 2017 року N 19790981 про підставу виникнення у ОСОБА_6 права власності - "рішення суду, серія та номер: б/н, справа N 200/8749/15-ц, виданий 5 липня 2016 року, видавник: Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська". На обґрунтування позову ОСОБА_3 послався на те, що він діє в інтересах малолітнього сина, який є сином і ОСОБА_6, що померла у жовтні 2013 році. Вважає, що дії відповідача порушують права малолітньої дитини, позбавляючи його спадкового майна. Під час розгляду справи суди встановили такі фактичні обставини. 1 грудня 2001 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Слободян Є.Б. за реєстровим N 11194. Право власності ОСОБА_6 на вказану квартиру зареєстровано в Комунальному підприємстві "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради за N 496-477. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, що підтверджується копією повторного свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1, виданого відділом державної реєстрації смерті реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції 4 червня 2015 року. У провадженні Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська знаходилась цивільна справа N 200/8749/15-ц про визнання недійсним договору дарування від 1 грудня 2001 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 При цьому суди у цивільному провадженні встановили, що позивач ОСОБА_9 та відповідач ОСОБА_7 уклали шлюб 25 липня 1969 року. 22 червня 1999 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. 1 грудня 2001 року ОСОБА_7 подарувала вказану квартиру доньці ОСОБА_6 У жовтні 2013 року ОСОБА_6 померла. ОСОБА_9 як батько померлої звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті доньки ОСОБА_6 та дізнався, що спірна квартира входить до спадкової маси та належить спадкодавцю на підставі договору дарування, укладеного ще в 2001 році без його згоди. ОСОБА_3 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_4 як відповідач у цій справі заперечував проти задоволення позову, посилаючись на те, що ОСОБА_9 був обізнаний про факт укладання договору дарування квартири. Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 5 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2017 року, позов задоволено. Договір визнано недійсним, скасовано реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_6 На підставі зазначеного Державний реєстратор вніс 29 березня 2017 року до Державного реєстру прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію за померлою ОСОБА_6 права власності на квартиру, а в подальшому - 13 квітня 2017 року - про скасування реєстрації права власності згідно з рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 5 липня 2016 року. Не погодившись із зазначеними вище діями Державного реєстратора, ОСОБА_3 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_4 звернувся із цим позовом до суду. Кіровський районний суд м. Дніпропетровська постановою від 1 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовив. При цьому зазначив, що відповідач, відповідно до вимог статті 26 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" вніс до Реєстру прав власності на нерухоме майно відомості про право власності померлої ОСОБА_6 на підставі документа, виданого до 1 січня 2013 року, з метою його подальшого скасування. Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановою від 28 лютого 2018 року скасував постанову Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 грудня 2017 року, провадження в адміністративній справі закрив. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що цей спір не є публічно-правовим, а випливає зі спадкових відносин і має вирішуватися судом за правилами цивільного судочинства. У квітні 2018 року ОСОБА_3 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою у якій не погоджуючись із постановами Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року та Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 1 грудня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати, справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд. Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. За змістом статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС у зазначеній редакції, справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до частини другої статті 4 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. За правилами статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, до компетенції адміністративних судів, на час звернення позивача до суду, належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Разом із тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язанііз порушенням прав малолітнього ОСОБА_4 на отримання спадщини після смерті матері - ОСОБА_6, спір не є публічно-правовим, а випливає зі спадкових відносин і має вирішуватися судами в порядку цивільного судочинства. За таких обставин суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального права та закрив провадження у справі, оскільки ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Згідно зі статтею 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано правильне по суті та законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Окрім того, не підлягають задоволенню також наведені в касаційній скарзі вимоги про скасування постанови суду першої інстанції, оскільки прийняття такого рішення можливе лише в разі апеляційного перегляду по суті, який у цій справі не відбувся у зв'язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав. На підставі наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах малолітнього ОСОБА_4 залишити без задоволення. 2. Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  8. Здравствуйте,подскажите пожалуйста как можно законно воздействовать на совладелицу домовладения(с наименьшими материальными затратами),которая не допускает меня в дом даже после того,как я официально оформил право собственности и сделал вытяг з реэстру речовых прав?Также недавно закончился суд(1 инстанция,длился 9 месяцев) в котором моя совладелица и ее дочка подала на меня в суд о признании юридического факта колхозного двора и признании истцов членами колхозного двора.Суд отказал в иске,только после того как я обратился в адвокатское объединение,Адвокаты рассыпали их иск,и все говорили что их иск бредовый,так как составлен безграмотно.Приватизированые1/2 домовладение досталось мне в 2010 по закону после смерти моего отца(которые приватизировала еще моя бабушка)(но оформил его только в 2017,так как совладелица(бывшая жена моего покойного отца) не отдавала правоустанавливающие документы на дом)),также в 2012 году был суд со совладелицей на майновый пай члена ксп,и в 2011 году мы оформляли свидетельство о наследстве на 1/2 паевой земли каждому....Она категорически не хочет признавать меня совладельцем домовладения,не пускает в дом,первый раз выламывал двери при полиции,на следующий раз полисмен только зафиксировал факт не допуска и присутствовать при взломе отказались....Подскажите пожалуйста как мне поступить?Уже искал,чтобы продать свою часть ромам,но это не так легко как кажется.Какие еще можно придумать схемы?Думаю раздел пополам сломал бы ее,дом всего 60 кв.м,при разделе ей бы пришлось бы ночевать в туалете а есть на кухне или отстраивать кухню с отоплением...P.S Не подумайте,что жестокий,но я пытался с ней договорится еще 8 лет назад,за это время она выпила у меня много кровушки,к стати судя из сайта,она подала на апелляцию...Через сколько времени суд должен рассмотреть ее жалобу,и как я могу с ней ознакомится?
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 вересня 2018 року м. Київ Справа N 804/1010/17 Провадження N 11-668апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області (далі - Управління ПФУ, Фонд відповідно) до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (далі - Банк) про стягнення коштів за касаційною скаргою Управління ПФУ на ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року (суддя Єфанова О.В.) та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року (у складі колегії суддів Дадим Ю.М., Уханенка С.А., Богданенка І.Ю.), УСТАНОВИЛА: У січні 2017 року Управління ПФУ звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з Банку 1623 грн 75 коп. неповернутої пенсії, зарахованої на поточний рахунок померлої пенсіонерки ОСОБА_4 Обґрунтовуючи позовні вимоги, Управління ПФУ зазначило, що 30 грудня 2011 року між ним та Банком укладено договір N 48 про зарахування і виплату пенсій (грошової допомоги), що фінансуються з Фонду, за умовами якого кошти, зараховані на поточний рахунок, починаючи з місяця, наступного операційного за місяцем смерті пенсіонера, підлягають поверненню Банком Фонду не пізніше наступного операційного дня надходження відомостей про смерть одержувача. Через поточний рахунок, відкритий у Банку виплачувалась пенсія ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. 5 грудня 2016 року позивач повідомив Банк про необхідність повернення пенсії згаданої особи за червень 2016 року у сумі 1714 грн 61 коп. Однак Банк повернув кошти лише в сумі 90 грн 86 коп. у межах наявного залишку коштів на поточному рахунку ОСОБА_4 Позивач зазначив, що неповернення Банком коштів, які були зараховані на рахунок померлої пенсіонерки ОСОБА_4 не входять до складу спадщини та належать виключно Фонду, є порушенням умов вищезгаданого договору з Банком, а також Порядку виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банках, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року N 1596. Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 8 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, та роз'яснив, що на цей спір поширюється юрисдикція господарського суду. Управління ПФУ подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанції, справу направити до суду першої інстанції для продовження її розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що позивач є державним органом, який реалізує управлінську функцію, і спір у цій справі є публічно-правовим, оскільки виник з приводу виконання адміністративного договору. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на нижченаведене. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Пунктами 4, 5 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) юрисдикцію адміністративних судів поширено на публічно-правові спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України. Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Можливість суб'єкта владних повноважень бути позивачем в адміністративній справі закріплено й частиною другою статті 50 КАС у зазначеній редакції. Водночас частиною четвертою статті 50 цього Кодексу передбачено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); в інших випадках, встановлених законом. Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції та який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. При цьому особа, яка здійснює публічно-владні управлінські функції, може ініціювати судове вирішення такого спору лише на виконання своїх повноважень увипадках, установлених законом. Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень чи звернення такого суб'єкта до суду не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті (змісту, характеру) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Спірними у цій справі є договірні правовідносини, які не пов'язані зі здійсненням позивачем владних управлінських функцій, предметом перевірки у ній є виконання умов договору щодо порядку ведення рахунків та строків здійснення розрахункових операцій, а також можливість задоволення вимог Фонду щодо повернення коштів, зарахованих на поточний рахунок померлої особи (відсутніх на її поточному рахунку), за рахунок Банку -суб'єкта господарювання. Пунктом 4 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) адміністративний договір визначено як дво- або багатосторонню угоду, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди. Особливості, які характеризують угоду як адміністративний договір, більш детально наведено в чинній редакції КАС, згідно з пунктом 16 частини першої статті 4 якого адміністративний договір - це спільний правовий акт суб'єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб'єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері й укладається на підставі закону: а) для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб'єктами владних повноважень; б) для делегування публічно-владних управлінських функцій; в) для перерозподілу або об'єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом; г) замість видання індивідуального акта; ґ) для врегулювання питань надання адміністративних послуг. Велика Палата Верховного Суду вважає, що укладений між Управлінням ПФУ та Банком договір на зарахування і виплату пенсій не підпадає під визначення адміністративного договору. Отже, викладені в оскаржуваних ухвалах висновки судів про те, що ця справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та поширення на неї юрисдикції господарського суду, ґрунтуються на правильному застосуванні норм права. За правилами частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи викладене, касаційну скаргу Управління ПФУ слід залишити без задоволення, а ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року - без змін. Керуючись статтями 243, 341, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Конотопського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Сумської області залишити без задоволення. 2. Ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна В.С. Князєв В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА Іменем України 11 вересня 2018 року м. Київ Справа N 910/18015/17 Провадження N 12-155гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Уркевича В.Ю., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Королюка І.В., учасники справи: позивач - ОСОБА_3 (не з'явилася), відповідач - Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" (представник - Мануілова Я.І.), розглянула у відкритому судовому засіданні справу N 910/18015/17 Господарського суду міста Києва за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" про стягнення 194 232,37 грн за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 квітня 2018 року (головуючий суддя Калатай Н.Ф., судді Сітайло Л.Г., Пашкіна С.А.) і рішення Господарського суду міста Києва від 30 січня 2018 року (суддя Ярмак О.М.). ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У жовтні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" (далі - ПАТ "Укрнафта") про стягнення 71 532,66 грн невиплачених дивідендів за 2011-2013 роки, 5 379,65 грн 3 % річних, 34 010,11 грн інфляційних втрат і 23 810,19 грн невиплачених дивідендів за 2014 рік, 1 446,22 грн 3 % річних, 6 083,19 грн інфляційних втрат, а також 26 136,93 грн невиплачених дивідендів за 2011-2013 роки, 1 965,64 грн 3 % річних, 12 426,77 грн інфляційних втрат і 8 699,88 грн невиплачених дивідендів за 2014 рік, 528,43 грн 3 % річних, 2 222,70 грн інфляційних втрат - належних ОСОБА_3 та ОСОБА_5 відповідно як акціонерам відповідача. Позов заявлено з таких підстав. 2. ОСОБА_3 та ОСОБА_5, зокрема у 2011-2014 роках, належало 1092 та 399 іменних акцій ПАТ "Укрнафта" відповідно. 3. 10 жовтня 2014 року та 22 липня 2015 року загальними зборами акціонерів ПАТ "Укрнафта" прийнято рішення про розподіл прибутків цього товариства за 2011-2013 роки та за 2014 рік відповідно (протоколи N 22 і N 23), якими визначено перелік осіб, які мають право на отримання дивідендів, а також встановлено строки їх виплати - з 20 жовтня 2014 року по 10 квітня 2015 року та з 03 серпня по 03 жовтня 2015 року. Дивіденди, що припадають на одну акцію, визначено в такому розмірі: 40,23 грн за 2011 рік; 26,33 грн за 2012 рік; 3,50 грн за 2013 рік і 23,32 грн за 2014 рік. 4. Відповідно до зазначених рішень ОСОБА_3 було нараховано (без утриманих податків і зборів) дивіденди розміром 95 342,85 грн. у тому числі: 41 075,63 грн за 2011 рік; 26 883,46 грн за 2012 рік; 3 573,57 грн за 2013 рік і 23 810,19 грн за 2014 рік; а ОСОБА_5 - 34 836,81 грн. у тому числі: 15 008,40 грн за 2011 рік; 9 822,80 грн за 2012 рік; 1 305,73 грн за 2013 рік і 8 699,88 грн за 2014 рік, які залишилися не виплаченими у встановлені строки (станом на 10 квітня та 03 жовтня 2015 року). 5. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, у зв'язку з чим його права на 399 іменних акцій ПАТ "Укрнафта", а також на дивіденди за ними за 2011-2014 роки перейшли в порядку спадкування до його дружини - ОСОБА_3 (свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 грудня 2016 року N 2306 та від 26 вересня 2017 року відповідно). 6. У подальшому, з огляду на бездіяльність відповідача щодо виплат зазначених дивідендів, ОСОБА_3 звернулася до Господарського суду міста Києва з цим позовом. 7. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, порушуючи норми чинного законодавства, не виконав належним чином зобов'язання з виплати дивідендів за період 2011-2014 роки позивачці та її покійному чоловікові (ОСОБА_5) як його акціонерам. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 8. Господарський суд міста Києва рішенням від 30 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10 квітня 2018 року, позов задовольнив; стягнув із ПАТ "Укрнафта" на користь позивача 130 179,65 грн невиплачених дивідендів, 9 319,94 грн 3 % річних, 54 742,77 грн інфляційних втрат, 2 913,64 грн судового збору та 870,09 грн витрат на проїзд позивача. 9. Мотивуючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що як власник акцій відповідача позивачка має відповідні корпоративні права (у тому числі право на отримання частки прибутку у вигляді дивідендів), частина яких набута нею в порядку спадкування після смерті чоловіка (ОСОБА_5), тому після прийняття загальними зборами ПАТ "Укрнафта" рішення про виплату акціонерам дивідендів, в останнього виник обов'язок щодо здійснення належних виплат ОСОБА_3 у визначений строк, невиконання якого є підставою для задоволення позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги 10. У травні 2018 року ПАТ "Укрнафта" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 квітня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 30 січня 2018 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача 51 980,35 грн невиплачених дивідендів, успадкованих позивачкою від чоловіка (ОСОБА_5), а також нарахованих на них інфляційних втрат і 3 % річних, та закрити провадження у справі в цій частині. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Касаційну скаргу мотивовано порушенням судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, оскільки, за твердженням скаржника, позовні вимоги в зазначеній частині не пов'язані зі здійсненням ОСОБА_3 її корпоративних прав як власника акцій ПАТ "Укрнафта", а виникають зі спадкових правовідносин щодо спадкування позивачкою належних її померлому чоловікові (ОСОБА_5) прав й обов'язків, у тому числі й відносно стягнення спірних коштів, тому спір у цій частині є цивільно-правовим і не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. 12. У судовому засіданні представник ПАТ "Укрнафта" надала усні пояснення по суті справи, доводи касаційної скарги підтримала, зазначивши при цьому, що в оскаржуваній частині постанова Київського апеляційного господарського суду від 10 квітня 2018 року не відповідає висновку щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах, викладеному в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі N 569/2749/15-ц (провадження N 14-123цс18) та від 04 липня 2018 року у справі N 904/7183/17 (провадження N 12-153гс18), стосовно правильності визначення юрисдикції судів при розгляді цієї справи. Узагальнений виклад позицій учасників справи, наведених у запереченнях на касаційну скаргу 13. 09 липня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу, в якому позивач зазначила, що суди попередніх інстанцій правомірно вирішили цей спір, правильно застосувавши норми матеріального й процесуального права, оскільки відносини спадкування відбулися належним чином без участі відповідача, а відносини щодо зобов'язання ПАТ "Укрнафта" щодо здійснення виплати дивідендів своєму померлому акціонерові (ОСОБА_5), відповідні права якого були успадковані позивачкою, за своєю правовою природою є корпоративними та підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 14. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 травня 2018 року відкрив касаційне провадження та передав справу разом з поданою ПАТ "Укрнафта" касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження рішень судів попередніх інстанцій є порушення ними правил предметної та суб'єктної юрисдикції. 15. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 12 червня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів першої та апеляційної інстанцій Щодо юрисдикції суду 16. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким. 17. Статтею 1 та частиною першою статті 2 Господарського процесуального кодексу України визначено юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлено порядок здійснення судочинства у господарських судах, а також регламентовано, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. 18. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 Господарського процесуального кодексу України). 19. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 Господарського процесуального кодексу, за змістом пунктів 3, 4, 15 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання. 20. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. 21. Отже, правильне визначення юрисдикційності цього спору в межах доводів та вимог касаційної скарги залежить від установлення наявності або відсутності корпоративних відносин між сторонами в цій справі в частині стягнення з акціонерного товариства на користь позивачки грошових коштів, зокрема дивідендів за акціями, що успадковані нею від чоловіка (ОСОБА_5). 22. При цьому, оскільки ПАТ "Укрнафта" у касаційній скарзі не ставить питання про перегляд рішень судів попередніх інстанцій у частині стягнення з відповідача на користь ОСОБА_3 за належними їй 1092 іменними акціями 71 532,66 грн невиплачених дивідендів за 2011-2013 роки, 5 379,65 грн 3 % річних, 34 010,11 грн інфляційних втрат і 23 810,19 грн невиплачених дивідендів за 2014 рік, 1 446,22 грн 3 % річних, 6 083,19 грн інфляційних втрат, то у відповідній частині постанова Київського апеляційного господарського суду від 10 квітня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 30 січня 2018 року не є предметом перегляду Великої Палати Верховного Суду. 23. Відповідно до частини першої статті 152 Цивільного кодексу України акціонерне товариство - це господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Аналогічну норму закріплено в частині першій статті 3 Закону України від 17 вересня 2008 року N 514-VI "Про акціонерні товариства", яким визначено порядок створення, діяльності, припинення, виділу акціонерних товариств, їх правовий статус, права та обов'язки акціонерів (частина перша статті 1 цього Закону). 24. За змістом абзацу першого частини першої статті 6 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3480-IV "Про цінні папери та фондовий ринок" акцією є іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодексом України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. 25. До особи, яка набула право на цінний папір, одночасно переходять у сукупності всі права, які ним посвідчуються (права за цінним папером), крім випадків, установлених законом або правочином (абзац перший частини першої статті 4 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок"). 26. За змістом частин першої, другої статті 20 Закону України "Про акціонерні товариства" акція товариства посвідчує корпоративні права акціонера щодо цього акціонерного товариства. Усі акції товариства є іменними. Акції товариств існують виключно в бездокументарній формі. 27. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 2 Закону України "Про акціонерні товариства" корпоративні права - це сукупність майнових і немайнових прав акціонера - власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами. 28. Разом з тим відповідно до частин першої, третьої статті 167 Господарського кодексу України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. 29. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи. 30. Водночас відповідно до статей 1216 і 1218 Цивільного кодексу України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. 31. Згідно з частиною першою статті 1296 Цивільного кодексу України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. 32. Із наведеного вбачається, що із переходом прав на 399 іменних акцій ПАТ "Укрнафта", а також на дивіденди за ними за 2011-2014 роки, від ОСОБА_5 до позивачки (також акціонера цього товариства) в порядку спадкування, до останньої перейшли й відповідні корпоративні права останнього щодо цього акціонерного товариства, у тому числі й стосовно правомочностей на отримання певної частки його прибутку (дивідендів). 33. Таким чином, оскільки предметом спору в цій справі є стягнення з акціонерного товариства на користь його акціонера ОСОБА_3 дивідендів за акціями, що успадковані нею від чоловіка (ОСОБА_5), інфляційних втрат і 3 % річних, а також ураховуючи, що відповідач не оспорює обсяг майнових прав (розмір дивідендів), успадкованих позивачкою від померлого ОСОБА_5, та відповідний порядок їх спадкування, то цей спір за своєю правовою природою є корпоративним, адже стосується діяльності акціонерного товариства, стороною якого є акціонер цього товариства, тобто виник із корпоративних відносин і підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. 34. Отже, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, доводи касаційної скарги ПАТ "Укрнафта" про непідвідомчість даного спору в цій частині господарському суду відхиляються Великою Палатою Верховного Суду як необґрунтовані. 35. Також Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними посилання представника особи, яка подала касаційну скаргу, на невідповідність постанови Київського апеляційного господарського суду від 10 квітня 2018 року в оскаржуваній частині висновкам щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі N 569/2749/15-ц (провадження N 14-123цс18) та від 04 липня 2018 року у справі N 904/7183/17 (провадження N 12-153гс18), стосовно правильності визначення юрисдикції судів при розгляді цієї справи, оскільки зі змісту зазначених судових рішень вбачається різність предметів спорів у відповідних справах, змісту позовних вимог і підстав позовів, а також встановлених судами фактичних обставин, ніж у справі, яка розглядається. Щодо вирішення спору по суті 36. Згідно з частиною першою статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. 37. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 25 Закону України "Про акціонерні товариства" кожною простою акцією акціонерного товариства її власнику - акціонеру надається однакова сукупність прав, включаючи права на отримання дивідендів. 38. Дивідендом є частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу. За акціями одного типу та класу нараховується однаковий розмір дивідендів. (абзац перший частини першої статті 30 Закону України "Про акціонерні товариства"). 39. Згідно абзацами першим-четвертим частини другої статті 30 Закону України "Про акціонерні товариства" виплата дивідендів за простими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку на підставі рішення загальних зборів акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів. Виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку відповідно до статуту акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців після закінчення звітного року. У разі прийняття загальними зборами рішення щодо виплати дивідендів у строк, менший ніж передбачений абзацом першим цієї частини, виплата дивідендів здійснюється у строк, визначений загальними зборами. 40. Відтак, у разі прийняття загальними зборами акціонерного товариства рішення про виплату дивідендів у такого товариства виникає обов'язок сплатити акціонеру відповідну суму коштів у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття такого рішення, чи у строк, визначений загальними зборами. 41. За змістом статті 525 і частини першої статті 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічну норму закріплено в статті 193 Господарського кодексу України. 42. Із наведеного вбачається, що не здійснивши виплати нарахованих загальними зборами акціонерів ПАТ "Укрнафта" дивідендів за 2011-2014 роки ОСОБА_5 за належними йому 399 іменними акціями цього акціонерного товариства, успадкованими після його смерті позивачкою, відповідач порушив свої зобов'язання щодо здійснення належних виплат ОСОБА_3 у визначений строк, невиконання яких є підставою для задоволення позову у відповідній частині. 43. Згідно з абзацом першим частини першої статті 30 Закону України "Про акціонерні товариства" товариство виплачує дивіденди виключно грошовими коштами. 44. За змістом статей 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. 45. Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. 46. Отже, вимоги позивача щодо нарахованих ним інфляційних втрат і 3 % річних у цій справі, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, також підлягають задоволенню, оскільки підставою для їх нарахування стало саме порушення ПАТ "Укрнафта" зобов'язань щодо виплат дивідендів позивачці. 47. Водночас відповідно до частин першої, другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 48. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, погоджується з їх висновками про наявність підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення з відповідача на користь його акціонера (ОСОБА_3) 34 836,81 грн невиплачених за 2011-2014 роки дивідендів, успадкованих нею від чоловіка (ОСОБА_5), а також інфляційних втрат (14 649,47 грн. і 3 % річних (2 494,07 грн), правильність визначення та обґрунтованість нарахування яких були встановлені судами в цій справі. 49. За викладених обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 50. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 51. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 52. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу ПАТ "Укрнафта" - без задоволення. Щодо судових витрат 53. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. 54. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ПАТ "Укрнафта" без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи, покладаються на скаржника. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 квітня 2018 року й рішення Господарського суду міста Києва від 30 січня 2018 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Г. Яновська
  11. Добрий день, уважаемие Господа Юристи! Имела возможность убедиться, что здесь масса опитних грамотних людей! Заранее простите мою украинскую клавіатуру.. и так о ситуации.. жил у меня отец, била у него комната в обмежитии , прописан он там бил один. Получал ее корумпованим путем , будем називать вещи своими именами, в жеке никогда не работал , купил ее в свое время за 2 тис уе. Имелся постоянний ордер. В данний момент вопрос такой - отец 2 мес.назад скоропостижно скончался. Комната стала как би в подвешеном состоянии. Ордер бил на него, прописан бил он один. Теперь его не стало. В его комнате раньше жила я с ребенком около 5 лет , потом ему самому потреб.жилье и я сьехала на сьемное жилье. В данний момент хочу проживать в его комнате, но жил сервис, к которому относится общежитие, настаивает, пока словесно , что би я им представила свидетельство о смерти и освободила помещение. Вопрос такой - я не хочу просто так взять и отдать жилье , за которое мой отец своими кровними заплатил , никто же просто так не дали.. и другое, я очень устала жить с дитем по чужим людям . Хочу жить пустьбез условий , всего в 18 кв м , но у себя дома , в своем жилье. Помогите юридичним советом, как отстоять комнату , прописаться в последствии. Я рада и благодарна совету каждого из Вас !
  12. Державна фіскальна служба України розглянула лист …… щодо оподаткування спадщини, отриманої фізичною особою – резидентом за кордоном, і повідомляє таке. Оподаткування доходів фізичних осіб регламентується розділом IV Податкового кодексу України (далі – Кодекс), п.п. 162.1.1 п. 162.1 ст. 162 якого встановлено, що платниками податку є, зокрема фізичні особи – резиденти, які отримують доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи. Іноземні доходи – це доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України, які є об’єктом оподаткування резидента (п.п. 163.1.3 п. 163.1 ст. 163 Кодексу). Згідно з п.п. 14.1.55 п. 14.1 ст. 14 Кодексу дохід, отриманий з джерел за межами України – це будь-який дохід, отриманий резидентами за межами митної території України, зокрема у вигляді спадщини. Під час нарахування (отримання) доходів, отриманих у вигляді валютних цінностей або інших активів (вартість яких виражена в іноземній валюті або міжнародних розрахункових одиницях), такі доходи перераховуються у гривні за валютним курсом Національного банку України, що діє на момент нарахування (отримання) таких доходів (п. 164.4 ст. 164 Кодексу). Порядок оподаткування іноземних доходів передбачено п. 170.11 ст. 170 Кодексу, п.п. 170.11.1 якого визначено, у разі якщо джерело виплат будь-яких оподатковуваних доходів є іноземним, сума такого доходу включається до загального річного оподатковуваного доходу платника податку – отримувача, який зобов’язаний подати річну податкову декларацію, та оподатковується за ставкою 18 відсотків, визначеною п. 167.1 ст. 167 Кодексу. Абзацом першим п.п. 170.11.2 п. 170.11 ст. 170 Кодексу встановлено, що у разі якщо згідно з нормами міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, платник податку може зменшити суму річного податкового зобов’язання на суму податків, сплачених за кордоном, він визначає суму такого зменшення за зазначеними підставами у річній податковій декларації. Відповідно до п.13.4 ст.13 Кодексу суми податків та зборів, сплачені за межами України, зараховуються під час розрахунку податків та зборів в Україні за правилами, встановленими Кодексом. Для отримання права на зарахування податків та зборів, сплачених за межами України, платник зобов’язаний отримати від державного органу країни, де отримується такий дохід (прибуток), уповноваженого справляти такий податок, довідку про суму сплаченого податку та збору, а також про базу та/або об’єкт оподаткування. Зазначена довідка підлягає легалізації у відповідній країні, відповідній закордонній дипломатичній установі України, якщо інше не передбачено чинними міжнародними договорами України (п. 13.5 ст. 13 Кодексу). Також доходи, визначені ст. 163 Кодексу, є об’єктом оподаткування військовим збором (п.п. 1.2 п. 161 підрозділу 10 розділу XX Перехідних положень Кодексу). Ставка військового збору становить 1,5 відсотка об’єкта оподаткування, визначеного п.п. 1.2 п. 161 підрозділу 10 розділу XX Перехідних положень Кодексу (п.п. 1.3 п. 161 підрозділу 10 розділу XX Перехідних положень Кодексу). Отже, дохід, отриманий фізичною особою – резидентом з джерел за межами України у вигляді спадщини, включається такою особою до загального річного оподатковуваного доходу фізичної особи як іноземний дохід та оподатковується податком на доходи фізичних осіб і військовим збором на загальних підставах. Перший заступник Голови С.В. Білан http://sfs.gov.ua/baneryi/podatkovi-konsultatsii/konsultatsii-dlya-fizichnih-osib/72647.html
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Друга Луцька Державна нотаріальна контора, ОСОБА_3, про визнання права власності на спадкове нерухоме майно за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове нерухоме майно. ОСОБА_1 зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_4, після смерті якої спадщину прийняв її батько ОСОБА_5, який проживав разом із спадкодавцем на час її смерті. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер її батько ОСОБА_5. Після смерті батька відкрилась спадщина на належне йому майно, яке складалося з 1/2 частини квартири в будинку за АДРЕСА_1, житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться за АДРЕСА_2 та земельної ділянки, що розташована на території за АДРЕСА_3. 21 вересня 2010 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким належну йому частину квартири за АДРЕСА_1 заповів ОСОБА_1. 7 лютого 2011 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким належний йому житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями та спорудами за АДРЕСА_2 та земельну ділянку, що розташована на території за АДРЕСА_3 заповів ОСОБА_1. ОСОБА_1 вказувала, що прийняла спадщину шляхом звернення до приватного нотаріуса Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_6, проте не має можливості оформити право власності на спадкове майно через відсутність правовстановлюючих документів на нього. Відповідач ОСОБА_2 є особою пенсійного віку, тому відповідно до статті 1241 ЦК України має право на половину частки, яка б належала їй у разі спадкування за законом. ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності в порядку спадкування за заповітом на 5/12 частин квартири за АДРЕСА_1, 5/6 частин житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться за АДРЕСА_2 та 5/6 частин земельної ділянки, що розташована на території за АДРЕСА_3; за ОСОБА_2 визнати право власності в порядку спадкування на 1/12 частину квартири за АДРЕСА_1, 1/6 частину житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що знаходиться за АДРЕСА_2 та 1/6 частину спірної земельної ділянки. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 2 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 23 лютого 2016 року, позов задоволено: визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/12 частин квартири за АДРЕСА_1, 5/6 частин житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями та спорудами за АДРЕСА_2 та 5/6 частин земельної ділянки, що розташована на території за АДРЕСА_3 в порядку спадкування після смерті її батька ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2; визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на 1/12 частину спірної квартири, 1/6 частину спірного житлового будинку та 1/6 частину спірної земельної ділянки, в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2. Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 березня 2016 року вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції та направити справу на новий касаційний розгляд, з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; а саме статті 22 Кодексу про шлюб та сім’ю, статті 60 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 203, частини другої статті 215, частин першої та четвертої статті 1257 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Для підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на ухвалу Верховного Суду України від 30 вересня 2010 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, 26 лютого 2014 року, 15 липня, 16 вересня та 2 грудня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно свідоцтва про право власності на житло від 5 січня 1998 року квартира за АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5 та членам його сім’ї ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_7, квартиру приватизовано згідно Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». 29 січня 2007 року подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_4 склали спільний заповіт, відповідно до якого належну їм на праві спільної сумісної власності частину квартири за АДРЕСА_1 заповіли ОСОБА_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, спадщину після її смерті прийняв її чоловік ОСОБА_2, який 21 вересня 2010 року заповів належну йому частку вищезгаданої квартири ОСОБА_1. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, після його смерті 25 листопада 2014 року ОСОБА_2, а 23 квітня 2015 року ОСОБА_1 подали в нотаріальну контору заяви про прийняття спадщини. Постановою Другої Луцької державної нотаріальної контори ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на майно померлого ОСОБА_5, а саме на частину квартири за АДРЕСА_1 через відсутність у неї необхідних правовстановлюючих документів. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що безоплатна приватизація житлової площі за своїм правовим змістом не може вважатись придбанням майна за рахунок заробітку (доходу) подружжя, отже майно, набуте шляхом безоплатної приватизації, не може вважатись спільним майном подружжя, а тому спільний заповіт подружжя відповідно до частини другої статті 215 ЦК України є нікчемним з моменту його вчинення. Крім того, задовольняючи позов ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 5/12 частин спірної квартири суд виходив з того, що право на обов’язкову частку в розмірі 1/12 частки (половину частки, яка належала б кожному спадкоємцю у разі спадкування за законом) у спадковому майні після смерті спадкодавця ОСОБА_5 має відповідач ОСОБА_2, як особа пенсійного віку. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасувавши рішення судів та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. У наданих заявником як приклади неоднакового застосування статей 22, 60 СК України ухвалі Верховного Суду України від 30 вересня 2010 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 грудня 2015 року встановлено інші фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права. Разом з тим у справах, що випливають із спадкових відносин, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, 26 лютого 2014 року та 16 вересня 2015 року в яких надані заявником для порівняння, суд касаційної інстанції виходив з того, що спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України. Отже існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Як роз’яснено у пунктах 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини – якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України, тощо), та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України, тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний – в силу припису закону. Проте зазначаючи про нікчемність укладеного подружжям 29 січня 2007 року спільного заповіту з підстав статті 203, частини другої статті 215 ЦК України суд в рішенні не зазначив, в силу яких приписів закону він є нікчемним. Крім того, при розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину із зазначених підстав необхідно враховувати, що ці норми передбачають загальну підставу для нікчемності правочину і застосовуються лише в тому випадку, якщо в ЦК України немає спеціальної підстави (норми) для цього. Спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Разом з тим, зазначені вимоги також залишилися поза увагою суду. Доводів на підтвердження визнання заповіту нікчемним з підстав, зазначених у частині першій статті 1257 ЦК України, суд в рішенні не навів. З огляду на наведене Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що рішення, ухвалені в справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України в частині визнання права власності в порядку спадкування за заповітом на 5/12 частин спірної квартири є незаконними. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 23 лютого 2016 року, додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 березня 2016 року та рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 2 грудня 2015 року в частині визнання права власності в порядку спадкування за заповітом на 5/12 частин квартири за АДРЕСА_1 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді Верховного Суду України: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 6 вересня 2017 року у справі №6-2424цс16 Судам відповідно до ст. 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини – якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 ЦК України, тощо), та оспорювані – якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК України). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215, 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Частиною другою статті 215 ЦК України передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Таким чином оспорюваний правочин є недійсним в силу визнання його судом, а нікчемний – в силу припису закону. Проте зазначаючи про нікчемність укладеного подружжям спільного заповіту з підстав ст. 203, ч. 2 ст. 215 ЦК України суд в рішенні не зазначив, в силу яких приписів закону він є нікчемним. Крім того, при розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину із зазначених підстав необхідно враховувати, що ці норми передбачають загальну підставу для нікчемності правочину і застосовуються лише в тому випадку, якщо в ЦК України немає спеціальної підстави (норми) для цього. Спеціальною нормою, яка регламентує підстави визнання заповіту недійсним або нікчемним є приписи статті 1257 ЦК України, відповідно до ч. 1 якої заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-2424цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E2EE7BA63E26A8CEC22581E000523AAE
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 4 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Мереф’янської міської ради Харківського району Харківської області, Житлово-будівельного кооперативу «Стекольщик-78» про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_3, про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що його мати ОСОБА_4 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 як член Житлово-будівельного кооперативу «Стекольщик-78» (далі – ЖБК «Стекольщик-78»), виплативши грошові кошти у розмірі 10 тис. 727 грн у повному обсязі, що підтверджується довідкою від 7 вересня 2011 року. Після виплати внесків ОСОБА_4 було видано ордер на підставі рішення Мереф'янської міської ради народних депутатів на право заняття жилої площі, проте вона не встигла оформити право власності на спірну квартиру. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Згідно з архівними матеріалами Комунального підприємства КП «Харківське районне бюро технічної інвентаризації» станом на 31 грудня 2012 року право власності на спірну квартиру ні за ким не зареєстроване. ОСОБА_1, посилаючись на те, що він є сином ОСОБА_4, був зареєстрований разом з матір'ю на момент її смерті та є її єдиним спадкоємцем, у визначений законом термін звернувся до Першої державної нотаріальної контори Харківського району із заявою про прийняття спадщини, проте не отримав свідоцтво про право на спадщину у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкову квартиру, просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом. У квітні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, у якій посилався на те, що 12 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_1 була укладена угода купівлі-продажу спірної квартири, згідно з якою ОСОБА_1 як спадкоємець після смерті матері продав ОСОБА_2 вказану житлову квартиру за 70 тис. грн, на підтвердження чого була видана відповідна розписка про отримання коштів. ОСОБА_2 зазначав, що він продав свою однокімнатну квартиру 1 в цьому ж будинку та переїхав проживати у придбану спірну квартиру, а ОСОБА_1 обіцяв оформити угоду в нотаріальній конторі найближчим часом, як пройде шість місяців після смерті матері, проте нотаріус відмовив останньому у видачі свідоцтва про право на спадщину. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 ухиляється від нотаріального посвідчення угоди, ОСОБА_2 просив визнати дійсним укладений 12 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу спірної житлової квартири, та визнати за ним право власності на спірну квартиру. Харківський районний суд Харківської області рішенням від 16 квітня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнив: визнав за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1; визнав дійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений 12 грудня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, визнав за ОСОБА_2 право власності на зазначену квартиру згідно з укладеним договором купівлі-продажу; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Харківської області 15 січня 2015 року рішення Харківського районного суду Харківської області від 16 квітня 2013 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 скасував та ухвалив у цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовив. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 13 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилив, рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року залишив без змін. У вересні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, а саме статті 220 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 292 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Обґрунтовуючи свої доводи, заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року та 18 травня 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За нормами пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статей 133 – 135 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР) ОСОБА_4 правомірно набула спірну квартиру у власність, а ОСОБА_1 як єдиний спадкоємець в установлений законом строк звернувся до нотаріальної контори для оформлення своїх спадкових прав, у зв'язку із чим суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за ним права власності на спірну квартиру. Крім того, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання укладеного договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 в порядку, встановленому частиною другою статті 220 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 ухилявся від нотаріального посвідчення укладеного правочину. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та відмовляючи у його задоволенні, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладений між сторонами договір купівлі-продажу квартири не було нотаріально посвідчено та зареєстровано, а ОСОБА_1 набув право власності на вказану квартиру тільки за оскаржуваним рішенням суду першої інстанції. Наданими для порівняння ухвалами від 16 грудня 2015 року та 18 травня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення апеляційних судів, яким відмовлено в задоволення позовних вимог про визнання договорів купівлі-продажу дійсними та визнання права власності на нерухоме майно з підстав того, що при розгляді таких справ суди повинні врахувати коли застосовується норма частини другої статті 220 ЦК України, а також з’ясувати, чи підлягає правочин обов’язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріального посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення тощо. Крім того, у зазначених ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що при вирішенні питання про прийняття апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має встановити, чи вирішувалося питання про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, оскаржуваним нею судовим рішенням; при поданні апеляційної скарги особою, яка не має передбаченого статтею 292 ЦПК України права на апеляційне оскарження, у тому числі особою, яка не брала участі у справі, про права та обов'язки якої суд першої інстанції питання не вирішував, суддя-доповідач відповідно до цієї норми та частини третьої статті 297 цього Кодексу постановляє ухвалу про відмову в прийнятті апеляційної скарги. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (частина друга статті 220 ЦК України). Відмовляючи ОСОБА_2 в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, не звернув уваги, що спірний договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11 лютого 2010 року № 1878-VI. Цим нормативно-правовим актом Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» викладено в новій редакції; внесено зміни щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно; передбачено, що державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладені функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Також внесено зміни до Цивільного кодексу України, які передбачають виключення положень про необхідність державної реєстрації окремих видів договорів, зокрема частину третю статті 640 ЦК України викладено в новій редакції, згідно з якою державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомого майна скасовано. При цьому апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_5, яка не брала участі у справі під час розгляду справи у суді першої інстанції, посилаючись на те, що остання є спадкоємцем після двоюрідного брата ОСОБА_1, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2. За змістом частини третьої статті 14, статті 292 ЦПК право на апеляційне оскарження судових рішень мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Право на апеляційне оскарження мають також особи, які не брали участі у справі, за умови, що суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Таким чином, вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції має встановити, чи вирішувалося питання про права та обов'язки цієї особи. Порядок і строки апеляційного оскарження визначено статтями 294 та 296 ЦПК України. За змістом частини першої статті 294 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення Харківським районним судом Харківської області рішення від 16 квітня 2013 року, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Передбачений статтею 294 ЦПК України строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції обчислюється з урахуванням визначеного статтею 69 цього Кодексу правила про початок перебігу процесуальних строків, тобто з наступного дня після відповідної календарної дати, та з дотриманням вимог частин третьої, шостої статті 70 цього Кодексу. Право апеляційного оскарження судових рішень у межах установлених статтею 294 ЦПК строків належить і її правонаступнику. Копію рішення від 16 квітня 2013 року Харківським районним судом Харківської області направлено того ж дня ОСОБА_1 (а.с. 46) За життя ОСОБА_1 не оскаржував в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції в установлений статтею 294 ЦПК України строк. Відповідно до вимог статті 223 ЦПК України, рішення суду першої інстанції від 16 квітня 2013 року набрало законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги. ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Права та обов’язки, які не входять до складу спадщини, передбачені положеннями статті 1219 ЦК України. Отже, об’єктами спадщини за ЦК України є права та обов’язки, які належали особі на час смерті, крім тих, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця. Відповідно до положень статті 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив. ОСОБА_1 за життя не використав право апеляційного оскарження ухваленого у справі рішення. Крім того, представником ОСОБА_1 було подано заяву, в якій він зустрічний позов визнав та вказав про те, що повідомлений про наслідки визнання позову (а.с. 36). Волевиявлення ОСОБА_1 було направлено на відчуження спірної квартири ОСОБА_2. Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, всупереч вимогам статті 303 ЦПК України належним чином не перевірив, чи відноситься ОСОБА_5 до кола осіб, які відповідно до статті 292 ЦПК України мають право оскаржити рішення суду в апеляційному порядку. Крім того, однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. Ураховуючи, що право власності на спірну квартиру визнано за ОСОБА_1 рішенням суду першої інстанції, то скасування цього рішення апеляційним судом без встановлення зазначених обставин є передчасними. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року й рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року підлягають скасуванню відповідно до статті 3604 ЦПК України, оскільки неповне з’ясував обставини, які мають значення для справи, призвело до неправильного її вирішення. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року й рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2015 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 4 жовтня 2017 року № 6-2266цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E2A0176996B580DFC22581C6004D9C95
  15. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 6 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до територіальної громади Гуляйпільської міської ради Запорізької області, ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Гуляйпільського районного нотаріального округу Запорізької області ОСОБА_3, про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до територіальної громади Гуляйпільської міської ради Запорізької області про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини. ОСОБА_1 зазначала, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 її бабусі ОСОБА_4 відкрилася спадщина на належне їй майно. ОСОБА_1 є спадкоємцем за заповітом, про існування якого дізналася від своєї тітки нещодавно, тривалий час не мала можливості отримати копію свідоцтва про смерть ОСОБА_4, що унеможливило отримання нею спадщини у встановлений законом строк. На підставі викладеного просила суд визначити їй додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4. Ухвалою Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 10 липня 2014 року до участі в справі як співвідповідача залучено ОСОБА_2. Рішенням Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 9 жовтня 2014 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено: встановлено ОСОБА_1 додатковий строк у три місяці для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилася після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 16 березня 2016 року рішення Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 9 жовтня 2014 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Гуляйпільського районного суду Запорізької області від 9 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 березня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення її позову з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема частини третьої статті 1272 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2013 року, 25 листопада 2015 року та 23 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановленому цим Кодексом. За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 3 березня 2000 року ОСОБА_4 склала заповіт, у якому заповіла своєму сину ОСОБА_2 право на земельну частку (пай) площею S_1 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі, право на яку підтверджується сертифікатом, виданим на підставі рішення Гуляйпільської районної державної адміністрації від 24 травня 1999 року НОМЕР_1. 18 грудня 2000 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла квартиру за АДРЕСА_1 та все рухоме й нерухоме майно своїй онуці – ОСОБА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, у зв’язку із чим відкрилася спадщина на належне їй майно. 2 серпня 2013 року ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса Гуляйпільського районного нотаріального округу Запорізької області з заявою про прийняття спадщини після смерті матері за заповітом, у зв’язку із чим було заведено спадкову справу. Цього ж дня сестра відповідача ОСОБА_2 – ОСОБА_5 звернулася до приватного нотаріуса Гуляйпільського районного нотаріального округу Запорізької області з заявою про відмову від прийняття обов'язкової частки спадщини після матері за законом, що підтверджується копією спадкової справи. У період з 10 червня по 10 грудня 2013 року позивачка до нотаріуса із заявою про відмову чи прийняття спадщини після померлої ОСОБА_4 не зверталася. Ухвалюючи рішення про відмову в позові ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що позивачка не довела поважності причин пропуску строку для звернення із заявою про прийняття спадщини, оскільки її необізнаність щодо наявності заповіту бабусі на її користь не вважається поважною причиною. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2013 року, 25 листопада 2015 року та 23 листопада 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Статтею 1223 ЦК України встановлено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини; спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України). Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини суд визнав поважними. У своїх апеляційній та касаційній скаргах, заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 зазначає, що вона не проживала зі спадкодавцем за заповітом, а нотаріус не вчиняв дій щодо розшуку та повідомлення її як спадкоємця за заповітом, про існування заповіту їй стало відомо лише після спливу шестимісячного строку, встановленого для подання заяви про прийняття спадщини. Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або в сільських населених пунктах – посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, отримавши від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов’язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме. Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі. Згідно з пунктами 2.2 та 3.2 чинного на час виникнення спірних правовідносин Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 282/20595, при заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту. Щоб не допустити пропуску шестимісячного строку для прийняття спадщини, нотаріус роз’яснює спадкоємцям право подачі заяви про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття. З огляду на зазначене, ухваливши рішення про відмову в позові, суди не дослідили, чи перевірив нотаріус при заведенні спадкової справи за даними Спадкового реєстру наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та відповідно чи вчиняв дії для повідомлення позивача про відкриття спадщини, чи здійснював виклик позивача як спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця ОСОБА_4. Без установлення зазначених фактичних обставин суди дійшли передчасного висновку про відмову в позові, а оскільки до повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату у цивільних справах Верховного Суду України дійти висновку про правильність чи неправильність застосування судом частини третьої статті 1272 ЦК України, то ухвалені в справі рішення судів апеляційної та касаційної інстаній підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Посилання в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, яка переглядається, на правові висновки, зроблені в постановах Верховного Суду України від 26 вересня 2012 року в справі № 6-85цс12 та від 4 листопада 2015 року в справі № 6-1486цс15 є безпідставним, оскільки необізнаність про існування заповіту не тотожна таким обставинам, як відсутність інформації про смерть спадкодавця або спадкову масу, про що йдеться у правових позиціях Верховного Суду України, висловлених у вищезазначених постановах. У вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Беручи до уваги викладене та керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 березня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 6 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17 Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини суд визнав поважними. Ухваливши рішення про відмову в позові, суди не дослідили, чи перевірив нотаріус при заведенні спадкової справи за даними Спадкового реєстру наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту та відповідно чи вчиняв дії для повідомлення позивача про відкриття спадщини, чи здійснював виклик позивача як спадкоємця за заповітом, у тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця. Необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини. У вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Постанова від 6 вересня 2017 року № 6-496цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/EBB7178E9059C39AC225819A0032E714
  16. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, Красноармійської міської ради про надання додаткового строку для прийняття спадщини за заявою ОСОБА_3 про перегляд рішення апеляційного суду Донецької області від 14 липня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним, обґрунтовуючи його тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його рідний брат ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про його смерть, виданим 14 серпня 2008 року відділом реєстрації актів цивільного стану по м. Красноармійську Красноармійського міськрайонного управління юстиції Донецької області, актовий запис НОМЕР_1. Позивач зазначає, що після смерті його брата відкрилася спадщина, яка складається з квартири АДРЕСА_1, права на земельну частку (пай) розміром S_1, земельної ділянки розміром S_2, розташованих на території Новопавлівської сільської ради Межівського району Донецької області. 13 листопада 2008 року позивач звернувся до Першої Красноармійської державної нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, однак відповідно до витягу зі Спадкового реєстру від 13 листопада 2008 року за НОМЕР_2 йому стало відомо, що спадкодавець 17 лютого 1999 року склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області ОСОБА_5, на відповідача ОСОБА_3. Копію заповіту позивач отримав лише за ухвалою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 січня 2014 року. Посилаючись на те, що підписи на заповіті відрізняються від підписів на документах, що залишилися у нього, а тому вважає, що заповіт підписаний не його братом ОСОБА_4, позивач просив визнати заповіт недійсним. 22 червня 2015 року відповідач ОСОБА_3 подав зустрічну позовну заяву про надання додаткового строку для прийняття спадщини, посилаючись на те, що він є спадкоємцем за заповітом, складеним померлим ще за життя. Ні на момент складання заповіту, ні на час смерті заповідача йому не було відомо про існування вказаного заповіту. Про існування заповіту йому стало відомо лише після звернення ОСОБА_2 до суду. Посилаючись на вищевикладене, позивач просив надати йому додатковий строк - 3 місяці для подання заяви про прийняття спадщини за заповітом. Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 16 травня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним відмовлено. Зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_2, Красноармійської міської ради про надання додаткового строку для прийняття спадщини задоволено. Надано ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, додатковий строк три місяці з дня набрання рішення суду законної сили, який буде достатнім для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 14 липня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення апеляційного та касаційного судів та залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 1272 ЦК України, статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статей 213, 215 ЦПК України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судами встановлено, що 17 лютого 1999 року ОСОБА_4 склав заповіт, яким все його майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось і взагалі все те, що буде йому належати на день смерті і на що він за законом матиме право, заповів відповідачу ОСОБА_3. Вказаний заповіт було посвідчено приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_3. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Відповідно до повідомлення першої Красноармійської державної нотаріальної контори від 10 червня 2015 року (а.с. 32, т. 1) спадкова справа після смерті ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, була відкрита 13 листопада 2008 року на підставі заяв спадкоємців другої черги за законом, братів померлого ОСОБА_2 та ОСОБА_7. Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову суд першої інстанції виходив з того, що причиною пропуску позивачем шестимісячного строку прийняття спадщини є необізнаність про наявність заповіту. Таким чином, причини строку подачі позивачем заяви про прийняття спадщини, судом першої інстанції розцінені як поважні. Скасовуючи рішення суду в частині задоволення зустрічного позову та ухвалюючи нове рішення про відмову в зустрічному позові суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини як незнання та необізнаність про існування заповіту. Суд касаційної інстанції також зазначив, що доводи позивача за зустрічним позовом про наявність поважних причин пропущення строку для прийняття спадщини, оскільки він не є родичем померлого, йому не було відомо про смерть спадкодавця, а також нотаріусом не зроблено жодної спроби розшукати спадкоємця, є безпідставними та не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: - від 01 лютого 2017 року суд касаційної інстанції виходив з того, що строк для прийняття спадщини за заповітом пропущено ОСОБА_6 у зв’язку з відсутністю відомостей про існування заповіту, що свідчить про поважність причин пропуску цього строку, а тому суди дійшли обґрунтованого висновку про визначення позивачу додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України; - від 10 лютого 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що усупереч вимогам ст. ст. 212-214, 303, 315 ЦПК України суд першої інстанції не встановив фактичних обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення, зокрема не з'ясували дійсні причини пропуску ОСОБА_1 строку для звернення із заявою про прийняття спадщини у встановлений законом строк відповідно до статті 1272 ЦК України й відповідно не визначився із тим чи є такі причини об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для прийняття спадщини; - від 17 грудня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не встановили обставин, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та не з'ясували, чи є поважною причиною відсутність у позивача документа, що підтверджує факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини; - від 06 лютого 2013 року суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції та відмовивши в задоволенні позову, у порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України, не навів мотивів, з яких він вважав неправильним висновки цього суду; - від 16 квітня 2014 року суд касаційної інстанції виходив з того, що вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини відповідно до статті 1272 ЦК України. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції та задовольнивши позов, у порушення вимог ст. ст. 303, 316 ЦПК України, не навів достатніх мотивів, за якими він вважає неправильним висновки цього суду; ухваливши на підставі тих же доказів, що й районний суд, протилежне рішення, апеляційний суд не зазначив яких порушень норм процесуального права допустив районний суд при оцінці та дослідженні доказів. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з наступного. У статті 1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Згідно статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України). Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними. У своїй зустрічній заяві та у касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначає, що він не є родичем спадкодавця за заповітом, повідомлення про смерть ОСОБА_4 не публікувались у регіональній пресі, що підтверджується відповідною довідкою, нотаріусом не було зроблено жодної спроби розшукати спадкоємця за заповітом, про існування заповіту та відкриття спадщини йому стало відомо лише після того, як позивач за первісним позовом ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання заповіту недійсним (а.с. 52, т.1). Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державний нотаріус, який одержав від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов'язаний повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Державний нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі. Згідно пункту 209 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за № 283/8882, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, при підготовці до видачі свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність спадкової справи, спадкового договору, заповіту. Судом установлено, що при відкритті спадкової справи на підставі витягу зі Спадкового реєстру від 13 листопада 2008 року за НОМЕР_2 було виявлено заповіт, який був посвідчений приватним нотаріусом Межівського районного нотаріального округу ОСОБА_5 від 17 лютого 1999 року за реєстровим НОМЕР_3. З огляду на зазначене, ухвалюючи рішення про відмову в зустрічному позові суд апеляційної інстанції не дослідив чи вчиняв державний нотаріус після встановлення ним наявності заповіту спадкодавця дії для повідомлення ОСОБА_3 про відкриття спадщини, чи здійснювався виклик позивача за зустрічним позовом, як спадкоємця за заповітом, в тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця ОСОБА_4. Окрім того, апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову та ухваливши нове рішення про відмову в зазначеному позові у порушення статей 303, 316 ЦПК України, не навів достатніх мотивів, за якими він вважає неправильними висновки суду першої інстанції, ухваливши на підставі тих же доказів, що й суд першої інстанції, протилежне рішення. Без установлення зазначених фактичних обставин суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов передчасного висновку про відмову в зустрічному позові, а оскільки до повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палату у цивільних справах Верховного Суду України дійти висновку про правильність чи неправильність застосування судом статті 1272 ЦК України, то ухвалені в справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 квітня 2017 року та рішення апеляційного суду Донецької області від 14 липня 2016 року в частині вирішення зустрічного позову скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1320цс17 У статті 1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Згідно статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України). Таким чином, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними. Відповідно до статті 63 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державний нотаріус, який одержав від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов'язаний повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Державний нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі. Згідно пункту 209 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за № 283/8882, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, при підготовці до видачі свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність спадкової справи, спадкового договору, заповіту. При розгляді таких спорів судам слід дослідити чи вчиняв державний нотаріус після встановлення ним наявності заповіту спадкодавця дії для повідомлення спадкоємця про відкриття спадщини, чи здійснювався виклик спадкоємця за заповітом, в тому числі шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі, що свідчило б про належне сприяння для здійснення особистого розпорядження спадкодавця. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-1320цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/161FDE7CE7093B59C2258194004ED9C5