Search the Community

Showing results for tags 'обеспечение иска'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Calendars

  • Основной календарь

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Found 14 results

  1. Державний герб України ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА справа № 753/13205/18 провадження № 2/753/3014/19 У Х В А Л А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "03" вересня 2019 р. суддя Дарницького районного суду м. Києва Лужецька О.Р. розглянувши клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Перший Інвестиційний клуб" про зустрічне забезпечення позову по справі за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства Вишенської сільської ради "Добробут-Гарант" Пукшин Крістіни Вікторівни, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Платинум Банк", Товариство з обмеженою відповідальністю "Перший Інвестиційний клуб", ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування рішення, - ВСТАНОВИВ: У провадженні суду перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства Вишенської сільської ради "Добробут-Гарант" Пукшин Крістіни Вікторівни, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Платинум Банк", Товариство з обмеженою відповідальністю "Перший Інвестиційний клуб", ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування рішення. 15.08.2019 р. представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Перший Інвестиційний клуб" Малий О.О. звернувся до суду з клопотанням про зустрічне забезпечення позову у вищевказаній справі, в якій просив зобов`язати позивача - ОСОБА_1 внести на депозитний рахунок Дарницького районного суду м. Києва грошові кошти в розмірі 864 820 грн. Вивчивши клопотання, суд дійшов до насупного висновку. Відповідно до ч.6 ст. 154 ЦПК України, питання застосування зустрічного забезпечення вирішується судом в ухвалі про забезпечення позову або в ухвалі про зустрічне забезпечення позову. Якщо клопотання про зустрічне забезпечення подане після застосування судом заходів забезпечення позову, питання зустрічного забезпечення вирішується судом протягом десяти днів після подання такого клопотання. Копія ухвали про зустрічне забезпечення направляється учасникам справи не пізніше наступного дня після її постановлення. Судом встановлено, що ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 23.07.2019 р. забезпечено позов ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення, а саме: накладено арешт на квартиру АДРЕСА_2 ; заборонено будь-яким третім особам, у тому числі Державній виконавчій службі України вчиняти будь-які дії по передачі права користування на вказану квартиру; заборонено будь-яким третім особам, у тому числі Державній виконавчій службі України вчиняти будь-які дії щодо проникнення до зазначеної квартири; заборонено будь-яким третім особам, проводити ремонтні роботи, реконструкцію, перепланування, здавати в оренду, найм, піднайм, безоплатне користування, укладати договори застави або іншим способом передавати третім особам у платне або безоплатне користування даною квартирою; заборонено будь-яким третім особам вселятися в квартиру; заборонено будь-яким третім особам реєструватися в даній квартирі; заборонено органам, що здійснюють надання адміністративних послуг щодо внесення до реєстраційного обліку відомостей про реєстрацію місця проживання будь-яких третіх осіб у вказаній квартирі; заборонено органам, що здійснюють надання адміністративних послуг щодо внесення до реєстраційного обліку відомостей про зняття зареєстрованих осіб з реєстрації місця проживання у вищевказаній квартирі. Постановою Київського апеляційного суду від 29.01.2019 р. залишено без змін ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 23.07.2019 р. На обгрунтування доводів заяви про зустрічне забезпечення позову представник ТОВ "Перший Інвестиційний клуб" зазначив про те, що внаслідок задоволення заяви про забезпечення позову ТОВ "Перший Інвестиційний клуб" було позбавлено можливості реалізовувати права власника, зокрема продати квартиру. Згідно із ч.1 ст. 154 ЦПК України, суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення). Відповідно до ч.3 ст. 154 ЦПК України, суд зобов`язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо: 1) позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або 2) суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові. Однак, заява про зустрічне забезпечення позову не містить доказів того, що майновий стан позивача або його дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові, тобто визначені ч.3 ст. 154 ЦПК України, обставини не знайшли свого підтвердження, а відтак суд приходить до висновку, що клопотання про зустрічне забезпечення є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. На підставі викладеного, керуючись ст.154 ЦПК України, суд УХВАЛИВ: У задоволенні клопотання представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Перший Інвестиційний клуб" про зустрічне забезпечення позову по справі за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства Вишенської сільської ради "Добробут-Гарант" Пукшин Крістіни Вікторівни, треті особи: Публічне акціонерне товариство "Платинум Банк", Товариство з обмеженою відповідальністю "Перший Інвестиційний клуб", ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Київського апеляційного судучерез Дарницький районний суд м. Києва протягом п`ятнадцяти днів з дня проголошення ухвали. Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга на ухвали суду подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. СУДДЯ О.Р. ЛУЖЕЦЬКА http://reyestr.court.gov.ua/Review/84025505
  2. Державний герб України Справа № 465/1648/19 Головуючий у 1 інстанції: Кузь В.Я. Провадження № 22-ц/811/1610/19 Доповідач в 2-й інстанції: Курій Н.М. Категорія: 81 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 липня 2019 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючої - Курій Н.М., суддів: Шеремети Н.О., Цяцяка Р.П., за секретаря - Матяш С.І., з участю представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - Блажевського П.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року, постановлену в складі головуючого - судді Кузь В.Я., в с т а н о в и в: 20.03.2019 року представником позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подано заяву про забезпечення позову. Заява обґрунтовується тим, що 03 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір №1304/0308/98-001 від 03.03.2008 року. Згідно з п.п.1.1.,1.2. Кредитного договору, Банк зобов`язався надати Позичальнику споживчий кредит в сумі 83 000 доларів США зі строком користування до 02 березня 2018 року зі сплатою 11,9% відсотків річних. В забезпечення виконання Кредитного договору між ВАТ «Сведбанк» та Позивачем, було укладено Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антоновою В.І., за реєстровим №1717. Відповідно до Іпотечного договору, Іпотекодавець передав в іпотеку Іпотекодержателю в якості забезпечення виконання Іпотекодавцем зобов`язань за Договором кредиту №1304/0308/98-001 від 03.03.2008 року, нерухоме майно, а саме: двокімнатну квартиру, загальною площею 48,3 кв.м., яка знаходиться у АДРЕСА_1 . Позивачу стало відомо, що право власності на вищезазначену квартиру було зареєстровано за ТОВ ФК «Вектор Плюс» шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Така інформація була отримана через Інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна. Просила забезпечити позов шляхом накладення арешту та забороною вчиняти певні дії по відношенню до квартири. Вважає, вид забезпечення позову шляхом заборони вчиняти певні дії відповідає позовним вимогам та обставинам справи, з огляду на те, що відносно оспорюваної квартири вже зараз вчиняються дії, які порушують право користування квартирою. Зокрема, 25 вересня 2018 року двома представниками ТОВ ФК «Вектор Плюс» була вчинена спроба заволодіти майном та проникнути у квартиру. Повторна спроба представників ТОВ ФК «Вектор плюс» заволодіти майном була здійснена 05.03.2019 р. о 8.30 ранку. Працівники ТОВ ФК «Вектор плюс» наполягали, щоб їх пустили до квартири, пояснюючи це тим, що вони хочуть зробити фото майна, що там знаходиться для подальшої оцінки майна та його реалізації. Таким чином, у разі не задоволення судом заяви про забезпечення позову, відповідач матиме можливість і надалі порушувати майнові права позивача в частині користування квартирою. Крім того, спірна квартира АДРЕСА_2 , на даний час перебуває у власності ТОВ ФК «Вектор Плюс», останній має достатній обсяг правомочностей та можливість розпорядитися даним нерухомим майном. Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року відмовлено у задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову, за безпідставністю такої. Ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року оскаржила представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 . В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що ухвала є незаконною, постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права. Посилається на те, що власником квартири АДРЕСА_2 є ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Позивач вважає, що перехід права власності на належну їй квартиру відбувся незаконно (за відсутності правових підстав), що призвело до порушення її прав. У випадку не задоволення заяви про забезпечення позову ТОВ ФК «Вектор Плюс» має достатній обсяг правомочностей та можливість розпорядитися даним нерухомим майном поки тривають судові засідання. Водночас, ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» має об`єктивну можливість вчинення дій, які можуть утруднити чи унеможливити рішення суду у разі задоволення позову. Просить скасувати ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року, ухвалити нове рішення, яким заяву про забезпечення позову задовольнити. Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримала, посилаючись на доводи, які аналогічні доводам апеляційної скарги та просила ухвалу суду скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення заяви про забезпечення позову. Представник ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевський П.І. в судовому засіданні доводи апеляційної скарги заперечив, просив ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, оскільки наміру відчужувати спірну квартиру у ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» немає. У випадку задоволення апеляційним судом заяви про забезпечення позову, просив вирішити питання застосування зустрічного забезпечення. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. в судове засідання не з`явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином (арк.спр.104, 106 виділених матеріалів), а тому апеляційний суд вважає, що розгляд справи необхідно проводити без його участі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, законність і обґрунтованість ухвали суду, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з наступних підстав. Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що заявником не зазначено обґрунтування необхідності забезпечення позову, ціну позову про забезпечення якого просить заявник та інші відомості, які необхідні для забезпечення позову, що позбавляє суд визначити співмірність із заявленими позивачем вимогами відповідно до ч.3 ст. 150 ЦПК України. Також зазначив, що заявником не додано до матеріалів заяви правовстановлюючих документів на спірне житло із зазначенням даних про власника та підставу набуття права власності. Тому дійшов висновку, що вимога про забезпечення позову є безпідставною, необґрунтованою, заявником не наведено достатніх підстав для необхідності застосування забезпечення позову та відмовив у забезпеченні позову. Апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції з таких підстав. Із направлених до суду апеляційної інстанції матеріалів справи встановлено, що представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М., ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», в якому просила визнати незаконними дії приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М., щодо проведення 03.07.2015 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_3 за ТзОВ Факторингова компанія «Вектор плюс». Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. індексний номер 22584599 від 03.07.2015 року, згідно з яким 03.07.2015 року внесено до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №10277904 про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на підставі договору іпотеки, реєстраційний номер№1717 від 03.03.2008 року. З метою забезпечення позову просила накласти арешт на квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам, у тому числі Державній виконавчій службі України вчиняти будь-які дії по передачі права користування квартири АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам, у тому числі Державній виконавчій службі України вчиняти будь-які дії щодо проникнення до квартири АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам проводити ремонтні роботи, реконструкцію, перепланування, здавати в оренду, найм, піднайм, безоплатне користування, укладати договори застави (іпотеки) або іншим способом передавати третім особам у платне або безоплатне користування квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам вселятися в квартиру АДРЕСА_2 ; заборонити будь-яким третім особам реєструватися в квартирі АДРЕСА_2 ; заборонити Департаменту надання адміністративних послуг вносити до реєстраційного обліку відомості про реєстрацію місця проживання будь-яких третіх осіб у квартирі АДРЕСА_2 ; заборонити Департаменту надання адміністративних послуг вносити до реєстраційного обліку відомості про зняття зареєстрованих осіб з реєстрації місця проживання за адресою: квартири АДРЕСА_2 . Доводи заяви обґрунтовувала тим, що види забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та забороною вчиняти певні дії відповідають позовним вимогам та обставинам справи, з огляду на те, що відносно оспорюваної квартири, вчиняються дії, які порушують право користування квартирою. Зокрема, представником ТОВ «ФК «Вектор Плюс» була вчинена спроба заволодіти майном та проникнути у квартиру. Тому у випадку не задоволення заяви про забезпечення позову відповідач матиме можливість і надалі порушувати майнові права позивача в частині користування квартирою, а набуття права власності на квартиру дає відповідачу обсяг правомочностей та можливість розпоряджатись даним нерухомим майном. Отже, у поданій заяві про забезпечення позову позивач зазначила про існування об`єктивних обставин, які свідчать про те, що невжиття заявлених заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позову. Відповідно до вимог статті 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі. Забезпечення позову по суті є обмеженням суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Положеннями статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову. Одним із видів такого забезпечення є накладення арешту на майно, заборона вчиняти певні дії, тощо. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України, види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігти ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову. Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог. Заходи забезпечення позову повинні застосовуватись лише у разі необхідності та бути співмірними із заявленими вимогами, оскільки безпідставне забезпечення позову може привести до порушення прав і законних інтересів інших осіб. При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу. Відповідно до роз`яснень п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Оскаржена ухвала суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає. Відмовляючи в задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції не оцінив обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів, не з`ясував співмірність виду забезпечення позову, який просив застосувати позивач, позовним вимогам, не оцінив рівноцінності заходів забезпечення позову змісту заявлених позовних вимог, жодним чином не обґрунтував відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову, пославшись лише на загальні норми процесуального права та доводи заявника. Посилання суду першої інстанції на те, що заявником не надано до заяви правовстановлюючих документів на спірне житло із зазначенням даних про власника та підставу набуття права власності не відповідають дійсності, оскільки з надісланих матеріалів справи, судом апеляційної інстанції встановлено, що як до позовної заяви (арк. спр. 26-28) так і до заяви про забезпечення позову (арк. спр. 48-50) була долучена копія Інформаційна довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 12.03.2019 року (об`єкт нерухомого майна: квартира за адресою: АДРЕСА_1 , власником якої зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс»). З матеріалів справи встановлено, що предметом позову є визнання незаконними дій нотаріуса щодо проведення державної реєстрації права власності на квартиру та визнання протиправним та скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності на квартиру за ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс». Для того, щоб уникнути ризику відчуження відповідачем спірного майна на користь третіх осіб та розпорядження відповідачем спірною квартирою, що може унеможливити або утруднити в майбутньому виконання рішення суду, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 і звернулась з заявою до суду про забезпечення позову. Враховуючи наявність факту оскарження правових підстав набуття права власності на нерухоме майно, з огляду на пред`явлення вимог майнового характеру, які забезпечуються арештом майна, співмірність заходів забезпечення позову заявленим вимогам тощо, у суду апеляційної інстанції наявні підстави для часткового вжиття заявлених позивачем заходів забезпечення позову, а саме: в частині накладення арешту на нерухоме майно, що належить Товариству з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею: 48,3 кв.м., житловою площею 31,9 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 672460246101; накладення заборони на вчинення правочинів щодо квартири та заборонити проводити реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання будь-яких осіб у квартирі АДРЕСА_2 . Оскільки позивачем ставиться під сумнів саме законність набуття права власності на нерухоме майно відповідачем, вжиті апеляційним судом заходи забезпечення позову є співмірними із заявленими позовними вимогами та відповідають предмету позову,а відтак в частині решти вимог заяви про забезпечення позову належить відмовити, задовольнивши частково заяву про забезпечення позову. Отже, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову, без перевірки наведених заявником обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову та без врахування положень частини 3 статті 153 ЦПК України, норма якої передбачає, що суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову для повного з`ясування фактичних обставин щодо поданої заяви про забезпечення позову, не обмежується доводами заяви і може викликати особу, яка подала заяву про забезпечення позову для надання пояснень або додаткових доказів, що підтверджують необхідність забезпечення позову, а у випадку, коли наданих заявником пояснень та доказів недостатньо для розгляду заяви про забезпечення позову, суд може призначити її розгляд у судовому засіданні з викликом сторін - частина 4 статті 153 ЦПК України. Таким чином, судом першої інстанції не з`ясовано обставин, що мають значення для вирішення заяви, не досліджено усіх, передбачених нормою процесуального права юридичних (доказових) фактів, наявність яких впливає на остаточний результат вирішення питання про забезпечення позову, що призвело до постановлення ухвали з порушенням норм процесуального права. Відповідно до приписів п.4 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, а ухвалу суду першої інстанції в силу п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову з вищенаведених підстав. Щодо заявленої усної вимоги представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевського П.І. про вирішення питання застосування зустрічного забезпечення, апеляційний суд зазначає наступне. Згідно із частиною першою статті 154 ЦПК України, суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення). Враховуючи наведене правило процесуального Закону, суд має право, але не зобов`язаний вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача. Випадки обов`язкового застосування зустрічного забезпечення встановлені частиною третьою статті 154 ЦПК України, відповідно до якої суд зобов`язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо: позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові. Усна вимога представника ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» Блажевського П.І. про вирішення питання зустрічного забезпечення не містить належних обґрунтувань та доказів, яким чином у випадку застосування ухвалою суду заходів забезпечення позову, можуть бути завдані збитки ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», розмір цих збитків, які в розумінні ч.1 ст. 154 ЦПК України були б підставою для застосування судом зустрічного забезпечення. Разом з тим, представник стверджує про відсутність наміру у ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» вчинення дій щодо відчуження належної товариству на праві власності з 03.07.2015 року спірної квартири. З урахуванням наведеного, апеляційний суд доходить висновку про необґрунтованість вимоги представника Блажевського П.І. про застосування зустрічного забезпечення на час перегляду апеляційним судом ухвали Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року. Одночасно, апеляційний суд вважає за необхідне роз`яснитиТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс», що воно не позбавлено права в порядку ст.154 ЦПК України звернутися до суду із заявою про застосування зустрічного забезпечення позову, зазначивши відповідні обставини та додавши необхідні докази. Керуючись п.2 ч.1 ст.374, ст.ст.381, 382 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 27 березня 2019 року скасувати. Постановити нове рішення, яким заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про забезпечення позову задовольнити частково. Накласти арешт на нерухоме майно, що належить Товариству з обмеженою відповідальність «Факторингова компанія «Вектор Плюс» ЄДРПОУ: 38004195, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею: 48,3 кв.м., житловою площею 31,9 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 672460246101. Накласти заборону на вчинення правочинів щодо квартири АДРЕСА_2 . Накласти заборону проводити реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання будь-яких осіб у квартирі АДРЕСА_2 . Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена відповідно до положень ст.389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 26.07.2019 року. Головуючий Курій Н.М. Судді: Шеремета Н.О. Цяцяк Р.П. http://reyestr.court.gov.ua/Review/83281176
  3. Державний герб України Постанова Іменем України 29 травня 2019 року місто Київ справа № 2-173/2011 провадження № 61-25403св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління МВС України в Харківській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року у складі судді Коваленко О. А. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Карімової Л. В., Яцини В. Б., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У листопаді 2010 року Публічне акціонерне товариство Комерційний Банк «ПРИВАТБАНК» (далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про тимчасову заборону у виїзді за кордон. Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 04 вересня 2008 року банк та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 024/К-08, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав кошти у розмірі 500 000, 00 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 24, 0 % на рік на суму залишку непогашеної заборгованості. На забезпечення повернення отриманих коштів за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 укладений договір поруки, за умовами якого у випадку невиконання ОСОБА_1 умов договору ОСОБА_2 взяла на себе зобов`язання відповідати перед банком як солідарний боржник у повному обсязі. Банк зазначив, що ОСОБА_1 неналежним чином виконував взяті на себе зобов`язання та станом на 22 квітня 2010 року має заборгованість за кредитним договором у сумі 529 914, 17 грн. Оскільки ані позичальник, ані поручитель своєчасно своїх зобов`язань не виконали, банк звернувся до суду в іншому провадженні з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Враховуючи той факт, що відповідачі мають невиконані зобов`язання, банк просив суд прийняти рішення про тимчасову заборону їм у виїзді за кордон. Стислий виклад заперечень відповідача Відповідачі позов не визнали, посилаючись на його безпідставність. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року, позов ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» задоволено. Заборонено ОСОБА_1 тимчасово, а саме до повного виконання своїх зобов`язань перед ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за кредитним договором від 04 вересня 2008 року № 024/К-08, виїзд за кордон. Заборонено ОСОБА_2 тимчасовий, а саме до повного виконання своїх зобов`язань перед ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» за договором поруки від 04 вересня 2008 року, укладеним на забезпечення кредитного договору від 04 вересня 2008 року № 024/К, виїзд за кордон. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що оскільки встановлено, що відповідачі мають невиконані зобов`язання за кредитним договором і договором поруки, то їм необхідно заборонити виїзд за кордон до повного виконання своїх зобов`язань за зазначеними договорами, у зв`язку з чим позовні вимоги банку підлягають задоволенню. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що доводи апеляційної скарги про те, що кредитний договір забезпечено договором застави особистого майна та договором іпотеки нежитлових приміщень, а вимоги, викладені позивачем, вирішуються на стадії виконання рішення суду, відхилені, оскільки на день розгляду справи судове рішення не ухвалено, між сторонами існують договірні зобов`язання, які відповідачами не виконуються. Із урахуванням того, що сума боргу є істотною, а боржники заборгованість не сплачують, висновок суду щодо тимчасової заборони відповідачам виїзду за кордон до повного виконання своїх зобов`язань перед позивачем є законним та обґрунтованим. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у січні 2017 року, ОСОБА_2 просить скасувати рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року, постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано правила статі 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», які регламентують тимчасову відмову громадянинові України у видачі паспорта. На переконання заявника, оскаржуваними судовими рішеннями порушуються її права на свободу пересування. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просив касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 04 вересня 2008 року ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 024/К-08, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 500 000, 00 грн строком до 03 вересня 2013 року зі сплатою процентів у розмірі 24 % на рік на суму залишку непогашеної заборгованості. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 04 вересня 2008 року між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_2 укладений договір поруки, відповідно до пунктів 2, 4 якого у випадку невиконання позичальником умов договору ОСОБА_2 зобов`язалася відповідати перед банком як солідарний боржник у повному обсязі за кредитним договором. У зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 своєчасно своїх зобов`язань банк звернувся до суду з окремим позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідачами не заперечується той факт, що вони неналежним чином виконують взяті на себе зобов`язання, у зв`язку з чим станом на 22 квітня 2010 року виникла заборгованість за цим кредитним договором у сумі 529 914, 17 грн. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Під час оцінки застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин Верховний Суд застосовує їх системний аналіз. Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Згідно зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. Також статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані права не можуть бути об`єктом жодних обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров`я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому пакті. У законодавстві України зазначені правовідносини регулюються статтею 313 ЦК України, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом. Це право віднесено у ЦК України до особистих немайнових прав фізичної особи, а саме до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи. Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України». Положеннями статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом та розгляду справи судом першої інстанції, встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у таких випадках: якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов`язання до виконання зобов`язань або розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов`язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України (пункт 2 частини першої); якщо він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов`язань (пункт 5 частини першої); якщо щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі (пункт 8 частини першої). Аналіз наведених правил дає підстави для висновку, що згаданий Закон передбачає декілька підстав та умов, за яких можливе обмеження права громадянина України на виїзд за кордон, при цьому не передбачена необхідність наявності одночасно всіх підстав, вони є окремими та самостійними. Зокрема, пункт 2 частини другої статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» передбачає три окремих випадки обмеження громадянина України у виїзді за кордон, а саме: до виконання зобов`язань; до розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках; до забезпечення зобов`язань заставою. У справі, що переглядається, судами встановлено, що банк у іншому провадженні звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, що дає підстави для висновку про забезпечення зобов`язань іпотекою, яка є видом застави, а отже, на момент вирішення питання про обмеження у праві виїзду за кордон відсутні правові підстави, визначені пунктом 2 частини першої статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України». В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд також врахував, що банк звернувся до суду з позовом з метою тимчасового обмеження відповідачів у праві виїзду за кордон до повного виконання зобов`язань за кредитним договором. Правовою підставою поданого позов визначено правила статей 151-153 ЦПК України 2004 року, тобто норми процесуального права щодо правил застосування судом заходів забезпечення позову. Фактично банк просив забезпечити позов, пред`явлений до ОСОБА_1 , зокрема, у справі № 2-2081/2010 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Отже, банк, подавши до суду цей позов, фактично звернувся до суду із заявою про забезпечення іншого позову, а не з окремим позовом для захисту своїх порушених прав. Аналіз статей 151-153 ЦПК України 2004 року дає підстави для висновку, що процесуальним законом не було передбачено такого заходу забезпечення позову, як тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон. При цьому, у статті 16 ЦК України також не передбачено такого способу захисту цивільних прав. Наведених норм права суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та, задовольнивши позов, погодились з можливістю тимчасового обмеження у праві виїзду за кордон у зв`язку з наявністю невиконаних договірних зобов`язань за наявності забезпечених кредитних зобов`язань іпотекою, яка є видом застави. Судами не досліджувалось питання фактичного розміру заборгованості, поведінки відповідачів у договірних відносинах з банком тощо, рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором чи звернення стягнення на предмет іпотеки на момент розгляду справи не було ухвалено. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд зробив висновок, що судами неправильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин. Наведене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Розподіл судових витрат Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення вимог касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на позивача, а у зв`язку з розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій - підлягають відшкодуванню позивачем на користь заявника. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 24 березня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 06 червня 2011 року скасувати, ухвалити нове рішення. У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , третя особа - Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління МВС України в Харківській області, про тимчасову відмову у виїзді за кордон відмовити. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у суді апеляційної інстанції, у розмірі 45, 50 грн. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПРИВАТБАНК» на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені у суді апеляційної інстанції, у розмірі 44, 40 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. А. Стрільчук Судді В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний О. В. Ступак Г. І. Усик http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82217669
  4. ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Виконавцем, керуючись ст. 3, 4, 24, 25, 27 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого документа про звернення стягнення на предмет іпотеки.В процесі примусового виконання вимог виконавчого документа, виконавцем, в порядку ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про опис та арешт майна боржника, якою описано та накладено арешт на іпотечне майно боржника. Також на адресу «уповноваженого органу», направлено запит щодо осіб, які зареєстровані за адресою предмета іпотеки.Повідомленням «Про реєстрацію місця проживання» «уповноважений орган» повідомив виконавця, що за наявними картотеками відділу реєстрації, за адресою предмета іпотеки (житловий будинок, квартира), зокрема зареєстровані неповнолітні діти, дозвіл на примусову реалізацію не надано.У зв'язку із відмовою у наданні дозволу на вчинення примусової реалізації нерухомого майна, в якому мають право користування неповнолітні (малолітні) діти та на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві.В подальшому стягував, не погоджуючись із такими діями виконавця звернувся до суду із позовом про скасування постанови про повернення виконавчого документа стягувачу.КОРОТКА ПОЗИЦІЯ:Згідно ч. 7 ст. 51 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.16 р. №1404-VIII примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку".Згідно п.28 глави VIII Інструкції, у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Якщо такий дозвіл не надано, виконавець продовжує виконання рішення за рахунок іншого майна боржника, а в разі відсутності такого майна повертає виконавчий документ стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 37 Закону.Реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.Отже, положення зазначеної статті Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки здійснюється з урахуванням положень Закону України «Про виконавче провадження», яким, зокрема, встановлено, що виконавчі дії проводяться відповідно до положень цього Закону та інших законів.Посилання на те, що Закону України «Про іпотеку» не визначає обов'язку виконавця щодо отримання дозволу органу опіки і піклування при реалізації предмета іпотеки, слід вважати помилковими, оскільки положення Інструкції з організації примусового виконання рішень конкретизують порядок та дії, зокрема, виконавців під час виконавчого провадження.Беручи до уваги вищезазначене, суд прийшов до висновку, що виконавцем, під час виконання виконавчого документа, вжиті усі передбачені Законом України «Про виконавче провадження» заходи примусового виконання, а при винесенні постанови про повернення виконавчого документі стягувачу виконавець діяв у порядку та у спосіб, визначений Законом України «Про виконавче провадження» та Інструкцією з примусового виконання рішень.Тобто, заборонено вчиняти правочини щодо житлових приміщень, у яких проживають діти, без дозволу органу опіки та піклування, відсутність якого тягне за собою нікчемність правочину, а вирішальне значення має обставина фактичного проживання дітей у житловому приміщенні на момент укладення договору іпотеки.Отже, при примусовому виконанні виконавчих документів про звернення стягнення на предмет іпотеки, виконавцем обов’язково необхідно враховувати та не порушувати права іпотекодавця та дітей на нерухоме майно, особливо якщо воно є єдиним житлом боржника та його родини.РІШЕННЯ СУДІВ:- http://reyestr.court.gov.ua/Review/74131454 від 2018 р.- http://reyestr.court.gov.ua/Review/40682403 від 2014 р. @vyconavecБІЛЬШЕ КОРИСНОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ТЕЛЕГАМ КАНАЛІ "ВИКОНАВЕЦЬ": https://t.me/vyconavec
  5. Державний герб України Справа № 372/135/19 Провадження 2-709/19 ухвала 28 січня 2019 року Обухівський районний суд Київської області в складі : Головуючого судді Потабенко Л.В., при секретарі Буртовій О.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Обухівського районного суду Київської області клопотання представника Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про зустрічне забезпечення позову по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора виконавчого комітету Ржищівської міської ради Київської області ОСОБА_2, треті особи: Акціонерне товариство «Укрсоцбанк», ОСОБА_3, про визнання незаконними дій державного реєстратора, визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, в с т а н о в и в: В провадженні суду перебуває вищевказана цивільна справа. 21.01.2019 року до суду надійшло клопотання представника третьої особи про зустрічне забезпечення позову, яке мотивоване тим, що при ознайомленні з матеріалами справи представнику АТ «Укрсоцбанк» стало відомо, що позивачем одночасно з позовом подано заяву про забезпечення позову, в разі задоволенні якої АТ «Укрсоцбанк» буде позбавлений можливості реалізувати правомочності власника, зокрема, продати будинок за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, вул. Золотоворітська, буд. 51. Оцінка спірного майна складає 13033276 грн. (житловий будинок 11769636,00 грн. та земельна ділянка 1263640,00 грн.), відповідно до висновку про вартість від 18.12.2018 року. Тому представник третьої особи пропонує визначити розмір збитків АТ «Укрсоцбанк» за аналогією зі ст. 625 ЦК України, а саме 3 проценти річних від суми оцінки майна. Оскільки, у випадку продажу будинку АТ «Укрсоцбанк» отримав би вигоду в розмірі оцінки застави в рахунок заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором. Таким чином представник третьої особи вважає, що сума збитків складає 390 998 грн. 28 коп., яку він просить зобовязати позивача внести на Депозитний рахунок Обухівського районного суду Київської області. Статтею 19 Конституції України, визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Суд враховує право кожного на справедливий розгляд його справи судом при вирішенні спору щодо його прав та обов'язків цивільного характеру, що передбачено в п. 1 ст. 6Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка підлягає застосуванню відповідно дост.9Конституції України. Згідно з ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до цієї Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Окрім національного законодавства, також і прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що, реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Відповідно дост. 154 ЦПК України,суд може вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення). Зустрічне забезпечення застосовується тільки у випадку забезпечення позову. Ухвалою суду від 15.01.2019 року заяву позивача про забезпечення позову задоволено частково, накладено арешт на житловий будинок, який знаходиться за адресою Київська обл., Обухівський район, с. Підгірці, вул. Золотоворітська, буд. 51, загальна площа 463,6 кв.м., житлова площа: 63,7 кв.м., та земельну ділянку, загальною площею 0,1549 га, кадастровий номер якої 3223186801:01:020:0018. У задоволенні решти вимог заяви відмовлено. Відповідно до ч. 3 ст. 154 ЦПК України, суд зобов'язаний застосовувати зустрічне забезпечення, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідачу, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові. Зустрічне забезпечення, як правило, здійснюється шляхом внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі, визначеному судом. Якщо позивач з поважних причин не має можливості внести відповідну суму, зустрічне забезпечення також може бути здійснено шляхом: 1) надання гарантії банку, поруки або іншого фінансового забезпечення на визначену судом суму та від погодженої судом особи, щодо фінансової спроможності якої суд не має сумнівів; 2) вчинення інших визначених судом дій для усунення потенційних збитків та інших ризиків відповідача, пов'язаних із забезпеченням позову. Розмір зустрічного забезпечення визначається судом з урахуванням обставин справи. Заходи зустрічного забезпечення позову мають бути співмірними із заходами забезпечення позову, застосованими судом, та розміром збитків, яких може зазнати відповідач у зв'язку із забезпеченням позову. Питання застосування зустрічного забезпечення вирішується судом в ухвалі про забезпечення позову або в ухвалі про зустрічне забезпечення позову. Як вбачається із заяви про зустрічне забезпечення, представник третьої особи не підтвердив доказами обставини, зазначені в ч. 3 ст. 154 ЦПК України, що зобов'язують суд застосувати зустрічне забезпечення, а саме: докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові. З урахуванням викладеного, суд вважає клопотання представника третьої особи про зустрічне забезпечення необґрунтованим, у зв'язку з чим у задоволенні клопотання слід відмовити. Керуючись ст.ст. 149-153, 154,158, 353-355 ЦПК України, суд, - У Х В А Л И В: В задоволенні клопотання представника Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про зустрічне забезпечення позову, відмовити. Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається до Київського апеляційного суду через Обухівський районний суд Київської області протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/79441882
  6. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 грудня 2018 року м. Київ Справа N 640/17552/16-ц Провадження N 14-418цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: ОСОБА_7, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області) Барсегян Арутюн Овсепович, старший державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Сидоренко Ольга Миколаївна розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року в складі судді Попрас В.О. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в складі колегії суддів Карімової Л.В., Бурлака І.В., Яцини В.Б. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Барсегян А.О., старший державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Сидоренко О.М., про звільнення майна з-під арешту та УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 05 травня 2008 року між ним та ОСОБА_7 укладено договір позики, за яким останній отримав у борг 57 500 доларів США. Неодноразово до цього договору укладалися додаткові угоди про збільшення суми позики. На забезпечення виконання зобов'язань позичальника 05 травня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, з наступним внесенням змін до нього, предметом якого є житловий будинок АДРЕСА_1. Позивач указував, що через неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань щодо повернення суми позики, в останнього виникла заборгованість. Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 липня 2013 року стягнуто з ОСОБА_7 на користь позивача борг за договором позики в розмірі 3 161 068 грн. а рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року у рахунок погашення цього боргу звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що знайшов покупця, який погодився придбати іпотечне майно, проте позбавлений можливості реалізувати предмет іпотеки для задоволення своїх вимог за договором позики, оскільки державними виконавцями та судом накладені обтяження, що перешкоджають укладенню та нотаріальному посвідченню договору купівлі-продажу житлового будинку, ОСОБА_3 просив звільнити іпотечне майно, а саме - житловий будинок АДРЕСА_1 з-під арештів, накладених на підставі: постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року; ухвал Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року та від 14 серпня 2014 року. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів на підтвердження порушення його прав чи законних інтересів, а виконавчі провадження, за якими накладено арешти на предмет іпотеки, відкриті за заявами стягувача ОСОБА_3 Тобто позивач є стороною відповідних виконавчих проваджень (стягувачем), а тому має право самостійно звернутися до відповідних державних виконавців із заявою (клопотанням) про скасування арештів за реєстровими номерами 13092359 та 6835065, а у разі відмови у задоволенні таких заяв - оскаржити відповідні рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців до суду в порядку розділу VII Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) шляхом подання скарги. Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, судом також зазначено, що у цивільному провадженні неможливо розглядати вимоги щодо звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права. При цьому зазначено, що арешти на майно накладені в інтересах ОСОБА_3, який є стороною виконавчого провадження, однак відповідного клопотання про зняття арешту не заявляв. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи, наведені в касаційній скарзі Одним із доводів касаційної скарги є те, що питання про звільнення майна з-під арешту, накладеного в порядку досудового кримінального провадження, якщо його ініціює іпотекодержатель, вирішується в порядку цивільного судочинства, а тому, на думку заявника, суди помилково вважали, що справа у цій частині підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства. При цьому суди не звернули увагу, що він не є підозрюваним, обвинуваченим, їх захисником чи законним представником у справі N 640/18667/15-к, у рамках якої був накладений арешт на нерухоме спірне майно. ОСОБА_3 у касаційній скарзі зазначав, що як іпотекодержатель, а не власник чи володілець іпотечного майна, не наділений правом подавати слідчому судді клопотання про зняття арешту з іпотечного майна у порядку статті 174 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Крім того, особа, яка подала касаційну скаргу, вказувала, що арешти іпотечного майна за реєстровими номерами 13092359, 6835065, накладені державними виконавцями відповідно 02 лютого 2016 року, 29 серпня 2014 року, тобто в період дії чинного на той час Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV). У силу положень статті 54 Закону N 606-XIV звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача - заставодержателя, а статтею 60 цього ж Закону обумовлено випадки, підстави й порядок зняття арешту з майна, у тому числі відповідно до частини п'ятої цієї статті у всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт із майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду. Вважав, що оскільки у даній справі немає жодної визначеної частинами першою - четвертою статті 60 Закону N 606-XIV підстави для зняття арешту з іпотечного майна самим державним виконавцем за заявою стягувача, відтак підлягає застосуванню частина п'ята статті 60 Закону N 606-XIV. На думку ОСОБА_3, ним обрано належний спосіб захисту своїх прав іпотекодержателя і він правомірно звернувся до суду з позовом про звільнення іпотечного майна з-під накладених державними виконавцями арештів у рамках незавершених виконавчих проваджень. Крім того, заявник не погоджувався із тим, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовної вимоги щодо зняття арешту з майна, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року у справі N 640/14037/14-ц, з тих підстав, що цей арешт має бути скасований в іншому порядку за заявою ОСОБА_3 згідно з правилами про скасування заходів забезпечення позову. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. 23 листопада 2017 року ОСОБА_5 подала заперечення на касаційну скаргу, у яких просить касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, оскаржувані судові рішення залишити без змін, посилаючись на їх відповідність нормам матеріального та процесуального права. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. У червні 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції зазначеного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою цього ж суду від 05 вересня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами установлено, що 05 травня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 укладено договір позики, згідно з яким останній отримав у позику 57 500 доларів США та зобов'язався повертати частинами по 1 250 доларів США не пізніше 05 числа кожного місяця у період до 05 жовтня 2008 року, здійснити остаточне повернення позики у розмірі 51 250 доларів США не пізніше 05 листопада 2008 року. На забезпечення виконання зобов'язань позичальника за договором позики 05 травня 2008 року між сторонами укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. за реєстровим N 1568, за яким ОСОБА_7 передав ОСОБА_3 в іпотеку належний йому на праві власності житловий будинок з надвірними будівлями загальною площею 180,4 кв. м, житловою площею 106,7 кв. м, який знаходиться на земельній ділянці площею 738 кв. м, на якій розташовані житловий будинок літ. С-2, огорожа N 1, 2, за адресою: АДРЕСА_1. У подальшому сторонами вносилися зміни до договору позики та до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Внаслідок неналежного виконання позичальником взятих на себе зобов'язань за договором позики утворилася заборгованість, яка заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 липня 2013 року стягнута на користь позикодавця. Після ухвалення вказаного судового рішення іпотечне майно без відома позивача тричі відчужувалось, останнім набувачем є ОСОБА_5 Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2016 року, у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та звернення стягнення на предмет іпотеки позов задоволено частково. Визнано недійсними договори купівлі-продажу спірного будинку. У рахунок задоволення вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7 за договором позики від 05 травня 2008 року з наступними змінами на суму 3 161 068,65 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування визначеної статтею 38 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) процедури продажу шляхом надання іпотекодержателю ОСОБА_3 права на продаж предмета іпотеки будь-якій третій особі - покупцю на його власний розсуд за ціною, встановленою на рівні, не нижче, ніж за визначеною згідно звіту Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківська інвестиційна агенція нерухомості" ціною на рівні 2 000 200 грн. Передано предмет іпотеки в управління ОСОБА_3 на період до його реалізації за визначеною статтею 38 Закону N 898-IV процедурою продажу. Постановою старшого державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Сидоренко О.М. від 29 серпня 2014 року накладено арешт на все майно ОСОБА_7 у виконавчому провадженні ВП N 44551381 з виконання виконавчого листа N 640/3913/13-ц, виданого 21 серпня 2014 року Київським районним судом м. Харкова, про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 боргу в розмірі 3 161 068,65 грн. зареєстровано державним реєстратором Харківського міського управління юстиції Коваленком А.В. за N 6835065. Постановою головного державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Барсегяна А.О. від 02 лютого 2016 року накладено арешт на все майно ОСОБА_7 у виконавчому провадженні ВП N 46541449 з виконання виконавчого листа N 2/640/1611/13/17, виданого 21 серпня 2014 року Київським районним судом м. Харкова, про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 боргу у розмірі 3 161 068,5 грн. зареєстровано державним реєстратором Харківського міського управління юстиції Плугатирьовим П.В. за N 13092359. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к за клопотанням слідчого СВ Київського РВ ХМУ ГУМВС України в Харківській області Колісник М.В. накладено арешт на нерухоме майно - житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 180,4 кв. м, житловою площею 106,7 кв. м ОСОБА_3 не є підозрюваним, обвинуваченим чи цивільним позивачем у вказаному кримінальному провадженні. Звертаючись до суду, ОСОБА_3 просив звільнити іпотечне майно, а саме - житловий будинок АДРЕСА_1 з-під арештів, накладених на підставі: постанов про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року; ухвал Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року та від 14 серпня 2014 року, посилаючись на те, що знайшов покупця, який погодився придбати іпотечне майно, проте позбавлений зазначеними обтяженнями можливості реалізувати предмет іпотеки для задоволення своїх вимог за договором позики. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року N 2709-IV "Про міжнародне приватне право". Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, як суб'єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку, якщо такий спір є спором цивільним. У разі, якщо право власності особи порушене у кримінальному провадженні, така особа, навіть за умови, що вона не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому КПК України. Згідно з частиною першою статті 174 КПК України від 2012 року підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження? судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно (частина друга статті 174 КПК України від 2012 року). Зазначені вимоги співпадають з положеннями частини четвертої статті 21 КПК України (згідно з якою здійснення кримінального провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час його здійснення порушуються права і свободи людини, гарантовані Конституцією і міжнародними договорами України) та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка передбачає право особи на ефективний засіб правового захисту на національному рівні від порушень прав і свобод, гарантованих цією Конвенцією. Тобто чинним кримінальним процесуальним законом передбачено способи захисту прав власника або володільця майна, який не є учасником кримінального провадження і, разом з тим, чинним цивільно-процесуальним законом не передбачена можливість такого захисту у порядку цивільного судочинства. Посилаючись на те, що позивач не є учасником у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно вважали, що справа у цій частині підлягає розгляду за правилами кримінального судочинства. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що суди неправильно застосували норми процесуального права, а саме: статті 15, 16 ЦПК України та положення КПК України у редакціях, чинних на час подання позову до суду, оскільки обмеження прав позивача як іпотекодержателя щодо нерухомого майна відбулися у порядку кримінального судочинства на підставі ухвали суду. Оцінку правомірності процесуального документа, ухваленого в порядку кримінального судочинства, не може бути надано у порядку іншого, а саме цивільного судочинства, оскільки КПК України передбачено порядок оскарження рішень, дій та бездіяльності органу досудового розслідування. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах попередніх інстанцій, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині зняття арешту з нерухомого майна, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, неправильно застосували норми процесуального права. Оскільки розгляд цього питання передбачено в установленому кримінальним процесуальним законом порядку, суди неправомірно розглянули спір по суті у порядку цивільного судочинства, відмовивши у задоволенні усіх позовних вимог, чим порушили предметну юрисдикцію спору. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне закрити провадження у справі у частині вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, оскільки цей спір не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. При цьому позивачу слід роз'яснити його право на судовий захист у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законом. З висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог у частині звільнення майна з-під арештів, накладених на підставі постанов державних виконавців ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року, Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з наступних підстав. Відповідно до статті 124 Конституції України неможливість вирішити спір у суді пов'язується з наявністю закону, яким би передбачалася можливість розглянути спір іншими органами та пряма заборона розгляду спору судом. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Згідно з пунктами першим, третім частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій) у порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, з єдиним обмеженням, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про звільнення майна, що є предметом іпотеки, з-під арештів, накладених 02 лютого 2016 року головним державним виконавцем ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області Барсегян А.О. та 29 серпня 2014 року старшим державним виконавцем Сидоренко О.М. за реєстровими номерами 13092359, 6835065 відповідно, тобто в період дії Закону N 606-XIV. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Під правоздатністю пред'являти позови, вимагати відшкодування шкоди й домагатися рішення суду розуміється право подання позову у суд, який наділений повноваженнями розглядати питання фактів й права, що стосуються конкретного спору, з метою постановлення рішення, що матиме обов'язкову силу (рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі "ЛеКонт, Ван Левен і Де Мейєр проти Бельгії" (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), заяви N N 6878/75, 7238/75). ЄСПЛ у своїх рішеннях, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашінгдейн проти Великої Британії (Ashingdane v. the. United Kingdom)). Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France)). Статтею 60 Закону N 606-ХІV обумовлено випадки, підстави та порядок зняття арешту з майна. Конкретні випадки визначені в частинах першій - четвертій цієї статті Закону N 606-XIV, зокрема, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. У разі наявності письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зносу, пошкодження або в разі якщо витрати, пов'язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, арешт з майна боржника може бути знято за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду (частина п'ята статті 60 Закону N 606-XIV). Частиною першою статті 54 Закону N 606-XIV передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз'яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна (частина четверта статті 54 Закону N 606-XIV). За таких обставин, суди неправильно застосували положення статей 54, 60 Закону N 606-XIV та відмовили у задоволенні позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного постановами державних виконавців. Відповідно до положень частин четвертої, шостої статті 411 ЦПК України судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі постанов державних виконавців ВПВР УДВС ГТУЮ у Харківській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року, підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому необхідно врахувати, що рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 квітня 2016 року задоволено позов ОСОБА_3 та звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом надання ОСОБА_3 права на продаж предмета іпотеки будь-якій третій особі на власний розсуд. Висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимоги про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року у справі N 640/14037/14-ц, з підстав того, що цей арешт має бути скасований в іншому порядку за заявою ОСОБА_3 про скасування заходів забезпечення позову є правильним. Згідно з частиною третьою статті 154 ЦПК України (у редакції чинній, на час звернення з позовом до суду) заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом, який розглядає справу. При цьому із заявою про скасування заходів забезпечення позову (накладенням арешту на майно) може звернутись лише особа, щодо якої такі заходи забезпечення позову вжито, тобто сторона у справі чи третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору (частина четверта статті 154 ЦПК України). Відповідно до пункту другого частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) окремо від рішення суду може бути оскаржена ухвала суду першої інстанції щодо забезпечення позову. Крім того, як убачається зі змісту ухвали Київського районного суду м. Харкова від 20 липня 2017 року, тобто після ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції, заяву ОСОБА_3 про скасування заходів забезпечення позову задоволено. Скасовано накладений ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року арешт на житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1, загальною площею 180,4 кв. м, житловою площею 106,7 кв. м, та знято заборону його відчуження та зміну власника, видачу правовстановлюючих документів (а. с. 162). У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від наведених у касаційній скарзі доводів. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року суд своє ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Оскільки Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що зняття арешту з майна, накладеного в рамках кримінального провадження, розглядається у встановленому кримінальним процесуальним законодавством порядку, відтак спір у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, підлягають скасуванню, а провадження у справі у цій частині - закриттю. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. За таких обставин рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 14 серпня 2014 року, необхідно залишити без змін. Оскільки суд касаційної інстанції залишає оскаржувані судові рішення в частині без змін, то розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 259, 268, 402, 409, 410, 414-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, скасувати. Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Барсегян АрутюнОвсепович, старший державний виконавець відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Сидоренко Ольга Миколаївна, в частині вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2015 року у кримінальному провадженні N 640/18667/15-к, - закрити. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року в частині позовних вимог про звільнення майна з-під арешту, накладеного на підставі постанов державних виконавців відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 02 лютого 2016 року та від 29 серпня 2014 року,? скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Київського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 05 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  7. Державний герб України ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 грудня 2018 року Львів № 857/2800/18 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Заверухи О.Б., суддів Багрія В.М., Ніколіна В.В., за участю секретаря судового засідання Смидюк Х.В., позивача ОСОБА_1, представника відповідача Курганської О.В., розглянувши у судовому засіданні в м. Львові(в режимі відеоконференції) апеляційну скаргу Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2018 року про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області про визнання протиправним та скасування рішення,- суддя (судді) в суді першої інстанції - Махаринець Д.Є., час ухвалення рішення - не зазначено, місце ухвалення рішення - м. Рівне, дата складання повного тексту рішення - не зазначено, В С Т А Н О В И В: 01 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення дисциплінарної палати за № Д/13-4 від 13 вересня 2018 року про накладення дисциплінарного стягнення у вигляді зупинення права на заняття адвокатською діяльністю на строк один рік з 13 вересня 2018 року по 13 вересня 2019 року на підставі п.п. 3, 6 ч. 2 ст. 34 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», прийняте за скаргою Ради адвокатів Рівненської області. Одночасно з позовом, позивачем подано заяву про забезпечення позову шляхом зупинення дії індивідуального акта - рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області № Д/13-4 від 13 вересня 2018 року про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у вигляді зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю строком на один рік та зобов'язання Ради адвокатів Рівненської області внести відомості в Єдиний реєстр адвокатів України про зупинення рішення № Д/13-4 від 13 вересня 2018 року дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області про зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю адвоката ОСОБА_1 на строк один рік з 13 вересня 2018 року по 13 вересня 2019 року. На обгрунтування заяви зазначає, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити ефективний захист та поновлення порушених прав позивача, що в свою чергу може мати вплив та негативні наслідки на репутацію позивача. Крім того, позивач вказує на очевидні ознаки протиправності оскаржуваного акту та порушення його прав, свобод та інтересів. Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2018 року заяву про забезпечення позову задоволено. Зупинено дію рішення дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області № Д/13-4 від 13 вересня 2018 року про накладення на адвоката ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю на строк один рік - з 13 вересня 2018 року по 13 вересня 2019 року на підставі п.п. 3, 6 ч. 2 ст. 34 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»(порушення Правил адвокатської етики, невиконання рішень органів адвокатського самоврядування) за скаргою Ради адвокатів Рівненської області до набрання рішенням по справі законної сили. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що після внесення до Єдиного державного реєстру адвокатів України відомостей про рішення щодо зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю право адвоката ОСОБА_1 на здійснення адвокатської діяльності та права інших осіб на правову допомогу буде обмежене. Поновлення в повній мірі таких прав у випадку задоволення позову стане неможливим, як для позивача, так і для осіб, інтереси яких він представляє як адвокат. Не погодившись з прийнятою ухвалою, Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Рівненської області подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржувану ухвалу та прийняти нову, якою в задоволенні заяви відмовити. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржувана ухвала є незаконною та необґрунтованою, прийнята з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення цього питання. Зокрема, зазначає, що Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що оскарження рішень у дисциплінарних справах не зупиняє їх дію. Позивачем не були доведені та документально підтверджені обставини, які б вказували на очевидну небезпеку заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача, та які б унеможливили захист його прав, свобод та інтересів без вжиття відповідних заходів, а також не надані докази та підтвердження того, що невжиття заходів забезпечення позову якимось чином може ускладнити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Крім того, зупиняючи дію оскаржуваного рішення суд першої інстанції фактично втручається у здійснення дискреційних повноважень дисциплінарної палати. Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що норми ч. 3 ст. 31 та ч. 1 ст. 41 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначають, що сам по собі факт оскарження рішення у дисциплінарній справі(за вибором особи або до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури або до суду) не зупиняє його дію. Прийняття оскаржуваного акту унеможливлює здійснення позивачем професійної діяльності адвоката і порушує його право вирішувати питання організації та діяльності адвокатури. В судовому засіданні представник відповідача апеляційну скаргу підтримав, в своїх поясненнях покликався на доводи, які в ній викладені. Позивач щодо апеляційної скарги заперечив, просив залишити в силі рішення суду першої інстанції, в своїх поясненнях покликався на доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав. Постановляючи оскаржувану ухвалу суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність підстав для задоволення заяви про забезпечення позову. Колегія суддів погоджується з обгрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав. Порядок та підстави забезпечення позову передбачено главою 10 КАС України(ст. 150-158 КАС України). За своєю суттю інститут забезпечення позову є інститутом попереднього судового захисту. Положеннями ст. 150 КАС України передбачено, що суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю. З наведених положень слідує, що заходи забезпечення позову застосовуються для гарантування виконання рішення адміністративного суду, тобто недопустимості завдання позивачеві непоправної шкоди, що може призвести до неможливості виконання рішення суду в майбутньому. При цьому, саме позивач повинен навести докази для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову. Суд, при розгляді клопотання про забезпечення позову повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з передбачених ст. 150 КАС України обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти; врахувати пов'язаність заходів щодо забезпечення позову з його предметом, співмірність таких заходів заявленим позовним вимогам і відповідності виду забезпечення позову позовним вимогам. Колегія суддів звертає увагу на те, що інститут забезпечення позову в адміністративному судочинстві є елементом права на судовий захист і спрямований на те, щоб не допустити незворотності певних наслідків відповідних дій щодо відновлення порушеного права. Забезпечення позову є складовою комплексу заходів, спрямованих на охорону публічно-правового та матеріально-правового інтересу в адміністративному судочинстві, а також однією з гарантій реального виконання можливого позитивного для особи рішення. При вирішенні питання про забезпечення позову суд здійснює оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності та обґрунтованості вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Проте, прийняття такого рішення доцільно та можливе лише в разі наявності достатньо обґрунтованого припущення, що невжиття таких заходів може у майбутньому ускладнити виконання рішення суду чи привести до потреби докладати значні зусилля для відновлення прав позивача. Крім того, колегія суддів зазначає, що для вирішення питання про вжиття заходів забезпечення позову слід враховувати те, чи існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів. Відповідно до ч. 1 ст. 151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку відповідача вчинити певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку. Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Пунктами 5, 9 частини 1 вищевказаної статті визначено, що: 1) захист - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; 2) представництв вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Виходячи із системного аналізу наведених норм права, адвокатська діяльність передбачає захист та представництво інтересів клієнта в ході здійснення судочинства, включаючи представництво в судах апеляційної та касаційної інстанцій. З матеріалів справи слідує, що в провадженні ОСОБА_1, як адвоката, знаходиться 40 цивільних та кримінальних справ, в межах яких позивачем укладено договори та угоди-доручення про надання правової допомоги (а.с.81-93). Всі справи, в яких позивач приймає участь потребують правових знань з боку кваліфікованого юриста, зазначені особи не в змозі самостійно захистити свої права в суді в силу своєї юридичної необізнаності. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною 1 статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Таким чином, усунення заявника від участі в якості захисника у даних справах призведе до порушення його права на здійснення незалежної професійної діяльності та гарантованого Конституцією України права на працю, оскільки позивач фактично буде позбавлений можливості надавати професійну правничу допомогу, що призведе до дострокового розірвання договорів та необхідності повернення ним гонорарів за адвокатські послуги. Згідно з ч. 1 ст. 42 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокат чи особа, яка ініціювала питання про дисциплінарну відповідальність адвоката, має право оскаржити рішення у дисциплінарній справі протягом тридцяти днів з дня його прийняття до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури або до суду. Оскарження рішення не зупиняє його дії. Отже, позивач не зможе надавати професійну правничу допомогу в кримінальному процесі, а також представляти інтереси клієнтів в адміністративних, цивільних справах у судах, що може призвести до позбавлення його будь-яких засобів до існування, а його клієнтів права на правову допомогу, у зв'язку з чим невжиття заходів забезпечення адміністративного позову істотно ускладнить поновлення порушених прав позивача. Таким чином, оскаржуване у цій справі рішення ДП КДКА Рівненської області від 13 вересня 2018 року про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та застосування дисциплінарного стягнення у вигляді зупинення права на заняття адвокатською діяльністю на строк один рік є таким, що тимчасово обмежує позивача у можливостях здійснення незалежної професійної діяльності та отримання винагороди за дану діяльність, вільно обрану останнім. Внаслідок прийняття вказаного рішення, позивач тимчасово позбавляється як можливості здійснення адвокатської діяльності за вже укладеними останнім угодами, так і можливості укладення нових угод в період дії рішення. Стосовно доводів апеляційної скарги про те, що зупиняючи дію оскаржуваного рішення суд першої інстанції фактично втручається у здійснення дискреційних повноважень дисциплінарної палати, колегія суддів зазначає, що такі є помилковими, з огляду на те, що визначений судом спосіб забезпечення позову повністю узгоджується з нормами статті 151 КАС України. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що заявлене позивачем клопотання про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову є обґрунтованим, оскільки на момент його пред'явлення існувала небезпека заподіяння шкоди правам, в тому числі і визначеним конституційно, та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі та для їх відновлення необхідно було б докласти значних зусиль та витрат. Колегія суддів вважає, що вжиття заходів забезпечення позову у спосіб зупинення дії рішення до набрання рішенням по справі законної сили відповідає критеріям розумності, обґрунтованості і адекватності, забезпечення збалансованості інтересів учасників спірних правовідносин, запобігання порушенню у зв'язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних інтересів учасників процесу та відповідають інституту забезпечення позову в адміністративному процесі. Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що вжиття заходів забезпечення позову не зумовлює фактичного вирішення спору по суті, а спрямоване лише на захист прав, свобод та інтересів позивача та інших осіб до ухвалення рішення в адміністративній справі. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржувану ухвалу слід залишити без змін. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 310, ст. 312, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області залишити без задоволення, а ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2018 року про забезпечення позову у справі № 1740/2484/18 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її проголошення, а у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді В. М. Багрій В. В. Ніколін Повне судове рішення складено 27 грудня 2018 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/78853587
  8. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2018 року м. Київ Справа N 522/2732/16-ц Провадження N 14-240цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління державної реєстрації Головного управління юстиції в Одеській області, розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року в складі колегії суддів Мостової Г.І., Євтушенко О.І., Карпенко С.О. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Управління державної реєстрації Головного управління юстиції в Одеській області, про скасування реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання недійсними договорів купівлі-продажу майна та УСТАНОВИЛА: У лютому 2016 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що 29 грудня 2011 року ОСОБА_3 за договором позики отримав від ОСОБА_7 грошові кошти в розмірі 1 158 506,50 грн. що еквівалентно 145 000 доларам США. На забезпечення виконання зобов'язань 29 грудня 2011 року ОСОБА_3 передав ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки. 29 грудня 2011 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, відповідно до якого визначено способи та порядок позасудового звернення стягнення не предмет іпотеки. Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 грудня 2013 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_7 заборгованість за договором позики в розмірі 10 010 609 грн. проте під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_7 відмовився від позову. 14 листопада 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно за ОСОБА_7 на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 грудня 2011 року зареєстровано право власності на спірну квартиру. Позивачі зазначали, що ОСОБА_7 незаконно отримав у власність спірну квартиру та відчужив її за договором купівлі-продажу від 16 травня 2015 року ОСОБА_5, який, у свою чергу, 19 травня 2015 року уклав договір іпотеки з ОСОБА_6, за яким передав вказану квартиру в іпотеку. 24 грудня 2015 року ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу продав спірну квартиру ОСОБА_6 Вважали, що вказані правочини укладені з порушенням вимог законодавства, оскільки договір купівлі-продажу від 16 травня 2015 року, договір іпотеки від 19 травня 2015 року та договір купівлі-продажу квартири від 24 грудня 2015 року - фіктивні, тобто не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а мали на меті приховання незаконної реєстрації права власності на цю квартиру за ОСОБА_7 Позивачі вказували, що факт одночасного укладення договору іпотеки та договору купівлі-продажу між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 свідчить про зловмисну домовленість між собою, спрямовану на незаконне позбавлення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1 та виселення його та членів сім'ї. Крім того, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося із порушенням умов договору та вимог законодавства, яке полягало в тому, що ОСОБА_3 жодних письмових вимог від ОСОБА_7 про усунення порушень щодо виконання умов договору позики не отримував; у порушення пункту 8 договору про задоволення вимог іпотекодержателя ОСОБА_7 не надсилав жодних повідомлень про перехід до нього права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань за договором позики; звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося незважаючи на факт перебування квартири під арештом, який був незаконно знятий за рішенням суду, яке не набрало законної сили. ОСОБА_3, ОСОБА_4 просили визнати незаконною та скасувати проведену реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_7; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 16 травня 2015 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5;визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 24 грудня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2017 року провадження у справі у частині позовних вимог до ОСОБА_7 закрито у зв'язку зі смертю. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що посилання позивачів на порушення процедури позасудового врегулювання питання щодо звернення стягнення на предмет іпотеки є безпідставними; позивачі не надали доказів фіктивності укладених договорів; посилання на зловмисну домовленість є припущенням; обтяження у вигляді заборони було накладено в інтересах ОСОБА_7 для унеможливлення відчуження спірної квартири позивачами і скасування арешту на вказану квартиру - не порушувало права позивачів. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції та вказав, що права позивачів не порушено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року касаційну скаргу представника ОСОБА_3, ОСОБА_4 - ОСОБА_8 відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2017 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції керувався тим, що документи, на підставі яких реєстратором приймалося рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7, відповідали пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2013 року N 868 (далі - Порядок N 868), який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин; від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання ОСОБА_3 відмовився, що підтверджено відміткою працівника кур'єрської служби. 12 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14, від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15, від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15; від 28 вересня 2016 року у справі N 826/14873/15 та постанову Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15, у яких, на його думку, по іншому застосовані норми матеріального права, а саме: частина друга статті 9, частини друга, тринадцята статті 15 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV), пункти 15, 46 Порядку N 868, стаття 84 Закону України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон N 3425-XII) (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року). 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції вказаного Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. 23 березня 2018 року Верховний Суд України передав заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 травня 2018 року відкрито провадження у справі. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та адміністративної), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини другої статті 9, частин другої, тринадцятої статті 15 Закону N 1952-IV, пунктів 15, 46 Порядку N 868, статті 84 Закону N 3425-XII (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14; - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15; - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15; - ухвалу Вищого адміністративного суду України від 28 вересня 2016 року у справі N 826/14873/15. Заявник також указує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанцій висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах частини другої статті 9, частин другої, тринадцятої статті 15 Закону N 1952-IV, пунктів 15, 46 Порядку N 868, статті 84 Закону N 3425-XII (у редакціях, що діяли станом на 14 листопада 2014 року), викладеним у постанові Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 грудня 2011 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошей, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав у борг від ОСОБА_7 1 158 506,50 грн. які зобов'язався повернути до 29 грудня 2012 року. Вказаний договір було пролонговано до 29 грудня 2013 року. Факт укладення вказаного договору сторонами не заперечувався. 29 грудня 2011 року на забезпечення виконання зобов'язання за договором позики укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передав в іпотеку ОСОБА_7 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1. Договір іпотеки посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Божемовською Н.В. за реєстровим N 1806. Одночасно з укладенням договору позики грошей та договору іпотеки 29 грудня 2011 року сторони уклали договір про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно з пунктом 11 договору про задоволення вимог іпотекодержателя при зверненні стягнення на предмет іпотеки перехід права власності на предмет іпотеки відбувається після спливу 30-денного строку з моменту надіслання на адресу позичальника письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки, у разі невиконання зазначеної вимоги, шляхом переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя. Іпотекодавець надає згоду на таке набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, та у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником договору позики, додаткова згода іпотекодавця на набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки не потрібна (т. 2, а. с. 30). 07 квітня 2014 року ОСОБА_7 склав заяву про порушення ОСОБА_3 зобов'язання за договором позики від 29 грудня 2011 року та попередження про те, що у разі невиконання вимоги про повернення позики в розмірі 1 158 506 грн 50 коп., право власності на предмет іпотеки перейде до нього відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 29 грудня 2011 року. Вказана заява посвідчена нотаріально, зареєстрована за N 523 та направлена на адресу ОСОБА_3, про що свідчить рекомендоване повідомлення кур'єрської служби "Weltex" від 05 травня 2014 року за N 00271510-ААWH із описом вкладеного, а саме "нотаріально посвідчена заява про виконання вимог та стягнення предмета іпотеки від 07 квітня 2014 року". Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 відмовився від отримання вказаної кореспонденції, що підтверджено підписом кур'єра (т. 2, а. с. 79). Зважаючи на викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що документи, на підставі яких реєстратором приймалося рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7, відповідали пункту 46 Порядку N 868, статтям 19, 24 Закону N 1952-IV, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання ОСОБА_3 відмовився, що підтверджено відміткою працівника кур'єрської служби і позивачами вказана обставина не спростована. Згідно зі статтею 84 Закону N 3425-ХІІ нотаріус передає заяви громадян, підприємств, установ та організацій іншим громадянам, підприємствам, установам і організаціям, якщо вони не суперечать закону та не містять відомостей, що порочать честь і гідність людини. Заяви передаються поштою із зворотним повідомленням або особисто адресатам під розписку. Заяви можуть передаватися також з використанням технічних засобів. На прохання особи, що подала заяву, їй видається свідоцтво про передачу заяви. Відповідно до пункту 46 Порядку N 868, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає: 1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги; 2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Згідно з вимогами статті 19 Закону N 1952-IV державна реєстрація прав проводиться, зокрема, на підставі: договорів, укладених у порядку, встановленому законом; інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою. Відповідно до статті 24 Закону N 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують. Суди зробили висновок, що відмова боржника від отримання письмової вимоги іпотекодавця про виконання порушеного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги, засвідчена працівником кур'єрської служби, свідчить про належне повідомлення боржника і дотримання вимог пункту 46 Порядку N 868. В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 02 вересня 2015 року у справі N 820/19835/14, яка надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про те, що повідомлення Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта", яке не містить прізвища позивача або члена його сім'ї із зазначенням родинного зв'язку, не може вважатися належним доказом вручення позивачу вимоги про усунення порушення відповідно до пункту 46 Порядку N 868 та статті 15 Закону N 1952-IV. Тобто не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається. Із ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2016 року у справі N 817/2199/15 вбачається, що, відмовляючи у позові, суди керувалися тим, що повідомлення про намір звернути стягнення на предмет іпотеки, яке є вимогою про усунення порушень кредитного договору від 16 листопада 2007 року, направлено Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" позивачу 24 грудня 2014 року рекомендованим поштовим відправленням з повідомленнями про вручення та містить вказівку про його отримання особисто позивачем 16 січня 2015 року. Разом з тим позивач надав до суду копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон, який містить відмітку про перетин ним 06 січня 2015 року кордону України з Республікою Польща та перебування поза межами території України до 17 жовтня 2015 року. Зазначене не може вважатися виконанням вимог пункту 46 Порядку N 868 та статті 15 Закону N 1952-IV. З аналізу зазначеної ухвали також не вбачається, що встановлені судом фактичні обставини є подібними зі справою, що переглядається. Відповідно до наданих для порівняння ухвал Вищого адміністративного суду України від 29 червня 2016 року у справі N 826/14377/15 та від 28 вересня 2016 року у справі 3 826/1873/15 суд касаційної інстанції залишив без змін постанови апеляційного суду з огляду на те, що на порушення пункту 46 Порядку N 868 державним реєстратором при прийнятті спірного рішення не перевірено надходження до позивача як іпотекодавця від іпотекодержателя іпотечного повідомлення з вказівкою на загальну суму боргових зобов'язань та граничний строк погашення боргових зобов'язань. У зазначених ухвалах убачаються інші підстави для відмови у позові, оскільки у справі, що переглядається, суди керувалися тим, що позивач відмовився від отримання нотаріально посвідченої заяви про усунення порушень зобов'язання, а у наданих для порівняння - отримання чи неотримання попередження не підтверджено жодним чином. На підтвердження своїх доводів про те, що судові рішення у справі не відповідають викладеним у постанові Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанову Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі N 822/864/15. У зазначеній постанові Верховний Суд України зробив висновок, що підтвердженням отримання позивачем письмової вимоги банку, яка пересилалася поштою рекомендованим листом, а отже, й завершення 30-денного строку з моменту її отримання, має бути повідомлення про вручення поштового відправлення, вручене та оформлене відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року N 270, та Порядку пересилання поштових відправлень, затвердженого наказом Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" від 12 травня 2006 року N 211. Як установили суди, таке повідомлення, як і документ про оплату послуг пересилання поштового відправлення, банк разом із іншими документами для проведення державної реєстрації права не подав. Тобто вимоги Порядку N 868 щодо надання документа, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником письмової вимоги іпотекодержателя, не виконано. Тому державна реєстрація за банком права власності на земельну ділянку за неподання для цього передбачених пунктом 46 Порядку N 868 документів проведена державним реєстратором без дотримання положень статей 9 та 15 Закону N 1952-IV, а отже, рішення зазначеного суб'єкта владних повноважень від 09 лютого 2015 року N 19199600 про реєстрацію права власності є протиправним. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність ухвали суду касаційної інстанції, про перегляд якої подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України, щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки правовідносини у справах не є подібними. За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: У задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2017 року - відмовити. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  9. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 червня 2018 року м. Київ Справа N 826/3401/17 (К/9901/42667/18) Провадження N 11-542апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Саприкіної І.В., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіс" на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Огурцов О.П.) від 13 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Бабенко К.А., судді: Кузьменко В.В., Степанюк А.Г.) від 30 травня 2017 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіс" до Міністерства юстиції України, Першої Київської державної нотаріальної контори про зняття арешту з майна, УСТАНОВИЛА: У березні 2017 року ТОВ "Інвестсервіс" звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, просило зняти арешт, накладений Першою Київською державною нотаріальною конторою 20 жовтня 2004 року на підставі наказу Арбітражного суду від 29 січня 1997 року N 19/12 на нежитлову будівлю за адресою: місто Київ, вул. Петра Сагайдачного, буд. 19, літ. "а", яка відповідно до витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 10 лютого 2011 року N 28968972 належить ТОВ "Інвестсервіс". Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в редакції, чинній на момент постановлення вказаної ухвали, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суд зазначив, що заявлені вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року змінено ухвалу суду першої інстанції шляхом виключення з її мотивувальної частини посилання на ч. 1 ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження", як на одну з підстав відмови у відкритті провадження в адміністративній справі. В іншій частині ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року - залишено без змін. 14 червня 2017 року ТОВ "Інвестсервіс" звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою про скасування ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року і ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції. Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України (у редакції Закону N 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 травня 2018 року вказану вище справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Цю ухвалу мотивовано тим, що в касаційній скарзі ТОВ "Інвестсервіс" посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема, що вказаний позов повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке. Згідно з витягом Державного реєстру речових прав на нерухоме майно N 28968972 від 10 лютого 2011 року нежила будівля, яка розташована за адресою: м. Київ, вул. Петра Сагайдачного, буд. 19, літ. "а", належить на праві власності ТОВ "Інвестсервіс". 20 жовтня 2004 року Першою Київською державною нотаріальною конторою на вказану будівлю накладено арешт на підставі наказу Арбітражного суду від 29 січня 1997 року N 19/12, що підтверджується відомостями з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 05 грудня 2016 року. Вказані обставини стали підставою для звернення ТОВ "Інвестсервіс" до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції, перевіривши матеріали справи і заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ч. 2 ст. 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій). Відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. За приписами п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, фактично предметом та підставою даного позову є незгода позивача з арештом, який накладений на підставі наказу Арбітражного суду від 29 січня 1997 року N 19/12 на будівлю, що належить йому на праві власності. Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій; далі - ГПК України). За змістом ч. 1 ст. 1212 ГПК України скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів підлягають розгляду господарським судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим господарським судом, що видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу), незалежно від того, якою саме особою подано скаргу. Розгляд таких скарг здійснюється господарськими судами за правилами ГПК. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що Законом України від 21 січня 2006 року N 2538-III "Про внесення змін до Закону України "Про арбітражний суд" були внесені зміни, зокрема у тексті цього Закону слово "арбітражний" у всіх відмінках замінено словом "господарський". Таким чином, оскільки наказ про арешт майна був виданий Арбітражним судом, то позивач повинен звернутися про зняття такого арешту до господарського суду. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції, що дана справа не підсудна адміністративному суду, а повинна розглядатися за правилами господарського судочинства. Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії" (заява N 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій правильно встановлено обставини справи, судові рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правові висновки Окружного адміністративного суду міста Києва та Київського апеляційного адміністративного суду скаржником не спростовані. Ураховуючи викладене та керуючись ст. 341, 342, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестсервіс" на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року - залишити без задоволення. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач І.В. Саприкіна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  10. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2018 року м. Київ Справа N 543/730/14-ц Провадження N 14-149цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, приватний нотаріус Оржицького районного нотаріального округу Полтавської області Черненко Оксана Олександрівна (далі - Приватний нотаріус), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - реєстраційна служба Оржицького районного управління юстиції Полтавської області (далі - Реєстраційна служба), розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9 на рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року (у складі судді Грузман Т.В.) та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року (у складі колегії суддів Карпушина Г.Л., Винниченка Ю.М., Абрамова П.С.) у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Приватного нотаріуса, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Реєстраційна служба, про визнання правочинів недійсними із застосуванням правових наслідків їх недійсності та скасування рішень, УСТАНОВИЛА: У серпні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеним позовом, у якому, неодноразово збільшуючи та уточнюючи вимоги, просила: - визнати недійсними: договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель й споруд площею 0,25 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,44 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_4, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_5, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будівлі з житловими та службовими приміщеннями площею 128,7 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, номерв реєстрі праввласності нанерухоме майно (далі - РПВН) 15885520, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - гаража площею 135,1 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15883649, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 2 загальною площею 163,7 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15145569, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 1 загальною площею 130 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 10844800, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будинку загальною площею 124,1 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 19346504, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу та асфальтної площадки, а саме будівлі складу з прибудовою площею 764,6 кв. м, асфальтної площадки площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, РПВН 13450453, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 18 березня 2013 року; договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва - будинку культури, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 20 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлового приміщення - магазину-кафетерію з літнім майданчиком площею 84,9 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_4, РПВН 14333392, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 20 березня 2013 року; угоду, укладену між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 щодо купівлі-продажу автомобіля марки Ford моделі Mondeo, білого кольору, 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_1, номер двигуна НОМЕР_2; - скасувати рішення, прийняті Приватним нотаріусом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_6 та ОСОБА_5, зокрема: рішення від 18 березня 2013 року індексний номер 960995 про державну реєстрацію права власності на склад з прибудовою площею 764,60 кв. м та асфальтну площадку площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 23443353236, за ОСОБА_6; рішення від 20 березня 2013 року індексний номер 1021723 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, кадастровий N НОМЕР_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, за ОСОБА_6; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 970413 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 980425 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 974246 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 98477 про державну реєстрацію права власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 240027526, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 986936 про державну реєстрацію права власності на будівлю із житловими та службовими приміщеннями, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24083153236, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 989640 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю склад загальною площею 130 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24167753236, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 991799 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - склад загальною площею 163,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24236653236, за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 993454 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - гаража площею 135,10 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24288853236, за ОСОБА_5; рішення від 20 березня 2013 року про державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення - магазин-кафетерій з літнім майданчиком площею 84,90 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_4, за ОСОБА_6 Позовну заяву мотивовано тим, що в лютому 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_7 про стягнення заборгованості в розмірі 11 594 863, 50 грн. На забезпечення позову ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва від 05 березня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 заборонено вчиняти будь-які дії з відчуження всього належного їм на праві власності рухомого та нерухомого майна. Позивачка зауважила, що, незважаючи на таку заборону, у березні 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 здійснили відчуження на користь ОСОБА_5 і ОСОБА_6 переліченого вище належного їм рухомого та нерухомого майна, розташованого в с. Лазірках Оржицького району та смт Оржиці Полтавської області, а тому, на її думку, оскаржувані правочини є недійсними з підстав, передбачених частиною першою статті 215 та частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у зв'язку із чим майно має бути повернуто ОСОБА_4 та ОСОБА_7 згідно з положеннями статей 216, 1212 ЦК України, а реєстрація права власності за ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на спірне майно підлягає скасуванню з огляду на вимоги статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсними договір купівлі-продажу земельної ділянки для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,44 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,08 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будівлі із житловими та службовими приміщеннями, площею 128,70 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15885520, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - гаража площею 135,10 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15883649, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 2 загальною площею 163,70 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15145569, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу N 1 загальною площею 130 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 10844800, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу будинку загальною площею 124,10 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 19346504, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 19 березня 2013 року; договір купівлі-продажу нежитлової будівлі - складу з прибудовою площею 764,60 кв. м, асфальтноїплощадки площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, РПВН 13450453, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 18 березня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий N НОМЕР_6, розташованої за адресою: АДРЕСА_3, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 20 березня 2013 року. Скасовано рішення Приватного нотаріуса, зокрема: від 18 березня 2013 року індексний номер 960995 про державну реєстрацію права власності нежитлової будівлі - складу та асфальтної площадки, а саме будівлі складу з прибудовою площею 764,60 кв. м, асфальтної площадки площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 23443353236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_6; від 20 березня 2013 року індексний номер 1021723 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, кадастровий номер НОМЕР_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_6; від 19 березня 2013 року індексний номер 970413 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року, індексний номер 980425 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 974246 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 98477 про державну реєстрацію права власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 240027526, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 986936 про державну реєстрацію права власності на будівлю з житловими та службовими приміщеннями, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24083153236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; рішення від 19 березня 2013 року індексний номер 989640 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - склад N 1 загальною площею 130 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24167753236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 991799 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - склад N 2 загальною площею 163,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24236653236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5; від 19 березня 2013 року індексний номер 993454 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю - гараж площею 135,10 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 24288853236, яким зареєстровано право власності за ОСОБА_5 У задоволенні інших вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладенням спірних правочинів ОСОБА_4 порушив право позивачки, оскільки майном, що відчужене ОСОБА_6 та ОСОБА_5 за цими договорами забезпечено позов в іншій справі про стягнення боргу на користь ОСОБА_3 У зв'язку із цим підлягає скасуванню державна реєстрація їх права власності. Вимоги до ОСОБА_7 не підлягають задоволенню, оскільки вона не є боржником перед позивачкою. Враховуючи те, що ОСОБА_3 не була стороною спірних договорів, правила статті 216 ЦК України щодо наслідків їх недійсності у цьому випадку не можуть бути застосовані. Підтвердження відчуження ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 транспортного засобу марки Ford моделі Mondeo та об'єкта незавершеного будівництва - будинку культури, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, відсутні. Місцевий суд зазначив про те, що оскільки вимоги позивачки про скасування прийнятих Приватним нотаріусом рішень про державну реєстрацію права власності не пов'язані із самою процедурою її здійснення, залежать від чинності правочинів, на підставі яких таку реєстрацію вчинено, тому ці вимоги повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року залишено без змін. Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що з моменту постановлення судом ухвали про забезпечення позову (05 березня 2013 року), яка підлягає негайному виконанню (стаття 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), ОСОБА_4 не мав права продавати належне йому майно, тому всі правочини щодо відчуження майна, укладені ним під час дії такої заборони, повинні бути визнані недійсними, адже порушують права позивачки. Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд послався на висновки Верховного Суду України, викладені в ухвалі від 10 березня 2011 року у справі N 6-2773св08. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що похідні вимоги ОСОБА_3 про скасування рішень про державну реєстрацію права власності, незважаючи на участь у справі суб'єкта публічного права, не відносяться до юрисдикції адміністративного суду, оскільки в цьому випадку існує спір про цивільне право позивачки щодо спірного майна. 15 червня 2015 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_9 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року таухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_4 не було відомо про існування ухвали суду про забезпечення позову та заборону відчуження належного йому майна, обов'язок з негайного виконання якої законодавством покладено на органи державної виконавчої та реєстраційної служб, при цьому заявник посилається на рішення Конституційного Суду України від 31 травня 2015 року у справі 1-18/2011. Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги практику Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справах N 6-3330св11 та N 6-25335св14, не врахували, що на момент продажу спірне майно під забороною не перебувало, підтвердження фіктивності оскаржуваних договорів відсутні, обставини виконання ухвали про забезпечення позову державною виконавчою службою не перевірялися, не було застосовано пункт 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" щодо з'ясування наявності його вини. Заявник указує про неможливість прирівняння понять "негайне виконання" та "вступ у законну силу" як судом першої інстанції, так і апеляційним судом, а в частині порушення норм процесуального права зауважує, що суди попередніх інстанцій не дотрималися предметної юрисдикції розгляду цієї справи у частині вимог ОСОБА_3 щодо скасування рішень нотаріуса про внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які, на думку представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9, повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2015 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 14 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року передано справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 25 квітня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів і свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. У справі, яка розглядається, суди встановили, що ОСОБА_4 у період з 18 по 20 березня 2013 року продав ОСОБА_6 та ОСОБА_5 відповідно належне йому нерухоме майно згідно з укладеними кожним з них окремими договорами купівлі-продажу, а саме: земельну ділянку для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_3; земельну ділянку площею 0,44 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_4; земельну ділянку площею 0,08 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий N НОМЕР_5; будівлю із житловими та службовими приміщеннями площею 128,70 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15885520, нежитлову будівлю - гараж площею 135,10 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15883649; нежитлову будівлю - склад N 2 загальною площею 163,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 15145569; нежитлову будівлю - склад N 1 загальною площею 130 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 10844800;будинок загальною площею 124,10 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, РПВН 1934650, нежитлову будівлю - склад з прибудовою площею 764,60 кв. м, асфальтною площадкою площею 1 982 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, РПВН 13450453; земельну ділянку, кадастровий N НОМЕР_6, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 111-130). Суди з'ясували, що Приватним нотаріусом 18-20 березня 2013 року прийняті рішення про проведення державної реєстрації права власності ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на придбане у ОСОБА_4 нерухоме майно (т. 1, а. с. 190-199). Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_3 просила скасувати й згадані рішення державного реєстратора, оскільки правовою підставою для їх прийняття стали недійсні правочини, за якими відчужене спірне майно, за рахунок якого вона вправі задовольнити свої вимоги у зв'язку з існуванням на момент укладення цих правочинів заборгованості продавця перед нею та судової заборони ОСОБА_4 на продаж цієї нерухомості. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено в статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАСУкраїни) у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни). Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб) прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій. Згідно із частиною другою статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним вирішення судами попередніх інстанцій вимог щодо здійсненої нотаріусом державної реєстрації права власності на згадане нерухоме майно в порядку цивільного судочинства, оскільки їх предметом у даному випадку є не перевірка адміністративно-розпорядчих дій державного реєстратора (Приватного нотаріуса) чи встановлення законності (незаконності) його дій, а скасування рішень стосовно державної реєстрації права власності ОСОБА_6 та ОСОБА_5 безпосередньо пов'язано зі спором про захист речового (цивільного) права на це майно позивачки, яке не може бути захищене у випадку публічно-правових відносин незалежно від того, що відповідач є суб'єктом владних повноважень у розумінні статті 3 КАС України та здійснював владні управлінські функції (державну реєстрацію права власності) на виконання делегованих повноважень, покладених на нього Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Щодо висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення вказаного спору Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 01 березня 2013 року Голосіївським районним судом м. Києва відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_7 про стягнення коштів у розмірі 11 594 863,5 грн (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29815544). Суди встановили, що на забезпечення позову 05 березня 2013 року суддею Голосіївського районного суду м. Києва постановлено ухвалу про заборону ОСОБА_4 та ОСОБА_7 вчиняти будь-які дії з відчуження належного кожному з них рухомого та нерухомого майна (т. 1, а. с. 84, 85). Під час існування обмеження в реалізації прав власників ОСОБА_4 та ОСОБА_7 уклали договори купівлі-продажу щодо належного їм нерухомого майна, яке було придбано ОСОБА_6 та ОСОБА_5 Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 11 вересня 2013 року стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 борг у розмірі 11 594 863,5 грн (т. 1, а. с. 9-11). Зазначене рішення місцевого суду в частині стягнення коштів на користь позивачки з ОСОБА_4 залишено без змін рішенням Апеляційного суду м. Києва від 05 листопада 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2014 року (т. 1, а. с. 12, 13, 13 зворот, 14, 15). За положеннями статті 52 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. У разі відсутності в боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі й обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження. Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. За нормами частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов'язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення. Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову в день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, при цьому оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою реалізації в майбутньому актів правосуддя й задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження суд установлює в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). За таких обставин місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, з'ясувавши, що спірні договори ОСОБА_4 уклав з порушенням закону, оскільки об'єктами, відчуженими за цими договорами, було забезпечено позов ОСОБА_3 в іншій справі (N 752/3612/13-ц), дійшов обґрунтованих висновків про визнання спірних договорів недійсними за позовом позивачки як заінтересованої особи права та законні інтереси якої порушено вчиненням оспорюваних правочинів, і скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, здійсненої на підставі їх укладення, як похідної вимоги позивачки, що є правовим наслідком недодержання сторонами під час вчинення правочину вимог закону, адже недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина перша статті 216 ЦК України). Посилання заявника на те, що на момент укладення спірних договорів ухвала судді про забезпечення позову ще не перебувала на виконанні органів державної виконавчої та реєстраційної служб, не має правового значення, оскільки за змістом статті 153 ЦПК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження не зупиняє виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи. Саме такі правові висновки містяться й в ухвалі Верховного Суду України від 10 березня 2011 року у справі N 6-2773св08, які правильно були застосовані судами попередніх інстанцій та підстав для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Крім того, ОСОБА_4 оскаржував ухвалу про забезпечення позову, постановлену 05 березня 2013 року Голосіївським районним судом м. Києва, яку ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2013 року залишено без змін (т. 1, а. с. 70, 71). Інші доводи касаційної скарги щодо встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів були предметом розгляду як місцевого суду, так і суду апеляційної інстанції, їм надано оцінку, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини та переоцінювати надані докази. Рішення місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції в іншій частині не оскаржуються, а отже, відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду їх не перевіряє. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального й процесуального права. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, тому питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суду першої інстанції та апеляційної інстанції не вирішується, а судові витрати, понесені заявником у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України покладаються на ОСОБА_4, які й сплачені останнім. Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду, ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_9 залишити без задоволення. Рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 13 березня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 25 травня 2015 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Повну постанову складено і підписано 12 червня 2018 року. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Лобойко Л.М.
  11. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2018 року м. Київ Справа N 813/1047/16 Провадження N 11-451апп18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О.Б., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Піреус банк МКБ" (далі - Банк) до Прокуратури Львівської області (далі - Прокуратура), третя особа - ліквідатор Відкритого акціонерного товариства "Львівська макаронна фабрика" (далі - Фабрика) Слідзьона Надія Петрівна, про зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою Банку на ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року (суддя Мартинюк В.Я.) та Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року (у складі колегії суддів Макарика В.Я., Большакової О.О., Глушка І.В.), УСТАНОВИЛА: У березні 2016 року Банк звернувся до адміністративного суду з позовом, у якому просив зобов'язати Прокуратуру подати реєстратору Державного реєстру обтяжень рухомого майна заяву про припинення арешту рухомого майна Фабрики. Обґрунтовуючи позов, Банк зазначив, що Господарський суд Львівської області постановою від 10 січня 2012 року у справі N 8/29 визнав Фабрику банкрутом, увів ліквідаційну процедуру та скасував арешти й заборони, накладені на майно Фабрики. 9 березня 2016 року Банк, який є кредитором Фабрики, дізнався від Ліквідатора про те, що 4 вересня 2014 року Перша Львівська державна нотаріальна контора на підставі постанови Прокуратури зареєструвала арешт на рухоме майно Фабрики (N 14520172). Зважаючи на те, що згадана вище постанова господарського суду про скасування арештів і заборон, накладених на майно Фабрики, у розумінні статті 41 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (далі - Закон N 1255-IV) є підставою для обтяжувача - Прокуратури подати реєстратору Державного реєстру обтяжень рухомого майна заяву про припинення арешту майна Фабрики, Банк 9 березня 2016 року направив відповідачу лист із вимогою подати реєстратору в порядку частини третьої статті 44 зазначеного Закону відповідну заяву. Однак Прокуратура листом від 23 березня 2016 року N 21/1-7675-15 відмовила Банку. Згаданим листом Прокуратура повідомила заявника, що досудове розслідування у кримінальній справі, під час провадження якої було накладено арешт на майно Фабрики, завершено складанням обвинувального висновку, справа перебуває у провадженні Франківського районного суду м. Львова, а з огляду на те, що згідно з вимогами статті 324 Кримінально-процесуального кодексу України (1960 року) питання щодо майна, описаного для забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації, вирішується судом при постановленні вироку, то вжиття заходів реагування Прокуратурою на час розгляду вимоги Банку не вбачається. Посилаючись на те, що внаслідок бездіяльності Прокуратури як обтяжувача щодо неподання заяви про припинення арешту рухомого майна Фабрики Банк був позбавлений права на задоволення своїх кредиторських вимог, він звернувся до адміністративного суду із цим позовом. Львівський окружний адміністративний суд ухвалою від 14 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року, закрив провадження в адміністративній справі на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Ухвалюючи такі рішення, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що оскільки Банк звернувся до Прокуратури з вимогою про зняття арешту, накладеного під час провадження у кримінальній справі, то питання з приводу зняття арешту з майна повинно вирішуватися в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством України. Не погодившись із наведеними ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, Банк подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права при визначенні підвідомчості спору, просив скасувати згадані вище ухвали судів щодо закриття провадження у справі, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Скаргу мотивовано тим, що суди залишили поза увагою те, що позовні вимоги стосуються зобов'язання Прокуратури вчинити дії на реалізацію положеньЗакону N 1255-IV та щодо припинення публічних обтяжень, а також вимоги частини першої статті 23 Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII), відповідно до якої з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника, а накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається. Скаржник також зазначив, що оскільки в порядку кримінально-процесуального судочинства обтяжувача - суб'єкта владних повноважень неможливо зобов'язати виконати обов'язок щодо подання заяви про припинення обтяження, то відповідно до статті 4 КАС (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) ця справа має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) межах наведені в касаційній скарзі аргументи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Правовою підставою для звернення до адміністративного суду з цим позовом про зобов'язання Прокуратури вчинити владно-управлінські, на думку Банку, дії позивач визначив чинні на час прийняття господарським судом постанови про визнання Фабрики банкрутом положення законів N 1255-IV та N 2343-XII стосовно порядку припинення публічних обтяжень боржника, визнаного банкрутом, та заборони накладення на майно такого боржника нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном. Так, згідно з преамбулою до Закону N 2343-XII він встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається (частина перша статті 23 Закону N 2343-XII у редакції, чинній на час визнання Фабрики банкрутом). Відповідно до частини першої статті 41 Закону N 1255-IV, який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, установлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна, публічне обтяження припиняється на підставі рішення уповноваженого органу з дня набрання ним законної сили. Публічне обтяження також припиняється внаслідок реалізації прав, що випливають із змісту публічного обтяження. Згідно із частиною третьою статті 44 Закону N 1255-IV після припинення обтяження обтяжувач самостійно або на письмову вимогу боржника чи особи, права якої порушено внаслідок наявності запису про обтяження, протягом п'яти днів зобов'язаний подати держателю або реєстратору Державного реєстру обтяжень рухомого майна заяву про припинення обтяження і подальше вилучення відповідного запису з Державного реєстру обтяжень рухомого майна. У разі невиконання цього обов'язку обтяжувач несе відповідальність за відшкодування завданих збитків. Стаття 2 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС (у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій) справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. За правилами частини другої статті 4 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. За правилами частини першої статті 17 КАС (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. У пункті 2 частини третьої статті 17 КАС зазначено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС). Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. З матеріалів справи вбачається (і це встановлено судом у справі N 813/2958/15), що арешт на майно Фабрики, обов'язок припинення якого Прокуратурою Банк визначив як предмет позову в адміністративній справі, накладено постановою прокурора Львівської області від 2 вересня 2014 року в ході розгляду матеріалів кримінальної справи N 181-0221 про обвинувачення посадових осіб Фабрики. У статті 131 Кримінального процесуального кодексу України (чинного на час прийняття постанови про накладення арешту на майно Фабрики; далі - КПК) передбачено, що заходи забезпечення кримінального провадження застосовуються з метою досягнення дієвості цього провадження. Серед таких заходів є арешт майна (пункт 7 частини другої цієї статті). Таким чином, арешт майна є інститутом кримінального процесуального права та має спеціальну мету - забезпечення кримінального провадження. Правовідносини щодо арешту майна в межах кримінального провадження регулюються главою 17 КПК. Відповідно до статті 173 КПК питання про арешт майна вирішують слідчий суддя, суд. Стаття 174 КПК передбачає, що підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не пізніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідомляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно. Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Окрім того, згідно із частиною четвертою статті 174 КПК суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові. Ця норма кореспондується з пунктом 12 частини першої статті 368 КПК, за якою, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання про те, що належить вчинити з майном, на яке накладено арешт, речовими доказами і документами. З огляду на наведене всі питання щодо арешту майна, накладеного як засіб забезпечення кримінального провадження (накладення, зміна, скасування), є кримінально-процесуальними правовідносинами й повинні вирішуватися судом, що розглядає кримінальну справу. У Рішенні Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року N 6рп/2001 роз'яснено, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами Кримінально-процесуального кодексу України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості під час розслідування кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства та прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися в порядку, встановленому згаданим вище Кодексом, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери. Із цього слідує, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення ними досудового розслідування виконують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Такі дії не є способом реалізації посадовими особами органів прокуратури та досудового розслідування своїх владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства. Таким чином, прокурор під час вирішення питань, пов'язаних з арештом майна, застосованого ним як засіб забезпечення кримінального провадження, не здійснює публічно-владних управлінських функцій. Можливості здійснення Прокуратурою таких функцій у зв'язку з наявністю чи відсутністю підстав для скасування арешту майна, накладеного в ході здійснення кримінального провадження, не вбачається й з наведених вище положень законів N 1255-IV та N 2343-XII щодо порядку й підстав припинення публічних обтяжень боржника у зв'язку з його банкрутством та ліквідацією. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій, ураховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, правильно застосували норми матеріального й процесуального права та обґрунтовано дійшли висновку про непоширення юрисдикції адміністративного суду на позов Банку до Прокуратури. За правилами частини першої статті 350 КАС (у редакції Закону N 2147-VIII) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу Банку залишити без задоволення, а ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року та Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року - без змін. Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Піреус банк МКБ" залишити без задоволення. 2. Ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2016 року та Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю представників Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» – ОСОБА_1 та ОСОБА_2, представника Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» – ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5 та ОСОБА_6, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» до ОСОБА_4, Публічного акціонерного товариства «Укрінком», третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, про визнання недійсним договору купівлі-продажу за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» про перегляд рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а : У червні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» (далі – Санаторій) звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 23 серпня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Брокбізнесбанк» (далі – АТ «Брокбізнесбанк») та Санаторієм було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до умов якого банк надав позивачеві кредит у сумі 6 млн 238 тис. 577 грн 60 коп. строком до 22 серпня 2017 року зі ставкою 19 % річних. Грошові кошти надавалися на викуп приміщень будівлі лікувального корпусу літ. «А-2» площею 377,8 кв. м, їдальні літ. «Б-1» площею 642,9 кв. м, холу, кінозалу, бювету мінеральних вод літ. «Б-1» площею 358,7 кв. м, будівлі спального корпусу літ. «В-3» площею 1916 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку банку було передано вищевказані нежитлові будівлі та приміщення, що знаходяться на земельній ділянці площею S_1 (кадастровий номер НОМЕР_2), яка належить Модрицькій сільській раді та перебуває в оренді відповідно до договору оренди землі від 1 серпня 2012 року НОМЕР_3. Крім того, зобов’язання Санаторію за кредитним договором від 23 серпня 2012 року було забезпечено договором поруки НОМЕР_1, укладеним між АТ «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2. Згідно з постановою Правління Національного банку України (далі – НБУ) від 10 червня 2014 року № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) від 11 червня 2014 року № 45 «Про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію» з 11 червня 2014 року розпочато процедуру ліквідації банку та призначено на це уповноважену особу Фонду. Відповідно до оголошення, розміщеного в газеті «Голос України» від 5 червня 2015 року № 98 (6102), уповноваженою особою Фонду на ліквідацію АТ «Брокбізнесбанк» оголошено конкурс з реалізації активів банку шляхом відступлення прав вимоги за кредитами іншим фінансовим установам, який проводитиметься на електронному майданчику Товарної біржи «Електронні торги України» (далі – ТБ «Електронні торги України»). Серед переліку таких кредитів було зазначено кредитний договір НОМЕР_1 з початковою ціною лота № 200697 в розмірі 2 млн 360 тис. 800 грн. Згідно з офіційною інформацією, розміщеною на сайті ТБ «Електронні торги України», 19 червня 2015 року відбувся конкурс з реалізації права вимоги за вказаним кредитним договором, який забезпечений іпотекою й порукою фізичної особи, та учасник з індивідуальним кодом НОМЕР_4 запропонував найвищу ціну за лот № 200697 – 2 млн 365 тис. грн. 15 липня 2015 року Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» (далі – ПАТ «Укрінбанк») (після зміни найменування – ПАТ «Укрінком») надіслало Санаторію повідомлення (вимогу) від 10 липня 2015 року № 2843/0/2-15, в якій ішлося про те, що AT «Брокбізнесбанк» відступив ПАТ «Укрінбанк» право вимоги за кредитним договором НОМЕР_1 та зазначеними іпотечним договором та договором поруки. Крім того, ПАТ «Укрінбанк» повідомило позивача про необхідність погашення заборгованості за кредитним договором НОМЕР_1, яка станом на 3 липня 2015 року складала 7 млн 98 тис. 304 грн 97 коп., та попередило його про свій намір укласти з третіми особами договір купівлі-продажу предмета іпотеки в разі невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором після спливу 30-денного строку з моменту направлення вимоги. 29 жовтня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» уклало з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, а саме будівлі лікувального корпусу літ. «А-2» загальною площею 377,8 кв. м, будівлі спального корпусу літ. «В-3» загальною площею 1916 кв. м, приміщення їдальні літ. «Б-1» загальною площею 642,9 кв. м, приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод літ. «Б-1» загальною площею 358,7 кв. м, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7. Предмет іпотеки банк відчужив за ціною 2 млн 447 тис. 775 грн, тоді як ринкова вартість предмета іпотеки відповідно до звіту про оцінку майна, виконаного оцінювачем фізичною особою – підприємцем ОСОБА_8, становить 7 млн 204 тис. 440 грн. Крім того, вказане майна було відчужене за наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна заборони на його відчуження та без згоди Санаторію на отримання банком будь-яких документів від свого імені для укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки. Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області рішенням від 6 жовтня 2016 року позов задовольнив: визнав недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ПАТ «Укрінбанк» та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим НОМЕР_5; вирішив питання про розподіл судових витрат. Апеляційний суд Львівської області рішенням від 12 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року, рішення суду першої інстанції скасував та відмовив у задоволенні позову; вирішив питання про розподіл судових витрат. У заяві Санаторію порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року та залишення без змін рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) в поєднанні зі статтями 15, 16 цього Кодексу, статтями 151–153 ЦПК України, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах указаних норм права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень Санаторій посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, постанови Верховного Суду України від 25 травня 2016 року та 18 січня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Санаторія – ОСОБА_1 та ОСОБА_2, представника Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» – ОСОБА_3, представників ОСОБА_4 – ОСОБА_5 та ОСОБА_6, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суди встановили, що 23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено кредитний договір НОМЕР_1, відповідно до якого АТ «Брокбізнесбанк» узяло на себе зобов’язання надати позичальнику кредит у розмірі 6 млн 238 тис. 577 грн 60 коп. строком до 22 серпня 2017 року зі ставкою 19 % річних. 23 серпня 2012 року між АТ «Брокбізнесбанк» та Санаторієм було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу ОСОБА_9 за реєстровим № 420. Згідно з цим іпотечним договором в іпотеку було передано нежитлові будівлі та приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, а саме: будівлю лікувального корпусу, позначену на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлю спального корпусу, позначену на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначене на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначені на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9). У цьому договорі зазначено, що предмет іпотеки знаходиться на земельній ділянці площею S_1 (кадастровий номер НОМЕР_2), яка належить Модрицькій сільській раді та перебуває в оренді відповідно до договору оренди землі від 1 серпня 2012 року НОМЕР_3. У статті 7 цього договору передбачено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідного до пункту 7.1 вказаного іпотечного договору банк має право у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником умов основного зобов’язання за кредитним договором у цілому або в його частині та/або невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем обов’язків, установлених цим договором, у цілому або в тій чи іншій їх частинах, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання умов основоного зобов’язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки. У пункті 7.4 цього іпотечного договору передбачено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема шляхом продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» та умовами іпотечного договору. Згідно з пунктом 7.6.2 іпотечного договору іпотекодавець цим договором уповноважує іпотекодержателя подавати та отримувати від імені іпотекодавця будь-які довідки та документи (в тому числі технічну документацію в бюро технічної інвентаризації (далі – БТІ)), необхідні для підготовки предмета іпотеки для продажу, в тому числі, але не виключно, витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно або довідку-характеристику БТІ, сплачувати всі необхідні платежі. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором 23 серпня 2012 року між AT «Брокбізнесбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки НОМЕР_1. Згідно з постановою Правління НБУ від 10 червня 2014 року № 339 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Брокбізнесбанк» та з рішенням виконавчої дирекції Фонду від 11 червня 2014 року № 45 «Про початок здійснення процедури ліквідації ПАТ «Брокбізнесбанк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію» з 11 червня 2014 року розпочато процедуру ліквідації АТ «Брокбізнесбанк» та призначено на це уповноважену особу Фонду. 19 червня 2015 року відбувся конкурс з реалізації права вимоги за вказаним кредитним договором, який забезпечений іпотекою та порукою фізичної особи. В інформації щодо результатів конкурсу зазначено: учасник індивідуальний код НОМЕР_4, запропонував найвищу ціну за лот № 200697 – 2 млн 365 тис. грн. 10 липня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» направило Санаторію повідомлення (вимогу) № 2843/0/2-15, яким повідомило про відступлення йому AT «Брокбізнесбанк» права вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами і договором поруки відповідно до договорів про відступлення права вимоги від 3 липня 2015 року № 21 та про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 9 липня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим № 5114. У вказаному повідомленні (вимозі) ПАТ «Укрінбанк» вимагало від Санаторію погасити заборгованість за кредитним договором, яка станом на дату укладення договору про відступлення права вимоги складала 7 млн 98 тис. 304 грн 97 коп., та попередило, що в разі невиконання позичальником зобов’язання в повному обсязі після спливу 30-денного строку з моменту направлення повідомлення має намір укласти з третьою особою договір купівлі-продажу предмета іпотеки. 3 серпня 2015 року позивач направив на адресу ПАТ «Укрінбанк» заяву про відкликання довіреності, виданої шляхом укладення іпотечного договору від 23 серпня 2012 року, якою повідомив банк, що з моменту отримання цього повідомлення дії, що будуть вчинені на виконання пункту 7.6.2 указаного договору, та інші дії за цим договором, будуть уважатися недійсними та незаконними. 5 серпня 2015 року Ржищівський міський суд Київської області постановив ухвалу в справі № 374/326/15-ц за позовом ОСОБА_10 до Санаторію про захист прав споживача та стягнення коштів, відповідно до якої заяву ОСОБА_10 про забезпечення позову задовольнив: наклав арешт на нерухоме майно, що належить Санаторію, а саме: будівлю лікувального корпусу, позначену на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлю спального корпусу, позначену на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначене на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначені на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9), що розташовані за адресою: АДРЕСА_1; заборонив Санаторію вчиняти дії, спрямовані на відчуження вказаного нерухомого майна. 10 серпня 2015 року державний виконавець відділу Державної виконавчої служби Дрогобицького міськрайонного управління юстиції виніс постанову НОМЕР_10 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження на підставі вказаної ухвали суду в справі № 374/326/15-ц. Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 грудня 2015 року № 125679683 державний реєстратор управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві ОСОБА_11 28 жовтня 2015 року на підставі ухвали Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2015 року в справі № 574/8346/15-ц припинив обтяження – арешт зазначеного нерухомого майна Санаторію. 29 жовтня 2015 року ПАТ «Укрінбанк» уклало з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, а саме: будівлі лікувального корпусу, позначеної на плані літ. «А-2», загальною площею 377,8 кв. м (реєстраційний НОМЕР_6); будівлі спального корпусу, позначеної на плані літ. «В-3», загальною площею 1916 кв. м (реєстраційний НОМЕР_7); приміщення їдальні, позначеного на плані літ. «Б-1», загальною площею 642,9 кв. м (реєстраційний НОМЕР_8); приміщення холу, кінозалу, бювету мінеральних вод, позначених на плані літ. «Б-1», загальною площею 358,7 кв. м (реєстраційний НОМЕР_9). Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7. У відповіді Апеляційного суду Львівської області від 15 квітня 2016 року № 01.19/31/2016 на звернення представника Санаторію ОСОБА_12 від 13 квітня 2016 року повідомлено, що згідно з даними автоматизованої системи документообігу цього суду цивільної справи за № 574/8346/15-ц не існує. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що нотаріус посвідчив оспорюваний договір купівлі-продажу за наявності заборон в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна на відчуження спірних будівель від 28 квітня 2006 року та 23 серпня 2012 року. Крім того, ухвала Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову на момент укладення вказаного договору набрала законної сили та була скасована лише 2 грудня 2015 року. При цьому предмет іпотеки вибув з володіння Санаторію поза його волею. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що на час посвідчення оспорюваного договору (29 жовтня 2015 року) ніяких інших заборон відчуження та/або арештів на предмет іпотеки, крім заборон, які були зареєстровані на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу ОСОБА_9 23 серпня 2012 року за реєстровим № 420, та договором про відступлення права вимоги за договором іпотеки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 9 липня 2015 року за реєстровим № 5114, не було. При цьому нотаріус не знав і не міг знати про те, що припинення обтяження до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було вчинено державним реєстратором на підставі ухвали Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2015 року, постановленій в неіснуючій справі № 574/8346/15-ц. Крім того, продавець за договором – іпотекодержатель ПАТ «Укрінком» при укладенні оспорюваного договору діяв у межах повноважень, наданих йому Законом України «Про іпотеку» та іпотечним договором. Разом з тим, в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що укладені правочини щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом, є недійсними, незважаючи на те, чи було зареєстровано таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року та 18 січня 2017 року зазначено, що забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Тому той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норми матеріального права, а саме статей 203, 215, 216 ЦК України в поєднанні зі статтями 15, 16 цього Кодексу, статтями 151–153 ЦПК України та нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять з такого. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним. При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 цього Кодексу). З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 3, 4, 14, 15, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права. У пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України обов’язковість судового рішення закріплено як одну з основних засад судочинства, яка з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. При цьому як суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, так і суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення про відмову в задоволенні позову, на вказане уваги не звернули та не встановили, чи було достеменно відомо банку на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових будівель та приміщень з усіма їх приналежностями від 29 жовтня 2015 року про встановлену судом заборону відчужувати вказане нерухоме майно, адже саме ПАТ «Укрінбанк» звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційної скаргою від 18 вересня 2015 року на ухвалу Ржищівського міського суду Київської області від 5 серпня 2015 року в справі № 374/326/15-ц про забезпечення позову, яка міститься в матеріалах справи. Без оцінки судом першої інстанції вказаних обставин ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України. Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Санаторій «Карпатські зорі» Центр реабілітації та оздоровлення» задовольнити частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 6 жовтня 2016 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 12 січня 2017 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок у справі № 6-1361цс17 Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 27 вересня 2017 року № 6-1361цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/51FDB6DA63980F2EC22581BD004BC045
  13. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Анна-Д» до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум», ОСОБА_1, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Анна-Д» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 липня 2015 року, в с т а н о в и л а : У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Анна-Д» (далі – ТОВ «Анна-Д») звернулось до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум»), ОСОБА_1 про визнання договору іпотеки недійсним. ТОВ «Анна-Д» зазначало, що йому на праві власності належала будівля магазину АДРЕСА_1. У 2005 році у процесі виконавчого провадження, відкритого за наказом Господарського суду м. Києва, Спеціалізоване державне підприємство «Укрспец'юст» (далі – СДП «Укрспец'юст») провело прилюдні торги з реалізації нерухомого майна ТОВ «Анна-Д», переможцем яких у частині будівлі магазину визнано ОСОБА_1. ТОВ «Анна-Д» оспорило результати прилюдних торгів у суді, у зв'язку із чим Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 8 листопада 2006 року наклав арешт на вказану будівлю магазину та заборонив ОСОБА_1 відчужувати придбане на торгах нерухоме майно. Київський апеляційний господарський суд постановою від 20 травня 2008 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 25 вересня 2008 року, визнав недійсними зазначені прилюдні торги. Господарський суд м. Києва рішенням від 25 жовтня 2010 року задовольнив позовні вимоги ТОВ «Анна-Д» про витребування будівлі магазину від суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1. Указане рішення було виконане, проте позивач позбавлений можливості здійснити державну реєстрацію права власності на будівлю магазину, оскільки в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна наявний запис про обтяження будівлі магазину. Підставою для обтяження став договір іпотеки від 15 січня 2007 року, укладений між Акціонерним комерційним банком «Форум» (далі – АКБ «Форум»), правонаступником якого є ПАТ «Банк Форум», та ОСОБА_1. Посилаючись на те, що зазначений договір іпотеки укладений з порушенням вимог закону, оскільки ОСОБА_1 не мав права його укладати у зв'язку з наявністю ухвали суду про накладення арешту на спірне майно, позивач просив визнати указаний договір іпотеки недійсним. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 22 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ТОВ «Анна-Д» відмовив. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 березня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 липня 2015 року ТОВ «Анна-Д» просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ТОВ «Анна-Д» надало копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року та постанови Верховного Суду України від 18 січня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ТОВ «Анна-Д» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 19 грудня 2005 року СДП «Укрспец'юст» провело прилюдні торги з реалізації майна, яке належить ТОВ «Анна-Д», а саме: будівлі магазину (павільйон № 1) загальною площею 156,4 кв. м та споруди металевого складу (павільйон № 7) загальною площею 77,7 кв. м АДРЕСА_1. Переможцем прилюдних торгів з реалізації зазначеної будівлі магазину став ОСОБА_1. 26 січня 2006 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу видав ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на вказану будівлю магазину, на підставі якого 11 квітня 2006 року Київське МБТІ зареєструвало право приватної власності на цю будівлю магазину за ОСОБА_1. Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 8 листопада 2006 року наклав арешт на зазначену будівлю магазину та заборонив ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відчужувати нерухоме майно, придбане на торгах 19 грудня 2005 року. 15 січня 2007 року між АКБ «Форум» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, на забезпечення виконання зобов’язань за яким цього ж дня між цими ж сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передав банку в іпотеку спірну будівлю магазину. Під час посвідчення цього договору іпотеки приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу наклав заборону на відчуження вказаної будівлі магазину та зареєстрував заборону в реєстрі НОМЕР_1. 20 лютого 2007 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу вніс до Державного реєстру іпотек відповідний реєстраційний запис щодо укладення договору іпотеки від 15 січня 2007 року. 20 травня 2008 року Київський апеляційний господарський суд постановою, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 25 вересня 2008 року, визнав недійсними прилюдні торги, проведені 19 грудня 2005 року СДП «Укрспец'юст» з реалізації майна, яке належить ТОВ «Анна-Д», а саме: будівлі магазину (павільйон № 1) загальною площею 156,4 кв. м та споруди металевого складу (павільйон № 7) загальною площею 77,7 кв. м АДРЕСА_1. Господарський суд м. Києва рішенням від 25 жовтня 2010 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 1 березня 2011 року та постановою Вищого господарського суду України від 16 листопада 2011 року, витребував у фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 нежитлове приміщення – зазначену будівлю магазину на користь ТОВ «Анна-Д». Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 12 жовтня 2012 року скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 8 листопада 2006 року, шляхом скасування накладеного арешту на спірну будівлю магазину. 25 жовтня 2014 року ТОВ «Анна-Д» звернулось до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві із заявою про реєстрацію права власності на будівлю магазину, проте 25 листопада 2014 року державний реєстратор Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві виніс рішення про відмову у державній реєстрації права власності на цю будівлю магазину за ТОВ «Анна-Д», оскільки у Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна наявний активний запис про обтяження на зазначену будівлю магазину. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «Анна-Д», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що підстав для визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки немає, оскільки на момент його укладення до Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна не було внесено запис про арешт будівлі магазину, що є предметом договору іпотеки. Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції, розглядаючи спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, зазначив, що той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження (накладення арешту на майно боржника) не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження та про існування у відповідача права вільно розпоряджатись нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо. Аналогічний правовий висновок міститься і у наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 цього Кодексу). Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, які не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 цього Кодексу). Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення. Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України). Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду і вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо. Саме такий по суті висновок міститься й у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди не з’ясували, чи було відомо ОСОБА_1 про встановлену судом заборону відчужувати спірну будівлю магазину та чи мав він право вільно розпоряджатись цим нерухомим майном, і дійшли помилкового висновку про те, що спірна будівля магазину станом на час укладення оспорюваного договору іпотеки під забороною на відчуження фактично не перебувала з підстави невнесення до Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна відповідного запису про її арешт. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Анна-Д» задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-640цс17 Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення. Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України). Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду і вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо. Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 24 травня 2017 року № 6-640цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F36DF1B67391C4D1C2258132004F3823
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 січня 2017 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_6, державна реєстраційна служба Полтавського міського управління юстиції, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року, в с т а н о в и л и: У січні 2015 року ОСОБА_1 в інтересах свого чоловіка ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_6, державна реєстраційна служба Полтавського міського управління юстиції (далі – державна реєстраційна служба Полтавського МУЮ), про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування реєстрації прав власності на нерухоме майно. Позивачка зазначала, що в березні 2014 року вона подала позов до Октябрського районного суду м. Полтави про стягнення коштів за договором позики з ОСОБА_3. З метою забезпечення позову 20 травня 2014 року суд постановив ухвалу про накладення арешту на майно боржника ОСОБА_3 – квартиру за АДРЕСА_1 та квартиру за АДРЕСА_2. Рішенням Октярського районного суду м. Полтави від 24 липня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення суми боргу задоволено: стягнуто з ОСОБА_3 на її користь борг за договором позики в сумі 508 тис. 958 грн 70 коп. Проте під час проведення виконавчих дій відділом ДВС Октябрського МУЮ, зокрема опису та арешту майна боржника, стало відомо, що незважаючи на наявність ухвали про накладення арешту, ОСОБА_3, від імені якого за дорученням діяв його тесть ОСОБА_5, 16 липня 2014 року уклав договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) за АДРЕСА_1 з ОСОБА_4, яка є донькою останнього та сестрою дружини ОСОБА_3. Посилаючись на те, що зазначений договір порушує її права, оскільки унеможливлює виконання судового рішення, його укладено з метою уникнути цивільно-правової відповідальності, цей договір порушує публічний порядок, - позивачка просила на підставі статей 203, 215-216, 228 ЦК України визнати його недійсним. Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 27 жовтня 2015 року позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) за АДРЕСА_1, укладений 16 липня 2014 року між ОСОБА_5, від імені якого діяв ОСОБА_3, та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 16 липня 2014 року за НОМЕР_1. Зобов’язано державну реєстраційну службу Полтавського МУЮ поновити реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет) за АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року, постанову Вищого господарського суду України від 10 лютого 2012 року та постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 2 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 5 січня 2009 року Управлінням житлово-комунального господарства Полтавської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Октябрського районної у м. Полтаві ради від 28 березня 2006 року ОСОБА_3 на праві приватної власності належить нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет), розташоване за АДРЕСА_1. Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 20 травня 2014 року з метою забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики накладено арешт на майно ОСОБА_3, в тому числі на квартиру за АДРЕСА_1. Рішенням цього ж суду від 24 липня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено: стягнуто на її користь із ОСОБА_3 борг за договором позики в сумі 508 тис. 958 грн 70 коп. 16 липня 2014 року між ОСОБА_3, від імені якого за дорученням діяв ОСОБА_5, та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (стоматологічного кабінету) загальною площею 48,3 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1. При цьому суди встановили, що ОСОБА_5 є тестем ОСОБА_3, а ОСОБА_4 – сестрою дружини ОСОБА_3 та дочкою ОСОБА_5. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки за ним проведено відчуження майна обіг якого був обмежений у зв’язку з накладенням арешту на нього, про що продавцю було відомо. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оспорюваним договором купівлі-продажу права позивача не порушено, оскільки на час його укладення заборони відчуження спірних приміщень шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не було. Крім того, відповідачі не були обізнані про наявність ухвали суду про накладення арешту на спірне майно. Разом з тим в інших справах, постанова Вищого господарського суду України від 10 лютого 2012 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня, 18 та 25 грудня 2013 року в яких надані заявником як приклади неоднакового застосування норм матеріального права, суди виходили з того, що укладений правочин щодо відчудження майна, яке перебуває під арештом, є нікчемним, незалежно від того чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України (далі – ЦК України), іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним. При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України). З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення. З урахуванням особливостей мети забезпечення позову заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України). Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо. З огляду на зазначене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, помилковим є висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що нежитлове приміщення (стоматологічний кабінет) загальною площею 48,3 кв. м, що знаходиться за АДРЕСА_1, станом на час укладення оспорюваного договору під забороною на відчуження фактично не перебувало, а права ОСОБА_1 укладенням цього договору не порушені. Суд апеляційної інстанції, переоцінивши докази, наведені судом першої інстанції на підтвердження обізнаності продавця в накладенні арешту, переконливих мотивів для таких своїх висновків не навів. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували наведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень, ухвалених у цій справі. Наведені в заяві доводи щодо порушення норм процесуального права не свідчать про наявність підстав для перегляду судових рішень згідно з пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Допущені судом порушення закону не дозволяють залишити в силі і рішення суду першої інстанції. Задовольняючи позов ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2, суд не з’ясував і в рішенні не зазначив, які права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_2 порушено оспорюваним договором купівлі-продажу нежитлового приміщення. За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1,2 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року, рішення Апеляційного суду Полтавської області від 20 січня 2016 року та рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 27 жовтня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець В.М. Сімоненко Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16 Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України). Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв’язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним. Той факт, що встановлені ухвалою суду про забезпечення позову обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо. Постанова від 18 січня 2017 року № 6-2552цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/48B5280F4E1282B6C22580B5002B11EC