Поиск в системе

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У червні 2015 року прокурор Жовтневого району м. Харкова, правонаступником якого відповідно до ухвали Жовтневого районного суду м. Харкова від 6 квітня 2016 року є Харківська місцева прокуратура № 2, звернувся до суду з указаним вище позовом в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1, посилаючись на те, що 01 жовтня 2007 року між матір'ю останнього ОСОБА_3 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець) був укладений договір позики на суму 19 000 доларів США, строком до 10 вересня 2010 року. Даний правочин був забезпечений договором іпотеки (предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_1) від 01 жовтня 2007 року. У 2013 році ОСОБА_3 фактично передала квартиру у постійне користування ОСОБА_2. Враховуючи те, що орган опіки та піклування не надавав згоду на укладення іпотечного договору, а також те, що відповідачка чинить перешкоди ОСОБА_1 у доступі до житла, Харківська місцева прокуратура № 2 просила визнати цей договір недійсним, виселити із квартири ОСОБА_2 та вселити в неї ОСОБА_1. Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, позов Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 01 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватний нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за НОМЕР_1. У задоволенні решти позовних вимог Харківській місцевій прокуратурі № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення у справі з ухваленням нового рішення про відмову в позові, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), статті 40 Закону України «Про іпотеку», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей». Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України – ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_3 позичила у ОСОБА_2 кошти в сумі 19 000 доларів США з кінцевим терміном повернення 01 вересня 2010 року. 01 жовтня 2007 року зазначений договір позики був посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 та зареєстрований ним в реєстрі за НОМЕР_2. В забезпечення виконання зобов’язань за договором позики 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 01 жовтня 2007 року, зареєстровано в реєстрі НОМЕР_1, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцеві. Відповідно до п. 1 договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, згідно з домовленістю сторін при виникненні у іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право за власним вибором продати предмет іпотеки або звернути його у свою власність в рахунок виконання забезпечення цією іпотекою зобов’язання. З довідки КП «Жилкомсервіс» від 22 квітня 2015 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 з 12 жовтня 2005 року по теперішній час та її син ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 12 жовтня 2005 року. У судовому засіданні суду першої інстанції приватний нотаріус ХМНО МЮУ ОСОБА_4 пояснив, що при укладенні сторонами договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року дозвіл органу опіки та піклування не надавався, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була представлена для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання в іпотечному майні неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї. 12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. На той час ОСОБА_1 було 16 років. На підставі рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, в рахунок задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 01 жовтня 2007 року, було звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1. 25 травня 2015 року зазначене рішення набрало законної сили. Визнаючи недійсним договір іпотеки, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосувавши положення статей 203, 215, 383 ЦК України, статтю 17 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», виходив з того, що оспорюваний договір іпотеки, предметом якого є квартира, в якій проживав та був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_1, був укладений без попередньої згоди органу опіки та піклування, внаслідок чого були порушені його житлові права. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України: - від 20 січня 2016 року суд висловив правову позицію, що норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини ; - від 30 вересня 2015 року суд виходив з того, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування; - від 30 вересня 2015 року, від 11 листопада 2015 року, від 25 листопада 2015 року суд висловив правову позицію, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні норм матеріального права, у справі, рішення в якій переглядаються, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення. У судовому засіданні суду першої інстанції з пояснень приватного нотаріуса ХМНО МЮУ ОСОБА_4 встановлено, що сторонами у договорі іпотеки від 01 жовтня 2007 року не надавалося дозволу органу опіки та піклування, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була надана для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання у квартирі АДРЕСА_1, неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї. Згідно розписки від 12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. Окрім того, ОСОБА_3 зазначила про відсутність у неї претензій до ОСОБА_2 Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено ОСОБА_3 зі спірної квартири. Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. Відповідач ОСОБА_2 неодноразово у своїх запереченнях та скаргах зазначала, що на час розгляду справи судом першої інстанції, а саме 19 вересня 2015 року, ОСОБА_1 виповнилося 18 років. Відтак, при ухваленні судом першої інстанції рішення, а саме 28 квітня 2016 року, застосування законодавства щодо захисту прав та законних інтересів дитини є помилковим, оскільки ОСОБА_1., в силу статті 6 СК України, вже не мав правовий статус дитини у зв’язку з досягненням ним повноліття, що свідчить про необґрунтованість вимог про усунення порушень прав та інтересів ОСОБА_1 як дитини. З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення. У позові Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення відмовити. Стягнути з Харківської місцевої прокуратури № 2, яка діє в інтересах ОСОБА_1, на користь ОСОБА_2 2 218 грн. 72 коп. сплачених нею судових витрат. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-1414цс17 Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено іпотекодавця зі спірної квартири. Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1414цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBD9B214A5CBE210C22581A300342F1A

Державний герб України Справа № 372/3223/16-ц 2-169/17 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 вересня 2017 року м.Обухів Обухівський районний суд Київської області у складі: головуючого судді - Зінченка О. М. , при секретарі Абашідзе Т.П., представників ОСОБА_1, Гордон О.В., ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Обухівського районного суду Київської області цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_4, третя особа ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки, В С Т А Н О В И В: Позивач через свого представника звернувся до суду з позовною заявою до відповідачів про звернення стягнення на предмет іпотеки, обґрунтовуючи яку вказав, що 10 червня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_5 було укладено Договір про надання відновлювальної кредитної лінії №10-29/7325 (далі по тексту - «Кредитний договір»), відповідно до умов якого Банк зобов'язувався надати ОСОБА_5 грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 400 000 дол. США зі сплатою 13,5% річних на термін до 09 червня 2023 року. Крім того, 10 червня 2008 року в якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 було укладено Іпотечний договір №02-10/2233. В іпотеку Банку було передано будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою : АДРЕСА_1. В зв'язку з порушення умов Кредитного договору, позивач просить у рахунок погашення заборгованості по Кредитному договору у розмірі 676 013, 40 дол. США, що за курсом НБУ станом на 08.04.2016 року еквівалентно 17 442 017, 21 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки. Представник позивача Гордон О.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, посилаючись на ухилення відповідачів від сплати кредитної заборгованості. Представник відповідача та третьої особи ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечив щодо задоволення позовних вимог, подавши до суду письмове заперечення в кому виклав своє обґрунтування. Вислухавши представника позивача, представника відповідача та третьої особи, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав. 10 червня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_5 було укладено Договір про надання відновлювальної кредитної лінії №10-29/7325 (далі по тексту - «Кредитний договір»), відповідно до умов якого Банк зобов'язувався надати ОСОБА_5 грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 400 000 дол. США зі сплатою 13,5% річних на термін до 09 червня 2023 року 10 червня 2008 року в якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 було укладено Іпотечний договір №02-10/2233. В іпотеку Банку було передано будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою : АДРЕСА_1. Розрахунком заборгованості підтверджується факт невиконання відповідачем умов договору та наявність боргу в розмірі 676 013,40 дол. США, що складається з: заборгованості за кредитом - 334 908,78 дол. США; заборгованості за відсотками - 341 104,62 дол. США. Як передбачено ст.ст. 572, 575 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом, як передбачено ст. 590 ЦК України. Згідно ст.ст. 11, 33 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення боржником основного зобов'язання, майновий поручитель відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя нерухомим майном, що є предметом іпотеки. У разі невиконання або неналежного виконання божником основного зобов'язання Іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до ч. 1 ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Предмет доказування по даній справі входить не лише розмір заборгованості, а й правильність обчислення суми заборгованості та її складових (основної суми, відсотків за користування кредитом, штрафних санкцій) у відповідності до умов договору, що підлягає дослідженню в судовому засіданні. Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», а саме: «У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог». Стаття 257 Цивільного кодексу України встановлює строк загальної позовної давності тривалістю у три роки. Як вбачається з вхідного номера та дати, яка міститься на позовній заяві позивач подав до суду заяву 25.11.2016 року. Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Представником відповідача та третьої особи було заявлено клопотання, про застосування строків позовної давності. Згідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин, початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання . У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому, початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). Оскільки, умовами Кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами (термін сплати заборгованості - згідно графіку платежів до 20 числа кожного місяця та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а відтак, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. З наданого позивачем розрахунку заборгованості вбачається, що відповідач допустив неналежне виконання своїх обов'язків, передбачених пп. 3.3.7-3.3.8 Кредитного договору, оскільки з 20.02.2009 року не сплатив кредит та проценти за його користування відповідно до умов договору, крім того протягом наступних 90 календарних днів Позичальник також не виконав зобов'язання за договором. При цьому, пунктом 4.4 Кредитного договору сторони обумовили, що у разі невиконання (неналежного виконання) Позичальником обов'язків, визначених пп. 3.3.7-3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно, Позичальник зобов'язаний протягом одного робочого дня погасити кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції. Отже, у відповідності до п.4.4 договору, обов'язок Позичальника погасити кредит у повному обсязі, сплатити нараховані проценти та штрафні санкції настав через 90 днів, тобто 21 травня 2009 року, та не був ним виконаний, а відтак саме з 22 травня 2009 року, з наступного дня порушення боржником зобов'язання за кредитним договором, Банк мав право захищати свої порушені права у визначеному законом порядку, у той час як з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором Банк звернувся лише в листопаді 2016 року. Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).» Беручи до уваги той факт, що останній платіж Кредитним договором Позичальник здійснив 23 січня 2009 року, у зв'язку з чим право на позов про стягнення недосплачених сум за цим договором, з урахуванням обумовленого сторонами у ньому п.4.4. виникло у Позивача 22 травня 2009 року. За таких обставин Позивач, звернувшись до суду з даним позовом лише в листопаді 2016 року пропустив строк позовної давності, обумовлений ст. 257 ЦК України. Відповідно до положень частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. В позовній заяві не зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону «Про іпотеку». Відповідно до Постанови Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року: «Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Згідно ст. 1 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до ст. 131 ЦПК України, сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням цих вимог не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Оскільки, Позивач пропустив строк звернення до суду, не надав до суду належних доказів, які би підтверджували законність прав його вимоги до Відповідача та не підтвердив жодним належним документом саму суму нарахованої ним заборгованості, вважаємо, позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Вирішуючи спір на засадах змагальності і диспозитивності цивільного судочинства, на підставі поданих стронами доказів, суд вважає, що позовні вимоги не грунтуються на зібраних по справі і досліджених судом письмових доказах, не узгоджуються із чинним законодавством України, позивач всупереч вимогам ст.ст.10,11,60 ЦПК України не довів позовні вимоги, тому достатніх правових і фактичних підстав для задоволення позову суд не вбачає. Таким чином, в задоволенні позову слід відмовити повністю. Керуючись ст.ст. 10, 11, 15, 60, 212-214 ЦПК України, ст.ст. 11, 16, 204, 514, 525, 526, 527, 530, 543, 549, 554, 559, 572, 590, 624, 625, 629, 1050, 1054 ЦК України, суд, В И Р І Ш И В: В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_4, третя особа ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки , відмовити повністю. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Київської області через Обухівський районний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня проголошення рішення, а особами, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення рішення - з дня отримання копії цього рішення. Суддя Зінченко О. М. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/68713325

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом спільного товариства з обмеженою відповідальністю «СТЛ Екструзія» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Добропласт», третя особа: відділ державної виконавчої служби Бродівського районного управління юстиції Львівської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою спільного товариства з обмеженою відповідальністю «СТЛ Екструзія» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а: У липні 2012 року спільне товариство з обмеженою відповідальністю «СТЛ Екструзія» (далі – СТОВ «СТЛ Екструзія») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Добропласт» (далі – ТОВ «Добропласт») про звернення стягнення на предмет іпотеки. СТОВ «СТЛ Екструзія» зазначало, що 27 травня 2009 року між СТОВ «СТЛ Екструзія» та ТОВ «Добропласт» було укладено господарський договір – контракт НОМЕР_1 на поставку комплектуючих профільної системи «Montblanc» білоруського та російського виробництва, які застосовуються при виготовленні віконних та дверних блоків за номенклатурою та за цінами, вказаними в додатках, які є невід’ємною частиною договору. У цей же день між СТОВ «СТЛ Екструзія» як іпотекодержателем, ТОВ «Добропласт» як покупцем, та ОСОБА_1 як іпотекодавцем – майновим поручителем, було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого іпотекодавець, який є майновим поручителем покупця згідно з контрактом, на забезпечення належного виконання останнім зобов'язань за контрактом, передав в іпотеку нежитлове приміщення (лазню) за АДРЕСА_1, загальною площею 788,7 кв. м. Розділом 4 іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки в разі порушення іпотекодавцем будь-якої з вимог контракту та/або цього договору іпотеки; звернення стягнення на заставлене майно здійснюється на вибір іпотекодержателя: на підставі виконавчого напису нотаріуса, рішення суду або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Рішенням господарського суду Львівської області від 16 лютого 2011 року у справі за позовом СТОВ «СТЛ Екструзія» до ТОВ «Добропласт» про стягнення заборгованості у сумі 43 тис. 528 євро 63 євроценти, стягнуто з ТОВ «Добропласт» на користь СТОВ «СТЛ Екструзія» 36 тис. 130 євро 86 центів основного боргу, 3 тис. 831 євро 92 центи пені, а всього 39 тис. 962 євро 78 центів, а також 399 євро 63 центи державного мита та 216 грн 67 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. На виконання вищезазначеного рішення суду 11 липня 2011 року відкрито виконавче провадження з виконання наказу НОМЕР_2, виданого 11 квітня 2011 року господарським судом Львівської області. Пунктом 2 постанови про відкриття виконавчого провадження запропоновано боржнику самостійно виконати судовий наказ до 18 липня 2011 року; у відповідності до чинного законодавства стягнення боргу вирішено проводити у гривнях до встановленого Національним банком України курсу гривні до іноземної валюти, а саме: 36 тис. 130 євро 86 центів – 410 тис. 085 грн 26 коп. основного боргу, 3 тис. 831 євро 92 центи – 43 тис. 492 грн 29 коп. пені, 399 євро 62 центи – 4 тис. 535 грн 80 коп. державного мита, 216 грн 67 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, а всього 458 тис. 330 грн 2 коп. Станом на 10 травня 2012 року на виконання рішення суду з ТОВ «Добропласт» на їхню користь стягнуто 2 тис. 783 євро 58 центів, боргові зобов’язання у сумі 33 тис. 347 євро 28 центів не виконані. З урахуванням наведеного позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, шляхом передачі йому права власності на нежитлове приміщення (лазню) за АДРЕСА_1, загальною площею 788,7 кв. м. Заочним рішенням Бродівського районного суду Львівської області від 15 жовтня 2012 року позов СТОВ «СТЛ Екструзія» задоволено частково: звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 27 травня 2009 року, укладеним між СТОВ «СТЛ Екструзія», ТОВ «Добропласт» та ОСОБА_1, посвідченим приватним нотаріусом Бродівського районного нотаріального округу Львівської області ОСОБА_2 та зареєстрованим за НОМЕР_3, шляхом передачі права власності на предмет іпотеки – нежитлове приміщення (лазню) загальною площею 788,7 кв. м за АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 8 червня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції змінено та викладено резолютивну частину рішення в наступній редакції: «Позов СТОВ «СТЛ Екструзія» задовольнити частково: звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 27 травня 2009 року, укладеним між СТОВ «СТЛ Екструзія» як іпотекодержателем, та ТОВ «Добропласт» як покупцем згідно контракту, ОСОБА_1 як іпотекодавцем – майновим поручителем, посвідченим приватним нотаріусом Бродівського районного нотаріального округу Львівської області ОСОБА_2 та зареєстрованим за НОМЕР_3, шляхом передачі права власності на предмет іпотеки – нежитлове приміщення (лазню) загальною площею 788,7 кв. м за АДРЕСА_1, вартістю 3 млн 389 тис 580 грн без врахування ПДВ, визначеної шляхом проведення оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності, або 444 тис. 827 доларів США. У решті позову відмовити». Вирішено питання про розподіл судових витрати. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення суду апеляційної інстанції скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень СТОВ «СТЛ Екструзія» просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 33, 36, 37 та 39 Закону України «Про іпотеку» та статей 328, 335, 376 та 392 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень СТОВ «СТЛ Екструзія» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року, 23 березня 2016 року, рішення цього ж суду від 20 квітня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 14 та 28 вересня, 26 жовтня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 травня 2009 року між СТОВ «СТЛ Екструзія» та ТОВ «Добропласт» було укладено контракт НОМЕР_1 на поставку комплектуючих профільної системи «Montblanc» білоруського та російського виробництва, які застосовуються при виготовленні віконних та дверних блоків за номенклатурою та за цінами, вказаними в додатках, які є невід’ємною частиною договору. У цей же день між СТОВ «СТЛ Екструзія» як іпотекодержателем, ТОВ «Добропласт» як покупцем, та ОСОБА_1 як майновим поручителем, було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого іпотекодавець, який є майновим поручителем покупця згідно з контрактом, на забезпечення належного виконання останнім зобов'язань за контрактом, передав в іпотеку нежитлове приміщення (лазню) за АДРЕСА_1, загальною площею 788,7 кв. м. Рішенням господарського суду Львівської області від 16 лютого 2011 року у справі за позовом СТОВ «СТЛ Екструзія» до ТОВ «Добропласт» про стягнення заборгованості у сумі 43 тис. 528 євро 63 євроценти, стягнуто з ТОВ «Добропласт» на користь СТОВ «СТЛ Екструзія» 36 тис. 130 євро 86 центів основного боргу, 3 тис. 831 євро 92 центи пені, а всього 39 тис. 962 євро 78 центів, а також 399 євро 63 центи державного мита та 216 грн 67 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. На виконання вищезазначеного рішення суду 11 липня 2011 року відкрито виконавче провадження з виконання наказу НОМЕР_2, виданого 11 квітня 2011 року господарським судом Львівської області. Станом на 10 травня 2012 року на виконання рішення суду з ТОВ «Добропласт» на їхню користь стягнуто 2 тис. 783 євро 58 центів, боргові зобов’язання у сумі 33 тис. 347 євро 28 центів не виконані. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову СТОВ «СТЛ Екструзія», суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, змінюючи рішення, виходив із того, що ТОВ «Добропласт» не виконало взятих на себе договірних зобов’язань, які забезпечені іпотекою, у зв’язку з чим іпотекодержатель СТОВ «СТЛ Екструзія» набуло право звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлове приміщення (лазню) за АДРЕСА_1, загальною площею 788,7 кв. м, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на це майно. При цьому суди виходили з того, що такий спосіб захисту права відповідно до вимог статті 16 ЦК України та статей 55, 124 Конституції України є судовим. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульований статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленою статтею 38 цього Закону. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»), отже є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення предмет іпотеки. Передаючи справу на новий апеляційний розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що неповнота з’ясування обставин у справі та порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, і ці порушення були допущені апеляційним судом. За таких обставин доводи заявника СТОВ «СТЛ Екструзія» про те, що вищезазначені норми матеріального права неоднаково застосовані судом касаційної інстанції, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, за одних і тих же встановлених судом фактичних обставин, є необґрунтованими. Відповідно до статті 3605 Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви спільного товариства з обмеженою відповідальністю «СТЛ Екструзія» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-1139цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/02069BDB78CAD64DC225817D00432749

Державний герб України Справа № 758/1660/16-ц Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2017 року Подільський районний суд міста Києва у складі: головуючого судді - Богінкевич С. М. , при секретарі - Потапьонок К. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним, - В С Т А Н О В И В : Позивач за первісним позовом звернувся до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи тим, що 10.07.2006 року між відповідачем ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Вказує, що відповідач за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Звертає увагу суду на те, що у порушення вимог п.1.1.1., 1.5.1., 1.5.1.1. частини №2 кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідач порушив взяті на себе зобов'язання щодо своєчасного та повного повернення кредиту, процентів за користування кредитом. Крім того, вказує, що за порушення строків повернення кредиту, відсотків за користування кредитом, відповідач зобов'язався сплатити пеню у розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожний день прострочки, що передбачено п.4.1.1. частини № 2 кредитного договору. У зв'язку з вищевикладеним станом на 04.07.2014 року у відповідача за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року утворилась заборгованість перед банком в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 2 944 868,89 гривень, що складається з: залишку заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 743 949,64 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; заборгованості по відсоткам у розмірі 5308,94 доларів США, що еквівалентно 62 863,73 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пені за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 2 944 868,89 гривень. Зазначає, що 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. У зв'язку вищевикладеним, станом на 15.01.2016 року заборгованість за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року становить 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 1 631 925,20 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, пені за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 5 956 527,07 гривень, з яких: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; заборгованість по відсоткам у розмірі 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; пеня за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 5 956 527,07 гривень. Крім того, зазначає, що з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Також, за умовами договору іпотеки, а саме п. 2.1. іпотека забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов'язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено в кредитному договорі, з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом терміну його дії. У зв'язку з вищевикладеним, враховуючи ту обставину, що відповідач ОСОБА_1 як позичальник порушив вимоги умов кредитного договору та договору іпотеки (майнової поруки), не виконує взятих на себе зобов'язань змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року - нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, яка станом на 15.01.2016 р. складає: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; сума несплачених відсотків за користування кредитом - 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пеня за прострочення виконання зобов'язань за період з 15.01.2015 року по 15.01.2016 року в розмірі 5 956 527,07 гривень, що разом становить 7 588 452,27 гривень, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 заявив зустрічний позов до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Вказує, що 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. Зазначає, що з метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Вказує, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк», у зв'язку з чим змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить визнати вищезазначений договір недійсним. В судове засідання представник позивача за первісним позовом не з'явився, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, однак подав до суду заяву, у якій первісний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому, зустрічний позов не визнав та просив у його задоволенні відмовити, мотивуючи тим, що він необґрунтований та безпідставно заявлений. В судове засідання відповідачі за первісним позовом - ОСОБА_1, ОСОБА_2 та його представники не з'явились, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином, однак один з його представників подав до суду заяву, у якій первісний позов не визнав та просив в його задоволенні відмовити повністю, посилаючись на його безпідставність та у зв'язку зі спливом трирічного строку позовної давності, зустрічний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому. Ознайомившись із матеріалами справи, суд, керуючись ст.ст.169,224 ЦПК України, ухвалив, справу розглянути без участі сторін на підставі наявних доказів. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що первісний позов є обґрунтованим на підставі ст.526 ЦК України, яка передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу та ст.1054 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Наряду з цим первісний позов задоволенню не підлягає, з урахуванням вимог ст.257 ЦК України, яка передбачає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три року та ст.261 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права та на підставі ст.267 ч.3,4 ЦК України, яка передбачає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленого до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Судом встановлено, що 10.07.2006 року між ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу ОСОБА_1 було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Відповідач ОСОБА_1 за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Як вбачається з матеріалів справи, 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Сумнівів у правильності зроблених розрахунків не виникає, а тому суд вважає їх вірними, однак, не дивлячись на зроблений судом висновок, позов задоволенню не підлягає по причині спливу строку позовної давності тривалістю у три роки, оскільки, як вбачається з позовної заяви, вона подана до суду 04.02.2016 року Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України встановлено загальної позовної давності тривалістю у три роки. Стаття 256 ЦК України визначає поняття позовної давності - це строк в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Відповідно до правового висновку Верховного суду України, викладе в ухвалі суду від 06.11.2013 року під час розгляду справи № 6-116 цс13, початок перебігу строку позовної давності відповідно до ст. 261 ЦК України співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Отже, перебіг строку позовної давності за вимогою позивача за первісним позовом про стяги суми кредиту, процентів та штрафних санкцій за кредитним договором розпочався в 2012 році, з моменту спливу тридцятиденного строку з моменту отримання відповідачем досудової вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором та у зв'язку з тим, що основна та додаткова вимоги можуть подаватися одночасно, у випадку подання позову виключно за основною вимогою, без подання позову за додатковою вимогою, який не перериває перебіг строку позовної давності за додатковою вимогою. Таким чином, початок перебігу позовної давності необхідно рахувати з 2012 року, а оскільки Банк звернувся до суду з позовом лише 14.01.2015 року, то трирічний строк позовної давності, передбачений ст.257 ЦК України сплинув, що є підставою для відмови у позові. Що стосується зустрічного позову ОСОБА_1 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, слід зазначити наступне. Як вбачається з матеріалів справи, 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. З метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Позивач за зустрічним позовом в обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що відповідно до пункту 1 розпорядження Держфінпослуг від 03.04.2009 року №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): 1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали д якого випливає право грошової вимоги; 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; 3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, розпорядженням передбачено, що фінансова послуга з факторингу, зокрема, полягає у набутті відступленого права грошової вимоги до боржників, які є суб'єктами господарювання. Кошти за кредитним договором №ML - 006/2060/2008 було надано позичальнику, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності, у зв'язку з чим укладання небанківською фінансовою установою договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням вимог підпункту 2 пункту 12 вищезазначеного розпорядження, а тому ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». У зв'язку з вищевикладеним, суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року та про задоволення зустрічного позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». На підставі викладеного, ст.ст. 16, 512, 514, 525-526, 530, 610-612, 625, 629, 1050, 1054, 1077-1079, 1082, 1084 ЦК України, керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 11, 57-60, 88, 209, 212, 214-215, 218 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовити. Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним - задоволити. Визнати недійсним договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 квітня 2012 року, укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за Кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Подільський районний суд м. Києва, шляхом подачі в десятиденний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя С. М. Богінкевич http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67769594

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., за участю заявника ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У листопаді 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі – ТОВ «ОТП Факторинг Україна») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 26 листопада 2007 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі – ЗАТ «ОТП Банк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі – ПАТ «ОТП Банк»), та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки (майнової поруки), за умовами якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 в рахунок забезпечення належного виконання кредитних зобов’язань ОСОБА_3. ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначало, що між ним та ПАТ «ОТП Банк» 18 березня 2011 року було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля та договір відступлення права вимоги, за яким останній відступив фактору свої права вимоги за договорами, укладеними з ОСОБА_3 та ОСОБА_1. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 кредитних зобов’язань Білоцерківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 28 січня 2013 року, зміненим рішенням Апеляційного суду Київської області від 4 квітня 2013 року, стягнув з неї на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 7 млн 368 тис. 189 грн заборгованості за кредитним договором. Посилаючись на зазначені обставини, а також на невиконання ОСОБА_3 рішення суду, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка складала станом на 23 жовтня 2015 року 6 млн 178 тис. 956 грн 50 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Білоцерківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 19 січня 2016 року в задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відмовив. Апеляційний суд Київської області 21 квітня 2016 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 січня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задовольнив частково: в рахунок погашення заборгованості у розмірі 2 млн 657 тис. 615 грн 70 коп. за кредитним договором, укладеним 26 листопада 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3, звернув стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1 загальною площею S_1, що належить ОСОБА_1 на праві власності, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» шляхом проведення прилюдних торгів, установивши початкову ціну предмета іпотеки у розмірі 5 млн 183 тис. 688 грн. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року залишила без змін. 27 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень статей 256, 257 та 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи, заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2014 року, 3 червня 2015 року, а також постанови Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року та 9 листопада 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року й рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року та залишити в силі рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 січня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 26 листопада 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 1 млн 200 тис. грн, а остання зобов’язалася повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором, а саме до 20 листопада 2022 року (т.1, а.с. 8–12). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того самого дня між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки (майнової поруки), за умовами якого останній передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, що належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 1999 року (т.1, а.с. 13–16). 18 березня 2011 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, відповідно до умов якого (пункт 3.1 статті 3) ПАТ «ОТП Банк» продало (відступило) ТОВ «ОТП Факторинг України» права на кредитний портфель, який включає кредитні договори, у тому числі кредитний договір, укладений з ОСОБА_3, поручителем якої є ОСОБА_1, а ТОВ «ОТП Факторинг України» прийняло такий кредитний портфель та зобов'язалося сплатити на користь ПАТ «ОТП Банк» винагороду (т.1, а.с. 31–38). Того ж дня року між ПАТ «ОТП Банк» і ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір відступлення права вимоги за кредитними договорами, що забезпечені іпотекою/заставою, за яким до фактора перейшли усі права клієнта як сторони, що іменується іпотекодержатель/заставодержатель, у зобов’язаннях, які виникли на підставі договорів забезпечення, включно з правом звернути стягнення на заставлене майно (т.1, а.с. 39–41). Білоцерківський міськрайонний суд Київської області рішенням від 28 січня 2013 року, зміненим рішенням Апеляційного суду Київської області від 4 квітня 2013 року, стягнув з ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» 7 млн 368 тис. 189 грн заборгованості за кредитним договором, а також вирішив питання розподілу судових витрат (т.1, а.с. 18–27). У справі, яка є предметом перегляду, cуд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» з підстави пропуску строку позовної давності, перебіг якого, на думку суду, розпочався в грудні 2009 року, коли боржник востаннє вніс черговий платіж на погашення кредиту. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна», апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку, що позивач пред’явив позов у межах позовної давності відповідно до положень статей 257, 261 ЦК України, оскільки рішення суду, якими стягнуто заборгованість з ОСОБА_3, набрали чинності 4 квітня 2013 року, а позов про звернення стягнення подано до суду 12 листопада 2015 року. Надану для порівняння постанову Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року № 6-2251цс16 прийнято в справі про стягнення заборгованості за кредитним договором. Таким чином, у справі, за результатами якої прийнято зазначену постанову, та в справі, рішення в якій просить переглянути заявник, наявні різні предмети й підстави позову, зміст позовних вимог та встановлено різні фактичні обставини. У постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-169цс14 зазначено, що в разі за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинне здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов’язань. Підстави для висновку про те, що ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Крім того, не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права надана для порівняння ухвала від 2 квітня 2014 року, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду й передав справу на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Ухвалою від 3 червня 2015 року суд касаційної інстанції погодився з висновками попередніх судів про те, що, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки 17 травня 2013 року, позивач пропустив строк позовної давності, оскільки мав можливість звернутися до іпотекодавця протягом трьох років після отримання боржником 20 серпня 2009 року досудової вимоги про повне погашення заборгованості за кредитним договором, отримання якої підтверджується рішенням місцевого суду про стягнення заборгованості від 5 липня 2012 року, яке набрало законної сили. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). ОСОБА_1 подав заяву про застосування позовної давності (т.1, а.с. 67). Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252 – 255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов’язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки. Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. Частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що в разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. У пункті 2.1 договору іпотеки сторони узгодили, що іпотека за цим договором забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо сплати боржником кожного і всіх його платіжних зобов’язань за кредитним договором у розмірі, валюті, порядку та у строк, які встановлені в кредитному договорі з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом терміну дії. Умовами укладеного кредитного договору передбачено дату остаточного повернення кредиту – 20 листопада 2011 року. Разом з тим, сторони узгодили право банку вимагати дострокового виконання боргових зобов’язань у цілому або у визначеній банком частині (пункт 1.9). При цьому сторони передбачили, що зобов’язання позичальника щодо дострокового виконання боргових зобов’язань настає з дати відправлення банком на адресу позичальника відповідної вимоги та повинно бути виконане позичальником протягом 30 (тридцяти) календарних днів з дати одержання відповідної вимоги (пункт 1.9.1). У судових рішеннях щодо стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором суди встановили, що вимога банку про дострокове повернення кредиту направлена відповідачам 8 жовтня 2010 року. У цій вимозі ПАТ «ОТП Банк», посилаючись на пункт 1.9 кредитного договору, вимагало достроково, через 30 днів з моменту одержання повідомлення, виконати всі боргові зобов’язання в повному обсязі. Пред’явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов укладеного договору змінив строк виконання основного зобов’язання. Право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки виникло в кредитора у зв’язку з невиконанням боржником вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі. При цьому таке право згідно з умовами укладених договорів виникає через тридцять календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги та за умови її невиконання. У справі, яка є предметом перегляду, позивач міг пред’явити позов до іпотекодавця протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання (тридцять перший день після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі). З наведених підстав ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, зокрема дату отримання позичальником вимоги про дострокове повернення кредиту, а також дату невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, тобто початок перебігу позовної давності, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 жовтня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року та рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 січня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3116цс16 За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов’язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Пред’явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків за користування ним, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України та умов укладеного договору змінив строк виконання основного зобов’язання. Право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки виникло в кредитора у зв’язку з невиконанням боржником вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі. При цьому таке право згідно з умовами укладених договорів виникає через тридцять календарних днів з дати одержання позичальником відповідної вимоги та за умови її невиконання. У справі, яка є предметом перегляду, позивач міг пред’явити позов до іпотекодавця протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання (тридцять перший день після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі). Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 5 липня 2017 року № 6-3116цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/608EE7E128CFC9BDC225815A00414E16

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 липня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» до ОСОБА_1, третя особа – фізична особа – підприємець ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про перегляд Верховним Судом України рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 4 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 23 грудня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, в с т а н о в и л а: У червні 2013 року Публічне акціонерне товариство «Родовід банк» (далі – ПАТ «Родовід банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. ПАТ «Родовід банк» зазначало, що 28 лютого 2008 року між ним та фізичною особою – підприємцем ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2) було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив позичальнику кредитну лінію в межах загальної суми 7 млн 500 тис грн. Видача кредитних траншів здійснювалась на підставі додаткових угод, які є невід'ємною частиною кредитного договору, а саме: відповідно до додаткової угоди № 1 від 29 лютого 2008 року було надано кредит у розмірі 1 млн грн.; додаткової угоди № 2 від 11 березня 2008 року – 500 тис. грн; додаткової угоди № 3 від 12 травня 2008 року – 500 тис. грн; додаткової угоди № 4 від 3 червня 2008 року – 1 млн грн; додаткової угоди № 5 від 8 вересня 2008 року – 1 млн грн. За умовами кредитного договору та додаткових угод до нього позичальник повинен був повернути ПАТ «Родовід банк» надані грошові кошти згідно з графіком у рівних частинах по 156 тис. 250 грн, починаючи з лютого 2009 року, але не пізніше 27 лютого 2013 року. 28 лютого 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором було укладено договір іпотеки, відповідно до якого майнові поручителі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 передали в іпотеку банку належне їм на праві власності майно, а саме: житловий будинок за АДРЕСА_1 та земельну ділянку, що знаходиться за цією ж адресою. У зв’язку з неналежним виконанням ФОП ОСОБА_2 умов кредитного договору та додаткових угод до нього утворилась заборгованість, яка станом на 27 серпня 2015 року складала 20 млн 606 тис. 65 грн 21 коп. З урахуванням наявної заборгованості банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: на 1/2 частину житлового будинку за АДРЕСА_1 та земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею S_1, що належать відповідачу на праві власності, шляхом продажу предмета іпотеки на публічних торгах. Суди розглядали справу неодноразово. Останнім рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 4 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 23 грудня 2015 року, у задоволені позову ПАТ «Родовід банк» відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «Родовід банк» відхилено, судові рішення у праві залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «Родовід банк» просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 266, 598, 599 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 17 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПАТ «Родовід банк» посилається на постанови Верховного Суду України від 4 вересня, 4 грудня 2013 року, 22 жовтня 2014 року та 23 вересня 2015 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Родовід банк» ОСОБА_4 та представника ОСОБА_1 – ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 лютого 2008 року між ПАТ «Родовід банк» та ФОП ОСОБА_2 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк відкрив позичальнику кредитну лінію в межах загальної суми 7 млн 500 тис грн. Видача кредитних коштів здійснювалась на підставі додаткових угод до кредитного договору, зокрема відповідно до додаткової угоди № 1 від 29 лютого 2008 року – 1 млн грн.; додаткової угоди № 2 від 11 березня 2008 року – 500 тис. грн; додаткової угоди № 3 від 12 травня 2008 року – 500 тис. грн; додаткової угоди № 4 від 3 червня 2008 року – 1 млн грн; додаткової угоди № 5 від 8 вересня 2008 року – 1 млн грн. 28 лютого 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором було укладено договір іпотеки НОМЕР_2, відповідно до пункту 1.1 якого майнові поручителі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором, вчасного та у повному обсязі погашення основної суми боргу за кредитами, відшкодування збитків та іншої заборгованості за кредитним договором передали в іпотеку банку належне їм на праві власності майно: житловий будинок за АДРЕСА_1, загальною площею S_2, житловою площею S_3, та земельну ділянку за тією ж адресою. ОСОБА_2 своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконувала, у зв’язку із чим 17 березня 2009 року банк, скориставшись своїм правом вимагати дострокового повернення коштів, надіслав ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як поручителям вимогу достроково повернути в повному обсязі отримані кредитні кошти, сплатити проценти та пеню протягом 30 днів з моменту відправлення вимоги. Право банку на дострокове повернення отриманих кредитних коштів передбачено також пунктами 3.1.4., 3.1.5. кредитного договору. Оскільки вимоги банку не були виконані, 19 червня 2009 року банк звернувся до Ленінського районного суду м. Кіровограда з позовом до ФОП ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ТОВ «Єлисаветградська транспортна компанія» про стягнення заборгованості за кредитним договором та договорами поруки. Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 21 липня 2011 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за кредитним договором у сумі 4 млн 538 тис. 860 грн 99 коп., зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено, визнано недійсним договір поруки від 28 лютого 2008 року НОМЕР_3. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 14 листопада 2012 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано в частині зустрічних позовних вимог та ухвалено в цій частині нове рішення, яким зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено, визнано недійсним договір поруки від 28 лютого 2008 року НОМЕР_3, укладений між банком та ОСОБА_1, у задоволенні позову банку до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитом відмовлено. Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ПАТ «Родовід банк», пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінило строк виконання основного зобов’язання з 27 лютого 2013 року на 17 квітня 2009 року й було зобов’язане пред’явити позов про звернення стягнення на предмет іпотеки в межах загального строку позовної давності, однак звернулось до суду з даним позовом лише 12 червня 2013 року, тобто з пропуском строку, передбаченого статтею 257 ЦК України, про застосування якого заявлено відповідачем. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 4 вересня 2013 року, на яку у своїй заяві посилається ПАТ «Родовід банк», міститься висновок про те, що наявність судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно. Тобто, правовідносини у вказаній справі, а відповідно і висновки Верховного Суду України стосуються виключно юридичної можливості кредитора звернути стягнення на предмет іпотеки за наявності судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором. У постанові Верховного Суду України від 4 грудня 2013 року міститься висновок про те, що в разі припинення суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи (виключення з реєстру суб’єктів підприємницької діяльності) її зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. Фізична особа – підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. Оскільки основне зобов’язання за кредитним договором не припинилося, то немає підстав і для припинення іпотеки. У постанові Верховного Суду України від 22 жовтня 2014 року міститься висновок про те, що закінчення строку дії кредитного договору за наявності заборгованості боржника за цим договором не може бути підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником, а в постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року – про те, що розірвання кредитного договору не є підставою для припинення іпотеки, якою може бути забезпечене виконання зобов’язання, що виникло до набрання законної сили рішенням суду про розірвання договору. В жодній із наданих постанов не йдеться про сплив позовної давності при зверненні до суду з позовом. Отже, підстави для висновку про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, висновкам, викладеним у наданих заявником постановах Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, відсутні. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» про перегляд рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 4 вересня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Кіровоградської області від 23 грудня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Постанова від 5 липня 2017 року № 6-687цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A2E2BEAAB72A27F4C225815C004DB233

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 8 квітня 2015 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Григор'євої Л.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,- розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" до ОСОБА_1, діючої в своїх інтересах та в інтересах дочки – ОСОБА_2, треті особи: реєстраційна служба Головного управління юстиції у Запорізькій області, товариство з обмеженою відповідальністю "Техноекспорт", орган опіки та піклування Мелітопольської міської ради Запорізької області про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року, в с т а н о в и л а: 9 вересня 2013 року публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі – ПАТ "УкрСиббанк") звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 3 вересня 2007 року та 28 травня 2008 року з метою в забезпечення виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Техноекспорт" (далі - ТОВ "Техноекспорт") зобов’язань за кредитними договорами НОМЕР_1 від 3 вересня 2007 року та НОМЕР_2 від 28 травня 2008 року уклало з ОСОБА_3 договори іпотеки, за умовами яких останній передав в іпотеку нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 іпотекодавець помер. Спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_3 є його дружина ОСОБА_1 та неповнолітня дочка ОСОБА_2 Посилаючись на те, що ТОВ "Техноекспорт" взяті на себе зобов’язання за кредитними договорами від 3 вересня 2007 року та від 28 травня 2008 року не виконує, позивач просив суд на підставі статей 1281, 1282 ЦК України , статті 23 Закону України від 5 червня 2003 року № 898 –IV "Про іпотеку" (далі – Закону України "Про іпотеку") звернути стягнення на предмет іпотеки та визнати за ним право власності на нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 2 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 29 травня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження. У заяві про перегляд судового рішення ПАТ "УкрСиббанк" порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 липня 2014 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: статей 23, 33 Закону України "Про іпотеку", частини п’ятої статті 1268, статті 1297 ЦК України. На обґрунтування заяви банк додав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року, в якій, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми права. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. За змістом пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII “Про забезпечення права на справедливий суд” (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України ( в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України ( в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3605 ЦПК України ( в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ПАТ "УкрСиббанк" та ТОВ "Техноекспорт" уклали два кредитні договори: НОМЕР_1 від 3 вересня 2007 року з терміном повернення кредиту не пізніше 2 вересня 2010 року та НОМЕР_2 від 28 травня 2008 року з терміном повернення кредиту не пізніше 27 травня 2011 року. 3 вересня 2007 року та 28 травня 2008 року ПАТ "УкрСиббанк" уклало з ОСОБА_3 два договори іпотеки з метою забезпечення кредитних зобов’язань ТОВ "Техноекспорт". Відповідно до них в іпотеку передана нежитлова будівля літ. А-3, площею 5 569 м кв., котельня літ. Б-1 та огорожа № 1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, ринкова вартість якої згідно звіту суб’єкта оціночної діяльності складає 2 152 664 грн. Умовами кредитних договорів НОМЕР_1 від 3 вересня 2007 року та НОМЕР_2 від 28 травня 2008 року передбачалося, що виконання зобов’язань позичальника за цими договорами забезпечуються заставою нерухомості – спірної нежитлової будівлі та порукою ОСОБА_4. Укладеним 3 вересня 2007 року договором іпотеки НОМЕР_3 між ПАТ "УкрСіббанк" і ОСОБА_3 передбачено, що іпотекою спірної нежитлової будівлі забезпечуються в повному обсязі усі грошові зобов’язання іпотекодавця як майнового поручителя ТОВ "Техноекспорт", зокрема за кредитним договором НОМЕР_1 від 3 вересня 2007 року, за яким отримано позичальником 70 тис. доларів США. Згідно з договором іпотеки НОМЕР_4 від 28 травня 2008 року іпотекою забезпечується виконання кредитного договору НОМЕР_2 від 28 травня 2008 року, за яким ТОВ "Техноекспорт" отримало кредит на суму 207 920 доларів США. У зв’язку з невиконанням ТОВ "Техноекспорт" зобов’язань за кредитними договорами станом на 17 червня 2013 року утворилась заборгованість на загальну суму 572 525, 72 долари США, що за курсом НБУ складає 4 576 198 грн., з яких заборгованість за кредитним договором НОМЕР_1 від 3 вересня 2007 року складає 141016, 63 долари США (1127145 грн. 94 коп.); заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 від 28 травня 2008 року 431509, 09 доларів США (3449052 грн. 17 коп.). ІНФОРМАЦІЯ_1 іпотекодавець помер. Спадкоємцями за законом після його смерті є його дружина ОСОБА_1 та неповнолітня дочка ОСОБА_2. 19 травня 2010 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. 28 січня 2011 року та 3 березня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 видані свідоцтва про право на спадщину за законом на частину спадкового майна, за винятком спірної нежитлової будівлі, у зв’язку із накладенням на неї арешту за договором іпотеки та знаходженням у суді з грудня 2009 року справи про стягнення заборгованості за кредитами (справа № 2-882/2010 Мелітопольського районного суду Запорізької області). Так, у грудні 2009 року ПАТ "УкрСиббанк" звернулося до суду з позовом до ТОВ "Техноекспорт", ОСОБА_4 та ОСОБА_3 – спадкодавця про стягнення заборгованості, яка утворилася за кредитними договорами НОМЕР_1 від 3 вересня 2007 року та НОМЕР_2 від 28 травня 2008 року у зв’язку з невиконанням боржниками вимоги кредитора про погашення заборгованості. Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2010 року провадження у справі зупинено на підставі пункту 1 частини першої статті 201 ЦПК України у зв’язку зі смертю ОСОБА_3, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 71 т.1). Рішенням Мелітопольського районного суду Запорізької області від 4 травня 2012 року з боржника ТОВ "Техноекспорт" та поручителя ОСОБА_4 на користь ПАТ "УкрСиббанк" стягнуто солідарно суму заборгованості за кредитами у розмірі 4 041 028 грн 56 коп. Постановою державного виконавця від 10 вересня 2013 року виконавче провадження з виконання рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 4 травня 2012 року закінчено та скасовані інші заходи примусового виконання рішення суду на підставі постанови Господарського суду Запорізької області від 17 червня 2013 року, якою ТОВ "Техноекспорт" визнано банкрутом та призначено ліквідатора (а.с. 54 т. 2). Заперечуючи проти позову, відповідачка 2 квітня 2014 року заявила суду про сплив позовної давності за вимогами до неї та про застосування наслідків спливу позовної давності (а.с. 57 т. 2) В обґрунтування заяви ОСОБА_1 зазначала, що про смерть іпотекодавця ОСОБА_3 ПАТ "УкрСиббанк" стало відомо ще у липні 2010 року у процесі розгляду справи про стягнення заборгованості за кредитами (ухвала суду від 13 липня 2010 року), та із її заяви на адресу банку від 26 листопада 2010 року про надання згоди на зняття іпотечної заборони на нежитлове приміщення з метою отримання нею свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті чоловіка (а.с. 53, 71 т. 1). Крім того, 28 серпня 2013 року Мелітопольська державна нотаріальна контора повідомила ПАТ "УкрСиббанк" на його звернення від 19 серпня 2013 року про те, що спадкоємцями після смерті ОСОБА_3 є ОСОБА_1 та його дочка ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 110, 123 т.1). 3 вересня 2013 року ПАТ "УкрСиббанк" направило ОСОБА_1 вимогу про погашення боргових зобов’язань ОСОБА_3 на підставі норм статей 1281, 1282 ЦК України, а 7 листопада 2013 року повідомило її про звернення стягнення на предмет іпотеки (а.с. 55, 62 т.2). Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ "УкрСиббанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання права власності на нерухоме майно суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, на підставі норм статей 1218, 1231, 1282, 1299 ЦК України та Закону України "Про іпотеку" дійшов висновку про те, що спадкоємці іпотекодавця право власності на іпотечне нерухоме майно не набули, оскільки на час розгляду справи у встановленому законом порядку свідоцтво про право на спадщину за законом не отримали, право власності на це майно не зареєстрували та не визначили частки у спадковому майні. Зазначивши, що підставою для відмови в позові є саме ці обставини, суд, крім того, послався й на те, що договором іпотеки НОМЕР_4 від 28 травня 2008 року не визначений обсяг зобов’язань, які забезпечуються іпотекою. Суд також зазначив, що оскільки позов є недоведеним, підстави для застосування позовної давності та наслідків її спливу відсутні. Разом з тим, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року судом на підставі статей 1268, 1297 ЦК України, статті 23 Закону України "Про іпотеку" зроблено висновок про те, що неотримання спадкоємцем свідоцтва про право власності на нерухоме спадкове майно, яке перебуває в іпотеці, не свідчить про неприйняття ним спадщини та не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на іпотечне майно. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини п’ятої статті 1268 та статті 1297 ЦК України у поєднанні з нормами статей 23, 33 Закону України "Про іпотеку" та нормами статей 1281, 1282 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Порядок прийняття спадщини, яка відкрилася після 1 січня 2004 року, визначений Главою 87 ЦК України. Згідно з нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов’язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України). Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України). Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України). Дії, які свідчать про прийняття спадщини спадкоємцем спадщини визначені у частинах 3, 4 статті 1268, статті 1269 ЦК України. Так, згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Чинне законодавство розмежовує поняття прийняття спадщини (глава 87 ЦК України "Здійснення права на спадкування") та оформлення спадщини (глава 89 ЦК України "Оформлення права на спадщину). Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п’ята статті 1268 ЦК України). Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України). Таким чином, спадкові права є майновим об’єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку. Відповідно до частини першої, другої статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Частиною третьою статті 23 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, за змістом статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до третьої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Проте якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, який є відмінним від боржника, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки передбачені у статтях 12, 33 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до цих норм такими підставами є порушення іпотекодавцем умов іпотечного договору, невиконання або неналежне виконання боржником основного зобов’язання. Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що хоча отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК України є правом, а не обов’язком спадкоємця, однак відсутність у спадкоємця свідоцтва про право на спадщину не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог кредитора. Якщо спадкоємець прийняв спадщину стосовно нерухомого майна, але зволікає з виконанням обов'язку, передбаченого статтею 1297 ЦК України, зокрема, з метою ухилення від погашення боргів спадкодавця, кредитор має право звернутися до нього з вимогою про погашення заборгованості спадкодавця. За таких обставин, судом касаційної інстанції норми статей 1268, 1296, 1297 ЦК України витлумачені неправильно. Разом з тим необхідно враховувати наступне. Оскільки зі смертю боржника зобов’язання по поверненню кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту чи сплати його частинами не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статті 1282 ЦК України щодо обов’язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора у порядку, передбаченому частиною другою цієї норми. Саме на підставі норм статей 1281, 1282 ЦК України кредитор заявив вимоги до спадкоємців. Так, згідно зі статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора вони зобов’язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями і кредитором не встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора накладає стягнення на майно, яке було передано спадкоємцям у натурі. Разом з тим, положення зазначеної норми застосовуються у випадку дотримання кредитором норм статті 1281 ЦК України щодо строків пред’явлення ним вимог до спадкоємців. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців. Отже, встановлені статтею 1281 ЦК України строки - це строки у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб’єктивне право, а не є строком позовної давності, як зазначив суд. У справі, яка переглядається, кредитор пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, що згідно з частиною четвертою цієї норми позбавляє його права вимоги до спадкоємців. Таким чином, правильно встановивши обставини справи, суд неправильно застосував до правовідносин сторін норми статей 1281, 1283, 1296, 1297 ЦК України, що однак не призвело до неправильного вирішення спору, оскільки відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця настає лише за умови додержання кредитором вимог статей 1281, 1282 ЦК України, які ним не дотримані. Крім того, відмовляючи в задоволенні вимог ПАТ "УкрСиббанк" суди послалися на частину другу статті 1299 ЦК України, проте на час вирішення судами спору згідно із Законом України від 4 липня 2013 року № 402-VII (набрав чинності 4 серпня 2013 року) ця норма була виключена із ЦК України. Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права не призвело до неправильного вирішення справи, а правильне по суті рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань, то відповідно до частин першої, другої статті 3605 ЦПК України ( в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) судове рішення скасуванню не підлягає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України ( в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Л.І. Григор'єва Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-33 цс15) Аналіз норм статей 1216, 1218, 1219, 1231, 1268, 1269, 1296, 1297 ЦК України дає підстави для висновку про те, що спадкові права є майновим об’єктом цивільного права, реалізувавши які, спадкоємець, незалежно від отримання ним свідоцтва про право на спадщину, набуває прав на спадкове майно, в тому числі нерухоме (право володіння, користування), а з моменту оформлення права власності на нерухоме майно і право розпорядження ним. Відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право власності на спадкове нерухоме майно не позбавляє кредитора спадкодавця звернутися на підставі норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» до такого спадкоємця, що зволікає з отриманням свідоцтва з вимогами про звернення стягнення на спадкове майно, яке є предметом іпотеки. Оскільки зі смертю боржника зобов’язання з повернення кредита включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред’явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред’явлення вимог, (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців. Оскільки, кредитор пред’явив вимоги до спадкоємців поза межами зазначених строків, підставою для відмови кредитору у зверненні стягнення на спадкове іпотечне майно є саме ця обставина, а не факт неотримання спадкоємцями свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Таким чином, враховуючи, що неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права не призвело до неправильного вирішення справи, а правильне по суті рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань, підстави для скасування такого рішення відсутні. Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D8FFD2A161B0C3E9C2257E27001CBBF9

Державний герб України Справа № 361/1489/16-ц Головуючий у І інстанції Сердинський В. С. Провадження № 22-ц/780/1036/17 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1 Категорія 26 20.06.2017 РІШЕННЯ Іменем України 20 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі: Головуючого Лівінського С.В. суддів: Коцюрби О.П. ОСОБА_2 за участю секретаря судового засідання Спеней І.С. розглянувши справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладників фізичних осіб на здійснення ліквідації ОСОБА_3 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 09 грудня 2016 року, В С Т А Н О В И Л А: У березні 2016 року ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» звернулося до суду з вказаним позовом. Зазначав, що 03 квітня 2008 року між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» (правонаступником якого він є) та ОСОБА_5 укладено кредитний договір № 320, за умовами якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 50000 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних та встановленої щомісячної плати за обслуговування кредиту у розмірі 176,75 грн, що становить 0,07 % річних від суми кредиту, з кінцевим терміном повернення до 03 квітня 2018 року. Погашення заборгованості здійснювалося за графіком погашення кредиту та процентів. Одночасно для забезпечення виконання зобовязання за кредитним договором між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк (Іпотекодержатель) та ОСОБА_4, ОСОБА_5 (Іпотекодавці), був укладений договір іпотеки, предметом якого є нежиле приміщення, загальною площею 51,4 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке належить Іпотекодавцям: ОСОБА_4 1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 22 листопада 1999 року, фондом комунального майна Броварської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 22 листопада 1999 року, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-12799, ОСОБА_5 1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 22 листопада 1999 року, фондом комунального майна Броварської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 22 листопада 1999 року, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-12799, та інша 1/3 частка на підставі договору дарування посвідченого 31 жовтня 2005 року ОСОБА_6, приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу за реєстровим № 3386, зареєстрованого в Броварському бюро технічної інвентаризації 16 листопада 2005 року, номер запису 1-12799. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2010 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_5 стягнуто на користь ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» за вказаним кредитним договором заборгованість в сумі 431117,21 грн, з яких: 6018 доларів США 39 центів - прострочена заборгованість, 40037 доларів США - строкова заборгованість, 5782 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом, а також 16942, 57 грн - штраф за пропуск платежів. Стверджував, що станом на 25 лютого 2016 року загальна сума заборгованості складає 2516406,80 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом 46055 доларів США 39 центів; заборгованості за відсотками - 43872 долари США 22 центи, (всього заборгованість за кредитом та відсотками 89927 доларів США 61 цент, що за курсом НБУ еквівалентно 2447706,34 грн); заборгованості за комісіями за обслуговування кредиту 15380,81 грн; штрафу/пені за несвоєчасне погашення кредиту за період з 25.02.2015 по 25.02.2016 в розмірі 53319,65 грн. Таким чином, на думку позивача, різниця не стягнутої заборгованості складає 1105462,16 грн, з яких: 38090 доларів США 15 центів (еквівалентно за курсом НБУ 1036761,70 грн) заборгованості за відсотками; 15380,81 грн - заборгованості за комісіями за обслуговування кредиту; 53319,65 грн - штрафу/пені за несвоєчасне погашення кредиту за період з 25.02.2015 по 25.02.2016. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 320 від 03 квітня 2008 року просив звернути стягнення, в розмірі нестягнутої суми заборгованості у розмірі 1105462,16 грн, на предмет іпотеки. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 09 грудня 2016 року позов задоволено. В рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_5 перед ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_7» за кредитним договором № 320 від 03 квітня 2008 року, що становить нестягнуту суму боргу в сумі 1105462,16 грн, з них: по відсотках - 38090,15 дол. США, в гривневому еквіваленті складає 1036761,70 грн; заборгованість за комісіями за обслуговування кредиту - 15380,81 грн; штраф/пеня за несвоєчасне погашення кредиту (неустойка) - 53319,65 грн, звернуто стягнення на спірне нежиле приміщення, 1/3 частка якого належить ОСОБА_4, 2/3 частки - ОСОБА_5, шляхом його продажу ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_7» від свого імені будь-якій особі-покупцю за початковою ціною, визначеною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної субєктом оціночної діяльності під час його реалізації у порядку, передбаченому ст. 38 Закону України «Про іпотеку», з наданням ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_7» всіх прав продавця. Стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_4Ю на користь ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» витрати по сплаті судового збору. ОСОБА_5 з рішенням суду не погодилася і подала апеляційну скаргу. Вважає вказане рішення таким, що ухвалене при неповному зясуванні обставин, що мають значення для справи і з порушенням норм матеріального та процесуального права. Позивач та ОСОБА_4 рішення суду не оскаржили та в судове засідання не з'явилася. Про дату та час розгляду справи вони повідомлені належним чином, що відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України,не перешкоджає розглядові справи. Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представника апелянта, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Частинами 1, 3 статті 303 ЦПК України установлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Відповідно до статті 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно закону. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Проте, зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що умовами кредитного договорупозовні вимоги є доведеними і такими, що ґрунтуються на вимогах закону. Між тим, з цим висновком суду повністю погодитись не можна. Зі справи вбачається та її матеріалами підтверджено таке. 3 квітня 2008 року між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» (правонаступником якого є ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк») та відповідачем ОСОБА_5 укладено кредитний договір № 320. Згідно з п. п. 1.1., 1.3., 1.4., 1.5. кредитного договору ОСОБА_7 надав позичальнику грошові кошти у сумі 50000 дол. США, що складає 252500 грн за курсом НБУ на момент укладення договору, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних та встановленої щомісячної плати за обслуговування кредиту у розмірі 176,75 грн, що становить 0,07 % річних від суми кредиту, з кінцевим терміном повернення до 03 квітня 2018 року. В якості забезпечення виконання позичальником своїх зобовязань, щодо погашення кредиту, сплати процентів за його користування, інших платежів, передбачених цим договором, а також можливих штрафних санкцій позичальник/майновий поручитель мав укласти з банком у визначені строки іпотечний договір. Відповідно до п. п. 2.5.1. кредитного договору, позичальник зобовязаний щомісячно до дати, встановлений у графіку, поповнювати свій поточній рахунок шляхом внесення готівкових коштів через касу Банку або безготівковим перерахунком, у сумі, не меншій суми чергового погашення відповідної частини кредиту, процентів та інших плат, встановлених у графіку. Згідно з п. п. 2.7.1. кредитного договору, не зважаючи на інші положення договору, банк мав право вимагати дострокового виконання боргових зобовязань в цілому, у випадку, поряд з іншим, невиконання позичальником/майновим поручителем та або поручителем своїх боргових та інших зобовязань за цим договором та /або умов іпотечного договору. У випадку невиконання позичальником боргових зобовязань понад один місяць від дня отримання вимоги банку, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки, майно поручителя в порядку , передбаченому діючим законодавством та договором іпотеки. Відповідно до п. 3.2.8 кредитного договору банк зобовязаний звернути позасудове стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання позичальником будь-яких боргових зобовязань за цим договором. Згідно з п. 5.2. кредитного договору, сторони домовилися, що невиконання або неналежне виконання позичальником зобовязань по поверненню кредитних коштів, сплаті процентів , а так само невиконання або неналежне виконання зобовязань, поряд з іншим, зобовязань передбачених п. 3.3 (позичальник зобовязаний), є умовами, при настанні яких припиняється кредитування банком позичальника, а позичальник здійснює дострокове повернення отриманих коштів банку, сплачує банку проценти за користування кредитними коштами та інші платежі відповідно до умов цього договору. Для цього, ОСОБА_7 надає під розпис уповноваженій особі, або надсилає рекомендованим листом позичальнику письмову вимогу про дострокове повернення позичальником кредитних коштів, сплату ним процентів за користування кредитними коштами з нарахуванням можливих штрафних санкцій. У випадку непогашення зазначеної у вимозі суми, банк по закінченню 20-ти денного строку з дати отримання позичальником/поручителем такої вимоги, звертає стягнення на заставлене майно, чи інше забезпечення у розмірі наданих кредитних коштів, заборгованість по сплаті процентів, неустойки та інших витрат банку, у порядку визначеному цим договором, договором іпотеки та чинним законодавством України. Відповідно до п. 7.3. кредитного договору, цей договір набрав чинності з моменту його підписання сторонами і діяв до повного виконання сторонами своїх зобовязань. В той же день між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 був укладений договір іпотеки, предметом якого є нежиле приміщення, загальною площею 51,4 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_2, яке належить іпотекодавцям: ОСОБА_4 - 1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 22 листопада 1999 року, фондом комунального майна Броварської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 22 листопада 1999 року, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-12799; ОСОБА_5 - 1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 22 листопада 1999 року, фондом комунального майна Броварської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 22 листопада 1999 року, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-12799, та інша 1/3 частка на підставі договору дарування посвідченого 31 жовтня 2005 року ОСОБА_6, приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу за реєстровим № 3386, зареєстрованого в Броварському бюро технічної інвентаризації 16 листопада 2005 року, номер запису 1-12799. Відповідно до п. 2.5 іпотечного договору, узгоджена сторонами оціночна вартість предмета іпотеки становила 562500грн, відповідно до розрахунків виконаних Спільно Українсько-Угорським підприємством «Увекон» від 11 березня 2008 року. Згідно з п. п. 6.1.7., 6.1.13. іпотечного договору, банк мав право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо при настанні строку виконання зобовязання (або тієї чи іншої його частини), воно не буде виконане, а також звернути стягнення та реалізувати предмет іпотеки на підставах і в порядку, передбаченому цим договором та Законом України «Про іпотеку». Згідно зі здійсненним банком розрахунком заборгованості за кредитним договором, останній платіж ОСОБА_5 за цим договором було здійснено 3 квітня 2009 року. 21 квітня 2010 року ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2010 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_5 стягнуто на користь ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» по кредитному договору № 320 від 03 квітня 2008 року заборгованість в сумі 431117,21 грн, з яких: 6018 доларів США 39 центів - прострочена заборгованість, 40037 доларів США - строкова заборгованість, 5782 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом, а також 16942,57 грн - штраф за пропуск платежів. Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 31 січня 2012 року позовну заяву ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» до ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки залишено без розгляду. За розрахунком банку, станом на 25 лютого 2016 року загальна сума заборгованості ОСОБА_5 перед банком складає 2516406,80 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом 46055 доларів США 39 центів; заборгованості за відсотками - 43872 долари США 22 центи, (всього заборгованість за кредитом та відсотками 89927 доларів США 61 цент, що за курсом НБУ еквівалентно 2447706,34 грн); заборгованості за комісіями за обслуговування кредиту 15380,81 грн; штрафу/пені за несвоєчасне погашення кредиту за період з 25.02.2015 по 25.02.2016 в розмірі 53319,65 грн. Різниця ж не стягнутої заборгованості складає 1105462,16 грн, з яких: 38090 доларів США 15 центів (еквівалентно за курсом НБУ 1036761,70 грн) заборгованості за відсотками; 15380,81 грн - заборгованості за комісіями за обслуговування кредиту; 53319,65 грн - штрафу/пені за несвоєчасне погашення кредиту за період з 25.02.2015 по 25.02.2016. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Договір є обовязковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). Визначення поняття зобовязання міститься у ч. 1 ст. 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобовязання це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобовязання як правового звязку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обовязок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобовязання надано право, що кореспондує обовязку першої. Обовязками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобовязання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобовязання є прострочення невиконання зобовязання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобовязання" (ст.ст. 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у ст. 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу (ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Про правові наслідки порушення зобовязання боржником йдеться також в ч. 1 ст. 611, ч. 2-4 ст. 612, ч. 1,2 ст. 220 ГК України, які передбачають відповідальність боржника. Цивільно-правова відповідальність це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обовязку новим, або у приєднанні до невиконаного обовязку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обовязків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Таким чином, висновок міськрайонного суду щодо наявності заборгованості ОСОБА_5 перед банком в цілому являється правильним. Разом з тим, перевіряючи доводи апелянта щодо застосування норм закону про позовну давність, колегія суддів виходять з такого. Як зазначалося вище, сторони встановили як строк дії договору до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобовязань (п. 7.3), так і строки виконання зобовязань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню в строк до 3 квітня 2018 року. Таким чином, графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд зі встановленням строку дії договору сторони встановили і строки виконання боржником окремих зобовязань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобовязання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Як встановлено судом, ОСОБА_5 перестала виконувати щомісячні зобовязання з погашення кредиту з 3 квітня 2009 року, у той час як з вимогами про стягнення заборгованості за кредитом та з вимогами про дострокове повернення кредиту банк звернувся 21 квітня 2010 року, включивши до позовних вимог як всю заборговану суму, так і майбутні платежі. Разом з тим, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (ч. ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Аналогічна правова позиція міститься в постанові судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13). За наведеного, так як ОСОБА_5 перестала виконувати щомісячні зобовязання з погашення кредиту з 3 квітня 2009 року, позивач скористався своїм правом про стягнення всієї заборгованості за вказаним кредитним договором звернувшись до суду 21 квітня 2010 року і, з набранням законної сили рішенням міськрайонного суду від 11 листопада 2010 року, позивач своєчасно не скористався своїм правом звернути стягнення на предмет іпотеки на підставі п. 8.3 іпотечного договору, висновок суду про початок перебігу позовної давності з 3 квітня 2018 року з визначеної судом дати закінчення дії кредитного договору та відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про стягнення заборгованих на час звернення до суду платежів ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Оскільки позивач позов до суду подав лише 18 березня 2016 року, тобто із пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності, клопотання про поновлення строку не заявив і доказів поважності причин пропуску не надав, а також враховуючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності, рішення суду першої інстанції, на підставі п. 4) ч.1 ст. 309 ЦПК України, слід скасувати і ухвалити по справі нове рішення про відмову в задоволенні позову. Керуючись ч. 3 ст. 209, ст. ст. 218, 303, 304, п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309 ст. ст. 313-314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, - В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області 04 травня 2016 року " скасувати. Ухвалити нове рішення. Відмовити в задоволені позову Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк». Рішення набирає законної сили з моменту проголошення. Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів із дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий суддя С.В. Лівінський судді: О.П. Коцюрба ОСОБА_2 http://reyestr.court.gov.ua/Review/67386149

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», треті особи: Московський відділ державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про припинення іпотеки та скасування обтяжень за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі – ПАТ «Дельта банк»), треті особи: Московський відділ державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції (далі – Московський ВДВС Харківського МУЮ), приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про припинення іпотеки та скасування обтяжень, посилаючись на те, що 07 квітня 2007 року між ним та Акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк» (далі - АКІБ «Укрсиббанк») з метою забезпечення кредитного договору, укладеного 04 квітня 2007 року між ОСОБА_3 та АКІБ «Укрсиббанк», було укладено договір іпотеки, предметом якого стала належна ОСОБА_1 на праві власності квартира АДРЕСА_1. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірну квартиру приватним нотаріусом ОСОБА_2 накладено заборону. У грудні 2011 року ПАТ «Дельта банк» отримало право вимоги за вказаними кредитним та забезпечувальним договорами на підставі укладеного договору купівлі-продажу прав вимоги, укладеного між ним та ПАТ «Укрсиббанк». У листопаді 2013 року ПАТ «Дельта банк» звернулося до Московського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу іпотеки на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі у зв’язку зі спливом строку позовної давності. Ураховуючи зазначене, позивач вважав, що оскільки на момент звернення до суду з позовом існували судові рішення, що набрали законної сили та відповідно до яких вимоги банку щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не задоволені у зв’язку з пропущенням відповідачем строків позовної давності для стягнення основної заборгованості, а тому, на його думку, іпотечне зобов’язання повинне бути припиненим. Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 12 травня 2016 року позов задоволено. Визнано припиненим нотаріально посвідчений договір іпотеки від 04 квітня 2007 року, укладений між ПАТ «Дельта банк» та ОСОБА_1. Знято заборону на нерухоме майно ОСОБА_1, а саме квартиру АДРЕСА_1 та вилучено запис про обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 6 грудня 2016 року заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 12 травня 2016 року в частині скасування арешту нерухомого майна, обтяження, накладених на спірну квартиру постановами державного виконавця Московського ВДВС Харківського МУЮ від 10 листопада 2014 року та 20 жовтня 2014 року та вилучення запису про обтяження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зазначених позовних вимог відмовлено. В іншій частині заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2017 року ПАТ «Дельта банк» відмовлено у відкритті касаційного провадження. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Дельта банк» просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 3, 17, Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 266, 267, 509, 598, 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Дельта Банк» - ОСОБА_4 на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково. На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Суд установив, що 07 квітня 2007 року між ОСОБА_1 та АКІБ «Укрсиббанк» на забезпечення кредитного договору, укладеного 04 квітня 2007 року між ОСОБА_3 та АКІБ «Укрсиббанк», було укладено договір іпотеки, предметом якого стала належна позивачу на праві власності квартира АДРЕСА_1. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на спірну квартиру приватним нотаріусом ОСОБА_2 накладено заборону. 8 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених цим договором, ПАТ «Укрсиббанк» передало (відступило) ПАТ «Дельта банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, в тому числі й договором іпотеки, укладеним з позивачем. У листопаді 2013 року ПАТ «Дельта банк» звернулося до Московського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та в рахунок погашення заборгованості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу іпотеки на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 10 березня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі у зв’язку зі спливом строку позовної давності щодо основного зобов’язання та в силу статті 266 ЦК України відповідно й до додаткової вимоги (зокрема, накладення стягнення на заставне майно). У справі, рішення в якій переглядаються, ухвалюючи рішення про задоволення позову в його нескасованій частині, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зі спливом позовної давності до основної та додаткової вимог банку про стягнення боргу за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки в розумінні статті 509 ЦК України припиняється й основне зобов’язання за договором про надання споживчого кредиту; з огляду на це з припиненням основного зобов’язання відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека також припиняється. Апеляційний суд погодився з таким висновком і в рішенні також зазначив, що первісний кредитор та його правонаступник після ухвалених судових рішень про відмову в задоволенні позову про стягнення боргу в повному обсязі та звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку зі спливом строку позовної давності втратили право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, а тому за відсутності обґрунтованої вимоги кредитора на момент вирішення спору про припинення іпотеки слід вважати іпотеку припиненою, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року (справа № 6-118цс16). Проте в наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня, 24 лютого, 20 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що пропуск відповідачем строку позовної давності на звернення до суду з позовом за захистом свого порушеного права не свідчить про припинення іпотеки, якщо основне зобов’язання за кредитним договором не виконано. Зазначене може бути підставою для відмови в задоволенні позову банку про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до приписів статті 266 ЦК України. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 266, 267, 509, 598, 599 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України проаналізувала наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді України Беляневич О.А., Бичкової С.С., Васильєвої В.А., Венедіктової В.І., Голубєвої Н.Ю., Дзери О.В., Коссака В.М., Кузнєцової Н.С., Майданика Р.А., Спасибо-Фатєєвої І.В., Харитонова Є.О., отримані в порядку статті 360-1 ЦПК України, та виходить з такого. Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України). Правила припинення зобов’язання сформульовані в главі 50 «Припинення зобов’язання» розділу І книги п’ятої «Зобов’язальне право» ЦК України. Норми цієї глави передбачають, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), переданням відступного (стаття 600 ЦК України), зарахуванням (стаття 601 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), прощенням боргу (стаття 605 ЦК України), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливістю виконання (стаття 607 ЦК України), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609 ЦК України). Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов’язання норми глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають. При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи. У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов’язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду – захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов’язку. Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п’ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного. Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання не визнає. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо. Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється. Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов’язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом. Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Натомість Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням. Проаналізувавши положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла такого висновку. Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку». У справі, рішення в якій переглядаються, суди неправильно застосували вищевказані норми матеріального права та помилково вважали, що іпотека підлягає припиненню згідно з абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», оскільки основне зобов’язання ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_5 за договором про надання споживчого кредиту від 4 квітня 2007 року припинилося самим лише фактом відмови судом у позові ПАТ «Дельта банк» про стягнення заборгованості за цим кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки внаслідок пропущення строку позовної давності. Окрім того, суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково здійснили посилання на правову позицію, висловлену в постанові Верховного Суду України від 6 липня 2016 року у справі № 6-118цс16, з огляду на таке. Під час прийняття зазначеної постанови Верховний Суд України керувався тим, що законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов’язаних з припиненням іпотеки, оскільки іпотека за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості припиняється за фактом припинення виконанням основного зобов’язання. У справі, рішення в якій переглядаються, не встановлено факту виконання основного зобов’язання, що згідно з положеннями Закону України «Про іпотеку» є однією з підстав припинення іпотеки. З наведених підстав ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позову ОСОБА_1 не можна визнати законними й обґрунтованими. Крім того, унаслідок неправильного застосування норм матеріального права суд не перевірив змісту договорів споживчого кредиту та іпотеки, не встановив і не зазначив у рішенні, чи передбачає кредитний договір винятки із загального правила припинення основного зобов’язання стосовно визнання спливу позовної давності підставою для припинення основного зобов’язання і, відповідно, іпотеки. У зв’язку із цим суд не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми закону і вирішення спору в частині позовних вимог про визнання іпотеки припиненою, зняття заборони відчуження нерухомого майна у зв’язку з іпотекою та вилучення запису про обтяження нерухомого майна з реєстру. До повноважень Верховного Суду України не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Судову палата у цивільних справах Верховного Суду України процесуальної можливості ухвалити нове рішення у справі. За таких обставин ухвалені в справі судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково. Заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 12 травня 2016 року, рішення апеляційного суду Харківської області від 6 грудня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2017 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання іпотеки припиненою, зняття заборони відчуження нерухомого майна та вилучення з реєстру запису про обтяження нерухомого майна у зв’язку з іпотекою скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті позовних вимог судові рішення залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-786цс17 Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України). Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов’язання норми глави 50 «Припинення зобов’язання» ЦК України не передбачають. При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України. Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Таким чином, позовна давність пов’язується із судовим захистом суб’єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб’єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов’язаної особи. У зобов’язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб’єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов’язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов’язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду – захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов’язку. Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов’язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п’ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов’язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного. Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов’язання не визнає. Виконання боржником зобов’язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов’язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо. Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов’язання не припиняється. Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов’язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом. Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання (абзац другий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»). Натомість Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов’язанням. Проаналізувавши положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла такого висновку. Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку». Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 15 травня 2017 року № 6-786цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F062FFE81B504EFBC225812F004B09F2

После покупки дома, через 2 года, обнаружил что дом в ипотечном разбирательстве между банком и аферистами. Я ничего и не подозревал пока не привлекли соответчиком. Верю во всех Вас! Дела выкладываю по порядку с самого начала.

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 травня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 6 листопада 2015 року, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 січня 2016 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2016 року, в с т а н о в и л а: У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 9 червня 2008 року між публічним акціонерним товариством «Сведбанк» (далі – ПАТ «Сведбанк») та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній надано кредит у розмірі 50 тис. 820 дол. США 58 центів зі сплатою 12,88 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 8 червня 2033 року. Цього ж дня на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Сведбанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого відповідачі передали в іпотеку банку належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1. 25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу права вимоги, за умовами якого ПАТ «Сведбанк» передало ПАТ «Дельта Банк» право вимоги за кредитним та забезпечувальним договорами, унаслідок чого останнє стало новим кредитором у зазначених зобов’язаннях. У зв’язку з неналежним виконанням позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 3 серпня 2015 року складала 1 млн грн 210 тис. 739 грн 81 коп., з яких тіло кредиту – 1 млн 3 тис. 799 грн 31 коп., проценти – 156 тис. 177 грн 40 коп.; пеня – 47 тис. 953 грн 59 коп.; сума за ставкою 3% від простроченої заборгованості по тілу кредиту – 436 грн 31 коп.; сума за ставкою 3% від простроченої заборгованості по процентам – 2 тис. 373 грн 20 коп. Вважаючи, що позичальник належним чином не виконав зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість, ПАТ «Дельта Банк» просило у рахунок погашення цієї заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на іпотечне майно. Деснянський районний суд м. Чернігова рішенням від 6 листопада 2015 року позов задовольнив. Апеляційний суд Чернігівської області рішенням від 15 січня 2016 року змінив рішення суду першої інстанції, ухвалив доповнити резолютивну частину рішення наступним абзацом: «Реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ «Дельта Банк» не проводити на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 березня 2016 року зазначені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві ОСОБА_2 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 33, 36-39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку». На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_2 посилається на постанову Верховного Суду України від 30 березня 2016 року (№ 6-1851цс15) у справі за позовом приватного підприємства «Юридичний департамент «Дікон ЮГ» до фізичних осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, у заяві ОСОБА_2 посилається на судові рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2012 року (№ 6-30900св11) у справі за позовом кредитної спілки «Агро-Кредит» до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки та 23 травня 2012 року (№ 6-9687св12) у справі за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Промекономбанк» до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки. Так, ухвалюючи постанову від 30 березня 2016 року (№ 6-1851цс15) та скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України виходив з того, що відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 цього Закону договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). При вирішенні даної категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. У рішенні від 8 лютого 2012 року (№ 6-30900св11) суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на іпотечне майно, керувався тим, що як у статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і в договорі іпотеки передбачено, що за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати зазначене питання таким способом. Постановляючи ухвалу від 23 травня 2012 року (№ 6-9687св12) та скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд дійшов висновку про те, що статтею 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Під час ухвалення судових рішень, суди вказаних вимог статті 39 Закону не виконали, не зазначили початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, не визначили способу реалізації предмета іпотеки та інше. Натомість у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалив рішення про задоволення позову та постановив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за банком права власності на іпотечне майно. Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права (статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку»), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданих для порівняння судових рішеннях. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 9 червня 2008 року між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній надано кредит у розмірі 50 тис. 820 дол. США 58 центів зі сплатою 12,88 % річних та кінцевим терміном повернення коштів 8 червня 2033 року. 9 червня 2008 року на забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «Сведбанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого відповідачі передали в іпотеку банку належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1. 25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу права вимоги, за умовами якого ПАТ «Сведбанк» передало ПАТ «Дельта Банк» право вимоги за кредитним та забезпечувальним договорами. У зв’язку з неналежним виконанням позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка станом на 3 серпня 2015 року склала 1 млн грн 210 тис. 739 грн 81 коп., з яких тіло кредиту – 1 млн 3 тис. 799 грн 31 коп., проценти – 156 тис. 177 грн 40 коп.; пеня – 47 тис. 953 грн 59 коп.; сума за ставкою 3% від простроченої заборгованості по тілу кредиту – 436 грн 31 коп.; сума за ставкою 3% від простроченої заборгованості по процентам – 2 тис. 373 грн 20 коп. Згідно з пунктом 12 договору іпотеки за вибором іпотекодержателя застосовується один з наведених способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя: за рішенням суду (підпункт 12.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 12.2); згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, а саме шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, або продаж іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу (підпункти 12.3, 12.3.1, 12.3.2). Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних Верховного Суду України виходить з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Разом з тим порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України можна зробити висновок про те, що законодавець визначає три способи захисту для задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1219цс16. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). У справі, яка переглядається, суди встановили, що умов договору відповідачка не виконувала, кредит не погасила, у зв’язку із чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі останньому права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Хоч у справі, яка переглядається, суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитора щодо виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов’язань. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 6 листопада 2015 року, рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 березня 2016 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція Верховного Суду України у справі № 6-1388цс16 Аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України можна зробити висновок про те, що законодавець визначив три способи захисту для задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Хоч у справі, яка переглядається, суд, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитора щодо виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов’язань. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 24 травня 2017 року № 6-1388цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8FFE97771D2A74F6C2258132004EFD58

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, малолітнього ОСОБА_3, в інтересах якого діють законні представники ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Київського нотаріального округу ОСОБА_4, служба у справах дітей Оболонської районної державної адміністрації в м. Києві, реєстраційна служба головного управління юстиції в м. Києві, Оболонський районний відділ Державної міграційної служби України в м. Києві, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанс та кредит») звернулося до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи його тим, що між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 18 липня 2005 року укладено кредитний договір та 16 квітня 2009 року – додаткову угоду до нього НОМЕР_1, згідно умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 82 000 доларів США строком до 18 липня 2020 року зі сплатою 11 % річних. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 18 липня 2005 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1. Окрім того, 18 липня 2005 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за умовами якого остання відповідає перед банком за неналежне виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором. У зв’язку з невиконанням ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань станом на 24 вересня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 1 862 326 грн. 03 коп., а тому позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом визнання права власності за банком на квартиру за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, виселити всіх мешканців зі зняттям їх з реєстраційного обліку. Справа переглядалася в суді неодноразово. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» задоволено. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» за кредитним договором від 18 липня 2005 року в сумі 1 862 326 грн. 03 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру за АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1 на праві власності шляхом визнання права власності на зазначене майно за ПАТ «Банк «Фінанси та кредит», за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Постановлено виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, законним представником якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_2, з житлового приміщення та знято з реєстраційного обліку, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 25 лютого 2015 року рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року змінено в частині стягнення пені, зменшено її розмір з 1 067 235 грн. 57 грн. до 772 615 грн. 45 коп. на підставі частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення не звертати до виконання протягом дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що набрав законної сили 07 червня 2014 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відхилено, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 травня 2014 року у незміненій частині та рішення апеляційного суду м. Києва від 25 лютого 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 33, 36, 37-39 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, пояснення представника ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» - ОСОБА_5, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява задоволенню не підлягає. Відповідно до змісту статті 360-5 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. Суд встановив, що 18 липня 2005 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_2 та 16 квітня 2009 року – додаткову угоду до нього НОМЕР_1, відповідно до умов яких банк надав позичальнику кредит у розмірі 82 000 доларів США строком до 18 липня 2020 року зі сплатою 11 % річних. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 18 липня 2005 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1. 18 липня 2005 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки, за умовами якого остання відповідає перед банком за неналежне виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором. Внаслідок невиконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов’язань за кредитним договором станом на 24 вересня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 862 326 грн. 03 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що умовами укладеного між сторонами кредитного договору передбачено, що задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», а тому не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно. Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що можливе зменшення розміру стягнутої пені за прострочення виконання зобов’язань за кредитним договором на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, а також із необхідності зупинення виконання рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення протягом дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого та 15 лютого 2017 року, 22 грудня, 21 грудня, 30 листопада 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки, що полягає у реєстрації іпотекодержателем права власності на нерухоме майно на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня, 16 січня 2017 року, 7 грудня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що аналіз статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України свідчить про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статей 33, 36, 37-39 Закону України «Про іпотеку», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно із положеннями частин другої та третьої зазначеної статті (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України “Про іпотеку”; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). У справі, яка переглядається суд встановив, що умови договору відповідач не виконував, кредитну заборгованість не погасив, у зв’язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору, зокрема пунктом 9.3.1, передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеки». Хоча, у справі, яка переглядається, суд ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак установивши факт невиконання позичальником грошових зобов’язань за кредитним договором, вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою. З урахуванням того, що внаслідок ухвалення Верховним Судом України власного рішення результат по суті спору не зміниться, тому судові рішення суду першої інстанції в незміненій частині та рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ у справі за № 6-679цс17 Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України “Про іпотеку” (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 27 квітня 2017 року № 6-679цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/588CAFA017C49FFCC2258110004186DB

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: орган опіки та піклування Звенигородської міської ради, приватний нотаріус Звенигородського районного нотаріального округу ОСОБА_6, про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а : У липні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 13 березня 2006 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є будинок АДРЕСА_1. Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та, посилаючись на зазначені обставини й неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого станом на 18 вересня 2012 року утворилася заборгованість у сумі 172 тис. 707 грн 79 коп., просив звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити із зазначено будинку відповідачів, які зареєстровані та проживають у ньому, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Суди розглядали справу неодноразово. Звенигородський районний суд Черкаської області рішенням від 11 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року, позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 172 тис. 707 грн 79 коп. звернув стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок загальною площею 172,4 кв.м, який розташований за АДРЕСА_1, шляхом його продажу з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; виселив ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які зареєстровані і проживають у житловому будинку АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України у м. Звенигородці; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року залишила без змін. У грудні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статей 38–40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку»), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня, 16 жовтня, 10 грудня 2014 року, 5 червня 2015 року, 10 жовтня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, 2 листопада 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 13 березня 2006 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого позичальник отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року (т.1, а.с. 6–9). З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметами якого є будинок АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, що розташований на земельній ділянці площею S_1 (т.1, а.с. 10–14). Станом на час укладення іпотечного договору зазначений предмет іпотеки належав на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 2006 року, зареєстрованому в реєстрі прав власності 3 березня 2006 року (т.1, а.с. 122–123). ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка станом на 18 вересня 2012 року складала 172 тис. 707 грн 79 коп. 30 травня 2012 року ПАТ «КБ «Приватбанк» направило ОСОБА_1 вимогу щодо погашення кредитної заборгованості за кредитним договором із застереженням про звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (т.1, а.с. 36). Апеляційний суд Черкаської області рішенням від 8 травня 2014 року відмовив у задоволенні позовних вимог Звенигородської міжрайонної прокуратури в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки на час укладення оспорюваного договору останні не мали права користування чи проживання у спірному будинку, тому укладеним договором не були порушені їхні права (т.1, а.с. 247–249) У пункті 17.8.2 іпотечного договору сторони передбачили право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов’язань за кредитним договором у випадках: порушення позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем будь-якого із зобов’язань, передбачених цим договором, тощо. Умовами договору іпотеки сторони також узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених умовами договору, відповідно до розділу V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що містяться в договорі (пункт 23 договору іпотеки). Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, послався на вимоги частини другої статті 9, статті 109 ЖК УРСР, статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та дійшов висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором шляхом укладення будь-яким способом з іншою особою – покупцем договору купівлі–продажу та виселення відповідачів із житлового будинку, оскільки позичальник не виконував узятих на себе зобов’язань. Надані для порівняння ухвали від 16 липня, 10 грудня 2014 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій і передав справи на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Разом з тим в інших, наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій, які відмовили в задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, з підстав того, що: - позивач не дотримався всіх передбачених умов, за яких можливе примусове виселення за рішенням суду, зокрема умови про добровільне звільнення приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги (16 жовтня 2014 року); - громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (5 червня 2015 року); - житло, що є предметом договору іпотеки, придбано відповідачем не за рахунок отриманого кредиту (10 жовтня 2016 року). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки: - у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 Цивільного кодексу України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню (від 27 травня 2015 року № 6-332 цс15); - згідно з положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину такого рішення, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. У справі, яка переглядається, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд на порушення вимог статті 39 цього Закону не зазначив у рішенні необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону, та початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої цієї статті (від 2 листопада 2016 року № 6-1923цс15). Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності та розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян. Прикінцевими положеннями Закону України «Про іпотеку», який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема текст статті 109 викладено в новій редакції. За змістом частини другої статті 40 цього Закону та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виселяючи відповідачів зі спірного будинку без надання їм іншого постійного житла, не з’ясували джерела коштів, за які було придбано переданий в іпотеку будинок, зокрема чи це майно було придбано за рахунок отриманого ОСОБА_1 кредиту. Звертаючись до суду з позовними вимогами, ПАТ «КБ «Приватбанк» обрало судовий спосіб захисту порушених прав кредитора щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою, та просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві. Закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі правила для здійснення реалізації предмета за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України. Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку»; посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, а також не вказав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону . Згідно із частиною п’ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку» дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції, зазначив про право іпотекодержателя укладати договори і здійснювати всі необхідні дії від імені іпотекодавця, що не узгоджується з вимогами частини п’ятої статті 38 цього Закону. Суди апеляційної і касаційної інстанцій, погодившись із такими висновками суду першої інстанції, на вказані недоліки застосування судом статті 38 Закону України «Про іпотеку» уваги не звернули й не виправили їх шляхом правильного застосування відповідних цих норм. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3057цс16 За змістом частини третьої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), частин першої, другої статті 39, частин першої, другої статті 40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-3057цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/90D95629802D5F21C22581160030F169

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ[1] 01 листопада 2016 року м. Київ Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі: головуючого судді: Мазурик О.Ф., суддів: Махлай Л.Д., Левенця Б.Б., секретаря: Синявського Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», в інтересах якого діє Стрикаль Сергій Валерійович, на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, - ВСТАНОВИЛА: В серпні 2015 року позивач - Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк», Банк), посилаючись на те, що на підставі договору до нього перейшло право вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладеними 19.08.2008 між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк») та ОСОБА_2, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - однокімнатну квартиру, загальною площею 52,20 кв.м., житловою площею 19,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, шляхом визнання права власності. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду ПАТ «Дельта Банк» через свого представника Стрикаля С.В. подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права без повного з'ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В обґрунтування апеляційної скарги представник позивача зазначив, що ПАТ «Дельта Банк» повністю не погоджується з рішенням та обставинами встановленими судом, оскільки Банк повністю довів наявність порушень боржником за кредитним договором та надав документи, що підтверджують факт відступлення права вимоги. Просив скасувати рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21.03.2016 та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі. Представник відповідача - ОСОБА_3 в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечувала та просила відхилити, а рішення залишити без змін. Представник ПАТ «Дельта Банк» в судове засідання не з'явився. Надіслав заяву про неможливість своєчасного прибуття в судове засідання. Причину неявки в заяві не зазначив. Колегія суддів визнала причину неявки представника позивача неповажною та відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України вважає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися в судове засідання. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача,перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження та вимог, що заявлялись у суді першої інстанції, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. З матеріалів справи вбачається, що 19 травня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 було укладено Кредитний договір № 2632/0508/45-003, відповідно до умов якого останній отримав кредит в сумі 123 600 доларів США та зобов'язався повернути у повному обсязі у строк не пізніше 19.05.2038 зі сплатою 11,40% річних за користування кредитом. В рахунок забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 19.05.2008 між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 було укладено Договір іпотеки № 2632/0508/45-003-Z-1 (на купівлю житлової нерухомості), за умовами якого іпотекодавець (ОСОБА_2.) передає іпотекодержателю (ВАТ «Сведбанк») в іпотеку однокімнатну квартиру, загальною площею 52,20 кв.м., житловою площею 19,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 11 лютого 2010 року між ПАТ «Сведбанк», яке виступає правонаступником ВАТ «Сведбанк», та ОСОБА_2 було укладено Договір про внесення змін та доповнень № 1 до кредитного договору від 19.05.2008. 11.02.2010 між між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 було укладено Договір про внесення змін та доповнень № 1 до іпотечного договору від 19.05.2008. 08 квітня 2010 року між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 було укладено Договір про внесення змін та доповнень № 2 до кредитного договору від 19.05.2008. Обставини щодо укладення вказаних вище договорів відповідачем не оспорюються. Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», обґрунтовуючи свої позовні вимоги, посилався на те, що на підставі Договору купівлі-продажу прав вимоги від 25.05.2012, укладеного між ним та Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк»), до нього перейшло право вимоги за кредитним договором та іпотечним договором, укладеними 19.08.2008 між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 В своїх запереченнях на позовну заяву ОСОБА_2 посилався на те, що позивачем не доведено право вимоги за кредитним та іпотечним договорами, які були укладені між ним та ВАТ «Сведбанк», а надані позивачем докази на підтвердження такого права є неналежними та недопустимими. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що надані позивачем докази не підтверджують його право вимоги за кредитним договором від 19.05.2008, у зв'язку з чим дійшов висновку, що позовні вимоги ґрунтуються на припущеннях та є недоведеними. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду та вважає їх правильними, враховуючи наступне. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути змінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Статтею 513 ЦК України передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло право зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом. Згідно з ч. 1 ст. 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредитору документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні (ч. 2 ст. 517 ЦК України). Отже, виходячи із приписів наведених норм, перехід прав новим кредиторам підтверджується передачею документів, які засвідчують їх права та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Разом з цим, як вбачається з матеріалів справи на підтвердження права вимоги позивачем до суду першої інстанції надано ксерокопію Договору купівлі-продажу прав вимоги від 25.05.2012, який не містить всіх сторінок та не посвідчений у встановленому законом порядку. Зокрема, надано сторінки 1-4, 6, 28-29. На останній сторінці зазначено, що всього прошито, пронумеровано та скріплено печаткою 29 арк., тоді як до матеріалів справи долучено лише 6 аркушів. Також стороною позивача надано ксерокопію Витягу з Додатку № 1 до Договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, який теж належним чином не посвідчений. Крім того, до суду першої інстанції стороною позивача на підтвердження права вимоги за договором про відступлення права вимоги надано ксерокопію Договору купівлі-продажу права вимоги на 2 аркушах, з п. 2.3. якого вбачається, що права вимоги переходять від продавця до покупця та обов'язки продавця передати права вимоги вважаються виконаними з моменту підписання продавцем та покупцем Акту приймання-передачі прав вимоги. Акту прийому-передачі позивачем суду не надано. В матеріалах справи на а.с. 76 міститься ксерокопія однієї сторінки акту, на якій зазначено, що Акт складається з 91 аркушу. Оригінали вищевказаних документів для огляду суду надано не було. Відповідно до статті 77 Закону України «Про нотаріат» вірність виписки може бути засвідчена лише у у тому разі, коли її зроблено з документа, в якому містяться рішення кількох не зв'язаних між собою питань. Виписка повинна відтворювати повний текст частини документа з певного питання. Засвідчення вірності виписки з документа засвідчується за правилами, передбаченими статтями 75 і 76 цього Закону. Стороною позивача до суду в подальшому надано ксерокопію виписки зі сторінок 1,3,7,8,29 Договору купівлі-продажу вимоги, викладеному на 29 арк. та з Акту приймання-передачі прав вимоги до договору купівлі-продажу прав вимоги, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондра Л.В. 30.11.2015 за реєстровим № 2908, яка нотаріально не посвідчена. Оригінал даного документу для огляду суду також не надано. Вищенаведене свідчить, що позивачем на підтвердження своїх позовних вимог не надано доказів, які завірені у встановленому законом порядку, а тому не є належними. Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи. Згідно з ч. 1, 2 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. У відповідності до положень статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналізуючи вищенаведене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності в матеріалах справи належних доказів на підтвердження відступлення права вимоги до ПАТ «Дельта Банк» за кредитним та іпотечним договорами, укладеними з відповідачем, про що ухвалив відповідне рішення. Частиною 1 статті 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Згідно з ч. 2 ст. 11 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Суд діє у спосіб, визначений Цивільним процесуальним кодексом України та з власної ініціативи не може долучати до матеріалів справи докази або витребовувати їх Матеріали справи не містять клопотань чи заяв зі сторони позивача щодо надання належним чином завірених копій документів на підтвердження відступлення права вимоги за договорами та їх оригіналів для огляду суду. Також в матеріалах справи відсутні документи на підтвердження тієї обставини, що такі докази не подані стороною позивача з поважних причин або досліджені судом першої інстанції з порушенням. У відповідності до ч. 4 ст. 10 ЦПК України колегія суддів, сприяючи всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, в судовому засіданні роз'яснила особам, які беруть участь у справі, їх права та обовязки, попередила про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяючи здійсненню прав позивача задовольнила клопотання останнього про оголошення перерви для надання суду належних доказів. Представник позивача своїм правом подавати нові докази на підтвердження своїх вимог чи заперечень скористався на власний розсуд, в судове засідання не з'явився і не надав оригінали документів, які підтверджують право вимоги у позивача за кредитним та іпотечним договорами до відповідача або їх копії, завірені у встановленому законом порядку. Також такі документи не були надіслані до суду поштовим відправленням та не подавалися до канцелярії суду. Враховуючи наведені обставини та положення закону, колегія суддів вважає, що оскільки ПАТ «Дельта Банк» не надано належних доказів підтвердження відступлення права вимоги за договорами, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову, у зв'язку з його недоведеністю. Такі висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону, які судом застосовані правильно. Доводи викладені в апеляційній скарзі колегія суддів до уваги не приймає з огляду на те, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, що позивач набув права вимоги за кредитним та іпотечним договорами. Колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені судом першої інстанції, на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів в їх сукупності, висновки суду відповідають цим обставинам і їм дана належна оцінка з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Згідно ч. 2 ст. 308 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги та залишити рішення суду першої інстанції без змін як таке, що є законним та обґрунтованим. На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 218, 303, 307, 308, 313-315, 317, 319, 325, 327 ЦПК України, колегія суддів, - У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», в інтересах якого діє Стрикаль Сергій Валерійович, - відхилити. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року- залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до цього суду. Головуючий: Судді: Справа № 753/14131/15-ц № апеляційного провадження: 22-ц/796/11312/2016 Головуючий у суді першої інстанції: Лужецька О.Р. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Мазурик О.Ф. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62471400

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів: Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року, в с т а н о в и л а : У травні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі – ПАТ «АБ «Укргазбанк») звернувся до суду з указаним позовом, зазначаючи, що 28 липня 2008 року між ним та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала в кредит грошові кошти в розмірі 480 тис. доларів США зі сплатою процентів за їх користування виходячи із 14,3% річних на строк до 27 липня 2023 року. У рахунок забезпечення виконання кредитних зобов’язань того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_2 передала в іпотеку банку нерухоме майно – нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, що розташовані за АДРЕСА_1. Комінтернівський районний суд м. Харкова 29 січня 2013 року ухвалив рішення про солідарне стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором у розмірі 745 тис. 846 доларів США 3 центи та пені в розмірі 1 млн 960 тис. 817 грн 74 коп. Проте судове рішення не виконано, сума заборгованості не погашена. Господарський суд Харківської області постановою від 2 червня 2011 року визнав фізичну особу – підприємця ОСОБА_2 (далі – ФОП ОСОБА_2) банкрутом та відкрив ліквідаційну процедуру й скасував арешти, накладені на майно боржника, та інші обтяження щодо розпорядження майном боржника. 30 листопада 2011 року між ліквідатором боржника арбітражним керуючим ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, розташованих за АДРЕСА_1. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 11 квітня 2012 року припинено провадження в справі про визнання банкрутом ФОП ОСОБА_2 та скасовано мораторій на задоволення вимог кредиторів. На підставі договору купівлі-продажу від 16 серпня 2013 року ОСОБА_4 відчужив спірні нежитлові приміщення ОСОБА_1. Посилаючись на те, що судове рішення про солідарне стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором не виконане, право власності на іпотечне майно перейшло від іпотекодавця до ОСОБА_1, яка згідно зі статтею 23 Закону України «Про іпотеку» стала іпотекодавцем такого майна, ПАТ «АБ «Укргазбанк» просило у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором у розмірі 745 тис. 846 доларів США 3 центи та пені в розмірі 1 млн 982 тис. 565 грн 97 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, що розташовані за АДРЕСА_1, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченого Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Орджонікідзевський районний суд м. Харкова рішенням від 28 вересня 2015 року відмовив у задоволенні позову ПАТ «АБ «Укргазбанк». Апеляційний суд Харківської області 1 грудня 2015 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «АБ «Укргазбанк» задовольнив, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 28 липня 2008 року в розмірі 745 тис. 846 доларів США 32 центи та 1 млн 982 тис. 565 грн 97 коп. звернув стягнення на предмет іпотеки – нежитлові приміщення, що розташовані за АДРЕСА_1 та належать на праві власності ОСОБА_1, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; вирішив питання про розподіл судових витрат. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року залишив без змін. У червні 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини другої статті 586, статей 575, 589, 590 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 17, 23, 33, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 5, 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року, а рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 28 вересня 2015 року залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу Суди встановили, що 28 липня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Акціонерний банк «Укргазбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 480 тис. доларів США зі сплатою процентів за його користування, виходячи із 14,3% річних на строк до 27 липня 2023 року. З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно – нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, розташовані за АДРЕСА_1. Господарський суд Харківської області постановою від 2 червня 2011 року ФОП ОСОБА_2 визнав банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру, скасував арешти, накладені на майно боржника й інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, та призначив ліквідатором боржника арбітражного керуючого ОСОБА_3. На підставі договору купівлі-продажу від 30 листопада 2011 року арбітражний керуючий ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 придбав нежитлові приміщення підвалу загальною площею 468,0 кв.м, розташовані за АДРЕСА_1. Господарський суд Харківської області ухвалою від 11 квітня 2012 року припинив провадження в справі про визнання банкрутом ФОП ОСОБА_2 та скасував мораторій на задоволення вимог кредиторів, уведений ухвалою цього ж суду від 26 квітня 2011 року. Комінтернівський районний суд м. Харкова рішенням від 29 січня 2013 року, що набрало законної сили, стягнув солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 на користь ПАТ «АБ «Укргазбанк» заборгованість за кредитним договором від 28 липня 2008 року в розмірі 745 тис. 846 доларів США 3 цента та пеню в розмірі 1 млн 960 тис. 817 грн 74 коп. Державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Харківській області винесено постанову від 2 серпня 2013 року про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа від 23 липня 2013 року про солідарне стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 заборгованості за кредитним договором. Проте судове рішення не виконане, заборгованість за кредитним договором не погашена. 16 серпня 2013 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, предметом якого є нежитлові приміщення підвалу, розташовані за АДРЕСА_1. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «АБ «Укргазбанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскільки ОСОБА_2 належним чином не виконує взятих на себе зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість зі сплати кредиту та процентів за його користування, то іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, який на даний час на праві власності належить ОСОБА_1. При цьому суд зазначив про те, що на порушення частини другої статті 586 ЦК України, частини другої статті 17 Закону України «Про заставу» та статті 9 Закону України «Про іпотеку» банк як іпотекодержатель не давав згоди на відчуження предмета іпотеки. Крім того, спірне майно, що перебувало в іпотеці банку, було відчужене в період банкрутства, але судове рішення, що стало підставою для реалізації майна боржника, скасоване, тому втрачають силу ті наслідки, які з нього виникають. Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. На обґрунтування підстав для перегляду Верховним Судом України судового рішення ОСОБА_1 надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2012 року, 8 квітня, 7 жовтня 2015 року та постанови Верховного Суду України від 26 червня 2013 року, 24 грудня 2014 року, 23 грудня 2015 року, 30 березня 2016 року. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2015 року зазначено, що реалізація майна, що є предметом застави, проведена в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень, припиняє заставу, тому застава не зберігає чинності при переході права власності на предмет застави до іншої особи, у зв’язку з чим на неї не може бути звернуте стягнення. При цьому суд встановив, що спірне майно реалізоване в межах ліквідаційної процедури боржника з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», на підставі судового рішення про визнання фізичної особи - підприємця банкрутом, яке не скасоване. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 квітня 2015 року та в судовому рішенні, про перегляд якого подано заяву, наявні різні фактичні обставини, що не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права. У постанові від 23 грудня 2015 року (справа № 3-1135гс15) Верховний Суд України зазначив про те, що виходячи з положень Закону України «Про банкрутство» задоволення вимог кредиторів, у тому числі забезпечених заставою майна боржника, може відбуватись тільки на стадії ліквідаційної процедури в порядку та у спосіб, передбачені цим Законом. У постанові від 30 березня 2016 року (справа № 6-2684цс15) Верховний Суд України виклав правовий висновок, в якому зазначено про те, що особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця, і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України «Про іпотеку». У зазначених постановах Верховного Суду України встановлено, що спірне майно було реалізоване в межах ліквідаційної процедури боржників з припиненням обтяження на підставі чинних судових рішень про визнання їх банкрутами. Порівняння змісту зазначених постанов Верховного Суду України зі змістом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, про перегляд якої подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що зазначена ухвала суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у вказаних постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Проте у наданій для порівняння ухвалі від 26 грудня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що у разі реалізації предмета іпотеки в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», іпотека припиняється, а скасування в подальшому судового рішення про визнання боржника банкрутом не зумовлює автоматичного поновлення іпотеки. В ухвалі від 7 жовтня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, відмовивши в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, керувались вимогами статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» і положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і дійшли висновку про відсутність у позивача права вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки в останнього набувача майна у зв’язку з тим, що предмет іпотеки реалізовано в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяжень у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», і на момент укладення договору купівлі-продажу не було заборони відчуження в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна. У постанові Верховного Суду України від 26 червня 2013 року (справа № 6-58цс13) викладено правовий висновок, згідно з яким відчуження майна переданого в іпотеку під час проведення ліквідаційної процедури боржника здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною з 15 лютого до 16 червня 2010 року). Положеннями цього Закону не передбачено згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство. Права третіх осіб на повернення майна не підлягають захистові шляхом задоволення позову до набувача майна з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в набувача. Разом з тим право на звернення до суду з віндикаційним позовом має власник майна. Верховний Суд України в постанові від 24 грудня 2014 року (справа № 6-201цс14) зазначив про те, що згідно зі статтею 23 Закону України «Про іпотеку» в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. У справі, що переглядалась, установивши, що рішенням суду договір іпотеки визнано недійсним і на його підставі запис про обтяження майна іпотекою виключено з Реєстру, Верховний Суд України скасував судове рішення суду касаційної інстанції, направивши справу на новий розгляд. При цьому суд зазначив про помилковість висновку судів попередніх інстанцій щодо застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону України «Про іпотеку», оскільки під час переходу права власності на спірне майно до відповідача воно предметом іпотеки не було. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права та відступаючи від правової позиції щодо застосування статті 23 Закону України «Про іпотеку», викладеної у постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року в справі № 6-201цс14, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов’язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх. Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що строк дії кредитного договору визначено до 27 липня 2023 року. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 ЦК України). Суди встановили, що строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув і на час ухвалення рішення боржник не виконав основного зобов’язання. Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до частини третьої статті 3 цього Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (втратив чинність 31 січня 2013 року). Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, якщо презумпцію правомірності договору не спростовано (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) то всі права, набуті сторонами за цим правочином, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Отже, суд дійшов правильного висновку про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування постанови Господарського суду Харківської області від 2 червня 2011 року про визнання ФОП ОСОБА_2 банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури та скасування арештів на майно боржника й інших обмежень щодо розпорядження його майном, а також про поширення на ОСОБА_1 відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, оскільки до неї перейшло право власності на нерухоме майно – предмет іпотеки. При цьому суд урахував, що кредитор не оспорює дій попереднього іпотекодавця з відчуження спірного майна під час зняття судовим рішенням обтяження та права власності ОСОБА_1 на це майно. За таких обставин з огляду на тлумачення сутності іпотеки та змісту правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин слід вважати, що ефективним відновленням прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування процедури звернення стягнення на іпотечне майно, передбаченої угодою сторін як однієї з умов надання (отримання) кредиту. Дійшовши правильного висновку про поширення статті 23 Закону України «Про іпотеку» на спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, разом з тим не застосував статтю 39 цього Закону. Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно із частиною першою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні статті 39 цього Закону суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції не врахував вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» та не визначив і не зазначив у рішенні початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні для його подальшої реалізації на прилюдних торгах. Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 1 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий: В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-1534цс16 Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку». Записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (частини перша та друга статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі рішення суду, яке скасовано, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню. Положенням частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні статті 39 цього Закону суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-1534цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/17FD23AAFC44A60EC2258107003D4FFB

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 5 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 4 лютого 2015 року, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року, в с т а н о в и л а: У жовтні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі − ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 4 червня 2007 року між ним та ОСОБА_3 укладено кредитний та іпотечний договори, за умовами яких останній отримав кредит у сумі 74 тис. 55 доларів США 14 центів строком до 1 червня 2017 року, а також передав в іпотеку нерухоме майно – будівлю магазину загальною площею 179 кв.м, що розташована за АДРЕСА_1. 24 червня 2011 року між ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Приватбанк» укладено договір про переведення боргу, згідно з яким за договором від 4 червня 2007 року НОМЕР_1 та додатковим договором до нього було замінено боржника ОСОБА_3 на ОСОБА_1, який зобов’язався надалі виконувати умови зазначених договорів. З метою забезпечення належного виконання ОСОБА_1 кредитних зобов’язань 24 червня 2011 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено додатковий договір до іпотечного договору, відповідно до умов яких останні передали в іпотеку будівлю магазину загальною площею 178,4 кв.м, що розташована за АДРЕСА_1 та належить відповідачам на праві спільної часткової власності. Уточнивши позовні вимоги та посилаючись на зазначені обставини, а також неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка складала станом на 15 грудня 2014 року 54 тис. 484 долари США 87 центів, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) становило 637 тис. 666 грн 52 коп., – позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Шевченківський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 4 лютого 2015 року позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив частково: в рахунок погашення заборгованості у розмірі 49 тис. 241 долар США 73 центи, що еквівалентно 637 тис. 666 грн 52 коп., за кредитним договором, укладеним 4 червня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1, звернув стягнення на предмет іпотеки – будівлю магазину загальною площею 178,40 кв.м, що знаходиться за АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, по S_1 частині кожному, із застосуванням процедури продажу, передбаченої статтею 38 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон), з правом продажу предмета іпотеки ПАТ «КБ «Приватбанк» на підставі іпотечного договору від 4 червня 2007 року та додаткового договору до нього від 24 червня 2011 року, з укладенням від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у цьому Реєстрі, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив; вирішив питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд Запорізької області рішенням від 20 січня 2016 року рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 4 лютого 2015 року змінив у частині визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки, встановивши її на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності – незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, але не меншою ніж 505 тис. грн, що зазначено в іпотечному договорі; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 6 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилила, рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2016 року залишила без змін. 15 грудня 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_2 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 38, 39 Закону, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Обґрунтовуючи свої доводи, заявниця надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2015 року, 21 січня, 10 лютого, 30 березня 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ «КБ «Приватбанк». Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За змістом пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу. Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 4 червня 2007 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір НОМЕР_1, зміни до якого внесені додатковим договором від 24 червня 2011 року, відповідно до умов якого банк надав кредит у сумі 74 тис. 55 доларів США 14 центів, а останній зобов’язався повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування кредитом у строк та на умовах, визначених кредитним договором, а саме до 1 червня 2017 року (т.1, а.с. 9–17). Того ж дня між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку будівлю магазину загальною площею 179 кв.м, що розташована за АДРЕСА_1 та належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 4 червня 2007 року. У пункті 18.8.3 іпотечного договору сторони передбачили право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов’язань за кредитним договором у випадках: порушення позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем будь-якого із зобов’язань, передбачених цим договором, тощо. Вартість предмета іпотеки складає 505 тис. грн (пункт 12 договору іпотеки). 24 червня 2011 року між ПАТ «КБ «Приватбанк», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір про переведення боргу ОСОБА_3, згідно з яким за договором від 4 червня 2007 року НОМЕР_1 та додатковим договором до нього було замінено боржника на ОСОБА_1, який зобов’язався надалі виконувати умови зазначених договорів (т.1, а.с. 25–26). З метою забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором 24 червня 2011 року ПАТ «КБ «Приватбанк», ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали додатковий договір до іпотечного договору, відповідно до умов якого останні передали в іпотеку будівлю магазину загальною площею 178,40 кв.м, що розташована за АДРЕСА_1 та належить їм на праві спільної часткової власності на підставі договору купівлі-продажу від 24 червня 2011 року (т.1, а.с. 23 зворот–24). ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконує, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка на 15 грудня 2014 року становила 54 тис. 484 долари США 87 центів і складалась із 49 тис. 241 долара США 73 центів суми кредиту, 1 тис. 953 доларів США 89 центів заборгованості за процентами за користування кредитом, 613 доларів США 78 центів пені за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором, 85 доларів США штрафу (фіксована частина) та 2 тис. 590 доларів США штрафу (процентна складова). 22 травня 2014 року ПАТ «КБ «Приватбанк» направило іпотекодавцям ОСОБА_1 і ОСОБА_2 письмове повідомлення щодо простроченої заборгованості та передбаченого статтею 33 Закону права звернути стягнення на предмет іпотеки (т.1, а.с. 6). Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, дійшов висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки суди установили наявність заборгованості, яка утворилась внаслідок неналежного виконання кредитних зобов’язань. Апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції в частині визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки, зазначивши, що відповідно до статті 39 Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, а в пункті 12 іпотечного договору сторони узгодили, що вартість предмета іпотеки складає 505 тис. грн. Наданою для порівняння ухвалою від 21 січня 2016 року суд касаційної інстанції залишив без змін ухвалене в справі рішення суду апеляційної інстанції, яким задоволено позовні вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що апеляційний суд відповідно до вимог статті 39 Закону зазначив у рішенні всі вимоги, необхідні для реалізації предмета іпотеки в обраний позивачем спосіб. Зазначене судове рішення не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Ухвалою від 28 жовтня 2015 року, на яку також посилається заявниця, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який відмовив у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що обраний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки суперечить умовам договору іпотеки та приписам Закону, оскільки пунктом 29 укладеного договору визначено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку: шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки або шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу в порядку статті 38 Закону, з метою чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною і на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від свого імені. Наданою для порівняння ухвалою від 30 березня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на висновок Верховного суду України, викладений у постанові від 23 грудня 2015 року № 6-1205цс15, скасував рішення апеляційного суду в частині вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та передав справу на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, оскільки апеляційний суд не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону та дійшов помилкового висновку про визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки з огляду на вказану в іпотечному договорі його оціночну вартість. В ухвалі від 10 лютого 2016 року, на яку також посилається заявниця, суд касаційної інстанції погодився з апеляційним судом, який, керуючись положеннями статті 38 Закону, дійшов висновку про те, що всі необхідні дії відносно продажу предмета іпотеки та укладення договору купівлі-продажу іпотечного майна іпотекодержатель здійснює від свого імені, а не від імені іпотекодавців, а умовами договору та положеннями Закону не передбачено наділення іпотекодержателя додатковими повноваженнями щодо отримання витягу з Державного реєстру прав власності, отримання дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, здійснення банком усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, зокрема статей 38, 39 Закону, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Отже, аналіз положень статей 33, 36–39 Закону дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У справі, яка переглядається, умовами договору іпотеки сторони узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених умовами договору, відповідно до розділу V Закону на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що містяться в договорі (пункт 24 договору іпотеки). Таким чином, в укладеному іпотечному договорі сторони визначили три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: на підставі рішення суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що узгоджується з положеннями Закону. Разом з тим обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Установлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Звертаючись до суду з позовними вимогами, ПАТ «КБ «Приватбанк» обрало судовий спосіб захисту порушених прав кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою, та просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону. Закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі правила для здійснення реалізації предмета за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві. За змістом частини першої статті 39 Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначається, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до частини шостої статті 38 Закону ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону, резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України, і в ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Однак у справі, яка переглядається, апеляційний суд не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону та не зазначив початкової ціни продажу предмета іпотеки. Суд касаційної інстанції, погодившись із такими висновками апеляційного суду, допустив неоднакове застосування норм матеріального права. Згідно із частиною п’ятою статті 38 Закону дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції, зазначив про право іпотекодержателя укладати договори і здійснювати всі необхідні дії від імені іпотекодавців, що не узгоджується з вимогами частини п’ятої статті 38 Закону. Суди апеляційної і касаційної інстанцій, погодившись із такими висновками суду першої інстанції, на вказані недоліки застосування судом статті 38 Закону уваги не звернули й не виправили їх шляхом правильного застосування відповідних норм Закону. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 20 січня 2016 року та рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 4 лютого 2015 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3034цс16 Аналіз положень статей 33, 36–39 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон) дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У справі, яка переглядається, умовами договору іпотеки сторони визначили три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: на підставі рішення суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що узгоджується з положеннями Закону. Разом з тим обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Установлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону, резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України, і в ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. За змістом частини п’ятою статті 38 Закону дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 5 квітня 2017 року № 6-3034цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/04E7ECF39B66BDECC22581060046F8C2

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/41531106 Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Провадження № 22-ц/774/8223/14 Справа № 206/8976/13 Головуючий у 1 й інстанції - Поштаренко О.В. Доповідач - Глущенко Н.Г.Категорія 19/27 Р І Ш Е Н Н Я ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 листопада 2014 року м. Дніпропетровськ 19 листопада 2014 року Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі: головуючого - Глущенко Н.Г. суддів - Осіяна О.М., Пищиди М.М. за участю секретаря - Біленької О.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2014 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» до ОСОБА_2, треті особи - ОСОБА_3, Орган опіки та піклування Самарської районної у м. Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку та за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» про визнання кредитного договору недійсним, - ВСТАНОВИЛА: У грудні 2013 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі ТОВ «ФК «Вектор Плюс» або товариство) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку / т. 2 а. с. 1-42-7 /. В обґрунтування своїх позовних вимог товариство посилалось на те, що 23.06.2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» (правонаступником якого був ПАТ «Сведабанк») та ОСОБА_3 було укладено Кредитний договір № 0301/0606/88-443, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит в сумі 14000 доларів США, а позичальник зобов'язався в порядку та на умовах, визначених кредитним договором, повернути кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати комісію та інші платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені графіком погашення кредиту. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором № 0301/0606/88-443 від 23.06.2006 року між банком та ОСОБА_2 23.06.2006 року укладено Іпотечний договір № 0301/0606/88-443-Z-1, відповідно до умов якого іпотекодавець ОСОБА_2 передав банку в іпотеку належну йому на праві власності двокімнатну квартиру в АДРЕСА_1 (житловою площею 28.2 кв.м. та загальною площею 49,2 кв. м.) ПАТ «Сведабанк» 28.11.2012 року відступив ТОВ «ФК «Вектор Плюс», відповідно до Договору факторингу № 15 від 28.11.2012 року та Договору про відступлення прав за іпотечними договорами від 28.11.2012 року, - свої права вимоги до відповідача за зобов'язаннями по Кредитному договору № 0301/0606/88-443 від 23.06.2006 року та Іпотечному договору № 0301/0606/88-443-Z-1 від 23.06.2006 року. Оскільки, позичальник ОСОБА_3 не виконував умови кредитного договору стосовного своєчасного повернення кредитних коштів та відсотків за користування ними, то, станом на 28.11.2012 року, у нього виникла заборгованість перед банком у розмірі 44615,20 доларів США, що в еквіваленті складає 356609,50 грн., де: 20592,40 долари США (164595,40 грн.) - заборгованість за кредитом; 11906,80 доларів США (95170,70грн.) - заборгованість по процентам за користування кредитом; 12116,00 доларів США (96843,40 грн.) - пеня. За таких обставин, позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки, тобто на належну відповідачу ОСОБА_2 двокімнатну квартиру в АДРЕСА_1 (житловою площею 28.2 кв. м. та загальною площею 49,2 кв. м.) шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна, під час проведення виконавчих дій. Також, позивач просив суд, при вирішенні питання про звернення стягнення на предмет іпотеки, постановити рішення про виселення зі зняттям з реєстраційного обліку громадян, які проживають в спірній квартирі в АДРЕСА_1 / т.2 а. с. 1-4 /. Відповідач ОСОБА_2 позов товариства не визнав і 13.01.2014 року звернувся до суду з позовом до ТОВ «ФК «Вектор Плюс» при визнання кредитного договору недійсним посилаючись на те, що банк при укладенні Кредитного договору № 0301/0606/88-443 від 23.06.2006 року та під час його виконання, в порушення вимог ЗУ «Про захист прав споживачів», не надав позичальнику детальний розпис загальної вартості кредиту, що не дало можливості здійснити іпотекодавцю свідомий вибір при укладенні договору іпотеки. Ні позичальник, ні іпотекодавець, на думку ОСОБА_2, не мали і не мають спеціальних знань для укладення та належного розуміння умов кредитного договору, який їм було запропоновано. При укладенні як кредитного договору, так і іпотечного договору ОСОБА_2 не міг знати, як сильно порушені його права та до яких негативних наслідків для нього це може призвести. Тільки після звернення до спеціалістів ОСОБА_2 зрозумів, що його права порушені, що його ошукали, а банк використав методи нечесної підприємницької діяльності. За таких обставин, ОСОБА_2 просив суд визнати недійсними спірні кредитний та іпотечний договори / т. 1 а. с. 2-10 /. Товариство позов ОСОБА_2 не визнало. Судом першої інстанції 17.02.2014 року обидві справи об'єднані в одне провадження / т 2 а. с. 126 /. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 18.03.2014 року відмовлено, як позовних вимогах ТОВ «ФК «Вектор Плюс» про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку, так і в позовних вимогах ОСОБА_2 про визнання недійсним кредитного договору / т. 5 а. с. 8-11а /. З рішенням суду від 18.03.2014 року, в частині відмови у зверненні стягнення на предмет іпотеки, виселенні та знятті з реєстраційного обліку, не погодився позивач ТОВ «ФК «Вектор Плюс» і звернувся до суду з апеляційною скаргою, де просить скасувати це рішення в оскаржуваній частині та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги товариства в повному обсязі, посилаючись на те, що воно є незаконним та необґрунтованим, оскільки ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права / т.5 а. с. 48-50 /. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що скаргу необхідно задовольнити частково, а рішення суду, в частині обґрунтування підстав відмови ТОВ «ФК «Вектор Плюс» в його позовних вимогах до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку, - змінити, в силу ст. 309 ЦПК України, з наступних підстав. Відмовляючи ТОВ «ФК «Вектор Плюс» в його позовних вимогах до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку - суд першої інстанції виходив з того, що надані товариством суду довідки про розрахунок заборгованості за кредитним договором не є належними доказами по справі, а розгорнутий розрахунок заборгованості, на неодноразові вимоги суду, товариство не надало, і тому підстав для задоволення позову суд першої інстанції не вбачає. Крім того, суд першої інстанції прийшов до висновку, що, оскільки, позивачем не надано повного (детального) розрахунку заборгованості, то суд першої інстанції позбавлений можливості перевірити правомірність нарахування суми заборгованості, а відтак і співмірність суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна. Також, суд вважає, що товариством не надані належні докази щодо правонаступництва між ПАТ «Свдбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс», як і не надані докази на підтвердження передачі права грошової вимоги до ТОВ «ФК «Вектор Плюс» відносно позичальника ОСОБА_3 та не надано доказу отримання відповідачем письмової вимоги про усунення порушень, тобто несплати платежів по кредитному договору. Крім того, суд першої інстанції прийшов до висновку, що клопотання відповідача ОСОБА_2 про застосування строку позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки немає правової підстави для його задоволення. Однак, з такими висновками суду погодитися неможна, оскільки вони не відповідають дійсним обставинам справи та вимогам чинного матеріального і процесуального права. Так, судом встановлено, що 23.06.2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» (правонаступниками якого були ВАТ «Седбанк» та ПАТ «Сведбанк», а з 24.05.2013 року банк змінив назву на ПАТ «Омега Банк» - т. 2 а. с. 30-32) та ОСОБА_3 було укладено Кредитний договір № 0301/0606/88-443, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі в розмірі 14000 доларів США зі сплатою 14% річних на строк до 20.06.2016 року, а позичальник зобов'язався в порядку та на умовах, визначених кредитним договором, повернути кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати комісію та інші платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені цим договором / т. 2 а. с. 9-11 /. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором № 0301/0606/88-443 від 23.06.2006 року між між АКБ «ТАС-Комерцбанк» (правонаступниками якого були ВАТ «Седбанк» та ПАТ «Сведбанк», а з 24.05.2013 року банк змінив назву на ПАТ «Омега Банк» - т. 2 а. с. 30-32) та ОСОБА_2 23.06.2006 року укладено нотаріально посвідчений Іпотечний договір № 0301/0606/88-443-Z-1, відповідно до умов якого іпотекодавець ОСОБА_2 передав в іпотеку банку належну йому на праві власності двокімнатну квартиру в АДРЕСА_1 (житловою площею 28.2 кв.м. та загальною площею 49,2 кв. м.) / т. 2 а. с. 17-19 /. Потім, 23.06.2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору № 0301/0606/88-443 від 23.06.2006 року, згідно якої було викладено в новій редакції п. п. 1.1; 3.1; 6.1.7 та доповнено п. 3.12. Зокрема, було збільшено розмір кредиту з 14000 доларів США до 24000 доларів США / т. 2 а. с. 12-13 /. Оскільки, були внесені зміни до спірного кредитного договору, то 23.06.2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено Договір про внесення змін № 1 до договору іпотеки № 0301/0606/88-443-Z-1 від 23.06.2006 року, які є аналогічними, що були викладені в додатковій угоді № 1 від 23.03.2007 року / т. 2 а. с. 14 /. Згідно договору факторингу № 15 від 28.11.2012 року, укладеного між ПАТ «Сведадбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс», банк передав товариству своє право вимоги, зокрема до ОСОБА_3 за зобов'язаннями по Кредитному договору № 0301/0606/88-443 від 23.06.2006 року, що підтверджується нотаріально посвідченими витягами з цього договору факторингу та з реєстру заборгованостей боржників № 1-Б /т.2 а.с.112-119 /. Також, 28.11.2012 року між ПАТ «Сведадбанк» та ТОВ «ФК «Вектор Плюс» було укладено договір про відступлення прав за іпотечними договорами, згідно якого банк передав товариству право вимоги і до ОСОБА_2 за іпотечним договором № 0301/0606/88-443-Z-1 від 23.06.20006 року, що підтверджується нотаріально посвідченими витягами з цього договору про відступлення прав за іпотечними договорами та витягом з додатку № 1 до договору про відступлення прав за іпотечними договорами /т.2 а.с.110-119/. Оскільки, позичальник ОСОБА_3 не виконував умови кредитного договору стосовного своєчасного повернення кредитних коштів та відсотків за користування ними, то, станом на 28.11.2012 року (момент укладення договору факторингу), у нього виникла заборгованість перед банком у розмірі 44615,20 доларів США, що в еквіваленті складає 356609,50 грн., де: 20592,40 долари США (164595,40 грн.) - заборгованість за кредитом; 11906,80 доларів США (95170,70грн.) - заборгованість по процентам за користування кредитом; 12116,00 доларів США (96843,40 грн.) - пеня. Ця заборгованість перейшла товариству і станом на 19.11.2013 року товариство підтвердило її своїм розрахунком / т. 2 а. с. 25, /. Розрахунок заборгованості ОСОБА_3, як перед банком, так і перед товариством, - позивачем проведено у відповідності з умовами вище зазначеного договору від 10.04.2008 року та вимогами чинного законодавства / т.2 а. с.25; т. 3 а. с. 20-250; т. 3 а. с. 1-233 /. Згідно ч. 1 ст. 64 ЦПК України - письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Як вбачається з матеріалів справи, товариство, в підтвердження своїх позовних вимог, надало суду вище зазначені та належним чином оформлені копії: спірного кредитного договору та додаткової угоди до нього з додатками; спірного іпотечного договору з додатковим договором до нього і додатками; нотаріально посвідченими витягами з договору факторингу та з реєстру заборгованостей боржників № 1-Б; нотаріально посвідченими витягами з договору про відступлення прав за іпотечними договорами та витягом з додатку № 1 до договору про відступлення прав за іпотечними договорами /т.2 а. с. 9-11,12-13,14,17-19,110-119,112-119 /. Розмір заборгованості за кредитним договором підтверджено товариством зведеним розрахунком / т. 2 а. с. 25 / і виписками по особовому рахунку ОСОБА_3, де зазначені розрахунки, як суми кредиту, так і відсотків за користування кредитом та пені, і з яких вбачається рух всіх грошових коштів, зокрема тих, які були внесені боржником в рахунок погашення кредиту / т. 3 а. с. 20-250; т. 3 а. с. 1-233 /. Отже, у суду першої інстанції не було жодних підстав вважати, що зазначені письмові докази не є належними та допустимими доказами по справі. В разі, якщо суд першої інстанції чи відповідач не розумілися на бухгалтерських документах, що надані були суду, у зв'язку з чим не могли перевірити правильність нарахування заборгованості та її співмірність і таке інше, то вони не були позбавлені можливості залучити до участі у справі відповідних спеціалістів чи призначити відповідну експертизу для з'ясування незрозумілих питань, але такі питання не вирішувалися судом першої інстанції у встановленому законом порядку. Щодо відмови суду у застосуванні позовної давності на підставі заяви відповідача, то колегія суддів приходить до висновку про незаконність такої відмови з наступних підстав. Як було вище зазначено, судом встановлено, що 23.06.2006 року між АКБ «ТАС-Комерцбанк» (правонаступниками якого були ВАТ «Седбанк» та ПАТ «Сведбанк», а з 24.05.2013 року банк змінив назву на ПАТ «Омега Банк» - т. 2 а. с. 30-32) та ОСОБА_3 було укладено Кредитний договір № 0301/0606/88-443, відповідно до умов якого та графіку погашення заборгованості за кредитним договором позичальник щомісячно, до « 20» числа кожного місяця, повинен був вносити 130 доларів США. Строк дії кредитного договору до 20.06.2016 року / т. 2 а. с. 9-13 /. Однак, як вбачається з повідомлення ВАТ «Сведабанк» про зміну умов кредитного договору № 0301/0606/88-443 від 23.06.20006 року (повідомлення № 882191758 від 15.06.2009 року - т. 2 а. с. 72-73), яке було вручено відповідачу ОСОБА_2 17.06.2009 року, - банк змінив умови кредитного договору, тобто банк змінив строк виконання договору на 27.06.2009 року, зобов'язавши ОСОБА_2 виконати зобов'язання по спірному кредитному договору в повному обсязі до цієї дати. Остання операція за спірним договором (погашення платежів) була проведена позичальником 13.11.2008 року, що вбачається з виписок по особовому рахунку ОСОБА_4./ т. 3 а. с.41,46,51 /. З позовом до суду товариство звернулося 13.12.2013 року / т. 2 а. с. 1-4 /. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з позовною вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, ч. 2 ст.258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання ( ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу. Згідно спірного кредитного договору від 23.06.2006 року, яким встановлено щомісячні платежі погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (ст. 257 ЦК України) стосовно щомісячних платежів починається після несплати чергового платежу. Виходячи з вище зазначеного та з урахування факту пред'явлення товариством позову лише 13.12.2013 року, тоді як строк дії кредитного договору закінчився 27.06.2009 року, а остання операція за спірним договором (погашення платежів) була проведена боржником 13.11.2008 року / т. 3 а. с. 41,46,51 /, - тобто після спливу загальної позовної давності (3 роки відносно заборгованості по кредиту, відсоткам за користування кредитом), так і спеціальної позовної давності (1 рік відносно пені), оскільки право на звернення до суд з позовом у банку виникло після 20 грудня 2008 року (ці строки розповсюджуються і на товариство, якому перейшло право вимоги за договором факторингу), - колегія суддів приходить до висновку, що у суду першої інстанції не було жодних правових підстав для відмови відповідачу у застосуванні позовної давності про що він просив у своїй заяві від 07.02.2014 року / т. 2 а. с.67-71 /. Таким чином, в силу ст. ст. 256,257, ч.1,5 ст.261, ч.4 ст.267 ЦК України, позовні вимоги товариства, щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку (які є похідними від розміру заборгованості за кредитним договором), не підлягають задоволенню і колегія судді вважає, що в них слід відмовити у зв'язку зі спливом позовної давності. При вище викладених обставинах, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції про відмову банку в його позовних вимогах є правильним, але з урахуванням зміни підстав відмови в позові наведених апеляційним судом в цьому рішенні. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду та встановлені ним обставини. Керуючись ст.ст. 303,307,308,309 ЦПК України, колегія суддів, - ВИРІШИЛА: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» - задовольнити частково. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 18 березня 2014 року, в частині обґрунтування підстав відмови ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» в його позовних вимогах до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку, - змінити. В іншій оскаржуваній частині рішення суду від 18 березня 2014 року - залишити без змін. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з цього часу. СУДДІ:

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність, виселення та усунення перешкод у здійсненні права власності за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, в с т а н о в и л а: У липні 2014 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність, виселення та усунення перешкод у здійсненні права власності. Позовні вимоги мотивовані тим, що 21 серпня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк») та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого позичальниця отримала кредитні кошти в розмірі 39 тис. 600 доларів США строком до 21 серпня 2022 року. На забезпечення виконання зазначеного договору між ними 21 серпня 2007 року було укладено договір іпотеки, предметом якого є однокімнатна квартира за АДРЕСА_1. 8 грудня 2011 року АКІБ «УкрСиббанк» відступив свої права вимоги заборгованості за кредитними договорами, у тому числі й за вказаним кредитним договором ПАТ «Дельта Банк», на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами. Позивач зазначав, що ОСОБА_1 не виконувала умов кредитного договору, унаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 51 тис. 414 доларів США 70 центів, що станом на 24 червня 2014 року складало 610 тис. 717 грн 79 коп. Посилаючись на вказані обставини, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі предмета іпотеки у власність; визнати за ПАТ «Дельта Банк» право власності на вищезазначену квартиру; виселити та зняти з реєстрації місця проживання та перебування ОСОБА_1 та інших осіб, які зареєстровані та проживають разом з нею; зобов'язати ОСОБА_1 передати позивачу правовстановлюючі документи на вказану квартиру. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2014 року в задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 21 травня 2015 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 21 серпня 2007 року у розмірі 51 414 доларів США 70 центів, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі – НБУ) станом на 24 червня 2014 року складало 610 тис. 717 грн 79 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки – однокімнатну квартиру за АДРЕСА_1, загальною площею 34,9 кв. м, житловою площею 17,4 кв. м, шляхом передачі вказаного предмета іпотеки у власність іпотекодержателю – ПАТ «Дельта Банк». Зобовязано ОСОБА_1 передати ПАТ «Дельта Банк» правовстановлюючі документи на квартиру. На час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року (далі – Закон України «Про мораторій») виконання рішення відстрочено. У решті вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Одеської області від 21 травня 2015 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37-39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на постанови Верховного Суду України від 30 березня, 2 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку встановленому цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що 21 серпня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого позичальниця отримала кредитні кошти у розмірі 39 тис. 600 доларів США строком до 21 серпня 2022 року. На забезпечення виконання зазначеного договору 21 серпня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, предметом якого є однокімнатна квартира за АДРЕСА_1. ОСОБА_1 належним чином умов кредитного договору не виконувала, у зв’язку із чим утворилася заборгованість, яка станом на 24 червня 2014 року становила 51 414 доларів США 70 центів, з яких: заборгованість за кредитом – 36 941 доларів США 11 центів; заборгованість за відсотками - 14 473 доларів США 59 центів; прострочена заборгованість за кредитом - 8 216 доларів США 16 центів та відсотками - 9 499 доларів США 15 центів, що згідно з офіційним курсом НБУ становило 610 тис. 717 грн 79 коп. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що квартира, яка є предметом іпотеки, є єдиним місцем проживання ОСОБА_1 та її доньки, а тому за правилами Закону України «Про мораторій» на неї не може бути звернуто стягнення. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що згідно з положеннями частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором. Разом з тим у наданих постановах від 30 березня, 2 листопада 2016 року Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку» за рішенням суду предмет іпотеки підлягає реалізації шляхом проведення процедури прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 цього Кодексу. Отже, висновки, зроблені судом касаційної інстанції у справі, яка переглядається, не відповідають висновкам, викладеним у вищезазначених постановах Верховного Суду України, щодо застосування статей 37–39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37–39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частинах першій, третій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди, ухвалюючи судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень у частині вирішення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Задовольняючи вимоги ПАТ «Дельта Банк», апеляційний суд виходив з того, що ПАТ «Дельта Банк» є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», проте, на чому ґрунтуються такі висновки, в рішенні не зазначив. Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначав, що право вимоги до ОСОБА_1 належить йому на підставі укладеного 8 грудня 2011 року з АКІБ «УкрСиббанк» договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором (а.с. 2). Разом з тим матеріали справи не містять жодних доказів зазначеному. Не свідчить про це й виписка з договору (а.с. 46-47). Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2016 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 21 травня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Апеляційного суду Одеської області. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16 Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди, ухвалюючи судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку». Постанова від 22 березня 2017 року № 6-2967цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/436763ABC269A527C22580F0005C31EB

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 березня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Таскомбанк» до ОСОБА_1, третя особа – товариство з обмеженою відповідальність «Н2О», про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року, в с т а н о в и л а : У лютому 2011 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний банк «Бізнес Стандарт» (далі – ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Таскомбанк» (далі – ПАТ «Таскомбанк»), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач зазначав, що 28 грудня 2007 року між Акціонерним банком «ТАС-Бізнесбанк» (далі – АБ «ТАС-Бізнесбанк»), правонаступником якого є ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт», і товариством з обмеженою відповідальністю «Н2О» (далі – ТОВ «Н2О») укладено кредитний договір, за яким банк надав товариству кредит у розмірі 2 млн 995 тис. грн та 205 тис. 900 доларів США зі сплатою 14,5 % річних у порядку та в розмірах, установлених кредитним договором, строком до 25 грудня 2009 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальником за кредитним договором між АБ «ТАС-Бізнесбанк» і ОСОБА_1 28 грудня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким вона передала банку в іпотеку адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів АДРЕСА_1 вартістю 4 млн 359 тис. грн. Посилаючись на те, що ТОВ «Н2О» зобов’язання за кредитним договором не виконало, унаслідок чого станом на 1 жовтня 2010 року виникла заборгованість у розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп., позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки – зазначений адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів шляхом реалізації його на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», а отримані від реалізації грошові кошти спрямувати на погашення заборгованості за кредитним договором. Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 1 червня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року, позовні вимоги ПАТ «Таскомбанк» задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки, а саме адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів загальною площею 887,30 кв. м АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження»; отримані від реалізації предмета іпотеки грошові кошти спрямував на погашення заборгованості за кредитним договором від 28 грудня 2007 року в розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп. на користь ПАТ «Таскомбанк». Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 березня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року ОСОБА_1 просить скасувати ці судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності зазначеної ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку». На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію постанови Верховного Суду України від 8 червня 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 грудня 2007 року між АБ «ТАС-Бізнесбанк», правонаступником якого є ПАТ «АБ «Бізнес Стандарт», і ТОВ «Н2О» укладено кредитний договір, за яким банк надав товариству кредит у розмірі 2 млн 995 тис. грн та 205 тис. 900 доларів США зі сплатою 14,5% річних у порядку та в розмірах, установлених кредитним договором, строком до 25 грудня 2009 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальником за кредитним договором між АБ «ТАС-Бізнесбанк» і ОСОБА_1 28 грудня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким вона передала банку в іпотеку адміністративно-побутовий корпус з ремонтними боксами щоденного обслуговування автомобілів АДРЕСА_1 вартістю 4 млн 359 тис. грн. ТОВ «Н2О» зобов’язання за кредитним договором не виконало, унаслідок чого станом на 1 жовтня 2010 року виникла заборгованість у розмірі 6 млн 95 тис. 242 грн 18 коп. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Таскомбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник не виконав узятих на себе зобов’язань за кредитним договором, унаслідок чого виникла заборгованість, тому іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до положень статей 12, 33, 39, 41 Закону України «Про іпотеку». При цьому суд звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження». Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 8 червня 2016 року міститься висновок про те, що посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15). У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Стосовно інших наведених у заяві ОСОБА_1 доводів, зокрема щодо нікчемності кредитного договору від 28 грудня 2007 року; відсутності повноважень у позивача на здійснення валютних операцій з надання коштів в іноземній валюті в позику, у тому числі на умовах кредиту; неповідомлення ОСОБА_1 рекомендованим листом про невиконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, слід зазначити, що ці доводи не вважаються підставою для перегляду судових рішень, оскільки заявниця не навела передбачених статтею 355 ЦПК України підстав для подання заяви про перегляд судових рішень у частині вказаних доводів та не надала копій відповідних різних за змістом судових рішень або постанов Верховного Суду України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 липня 2014 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 1 червня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-2284цс16 Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15). У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження», не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 1 березня 2017 року № 6-2284цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F54B1B6919D39C0BC22580E300344064

Державний герб України АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА № справи 752/16524/13-ц № апеляційного провадження:22-ц/796/1051/2017 Головуючий у суді першої інстанції: Колдіна О.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Лапчевська О.Ф. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі: Головуючого - судді Лапчевської О.Ф. Суддів Левенця Б.Б., Мазурик О.Ф. при секретарі Гоін В.С. за участю: представника позивача ОСОБА_5, представника відповідача ОСОБА_6, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» - Нарапович Оксани Дмитрівни на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_8, третя особа: орган опіки та піклування Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки та стягнення коштів,- ВСТАНОВИЛА: Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. /т. 2 а.с. 161-167/ Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ПАТ «Універсал Банк» - Нарапович О.Д. подала апеляційну скаргу на рішення суду посилаючись на його незаконність та необґрунтованість. Вважає, що суд першої інстанції прийшов помилкового висновку щодо неналежності обраного позивачем способу захисту прав та відповідно допустив неправильне застосування положень ЗУ «Про мораторій». З урахуванням викладеного в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення позову в повному обсязі. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02 лютого 2016 року позов задоволено /т.2 а.с.237-239/. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року вищевказане рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, оскільки не враховано фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснено останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, які з'явились у судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення залишенню без змін на підставі наступного. Судом встановлено, що 29 жовтня 2007 р. між ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_8 був укладений кредитний договір № 005-2900/840-0403, відповідно до умов якого Банк надав останній на придбання нерухомого майна (двокімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 58.4 кв.м., житловою площею 33,8 кв.м.) кредит в розмірі 203 877 доларів США зі сплатою 12, 45% річних та строком користування до 10.10.2037 р. 27 січня 2009 р., 15 червня 2009 р., 14 липня 2009 р., 15 липня 2010 р., 12 серпня 2010 р., 15 квітня 2011 р., 22 квітня 2011 р., 15 квітня 2012 р. та 10 травня 2012 р. між Банком та ОСОБА_8 укладалися додаткові угоди до Кредитного договору, якими узгоджувалася зміна розміру плати за користування кредитом: з 15.07.2008 р. по 26.01.2009 р. - 12,45% річних, з 27.01.2009 р. по 14.06.2009 р. - 9,42% річних, з 15.06.2009 р. по 14.06.2010 р. - 4,15% річних, з 15.06.2010 р. по 14.07.2010 р. - 15,51% річних, з 15.07.2010 р. по 14.04.2011 р. - 5,34% річних, з 15.04.2011 р. по 14.04.2012 р. - 3,39% річних, з 15.04.2012 р. по 14.04.2013 р. - 7,00%, а починаючи з 15.04.2013 р. - 18,35% річних. В забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 29 жовтня 2007 р. між Банком та ОСОБА_8 було укладено Договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстраційним №6561, відповідно умов якого Позичальник передала в іпотеку Банку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, яка належить Іпотекодавцю на праві власності на підставі Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. за реєстровим №142к і зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів за реєстраційним №2451139. Позивач виконав свої зобов'язання у повному обсязі, видавши відповідачу кредитні кошти шляхом банківського переказу на рахунок НОМЕР_1, що підтверджується випискою по рахунку та заявою про видачу готівки №005В501073020002 від 29.10.2007 р. Позичальник належним чином не виконала умови Кредитного договору, внаслідок чого станом на 23.02.2015 р. наявна заборгованість в розмірі 280735,10 доларів США, з яких: заборгованість по кредиту - 201416,90 доларів США, заборгованість за відсотками - 79110,49 доларів США, підвищені відсотки - 207,71 доларів США. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вірно керувався вимогами ЗУ «Про іпотеку» та Іпотечним договором, якими визначений порядок звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки, що є одним із способів звернення стягнення, визначених законом. Встановивши, що матеріали справи не містять доказів, що Іпотекодержатель надсилав на адресу Іпотекодавця рекомендованим листом повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя, в якому було б зазначено, який із способів задоволення вимог Іпотекодержателя застосовується Іпотекодержателем для задоволення своїх вимог, в матеріалах справи відсутні відомості, що позивач звертався до Реєстраційної служби з заявою про реєстрацію права власності на предмет іпотеки на підставі письмового застереження і йому було відмовлено, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про те, що недотримання позивачем досудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього, суперечить положенням Іпотечного договору, укладеного між сторонами, положенням ст. 37 ЗУ «Про іпотеку» та ст. 3 ЦПК України. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 02.02.2016 р., рішення суду першої інстанції скасовано, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_8 за Кредитним договором № 005-2900\840-0403 від 29.10.2007р. в сумі 280 735 дол. 10 центів США звернуто стягнення на предмет іпотеки, виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено на період дії ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14.09.2016 року вищевказане рішення Апеляційного суду м. Києва скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки всупереч нормам ст. ст. 212-214, 303 ЦПК України апеляційний суд не встановив у повному обсязі фактичні обставини, що мають значення для справи, не дотримався вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, зокрема не встановив фактичний розмір заборгованості за кредитним договором, враховуючи заперечення відповідача проти неправильності суми заборгованості, не роз'яснив останнім права подати власний розрахунок та заявити клопотання про призначення економічної експертизи для визначення суми заборгованості, а також наслідки невчинення вказаних процесуальних дій. Так, на виконання вимог, встановлено, що судом першої інстанції було прийнято розрахунок, долучений до заяви про збільшення позовних вимог / т. 1 а.с. 76-78/, відповідачем ОСОБА_8 надано копії заявок про переказ готівки / т. 1 а.с. 184-235/, однак власного розрахунку не надано, від клопотання про призначення експертизи відповідач відмовилась, за поясненнями, наданими суду апеляційної інстанції представником, співставити суми, вказані в розрахунку та суми здійснених проплат не вбачається можливим. Крім того, судом першої інстанції обґрунтованого відмовлено у задоволенні позову, у зв'язку з наявним в договорі порядком позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки. Так, відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Так, відповідно до п. 5.2 договору іпотеки від 29.10.2007 р. у разі порушення зобов'язання, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя з вказівкою на спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачені ЗУ «Про іпотеку». / т. 1 а.с. 113/ Відповідно до вимоги у матеріалах справи / т. 1 а.с. 135/ банком повідомлено, що стягнення заборгованості буде здійснюватись на власний розсуд, одним із способів, визначених законом та договором іпотеки, крім того, судом першої інстанції представнику позивача надавалась можливість надати підтвердження про направлення досудової вимоги. / т. 1 а.с. 84/ Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). / правові позиції №6-1851цс15 від 30.03.16 р., № 6-2457цс16 від 2.11.2016 року. Так, встановивши наявність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, відсутність звернення банку для здійснення реєстрації права власності на предмет іпотеки, відсутність чіткої вимоги щодо позасудового врегулювання спору, що передбачено умовами договору іпотеки, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмов у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх передчасністю та недотриманням порядку, визначеного іпотечним договором. Доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції положень ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», колегія суддів не приймає до уваги, оскільки основна норма права, за якою відмовлено у позові застосована правильно у зв'язку з чим застосування ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не впливає на правильність рішення суду першої інстанції, прийнятого по суті вимог. Відповідно до ч.1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, - У Х В А Л И Л А: Апеляційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» - Нарапович ОксаниДмитрівни - відхилити. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 червня 2016 року - залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий: Судді: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64747819

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а : У травні 2014 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на наявність заборгованості внаслідок неналежного виконання зобов‘язання за кредитним договором, укладеним 14 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_1. У рахунок погашення заборгованості ПАТ «Ощадбанк» просило стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором у сумі 455 тис. 079 грн 64 коп та звернути стягнення на предмет іпотеки – АДРЕСА_1, яку на забезпечення кредитного договору ОСОБА_3 передав в іпотеку банку на підставі договору поруки від 14 серпня 2008 року. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 13 листопада 2014 року, залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Ощадбанк» просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанції, ухвалу суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій і задовольнити позовні вимоги банку в повному обсязі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599, 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження своїх доводів ПАТ «Ощадбанк» надало ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року (справа № 6-47362св14), 3 лютого 2016 року (справа № 6-25880св15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 14 серпні 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Ощадбанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 348 тис. грн зі сплатою 20,5 % річних строком на 120 місяців і терміном остаточного повернення кредиту не пізніше 13 серпня 2018 року. Додатковим договором НОМЕР_1 від 19 жовтня 2011 року сторони змінили термін остаточного погашення кредиту до 30 жовтня 2011 року. З метою забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором банк, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 того ж дня уклали договір поруки, згідно з яким поручителі зобов'язалися перед банком відповідати солідарно та в повному обсязі за своєчасне та повне виконання ОСОБА_1 зобов'язань за договором. Крім того, 14 серпня 2008 року банк та ОСОБА_3 уклали договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку банкові передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. Судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 13 травня 2010 року достроково стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 357 тис. 796 грн 51 коп. Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 23 грудня 2011 року розстрочено виконання судового наказу від 13 травня 2010 року до серпня 2018 року відповідно до графіку, який визначає щомісячний платіж у розмірі 2 тис. 935 грн 71 коп. З матеріалів справи вбачається, що на виконання ухвали суду в частині розстрочення платежів за кредитним договором відповідач ОСОБА_1 здійснював і продовжує здійснювати оплату заборгованості, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями. Сукупний розмір внесених ним коштів свідчить не лише про належне погашення кредитної заборгованості відповідно до встановленого графіку, а й про внесення коштів у більшому розмірі, ніж це необхідно, за рахунок чого утворилась переплата. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок заборгованості, стягнутої судовим наказом Луцького міськрайонного суду від 13 травня 2010 року та розстроченої ухвалою цього ж суду від 23 грудня 2011 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної і касаційної інстанцій, виходив з того, що боржник належним чином виконує ухвалу суду, якою було розстрочено виконання судового наказу про стягнення кредитної заборгованості, отже, свої зобов‘язання виконує, у зв’язку із чим правові підстави для стягнення кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні. Разом з тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року (справа № 6-47362св14), 3 лютого 2016 року (справа № 6-25880св15) суд касаційної інстанції, дійшовши висновків про скасування рішень судів попередніх інстанцій та передавши справи на новий розгляд, виходив з установленого судами факту невиконання зобов‘язань боржником перед кредитором і після ухвалення судових рішень про стягнення заборгованості. Отже, у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення в яких посилається заявниця, обґрунтовуючи свою заяву про перегляд судового рішення, наявні різні фактичні обставини, встановлені судами при розгляді справ, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 526, 599, 625 ЦК України та статей 7, 33 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року немає. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Постанова від 16 січня 2017 року № 6-492цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/67698C0394DA29E7C22580CE0033CF52

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 2 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, в с т а н о в и л а : У травні 2014 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ КБ «Надра») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Банк зазначав, що 23 травня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі – ВАТ КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у сумі 52 734 доларів США зі сплатою 14,49 % річних та кінцевим терміном повернення 23 травня 2028 року. Того ж дня і між тими ж сторонами було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належну їй на праві власності земельну ділянку площею S_1, розташовану в садовому товаристві «Злагода» (далі – СТ «Злагода») Бориспільського району Київської області. Порушуючи умови кредитного договору, ОСОБА_1 зобов’язання не виконувала, унаслідок чого утворилась заборгованість та у зв'язку із чим банк достроково просить стягнути заборгованість в сумі 96 713 доларів США 27 центів, звернувши стягнення на предмет іпотеки, із застосуванням процедури продажу, передбаченої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Рішенням Бориспільського міськрайоного суду Київської області від 5 березня 2015 року з урахуванням описки, виправленої ухвалою суду першої інстанції від 13 березня 2015 року, залишеними без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 травня 2015 року, позов ПАТ КБ «Надра» задоволено частково: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 96 713 доларів США 27 центів, що еквівалентно 2 298 971 грн 10 коп., яка складається з 51 782 доларів США 94 центів заборгованості за кредитом, 30 314 доларів США 32 центів заборгованості за процентами, 4 007 доларів США 86 центів пені, 10 608 доларів США 15 центів штрафу, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на земельну ділянку площею S_1, кадастровий НОМЕР_1, розташовану в СТ «Злагода» на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, шляхом її продажу ПАТ КБ «Надра»; застосовано процедуру продажу, передбачену статтею 38 Закону України «Про іпотеку», з укладенням від імені банку договору купівлі-продажу земельної ділянки з будь-якою особою-покупцем за ціною, визначеною на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності, з наданням ПАТ КБ «Надра» всіх повноважень продавця предмета іпотеки, а на час реалізації вказаний предмет іпотеки передано в управління ПАТ КБ «Надра» у порядку, визначеному статтею 34 цього Закону, з правом обладнання предмета іпотеки охоронними пристроями. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, судові рішення у справі залишено без змін. У заяві про перегляд ухвалених у справі рішень ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 і 25 травня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня, 21 жовтня та 4 листопада 2015 року, 8 червня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 23 травня 2008 року між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній надано кредит у розмірі 52 734 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,49 % річних до 23 травня 2028 року, повернути який вона мала щомісячними платежами по 680 доларів США. Додатковою угодою до кредитного договору НОМЕР_2 від 21 липня 2009 року на період з липня 2009 року по червень 2011 року встановлено процентну ставку в розмірі 8,4 % річних, а з липня 2011 року по серпень 2028 року – 14,49 % річних. Пунктом 3.3.1.8 кредитного договору передбачено, що за неможливості з боку позичальника достроково виконати свої зобов’язання у строк, обумовлений у повідомленні банку про вимогу дострокового виконання позичальником своїх зобов’язань, банк отримує право звернути стягнення на предмет іпотеки. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором того ж дня між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку банку земельну ділянку площею S_1 з цільовим призначенням – індивідуальне будівництво, що розташована в СТ «Злагода» на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, власником якої вона стане після отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на підставі договору купівлі-продажу від 23 травня 2008 року. За змістом пункту 3.3.5 договору іпотеки іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо в разі настання строку виконання зобов’язання (або тієї чи іншої його частини) воно не буде виконане. Позичальник узятих на себе грошових зобов’язань належним чином не виконав, у зв’язку із чим станом на 9 квітня 2014 року утворилась заборгованість за кредитом у сумі – 96 713 доларів США 27 центів, що еквівалентно 2 298 971 грн 10 коп. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «Надра», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що на підставі статей 526, 1054 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Закону України «Про іпотеку» наявні правові підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в обраний позивачем спосіб за ціною, визначеною на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності на умовах та в порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку. Разом з тим у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 27 травня, 21 жовтня та 4 листопада 2015 року, 8 червня 2016 року, які прийняті за результатами перегляду справ за аналогічними позовами, містяться висновки про те, що положеннями частини першої статті 39 Закону «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Виходячи зі змісту поняття ціни, як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону «Про іпотеку», встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Аналогічні висновки містять й ухвали суду касаційної інстанції, зокрема ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 та 25 травня 2016 року, надані заявницею на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За вимогами частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення своїх вимог з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. Згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу від імені банку з укладанням договору купівлі-продажу земельної ділянки за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності, суд, порушивши вимоги статті 39 Закону України «Про іпотеку», не зазначив у рішенні необхідної складової, передбаченої цією нормою, зокрема початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 цього Закону зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, встановленої за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні. З наведених підстав оскаржувані судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими. Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували норми статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень. Крім того, слід звернути увагу суду на невідповідність резолютивної частини рішення суду першої інстанції його мотивувальній частині. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо. Судові рішення у справі, яка переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу в частині вирішення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 травня 2015 року та рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 5 березня 2015 року з урахуванням ухвали Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 березня 2015 року про усунення описки скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Л.І. Охрімчук Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1907цс16 За вимогами частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення своїх вимог з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. Згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку». У справі, яка переглядається суд, порушивши вимоги статті 39 Закону України «Про іпотеку», не зазначив у рішенні необхідної складової, передбаченої цією нормою, зокрема початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку». В розумінні норми статті 39 цього Закону зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, встановленої за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні. Постанова від 2 листопада 2016 року 6-1907цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/5DDB3B7E54E39C52C225806600308541

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 грудня 2016 року м. Київ Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» в особі філії «Центральне регіональне управління» публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 (законним представником яких є ОСОБА_1), треті особи: реєстраційна служба Ірпінського міського управління юстиції в Київській області, управління Державної міграційної служби у Київській області, служба у справах дітей Ірпінської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року, в с т а н о в и л и : У січні 2015 року публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулося до суду із вказаним позовом, посилаючись на наявність заборгованості за кредитним договором, укладеним 25 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_1 через неналежне виконання останнім грошових зобов’язань за вказаним договором, у рахунок погашення якої просило звернути стягнення на предмет іпотеки – АДРЕСА_1, що в забезпечення кредитного договору була передана ОСОБА_1 в іпотеку банку на підставі договору поруки від 25 грудня 2006 року. Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року відмовлено ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року. У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» просить ухвалу суду касаційної інстанції, ухвалу суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій скасувати і задовольнити позовні вимоги банку в повному обсязі, з підстав передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції висновку викладеному у постановах Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 37, 38, 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 Житлового Кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР). На підтвердження своїх доводів ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» надало постанову Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року (справа № 922/3350/13) та постанови Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, у якій подано заяву про перегляд судових рішень, судами встановлено, що 25 грудня 2006 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно з яким відповідач отримав кредит у розмірі 198 тис. доларів США зі сплатою 12 % річних строком до 24 грудня 2026 року. Також на забезпечення належного виконання зобов’язань за договором кредиту 25 грудня 2006 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передав у іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Через неналежне виконання боржником узятих на себе зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість у розмірі 2 млн 622 тис. 116 грн 71 коп., яку було стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_4 рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 вересня 2010 року. Указане рішення суду дотепер не виконано, і у зв’язку із цим заборгованість за кредитним договором від 25 грудня 2006 року станом на 1 грудня 2014 року становить 14 млн 626 тис. 612 грн 49 коп. Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 17 жовтня 2014 року задоволено позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» й в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, шляхом надання права банку на продаж предмета іпотеки будь-якій особі покупцеві. Звертаючись до суду із цим позовом, ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» зазначало також про невиконання зазначено рішення міського суду. Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди як апеляційної, так і касаційної інстанцій, виходив з того, що на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, уже звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру АДРЕСА_1. При цьому суд дійшов до висновку, що вимоги про виселення відповідача та його неповнолітніх дітей не підлягають задоволенню, оскільки відсутні докази отримання ними вимоги іпотекодержателя про звільнення вказаної квартири. Однак у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15) суд виходив з того, що вимога про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору й не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Водночас постанова Вищого господарського суду України від 26 січня 2016 року (справа № 922/3350/13) не може бути належним прикладом, оскільки її постановлено в справі за наявності інших фактичних обставин, з іншим суб'єктним складом та предметом позову, ніж у справі, судове рішення в якій просить переглянути заявник. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого. За правилами частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, за змістом частин першої, другої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Згідно із частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Відповідно до частини другої статті 109 цього Кодексу громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечено іпотекою відповідного житлового приміщення. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частини другої статті 39 цього Закону таке рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Саме про таке застосування норм статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР зазначено в постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року (№ 6-455цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2947цс15). Проте суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, не врахував, що судами попередніх інстанцій не було встановлено, на які цілі видавався кредит і за які кошти придбано спірну квартиру, унаслідок чого належним чином не з’ясував порядку виселення відповідачів з указаної квартири та наявності правових підстав для їх виселення. Ураховуючи викладене, ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки під час вирішення позову суди допустили неправильне застосування норм матеріального права і не встановили всіх необхідних фактів, що не дозволяє Верховному Суду України ухвалити нове рішення. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л и: Заяву публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року задовольнити частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 вересня 2015 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 січня 2016 року в частині відмови у позові про виселення скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: І.С. Берднік А.А. Ємець В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Правова позиція у справі №6-860цс16 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 1322 ЖК УРСР. Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-860цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/93B2A0D3E9FF7064C2258098005C12D5

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 грудня 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: Головуючого Романюка Я.М., Суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Метабанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У січні 2010 року публічне акціонерне товариство «МетаБанк» (далі – ПАТ «МетаБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 22 жовтня 2002 року між Акціонерним банком «Металург» (АБ «Металург»), правонаступником якого є ВАТ «МетаБанк», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, згідно з яким останньому була відкрита кредитна лінія у розмірі 200 000 грн. по 8 жовтня 2003 року включно. Додатковими угодами від 30 травня 2003 року, від 12 листопада 2004 року та від 25 лютого 2005 року ліміт кредитування змінювався, останньою угодою збільшено до 315 000 грн. Додатковою угодою від 15 листопада 2007 року дію кредитного договору продовжено до 15 січня 2017 року. Умовами кредитного договору та додаткових угод передбачений порядок погашення кредиту та відсотків за ним, а також санкцій за його невиконання. На забезпечення виконання ОСОБА_1 своїх зобов’язань за кредитним договором 22 жовтня 2002 року між банком ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений іпотечний договір, за яким предметом іпотеки є належна відповідачам на праві спільної часткової власності квартира НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1. Свої зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_1 своєчасно та належним чином не виконував, в результаті чого станом на 25 травня 2012 року заборгованість складає 353 977грн. 04 коп., з яких: заборгованість за кредитним договором – 315 000 грн., заборгованість за відсотками – 22 222 грн. 18 коп., пеня за період з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року – 16 754 грн. 86 коп. Посилаючись за зазначені обставини, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР 1 по АДРЕСА 1, загальною площею 73,08 кв.м., вартістю 90 000 грн., що належить відповідачам на праві власності, шляхом продажу вказаного нерухомого майна у примусовому порядку органом ДВС на публічних (прилюдних) торгах за ціною, що буде визначена експертною організацією у ході виконавчого провадження, та погашення за рахунок отриманих за наслідками таких публічних торгів грошових коштів у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 22 жовтня 2002 року перед ПАТ «МетаБанк» у розмірі 353 977 грн. 04 коп., виселити відповідачів, а також інших осіб які зареєстровані та/або проживають у вищезазначеній квартирі, зі зняттям їх з реєстраційного обліку. Справа розглядалась судами неодноразово. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року, позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 жовтня 2002 року, укладеним між АБ «Металург» та ОСОБА_1, що утворилась станом на 25 лютого 2012 року у розмірі 353 977 грн. 04 коп., яка складається із: 315 000 грн. заборгованості за кредитом, 22 222 грн. 18 коп. прострочених процентів, 16 754 грн. 86 коп. пені за період з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року, звернуто стягнення на квартиру НОМЕР 1 по АДРЕСА 1, загальною площею 73,08 кв.м., що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 S частки, ОСОБА_2 Y частки, на підставі свідоцтва про право власності на житло, шляхом проведення прилюдних торгів, за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У решті позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 38, 39, 43 Закону України «Про іпотеку». Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, рішення в якій переглядаються, судом установлено, що 22 жовтня 2002 року між АБ «Металург», правонаступником якого є ПАТ «МетаБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за яким останньому до 8 жовтня 2003 року була відкрита кредитна лінія у розмірі 200 000 грн. Додатковими угодами до цього договору від 30 травня 2003 року НОМЕР 2 кредитний ліміт збільшено до 273 000 грн., від 12 листопада 2004 року НОМЕР 3 кредитний ліміт зменшено до 250 000 грн., від 25 лютого 2005 року – збільшено до 315 000 грн. Додатковою угодою НОМЕР 4 від 15 листопада 2006 року дію кредитного договору продовжено до 15 січня 2007 року. На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 25 лютого 2005 року між ПАТ «МетаБанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є належна останнім на праві власності квартира НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1. Також установлено, що ОСОБА_1 свої зобов’язання за кредитним договором не виконав. Задовольняючи частково позов АБ «Металург», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідач ОСОБА_1 порушив свої зобов’язання за кредитним договором, в установлений договором строк суму кредиту не повернув, у зв’язку з чим підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки. Способом реалізації предмета іпотеки суд, відповідно до позовних вимог АБ «Металург», визначив проведення прилюдних торгів, зазначивши в резолютивній частині судового рішення про те, що початкова ціна предмета іпотеки повинна бути визначена на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Разом із тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, 15 червня, 6 липня, 14 вересня 2016 року та постановах Верховного Суду України від 13 травня, 7 жовтня 2015 року, 8 червня, 5 жовтня, 2 листопада 2016 року суди зазначали, що згідно з положеннями частини першої статті 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки визначається у грошовому вираженні. Отже, наявне неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 39 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Стаття 41 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Так само частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Таким чином, Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. З огляду на вищенаведене, нормою частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин, не застосував норму частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», постановив звернути стягнення на предмет іпотеки – квартиру НОМЕР 1 у будинку АДРЕСА 1 шляхом її продажу на прилюдних торгах, при цьому не визначив і не зазначив у рішенні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах у грошовому вираженні. Апеляційний суд і суд касаційної інстанції, погоджуючись із такими висновками суду першої інстанції, зазначили в ухвалах про статтю 39 Закону України «Про іпотеку», однак на вказані недоліки застосування судом першої інстанції норм матеріального права уваги не звернули й не виправили таких недоліків шляхом правильного застосування відповідних норм Закону України «Про іпотеку». З наведених підстав ухвалені в справі судові рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не можна визнати законними і обґрунтованими. Ураховуючи викладене, рішення суду першої інстанції, ухвала апеляційного суду та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в частині звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Допущені під час розгляду справи порушення норм процесуального права і не з’ясування усіх обставин, необхідних для правильного застосування статті 39 Закону України «Про іпотеку», є перешкодою для ухвалення Верховним Судом України нового рішення. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. У іншій частині рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 26 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року залишити без змін. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правова позиція у справі 6-2839 цс 16 Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Стаття 41 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону. Так само частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Таким чином, Закон України «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. З огляду на вищенаведене, нормою частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні. Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк Постанова від 21 грудня 2016 року № 6-2839цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1FD7274EA45C294DC22580950052688D

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 листопада 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Сімоненко В.М. суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки і виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання частково недійсним кредитного договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року, в с т а н о в и л а : У грудні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на невиконання ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором від 19 вересня 2007 року, унаслідок чого станом на 15 жовтня 2013 року виникла заборгованість у розмірі 17 020 доларів США 87 центів, у рахунок якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме будинок АДРЕСА_1, та виселити відповідача і всіх інших мешканців з указаної квартири. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у березні 2014 року звернулася із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк», у якому просила визнати кредитний договір від 19 вересня 2007 року недійсним у частині зміни відсоткової ставки за користування кредитом, визнати дії банку щодо односторонньої зміни відсоткової ставки неправомірними й зобов’язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням процентної ставки, яка діяла на момент укладення цього договору. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що банк в односторонньому порядку, без повідомлення та її згоди зміненим розмір відсоткової ставки за користування кредитом з 11,04 % до 13,08 %, а потім до 12,58 % річних. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 5 березня 2015 року в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо зімни в односторонньому порядку відсоткової ставки за користування кредитом за договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року зазначене рішення міськрайонного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором НОМЕР_1 від 19 вересня 2007 року, яка станом на 15 жовтня 2013 року складала 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті складало 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 центи – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 доларів США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (відсоткова складова), звернуто стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1 шляхом продажу цього будинку ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем за ціною, визначеною суб‘єктом оціночної діяльності, але не менше встановленої договором іпотеки. У задоволенні решти первісного позову та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року залишено без змін. У поданій заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року і передачу справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року (справа № 6-28172св13) та постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12), 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15), 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 19 вересня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 20 тис. доларів США на споживчі цілі та 2 тис. 428 доларів США 57 центів на сплату страхових внесків строком до 18 вересня 2007 року зі сплатою 11,04 % річних. Через неналежне виконання позичальником грошових зобов’язань щодо своєчасного й повного погашення кредиту виникла заборгованість, розмір якої відповідно до наданого позивачем розрахунку станом на 15 жовтня 2013 року складав 17 тис. 20 доларів США 87 центів, що в гривневому еквіваленті становило 135 тис. 996 грн 72 коп., з яких 13 тис. 351 доларів США 34 центів – заборгованість за кредитом, 2 тис. 77 доларів США 36 центів – заборгованість із процентів за користування кредитом, 325 доларів США 44 центи – заборгованість із комісії за користування кредитом, 426 доларів США 41 цент – пеня за несвоєчасне виконання зобов’язань за договором, 31 долар США 29 центів – штраф (фіксована частина), 809 доларів США 3 центи – штраф (процентна складова). На забезпечення цього договору 20 вересня 2007 року між сторонами було укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належний їй на праві власності жилий будинок АДРЕСА_1. Відсоткова ставка за користування кредитом у подальшому була змінена банком, а саме 25 листопада 2008 року – з 11,04 % на 13,08 %, а 27 вересня 2010 року – з 13,08 % на 12,58% річних. Ухвалюючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив з того, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії якого інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм, а тому іпотечне майно відповідача не може бути примусово відчужене; вимоги про виселення є похідними від вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, крім того є недоведеними, тому також задоволенню не підлягають. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався тим, що банк порушив передбачену кредитним договором процедуру зміни процентної ставки за користування кредитними коштами, оскільки відсутні докази належного повідомлення відповідачки про зміну розміру процентів. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначив, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати майно без згоди власника). Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що укладеним між сторонами кредитним договором передбачено право банку за певних умов змінювати розмір процентної ставки, чим і скористався позивач, а відповідачка прийняла таку пропозицію, продовжуючи погашати кредит з урахуванням нових розмірів процентної ставки. Проте в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2013 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення попередніх судів та передаючи справу на новий розгляд, зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів належного повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, що передбачено вимогами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а здійснення платежів за підвищеною відсотковою ставкою не свідчить про його належне повідомлення. У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року (справа № 6-57цс12) суд погодився з висновками судів попередніх інстанції про протиправність дій банку щодо нарахування заборгованості за кредитним договором з урахуванням підвищеної процентної ставки, оскільки банк допустив порушення умов кредитного договору в частині неналежного повідомлення боржника про зміну процентної ставки, адже факт відправлення повідомлення про підвищення процентної ставки за кредитним договором в односторонньому порядку, без належних доказів отримання боржником такого повідомлення, є недостатнім для того, щоб вважати, що боржник належним чином повідомлений про зміну умов кредитного договору. У постановах Верховний Суд України від 25 березня 2015 року (справа № 6-44цс15), 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15) зазначив про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки цим Законом призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення; чинність цього Закону на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права, тому, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно до статті 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону, а не відмовляти в позові. У постанові Верховного Суду України від 9 грудня 2015 року (справа № 6-2479цс15) зауважено, що суд на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» не зазначив у рішенні загального розміру вимог та всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону. Отже, існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновку та неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) та статті 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 628 цього Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. У пункті 2.3.1 укладеного 19 вересня 2007 року між сторонами кредитного договору зазначено, що банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом в разі зміни кон'юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більш ніж на 10 % порівняно з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України (далі – НБУ) на момент укладення цього договору; зміни облікової ставки НБУ; зміни розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки за кредитами банками України у відповідній валюті (за статистикою НБУ). При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом семи календарних днів з дати набуття чинності зміненої процентної ставки. Збільшення процентної ставки банком у зазначеному порядку можливе в межах кількості пунктів, на яку збільшилася ставка НБУ, розмір відрахувань у страховий фонд, середньозважена ставка за кредитами або пропорційно збільшенню курсу долара США. Аналогічні вимоги містять Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808. За правилами частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 19 вересня 2007 року) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. У разі підвищення банком процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо. Відповідно до пункту 3 Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року № 1155 (далі – Правила) рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок "M"), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку. Згідно з пунктом 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності – повнолітнім членам сім'ї за умови пред'явлення ними документа, що посвідчує особу. З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Судом не встановлено, чи банк повідомив ОСОБА_1 про зміну розміру процентної ставки за користування кредитом. Крім того, згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 7 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Таким чином, установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності. Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, відповідно до статті 217 ЦПК України зупиняє стягнення на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляє в позові. Задовольняючи позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно зазначив, що чинність Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права кредитора, проте на порушення вимог статті 217 ЦПК України не вирішив питання про зупинення стягнення на час дії цього Закону. Разом з тим відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Згідно із частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У справі, яка переглядається, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом. При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема штрафів і пені у валюті США, а також не указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, припустився помилки в застосуванні статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», унаслідок чого рішення суду касаційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. Ураховуючи викладене, ухвалені у справі рішення суду апеляційної та касаційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 6 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Правова позиція у справі № 6-82цс16 Вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредиту, суд відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору та вимог частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не врахував, що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку. Закон України «Про мо�