Search the Community

Не часто удается получить истинное удовольствие от судебной практики Верховного Суда, но вот нашлось такое решение : http://reyestr.court.gov.ua/Review/85805018 Обстоятельства дела таковы: ТОВ «Кей-Колект» выкупил у ПАТ «УкрСиббанк» право требования долга физлица по кредитному и ипотечному договорам, заключенным в 2006 году. "Хитрый" ТОВ «Кей-Колект» принял предмет ипотеки в собственность по цене, указанной в ипотечном договоре в гривнах (сумма оказалась небольшая), а остальную сумму задолженности, рассчитанную им самостоятельно в долларах США, аннулировал - простил. Уведомление о аннулировании - прощении долга ТОВ «Кей-Колект» направил заемщику-должнику и в налоговую службу по месту регистрации заемщика - с целью начисления такому заемщику налога на "дополнительное благо". Т.е., не желая платить налог на доход самостоятельно, кредитор решил переложить это бремя на заемщика. Заемщик оспорил порядок перехода прав собственности на предмет ипотеки в суде. Суд удовлетворил требования заемщика и признал регистрацию права собственности на недвижимое имущество (предмет ипотеки) за ТОВ «Кей-Колект» незаконной. Затем, заемщик обратился с иском в суд о прекращении ипотеки, в связи с прощением кредитором его долга по кредитному договору - предоставив письмо-уведомление ТОВ «Кей-Колект» о аннулировании - прощении должнику значительной суммы долга в долларах США. Суды первой и апелляционной инстанций исследовали письмо-уведомление ТОВ «Кей-Колект» о аннулировании - прощении долга заемщику по кредитному договору и согласились с истцом-заемщиком, что его обязательства по основному обязательству прекращены полностью путем прощения, а как следствие - признали прекращенным договор ипотеки. ТОВ «Кей-Колект» обжаловал такие судебные решения, настаивая, что долг был прощен по ошибке, не уполномоченным сотрудником компании и в связи с принятием в собственность кредитором предмета ипотеки. Верховный суд отказал в удовлетворении кассационной жалобы ТОВ «Кей-Колект» полностью. ВС констатировал, что "прощение долга" - односторонний договор, составлен кредитором письменно, четко выражает волю кредитора, соответствует нормам ЦКУ и ни как не связывается с действиями кредитора по взысканию предмета ипотеки во внесудебном порядке. Наслаждайтесь : ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 жовтня 2019 року м. Київ справа № 686/5252/17 провадження № 61-27666 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року в складі судді Карплюка О. І. та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року в складі колегії суддів Костенка А. М., Гринчука Р. С., Грох Л. М., ВСТАНОВИВ : Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом, в якому просила припинити обтяження нерухомого майна - будинку по АДРЕСА_1 , який на праві власності належить позивачеві, номер запису про обтяження 10584580 від 07 грудня 2006 року. В обґрунтування позовних вимог послалася на те, що вказане обтяження накладене на належне їй нерухоме майно на підставі договору іпотеки від 07 грудня 2006 року, укладеного між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» на забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором № 11089485000 від 05 грудня 2006 року. У грудні 2015 року на адресу позивача від ТОВ «Кей-Колект», яке згідно договору факторингу від 12 грудня 2011 року набуло від ПАТ «УкрСиббанк» право вимоги до ОСОБА_1 , надійшло повідомлення про анулювання боргу позивача за кредитним договором № 11089485000. У зв'язку з прощенням кредитором боргу позивач вважала припиненим основне кредитне зобов`язання та зобов`язання за договором іпотеки, з огляду на що просила припинити обтяження належної їй квартири. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року позов ОСОБА_1 до ТОВ «Кей-Колект» задоволено, припинено обтяження нерухомого майна - будинку по АДРЕСА_1 , який на праві власності належить позивачеві, номер запису про обтяження 10584580 від 07 грудня 2006 року. Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для зняття обтяження з належної позивачеві квартири у зв`язку з припиненням іпотеки внаслідок прощення (анулювання) кредитором боргу ОСОБА_1 за основним зобов`язанням. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року апеляційна скарга відповідача відхилена, а рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року залишене без змін як ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У серпні 2017 року ТОВ «Кей-Колект» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року, в якій відповідач просив скасувати зазначені судові рішення, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження в даній справі та зупинено виконання оскаржуваних судових рішень. На виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу XIII ЦПК України дана справа передана до Верховного Суду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) визначено, що судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Відповідач в касаційній скарзі послався на те, що суди не з`ясували чи дійсно мало місце припинення кредитного та іпотечного зобов`язань позивача перед ТОВ «Кей-Колект», враховуючи, що прощення боргу було здійснене у зв`язку з позасудовим зверненням стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей-Колект», однак указане рішення державного реєстратора в подальшому було скасоване судом. Крім того зазначав, що суди не перевірили повноважень осіб, якими було прийняте рішення про анулювання боргу ОСОБА_1 . Заперечення/відзив на касаційну скаргу Заперечення/відзив на дану касаційну скаргу від інших учасників справи до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду не надходили. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 05 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладений договір про надання споживчого кредиту № 11089485000, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у сумі 43 970 доларів США зі сплатою 12,3 % річних з кінцевим терміном поверненням кредиту 05 грудня 2017 року. 07 грудня 2006 року з метою забезпечення виконання позичальником кредитних зобов`язань між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок АДРЕСА_1 . На підставі указаного договору приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 07 грудня 2006 року зареєстроване обтяження на предмет іпотеки у вигляді заборони відчуження нерухомого майна. 12 грудня 2011 року між АКІБ «УкрСиббанк» (клієнт) та ТОВ «Кей-Колект» (фактор) укладений договір факторингу та договір відступлення права вимоги, за умовами яких банк відступив фактору своє право вимоги до ОСОБА_1 за договором кредиту № 11089485000 від 05 грудня 2006 та договором іпотеки від 07 грудня 2006 року. 14 серпня 2015 року ТОВ «Кей-Колект» прийняло рішення про анулювання (прощення) заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № 11089485000, яка станом на 28 липня 2015 року складала 52 720 доларів США, що підтверджується повідомленням про анулювання боргу, яке ТОВ «Кей-Колект» направило ОСОБА_1 25 листопада 2015 року. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення судів попередніх інстанцій відповідають зазначеним вимогам закону. Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Згідно зі статтею 605 ЦК України зобов`язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов`язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора. За положеннями статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, з урахуванням наведених норм та на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для припинення обтяження нерухомого майна, враховуючи припинення зобов`язання, на підставі якого воно було накладене. Погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, колегія суддів керується тим, що прощення(анулювання) боргу - це односторонній правочин, який вчиняє кредитор та який не потребує дій на його виконання. Правочин, спрямований на припинення зобов`язання прощенням боргу, слід вважати вчиненим в момент отримання боржником письмової заяви кредитора про прощення боргу. Отже, суди правильно встановили, що кредитне та іпотечне зобов`язання ОСОБА_1 перед ТОВ «Кей-Колект» є припиненими з моменту отримання позичальником повідомлення ТОВ «Кей-Колект» про анулювання боргу. Суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку доводам ТОВ «Кей-Колект» відносно того, що кредитор анулював борг з підстав звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності, однак рішенням суду реєстрація права власності на предмет іпотеки за кредитором була скасована, зазначивши, що вказані доводи не спростовують рішення кредитора про прощення боргу ОСОБА_1 , яке в позасудовому чи судовому порядку скасовано не було й залишається чинним. Суди обґрунтовано виходили з того, що рішення про анулювання боргу прийнято кредитором добровільно, а при прийнятті такого рішення він мав враховувати всі ризики, пов`язані з його прийняттям. Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що рішення про прощення (анулювання) боргу ОСОБА_1 було прийняте саме у зв`язку із задоволенням вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Доводи касаційної скарги про те, що суди не перевірили повноваження осіб, якими прийняте рішення про анулювання боргу, підлягають відхиленню, оскільки повідомлення про анулювання боргу підписане генеральним директором ТОВ «Кей-Колект» Шалай А. В., яка згідно статуту відповідача є його керівником і підписантом. Інші доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до переоцінки доказів та встановлених судами обставин, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною третьою статті 401 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» залишити без задоволення. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 19 квітня 2017 року та ухвали апеляційного суду Хмельницької області від 11 липня 2017 року. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: Н. О. Антоненко В. І. Журавель М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА Іменем України 20 листопада 2019 року м. Київ Справа № 802/1340/18-а Провадження № 11-474апп19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Прокопенка О. Б., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої Оксани Миколаївни (далі - приватний нотаріус), треті особи: ОСОБА_2 , Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ «КБ «Приватбанк»), про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк» на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року (суддя Поліщук І. М.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року (судді Капустинський М. М., Моніч Б. C., Матохнюк Д. Б.), УСТАНОВИЛА: У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 12 грудня 2016 року (індексний номер 32871946) та запис про право власності № 17975146 від 8 грудня 2016 року на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «КБ «Приватбанк». Вінницький окружний адміністративний суд рішенням від 7 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року, позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 12 грудня 2016 року (індексний номер 32871946). У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м. та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у відповідача були підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк», що свідчить про протиправність оскаржуваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також наявність підстав для скасування зазначеного рішення. Не погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанції, АТ «КБ «Приватбанк» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а провадження у справі закрити. Вважає, що судові рішення прийняті, зокрема, з порушенням норм процесуального права, оскільки справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, адже спір не є публічно-правовим та виник з майнових правовідносин. На час розгляду справи відзивів не надходило. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 7 березня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «КБ «Приватбанк», а ухвалою від 24 квітня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). АТ «КБ «Приватбанк» оскаржує судове рішення, зокрема, з мотивів порушення судами попередніх інстанції правил предметної юрисдикції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах, установлених статтею 341 КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга АТ «КБ «Приватбанк» підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва на право власності від 24 квітня 2008 року позивачу разом із ОСОБА_2 належить на праві власності квартира за адресою: АДРЕСА_1 2 частині кожному. 20 травня 2008 року між ОСОБА_2 (позичальник) та АТ «КБ «Приватбанк» (банк) укладено кредитний договір № VIV7GA0000000001. З метою забезпечення виконання умов кредитного договору № VIV7GA0000000001, 20 травня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (іпотекодавці) уклали із АТ «КБ «Приватбанк» (іпотекодержателем) договір іпотеки квартири № 2912 (далі - Договір іпотеки). Відповідно до пункту 1 Договору іпотеки предметом цього договору є надання іпотекодавцями в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в пункті 33.3 цього Договору (предмет іпотеки), на забезпечення виконання зобов`язань іпотекодавців, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання іпотекодавцем/позичальником зобов`язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця/позичальника. Згідно з пунктом 33.3 Договору іпотеки на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме: 2-кімнатну квартиру загальною площею 47,40 кв. м, житловою площею 27,60 кв. м. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 квітня 2008 року, виданого Виконкомом Вінницької міської ради згідно з рішенням від 24 квітня 2008 року за № 932. Як зазначає позивач у позовній заяві, з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна йому стало відомо, що 12 грудня 2016 року приватний нотаріус прийняв рішення за індексним номером № 32871946 про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яким перереєстровано квартиру за АТ «КБ «Приватбанк». При цьому підставою для виникнення права власності на квартиру зазначено Договір іпотеки. Не погоджуючись із таким рішенням приватного нотаріуса, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом. Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули цей спір як публічно-правовий, проте АТ «КБ «Приватбанк» зазначило, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Суди попередніх інстанцій, вирішуючи цю справу по суті заявлених позовних вимог, врахували правову позицію Великої Палати Верховного Суду, зокрема викладену у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 813/1159/17 щодо визначення правил юрисдикції у цій категорії справ. Разом із тим, врахувавши наявність ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 2 квітня 2018 року, яка набрала законної сили, про закриття провадження у справі за правилами цивільного судочинства за аналогічними вимогами позивача, дійшла правильного висновку, що попередня юрисдикційна невизначеність суду на цьому етапі ставить під загрозу сутність гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило, майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Як убачається з матеріалів справи, спірні у цій справі правовідносини пов`язані з реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки - квартиру позивача, та виникли у зв`язку із запереченням позивачем такого права, а отже, існує спір про право. Такий спір суди мають вирішувати за правилами Цивільного процесуального кодексу України. Водночас, як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230). Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendzv. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)). Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Вінницький міський суд Вінницької області ухвалою від 2 квітня 2018 року закрив провадження у цивільній справі № 127/23872/17 за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Приватбанк», приватного нотаріуса про скасування рішення про державну реєстрацію та зобов`язання реєстратора вчинити дії, оскільки розгляд цієї справи віднесено до адміністративної юрисдикції. Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на те, що позивач звертався до суду за вирішенням цього спору в порядку цивільного судочинства, проте провадження у справі було закрито та спрямовано позивача до адміністративного суду, а отже, закриття провадження у цій справі поставило би під загрозу сутність гарантовані Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що непослідовність національного суду створила ОСОБА_1 перешкоди у реалізації права на судовий захист, і з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що цей спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. Перевіряючи правильність дотримання судами попередніх інстанцій встановленого законом порядку реалізації права примусового стягнення на предмет іпотеки, здійснення державної реєстрації прав та їх обтяжень, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Відповідно до статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону № 898-IV). За приписами частини першої статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положеннями статті 37 Закону № 898-IV (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі - Закон № 800-VI) норми статті 37 Закону № 898-IV передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Приписами статті 36 Закону № 898-IV (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Після внесення Законом № 800-VI змін до статті 36 Закону № 898-IV її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим відповідно до пункту 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), який набрав чинності на момент прийняття оскаржуваного рішення, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). У цьому випадку умовами іпотечного договору від 20 травня 2008 року, зокрема підпукту 16.7.1 пункту 16.7 Договору іпотеки, передбачено, що іпотекодержатель має право, доки він залишається власником заставної, з метою задоволення своїх вимог і в порядку, передбаченому пункту 22 цього Договору, звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань за кредитним договором вони не будуть виконані. Згідно з пунктом 22 Договору іпотеки у випадку порушення кредитного договору позичальником або цього договору іпотекодавцем іпотекодержатель направляє іпотекодавцю і позичальнику письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом тридцятиденного строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі почати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього договору. Із наведеного слідує, що згідно з умовами іпотечного договору підставами для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю та боржнику (позичальнику) письмової вимоги про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором. Як установлено судами та підтверджується матеріалами справи, заперечуючи проти задоволення вимог адміністративного позову, відповідач зазначав, що при прийнятті документів від АТ «КБ «Приватбанк» були вивчені всі документи серед яких також і були наявні повідомлення про усунення порушень від 28 липня 2016 року № 975, адресоване ОСОБА_1 , та повідомлення від 28 липня 2016 року № 975/1, адресоване ОСОБА_2 . При цьому вказав, що із рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 210300533042 слідує, що 1 серпня 2016 року ОСОБА_2 особисто отримав письмові вимоги, про що мав повідомити і ОСОБА_1 . Факт отримання ОСОБА_2 повідомлення про усунення порушень № 975/1 від 28 липня 2016 року підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 210300533042, натомість факт вручення повідомлення про усунення порушень № 975 від 28 липня 2016 року ОСОБА_1. підтверджується відміткою на самих повідомленнях, засвідченою його власноручним підписом. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що твердження представника позивача про те, що ОСОБА_1 не надсилалось повідомлення-вимога про усунення порушень, а також посилання відповідача та представника третьої особи на рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення № 210300533042 як на єдиний доказ вручення повідомлення ОСОБА_1 , не відповідають обставинам справи, а тому є необґрунтованими та спростовуються наявними у матеріалах справи доказами. 7 червня 2014 року набрав чинності Закон № 1304-VII, підпуктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку. Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та Договору іпотеки) споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Пунктом 4 Закону № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону № 898-IV звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV). Отже, Закон № 898-IV прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження. Велика Палата Верховного Судупогоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за ПАТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, у відповідача були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ПАТ «КБ «Приватбанк». Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, позовна вимога про визнання протиправним і скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності від 8 грудня 2016 року № 17975146 на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «КБ «Приватбанк» задоволенню не підлягає. Рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (частина друга статті 26 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18) і підстав відступати від цього рішення не вбачається. Таким чином, перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни судових рішень з мотивів наведених у цій постанові. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Статтею 351 КАС визначено, що підставами для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для зміни рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року та постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 рокув їх мотивувальних частинах з огляду на викладені вище висновки. Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково. 2. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 7 листопада 2018 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2019 року змінити. 2.1. Викласти мотивувальну частину рішення та постанови в редакції цієї постанови. 2.2. Викласти пункт 2 резолютивної частини рішення у такій редакції: «Визнати протиправним і скасувати запис про право власності № 17975146 від 8 грудня 2016 року на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за Акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк»». Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська Джерело: ЄДРСР 86435729

Постанова Іменем України 12 червня 2019 року м. Київ Справа № 205/578/14-ц Провадження № 14-48 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Ситнік О. М., суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г. розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк», позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальниця), яка діє у власних інтересах і в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , а також до ОСОБА_3 (далі разом - відповідачі), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - Органу опіки та піклування Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою позичальниці на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Лаченкової О. В., Варенко О. П., Міхеєвої В. Ю. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У січні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив: 1.1. Звернути стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 54,30 кв. м, житловою площею 23,30 кв. м, розташований у АДРЕСА_1 (далі - будинок), шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення позивачем всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. 1.2. Виселити відповідачів із будинку, які в ньому зареєстровані та проживають. 2. Позовну заяву мотивував такими обставинами: 2.1. 22 червня 2007 року Закрите акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є позивач, уклало з позичальницею кредитний договір, відповідно до умов якого позивачнадав останній кредит у розмірі 24 000,00 доларів США зі сплатою 12 % річних на строк до 22 червня 2027 року. 2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки (далі - договір іпотеки), за яким позичальниця передала в іпотеку позивачеві будинок. 2.3. Через неналежне виконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 2 грудня 2013 року становила 23 826,43 доларів США (еквівалент - 190 373,18 грн). 2.4. На підставі пункту 29 договору іпотеки (далі - договір про задоволення вимог іпотекодержателя) та статті 33 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову) позивач вважає, що є підстави звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його від імені позичальниці будь-якій особі-покупцеві й отримати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 10 жовтня 2014 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 4. Мотивував такими обставинами: 4.1. Позивач направив позичальниці вимогу про повернення заборгованості за кредитним договором та про добровільне звільнення будинку, що є предметом іпотеки (том 1, а. с.10), але позичальниця вимогу не виконала. 4.2. У задоволенні позовних вимог слід відмовити через дію на час ухвалення рішення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року № 1304-VII(далі - Закон № 1304-VII). Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції 5. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд Дніпропетровської області постановив ухвалу, якою рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року залишив без змін. 6. Суд апеляційної інстанції вважав висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову обґрунтованим, оскільки на спірні правовідносини поширюються приписи Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», позичальниця постійно проживає у будинку, площа якого не перевищує 250 кв. м, не має іншого житла та не давала згоду на відчуження будинку. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 7. 29 квітня 2015 року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, в якій рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 3 грудня 2014 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. 8. Мотивував ухвалу тим, що суди дійшли помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення у період дії Закону № 1304-VII. Чинність цього закону на час ухвалення рішення є лише підставою для визначення порядку його виконання. Короткий зміст рішення суду першої інстанції (новий розгляд) 9. 29 вересня 2015 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову. 10. Рішення суд мотивував так: 10.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором належно не виконала, допустила прострочення повернення кредиту та процентів за кредитом. Загальна сума заборгованості позичальниці становить 23 826,43 доларів США, з яких заборгованість: за кредитом - 22 052,29 доларів США, за процентами за кредитом - 602,62 доларів США, пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за кредитним договором - 7,13 доларів США, штраф (фіксована частина) - 31,29 доларів США, штраф (процентна складова) - 1 133,10 доларів США. 10.2. Позивач направив позичальниці передбачену статтею 35 Закону України «Про іпотеку» вимогу про усунення порушення, яку та отримала 2 листопада 2013 року. Проте доказів виконання цієї вимоги позичальниця суду не надала. 10.3. Суд застосував висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15, про те, що, виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні у розумінні статті 39 цього Закону визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 того ж Закону. 10.4. Згідно з пунктом 24 договору іпотеки для звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку початкова ціна цього предмета встановлюється у розмірі, зазначеному у пункті 35.5 вказаного договору (151 500,00 грн). Тобто, ці правила визначення початкової ціни стосуються лише випадків позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки та не поширюються на спірні правовідносини. 10.5. Позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки у грошовому вираженні, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Зазначення ціни предмета іпотеки є обов`язковим, оскільки ця умова вказана як обов`язкова для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 зазначеного Закону. Тому відсутні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в примусовому порядку, а також для виселення відповідачів з будинку. 10.6. Вимога про виселення є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому в її задоволенні теж слід відмовити. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 11. 4 липня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області скасував рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року й ухвалив нове рішення про часткове задоволення позовних вимог: 11.1. Звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу будинку позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю вчинення всіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. 11.2. Відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів. 11.3. Відстрочив виконання рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення дії Закону № 1304-VII. 12. Мотивував рішення так : 12.1. Позичальниця зобов`язання за кредитним договором не виконує, а тому позивач вправі задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки шляхом звернення стягнення на нього в судовому порядку у визначений іпотекодержателем спосіб. 12.2. За змістом частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини третьої статті 33, статті 36 і частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань. Зазначені приписи передбачають задоволення вимог іпотекодержателя «шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачений іпотечним договором». 12.3. Виконання рішення у частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII слід відстрочити. Цей Закон не встановлює, що іпотека припиняється, а передбачає заборону примусового звернення стягнення на житло та є підставою для визначення порядку виконання відповідного судового рішення, а саме для вказівки на те, що це рішення не можна примусово виконати впродовж чинності зазначеного Закону. 12.4. Суд вважав необґрунтованою вимогу про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною з огляду на приписи частини четвертої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частин другої та третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 176 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статті 405 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. У липні 2016 року позичальниця звернулась із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 14. 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 15. Ухвалу мотивував, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим обраний позивачем спосіб судового захисту порушених прав кредитодавця стосовно виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов`язань щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, вказавши, що обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. 16. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку Верховного Суду України щодо застосування статей 33, 36-39 Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах. Мотивує таку потребу тим, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду неоднаково застосовує приписи вказаних статей Закону України «Про іпотеку». 16.1. Так, у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 922/2416/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду погодився з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16. 16.2. А у постанові від 18 жовтня 2018 року у справі № 910/17423/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов протилежного висновку, вказавши, що позивач звернувся з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, який визначений договором іпотеки як позасудовий. Для реалізації зазначеного способу необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя (з огляду на те, що договір іпотеки не передбачає іншого порядку). Тому позивач обрав неналежний спосіб захисту. Проте це не позбавляє можливості відповідно до статей 38 і 39 Закону України «Про іпотеку» звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж той, який визначений договором іпотеки як позасудовий. 17. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, наявність протилежних висновків щодо застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах не сприяє єдності правозастосовної практики. У справі № 205/578/14-ц слід застосувати підхід до тлумачення статті 38 Закону України «Про іпотеку», аналогічний до того, що вже висловлений Великою Палатою Верховного Суду у справі № 760/14438/15-ц у постанові від 21 березня 2018 року щодо застосування статті 37 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, оскільки сторони у договорі іпотеки у відповідному застереженні передбачили надання іпотекодержателю права від його імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку, таке застереження - це позасудовий спосіб врегулювання спору, який сторони встановили самостійно у договорі та для реалізації якого необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 18. Позичальниця мотивує касаційну скаргу так: 18.1. Позивач не надав відомостей про початкову ціну предмета іпотеки, не оцінив будинок, що суперечить статтям 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», а тому апеляційний суд дійшов неправильного висновку про наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. Слід застосувати висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15. 18.2. Іпотекодержатель може звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з розділом V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладеного у договорі іпотеки (пункт 24 цього договору). Відповідно до пункту 29 останнього звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя можна здійснити у позасудовому порядку шляхом : 1) переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця; 2) продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, зокрема на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному у статті 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця, зокрема отримувати витяг з державного реєстру права власності на нерухоме майно. Обраний позивачем спосіб захисту у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладанням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем є неналежним, оскільки сторони договору іпотеки визначили такий спосіб як позасудовий, що згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку»виключає можливість його застосування у судовому порядку. (2) Позиція інших учасників справи 19. Позивач та інші учасники відзиви на касаційну скаргу не подали. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо змісту понять «спосіб захисту прав та інтересів іпотекодержателя», «підстава звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки», «спосіб задоволення вимог іпотекодержателя» 20. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним. 21. Способи захисту цивільного права чи інтересу можуть бути судові (стаття 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України) та позасудові (статті 17-19 ЦК України). 22. Відповідно до статей 12 і 33 Закону України «Про іпотеку», одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки. 23. Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону). 24. З огляду на вказане Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). 25. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду(стаття 39 Закону) є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 41-47 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону). 26. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону. 27. Аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пунктах 14-20, 57-60 постанови від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц. (1.2) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем з укладенням від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем 28. У касаційній скарзі позичальниця зазначила, що сторони у пункті 29 договору іпотеки досягли домовленості про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя через продаж ним від власного імені предмета іпотеки третій особі. Тому, на думку позичальниці, позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює. 29. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 5 грудня 2018 року передав справу № 205/578/14-ц до Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від якого Велика Палата Верховного Суду вже відступила у постанові від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц від зазначеного висновку. 30. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 12 Закону України «Про іпотеку»). 31. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 33 цього Закону). 32. У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»). Положення вказаної частини не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону). 33. Вимога, встановлена частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку», не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя статті 35 Закону України «Про іпотеку»). 34. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України «Про іпотеку»). 35. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України «Про іпотеку») не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Це означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателяу спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса (див. пункт 62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). 36. За змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателясторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили (див. пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). Судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов`язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону. 37. Частина перша статті 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 38. Відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). 39. Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 40. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. 41. Позичальниця постійно наголошувала на тому, що у договорі іпотеки сторони передбачили іпотечне застереження з двома визначеними частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки. Натомість позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем від імені позичальницібудь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону України «Про іпотеку». 42. З огляду на наведені вище висновки щодо застосування приписів статей 35, 36, 37, 38 і 39 Закону України «Про іпотеку», враховуючи обов`язковість договору для сторін (стаття 629 ЦК України), які, визначаючи його умови, реалізували принцип свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, стаття 627 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду вважає висновки апеляційного суду помилковими. Задовольняючи позов у частині звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, оскільки сторони у договорі іпотеки визначили відповідний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя як позасудовий. Наявність істотних перешкод для іпотекодержателя у реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження позивач у судах першої й апеляційної інстанцій не обґрунтовував. Відтак, Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що позивач просить захистити його право, яке ніхто не оспорює. 43. За змістом частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права. 44. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд застосував частину другу статті 16 ЦК України, частину третю статті 33, статтю 36 і частину першу статті 37 Закону України «Про іпотеку» та вважав, що через невиконання позичальницею зобов`язань за кредитним договором у позивача виникло право задовольнити вимоги за рахунок предмета іпотеки, звернувши на нього стягнення шляхом його продажу з укладенням позивачем від імені позичальниці договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Мотивуючи рішення, апеляційний суд також вказав, що можливим є звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передання за рішенням суду іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. 45. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує таке : 45.1. Згідно з частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону, та право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 зазначеного Закону, є двома різними способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. 45.2. Процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону України «Про іпотеку», може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом п`ятим частини першої статті 39 Закону має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). 45.3. На відміну від судового порядку, який за певних умов (див. пункти 61-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц) може бути застосований для реалізації права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу згідно зі статтею 38 Закону України «Про іпотеку», передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання є винятково позасудовим способом задоволення вимог іпотекодержателя, регламентованим статтею 37 цього Закону, яка не передбачає можливості визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі № 369/238-15-ц, пункти 6.1-6.2 постанови від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15, пункт 51 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц). Саме тому висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, які зазначив в ухвалі від 5 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, не можна застосувати у справі № 205/578/14-ц. 45.4. З огляду на викладене апеляційний суд помилково ототожнив передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, регламентований статтею 37 Закону України «Про іпотеку», з правом іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, а також дійшов помилкового висновку про те, що передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки можливе за рішенням суду. 45.5. Більше того, застосована апеляційним судом стаття 37 згаданого Закону взагалі не регулює правовідносини щодо права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, а саме для реалізації цього права позивач звернувся до суду. Натомість стаття 38 Закону України «Про іпотеку», яку апеляційний суд не застосував, проте котра регламентує право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, не передбачає можливість реалізації цього права від імені іпотекодавця. Тоді як позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладенням від імені позичальниці, а не від імені іпотекодержателя, договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Незважаючи на вимоги закону, суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив. 45.6. Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту незалежно від того, чи просить позивач встановити у рішенні суду право продати предмет іпотеки від імені іпотекодержателя, чи від імені іпотекодавця (див. також пункт 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц). 46. У касаційній скарзі позичальниця просить, зокрема, залишити в силі рішення суду першої інстанції. 47. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, зокрема, застосувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15. Мотивував відмову у зверненні стягнення на предмет іпотеки тим, що позивач не вказав початкову ціну предмета іпотеки, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку», тоді як зазначення такої ціни є обов`язковим для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 цього Закону. Погоджену для звернення стягнення на предмет іпотеки у договорі іпотеки початкову ціну цього предмета суд не взяв до уваги, встановивши, що таке погодження мало місце для випадків застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Оскільки вимогу про виселення суд вважав похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні цієї вимоги він теж відмовив. 48. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що вона відступила від зазначеного висновку Верховного Суду України у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, вказавши, що у спорах стосовно задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не є підставою для скасування такого рішення. Отже, аналогічно саме по собі незазначення позивачем початкової ціни предмета іпотеки не може бути підставою для відмови у позові іпотекодержателя про звернення на підставі рішення суду стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу такого предмета іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві. 49. З огляду на вказане, враховуючи неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, немає підстав залишити в силі рішення цього суду щодо відмови у задоволенні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. (1.3) Щодо вимоги про виселення відповідачів 50. У касаційній скарзі відсутні доводи про те, що суди порушили норми права, вирішуючи вимоги позивача про виселення. Однак з огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду переглядає рішення судів попередніх інстанцій у цій частині. 51. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з будинку з огляду на те, що ця вимога є похідною від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні якої суд відмовив. 52. Ухвалюючи нове рішення та відмовляючи у задоволенні вимоги про виселення відповідачів з неповнолітньою дитиною, апеляційний суд застосував частину четверту статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», частини другу та третю статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 176 СК України, статтю 405 ЦК України. 53. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. 54. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом (частина третя статті 109 Житлового кодексу УРСР). 55. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»). 56. У частині другій зазначеної статті й у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР встановлений порядок дій іпотекодержателя з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки, у випадку прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі відповідного договору. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. 57. Отже, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору або уклали окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців з житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення. 58. Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань. Вказаний закон не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання цих рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію вказаного Закону на період його чинності (див. висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 643/2333/15-ц). 59. Враховуючи неправильне застосування судами норм матеріального права, а також висновки Великої Палати Верховного Суду щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, судові рішення в частині вирішення вимоги позивача про виселення відповідачів з будинку також слід скасувати, відмовивши узадоволенні цієї вимоги з підстав, викладених у цій постанові. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 60. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині. 61. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України). 62. Зважаючи на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та надану оцінку аргументам позичальниці, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою. А тому рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року слід скасувати й ухвалити нове про відмову у позові. (2.2) Щодо судових витрат 63. Позичальниця була звільнена від сплати судового збору за подання касаційної скарги. Документальні підтвердження інших її судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Тому за наслідками перегляду справи підстав для розподілу таких витрат немає. Керуючись частиною першою та третьою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. 2. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суд Дніпропетровської області від 4 липня 2016 року скасувати. Ухвалити нове рішення про відмову у позові. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук Н. П. Лященко Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко М. І. Гриців В. В. Пророк Д. А. Гудима Л. І. Рогач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук О. С. Золотніков О. Г. Яновська Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А. Джерело: ЄДРСР 85541604

Постанова Іменем України 04 вересня 2019 року м. Київ справа № 372/3223/16-ц провадження № 61-1432св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Курило В. П. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», відповідач - ОСОБА_2 третя особа - ОСОБА_1 , розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - ОСОБА_3 , на постанову апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Сліпченка О. І., Іванової І. В., Гуля В. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі -ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_1 , про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позов мотивовано тим, що 10 червня 2008 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого банк зобов`язувався надати останньому грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 400 000,00 доларів США зі сплатою 13,5% річних строком до 09 червня 2023 року. Крім того, 10 червня 2008 року в якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, згідно з умовами якого в іпотеку банку було передано будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 В зв`язку з порушення умов кредитного договору, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 676 013,40 доларів США, що за курсом НБУ станом на 08 квітня 2016 року еквівалентно 17 442 017,21 грн, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме житловий будинок з господарськими будівлями, загальною площею 463,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,1549 га, кадастровий номер 3223186801:01:020:0018, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом продажу з прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна; стягнути судовий збір у розмірі 261 630,26 коп. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 07 вересня 2017 року відмовлено у задоволенні позову. Рішення районного суду мотивовано тим, що ПАТ «Укрсоцбанк» пропустив строк звернення до суду, не надав до суду належних доказів, які б підтверджували законність прав його вимоги до відповідача та суму нарахованої ним заборгованості. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року, з урахуванням постанови апеляційного суду Київської області про виправлення описки від 22 грудня 2017 року про виправлення описки, рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено. У рахунок погашення заборгованості за тілом кредиту ОСОБА_1 за договором про надання відновлювальної кредитної лінії від 10 червня 2008 року № 10-29/7325 в межах максимального ліміту заборгованості до 400 000,00 дол. США та має заборгованість у розмірі 17 442 017,21 грн звернути стягнення на предмети іпотеки, житловий будинок з господарськими будівлями, загальною площею 463,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,1549 га, кадастровий номер 3223186801:01:020:0018, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 шляхом їх продажу ПАТ «Укрсоцбанк» від свого імені будь-якій особі-покупцеві з початковою ціною предметів іпотеки: житловий будинок - на рівні не нижче за 4 698 219,67 грн, а земельної ділянки - на рівні не нижче за 249 962,13 грн від 10 червня 2008 року відповідно до іпотечного договору № 02-10/2233, укладеного між АКБ соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 549 423,55 грн судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 належним чином свої зобов`язання за кредитним договором не виконав, а тому іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січня 2018 року ОСОБА_3 , який представляє інтереси ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу у якій просив скасувати постанову апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року та залишити в силі рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 вересня 2017 року. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивач просив задовольнити позов та звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу з прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, натомість суд звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ «Укрсоцбанк» від свого імені будь-якій особі-покупцеві. Крім того, суду не надано доказів на підтвердження наявності заборгованості позичальника, а тому позовні вимоги є необґрунтованими. Апеляційний суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин позовну давність, зважаючи на те, що останній платіж за кредитним договором було здійснено 23 січня 2009 року, а тому звернувшись до суду з вказаним позовом лише в листопаді 2016 року, позивач пропустив строк позовної давності. У березні 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу в якому вказав на те, що доводи касаційної скарги є безпідставним та надуманими, оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованими, підстави для його скасування відсутні. Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 10 червня 2008 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 10-29/7325, відповідно до умов якого банк зобов`язувався надати ОСОБА_1 грошові кошти в межах максимального ліміту заборгованості до 400 000,00 доларів США зі сплатою 13,5% річних, строком до 09 червня 2023 року. 10 червня 2008 року в якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір № 02-10/2233. В іпотеку банку було передано будинок та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з розрахунком заборгованості відповідач умови кредитного договору належним чином не виконав, допустив утворення заборгованості, яка становить 676 013,40 дол. США та складається з: заборгованості за кредитом у розмірі 334 908,78 дол. США; заборгованості за відсотками у розмірі 341 104,62 дол. США. 15 жовтня 2013 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до ОСОБА_1 з листом № 19.301-86/10924 в якому повідомив останньому, що неналежне виконання взятих на себе зобов`язань за договором кредиту, а саме відмова від повернення чергових частин кредиту згідно з графіком, передбаченим договором кредиту, несплата відсотків за користування кредитними коштами, призвело до виникнення заборгованості. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 було запропоновано повернути заборгованість за кредитом та відсоткам. Аналогічна вимога 15 жовтня 2013 року була направлена ОСОБА_2 яка згідно із зворотним повідомленням отримала її 26 жовтня 2013 року. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивний (сам факт порушення права) так і суб`єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом статей 256, 267 ЦК України суд може відмовити в позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог і спливу строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог. Така правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-267цс15, від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14. 15 жовтня 2013 року ПАТ «Укрсоцбанк» скористалося своїм правом, передбаченим частиною другою статті 1050 ЦК України, та змінило строк виконання основного зобов`язання, звернувшись до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з листом № 19.301-86/10924 в якому запропоновано повернути заборгованість за кредитом та відсоткам. Згідно копією зворотного повідомлення ОСОБА_1 отримав вказаний лист 26 жовтня 2013 року (а. с. 62). Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 ., в поданих до суду запереченнях на позов, просив суд відмовити у задоволенні позову з підстав передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України. Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, на зазначене вище уваги не звернув, не надав належної правової оцінки доказам у справі, дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин позовної давності. Крім того, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог та виклав резолютивну частину рішення, визначивши спосіб реалізації іпотечного майна, про який позивач в позові не просив. У разі невиконання чи неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (стаття 33 Закону України «Про іпотеку»). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року, справа № 310/11024/15-ц, провадження № 14-112цс19 зазначено, що за змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили (передбачили тільки можливість передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону). За таких обставин, позивач скористався своїм правом та звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів, однак апеляційний суд визначив спосіб реалізації іпотечного майна, про який позивач в позові не просив, а саме шляхом продажу від свого імені будь-якій особі-покупцеві. Таким чином, суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права (стаття 367 ЦПК України), обставини у справі від яких залежить правильне вирішення спору не встановив, що призвело до ухвалення незаконного рішення, постанова апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 рокувідповідно до положень статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником - ОСОБА_3 , задовольнити частково. Постанову апеляційного суду Київської області від 19 грудня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун В. П. Курило http://reyestr.court.gov.ua/Review/84343934

Державний герб України КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 вересня 2019 року м. Київ Справа №372/866/17 Апеляційне провадження №22-ц/824/4856/2019 Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В. суддів: Андрієнко А.М., Поліщук Н.В. секретар Луговий Р.В. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» на рішення Обухівського районного суду Київської області ухваленого під головуванням судді Кравченка М.В. 29 вересня 2017 року в м. Обухів, дата складення повного тексту рішення не зазначена, у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур Надія Романівна про звернення стягнення на предмет іпотеки, В С Т А Н О В И В У березні 2017 року позивач ПАТ «Фідобанк» звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, обґрунтовуючи його невиконання відповідачем ОСОБА_1 грошових зобов`язань за кредитним договором, виникненням значної заборгованості, просив в судовому порядку в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором № 523 від 30 травня 2007 року в сумі 137255,69 доларів США, що еквівалентно в національній валюті по курсу НБУ 3702179, 88 грн. звернути стягнення на земельну ділянку площею 0,1105 га з цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, на території Української міської ради з кадастровим номером 3223151000:04:022:0051 , що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Головкіною Я.В. і зареєстровано в реєстрі за №4114, встановивши початкову ціну реалізації не нижче звичайних цін на цей вид майна під час проведення виконавчих дій. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 29 вересня 2017 року в задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур Надія Романівна, про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не доведено своїх позовних вимог, а також порушення його права саме ОСОБА_1 , оскільки договір іпотеки з відповідачем не укладався, будь-яких правочинів між цими сторонами щодо спірних правовідносин не укладалось, тому відсутні ознаки невиконання відповідачем своїх цивільно-правових зобов`язань, будь-які заходи позасудового врегулювання спору між сторонами не вживались /т.1 а.с.126-128/. Не погодилось із вказаним судовим рішенням ПАТ «Фідобанк», представником подана апеляційна скарга, в якій він зазначає про незаконність рішення як такого, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказує на те, що при подачі позовної заяви Банк надав всі документи які підтверджують, що ОСОБА_2 , порушив виконання своїх зобов`язань за кредитним договором, що підтверджується розрахунком заборгованості та копіями письмових вимог банка про погашення заборгованості. Зазначає, що твердження суду про ухилення позивача від встановлення достовірних даних не є вірним, оскільки Банк при подачі позовної заяви надав розрахунок заборгованості та додатки до нього. Вказує, що суд прийшов до помилкового висновку про те, що вартість предмету іпотеки в наданих суду доказах не визначена, оскільки в забезпечення грошового зобов`язання за кредитним договором, між Банком та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки, що посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н.Р. 30 травня 2007 року, і зареєстрований в реєстрі за №9628. Також зазначає, що суд помилково наголосив на тому, що позивач не довів наявність правових і фактичних підстав для захисту свого права саме у обраний позовом спосіб, оскільки із поданих суду доказів вбачається, що договір іпотеки відповідачем ОСОБА_1 не укладався, оскільки після укладання ОСОБА_1 договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом, їй перейшли права та обов`язки попереднього іпотекодавця. В свою чергу, виходячи з норм чинного законодавства, Банк залишився іпотекодержателем та у разі невиконання попереднім іпотекодавцем взятих на себе зобов`язань має право вимагати від нового іпотекодавця повного та належного виконання взятих на себе зобов`язань. Враховуючи викладене просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити /т.1 а.с154-155/. Постановою Апеляційного суду Київської області від 05 квітня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «Фідобанк» задоволено, рішення Обухівського районного суду Київської області від 29 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Вирішено, в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 30 травня 2007 року у розмірі 137255,69 дол. США, що складається із: заборгованості за кредитом - 100831,18 дол. США; заборгованості по процентах - 23009,16 дол. США, що еквівалентно в національній валюті згідно курсу НБУ - 3702179,88 грн, звернути стягнення на земельну ділянку площею 0,1105 га з цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, на території Української міської ради з кадастровим номером 3223151000:04:022:0051 , що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 02 вересня 2013 року, встановивши початкову ціну не нижче звичайних цін на цей вид майна під час проведення виконавчих дій. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційної інстанції мотивоване тим, що у зв'язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором, у кредитора виникло право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому апеляційним судом зазначено, що до ОСОБА_1 , відповідно до ч. 2 ст. 23 Закону України «Про іпотеку», перейшло право власності на предмет іпотеки та вона набула статусу іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов'язки за іпотечним договором /т.2 а.с.39-42/. Постановою Верховного Суду від 18 грудня 2018 року постанову Апеляційного суду Київської області від 05 квітня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Скасовуючи рішення Апеляційного суду Київської області від 18 грудня 2018 року суд касаційної інстанції вказав на те, що судом апеляційної інстанції не враховано, що після звернення кредитора із позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором в повному обсязі, змінився порядок, умови і строк дії кредитного договору, тобто на час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі, у зв`язку з чим апеляційний суд не звернув увагу на те, що право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилося, і кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів /т.2 а.с.158-161/. При новому розгляді справи в суді апеляційної інстанції, представники позивача ОСОБА_3 , ОСОБА_4 підтримали апеляційну скаргу з підстав викладених у ній, просили про задоволення заявлених позовних вимог. Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Гук О.О. та представники третьої особи ОСОБА_2 - ОСОБА_5 , ОСОБА_14 заперечували проти доводів апеляційної скарги, вважають рішення суду законним і обґрунтованим, просили залишити його без змін. Третя особа Щур Н.Р. в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, причини неявки не повідомила. Тому колегія суддів апеляційного суду, керуючись положеннями ст.ст. 371, 372 вважала за можливе розглянути справу за її відсутності. Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового засідання, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів приходить до висновку, що вимоги апеляційної скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. Перевіряючи обставини справи апеляційним судом встановлені наступні обставини і відповідні їм правовідносини. Позивач ПАТ «Фідобанк» згідно зі статутом є юридичною особою, створеною внаслідок зміни найменування ПАТ «СЕБ БАНК» і є правонаступником всіх прав та обов`язків ПАТ «СЕБ БАНК», ВАТ «СЕБ БАНК» та АБ «АЖІО» /т.1 а.с.44-49/. Між ВАТ «СЕБ Банк» та ОСОБА_2 30 травня 2007 року був укладений Кредитний договір №523, за умовами якого ОСОБА_2 надавався кредит на придбання нерухомого майна в сумі 110500 доларів США, які він зобов'язувався повертати Банку частинами відповідно до графіку платежів за кредитом. Кінцевий строк погашення кредиту був визначений сторонами датою 28 травня 2027 року. В кредитному договорі також зазначено нерухоме майно, що придбається: земельна ділянка площею 0,1105 га, кадастровий номер 3223151000:04:022:0013, яка знаходиться за адресою: Київська область, Обухівський район, територія Української міської ради , продавець ОСОБА_8 . Зазначені в кредитному договорі і предмети іпотеки: 1) земельна ділянка площею 0,5328 га, що знаходиться за адресою: Київська область, с. Підгірці ; 2 ) земельна ділянка площею 0,1875 га, що знаходиться за адресою: Київська область, с. Підгірці; 3 ) земельна ділянка 0,1105 га, яка знаходиться за адресою: Київська область, Обухівський район, територія Української міської ради /т.1 а.с.7-21/. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 13 грудня 2012 року був задоволений позов ПАТ «Фідобанк» до ОСОБА_2 , стягнуто з ОСОБА_2 100831,18 доларів США заборгованості за кредитом, що становить за курсом НБУ 805338,64 грн, 23009,16 доларів США заборгованості по відсоткам, що становить за курсом НБУ 183774,16 грн, 39996,3 грн пені, що разом становить 1029109,1 грн /т.1 а.с.50-52/. Згідно з розрахунком наданим стороною позивача боргові зобов`язання ОСОБА_2 залишаються не виконаними, і на час звернення з позовом до суду становить 100831,18 доларів США заборгованості за кредитом, що за курсом НБУ еквівалентно 2719706,31 грн, 36424,51 доларів США заборгованості по відсоткам, що за курсом НБУ еквівалентно 982473,57 грн, що разом становить 3702179,88 грн /т.1 а.с.31-40/. В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним Кредитним договором, 30 травня 2007 року між ВАТ «СЕБ БАНК» та ОСОБА_2 був укладений та нотаріально посвідчений договір іпотеки №523/2. Відповідно до цього договору, в якості забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором, ОСОБА_2 було передано в іпотеку Банку земельну ділянку площею 0,1105 га з цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, на території Української міської ради /т.1 а.с.22-27/. За договором купівлі-продажу від 30 травня 2007 року ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку площею 1105 кв. м., що розташована на території Української міської ради, Обухівський район, Київська область, кадастровий номер: 3223151000:04:022:0051 та має цільове призначення для ведення садівництва /т.3 а.с.15/. Право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку площею 0,1105 га з цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, на території Української міської ради, кадастровий номер: 3223151000:04:022:0051 підтверджується також Державним актом ЯЕ №510338 виданим Управлінням земельних ресурсів у Обухівському районі 18 жовтня 2007 року /т.1 а.с.28, 223/. Згідно зі звітом суб`єкта оціночної діяльності ПП «ТА-експерт-Сервіс» станом на 02 березня 2018 року вартість земельної ділянки 0,1105 га, кадастровий номер 3223151000:04:022:0013, яка знаходиться за адресою: Київська область, Обухівський район, територія Української міської ради, визначена в розмірі 285267 грн /т.1 а.с.209-228/. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна сформованого 24 липня 2017 року щодо об`єкту нерухомості земельна ділянка кадастровий номер: 3223151000:04:022:0051 вбачається, що вказана земельна ділянка 02 вересня 2013 року була зареєстрована за ОСОБА_9 на підставі договору дарування №705 від 14 березня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирпич Л.В., і в той же день 02 вересня 2013 року було зареєстровано право власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу №4114 від 02 вересня 2013 року посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Головкіна Я.В.. При цьому, відомості про реєстрацію іншого речового права, державну реєстрацію іпотеки, реєстрацію обтяжень та заборон на відчуження відсутні /т.1 а.с.117-120, т.2 а.с.230-231/. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна формованої 17 лютого 2017 року щодо фізичної особи ОСОБА_2 вбачається, що договір іпотеки №523/2 від 30 травня 2007 року посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н.Р. був внесений до відповідних реєстрів 20 березня 2012 року, об`єктом обтяження визначено: невизначене майно земельна ділянка 0,1105 га, розташована на території Української міської ради, Обухівський район, Київська область, кадастровий номер 3223151000:04:022:0051/т.1 а.с.224-225, т. 2 а.с.202-203/. Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності сформованого 02 вересня 2013 року підтверджується, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки 0,1105 га, розташованої на території Української міської ради, Обухівський район, Київська область, кадастровий номер 3223151000:04:022:0051 /т.2 а.с.200-201/. Проте, Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна сформована 04 червня 2019 року щодо об`єкту нерухомого майна земельна ділянка кадастровий номер 3223151000:04:022:0051 свідчить про те, що вказана земельна ділянка належить ОСОБА_10 на підставі договору дарування №237 від 04 квітня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу. При цьому, відомості про реєстрацію іншого речового права, державну реєстрацію іпотеки, реєстрацію обтяжень та заборон на відчуження відсутні /т.2 а.с.219-220/. Вказані обставини також підтверджуються договором дарування земельної ділянки від 04 квітня 2018 року укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_10 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності сформованого 04 квітня 2018 року щодо земельної ділянки кадастровий номер 3223151000:04:022:0051 /т.3 а.с. 65,66/ . В ході розгляду справи відповідач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_2 наголошували на тому, що кредитний договір був укладений з метою придбання земельної ділянки 0,1105 га, кадастровий номер 3223151000:04:022:0013, яка і була передана в іпотеку. Земельна ділянка з кадастровим номером 3223151000:04:022: 0051 в іпотеку не передавалась, а тому вимоги позивача є безпідставними. За даними публічної кадастрової карти земельні ділянки з кадастровим номером 3223151000:04: 022:0013 та 3223151000 :04:022: 0051 мають однакову площу 0,1105 га, знаходяться за адресою: Київська область, Обухівський район, територія Української міської ради та є сусідніми. Станом на 15 березня 2018 року власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223151000:04:022:0051 є ОСОБА_1 , а земельної ділянки 3223151000:04:022:0013 ОСОБА_11 /т.1 а.с.242-243/. При новому розгляді справи ухвалою апеляційного суду занесеною до протоколу судового засіданні від 22 липня 2019 року у приватного нотаріуса Щур Н.С. були витребувані матеріали на підставі яких було здійснено посвідчення договору іпотеки №523/2 та здійснені реєстраційні дії щодо реєстрації іпотеки і заборон 20 березня 2012 року. Приватним нотаріусом Щур Н.С. на виконання ухвали суду були надані засвідчені копії договору іпотеки № 523/2 від 30 травня 2007 року та кредитний договір № 523 укладені між ВАТ «СЕБ БАНК» та ОСОБА_2 Згода дружини ОСОБА_2 - ОСОБА_12 на купівлю та передачу в іпотеку земельної ділянки, договір купівлі-продажу земельної ділянки від 30 травня 2007 року, укладений між ОСОБА_13 та ОСОБА_2 щодо земельної ділянки з кадастром номером 3223151000:04:022:0051, яка знаходиться за адресою: Київська область, Обухівський район, територія Української міської ради, з витягом про державну реєстрацію цього правочину, а також витяги про реєстрацію заборон та іпотеки від 30 травня 2007 року щодо даної земельної ділянки. Також приватним нотаріусом надано звернення ПАТ «СЕБ БАНК» від 06 березня 2012 року, в якому повідомляється про відсутність даних щодо іпотеки і заборон, які мали бути внесені при укладенні договору іпотеки №523/2 на підставі якого приватним нотаріусом Щур Н.С. 20 березня 2012 року була здійснена реєстрація обтяження нерухомого майна іпотекою /т.3 а.с. 27-60/. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч.ч.1,3 ст. 13 ЦПК України). Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч.1 та ч. 6 ст.367 ЦПК України). Відповідно до ст.51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у ч.ч. 1, 2 цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Відповідач, замінений іншим відповідачем, має право заявити вимогу про компенсацію судових витрат, здійснених ним внаслідок необґрунтованих дій позивача. Питання про розподіл судових витрат вирішується в ухвалі про заміну неналежного відповідача. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц; від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц; від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц; від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц, від 15 травня 2019 року у справах № № 552/91/18, 554/9144/17). Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №554/10303/17-ц, від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц та від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц). З наведених обставин справи вбачається, що предметом спору є звернення стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку. Проте за час існування спірних договірних відносин, і за час розгляду справи судами власники земельної ділянки неодноразово змінювались, з 04 квітня 2018 року ним є ОСОБА_10 . Позивачем при новому розгляді справи апеляційним судом було заявлено про заміну відповідача, проте вказана заява була залишена без задоволення з огляду на наведені норми процесуального права, які не допускають здійснення зміни відповідача і позовних вимог на стадії розгляду справи апеляційним судом. Зміна власника спірної земельної ділянки, що є предметом спору є суттєвою обставиною, яка унеможливлює вирішення позовних вимог по суті апеляційним судом при новому розгляді справи, так як суд першої інстанції відмовив у їх задоволенні. Проте наведені судом першої інстанції підстави не можна визнати обґрунтованими. Так, з матеріалів справи вбачається відсутність договірних зобов`язань між позивачем та відповідачем у справі, проте судом не досліджені обставини щодо наявності зобов`язань, що виникають з договору іпотеки укладеного між ВАТ «СЕБ БАНК» і ОСОБА_2 , не здійснено перевірку переходу права власності спірного об`єкту нерухомого майна, не залучені особи на права яких може вплинути судове рішення у вказані справі, зокрема ОСОБА_9 . А отже судом першої інстанції допущено неповне з`ясування обставин справи, що призвело до неправильного вирішення справи по суті, що є підставою для його скасування. Разом з тим, враховуючи межі заявлених позовних вимог, і визначений позивачем склад учасників справи суд апеляційної інстанції позбавлений можливості вирішити спір по суті, так як це може вплинути на права осіб, які не беруть участь у розгляді справи. У зв'язку з цим апеляційний суд приходить до висновку про наявність підстав для відмови у задоволені заявлених позовних вимог. Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381- 384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції П О С Т А Н О В И В Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» - задовольнити частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 29 вересня 2017 - скасувати та постановити нове судове рішення. Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Обухівського районного нотаріального округу Київської області Щур Надія Романівна про звернення стягнення на предмет іпотеки - залишити без задоволення. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення. Суддя-доповідач: В.В. Соколова Судді: А.М. Андрієнко Н.В. Поліщук Повний текст постанови складений 13 вересня 2019 року. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84273077

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 червня 2019 року м. Київ Справа N 643/17966/14-ц Провадження N 14-203цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ПАТ "АБ "Укргазбанк", Банк), відповідач - ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ "АБ "Укргазбанк" на рішення Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Пилипчук Н.П., Колтунової А.І., Кругової С.С. у цивільній справі за позовом ПАТ "АБ "Укргазбанк" до ОСОБА_7, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, ОСОБА_3, про звернення стягнення на предмет іпотеки та УСТАНОВИЛА: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2014 року ПАТ "АБ "Укргазбанк" в особі Харківської обласної дирекції ПАТ "АБ "Укргазбанк" звернулося до суду з указаним позовом, уточнивши який, просило у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 26 грудня 2007 року N 20 звернути стягнення на предмет іпотеки - належну ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1, шляхом надання ПАТ "АБ "Укргазбанк" права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі - покупцеві на підставі договору купівлі-продажу з початковою ціною 316 200,00 грн із наданням ПАТ "АБ "Укргазбанк" повноважень продавця. Позовну заяву мотивовано тим, що 26 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Акціонерний банк "Укргазбанк" (далі - ВАТ "АБ "Укргазбанк"), правонаступником якого є ПАТ "АБ "Укргазбанк", та ОСОБА_2 укладено кредитний договір N 20, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 2 644 000,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк до 25 грудня 2012 року. Також позивач вказував, що 09 червня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між Банком, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки N 16/08-Б, предметом якого є багатоквартирний житловий будинок АДРЕСА_1.Позичальник взяті на себе зобов'язання за кредитним договором перестав виконувати з грудня 2008 року. Крім того, ПАТ "АБ "Укргазбанк" зазначало, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року визнано недійсним договір іпотеки від 09 червня 2008 року N 16/08-Б, укладений між ВАТ "АБ "Укргазбанк" та ОСОБА_2, ОСОБА_3, а також виключено запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек, в період чинності якого власником квартири АДРЕСА_1, став відповідач ОСОБА_7 відповідно до договору дарування. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04 квітня 2012 року рішення суду першої інстанції від 11 вересня 2009 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору іпотеки відмовлено. На підставі викладеного позивач просив позов задовольнити. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 28 липня 2017 року у задоволенні позову ПАТ "АБ "Укргазбанк" відмовлено. Суд першої інстанції керувався тим, що умовами договору іпотеки не передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку шляхом надання банку права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі - покупцеві на підставі договору купівлі-продажу, тому позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "АБ "Укргазбанк" в особі Харківської обласної дирекції ПАТ "АБ "Укргазбанк" задоволено частково, рішення Московського районного суду м. Харкова від 28 липня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ "АБ "Укргазбанк" відмовлено з інших підстав. Апеляційний суд зробив висновки, що спірна квартира на час укладення договору іпотеки була невідокремленою складовою частиною предмета іпотеки, тому відсутні правові підстави вважати, що ця квартира стала самостійним предметом іпотеки. Той факт, що в Державному реєстрі іпотек та в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відображено, що об'єктом обтяження є квартири, розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1, не підтверджує набуття спірною квартирою статусу самостійного предмета іпотеки. Договір іпотеки, копія якого наявна у матеріалах справи, передбачає право Банку звернути стягнення та реалізувати предмет іпотеки (пункт 6.1 договору іпотеки) та не містить процедури звернення стягнення на квартиру як складову частину предмета іпотеки. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог У листопаді 2017 року ПАТ "АБ "Укргазбанк" звернулося з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення - про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що спірна квартира відчужена без дозволу Банку, тому іпотекодержатель має право одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи, в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна. Законом встановлені підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої підстави, як набуття права власності іншою особою. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 03 квітня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 ЦПК України, відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що є підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року (провадження N 6?1193цс15) та від 05 жовтня 2016 року (справа N 643/9788/13-ц). Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що 26 грудня 2007 року між ВАТ "АБ "Укргазбанк", правонаступником якого є ПАТ "АБ "Укргазбанк", і ОСОБА_2 укладено кредитний договір N 20, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 2 644 000,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних строком до 25 грудня 2012 року. ОСОБА_2 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором перестав виконувати з грудня 2008 року. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13 травня 2010 року, яке на час розгляду справи не виконано, на користь Банку стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 1 664 543,02 грн та 2 630 252,33 долара США, а також судові витрати у розмірі 1 700,00 грн та 120,00 грн. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між Банком та іпотекодавцями ОСОБА_2, ОСОБА_3 укладено договір іпотеки від 09 червня 2008 року N 16/08-Б. Відповідно до пункту 2.1.1. цього договору предметом іпотеки є нерухоме майно - житловий будинок "літ. В-5", загальною площею 6 422,9 кв. м, житловою площею 2 285,6 кв. м, (в житловому будинку розташовано 123 квартири), що знаходиться на АДРЕСА_1, в тому числі є спірна квартира, належна ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної власності на підставі рішення Московського районного суду м. Харкова від 16 квітня 2008 року (справа N 2/2906/2008). Відомості про іпотеку внесені до Державного реєстру іпотек, на відчуження нерухомого майна накладено заборону. Пунктом 3.1.6. договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі одноразового чи неодноразового прострочення іпотекодавцем сплати процентів за користування кредитними коштами, неповернення кредиту або порушення інших умов кредитного договору та набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання кредитного договору, якщо іпотекодержатель і наступник іпотекодавців не досягнуть згоди про інше. Відповідно до пункту 6.6. вказаного договору у випадку набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель набуває право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу з дотриманням умов, визначених у Законі України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV). При цьому ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою сторін між іпотекодавцем та іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Заборгованість позичальника по кредитному договору вважається погашеною в день отримання іпотекодержателем від покупця за договором купівлі-продажу ціни купівлі-продажу предмета іпотеки в повному обсязі. Іпотекодержатель, реалізувавши предмет іпотеки (в силу рішення суду або цього договору), має надіслати іпотекодавцям (позичальнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця) та іншим іпотекодержателям звіт про розподіл коштів від продажу предмета іпотеки. Заочним рішенням Московського районного суду міста Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки від 09 червня 2008 року N 16/08-Б визнано недійсним, виключено запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек, знято заборону на відчуження житлового будинку "літ. В-5", розташованого на АДРЕСА_1. На підставі договору дарування, який посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Звєрєвим А.М. 17 червня 2011 року за реєстровим N 1310, квартира АДРЕСА_1, на праві власності набуто ОСОБА_7. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04 квітня 2012 року заочне рішення Московського районного суду міста Харкова від 11 вересня 2009 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору іпотеки відмовлено. Відомості у Державному реєстрі іпотек щодо предмета іпотеки поновлено за реєстраційним номером 12489264, що підтверджується витягом від 14 травня 2012 року N 36009183. Також поновлено відомості у Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна реєстраційний номер 12488862, що підтверджується витягом від 14 травня 2012 року N 36008860. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не погодилася з висновками апеляційного суду про відсутність правових підстав у задоволенні позову, зазначивши, що зі скасуванням незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек та дія договору іпотеки поширюється на нового власника цього майна, в тому числі на власника квартири в будинку, який в цілому є предметом іпотеки. При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6?1193цс15 та від 05 жовтня 2016 року у справі N 643/9788/13-ц зроблено протилежний висновок. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статті 23 Закону N 898-IV, Верховний Суд України зазначив, що суди, встановивши поширення норми вказаної статті на правовідносини сторін, не в повній мірі правильно застосували цю норму, оскільки не врахували положення частин третьої і четвертої статті 5 цього Закону та не звернули уваги на інші обставини, які мають суттєве значення для її правильного застосування, зокрема, щодо визначення предмета іпотеки та його вартості. Зокрема, суди не можуть звернути стягнення на квартиру як на частину об'єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки), не обґрунтувавши такого рішення та не встановивши, як співвідноситься предмет іпотеки з його частиною та вартість предмета іпотеки (будинку) з вартістю набутої відповідачем квартири. На думку колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, згідно з положеннями статті 23 Закону N 898-IV суди мають враховувати сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, а ефективним відновленням прав кредитора у зв'язку зі скасуванням незаконного рішення є саме застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту. У зв'язку з наведеним колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі N 6?1193цс15 та від 05 жовтня 2016 року у справі N 643/9788/13-ц. Разом з тим колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що Касаційний цивільний суд розглянув та в ньому перебуває на розгляді понад двадцять справ за позовом ПАТ "АБ "Укргазбанк" до різних осіб за участю ОСОБА_2 та ОСОБА_3, в яких в одній і тій самій категорії справ ухвалювалися рішення з різними правовими позиціями, а саме: справи N 643/11797/13-ц (провадження N 61-2906ск18), N 643/19761/13-ц (провадження N 61-5447зп18), N 643/5761/16-ц (провадження N 61-8278ск18), N 643/18751/14-ц (провадження N 61-8719ск18), N 643/21674/13-ц (провадження N 61-8520зп18), N 643/10533/13-ц (провадження N 61-12911ск18), N 643/12157/13-ц (провадження N 61-13581ск18), N 643/5572/16-ц (провадження N 61-14384ск18), N 643/13968/13-ц (провадження N 61-17927ск18), N 643/4637/16-ц (провадження N 61-24708ск18), N 643/111/14-ц (провадження N 61-25203ск18), N 643/5575/16-ц (провадження N 61-36057св18), N 643/9788/13 (провадження N 61-35784ск18), N 643/14075/13-ц (провадження N 61-40980ск18), N 643/11626/13-ц (провадження N 61-6016зп18), N 643/19240/13 (провадження N 61-12942ск18), N 643/5757/16-ц (провадження N 61-1734ск19), N 643/10559/13-ц (провадження N 61-3081ск19), N 643/4636/16-ц (провадження N 61-5157ск19), N 643/5566/16-ц (провадження N 61-3403ск19), N 643/19763/13-ц (провадження N 61-4059ск19), N 643/113/14-ц (провадження N 61-627ск19). Посилаючись на вказане, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що є підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для формування єдиної правозастосовної практики у подібних правовідносинах. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для відступу від висновків, викладених упостановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року (провадження N 6?1193цс15) та від 05 жовтня 2016 року (провадження 6-1582цс16), а також з метою формування єдиної правозастовної практики у подібних правовідносинах зазначає таке. Згідно зі статтею 379 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) як житло розуміється житловий будинок, квартира, інші приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Житло як об'єкт права власності повинен відповідати певним критеріям: 1) це має бути приміщення; 2) вказане приміщення має бути придатним для постійного проживання в ньому, відповідати встановленим санітарним, технічним, протипожежним нормам, які встановлюються спеціальним законодавством України. ЦК України визначає, зокрема, такі об'єкти права власності, які можуть розглядатися як житло: житловий будинок (стаття 380 ЦК України), садиба (стаття 381 ЦК України) та квартира (стаття 382 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 382 ЦК України квартирою визнається ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України від 14 травня 2015 року N 417-VIII "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" визначено, що багатоквартирний будинок - це житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об'єктами нерухомого майна. Відповідно до статті 5 Закону N 898-ІVпредметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору. Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором. Чинне законодавство, зокрема ЦК України, Закон N 898-IVта Закон України від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу", не містить жодної статті, яка б визначала особливості іпотеки житла - багатоквартирного житлового будинку чи квартир у ньому. Можна зробити висновок, що у разі передачі в іпотеку багатоквартирного житлового будинку в цілому, а не окремої квартири у ньому, то таке житлове приміщення - квартира, як і інші нежитлові та допоміжні приміщення, що знаходяться у ньому, не можна вважати відокремленими предметами іпотеки, на які може бути звернуто стягнення, як на самостійні об'єкти нерухомого майна. Оскільки квартира у багатоквартирному житловому будинку не була самостійним предметом іпотеки, тому позивач не вправі реалізувати свої права іпотекодержателя шляхом примусового звернення стягнення на неї у встановленому законом порядку незалежно від інших квартир у багатоквартирному житловому будинку, бо таке житлове приміщення як окрема частина об'єкта нерухомого майна не було самостійним предметом іпотеки, а може бути визначено як частка багатоквартирного будинку, який є предметом іпотеки. За викладених обставин Велика Палата Верховного Суду підтримує правові висновки, викладені у постановах ВерховногоСуду України від 16 вересня 2015 року (провадження N 6?1193цс15) та від 05 жовтня 2016 року (провадження 6-1582цс16), у яких зазначено, що неможливо звернути стягнення на квартиру як на частину об'єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки) в разі визначення предметом іпотеки за договором іпотеки будинку у цілому, а не окремих квартир. Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що за відсутності підтверджень: введення в експлуатацію на момент передачі в іпотеку багатоквартирного житлового будинку, що знаходиться на АДРЕСА_1; співвідношення предмета іпотеки (будинку) з його частиною (квартирою) і вартості предмета іпотеки з вартістю спірної квартири; передбачення укладеним між сторонами договором, а також законодавством правових підстав, процедури та порядку звернення стягнення в примусовому порядку на квартиру як складову предмета іпотеки - багатоквартирного житлового будинку, у зв'язку із чим зробив обґрунтований висновок, що спірне житлове приміщення не є самостійним об'єктом іпотеки. Щодо інших висновків суду апеляційної інстанції, то Велика Палата Верховного Суду України зазначає таке. Відповідно до статті 1 Закону N 898-IV іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом. Частиною п'ятою статті 3 цього Закону передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно з частиною першою статті 7 Закону N 898-IV за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Частинами першою, третьою статті 33 Закону N 898-IV передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Статтею 23 Закону N 898-ІVвизначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до ОСОБА_7 права власності на спірну квартиру, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону N 898-IVта поширення її дії на відповідача з огляду на таке. Згідно із частиною першою статті 4 Закону N 898-ІVобтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон N 1952-IV). Відповідно до частини третьої статті 3 вказаного Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації. Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону N 898-IV, згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону. Крім того, державна реєстрація іпотек на час її виникнення регулювалася Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року N 410 (утратив чинність 31 січня 2013 року), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868. Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону N 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься відповідний запис. Пунктами 74, 75 Порядку держаної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно. Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення. За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов'язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. За таких обставин, ураховуючи сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав кредитора у зв'язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту. Саме такі висновки щодо застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону N 898-IVта поширення її дії на особу, щодо якої встановлено факт переходу права власності на квартиру під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на цю квартиру, викладені у постановах ВерховногоСуду України від 16 вересня 2015 року (провадження N 6?1193цс15) та від 05 жовтня 2016 року (провадження N 6-1582цс16), а також неодноразово підтримані колегією суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постановах від 10 травня 2018 року у справі N 643/18839/13-ц (провадження N 61-4453св18), від 23 січня 2019 року у справі N 643/12557/16-ц (провадження N 61-18566св18) та від 13 березня 2019 року у справі N 643/19761/13-ц (провадження N 61-5447зпв18), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав від їх відступу. Однак Велика Палата Верховного Суду не може погодитись із висновком суду апеляційної інстанції, що Банк обрав правильний спосіб судового захисту його порушених прав як кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов'язань, забезпечених іпотекою, а висновок суду першої інстанції про невідповідність обраного позивачем способу звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві умовам договору та вимогам закону - є помилковим з огляду на таке. Суди встановили, що пунктом 6.4. укладеного між сторонами договору іпотеки від 09 червня 2008 року визначено, що за рішенням іпотекодержателя задоволення вимог іпотекодержателя може здійснюватися у такому порядку: шляхом набуття права власності на предмет іпотеки або шляхом укладення довіреності на реалізацію предмету іпотеки: - відповідно до пункту 3.1.5. цього договору іпотекодавець на вимогу іпотекодаржателя, повинен передати іпотекодаржателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобовязання, що є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (пункт 6.4.1. цього договору); - за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи суму кредиту, процентів, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом, кредитним чи цим договорами, - пеню, штраф), втрати, пов'язані з пред'явленням вимоги за кредитним договором і зверненням стягнення та реалізації предмета іпотеки, витрати та утримання і збереження предмета іпотеки, витрати на страхування предмета іпотеки, а також інших збитків, завданих порушенням умов кредитного договору або цього договору (пункт 6.5.); - у випадку набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель набуває право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу з дотриманням умов, визначених в Законі N 898-IV. При цьому ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою сторін між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Заборгованість позичальника по кредитному договору вважається погашеною в день отримання іпотекодержателем від покупця за договором купівлі-продажу ціни купівлі-продажу предмета іпотеки а повному обсязі. Іпотекодержатель, реалізувавши предмет іпотеки (в силу рішення суду або даного договору), має надіслати іпотекодавцям, (позичальнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця) та іншим іпотекодержателям звіт про розподіл коштів від продажу предмета іпотеки (пункт 6.6.); - за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи суму кредиту, процентів, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом, кредитним чи цим договорами, - пеню, штраф), витрати, пов'язані з пред'явленням вимоги за кредитним договором зверненням стягнення та реалізації предмета іпотеки, витрати на утримання і збереження предмета іпотеки, витрати на страхування предмета іпотеки, а також інших збитків, завданих порушенням умов кредиток договору або цього договору (пункт 6.7); - реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інакше не передбачено рішення суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", чинного на момент виникнення спірних правовідносин, та з дотриманням вимог Закону N 898-IV. Позивач як іпотекодержатель згідно з договором іпотеки та частиною третьою статті 36 Закону N 898-IV може задовольнити свої кредиторські вимоги під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки третій особі, встановленому статтею 38 цього Закону. Продаж іпотекодержателем предмета іпотеки третій особі відповідно до статей 36, 38 цього Закону та згідно з умовами іпотечного застереження, визначеного у договорі іпотеки, є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим захист порушених прав кредитора стосовно виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов'язань щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону N 898-IV. Порядок задоволення вимог іпотекодержателя шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі визначено умовами договору іпотеки (пункт 29 цього договору), та з урахуванням положень статей 36, 38 N 898-ІVЗакону є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанцій, вказуючи про можливість задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем з укладенням договору купівлі-продажу будь-яким способом із наданням йому всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу, неправильно застосовував норми права, що регулюють спірні правовідносини, оскільки сторонами у договорі іпотеки визначено, що судовий спосіб звернення стягнення застосовується у випадку, коли позасудове врегулювання не привело до задоволення вимог іпотекодержателя в повному обсязі. Відповідних доказів, які б підтверджували виникнення перешкод для іпотекодержателя у реалізації позасудового способу звернення стягнення на підставі іпотечного застереження у договорі іпотеки, позивачем суду не подано. Отже, позивачем не обґрунтовано порушення, невизнання або оспорення права, за захистом якого він звернувся до суду. Аналогічний правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 12 травня 2019 року (провадження N 14-112цс19) та від 12 червня 2019 року (провадження N 14-48цс19). Згідно зістаттею 412 ЦПК України рішення апеляційного суду в частині висновків про належність обраного позивачем способу захисту підлягає зміні із викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення апеляційного суду необхідно залишити без змін, оскільки суд апеляційної інстанцій правильно вирішив справу по суті, відмовивши у позові ПАТ "АБ "Укргазбанк". Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 406, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Укргазбанк" задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко Т.О. Анцупова В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима В.Ю. Уркевич В.І. Данішевська О.Г. Яновська Єленіна Ж.М.

Постанова Іменем України 29 травня 2019 року м. Київ Справа N 310/11024/15-ц Провадження N 14-112 цс 19 Велика Палата Верховного Суду у складі судді-доповідача Гудими Д.А., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянуласправу за позовом Публічного акціонерного товариства (далі також -ПАТ) "Перший Український Міжнародний Банк" (далі також - позивач) до ОСОБА_2 (далі також - відповідач) про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою відповідача на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2016 року, ухвалене суддею Пустовіт З.П., й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Воробйової І.А., Бєлки В.Ю., Онищенка Е.А. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив: 1.1. Для задоволення вимог позивача до відповідача згідно з кредитним договором N 6780652 від 15 вересня 2008 року (далі - кредитний договір) у сумі 11 877,99 доларів США звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки N 6780661 від 15 вересня 2008 року (далі - договір іпотеки), а саме на ціле вбудоване приміщення загальною площею 166,6 кв. м, реєстраційний номер 177043 (далі - предмет іпотеки); згідно з витягом з Реєстру права власності на нерухоме майно від 2 вересня 2008 року, виданим Комунальним підприємством з технічної інвентаризації Бердянської міської ради Запорізької області, предмет іпотеки складається з: коридору N 1=4,2 кв. м, підсобного приміщення N 2=4,0 кв. м, основного приміщення N 3=5,8 кв. м, коридору N 4=18,1 кв. м, вбиральні N 5=1,8 кв. м, кабінету N 6=12,7 кв. м, підсобного приміщення N 7=13,2 кв. м, санвузла N 8=2,5 кв. м, коридору N 9=3,0 кв. м, основного приміщення N 10=15,2 кв. м, основного приміщення N 11=12,4 кв. м, коридору N 12=2,2 кв. м, санвузла N 13=3,1 кв. м, санвузла N 14=3,1 кв. м, коридору N 15=2,2 кв. м, основного приміщення N 16=12,5 кв. м, веранди N 17=2,5 кв. м, веранди N 18=2,5 кв. м, основного приміщення N 19=21,2 кв. м, санвузла N 20=4,9 кв. м, підсобного приміщення N 21=6,3 кв. м, підсобного приміщення N 22=11,4 кв. м, лоджії - 3,5 кв. м, з будівель "А, а1" та ґанку до "А" за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу позивачем від власного імені предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві з початковою вартістю предмета іпотеки у сумі 728 297,00 грн; 1.2. Надати позивачеві всі повноваження продавця, необхідні для здійснення продажу предмета іпотеки. 2. Позовну заяву мотивував такими обставинами: 2.1. 15 вересня 2008 року Закрите акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний Банк", правонаступником якого є позивач, уклало з відповідачем кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав відповідачеві кредит у розмірі 32 000,00 доларів США зі сплатою 13,99 % річних на строк до 15 вересня 2023 року; 2.2. Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 15 вересня 2008 року сторони уклали договір іпотеки; 2.3. Через неналежне виконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 30 листопада 2015 року становила 11 877,99 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 9 947,11 доларів США, заборгованість за процентами - 1 930,88 доларів США; 2.4. 15 жовтня 2014 року позивач направив відповідачеві вимогу про повернення кредиту, яку той отримав 22 жовтня 2014 року; 2.5. Відповідач вимогу не виконав, прострочену заборгованість не погасив; 2.6. На підставі пункту 4.1 договору іпотеки та статті 33 Закону України "Про іпотеку" позивач вважає, що є підстави звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його від власного імені будь-якій особі-покупцеві й отримати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 3. 5 вересня 2016 року Бердянський міськрайонний суд Запорізької області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог позивача за умовами кредитного договору у сумі 11 877,99 доларів США, з яких заборгованість за кредитом - 9 947,11 доларів США, заборгованість за непогашеними процентами за користування кредитом - 1 930,88 доларів США; визначив способом реалізації предмета іпотеки його продаж позивачем від власного імені будь-якій особі-покупцеві з початковою ціною продажу предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, але не меншою ніж 728 297,00 грн. надав позивачеві всі необхідні для здійснення такого продажу повноваження продавця, зокрема подавати заяви, отримувати дублікати правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування чи органів нотаріату, здійснювати будь-які платежі за продавця, подавати й отримувати будь-які документи, довідки, витяги, заяви, повноваження вільного доступу уповноважених представників позивача до предмета іпотеки тощо. 4. Суд вважав, що внаслідок невиконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість, а тому позивач має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 5. 22 грудня 2016 року Апеляційний суд Запорізької області постановив ухвалу, якою рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2016 року залишив без змін. 6. Мотивував ухвалу тим, що звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором узгоджується з вимогами статей 38 і 39 Закону України "Про іпотеку". Короткий зміст вимог касаційної скарги 7. У березні 2017 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 8. 6 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 9. Ухвалу мотивував, зокрема, тим, що суди вважали обґрунтованим обраний позивачем спосіб судового захисту порушених прав кредитодавця стосовно виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов'язань щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України "Про іпотеку". Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 5 квітня 2017 року у справі N 6-3034цс16, вказавши, що обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. 10. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку Верховного Суду України щодо застосування статей 33, 36-39 Закону України "Про іпотеку" у подібних правовідносинах. Мотивує таку потребу тим, що оскільки сторони у договорі іпотеки у відповідному застереженні передбачили надання іпотекодержателю права від його імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору іпотеки в позасудовому порядку, таке застереження - це позасудовий спосіб врегулювання спору, який сторони встановили самостійно у договорі та для реалізації якого необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя. Для підтвердження такого підходу Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду навів постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц (провадження N 14-38 цс 18), від 7 листопада 2018 року у справі N 520/6819/14-ц (провадження N 14-343 цс 18). 11. Крім того, наявність протилежних висновків щодо застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, на переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, не сприяє єдності правозастосовної практики. Так, у постанові від 18 жовтня 2018 року у справі N 910/17423/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов протилежного висновку, аніж суди у справі N 310/11024/15-ц, вказавши, що позивач звернувся з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, який визначений договором іпотеки як позасудовий. Для реалізації зазначеного способу необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя (з огляду на те, що договором іпотеки не передбачено іншого порядку). Тому позивач обрав неправильний спосіб захисту. Проте це не позбавляє можливості відповідно до статей 38 і 39 Закону України "Про іпотеку" звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж той, який визначений договором іпотеки як позасудовий. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 12. Відповідач мотивує касаційну скаргу так: 12.1. Уматеріалах справи відсутні докази видачі відповідачу кредиту; 12.2. Суди попередніх інстанцій не врахували, що сума заборгованості за кредитним договором визначена неправильно, оскільки відповідач її погасив; 12.3. Позивач не мав підстав стягувати заборгованість за кредитним договором і звертати стягнення на предмет іпотеки, оскільки відсутні належні та допустимі докази отримання відповідачем вимог про дострокове погашення такої заборгованості. Тому вимоги позивача є передчасними; 12.4. Воскаржених рішеннях неправильно визначена початкова вартість предмета іпотеки; 12.5. Сторони у договорі іпотеки визначили, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу здійснюється у позасудовому порядку. А тому позовна вимога про таке звернення у вказаний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя є необґрунтованою. (2) Позиція інших учасників справи 13. Позивач відзиву на касаційну скаргу не подав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.1) Щодо змісту понять "спосіб захисту прав та інтересів іпотекодержателя", "підстава звернення стягнення на предмет іпотеки", "спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки", "спосіб задоволення вимог іпотекодержателя" 14. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним. 15. Способи захисту цивільного права чи інтересу можуть бути судові (стаття 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України) та позасудові (статті 17-19 ЦК України). 16. Відповідно до статей 12 і 33 Закону України "Про іпотеку" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон), одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки. 17. Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону). 18. З огляду на вказане Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). 19. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону) є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 41-47 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону). 20. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону. (1.2) Щодо способу звернення стягнення на предмет іпотеки 21. Позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу позивачем від власного імені цього предмета будь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали таку вимогу обґрунтованою, що узгоджується, як вказав Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 6 лютого 2019 року, з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 5 квітня 2017 року у справі N 6-3034цс16. 22. Відповідач у касаційній скарзі зазначив, що сторони у пункті 4.8 договору іпотеки досягли домовленості про позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя, про який просить суд позивач - шляхом продажу іпотекодержателем від власного імені предмета іпотеки третій особі. Тому, на думку відповідача, у суду відсутні повноваження для застосування судового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу предмета іпотеки, передбаченої статтею 38 Закону. 23. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, висловлену в ухвалі від 6 лютого 2019 року, іпотекодержатель має у позасудовому порядку здійснювати захист свого цивільного права та інтересу, оскільки з приводу реалізації цього способу захисту сторони досягли домовленості у договорі іпотеки. 24. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону). 25. Згідно з частиною першою статті 33 Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. 26. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України). 27. Відповідно до статті 6ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). 28. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону). 29. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону). 30. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). 31. Суд апеляційної інстанції встановив, що сторони погодили іпотечне застереження, асаме визначили у договорі іпотеки обидва передбачені частиною третьою статті 36 Закону способи задоволення вимог іпотекодержателя: звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність іпотекодержателем (пункт 4.7 договору іпотеки); звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій особі (пункт 4.8 договору іпотеки). У пункті 4.2 договору іпотеки сторони встановили, що у разі, якщо визначені цим договором та/або чинним законодавством заходи позасудового врегулювання з будь-яких причин не призвели до задоволення вимог іпотекодержателя в повному обсязі, іпотекодержатель вправі в будь-який час припинити процедуру позасудового врегулювання та звернути стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса чи за рішенням суду (за вибором іпотекодержателя). 32. Отже, сторони погодили, що судовий спосіб захисту прав позивача чи позасудовий спосіб такого захисту на підставі виконавчого напису нотаріуса позивач як іпотекодержатель може застосувати лише у разі, якщо заходи позасудового врегулювання на підставі застереження у договорі іпотеки не призвели до задоволення вимог іпотекодержателя в повному обсязі. Натомість позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки третій особі порядку, встановленому статтею 38 Закону, тоді як суди не встановили, що позивач використав які-небудь способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені сторонами у договорі іпотеки. 33. На відміну від такого різновиду позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки як звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (що може передбачати способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені у частині третій статті 36 Закону), судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п'ятим частини першої статті 39 Закону передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов'язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16). 34. Тому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що процедура продажу предмета іпотеки, передбачена статтею 38 Закону, може бути застосована як спосіб задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки і в судовому порядку (про що суд згідно з абзацом п'ятим частини першої статті 39 Закону має вказати у судовому рішенні про задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки), і у позасудовому порядку (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). 35. Проте звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, є неналежним способом захисту. 36. Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 36 Закону, яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателяу спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса (близькі за змістом висновки сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 18 жовтня 2018 року у справі N 910/17423/17). 37. Згідно з частиною першою статті 35 Закону у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 Закону). 38. Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону.Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові (Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин (2009 - 2010 роки), підготовлене Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України). 39. Вимога, встановлена частиною першою статті 35 Закону, не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті). 40. Велика Палата Верховного Суду вважає, що за змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили (передбачили тільки можливість передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону). 41. З огляду на наведені висновки є обґрунтованими доводи відповідача про відсутність підстав для задоволення позову. На думку Великої Палати Верховного Суду, позивач обрав неналежний спосіб захисту його прав іпотекодержателя. А суди першої й апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та безпідставно задовольнили вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу позивачем від власного імені цього предмета будь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону, встановивши, що сторони передбачили у договорі іпотеки застереження, згідно з яким позивач має можливість самостійно звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу третій особі. 42. Вирішуючи спір із подібними до справи N 310/11024/15-ц обставинами, Верховний Суд України у постанові від 5 квітня 2017 року у справі N 6-3034цс16 вказав, що обрання певного способу правового захисту, зокрема досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. 43. Вказаний висновок Верховного Суду України знайшов застосування і у практиці Верховного Суду (зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22 травня 2018 року у справі N 922/2416/17). 44. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. 45. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі N 823/378/16). 46. У пункті 49 Висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. 47. З огляду на наведені висновки щодо застосування приписів статей 35, 36, 38 і 39 Закону, враховуючи обов'язковість договору для сторін (стаття 629 ЦК України), які встановили у ньому іпотечне застереження, реалізувавши принцип свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, стаття 627 ЦК України), Велика Палата Верховного Суду для забезпечення передбачуваності правозастосовної практики й ефективного захисту прав сторін договору іпотеки відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 квітня 2017 року у справі N 6-3034цс16, за змістом якого іпотекодержатель має можливість задовольнити свої вимоги на підставі рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його продажу іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві згідно зі статтею 38 Закону, незважаючи на те, що сторони в іпотечному застереженні погодили як позасудовий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя його право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону. 48. Висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц і від 7 листопада 2018 року у справі N 520/6819/14-ц, які зазначив в ухвалі від 6 лютого 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, не можна застосувати у справі N 310/11024/15-ц, оскільки у тих справах позивач звертався до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем на нього права власності відповідно до статті 37 Закону, що передбачає винятково позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі N 369/238-15-ц, пункти 6.1-6.2 постанови від 23 травня 2018 року у справі N 916/5073/15, пункт 51 постанови від 13 березня 2019 року у справі N 520/7281/15-ц). Натомість у справі N 310/11024/15-ц позов стосується звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем від власного імені будь-якій особі-покупцеві на підставі статті 38 Закону. 49. Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судами обставин справи. А тому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду обмежена у можливості аналізувати такі доводи. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 50. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині. 51. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). 52. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України). 53. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу обґрунтованою. Отже, рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2016 року слід скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. (2.2) Щодо судових витрат 54. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 55. Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 56. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги сплачений відповідачем судовий збір у сумі 4 634,64 грн за подання апеляційної скарги та 5 055,97 грн за подання касаційної скарги, разом - 9690,61 грн. слід стягнути з позивача. (3) Висновки щодо застосування норм права 57. Відповідно до статей 12 і 33 Закону одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки. 58. Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). 59. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону. 60. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 39 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону). 61. Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, є неналежним способом захисту. 62. Частина друга статті 36 Закону, яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса. 63. За змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателясторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили. Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. 2. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 5 вересня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2016 року скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. 3. Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний Банк" (04070, м. Київ, вул. Андріївська, буд. 4; ідентифікаційний код: 14282829) на користь ОСОБА_2 (АДРЕСА_2; ідентифікаційний код: НОМЕР_1) 9690,61 грн. з яких 4 634,64 грн судового збору за подання апеляційної скарги та 5 055,97 грн судового збору за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

Державний герб України Справа № 361/1489/16-ц Головуючий у І інстанції Сердинський В. С. Провадження № 22-ц/780/1036/17 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1 Категорія 26 20.06.2017 РІШЕННЯ Іменем України 20 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі: Головуючого Лівінського С.В. суддів: Коцюрби О.П. ОСОБА_2 за участю секретаря судового засідання Спеней І.С. розглянувши справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладників фізичних осіб на здійснення ліквідації ОСОБА_3 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 09 грудня 2016 року, В С Т А Н О В И Л А: У березні 2016 року ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» звернулося до суду з вказаним позовом. Зазначав, що 03 квітня 2008 року між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» (правонаступником якого він є) та ОСОБА_5 укладено кредитний договір № 320, за умовами якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 50000 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних та встановленої щомісячної плати за обслуговування кредиту у розмірі 176,75 грн, що становить 0,07 % річних від суми кредиту, з кінцевим терміном повернення до 03 квітня 2018 року. Погашення заборгованості здійснювалося за графіком погашення кредиту та процентів. Одночасно для забезпечення виконання зобовязання за кредитним договором між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк (Іпотекодержатель) та ОСОБА_4, ОСОБА_5 (Іпотекодавці), був укладений договір іпотеки, предметом якого є нежиле приміщення, загальною площею 51,4 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке належить Іпотекодавцям: ОСОБА_4 1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 22 листопада 1999 року, фондом комунального майна Броварської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 22 листопада 1999 року, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-12799, ОСОБА_5 1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 22 листопада 1999 року, фондом комунального майна Броварської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 22 листопада 1999 року, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-12799, та інша 1/3 частка на підставі договору дарування посвідченого 31 жовтня 2005 року ОСОБА_6, приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу за реєстровим № 3386, зареєстрованого в Броварському бюро технічної інвентаризації 16 листопада 2005 року, номер запису 1-12799. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2010 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_5 стягнуто на користь ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» за вказаним кредитним договором заборгованість в сумі 431117,21 грн, з яких: 6018 доларів США 39 центів - прострочена заборгованість, 40037 доларів США - строкова заборгованість, 5782 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом, а також 16942, 57 грн - штраф за пропуск платежів. Стверджував, що станом на 25 лютого 2016 року загальна сума заборгованості складає 2516406,80 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом 46055 доларів США 39 центів; заборгованості за відсотками - 43872 долари США 22 центи, (всього заборгованість за кредитом та відсотками 89927 доларів США 61 цент, що за курсом НБУ еквівалентно 2447706,34 грн); заборгованості за комісіями за обслуговування кредиту 15380,81 грн; штрафу/пені за несвоєчасне погашення кредиту за період з 25.02.2015 по 25.02.2016 в розмірі 53319,65 грн. Таким чином, на думку позивача, різниця не стягнутої заборгованості складає 1105462,16 грн, з яких: 38090 доларів США 15 центів (еквівалентно за курсом НБУ 1036761,70 грн) заборгованості за відсотками; 15380,81 грн - заборгованості за комісіями за обслуговування кредиту; 53319,65 грн - штрафу/пені за несвоєчасне погашення кредиту за період з 25.02.2015 по 25.02.2016. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 320 від 03 квітня 2008 року просив звернути стягнення, в розмірі нестягнутої суми заборгованості у розмірі 1105462,16 грн, на предмет іпотеки. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 09 грудня 2016 року позов задоволено. В рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_5 перед ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_7» за кредитним договором № 320 від 03 квітня 2008 року, що становить нестягнуту суму боргу в сумі 1105462,16 грн, з них: по відсотках - 38090,15 дол. США, в гривневому еквіваленті складає 1036761,70 грн; заборгованість за комісіями за обслуговування кредиту - 15380,81 грн; штраф/пеня за несвоєчасне погашення кредиту (неустойка) - 53319,65 грн, звернуто стягнення на спірне нежиле приміщення, 1/3 частка якого належить ОСОБА_4, 2/3 частки - ОСОБА_5, шляхом його продажу ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_7» від свого імені будь-якій особі-покупцю за початковою ціною, визначеною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної субєктом оціночної діяльності під час його реалізації у порядку, передбаченому ст. 38 Закону України «Про іпотеку», з наданням ПАТ «Всеукраїнський ОСОБА_7» всіх прав продавця. Стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_4Ю на користь ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» витрати по сплаті судового збору. ОСОБА_5 з рішенням суду не погодилася і подала апеляційну скаргу. Вважає вказане рішення таким, що ухвалене при неповному зясуванні обставин, що мають значення для справи і з порушенням норм матеріального та процесуального права. Позивач та ОСОБА_4 рішення суду не оскаржили та в судове засідання не з'явилася. Про дату та час розгляду справи вони повідомлені належним чином, що відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України,не перешкоджає розглядові справи. Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представника апелянта, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Частинами 1, 3 статті 303 ЦПК України установлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Відповідно до статті 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно закону. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Проте, зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що умовами кредитного договорупозовні вимоги є доведеними і такими, що ґрунтуються на вимогах закону. Між тим, з цим висновком суду повністю погодитись не можна. Зі справи вбачається та її матеріалами підтверджено таке. 3 квітня 2008 року між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» (правонаступником якого є ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк») та відповідачем ОСОБА_5 укладено кредитний договір № 320. Згідно з п. п. 1.1., 1.3., 1.4., 1.5. кредитного договору ОСОБА_7 надав позичальнику грошові кошти у сумі 50000 дол. США, що складає 252500 грн за курсом НБУ на момент укладення договору, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних та встановленої щомісячної плати за обслуговування кредиту у розмірі 176,75 грн, що становить 0,07 % річних від суми кредиту, з кінцевим терміном повернення до 03 квітня 2018 року. В якості забезпечення виконання позичальником своїх зобовязань, щодо погашення кредиту, сплати процентів за його користування, інших платежів, передбачених цим договором, а також можливих штрафних санкцій позичальник/майновий поручитель мав укласти з банком у визначені строки іпотечний договір. Відповідно до п. п. 2.5.1. кредитного договору, позичальник зобовязаний щомісячно до дати, встановлений у графіку, поповнювати свій поточній рахунок шляхом внесення готівкових коштів через касу Банку або безготівковим перерахунком, у сумі, не меншій суми чергового погашення відповідної частини кредиту, процентів та інших плат, встановлених у графіку. Згідно з п. п. 2.7.1. кредитного договору, не зважаючи на інші положення договору, банк мав право вимагати дострокового виконання боргових зобовязань в цілому, у випадку, поряд з іншим, невиконання позичальником/майновим поручителем та або поручителем своїх боргових та інших зобовязань за цим договором та /або умов іпотечного договору. У випадку невиконання позичальником боргових зобовязань понад один місяць від дня отримання вимоги банку, банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки, майно поручителя в порядку , передбаченому діючим законодавством та договором іпотеки. Відповідно до п. 3.2.8 кредитного договору банк зобовязаний звернути позасудове стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання позичальником будь-яких боргових зобовязань за цим договором. Згідно з п. 5.2. кредитного договору, сторони домовилися, що невиконання або неналежне виконання позичальником зобовязань по поверненню кредитних коштів, сплаті процентів , а так само невиконання або неналежне виконання зобовязань, поряд з іншим, зобовязань передбачених п. 3.3 (позичальник зобовязаний), є умовами, при настанні яких припиняється кредитування банком позичальника, а позичальник здійснює дострокове повернення отриманих коштів банку, сплачує банку проценти за користування кредитними коштами та інші платежі відповідно до умов цього договору. Для цього, ОСОБА_7 надає під розпис уповноваженій особі, або надсилає рекомендованим листом позичальнику письмову вимогу про дострокове повернення позичальником кредитних коштів, сплату ним процентів за користування кредитними коштами з нарахуванням можливих штрафних санкцій. У випадку непогашення зазначеної у вимозі суми, банк по закінченню 20-ти денного строку з дати отримання позичальником/поручителем такої вимоги, звертає стягнення на заставлене майно, чи інше забезпечення у розмірі наданих кредитних коштів, заборгованість по сплаті процентів, неустойки та інших витрат банку, у порядку визначеному цим договором, договором іпотеки та чинним законодавством України. Відповідно до п. 7.3. кредитного договору, цей договір набрав чинності з моменту його підписання сторонами і діяв до повного виконання сторонами своїх зобовязань. В той же день між ВАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 був укладений договір іпотеки, предметом якого є нежиле приміщення, загальною площею 51,4 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_2, яке належить іпотекодавцям: ОСОБА_4 - 1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 22 листопада 1999 року, фондом комунального майна Броварської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 22 листопада 1999 року, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-12799; ОСОБА_5 - 1/3 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 22 листопада 1999 року, фондом комунального майна Броварської міської ради згідно з розпорядженням (наказом) від 22 листопада 1999 року, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-12799, та інша 1/3 частка на підставі договору дарування посвідченого 31 жовтня 2005 року ОСОБА_6, приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу за реєстровим № 3386, зареєстрованого в Броварському бюро технічної інвентаризації 16 листопада 2005 року, номер запису 1-12799. Відповідно до п. 2.5 іпотечного договору, узгоджена сторонами оціночна вартість предмета іпотеки становила 562500грн, відповідно до розрахунків виконаних Спільно Українсько-Угорським підприємством «Увекон» від 11 березня 2008 року. Згідно з п. п. 6.1.7., 6.1.13. іпотечного договору, банк мав право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо при настанні строку виконання зобовязання (або тієї чи іншої його частини), воно не буде виконане, а також звернути стягнення та реалізувати предмет іпотеки на підставах і в порядку, передбаченому цим договором та Законом України «Про іпотеку». Згідно зі здійсненним банком розрахунком заборгованості за кредитним договором, останній платіж ОСОБА_5 за цим договором було здійснено 3 квітня 2009 року. 21 квітня 2010 року ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2010 року, яке набрало законної сили, з ОСОБА_5 стягнуто на користь ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» по кредитному договору № 320 від 03 квітня 2008 року заборгованість в сумі 431117,21 грн, з яких: 6018 доларів США 39 центів - прострочена заборгованість, 40037 доларів США - строкова заборгованість, 5782 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом, а також 16942,57 грн - штраф за пропуск платежів. Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 31 січня 2012 року позовну заяву ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» до ОСОБА_5 та ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки залишено без розгляду. За розрахунком банку, станом на 25 лютого 2016 року загальна сума заборгованості ОСОБА_5 перед банком складає 2516406,80 грн, яка складається із: заборгованості за кредитом 46055 доларів США 39 центів; заборгованості за відсотками - 43872 долари США 22 центи, (всього заборгованість за кредитом та відсотками 89927 доларів США 61 цент, що за курсом НБУ еквівалентно 2447706,34 грн); заборгованості за комісіями за обслуговування кредиту 15380,81 грн; штрафу/пені за несвоєчасне погашення кредиту за період з 25.02.2015 по 25.02.2016 в розмірі 53319,65 грн. Різниця ж не стягнутої заборгованості складає 1105462,16 грн, з яких: 38090 доларів США 15 центів (еквівалентно за курсом НБУ 1036761,70 грн) заборгованості за відсотками; 15380,81 грн - заборгованості за комісіями за обслуговування кредиту; 53319,65 грн - штрафу/пені за несвоєчасне погашення кредиту за період з 25.02.2015 по 25.02.2016. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Договір є обовязковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). Визначення поняття зобовязання міститься у ч. 1 ст. 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобовязання це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таке визначення розкриває сутність зобовязання як правового звязку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обовязок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобовязання надано право, що кореспондує обовязку першої. Обовязками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобовязання (ст. 510 ЦК України). Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У разі порушення зобовязання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобовязання є прострочення невиконання зобовязання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобовязання" (ст.ст. 530, 631 ЦК України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України). Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у ст. 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу (ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Про правові наслідки порушення зобовязання боржником йдеться також в ч. 1 ст. 611, ч. 2-4 ст. 612, ч. 1,2 ст. 220 ГК України, які передбачають відповідальність боржника. Цивільно-правова відповідальність це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обовязку новим, або у приєднанні до невиконаного обовязку нового додаткового. Покладення на боржника нових додаткових обовязків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу). Таким чином, висновок міськрайонного суду щодо наявності заборгованості ОСОБА_5 перед банком в цілому являється правильним. Разом з тим, перевіряючи доводи апелянта щодо застосування норм закону про позовну давність, колегія суддів виходять з такого. Як зазначалося вище, сторони встановили як строк дії договору до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобовязань (п. 7.3), так і строки виконання зобовязань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню в строк до 3 квітня 2018 року. Таким чином, графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд зі встановленням строку дії договору сторони встановили і строки виконання боржником окремих зобовязань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору. Строк виконання кожного щомісячного зобовязання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Як встановлено судом, ОСОБА_5 перестала виконувати щомісячні зобовязання з погашення кредиту з 3 квітня 2009 року, у той час як з вимогами про стягнення заборгованості за кредитом та з вимогами про дострокове повернення кредиту банк звернувся 21 квітня 2010 року, включивши до позовних вимог як всю заборговану суму, так і майбутні платежі. Разом з тим, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (ч. ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою. Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України). У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Аналогічна правова позиція міститься в постанові судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року (справа № 6-116цс13). За наведеного, так як ОСОБА_5 перестала виконувати щомісячні зобовязання з погашення кредиту з 3 квітня 2009 року, позивач скористався своїм правом про стягнення всієї заборгованості за вказаним кредитним договором звернувшись до суду 21 квітня 2010 року і, з набранням законної сили рішенням міськрайонного суду від 11 листопада 2010 року, позивач своєчасно не скористався своїм правом звернути стягнення на предмет іпотеки на підставі п. 8.3 іпотечного договору, висновок суду про початок перебігу позовної давності з 3 квітня 2018 року з визначеної судом дати закінчення дії кредитного договору та відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про стягнення заборгованих на час звернення до суду платежів ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення. Оскільки позивач позов до суду подав лише 18 березня 2016 року, тобто із пропуском встановленого законом трирічного строку позовної давності, клопотання про поновлення строку не заявив і доказів поважності причин пропуску не надав, а також враховуючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності, рішення суду першої інстанції, на підставі п. 4) ч.1 ст. 309 ЦПК України, слід скасувати і ухвалити по справі нове рішення про відмову в задоволенні позову. Керуючись ч. 3 ст. 209, ст. ст. 218, 303, 304, п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309 ст. ст. 313-314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, - В И Р І Ш И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області 04 травня 2016 року " скасувати. Ухвалити нове рішення. Відмовити в задоволені позову Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний банк». Рішення набирає законної сили з моменту проголошення. Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів із дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Головуючий суддя С.В. Лівінський судді: О.П. Коцюрба ОСОБА_2 http://reyestr.court.gov.ua/Review/67386149

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2019 року м. Київ Справа N 726/1538/16-ц Провадження N 14-111цс19 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року (у складі судді Височанської Н.К.) та Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року (у складі судді Сківернічук А.М.) та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року (у складі колегії суддів Лисака І.Н., Владичана А.І., Міцнея В.Ф.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк", Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт селлінг", треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Повєткіна Надія Миколаївна, Чернівецька міська рада, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк", банк), Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт селлінг" (далі - ТОВ "Естейт селлінг"), про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна. ОСОБА_3 зазначав, що 18 лютого 2016 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг" було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку N АДРЕСА_1 загальною площею 68,80 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, що належить на праві власності позивачу. Указаний правочин було вчинено відповідачами з порушенням вимог Закону України N 1304-VII від 03 червня 2014 року "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон N 1304-VII). Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_3 просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку N АДРЕСА_1, який було укладено 18 лютого 2016 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг", посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Повєткіною Н.М. Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу належного ОСОБА_3 на праві власності житлового будинку N АДРЕСА_1 загальною площею 68, 80 кв. м, житловою площею 51, 30 кв. м, який був укладений 18 лютого 2016 року між ПАТ "КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг". Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що продаж предмета іпотеки відповідно до рішень Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року у справі N 2-848/2008 та від 15 грудня 2009 року у справі N 2-337/2009 вчинено банком 18 лютого 2016 року, тобто у період дії Закону N 1304-VII, без згоди власника предмета іпотеки. За таких обставин оспорюваний правочин не відповідав вимогам статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У квітні 2017 року ПАТ КБ "Приватбанк" оскаржило рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року визнано неповажними причини пропуску ПАТ КБ "Приватбанк" строку на апеляційне оскарження рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та відмовлено у відкритті апеляційного провадження у справі. У липні 2017 року ТОВ "Естейт селлінг" оскаржило рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року відхилено апеляційну скаргу ТОВ "Естейт селлінг", рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив з того, що цей суд правильно визначився з правовідносинами, які виникли між сторонами, та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, з урахуванням установлених обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3, оскільки договір купівлі-продажу вчинено під час дії заборони на відчуження майна, яке є предметом іпотеки і виступає як забезпечення зобов'язань за споживчим кредитом, наданим громадянину України в іноземній валюті. У липні 2017 року ПАТ "КБ "Приватбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року, а справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції не врахував, що заявник не був присутнім під час проголошення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції. У жовтні 2017 року ПАТ "КБ "Приватбанк" звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не повно з'ясували обставини справи, а висновок суду про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень Закону N 1304-VII є необґрунтованим. Під час розгляду справи суди не врахували, що заявник направляв на адресу ОСОБА_3 повідомлення про намір укладення договору купівлі-продажу, яке останній отримав та проігнорував, отже, надав згоду на реалізацію предмета іпотеки. Закон N 1304-VII не містить прямої заборони щодо виконання судових рішень про примусове звернення стягнення на предмет іпотеки, які набули чинності. Також суди не з'ясували, чи був спірний будинок постійним місцем проживання ОСОБА_3 Касаційна скарга містить посилання на те, що суди не звернули уваги на юрисдикцію спору, розглянули справу та визнали недійсною угоду, укладену між двома юридичними особами, а отже, такий спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ "КБ "Приватбанк" на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ "КБ "Приватбанк" на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року. У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 вказує на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для задоволення його позовних вимог, просить залишити вказані рішення без змін. У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). У травні 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, ухвалою колегії суддів якого від 30 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 13 лютого 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке. Суди встановили, що відповідно до кредитного договору N CVFMG100000010 від 19 липня 2007 року ЗАТ КБ "Приватбанк" надав ОСОБА_3 кредитні кошти у розмірі 52 тис. доларів США на споживчі цілі, а саме купівлю житла, а також 13 тис. доларів США на сплату страхових платежів, передбачених підпунктами 2.1.3, 2.2.7 договору. Відповідно до договору іпотеки від 08 серпня 2007 року, укладеного між ЗАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_3, останній, на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором передав в іпотеку іпотекодержателю належне позивачу на праві власності нерухоме майно у вигляді домоволодіння N АДРЕСА_1, а саме житловий будинок (літ. "А", дерево), загальною площею 68,9 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, сарай (літ. "Б", дерево). Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року задоволено позов ЗАТ "КБ "Приватбанк" до ОСОБА_3, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 липня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - спірний житловий будинок, шляхом його продажу банком від імені ОСОБА_3 та укладення договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Виселено ОСОБА_3 з указаного будинку. На виконання зазначеного рішення 18 лютого 2016 року між ПАТ "КБ "Приватбанк" та ТОВ "Естейт селлінг" було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку N АДРЕСА_1 загальною площею 68,80 кв. м, житловою площею 51,30 кв. м, що належить на праві власності позивачу ОСОБА_3 Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Разом з тим відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 ЦПК України у чинній редакції. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. До суду з позовом звернувся позивач - фізична особа, яка ставила питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між двома юридичними особами, і яка хоч і не була стороною цього договору, проте є заінтересованою особою, оскільки вважає, що укладеним договором порушено її права та законні інтереси. Отже, виходячи з вищезазначених положень норм ЦПК України та ГПК України в редакціях, чинних на час розгляду справи судами, спір, що виник між сторонами, де позивачем є фізична особа, а відповідачами - юридичні особи, щодо недійсності договору купівлі-продажу за суб'єктним складом є цивільно-правовим, а його розгляду підлягає суду загальної юрисдикції. У частині решти доводів касаційної скарги ПАТ "КБ "Приватбанк" на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Частинами першою та третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Як зазначалося вище, рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 грудня 2008 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 липня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - спірний житловий будинок шляхом його продажу банком від імені ОСОБА_3 та укладення договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем та наданням банку всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Виселено ОСОБА_3 з указаного будинку. Разом з тим 7 червня 2014 року набув чинності Закон N 1304-VII, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону N 1304-VII протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того що договір купівлі-продажу було укладено щодо майна, яке є предметом іпотеки та виступає як забезпечення виконання зобов'язань за споживчим кредитом, наданим в іноземні валюті у період дії Закону N 1304-VII, тому дії банку з відчуження без згоди власника предмета іпотеки не відповідає вимогам статті 203 ЦК України. Суди встановили та матеріалами справи підтверджується, що позивач ОСОБА_3 разом з донькою ОСОБА_8 постійно з 2005 року мешкає у спірному будинку, тобто використовує його як місце свого постійного проживання. Відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно N 19595027 спірний будинок належить позивачу, а відомості про інше нерухоме майно, яке б перебувало у його власності, у реєстрі відсутні. Згідно з довідкою N 455 від 23 березня 2017 року, виданою Чернівецьким МК БТІ відповідно до інвентаризаційних справ право власності ОСОБА_3 на інше нерухоме майно не зареєстровано. Отже, позивач постійно проживає у спірному будинку, загальна площа якого не перевищує 250 кв. м, іншого нерухомого майна у власності позивача немає, згоди на відчуження спірного майна він не надавав. Тобто на момент укладення 18 лютого 2016 року оспорюваного правочину дії ПАТ "КБ "Приватбанк" з відчуження іпотечного майна за споживчим кредитом без згоди власника (іпотекодавця) суперечили Закону N 1304-VII. Так, договір купівлі-продажу не відповідав вимогам частини першої статті 203 ЦК України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Таким чином, рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують відповідності висновків судів обставинам справи. У касаційній скарзі ПАТ "КБ "Приватбанк" на ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року банк посилається на те, що судом апеляційної інстанції при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, не було враховано, що заявник не був присутнім під час проголошення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції. Разом з тим апеляційним судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що в суді першої інстанції приймала участь представник ПАТ "КБ "Приватбанк" ОСОБА_9 Згідно з довіреністю, виданою ПАТ "КБ "Приватбанк" на ім'я ОСОБА_9, вона має право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії судових рішень, ухвал, постанов та інших судових актів. Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці було проголошено 23 березня 2017 року, а представник банку на проголошенні присутня не була. ОСОБА_9 20 березня 2017 року подала до суду заяву, в якій просила відповідно до статті 222 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судом) видати їй копію рішення особисто. На обгортці судової справи міститься відмітка про те, що представник ПАТ "КБ "Приватбанк" ОСОБА_9 отримала копію рішення 29 березня 2017 року, про що свідчить її підпис. Отже, саме з 29 березня 2017 року повинен обчислюватися процесуальний строк на подачу апеляційної скарги відповідно до вимог статті 294 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судом). Оскільки 8 квітня 2017 року був вихідний, то першим робочим днем після вихідного та відповідно останнім днем подання апеляційної скарги було 10 квітня 2017 року. Апеляційна скарга ПАТ "КБ "Приватбанк" через поштове відділення подана 27 квітня 2017 року, про що свідчить відмітка поштового відділення на конверті. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що апеляційна скарга була подана зі спливом передбачених законом строків, а посилання ПАТ "КБ "Приватбанк" у клопотанні про поновлення строків на ту обставину, що суд не відправив банку копію рішення, є безпідставним. Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" залишити без задоволення. Ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 23 червня 2017 року залишити без змін. Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 04 жовтня 2017 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 465/646/11 Провадження N 14-222цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) та касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року (у складі судді Мікули О.І.) та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) у цивільній справі за позовом Кредитної спілки "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів, ВСТАНОВИЛА: У липні 2010 року Кредитна спілка "Християнська злагода" (далі - КС "Християнська злагода") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитними договорами в сумі 1 млн 207 тис. 1 грн 84 коп., яка включає 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. позики, 23 тис. 666 грн витрат на правову допомогу, та звернути стягнення на передане в іпотеку майно в межах його вартості та інше майно, що перебуває у власності відповідачів. У грудні 2010 року КС "Християнська злагода", а також позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 звернулися з новим позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 було укладено кредитні договори, а саме: договір N 112/07 від 19 березня 2007 року, договір N 173/07 від 4 травня 2007 року, договір N 173/07 від 7 травня 2010 року, договір N 222/07 від 27 червня 2007 року, договір N 228/07-03 від 9 липня 2007 року, договір N 245/07 від 18 липня 2007 року, відповідно до яких ОСОБА_5 отримала кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. З метою забезпечення зобов'язань за зазначеними кредитними договорами між сторонами було укладено договір іпотеки та договори поруки, згідно з якими поручителями за зобов'язаннями ОСОБА_5 виступили ОСОБА_8 та ОСОБА_9 Водночас позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_3 є кредиторами КС "Християнська злагода", що підтверджується судовими рішеннями, однак кредитна спілка не має можливості виконати свої зобов'язання перед ними внаслідок невиконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитними договорами. КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум своєї заборгованості перед ними. З урахуванням уточнених позовних вимог позивачі просили: - стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп., на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане ОСОБА_5 в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1; - стягнути солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь КС "Християнська злагода" витрати за надання правової допомоги в сумі 23 тис. 666 грн. судовий збір у сумі 51 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп. на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як поручителі несуть солідарний обов'язок з виплати кредиту, однак лише в межах суми, за яку поручилися: ОСОБА_9 - 30 тис. грн. ОСОБА_8 - 605 тис. грн. Оскільки виконання зобов'язань за кредитом ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Згідно з договором про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум заборгованості КС "Християнська злагода" перед цими особами. Оскільки при заміні кредитора до нового кредитора переходять усі права в повному обсязі - як ті, що випливають зі змісту основного зобов'язання, так і ті, що забезпечують виконання вимоги кредитора, зокрема порука й іпотека, то позовні вимоги нових кредиторів є обґрунтованими в тій частині, що й вимоги кредитної спілки до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, та в розмірі, визначеному договором про відступлення права вимоги. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов КС "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 задоволено частково: - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року; - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року; - стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1 (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. XCIV площею 2,6 кв. м); - у задоволенні позовних вимог КС "Християнська злагода" до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 23 тис. 666 грн відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, ОСОБА_8 виступила поручителем з виконання зобов'язань ОСОБА_5, передбачених кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року, тому відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Оскільки виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки (квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 168 кв. м) є обґрунтованими. Доводи ОСОБА_5 та ОСОБА_8 про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості її правового статусу, визначеного законом, не мала права відступати право вимоги за кредитним договором ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, адже це не передбачено законом, суд відхилив як необґрунтовані. Недійсність укладеного договору про відступлення права вимоги прямо не встановлено законом, а відтак у силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правомірність такого договору презюмується. У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції не містить положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами поруки. Рішення суду першої інстанції фактично виконане ще в 2012 році. Оскаржуване рішення апеляційної інстанції передбачає подвійне стягнення на користь кредитної спілки заборгованості в сумі 439 тис. 635 грн 84 коп. в порушення прав та інтересів інших стягувачів. Для повернення заборгованості кредитній спілці достатньо суми стягнення солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 Вказує, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про стягнення з ОСОБА_5 та поручителів за відповідними кредитними договорами (N 173/07 від 4 і 7 травня 2007 року та N 112/07 від 19 березня 2007 року) не врахував тієї обставини, що право вимоги за цими кредитними договорами кредитна спілка відступила іншим кредиторам. Крім того, рішенням апеляційної інстанції стягнуто з ОСОБА_5 солідарно з ОСОБА_9 за кредитним договором N 112/07 439 тис. 635 грн 84 коп., хоча остання за цим договором отримала кредитні кошти в сумі 30 тис. грн., лише в межах зазначеної суми виступив поручителем і ОСОБА_9 також посилається на неправильний висновок апеляційного суду щодо відмови у стягненні витрат на правову допомогу. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, які знали про існування оскаржуваного рішення від 6 травня 2011 року, оскільки їх представники брали участь у судовому засіданні і за цей час вчинялися виконавчі дії в межах виконавчого провадження. Скасування рішення через тривалий час порушує принцип юридичної визначеності і є втручанням у право мирно володіти майном. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. У грудні 2016 року ОСОБА_5 звернулася з касаційною скаргою на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що кредитна спілка з огляду на її правовий статус не має права відступати право вимоги за кредитним договором. ОСОБА_5 вказує, що такий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15). Тому позивачі безпідставно набули право стягнення з неї заборгованості на підставі договору про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року. Крім того, безпідставно звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до договору іпотеки від 8 травня 2007 року, оскільки цей договір було укладено на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань саме за кредитним договором N 175/07 від 7 травня 2007 року, а докази про надання кредитних коштів за цим договором відсутні. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі. У квітні 2017 року КС "Християнська злагода" надала заперечення на касаційні скарги, в яких просить рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Заперечення мотивовано тим, що у кредитної спілки з огляду на її правовий статус немає права відступати право вимоги за кредитним договором. Також вважає неправильними висновки судів про задоволення вимог інших позивачів за рахунок іпотечного майна, оскільки прав за іпотечним договором вона не відступала. У листопаді 2017 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 надали заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просять відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Заперечення мотивовано тим, що посилання ОСОБА_5 на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15), безпідставні, оскільки КС "Християнська злагода" відступила не право кредитодавця, а право кредитора без отримання будь-якої компенсації (доходу), зменшивши таким чином свою заборгованість перед членами кредитної спілки, за депозитні кошти яких було надано кредит ОСОБА_5 Вважають, що укладений договір про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року є договором цесії, а не договором факторингу, тоді як зазначені правові позиції стосуються укладення саме договору факторингу. У листопаді 2017 року ОСОБА_7 надала додаткові заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просить відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 20 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду. Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором за участю кредитних спілок. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15) та від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15). Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, та врахувавши наведені доводи в запереченнях на касаційні скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки вона просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року з підстави невмотивованого поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, при цьому не порушує питання про скасування відповідної ухвали про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеним особам, а саме ухвали Апеляційного суду Львівської області від 15 липня 2016 року. Суди встановили, що 19 березня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 112/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 30 тис. грн строком до 19 березня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 1136 від 19 березня 2007 року та N 1192 від 21 березня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 5 тис. грн та 25 тис. грн відповідно. На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_9 було укладено договір поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року. 4 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 100 тис. грн строком до 4 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 2032 від 4 травня 2007 року та N 2064 від 5 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 70 тис. грн та 30 тис. грн відповідно. 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 505 тис. грн строком до 7 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 2647 від 10 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2772 від 15 травня 2007 року - 75 тис. грн., видаткового касового ордера N 2851 від 21 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2893 від 22 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2914 від 23 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2931 від 24 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 3126 від 2 червня 2007 року - 55 тис. грн. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_8 було укладено відповідні договори поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року. 27 червня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 222/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 25 тис. грн строком до 27 червня 2008 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 3614 від 27 червня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 25 тис. грн. 9 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 228/07-03, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 500 тис. грн строком до 9 липня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів: N 4106 від 16 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 55 тис. 500 грн. N 4219 від 20 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4243 від 23 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4330 від 26 липня 2007 року - 25 тис. 743 грн. N 4101 від 6 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4704 від 9 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4822 від 15 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4972 від 22 серпня 2007 року - 43 тис. 757 грн. 18 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 245/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 23 тис. 342 грн строком до 18 липня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 4172 від 18 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 23 тис. 342 грн. Таким чином, ОСОБА_5 за вищезазначеними договорами отримала кредитні кошти на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., які не повернула. 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 175/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 1 млн 515 тис. грн. строком до 7 травня 2010 року (вимоги про стягнення заборгованості за цим договором не є предметом спору у цій справі). 8 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_12, за умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку належне їй майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1, що складається з чотирьох кімнат житловою площею 88,3 кв. м та кухні, загальна площа квартири 168 кв. м (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. "XCIV" площею 2,6 кв. м). Пунктом 1.3 вказаного договору іпотеки передбачено, що іпотека за цим договором забезпечує повне виконання позичальником зобов'язань перед іпотекодержателем, що виникають із кредитного договору N 175/07, інших договорів, які укладені та/або будуть укладені між сторонами, за умовами яких іпотекодатель зобов'язується перед іпотекодержателем повернути отримані кредитні кошти в розмірі 1 млн 515 тис. грн., що на день укладення договору еквівалентно 300 тис. дол. США. 7 грудня 2010 року між КС "Християнська злагода" (первісний кредитор) та ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 (нові кредитори) укладено договір про відступлення права вимоги. Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що первісний кредитор передає частину належного йому права вимоги, а нові кредитори приймають на себе право часткової вимоги, що належить первісному кредитору до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 згідно кредитних договорів N 112/07 від 19 березня 2007 року, 173/07 від 4 травня 2007 року, 175/07 від 7 травня 2007 року, 222/07 від 27 червня 2007 року, 228/07-03 від 9 липня 2007 року, 245/07 від 18 липня 2007 року, договору іпотеки від 8 травня 2007 року в частині сум заборгованості первісного кредитора перед новими кредиторами згідно договорів про залучення внесків на депозитні рахунки, на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп. Пунктом 2.3 зазначеного договору встановлено, що нові кредитори мають право вимагати від боржників (ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9.) виконання зобов'язань даного договору на користь: ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн 02 коп., ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн 44 коп., ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн 72 коп., ОСОБА_3 - 400 тис. грн., на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп. Задовольняючи частково позовні вимоги у справі яка розглядається, суди виходили з того, що позичальник за кредитними договорами ОСОБА_5 допустила неналежне виконання їх умов щодо повернення кредиту, кредитор в особі КС "Християнська злагода" у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншим фізичним особам - позивачам у справі, які правомірно ставлять питання про стягнення заборгованості за кредитом в межах відступлених їм вимог. Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема договорів. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою та/або заставою. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України). Статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. За змістом пункту 3.2 укладених між сторонами договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, завданих кредитору невиконанням або неналежним виконанням боржником умов договору позики. Зазначеним пунктом договорів передбачено солідарну відповідальність боржника та поручителів. При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою. Згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з кредитного договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, за яким ОСОБА_5 отримала кредит у сумі 30 тис. грн. Отже, ОСОБА_9 несе солідарний обов'язок з виплати вказаного кредиту в межах 30 тис. грн лише з ОСОБА_5 Також згідно з договорами поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року ОСОБА_8 виступила поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_5, передбаченими кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року відповідно. Загальна сума кредиту за вказаними кредитними договорами становить 605 тис. грн. Таким чином, ОСОБА_8 несе солідарний обов'язок з виплати зазначеного кредиту в межах 605 тис. грн лише з ОСОБА_5 Відтак відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У цій справі укладено різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники. Саме до цього зводяться висновки суду апеляційної інстанції щодо солідарної відповідальності боржника з кожним поручителем окремо за окремими договорами поруки в межах забезпечених сум заборгованості. При цьому рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає. Разом з тим, в порушення зазначених вище норм закону, апеляційний суд стягнув солідарно з боржника та поручителя ОСОБА_9 на користь кредитної спілки заборгованість за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року в розмірі 439 тис. 635 грн 84 коп., в той час як розмір заборгованості за цим договором становить 30 тис. грн. згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 взяв на себе обов'язок відповідати за цим зобов'язанням саме в такому розмірі. Статтею 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV, тут і на далі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. У разі порушення іпотекодавцем зобов'язань, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право в разі невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки (стаття 12 Закону N 898-IV). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 в зазначеному розмірі та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди виходили з того, що КС "Християнська злагода" відступила їм в установленому законом порядку вимоги за іпотечним договором. Разом з тим, поза увагою судів залишились вимоги статті 24 Закону N 898-IV, відповідно до якої правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Проте будь-які докази про наявність нотаріально посвідченого договору в матеріалах справи відсутні. Підставою для передачі та прийняття цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення кредитними спілками права вимоги за кредитними договорами. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов'язанні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України). При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора. Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним. У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг. З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ. Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права. Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа. Аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа N 909/968/16). З огляду на викладене, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними та обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки зазначені помилки допущені судами першої та апеляційної інстанцій, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 березня 2019 року м. Київ Справа N 202/30/17 Провадження N 14-643цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідачі: Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", Банк), приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Вдовіна Ліана Леонідівна, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року у складі колегії суддів Красвітної Т.П., Свистунової О.В., Єлізаренко І.А. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, та ВСТАНОВИЛА: У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на зазначене нерухоме майно. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 15 лютого 2008 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк" уклали договір про іпотечний кредит N DNU0G10000003443. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 вересня 2015 року у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу Банком з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. 03 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області зазначене рішення суду першої інстанції змінив шляхом доповнення його резолютивної частини застереженням, що рішення суду в частині виселення не підлягає виконанню протягом дії Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті"; в іншій частині рішення суду залишив без змін. Незважаючи на рішення суду, ПАТ КБ "ПриватБанк" використало ще один спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме позасудовий порядок, шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Оскаржуване рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно прийнято приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року (суддя Зосименко С.Г.) позов ОСОБА_3 задоволено частково. Скасовано рішення від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, зареєстроване приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на вказану квартиру. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи частково позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що Банк уже використав своє право на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку, проте не повідомив про це приватного нотаріуса, який безпідставно задовольнив забезпечену іпотекою вимогу Банку шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки. Суд відмовив у визнанні протиправним рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., вказавши, що це рішення прийнято останнім саме з вини Банку, який не повідомив нотаріуса про наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_3 у частині вимог до ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено. Провадження у справі у частині позовних вимог ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. закрито. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", апеляційний суд керувався тим, що Банк не є належним відповідачем за заявленими позивачкою вимогами, оскільки оскаржуваного рішення про реєстрацію права власності не приймав, відповідними повноваженнями не наділений. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 до Приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., апеляційний суд зазначив, що цей відповідач є суб'єктом владних повноважень як особа, що виконала дії реєстратора, а тому позов у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до адміністративної юрисдикції. У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просила скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі Касаційну скаргу мотивовано тим, що суттю цього спору є вирішення питання правомірності переходу права власності на нерухоме майно, що вказує на наявність спору про право й унеможливлює розгляд справи за правилами адміністративного судочинства. Справа повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства. З огляду на перехід права власності до ПАТ КБ "ПриватБанк" останній є належним відповідачем у цій справі. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 18 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження. Позиція Великої Палати Верховного Суду Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке. У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено у статті 15 ЦПК України (у зазначеній редакції), а саме: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України, у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України (у вказаній редакції) визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Частиною другою статті 4 КАС України (у зазначеній редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. За правилами частини першої статті 17 КАС України (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникали у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. За змістом наведених приписів участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та за будь-яких обставин розглядати його за правилами адміністративної юрисдикції. Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, суди повинні з'ясувати, у зв'язку із чим він виник і за захистом яких прав чи інтересів особа звернулася до суду. Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Як вже зазначалося, необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин. У справі, що розглядається, спір виник з приводу порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій Банку і приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. з реєстрації такого права за Банком на підставі договору про іпотечний кредит, укладеного ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк". За твердженнями позивачки, згідно з умовами договору про іпотечний кредит іпотекодержатель (Банк) має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом використання одного зі способів, а саме: на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у договорі. Приватний нотаріус оскаржуваним рішенням зареєстрував за Банком право власності на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит - нерухоме майно після звернення стягнення, хоч і в інший спосіб (шляхом продажу) на цей самий предмет іпотеки на підставі рішення суду. Тобто Банк двічі звернув стягнення на предмет іпотеки двома різними способами, що прямо суперечить умовам договору про іпотечний кредит. Вказане свідчить про існування між сторонами спору про право, що виник з договірних відносин. Зі змісту позовної заяви вбачається, що позов спрямований на захист майнового права позивачки і зазначена категорія справ відноситься до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто про право цивільне, маєприватноправовий характер і, як наслідок, підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цивільного договору (договору про іпотечний кредит), Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. Саме такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 11-96апп18, від 22 серпня 2018 року у справі N 14-275цс18, від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, від 07 листопада 2018 року у справі N 11-961апп18 і від 30 січня 2019 року у справі N 14-435цс18, підстав для відступу від яких не вбачається. Апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що спірні правовідносини з державної реєстрації права власності на нерухоме майно пов'язані та виникли з договірних відносин між позивачкою та Банком, а саме з договору іпотеки та його реалізації, безпосередньо впливають на цивільні права вказаних суб'єктів щодо нерухомого майна, тому є цивільними. У зв'язку із цим помилковим є також висновок апеляційного суду вчастині відмови в задоволенні позову до Банку з тих підстав, що він не є належним відповідачем за вказаними позовними вимогами, адже, як уже зазначалося, спірні правовідносини виникли із цивільного договору, укладеного між позивачкою та Банком, пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цього договору, тому в цьому спорі Банк є належним відповідачем. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності. У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності нотаріуса, прийнятих або вчинених ним під часреалізації функцій державного реєстратора, якщо позовні вимоги спрямовані на захист заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства приватного (майнового) права у відносинах з іншими особами, нотаріус має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а сама така справа - розглядатися залежно від суб'єктного складу її учасників за правилами ЦПК України чи ГПК України. Аналогічний висновок щодо суб'єктного складу учасників справи зробила ВеликаПалата Верховного Суду у постанові від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, іпідстав для відступу від цього висновку не вбачається. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року). За таких обставин та з підстав, передбачених зазначеними нормами процесуального права, Велика Палата Верховного Суду задовольняє частково касаційну скаргу, скасовує постанову апеляційного суду та направляє справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. У такому разі розподіл судових витрат за правилами статті 141 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Лобойко Л.М.

Державний герб України 28.01.2019 Справа № 756/1569/18 УКРАЇНА ОБОЛОНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА _________________________________________________________________ Унікальний № 756/1569/18 Провадження №2/756/873/19 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 січня 2019 року Оболонський районний суд м. Києва, в складі: головуючого судді О.В. Диби за участю секретаря І.О. Шпак розглянувши в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, приватний виконавець Білан Світлана Володимирівна про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 15.01.2007 між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 укладено Договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8. З метою забезпечення виконання вказаного зобов'язання 15.01.2007 між ОСОБА_1 та відповідачем укладено Іпотечний договір №028/15-13, за яким позивач передала в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_1. Постановою приватного виконавця Білан С.В. від 19.01.2018 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого напису №17817 від 04.09.2017, здійсненого приватним нотаріусом КМНО Чуловським В.А., за яким пропонується задовольнити вимогу Банку та звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1, у зв'язку з тим, що станом на 30.05.2017 заборгованість ОСОБА_4 за кредитним договором становить 1 815 617,76 грн. Позивач зазначає, що вказаний виконавчий напис вчинено без наявності достатніх правових підстав для його вчинення та з порушенням норм чинного законодавства, зокрема у документах, на підставі яких вчинявся виконавчий напис, відсутні докази безспірності заборгованості боржника перед кредитором, оскільки зобов'язання позивача за Іпотечним договором є припиненими. На підставі викладеного просить визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений 04.09.2017 приватним нотаріусом КМНО Чуловським В.А. за №17817 про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1. В судове засідання позивач не з'явився, представник позивача звернувся до суду із заявою, в якій позовні вимоги підтримав в повному обсязі, справу просив розглядати за його відсутності та за відсутності позивача. Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав до суду відзив, в яких просив розглядати справу за його відсутності, проти задоволення позову заперечував, посилаючись на те, що звернувся до нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису відповідно до вимог чинного законодавства і вчинений виконавчий напис відповідає вимогам закону. Третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський В.А. в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив. Третя особа приватний виконавець Білан С.В. в судове засідання не з'явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила. Дослідивши матеріали справи, суд вважає встановленими наступні обставини та відповідні їм правовідносини. Судом встановлено, що 15.01.2007 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_4 укладено Договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8, за умовами якого Кредитор зобов'язався надати Позичальнику кредитні кошти у розмірі 301 280,00 доларів США строком до 14.02.2018 зі сплатою 12,5% річних за користування кредитними коштами (а.с. 167-171). З метою забезпечення виконання вказаного зобов'язання 15.01.2007 між ОСОБА_1 та відповідачем укладено Іпотечний договір №028/15-13, за яким позивач передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 134,5 кв.м, що належить Іпотекодавцеві на праві приватної власності на підставі Свідоцтва про право власності Серія НОМЕР_2, виданого 23.02.2005 Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) (а.с. 11-14). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, про що її син ОСОБА_5 повідомив відповідача шляхом направлення відповідної заяви з доданими документами від 08.09.2015 (а.с. 19-23). Частиною 1 ст. 608 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Статтями 1216, 1218 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Положеннями ст. 1281 ЦК України визначено, що спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги, та/або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб. Кредиторові спадкодавця належить пред'явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги. Після смерті ОСОБА_4 жодний із спадкоємців не подав заяви про прийняття спадщини, отже якщо спадщина не була прийнята в цілому, то до спадкоємців не перейшли обов'язки за Кредитним договором. Учасниками судового процесу, клопотань про витребування спадкової справи відносно майна померлої ОСОБА_4 не заявлялися, а суд обмежений у праві збирати докази з власної ініціативи. Згідно ст. 523 ЦК України порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником. Тобто на іпотекодавця може бути покладено обов'язок виконання зобов'язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника спадкоємця, який прийняв спадщину, та згоди іпотекодавця відповідати за нового боржника у випадку переведення боргу за забезпечувальним зобов'язанням. Таким чином, позивач вважає, що зобов'язання за Договором про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8 від 15.01.2007 є припиненим з дня, наступного за днем, коли Банк втратив право вимоги - з 17.03.2016. 13.06.2017 позивач отримала лист-вимогу від ПАТ «Укрсоцбанк» про усунення порушень та добровільне виселення з підстав того, що у зв'язку із неналежним виконанням ОСОБА_4 зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованість (а.с. 27-28). 26.06.2017 позивач направила на адресу відповідача лист, у якому вимагала звернутися Банку до реєстраційних органів з метою проведення державної реєстрації припинення іпотеки та зняття заборони відчуження майна у зв'язку з тим, що зобов'язання за іпотечним договором були припинені з моменту припинення основного зобов'язання - з 17.03.2016, а отже Банк не має права звертатися до неї з вимогою про сплату заборгованості. Однак, жодної відповіді отримано не було (а.с. 29, зворот). Дані дії позивача свідчать про неможливість віднесення зобов'язання по кредитному договору до безспірного. Згідно ст. 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Відповідно до п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову у їх вчиненні» №2 від 31.01.1992 при вирішенні справ, пов'язаних з оскарженням відмови у видачі виконавчого напису або його видачею, виконавчий напис може бути вчинено нотаріусом і за умови, що наявність безспірної заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем підтверджується відповідними документами. У статті 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. У відповідності до п. 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою КМУ від 29.06.1999 №1172 в редакції чинній на час вчинення виконавчого напису для одержання виконавчого напису за нотаріально посвідченими договорами, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно подаються оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів) та документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Відповідно до п.3.1 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2012 № 296/5 нотаріус вчиняє виконавчі написи: якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Пунктом .3.5 глави 16 розділу ІІ цього Порядку при вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 № 1172. Таким чином, на час вчинення виконавчого напису зобов'язання за Договором про надання невідновлювальної кредитної лінії №028/25-8 від 15.01.2007 не було безспірним, а отже існував спір щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості. За таких обставин позовні вимоги про визнання вищезазначеного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, підлягають задоволенню. Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Керуючись ст. ст. 12, 81, 141, 206, 263-265, 280-282, 354 ЦПК України, суд, - УХВАЛИВ: Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чуловський Володимир Анатолійович, приватний виконавець Білан Світлана Володимирівна про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню - задовольнити. Визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений 04 вересня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським Володимиром Анатолійовичем та зареєстрований в реєстрі за №17817 про звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, АДРЕСА_1); Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (03150, м. Київ, вул. Ковпака, 29, код ЄДРПОУ 00039019)) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1, АДРЕСА_1) судовий збір в розмірі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Оболонський районний суд м. Києва. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; Рішення набирає законної сили після закінчення строку на його апеляційне оскарження. Суддя: О.В.Диба http://reyestr.court.gov.ua/Review/79772837

Постанова Іменем України 03 жовтня 2018 року м. Київ справа N 127/20962/15-ц провадження N 61-21092св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В. (суддя-доповідач), Гулька Б.І., Синельникова Є.В., Хопти С.Ф., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "БМ Банк", відповідач - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "БМ Банк" на рішення Апеляційного суду Вінницької області у складі колегії суддів: Медвецького С.К., Нікушина В.П., Оніщука В.В., від 24 лютого 2017 року, ВСТАНОВИВ: У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство "БМ Банк" (далі - ПАТ "БМ Банк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позовна заява мотивована тим, що 04 лютого 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю "БМ Банк" (далі - ТОВ "БМ "Банк"), правонаступником якого є ПАТ "БМ Банк", та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, згідно з яким ОСОБА_4 отримала кредит у сумі 74 000 дол. США на споживчі потреби, зі сплатою відсотків та кінцевим терміном повернення до 02 лютого 2018 року. На забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором 04 лютого 2008 року між ТОВ "БМ Банк" та ОСОБА_5 був укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. 27 січня 2014 року ОСОБА_4 повідомила банк про смерть ОСОБА_5, вказавши, що вона є єдиним спадкоємцем померлої. ОСОБА_4 належним чином не виконувала зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 25 серпня 2015 року становила 64 104,81 дол. США, що еквівалентно 1 412 278,26 грн. з яких: 38 567,66 дол. США, що еквівалентно 849 675,21 грн - заборгованість за кредитом, 12 994,87 дол. США, що еквівалентно 286 286,98 грн - проценти за користування кредитом, 12 994,28 дол. США, що еквівалентно 276 316,07 грн - пеня. З урахуванням зазначеного та уточнених позовних вимог, ПАТ "БМ Банк" просило звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_5, для погашення заборгованості перед ПАТ "БМ Банк" за кредитним договором в сумі 64 104,81 дол. США; визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів; визначити початкову ціну предмета іпотеки на прилюдних торгах на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій з дотриманням вимог Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про виконавче провадження". Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Бойко В.М. від 05 жовтня 2016 року позов ПАТ "БМ Банк" задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 59 061,66 дол. США, що еквівалентно 1 301 678, 34 грн. з яких: 38 567,66 дол. США, що еквівалентно 849 675,21 грн - заборгованість за кредитом, 12 994,87 дол. США, що еквівалентно 286 286,98 грн - проценти за користування кредитом, 7 529,13 дол. США, що еквівалентно 165 716,15 грн - пеня, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, що належала на праві власності ОСОБА_5, шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах, за ціною, що встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій з дотриманням вимог Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про виконавче провадження". У решті позовних вимог відмовлено. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що основне зобов'язання боржником не виконано, а тому банк набув право на звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який до відповідача перейшло від іпотекодавця у порядку спадкування, в рахунок погашення заборгованості за основним зобов'язанням, яка складається із заборгованості за тілом кредиту, процентам та пені за 12 місяців. Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 24 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ПАТ "БМ Банк" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ "БМ Банк", суд апеляційної інстанції виходив із того, що кредитор пред'явив вимоги до спадкоємця, що прийняла спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, оскільки позивачу стало відомо про смерть спадкодавця 27 січня 2014 року, проте вимогу до спадкоємця надіслав 24 липня 2015 року, а з позовом звернувся до суду 04 вересня 2015 року, що згідно з частиною четвертою 1281 ЦК України позбавляє його права вимоги до спадкоємця. У березні 2017 року ПАТ "БМ Банк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення статей 1281, 1282 ЦК України, оскільки ці норми застосовуються у разі смерті боржника, у якого є борг перед кредитором, а не іпотекодавця, яким була ОСОБА_5 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Справа передана до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. У справі, що переглядається, установлено, що 04 лютого 2008 року між ТОВ "БМ Банк", правонаступником якого є ПАТ "БМ Банк", та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, згідно з умовами якого ОСОБА_4 надано кредит у сумі 74 000 дол. США на споживчі потреби, зі сплатою відсотків та кінцевим терміном повернення до 02 лютого 2018 року. На забезпечення належного виконання зобов'язання за кредитним договором 04 лютого 2008 року між ТОВ "БМ Банк" та ОСОБА_5, яка є майновим поручителем ОСОБА_4, укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_5 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, яка належить їй на праві приватної власності. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5, спадкоємцем якої за законом є її дочка - ОСОБА_4 15 червня 2013 року ОСОБА_4 звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. 27 січня 2014 року ОСОБА_4 повідомила банк про смерть ОСОБА_5, вказавши, що вона є єдиним спадкоємцем померлої. Згідно з розрахунком, наданим банком, ОСОБА_4 належним чином не виконувала зобов'язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 25 серпня 2015 року становить 64 104,81 дол. США, що еквівалентно 1 412 278,26 грн. з яких: 38 567,66 дол. США, що еквівалентно 849 675,21 грн - заборгованість за кредитом, 12 994,87 дол. США, що еквівалентно 286 286,98 грн - проценти за користування кредитом, 12 994,28 дол. США, що еквівалентно 276 316,07 грн - пеня. Також установлено, що у грудні 2013 року ПАТ "БМ Банк" зверталось до суду із позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2014 року з боржника ОСОБА_4 та поручителя ОСОБА_6 стягнуто солідарно суму заборгованості за кредитом у розмірі 42 692,05 дол. США, що еквівалентно 341 237,56 грн. Постановою державного виконавця від 21 червня 2016 року виконавчий лист з виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2014 року повернуто стягувачу без виконання у зв'язку із відсутністю майна, на яке можна звернути стягнення. Звертаючись до суду з цим позовом до ОСОБА_4 як спадкоємиці ОСОБА_5, яка набула статус іпотекодавця за договором іпотеки, ПАТ "БМ Банк" просило звернути стягнення на предмет іпотеки. Згідно зі статтею 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до частини першої, другої статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Частиною третьою статті 23 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Відповідно до статей 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Статтею 1219 ЦК України передбачено, що не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу. Отже, праву застави ПАТ "БМ Банк" кореспондує успадкований ОСОБА_4 обов'язок ОСОБА_5 задовольнити за рахунок іпотечного майна вимоги банку за невиконання зобов'язання за кредитним договором від 04 лютого 2008 року. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України "Про іпотеку" регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 1) у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 2) спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 3) спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 4) спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 5) кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 6) наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. Стаття 17 Закону України "Про іпотеку" визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. Поняття "строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців" не тотожне поняттю "позовна давність". Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку" право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постанові Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року у справі N 6-33цс15, з яким погодилась Велика Палата Верховного Суду (постанова від 17 квітня 2018 року у справі N 14-53цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, оскільки у зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 іпотекодавця - ОСОБА_5, зобов'язання за договором іпотеки включаються до складу спадщини, яку прийняла ОСОБА_4, строк пред'явлення кредитором вимог до спадкоємця, а також порядок задоволення цих вимог регламентується статтями 1281 і 1282 ЦК України. Установивши, що банку було відомо про смерть спадкодавця з 27 січня 2014 року, проте вимогу до спадкоємця позивач надіслав 24 липня 2015 року, а з позовом до суду звернувся 04 вересня 2015 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач пропустив строк пред'явлення вимоги до спадкоємця, що прийняла спадщину, передбачений статтею 1281 ЦК України, що згідно з частиною четвертою цієї статті позбавляє його права вимоги до спадкоємця. З огляду на це, безпідставними є доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статей 1281, 1282 ЦК України. Також слід зазначити, що відмова у задоволенні позовних вимог до спадкоємця, не позбавляє ПАТ "БМ Банк" права пред'явити до виконання виконавчий лист з виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2014 року, з урахуванням наявності у ОСОБА_4 майна, на яке можна звернути стягнення. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "БМ Банк" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 24 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: О.В. Білоконь Б.І. Гулько Є.В. Синельников С.Ф. Хопта

ПОСТАНОВА Іменем України 18 вересня 2018 року м. Київ Справа N 921/107/15-г/16 Провадження N 12-117гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого, судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасники справи: позивач - Черних О.С., Павликівський В.І., Грицик А.С., відповідач - Григор'єва Н. В., Овчиннікова В.В., третя особа на стороні позивача - Грицик А.С., Шевченко Ю.С., Костюков Д.І., треті особи на стороні відповідача - не з'явились, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум", позивач) в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк "Форум" Шевченко О.В. на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2017 року (судді: Марко Р.І. - головуючий, Костів Т.С., Малех І.Б.) та рішення Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року (суддя Андрушків Г.З.) у справі N 921/107/15-г/16 за позовом ПАТ "Банк Форум" до Публічного акціонерного товариства "Тернопільнафтопродукт" (далі - ПАТ "Тернопільнафтопродукт", відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) та за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР", Мале приватне підприємство "ВК ІМПЕКС", про звернення стягнення на предмет іпотеки. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. 29 січня 2015 року ПАТ "Банк "Форум" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни звернулося до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Тернопільнафтопродукт", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР", Мале приватне підприємство "ВК ІМПЕКС" про: звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий Іпотекодержателю згідно з іпотечним договором N 1-0210/13/23-ІР від 30 травня 2013 року; визначення способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів; встановлення початкової ціни продажу предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. 1.2. На обґрунтування підстав позову позивач зазначив, що майно передано в іпотеку на підставі відповідного договору на забезпечення виконання зобов'язань третіх осіб - позичальників за кредитними договорами; позичальники (треті особи у справі) свої зобов'язання з повернення кредиту не виконали; банк (позивач) звертався як до позичальників, так і до іпотекодавця (відповідача) з вимогами погасити наявну заборгованість за вказаними кредитними договорами, а також попереджав про звернення до суду з вимогами про звернення стягнення на іпотечне майно, однак його вимоги залишились без задоволення та реагування. 1.3. Відповідач проти задоволення позову заперечив, зокрема, з тих підстав, що рішеннями господарських судів у справах N 918/1930/14 та N 918/1959/14 стягнуто з третіх осіб заборгованість з повернення кредитних коштів та нараховані проценти за користування кредитом за договорами N 1-0020/13/30-KL та N 1-0021/13/30-KL; на цей час ці рішення виконуються відповідно до графіку розстрочки, встановленого судами, а тому звернення стягнення на предмет іпотеки є передчасним та призведе до подвійного стягнення суми заборгованості з боржників та іпотекодавця. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Справа розглядалася судами неодноразово. Постановою Вищого господарського суду України від 12 квітня 2017 року у цій справі скасовані судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, справу направлено на новий розгляд у зв'язку з необхідністю перевірити доводи учасників справи та з'ясувати факт виконання рішення суду, яким постановлено задовольнити вимоги кредитора за рахунок або основного зобов'язання, або забезпечувального при наявності такого, при розгляді справи за позовом кредитора про задоволення його вимог за рахунок знову ж таки основного або забезпечувального зобов'язання. 2.2. За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2017 року, у справі N 921/107/15-г/16 у задоволені позовних вимог відмовлено. 2.6. Судові рішення мотивовані тим, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові. Оскільки виконання основного зобов'язання боржник здійснює за наданою йому судом розстрочкою, це виключає можливість задоволення вимог кредитора за рахунок забезпечувального зобов'язання. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. У листопаді 2017 року ПАТ "Банк "Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк "Форум" Шевченко О.В. подав касаційну скаргу на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2017 року до Вищого господарського суду України, у якій просив судові рішення у справі скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. 3.2. Мотивуючи касаційну скаргу, ПАТ "Банк "Форум" зазначив, що надане позичальникам за кредитними договорами право розстрочки сплати боргу за цими договорами відповідно до 31 серпня 2021 року та до 28 лютого 2022 року не змінює договірних зобов'язань сторін, а визначає виключно порядок виконання рішення суду для боржника, відносно якого застосовано розстрочення виконання рішення. Ухвала суду про розстрочення виконання судового рішення є способом захисту інтересів боржника і наявність такої ухвали не повинна обмежувати право кредитора на задоволення своїх вимог іншими способами, зокрема за рахунок реалізації предмета іпотеки. 3.3. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно; стягнення заборгованості за основним зобов'язанням не виключає можливості задоволення вимог кредитора за рахунок забезпечувального зобов'язання. Крім того, незважаючи на існуючі рішення судів, заборгованість за кредитними договорами не погашена, що у свою чергу надає банку право на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки. 3.4. За доводами касаційної скарги, суди попередніх інстанцій при прийнятті рішень не врахували висновків Верховного Суду України, викладених в постановах від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14, від 3 лютого 2016 року у справі N 6-1080цс15, у яких викладено висновок про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне, тому задоволення вимог за основним зобов'язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням відсутня; позивач вважає, що стягнення заборгованості за основним зобов'язанням не виключає можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок забезпечувального зобов'язання. 3.5. Серед іншого позивач звертає увагу на те, що Банк знаходиться в стадії ліквідації, строк ліквідаційної процедури встановлено до 15 червня 2018 року, тоді як розстрочення виконання судового рішення у справі N 918/1930/14 завершується у 2021 році, а в справі N 918/1959/14 - у 2022 році. Розстрочка значно перевищує термін, до якого повинна бути завершена ліквідація Банку, що унеможливлює виконання рішення в межах строку ліквідаційної процедури та порушує права та інтереси кредиторів, гарантовані чинним законодавством. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 квітня 2018 року справу N 921/107/15-г/16 разом з касаційною скаргою ПАТ "Банк "Форум" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк "Форум" Шевченко О.В. на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2017 року у цій справі передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.2. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від висновку Верховного Суду України щодо застосування положень частини першої статті 7 та статті 33 Закону України "Про іпотеку", викладеного у постановах від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14 та від 3 лютого 2016 року у справі N 6-1080цс15, у яких Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне. Тому задоволення вимог за дійсним основним зобов'язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення за основним зобов'язанням, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням відсутня. 4.3. Крім того, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України щодо застосування положень частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), викладеного у постанові від 17 лютого 2016 року у справі N 905/3137/14-908/5775/14 (3-1276гс15), у якій Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, за період такого розстрочення або відстрочення. 4.4. Касаційний господарський суд послався на протилежний, на думку суду, висновок Верховного Суду України, вкладений в постановах від 4 липня 2011 року у справі N 13/210/10 та від 9 листопада 2016 року у справі N 9/5014/969/2012 (5/65/2011), відповідно до якого чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків. 4.5. Одночасно Касаційний господарський суд зазначив, що визнання розстрочки чи відстрочки виконання рішення підставою зміни строків виконання кредитних договорів, внаслідок чого ці нові строки можуть значно перевищувати терміни, до яких повинні бути завершені ліквідації банків, що унеможливить виконання рішення в межах строку ліквідаційної процедури та порушить права й інтереси кредиторів, становить виключну правову проблему, яка вимагає формування єдиної правозастосовчої практики. 5. Позиція учасників справи 5.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу проти задоволення касаційної скарги заперечив, наголошував, що сума заборгованості за кредитними договорами була стягнута з боржників (третіх осіб) судовими рішеннями у справах N 918/1930/14 та N 918/1959/14, які на цей час належним чином виконуються боржниками, разом з тим, задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки можливе лише у разі, коли суду надані беззаперечні докази того, що попередні заходи не призвели до належного виконання зобов'язання, отже, позов є необґрунтованим та передчасним. 5.2. Треті особи - ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" та МПП "ВК ІМПЕКС" проти задоволення касаційної скарги заперечили, вказавши, що одночасне стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки є неправильним та призводить до подвійного стягнення, та послались на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 4 вересня 2013 року у справі N 6-73цс13. При цьому треті особи наголосили на тому, що рішення господарських судів про стягнення заборгованості з основних боржників за кредитними договорами виконуються належним чином відповідно до графіків розстрочки платежів. 5.3. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб касаційну скаргу підтримав, зазначав, що суди помилково ототожнили поняття належного виконання рішення та належного виконання умов договору; заборгованість за кредитними договорами на даний час не погашена, що є достатньою підставою для реалізації права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення наявної заборгованості. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. 29 березня 2013 року ПАТ "Банк Форум" (кредитор) та ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" (позичальник) уклали кредитний договір N 1-0020/13/30-KL, за умовами якого (з урахуванням додаткових договорів N 1-5 до нього) кредитор відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію, в рамках якої надає останньому кредитні кошти (надалі кредит) окремими частинами (надалі вибірки), на засадах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, в межах визначеної цим договором (пункт 1.2) граничної суми коштів (надалі за текстом кредитний ліміт), а позичальник зобов'язується вчасно погашати кредитору заборгованість за кредитом, а також сплачувати на користь кредитора проценти та комісії в розмірі, в строки (терміни) та на умовах, визначених цим договором. 6.2. Згідно з підпунктом 1.6.2.22 пункту 1.6 кредитного договору (в редакції додаткового договору N 1) в якості забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором кредитор укладає/приймає іпотечний договір (іпотечні договори) з ПАТ "Тернопільнафтопродукт" (майновий поручитель-3) щодо нерухомого майна, а саме: автозаправочної станції N 4, разом з рухомим майном, що є невід'ємною складовою частиною (приналежністю), що розташоване (а) за адресою: Тернопільська обл., Збаразький р-н., м. Збараж, вул. Грушевського, 94. 6.3. 29 березня 2013 року ПАТ "Банк Форум" та МПП "ВК ІМПЕКС" уклали кредитний договір N 1-0021/13/30-KL, за умовами якого (в редакції додаткового договору N 1) кредитор відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію, в рамках якої надає останньому кредитні кошти (надалі кредит) окремими частинами (надалі вибірки), на засадах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, в межах визначеної цим договором (пункт 1.2) граничної суми коштів (надалі за текстом кредитний ліміт), а позичальник зобов'язується вчасно погашати кредитору заборгованість за кредитом, а також сплачувати на користь кредитора проценти та комісії в розмірі, в строки (терміни) та на умовах, визначених цим договором. 6.4. Згідно з підпунктом 1.6.2.22 пункту 1.6 кредитного договору (в редакції додаткового договору N 1) в якості забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором кредитор укладає/приймає іпотечний договір (іпотечні договори) з ПАТ "Тернопільнафтопродукт" (майновий поручитель-3) щодо нерухомого майна, а саме: автозаправочної станції N 4, разом з рухомим майном, що є невід'ємною складовою частиною (приналежністю), що розташоване (а) за адресою: Тернопільська обл., Збаразький р-н., м. Збараж, вул. Грушевського, 94. 6.5. В забезпечення виконання позичальниками ТОВ "Золотий екватор" та МПП "ВК Імпекс" умов кредитних договорів N 1-0020/13/30-KL та N 1-0021/13/30-KL, а також додаткових договорів до них, ПАТ "Банк "Форум" (іпотекодержатель) та ПАТ "Тернопільнафтопродукт" (іпотекодавець) уклали іпотечний договір N 1-0210/13/23-ІР від 30 травня 2013 року. 6.6. Згідно з пунктом 1.2 іпотечного договору предметом іпотеки є нерухоме майно: автозаправочна станція N 4, розташована за адресою: Тернопільська обл., Збаразький р-н., м. Збараж, вул. Грушевського М., буд. 94, а саме: операторна (літ. А), загальною площею 45,5 кв. м, мехмайстерня (літ. Б), загальною площею 91,9 кв. м, вбиральня (літ В), огорожа (1), естакада (2), піднавіс (3), замощення (І), що належить іпотекодавцю на праві власності, а також рухоме майно (основні засоби - обладнання), що є невід'ємною складовою частиною (приналежністю) вказаного нерухомого майна, пов'язане з ним спільним призначенням та використовується для його обслуговування. 6.7. Пунктом 1.3 іпотечного договору сторони визначили вартість предмета іпотеки за ринковою ціною, а саме: 1462745,00 грн. що за курсом НБУ станом на дату укладення цього договору становить 183003,25 дол. США. 6.8. Відповідно до пункту 3.4 іпотечного договору іпотекодержатель має право: у разі невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язань за основним договором та/або іпотекодавцем будь-якого з обов'язків за цим договором задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в один із способів, передбачених цим договором та чинним законодавством України (підпункт 3.4.1 пункту 3.4 договору); у випадках, передбачених основним договором, цим договором та/або чинним законодавством України вимагати дострокового виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (підпункт 3.4.2 пункту 3.4 договору). 6.9. Суди з'ясували, що ПАТ "Банк "Форум" узяті на себе зобов'язання згідно з кредитними договорами N 1-0020/13/30-KL та N 1-0021/13/30-KL (з врахуванням додаткових угод) виконав належним чином, надав позичальнику ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" кредитні кошти в загальній сумі 50 218 983,35 дол. США, та позичальнику МПП "ВК ІМПЕКС" кредитні кошти в загальній сумі 10 000 000 дол. США. 6.10. 19 листопада 2014 року у зв'язку з невиконанням позичальниками умов вищезазначених кредитних договорів N 1-0020/13/30-KL та N 1-0021/13/30-KL, позивач звернувся до позичальників ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" та МПП "ВК ІМПЕКС" з вимогами про дострокове виконання зобов'язань, в яких просив позичальників у 30-денний строк погасити заборгованість за відповідним кредитним договором. 6.11. Одночасно позивач звернувся до відповідача як іпотекодавця з вимогами про усунення порушення (в порядку статті 35 Закону України "Про іпотеку"), в яких, посилаючись на підпункти 7.1.1 та 7.2.1 кредитних договорів та статті 33, 35 Закону про іпотеку, у зв'язку з порушенням боржниками своїх зобов'язань перед ПАТ "Банк "Форум" за відповідними кредитними договорами, вимагав у 30-денний строк виконати дану вимогу про дострокове виконання зобов'язань і сплатити суму заборгованості за даними кредитними договорами, в іншому випадку ПАТ "Банк "Форум" буде змушений звернути стягнення на предмет іпотеки. 6.12. Вимоги ПАТ "Банк "Форум" ні позичальники за кредитними договорами, ні відповідач, як іпотекодавець, не виконали. 6.13. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 6 жовтня 2015 року у справі N 918/1930/14 стягнуто з ТОВ "Золотий Екватор" на користь ПАТ "Банк "Форум" заборгованість по поверненню кредитних коштів за кредитним договором N 1-0020/13/30-KL від 29 березня 2013 року у розмірі 31 825 694,54 дол. США, що еквівалентно 500003971,04 грн. та нарахованих процентів за користування кредитом в розмірі 974661,90 дол. США, що еквівалентно 15312621,69 грн. 6.14. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 9 жовтня 2015 року у справі N 918/1959/14, зміненим постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2015 року стягнуто з МПП "ВК Імпекс" на користь ПАТ "Банк "Форум" 970 831,47 дол. США заборгованості по поверненню кредитних коштів за кредитним договором N 1-0021/13/30-KL від 29 березня 2013 року, та 297302,33 дол. США простроченої заборгованості за нарахованими процентами, що разом еквівалентно 157774656,79 грн. 6.15. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11 квітня 2017 року, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 19 червня 2017 року у справі N 918/1930/14, розстрочене виконання рішення суду від 6 жовтня 2015 року на загальну суму заборгованості в розмірі 502636341,72 грн на п'ять років шляхом щомісячної сплати боржником заборгованості за наведеним графіком. 6.16. Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 22 березня 2017 року у справі N 918/1959/14, яка залишена без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24 квітня 2017 року та постановою Вищого господарського суду України від 13 липня 2017 року, розстрочене виконання рішення Господарського суду Рівненської області від 09 жовтня 2015 року у справі N 918/1959/14 (змінене постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2015 року) на загальну суму боргу в розмірі 153034656,79 грн. на п'ять років щомісячними платежами до повного його виконання за наведеним графіком. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 7.1. Щодо висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду про необхідність відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у раніше прийнятих ним рішеннях від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14 та від 3 лютого 2016 року у справі N 6-1080цс15, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 7.2. У постанові від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14 Верховний Суд України зазначив таке: "Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Згідно зі статтею 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Суд апеляційної інстанції встановив, що на час розгляду справи N 922/3658/13 рішення Господарського суду Харківської області від 16 грудня 2009 року у справі N 27/362-09 не було виконано, а предмет іпотеки не реалізовано, і, відповідно, погашення вимог кредитора за рахунок іпотеки не відбулося. Отже, зобов'язання відповідача за кредитним договором не припинилися, право вимоги Банку про повернення кредиту і сплату процентів залишалося дійсним і підлягало судовому захисту. Покладаючи в основу рішення висновок про подвійне стягнення, суд касаційної інстанції не врахував, що за змістом статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки повинно привести сторони до задоволення вимог кредитора за основним зобов'язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов'язання як такого, що вважається виконаним згідно зі статтею 599 ЦК України. Забезпечувальне зобов'язання має похідний характер, а не альтернативний основному. Звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне. Тому задоволення вимог за дійсним основним зобов'язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення за основним зобов'язанням, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням відсутня". 7.3. Такої ж правової позиції Верховний Суд України дотримався, вирішуючи спір по справі N 6-1080цс15 у постанові від 3 лютого 2016 року. 7.4. При цьому в обох зазначених справах збігалася особа боржника та іпотекодавця, що не має місце в справі, що переглядається. 7.5. Також у наведених справах звернення кредитора з вимогою про звернення стягнення на майно боржника за договором іпотеки передувало зверненню до суду з позовом про стягнення заборгованості з цього боржника і саме на відсутність реального виконання рішення про звернення стягнення на майно вказував Верховний Суд України, обґрунтовуючи свої рішення. 7.6. У справі, що розглядається, кредитор звернувся з вимогою про звернення стягнення на майно за договором іпотеки до іпотекодавця, чия особа не збігається з особою боржника, за наявності чинного рішення про стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором. 7.7. Відтак, враховуючи наведені обставини та обґрунтування вищевказаного висновку, відсутні підстави вважати, що наведена вище позиція Верховного Суду України, викладена у рішеннях від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14 та від 3 лютого 2016 року у справі N 6-1080цс15, розповсюджувалася і на ситуації, коли боржник та іпотекодавець були різними особами, та за наявного чинного рішення про стягнення з основного боржника заборгованості за кредитним договором. 7.8. Розглядаючи доводи Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо необхідності відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у раніше прийнятому ним рішенні Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року по справі N 905/3137/14-908/5775/14 (3-1276гс15), Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 7.9. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 7.10. Водночас у справі N 905/3137/14-908/5775/14 (3-1276гс15), розглядаючи вимоги про стягнення 3 % річних за прострочення сплати відповідачем стягнутої за рішенням суду суми основного боргу за період із дня набрання рішенням законної сили до дня погашення заборгованості, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною другою статті 625 ЦК, за період такого розстрочення або відстрочення. 7.11. Правовідносини, які розглядалися у наведених вище випадках, та правовідносини, наведені у цій справі, не є подібними, предмет, підстави позову та матеріально-правове регулювання спірних правовідносин не є тотожними, що свідчить про відсутність підстав для врахування висновків або відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року по справі N 905/3137/14-908/5775/14 (3-1276гс15). 8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 8.1. За приписами статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; чинне законодавство (частина перша статті 598, статті 599 - 601, 604 - 609 ЦК України) не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення. 8.2. Також відповідно до статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (надалі - Закону про іпотеку), іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. 8.3. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону про іпотеку). 8.4. Іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (стаття 17 Закону про іпотеку). 8.5. Відповідне регулювання наведено також у статті 593 ЦК України. 8.6. Отже, наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором за наведеними вище положеннями законодавства не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством. 8.7. Згідно із частиною першою статті 7 Закону про іпотеку за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. 8.8. Відповідно до статті 33 Закону про іпотеку у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 8.9. Як вже вказано вище, суди попередніх інстанцій з'ясували, що позивач набув право вимоги до боржників (ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" та МПП "ВК ІМПЕКС") за укладеними з ними кредитними договорами та реалізував це право вимоги, звернувшись до суду; за доводами позивача ухвалені рішення про стягнення на його користь заборгованості з боржників не виконані. 8.10. Неправильно застосувавши положення статті 33 Закону про іпотеку, суди не врахували, що позивач звернувся до суду у цій справі не з вимогою про стягнення з відповідача цієї ж суми заборгованості, а саме для звернення стягнення на предмет іпотеки у межах забезпечення відповідачем виконання основного зобов'язання, для чого є необхідним судове рішення. 8.11. Застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості. 8.12. Питання ж щодо виконання виданого кредитору виконавчого документа у разі, коли такий обов'язок боржника за таким виконавчим документом відсутній повністю або частково у зв'язку з його припиненням (через виконання боржником, іншою особою тощо) підлягають вирішенню в порядку, передбаченому частиною другою статті 328 ГПК України. 8.13. З огляду на відсутність доказів виконання боржниками зобов'язань за кредитними договорами, наявність судових рішень про стягнення заборгованості, розстрочених у зв'язку з неможливістю їх негайного виконання, висновок господарських судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки є неправильним та таким, зроблений без урахування фактичних обставин справи та положень чинного законодавства. 8.14. Отже, суди не виконали викладених у постанові суду касаційної інстанції вказівок щодо встановлення обставин справи, істотних для правильного вирішення цього спору, про обсяг виконаних боржником та поручителем обов'язків перед кредитором у межах виконання наведених вище судових рішень та дійсного обсягу відповідальності іпотекодавця відповідно до положень законодавства. 8.15. Враховуючи викладене, судові рішення та постанова підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на приписи частини другої статті 310 ГПК України. Серед іншого, судам слід належним чином дослідити доводи та заперечення сторін, повно з'ясувати обставини, що входять до предмету дослідження у цій справі, та вирішити спір відповідно до норм права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. 8.16. Направляючи справу до Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, крім того, на наявність у цій справі виключної правової проблеми, розв'язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної та справедливої правозастосовчої практики та яка стосується питання визнання розстрочки чи відстрочки виконання рішення підставою зміни строків виконання кредитних договорів, внаслідок чого ці нові строки можуть значно перевищувати терміни, до яких повинні бути завершені ліквідації банків, що унеможливить виконання рішення в межах строку ліквідаційної процедури та порушить права та інтереси кредиторів. 8.17. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що ліквідаційна процедура передбачає продаж майна банку, зокрема відповідно до статті 51 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Наявність судового рішення про задоволення вимоги банку до боржника, яким передбачене відстрочення або розстрочення виконання, не є перешкодою для здійснення продажу такої вимоги. Крім того, ліквідаційна процедура банку не стосується предмету спору у цій справі. 9. Щодо судового збору 9.1. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення вимог касаційних скарг та направлення справи для нового розгляду до суду першої інстанції, судові витрати, понесені сторонами у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відповідно до приписів статті 129 ГПК України буде розподілено за результатами розгляду позовної заяви. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" Шевченко О.В. задовольнити частково. Рішення Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06 листопада 2017 року у справі N 921/107/15-г/16 скасувати. Справу N 921/107/15-г/16 направити на новий розгляд до Господарського суду Тернопільської області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий, суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 369/382/17 Провадження N 14-389цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на постанову Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року у складі колегії суддів: Савченка С.І., Верланова С.М., Сліпченка О.І. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг", Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, ВСТАНОВИЛА: У січні 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг" (далі - ТОВ "Естейт Селлінг"), Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири. Позивачі зазначали, що за умовами кредитного договору від 29 травня 2006 року, укладеного між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4, останній отримав кредитні кошти в сумі 27 тис. доларів США на умовах, визначених договором, строком на 4 роки. Виконання зобов'язань за кредитним договором було забезпечено договором іпотеки, укладеного того ж дня між банком та ОСОБА_4, за умовами якого в іпотеку банку було передано квартиру АДРЕСА_1. Позивачі вказували, що квартира є спільним майном подружжя, а позивач ОСОБА_3, яка зареєстрована в ній, згоди на укладення договору іпотеки не надавала. Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, шляхом продажу предмету іпотеки з укладанням від імені ОСОБА_4 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ "ПриватБанк" всіх передбачених нормативно-правовими актами державних дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. У решті позовних вимог відмовлено. На виконання судового рішення 31 серпня 2016 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг" було укладено договір купівлі-продажу, згідно умов якого ПАТ "КБ "ПриватБанк" передав у власність покупцю ТОВ "Естейт Селлінг" вказану квартиру, а покупець прийняв у власність нерухоме майно та сплатив продавцю кошти у розмірі 654 тис. 29 грн. Позивачі зазначали, що вказаний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки його укладено з порушенням вимог Закону України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", (далі - Закон України N 1304-VII), яким було тимчасово заборонено відчужувати без згоди власника нерухоме майно, яке є предметом іпотеки і виступає як забезпечення зобов'язання за споживчим кредитом, який був наданий в іноземній валюті. Крім того, в порушення вимог статті 38 Закону України N 898-IV "Про іпотеку" іпотекодержатель не повідомив іпотекодавця про продаж предмета іпотеки, чим порушив його переважне право придбати предмет іпотеки. На підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України N 1304-VII, позивачі просили визнати недійсним договір купівлі-продажу іпотечного майна, укладений 31 серпня 2016 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг". Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що відповідно до вимог статті першої Закону України N 1304-VII протягом дії цього закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України N 898-IV "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Разом з тим, позивачами не доведено, що вони використовують спірну квартиру як місце свого постійного проживання, а також що у позичальника ОСОБА_4 у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно. Постановою Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: визнано недійсним договір купівлі-продажу іпотечного майна, а саме квартири АДРЕСА_2, укладений 31 серпня 2016 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг"; вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги на підставі частини першої статті 203, статті 215 ЦК України апеляційний суд виходив з того, що продаж предмета іпотеки відповідно до рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року вчинено банком 31 серпня 2016 року, тобто в період дії Закону України N 1304-VII, за наявності всіх умов, передбачених статтею 1 цього Закону, за яких майно не може бути примусово відчужене. Апеляційний суд також дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу квартири з підстав недотримання банком положень статті 38 Закону України N 898-IV "Про іпотеку", оскільки позивач ОСОБА_4 не надав доказів порушення його прав, а саме, що він мав намір придбати спірну квартиру і вжив для цього заходів, а також, що він мав необхідний обсяг коштів для погашення боргу. У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року, ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що кредитор правомірно задовольнив кредиторські вимоги шляхом укладення оспорюваного договору на основі іпотечного застереження, оскільки норми Закону України N 1304-VII не містять прямої заборони на позасудове врегулювання встановлене статтею 36 Закону України N 898-IV "Про іпотеку". Письмове застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі, засвідчує згоду власника та свідчить про його волевиявлення на реалізацію предмета іпотеки. Касаційна скарга також містить посилання на те, що суд не звернув увагу на юрисдикцію даного спору та визнав недійсною угоду, укладену між двома юридичними особами. Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та роз'яснено учасникам справи подати відзив на касаційну скаргу до 22 червня 2018 року. Ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 серпня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 вересня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України, у редакції Закону України N 2147-VIII, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Разом з тим, відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Оскільки до суду з позовом звернулися позивачі фізичні особи, які ставили питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між двома юридичними особами, і які хоч і не були стороною цього договору, проте є заінтересованими особами, оскільки вважали, що укладеним договором порушено їх права та законні інтереси. Отже, виходячи з вищезазначених положень норм ЦПК України та ГПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, спір, що виник між сторонами, де позивачами є фізичні особи, а відповідачами - юридичні особи, щодо недійсності договору купівлі-продажу, за суб'єктним складом є цивільно-правовим, а юрисдикція щодо його розгляду належить суду загальної юрисдикції. В частині решти доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного. Скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення можливе за наявності підстав, передбачених статтею 376 ЦПК України. Зазначеними підставами є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що воно ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. При цьому, як зазначено в частині другій статті 376 ЦПК України, неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Проте рішення апеляційного суду будь-яких висновків щодо цього узагалі не містить. Суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи спір, виходили з положень статті 1 Закону України N 1304-VII, іншого тлумачення цим нормам апеляційний суд не дав. Порушення або неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставами для скасування чи зміни рішення, якщо таке порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України). Зокрема, порушення вимог статей 76-79 ЦПК України щодо допустимості засобів доказування, необґрунтована відмова суду в задоволенні клопотання осіб, які беруть участь у справі, у дослідженні доказів (стаття 81 ЦПК України), порушення вимог статті 265 ЦПК України щодо змісту рішення суду, тощо. Посилання на невідповідність висновків суду обставинам справи підлягає перевірці апеляційним судом шляхом дослідження доказів, яким суд першої інстанції не дав оцінки або дав неправильну оцінку. У разі ухвалення нового рішення або зміни рішення суд апеляційної інстанції в мотивувальній частині рішення дає оцінку доказам, що наявні в матеріалах справи, а також новим доказам, якщо вони досліджувалися, в їх сукупності за правилами, встановленими статтями 263, 265 та 367 ЦПК України. Проте рішення апеляційним судом прийнято з порушенням вищезазначених вимог закону. В матеріалах справи відсутні будь-які докази, на підставі яких суд апеляційної інстанції дійшов своїх висновків. Зокрема, позивачами не надано жодного доказу використання спірної квартири як місця свого проживання, а встановлення цієї обставини судом апеляційної інстанції на підставі отримання позивачами судових повісток за адресою спірної квартири спростовується наявними у матеріалах справи конвертами, які протягом всього часу розгляду справи як в суді першої інстанції, так і в апеляційному суді поверталися на адресу судів без їх вручення позивачам за закінченням терміну зберігання. Статтею 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Проте позивачами не надано жодних доказів, зокрема витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підтвердження відсутності в них іншого нерухомого житлового майна. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про відповідність предмета іпотеки у вигляді спірної квартири вимогам статті першої Закону України N 1304-VII та необхідність його застосування у спірних правовідносинах є передчасними. Крім того, посилаючись в своєму рішенні як на підставу реалізації іпотечного майна на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року про звернення стягнення на предмет іпотеки та маючи докази про його оскарження (а. с. 71-75) апеляційний суд навіть не з'ясував, чи є воно чинним. Отже, суд апеляційної інстанції належним чином не встановив фактичні обставини справи, не перевірив доводів апеляційної скарги, законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. За викладених обставин постанова Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 520/6819/14-ц Провадження N 14-343цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк"), відповідач - ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року у складі колегії суддів Кузнецова В.О., Кадєтової О.В., Карпенко С.О., Леванчука А.О., Маляренка А.В. у цивільній справі за позовом ПАТ "Укрсоцбанк" до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про звернення стягнення на предмет іпотеки, УСТАНОВИЛА: У червні 2014 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 28 березня 2008 року між Акціонерним комерційним банком "Укрсоцбанк" (далі - АКБ "Укрсоцбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 08-660/057-302, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 792 000 доларів США строком до 27 березня 2023 року. На забезпечення виконання зобов'язань за договором кредиту 28 березня 2008 року укладено іпотечний договір, за яким ОСОБА_5 передала в іпотеку ПАТ "Укрсоцбанк" житловий будинок, що знаходиться на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований. ОСОБА_5 зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала. Заборгованість за договором станом на 12 лютого 2014 року склала 12 980 525,33 грн. ПАТ "Укрсоцбанк" просило у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 за договором кредиту звернути стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до ОСОБА_7, шляхом надання кредитору права на продаж предмета іпотеки. Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2014 року позов задоволено. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 25 червня 2015 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 24 липня 2015 року замінено ОСОБА_4 як неналежного відповідача у справі на ОСОБА_3 У жовтні 2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" подало до суду уточнені позовні вимоги, в яких вказало, що з 17 січня 2014 року власником іпотечного майна є ОСОБА_3, а тому саме вона набула обов'язків іпотекодавця, у зв'язку з чим просило: - у рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_5 за кредитним договором від 28 березня 2008 року N 08-660/057-302, яка станом на 16 вересня 2015 року склала 44 329 390,11 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 28 березня 2008 року шляхом набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки, а саме на житловий будинок (загальною площею 550 кв. м та житловою площею 178,8 кв. м), розташований на АДРЕСА_1, та на земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею 0,0700 га (кадастровий номер: НОМЕР_1), у розмірі ринкової вартості предмета іпотеки у сумі 15 956 000 грн; - визнати право власності на вказані житловий будинок та земельну ділянку. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року позов задоволено. У рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_8 за кредитним договором, укладеним 28 березня 2008 року з ПАТ "Укрсоцбанк", у розмірі 44 329 390,11 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 28 березня 2008 року шляхом набуття права власності іпотекодержателем - ПАТ "Укрсоцбанк" на предмет іпотеки - житловий будинок, загальною площею 550 кв. м, житловою площею 178,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та на земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею 0,0700 га, кадастровий номер НОМЕР_1, у розмірі ринкової вартості предмета іпотеки у сумі 15 956 000 грн. Визнано право власності ПАТ "Укрсоцбанк" на зазначені вище житловий будинок і земельну ділянку. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що на підставі статей 589, 590 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 33, 37 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), статті 4 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в спосіб набуття іпотекодержателем права власності на нього рішенням суду не виключається. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що захист цивільних прав у спосіб визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки є неправильним з огляду на те, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України, а стаття 392 ЦК України підтверджує вже наявне право власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону N 898-IV, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. За умовами договору іпотеки від 28 березня 2008 року передбачений позасудовий узгоджений сторонами порядок визнання права власності при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом добровільного укладення окремого договору, проте в матеріалах справи відсутні дані про дотримання цих умов. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року скасовано, рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року залишено в силі. Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції погодився з його висновками та зазначив, що, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, суд першої інстанції захистив порушені права кредитодавця щодо виконання забезпечених іпотекою грошових зобов'язань. 14 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просила скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року, від 27 квітня 2016 року, від 08 червня 2016 року, від 05 жовтня 2016 року, постанови Вищого господарського суду України від 07 листопада 2016 року та від 06 червня 2017 року, а такожпостанови Верховного Суду України від 30 березня 2016 року (справа N 6-1851цс15), від 02 листопада 2016 року (справа N 6-2457цс16), від 22 березня 2017 року (справа N 6-2967цс16), в яких, на думку заявниці, по-іншому застосовані норми матеріального права, а саме: статті 16, 392 ЦК України, статті 33, 37, 39 Закону N 898-IV. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 07 травня 2018 року відкрито провадження у справі. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Доводи, наведені в заяві про перегляд судового рішення Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 16, 392 ЦК України, статей 33, 37, 39 Закону N 898-IV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 490/10889/14-ц; - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року у справі N 127/20971/15-ц; - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року у справі N 522/8137/15-ц; - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року у справі N 725/4895/15-ц; - постанову Вищого господарського суду України від 07 листопада 2016 року у справі N 916/5073/15; - постанову Вищого господарського суду України від 06 червня 2017 року у справі N 912/3429/15. Заявник також указує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанцій висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах статей 16, 392 ЦК України, статей 33, 37, 39 Закону N 898-IV, викладеним у постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, від 02 листопада 2016 року у справі N 359/4092/15-ц, від 22 березня 2017 року у справі N 522/12709/14-ц. Позиція Великої Палати Верховного Суду Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Установлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним. Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 березня 2008 року між АКБ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 08-660/057-302, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 792 000 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 27 березня 2023 року. На забезпечення кредитних зобов'язань між вказаними особами укладено іпотечний договір від 28 березня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гурською О.В., реєстровий N 483, за яким ОСОБА_5 передала в іпотеку ПАТ "Укрсоцбанк" належні їй на праві приватної власності житловий будинок, що знаходиться на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований (а. с. 10, 11, т. 1). У зв'язку з неналежним виконанням умов договору за ОСОБА_5 утворилась заборгованість перед ПАТ "Укрсоцбанк", яка станом на 16 вересня 2015 року склала 44 329 390,11 грн. ПАТ "Укрсоцбанк" просило у рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року позов задоволено. У рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_8 за кредитним договором, укладеним 28 березня 2008 року з ПАТ "Укрсоцбанк", у розмірі 44 329 390,11 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 28 березня 2008 року шляхом набуття права власності іпотекодержателем - ПАТ "Укрсоцбанк" на предмет іпотеки - житловий будинок, загальною площею 550 кв. м, житловою площею 178,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та на земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею 0,0700 га, кадастровий номер НОМЕР_1, у розмірі ринкової вартості предмета іпотеки у сумі 15 956 000 грн. Визнано право власності ПАТ "Укрсоцбанк" на зазначені вище житловий будинок і земельну ділянку. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що положеннями частини другої статті 16 ЦК України, статтями 33, 37 Закону N 898-IV не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 490/10889/14-ц, яка надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що не підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок задоволення його вимог у спосіб, який визначено останнім, а саме шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, оскільки такий спосіб є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки. Із ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року у справі N 522/8137/15-ц вбачається, що, відмовляючи у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього, суди керувалися тим, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року у справі N 725/4895/15-ц суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки. Дослідивши надану заявником для порівняння ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року у справі N 127/20971/15-ц, установлено, що суд касаційної інстанції скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції зазначив, що при вирішенні спору поза увагою судів залишилися умови іпотечного договору щодо звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду. Зокрема, пунктом 4.5 договору іпотеки від 06 серпня 2007 року передбачено, що реалізація майна здійснюється іпотекодержателем самостійно шляхом укладення від свого імені договорів купівлі-продажу майна з третіми особами, у разі звернення стягнення на підставі рішення суду, або виконавчого напису нотаріуса - в порядку, визначеному Законом N 898-IV. У постанові Вищого господарського суду України від 06 червня 2017 року у справі N 912/3429/15-ц суд касаційної інстанції керувався тим, що визнання права власності на предмет іпотеки за відповідним застереженням, передбаченим в іпотечному договорі, як спосіб захисту вимог кредитора, є позасудовим способом захисту, яке іпотекодержатель може реалізувати шляхом звернення до державного реєстратора для реєстрації права власності на підставі договору іпотеки. На підставі судового рішення можливо звернути стягнення на предмет іпотеки лише з дотриманням порядку, встановленого статтями 38, 39 Закону N 898-IV. В ухвалі від 07 листопада 2016 року у справі N 916/5073/15-ц Вищий господарський суд України дійшов висновку, що суди не з'ясували причин недотримання банком встановленого, у тому числі договорами, порядку звернення стягнення на предмет іпотеки (з урахуванням правил, визначених статтями 36, 37 Закону N 898-IV); наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб урегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань. На підтвердження своїх доводів, що судові рішення у справі не відповідають викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, від 02 листопада 2016 року у справі N 359/4092/15-ц, від 22 березня 2017 року у справі N 522/12709/14-ц. У постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15 зроблено правовий висновок, що частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні такої категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також вчинення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. У постанові від 02 листопада 2016 року у справі N 359/4092/15-ц Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 16, 335, 376, 328 та 392 ЦК України, при цьому зазначив, що аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, статті 392 ЦК України дає підстави для висновку, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 522/12709/14-ц вирішувалося питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37?39 Закону N 898-IV. Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 33, 36, 37 Закону N 898-IV, статей 328, 335, 376, 392 ЦК України та вказав, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону N 898-IV). Зазначив, що суди, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону N 898-IV. Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 16, 392 ЦК України, статей 33, 37, 39 Закону N 898-IV. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, щодоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до пункту 3.1 договору іпотеки, укладеного 28 березня 2008 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_5, у випадку порушення іпотекодавцем умов, визначених пунктами 2.1.1-2.1.10 цього договору, іпотекодержатель має право достроково звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, визначеному пунктом 2.4.4 цього договору. Пунктом 4.1 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя у разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов'язання задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки від 28 березня 2008 року іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: 1) на підставі рішення суду; 2) на підставі виконавчого напису нотаріуса; 3) шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону N 898-IV; 4) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону N 898-IV; або шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати". Як вбачається зі змісту іпотечного договору, пунктом 4.6 сторони погодили, що у разі звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду реалізація предмета іпотеки здійснюється у спосіб, зазначений у відповідному рішенні суду, а саме: шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону N 898-IV або шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження відповідно до статті 39 Закону N 898-IV. Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. У статті 12 Закону N 898-IV вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону N 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: 1) передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, а також надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. Стаття 37 Закону N 898-IV не вказує про можливість визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до статті 37 Закону N 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Можна констатувати, що згідно з чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Разом з тим право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі), як вказано у частини першій статті 38 згаданого Закону. Реалізація іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року N 1953-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав. Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля іпотекодержателя та вчинення ним дій, передбачених законом. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону N 898-IV можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Усі ці обставини залишені поза увагою судом касаційної інстанції. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права у подібних відносинах також викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 14-38цс18. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядалися Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу в указаній редакції. За таких обставин постановлена у справі ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з залишенням в силі рішення суду апеляційної інстанції. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 про перегляд судового рішення задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року скасувати, рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА Іменем України 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 159/4709/15-ц Провадження N 14-462цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 6 жовтня 2016 року (у складі суддів Грушицького А.І., Свистун О.В., Федонюк С.Ю.) у цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ПАТ "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 26 липня 2013 року між ПАТ "Дельта Банк" та фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти в розмірі 800 000,00 грн з метою фінансування поточної діяльності з кінцевим терміном повернення до 25 липня 2016 року та сплатою 27,99 % річних. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 26 липня 2013 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1 укладено та нотаріально посвідчено іпотечний договір, за яким в іпотеку передано земельну ділянку з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування автозаправного комплексу та нерухоме майно (нежитлові приміщення - мийка автомобілів та кафе-готель), розташоване на цій земельній ділянці. Позичальник своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконував, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка на 7 серпня 2015 року становила 610 098,34 грн. У зв'язку з наведеним позивач просив суд у рахунок часткового погашення заборгованості за кредитним договором від 26 липня 2013 року в розмірі 610 098,34 грн звернути стягнення на зазначені предмети іпотеки шляхом визнання права власності на них за ПАТ "Дельта Банк". Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 12 жовтня 2015 року в задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що позивач порушив вимоги законодавства щодо надіслання письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та не надав доказів звернення з позовом до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 24 грудня 2015 року рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 12 жовтня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено з інших підстав, а саме: у зв'язку з неспівмірністю розміру заборгованості (205 890,67 грн після сплати позичальником заборгованості під час розгляду цієї справи) з вартістю предмета іпотеки (2 101 00 грн). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року рішення Апеляційного суду Волинської області від 24 грудня 2015 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з тих підстав, що законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет застави, як неспівмірність розміру заборгованості за основним зобов'язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Апеляційний суд Волинської області ухвалою від 6 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував, провадження у справі закрив з тих підстав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 12 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 6 жовтня 2016 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що іпотечний договір позивачем було укладено з фізичною особою ОСОБА_1, а не ФОП, тому спір фізичної особи зі статусом суб'єкта підприємницької діяльності у цивільних правовідносинах, що не має ознак господарського та не пов'язаний з господарською діяльністю, підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Крім того, рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм статей 526, 1050, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 12, 33, 35, 37, 39 Закону України "Про іпотеку", позовні вимоги підтверджені належними доказами та є обґрунтованими. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 12 жовтня 2015 року з тих підстав, що суд апеляційної інстанції справу по суті не переглянув, постановив ухвалу з процесуальних питань. Відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 6 жовтня 2016 року, витребувано матеріали справи та надано особам, які беруть участь у справі, строк для подачі заперечень на касаційну скаргу. Учасники справи у визначений ухвалою суду строк не скористалися наданим їм процесуальним законом правом на подання заперечень. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) та Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції, у зв'язку із чим касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 вересня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Під час розгляду справи суди встановили, що 26 липня 2013 року між ПАТ "Дельта Банк" та ФОП ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти в розмірі 800 000 грн з метою фінансування поточної діяльності з кінцевим терміном повернення до 25 липня 2016 року та сплатою 27,99 % річних. Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ПАТ "Дельта Банк" та фізичною особою ОСОБА_1 укладено та нотаріально посвідчено іпотечний договір, за яким в іпотеку було передано належне іпотекодавцеві нерухоме майно: нежитлове приміщення - мийка автомобілів (предмет іпотеки 1); нежитлове приміщення - кафе-готель (предмет іпотеки 2) та земельна ділянка (предмет іпотеки 3), на якій знаходяться предмет іпотеки 1 та 2, загальною площею 0,35 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування автозаправного комплексу. Позичальник - ФОП ОСОБА_1 своїх зобов'язань не виконала належним чином, внаслідок чого утворилась заборгованість за кредитним договором. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив з того, що кредитні відносини виникли між юридичною особою - ПАТ "Дельта Банк" і ФОП ОСОБА_1 Кредитний договір позичальник уклав не як громадянин України - фізична особа, а як спеціальний суб'єкт правовідносин у статусі ФОП. Кошти за договором надавалися під конкретне цільове призначення - з метою фінансування поточної діяльності. В іпотеку банку було передано нерухоме майно, яке використовується для здійснення підприємницької діяльності: мийка автомобілів, кафе-готель та земельна ділянка з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування автозаправного комплексу. Вирішення питання про звернення стягнення на іпотечне майно нерозривно пов'язане з установленням розміру заборгованості ФОП перед банківською установою. За таких обставин цей спір належить до юрисдикції господарського суду. Перевіряючи законність постановленої апеляційним судом ухвали про закриття провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. За змістом статті 1 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тобто об'єктом судового захисту є як права, свободи та інтереси фізичних осіб, так і права та інтереси юридичних осіб, інтереси держави. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Натомість ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежував участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених з фізичними особами для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП (статті 1, 12 цього Кодексу). За змістом частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, заставою. Відповідно до положень статті 575 ЦК України, статей 1, 2 Закону України "Про іпотеку" іпотека є окремим видом застави, яка полягає у забезпеченні виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно з положеннями статті 589 ЦК України, статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Зазначеними нормами не передбачено солідарного обов'язку позичальника та заставодавця/іпотекодавця, оскільки майновий поручитель відповідає перед заставодержателем/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета застави/іпотеки. Іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника. У справі, яка розглядається, позивач - іпотекодержатель звернувся до суду з позовом до фізичної особи - іпотекодавця з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки за укладеним між ними іпотечним договором. З огляду на викладене висновки апеляційного суду про те, що спір між іпотекодавцем - фізичною особою і банком щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з невиконанням боржником зобов'язань за кредитним договором підлягав розгляду в порядку господарського судочинства є помилковим. Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно із частинами четвертою, шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Оскільки ухвала апеляційного суду про закриття провадження у справі перешкоджає провадженню у справі, рішення суду першої інстанції не було предметом апеляційного розгляду щодо фактичних обставин, від установлення яких залежить правильне визначення характеру спірних правовідносин, застосування відповідних їм норм матеріального права та вирішення позовних вимог, то ухвала Апеляційного суду Волинської області від 6 жовтня 2016 року підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку справа направляється на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 6 жовтня 2016 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

Державний герб України Постанова Іменем України 31 жовтня 2018 року м. Київ справа № 303/1565/14-ц провадження № 61-13857св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року у складі судді Куцкір Ю. Ю. та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року у складі колегії суддів: Кондора Р. Ю., Леска В. В., Бондар О. В. і касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, ВСТАНОВИВ: У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що 15 липня 2005 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № MKHVGK00000066 (далі - Кредитний договір), згідно з умовами якого позичальнику було надано кредитні кошти у розмірі 76 700 євро під 10,56 % річних на строк до 15 липня 2025 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 15 липня 2005 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передала в іпотеку банку житловий будинок по АДРЕСА_1 загальною площею 161,10 кв. м, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі-Торжаш В. Л. 13 березня 2005 року за реєстровим № 7273. Позичальник не виконувала взятих на себе зобов'язань, внаслідок чого станом на 03 березня 2014 року в неї утворилася заборгованість за Кредитним договором у розмірі 152 125,30 євро, з яких: заборгованість за кредитом - 61 791,29 євро; заборгованість за відсотками - 34 202,77 євро; заборгованість за комісією - 6 547,01 євро; заборгованість за пенею - 49 584,23 євро. Враховуючи наведене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором звернути стягнення на вищевказаний житловий будинок шляхом його продажу банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, і виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у вищевказаному житловому будинку. Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 травня 2014 року залучено чоловіка відповідача ОСОБА_2 до участі в справі як третю особу, оскільки рішення у справі може вплинути на його права та обов'язки щодо однієї із сторін. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що житловий будинок, який є предметом іпотеки, є постійним місцем проживання відповідача, його загальна площа становить 161,10 кв. м, тому відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на це житло не може бути звернено стягнення в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором. Апеляційним судом справа розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за Кредитним договором у розмірі 152 125,30 євро, що еквівалентно 2 038 479 грн 02 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом - 61 791,29 євро, заборгованості за відсотками - 34 202,77 євро, заборгованості за комісією - 6547,01 євро, заборгованості за пенею - 49 584,23 євро, звернено стягнення на належний ОСОБА_1 будинок загальною площею 161,10 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу цього предмета іпотеки (на підставі договору іпотеки від 15 липня 2005 року) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем за початковою ціною, встановленою на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. У задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про виселення відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 8 160 грн 60 коп. судового збору. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» в дохід держави 292 грн 32 коп. судового збору. Ухвалюючи рішення в частині задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції виходив з того, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не припиняє зобов'язальних правовідносин, дію договору іпотеки та сам по собі не є перешкодою для задоволення відповідного позову. Проте у період дії цього Закону не застосовується примусове стягнення (відчуження без згоди власника) предмета іпотеки, якщо мають місце умови, що визначені законом. Місцевий суд не з'ясовував обставин, необхідних для застосування мораторію, і виходив лише з площі житлового будинку. Наявність чи відсутність відповідних умов, з якими пов'язується можливість реального виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, може встановлюватися і на стадії виконання рішення суду, боржник не позбавлений права і можливості діяти у виконавчому провадженні, за наявності для того підстав, у спосіб, передбачений, зокрема статтею 373 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), та статті 36 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. Суд першої інстанції припустився помилки в застосуванні норм матеріального права і необґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відмовляючи банку в задоволенні позову про виселення ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що передане в іпотеку майно було придбано не за рахунок одержаних у кредит коштів. 15 квітня 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд у мотивувальній частині рішення послався на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та зазначив, що рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню під час дії цього Закону, однак у резолютивній частині рішення не застосував вказані норми права. Обраний позивачем спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки не містить передбаченого законодавством конкретного способу реалізації предмета іпотеки, оскільки укладення договору купівлі-продажу є лише наслідком застосування певного способу (проведення прилюдних торгів або продаж третім особам), а зазначення у рішення суду про укладення договору купівлі-продажу в будь-який спосіб взагалі позбавляє відповідача можливості контролю за дотриманням усіх передбачених законодавством процедур щодо реалізації іпотечного майна. Такий спосіб реалізації предмета іпотеки не відповідає конкретним способам звернення стягнення на нього, передбачених Законом України «Про іпотеку». Визначаючи розмір заборгованості за Кредитним договором, апеляційний суд не взяв до уваги рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська 07 лютого 2012 року, яким вже було стягнуто з неї на користь банку заборгованість за Кредитним договором. 18 квітня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» також подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не розглянули клопотання про витребування довідки про склад сім'ї та реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, не надали відповідачу інше постійне житло і саме на цій підставі відмовили банку в задоволенні позовних вимог про її виселення, не врахували, що невиконання вимог щодо надання іншого житла покладено саме на суд. Невиконання судами таких вимог не може бути підставою для відмови в задоволенні позову. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 15 березня 2018 року справу № 303/1565/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду. Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надійшло відзивів на касаційні скарги. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. За змістом статті 213 ЦПК України 2004 року рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають. Відповідно до статті 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Встановлено, що 15 липня 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за яким позичальнику було надано кредитні кошти у розмірі 76 700 євро під 10,56 % річних на строк до 15 липня 2025 року. Для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором 15 липня 2005 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким відповідач передала в іпотеку банку житловий будинок по АДРЕСА_1, який належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі-Торжаш В. Л. 13 березня 2005 року за реєстровим № 7273. ОСОБА_1 не виконувала належним чином своїх зобов'язань за Кредитним договором, внаслідок чого у неї утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком ПАТ КБ «ПриватБанк» станом на 03 березня 2014 року склала 152 125,30 євро, з яких: заборгованість за кредитом - 61 791,29 євро, заборгованість за відсотками - 34 202,77 євро, заборгованість за комісією - 6 547,01 євро, заборгованість за пенею - 49 584,23 євро. ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок погашення вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем і виселити ОСОБА_1 із спірного житлового будинку. Статтею 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та ухвалюючи в цій частині нове рішення про їх задоволення, апеляційний суд виходив з того, що право кредитора-іпотекодержателя отримати задоволення своїх вимог за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки та його продажу від імені іпотекодавця випливає із закону та умов, обов'язкових для сторін договорів (пункт 2.3 Кредитного договору та пункти 15.7-15.10, 21, 22, 26 договору іпотеки) і ніким не заперечується як таке. Однак із вказаними висновком апеляційного суду погодитися не можна, виходячи з такого. За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Частинами першою, п'ятою, дев'ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку»визначено, що якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, то іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. Іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, мають право виконати основне зобов'язання протягом тридцятиденного строку, вказаного в частині першій цієї статті, згідно з умовами та наслідками, встановленими статтею 42 цього Закону. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. Наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 № 296/5 затверджено Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. У розділі другому глави другої цього Порядку передбачено процедуру нотаріального посвідчення угоди про відчуження предмета іпотеки іпотекодержателем. Положення наведених вище нормативних документів дають підстави для висновку, що всі необхідні дії щодо продажу предмета іпотеки та укладення договору купівлі-продажу іпотечного майна іпотекодержатель здійснює від свого імені, а не від імені іпотекодавця. Закон не передбачає такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як продаж предмета іпотеки від імені іпотекодавця (іпотекодавців). Правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, є відношенням представництва, та врегульовано положеннями глави 17 ЦК України. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 643/12106/13-ц. Враховуючи наведене, вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання йому права на укладення від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будинку будь-яким способом з іншою особою - покупцем, суперечать закону та умовам укладеного між сторонами іпотечного договору, а тому не підлягають задоволенню. Позовні вимоги про виселення є похідними від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому у зв'язку з відмовою в задоволенні основної вимоги вони також не можуть бути задоволені. Рішення місцевого суду про відмову в позові з наведених у ньому підстав не може бути залишене в силі, оскільки позов не підлягає задоволенню з інших правових підстав, викладених у цій постанові. Згідно зі статтею 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. За правилами статті 141 ЦПК України з позивача ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь відповідача ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені нею судові витрати на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у загальному розмірі 3 219 грн 24 коп. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» та ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року скасувати і ухвалити нове рішення. В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відмовити. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 3 219 грн (три тисячі двісті дев'ятнадцять) гривень 24 копійки судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ.А.Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В.О.Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/77653796

Державний герб України Постанова Іменем України 31 жовтня 2018 року м. Київ справа № 465/1310/17 провадження № 61-29771 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач) учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Михайлівна розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О. ВСТАНОВИВ: У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А. М., про визнання рішення про реєстрацію права власності незаконним та зобов'язання вчинити дії. Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що 15 грудня 2016 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11096020000 (далі - кредитний договір), на забезпечення виконання зобов'язань за яким того ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 (далі - майнові поручителі) укладено іпотечний договір, згідно якого майновими поручителями передано в іпотеку нерухоме майно - однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16, 9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором. Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 20 серпня 2014 року, з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Кей-Колект» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 34 235,72 дол. США, що еквівалентно 272 951,12 грн. З інформаційної довідки від 24 лютого 2017 року № 81217239 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, їй стало відомо, що за рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. 11 квітня 2016 року, право власності на квартиру АДРЕСА_1, що перебувала в іпотеці, перереєстровано за ТОВ «Кей-Колект». Оскільки зазначена квартира є єдиним місцем проживання позивача та інших майнових поручителів, зазначене нерухоме житлове майно, як таке, що відповідає вимогам підпункту першого пункту першого Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути примусово стягнуто (відчужено без згоди власника) протягом дії зазначеного Закону. Посилаючись на наведене ОСОБА_1 просила: визнати незаконним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про право власності № 16925503 від 11 квітня 2016 року на спірну квартиру за ТОВ «Кей-Колект»; поновити відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про зазначений об'єкт нерухомого майна, що передували скасованим записам. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року позов задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31889864 від 17 жовтня 2016 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., яким проведено державну реєстрацію права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». Скасовано реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу КобелєвоїА. М. про право власності №16925503 від 11 квітня 2016 року на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». Поновлено відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про об'єкт нерухомого майна - однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1, що передували скасованим записам. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за наслідками прийняття приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» з огляду на те, що спірна квартира підпадає під дію такого Закону, оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника та не перевищує 140 кв. м. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, оскільки цей Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, а відтак не може бути підставою для відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно на підставі договорів, укладених в порядку, встановленому законом, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356 цс 15. Мораторій на звернення стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті, протягом строку його дії, є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Крім того апеляційний суд зазначив, що нотаріус не був залучений до участі у справі щодо оскарження його протиправних дій та рішень, як суб'єкта, наділеного владними повноваженням щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав. У листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій заявник просила скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року та залишити у силі ріш