Поиск в системе

ПОСТАНОВА Іменем України 29 травня 2018 року м. Київ Справа N 305/1180/15-ц Провадження N 14-82цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участі секретаря Ільїних Ю.В., розглянула заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Апеляційного суду Закарпатської області (судді Бондаренко Ю.О., Куцин М.М., Павліченко С.В.) від 28 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (судді Мазур Л.М., Завгородньої І.М., Червинської М.Є.) від 7 серпня 2017 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц Олени Іванівни, відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області, треті особи: ОСОБА_5, Пономаренко Володимир Юрійович, про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І., відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області, треті особи: ОСОБА_5, Пономаренко В.Ю., про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсним іпотечний договір від 14 вересня 2007 року, укладений між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк") та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3, посвідчений державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори за реєстровим N 1-3032. Визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис від 10 грудня 2013 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю. за реєстровим N 2093. Зобов'язано державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І. виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження іпотекою нерухомого майна відповідно до іпотечного договору, укладеного між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3 14 вересня 2007 року, зареєстрованого за реєстровим N 1-2032. Внести до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відомості про зняття заборони на відчуження нерухомого майна, зареєстрованого за реєстровим N 1-3032 відповідно до іпотечного договору, укладеного між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3 14 вересня 2007 року. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року скасовано та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судового збору. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_9 відхилено. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року залишено без змін. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року, ухвалених у цій справі. У заяві ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстави передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції статей 205-210, 640 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року (справа N 6-30641св11), 15 лютого 2012 року (справа N 6-30639св11), 30 січня (справа N 759/8802/15-ц), 1 лютого (справа N 707/247/16-ц), 1 лютого (справа N 725/4397/15-ц), 3 лютого (справа N 127/2-4295/09) та 8 лютого 2017 року (справа N 367/206/14-ц), постанови Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року у справі N 1/198/-10 та від 12 листопада 2013 року у справі N 910/7500/13. Ухвалою судді Верховного Суду України від 23 листопада 2017 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано матеріали справи з Рахівського районного суду Закарпатської області. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року зазначену справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 6 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції та заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому, зазначені рішення в справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Закону N 2147-VIII. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 вересня 2007 року між Закритим акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ЗАТ "АКПІБ") та ОСОБА_5 було підписано кредитний договір N 1515, відповідно до умов якого ОСОБА_5 отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США. За користування кредитом була встановлена процентна ставка в розмірі 10 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту та процентів за ним не пізніше 11 вересня 2027 року 12 лютого 2009 року між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_5 було укладено договір N 1 про внесення змін та доповнень до кредитного договору N 1515 від 12 вересня 2007 року. У пункті 2.1. цього договору зазначено, що банк надає позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлюваної мультивалютної кредитної лінії у сумі еквівалентній 535 тис. 648 грн на умовах, передбачених цим договором та договорами про внесення змін та доповнень до нього, але для кожного виду валют ліміт кредитування не може перевищувати 35 тис. 240 доларів США та 264 тис. 300 грн. При цьому з 12 лютого 2009 року ліміт кредитної лінії складає 264 тис. 300 грн. Згідно з пунктом 2.2 цього договору за користування кредитом встановлюється процентна ставка в розмірі 10 % річних за користування кредитом, наданим в доларах США та 10 % річних за кредитом, наданим у гривні. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 1515, 14 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, посвідчений державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І., та зареєстрований в реєстрі за реєстраційним N 1-3032, за умовами якого зазначені особи передали банку в іпотеку чотирикімнатну квартиру на першому поверсі п'ятиповерхового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 17 грудня 2012 року між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк" (який є правонаступником ЗАТ "АКПІБ") та ТОВ "Кредитні ініціативи" було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло право вимоги за кредитним договором N 1515 від 12 вересня 2007 року, укладеного між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_5 10 грудня 2013 року, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю. було вчинено виконавчий напис за р. N 2093, у відповідності до якого було звернуто стягнення на квартиру, що є предметом іпотеки за іпотечним договором N 1-3032. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року в справі N 709/2714/12 за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "АКПІБ", яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 між ОСОБА_5 та ЗАТ "АКПІБ" є неукладеним, а тому, оспорюваний договір іпотеки, який укладався в забезпечення виконання зазначеного кредитного договору, є недійсним. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду від 27 листопада 2012 року у справі N 709/2714/12 за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "АКПІБ", ОСОБА_5 про визнання недійсним кредитного договору N 1515 від 12 вересня 2007 року, у задоволенні позову ОСОБА_8 було відмовлено, а формулювання, що оспорюваний кредитний договір не є укладеним, а тому не підлягає судовому захисту, було взято з контексту вказаного рішення, яким навпаки встановлено відсутність доказів, які б дали можливість зробити висновок про те, що зміст кредитного договору суперечить чинному законодавству. Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях, зокрема в постанові Вищого господарського суду України від 12 листопада 2013 року в справі N 910/7500/13 та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року (справа N 6-30641св11), 15 лютого 2012 року (справа N 6-30639св11) суди, на відміну від справи, яка переглядається, дійшли висновку про те, що основне зобов'язання - кредитний договір є неукладеним, і це встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, таке зобов'язання не може забезпечуватись дійсним договором іпотеки. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Постанова Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року (справа N 1/198/-10), на яку в своїй заяві також посилається ОСОБА_3 прийнята у справі про звернення стягнення на заставне майно; ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня (справа N 759/8802/15-ц), 1 лютого (справа N 707/247/16-ц), 3 лютого (справа N 127/2-4295/09), 8 лютого 2017 року (справа N 367/206/14-ц) прийняті у справах за заявами про заміну сторони виконавчого провадження. Отже, у справах наявні інші підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені інші фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року (справа N 725/4397/15-ц), надана заявником для порівняння не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судове рішення апеляційної інстанції та передав справу на новий апеляційний розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Велика Палата Верхового Суду виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Отже інформація, яка повинна бути надана до моменту укладання договору однією із сторін є частиною пропозиції та істотною умовою договору, оскільки обов'язковість її оприлюднення прямо передбачена Законом. Відповідно до частини першоїстатті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення. Відповідно до частини 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина 1 статті 575 ЦК України). У відповідності до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Основне зобов'язання - зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою. Відповідно до частин 4 та 5 статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Враховуючи те, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року в справі N 709/2714/12, яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним, то таке зобов'язання не може забезпечуватись дійсним договором іпотеки. Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина 3 статті 215 ЦК України). Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Оскільки оспорюваний договір іпотеки укладений в забезпечення виконання кредитного договору, який є неукладеним, що суперечать вимогам цивільного законодавства щодо застави майна та частини 4 статті 3 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року, яке набуло чинності, відмовлено в задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з тим, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним, а тому у сторін не виникли взаємні права та обов'язки за договором. Отже суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки кредитний договір N 1515 від 12 вересня 2007 року є неукладеним, а тому, оспорюваний договір іпотеки, який укладався в забезпечення виконання зазначеного кредитного договору, є недійсним. Отже, у справі, яка переглядається Великою Палатою Верховного Суду, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) є підставою для скасування зазначених рішень. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року скасувати, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 916/5073/15 Провадження N 12-33зг18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., представників позивача - Порохняка Я.О., Сідей О.А., Сімчука В.І., представника відповідача - Фельдман О.А., представника третьої особи - не з'явився, розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства "СБЕРБАНК" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року у справі N 916/5073/15 Господарського суду Одеської області за позовом Публічного акціонерного товариства "СБЕРБАНК" до Товариства з обмеженою відповідальністю "БЛЕК CI РІЕЛТІ ГРУП" (нова назва - Товариство з обмеженою відповідальністю "УКРБУДСПЕЦТЕХ") за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Чорноморець", про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб визнання права власності. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Публічне акціонерне товариство "СБЕРБАНК" (далі - ПАТ "СБЕРБАНК", позивач, заявник, Банк) звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "БЛЕК CI РІЕЛТІ ГРУП" (нова назва - Товариство з обмеженою відповідальністю "УКРБУДСПЕЦТЕХ"; далі - ТОВ "УКРБУДСПЕЦТЕХ", відповідач), у якому з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог просило звернути стягнення на предмет іпотеки у спосіб визнання права власності за позивачем на нерухоме майно згідно з укладеними договорами іпотеки (від 15 липня 2011 року, від 19 грудня 2011 року - 2 договори, від 27 квітня 2013 року - 3 договори, від 29 квітня 2013 року - 4 договори, від 21 червня 2013 року; далі - 11-ть договорів іпотеки) в рахунок часткового погашення заборгованості за укладеним договором про відкриття кредитної лінії від 15 липня 2011 року N 14-В/11/44ЮО (далі також - кредитний договір), між Приватним акціонерним товариством "ФУТБОЛЬНИЙ КЛУБ "ЧОРНОМОРЕЦЬ" (далі - ПрАТ "ФК "ЧОРНОМОРЕЦЬ") і ПАТ "СБЕРБАНК", в розмірі 44767042,48 доларів США та 45773758,97 грн. з яких: 36773937,32 доларів США загальної заборгованості за кредитною лінією; 7993105,16 доларів США процентів за користування кредитною лінією; 15802012,75 грн пені за прострочення сплати процентів за користування кредитною лінією; 29972746,22 грн пені за прострочення сплати загальної заборгованості за кредитною лінією. 1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до частини першої статті 33 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) у нього виникло право звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду визначено частиною третьою статті 33 цього Закону N 898-IV, тому, на думку позивача, він має право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки саме на підставі рішення суду. Позивач наголошує на тому, що не має іншого ефективного засобу юридичного захисту своїх прав, оскільки він позбавлений юридичної можливості в позасудовому порядку зареєструвати право власності на предмет іпотеки у зв'язку з його арештом. 1.3. Як на правові підстави позову ПАТ "СБЕРБАНК" посилається на статті 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, статті 16, 328, 335, 376, 392, 525, 526, 530, 589, 625, 1049, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та правову позицію Верховного Суду України, викладену у постановах від 26 грудня 2011 року у справі N 3-139гс11/33/14, від 11 грудня 2013 року у справі N 6-124цс13, від 19 серпня 2014 року у справі N 3-43гс14, від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16, від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-1625цс16. 1.4. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач зазначає, що ані Законом України "Про іпотеку", ані 11-ма договорами іпотеки не передбачено такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у судовому порядку; вказує на те, що позивач не надав доказів того, що його права як іпотекодержателя на реалізацію застереження в 11-ти договорах іпотеки порушено, а саме доказів звернення до державного реєстратора для реєстрації права власності на іпотечне майно та відмови у державній реєстрації. 1.5. Відповідач наголошує на тому, що подача позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності є порушенням умов пункту 6.4 11-ти договорів іпотеки та статті 39 Закону N 898-IV. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. 15 липня 2011 року між Публічним акціонерним товариством "ДОЧІРНІЙ БАНК СБЕРБАНКУ РОСІЇ", найменування якого змінено на ПАТ "СБЕРБАНК" (банк) та ПрАТ "ФК "ЧОРНОМОРЕЦЬ" (позичальник) укладено договір про відкриття кредитної лінії N 14-В/11/44/ЮО, відповідно до умов якого останнє отримало кредит у розмірі 45968758,67 доларів США. 2.2. На забезпечення кредитних зобов'язань ПрАТ "ФК "Чорноморець" між Товариством з обмеженою відповідальністю &qu/s;БЛЕК CI РІЕЛТІ ГРУП&quiz; (нова назва - ТОВ "УКРБУДСПЕЦТЕХ") як іпотекодавецем та ПАТ "СБЕРБАНК" як іпотекодержателем укладено 11-ть договорів іпотеки. Предметом іпотеки визначено нерухоме майно, яке знаходиться на праві власності у відповідача у м. Одесі. 2.3. У зв'язку з неналежним виконанням умов договору про відкриття кредитної лінії за ПрАТ "ФК "Чорноморець" утворилася заборгованість у розмірі 44767042,48 доларів США та 45773758,97 грн. 2.4. Тому ПАТ "СБЕРБАНК" просило визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке є предметом 11-ти договорів іпотеки. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Справа розглядалась судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Одеської області від 28 лютого 2017 року у справі N 916/5073/15, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23 травня 2017 року та постановою Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено. 3.2. Умотивовуючи рішення, суди виходили з того, що іпотекодавець - ТОВ "УКРБУДСПЕЦТЕХ" - не надав згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем; доказів того, що діями або бездіяльністю відповідач унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, матеріали справи не містять, і таких обставин не встановлено судом. Звернення до суду з відповідним позовом за захистом своїх порушених прав у цьому випадку можливе лише тоді, коли такі права порушені і вичерпано всі можливі позасудові способи їх захисту, чого банк не довів. 4. Короткий зміст вимог і доводів, наведених у заяві про перегляд судових рішень 4.1. 14 грудня 2017 року ПАТ "СБЕРБАНК" звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з заявою, а саме: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 4.2. Заявник просить скасувати рішення місцевого, постанови апеляційного та касаційного господарських судів та прийняти нове рішення - про задоволення позову. 4.3. На переконання заявника, відмовляючи у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб визнання права власності на нерухоме майно за банком, суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин положення статей 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, тоді як ці норми застосували суди касаційної інстанції у подібних правовідносинах. 4.4. Заявник наголошує, що суди попередніх інстанцій не спростували наявності в умовах іпотечних договорів (іпотечного застереження) такого способу звернення стягнення, як передача іпотекодавцю у власність предметів іпотеки, що ототожнюється зі способом звернення стягнення. 4.5. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права ПАТ "СБЕРБАНК" додало до заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року у справі N 916/3731/15, від 27 квітня 2017 року у справі N 916/3733/15, від 26 січня 2016 року у справі N 922/3350/13, ухвал Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року у справі N 756/16414/14-ц, від 01 червня 2016 року у справі N 466/8679/13-ц. 4.6. У наданих для порівняння постановах Вищий господарський суд України як суд касаційної інстанції зазначив таке: 4.7. Справи N 916/3731/15, N 916/3733/15 - суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у разі наявності узгодженого сторонами у договорі іпотеки застереження відносно права кредитора задовольнити свої вимоги до боржника шляхом набуття права власності на нерухоме майно, передане йому на забезпечення виконання основного зобов'язання, звернення кредитора до суду із відповідним позовом про звернення стягнення на це майно шляхом набуття на нього права власності, у разі якщо такий спосіб захисту є єдиним ефективним і можливим, а також відповідає змісту порушеного права, враховуючи характер такого порушення та наслідки, спричинені цим порушенням, є допустимим та узгоджується із нормами Конституції, які мають найвищу юридичну силу; - беручи до уваги наявні в іпотечному договорі положення відносно права банку (позивача) набути право власності на іпотечне майно за відповідних підстав, наявність яких встановлена судами попередніх інстанцій, зокрема порушення виконання відповідачем кредитних договорів, а також враховуючи те, що позивач не може задовольнити свої вимоги в позасудовому порядку, у зв'язку з арештом спірного нерухомого майна, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором, в рамках розгляду цивільних та господарських справ, оспорюванням відповідачем договору іпотеки, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову. 4.8. Справа N 922/3350/13 - суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, посилаючись на статтю 17 Закону України "Про іпотеку", статтю 1 ГПК України, з огляду на те, що предмет іпотеки не реалізовано і погашення вимог банку за рахунок іпотеки не відбулося, дійшов висновку, що право вимоги банку, забезпеченої іпотекою, є дійсним і підлягає судовому захисту. 4.9. У наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ як суд касаційної інстанції зазначив таке: 4.10. Справа N 756/16414/14-ц - пославшись на частину другу статті 16 ЦК України, статті 33, 36, частину першу статті 37 Закону N 898-IV, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором. 4.11. Справа N 466/8679/13-ц - пославшись на частину другу статті 16 ЦК України, статтю 11, частину третю статті 33, статтю 36, частину першу статті 37 Закону N 898-IV, суд касаційної інстанції зазначив, що з урахуванням цих норм права не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо його передбачено договором; - таким чином, в разі встановлення такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки в договорі іпотекодержатель на підставі частини другої статті 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом. 4.12. Крім того, заявник зазначає, що судові рішення у справі N 916/5073/15 не відповідають правовій позиції, яка викладена Верховним Судом України у постановах від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16 та від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16, де суди встановили, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. 4.13. ТОВ "УКРБУДСПЕЦТЕХ" надало пояснення на заяву ПАТ "СБЕРБАНК" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року у справі N 916/5073/15, відповідно до яких, на думку відповідача, неможливо визнати право власності за іпотекодержателем за рішенням суду, якщо до цього він не набув цього права в позасудовому порядку. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 5.1. Щодо наявності підстав для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів слід зазначити таке. 5.2. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення ПАТ "СБЕРБАНК" до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у цій справі) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 5.3. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предметів спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. 5.4. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду. 5.5. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, -така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 5.6. Проаналізувавши правову позицію, викладену в постановах Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року у справі N 916/3731/15, від 27 квітня 2017 року у справі N 916/3733/15, від 26 січня 2016 року у справі N 922/3350/13, ухвалах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року у справі N 756/16414/14-ц, від 01 червня 2016 року у справі N 466/8679/13-ц, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували норми статей 33, 36, 37, 38 Закону N 898-IV у подібних правовідносинах. 5.7. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. 5.8. Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. 5.9. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 5.10. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. 5.11. Відповідно до статті 2 11-ти договорів іпотеки предметами іпотеки забезпечувались зобов'язання іпотекодавця, що випливають з основного договору та можуть виникнути у майбутньому за основним договором, зокрема, але не обмежуючись зобов'язаннями, що полягають у поверненні кредиту, сплаті процентів за користування кредитом, сплаті комісійної винагороди, зобов'язань, що полягають у відшкодуванні збитків за основним договором, зобов'язань зі сплати штрафних санкцій за основним договором. 5.12. В 11-ти договорах іпотеки міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань. 5.13. Зокрема, у пункті 6.2 статті 6 11-ти договорів іпотеки зазначено, що іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі, якщо в момент настання терміну (строку) виконання боржником будь-якого із зобов'язань, зазначених у статті 2 цих іпотечних договорів, воно (вони) не буде (будуть) виконане (виконані) належним чином. 5.14. Відповідно до пункту 6.3 статті 6 11-ти договорів іпотеки іпотекодержатель набуває право вимагати дострокового виконання зобов'язань, зазначених у статті 2 цих договорів, а якщо його вимога не буде задоволена в 30-денний строк - звернути стягнення на предмет іпотеки. 5.15. Згідно з умовами пункту 6.4 статті 6 11-ти договорів іпотеки у разі настання випадків, передбачених пунктами 6.2, 6.3 цих договорів, іпотекодержатель реалізує предмет іпотеки, на який звернено стягнення на підставі рішення суду, вчиненого виконавчого напису нотаріуса. Також у разі настання випадків, передбачених пунктами 6.2, 6.3 цих договорів, іпотекодержатель може звернути стягнення шляхом позасудового врегулювання між сторонами шляхом, зокрема, передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, визначеному чинним законодавством України; права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому чинним законодавством України. 5.16. У підпункті 6.4.1 пункту 6.4. 11-ти договорів іпотеки деталізовано, що у разі звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття його у власність, іпотекодержатель повідомляє іпотекодавця в письмовій формі у вигляді листа-повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття його у власність. До іпотекодержателя переходить право власності на предмет іпотеки на 31-й календарний день з дати, яка підтверджує вручення іпотекодавцю повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття його у власність (далі - момент набуття права власності на предмет іпотеки) за умови, що до цього терміну іпотекодержателю не буде повернуто (сплачено) заборгованість за усіма зобов'язаннями, зазначеними у статті 2 цих договорів, в повному обсязі на дату повернення (сплати) заборгованості. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, якого призначає іпотекодержатель. 5.17. Тобто сторони, підписавши 11-ть договорів іпотеки, обумовили всі їх умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору. 5.18. 15 липня 2015 року Банк надіслав на адресу позичальника та іпотекодавця 11-ть повідомлень-вимог, датованих 14 липня 2015 року, в яких зазначалось про невиконання ПрАТ "ФК "ЧОРНОМОРЕЦЬ" своїх зобов'язань за кредитним договором щодо повернення суми кредиту, процентів за користування кредитом і пені та вимагалось від іпотекодавця протягом 30-денного строку усунути порушення умов кредитного договору - погасити заборгованість. 5.19. У повідомленнях-вимогах зазначено, що у випадку невиконання або несвоєчасного виконання цих вимог Банк буде вимушений звернути стягнення на передане в іпотеку майно з метою стягнення вищезазначеної суми заборгованості/частини суми заборгованості за кредитним договором в примусовому порядку. Стягнення заборгованості та звернення стягнення на майно, передане Банку в іпотеку, буде здійснено Банком на власний розсуд в один із способів, передбачених законом або вищезазначеними договорами іпотеки, в тому числі шляхом звернення з позовом до суду або вчинення виконавчого напису нотаріуса. 5.20. Повідомлення-вимоги отримані іпотекодавцем 27 липня 2015 року, що останнім не заперечувалось. Відповідей на вказані повідомлення не надано. 5.21. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. 5.22. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. 5.23. Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 5.24. У статті 12 Закону N 898-IV вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. 5.25. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12цього Закону. 5.26. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 5.27. Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. 5.28. Згідно зі статтею 36 Закону N 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. 5.29. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. 5.30. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону N 898-IV; - право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. 5.31. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. 5.32. При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону N 898-IV не передбачає виникнення права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі рішення суду. 5.33. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. 5.34. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. 5.35. Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. 5.36. Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі). 5.37. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону N 898-IV, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. 5.38. Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року N 1953-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. 5.39. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 5.40. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. 5.41. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. 5.42. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. 5.43. Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. 5.44. Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав. 5.45. Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. 5.46. За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. 5.47. Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав. 5.48. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). 5.49. Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. 5.50. Окрім цього, позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону N 898-IV можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. 5.51. Право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом прийняття його у свою власність на підставі іпотечного договору є позасудовим способом захисту і не передбачено як спосіб захисту права шляхом звернення до суду (фактично про встановлення права за рішенням суду) ні статтею 16 ЦК України, ні Законом N 898-IV, ні договором, укладеним між сторонами. 5.52. Доводи заявника про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, викладеному у постановах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16 та від 28 вересня 2016 року N 6-1243цс16 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права також не можна визнати обґрунтованими з огляду на таке. 5.53. У зазначених постановах Верховний Суд України дійшов висновку, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). 5.54. Крім того, Верховний Суд України зазначив, що стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. 5.55. Суд також указав, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові, а саме - на підставі виконавчого напису нотаріуса та відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. 5.56. Зазначив, що позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. 5.57. У наведених вище постановах Верховний Суд України указав на неправильне застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій статей 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, оскільки у цих справах суди задовольнили позовні вимоги про визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. 5.58. Таким чином, підстав вважати невідповідність постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року у справі N 916/5073/15 правовому висновку, викладеному в постановах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16 та від 28 вересня 2016 року N 6-1243цс16, не вбачається. 5.59. Отже, у справі, яка переглядається, положення Закону N 898-IV суди застосували правильно, судові рішення у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви слід відмовити. 6. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права 6.1. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону N 898-IV є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. 6.2. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону N 898-IV суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "СБЕРБАНК" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року у справі N 916/5073/15 відмовити. 2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко

Постанова Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа N 554/14813/15-ц Провадження N 14-66 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича (далі також - нотаріус), Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект" про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності, відповідного запису в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та повернення сторін у первинний стан за касаційною скаргою ТзОВ "Кей-Колект" на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року, ухвалене суддею Андрієнко Г.В., й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Буленка О.О., Дорош А.І. й Омельченко Л.М. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3 (представник - ОСОБА_8), - відповідачі: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Борис Михайлович, ТзОВ "Кей-Колект". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2015 року позивач звернулась з позовом про: - скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний N 23302570) від 31 липня 2015 року щодо реєстрації за ТзОВ "Кей-Колект" права власності (N запису 10626555) на квартиру загальною площею 80,5 кв. м і житловою площею 49,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира, предмет іпотеки); - скасування запису N 10626555 у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; - повернення сторін у первинний стан шляхом застосування реституції. 2. Позовна заява мотивована тим, що нотаріус порушив вимоги чинного законодавства України, зареєструвавши право власності на належну позивачеві квартиру, яка була її єдиним житлом, та не мав права проводити таку реєстрацію за іншою особою, оскільки відповідно до умов Договору іпотеки від 10 липня 2008 року (далі - договір іпотеки) для задоволення вимог кредитора у позасудовому порядку необхідно було укласти окремий договір. 3. Позивач також вказала, що нотаріус мав право зареєструвати право власності на предмет іпотеки, якщо іпотекодержатель надав йому копію письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, яка була надіслана іпотекодавцю і не була виконана у строк, що не міг бути меншим 30 днів з моменту її одержання. Проте, за твердженням позивача, іпотекодержатель таку вимогу не надсилав. 4. Крім того, позивач стверджувала, що нарахована їй заборгованість не була безспірною на момент вчинення нотаріусом оскаржених дій. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 24 травня 2016 року Октябрський районний суд м. Полтави ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив: скасував рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний N 23302570 від 31 липня 2015 року, про реєстрацію за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; скасував запис у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; повернув сторони у первинний стан: поновив за позивачем право власності на квартиру. 6. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі порушили право власності позивача, оскільки для передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання згідно з умовами договору іпотеки необхідним є укладення окремого договору між позивачем і ТзОВ "Кей-Колект". А оскільки такий договір не укладений, то рішення нотаріуса є протиправним. 7. Крім того, суд першої інстанції вказав, що 25 вересня 2012 року Октябрський районний суд м. Полтави відмовив у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки. Це рішення суду набрало законної сили 14 грудня 2012 року. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 30 серпня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 9. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, розглядаючи справу, не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що сторони договору іпотеки дійшли згоди, що право власності на заставне майно виникає лише на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку". А у матеріалах справи відсутні докази укладання договору між іпотекодавцем й іпотекодержателем про задоволення вимог останнього. З огляду на це протиправним є прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. 10. Крім того, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про безпідставність посилання представника ТзОВ "Кей-Колект" на необхідність розгляду позовних вимог про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію та повернення сторін у первинний стан за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 20 вересня 2016 року ТзОВ "Кей-Колект" подало касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 12. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року та ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 8 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Ухвала мотивована тим, що ТзОВ "Кей-Колект" оскаржує рішення суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. ТзОВ "Кей-Колект" вказує на те, що обов'язок позивача погасити заборгованість зберігається незалежно від підписання договору факторингу та договору про відступлення прав за договором іпотеки. 16. ТзОВ "Кей-Колект" вважає, що, зауважившивідсутність додатків до договору факторингу, суд недостатньо з'ясував обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, а також порушив вимоги статей 15 і 16 ЦПК України, оскільки спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 17. На думку особи, яка подала касаційну скаргу, суди не взяли до уваги, що рішення про державну реєстрацію права власності на нерухомість було прийняте нотаріусом як спеціальним суб'єктом, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. А тому оскарження дій нотаріуса має відбуватися за правилами адміністративного судочинства. 18. Крім того, відповідно до частини другої статті 36 Закону України "Про іпотеку" визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Позиція інших учасників справи 19. У відзиві на касаційну скаргу позивач стверджує, що у нотаріуса були відсутні документи, необхідні для реєстрації права власності на предмет іпотеки згідно з Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України N 868 від 17 жовтня 2013 року, а також що така реєстрація згідно з Порядком взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2013 року N 607/5, могла проводитися лише державним реєстратором Міністерства юстиції України. 20. Позивач звертає увагу, що Октябрський районний суд м. Полтави, який рішенням від 25 вересня 2012 року відмовив у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановив відсутність акта приймання-передачі права вимоги за формою згідно з додатком N 2 до договору факторингу N 1 від 12 грудня 2011 року, укладеного Публічним акціонерним товариством "УкрСиббанк" з ТзОВ "Кей-Колект" щодо зобов'язань, які виникли у позивача на підставі кредитного договору. 21. Крім того, позивач заперечує можливість розгляду справи за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір випливає з договірних відносин. Зазначає, що аналогічна позиція була висловлена у постанові судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16. 22. Нотаріус відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.2) Щодо юрисдикції суду 23. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 24. Згідно з частиною першою статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 25. Пункт 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 26. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. 27. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 28. Спір виник між сторонами з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій ТзОВ "Кей-Колект" і нотаріуса щодо реєстрації такого права на неї за ТзОВ "Кей-Колект". 29. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права позивача та з належністю виконання договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. 30. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані аргументи ТзОВ "Кей-Колект" щодо необхідності розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. 31. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на її позицію щодо спору про юрисдикцію суду, висловлену у постановах від 4 квітня 2018 року у справах N 826/9928/15 і N 817/567/16. У цих справах позови були обґрунтовані незаконністю дій приватного нотаріуса як суб'єкта, наділеного владними управлінськими функціями державного реєстратора. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вказані справи мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 32. Так, у справі N 826/9928/15 позов був обґрунтований незаконністю дій приватного нотаріуса з прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки, а не з невиконанням умов договору. Позивач доводив таку незаконність з огляду, зокрема, на те, що державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки мала здійснити Державна реєстраційна служба, а не приватний нотаріус, який не вчиняв нотаріальних дій. Визнання права власності на предмет іпотеки позивач не вимагав. 33. У справі N 817/567/16 позивач доводив, що приватний нотаріус перевищив повноваження при внесенні запису до Державного реєстру іпотек про зміну умов обтяження предмета іпотеки, оскільки за Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" на час внесення вказаного запису не мав відповідних повноважень. А тому вказаний спір не стосувався виконання умов договору. 34. Натомість, обставини справи N 554/14813/15-ц щодо захисту права власності позивача відрізняються від наведених і стосуються належності виконання умов договору іпотеки. (1.2) Щодо підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки 35. В обґрунтування позовних вимог позивач вказала, що нотаріус діяв з порушенням вимог законодавства, чинного на той момент (іпотекодержатель не надіслав вимогу іпотекодавцю про усунення порушень), вимоги ТзОВ "Кей-Колект" позивач заперечує і вважає їх передчасними, оскільки термін повернення кредиту настане 8 липня 2022 року. 36. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке: 36.1. Позивач і Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - банк), уклали Договір про надання споживчого кредиту (далі - кредитний договір). Згідно з його умовами позивач отримала кредит у сумі 99 000,00 доларів США для купівлі квартири з терміном погашення кредиту - 8 липня 2022 року. 36.2. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки, за умовами якого іпотекодержатель (банк) забезпечив свою вимогу до іпотекодавця (позивача) квартирою останнього. 36.3. 12 грудня 2011 року банк і ТзОВ "Кей-Колект" уклали договір факторингу N 1. 36.4. 25 вересня 2012 року Октябрський районний суд м. Полтави у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовив. Це рішення суду набрало законної сили 14 грудня 2012 року. 37. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" є три різні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса та договір про задоволення вимог іпотекодержателя. 38. Згідно з частинами першою та другою статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим нотаріально посвідченим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог останнього, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України "Про іпотеку". Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає останньому застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. 39. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що сторони за договором іпотеки погодили можливість виникнення в іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя та у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку" (підпункти 5.2.1 і 5.2.2 пункту 5.2 договору іпотеки).Проте, як встановили суди, докази укладення такого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у матеріалах справи відсутні.А тому прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, є протиправним. 40. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів погоджується. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 41. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 42. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 43. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвала Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року є правильними по суті і законними, а тому залишає їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 44. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені ТзОВ "Кей-Колект" у зв'язку з поданням касаційної скарги, покладаються на ТзОВ "Кей-Колект". З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" залишити без задоволення. 2. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 5червня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою до ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. ПАТ «Ощадбанк» зазначало, що між ним та ОСОБА_1 21 травня 2008 року було укладений договір НОМЕР_1 про іпотечний кредит. Відповідно до пункту 1.1 цього договору банк надав позичальнику кредит у сумі 130 тис. грн, а позичальник зобов’язався отримати, належним чином використати та повернути кредит, сплатити 15 % річних за користування коштами у порядку, на умовах та в строки, визначені договором. Згідно з пунктом 1.2 договору кредит надано строком на 20 років з терміном остаточного погашення не пізніше 20 травня 2028 року на придбання домоволодіння. На забезпечення виконання зобов’язань за договором про іпотечний кредит 21 серпня 2008 року з ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_2, посвідчений приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_2. Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки іпотекодавець передав в іпотеку майно – будинок та земельну ділянку, що знаходяться за АДРЕСА_1. ОСОБА_1 припинив виконувати умови договору, порушив графік погашення кредиту та сплати відсотків, у зв’язку із чим утворилася заборгованість. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року з ОСОБА_1 на користь банку стягнуто заборгованість за кредитом у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп. та судові витрати. За заявою банку 1 червня 2010 року відділ державної виконавчої служби Роменського міськрайонного управління юстиції (далі – ВДВС Роменського МРУЮ) відкрито виконавче провадження, проте до теперішнього часу боржник не сплатив заборгованість за кредитом. Станом на 15 травня 2015 року заборгованість ОСОБА_1 складала 196 тис. 508 грн 28 коп., з яких: 125 тис. 720 грн 14 коп. – заборгованість за кредитом; 22 тис. 390 грн 46 коп. – заборгованість за відсотками; 48 тис. 397 грн 68 коп. – пеня за простроченим кредитом та відсотками. ПАТ «Ощадбанк» просило в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, встановивши початкову ціну реалізації предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки суб’єкта оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 21 вересня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: на погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Ощадбанк» за договором про іпотечний кредит НОМЕР_1 від 21 травня 2008 року, яка становить 277 тис. 493 грн 8 коп. і складається із 125 тис. 720 грн 14 коп. заборгованості за кредитом, 20 тис. 924 грн 63 коп. заборгованості за відсотками, 40 тис. 361 грн 33 коп. пені за простроченим кредитом, 4 тис. 196 грн 39 коп. пені за простроченими відсотками, 73 тис. 099 грн 84 коп. інфляційних втрат, 13 тис. 190 грн 75 коп. 3 % річних від простроченої суми за кредитним договором, звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 21 травня 2008 року, реєстровий НОМЕР_2, - нерухоме майно, яке знаходиться за АДРЕСА_1, а саме домоволодіння, яке складається з дерев’яного будинку, загальною площею 86,2 кв. м, житловою площею 41,7 кв. м, сараю дощаного літера «Б», сараю дощаного літера «Б1», сараю цегляного, льоху цегляного, і належить ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року, а також земельну ділянку, загальною площею S_1, яка належить ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку, виданих Роменським міським управлінням земельних ресурсів 20 травня 2008 року згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року НОМЕР_3. Визначено спосіб реалізації предметів іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів; установлено початкову ціну реалізації предметів іпотеки згідно з висновками судової експертизи – домоволодіння 139 тис. 400 грн, земельна ділянка – 47 тис. 700 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 256-258, 260, 261, 266 та 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2013 року, 3 червня 2015 року, 29 січня 2016 року, постанови Верховного Суду України від 16 квітня, 19 листопада 2014 року, 8 червня та 2 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Ощадбанк» - ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 21 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Ощадбанк» було укладено договір НОМЕР_1 про іпотечний кредит. Відповідно до пункту 1.1 цього договору банк надав позичальнику кредит у сумі 130 тис. грн, а позичальник зобов’язався отримати, належним чином використати та повернути кредит, сплатити 15 % річних за користування кредитом в порядку, на умовах та в строки, визначені договором. Згідно з пунктом 1.2 цього договору кредит надано строком на 20 років з терміном остаточного погашення не пізніше 20 травня 2028 року на придбання домоволодіння. З метою забезпечення виконання зобов’язань за договором про іпотечний кредит з ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі 21 серпня 2008 року за НОМЕР_2, посвідчений приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_2. Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов’язання, що випливає з договору про іпотечний кредит, передав в іпотеку майно – будинок та земельну ділянку, що знаходяться за АДРЕСА_1 (будинок дерев’яний, загальною площею 86,2 кв. м, житловою площею 41,7 кв. м, що знаходиться на земельній ділянці площею S_1, на якій також розташовані два дощані сараї, цегляний сарай та погріб). Вказаний будинок належить ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_4 12 травня 2008 року, реєстровий номер НОМЕР_4, зареєстрований державним КП «Роменське МБТІ» в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 15 травня 2008 року. Земельна ділянка належить ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку, виданих Роменським міським управлінням земельних ресурсів 20 травня 2008 року згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року НОМЕР_3. 28 лютого 2010 року між ПАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір до договору про іпотечний кредит НОМЕР_1 від 21 травня 2008 року, яким змінено строк погашення кредиту – не пізніше 28 лютого 2010 року. Оскільки боржник не виконав вимог договору, в зазначений строк гроші банку не повернув, банк звернувся з позовом до суду про стягнення заборгованості за кредитом. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року позов ПАТ «Ощадбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп., вирішено питання про розподіл судових витрат. За заявою ПАТ «Ощадбанк» 1 червня 2010 року ВДВС Роменського МРУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання вказаного судового рішення, проте до теперішнього часу боржник не сплатив заборгованості, рішення суду не виконав. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «Ощадбанк» та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанцій, виходив з того, що основне зобов’язання за кредитним договором не виконано, заборгованість з відповідача на користь банку, стягнута судовим рішенням, не сплачена, а тому відсутні підстави вважати, що позовна давність за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки спливла. У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 16 квітня, 19 листопада 2014 року, 2 листопада 2016 року міститься висновок про те, що початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Строк як часова категорія характеризується не тільки початковим, а й кінцевим моментом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Аналогічний висновок міститься й в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2013 року, та 3 червня 2015 року. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки. Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони кредитних правовідносин змінили строк виконання основного зобов’язання 28 лютого 2010 року вони уклали додаткову угоду, якою визначили кінцевий строк погашення кредиту до 28 лютого 2010 року. В 2010 році банк звертався до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором про іпотечний кредит та звернення стягнення на предмет іпотеки, а рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року з ОСОБА_1 на користь банку стягнуто заборгованість у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп. та судові витрати, вимога банку про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою позивача залишена без розгляду. Отже, змінивши строк виконання основного зобов’язання, банк був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати, коли банк дізнався про порушення свого права, тобто з 28 лютого 2010 року – дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 28 лютого 2010 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише у травні 2015 року, тобто зі спливом позовної давності. Разом з цим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування вищевказаних рішень. За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду Сумського області від 21 вересня 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1674цс17 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони кредитних правовідносин змінили строк виконання основного зобов’язання 28 лютого 2010 року вони уклали додаткову угоду, якою визначили кінцевий строк погашення кредиту до 28 лютого 2010 року. Змінивши строк виконання основного зобов’язання, банк був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати, коли банк дізнався про порушення свого права, тобто з 28 лютого 2010 року – дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. Отже висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1674цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A1A8CCF85EF55460C22581C60046B0A5

Постанова Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ справа N 369/9724/15-ц провадження N 61-1500 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Хопти С.Ф. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В., Черняк Ю.В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Експобанк", відповідач - ОСОБА_1, третя особа - приватне підприємство "Мрія Імпекс", розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Експобанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 3 жовтня 2016 року у складі судді Дубас Т.В. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 7 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Сушко Л.П., Кулішенка Ю.М., Ігнатченко Н.В., ВСТАНОВИВ: У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Експобанк" (далі - ПАТ "КБ "Експобанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності. Позовна заява мотивована тим, що 22 лютого 2008 року між ПП "Мрія Імпекс" та товариством з обмеженою відповідальністю "КБ "Експобанк", (правонаступником якого є ПАТ "КБ "Експобанк") було укладено договір кредитної лінії, відповідно до якого ПП "Мрія Імпекс" було надано кредит, ліміт якого в сумі не перевищує 15 млн грн., зі сплатою за користування кредитом 20 % річних, строком до 22 лютого 2011 року. За угодою до договору кредиту від 15 червня 2012 року банком позичальнику було надано кредит у розмірі 20 млн 100 тис. грн зі сплатою за користування кредитом 13 % річних, зі строком повернення кредиту та процентів за користування кредитом до 20 лютого 2013 року. 22 лютого 2008 року з метою забезпечення належного виконання зобов'язання, що випливає з кредитного договору, між банком та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передав в іпотеку земельну ділянку за адресою: с. Горбовичі, Києво-Святошинський район, Київська область, площею 3,2557 га у межах згідно з планом, цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель та споруд. ПП "Мрія Імпекс" умови договору кредиту належним чином не виконує. 25 серпня 2015 року на адресу ПП "Мрія Імпекс" направлено вимогу про усунення порушень основного зобов'язання у тридцятиденний термін. Проте зобов'язання за кредитним договором не виконано, у зв'язку з чим утворилася заборгованість за кредитним договором, яка станом на 25 серпня 2015 року становить 40 945 437 грн 91 коп., з яких: прострочена заборгованість за кредитом - 20 млн 100 тис. грн. прострочена заборгованість за процентами - 1 829 048,06 грн. пеня за простроченим кредитом з 21 лютого 2013 року по 25 серпня 2015 року - 13 410 279,45 грн. пеня за простроченими процентами з 21 лютого 2013 року по 25 серпня 2015 року - 1 220 300,78 грн. штраф за кредитом - 4 млн 20 тис. грн. штраф за процентами - 365 809,61 грн. Враховуючи викладене, позивач просив у рахунок виконання основного зобов'язання за договором кредитної лінії від 22 лютого 2008 року, укладеним між ПАТ "КБ "Експобанк" та ПП "Мрія Імпекс", звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 22 лютого 2008 року, укладеним між ПАТ "КБ "Експобанк" та ОСОБА_1, шляхом визнання за іпотекодержателем ПАТ "КБ "Експобанк" права власності на предмет іпотеки, а саме: земельну ділянку за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Шпитьківська сільська рада, с. Горбовичі, площею 3,2557 га, вартістю згідно з висновком про вартість майна, складеним суб'єктом оціночної діяльності станом на 25 серпня 2015 року, у розмірі 8 424 081 грн. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "КБ "Експобанк" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ "КБ "Експобанк", суд першої інстанції виходив із того, що вимоги позивача є необґрунтованими, оскільки передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання таким способом. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 7 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, виходив з того, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. У грудні 2016 року ПАТ "КБ "Експобанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просило скасувати рішення районного та апеляційного судів, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не встановили належним чином та у повному обсязі обставин справи та не врахували, що банк відповідно до умов іпотечного договору та Закону України "Про іпотеку" має право на набуття права власності на предмет іпотеки у разі порушення позивальником умов кредитного договору. Відзив на касаційну скаргу сторони не подавали. Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 09 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судом установлено, що 22 лютого 2008 року між ПП "Мрія Імпекс" та товариством з обмеженою відповідальністю "КБ "Експобанк", правонаступником якого є ПАТ "КБ "Експобанк", укладений договір кредитної лінії N 54, згідно з яким банк надав кредит позичальнику, ліміт якого в сумі не перевищує 15 млн грн. із сплатою за користування кредитом у розмірі 20 % річних, строком повернення кредиту та процентів за користування кредитом до 22 лютого 2011 року. Угодою до договору кредиту від 15 червня 2012 року банк надав позичальнику кредит у розмірі 20 млн 100 тис. грн із сплатою за користування кредитом у розмірі 13 % річних, строком повернення кредиту та процентів за користування кредитом до 20 лютого 2013 року. 22 лютого 2008 року з метою забезпечення належного виконання зобов'язання за кредитним договором, між банком та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого останній передав в іпотеку банку, для забезпечення виконання зобов'язань ПП "Мрія Імпекс" за кредитним договором від 22 лютого 2008 року, нерухоме майно, а саме: земельну ділянку за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Шпитьківська сільська рада, с. Горбовичі, площею 3,2557 га, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд. Вказана земельна ділянка належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 12 січня 2008 року. Зобов'язання за кредитним договором не виконано. Згідно з розрахунком, наданим позивачем станом на 25 серпня 2015 року, заборгованість ПП "Мрія Імпекс" становить 40 945 437,91 грн. з яких: прострочена заборгованість за кредитом - 20 млн. 100 тис. грн. прострочена заборгованість за процентами - 1 829 048,06 грн. пеня за простроченим кредитом з 21 лютого 2013 року по 25 серпня 2015 року - 13 410 279,45 грн. пеня за простроченими процентами з 21 лютого 2013 року по 25 серпня 2015 року - 1 220 300,78 грн. штраф за кредитом - 4 млн 20 тис. грн. штраф за процентами - 365 809,61 грн. 25 серпня 2015 року банком на адреси ПП "Мрія Імпекс" та ОСОБА_1 направлено лист з вимогою про усунення порушень основного зобов'язання у тридцятиденний строк, у якому банк зазначив, що іпотекодержатель набуває право задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку, якщо у момент настання строку (терміну) виконання зобов'язань, вони не будуть виконані (виконані належним чином). Відповідно до пункту 4.1 іпотечного договору іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки за хоча б однією підставою з наступних: пункт 4.1.1 порушення іпотекодавцем договору кредиту (несвоєчасне повернення кредиту повністю або частково, або несвоєчасна сплата процентів, комісії тощо); пункт 4.1.2 порушення іпотекодавцем цього договору; пункт 4.1.3 в інших випадках, передбачених чинним законодавством України та/або цим договором. Згідно пункту 4.2 звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється, на розсуд іпотекодержателя, відповідно до цього договору або чинного законодавства України за виконавчим написом нотаріуса, рішенням суду або шляхом позасудового врегулювання через продаж від власного імені предмета іпотеки чи передачу іпотекодержателю предмета іпотеки у власність. Відповідно до пункту 4.3 іпотечного договору за рішенням та на розсуд іпотекодержателя, задоволення вимог іпотекодержателя може здійснюватись шляхом позасудового врегулювання заборгованості за договором кредиту (це застереження є договором про задоволення вимог іпотекодержателя), що полягає у наступному: згідно з пунктом 4.3.1 у випадку набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель може прийняти рішення про передачу йому права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання договору кредиту. Таке рішення приймається іпотекодержателем одноосібно. Підписанням цього договору сторони цього договору засвідчують, що іпотекодавець надає іпотекодержателю згоду на передачу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя. Згідно із пунктом 4.3 та пунктом 4.3.1 іпотечного договору сторони домовились, що за рішенням та на розсуд іпотекодержателя задоволення вимог іпотекодержателя може здійснюватись шляхом позасудового врегулювання заборгованості за договором кредиту (це застереження є договором про задоволення вимог іпотекодержателя), та відповідно у випадку набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель може прийняти рішення про передачу йому права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання договору кредиту. Таке рішення приймається іпотекодержателем одноосібно. Підписанням цього договору сторони цього договору засвідчують, що іпотекодавець надає іпотекодержателю згоду на передачу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя. Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. У статті 12 Закону України "Про іпотеку" вказано, що вразі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі). Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року N 1953-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав. Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку" можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року N 14-38цс18. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ "КБ "Експобанк", суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли до правильного висновку про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. При цьому, з урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку", суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Доводи касаційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків судів. При вирішенні вказаної справи судами правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює. Враховуючи те, що висновки судів відповідають встановленим у справі обставинам, рішення судів ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а судові рішення без змін, відповідно до положень статті 410 ЦПК України. Керуючись статтями 402, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Експобанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 3 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 7 грудня 2016 рокузалишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Хопта С.Ф. Судді: Білоконь О.В. Гулько Б.І. Синельников Є.В. Черняк Ю.В.

Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ справа N 2-957/2010-ц провадження N 61-5604св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В.А., суддів: Олійник А.С., Погрібного С.О., Ступак О.В. (суддя-доповідач), Усика Г.І. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України", відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 липня 2016 року у складі головуючого судді Куркана М.М. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Калараш А.А., Заїкіна А.П., ОСОБА_5, ВСТАНОВИВ: У червні 2010 року Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" (далі - ПАТ "Ощадбанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 19 травня 2008 року між банком та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 2350-н, відповідно до умов якого відповідач отримала кредит у сумі 933 000,00 грн з терміном його повернення до 19 травня 2028 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом відповідно до графіка, передбаченого пунктом 1.1 кредитного договору. На забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов'язань з погашення кредиту 20 травня 2008 року між сторонами був укладений іпотечний договір, відповідно до якого відповідач ОСОБА_3 передала банку в іпотеку належну їй земельну ділянку площею 0,1000 га, яка призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1. Крім того, на забезпечення виконання кредитних зобов'язань між ПАТ "Ощадбанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки, за умовами якого він виступає поручителем ОСОБА_3 та відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й позичальник. Відповідач та поручитель зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконували, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка складала 1 050 779,06 грн. яку банк просив стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Заочним рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 04 серпня 2010 року позов ВАТ "Ощадбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 050 779,06 грн задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ВАТ "Ощадбанк" заборгованість за договором від 19 травня 2008 року N 2350-н у розмірі 1 050 779,06 грн. яка складається з: залишок заборгованості за кредитом - 926 805,32 грн. прострочена заборгованість - 4 103,02 грн. заборгованість за відсотками - 111 096,98 грн. пеня за відсотками - 8 388,70, пеня за кредитом - 385,04 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Роздільнянського районного суду Одеської області від 18 травня 2015 року заяву ОСОБА_3 задоволено. Заочне рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 04 серпня 2010 року скасовано та призначено справу до розгляду в загальному порядку. Банк, уточнивши позовні вимоги, зазначав, що зобов'язання з погашення кредиту ОСОБА_3 виконувала неналежним чином, внаслідок чого станом на 11 червня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 2 659 313,34 грн. Посилаючись на вказані обставини, банк остаточно просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Ухвалою Роздільнянського районного суду Одеської області від 14 липня 2015 року передано позовну заяву ВАТ "Ощадбанк" до Овідіопольського районного суду Одеської області за місцем знаходження нерухомого майна - земельної ділянки. У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася із зустрічним позовом до ПАТ "Ощадбанк" про визнання кредитного договору недійсним, посилаючись на те, що вироком суду цивільний позов банку задоволено, з обвинуваченої ОСОБА_6 стягнуто на користь ПАТ "Ощадбанк" матеріальні збитки у сумі 26 127 823,51 грн. у тому числі сума, надана за кредитним договором від 19 травня 2008 року, укладеним між ОСОБА_3 та банком, а тому вважає, що ця угода була укладена внаслідок обману, тому просить визнати кредитний договір недійсним. Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 липня 2016 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 залишено без розгляду. Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 липня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Ощадбанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено. Судове рішення мотивовано недоведеністю та необґрунтованістю заявлених позовних вимог та відсутністю підстав, передбачених статтею 36 Закону України "Про іпотеку", для визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Ощадбанк" відхилено. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 липня 2016 року залишено без змін. Постановляючи ухвалу про відхилення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. У жовтні 2016 року ПАТ "Ощадбанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ПАТ "Ощадбанк", обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої і апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що пунктом 6.2 договору визначено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом, не забороненим законодавством, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса або рішення суду у встановленому чинним законодавством та цим договором порядку, у тому числі відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в пункті 6.5 цього договору. Зазначає, що не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього, оскільки нормами права передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється із способом звернення стягнення, якщо його передбачено договором. Тому у разі встановлення такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки в договорі іпотекодержатель на підставі частини другої статті 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 14 червня 2017 року призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану цивільну справу передано Верховному Суду. Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ПАТ "Ощадбанк". Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке. Судом встановлено, що 19 травня 2008 року між банком та відповідачем ОСОБА_3 укладений кредитний договір N 2350-н, відповідно до умов якого відповідач отримала кредит в сумі 933 00,00 грн з терміном його повернення до 19 травня 2028 року (т. 1 а. с. 14-16). Відповідно до пункту 1.1 договору кредиту ОСОБА_3 зобов'язалася належним чином використати та повернути кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом у таких розмірах: 19,0 % річних - у перші шість місяців з дня отримання кредиту; 21,0 % річних - починаючи з сьомого місяця з дня отримання кредиту; 18,0 % річних - після одержання позичальником у встановленому законодавством України порядку державного акта на право власності на земельну ділянку та передачі її в іпотеку. Того ж дня між банком, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 з погашення кредиту від 19 травня 2008 року, укладений договір поруки N 1 (т. 1 а. с. 7, 8). 20 травня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 з погашення кредиту від 19 травня 2008 року між банком та ОСОБА_3 укладений іпотечний договір, відповідно до якого ОСОБА_3 передала банку в іпотеку належну відповідачу земельну ділянку площею 0,1000 га, яка призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) яка знаходиться за адресою: ділянка N 3/1а, масив 20, смт Таїрово, Таїровська с/рада, Овідіопольський район, Одеська область, кадастровий номер НОМЕР_1 (т. 1 а. с. 9-12). 23 вересня 2008 року сторони уклали договір про зміни N 1 до іпотечного договору від 20 травня 2008 року (т. 1 а. с. 13). Свої зобов'язання з погашення кредиту ОСОБА_3 виконувала неналежним чином, внаслідок чого станом на 11 червня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 2 659 313,34 грн. що підтверджується розрахунком заборгованості, який узгоджується з умовами договору кредиту. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Стаття 33 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Статтею 36 Закону, яка має назву: "Позасудове врегулювання", передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. В свою чергу, статтею 37 Закону, яка має назву: "Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки", передбачає, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що стаття 37 Закону не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Таким чином, суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем. Такий висновок суду відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, на яку містить посилання в ухвалі апеляційного суду, а також висновкам ВеликоїПалати Верховного Суду, висловленим у постанові від 21 березня 2018 року N 14-38цс18. У названій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про відсутність підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, крім того вказала наступне. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Встановивши, що визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, відповідно до якого, позивач має право реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно вирішив спір. Доводи касаційної скарги про те, що банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього будь-яким способом, не забороненим законодавством, в тому числі за рішенням суду, не заслуговують на увагу, оскільки ґрунтуються на іншому тлумаченні положень Закону України "Про іпотеку". Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, які ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам статей 213-215, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" залишити без задоволення. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Стрільчук В.А. Судді: Олійник А.С. Погрібний С.О. Ступак О.В. Усик Г.І.

Постанова Іменем України 07 травня 2018 року м. Київ справа N 488/3183/14-ц провадження N 61-1065св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О.В. (суддя-доповідач), Погрібного С.О., Усика Г.І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Державна реєстраційна служба України, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 01 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Коломієць В.В., Лівінського І.В., Шаманської Н.О., ВСТАНОВИВ: У червні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Державна реєстраційна служба України, про звернення стягнення на предмет іпотеки, визнання права власності та припинення права власності, виселення та витребування документів. Позовна заява мотивована тим, що 31 січня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11292036000, відповідно до умов якого остання отримала кредит в сумі 70 800,00 доларів США, зі сплатою 13,4 % річних за користування кредитом, який зобов'язалась повернути у повному обсязі в строк до 30 січня 2015 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором відповідач ОСОБА_4 передав в іпотеку банку житловий будинок загальною площею 118,0 кв. м, житловою площею 70,3 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, про що 31 січня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки N б/н. 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, у тому числі, за кредитним та іпотечним договорами, укладеними між АКІБ "УкрСиббанк" і відповідачами. Зазначав, що ОСОБА_5 умови кредитного договору не виконує, в зв'язку із чим станом на 21 березня 2014 року її заборгованість становить 134 324,46 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 1 357 912,84 грн. яка складається із: заборгованості за кредитом - 67 540,86 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 682 784,07 грн. заборгованості за процентами за користування кредитом - 66 783,60 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 675 128,77 грн. Посилаючись на викладене, ПАТ "Дельта Банк" просило в рахунок погашення вищевказаної заборгованості ОСОБА_5 за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: житловий будинок з прилеглими до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом передачі банку права власності на вказане майно; припинити право власності ОСОБА_4 на вказаний житловий будинок та визнати право власності на нього за ПАТ "Дельта Банк", виселити з житлового будинку всіх осіб, які зареєстровані та проживають за цією адресою; витребувати від ОСОБА_4 правовстановлюючі документи на вказаний будинок. Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 29 квітня 2015 року у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", яким встановлена заборона на примусове звернення стягнення на іпотечне майно, що є забезпеченням валютних кредитів. В задоволенні решти позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" суд також відмовив, оскільки вони є похідними від вищевказаної вимоги. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 01 грудня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" задоволено частково. Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 29 квітня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено з інших підстав. Суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення тим, що при вирішенні такої категорії справ суди повинні установити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Крім того, стаття 392 ЦК України, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює таке право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Тому в судовому порядку позовні вимоги про визнання права власності підлягають задоволенню лише з указаних підстав. У грудні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 01 грудня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що умови договору відповідачі належним чином не виконували, кредит не погасили, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що є правовою підставою для реєстрації права власності за іпотекодержателем. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). У січні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду вказану цивільну справу. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 лютого 2018 року касаційне провадження у цій справі було зупинено на підставі пункту 1 частини першої статті 252 ЦПК України до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі N 760/14438/15-ц, постановлених у подібних правовідносинах. Ухвалою колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2018 року поновлено касаційне провадження у справі N 488/3183/14-ц. Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк". Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін з огляду на таке. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судом встановлено, що 31 січня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11292036000, відповідно до умов якого остання отримала кредит в сумі 70 800,00 доларів США, зі сплатою 13,4 % річних за користування кредитом, який зобов'язалась повернути у повному обсязі в строк до 30 січня 2015 року (а. с. 11-18). З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за вказаним кредитним договором 31 січня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач передав в іпотеку банку житловий будинок загальною площею 118,0 кв. м, житловою площею 70,3 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_4 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Миколаївської міської ради Миколаївської області 03 січня 2008 року (а. с. 19-22). 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, у тому числі, за кредитним та іпотечним договорами, укладеними між АКІБ "УкрСиббанк" і відповідачами (а. с. 39-43, 187-225). У зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 умов кредитного договору станом на 23 березня 2014 року її заборгованість становила 134 324,46 доларів США, що за курсом НБУ на час звернення ПАТ "Дельта Банк" з даним позовом до суду еквівалентно 1 357 912,84 грн. який складається із: заборгованості за кредитом - 67 540,86 доларів США та заборгованості за процентами за користування кредитом - 66 783,60 доларів США (а. с. 185). Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відповідачі не мають на праві власності іншого нерухомого житлового майна, окрім житлового будинку, який є предметом договору іпотеки (а. с. 240-252). Відповідно до довідки комунального підприємства дирекції єдиного замовника "Океан" від 24 липня 2014 року N 2801 відповідачі є зареєстрованими та проживають за адресою іпотечного майна, а саме: АДРЕСА_1 (а. с. 95). Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Стаття 33 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Статтею 36 Закону, яка має назву: "Позасудове врегулювання", передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. В свою чергу, статтею 37 Закону, яка має назву: "Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки", передбачає, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що стаття 37 Закону не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Таким чином, суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Такий висновок суду відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, на яку містить посилання у оскаржуваному рішення апеляційного суду, а також висновкам Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 21 березня 2018 року N 14-38цс18. У названій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про відсутність підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, крім того вказала наступне. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Встановивши, що визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, відповідно до якого, позивач має право реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, суд апеляційної інстанції правильно вирішив спір. Доводи касаційної скарги про те, що банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом, не забороненим законодавством, в тому числі за рішенням суду не заслуговують на увагу, оскільки стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Оскаржуване рішення апеляційного суду містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам статей 213-215, 316 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості. Таким чином, розглядаючи зазначений позов, апеляційний суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 01 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Ступак О.В. Погрібний С.О. Усик Г.І.

Постанова Іменем України 07 травня 2018 року м. Київ справа N 712/16783/14-ц провадження N 61-9262св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О.В. (суддя-доповідач), Погрібного С.О., Усика Г.І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року у складі головуючого судді Троян Т.Є. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 06 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Сіренка Ю.В., Міщенка С.В., Демченка В.А., ВСТАНОВИВ: У грудні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позовна заява мотивована тим, що 08 травня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 85 000,00 доларів США з терміном повернення до 08 травня 2018 року, зі сплатою щомісячних ануїтентних платежів у розмірі 1 005,00 доларів США. З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за даним кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4, ОСОБА_5, укладено договір іпотеки, згідно з умова якого ОСОБА_5 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1. 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" (правонаступник АКІБ "УкрСиббанк") та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, на підставі якого до ПАТ "Дельта Банк" перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним 08 травня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 квітня 2015 року у задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 18 серпня 2015 року рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 квітня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за кредитним договором від 08 травня 2008 року у розмірі 117 305,28 дол. США, що еквівалентно 1 519 190,89 грн. перед ПАТ "Дельта Банк" звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: на нерухоме майно - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, шляхом передачі іпотекодержателю ПАТ "Дельта Банк" вказаного предмета іпотеки у власність. Визнано за ПАТ "Дельта Банк" право власності на нерухоме майно - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_4, ОСОБА_5 передати ПАТ "Дельта Банк" правовстановлюючі документи на предмет іпотеки - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, ключі від вхідних дверей, документи, що характеризують об'єкт нерухомості та інші документи, передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868 "Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно". В іншій частині позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 квітня 2015 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 18 серпня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Уточнивши позовні вимоги ПАТ "Дельта Банк" остаточно просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки та визнати право власності на предмет іпотеки за ПАТ "Дельта Банк" вартість якої, згідно висновку оціночної діяльності, складає 516 174,00 грн. Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 23 березня 2016 року залучено до участі у розгляді даної справи в якості співвідповідача ОСОБА_6 Останнім рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони визначили позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності іпотекодержателем, а законом не передбачено визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду, з урахуванням висновків, викладених Верховним Судом України у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15. Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 06 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" відхилено. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року залишено без змін. Постановляючи ухвалу про відхилення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 06 жовтня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої і апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що умови договору відповідачі належним чином не виконують, кредит не погашають, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Крім того, зазначає, що під час розгляду справи в суді змінився власник предмету іпотеки з незалежних від заявника обставин та без його згоди, однак ці обставини не скасовують і не припиняють іпотеку, а отже договір іпотеки є чинним і всі його умови діють і на цей час. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). У лютому 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду вказану цивільну справу. Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судом встановлено, що 08 травня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 85 000,00 доларів США з терміном повернення до 08 травня 2018 року, зі сплатою щомісячних ануїтентних платежів у розмірі 1 005,00 доларів США. З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за даним кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк" та відповідачами укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_5 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1. 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" (правонаступник АКІБ "УкрСиббанк") та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого до ПАТ "Дельта Банк" перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним 08 травня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 березня 2012 року визнано недійсним, з моменту його вчинення, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 07 квітня 2008 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 Право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_8 згідно витягу КП ЧООБТІ N 33959984. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_8 підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 від 15 січня 2015 року. Згідно відповіді Першої Черкаської державної нотаріальної контори від 29 лютого 2016 року вих. 358/01-16 після смерті ОСОБА_8 із заявою про прийняття спадщини звернулась ОСОБА_6 Із заявами про відмову від спадщини ніхто не звертався, свідоцтво про право на спадщину станом на 29 лютого 2016 року не видавалось. Як вбачається із копії заяви про прийняття спадщини ОСОБА_6 є донькою ОСОБА_8 та на момент її смерті була зареєстрована та проживала за адресою квартири, що є предметом іпотеки. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Стаття 33 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Статтею 36 Закону, яка має назву: "Позасудове врегулювання", передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. В свою чергу, статтею 37 Закону, яка має назву: "Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки", передбачає, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що стаття 37 Закону не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Таким чином, суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Такий висновок суду відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, на яку містить посилання у рішеннях суду першої і апеляційної інстанцій, а також висновкам Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 21 березня 2018 року N 14-38цс18. У названій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про відсутність підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, крім того вказала наступне. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Встановивши, що визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, відповідно до якого, позивач має право реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, суди попередніх інстанцій правильно вирішили спір. Доводи касаційної скарги про те, що банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом, не забороненим законодавством, в тому числі за рішенням суду не заслуговують на увагу, оскільки стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Інші наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається. Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Оскаржувані рішення судів першої і апеляційної інстанцій містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам статей 213-215, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості. Таким чином, розглядаючи зазначений позов, суди повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 06 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Ступак О.В. Погрібний С.О. Усик Г.І.

Державний герб України Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа № 522/407/15-ц Провадження № 14-53 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В.С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа без самостійних вимог - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року, ухвалене суддею Домусчі Л. В., та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Журавльова О. Г., Ісаєвої Н. В., Комлевої О. С. Учасники справи: - позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», - відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, - третя особа без самостійних вимог: Перша одеська державна нотаріальна контора. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 (далі разом - спадкоємці), третя особа - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. 24 грудня 2007 року ОСОБА_9 (далі - позичальник) та Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - кредитодавець), уклали кредитний договір № 1501/1207/71-263 (далі - кредитний договір). За його умовами позичальник отримала кредит у розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 11,9 % річних протягом усього строку користування кредитом і з кінцевим терміном повернення до 24 грудня 2027 року. 2.2. 24 грудня 2007 року для забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору сторони уклали договір іпотеки № 1501/1207/71-263-Z-1 (далі - договір іпотеки). Предметом іпотеки є належна на праві власності позичальникові квартира АДРЕСА_12 (далі - предмет іпотеки). 2.3. 28 листопада 2012 року кредитодавець і позивач уклали договір факторингу № 15, відповідно до умов якого на користь позивача було відступлено право вимоги за кредитним договором. 2.4. У листопаді 2014 року позивач дізнався про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальник померла. Станом на 22 листопада 2010 року заборгованість за кредитним договором становила 99 743,14 доларів США, що було еквівалентно 1 572 973,36 грн, і складалася вона з: основного боргу у сумі 97 538 доларів США, еквівалентних 1 538 197,77 грн; заборгованості з відсотків у сумі 1 941,43 доларів США, еквівалентних 30 616,82 грн; пені - 263,71 доларів США, еквівалентних 4 158,77 грн. 2.5. 17 листопада 2014 року позивач звернувся до Першої одеської державної нотаріальної контори з претензією кредитора. З листа Першої одеської державної нотаріальної контори від 18 листопада 2014 року вих. № 2522/02-14 стало відомо, що 6 березня 2012 року на предмет іпотеки було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_3 (1/5 частки спадкового майна), ОСОБА_4 (2/5 частки спадкового майна), ОСОБА_5 (2/5 частки спадкового майна). ОСОБА_3 було роз'яснено, що він успадковує майно, обтяжене боргом, і що обтяження майна іпотекою залишається чинним після отримання свідоцтва про право на спадщину та до повного виконання зобов'язань за кредитним договором. 2.6. Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість предмета іпотеки, переданого позивачу, станом на 30 січня 2015 року становила 1 401 254,00 грн, що не перевищувало заборгованість відповідачів перед позивачем. 2.7. У зв'язку з тим, що заборгованість за кредитним договором не була погашена, позивач звернувся до суду із вказаним позовом. 3. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки в рахунок погашення заборгованості спадкоємців за кредитним договором шляхом визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. 4. У березні 2015 року спадкоємці звернулися до суду із зустрічним позовом до позивача про визнання останнього таким, що втратив право вимоги до спадкоємців за кредитним договором і за договором іпотеки. 5. Позовні вимоги вони мотивували такими обставинами: 5.1. ОСОБА_3 та його сини - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - є спадкоємцями позичальника, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. 5.2. Після смерті позичальника ОСОБА_3 письмово повідомив кредитодавця про смерть його дружини та надав до кредитної справи копію відповідного свідоцтва про смерть із заявою щодо переоформлення кредитного договору на нього. 5.3. 6 березня 2012 року Перша одеська державна нотаріальна контора письмово повідомила кредитодавця про видачу спадкоємцям свідоцтв про право власності на спадщину на предмет іпотеки після смерті позичальника. 5.4. Позивач пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли у спадщину предмет іпотеки, з порушенням строків, визначених статтею 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 16 грудня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову; зустрічний позов задовольнив: визнав позивача таким, що позбавлений права вимоги до спадкоємців померлого позичальника. 7. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у первісному позові мотивоване тим, що кредитор пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли обтяжену іпотекою спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, і згідно з частиною четвертою цієї статті він втратив право вимоги. 8. Задовольняючи зустрічний позов, суд вказав, що позивач за первісним позовом не спростував належними та допустимими доказами того, що ОСОБА_3 у березні 2010 року повідомив кредитодавця про смерть позичальника, а набувши право вимоги кредитодавця до спадкоємців позичальника у 2012 році, позивач скористався цим правом лише у 2014 році з пропуском строків, передбачених статтею 1281 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 27 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення первісних позовних вимог і про відмову у задоволенні зустрічного позову. У рахунок погашення заборгованості спадкоємців позичальника перед позивачем за кредитним договором звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 10. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував рішення Апеляційного суду Одеської області від 27 квітня 2016 року, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд справи) 11. 29 травня 2017 року Апеляційний суд Одеської області рішенням скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року в частині задоволення зустрічного позову й ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 12. Рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову мотивоване тим, що суд першої інстанції вірно встановив факт пропуску кредитором преклюзивного строку та відмовив у первісному позові саме з підстав, з яких заявлений зустрічний позов. А тому немає необхідності у задоволенні зустрічних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 23 червня 2017 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року у повному обсязі та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісного позову, а також задовольнити первісний позов у повному обсязі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. У цій ухвалі суд вказав на те, що є обґрунтовані правові підстави для відступлення від викладеного у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16 висновку щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме від висновку про те, що строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до спадкоємців, встановлюється загальними положеннями про позовну давність, а не статтею 1281 ЦК України. 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що у разі коли спадкодавець є одночасно боржником за основним зобов'язанням та іпотекодавцем, недотримання строків звернення кредитора з вимогами до спадкоємців відповідно до статті 1281 ЦК України має наслідком припинення основного зобов'язання та припинення іпотеки спадкового майна як похідного зобов'язання. 18. В ухвалі від 1 лютого 2018 року звертається увага на те, що суд першої інстанції у справі № 522/407/15-ц врахував інший правовий висновок Верховного Суду України, встановивши факт відсутності у кредитора (позивача) права вимоги до спадкоємців за іпотечними зобов'язаннями з підстав, передбачених частиною четвертою статті 1281 ЦК України. Апеляційний суд з такими висновками районного суду погодився. 19. Мова йде про висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15. У цій справі Верховний Суд України зазначив, що «оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців». 20. Натомість, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16, на який посилається позивач у касаційній скарзі, полягає у тому, що «правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України)». Крім того, Верховний Суд України у справі № 6-31цс16 вказав, що стаття 17 Закону України «Про іпотеку» передбачає підстави припинення іпотеки, однак такої підстави як смерть іпотекодавця, положення цієї статті не містять. 21. З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що викладений у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15 висновок Верховного Суду України про застосування положень статті 1281 ЦК України при вирішенні питання щодо звернення стягнення на спадкове іпотечне майно є протилежним до викладеного у постанові від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16 висновку Верховного Суду України в аналогічних правовідносинах. 22. Крім того, в ухвалі від 1 лютого 2018 року вказано, що «різна судова практика при вирішені питання щодо строку, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою до спадкоємця про звернення стягнення на предмет іпотеки, не може забезпечити розумну передбачуваність судових рішень». 23. З огляду на це Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 24. Позивач вказує на те, що вимога до спадкоємців була направлена ще кредитодавцем у межах встановленого законом строку. Вважає, що про це свідчить заява ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року, в якій він у зв'язку з набуттям спадщини та обтяженням на неї за договором іпотеки просив, зокрема, врегулювати відносини щодо погашення кредиту у добровільному порядку шляхом встановлення графіку погашення із розстроченням. Заява ОСОБА_3 про прийняття зобов'язань за кредитним договором, на думку позивача, є підтвердженням отримання вимоги кредитора до спадкоємців згідно з положеннями статті 1281 ЦК України. Крім того, ОСОБА_3 був також обізнаний із обтяженнями щодо спадкового майна при отриманні свідоцтва про право на спадщину. 25. Суди попередніх інстанцій, на думку позивача, дійшли помилкових висновків про пропуск кредитором строків, визначених статтею 1281 ЦК України, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16). (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідачів 26. 29 вересня 2017 року ОСОБА_3 подав заперечення на касаційну скаргу позивача, в яких просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, якими у позові до спадкоємців відмовлено. 27. Обґрунтовуючи заперечення на касаційну скаргу, ОСОБА_3 вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність у позивача права вимоги до спадкоємців позичальника через пропуск строку, встановленого статтею 1281 ЦК України. 28. Інші відповідачі позицію щодо касаційної скарги не висловили. (2.2) Позиція третьої особи без самостійних вимог 29. Третя особа без самостійних вимог позицію щодо касаційної скарги не висловила. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 30. Спір виник між сторонами з приводу погашення заборгованості за кредитним договором, в рахунок якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Натомість, за зустрічним позовом вимоги стосувалися визнання позивача таким, який втратив право вимоги до спадкоємців. 31. Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальникпомерла. Після її смерті відкрилась спадщина на предмет іпотеки. 32. 6 березня 2012 року державний нотаріус Першої одеської державної нотаріальної контори видав свідоцтво про право на спадщину за законом, про що листом того ж дня повідомив кредитодавця. 33. 8 травня 2012 року ОСОБА_3 звернувся до кредитодавця із листом, в якому повідомив, що успадкував від позичальника предмет іпотеки. Крім того, у зв'язку з набуттям спадщини, обтяженої іпотекою, просив кредитодавця укласти договір про добровільне погашення боргу із розстроченням. 34. 28 листопада 2012 року позивач набув право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу № 15, укладеного з кредитодавцем. Натомість, спадкоємці стали правонаступниками прав та обов'язків померлого позичальника щодо спадкового майна - предмета іпотеки, обтяженого для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. 35. Оскільки спадкоємці зобов'язання за кредитним договором не виконували, 23 грудня 2014 року позивач згідно з приписами статей 37 і 40 Закону України «Про іпотеку» й умовами кредитного договору надіслав на адресу спадкоємців повідомлення про необхідність погашення боргу та звільнення предмета іпотеки. 36. Позивач вважає, що 14 січня 2015 року звернувся до суду з позовом до спадкоємців у межах загальної позовної давності, а тому не прострочив звернення до боржника із вимогою про повернення кредиту. Аргументує свою позицію висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. 37. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 1) у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 2) спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 3) спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 4) спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 5) кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 6) наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 38. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 39. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 40. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 41. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 42. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 43. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 44. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. 45. З огляду на вказане, а також враховуючи невідповідність між висновком Верховного Суду України щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеним у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15, і висновком Верховного Суду України щодо застосування вказаної статті, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16, Велика Палата Верховного Суду відступає у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) від останнього. 46. Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що строки пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 47. У справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) позивач 28 листопада 2012 року набув у кредитодавця право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу. На той час згідно з листом ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року кредитодавець знав про набуття спадкоємцями предмета іпотеки. Проте позивач вимогу про погашення боргу та звільнення предмета іпотеки надіслав спадкоємцям лише 23 грудня 2014 року, тобто пропустивши строки, визначені статтею 1281 ЦК України. Вказане позбавляє позивача права відповідної вимоги до спадкоємців. 48. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, а позивач не довів факт пред'явлення вимоги кредитодавцем до спадкоємців у межах строків, визначених статтею 1281 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті ОСОБА_3 листом від 8 травня 2012 року, скерованим на адресу кредитодавця, повідомив останнього про набуття предмета іпотеки у спадщину. Будь-яка інформація про пред'явлення кредитодавцем вимоги до спадкоємців у вказаному листі відсутня. 49. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення, висловлені позивачем у касаційній скарзі, щодо своєчасного пред'явлення вимоги до спадкоємців і погоджується з аргументами судів першої й апеляційної інстанцій щодо втрати позивачем права вимоги до спадкоємців. 50. З огляду на вказане рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року необхідно залишити без змін. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 51. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 52. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 53. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року є правильним по суті рішенням і залишає його без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 438,40 грн, понесені ОСОБА_3 за подання касаційної скарги, за результатами розгляду якої 14 грудня 2016 року була постановлена ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 55. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 55.1. У разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 55.2. Спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 55.3. Спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 55.4. Спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 55.5. Кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 55.6. Наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 56. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 57. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 58. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців»не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 59. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 60. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 61. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 62. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року залишити без змін. 3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (адреса: вулиця Щорса, будинок 31, місто Київ, 01133; ідентифікаційний код: 38004195) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_12; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 438,40 грн. відшкодування витрат за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений і підписаний 17 квітня 2018 року. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач О. С. ЗолотніковІ. В. Саприкіна О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич В. С. КнязєвО. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73469649

Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ справа N 496/387/14-ц провадження N 61-2714св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Синельникова Є.В. (суддя - доповідач), Черняк Ю.В., Хопти С.Ф., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Дельта Банк", відповідачі - ОСОБА_3, Державна реєстраційна служби України, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган опіки та піклування Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Одеської області у складі колегії суддів: Таварткіладзе О.М., Бабія А.П., Кравця Ю.І., від 02 червня 2016 року, ВСТАНОВИВ: У січні 2014 року публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3, Державної реєстраційної служби України, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган опіки та піклування Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі предмета іпотеки у власність та усунення перешкод у здійсненні права власності. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 12 вересня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі -АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит на споживчі потреби у розмірі 45 000 доларів США зі сплатою 16 % річних та кінцевим терміном повернення 11 вересня 2015 року. З метою забезпечення виконання умов вищевказаного кредитного договору цього ж дня між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку банку належну їй земельну ділянку площею 0,2499 га та розташований на ній житловий будинок, загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться по АДРЕСА_1. 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за вищевказаними договорами кредиту та іпотеки. В результаті неналежного виконання боржником своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором утворилась заборгованість, що станом на 26 червня 2013 року становила 74 439,96 доларів США, еквівалент суми у національній валюті 594 998,59 грн. яка складається із: заборгованості за кредитом - 43 392 долари США, що еквівалентно 346 832,26 грн та заборгованості за відсотками - 31 047,96 доларів США, що еквівалентно 248 166,34 грн. Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, у рахунок погашення вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за ПАТ "Дельта Банк" на земельну ділянку площею 0,2499 га та розташований на ній житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за вищевказаною адресою, припинити право власності ОСОБА_3 на вказане нерухоме майно, припинити право користування вказаним житловим приміщенням усіх мешканців, які проживають та зареєстровані у будинку за зазначеною адресою, та виселити останніх. Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області у складі судді Пендюри Л.О. від 29 вересня 2014 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що кредит отримано в іноземній валюті, і тому нерухоме майно, передане в забезпечення такого кредиту, у відповідності Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 03 червня 2014 року N 1304-VII, не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника). Крім того, не підлягають задоволенню і вимоги іпотекодавця про виселення. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ "Дельта Банк". В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 12 вересня 2008 року, укладеним між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_4, на суму 74 439,96 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 594 998,59 грн. з яких: 43 392 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 346 832,26 грн - заборгованість по кредиту та 31 047,96 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 248 166,34 грн - заборгованість по процентах, відповідно до умов іпотечного договору від 12 вересня 2008 року звернуто стягнення на предмети іпотеки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а саме: на земельну ділянку площею 0,2499 га., яка належить ОСОБА_3 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого відділом земельних ресурсів у Біляївському районі Головного управління земельних ресурсів в Одеській області на підставі рішення Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області N 157-V від 29 березня 2007 року та рішення Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області N 198-V від 30 серпня 2007 року, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди 06 червня 2008 року за N 01.08.516.00080; житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, який належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 01 вересня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ситніковою Ю.Д., реєстровий номер 3244, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів N 2960140 згідно з витягом з Державного реєстру правочинів N 6084588 від 01 вересня 2006 року, наданого приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області Галайко О.Д., загальна ринкова вартість яких станом на 04 травня 2016 року, відповідно до висновку суб'єкта оціночної діяльності, становить 483 505,00 грн (296237 + 187268) шляхом передачі ПАТ "Дельта Банк" предметів іпотеки (земельної ділянки та житлового будинку) у власність та визнання за ним права власності на вказані предмети іпотеки. Визнано за ПАТ "Дельта Банк" право власності на земельну ділянку площею 0,2499 га. та житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Припинено право власності, в тому числі право володіння, користування та розпорядження ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,2499 га. та житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. В решті вимог - відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак, установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово звертати стягнення на майно (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пункту 4 протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний закон зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, той не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону. У липні 2017 року ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2016 року та залишити в силі рішення Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульований статтею 39 Закону України "Про іпотеку". Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. При вирішенні даної категорії справ судами слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також вчинення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Крім того, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частинна рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38 Закону України "Про іпотеку". Матеріали справи не містять окремих договорів, які б врегулювали питання позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. За таких обставин у позивача взагалі відсутнє право на звернення стягнення на предмет іпотеки у обраний ним спосіб, тобто апеляційний суд прийняв рішення у порушення статті 37 Закону України "Про іпотеку". 10 жовтня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у даній справі. У листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ПАТ "Дельта Банк" було подано заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_3 У поданих запереченнях позивач посилається на те, що відповідно до пункту 4.2 договору іпотеки, який було укладено між сторонами спору, банк має право на звернення стягнення за рішенням суду. Із урахуванням положень статей 33, 36, 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке виступає предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення основного зобов'язання. Таким чином, не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, обраний позивачем, і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року справу за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, Державної реєстраційної служби України, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган опіки та піклування Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність та усунення перешкод у здійсненні права власності призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до пункту 4 частини першої розділу XIII Перехідних положень ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеними вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. Відповідно до умов кредитного договору від 12 вересня 2008 року, укладеного між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_4, останній отримав кредит у розмірі 45 000 доларів США на умовах сплати 16 % річних і кінцевим терміном повернення 11 вересня 2015 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором 12 вересня 2008 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого, остання передала банку в іпотеку належну їй земельну ділянку площею 0,2499 га та розташований на ній житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Договором від 23 лютого 2009 року внесені зміни у деякі умови іпотечного договору від 12 вересня 2008 року щодо умов оплати та строку виконання основного зобов'язання. Договір підписаний АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 й посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області 23 лютого 2009 року (т. 1 а. с. 35-36). 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, в тому числі й кредитним договором від 12 вересня 2008 року, укладеним між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 та укладеним між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 для його забезпечення договором іпотеки від 12 вересня 2008 року. З договору купівлі-продажу та акта прийому-передачі від 12 січня 2012 року вбачається, що ПАТ "УкрСиббанк" продано ПАТ "Дельта Банк" право вимоги за вищевказаним кредитним договором та договором іпотеки. Законом України "Про іпотеку" передбачено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Пунктом 4.4 вищезазначеного іпотечного договору визначено, що звернення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Іпотечний договір містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя (пункт 5 договору іпотеки), яке передбачає звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку (а. с. 32). Сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору. Щодо порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 березня 2018 року у справі N 14-38цс18 дійшла наступного правого висновку. У статті 12 Закону України "Про іпотеку" визначено, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. Стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Таким чином, чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки набутого в позасудовому порядку. Для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем. Із урахуванням наведеного, апеляційний суд у порушення вимог статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку", статті 60 ЦПК України, у редакції, чинній на момент розгляду апеляційної скарги, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. У відповідності до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Мотивувальна частина Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року підлягає зміні в частині визначення правових підстав відмови у задоволенні позову, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові. Керуючись статтями 402, 409, 412, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2016 року скасувати. Мотивувальну частину рішення Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року змінити в частині правових підстав відмови у задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства "Дельта Банк". В іншій частині рішення Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді О.В. Білоконь Є.В. Синельников Ю.В. Черняк С.Ф. Хопта

Постанова Іменем України 18 квітня 2018 року м. Київ справа N 318/2289/15-ц провадження N 61-6871 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г.І. (суддя-доповідач), Кузнєцова В.О., Олійник А.С., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк", відповідачі - ОСОБА_4 розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 11 квітня 2017 року у складі судді Комишні Н.І. та рішення апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Подліянової Г.С., Гончар М.С., Кримської О.М., ВСТАНОВИВ: У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність предмета іпотеки. Позовні вимоги мотивовані тим, що 05 вересня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк") та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 75 900,00 доларів США на термін до 05 вересня 2018 року. З метою забезпечення належного виконання позичальником взятих на себе зобов'язань за зазначеним кредитним договором, 05 вересня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок загальною площею 134,2 кв. м, з надвірними будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та земельна ділянка площею 0,0600 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходиться за цією ж адресою. В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у разі порушення кредитних зобов'язань. 25 травня 2012 року первісний кредитор відступив ПАТ "Дельта банк" права вимоги за вказаними правочинами. Внаслідок невиконання позичальником кредитного зобов'язання, у нього утворилася заборгованість, яка станом на 29 липня 2015 року становить 1 640 176 грн 47 коп. Посилаючись на наведене, позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок та земельну ділянку, що розташовані за вищезазначеною адресою, шляхом визнання права власності на нерухоме майно за ПАТ "Дельта Банк". Заперечуючи проти позову, у грудні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з зустрічним позовом до ПАТ "Дельта Банк" про визнання припиненим зобов'язання за кредитним договором зарахуванням однорідних вимог. В обгрунтування зустрічних позовних вимог зазначав, що з 2012 року він здійснював погашення кредитної заборгованості за договором від 05 вересня 2008 року. 10 червня 2014 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_5 укладені договори банківського вкладу (депозиту): НОМЕР_2 на суму 443 653 грн 00 коп. та N 00004007685284 на суму 20 960, 00 доларів США. 26 січня 2015 року між ним та ОСОБА_5 укладено договір відступлення права вимоги за вищезазначеними договорами банківських вкладів, відповідно до якого до нього перейшли права первісного кредитора ОСОБА_5 до ПАТ "Дельта Банк" за депозитними вкладами у розмірі 443 653 грн 00 коп. та 20 960, 00 доларів США. Ураховуючи наведене, просив визнати припиненими з 28 січня 2015 року зобов'язання ОСОБА_4 перед ПАТ "Дельта Банк" за кредитним договором від 05 вересня 2008 року, шляхом зарахування його зустрічних однорідних вимог до ПАТ "Дельта Банк" за договорами банківських вкладів від 10 червня 2014 року; у зв'язку з припиненням основного зобов'язання визнати припиненою іпотеку житлового будинку та земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Ухвалою Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 27 грудня 2016 року позов ПАТ "Дельта Банк" та зустрічний позов ОСОБА_4 об'єднано в одне провадження. Рішенням Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 11 квітня 2017 року у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено. Визнано припиненими з 28 січня 2015 року зобов'язання ОСОБА_4 перед ПАТ "Дельта Банк" за кредитним договором від 05 вересня 2008 року, зарахуванням зустрічних однорідних вимог ОСОБА_4 до ПАТ "Дельта Банк" за договорами банківських вкладів від 10 червня 2014 року; у зв'язку з припиненням основного зобов'язання визнано припиненою іпотеку житлового будинку та земельної ділянки, що знаходиться за адресою: вул. Набережна, 98, с. Іванівка, Кам'янсько-Дніпровський район, Запорізька область. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк", суд першої інстанції вважав, що підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки є положення пункту 1 статті 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", оскільки іпотекодавець надав в іпотеку банку житловий будинок загальною площею 134,2 кв. м, з надвірними будівлями та спорудами та земельну ділянку на якій він розташований, який використовується як місце постійного проживання майнового поручителя, доказів про те, що в нього у власності знаходиться інше нерухоме майно, немає. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 рокуапеляційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" задоволено частково. Рішення Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 11 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність відмовлено з інших підстав. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ПАТ "Дельта Банк" про визнання припиненим зобов'язання та зарахування зустрічних однорідних вимог відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині підстав відмови у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивачем обрано спосіб судового захисту, який не передбачений законом, оскільки задоволення вимог шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку", є способом позасудового врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки. У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у лютому 2018 року, ПАТ "Дельта Банк" просить скасувати рішення Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 11 квітня 2017 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року в частин відмови у задоволенні позову банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що пункт 12.3.1 договору іпотеки містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом переходу до останнього права власності на предмет іпотеки. Застереження, за своєю правовою природою вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, і є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Наявність договору або застереження у договорі про позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки не позбавляє іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку. Також поза увагою апеляційного суду залишися доводи представника позивача про те, що ПАТ "Дельта Банк" позбавлений можливості здійснити реєстрацію права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, оскільки для цього необхідно копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі. З урахуванням наведеного вважав, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем можливе як за допомогою позасудового врегулювання, так і в судовому порядку. Рішення судів в частині вирішення зустрічних позовних вимог не оскаржуються, а тому у касаційному порядку в цій частині не переглядаються (стаття 400 ЦПК України). Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК Україниу суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що уразі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Судами установлено, що договором іпотеки від 05 вересня 2008 року передбачено декілька способів звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема за рішенням суду та позасудові, у тому числі, відповідно до пункту 12.3.1 договору задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Разом з тим, стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем н підставі рішення суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Такого правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 30 березня 2016 року у справі №6-1851цс15. Підстав для відступу від зазначеного правого висновку не убачала і Велика Палата Верховного Суду, зазначивши у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду, оскільки з урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Керуючись статтями400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення. Рішення апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2017 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Усик Г.І. Кузнєцов В.О. Олійник А.С.

Державний герб України ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2018 року м. Київ Справа № 760/14438/15-ц Провадження № 14-38цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Ситнік О. М., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі - ПАТ «Дельта банк»), відповідач - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ «Дельта банк»на рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року у складі суддів Левенця Б. Б., Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д. у цивільній справі за позовом ПАТ «Дельта банк» до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, УСТАНОВИЛА: У липні 2015 року ПАТ «Дельта банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позов мотивовано тим, що 02 серпня 2005 року між Публічним акціонерним товариством «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк») та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 71 тис. 500 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 01 серпня 2025 року. На забезпечення кредитних зобов'язань між указаними особами укладено договір іпотеки від 03 серпня 2005 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань. 26 червня 2013 року первісний кредитор відступив ПАТ «Дельта банк» права вимоги за вказаними правочинами. ОСОБА_4 не виконала належним чином кредитного зобов'язання, у зв'язку із чим утворилася заборгованість перед позивачем у розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. На підставі викладеного ПАТ «Дельта банк» просило в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за кредитним договором від 02 серпня 2005 року в розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 шляхом визнання права власності за іпотекодержателем на предмет іпотеки. Заочним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2015 року позов задоволено. У рахунок погашення заборгованості в розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. за кредитним договором від 02 серпня 2005 року перед ПАТ «Дельта банк» звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за банком права власності на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О. М. 03 серпня 2005 року, за ціною, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Стягнуто зі ОСОБА_4 на користь держави судовий збір у розмірі 3 тис. 654 грн. Зупинено виконання рішення суду на час дії Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що іпотечним договором передбачено право іпотекодержателя на набуття у власність предмета іпотеки в разі порушення боржником умов кредитного договору. Відповідач порушив умови кредитного договору, а тому наявні правові підстави для визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року заочне рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що при вирішенні такої категорії справ суди повинні установити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Разом з тим ОСОБА_4 не надала згоди на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем. Крім того, стаття 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює таке право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Тому в судовому порядку позовні вимоги про визнання права власності підлягають задоволенню лише з указаних підстав. У червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ПАТ «Дельта банк», у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржувану ухвалу апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Доводи касаційної скарги Касаційну скаргу мотивовано тим, що банк відповідно до умов іпотечного договору та Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» має право на набуття права власності на предмет іпотеки в разі порушення позичальником умов кредитного договору. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 липня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Дельта банк», ухвалою цього ж суду від 21 грудня 2016 року справу призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (тут і далі - в редакції цього Закону) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину третю статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд ВеликоїПалати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду. У цій ухвалі зазначено, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Позиція Великої Палати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вона не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судами встановлено, що 02 серпня 2005 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 71 тис. 500 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 01 серпня 2025 року. На забезпечення кредитних зобов'язань між вказаними особами укладено договір іпотеки від 03 серпня 2005 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, придбана за рахунок коштів, наданих за кредитним договором. У зв'язку з неналежним виконання умов договору за ОСОБА_4 утворилася заборгованість у розмірі 624 тис. 646 грн 64 коп. Тому ПАТ «Кредитпромбанк» просило визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка передана банку в іпотеку. У мотивувальній частині рішення апеляційного суду зазначено, що іпотекодавець ОСОБА_4 не надала згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем; доказів того, що діями або бездіяльністю відповідачка унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, матеріали справи не містять, і таких обставин не встановлено судом. Законом не передбачено визнання права власності на заставлене майно за рішенням суду. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив про неоднакове застосування норм права, а саме статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку» та статей 328, 335, 376, 392 ЦК України у постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-504цс16, від 27 квітня 2017 року у справі № 6-679цс17, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1446цс17, від 27 вересня 2017 року у справі № 6-2853цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі № 1625цс16, від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2457цс16, від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-1388цс16, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2213цс16, що не відповідає правовому висновку та застосуванню вказаних правових норм у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Зазначив про необхідність відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави стверджувати, що Верховний Суд України у зазначених постановах відступив від правового висновку, викладеного у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, отже, немає необхідності для відступлення від указаного правового висновку. У постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, від правового висновку якого Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити, визначено, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні цієї категорії справ суди повинні встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб урегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Тобто у зазначеній постанові Верховного Суду України зроблено загальні висновки щодо застосування статей 335, 376, 328 ЦК України, які передбачають можливість виникнення права власності за рішенням суду. Вказано на неможливість застосування статті 392 ЦК України як підстави для визнання права власності. Крім того, після аналізу статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки від 24 грудня 2007 року, яким передбачався порядок набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем у позасудовому порядку, суд зазначив про необхідність з'ясування наявності згоди іпотекодателя на визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки. Аналіз правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 27 квітня 2017 року у справі № 6-679цс17, від 02 листопада 2016 року у справі №6-2457цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-1388цс16, від 27 вересня 2017 року у справі №6-2853цс16, від 28 вересня 2016 року у справі №6-1243цс16, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1446цс17, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1625цс16, дає підстави підсумувати, що Верховний Суд України підтвердив свої висновки, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Крім того, Верховний Суд України зазначив, що стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Суд також указав, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові, а саме на підставі виконавчого напису нотаріуса та відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Зазначив, що позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. У всіх наведених вище постановах Верховний Суд України указав на неправильне застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», оскільки у цих справах суди задовольнили позовні вимоги про визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. У постанові від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2213цс16 Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 335, 376, 328 та 392 ЦК України, а також висновок про три способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим, зазначаючи про право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом прийняття його у свою власність на підставі іпотечного договору, Верховний Суд України вказав, що суди, які задовольнили позовні вимоги та визнали право власності іпотекодержателя на обтяжене іпотекою майно, не звернули уваги на те, що цей спосіб захисту є позасудовим і не передбачений як спосіб захисту права шляхом звернення до суду ні статтею 16 ЦК України, ні Законом України «Про іпотеку», ні договором, укладеним між сторонами. У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі №6-2967цс16 вирішувалося питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37-39 Закону України «Про іпотеку». Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України та зробив висновок, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Зазначив, що суди, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку». Отже, в усіх постановах Верховного Суду України при розгляді справи за позовом іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки зроблено висновок, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Крім того, таке право набувається лише з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Зазначено, що стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, раніше набуте на законних підставах. Вказано, що Законом України «Про іпотеку» передбачено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно. Велика Палата Верховного Суду України при розгляді касаційної скарги бере до уваги таке. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, щодоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до пункту 3.2.2 договору іпотеки, укладеного 03 серпня 2005 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_4, у випадку порушення іпотекодавцем вимог пункту 3.1.6 цього договору іпотекодержатель має право вимагати від іпотекодавця, незалежно від настання строку виконання зобов'язань, погашення заборгованості за кредитним договором у повному обсязі. А в разі невиконання іпотекодавцем цієї вимоги - звернути стягнення на майно з метою задоволення вимог, що підлягають задоволенню, відповідно до положень розділу 4 цього договору на умовах, передбачених цим договором. В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань. Зокрема, у пункті 4.1 договору іпотеки зазначено, що за рахунок майна іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, який визначається на момент фактичного задоволення разом із сумою кредиту, процентами, штрафними санкціями та відшкодуванням збитків, які виникли у зв'язку із простроченням виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитним договором, витратами, пов'язаними зі зверненням стягнення на майно, та іншими витратами, обумовленими виконанням умов цього договору. Згідно з пунктом 4.2 цього договору іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцем умов кредитного договору або умов договору іпотеки. У пункті 4.3 договору іпотеки зазначено, що звернення стягнення на майно здійснюється іпотекодержателем шляхом позасудового врегулювання, згідно з яким іпотекодержатель набуває право від свого імені продати майно або прийняти його у власність у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку». Положення цього пункту є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя і мають силу договору про задоволення вимог. Пунктом 4.4 цього договору передбачено, що у випадку, коли виконання пункту 4.3 договору унеможливлюється діями або бездіяльністю іпотекодавця, іпотекодержатель має право здійснити звернення стягнення на майно іншим способом, передбаченим чинним законодавством України, у т.ч. на підставі виконавчого напису нотаріуса, або звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду. Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки реалізація майна здійснюється іпотекодержателем самостійно шляхом укладення від свого імені договорів купівлі-продажу майна з третіми особами, а в разі звернення стягнення на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріусу - в порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку». Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. У статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі). Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року № 1953-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень(далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав. Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, не вбачається. Інші доводи касаційної скарги на висновки суду не впливають. Отже, можна зробити такі висновки. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Сплачений ПАТ «Дельта банк» при зверненні до суду з касаційною скаргою судовий збір поверненню не підлягає відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України. Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ПАТ «Дельта банк» залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписано 16 квітня 2018 року. Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач Д. А. ГудимаІ. В. Саприкіна В. І. ДанішевськаО. С. Ткачук О. С. ЗолотніковВ. Ю. Уркевич О. Р. КібенкоО. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://reyestr.court.gov.ua/Review/73438185

Добрый вечер, прошу совета как правильно поступить. Сегодня получила письмо, а в нем повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Ситуация следующая. 1) 2007г. Договор кредита (доллары) с Укрсоцбанком и к нему ипотечный дог. (Ипотечной оговорки нет) 2) 2008г. Поднятие % ставки банком без согласия заемщика (есть решение 2014г о незаконности поднятия % ставки) 3)Август 2013г последний платеж по кредиту. (Согласно п.4.5 кредитного дог. через 90 дней "срок користувпння кредитом вважається таким що сплив, та, позичальник зобов'язаний протягом одного дня погасити кредит") 4) Март 2014 я подала иск о недействительности повышения % ставки и требовании перерасчета (в октябре 2014 иск удовлетворили, но банк перерасчет сделал частично) 5)Февраль 2015г банк прислал "вимогу про усунення порушень" 6) Июнь 2015 банк подал в Третейский суд 7) Июнь 2017 ТС оставил без рассмотрения. 8) Сегодня пришло письмо "повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки" Правильно ли я понимаю алгоритм моих действий: 1.Срочно подать в суд "заяву про забезпечення позову шляхом забороною вчиняти певні дії" ( если просить "заборонити", то что - заборонити вчиняти будь-які дії щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно ; - заборонити звертатися до нотаріуса для стягнення на предмет іпотеки;) 2..Подать в течении 10 дней с момента подачи "заяву про забезпечення..." иск, например, "про захист прав споживача шляхом визнання Кредитного договору таким, що містить несправедливі умови та припинення цього, а також інших, похідних від нього, правочинів"

Здравствуйте, хочу немного разобраться в теме как правильно "снести" ипотеку. Ситуация следующая: в 2007 г. отец взял кредит в "Факториал-банке", мать выступила поручителем и ипотекодателем (ипотека на дом, земля не в ипотеке). Позже право требования перешо к "себ банк". в 2009м году была нотариальная надпись на взыскание ипотеки, потом эта надпись по иску матери признана такой, что не подлежит исполнению. Пол года назад отец умер. Наследства по сути никакого не было. В наследство мать не вступала. Они были в разводе. В наследство всупил один из сыновей... Ипотека так и висит. выписка из реестра содержит следующую информацию: право собственности 1\1 на матери, из реестра запретов стоит запрет на недвижимое имущество (договор ипотеки с "факториал-банком"), из реестра ипотек стоит запись о ипотеке (по договору отступления прав требования "себ банк", размер основного обязательства 26000 грн., срок исполнения 28.04.2017) Каким образом можно снять ипотеку и изъять запись из реестра для последующей продажи дома? Можно ли обратиться к регистратору или это делается исключительно через суд?

После покупки дома, через 2 года, обнаружил что дом в ипотечном разбирательстве между банком и аферистами. Я ничего и не подозревал пока не привлекли соответчиком. Верю во всех Вас! Дела выкладываю по порядку с самого начала.

Державний герб України Справа № 758/1660/16-ц Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2017 року Подільський районний суд міста Києва у складі: головуючого судді - Богінкевич С. М. , при секретарі - Потапьонок К. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним, - В С Т А Н О В И В : Позивач за первісним позовом звернувся до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи тим, що 10.07.2006 року між відповідачем ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Вказує, що відповідач за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Звертає увагу суду на те, що у порушення вимог п.1.1.1., 1.5.1., 1.5.1.1. частини №2 кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідач порушив взяті на себе зобов'язання щодо своєчасного та повного повернення кредиту, процентів за користування кредитом. Крім того, вказує, що за порушення строків повернення кредиту, відсотків за користування кредитом, відповідач зобов'язався сплатити пеню у розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожний день прострочки, що передбачено п.4.1.1. частини № 2 кредитного договору. У зв'язку з вищевикладеним станом на 04.07.2014 року у відповідача за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року утворилась заборгованість перед банком в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 2 944 868,89 гривень, що складається з: залишку заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 743 949,64 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; заборгованості по відсоткам у розмірі 5308,94 доларів США, що еквівалентно 62 863,73 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пені за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 2 944 868,89 гривень. Зазначає, що 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. У зв'язку вищевикладеним, станом на 15.01.2016 року заборгованість за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року становить 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 1 631 925,20 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, пені за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 5 956 527,07 гривень, з яких: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; заборгованість по відсоткам у розмірі 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; пеня за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 5 956 527,07 гривень. Крім того, зазначає, що з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Також, за умовами договору іпотеки, а саме п. 2.1. іпотека забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов'язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено в кредитному договорі, з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом терміну його дії. У зв'язку з вищевикладеним, враховуючи ту обставину, що відповідач ОСОБА_1 як позичальник порушив вимоги умов кредитного договору та договору іпотеки (майнової поруки), не виконує взятих на себе зобов'язань змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року - нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, яка станом на 15.01.2016 р. складає: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; сума несплачених відсотків за користування кредитом - 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пеня за прострочення виконання зобов'язань за період з 15.01.2015 року по 15.01.2016 року в розмірі 5 956 527,07 гривень, що разом становить 7 588 452,27 гривень, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 заявив зустрічний позов до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Вказує, що 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. Зазначає, що з метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Вказує, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк», у зв'язку з чим змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить визнати вищезазначений договір недійсним. В судове засідання представник позивача за первісним позовом не з'явився, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, однак подав до суду заяву, у якій первісний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому, зустрічний позов не визнав та просив у його задоволенні відмовити, мотивуючи тим, що він необґрунтований та безпідставно заявлений. В судове засідання відповідачі за первісним позовом - ОСОБА_1, ОСОБА_2 та його представники не з'явились, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином, однак один з його представників подав до суду заяву, у якій первісний позов не визнав та просив в його задоволенні відмовити повністю, посилаючись на його безпідставність та у зв'язку зі спливом трирічного строку позовної давності, зустрічний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому. Ознайомившись із матеріалами справи, суд, керуючись ст.ст.169,224 ЦПК України, ухвалив, справу розглянути без участі сторін на підставі наявних доказів. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що первісний позов є обґрунтованим на підставі ст.526 ЦК України, яка передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу та ст.1054 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Наряду з цим первісний позов задоволенню не підлягає, з урахуванням вимог ст.257 ЦК України, яка передбачає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три року та ст.261 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права та на підставі ст.267 ч.3,4 ЦК України, яка передбачає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленого до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Судом встановлено, що 10.07.2006 року між ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу ОСОБА_1 було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Відповідач ОСОБА_1 за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Як вбачається з матеріалів справи, 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Сумнівів у правильності зроблених розрахунків не виникає, а тому суд вважає їх вірними, однак, не дивлячись на зроблений судом висновок, позов задоволенню не підлягає по причині спливу строку позовної давності тривалістю у три роки, оскільки, як вбачається з позовної заяви, вона подана до суду 04.02.2016 року Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України встановлено загальної позовної давності тривалістю у три роки. Стаття 256 ЦК України визначає поняття позовної давності - це строк в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Відповідно до правового висновку Верховного суду України, викладе в ухвалі суду від 06.11.2013 року під час розгляду справи № 6-116 цс13, початок перебігу строку позовної давності відповідно до ст. 261 ЦК України співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Отже, перебіг строку позовної давності за вимогою позивача за первісним позовом про стяги суми кредиту, процентів та штрафних санкцій за кредитним договором розпочався в 2012 році, з моменту спливу тридцятиденного строку з моменту отримання відповідачем досудової вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором та у зв'язку з тим, що основна та додаткова вимоги можуть подаватися одночасно, у випадку подання позову виключно за основною вимогою, без подання позову за додатковою вимогою, який не перериває перебіг строку позовної давності за додатковою вимогою. Таким чином, початок перебігу позовної давності необхідно рахувати з 2012 року, а оскільки Банк звернувся до суду з позовом лише 14.01.2015 року, то трирічний строк позовної давності, передбачений ст.257 ЦК України сплинув, що є підставою для відмови у позові. Що стосується зустрічного позову ОСОБА_1 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, слід зазначити наступне. Як вбачається з матеріалів справи, 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. З метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Позивач за зустрічним позовом в обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що відповідно до пункту 1 розпорядження Держфінпослуг від 03.04.2009 року №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): 1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали д якого випливає право грошової вимоги; 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; 3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, розпорядженням передбачено, що фінансова послуга з факторингу, зокрема, полягає у набутті відступленого права грошової вимоги до боржників, які є суб'єктами господарювання. Кошти за кредитним договором №ML - 006/2060/2008 було надано позичальнику, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності, у зв'язку з чим укладання небанківською фінансовою установою договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням вимог підпункту 2 пункту 12 вищезазначеного розпорядження, а тому ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». У зв'язку з вищевикладеним, суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року та про задоволення зустрічного позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». На підставі викладеного, ст.ст. 16, 512, 514, 525-526, 530, 610-612, 625, 629, 1050, 1054, 1077-1079, 1082, 1084 ЦК України, керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 11, 57-60, 88, 209, 212, 214-215, 218 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовити. Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним - задоволити. Визнати недійсним договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 квітня 2012 року, укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за Кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Подільський районний суд м. Києва, шляхом подачі в десятиденний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя С. М. Богінкевич http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67769594

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 9 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом спільного товариства з обмеженою відповідальністю «СТЛ Екструзія» до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Добропласт», третя особа: відділ державної виконавчої служби Бродівського районного управління юстиції Львівської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою спільного товариства з обмеженою відповідальністю «СТЛ Екструзія» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року, в с т а н о в и л а: У липні 2012 року спільне товариство з обмеженою відповідальністю «СТЛ Екструзія» (далі – СТОВ «СТЛ Екструзія») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «Добропласт» (далі – ТОВ «Добропласт») про звернення стягнення на предмет іпотеки. СТОВ «СТЛ Екструзія» зазначало, що 27 травня 2009 року між СТОВ «СТЛ Екструзія» та ТОВ «Добропласт» було укладено господарський договір – контракт НОМЕР_1 на поставку комплектуючих профільної системи «Montblanc» білоруського та російського виробництва, які застосовуються при виготовленні віконних та дверних блоків за номенклатурою та за цінами, вказаними в додатках, які є невід’ємною частиною договору. У цей же день між СТОВ «СТЛ Екструзія» як іпотекодержателем, ТОВ «Добропласт» як покупцем, та ОСОБА_1 як іпотекодавцем – майновим поручителем, було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого іпотекодавець, який є майновим поручителем покупця згідно з контрактом, на забезпечення належного виконання останнім зобов'язань за контрактом, передав в іпотеку нежитлове приміщення (лазню) за АДРЕСА_1, загальною площею 788,7 кв. м. Розділом 4 іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки в разі порушення іпотекодавцем будь-якої з вимог контракту та/або цього договору іпотеки; звернення стягнення на заставлене майно здійснюється на вибір іпотекодержателя: на підставі виконавчого напису нотаріуса, рішення суду або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Рішенням господарського суду Львівської області від 16 лютого 2011 року у справі за позовом СТОВ «СТЛ Екструзія» до ТОВ «Добропласт» про стягнення заборгованості у сумі 43 тис. 528 євро 63 євроценти, стягнуто з ТОВ «Добропласт» на користь СТОВ «СТЛ Екструзія» 36 тис. 130 євро 86 центів основного боргу, 3 тис. 831 євро 92 центи пені, а всього 39 тис. 962 євро 78 центів, а також 399 євро 63 центи державного мита та 216 грн 67 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. На виконання вищезазначеного рішення суду 11 липня 2011 року відкрито виконавче провадження з виконання наказу НОМЕР_2, виданого 11 квітня 2011 року господарським судом Львівської області. Пунктом 2 постанови про відкриття виконавчого провадження запропоновано боржнику самостійно виконати судовий наказ до 18 липня 2011 року; у відповідності до чинного законодавства стягнення боргу вирішено проводити у гривнях до встановленого Національним банком України курсу гривні до іноземної валюти, а саме: 36 тис. 130 євро 86 центів – 410 тис. 085 грн 26 коп. основного боргу, 3 тис. 831 євро 92 центи – 43 тис. 492 грн 29 коп. пені, 399 євро 62 центи – 4 тис. 535 грн 80 коп. державного мита, 216 грн 67 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, а всього 458 тис. 330 грн 2 коп. Станом на 10 травня 2012 року на виконання рішення суду з ТОВ «Добропласт» на їхню користь стягнуто 2 тис. 783 євро 58 центів, боргові зобов’язання у сумі 33 тис. 347 євро 28 центів не виконані. З урахуванням наведеного позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки, шляхом передачі йому права власності на нежитлове приміщення (лазню) за АДРЕСА_1, загальною площею 788,7 кв. м. Заочним рішенням Бродівського районного суду Львівської області від 15 жовтня 2012 року позов СТОВ «СТЛ Екструзія» задоволено частково: звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 27 травня 2009 року, укладеним між СТОВ «СТЛ Екструзія», ТОВ «Добропласт» та ОСОБА_1, посвідченим приватним нотаріусом Бродівського районного нотаріального округу Львівської області ОСОБА_2 та зареєстрованим за НОМЕР_3, шляхом передачі права власності на предмет іпотеки – нежитлове приміщення (лазню) загальною площею 788,7 кв. м за АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 8 червня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції змінено та викладено резолютивну частину рішення в наступній редакції: «Позов СТОВ «СТЛ Екструзія» задовольнити частково: звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 27 травня 2009 року, укладеним між СТОВ «СТЛ Екструзія» як іпотекодержателем, та ТОВ «Добропласт» як покупцем згідно контракту, ОСОБА_1 як іпотекодавцем – майновим поручителем, посвідченим приватним нотаріусом Бродівського районного нотаріального округу Львівської області ОСОБА_2 та зареєстрованим за НОМЕР_3, шляхом передачі права власності на предмет іпотеки – нежитлове приміщення (лазню) загальною площею 788,7 кв. м за АДРЕСА_1, вартістю 3 млн 389 тис 580 грн без врахування ПДВ, визначеної шляхом проведення оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності, або 444 тис. 827 доларів США. У решті позову відмовити». Вирішено питання про розподіл судових витрати. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення суду апеляційної інстанції скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень СТОВ «СТЛ Екструзія» просить скасувати ухвалене у справі рішення суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 33, 36, 37 та 39 Закону України «Про іпотеку» та статей 328, 335, 376 та 392 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень СТОВ «СТЛ Екструзія» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року, 23 березня 2016 року, рішення цього ж суду від 20 квітня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 14 та 28 вересня, 26 жовтня 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ОСОБА_3 – ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 27 травня 2009 року між СТОВ «СТЛ Екструзія» та ТОВ «Добропласт» було укладено контракт НОМЕР_1 на поставку комплектуючих профільної системи «Montblanc» білоруського та російського виробництва, які застосовуються при виготовленні віконних та дверних блоків за номенклатурою та за цінами, вказаними в додатках, які є невід’ємною частиною договору. У цей же день між СТОВ «СТЛ Екструзія» як іпотекодержателем, ТОВ «Добропласт» як покупцем, та ОСОБА_1 як майновим поручителем, було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого іпотекодавець, який є майновим поручителем покупця згідно з контрактом, на забезпечення належного виконання останнім зобов'язань за контрактом, передав в іпотеку нежитлове приміщення (лазню) за АДРЕСА_1, загальною площею 788,7 кв. м. Рішенням господарського суду Львівської області від 16 лютого 2011 року у справі за позовом СТОВ «СТЛ Екструзія» до ТОВ «Добропласт» про стягнення заборгованості у сумі 43 тис. 528 євро 63 євроценти, стягнуто з ТОВ «Добропласт» на користь СТОВ «СТЛ Екструзія» 36 тис. 130 євро 86 центів основного боргу, 3 тис. 831 євро 92 центи пені, а всього 39 тис. 962 євро 78 центів, а також 399 євро 63 центи державного мита та 216 грн 67 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. На виконання вищезазначеного рішення суду 11 липня 2011 року відкрито виконавче провадження з виконання наказу НОМЕР_2, виданого 11 квітня 2011 року господарським судом Львівської області. Станом на 10 травня 2012 року на виконання рішення суду з ТОВ «Добропласт» на їхню користь стягнуто 2 тис. 783 євро 58 центів, боргові зобов’язання у сумі 33 тис. 347 євро 28 центів не виконані. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову СТОВ «СТЛ Екструзія», суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився й апеляційний суд, змінюючи рішення, виходив із того, що ТОВ «Добропласт» не виконало взятих на себе договірних зобов’язань, які забезпечені іпотекою, у зв’язку з чим іпотекодержатель СТОВ «СТЛ Екструзія» набуло право звернути стягнення на предмет іпотеки – нежитлове приміщення (лазню) за АДРЕСА_1, загальною площею 788,7 кв. м, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на це майно. При цьому суди виходили з того, що такий спосіб захисту права відповідно до вимог статті 16 ЦК України та статей 55, 124 Конституції України є судовим. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульований статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленою статтею 38 цього Закону. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»), отже є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення предмет іпотеки. Передаючи справу на новий апеляційний розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що неповнота з’ясування обставин у справі та порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, і ці порушення були допущені апеляційним судом. За таких обставин доводи заявника СТОВ «СТЛ Екструзія» про те, що вищезазначені норми матеріального права неоднаково застосовані судом касаційної інстанції, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, за одних і тих же встановлених судом фактичних обставин, є необґрунтованими. Відповідно до статті 3605 Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви спільного товариства з обмеженою відповідальністю «СТЛ Екструзія» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 квітня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Постанова від 9 серпня 2017 року № 6-1139цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/02069BDB78CAD64DC225817D00432749

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, звернення стягнення на житловий будинок за заявою ОСОБА_2 про перегляд рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 2 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, в с т а н о в и л а: У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу, звернення стягнення на житловий будинок. ОСОБА_1 зазначала, що у 2008 році ОСОБА_2 взяв у неї в борг 85 тис. доларів США, що на той час було еквівалентно 1 млн. 340 тис. 960 грн. Вказані кошти були необхідні відповідачу для будівництва житлового будинку із надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці площею S_1 за АДРЕСА_1. Для будівництва житлового будинку ОСОБА_2 було витрачено грошові кошти у сумі 170 тис. доларів США. Із позичених коштів позивачці відповідачем було повернуто 25 тис. доларів США. Оскільки між сторонами існували відносини довіри, то і розписка була складена відповідачем лише 15 січня 2015 року з урахуванням повернутих коштів у сумі 25 тис. доларів США. Сторони обумовили, що решта позичених коштів буде повернута після продажу зведеного відповідачем будинку та земельної ділянки, на якій він розташований. Позивачка дізналася про те, що відповідач не має наміру продавати указаний будинок та земельну ділянку, а отже і повертати їй позичені кошти. ОСОБА_1 неодноразово зверталася до ОСОБА_2 з вимогою повернути кошти у сумі 60 тис. доларів США, проте останній їх так і повернув. У зв’язку з наведеним ОСОБА_1 просила суд стягнути з відповідача заборгованість за розпискою у сумі 1 млн. 520 тис. 400 грн та з метою повернення цих коштів звернути стягнення на житловий будинок з надвірними спорудами за АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею S_1, на якій він розташований, що належать відповідачу на праві власності. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 2 листопада 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою у сумі 1 млн. 520 тис. 400 грн, що згідно із встановленим Національним банком України офіційним курсом гривні до долара США станом на час подачі позовної заяви до суду було еквівалентно 60 тис. доларів США. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судового рішення ОСОБА_2 просить скасувати ухвалені у справі судових рішень та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1048, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_2 посилається на постанови Верховного Суду України від 20 лютого, 18 вересня 2013 року та 11 листопада 2015 року. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно розписки від 15 січня 20015 року, написаної ОСОБА_2, відповідач позичив у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 85 тис. доларів США для будівництва будинку за АДРЕСА_1. Вартість будівництва будинку відповідач самостійно оцінив у 170 тис. доларів США та зобов’язався повернути ОСОБА_1 50 % від вартості будинку за вирахуванням фактично повернених коштів у сумі 25 тис. доларів США після продажу будинку. Відповідач продаж будинку не здійснив, з позивачкою не розрахувався. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанції, виходив з того, що між сторонами було укладено договір позики, на підтвердження укладення якого у матеріалах справи міститься розписка, а тому відповідач зобов’язаний на підставі статей 1046, 1047 та 1049 ЦК України повернути позивачці отримані у борг кошти. Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 11 листопада 2015 року, наданих заявником містяться висновки про те, що, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання. Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 1046, 1047, 1049 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення вищевказаних невідповідностей, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів. У справі, яка переглядається, з розписки, складеної 15 серпня 2015 року, вбачається, що правочин між сторонами укладено у 2007 році, витрати на будівництво будинку визначено у розмірі 170 тис. доларів США, відповідач отримав від позивачки 85 тис. доларів США на будівництво будинку, відповідач повернув позивачці 25 тис. доларів США, які залишилися після будівництва будинку, а також підтверджено обов’язок відповідача повернути позивачці 50 % від коштів, отриманих від продажу будинку. Отже, розписка свідчить про те, що відповідач зобов’язався повернути позивачці 50% від коштів, отриманих від реалізації побудованого за спільні кошти сторін будинку. На час розгляду справи будинок не продано. Таким чином, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли передчасного висновку про стягнення боргу за договором позики до настання події, з якою сторони пов’язали зобов’язання відповідача повернути кошти, а саме – до продажу будинку. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 1046, 1048, 1049 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень в частині вимог про стягнення боргу. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку. Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України. Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 2 листопада 2016 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року в частині вимог про стягнення боргу скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк В.М. Сімоненко Я.М. Романюк Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1662цс17 Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів. У справі, яка переглядається, з розписки вбачається, що правочин між сторонами укладено у 2007 році, витрати на будівництво будинку визначено у розмірі 170 тис. доларів США, відповідач отримав від позивачки 85 тис. доларів США на будівництво будинку, відповідач повернув позивачці 25 тис. доларів США, які залишилися після будівництва будинку, а також підтверджено обов’язок відповідача повернути позивачці 50 % від коштів, отриманих від продажу будинку. Отже, розписка свідчить про те, що відповідач зобов’язався повернути позивачці 50% від коштів, отриманих від реалізації побудованого за спільні кошти сторін будинку. На час розгляду справи будинок не продано. Таким чином, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли передчасного висновку про стягнення боргу за договором позики до настання події, з якою сторони пов’язали зобов’язання відповідача повернути кошти, а саме – до продажу будинку. Постанова від 18 жовтня 2017 року №6-1662цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/02E3F8138D086E8BC22581FA0033540F

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 квітня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Гуменюка В.І., суддів Лященко Н.П., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: орган опіки та піклування Звенигородської міської ради, приватний нотаріус Звенигородського районного нотаріального округу ОСОБА_6, про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року, в с т а н о в и л а : У липні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «КБ «Приватбанк») звернулося до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 13 березня 2006 року між ним та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, на підставі якого останній отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є будинок АДРЕСА_1. Під час розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та, посилаючись на зазначені обставини й неналежне виконання ОСОБА_1 зобов’язання за кредитним договором, унаслідок чого станом на 18 вересня 2012 року утворилася заборгованість у сумі 172 тис. 707 грн 79 коп., просив звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити із зазначено будинку відповідачів, які зареєстровані та проживають у ньому, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Суди розглядали справу неодноразово. Звенигородський районний суд Черкаської області рішенням від 11 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року, позов ПАТ «КБ «Приватбанк» задовольнив: у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 172 тис. 707 грн 79 коп. звернув стягнення на предмет іпотеки – житловий будинок загальною площею 172,4 кв.м, який розташований за АДРЕСА_1, шляхом його продажу з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; виселив ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які зареєстровані і проживають у житловому будинку АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України у м. Звенигородці; вирішив питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилила, рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року залишила без змін. У грудні 2016 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), статей 38–40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку»), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. Обґрунтовуючи свої доводи заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня, 16 жовтня, 10 грудня 2014 року, 5 червня 2015 року, 10 жовтня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, 2 листопада 2016 року. У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. Суди під час розгляду справи встановили, що 13 березня 2006 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір НОМЕР_1, на підставі якого позичальник отримав кредит у розмірі 156 тис. грн зі строком повернення до 14 березня 2026 року (т.1, а.с. 6–9). З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором того ж дня між сторонами укладено договір іпотеки, предметами якого є будинок АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, що розташований на земельній ділянці площею S_1 (т.1, а.с. 10–14). Станом на час укладення іпотечного договору зазначений предмет іпотеки належав на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 2006 року, зареєстрованому в реєстрі прав власності 3 березня 2006 року (т.1, а.с. 122–123). ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором належним чином не виконував, у зв’язку із чим виникла заборгованість зі сплати кредиту, яка станом на 18 вересня 2012 року складала 172 тис. 707 грн 79 коп. 30 травня 2012 року ПАТ «КБ «Приватбанк» направило ОСОБА_1 вимогу щодо погашення кредитної заборгованості за кредитним договором із застереженням про звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення (т.1, а.с. 36). Апеляційний суд Черкаської області рішенням від 8 травня 2014 року відмовив у задоволенні позовних вимог Звенигородської міжрайонної прокуратури в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки на час укладення оспорюваного договору останні не мали права користування чи проживання у спірному будинку, тому укладеним договором не були порушені їхні права (т.1, а.с. 247–249) У пункті 17.8.2 іпотечного договору сторони передбачили право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов’язань за кредитним договором у випадках: порушення позичальником будь-якого із зобов’язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем будь-якого із зобов’язань, передбачених цим договором, тощо. Умовами договору іпотеки сторони також узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених умовами договору, відповідно до розділу V Закону України «Про іпотеку» на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що містяться в договорі (пункт 23 договору іпотеки). Задовольняючи позовні вимоги ПАТ «КБ «Приватбанк», суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної й касаційної інстанцій, послався на вимоги частини другої статті 9, статті 109 ЖК УРСР, статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та дійшов висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором шляхом укладення будь-яким способом з іншою особою – покупцем договору купівлі–продажу та виселення відповідачів із житлового будинку, оскільки позичальник не виконував узятих на себе зобов’язань. Надані для порівняння ухвали від 16 липня, 10 грудня 2014 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів попередніх інстанцій і передав справи на новий розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ. Разом з тим в інших, наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій, які відмовили в задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, з підстав того, що: - позивач не дотримався всіх передбачених умов, за яких можливе примусове виселення за рішенням суду, зокрема умови про добровільне звільнення приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги (16 жовтня 2014 року); - громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (5 червня 2015 року); - житло, що є предметом договору іпотеки, придбано відповідачем не за рахунок отриманого кредиту (10 жовтня 2016 року). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України містяться такі висновки: - у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек. Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 Цивільного кодексу України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню (від 27 травня 2015 року № 6-332 цс15); - згідно з положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину такого рішення, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. У справі, яка переглядається, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд на порушення вимог статті 39 цього Закону не зазначив у рішенні необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону, та початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої цієї статті (від 2 листопада 2016 року № 6-1923цс15). Отже, існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення цієї невідповідності та розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення. Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян. Прикінцевими положеннями Закону України «Про іпотеку», який набрав чинності з 1 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК УРСР, зокрема текст статті 109 викладено в новій редакції. За змістом частини другої статті 40 цього Закону та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Разом з тим відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виселяючи відповідачів зі спірного будинку без надання їм іншого постійного житла, не з’ясували джерела коштів, за які було придбано переданий в іпотеку будинок, зокрема чи це майно було придбано за рахунок отриманого ОСОБА_1 кредиту. Звертаючись до суду з позовними вимогами, ПАТ «КБ «Приватбанк» обрало судовий спосіб захисту порушених прав кредитора щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою, та просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві. Закон визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі правила для здійснення реалізації предмета за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку». За змістом частини першої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Отже, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України. Однак у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, не врахував вимог частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку»; посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, а також не вказав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону . Згідно із частиною п’ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку» дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки. У справі, рішення в якій переглядаються, суд першої інстанції, зазначив про право іпотекодержателя укладати договори і здійснювати всі необхідні дії від імені іпотекодавця, що не узгоджується з вимогами частини п’ятої статті 38 цього Закону. Суди апеляційної і касаційної інстанцій, погодившись із такими висновками суду першої інстанції, на вказані недоліки застосування судом статті 38 Закону України «Про іпотеку» уваги не звернули й не виправили їх шляхом правильного застосування відповідних цих норм. Разом з тим для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо. Оскільки суди попередніх інстанцій цього не зробили, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 3602 ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі. З огляду на викладене ухвалені у справі судові рішення слід скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 8 лютого 2016 року та рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.І. Гуменюк Судді: Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі за № 6-3057цс16 За змістом частини третьої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР), частин першої, другої статті 39, частин першої, другої статті 40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку») вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 цього Закону та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України. Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк Постанова від 19 квітня 2017 року № 6-3057цс16 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/90D95629802D5F21C22581160030F169

Державний герб України Справа № 369/5314/16-ц Провадження № 2/369/893/17 РІШЕННЯ Іменем України 02.06.2017 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі: головуючої судді Пінкевич Н.С., при секретарі Пилипець А.Б., Ярмак О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на майно, виселення, - в с т а н о в и в : У липні 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернувся з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Свої вимоги мотивував тим, що 25 жовтня 2006 року між ним ОСОБА_1 був укладений договір, за яким останній отримав кредит в розмірі 80 000 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,04% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, кінцевим терміном повернення 25 жовтня 2021 року. Банк зобов'язання перед відповідачем виконав у повному обсязі. У порушення норм закону та умов договору відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання належним чином не виконав, а саме не здійснював погашення заборгованості за кредитом у встановлені договором строки. У зв'язку з чим ОСОБА_1 станом на 31 травня 2016 року має заборгованість 425 888,47 дол.США, яка складається з заборгованості за кредитом в розмірі 79 457,07 дол. США, заборгованості по процентам за користування кредиту 104 804,82 дол. США, заборгованості по комісії 14 295 дол. США, а також пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 227 331,58 дол. США. Вказали, що у якості забезпечення виконання кредитних зобов'язань був укладений договір іпотеки, за яким в іпотеку передано будинок загальною площею 103,10 кв.м, житловою площею 41,40 кв.м по АДРЕСА_2. Вартість предмету іпотеки сторони визначили в розмірі 19 067,97 дол. США (що за курсом НБУ становить 479 750 грн.). Оскільки кредитні кошти не повернуті, тому вони набули право на звернення стягнення на іпотечне майно. Одночасно при вирішенні питання про звернення стягнення на майно, суд має право вирішити питання про виселення мешканців, які там проживають. Тому просили суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №KIA0GK00830019 від 25 жовтня 2006 року в розмірі 19 067,97 дол. США, що на дату розрахунку становить 479 750 грн., звернути стягнення на будинок загальною площею 103,10 кв.м, житловою площею 41,40 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу предмету іпотеки на підставі договору іпотеки №KIA0GK00830019 від 25 жовтня 2006 ПАТ «ПриватБанк» з укладенням від свого імені договору купівлі-продажу, в тому числі нотаріального укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем із встановлення початкової ціни продажу предмету іпотеки на рівні, зазначеному в Договорі іпотеки, а саме 479 750 грн., будь-яким способом з іншою особою-покупцем із отримання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах, організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки; виселити відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку (предмет іпотеки), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2; судові витрати покласти на відповідачів. У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав. Просив суд задоволити позов в повному обсязі. У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_2 та представник відповідача ОСОБА_1 проти позову заперечували як з підстав необґрунтованості, так і з підстав пропуску строку позовної давності. Просили суду відмовити в задоволенні позову. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав. За ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. При розгляді справи судом встановлено, що за рішенням загальних зборів акціонерів від 30 квітня 2009 року тип Банку з Закритого акціонерного товариства змінено на Публічне акціонерне товариство. У зв'язку з чим змінено найменування банку з Закритого акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», який є правонаступником всіх прав та зобов'язань ЗАТ КБ «ПриватБанк». 25 жовтня 2006 року між КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір №KIA0GK00830019, за умовами якого банк надав позичальнику кредит для придбання житла в розмірі 80 000 доларів США строком до 25 жовтня 2021 року із сплатою відсотків за користування коштами. Повернення кредиту згідно п.1.1 кредитного договору передбачено шляхом внесення позичальником щомісячних платежів в розмірі 1128.73 дол. США для погашення заборгованості, що складається з заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком і відповідачем ОСОБА_1 25 жовтня 2006 року було укладено договір іпотеки, згідно якого відповідач передав в іпотеку належне йому майно: житловий будинок загальною площею 103,1 кв.м., житловою пощею 41,4 кв.м з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2. Умови договору іпотеки містять застереження про права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом його продажу від імені банку будь-якому покупцю за договором купівлі-продажу, в порядку ст.. 38 Закону України «Про іпотеку». П.1.3 кредитного договору №KIA0GK00830019 від 25 жовтня 2006 року передбачено, що забезпечення виконання позивачальником зобов'язань за договором виступає іпотека квартири, іпотека житлового будинку в АДРЕСА_1, а також всі інші види застави, іпотеки, поруки й т.п., надані банку з метою забезпечення зобов'язань за даним договором. Оскільки кредитним договором сторони погодили не вичерпний перелік забезпечень, тому заперечення відповідача, що кредит був забезпечений будинком в АДРЕСА_1 і банк не має право звертати стягнення лише на будинок в м.Боярка, суд вважає необґрунтованими. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 листопада 2012 року визнано за ОСОБА_2 право власності на 1\2 частину будинку АДРЕСА_2; визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0, 1000 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 27 жовтня 2015 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», ОСОБА_1, третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Іщук Людмила Анатоліївна, про визнання договору іпотеки недійсним. При цьому судом встановлено, що за рішенням суду визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 житлового будинку та 1/2 земельної ділянки, на якій будинок розташований то вона набула статус іпотекодавця. Також, судом встановлено, що позичальник ОСОБА_1 не виконував обов'язків по щомісячному поверненню кредиту, покладених на нього умовами кредитного договору та станом на 31 травня 2016 року становить 425 888,47 дол. США року і включає тіло кредиту - 79 457,07 дол. США, проценти - 104 804,82 дол. США, комісія - 14 295,00 дол. США, що стверджується розрахунком боргу. Наведені обставини підтверджуються наявними у справі доказами. Щодо пені слід вказати, що поданий банком розрахунок пені не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки проведений в іноземній валюті без врахування подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня. Відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог. Оскільки позивачем не подано суду іншого розрахунку пені, тому суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині є не обґрунтованими. Обгрунтовуючи свої позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» вказав, що позичальник ОСОБА_1 не виконав передбачених кредитним договором обов'язків по поверненню отриманого кредиту, кошти не повернув, має заборгованість, чим у свою чергу порушує права банку як кредитора, які підлягають до захисту через процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки у обраний позивачем спосіб, а саме: шляхом продажу предмету іпотеки ПриватБанком з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем. Так, відповідно до ст.4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Способи судового захисту цивільних прав та інтересів особи визначені у ч.2 ст.16 ЦК України, в якій крім іншого зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Отже, за змістом даних норм власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права у суді, який, визначається законом чи договором. Спеціальним законом, який регулює питання звернення стягнення на предмет іпотеки є Закон України «Про іпотеку». Згідно ст.33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно вимог ст.36 вказаного Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя, які визначають можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст.38 Закону України «Про іпотеку». Тобто, Закон України «Про іпотеку» передбачає як судовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, так позасудове врегулювання, які відрізняються за процедурою та правовими наслідками. Аналогічні положення щодо можливості судового і позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки містить іпотечний договір, укладений між сторонами, п.30 якого містить застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст.38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до приписів ст.38 Закону України «Про іпотеку» якщо договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. Протягом тридцятиденного строку з дня отримання такого повідомлення особа, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, вправі письмово повідомити іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки. З дня отримання іпотекодержателем цього повідомлення вказана особа набуває переважне право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя. Якщо таких повідомлень надійшло декілька, право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя належить особі, яка має вищий пріоритет своїх зареєстрованих прав чи вимог. Якщо особи, які мають зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, не висловили наміру його придбати, іпотекодержатель вправі продати предмет іпотеки будь-якій іншій особі на власний розсуд. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. При розгляді справи позивачем не надано до матеріалів справи доказів на підвтердження дотриманням банком процедури продажу предмета іпотеки, визначеної ст.38 Закону України, зокрема чи письмово повідомляв банк за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу відповідача ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як іпотекодавців про свій намір укласти цей договір, чи скористалися вони переважним правом на придбання предмета іпотеки, та те, що підставами позову банку обставини щодо неможливості проведення такого стягнення в позасудовому порядку. Наявний в матеріалах справи повідомлення банку від 22 квітня 2016 року (а.с.12), адресованого ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не підтверджує неможливість позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки. Даний лист містить лише повідомлення про майбутній продаж предмету іпотеки без зазначення переваженого права на придбання іпотечного майна. Також банком не надано підтвердження коли саме відповідачі отримали даний лист. Також суд не погоджується з доводами позовами про встановлення вартості предмету іпотеки на підставі п.13 договору іпотеки в розмірі 479 750 грн. або 19 067,97 дол. США на дату розрахунку боргу. П. 13 договору іпотеки сторони погодили, що вартість предмету іпотеки складає 479 750 грн., що еквівалентно 95 000 дол. США за офіційним курсом НБК на день укладення договору. Так, ст.39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду в тому числі має бути зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Аналіз змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, та аналіз норм ст.ст.38,39 Закону України «Про іпотеку», дає підстави для висновку, що у розумінні норми ст.39 вказаного Закону початкова ціна предмету іпотеки для його реалізації має бути вказана у рішенні у грошовому виразі, тобто має бути зазначена конкретна грошова сума. При цьому визначення початкової ціни має відповідати процедурі, передбаченій ч.6 ст.38 цього Закону. Аналогічні правові висновки зробив Верховний Суд України при розгляді справ № 6-61цс15 від 27 травня 2015 року та № 6-1935цс15 від 7 жовтня 2015 року, вказавши, що початкова ціна предмету іпотеки має бути вказана у грошовому вираженні і визначатися за процедурою згідно ч.6ст.38 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до ч.2 ст.214 ЦПК України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 цього Кодексу. Крім того, банком у позовній заяві не вказано всі складові заборгованості, в рахунок погашення якого банк заявив вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відповідно до умов кредитного договору повернення кредиту передбачено шляхом внесення позичальником щомісячних платежів на погашення процентів в період у встановлений строк кожного місяця. Повернення тіла кредиту позичальник здійснює в кінці строку користування кредитом. Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути проценти частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу на погашення процентів, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення (правова позиція Верховного Суду України у справах: № 6-154 цс15 від 30вересня 2015 року, № 6-331цс15 від 01 липня 2015 року). Банком надано розрахунок боргу за весь період заборгованості. Але в суму заборгованості включено лише 479 750 грн., що унеможливлює перевірку сум заборгованості, оскільки відповідачем заявлено вимоги про застосування позовної давності. Враховуючи, що суд розглядає справи в межах заявлених позовних вимог, та наведені вище доводи, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на майно шляхом надання банку право на укладення договору. Ч.1 ст.40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є ст.109 ЖК УРСР, у ч.1 якої передбачені підстави виселення. За змістом ч.2 ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ч.3 ст.109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Аналіз змісту даних норм дає підстави для висновку, що особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням ч.2 ст.109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. Враховуючи, що частина житлового будинку належить відповідачці ОСОБА_2, яка набула право власності на дане майно не за рахунок кредитних коштів, та при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення (правова позиція Верховного Суду України у справах № 6-447цс15 від 24.06.15, № 6-1484цс15від 21.10.2015 р., № 6-2947цс15 від 03.02.16 , № 6-1449цс15 від 03.02.16). Таким чином, судом встановлено, що між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит в розмірі 80000 доларів США, а також встановлено, що ОСОБА_1 кошти не повернув, має заборгованість, що відповідно до приписів ст.33 Закону України «Про іпотеку» дає банку право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, належний відповідачам. Однак, вимоги банку задоволенню не підлягають, поскільки як вище вказувалося відповідно до ст.ст.36,37,38 Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки обраний банком спосіб зверення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладанням договору купівлі-продажу з іншою особою покупцем відноситься до позасудових і згідно ст.38 Закону України «Про іпотеку» передбачає необхідність дотримання певної процедури, яка полягає у обов'язку банку письмово повідомити за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу іпотекодавця про свій намір укласти цей договір, з метою забезпечення переважного права іпотекодавця на придбання предмета іпотеки. При цьому суд виходить з того, що з урахуванням вищевказаних норм права не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб за рішенням суду, однак за умови надання банком доказів дотримання процедури позасудового врегулювання, передбаченої ст.38 Закону України «Про іпотеку», а також надання доказів неможливості проведення такого стягнення в позасудовому порядку. З огляду на те, що банком не надано суду доказів про вжиття передбачених ст.38 Закону України «Про іпотеку» заходів для зверення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу, а обставини щодо неможливості проведення такого стягнення в позасудовому порядку не становлять підставу заявленого банком позову, суд відмовляє у позові. Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 16, 526, 527, 530, 590, 652 ЦК України, ст.ст. 57-64, 208-223 ЦПК України, - в и р і ш и в : У задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» відмовити. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя Н.С. Пінкевич http://reyestr.court.gov.ua/Review/67487102

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 серпня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за заявою ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») звернулося до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що у зв’язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору, ухваленням рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 червня 2011 року про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, яке відповідач не виконав у повному обсязі, позивач має право в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом надання ПАТ «КБ «Надра» права укласти договір купівлі-продажу з будь-якими особами за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на час укладення правочину щодо відчуження вищевказаного предмета іпотеки, та направити кошти, отримані від реалізації предмету іпотека, на погашення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року у позові відмовлено. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 13 квітня 2016 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 4 грудня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову: звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру НОМЕР_1 АДРЕСА_1, загальною площею 108, 20 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом надання ПАТ «КБ «Надра» права укласти договір купівлі-продажу з будь-якими особами за ціною 1 млн 311 тис. 100 грн; кошти, отримані від реалізації предмета іпотеки, направити на погашення заборгованості за кредитним договором від 10 липня 2008 року перед ПАТ «КБ «Надра», що станом на 23 січня 2014 року складала 403 тис. 639 доларів США 67 центів, що в еквіваленті становило 3 млн 226 тис. 291 грн 88 коп.; на час реалізації вищевказаного майна передано його в управління ПАТ «КБ «Надра»; надано ПАТ «КБ «Надра» право на: отримання дублікатів правоустановчих документів у нотаріусів та в будь-яких інших органах державної влади, місцевого самоврядування та в будь-яких установах незалежно від форм власності; отримання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на це нерухоме майно в Реєстраційній службі Головного управління юстиції у м. Києві, всіх підпорядкованих структурних підрозділах або у інших органах, які будуть здійснювати функції з реєстрації речових прав на нерухоме майно; отримання довідки та документів, необхідних для укладення та нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу; виселено ОСОБА_1 з квартири НОМЕР_1 АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 13 квітня 2016 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року заявник порушує питання про скасування постановлених у справі рішення суду апеляційної інстанції й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини шостої статті 38 та статті 39 Закону України «Про іпотеку» щодо визначення ціни іпотечного майна. Інших підстав перегляду у заяві не зазначено. На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня, 18 травня та дві ухвали від 13 липня 2016 року, а також на постанови Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року, 8 червня, 5 жовтня, та дві постанови від 2 листопада 2016 року. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Під час розгляду справи суди установили таке. 10 липня 2008 року між ПАТ «КБ «Надра» і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у сумі 206 тис. 593 долари США 20 центів, а останній зобов'язався повернути наданий кредит і сплатити проценти за користування у сумі, строки та на умовах, що передбачені кредитним договором. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним договором між сторонами того ж дня було укладено договір іпотеки, відповідно до якого відповідач передав в іпотеку банку квартиру НОМЕР_1 АДРЕСА_1, загальною площею 108, 20 кв. м, що належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 10 липня 2008 року. У зв’язку з неналежним виконанням узятих на себе за кредитним договором зобов’язань у ОСОБА_1 станом на 23 січня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 403 тис. 639 доларів США 67 центів. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 червня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 18 липня 2012 року, стягнуто солідарно з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором у сумі 2 млн 253 тис. 594 грн 49 коп. Рішення суду відповідачі не виконали. 15 квітня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на квартиру НОМЕР_1 АДРЕСА_1, та на підставі виконавчого напису відкрито виконавче провадження. Зазначений виконавчий напис нотаріуса повернуто на підставі пункту 1 Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті». Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду оригінал іпотечного договору, що позбавляло суд можливості зробити висновки про фактичні права та обов’язки сторін правовідносин. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відповідача суд відповідно до положень статті 39 Закону України «Про іпотеку» визначив ціну іпотечного майна у розмірі 1 млн 311 тис. 100 грн, зазначивши, що сторони доказів іншої вартості предмета іпотеки на час розгляду справи не надали. При цьому суд апеляційної інстанції відмовив у виселенні інших осіб, які проживають в іпотечній квартирі, та рішення суду в частині задоволення позову визнав таким, що не підлягає виконанню на час дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті». З такими висновками погодився й суд касаційної інстанції. У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня, 18 травня та 13 липня 2016 року, постановах Верховного суду України від 8 червня 2016 року у справі № 6-1239цс16, від 5 жовтня 2016 року у справі № 6-1582цс16, від 2 листопада 2016 року у справах № 6-1907цс16 та № 6-1923цс16 суди, з огляду на те, що при прийняття рішень суди не зазначили ціну предмета іпотеки саме у грошовому еквіваленті, скасували судові рішення та направили справи на новий судовий розгляд для визначення ціни у порядку частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку», за якою ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, а в разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього. Відтак, ураховуючи що у судових рішеннях, про перегляд яких подано заяву, суди зазначили ціну предмета іпотеки саме у грошовому еквіваленті, підстав вважати, що судами по-різному застосовані норми матеріального права або що висновки судів у цій частині не відповідають правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України щодо зазначення ціни предмета іпотеки у грошовому еквіваленті, немає. У наданій на порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про звернення стягнення на предмет іпотеки у межах вартості отриманого спадкоємцями померлого боржника спадкового майна, загальною ринковою вартістю 5 тис 445 грн. Зазначена ухвала також не може бути прикладом неоднакового застосування судами норм матеріального права у зв’язку з встановленням судами різних фактичних обставин справи та інших правовідносин, зокрема спадкових. Постанова Верховного суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 6-1205цс15 також не може слугувати прикладом невідповідності висновків суду правовим висновкам викладеним у постанові Верховного Суду України, оскільки правова позиція щодо зазначення у рішенні суду початкової ціни предмету іпотеки на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій у наступному була Верховним Судом України змінена (справи № 6-1923цс16, № 6-1907цс16). Зазначення про помилковість висновку про визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки з огляду на зазначену в іпотечному договорі від 11 березня 2008 року оціночну вартість предмета іпотеки не є правовою позицією Верховного Суду України. Отже, обставини, які були підставою для перегляду судових рішень у цій справі, не підтвердились, а тому у задоволенні заяви слід відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, статтями 3603, 3605 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України. п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_1, поданої представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року відмовити. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Постанова від 16 серпня 2017 року № 6-190цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2B4DE424B87AF460C22581CC005E2BA8

Державний герб України УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 червня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Євграфової Є.П.,Кадєтової О.В., Карпенко С.О.,Мостової Г.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_6, ОСОБА_7, які діють у своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_8, третя особа - служба у справах дітей Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_6, в інтересах якого діє ОСОБА_9, на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 23 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 04 листопада 2015 року, в с т а н о в и л а: У червні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулось до суду з указаним позовом, просило у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 24 вересня 2007 року у розмірі 4 343 247 грн 44 коп. звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1, шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна, а також виселити ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 з указаної квартири без надання іншого жилого приміщення із відстроченням виконання рішення суду у цій справі на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Позовні вимоги обґрунтовано невиконанням ОСОБА_6 умов кредитного договору, який було укладено між ним та АКБ «ТАС-Комерцбанк» 24 вересня 2007 року. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 23 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 04 листопада 2015 року, позов задоволено. Звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_1 у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 0050/0907/71-173 від 24 вересня 2007 року, розмір якої на 24 травня 2015 року становить 4 343 247 грн 44 коп., шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності. Виселено ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 із вказаної квартири без надання іншого жилого приміщення. Відстрочено виконання рішення у справі на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вирішено питання про розподіл судових витрат. У касаційній скарзі ОСОБА_6, в інтересах якого діє ОСОБА_9, просить скасувати судові рішення у справі, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідно до п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом. У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_6 не виконує умов договору кредиту, а тому позивач має право задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Проте повністю з висновками апеляційного суду погодитись не можна з огляду на наступне. Судами встановлено, що 24 вересня 2007 АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_6 уклали кредитний договір № 0050/0907/71-173 з подальшими змінами і доповненнями, внесеними договором про внесення змін і доповнень № 1 від 04 листопада 2009 року та додатковими угодами від 16 лютого 2010 року та 12 квітня 2010 року про зменшення розміру процентної ставки. За умовами кредитного договору банк зобов'язався надати ОСОБА_6 грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 100 000,00 доларів США на строк з 24 вересня 2007 року по 24 вересня 2026 року зі сплатою 12,5 % річних. З метою забезпечення виконання кредитного договору 24 вересня 2007 АКБ «ТАС- Комерцбанк» та ОСОБА_6 уклали іпотечний договір № 0050/0907/71-173-2-125, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Глушко Л.В., предметом якого є квартира АДРЕСА_1, загальною площею 41,40 кв. м, житловою площею 21,70 кв. м, яка належить ОСОБА_6 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу квартири від 24 вересня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Глушко Л.В. Відповідно до довідки форми № 3 КП «Дирекція управління та обслуговування житлового фонду» структурного підрозділу Центр обслуговування споживачів № 1 від 04 квітня 2014 року, у даній квартирі зареєстровані відповідачі та їх неповнолітня донька. 28 листопада 2012 року ПАТ «Сведбанк» (який є правонаступником АКБ «ТАС- Комерцбанк») та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» уклали договір факторингу № 15, відповідно до умов якого банк передав (відступив) фактору за кредитними та забезпечувальними договорами право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків. 28 листопада 2012 року ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (клієнт) та ТОВ «Кредитні ініціативи» (фактор) уклали договір факторингу, відповідно до умов якого клієнт передав (відступив) фактору за кредитними договорами право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків. 28 листопада 2012 року ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» уклали договір про передачу прав за іпотечними договорами, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Мироник О.В. За умовами цього договору новий іпотекодержатель ТОВ «Кредитні ініціативи» отримав право вимоги за іпотечними договорами, у тому числі і за іпотечним договором № № 0050/0907/71-173-Z-125 від 24 вересня 2007 року. Доводи касаційної скарги, що позивачем надано невірний та необґрунтований розрахунок не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки відповідачами в передбаченому процесуальним законодавством порядку свого розрахунку заборгованості за кредитним договором суду не надано. Разом з тим згідно ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом. Апеляційний суд, маючи повноваження по встановленню обставин справи та дослідженню доказів, не виконав обов'язків покладених на нього цивільним процесуальним законодавствомта не звернув уваги, що встановлення початкової ціни для подальшої реалізації предмета іпотеки на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності не може розцінюватись як визначення початкової вартості предмета іпотеки, необхідність зазначення якої містять норми ст. 39 Закону України «Про іпотеку». Крім того, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, не зазначив у рішенні всіх необхідних складових, передбачених зазначеною нормою. Про необхідність зазначення у резолютивній частині рішенні суду про звернення стягнення на предмет іпотеки ціни у грошовому виразі зазначено і у постанові Верховного Суду України у справі № 6-1239цс16. Таким чином ухвала апеляційного суду постановлена при неповному з'ясуванні обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 333, 336, 338, 343, 344, 345, 349 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_6, в інтересах якого діє ОСОБА_9, задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 04 листопада 2015 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.О. Кузнєцов Є.П. Судді: Євграфова О.В. Кадєтова С.О. Карпенко Г.І. Мостова http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67680189

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 лютого 2016 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Романюка Я.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Яреми А.Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» про перегляд судових рішень, в с т а н о в и л а : У грудні 2014 року публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - ПАТ «ПУМБ») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 28 вересня 2006 року між ПАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого відповідачу було надано кредит в розмірі 31 500 доларів США з процентною ставкою за користування кредитом 12,5 % з кінцевим терміном повернення коштів до 28 вересня 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором між ПАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА 1, яка належала іпотекодавцю на праві власності. У зв’язку з неналежним виконанням грошових зобов’язань за кредитним договором станом на 11 грудня 2014 року утворилась заборгованість в розмірі 38 217,49 доларів США і 107 381 грн. 71 коп. Позивач просив суд з метою погашення зазначеної заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу квартири з прилюдних торгів з початковою ціною продажу на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності на час проведення виконавчих дій. Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 23 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 14 травня 2015 року, у позові відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року касаційну скаргу ПАТ «ПУМБ» відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ПАТ «ПУМБ» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 1281 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню. На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним. Судом встановлено, що 28 вересня 2006 року між ПАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого відповідачу було надано кредит в розмірі 31 500 доларів США під 12,5 % з кінцевим терміном повернення коштів до 28 вересня 2013 року. З метою забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором між ПАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА 1, яка належала іпотекодавцю на праві власності. ІНФОРМАЦІЯ 1 ОСОБА_1 помер. Після його смерті спадкова справа не відкривалася. На час відкриття спадщини в спірній квартирі проживали і були зареєстровані відповідачі, які не відмовилися від спадщини і продовжують там проживати. Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що банк звернувся з вимогою до спадкоємців боржника поза межами строків, передбачених частинами другою, третьою статті 1281 ЦК України, а тому пропустив строк для пред’явлення такої вимоги. Разом з тим, у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що правила статті 1281 ЦК України щодо строку пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців не застосовуються до зобов’язань, забезпечених іпотекою. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статті 1281 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Порядок прийняття спадщини визначений Главою 87 ЦК України. Згідно з нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов'язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України). Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України). Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Відповідно до частини першої статті 608 ЦК України зобов’язання припиняються смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов’язане з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою. Перелік зобов’язань, які не входять до складу спадщини визначені статтею 1219 ЦК України, отже зобов’язання за кредитним договором та за договором іпотеки входять до складу спадщини. За змістом статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги. Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, однак такої підстави, як смерть іпотекодавця, положення зазначеної норми не містять. Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, якщо боржник та іпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов’язань переходять обов’язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Отже, аналізуючи вищезазначені цивільно-правові норми слід дійти висновку про те, що правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов’язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України). У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 був позичальником за кредитним договором і іпотекодавцем за договором іпотеки, тобто одночасно виступав і боржником, і іпотекодавцем. У зв’язку з його смертю відкрилася спадщина, яку прийняли відповідачі, перебравши на себе обов’язки іпотекодавця в межах вартості предмета іпотеки. Однак звернення стягнення на предмет іпотеки є можливим лише за умови, якщо зобов’язання боржником було порушене. Для правильного вирішення справи необхідно встановити чи допустив боржник борг, якщо так, то яка сума цього боргу, яка вартість предмета іпотеки. Однак встановлення цих обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі. Таким чином, оскільки судом не встановлено тих фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись пунктом 2 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 23 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду Донецької області від 14 травня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Я.М. Романюк Судді: В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.Г. Ярема Правова позиція у справі 6-31цс16 За змістом статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги. Статтею 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено підстави припинення іпотеки, однак такої підстави, як смерть іпотекодавця, положення зазначеної норми не містять. Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Таким чином, якщо боржник та іпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця в разі порушення боржником своїх зобов’язань переходять обов’язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Отже, аналізуючи вищезазначені цивільно-правові норми слід дійти висновку про те, що правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов’язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України). Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/1A0899A8042DD629C2257F630050557F

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л.І., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів позики та іпотеки, визнання договору іпотеки припиненим за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року, в с т а н о в и л а : У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позивач зазначав, що 13 січня 2012 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за яким він надав у позику відповідачу 3 млн 188 тис. 10 грн, що складало 399 тис. доларів США за курсом Національного банку України (далі – НБУ) на день укладення договору, строком на 3 роки. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 1 березня 2012 року між сторонами укладено договір іпотеки, за яким в іпотеку позивачу було передано квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності відповідачу. Посилаючись на те, що зобов’язання за договором позики відповідач не виконав, унаслідок чого станом на 16 травня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 8 млн 799 тис. 814 грн 41 коп., уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив у рахунок погашення зазначеної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки – вказану квартиру, визнавши за ним право власності на іпотечне майно. У січні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому зазначав, що умови повернення позики в доларах США при наданні її в гривнях суперечать нормам статей 524, 533, 1046, 1049 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); курс долара по відношенню до гривні з 2012 року зріс, а позику було надано в гривні. Посилаючись на те, що під час укладення договору позики він не звернув уваги на несправедливі умови правочину щодо визначення зобов'язання позичальника в доларах США, оскільки курс долара був стабільний, ОСОБА_2 просив визнати договір позики недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. Крім того, ОСОБА_2 зазначав, що в силу частини другої статті 548 ЦК України договір іпотеки також є недійсним, оскільки має похідний характер від основного зобов’язання. Підставою для визнання договору іпотеки недійсним є також відсутність згоди органу опіки та піклування на укладення цього правочину, оскільки на момент його укладення в квартирі, що є предметом іпотеки, проживали його малолітні діти. Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 23 червня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив: звернув стягнення на предмет іпотеки – вказану квартиру за договором іпотеки від 1 березня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за договором позики від 13 січня 2012 року, визнавши за ОСОБА_1 право власності на зазначену квартиру. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 суд відмовив. Апеляційний суд м. Києва 7 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки скасував та ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 червня 2017 року рішення апеляційного суду скасувала, залишила в силі рішення суду першої інстанції. У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 червня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення апеляційного суду з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 16 ЦК України, статей 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого, 19, 21 і 29 червня, 10 липня 2017 року, постанов Верховного Суду України від 30 березня і 14 вересня 2016 року та ухвал Верховного Суду України від 23 березня, 19 червня та 11 липня 2017 року. Заслухавши суддю-доповідача та представників ОСОБА_1, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Згідно із частиною першою статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 січня 2012 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики, за яким позикодавець надав у позику позичальнику 3 млн 188 тис. 10 грн, що складало 399 тис. доларів США за курсом НБУ на день укладення договору, строком на 3 роки. Згідно з додатковою угодою № 1 до вказаного договору позики від 7 листопада 2012 року сторони збільшили строк виконання грошового зобов'язання, зазначивши, що повернення суми грошових коштів у розмірі 399 тис. доларів США позичальник зобов'язується здійснити до 1 жовтня 2015 року згідно з визначеним у договорі графіком. На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 1 березня 2012 року між сторонами укладено договір іпотеки, за яким в іпотеку ОСОБА_1 було передано квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_2. Станом на 16 травня 2016 року загальна сума заборгованості позичальника перед позикодавцем складала 8 млн 799 тис. 814 грн 41 коп., в складі якої: основна заборгованість – 319 тис. доларів США, що еквівалентно 8 млн 199 тис. 243 грн 82 коп., інфляційні нарахування на суму боргу за період з 1 жовтня 2015 року до 16 травня 2016 року – 527 тис. 750 грн 85 коп., 3 % річних за несвоєчасне повернення суми боргу за період з 1 жовтня 2015 року до 16 травня 2016 року – 152 тис. 819 грн 74 коп. За пунктом 5.1 договору іпотеки сторони погодили можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, яке здійснюється відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі. Іпотекодержатель самостійно визначає один зі способів звернення стягнення на предмет іпотеки: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку»; надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому цим Законом. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем, посилаючись на положення статті 578, частини першої статті 590 ЦК України. З висновками суду першої інстанції погодився й суд касаційної інстанції, зазначивши, крім того, що хоч місцевий суд і неправильно застосував положення статей 37, 38 Закону України «Про іпотеку», але правильно вирішив спір по суті, оскільки виходив з факту невиконання позичальником договірних зобов’язань за договором позики, а тому висновок суду щодо задоволення позову про звернення стягнення на заставлене майно є по суті захистом порушених прав позикодавця щодо виконання позичальником грошових зобов’язань, забезпечених іпотекою. Скасовуючи частково рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем, оскільки сторони визначили позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності іпотекодержателем, що виключає виникнення права власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду, а відтак відсутні правові підстави для визнання права власності на іпотечне майно за іпотекодержателем за рішенням суду. Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого, 19, 21 і 29 червня, 10 липня 2017 року містяться висновки про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу є позасудовим способом захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням у договорі іпотеки, що унеможливлює виникнення права власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 16 ЦК України, статей 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої цієї статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 цього Кодексу. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Аналогічні правові висновки містяться й у судових рішеннях суду касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідач не виконував умов кредитного договору, кредит не погасив, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, а положеннями договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки або на укладення від свого імені договору купівлі-продажу іпотечного майна. Хоч у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за іпотекодержателем права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов'язань. З огляду на зазначене суд касаційної інстанції неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак правильно вирішив спір по суті, тому підстав для скасування судового рішення цього суду немає. Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави перегляду судових рішень заявник надав постанови Верховного Суду України: - від 30 березня 2016 року, у якій міститься висновок про те, що згідно із частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». При вирішенні такої категорії справ суди повинні встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Крім того, суди попередніх інстанцій, звертаючи стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, не взяли до уваги умов договору іпотеки про прийняття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність у рахунок виконання основного зобов'язання за згодою іпотекодавця. Цим же пунктом передбачено також, що зазначений іпотечний договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса. Суди попередніх інстанцій не встановили наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на іпотечне майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, що передбачено умовами договору іпотеки як правова підстава для реєстрації права власності іпотекодержателя. Таким чином, оскільки суд не встановив фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, постановлені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції; - від 14 вересня 2016 року, у якій зазначено, що аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України, дає підстави для висновку, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання йому права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. У справі, яка переглядається, суди встановили, що умов договору відповідач не виконував, кредит не погасив, у зв'язку із чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто банк має право на визнання права власності на предмет іпотеки або на укладення від свого імені договору купівлі-продажу іпотечного майна. Хоч у справі, яка переглядається, суд, ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, правильно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником забезпечених іпотекою грошових зобов'язань. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували статті 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», однак правильно вирішили спір по суті. А оскільки внаслідок винесення Верховним Судом України власного рішення результат по суті спору не зміниться, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід залишити без змін. Отже, зміст зазначених постанов Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеним у цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини другої статті 16 ЦК України, статей 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку». Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, тому відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року відмовити. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий Л.І. Охрімчук Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк В.М. Сімоненко ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК у справі № 6-1446цс17 У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої цієї статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; надання іпотеко держателю права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 цього Кодексу. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1446цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/B8DB34A67F52D083C22581AE004D9E8C

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 вересня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Сімоненко В.М., суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації у публічному акціонерному товаристві «Дельта банк», подану представником ОСОБА_2, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року, в с т а н о в и л а : У вересні 2014 року Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі – ПАТ «Дельта банк») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що за договорами купівлі-продажу права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами у нього виникло право вимоги за зазначеними договорами. У зв’язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 узятих на себе зобов’язань за кредитним договором НОМЕР_1 від 31 березня 2008 року, укладеним з Акціонерним комерційним інвестиційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), у ОСОБА_1 утворилася заборгованість, яку кредитор має право стягнути з неї як іпотекодавця за договором іпотеки НОМЕР_2 від 31 березня 2008 року, укладеним між банком та ОСОБА_1, за рахунок заставленого майна шляхом визнання за останнім права власності на заставлене майно. Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 28 листопада 2014 року в задоволення позовних вимог ПАТ «Дельта банк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 7 червня 2016 року рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 28 листопада 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову ПАТ «Дельта банк» в позові з інших підстав. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 жовтня 2016 року відмовлено ПАТ «Дельта банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації у ПАТ «Дельта банк» у відкритті провадження у справі. У грудні 2016 року представник ПАТ «Дельта банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації у ПАТ «Дельта банк» ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 3 жовтня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права – статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку». На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення суду касаційної інстанції заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1625цс16, 14 вересня 2016 року у справі № 6-1219цс16, 12 жовтня 2016 року у справі № 6-504цс16 та 11 грудня 2013 року у справі № 6-124цс13. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника та представника позивача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Суди розглядали справу неодноразово та установили таке. 31 березня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно з яким банк надав відповідачу кредитні кошти в розмірі 300 тис. доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 30 березня 2029 року. З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за цим кредитним договором АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки, згідно з яким було передано в іпотеку банку будинок АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею S_1, кадастровий номер НОМЕР_3, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташовану за тією ж адресою. Відповідно до пункту 4.2 договору іпотеки звернення стягнення здійснюється на підставі рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; позасудового врегулювання спору відповідно до умов цього договору та Закону України «Про іпотеку». Згідно з підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 цього договору позасудове врегулювання здійснюється, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». 08 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого відбулася заміна кредитора за кредитними та забезпечувальними договорами, у тому числі й за кредитним та іпотечним договорами, укладеними із ОСОБА_1 У зв’язку з неналежним виконанням своїх зобов’язань у відповідача утворилася заборгованість у розмірі 7179438,65 грн, з яких: 3659157,67 грн - заборгованість за кредитом та 3520280,98 грн - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитними коштами. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що при вирішенні цього спору підлягає застосуванню Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (набрав чинності 7 червня 2014 року), згідно з яким предмет іпотеки не може бути примусово стягнутий (відчужений) без згоди власника. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з інших підстав, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що вимоги іпотекодержателя про передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання відповідно до положень підпункту 5.2.1 пункту 5.2 договору іпотеки підлягають задоволенню лише шляхом укладання договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який сторони не уклали. Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 11 грудня 2013 року зазначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань не виключається за рішенням суду за умови, що такий спосіб передбачено іпотечним договором. У наданій заявником ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року суд касаційної інстанції задовольнив вимоги іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності, оскільки позивач довів наявність у нього права вимоги до відповідача в рамках заявлених позовних вимог, довів розмір та підстави нарахування кредитної заборгованості, а також обґрунтував вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за собою права власності на предмет іпотеки. Однак у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року, яка надана заявником як приклад невідповідності судового рішення висновкам викладеним у цій постанові, колегія суддів судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України, переглядаючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2016 року, виклали таку правову позицію. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з положеннями частини третьої зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. При цьому згідно із частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 цього Кодексу. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже, аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових – на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Колегія суддів судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у цій справі суд, ухвалюючи судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, за наявності застереження у договорі іпотеки про передачу права власності іншим шляхом, ніж на підставі рішення суду, неправильно застосував норми статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», але правильно вирішив спір по суті та з метою дотримання розумних строків розгляду справи залишив судові рішення в силі. Аналогічні висновки містяться і у наданих заявником на підтвердження своїх вимог постановах Верховного Суду України від 12 і 26 жовтня 2016 року. При цьому зазначені правові позиції не надають кредитору право звернення до суду всупереч умовам кредитних та/ або іпотечних договорів. Отже, висновки, які містяться у судовому рішенні суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечать правовим висновкам викладеним у постановах Верховного Суду України. За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2