Поиск в системе

Результаты поиска по тегам 'отказ взыскания ипотеки'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип контента


Форумы

  • Рейд и Антирейд
    • Рейдерский захват
    • Антиколлеторские услуги, помощь заемщикам, возврат депозитов
    • Банки и кредитные союзы не выплачивающие депозиты
    • Депозитные и кредитные договора
    • Юридическая консультация
    • Судебные решения по кредитным и депозитным договорам
    • Общие вопросы и новости с сайта
  • IT - Раздел
    • Нововведения форума.
    • Биткоины, блокчейн, майнинг, электронные платежные системы

Календари

  • Основной календарь

Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы

Найдено 177 результатов

  1. ПОСТАНОВА Іменем України 18 вересня 2018 року м. Київ Справа N 921/107/15-г/16 Провадження N 12-117гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: Головуючого, судді-доповідача Рогач Л.І., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Салівонського С.П., учасники справи: позивач - Черних О.С., Павликівський В.І., Грицик А.С., відповідач - Григор'єва Н. В., Овчиннікова В.В., третя особа на стороні позивача - Грицик А.С., Шевченко Ю.С., Костюков Д.І., треті особи на стороні відповідача - не з'явились, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" (далі - ПАТ "Банк Форум", позивач) в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк "Форум" Шевченко О.В. на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2017 року (судді: Марко Р.І. - головуючий, Костів Т.С., Малех І.Б.) та рішення Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року (суддя Андрушків Г.З.) у справі N 921/107/15-г/16 за позовом ПАТ "Банк Форум" до Публічного акціонерного товариства "Тернопільнафтопродукт" (далі - ПАТ "Тернопільнафтопродукт", відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) та за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР", Мале приватне підприємство "ВК ІМПЕКС", про звернення стягнення на предмет іпотеки. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. 29 січня 2015 року ПАТ "Банк "Форум" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Форум" Ларченко Ірини Миколаївни звернулося до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Тернопільнафтопродукт", треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР", Мале приватне підприємство "ВК ІМПЕКС" про: звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий Іпотекодержателю згідно з іпотечним договором N 1-0210/13/23-ІР від 30 травня 2013 року; визначення способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів; встановлення початкової ціни продажу предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. 1.2. На обґрунтування підстав позову позивач зазначив, що майно передано в іпотеку на підставі відповідного договору на забезпечення виконання зобов'язань третіх осіб - позичальників за кредитними договорами; позичальники (треті особи у справі) свої зобов'язання з повернення кредиту не виконали; банк (позивач) звертався як до позичальників, так і до іпотекодавця (відповідача) з вимогами погасити наявну заборгованість за вказаними кредитними договорами, а також попереджав про звернення до суду з вимогами про звернення стягнення на іпотечне майно, однак його вимоги залишились без задоволення та реагування. 1.3. Відповідач проти задоволення позову заперечив, зокрема, з тих підстав, що рішеннями господарських судів у справах N 918/1930/14 та N 918/1959/14 стягнуто з третіх осіб заборгованість з повернення кредитних коштів та нараховані проценти за користування кредитом за договорами N 1-0020/13/30-KL та N 1-0021/13/30-KL; на цей час ці рішення виконуються відповідно до графіку розстрочки, встановленого судами, а тому звернення стягнення на предмет іпотеки є передчасним та призведе до подвійного стягнення суми заборгованості з боржників та іпотекодавця. 2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 2.1. Справа розглядалася судами неодноразово. Постановою Вищого господарського суду України від 12 квітня 2017 року у цій справі скасовані судові рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, справу направлено на новий розгляд у зв'язку з необхідністю перевірити доводи учасників справи та з'ясувати факт виконання рішення суду, яким постановлено задовольнити вимоги кредитора за рахунок або основного зобов'язання, або забезпечувального при наявності такого, при розгляді справи за позовом кредитора про задоволення його вимог за рахунок знову ж таки основного або забезпечувального зобов'язання. 2.2. За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2017 року, у справі N 921/107/15-г/16 у задоволені позовних вимог відмовлено. 2.6. Судові рішення мотивовані тим, що одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові. Оскільки виконання основного зобов'язання боржник здійснює за наданою йому судом розстрочкою, це виключає можливість задоволення вимог кредитора за рахунок забезпечувального зобов'язання. 3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів 3.1. У листопаді 2017 року ПАТ "Банк "Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк "Форум" Шевченко О.В. подав касаційну скаргу на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2017 року до Вищого господарського суду України, у якій просив судові рішення у справі скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. 3.2. Мотивуючи касаційну скаргу, ПАТ "Банк "Форум" зазначив, що надане позичальникам за кредитними договорами право розстрочки сплати боргу за цими договорами відповідно до 31 серпня 2021 року та до 28 лютого 2022 року не змінює договірних зобов'язань сторін, а визначає виключно порядок виконання рішення суду для боржника, відносно якого застосовано розстрочення виконання рішення. Ухвала суду про розстрочення виконання судового рішення є способом захисту інтересів боржника і наявність такої ухвали не повинна обмежувати право кредитора на задоволення своїх вимог іншими способами, зокрема за рахунок реалізації предмета іпотеки. 3.3. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно; стягнення заборгованості за основним зобов'язанням не виключає можливості задоволення вимог кредитора за рахунок забезпечувального зобов'язання. Крім того, незважаючи на існуючі рішення судів, заборгованість за кредитними договорами не погашена, що у свою чергу надає банку право на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки. 3.4. За доводами касаційної скарги, суди попередніх інстанцій при прийнятті рішень не врахували висновків Верховного Суду України, викладених в постановах від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14, від 3 лютого 2016 року у справі N 6-1080цс15, у яких викладено висновок про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне, тому задоволення вимог за основним зобов'язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням відсутня; позивач вважає, що стягнення заборгованості за основним зобов'язанням не виключає можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок забезпечувального зобов'язання. 3.5. Серед іншого позивач звертає увагу на те, що Банк знаходиться в стадії ліквідації, строк ліквідаційної процедури встановлено до 15 червня 2018 року, тоді як розстрочення виконання судового рішення у справі N 918/1930/14 завершується у 2021 році, а в справі N 918/1959/14 - у 2022 році. Розстрочка значно перевищує термін, до якого повинна бути завершена ліквідація Банку, що унеможливлює виконання рішення в межах строку ліквідаційної процедури та порушує права та інтереси кредиторів, гарантовані чинним законодавством. 4. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду 4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 квітня 2018 року справу N 921/107/15-г/16 разом з касаційною скаргою ПАТ "Банк "Форум" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк "Форум" Шевченко О.В. на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 6 листопада 2017 року у цій справі передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 4.2. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив про необхідність відступити від висновку Верховного Суду України щодо застосування положень частини першої статті 7 та статті 33 Закону України "Про іпотеку", викладеного у постановах від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14 та від 3 лютого 2016 року у справі N 6-1080цс15, у яких Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне. Тому задоволення вимог за дійсним основним зобов'язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення за основним зобов'язанням, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням відсутня. 4.3. Крім того, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України щодо застосування положень частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), викладеного у постанові від 17 лютого 2016 року у справі N 905/3137/14-908/5775/14 (3-1276гс15), у якій Верховний Суд України висловив правову позицію про те, що невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, за період такого розстрочення або відстрочення. 4.4. Касаційний господарський суд послався на протилежний, на думку суду, висновок Верховного Суду України, вкладений в постановах від 4 липня 2011 року у справі N 13/210/10 та від 9 листопада 2016 року у справі N 9/5014/969/2012 (5/65/2011), відповідно до якого чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків. 4.5. Одночасно Касаційний господарський суд зазначив, що визнання розстрочки чи відстрочки виконання рішення підставою зміни строків виконання кредитних договорів, внаслідок чого ці нові строки можуть значно перевищувати терміни, до яких повинні бути завершені ліквідації банків, що унеможливить виконання рішення в межах строку ліквідаційної процедури та порушить права й інтереси кредиторів, становить виключну правову проблему, яка вимагає формування єдиної правозастосовчої практики. 5. Позиція учасників справи 5.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу проти задоволення касаційної скарги заперечив, наголошував, що сума заборгованості за кредитними договорами була стягнута з боржників (третіх осіб) судовими рішеннями у справах N 918/1930/14 та N 918/1959/14, які на цей час належним чином виконуються боржниками, разом з тим, задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки можливе лише у разі, коли суду надані беззаперечні докази того, що попередні заходи не призвели до належного виконання зобов'язання, отже, позов є необґрунтованим та передчасним. 5.2. Треті особи - ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" та МПП "ВК ІМПЕКС" проти задоволення касаційної скарги заперечили, вказавши, що одночасне стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки є неправильним та призводить до подвійного стягнення, та послались на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 4 вересня 2013 року у справі N 6-73цс13. При цьому треті особи наголосили на тому, що рішення господарських судів про стягнення заборгованості з основних боржників за кредитними договорами виконуються належним чином відповідно до графіків розстрочки платежів. 5.3. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб касаційну скаргу підтримав, зазначав, що суди помилково ототожнили поняття належного виконання рішення та належного виконання умов договору; заборгованість за кредитними договорами на даний час не погашена, що є достатньою підставою для реалізації права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення наявної заборгованості. 6. Фактичні обставини справи, встановлені судами 6.1. 29 березня 2013 року ПАТ "Банк Форум" (кредитор) та ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" (позичальник) уклали кредитний договір N 1-0020/13/30-KL, за умовами якого (з урахуванням додаткових договорів N 1-5 до нього) кредитор відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію, в рамках якої надає останньому кредитні кошти (надалі кредит) окремими частинами (надалі вибірки), на засадах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, в межах визначеної цим договором (пункт 1.2) граничної суми коштів (надалі за текстом кредитний ліміт), а позичальник зобов'язується вчасно погашати кредитору заборгованість за кредитом, а також сплачувати на користь кредитора проценти та комісії в розмірі, в строки (терміни) та на умовах, визначених цим договором. 6.2. Згідно з підпунктом 1.6.2.22 пункту 1.6 кредитного договору (в редакції додаткового договору N 1) в якості забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором кредитор укладає/приймає іпотечний договір (іпотечні договори) з ПАТ "Тернопільнафтопродукт" (майновий поручитель-3) щодо нерухомого майна, а саме: автозаправочної станції N 4, разом з рухомим майном, що є невід'ємною складовою частиною (приналежністю), що розташоване (а) за адресою: Тернопільська обл., Збаразький р-н., м. Збараж, вул. Грушевського, 94. 6.3. 29 березня 2013 року ПАТ "Банк Форум" та МПП "ВК ІМПЕКС" уклали кредитний договір N 1-0021/13/30-KL, за умовами якого (в редакції додаткового договору N 1) кредитор відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію, в рамках якої надає останньому кредитні кошти (надалі кредит) окремими частинами (надалі вибірки), на засадах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, в межах визначеної цим договором (пункт 1.2) граничної суми коштів (надалі за текстом кредитний ліміт), а позичальник зобов'язується вчасно погашати кредитору заборгованість за кредитом, а також сплачувати на користь кредитора проценти та комісії в розмірі, в строки (терміни) та на умовах, визначених цим договором. 6.4. Згідно з підпунктом 1.6.2.22 пункту 1.6 кредитного договору (в редакції додаткового договору N 1) в якості забезпечення виконання зобов'язань позичальника за цим договором кредитор укладає/приймає іпотечний договір (іпотечні договори) з ПАТ "Тернопільнафтопродукт" (майновий поручитель-3) щодо нерухомого майна, а саме: автозаправочної станції N 4, разом з рухомим майном, що є невід'ємною складовою частиною (приналежністю), що розташоване (а) за адресою: Тернопільська обл., Збаразький р-н., м. Збараж, вул. Грушевського, 94. 6.5. В забезпечення виконання позичальниками ТОВ "Золотий екватор" та МПП "ВК Імпекс" умов кредитних договорів N 1-0020/13/30-KL та N 1-0021/13/30-KL, а також додаткових договорів до них, ПАТ "Банк "Форум" (іпотекодержатель) та ПАТ "Тернопільнафтопродукт" (іпотекодавець) уклали іпотечний договір N 1-0210/13/23-ІР від 30 травня 2013 року. 6.6. Згідно з пунктом 1.2 іпотечного договору предметом іпотеки є нерухоме майно: автозаправочна станція N 4, розташована за адресою: Тернопільська обл., Збаразький р-н., м. Збараж, вул. Грушевського М., буд. 94, а саме: операторна (літ. А), загальною площею 45,5 кв. м, мехмайстерня (літ. Б), загальною площею 91,9 кв. м, вбиральня (літ В), огорожа (1), естакада (2), піднавіс (3), замощення (І), що належить іпотекодавцю на праві власності, а також рухоме майно (основні засоби - обладнання), що є невід'ємною складовою частиною (приналежністю) вказаного нерухомого майна, пов'язане з ним спільним призначенням та використовується для його обслуговування. 6.7. Пунктом 1.3 іпотечного договору сторони визначили вартість предмета іпотеки за ринковою ціною, а саме: 1462745,00 грн. що за курсом НБУ станом на дату укладення цього договору становить 183003,25 дол. США. 6.8. Відповідно до пункту 3.4 іпотечного договору іпотекодержатель має право: у разі невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язань за основним договором та/або іпотекодавцем будь-якого з обов'язків за цим договором задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в один із способів, передбачених цим договором та чинним законодавством України (підпункт 3.4.1 пункту 3.4 договору); у випадках, передбачених основним договором, цим договором та/або чинним законодавством України вимагати дострокового виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки (підпункт 3.4.2 пункту 3.4 договору). 6.9. Суди з'ясували, що ПАТ "Банк "Форум" узяті на себе зобов'язання згідно з кредитними договорами N 1-0020/13/30-KL та N 1-0021/13/30-KL (з врахуванням додаткових угод) виконав належним чином, надав позичальнику ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" кредитні кошти в загальній сумі 50 218 983,35 дол. США, та позичальнику МПП "ВК ІМПЕКС" кредитні кошти в загальній сумі 10 000 000 дол. США. 6.10. 19 листопада 2014 року у зв'язку з невиконанням позичальниками умов вищезазначених кредитних договорів N 1-0020/13/30-KL та N 1-0021/13/30-KL, позивач звернувся до позичальників ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" та МПП "ВК ІМПЕКС" з вимогами про дострокове виконання зобов'язань, в яких просив позичальників у 30-денний строк погасити заборгованість за відповідним кредитним договором. 6.11. Одночасно позивач звернувся до відповідача як іпотекодавця з вимогами про усунення порушення (в порядку статті 35 Закону України "Про іпотеку"), в яких, посилаючись на підпункти 7.1.1 та 7.2.1 кредитних договорів та статті 33, 35 Закону про іпотеку, у зв'язку з порушенням боржниками своїх зобов'язань перед ПАТ "Банк "Форум" за відповідними кредитними договорами, вимагав у 30-денний строк виконати дану вимогу про дострокове виконання зобов'язань і сплатити суму заборгованості за даними кредитними договорами, в іншому випадку ПАТ "Банк "Форум" буде змушений звернути стягнення на предмет іпотеки. 6.12. Вимоги ПАТ "Банк "Форум" ні позичальники за кредитними договорами, ні відповідач, як іпотекодавець, не виконали. 6.13. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 6 жовтня 2015 року у справі N 918/1930/14 стягнуто з ТОВ "Золотий Екватор" на користь ПАТ "Банк "Форум" заборгованість по поверненню кредитних коштів за кредитним договором N 1-0020/13/30-KL від 29 березня 2013 року у розмірі 31 825 694,54 дол. США, що еквівалентно 500003971,04 грн. та нарахованих процентів за користування кредитом в розмірі 974661,90 дол. США, що еквівалентно 15312621,69 грн. 6.14. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 9 жовтня 2015 року у справі N 918/1959/14, зміненим постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2015 року стягнуто з МПП "ВК Імпекс" на користь ПАТ "Банк "Форум" 970 831,47 дол. США заборгованості по поверненню кредитних коштів за кредитним договором N 1-0021/13/30-KL від 29 березня 2013 року, та 297302,33 дол. США простроченої заборгованості за нарахованими процентами, що разом еквівалентно 157774656,79 грн. 6.15. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11 квітня 2017 року, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 19 червня 2017 року у справі N 918/1930/14, розстрочене виконання рішення суду від 6 жовтня 2015 року на загальну суму заборгованості в розмірі 502636341,72 грн на п'ять років шляхом щомісячної сплати боржником заборгованості за наведеним графіком. 6.16. Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 22 березня 2017 року у справі N 918/1959/14, яка залишена без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24 квітня 2017 року та постановою Вищого господарського суду України від 13 липня 2017 року, розстрочене виконання рішення Господарського суду Рівненської області від 09 жовтня 2015 року у справі N 918/1959/14 (змінене постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2015 року) на загальну суму боргу в розмірі 153034656,79 грн. на п'ять років щомісячними платежами до повного його виконання за наведеним графіком. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 7.1. Щодо висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду про необхідність відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у раніше прийнятих ним рішеннях від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14 та від 3 лютого 2016 року у справі N 6-1080цс15, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 7.2. У постанові від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14 Верховний Суд України зазначив таке: "Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Згідно зі статтею 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Суд апеляційної інстанції встановив, що на час розгляду справи N 922/3658/13 рішення Господарського суду Харківської області від 16 грудня 2009 року у справі N 27/362-09 не було виконано, а предмет іпотеки не реалізовано, і, відповідно, погашення вимог кредитора за рахунок іпотеки не відбулося. Отже, зобов'язання відповідача за кредитним договором не припинилися, право вимоги Банку про повернення кредиту і сплату процентів залишалося дійсним і підлягало судовому захисту. Покладаючи в основу рішення висновок про подвійне стягнення, суд касаційної інстанції не врахував, що за змістом статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки повинно привести сторони до задоволення вимог кредитора за основним зобов'язанням, і тільки ця обставина може бути підставою для припинення зобов'язання як такого, що вважається виконаним згідно зі статтею 599 ЦК України. Забезпечувальне зобов'язання має похідний характер, а не альтернативний основному. Звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне. Тому задоволення вимог за дійсним основним зобов'язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення за основним зобов'язанням, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням відсутня". 7.3. Такої ж правової позиції Верховний Суд України дотримався, вирішуючи спір по справі N 6-1080цс15 у постанові від 3 лютого 2016 року. 7.4. При цьому в обох зазначених справах збігалася особа боржника та іпотекодавця, що не має місце в справі, що переглядається. 7.5. Також у наведених справах звернення кредитора з вимогою про звернення стягнення на майно боржника за договором іпотеки передувало зверненню до суду з позовом про стягнення заборгованості з цього боржника і саме на відсутність реального виконання рішення про звернення стягнення на майно вказував Верховний Суд України, обґрунтовуючи свої рішення. 7.6. У справі, що розглядається, кредитор звернувся з вимогою про звернення стягнення на майно за договором іпотеки до іпотекодавця, чия особа не збігається з особою боржника, за наявності чинного рішення про стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором. 7.7. Відтак, враховуючи наведені обставини та обґрунтування вищевказаного висновку, відсутні підстави вважати, що наведена вище позиція Верховного Суду України, викладена у рішеннях від 9 вересня 2014 року у справі N 3-71гс14 та від 3 лютого 2016 року у справі N 6-1080цс15, розповсюджувалася і на ситуації, коли боржник та іпотекодавець були різними особами, та за наявного чинного рішення про стягнення з основного боржника заборгованості за кредитним договором. 7.8. Розглядаючи доводи Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо необхідності відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у раніше прийнятому ним рішенні Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року по справі N 905/3137/14-908/5775/14 (3-1276гс15), Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. 7.9. Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. 7.10. Водночас у справі N 905/3137/14-908/5775/14 (3-1276гс15), розглядаючи вимоги про стягнення 3 % річних за прострочення сплати відповідачем стягнутої за рішенням суду суми основного боргу за період із дня набрання рішенням законної сили до дня погашення заборгованості, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною другою статті 625 ЦК, за період такого розстрочення або відстрочення. 7.11. Правовідносини, які розглядалися у наведених вище випадках, та правовідносини, наведені у цій справі, не є подібними, предмет, підстави позову та матеріально-правове регулювання спірних правовідносин не є тотожними, що свідчить про відсутність підстав для врахування висновків або відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року по справі N 905/3137/14-908/5775/14 (3-1276гс15). 8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 8.1. За приписами статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; чинне законодавство (частина перша статті 598, статті 599 - 601, 604 - 609 ЦК України) не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення. 8.2. Також відповідно до статті 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (надалі - Закону про іпотеку), іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. 8.3. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону про іпотеку). 8.4. Іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку (стаття 17 Закону про іпотеку). 8.5. Відповідне регулювання наведено також у статті 593 ЦК України. 8.6. Отже, наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором за наведеними вище положеннями законодавства не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством. 8.7. Згідно із частиною першою статті 7 Закону про іпотеку за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. 8.8. Відповідно до статті 33 Закону про іпотеку у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 8.9. Як вже вказано вище, суди попередніх інстанцій з'ясували, що позивач набув право вимоги до боржників (ТОВ "ЗОЛОТИЙ ЕКВАТОР" та МПП "ВК ІМПЕКС") за укладеними з ними кредитними договорами та реалізував це право вимоги, звернувшись до суду; за доводами позивача ухвалені рішення про стягнення на його користь заборгованості з боржників не виконані. 8.10. Неправильно застосувавши положення статті 33 Закону про іпотеку, суди не врахували, що позивач звернувся до суду у цій справі не з вимогою про стягнення з відповідача цієї ж суми заборгованості, а саме для звернення стягнення на предмет іпотеки у межах забезпечення відповідачем виконання основного зобов'язання, для чого є необхідним судове рішення. 8.11. Застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості. 8.12. Питання ж щодо виконання виданого кредитору виконавчого документа у разі, коли такий обов'язок боржника за таким виконавчим документом відсутній повністю або частково у зв'язку з його припиненням (через виконання боржником, іншою особою тощо) підлягають вирішенню в порядку, передбаченому частиною другою статті 328 ГПК України. 8.13. З огляду на відсутність доказів виконання боржниками зобов'язань за кредитними договорами, наявність судових рішень про стягнення заборгованості, розстрочених у зв'язку з неможливістю їх негайного виконання, висновок господарських судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки є неправильним та таким, зроблений без урахування фактичних обставин справи та положень чинного законодавства. 8.14. Отже, суди не виконали викладених у постанові суду касаційної інстанції вказівок щодо встановлення обставин справи, істотних для правильного вирішення цього спору, про обсяг виконаних боржником та поручителем обов'язків перед кредитором у межах виконання наведених вище судових рішень та дійсного обсягу відповідальності іпотекодавця відповідно до положень законодавства. 8.15. Враховуючи викладене, судові рішення та постанова підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на приписи частини другої статті 310 ГПК України. Серед іншого, судам слід належним чином дослідити доводи та заперечення сторін, повно з'ясувати обставини, що входять до предмету дослідження у цій справі, та вирішити спір відповідно до норм права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. 8.16. Направляючи справу до Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, крім того, на наявність у цій справі виключної правової проблеми, розв'язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної та справедливої правозастосовчої практики та яка стосується питання визнання розстрочки чи відстрочки виконання рішення підставою зміни строків виконання кредитних договорів, внаслідок чого ці нові строки можуть значно перевищувати терміни, до яких повинні бути завершені ліквідації банків, що унеможливить виконання рішення в межах строку ліквідаційної процедури та порушить права та інтереси кредиторів. 8.17. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що ліквідаційна процедура передбачає продаж майна банку, зокрема відповідно до статті 51 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Наявність судового рішення про задоволення вимоги банку до боржника, яким передбачене відстрочення або розстрочення виконання, не є перешкодою для здійснення продажу такої вимоги. Крім того, ліквідаційна процедура банку не стосується предмету спору у цій справі. 9. Щодо судового збору 9.1. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про часткове задоволення вимог касаційних скарг та направлення справи для нового розгляду до суду першої інстанції, судові витрати, понесені сторонами у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відповідно до приписів статті 129 ГПК України буде розподілено за результатами розгляду позовної заяви. Керуючись статтями 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Форум" Шевченко О.В. задовольнити частково. Рішення Господарського суду Тернопільської області від 27 липня 2017 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06 листопада 2017 року у справі N 921/107/15-г/16 скасувати. Справу N 921/107/15-г/16 направити на новий розгляд до Господарського суду Тернопільської області. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий, суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
  2. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 жовтня 2018 року м. Київ Справа N 369/382/17 Провадження N 14-389цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на постанову Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року у складі колегії суддів: Савченка С.І., Верланова С.М., Сліпченка О.І. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг", Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, ВСТАНОВИЛА: У січні 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Селлінг" (далі - ТОВ "Естейт Селлінг"), Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири. Позивачі зазначали, що за умовами кредитного договору від 29 травня 2006 року, укладеного між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4, останній отримав кредитні кошти в сумі 27 тис. доларів США на умовах, визначених договором, строком на 4 роки. Виконання зобов'язань за кредитним договором було забезпечено договором іпотеки, укладеного того ж дня між банком та ОСОБА_4, за умовами якого в іпотеку банку було передано квартиру АДРЕСА_1. Позивачі вказували, що квартира є спільним майном подружжя, а позивач ОСОБА_3, яка зареєстрована в ній, згоди на укладення договору іпотеки не надавала. Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, шляхом продажу предмету іпотеки з укладанням від імені ОСОБА_4 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ "ПриватБанк" всіх передбачених нормативно-правовими актами державних дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. У решті позовних вимог відмовлено. На виконання судового рішення 31 серпня 2016 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг" було укладено договір купівлі-продажу, згідно умов якого ПАТ "КБ "ПриватБанк" передав у власність покупцю ТОВ "Естейт Селлінг" вказану квартиру, а покупець прийняв у власність нерухоме майно та сплатив продавцю кошти у розмірі 654 тис. 29 грн. Позивачі зазначали, що вказаний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки його укладено з порушенням вимог Закону України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", (далі - Закон України N 1304-VII), яким було тимчасово заборонено відчужувати без згоди власника нерухоме майно, яке є предметом іпотеки і виступає як забезпечення зобов'язання за споживчим кредитом, який був наданий в іноземній валюті. Крім того, в порушення вимог статті 38 Закону України N 898-IV "Про іпотеку" іпотекодержатель не повідомив іпотекодавця про продаж предмета іпотеки, чим порушив його переважне право придбати предмет іпотеки. На підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України N 1304-VII, позивачі просили визнати недійсним договір купівлі-продажу іпотечного майна, укладений 31 серпня 2016 року між ПАТ "КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг". Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що відповідно до вимог статті першої Закону України N 1304-VII протягом дії цього закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України N 898-IV "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Разом з тим, позивачами не доведено, що вони використовують спірну квартиру як місце свого постійного проживання, а також що у позичальника ОСОБА_4 у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно. Постановою Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: визнано недійсним договір купівлі-продажу іпотечного майна, а саме квартири АДРЕСА_2, укладений 31 серпня 2016 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Естейт Селлінг"; вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги на підставі частини першої статті 203, статті 215 ЦК України апеляційний суд виходив з того, що продаж предмета іпотеки відповідно до рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року вчинено банком 31 серпня 2016 року, тобто в період дії Закону України N 1304-VII, за наявності всіх умов, передбачених статтею 1 цього Закону, за яких майно не може бути примусово відчужене. Апеляційний суд також дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу квартири з підстав недотримання банком положень статті 38 Закону України N 898-IV "Про іпотеку", оскільки позивач ОСОБА_4 не надав доказів порушення його прав, а саме, що він мав намір придбати спірну квартиру і вжив для цього заходів, а також, що він мав необхідний обсяг коштів для погашення боргу. У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року, ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що кредитор правомірно задовольнив кредиторські вимоги шляхом укладення оспорюваного договору на основі іпотечного застереження, оскільки норми Закону України N 1304-VII не містять прямої заборони на позасудове врегулювання встановлене статтею 36 Закону України N 898-IV "Про іпотеку". Письмове застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, яке міститься в іпотечному договорі, засвідчує згоду власника та свідчить про його волевиявлення на реалізацію предмета іпотеки. Касаційна скарга також містить посилання на те, що суд не звернув увагу на юрисдикцію даного спору та визнав недійсною угоду, укладену між двома юридичними особами. Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та роз'яснено учасникам справи подати відзив на касаційну скаргу до 22 червня 2018 року. Ухвалою Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15 серпня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 вересня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України, у редакції Закону України N 2147-VIII, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Разом з тим, відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Оскільки до суду з позовом звернулися позивачі фізичні особи, які ставили питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між двома юридичними особами, і які хоч і не були стороною цього договору, проте є заінтересованими особами, оскільки вважали, що укладеним договором порушено їх права та законні інтереси. Отже, виходячи з вищезазначених положень норм ЦПК України та ГПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, спір, що виник між сторонами, де позивачами є фізичні особи, а відповідачами - юридичні особи, щодо недійсності договору купівлі-продажу, за суб'єктним складом є цивільно-правовим, а юрисдикція щодо його розгляду належить суду загальної юрисдикції. В частині решти доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного. Скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення можливе за наявності підстав, передбачених статтею 376 ЦПК України. Зазначеними підставами є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що воно ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. При цьому, як зазначено в частині другій статті 376 ЦПК України, неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Проте рішення апеляційного суду будь-яких висновків щодо цього узагалі не містить. Суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи спір, виходили з положень статті 1 Закону України N 1304-VII, іншого тлумачення цим нормам апеляційний суд не дав. Порушення або неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставами для скасування чи зміни рішення, якщо таке порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України). Зокрема, порушення вимог статей 76-79 ЦПК України щодо допустимості засобів доказування, необґрунтована відмова суду в задоволенні клопотання осіб, які беруть участь у справі, у дослідженні доказів (стаття 81 ЦПК України), порушення вимог статті 265 ЦПК України щодо змісту рішення суду, тощо. Посилання на невідповідність висновків суду обставинам справи підлягає перевірці апеляційним судом шляхом дослідження доказів, яким суд першої інстанції не дав оцінки або дав неправильну оцінку. У разі ухвалення нового рішення або зміни рішення суд апеляційної інстанції в мотивувальній частині рішення дає оцінку доказам, що наявні в матеріалах справи, а також новим доказам, якщо вони досліджувалися, в їх сукупності за правилами, встановленими статтями 263, 265 та 367 ЦПК України. Проте рішення апеляційним судом прийнято з порушенням вищезазначених вимог закону. В матеріалах справи відсутні будь-які докази, на підставі яких суд апеляційної інстанції дійшов своїх висновків. Зокрема, позивачами не надано жодного доказу використання спірної квартири як місця свого проживання, а встановлення цієї обставини судом апеляційної інстанції на підставі отримання позивачами судових повісток за адресою спірної квартири спростовується наявними у матеріалах справи конвертами, які протягом всього часу розгляду справи як в суді першої інстанції, так і в апеляційному суді поверталися на адресу судів без їх вручення позивачам за закінченням терміну зберігання. Статтею 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Проте позивачами не надано жодних доказів, зокрема витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підтвердження відсутності в них іншого нерухомого житлового майна. Отже, висновки суду апеляційної інстанції про відповідність предмета іпотеки у вигляді спірної квартири вимогам статті першої Закону України N 1304-VII та необхідність його застосування у спірних правовідносинах є передчасними. Крім того, посилаючись в своєму рішенні як на підставу реалізації іпотечного майна на заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року про звернення стягнення на предмет іпотеки та маючи докази про його оскарження (а. с. 71-75) апеляційний суд навіть не з'ясував, чи є воно чинним. Отже, суд апеляційної інстанції належним чином не встановив фактичні обставини справи, не перевірив доводів апеляційної скарги, законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. За викладених обставин постанова Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково. Постанову Апеляційного суду Київської області від 15 березня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
  3. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2018 року м. Київ Справа N 520/6819/14-ц Провадження N 14-343цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Ситнік О.М., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк"), відповідач - ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року у складі колегії суддів Кузнецова В.О., Кадєтової О.В., Карпенко С.О., Леванчука А.О., Маляренка А.В. у цивільній справі за позовом ПАТ "Укрсоцбанк" до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про звернення стягнення на предмет іпотеки, УСТАНОВИЛА: У червні 2014 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 28 березня 2008 року між Акціонерним комерційним банком "Укрсоцбанк" (далі - АКБ "Укрсоцбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 08-660/057-302, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 792 000 доларів США строком до 27 березня 2023 року. На забезпечення виконання зобов'язань за договором кредиту 28 березня 2008 року укладено іпотечний договір, за яким ОСОБА_5 передала в іпотеку ПАТ "Укрсоцбанк" житловий будинок, що знаходиться на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований. ОСОБА_5 зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала. Заборгованість за договором станом на 12 лютого 2014 року склала 12 980 525,33 грн. ПАТ "Укрсоцбанк" просило у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 за договором кредиту звернути стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до ОСОБА_7, шляхом надання кредитору права на продаж предмета іпотеки. Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2014 року позов задоволено. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 25 червня 2015 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 24 липня 2015 року замінено ОСОБА_4 як неналежного відповідача у справі на ОСОБА_3 У жовтні 2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" подало до суду уточнені позовні вимоги, в яких вказало, що з 17 січня 2014 року власником іпотечного майна є ОСОБА_3, а тому саме вона набула обов'язків іпотекодавця, у зв'язку з чим просило: - у рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_5 за кредитним договором від 28 березня 2008 року N 08-660/057-302, яка станом на 16 вересня 2015 року склала 44 329 390,11 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 28 березня 2008 року шляхом набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки, а саме на житловий будинок (загальною площею 550 кв. м та житловою площею 178,8 кв. м), розташований на АДРЕСА_1, та на земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею 0,0700 га (кадастровий номер: НОМЕР_1), у розмірі ринкової вартості предмета іпотеки у сумі 15 956 000 грн; - визнати право власності на вказані житловий будинок та земельну ділянку. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року позов задоволено. У рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_8 за кредитним договором, укладеним 28 березня 2008 року з ПАТ "Укрсоцбанк", у розмірі 44 329 390,11 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 28 березня 2008 року шляхом набуття права власності іпотекодержателем - ПАТ "Укрсоцбанк" на предмет іпотеки - житловий будинок, загальною площею 550 кв. м, житловою площею 178,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та на земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею 0,0700 га, кадастровий номер НОМЕР_1, у розмірі ринкової вартості предмета іпотеки у сумі 15 956 000 грн. Визнано право власності ПАТ "Укрсоцбанк" на зазначені вище житловий будинок і земельну ділянку. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що на підставі статей 589, 590 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 33, 37 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), статті 4 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в спосіб набуття іпотекодержателем права власності на нього рішенням суду не виключається. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що захист цивільних прав у спосіб визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки є неправильним з огляду на те, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України, а стаття 392 ЦК України підтверджує вже наявне право власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону N 898-IV, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. За умовами договору іпотеки від 28 березня 2008 року передбачений позасудовий узгоджений сторонами порядок визнання права власності при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом добровільного укладення окремого договору, проте в матеріалах справи відсутні дані про дотримання цих умов. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року скасовано, рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року залишено в силі. Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції погодився з його висновками та зазначив, що, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, суд першої інстанції захистив порушені права кредитодавця щодо виконання забезпечених іпотекою грошових зобов'язань. 14 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просила скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року, від 27 квітня 2016 року, від 08 червня 2016 року, від 05 жовтня 2016 року, постанови Вищого господарського суду України від 07 листопада 2016 року та від 06 червня 2017 року, а такожпостанови Верховного Суду України від 30 березня 2016 року (справа N 6-1851цс15), від 02 листопада 2016 року (справа N 6-2457цс16), від 22 березня 2017 року (справа N 6-2967цс16), в яких, на думку заявниці, по-іншому застосовані норми матеріального права, а саме: статті 16, 392 ЦК України, статті 33, 37, 39 Закону N 898-IV. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 07 травня 2018 року відкрито провадження у справі. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Доводи, наведені в заяві про перегляд судового рішення Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 16, 392 ЦК України, статей 33, 37, 39 Закону N 898-IV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить: - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 490/10889/14-ц; - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року у справі N 127/20971/15-ц; - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року у справі N 522/8137/15-ц; - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року у справі N 725/4895/15-ц; - постанову Вищого господарського суду України від 07 листопада 2016 року у справі N 916/5073/15; - постанову Вищого господарського суду України від 06 червня 2017 року у справі N 912/3429/15. Заявник також указує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанцій висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах статей 16, 392 ЦК України, статей 33, 37, 39 Закону N 898-IV, викладеним у постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, від 02 листопада 2016 року у справі N 359/4092/15-ц, від 22 березня 2017 року у справі N 522/12709/14-ц. Позиція Великої Палати Верховного Суду Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Установлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним. Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України. З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 березня 2008 року між АКБ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 08-660/057-302, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 792 000 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 27 березня 2023 року. На забезпечення кредитних зобов'язань між вказаними особами укладено іпотечний договір від 28 березня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гурською О.В., реєстровий N 483, за яким ОСОБА_5 передала в іпотеку ПАТ "Укрсоцбанк" належні їй на праві приватної власності житловий будинок, що знаходиться на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований (а. с. 10, 11, т. 1). У зв'язку з неналежним виконанням умов договору за ОСОБА_5 утворилась заборгованість перед ПАТ "Укрсоцбанк", яка станом на 16 вересня 2015 року склала 44 329 390,11 грн. ПАТ "Укрсоцбанк" просило у рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року позов задоволено. У рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_8 за кредитним договором, укладеним 28 березня 2008 року з ПАТ "Укрсоцбанк", у розмірі 44 329 390,11 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 28 березня 2008 року шляхом набуття права власності іпотекодержателем - ПАТ "Укрсоцбанк" на предмет іпотеки - житловий будинок, загальною площею 550 кв. м, житловою площею 178,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та на земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею 0,0700 га, кадастровий номер НОМЕР_1, у розмірі ринкової вартості предмета іпотеки у сумі 15 956 000 грн. Визнано право власності ПАТ "Укрсоцбанк" на зазначені вище житловий будинок і земельну ділянку. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що положеннями частини другої статті 16 ЦК України, статтями 33, 37 Закону N 898-IV не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 490/10889/14-ц, яка надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що не підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок задоволення його вимог у спосіб, який визначено останнім, а саме шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, оскільки такий спосіб є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки. Із ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року у справі N 522/8137/15-ц вбачається, що, відмовляючи у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього, суди керувалися тим, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року у справі N 725/4895/15-ц суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки. Дослідивши надану заявником для порівняння ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року у справі N 127/20971/15-ц, установлено, що суд касаційної інстанції скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції зазначив, що при вирішенні спору поза увагою судів залишилися умови іпотечного договору щодо звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду. Зокрема, пунктом 4.5 договору іпотеки від 06 серпня 2007 року передбачено, що реалізація майна здійснюється іпотекодержателем самостійно шляхом укладення від свого імені договорів купівлі-продажу майна з третіми особами, у разі звернення стягнення на підставі рішення суду, або виконавчого напису нотаріуса - в порядку, визначеному Законом N 898-IV. У постанові Вищого господарського суду України від 06 червня 2017 року у справі N 912/3429/15-ц суд касаційної інстанції керувався тим, що визнання права власності на предмет іпотеки за відповідним застереженням, передбаченим в іпотечному договорі, як спосіб захисту вимог кредитора, є позасудовим способом захисту, яке іпотекодержатель може реалізувати шляхом звернення до державного реєстратора для реєстрації права власності на підставі договору іпотеки. На підставі судового рішення можливо звернути стягнення на предмет іпотеки лише з дотриманням порядку, встановленого статтями 38, 39 Закону N 898-IV. В ухвалі від 07 листопада 2016 року у справі N 916/5073/15-ц Вищий господарський суд України дійшов висновку, що суди не з'ясували причин недотримання банком встановленого, у тому числі договорами, порядку звернення стягнення на предмет іпотеки (з урахуванням правил, визначених статтями 36, 37 Закону N 898-IV); наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб урегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань. На підтвердження своїх доводів, що судові рішення у справі не відповідають викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, від 02 листопада 2016 року у справі N 359/4092/15-ц, від 22 березня 2017 року у справі N 522/12709/14-ц. У постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15 зроблено правовий висновок, що частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні такої категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також вчинення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. У постанові від 02 листопада 2016 року у справі N 359/4092/15-ц Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 16, 335, 376, 328 та 392 ЦК України, при цьому зазначив, що аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, статті 392 ЦК України дає підстави для висновку, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 522/12709/14-ц вирішувалося питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37?39 Закону N 898-IV. Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 33, 36, 37 Закону N 898-IV, статей 328, 335, 376, 392 ЦК України та вказав, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону N 898-IV). Зазначив, що суди, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону N 898-IV. Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 16, 392 ЦК України, статей 33, 37, 39 Закону N 898-IV. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, щодоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до пункту 3.1 договору іпотеки, укладеного 28 березня 2008 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_5, у випадку порушення іпотекодавцем умов, визначених пунктами 2.1.1-2.1.10 цього договору, іпотекодержатель має право достроково звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, визначеному пунктом 2.4.4 цього договору. Пунктом 4.1 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя у разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов'язання задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки від 28 березня 2008 року іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: 1) на підставі рішення суду; 2) на підставі виконавчого напису нотаріуса; 3) шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону N 898-IV; 4) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону N 898-IV; або шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати". Як вбачається зі змісту іпотечного договору, пунктом 4.6 сторони погодили, що у разі звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду реалізація предмета іпотеки здійснюється у спосіб, зазначений у відповідному рішенні суду, а саме: шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону N 898-IV або шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження відповідно до статті 39 Закону N 898-IV. Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. У статті 12 Закону N 898-IV вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону N 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: 1) передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, а також надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. Стаття 37 Закону N 898-IV не вказує про можливість визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до статті 37 Закону N 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Можна констатувати, що згідно з чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Разом з тим право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі), як вказано у частини першій статті 38 згаданого Закону. Реалізація іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року N 1953-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав. Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля іпотекодержателя та вчинення ним дій, передбачених законом. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону N 898-IV можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Усі ці обставини залишені поза увагою судом касаційної інстанції. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права у подібних відносинах також викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 14-38цс18. Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII). Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядалися Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу в указаній редакції. За таких обставин постановлена у справі ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з залишенням в силі рішення суду апеляційної інстанції. Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 про перегляд судового рішення задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року скасувати, рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
  4. ПОСТАНОВА Іменем України 14 листопада 2018 року м. Київ Справа N 159/4709/15-ц Провадження N 14-462цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 6 жовтня 2016 року (у складі суддів Грушицького А.І., Свистун О.В., Федонюк С.Ю.) у цивільній справі за позовом ПАТ "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ВСТАНОВИЛА: У серпні 2015 року ПАТ "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 26 липня 2013 року між ПАТ "Дельта Банк" та фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти в розмірі 800 000,00 грн з метою фінансування поточної діяльності з кінцевим терміном повернення до 25 липня 2016 року та сплатою 27,99 % річних. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 26 липня 2013 року між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1 укладено та нотаріально посвідчено іпотечний договір, за яким в іпотеку передано земельну ділянку з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування автозаправного комплексу та нерухоме майно (нежитлові приміщення - мийка автомобілів та кафе-готель), розташоване на цій земельній ділянці. Позичальник своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконував, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка на 7 серпня 2015 року становила 610 098,34 грн. У зв'язку з наведеним позивач просив суд у рахунок часткового погашення заборгованості за кредитним договором від 26 липня 2013 року в розмірі 610 098,34 грн звернути стягнення на зазначені предмети іпотеки шляхом визнання права власності на них за ПАТ "Дельта Банк". Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 12 жовтня 2015 року в задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що позивач порушив вимоги законодавства щодо надіслання письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та не надав доказів звернення з позовом до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 24 грудня 2015 року рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 12 жовтня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено з інших підстав, а саме: у зв'язку з неспівмірністю розміру заборгованості (205 890,67 грн після сплати позичальником заборгованості під час розгляду цієї справи) з вартістю предмета іпотеки (2 101 00 грн). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року рішення Апеляційного суду Волинської області від 24 грудня 2015 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з тих підстав, що законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет застави, як неспівмірність розміру заборгованості за основним зобов'язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Апеляційний суд Волинської області ухвалою від 6 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував, провадження у справі закрив з тих підстав, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова В.В. звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просило рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 12 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 6 жовтня 2016 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що іпотечний договір позивачем було укладено з фізичною особою ОСОБА_1, а не ФОП, тому спір фізичної особи зі статусом суб'єкта підприємницької діяльності у цивільних правовідносинах, що не має ознак господарського та не пов'язаний з господарською діяльністю, підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Крім того, рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм статей 526, 1050, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 12, 33, 35, 37, 39 Закону України "Про іпотеку", позовні вимоги підтверджені належними доказами та є обґрунтованими. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 12 жовтня 2015 року з тих підстав, що суд апеляційної інстанції справу по суті не переглянув, постановив ухвалу з процесуальних питань. Відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 6 жовтня 2016 року, витребувано матеріали справи та надано особам, які беруть участь у справі, строк для подачі заперечень на касаційну скаргу. Учасники справи у визначений ухвалою суду строк не скористалися наданим їм процесуальним законом правом на подання заперечень. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) та Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції, у зв'язку із чим касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 вересня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року справу прийнято та призначено до розгляду. Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Під час розгляду справи суди встановили, що 26 липня 2013 року між ПАТ "Дельта Банк" та ФОП ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти в розмірі 800 000 грн з метою фінансування поточної діяльності з кінцевим терміном повернення до 25 липня 2016 року та сплатою 27,99 % річних. Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ПАТ "Дельта Банк" та фізичною особою ОСОБА_1 укладено та нотаріально посвідчено іпотечний договір, за яким в іпотеку було передано належне іпотекодавцеві нерухоме майно: нежитлове приміщення - мийка автомобілів (предмет іпотеки 1); нежитлове приміщення - кафе-готель (предмет іпотеки 2) та земельна ділянка (предмет іпотеки 3), на якій знаходяться предмет іпотеки 1 та 2, загальною площею 0,35 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування автозаправного комплексу. Позичальник - ФОП ОСОБА_1 своїх зобов'язань не виконала належним чином, внаслідок чого утворилась заборгованість за кредитним договором. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив з того, що кредитні відносини виникли між юридичною особою - ПАТ "Дельта Банк" і ФОП ОСОБА_1 Кредитний договір позичальник уклав не як громадянин України - фізична особа, а як спеціальний суб'єкт правовідносин у статусі ФОП. Кошти за договором надавалися під конкретне цільове призначення - з метою фінансування поточної діяльності. В іпотеку банку було передано нерухоме майно, яке використовується для здійснення підприємницької діяльності: мийка автомобілів, кафе-готель та земельна ділянка з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування автозаправного комплексу. Вирішення питання про звернення стягнення на іпотечне майно нерозривно пов'язане з установленням розміру заборгованості ФОП перед банківською установою. За таких обставин цей спір належить до юрисдикції господарського суду. Перевіряючи законність постановленої апеляційним судом ухвали про закриття провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. За змістом статті 1 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тобто об'єктом судового захисту є як права, свободи та інтереси фізичних осіб, так і права та інтереси юридичних осіб, інтереси держави. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Натомість ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій) обмежував участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених з фізичними особами для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП (статті 1, 12 цього Кодексу). За змістом частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, заставою. Відповідно до положень статті 575 ЦК України, статей 1, 2 Закону України "Про іпотеку" іпотека є окремим видом застави, яка полягає у забезпеченні виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Згідно з положеннями статті 589 ЦК України, статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Зазначеними нормами не передбачено солідарного обов'язку позичальника та заставодавця/іпотекодавця, оскільки майновий поручитель відповідає перед заставодержателем/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета застави/іпотеки. Іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника. У справі, яка розглядається, позивач - іпотекодержатель звернувся до суду з позовом до фізичної особи - іпотекодавця з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки за укладеним між ними іпотечним договором. З огляду на викладене висновки апеляційного суду про те, що спір між іпотекодавцем - фізичною особою і банком щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з невиконанням боржником зобов'язань за кредитним договором підлягав розгляду в порядку господарського судочинства є помилковим. Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно із частинами четвертою, шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Оскільки ухвала апеляційного суду про закриття провадження у справі перешкоджає провадженню у справі, рішення суду першої інстанції не було предметом апеляційного розгляду щодо фактичних обставин, від установлення яких залежить правильне визначення характеру спірних правовідносин, застосування відповідних їм норм матеріального права та вирішення позовних вимог, то ухвала Апеляційного суду Волинської області від 6 жовтня 2016 року підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку справа направляється на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється. Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича задовольнити частково. Ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 6 жовтня 2016 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
  5. Державний герб України Постанова Іменем України 31 жовтня 2018 року м. Київ справа № 303/1565/14-ц провадження № 61-13857св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», відповідач - ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року у складі судді Куцкір Ю. Ю. та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року у складі колегії суддів: Кондора Р. Ю., Леска В. В., Бондар О. В. і касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, ВСТАНОВИВ: У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що 15 липня 2005 року між Закритим акціонерним товариством Комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № MKHVGK00000066 (далі - Кредитний договір), згідно з умовами якого позичальнику було надано кредитні кошти у розмірі 76 700 євро під 10,56 % річних на строк до 15 липня 2025 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором 15 липня 2005 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передала в іпотеку банку житловий будинок по АДРЕСА_1 загальною площею 161,10 кв. м, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі-Торжаш В. Л. 13 березня 2005 року за реєстровим № 7273. Позичальник не виконувала взятих на себе зобов'язань, внаслідок чого станом на 03 березня 2014 року в неї утворилася заборгованість за Кредитним договором у розмірі 152 125,30 євро, з яких: заборгованість за кредитом - 61 791,29 євро; заборгованість за відсотками - 34 202,77 євро; заборгованість за комісією - 6 547,01 євро; заборгованість за пенею - 49 584,23 євро. Враховуючи наведене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором звернути стягнення на вищевказаний житловий будинок шляхом його продажу банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, і виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у вищевказаному житловому будинку. Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 травня 2014 року залучено чоловіка відповідача ОСОБА_2 до участі в справі як третю особу, оскільки рішення у справі може вплинути на його права та обов'язки щодо однієї із сторін. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що житловий будинок, який є предметом іпотеки, є постійним місцем проживання відповідача, його загальна площа становить 161,10 кв. м, тому відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» на це житло не може бути звернено стягнення в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором. Апеляційним судом справа розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за Кредитним договором у розмірі 152 125,30 євро, що еквівалентно 2 038 479 грн 02 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом - 61 791,29 євро, заборгованості за відсотками - 34 202,77 євро, заборгованості за комісією - 6547,01 євро, заборгованості за пенею - 49 584,23 євро, звернено стягнення на належний ОСОБА_1 будинок загальною площею 161,10 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу цього предмета іпотеки (на підставі договору іпотеки від 15 липня 2005 року) ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем за початковою ціною, встановленою на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. У задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про виселення відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 8 160 грн 60 коп. судового збору. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» в дохід держави 292 грн 32 коп. судового збору. Ухвалюючи рішення в частині задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк», суд апеляційної інстанції виходив з того, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не припиняє зобов'язальних правовідносин, дію договору іпотеки та сам по собі не є перешкодою для задоволення відповідного позову. Проте у період дії цього Закону не застосовується примусове стягнення (відчуження без згоди власника) предмета іпотеки, якщо мають місце умови, що визначені законом. Місцевий суд не з'ясовував обставин, необхідних для застосування мораторію, і виходив лише з площі житлового будинку. Наявність чи відсутність відповідних умов, з якими пов'язується можливість реального виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, може встановлюватися і на стадії виконання рішення суду, боржник не позбавлений права і можливості діяти у виконавчому провадженні, за наявності для того підстав, у спосіб, передбачений, зокрема статтею 373 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), та статті 36 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. Суд першої інстанції припустився помилки в застосуванні норм матеріального права і необґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки. Відмовляючи банку в задоволенні позову про виселення ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що передане в іпотеку майно було придбано не за рахунок одержаних у кредит коштів. 15 квітня 2016 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд у мотивувальній частині рішення послався на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та зазначив, що рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню під час дії цього Закону, однак у резолютивній частині рішення не застосував вказані норми права. Обраний позивачем спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки не містить передбаченого законодавством конкретного способу реалізації предмета іпотеки, оскільки укладення договору купівлі-продажу є лише наслідком застосування певного способу (проведення прилюдних торгів або продаж третім особам), а зазначення у рішення суду про укладення договору купівлі-продажу в будь-який спосіб взагалі позбавляє відповідача можливості контролю за дотриманням усіх передбачених законодавством процедур щодо реалізації іпотечного майна. Такий спосіб реалізації предмета іпотеки не відповідає конкретним способам звернення стягнення на нього, передбачених Законом України «Про іпотеку». Визначаючи розмір заборгованості за Кредитним договором, апеляційний суд не взяв до уваги рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська 07 лютого 2012 року, яким вже було стягнуто з неї на користь банку заборгованість за Кредитним договором. 18 квітня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» також подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не розглянули клопотання про витребування довідки про склад сім'ї та реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, не надали відповідачу інше постійне житло і саме на цій підставі відмовили банку в задоволенні позовних вимог про її виселення, не врахували, що невиконання вимог щодо надання іншого житла покладено саме на суд. Невиконання судами таких вимог не може бути підставою для відмови в задоволенні позову. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду. Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. 15 березня 2018 року справу № 303/1565/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду. Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надійшло відзивів на касаційні скарги. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. За змістом статті 213 ЦПК України 2004 року рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають. Відповідно до статті 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Встановлено, що 15 липня 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за яким позичальнику було надано кредитні кошти у розмірі 76 700 євро під 10,56 % річних на строк до 15 липня 2025 року. Для забезпечення виконання зобов'язань позичальника за Кредитним договором 15 липня 2005 року між банком і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за яким відповідач передала в іпотеку банку житловий будинок по АДРЕСА_1, який належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Герцускі-Торжаш В. Л. 13 березня 2005 року за реєстровим № 7273. ОСОБА_1 не виконувала належним чином своїх зобов'язань за Кредитним договором, внаслідок чого у неї утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком ПАТ КБ «ПриватБанк» станом на 03 березня 2014 року склала 152 125,30 євро, з яких: заборгованість за кредитом - 61 791,29 євро, заборгованість за відсотками - 34 202,77 євро, заборгованість за комісією - 6 547,01 євро, заборгованість за пенею - 49 584,23 євро. ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок погашення вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем і виселити ОСОБА_1 із спірного житлового будинку. Статтею 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та ухвалюючи в цій частині нове рішення про їх задоволення, апеляційний суд виходив з того, що право кредитора-іпотекодержателя отримати задоволення своїх вимог за рахунок звернення стягнення на предмет іпотеки та його продажу від імені іпотекодавця випливає із закону та умов, обов'язкових для сторін договорів (пункт 2.3 Кредитного договору та пункти 15.7-15.10, 21, 22, 26 договору іпотеки) і ніким не заперечується як таке. Однак із вказаними висновком апеляційного суду погодитися не можна, виходячи з такого. За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Частинами першою, п'ятою, дев'ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку»визначено, що якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, то іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. Іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, мають право виконати основне зобов'язання протягом тридцятиденного строку, вказаного в частині першій цієї статті, згідно з умовами та наслідками, встановленими статтею 42 цього Закону. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. Наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 № 296/5 затверджено Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. У розділі другому глави другої цього Порядку передбачено процедуру нотаріального посвідчення угоди про відчуження предмета іпотеки іпотекодержателем. Положення наведених вище нормативних документів дають підстави для висновку, що всі необхідні дії щодо продажу предмета іпотеки та укладення договору купівлі-продажу іпотечного майна іпотекодержатель здійснює від свого імені, а не від імені іпотекодавця. Закон не передбачає такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як продаж предмета іпотеки від імені іпотекодавця (іпотекодавців). Правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, є відношенням представництва, та врегульовано положеннями глави 17 ЦК України. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 643/12106/13-ц. Враховуючи наведене, вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання йому права на укладення від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будинку будь-яким способом з іншою особою - покупцем, суперечать закону та умовам укладеного між сторонами іпотечного договору, а тому не підлягають задоволенню. Позовні вимоги про виселення є похідними від вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому у зв'язку з відмовою в задоволенні основної вимоги вони також не можуть бути задоволені. Рішення місцевого суду про відмову в позові з наведених у ньому підстав не може бути залишене в силі, оскільки позов не підлягає задоволенню з інших правових підстав, викладених у цій постанові. Згідно зі статтею 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. За правилами статті 141 ЦПК України з позивача ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь відповідача ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені нею судові витрати на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг у загальному розмірі 3 219 грн 24 коп. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» та ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 29 березня 2016 року скасувати і ухвалити нове рішення. В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відмовити. Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 3 219 грн (три тисячі двісті дев'ятнадцять) гривень 24 копійки судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ.А.Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В.О.Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/77653796
  6. Державний герб України Постанова Іменем України 31 жовтня 2018 року м. Київ справа № 465/1310/17 провадження № 61-29771 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач) учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Михайлівна розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О. ВСТАНОВИВ: У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А. М., про визнання рішення про реєстрацію права власності незаконним та зобов'язання вчинити дії. Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що 15 грудня 2016 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11096020000 (далі - кредитний договір), на забезпечення виконання зобов'язань за яким того ж дня між банком та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 (далі - майнові поручителі) укладено іпотечний договір, згідно якого майновими поручителями передано в іпотеку нерухоме майно - однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16, 9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором. Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 20 серпня 2014 року, з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Кей-Колект» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 34 235,72 дол. США, що еквівалентно 272 951,12 грн. З інформаційної довідки від 24 лютого 2017 року № 81217239 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, їй стало відомо, що за рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. 11 квітня 2016 року, право власності на квартиру АДРЕСА_1, що перебувала в іпотеці, перереєстровано за ТОВ «Кей-Колект». Оскільки зазначена квартира є єдиним місцем проживання позивача та інших майнових поручителів, зазначене нерухоме житлове майно, як таке, що відповідає вимогам підпункту першого пункту першого Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути примусово стягнуто (відчужено без згоди власника) протягом дії зазначеного Закону. Посилаючись на наведене ОСОБА_1 просила: визнати незаконним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про право власності № 16925503 від 11 квітня 2016 року на спірну квартиру за ТОВ «Кей-Колект»; поновити відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про зазначений об'єкт нерухомого майна, що передували скасованим записам. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року позов задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31889864 від 17 жовтня 2016 року приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., яким проведено державну реєстрацію права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». Скасовано реєстраційний запис приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу КобелєвоїА. М. про право власності №16925503 від 11 квітня 2016 року на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект». Поновлено відомості у державних реєстрах речових прав на нерухоме майно про об'єкт нерухомого майна - однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1, що передували скасованим записам. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за наслідками прийняття приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект», фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» з огляду на те, що спірна квартира підпадає під дію такого Закону, оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника та не перевищує 140 кв. м. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» задоволено частково, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходив з того, що установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, оскільки цей Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, а відтак не може бути підставою для відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно на підставі договорів, укладених в порядку, встановленому законом, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356 цс 15. Мораторій на звернення стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті, протягом строку його дії, є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Крім того апеляційний суд зазначив, що нотаріус не був залучений до участі у справі щодо оскарження його протиправних дій та рішень, як суб'єкта, наділеного владними повноваженням щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав. У листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій заявник просила скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року та залишити у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року, з огляду на допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального та процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що нотаріус не може бути відповідачем у спорах, що виникають із цивільних правовідносин, пов'язаних з нотаріальною дією, оскільки не є юридично заінтересованою у результатах вирішення справи особою. Крім того, апеляційний суд не урахував положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки тимчасова заборона примусового стягнення на майно, яке виступає як забезпечення виконання зобов'язань за кредитом в іноземній валюті, діє з урахуванням приписів Закону України «Про іпотеку» та забороняє звернення стягнення на предмет іпотеки, який відповідає вимогам пункту першого зазначеного Закону, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті у будь-який спосіб. Станом на момент розгляду справи відзив на касаційну скаргу не надійшов. У поясненнях, що надійшли у жовтні 2018 року, ТОВ «Кей-Колект» зазначило, що положення Закону України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu:"; розповсюджуються на примусову реалізацію майна, стягнення на предмет іпотеки було звернуто у позасудовому порядку на виконання умов іпотечного застереження, добровільно погодженого сторонами при укладенні іпотечного договору, а тому на спірні правовідносини мораторій не поширюється. Квартира АДРЕСА_1, передана в іпотеку на забезпечення виконання зобов'язань за споживчим кредитом, не відповідає критеріям визначеним пунктом 1 Закону України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu:";, оскільки не використовувалася як постійне місце проживання позичальника, з якою позивача пов'язують родинні стосунки. Згідно статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд. 25 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав. Судами попередніх інстанцій установлено, що 15 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», і ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 11096020000, відповідно до якого позичальнику надано кредит (грошові кошти) в іноземній валюті у сумі 33 000 дол. США в порядку і на умовах, визначених цим договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, в цей же день, між АКІБ «УкрСиббанк», та ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_1, ОСОБА_5 укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку банку передано однокімнатну квартиру загальною площею 37,9 кв. м, житловою площею 16,9 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до підпунктів 4.2, 4.6 договору іпотеки, звернення стягнення здійснюється на підставі: або рішення суду; або виконавчого напису нотаріуса; або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя; або за договором між іпотекодавцем, іпотекодавцями - майновими поручителями та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється відповідно до розділу 5 цього договору іпотеки та розділу V Закону України «Про іпотеку». Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). За змістом статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, відповідно до якого до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним договором. Рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер № 31889864 від 17 жовтня 2016 року, право власності на нерухоме житлове майно у вигляді квартири АДРЕСА_1 було перереєстровано на нового власника - ТОВ «Кей-Колект». Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону. Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення позасудового врегулювання є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» . Згідно статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що сторони у договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до частин першої та другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Системний аналіз положень статей 17, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку, що згода іпотекодавця про передачу належного йому нерухомого майна у власність іншої особи (іпотекодержателя), не є беззастережною, а залежить від ряду умов, таких як: чинність іпотеки, невиконання або неналежне виконання основного зобов'язання, визначення в установленому порядку вартості майна, наявності чинного рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на вказане майно. Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена статтею 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 07 липня 2004 року. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 07 червня 2014 року набув чинності Закон України &qu , пунктом 1 якого передбачено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України &q?ен;Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України &qu"';Про іпотеку&quць;, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: - таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; - загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Верховний Суд України у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, дійшов правового висновку про те, що поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України). Установлений Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки Закон України &qu01;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qusp; не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови у позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнень на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності, з урахування положень статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Обгрунтовуючи свій висновок про те, що дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя та відсутність у нотаріуса правових підстав для відмови у вчиненні нотаріальної дії по реєстрації права власності за іпотекодержателем, з посиланням на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, апеляційний суд не врахував, що фактичні обставини у цій справі та у справі № 6-1356цс15 не є подібними. Зокрема, у справі № 6-1356цс15 Верховним Судом України проананалізовано правовідносини, що виникли за наслідками звернення іпотекодержателя до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, у той час як у справі, що є предметом перегляду, іпотекодержатель у позасудовому порядку на дату розгляду спору набув право власності на предмет іпотеки, внаслідок чого нерухоме житлове майно вибуло з власності іпотекодавця та майнових поручителів без їх згоди, як власників. Звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстраціїправа власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотекина підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна. Отже, визначальним при вирішення спору щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку протягом строку дії Закону України &qu=U;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&q? м; є настання правового наслідку, що в даному конкретному випадку передбачає фактичний перехід до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, без згоди власника майна. Зважаючи на наведене, висновок суду апеляційної інстанції про те, що Законом України &quyl;Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті&qu Натомість, суд першої інстанції правильно встановивши фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, дійшов обгрунтованого висновку, що за наслідками прийнятого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. рішення про проведення державної реєстрації права власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект» за відповідним застереженням в іпотечному договорі, фактично відбулося примусове стягнення зазначеного майна без згоди власника, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково, і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Ураховуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року підлягає скасуванню, з залишенням у силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року. Частиною першою статті 141 ЦПК Українипередбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції зазначається розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, сплачений при її поданні судовий збір у розмірі 2 304,00 грн підлягає стягненню з ТОВ «Кей-Колект» на користь позивача. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року скасувати, рішення Франківського районного суду м. Львова від 14 червня 2017 року залишити в силі. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на користь ОСОБА_1 2 304,00 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: В. А. Стрільчук Судді: В. О. Кузнєцов А.С. Олійник О.В. Ступак Г.І. Усик http://reyestr.court.gov.ua/Review/78129590
  7. Постанова Іменем України 03 жовтня 2018 року м. Київ справа N 127/20962/15-ц провадження N 61-21092св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В. (суддя-доповідач), Гулька Б.І., Синельникова Є.В., Хопти С.Ф., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "БМ Банк", відповідач - ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "БМ Банк" на рішення Апеляційного суду Вінницької області у складі колегії суддів: Медвецького С.К., Нікушина В.П., Оніщука В.В., від 24 лютого 2017 року, ВСТАНОВИВ: У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство "БМ Банк" (далі - ПАТ "БМ Банк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позовна заява мотивована тим, що 04 лютого 2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю "БМ Банк" (далі - ТОВ "БМ "Банк"), правонаступником якого є ПАТ "БМ Банк", та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, згідно з яким ОСОБА_4 отримала кредит у сумі 74 000 дол. США на споживчі потреби, зі сплатою відсотків та кінцевим терміном повернення до 02 лютого 2018 року. На забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором 04 лютого 2008 року між ТОВ "БМ Банк" та ОСОБА_5 був укладений договір іпотеки, згідно з умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, яка належить їй на праві власності. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. 27 січня 2014 року ОСОБА_4 повідомила банк про смерть ОСОБА_5, вказавши, що вона є єдиним спадкоємцем померлої. ОСОБА_4 належним чином не виконувала зобов'язання за кредитним договором, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 25 серпня 2015 року становила 64 104,81 дол. США, що еквівалентно 1 412 278,26 грн. з яких: 38 567,66 дол. США, що еквівалентно 849 675,21 грн - заборгованість за кредитом, 12 994,87 дол. США, що еквівалентно 286 286,98 грн - проценти за користування кредитом, 12 994,28 дол. США, що еквівалентно 276 316,07 грн - пеня. З урахуванням зазначеного та уточнених позовних вимог, ПАТ "БМ Банк" просило звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1, що належала ОСОБА_5, для погашення заборгованості перед ПАТ "БМ Банк" за кредитним договором в сумі 64 104,81 дол. США; визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів; визначити початкову ціну предмета іпотеки на прилюдних торгах на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій з дотриманням вимог Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про виконавче провадження". Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Бойко В.М. від 05 жовтня 2016 року позов ПАТ "БМ Банк" задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 59 061,66 дол. США, що еквівалентно 1 301 678, 34 грн. з яких: 38 567,66 дол. США, що еквівалентно 849 675,21 грн - заборгованість за кредитом, 12 994,87 дол. США, що еквівалентно 286 286,98 грн - проценти за користування кредитом, 7 529,13 дол. США, що еквівалентно 165 716,15 грн - пеня, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, що належала на праві власності ОСОБА_5, шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах, за ціною, що встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій з дотриманням вимог Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про виконавче провадження". У решті позовних вимог відмовлено. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що основне зобов'язання боржником не виконано, а тому банк набув право на звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який до відповідача перейшло від іпотекодавця у порядку спадкування, в рахунок погашення заборгованості за основним зобов'язанням, яка складається із заборгованості за тілом кредиту, процентам та пені за 12 місяців. Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 24 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ПАТ "БМ Банк" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ "БМ Банк", суд апеляційної інстанції виходив із того, що кредитор пред'явив вимоги до спадкоємця, що прийняла спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, оскільки позивачу стало відомо про смерть спадкодавця 27 січня 2014 року, проте вимогу до спадкоємця надіслав 24 липня 2015 року, а з позовом звернувся до суду 04 вересня 2015 року, що згідно з частиною четвертою 1281 ЦК України позбавляє його права вимоги до спадкоємця. У березні 2017 року ПАТ "БМ Банк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення статей 1281, 1282 ЦК України, оскільки ці норми застосовуються у разі смерті боржника, у якого є борг перед кредитором, а не іпотекодавця, яким була ОСОБА_5 Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Справа передана до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. У справі, що переглядається, установлено, що 04 лютого 2008 року між ТОВ "БМ Банк", правонаступником якого є ПАТ "БМ Банк", та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, згідно з умовами якого ОСОБА_4 надано кредит у сумі 74 000 дол. США на споживчі потреби, зі сплатою відсотків та кінцевим терміном повернення до 02 лютого 2018 року. На забезпечення належного виконання зобов'язання за кредитним договором 04 лютого 2008 року між ТОВ "БМ Банк" та ОСОБА_5, яка є майновим поручителем ОСОБА_4, укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_5 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, яка належить їй на праві приватної власності. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5, спадкоємцем якої за законом є її дочка - ОСОБА_4 15 червня 2013 року ОСОБА_4 звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. 27 січня 2014 року ОСОБА_4 повідомила банк про смерть ОСОБА_5, вказавши, що вона є єдиним спадкоємцем померлої. Згідно з розрахунком, наданим банком, ОСОБА_4 належним чином не виконувала зобов'язань за кредитним договором, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 25 серпня 2015 року становить 64 104,81 дол. США, що еквівалентно 1 412 278,26 грн. з яких: 38 567,66 дол. США, що еквівалентно 849 675,21 грн - заборгованість за кредитом, 12 994,87 дол. США, що еквівалентно 286 286,98 грн - проценти за користування кредитом, 12 994,28 дол. США, що еквівалентно 276 316,07 грн - пеня. Також установлено, що у грудні 2013 року ПАТ "БМ Банк" зверталось до суду із позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2014 року з боржника ОСОБА_4 та поручителя ОСОБА_6 стягнуто солідарно суму заборгованості за кредитом у розмірі 42 692,05 дол. США, що еквівалентно 341 237,56 грн. Постановою державного виконавця від 21 червня 2016 року виконавчий лист з виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2014 року повернуто стягувачу без виконання у зв'язку із відсутністю майна, на яке можна звернути стягнення. Звертаючись до суду з цим позовом до ОСОБА_4 як спадкоємиці ОСОБА_5, яка набула статус іпотекодавця за договором іпотеки, ПАТ "БМ Банк" просило звернути стягнення на предмет іпотеки. Згідно зі статтею 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Відповідно до частини першої, другої статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Частиною третьою статті 23 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Відповідно до статей 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Статтею 1219 ЦК України передбачено, що не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу. Отже, праву застави ПАТ "БМ Банк" кореспондує успадкований ОСОБА_4 обов'язок ОСОБА_5 задовольнити за рахунок іпотечного майна вимоги банку за невиконання зобов'язання за кредитним договором від 04 лютого 2008 року. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України "Про іпотеку" регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 1) у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 2) спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 3) спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 4) спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 5) кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 6) наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. Стаття 17 Закону України "Про іпотеку" визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. Поняття "строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців" не тотожне поняттю "позовна давність". Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку" право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постанові Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року у справі N 6-33цс15, з яким погодилась Велика Палата Верховного Суду (постанова від 17 квітня 2018 року у справі N 14-53цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, оскільки у зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 іпотекодавця - ОСОБА_5, зобов'язання за договором іпотеки включаються до складу спадщини, яку прийняла ОСОБА_4, строк пред'явлення кредитором вимог до спадкоємця, а також порядок задоволення цих вимог регламентується статтями 1281 і 1282 ЦК України. Установивши, що банку було відомо про смерть спадкодавця з 27 січня 2014 року, проте вимогу до спадкоємця позивач надіслав 24 липня 2015 року, а з позовом до суду звернувся 04 вересня 2015 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач пропустив строк пред'явлення вимоги до спадкоємця, що прийняла спадщину, передбачений статтею 1281 ЦК України, що згідно з частиною четвертою цієї статті позбавляє його права вимоги до спадкоємця. З огляду на це, безпідставними є доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статей 1281, 1282 ЦК України. Також слід зазначити, що відмова у задоволенні позовних вимог до спадкоємця, не позбавляє ПАТ "БМ Банк" права пред'явити до виконання виконавчий лист з виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 січня 2014 року, з урахуванням наявності у ОСОБА_4 майна, на яке можна звернути стягнення. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "БМ Банк" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 24 лютого 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д.Д. Луспеник Судді: О.В. Білоконь Б.І. Гулько Є.В. Синельников С.Ф. Хопта
  8. Державний герб України Справа № 758/1660/16-ц Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2017 року Подільський районний суд міста Києва у складі: головуючого судді - Богінкевич С. М. , при секретарі - Потапьонок К. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним, - В С Т А Н О В И В : Позивач за первісним позовом звернувся до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи тим, що 10.07.2006 року між відповідачем ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Вказує, що відповідач за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Звертає увагу суду на те, що у порушення вимог п.1.1.1., 1.5.1., 1.5.1.1. частини №2 кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідач порушив взяті на себе зобов'язання щодо своєчасного та повного повернення кредиту, процентів за користування кредитом. Крім того, вказує, що за порушення строків повернення кредиту, відсотків за користування кредитом, відповідач зобов'язався сплатити пеню у розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожний день прострочки, що передбачено п.4.1.1. частини № 2 кредитного договору. У зв'язку з вищевикладеним станом на 04.07.2014 року у відповідача за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року утворилась заборгованість перед банком в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 2 944 868,89 гривень, що складається з: залишку заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 743 949,64 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; заборгованості по відсоткам у розмірі 5308,94 доларів США, що еквівалентно 62 863,73 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пені за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 2 944 868,89 гривень. Зазначає, що 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. У зв'язку вищевикладеним, станом на 15.01.2016 року заборгованість за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року становить 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 1 631 925,20 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку, пені за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 5 956 527,07 гривень, з яких: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; заборгованість по відсоткам у розмірі 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку; пеня за прострочення виконання зобов'язань в розмірі 5 956 527,07 гривень. Крім того, зазначає, що з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Також, за умовами договору іпотеки, а саме п. 2.1. іпотека забезпечує вимоги іпотекодержателя щодо сплати боржником кожного і всіх його боргових зобов'язань за кредитним договором у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено в кредитному договорі, з усіма змінами і доповненнями до нього, укладеними протягом терміну його дії. У зв'язку з вищевикладеним, враховуючи ту обставину, що відповідач ОСОБА_1 як позичальник порушив вимоги умов кредитного договору та договору іпотеки (майнової поруки), не виконує взятих на себе зобов'язань змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року - нерухоме майно - трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, яка станом на 15.01.2016 р. складає: залишок заборгованості за кредитом у сумі 62 827,70 доларів США, що еквівалентно 1 504 771,98 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; сума несплачених відсотків за користування кредитом - 5 308,94 доларів США, що еквівалентно 127 153,22 гривень за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості; пеня за прострочення виконання зобов'язань за період з 15.01.2015 року по 15.01.2016 року в розмірі 5 956 527,07 гривень, що разом становить 7 588 452,27 гривень, на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 заявив зустрічний позов до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Вказує, що 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. Зазначає, що з метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Вказує, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк», у зв'язку з чим змушений був звернутись до суду з даним позовом та просить визнати вищезазначений договір недійсним. В судове засідання представник позивача за первісним позовом не з'явився, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, однак подав до суду заяву, у якій первісний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому, зустрічний позов не визнав та просив у його задоволенні відмовити, мотивуючи тим, що він необґрунтований та безпідставно заявлений. В судове засідання відповідачі за первісним позовом - ОСОБА_1, ОСОБА_2 та його представники не з'явились, як вбачається з матеріалів справи, про час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином, однак один з його представників подав до суду заяву, у якій первісний позов не визнав та просив в його задоволенні відмовити повністю, посилаючись на його безпідставність та у зв'язку зі спливом трирічного строку позовної давності, зустрічний позов підтримав та просив його задоволити повністю з підстав викладених у ньому. Ознайомившись із матеріалами справи, суд, керуючись ст.ст.169,224 ЦПК України, ухвалив, справу розглянути без участі сторін на підставі наявних доказів. Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що первісний позов є обґрунтованим на підставі ст.526 ЦК України, яка передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу та ст.1054 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Наряду з цим первісний позов задоволенню не підлягає, з урахуванням вимог ст.257 ЦК України, яка передбачає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три року та ст.261 ч.1 ЦК України, яка передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права та на підставі ст.267 ч.3,4 ЦК України, яка передбачає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленого до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Судом встановлено, що 10.07.2006 року між ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є за всіма правами та обов'язками AT «ОТП Банк», правонаступником якого у свою чергу є ТОВ «ОТП Факторинг Україна») було укладено кредитний договір № CNL-007/565/2006, який складається із двох частин, які нероздільно пов'язані між собою, згідно з п.1. частини №1 кредитного договору. За умовами кредитного договору № CNL-007/565/2006 відповідачу ОСОБА_1 було надано кредит в розмірі 98 000 доларів США на підставі кредитної заявки останнього від 10.07.2006 року, шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на його поточний рахунок, відкритий у банку, із сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14% річних. Відповідач ОСОБА_1 за вищезазначеним договором зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути зазначені кредитні кошти у строки, передбачені кредитним договором (п.2 частини №1), а також у строки, передбачені кредитним договором, зобов'язався здійснювати повернення суми кредиту та сплачувати відсотки у валюті, що відповідає валюті кредиту(згідно з п.1.11.1. частини №2). Як вбачається з матеріалів справи, 12.11.2015 року Колегією суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва було ухвалено рішення в цивільній справі № 758/9033/14-ц (22- д 796/7976/2015) за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10 липня 2006 року, яким позовні вимоги задоволено в розмірі 68 136,64 доларів США, що еквівалентно 806 813,38 гривням за офіційним курсом НБУ на дату проведення розрахунку заборгованості та 500 000 гривень пені, однак, станом на дату звернення до суду з даним позовом не було погашено зазначену заборгованість. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним кредитним договором від 10.07.2006 року між банком та ОСОБА_1, ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l від 10.07.2006 року, за умовами якого, а саме п. 1.1 для забезпечення повного і своєчасного виконання боржником боргових зобов'язань, іпотекодавці надають іпотеко держателю в іпотеку нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Сумнівів у правильності зроблених розрахунків не виникає, а тому суд вважає їх вірними, однак, не дивлячись на зроблений судом висновок, позов задоволенню не підлягає по причині спливу строку позовної давності тривалістю у три роки, оскільки, як вбачається з позовної заяви, вона подана до суду 04.02.2016 року Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України встановлено загальної позовної давності тривалістю у три роки. Стаття 256 ЦК України визначає поняття позовної давності - це строк в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Відповідно до правового висновку Верховного суду України, викладе в ухвалі суду від 06.11.2013 року під час розгляду справи № 6-116 цс13, початок перебігу строку позовної давності відповідно до ст. 261 ЦК України співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Отже, перебіг строку позовної давності за вимогою позивача за первісним позовом про стяги суми кредиту, процентів та штрафних санкцій за кредитним договором розпочався в 2012 році, з моменту спливу тридцятиденного строку з моменту отримання відповідачем досудової вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором та у зв'язку з тим, що основна та додаткова вимоги можуть подаватися одночасно, у випадку подання позову виключно за основною вимогою, без подання позову за додатковою вимогою, який не перериває перебіг строку позовної давності за додатковою вимогою. Таким чином, початок перебігу позовної давності необхідно рахувати з 2012 року, а оскільки Банк звернувся до суду з позовом лише 14.01.2015 року, то трирічний строк позовної давності, передбачений ст.257 ЦК України сплинув, що є підставою для відмови у позові. Що стосується зустрічного позову ОСОБА_1 до ТОВ «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року, який був укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року, слід зазначити наступне. Як вбачається з матеріалів справи, 10.07.2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», як кредитором та ОСОБА_1, як позичальником, був укладений кредитний договір №CNL-007/565/2006, згідно з яким банк надав йому кредит у розмірі 98 000 дол. США, зі сплатою процентів у розмірі 14% річних строком з 10.07.2006 року до 11.07.2016 року. З метою забезпечення виконання ним зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором 10.07.2006 року між ним, ОСОБА_2 та банком було укладено договір іпотеки № PCL-007/565/2006/l, відповідно до умов якого вони передали в іпотеку належне їм на праві власності майно: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до умов договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27.04.2012 року ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року укладеним між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1, а 27.04.2012 року між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого банк передав та відступив фактору сукупність прав за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звертати стягнення на заставлене майно, у зв'язку з чим до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшли всі права ПАТ «ОТП Банк» щодо права вимоги до нього та ОСОБА_2 за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL-007/565/2006/l. Позивач за зустрічним позовом в обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що відповідно до пункту 1 розпорядження Держфінпослуг від 03.04.2009 року №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): 1) фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали д якого випливає право грошової вимоги; 2) набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення; 3) отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення. Таким чином, розпорядженням передбачено, що фінансова послуга з факторингу, зокрема, полягає у набутті відступленого права грошової вимоги до боржників, які є суб'єктами господарювання. Кошти за кредитним договором №ML - 006/2060/2008 було надано позичальнику, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності, у зв'язку з чим укладання небанківською фінансовою установою договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням вимог підпункту 2 пункту 12 вищезазначеного розпорядження, а тому ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». У зв'язку з вищевикладеним, суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки (майнової поруки) № PCL- 007/565/2006/1 від 10.07.2006 року та про задоволення зустрічного позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфелю (факторингу) від 27 квітня 2012 року з ПАТ «ОТП Банк». На підставі викладеного, ст.ст. 16, 512, 514, 525-526, 530, 610-612, 625, 629, 1050, 1054, 1077-1079, 1082, 1084 ЦК України, керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 11, 57-60, 88, 209, 212, 214-215, 218 ЦПК України, суд - В И Р І Ш И В : У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - відмовити. Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору недійсним - задоволити. Визнати недійсним договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 квітня 2012 року, укладений між AT «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в частині передачі прав вимоги за Кредитним договором № CNL-007/565/2006 від 10.07.2006 року. Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Подільський районний суд м. Києва, шляхом подачі в десятиденний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Суддя С. М. Богінкевич http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67769594
  9. Постанова Іменем України 29 серпня 2018 року м. Київ справа N 241/31/16-ц провадження N 61-5643 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Лесько А.О., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Фаловської І.М., Штелик С.П., учасники справи: позивач-Публічне акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний банк", представник позивача-Висоцький Андрій Борисович, відповідачі-ОСОБА_7, -ОСОБА_8, -ОСОБА_9,представник відповідача-ОСОБА_11, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_8 на рішення Апеляційного суду Донецької області у складі суддів: Ткаченко Т.Б., Мальцевої Є.Є., Мироненко І.П., від 03 листопада 2016 року. ВСТАНОВИВ: У грудні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Перший Український Міжнародний банк" (далі - ПАТ "ПУМБ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позовні вимоги ПАТ "ПУМБ" обґрунтовані тим, що 22 грудня 2009 року між позивачем та ОСОБА_7 було укладено кредитний договір та додаткову угоду до нього на суму 791 844 грн 35 коп. зі строком повернення кредиту до 22 вересня 2012 року в розмірах та в строки, передбачені графіком повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, закріпленим у додатку N 1 до кредитного договору. ОСОБА_7 свої обов'язки за кредитним договором не виконує, вжитими позивачем досудовими заходами спонукати боржника до виконання договірних зобов'язань не вдалося. Станом на 24 грудня 2015 року (включно) прострочена заборгованість боржника перед позивачем з основної суми кредиту та процентів за користування ним становить 1 406 917 грн 77 коп.: за сумою кредиту - 710 967 грн 06 коп., за непогашеними процентами за користування кредитом - 695 950 грн 71 коп. З метою забезпечення кредитних зобов'язань ОСОБА_7 22 грудня 2009 року між позивачем та відповідачами було укладено договір іпотеки. За умовами цього договору в іпотеку банку передано нерухоме майно, а саме базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", реєстраційний N 5727801, загальною площею 1 543,4 кв. м, розташовану на АДРЕСА_1. Оскільки кредитні зобов'язання позичальник не виконав, існує непогашена кредитна заборгованість, то позивач звернувся до суду з цим позовом. На підставі наведеного ПАТ "ПУМБ" просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 22 грудня 2009 року, а саме базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", реєстраційний N 5727801, загальною площею 1 543,4 кв. м, що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, визначивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу банком бази відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", а також наданням банку всіх повноважень продавця, в тому числі подання заяв, отримання дублікатів правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств чи органів нотаріату, здійснення будь-яких платежів за продавця, подання та отримання будь-яких документів, довідок, витягів, заяв, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета іпотеки тощо, необхідних для здійснення продажу. Рішенням Першотравневого районного суду Донецької області від 11 травня 2016 року в позові відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що нотаріально засвідченої згоди в усіх співвласників спірного предмета іпотеки на передачу його банку в іпотеку позивач не надав, і це є порушенням вимог статті 6 Закону України "Про іпотеку" (далі - ЗУ "Про іпотеку"), тому суд визнав позов безпідставним. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 03 листопада 2016 року рішення районного суду скасовано і ухвалено у справі нове рішення суду про задоволення вимог позову. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 грудня 2009 року, укладеним між ПАТ "ПУМБ" та ОСОБА_7, у розмірі 1 406 917 грн 77 коп., у тому числі заборгованості за кредитом у розмірі 710 967 грн 06 коп., заборгованості за відсотками у розмірі 695 950 грн 71 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки, укладеним 22 грудня 2009 року між ПАТ "ПУМБ" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, на нерухоме майно - базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", реєстраційний N 5727801, загальною площею 1 543,4 кв. м, до складу якої входять: 1. А-3 корпус, 2. а-1 лоджія, 3. Б-1 котельня, 4. б-1 ганок, 5. И-1 будиночок, 6. И/м мансарда, 7. и/м балкон, 8. и 1-1 ганок, 9. и 2-1 ганок, 10. и 3-1 ганок, 11. К-1 вбиральня, 12. N 1 огорожа, 13. N 2 хвіртка, 14. N 3 огорожа, 15. N 4 огорожа, 16. І мостіння, 17. а1-1 лоджія, 18. а2-1 лоджія, 19. а3-1 ганок, 20. а4-1 ганок, 21. а5-1 ганок, 22. а6-1 ганок, 23. а7-1 ганок, 24. а8-1 ганок, 25. а9-1 драбина, 26. а10-1 ганок, 27. Т-1 колодязь, розташовану на АДРЕСА_1, що належить на праві власності: ОСОБА_7 в? частині, ОСОБА_8 в? частині, ОСОБА_9 в? частині на підставі рішення Першотравневого районного суду Донецької області від 19 травня 2008 року (справа N 2-308-08). Надано дозвіл реалізувати предмет іпотеки шляхом надання ПАТ "ПУМБ" права укладення договору купівлі-продажу від свого імені з будь-якою особою - покупцем за початковою ціною 4 240 275 грн. але на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на час його реалізації за оцінкою, проведеною суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом. Надано ПАТ "ПУМБ" всі повноваження продавця, що пов'язанні з укладенням договору купівлі-продажу предмета іпотеки (в тому числі подання заяв, отримання дублікатів правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування чи органів нотаріату, здійснення будь-яких платежів за продавця, подання та отримання будь-яких документів, довідок, витягів, заяв, а також вільного доступу уповноважених представників банку до предмета іпотеки). Стягнуто на користь ПАТ "ПУМБ" в рахунок відшкодування витрат зі сплати судового збору з ОСОБА_7 - 1 278 грн 90 коп., з ОСОБА_8 та ОСОБА_9 - по 639 грн 45 коп. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про безпідставність позову, оскільки, спільно уклавши договір іпотеки, посвідчений в нотаріальному порядку, відповідачі, як співвласники предмета іпотеки підтвердили свою згоду на передання в іпотеку належної кожному з них частки нерухомого майна. Тому суд першої інстанції неправильно витлумачив положення статті 6 ЗУ "Про іпотеку", і висновок суду щодо відсутності нотаріально посвідченої згоди на передачу майна в іпотеку кожного із співвласників є хибним. Апеляційний суд дійшов висновків про доведеність та обґрунтованість позову і ухвалив у справі нове рішення суду про його задоволення. У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_8 просить скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 03 листопада 2016 року і ухвалити у справі нове рішення про відмову в позові або залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга ОСОБА_8 обґрунтована тим, що апеляційний суд дійшов помилкових висновків про необхідність задоволення позовних вимог банку, оскільки строк виконання зобов'язання за цим кредитним договором сплинув 22 липня 2010 року у зв'язку з достроковою вимогою банку щодо виконання кредитних зобов'язань від 22 червня 2010 року, а отже, строк позовної давності за вимогами цього позову закінчився 23 липня 2013 року, і позов подано у вересні 2013 року з пропуском строку позовної давності. При цьому апеляційний суд залишив без реагування вимоги заяви ОСОБА_9 та ОСОБА_8 про застосування наслідків спливу строку позовної давності за правовідносинами між сторонами у справі. Крім того, суд апеляційної інстанції звернув стягнення на предмет іпотеки у розмірі, порядок розрахунку якого позивач здійснив на підставі зобов'язання, яке не було прямо передбачено умовами кредитного договору (додатком N 1), а обумовлювалося не відомою ОСОБА_9 та ОСОБА_8 додатковою угодою до кредиту. До того ж договором іпотеки збільшення основного зобов'язання або процентів за основним зобов'язанням прямо не передбачалося. Тобто всупереч вимогам статей 7, 19 ЗУ "Про іпотеку" суд апеляційної інстанції звернув стягнення на предмет іпотеки у розмірі, який фактично не відповідає умовам договору іпотеки. ОСОБА_8 звертає увагу на помилкове трактування апеляційним судом статті 6 ЗУ "Про іпотеку", оскільки нотаріально посвідчена згода усіх співвласників предмета іпотеки за своїм змістом і метою мала передувати укладанню іпотечного договору, а не випливати із самого іпотечного договору. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року, крім іншого, відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу. У запереченні на касаційну скаргу ОСОБА_8, поданому у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "ПУМБ" просить касаційну скаргу відхилити, рішення апеляційного суду залишити без змін. Заперечення на касаційну скаргу мотивоване тим, що суд апеляційної інстанції ухвалив у справі законне і обґрунтоване рішення, а доводи касаційної скарги ґрунтуються на припущеннях і є безпідставними. Правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу інші сторони не скористалися. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 02 лютого 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга ОСОБА_8 підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як зазначено вище, між сторонами у справі існує спір щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з неналежним виконанням кредитних зобов'язань. Заперечуючи проти позову, ОСОБА_8 заявив клопотання про необхідність застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності (а. с. 72-74, том 1). Поняття "строк договору", "строк виконання зобов'язання" та "термін виконання зобов'язання" згідно з вимогами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) мають різний зміст. Поняття "строк виконання зобов'язання" і "термін виконання зобов'язання" охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків. У цій справі сторони в кредитному договорі узгодили можливість дострокового повернення кредиту, в тому числі, за ініціативою банку (пункт 3.5 кредитного договору). Термін виконання дострокової вимоги банку про повернення кредиту становить не більше 30 календарних днів з моменту отримання позичальником вимоги банку. У разі порушення зазначеного строку сплати банк має право вчиняти дії щодо примусового стягнення боргу відповідно до чинного законодавства, у тому числі звернути стягнення на предмет іпотеки тощо (пункт 3.5.8 кредитного договору). Отже, перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється з дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким чином, пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності. Суди попередніх інстанцій встановили, що 22 червня 2010 року банк направив позичальнику ОСОБА_7 вимогу, в якій вимагав достроково повернути всю суму кредиту та проценти за користування кредитом, а саме: 791 844 грн 35 коп. - заборгованість за кредитом та 37 612 грн 59 коп. - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом, яка в той же день була отримана особисто ОСОБА_7 (а. с. 74, том 2). Боржнику було запропоновано протягом 30 календарних днів усунути порушення кредитного договору, погасивши прострочену заборгованість за кредитом та зі сплати процентів за користування кредитом. 03 серпня 2010 року банк направив вимогу-повідомлення від 29 липня 2010 року ОСОБА_8 за N MPL-44/257, яку він отримав 31 серпня 2010 року, та ОСОБА_9 - за N MPL-44/258, яка також була отримана ним, відповідно до яких позивач пропонував протягом 30 календарних днів усунути порушення кредитного договору та повернути всю суму кредиту та проценти за користування кредитом, а саме: 769 994 грн 57 коп. - заборгованість за кредитом та 11 970 грн 69 коп. - заборгованість зі сплати процентів (а. с. 70-73, том 2). Також сторони було попереджено про те, що в разі невиконання вимог банку та неусунення порушень кредитного договору, зі спливом зазначеного строку банк розпочне стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором та зверне стягнення на майно, передане в іпотеку банку, на забезпечення виконання зобов'язань боржника за кредитним договором з метою задоволення цих вимог про дострокове повернення всієї суми кредиту та нарахованих процентів, а також інших законних вимог відповідно до умов кредитного договору, в повному обсязі, та вживе інших передбачених укладеними договорами та законодавством України заходів для захисту своїх прав та законних інтересів. Пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання. Позов у цій справі до відповідачів банк подав у грудні 2015 року, тобто у термін, що перевищує строки, вказані в статтях 257, 258 ЦК України. Апеляційний суд встановив, що позивач не пропустив вказаних строків, оскільки 05 вересня 2013 року ПАТ "ПУМБ" звернулося до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області з позовом до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за кредитним договором, і за правилами частин другої та третьої статті 264 ЦК України відбулося переривання перебігу позовної давності та строк позовної давності почався заново з 05 вересня 2013 року. Вказані посилання є обґрунтованими і спростовують посилання касаційної скарги про необхідність відмови в позові з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України. Також є безпідставними посилання касаційної скарги на помилкове тлумачення апеляційним судом статті 6 ЗУ "Про іпотеку", оскільки цією нормою права (в редакції, чинній на час укладення іпотечного договору) не конкретизовано черговості дій щодо одержання згоди всіх співвласників на передання в іпотеку нерухомого майна. У цій статті визначено, що згода має бути засвідчена в нотаріальному порядку, і цієї вимоги сторони іпотечного договору дотрималися шляхом підписання самого договору, оформленого в нотаріальному порядку. Разом з тим повністю визнати висновки апеляційного суду про обґрунтованість позову не можна. 28 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу N 444/9519/12-ц та у постанові від 28 березня 2018 року з метою забезпечення прогнозованості правозастосовної практики відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року в справі N 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про правильне застосування норм права, зокрема, що за змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватися визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням. Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, абзац другий частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Колегія суддів Верховного Суду при перегляді цієї справи (N 241/31/16-ц) не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року, справа N 444/9519/12. Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, ПАТ "ПУМБ" вказав, що до суми загальної кредитної заборгованості, в тому числі, входить борг з непогашених процентів за користування кредитом у розмірі 695 950 грн 71 коп. Ця сума розрахована позивачем за період існування боргу починаючи з 22 листопада 2010 року і по 24 грудня 2015 року. Однак, як зазначено вище, нарахування кредитором процентів за кредитом можливе лише в межах строку кредитування, а такий строк було змінено в 2010 році шляхом пред'явлення банком дострокової вимоги щодо погашення кредитної заборгованості до відповідачів у справі. Тобто нарахування позивачем боргу з процентів поза межами строку кредитування є безпідставним. Ці обставини мають значення для правильного вирішення спору та повинні бути досліджені при розгляді цієї справи, оскільки від них залежить належна перевірка підстав позову щодо загальної суми заборгованості за кредитом, обгрунтованості вимог позивача про погашення кредитного боргу за рахунок іпотечного майна. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений процесуальними повноваженнями на встановлення обставин справи, дослідження і оцінку доказів тощо. Немає підстав вважати, що апеляційний суд належним чином перевірив питання законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі, виконав у повній мірі вимоги статті 303 ЦПК України 2004 року. Порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права щодо обов'язку встановлення належним чином обставин справи і ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення є підставою для скасування рішення апеляційного суду з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (частини третя та четверта статті 411 ЦПК України). Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково. Рішення Апеляційного суду Донецької області від 03 листопада 2016 року скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: Висоцька В.С. Лесько А.О. Пророк В.В. Фаловська І.М. Штелик С.П.
  10. Державний герб України Справа № 310/9135/17 2/310/745/18 РІШЕННЯ Іменем України 03 серпня 2018 року м.Бердянськ Бердянський міськрайонний суд Запорізької області у складі: головуючого судді Дубровської Н.М. за участю секретаря судового засідання Гоноболіної О.І. представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в місті Бердянськ цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» до ОСОБА_3, треті особи Публічне акціонерне товариство «ОСОБА_4 ОСОБА_5», Публічне акціонерне товариство «Комерційний ОСОБА_6», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінстрим» про визнання права власності,- ВСТАНОВИВ: 26 грудня 2017 року позивач в особі Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» (далі ТОВ «Міроіл») звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 про визнання права власності на предмет іпотеки. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 31 серпня 2007 року між ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» та відповідачем укладений кредитний договір № 010/17-22/549, за яким останньому надані кредитні кошти у розмірі 176000 доларів США зі строком остаточного повернення до 30 серпня 2017 р. зі сплатою 12,5 відсотків річних на залишок заборгованості по кредиту. Виконання зобовязань за вищевказаним кредитним договором було забезпечено договором іпотеки за № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р., предметом якого Банком та ОСОБА_3 визначене нерухоме майно, а саме ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташоване за адресою: вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області. Відповідач зобовязання по своєчасному поверненню кредиту та відсотків за користування не виконав і станом на 28 листопада 2014 р. виникла заборгованість по кредиту в сумі 87707,71 доларів США. Для стягнення вказаної заборгованості застосувавши своє право вимоги дострокового повернення кредиту АТ ОСОБА_4 ОСОБА_5» звернувся до суду. На підставі рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 14 квітня 2015 року, позов задоволений повністю та з ОСОБА_3 стягнута заборгованість за кредитним договором, станом на 28 листопада 2014 року в сумі 87707,71 доларів США. 10 листопада 2017 року, відповідно до договору факторингу АТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по вказаному вище кредитному договору та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6 банк». У свою чергу, 10 листопада 2017 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6 банк» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору та договору іпотеки ТОВ «Фінстрим», яка є фінансовою компанією та діяла як комісіонер в інтересах та за рахунок ТОВ «Міроіл», виконуючи його доручення на підставі договору комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки від 10 листопада 2017 року. Придбане право вимоги за кредитним договором до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору № 010/17-22/549 від 31 серпня 2007 р. та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. стало власністю ТОВ «Міроіл» відповідно до п.2.5. вищевказаного договору комісії. Станом на час переходу до ТОВ «Міроіл» право вимоги за кредитним договором загальна сума заборгованості відповідача за розрахунком заборгованості, проведеного АТ ОСОБА_4 ОСОБА_5» на момент передачі прав становить 115088,19 доларів США. Позивач - ТОВ «Міроіл» як іпотекодержатель бажаючи скористатися своїм правом, передбаченим ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та п. 6.5.1 договору іпотеки, щодо набуття права власності на предмет іпотеки, звернулося до державного реєстратора Виконавчого комітету Бердянської міської ради з заявою про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Міроіл» на ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого по вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області. Своїм рішенням від 21 листопада 2017 р. за № 38247193 державний реєстратор відмовив у державній реєстрації права власності з огляду на наявність в державному реєстрі прав обтяжень № 22468302 від 22 вересня 2017 р. у вигляді арешту на спірне майно, накладеного постановою Бердянського мвськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області № 47866603 від 22 вересня 2017 р.; обтяження № 10248182 від 02 липня 2015 р. у вигляді арешту на спірне майно, зареєстрованого на підставі Ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області по справі № 310/5457/15-ц від 23 червня 201 5р.; наявності в єдиному реєстрі боржників запису щодо стягнення коштів з відповідача згідно виконавчого провадження № 53308465 на підставі наказу Господарського суду Запорізької області (згідно пошуків в автоматизованій системі виконавчого провадження, провадження відкрито 30 січня 2017 р.); відсутності письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві, та документу який підтверджує наявність факту завершення 30 денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги. Вважає, що наявність вищевказаних обтяжень, які перешкоджають реєстрації права власності спірного майна за ТОВ «Міроіл, порушують права позивача щодо переведення на нього права власності на предмет іпотеки. Представник позивача ТОВ «Міроіл» - ОСОБА_1, у судовому засіданні позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити. Просила суд звернути увагу, що відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Тому з огляду на вказане ТОВ «Міроіл» просить визнати право власності на спірний предмет іпотеки. Представник відповідача ОСОБА_2 позов не визнав ґрунтуючи свої заперечення викладені у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях проти позову про передачу права власності на предмет іпотеки (а.с. 152- 156, 182, 184). У судовому засіданні пояснив, що між сторонами є спір про заборгованість та її складових. Наголосив на тому, що можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, тому вимога про задоволення вимог іпотекодержателя повинна вирішуватися виключно у позасудовому порядку. Представник третьої особи ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» у судове засідання не зявився, з листа, що надійшов на адресу суду 23 лютого 2018 року вбачається прохання слухати справу без участі представника, з огляду на те, що даний спір між сторонами не впливає на прав та обовязки третьої особи. (а.с.149). Належним чином повідомлені треті особи, які не заявляють самостійних вимог ПАТ «Комерційний ОСОБА_6», ТОВ «Фінстрим» у судове засідання не зявилися, про причини неявки не сповістили, суд виходячи зі смислу ст. 223 ЦПК, розглядає справу по суті. Суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав. В судовому засіданні встановлено, що 31 серпня 2007 року між ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 010/17-22/549, за яким відповідачу надані кредитні кошти у розмірі 176000,00 доларів США зі строком остаточного повернення до 30 серпня 2017 р. зі сплатою 12,5 відсотків річних на залишок заборгованості по кредиту.(а.с. 9- 14) Виконання зобовязань за вищевказаним кредитним договором № 010/17-22/549 було забезпечено договором іпотеки за № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007р., посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_7 Предметом договору іпотеки Банком та ОСОБА_3 визначене нерухоме майно - ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташоване за адресою: вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області (а.с.21 -23). Відповідач зобовязання по своєчасному поверненню кредиту та відсотків за користування не виконав і станом на 28 листопада 2014р. виникла заборгованість по кредиту в сумі 87707,71 доларів США. Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 28 січня 2015 р., що набрало законної сили 11 квітня 2015 р. , позовні вимоги ПАТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» задоволені, з ОСОБА_8 стягнута заборгованість за кредитним договором № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. станом на 28 листопада 2014 р. у сумі 87707,71 доларів США (а.с.25,26) Наразі в провадженні Бердянського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області перебуває виконавче провадження № 47866603 по примусовому виконанню виконавчого листа № 310/7764/14-ц, виданого Бердянським міськрайонним судом Запорізької області 20 травня 2015 р. про стягнення вказаної вище заборгованості з відповідача ОСОБА_3 (а.с.96,97) 10 листопада 2017 р. згідно договору факторингу АТ «ОСОБА_4 ОСОБА_5» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору та по договору іпотеки АТ «Комерційний ОСОБА_6» (а.с.27-31 ) В свою чергу , 10 листопада 2017 р. АТ «Комерційний ОСОБА_6» відступив право вимоги до боржника ОСОБА_3 по кредитному договору № 010/17-22/549 від 31 серпня 2007 р. та по договору іпотеки № 010/17-22/549/1 від 31 серпня 2007 р. ТОВ «Фінстрім», яка є фінансовою компанією та діяла як комісіонер в інтересах та за рахунок ТОВ «Міроіл», виконуючи його доручення на підставі договору комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки від 10 листопада 2017 р.(а.с. 41-45, 53, 54) Відповідач ОСОБА_3, як боржник та іпотекодавець був повідомлений про відступлення прав вимоги (а.с.63 66). З матеріалів справи вбачається, що ТОВ «Міроіл» за вих.. № 159/07 від 21 листопада 2017 р., відповідачеві направлена вимога про виконання зобовязань (а.с.67, 68). Виходячи з розрахунку оцінювача ОСОБА_5 від 20 листопада 2017 р., ринкова вартість обєкту оцінювання - цілого убудованого нежитлового приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого по вул. Горького, 45, м. Бердянськ Запорізької області, станом на 20 листопада 2017 р. складає 1056300 ( один мільйон пятдесят шість тисяч триста грн. без НДС. (а.с.71- 93). З огляду на те, що відповідач ОСОБА_3 не виконував взяті на себе зобов'язання, позивач ТОВ «Міроіл» просить суд визнати за товариством право власності на предмет іпотеки, за ринковою вартістю визначеною оцінювачем, яка складає 1056300 ( один мільйон пятдесят шість тисяч триста грн. 00 коп. Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України"Проіпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України"Проіпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку". Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. При вирішенні даної категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Відповідна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, і в Постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-38цс18. Розділом 6.4 вищевказаного Договору іпотеки врегульовано питання звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки у порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку», згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Згідно п.6.5.1 цього договору, у відповідності до ст. 36 Закону України «Про іпотеку» цей договір є договором про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі якого, останній на власний розсуд може: згідно статті 37 Закону України «Про іпотеку» набути права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобовязань іпотекодавця за кредитним договором. В цьому випадку цей Договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Так, за Договором іпотеки від 31 серпня 2007 року, сторони засвідчили, що право Іпотекодержателя зареєструвати право власності на Предмет іпотеки є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій Іпотекодержателя. Судом встановлено та не спростовується сторонами, що ОСОБА_3 не надав згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем. Доказів того, що відповідач своїми діями або бездіяльністю унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку матеріали справи не містять і не встановлено таких судом. Як вбачається, з рішення від 21 листопада 2017 р. за № 38247193 державний реєстратор відмовив у державній реєстрації права власності з огляду на наявність в державному реєстрі прав обтяжень № 22468302 від 22 вересня 2017 р. у вигляді арешту на спірне майно, накладеного постановою Бердянського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області № 47866603 від 22 вересня 2017 р.; обтяження № 10248182 від 02 липня 2015 р. у вигляді арешту на спірне майно, зареєстрованого на підставі Ухвали Бердянського міськрайонного суду Запорізької області по справі № 310/5457/15-ц від 23 червня 2015 р.; наявності в єдиному реєстрі боржників запису щодо стягнення коштів з відповідача згідно виконавчого провадження № 53308465 на підставі наказу Господарського суду Запорізької області (згідно пошуків в автоматизованій системі виконавчого провадження, провадження відкрито 30 січня 2017 р.); відсутності письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві, та документу який підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги.(а.с.69) Наведене рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень ТОВ «Міроіл» не оскаржено. Проаналізувавши вказані положення Договору та норм законодавства, суд приходить до висновку, що реєстрація права власності на предмет іпотеки як один з способів звернення стягнення на предмет іпотеки можлива на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя виключно в позасудовому порядку. Крім наведеного, у судовому засіданні встановлено про наявність спору між сторонами, оскільки відповідач не погоджується з розрахованою сумою заборгованості. Належні обрахування заборгованості та її складових позивачем не надано. Суд критично ставиться до обґрунтувань позовних вимог з посиланням на те, що наявність вищевказаних обтяжень, перешкоджає реєстрації права власності майна за ТОВ «Міроіл, що порушують права останнього щодо переведення на нього права власності на предмет іпотеки, оскільки наведене може бути усунуто у встановленому законом порядку. Також недоречно обґрунтовані позовні вимоги з посиланням на ст. 392 ЦК України, оскільки наразі ТОВ «Міроіл» не є власником майна, а є іпотекодержателєм. Оскільки сторони визначили позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності Іпотекодержателем, Законом не передбачено визнання за Іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду, суд, з урахуванням висновків правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-38цс18 дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Керуючись ст.ст. ст.ст.10,12,13,15, 212,263-265ЦПК , суд, - В И Р І Ш И В: У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Міроіл» до ОСОБА_3, треті особи Публічне акціонерне товариство «ОСОБА_4 ОСОБА_5», Публічне акціонерне товариство «Комерційний ОСОБА_6», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінстрим», про визнання права власності на ціле убудоване приміщення, загальною площею 146,5 кв.м., розташованого за адресою: Запорізька область, м. Бердянськ, вул. Горького, 45 за ринковою вартістю, визначеною на підставі оцінки, виконаною субєктом оціночної діяльності станом на 20 листопада 2017 року, у розмірі 1056300 грн. 00 коп. відмовити. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Запорізької області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст рішення складений 10 серпня 2018 року. Суддя ОСОБА_9 http://reyestr.court.gov.ua/Review/76274326
  11. ПОСТАНОВА Іменем України 29 травня 2018 року м. Київ Справа N 305/1180/15-ц Провадження N 14-82цс18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Лященко Н.П., суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участі секретаря Ільїних Ю.В., розглянула заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення Апеляційного суду Закарпатської області (судді Бондаренко Ю.О., Куцин М.М., Павліченко С.В.) від 28 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (судді Мазур Л.М., Завгородньої І.М., Червинської М.Є.) від 7 серпня 2017 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц Олени Іванівни, відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області, треті особи: ОСОБА_5, Пономаренко Володимир Юрійович, про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії та ВСТАНОВИЛА: У червні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І., відділу державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції в Закарпатській області, треті особи: ОСОБА_5, Пономаренко В.Ю., про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року позов задоволено частково. Визнано недійсним іпотечний договір від 14 вересня 2007 року, укладений між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк") та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3, посвідчений державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори за реєстровим N 1-3032. Визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис від 10 грудня 2013 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю. за реєстровим N 2093. Зобов'язано державного нотаріуса Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І. виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження іпотекою нерухомого майна відповідно до іпотечного договору, укладеного між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3 14 вересня 2007 року, зареєстрованого за реєстровим N 1-2032. Внести до Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відомості про зняття заборони на відчуження нерухомого майна, зареєстрованого за реєстровим N 1-3032 відповідно до іпотечного договору, укладеного між ПАТ "Промінвестбанк" та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_3 14 вересня 2007 року. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "Кредитні ініціативи" задоволено, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року скасовано та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судового збору. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_9 відхилено. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року залишено без змін. У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулась до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року, ухвалених у цій справі. У заяві ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстави передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, а саме у зв'язку з неоднаковим застосуванням судами касаційної інстанції статей 205-210, 640 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року (справа N 6-30641св11), 15 лютого 2012 року (справа N 6-30639св11), 30 січня (справа N 759/8802/15-ц), 1 лютого (справа N 707/247/16-ц), 1 лютого (справа N 725/4397/15-ц), 3 лютого (справа N 127/2-4295/09) та 8 лютого 2017 року (справа N 367/206/14-ц), постанови Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року у справі N 1/198/-10 та від 12 листопада 2013 року у справі N 910/7500/13. Ухвалою судді Верховного Суду України від 23 листопада 2017 року відкрито провадження в зазначеній справі та витребувано матеріали справи з Рахівського районного суду Закарпатської області. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. 12 січня 2018 року зазначену справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 6 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_3 оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції та заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. А тому, зазначені рішення в справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Закону N 2147-VIII. Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Згідно зі статтею 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 12 вересня 2007 року між Закритим акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ЗАТ "АКПІБ") та ОСОБА_5 було підписано кредитний договір N 1515, відповідно до умов якого ОСОБА_5 отримав кредит у сумі 38 тис. доларів США. За користування кредитом була встановлена процентна ставка в розмірі 10 % річних, з кінцевим терміном повернення кредиту та процентів за ним не пізніше 11 вересня 2027 року 12 лютого 2009 року між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_5 було укладено договір N 1 про внесення змін та доповнень до кредитного договору N 1515 від 12 вересня 2007 року. У пункті 2.1. цього договору зазначено, що банк надає позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлюваної мультивалютної кредитної лінії у сумі еквівалентній 535 тис. 648 грн на умовах, передбачених цим договором та договорами про внесення змін та доповнень до нього, але для кожного виду валют ліміт кредитування не може перевищувати 35 тис. 240 доларів США та 264 тис. 300 грн. При цьому з 12 лютого 2009 року ліміт кредитної лінії складає 264 тис. 300 грн. Згідно з пунктом 2.2 цього договору за користування кредитом встановлюється процентна ставка в розмірі 10 % річних за користування кредитом, наданим в доларах США та 10 % річних за кредитом, наданим у гривні. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором N 1515, 14 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, посвідчений державним нотаріусом Рахівської державної нотаріальної контори Пріц О.І., та зареєстрований в реєстрі за реєстраційним N 1-3032, за умовами якого зазначені особи передали банку в іпотеку чотирикімнатну квартиру на першому поверсі п'ятиповерхового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. 17 грудня 2012 року між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк" (який є правонаступником ЗАТ "АКПІБ") та ТОВ "Кредитні ініціативи" було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого ТОВ "Кредитні ініціативи" набуло право вимоги за кредитним договором N 1515 від 12 вересня 2007 року, укладеного між ЗАТ "АКПІБ" та ОСОБА_5 10 грудня 2013 року, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономаренко В.Ю. було вчинено виконавчий напис за р. N 2093, у відповідності до якого було звернуто стягнення на квартиру, що є предметом іпотеки за іпотечним договором N 1-3032. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року в справі N 709/2714/12 за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "АКПІБ", яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 між ОСОБА_5 та ЗАТ "АКПІБ" є неукладеним, а тому, оспорюваний договір іпотеки, який укладався в забезпечення виконання зазначеного кредитного договору, є недійсним. Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що рішенням Рахівського районного суду від 27 листопада 2012 року у справі N 709/2714/12 за позовом ОСОБА_8 до ПАТ "АКПІБ", ОСОБА_5 про визнання недійсним кредитного договору N 1515 від 12 вересня 2007 року, у задоволенні позову ОСОБА_8 було відмовлено, а формулювання, що оспорюваний кредитний договір не є укладеним, а тому не підлягає судовому захисту, було взято з контексту вказаного рішення, яким навпаки встановлено відсутність доказів, які б дали можливість зробити висновок про те, що зміст кредитного договору суперечить чинному законодавству. Разом з тим у наданих заявником для порівняння судових рішеннях, зокрема в постанові Вищого господарського суду України від 12 листопада 2013 року в справі N 910/7500/13 та ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року (справа N 6-30641св11), 15 лютого 2012 року (справа N 6-30639св11) суди, на відміну від справи, яка переглядається, дійшли висновку про те, що основне зобов'язання - кредитний договір є неукладеним, і це встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, таке зобов'язання не може забезпечуватись дійсним договором іпотеки. Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Постанова Вищого господарського суду України від 20 листопада 2012 року (справа N 1/198/-10), на яку в своїй заяві також посилається ОСОБА_3 прийнята у справі про звернення стягнення на заставне майно; ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня (справа N 759/8802/15-ц), 1 лютого (справа N 707/247/16-ц), 3 лютого (справа N 127/2-4295/09), 8 лютого 2017 року (справа N 367/206/14-ц) прийняті у справах за заявами про заміну сторони виконавчого провадження. Отже, у справах наявні інші підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені інші фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2017 року (справа N 725/4397/15-ц), надана заявником для порівняння не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судове рішення апеляційної інстанції та передав справу на новий апеляційний розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справ. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Велика Палата Верхового Суду виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Отже інформація, яка повинна бути надана до моменту укладання договору однією із сторін є частиною пропозиції та істотною умовою договору, оскільки обов'язковість її оприлюднення прямо передбачена Законом. Відповідно до частини першоїстатті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення. Відповідно до частини 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина 1 статті 575 ЦК України). У відповідності до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Основне зобов'язання - зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою. Відповідно до частин 4 та 5 статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Враховуючи те, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року в справі N 709/2714/12, яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним, то таке зобов'язання не може забезпечуватись дійсним договором іпотеки. Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина 3 статті 215 ЦК України). Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Оскільки оспорюваний договір іпотеки укладений в забезпечення виконання кредитного договору, який є неукладеним, що суперечать вимогам цивільного законодавства щодо застави майна та частини 4 статті 3 Закону України "Про іпотеку". Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 27 листопада 2012 року, яке набрало законної сили, встановлено, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 7 липня 2015 року, яке набуло чинності, відмовлено в задоволенні позову ТОВ "Кредитні ініціативи" про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку з тим, що кредитний договір від 12 вересня 2007 року N 1515 є неукладеним, а тому у сторін не виникли взаємні права та обов'язки за договором. Отже суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки кредитний договір N 1515 від 12 вересня 2007 року є неукладеним, а тому, оспорюваний договір іпотеки, який укладався в забезпечення виконання зазначеного кредитного договору, є недійсним. Отже, у справі, яка переглядається Великою Палатою Верховного Суду, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) є підставою для скасування зазначених рішень. За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року. Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону України N 2147-VIII), пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), Велика Палата Верхового Суду ПОСТАНОВИЛА: Заяву ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 серпня 2017 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 28 січня 2016 року скасувати, рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2015 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  12. ПОСТАНОВА Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ Справа N 916/5073/15 Провадження N 12-33зг18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: головуючого судді Князєва В.С., судді-доповідача Бакуліної С.В., суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г., за участю секретаря судового засідання Федорченка В.М., представників позивача - Порохняка Я.О., Сідей О.А., Сімчука В.І., представника відповідача - Фельдман О.А., представника третьої особи - не з'явився, розглянула у відкритому судовому засіданні заяву Публічного акціонерного товариства "СБЕРБАНК" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року у справі N 916/5073/15 Господарського суду Одеської області за позовом Публічного акціонерного товариства "СБЕРБАНК" до Товариства з обмеженою відповідальністю "БЛЕК CI РІЕЛТІ ГРУП" (нова назва - Товариство з обмеженою відповідальністю "УКРБУДСПЕЦТЕХ") за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватного акціонерного товариства "Футбольний клуб "Чорноморець", про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб визнання права власності. 1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень 1.1. Публічне акціонерне товариство "СБЕРБАНК" (далі - ПАТ "СБЕРБАНК", позивач, заявник, Банк) звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "БЛЕК CI РІЕЛТІ ГРУП" (нова назва - Товариство з обмеженою відповідальністю "УКРБУДСПЕЦТЕХ"; далі - ТОВ "УКРБУДСПЕЦТЕХ", відповідач), у якому з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог просило звернути стягнення на предмет іпотеки у спосіб визнання права власності за позивачем на нерухоме майно згідно з укладеними договорами іпотеки (від 15 липня 2011 року, від 19 грудня 2011 року - 2 договори, від 27 квітня 2013 року - 3 договори, від 29 квітня 2013 року - 4 договори, від 21 червня 2013 року; далі - 11-ть договорів іпотеки) в рахунок часткового погашення заборгованості за укладеним договором про відкриття кредитної лінії від 15 липня 2011 року N 14-В/11/44ЮО (далі також - кредитний договір), між Приватним акціонерним товариством "ФУТБОЛЬНИЙ КЛУБ "ЧОРНОМОРЕЦЬ" (далі - ПрАТ "ФК "ЧОРНОМОРЕЦЬ") і ПАТ "СБЕРБАНК", в розмірі 44767042,48 доларів США та 45773758,97 грн. з яких: 36773937,32 доларів США загальної заборгованості за кредитною лінією; 7993105,16 доларів США процентів за користування кредитною лінією; 15802012,75 грн пені за прострочення сплати процентів за користування кредитною лінією; 29972746,22 грн пені за прострочення сплати загальної заборгованості за кредитною лінією. 1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до частини першої статті 33 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) у нього виникло право звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду визначено частиною третьою статті 33 цього Закону N 898-IV, тому, на думку позивача, він має право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки саме на підставі рішення суду. Позивач наголошує на тому, що не має іншого ефективного засобу юридичного захисту своїх прав, оскільки він позбавлений юридичної можливості в позасудовому порядку зареєструвати право власності на предмет іпотеки у зв'язку з його арештом. 1.3. Як на правові підстави позову ПАТ "СБЕРБАНК" посилається на статті 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, статті 16, 328, 335, 376, 392, 525, 526, 530, 589, 625, 1049, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та правову позицію Верховного Суду України, викладену у постановах від 26 грудня 2011 року у справі N 3-139гс11/33/14, від 11 грудня 2013 року у справі N 6-124цс13, від 19 серпня 2014 року у справі N 3-43гс14, від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16, від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі N 6-1625цс16. 1.4. Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач зазначає, що ані Законом України "Про іпотеку", ані 11-ма договорами іпотеки не передбачено такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у судовому порядку; вказує на те, що позивач не надав доказів того, що його права як іпотекодержателя на реалізацію застереження в 11-ти договорах іпотеки порушено, а саме доказів звернення до державного реєстратора для реєстрації права власності на іпотечне майно та відмови у державній реєстрації. 1.5. Відповідач наголошує на тому, що подача позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності є порушенням умов пункту 6.4 11-ти договорів іпотеки та статті 39 Закону N 898-IV. 2. Фактичні обставини справи, установлені судами 2.1. 15 липня 2011 року між Публічним акціонерним товариством "ДОЧІРНІЙ БАНК СБЕРБАНКУ РОСІЇ", найменування якого змінено на ПАТ "СБЕРБАНК" (банк) та ПрАТ "ФК "ЧОРНОМОРЕЦЬ" (позичальник) укладено договір про відкриття кредитної лінії N 14-В/11/44/ЮО, відповідно до умов якого останнє отримало кредит у розмірі 45968758,67 доларів США. 2.2. На забезпечення кредитних зобов'язань ПрАТ "ФК "Чорноморець" між Товариством з обмеженою відповідальністю &qu/s;БЛЕК CI РІЕЛТІ ГРУП&quiz; (нова назва - ТОВ "УКРБУДСПЕЦТЕХ") як іпотекодавецем та ПАТ "СБЕРБАНК" як іпотекодержателем укладено 11-ть договорів іпотеки. Предметом іпотеки визначено нерухоме майно, яке знаходиться на праві власності у відповідача у м. Одесі. 2.3. У зв'язку з неналежним виконанням умов договору про відкриття кредитної лінії за ПрАТ "ФК "Чорноморець" утворилася заборгованість у розмірі 44767042,48 доларів США та 45773758,97 грн. 2.4. Тому ПАТ "СБЕРБАНК" просило визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке є предметом 11-ти договорів іпотеки. 3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3.1. Справа розглядалась судами неодноразово. Останнім рішенням Господарського суду Одеської області від 28 лютого 2017 року у справі N 916/5073/15, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23 травня 2017 року та постановою Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено. 3.2. Умотивовуючи рішення, суди виходили з того, що іпотекодавець - ТОВ "УКРБУДСПЕЦТЕХ" - не надав згоду на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем; доказів того, що діями або бездіяльністю відповідач унеможливлює чи перешкоджає позивачу реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, матеріали справи не містять, і таких обставин не встановлено судом. Звернення до суду з відповідним позовом за захистом своїх порушених прав у цьому випадку можливе лише тоді, коли такі права порушені і вичерпано всі можливі позасудові способи їх захисту, чого банк не довів. 4. Короткий зміст вимог і доводів, наведених у заяві про перегляд судових рішень 4.1. 14 грудня 2017 року ПАТ "СБЕРБАНК" звернулось до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в редакції, чинній на момент звернення з заявою, а саме: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 4.2. Заявник просить скасувати рішення місцевого, постанови апеляційного та касаційного господарських судів та прийняти нове рішення - про задоволення позову. 4.3. На переконання заявника, відмовляючи у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб визнання права власності на нерухоме майно за банком, суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин положення статей 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, тоді як ці норми застосували суди касаційної інстанції у подібних правовідносинах. 4.4. Заявник наголошує, що суди попередніх інстанцій не спростували наявності в умовах іпотечних договорів (іпотечного застереження) такого способу звернення стягнення, як передача іпотекодавцю у власність предметів іпотеки, що ототожнюється зі способом звернення стягнення. 4.5. На обґрунтування неоднакового застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права ПАТ "СБЕРБАНК" додало до заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року у справі N 916/3731/15, від 27 квітня 2017 року у справі N 916/3733/15, від 26 січня 2016 року у справі N 922/3350/13, ухвал Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року у справі N 756/16414/14-ц, від 01 червня 2016 року у справі N 466/8679/13-ц. 4.6. У наданих для порівняння постановах Вищий господарський суд України як суд касаційної інстанції зазначив таке: 4.7. Справи N 916/3731/15, N 916/3733/15 - суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у разі наявності узгодженого сторонами у договорі іпотеки застереження відносно права кредитора задовольнити свої вимоги до боржника шляхом набуття права власності на нерухоме майно, передане йому на забезпечення виконання основного зобов'язання, звернення кредитора до суду із відповідним позовом про звернення стягнення на це майно шляхом набуття на нього права власності, у разі якщо такий спосіб захисту є єдиним ефективним і можливим, а також відповідає змісту порушеного права, враховуючи характер такого порушення та наслідки, спричинені цим порушенням, є допустимим та узгоджується із нормами Конституції, які мають найвищу юридичну силу; - беручи до уваги наявні в іпотечному договорі положення відносно права банку (позивача) набути право власності на іпотечне майно за відповідних підстав, наявність яких встановлена судами попередніх інстанцій, зокрема порушення виконання відповідачем кредитних договорів, а також враховуючи те, що позивач не може задовольнити свої вимоги в позасудовому порядку, у зв'язку з арештом спірного нерухомого майна, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором, в рамках розгляду цивільних та господарських справ, оспорюванням відповідачем договору іпотеки, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову. 4.8. Справа N 922/3350/13 - суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, посилаючись на статтю 17 Закону України "Про іпотеку", статтю 1 ГПК України, з огляду на те, що предмет іпотеки не реалізовано і погашення вимог банку за рахунок іпотеки не відбулося, дійшов висновку, що право вимоги банку, забезпеченої іпотекою, є дійсним і підлягає судовому захисту. 4.9. У наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ як суд касаційної інстанції зазначив таке: 4.10. Справа N 756/16414/14-ц - пославшись на частину другу статті 16 ЦК України, статті 33, 36, частину першу статті 37 Закону N 898-IV, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором. 4.11. Справа N 466/8679/13-ц - пославшись на частину другу статті 16 ЦК України, статтю 11, частину третю статті 33, статтю 36, частину першу статті 37 Закону N 898-IV, суд касаційної інстанції зазначив, що з урахуванням цих норм права не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо його передбачено договором; - таким чином, в разі встановлення такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки в договорі іпотекодержатель на підставі частини другої статті 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом. 4.12. Крім того, заявник зазначає, що судові рішення у справі N 916/5073/15 не відповідають правовій позиції, яка викладена Верховним Судом України у постановах від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16 та від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16, де суди встановили, що умови договору відповідач не виконував, кредит не погасив, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. 4.13. ТОВ "УКРБУДСПЕЦТЕХ" надало пояснення на заяву ПАТ "СБЕРБАНК" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року у справі N 916/5073/15, відповідно до яких, на думку відповідача, неможливо визнати право власності за іпотекодержателем за рішенням суду, якщо до цього він не набув цього права в позасудовому порядку. 5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі 5.1. Щодо наявності підстав для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів слід зазначити таке. 5.2. Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 111-16 ГПК України (в редакції, чинній на момент звернення ПАТ "СБЕРБАНК" до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у цій справі) заява про перегляд судових рішень господарських судів може бути подана з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 5.3. Ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, коли суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за подібних предметів спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень. 5.4. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка встановлення правильності яких не належить до компетенції Верховного Суду. 5.5. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, якщо господарська справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, -така справа після її отримання Касаційним господарським судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 5.6. Проаналізувавши правову позицію, викладену в постановах Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 року у справі N 916/3731/15, від 27 квітня 2017 року у справі N 916/3733/15, від 26 січня 2016 року у справі N 922/3350/13, ухвалах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2016 року у справі N 756/16414/14-ц, від 01 червня 2016 року у справі N 466/8679/13-ц, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди касаційної інстанції неоднаково застосували норми статей 33, 36, 37, 38 Закону N 898-IV у подібних правовідносинах. 5.7. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. 5.8. Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. 5.9. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. 5.10. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. 5.11. Відповідно до статті 2 11-ти договорів іпотеки предметами іпотеки забезпечувались зобов'язання іпотекодавця, що випливають з основного договору та можуть виникнути у майбутньому за основним договором, зокрема, але не обмежуючись зобов'язаннями, що полягають у поверненні кредиту, сплаті процентів за користування кредитом, сплаті комісійної винагороди, зобов'язань, що полягають у відшкодуванні збитків за основним договором, зобов'язань зі сплати штрафних санкцій за основним договором. 5.12. В 11-ти договорах іпотеки міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань. 5.13. Зокрема, у пункті 6.2 статті 6 11-ти договорів іпотеки зазначено, що іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки у разі, якщо в момент настання терміну (строку) виконання боржником будь-якого із зобов'язань, зазначених у статті 2 цих іпотечних договорів, воно (вони) не буде (будуть) виконане (виконані) належним чином. 5.14. Відповідно до пункту 6.3 статті 6 11-ти договорів іпотеки іпотекодержатель набуває право вимагати дострокового виконання зобов'язань, зазначених у статті 2 цих договорів, а якщо його вимога не буде задоволена в 30-денний строк - звернути стягнення на предмет іпотеки. 5.15. Згідно з умовами пункту 6.4 статті 6 11-ти договорів іпотеки у разі настання випадків, передбачених пунктами 6.2, 6.3 цих договорів, іпотекодержатель реалізує предмет іпотеки, на який звернено стягнення на підставі рішення суду, вчиненого виконавчого напису нотаріуса. Також у разі настання випадків, передбачених пунктами 6.2, 6.3 цих договорів, іпотекодержатель може звернути стягнення шляхом позасудового врегулювання між сторонами шляхом, зокрема, передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, визначеному чинним законодавством України; права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому чинним законодавством України. 5.16. У підпункті 6.4.1 пункту 6.4. 11-ти договорів іпотеки деталізовано, що у разі звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття його у власність, іпотекодержатель повідомляє іпотекодавця в письмовій формі у вигляді листа-повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття його у власність. До іпотекодержателя переходить право власності на предмет іпотеки на 31-й календарний день з дати, яка підтверджує вручення іпотекодавцю повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття його у власність (далі - момент набуття права власності на предмет іпотеки) за умови, що до цього терміну іпотекодержателю не буде повернуто (сплачено) заборгованість за усіма зобов'язаннями, зазначеними у статті 2 цих договорів, в повному обсязі на дату повернення (сплати) заборгованості. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, якого призначає іпотекодержатель. 5.17. Тобто сторони, підписавши 11-ть договорів іпотеки, обумовили всі їх умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору. 5.18. 15 липня 2015 року Банк надіслав на адресу позичальника та іпотекодавця 11-ть повідомлень-вимог, датованих 14 липня 2015 року, в яких зазначалось про невиконання ПрАТ "ФК "ЧОРНОМОРЕЦЬ" своїх зобов'язань за кредитним договором щодо повернення суми кредиту, процентів за користування кредитом і пені та вимагалось від іпотекодавця протягом 30-денного строку усунути порушення умов кредитного договору - погасити заборгованість. 5.19. У повідомленнях-вимогах зазначено, що у випадку невиконання або несвоєчасного виконання цих вимог Банк буде вимушений звернути стягнення на передане в іпотеку майно з метою стягнення вищезазначеної суми заборгованості/частини суми заборгованості за кредитним договором в примусовому порядку. Стягнення заборгованості та звернення стягнення на майно, передане Банку в іпотеку, буде здійснено Банком на власний розсуд в один із способів, передбачених законом або вищезазначеними договорами іпотеки, в тому числі шляхом звернення з позовом до суду або вчинення виконавчого напису нотаріуса. 5.20. Повідомлення-вимоги отримані іпотекодавцем 27 липня 2015 року, що останнім не заперечувалось. Відповідей на вказані повідомлення не надано. 5.21. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. 5.22. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. 5.23. Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. 5.24. У статті 12 Закону N 898-IV вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. 5.25. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12цього Закону. 5.26. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 5.27. Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. 5.28. Згідно зі статтею 36 Закону N 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. 5.29. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. 5.30. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону N 898-IV; - право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. 5.31. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. 5.32. При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону N 898-IV не передбачає виникнення права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі рішення суду. 5.33. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. 5.34. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. 5.35. Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. 5.36. Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі). 5.37. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону N 898-IV, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. 5.38. Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року N 1953-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. 5.39. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 5.40. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. 5.41. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. 5.42. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. 5.43. Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. 5.44. Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав. 5.45. Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. 5.46. За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. 5.47. Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав. 5.48. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). 5.49. Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. 5.50. Окрім цього, позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону N 898-IV можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. 5.51. Право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом прийняття його у свою власність на підставі іпотечного договору є позасудовим способом захисту і не передбачено як спосіб захисту права шляхом звернення до суду (фактично про встановлення права за рішенням суду) ні статтею 16 ЦК України, ні Законом N 898-IV, ні договором, укладеним між сторонами. 5.52. Доводи заявника про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, викладеному у постановах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16 та від 28 вересня 2016 року N 6-1243цс16 висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права також не можна визнати обґрунтованими з огляду на таке. 5.53. У зазначених постановах Верховний Суд України дійшов висновку, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). 5.54. Крім того, Верховний Суд України зазначив, що стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. 5.55. Суд також указав, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові, а саме - на підставі виконавчого напису нотаріуса та відповідно до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. 5.56. Зазначив, що позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. 5.57. У наведених вище постановах Верховний Суд України указав на неправильне застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій статей 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, оскільки у цих справах суди задовольнили позовні вимоги про визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. 5.58. Таким чином, підстав вважати невідповідність постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року у справі N 916/5073/15 правовому висновку, викладеному в постановах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі N 6-1219цс16 та від 28 вересня 2016 року N 6-1243цс16, не вбачається. 5.59. Отже, у справі, яка переглядається, положення Закону N 898-IV суди застосували правильно, судові рішення у справі, яка переглядається, є законними, а тому в задоволенні заяви слід відмовити. 6. Висновок Великої Палати Верховного Суду про правильне застосування норм права 6.1. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону N 898-IV є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. 6.2. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону N 898-IV суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем. Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. У задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства "СБЕРБАНК" про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2017 року у справі N 916/5073/15 відмовити. 2. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська Н.П. Лященко
  13. Постанова Іменем України 11 квітня 2018 року м. Київ Справа N 554/14813/15-ц Провадження N 14-66 цс 18 ВеликаПалата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д.А., суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича (далі також - нотаріус), Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект" про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності, відповідного запису в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та повернення сторін у первинний стан за касаційною скаргою ТзОВ "Кей-Колект" на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року, ухвалене суддею Андрієнко Г.В., й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі: Буленка О.О., Дорош А.І. й Омельченко Л.М. Учасники справи: - позивач: ОСОБА_3 (представник - ОСОБА_8), - відповідачі: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Борис Михайлович, ТзОВ "Кей-Колект". ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2015 року позивач звернулась з позовом про: - скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний N 23302570) від 31 липня 2015 року щодо реєстрації за ТзОВ "Кей-Колект" права власності (N запису 10626555) на квартиру загальною площею 80,5 кв. м і житловою площею 49,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира, предмет іпотеки); - скасування запису N 10626555 у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; - повернення сторін у первинний стан шляхом застосування реституції. 2. Позовна заява мотивована тим, що нотаріус порушив вимоги чинного законодавства України, зареєструвавши право власності на належну позивачеві квартиру, яка була її єдиним житлом, та не мав права проводити таку реєстрацію за іншою особою, оскільки відповідно до умов Договору іпотеки від 10 липня 2008 року (далі - договір іпотеки) для задоволення вимог кредитора у позасудовому порядку необхідно було укласти окремий договір. 3. Позивач також вказала, що нотаріус мав право зареєструвати право власності на предмет іпотеки, якщо іпотекодержатель надав йому копію письмової вимоги про усунення порушення виконання зобов'язання, яка була надіслана іпотекодавцю і не була виконана у строк, що не міг бути меншим 30 днів з моменту її одержання. Проте, за твердженням позивача, іпотекодержатель таку вимогу не надсилав. 4. Крім того, позивач стверджувала, що нарахована їй заборгованість не була безспірною на момент вчинення нотаріусом оскаржених дій. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 5. 24 травня 2016 року Октябрський районний суд м. Полтави ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив: скасував рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний N 23302570 від 31 липня 2015 року, про реєстрацію за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; скасував запис у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію за ТзОВ "Кей-Колект" права власності на квартиру; повернув сторони у первинний стан: поновив за позивачем право власності на квартиру. 6. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі порушили право власності позивача, оскільки для передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання згідно з умовами договору іпотеки необхідним є укладення окремого договору між позивачем і ТзОВ "Кей-Колект". А оскільки такий договір не укладений, то рішення нотаріуса є протиправним. 7. Крім того, суд першої інстанції вказав, що 25 вересня 2012 року Октябрський районний суд м. Полтави відмовив у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки. Це рішення суду набрало законної сили 14 грудня 2012 року. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 8. 30 серпня 2016 року Апеляційний суд Полтавської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції. 9. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, розглядаючи справу, не допустив неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, зокрема, вказав, що сторони договору іпотеки дійшли згоди, що право власності на заставне майно виникає лише на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку". А у матеріалах справи відсутні докази укладання договору між іпотекодавцем й іпотекодержателем про задоволення вимог останнього. З огляду на це протиправним є прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. 10. Крім того, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про безпідставність посилання представника ТзОВ "Кей-Колект" на необхідність розгляду позовних вимог про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію та повернення сторін у первинний стан за правилами адміністративного судочинства. Короткий зміст вимог касаційної скарги 11. 20 вересня 2016 року ТзОВ "Кей-Колект" подало касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 12. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року та ухвалити нове рішення про закриття провадження у справі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 13. 8 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 14. Ухвала мотивована тим, що ТзОВ "Кей-Колект" оскаржує рішення суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду з підстав порушення судами правил предметної юрисдикції. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 15. ТзОВ "Кей-Колект" вказує на те, що обов'язок позивача погасити заборгованість зберігається незалежно від підписання договору факторингу та договору про відступлення прав за договором іпотеки. 16. ТзОВ "Кей-Колект" вважає, що, зауважившивідсутність додатків до договору факторингу, суд недостатньо з'ясував обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, а також порушив вимоги статей 15 і 16 ЦПК України, оскільки спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 17. На думку особи, яка подала касаційну скаргу, суди не взяли до уваги, що рішення про державну реєстрацію права власності на нерухомість було прийняте нотаріусом як спеціальним суб'єктом, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. А тому оскарження дій нотаріуса має відбуватися за правилами адміністративного судочинства. 18. Крім того, відповідно до частини другої статті 36 Закону України "Про іпотеку" визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Позиція інших учасників справи 19. У відзиві на касаційну скаргу позивач стверджує, що у нотаріуса були відсутні документи, необхідні для реєстрації права власності на предмет іпотеки згідно з Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України N 868 від 17 жовтня 2013 року, а також що така реєстрація згідно з Порядком взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2013 року N 607/5, могла проводитися лише державним реєстратором Міністерства юстиції України. 20. Позивач звертає увагу, що Октябрський районний суд м. Полтави, який рішенням від 25 вересня 2012 року відмовив у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановив відсутність акта приймання-передачі права вимоги за формою згідно з додатком N 2 до договору факторингу N 1 від 12 грудня 2011 року, укладеного Публічним акціонерним товариством "УкрСиббанк" з ТзОВ "Кей-Колект" щодо зобов'язань, які виникли у позивача на підставі кредитного договору. 21. Крім того, позивач заперечує можливість розгляду справи за правилами адміністративного судочинства, оскільки спір випливає з договірних відносин. Зазначає, що аналогічна позиція була висловлена у постанові судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16. 22. Нотаріус відзив на касаційну скаргу не надав. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій (1.2) Щодо юрисдикції суду 23. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. 24. Згідно з частиною першою статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. 25. Пункт 1 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) визначав, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. 26. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. 27. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішень судами першої й апеляційної інстанцій) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. 28. Спір виник між сторонами з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій ТзОВ "Кей-Колект" і нотаріуса щодо реєстрації такого права на неї за ТзОВ "Кей-Колект". 29. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані із захистом права позивача та з належністю виконання договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства. 30. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані аргументи ТзОВ "Кей-Колект" щодо необхідності розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. 31. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на її позицію щодо спору про юрисдикцію суду, висловлену у постановах від 4 квітня 2018 року у справах N 826/9928/15 і N 817/567/16. У цих справах позови були обґрунтовані незаконністю дій приватного нотаріуса як суб'єкта, наділеного владними управлінськими функціями державного реєстратора. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що вказані справи мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства. 32. Так, у справі N 826/9928/15 позов був обґрунтований незаконністю дій приватного нотаріуса з прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки, а не з невиконанням умов договору. Позивач доводив таку незаконність з огляду, зокрема, на те, що державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки мала здійснити Державна реєстраційна служба, а не приватний нотаріус, який не вчиняв нотаріальних дій. Визнання права власності на предмет іпотеки позивач не вимагав. 33. У справі N 817/567/16 позивач доводив, що приватний нотаріус перевищив повноваження при внесенні запису до Державного реєстру іпотек про зміну умов обтяження предмета іпотеки, оскільки за Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" на час внесення вказаного запису не мав відповідних повноважень. А тому вказаний спір не стосувався виконання умов договору. 34. Натомість, обставини справи N 554/14813/15-ц щодо захисту права власності позивача відрізняються від наведених і стосуються належності виконання умов договору іпотеки. (1.2) Щодо підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки 35. В обґрунтування позовних вимог позивач вказала, що нотаріус діяв з порушенням вимог законодавства, чинного на той момент (іпотекодержатель не надіслав вимогу іпотекодавцю про усунення порушень), вимоги ТзОВ "Кей-Колект" позивач заперечує і вважає їх передчасними, оскільки термін повернення кредиту настане 8 липня 2022 року. 36. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке: 36.1. Позивач і Акціонерний комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - банк), уклали Договір про надання споживчого кредиту (далі - кредитний договір). Згідно з його умовами позивач отримала кредит у сумі 99 000,00 доларів США для купівлі квартири з терміном погашення кредиту - 8 липня 2022 року. 36.2. З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором його сторони уклали договір іпотеки, за умовами якого іпотекодержатель (банк) забезпечив свою вимогу до іпотекодавця (позивача) квартирою останнього. 36.3. 12 грудня 2011 року банк і ТзОВ "Кей-Колект" уклали договір факторингу N 1. 36.4. 25 вересня 2012 року Октябрський районний суд м. Полтави у задоволенні позову ТзОВ "Кей-Колект" до позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовив. Це рішення суду набрало законної сили 14 грудня 2012 року. 37. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" є три різні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки: рішення суду, виконавчий напис нотаріуса та договір про задоволення вимог іпотекодержателя. 38. Згідно з частинами першою та другою статті 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим нотаріально посвідченим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог останнього, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України "Про іпотеку". Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає останньому застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. 39. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що сторони за договором іпотеки погодили можливість виникнення в іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя та у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку" (підпункти 5.2.1 і 5.2.2 пункту 5.2 договору іпотеки).Проте, як встановили суди, докази укладення такого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у матеріалах справи відсутні.А тому прийняття нотаріусом рішення про державну реєстрацію права власності як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, є протиправним. 40. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів погоджується. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 41. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення. 42. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 43. ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвала Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року є правильними по суті і законними, а тому залишає їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 44. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені ТзОВ "Кей-Колект" у зв'язку з поданням касаційної скарги, покладаються на ТзОВ "Кей-Колект". З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" залишити без задоволення. 2. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 24 травня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 30 серпня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає. Повний текст постанови підписаний 5червня 2018 року. Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
  14. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 жовтня 2017 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Лященко Н.П., суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою до ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, в с т а н о в и л а: У травні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. ПАТ «Ощадбанк» зазначало, що між ним та ОСОБА_1 21 травня 2008 року було укладений договір НОМЕР_1 про іпотечний кредит. Відповідно до пункту 1.1 цього договору банк надав позичальнику кредит у сумі 130 тис. грн, а позичальник зобов’язався отримати, належним чином використати та повернути кредит, сплатити 15 % річних за користування коштами у порядку, на умовах та в строки, визначені договором. Згідно з пунктом 1.2 договору кредит надано строком на 20 років з терміном остаточного погашення не пізніше 20 травня 2028 року на придбання домоволодіння. На забезпечення виконання зобов’язань за договором про іпотечний кредит 21 серпня 2008 року з ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_2, посвідчений приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_2. Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки іпотекодавець передав в іпотеку майно – будинок та земельну ділянку, що знаходяться за АДРЕСА_1. ОСОБА_1 припинив виконувати умови договору, порушив графік погашення кредиту та сплати відсотків, у зв’язку із чим утворилася заборгованість. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року з ОСОБА_1 на користь банку стягнуто заборгованість за кредитом у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп. та судові витрати. За заявою банку 1 червня 2010 року відділ державної виконавчої служби Роменського міськрайонного управління юстиції (далі – ВДВС Роменського МРУЮ) відкрито виконавче провадження, проте до теперішнього часу боржник не сплатив заборгованість за кредитом. Станом на 15 травня 2015 року заборгованість ОСОБА_1 складала 196 тис. 508 грн 28 коп., з яких: 125 тис. 720 грн 14 коп. – заборгованість за кредитом; 22 тис. 390 грн 46 коп. – заборгованість за відсотками; 48 тис. 397 грн 68 коп. – пеня за простроченим кредитом та відсотками. ПАТ «Ощадбанк» просило в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, встановивши початкову ціну реалізації предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки суб’єкта оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 21 вересня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: на погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Ощадбанк» за договором про іпотечний кредит НОМЕР_1 від 21 травня 2008 року, яка становить 277 тис. 493 грн 8 коп. і складається із 125 тис. 720 грн 14 коп. заборгованості за кредитом, 20 тис. 924 грн 63 коп. заборгованості за відсотками, 40 тис. 361 грн 33 коп. пені за простроченим кредитом, 4 тис. 196 грн 39 коп. пені за простроченими відсотками, 73 тис. 099 грн 84 коп. інфляційних втрат, 13 тис. 190 грн 75 коп. 3 % річних від простроченої суми за кредитним договором, звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 21 травня 2008 року, реєстровий НОМЕР_2, - нерухоме майно, яке знаходиться за АДРЕСА_1, а саме домоволодіння, яке складається з дерев’яного будинку, загальною площею 86,2 кв. м, житловою площею 41,7 кв. м, сараю дощаного літера «Б», сараю дощаного літера «Б1», сараю цегляного, льоху цегляного, і належить ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року, а також земельну ділянку, загальною площею S_1, яка належить ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку, виданих Роменським міським управлінням земельних ресурсів 20 травня 2008 року згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року НОМЕР_3. Визначено спосіб реалізації предметів іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів; установлено початкову ціну реалізації предметів іпотеки згідно з висновками судової експертизи – домоволодіння 139 тис. 400 грн, земельна ділянка – 47 тис. 700 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 256-258, 260, 261, 266 та 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2013 року, 3 червня 2015 року, 29 січня 2016 року, постанови Верховного Суду України від 16 квітня, 19 листопада 2014 року, 8 червня та 2 листопада 2016 року. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Ощадбанк» - ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що 21 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Ощадбанк» було укладено договір НОМЕР_1 про іпотечний кредит. Відповідно до пункту 1.1 цього договору банк надав позичальнику кредит у сумі 130 тис. грн, а позичальник зобов’язався отримати, належним чином використати та повернути кредит, сплатити 15 % річних за користування кредитом в порядку, на умовах та в строки, визначені договором. Згідно з пунктом 1.2 цього договору кредит надано строком на 20 років з терміном остаточного погашення не пізніше 20 травня 2028 року на придбання домоволодіння. З метою забезпечення виконання зобов’язань за договором про іпотечний кредит з ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі 21 серпня 2008 року за НОМЕР_2, посвідчений приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_2. Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов’язання, що випливає з договору про іпотечний кредит, передав в іпотеку майно – будинок та земельну ділянку, що знаходяться за АДРЕСА_1 (будинок дерев’яний, загальною площею 86,2 кв. м, житловою площею 41,7 кв. м, що знаходиться на земельній ділянці площею S_1, на якій також розташовані два дощані сараї, цегляний сарай та погріб). Вказаний будинок належить ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_4 12 травня 2008 року, реєстровий номер НОМЕР_4, зареєстрований державним КП «Роменське МБТІ» в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 15 травня 2008 року. Земельна ділянка належить ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку, виданих Роменським міським управлінням земельних ресурсів 20 травня 2008 року згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року НОМЕР_3. 28 лютого 2010 року між ПАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір до договору про іпотечний кредит НОМЕР_1 від 21 травня 2008 року, яким змінено строк погашення кредиту – не пізніше 28 лютого 2010 року. Оскільки боржник не виконав вимог договору, в зазначений строк гроші банку не повернув, банк звернувся з позовом до суду про стягнення заборгованості за кредитом. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року позов ПАТ «Ощадбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп., вирішено питання про розподіл судових витрат. За заявою ПАТ «Ощадбанк» 1 червня 2010 року ВДВС Роменського МРУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання вказаного судового рішення, проте до теперішнього часу боржник не сплатив заборгованості, рішення суду не виконав. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «Ощадбанк» та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанцій, виходив з того, що основне зобов’язання за кредитним договором не виконано, заборгованість з відповідача на користь банку, стягнута судовим рішенням, не сплачена, а тому відсутні підстави вважати, що позовна давність за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки спливла. У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 16 квітня, 19 листопада 2014 року, 2 листопада 2016 року міститься висновок про те, що початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Строк як часова категорія характеризується не тільки початковим, а й кінцевим моментом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Аналогічний висновок міститься й в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2013 року, та 3 червня 2015 року. Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу). Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов’язання є невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України). Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки. Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони кредитних правовідносин змінили строк виконання основного зобов’язання 28 лютого 2010 року вони уклали додаткову угоду, якою визначили кінцевий строк погашення кредиту до 28 лютого 2010 року. В 2010 році банк звертався до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором про іпотечний кредит та звернення стягнення на предмет іпотеки, а рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року з ОСОБА_1 на користь банку стягнуто заборгованість у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп. та судові витрати, вимога банку про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою позивача залишена без розгляду. Отже, змінивши строк виконання основного зобов’язання, банк був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати, коли банк дізнався про порушення свого права, тобто з 28 лютого 2010 року – дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 28 лютого 2010 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише у травні 2015 року, тобто зі спливом позовної давності. Разом з цим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування вищевказаних рішень. За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року. Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду Сумського області від 21 вересня 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий Н.П. Лященко Судді: В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1674цс17 Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони кредитних правовідносин змінили строк виконання основного зобов’язання 28 лютого 2010 року вони уклали додаткову угоду, якою визначили кінцевий строк погашення кредиту до 28 лютого 2010 року. Змінивши строк виконання основного зобов’язання, банк був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати, коли банк дізнався про порушення свого права, тобто з 28 лютого 2010 року – дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. Отже висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним. Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1674цс17 http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A1A8CCF85EF55460C22581C60046B0A5
  15. Постанова Іменем України 23 травня 2018 року м. Київ справа N 369/9724/15-ц провадження N 61-1500 св 18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Хопти С.Ф. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В., Черняк Ю.В., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Експобанк", відповідач - ОСОБА_1, третя особа - приватне підприємство "Мрія Імпекс", розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Експобанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 3 жовтня 2016 року у складі судді Дубас Т.В. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 7 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Сушко Л.П., Кулішенка Ю.М., Ігнатченко Н.В., ВСТАНОВИВ: У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Експобанк" (далі - ПАТ "КБ "Експобанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності. Позовна заява мотивована тим, що 22 лютого 2008 року між ПП "Мрія Імпекс" та товариством з обмеженою відповідальністю "КБ "Експобанк", (правонаступником якого є ПАТ "КБ "Експобанк") було укладено договір кредитної лінії, відповідно до якого ПП "Мрія Імпекс" було надано кредит, ліміт якого в сумі не перевищує 15 млн грн., зі сплатою за користування кредитом 20 % річних, строком до 22 лютого 2011 року. За угодою до договору кредиту від 15 червня 2012 року банком позичальнику було надано кредит у розмірі 20 млн 100 тис. грн зі сплатою за користування кредитом 13 % річних, зі строком повернення кредиту та процентів за користування кредитом до 20 лютого 2013 року. 22 лютого 2008 року з метою забезпечення належного виконання зобов'язання, що випливає з кредитного договору, між банком та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передав в іпотеку земельну ділянку за адресою: с. Горбовичі, Києво-Святошинський район, Київська область, площею 3,2557 га у межах згідно з планом, цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель та споруд. ПП "Мрія Імпекс" умови договору кредиту належним чином не виконує. 25 серпня 2015 року на адресу ПП "Мрія Імпекс" направлено вимогу про усунення порушень основного зобов'язання у тридцятиденний термін. Проте зобов'язання за кредитним договором не виконано, у зв'язку з чим утворилася заборгованість за кредитним договором, яка станом на 25 серпня 2015 року становить 40 945 437 грн 91 коп., з яких: прострочена заборгованість за кредитом - 20 млн 100 тис. грн. прострочена заборгованість за процентами - 1 829 048,06 грн. пеня за простроченим кредитом з 21 лютого 2013 року по 25 серпня 2015 року - 13 410 279,45 грн. пеня за простроченими процентами з 21 лютого 2013 року по 25 серпня 2015 року - 1 220 300,78 грн. штраф за кредитом - 4 млн 20 тис. грн. штраф за процентами - 365 809,61 грн. Враховуючи викладене, позивач просив у рахунок виконання основного зобов'язання за договором кредитної лінії від 22 лютого 2008 року, укладеним між ПАТ "КБ "Експобанк" та ПП "Мрія Імпекс", звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 22 лютого 2008 року, укладеним між ПАТ "КБ "Експобанк" та ОСОБА_1, шляхом визнання за іпотекодержателем ПАТ "КБ "Експобанк" права власності на предмет іпотеки, а саме: земельну ділянку за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Шпитьківська сільська рада, с. Горбовичі, площею 3,2557 га, вартістю згідно з висновком про вартість майна, складеним суб'єктом оціночної діяльності станом на 25 серпня 2015 року, у розмірі 8 424 081 грн. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "КБ "Експобанк" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ "КБ "Експобанк", суд першої інстанції виходив із того, що вимоги позивача є необґрунтованими, оскільки передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання таким способом. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 7 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 жовтня 2016 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, виходив з того, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. У грудні 2016 року ПАТ "КБ "Експобанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просило скасувати рішення районного та апеляційного судів, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не встановили належним чином та у повному обсязі обставин справи та не врахували, що банк відповідно до умов іпотечного договору та Закону України "Про іпотеку" має право на набуття права власності на предмет іпотеки у разі порушення позивальником умов кредитного договору. Відзив на касаційну скаргу сторони не подавали. Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 09 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судом установлено, що 22 лютого 2008 року між ПП "Мрія Імпекс" та товариством з обмеженою відповідальністю "КБ "Експобанк", правонаступником якого є ПАТ "КБ "Експобанк", укладений договір кредитної лінії N 54, згідно з яким банк надав кредит позичальнику, ліміт якого в сумі не перевищує 15 млн грн. із сплатою за користування кредитом у розмірі 20 % річних, строком повернення кредиту та процентів за користування кредитом до 22 лютого 2011 року. Угодою до договору кредиту від 15 червня 2012 року банк надав позичальнику кредит у розмірі 20 млн 100 тис. грн із сплатою за користування кредитом у розмірі 13 % річних, строком повернення кредиту та процентів за користування кредитом до 20 лютого 2013 року. 22 лютого 2008 року з метою забезпечення належного виконання зобов'язання за кредитним договором, між банком та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого останній передав в іпотеку банку, для забезпечення виконання зобов'язань ПП "Мрія Імпекс" за кредитним договором від 22 лютого 2008 року, нерухоме майно, а саме: земельну ділянку за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Шпитьківська сільська рада, с. Горбовичі, площею 3,2557 га, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд. Вказана земельна ділянка належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 12 січня 2008 року. Зобов'язання за кредитним договором не виконано. Згідно з розрахунком, наданим позивачем станом на 25 серпня 2015 року, заборгованість ПП "Мрія Імпекс" становить 40 945 437,91 грн. з яких: прострочена заборгованість за кредитом - 20 млн. 100 тис. грн. прострочена заборгованість за процентами - 1 829 048,06 грн. пеня за простроченим кредитом з 21 лютого 2013 року по 25 серпня 2015 року - 13 410 279,45 грн. пеня за простроченими процентами з 21 лютого 2013 року по 25 серпня 2015 року - 1 220 300,78 грн. штраф за кредитом - 4 млн 20 тис. грн. штраф за процентами - 365 809,61 грн. 25 серпня 2015 року банком на адреси ПП "Мрія Імпекс" та ОСОБА_1 направлено лист з вимогою про усунення порушень основного зобов'язання у тридцятиденний строк, у якому банк зазначив, що іпотекодержатель набуває право задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку, якщо у момент настання строку (терміну) виконання зобов'язань, вони не будуть виконані (виконані належним чином). Відповідно до пункту 4.1 іпотечного договору іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки за хоча б однією підставою з наступних: пункт 4.1.1 порушення іпотекодавцем договору кредиту (несвоєчасне повернення кредиту повністю або частково, або несвоєчасна сплата процентів, комісії тощо); пункт 4.1.2 порушення іпотекодавцем цього договору; пункт 4.1.3 в інших випадках, передбачених чинним законодавством України та/або цим договором. Згідно пункту 4.2 звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється, на розсуд іпотекодержателя, відповідно до цього договору або чинного законодавства України за виконавчим написом нотаріуса, рішенням суду або шляхом позасудового врегулювання через продаж від власного імені предмета іпотеки чи передачу іпотекодержателю предмета іпотеки у власність. Відповідно до пункту 4.3 іпотечного договору за рішенням та на розсуд іпотекодержателя, задоволення вимог іпотекодержателя може здійснюватись шляхом позасудового врегулювання заборгованості за договором кредиту (це застереження є договором про задоволення вимог іпотекодержателя), що полягає у наступному: згідно з пунктом 4.3.1 у випадку набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель може прийняти рішення про передачу йому права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання договору кредиту. Таке рішення приймається іпотекодержателем одноосібно. Підписанням цього договору сторони цього договору засвідчують, що іпотекодавець надає іпотекодержателю згоду на передачу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя. Згідно із пунктом 4.3 та пунктом 4.3.1 іпотечного договору сторони домовились, що за рішенням та на розсуд іпотекодержателя задоволення вимог іпотекодержателя може здійснюватись шляхом позасудового врегулювання заборгованості за договором кредиту (це застереження є договором про задоволення вимог іпотекодержателя), та відповідно у випадку набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель може прийняти рішення про передачу йому права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання договору кредиту. Таке рішення приймається іпотекодержателем одноосібно. Підписанням цього договору сторони цього договору засвідчують, що іпотекодавець надає іпотекодержателю згоду на передачу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя. Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке. У статті 12 Закону України "Про іпотеку" вказано, що вразі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді. Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку. Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі). Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року N 1953-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав. Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав. Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями. За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав. Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку" можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року N 14-38цс18. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ "КБ "Експобанк", суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли до правильного висновку про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. При цьому, з урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку", суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Доводи касаційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків судів. При вирішенні вказаної справи судами правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює. Враховуючи те, що висновки судів відповідають встановленим у справі обставинам, рішення судів ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а судові рішення без змін, відповідно до положень статті 410 ЦПК України. Керуючись статтями 402, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Експобанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 3 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 7 грудня 2016 рокузалишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Хопта С.Ф. Судді: Білоконь О.В. Гулько Б.І. Синельников Є.В. Черняк Ю.В.
  16. Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ справа N 2-957/2010-ц провадження N 61-5604св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Стрільчука В.А., суддів: Олійник А.С., Погрібного С.О., Ступак О.В. (суддя-доповідач), Усика Г.І. учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України", відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 липня 2016 року у складі головуючого судді Куркана М.М. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Калараш А.А., Заїкіна А.П., ОСОБА_5, ВСТАНОВИВ: У червні 2010 року Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" (далі - ПАТ "Ощадбанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 19 травня 2008 року між банком та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N 2350-н, відповідно до умов якого відповідач отримала кредит у сумі 933 000,00 грн з терміном його повернення до 19 травня 2028 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом відповідно до графіка, передбаченого пунктом 1.1 кредитного договору. На забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов'язань з погашення кредиту 20 травня 2008 року між сторонами був укладений іпотечний договір, відповідно до якого відповідач ОСОБА_3 передала банку в іпотеку належну їй земельну ділянку площею 0,1000 га, яка призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1. Крім того, на забезпечення виконання кредитних зобов'язань між ПАТ "Ощадбанк" та ОСОБА_4 укладено договір поруки, за умовами якого він виступає поручителем ОСОБА_3 та відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й позичальник. Відповідач та поручитель зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконували, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка складала 1 050 779,06 грн. яку банк просив стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Заочним рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 04 серпня 2010 року позов ВАТ "Ощадбанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 050 779,06 грн задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ВАТ "Ощадбанк" заборгованість за договором від 19 травня 2008 року N 2350-н у розмірі 1 050 779,06 грн. яка складається з: залишок заборгованості за кредитом - 926 805,32 грн. прострочена заборгованість - 4 103,02 грн. заборгованість за відсотками - 111 096,98 грн. пеня за відсотками - 8 388,70, пеня за кредитом - 385,04 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Роздільнянського районного суду Одеської області від 18 травня 2015 року заяву ОСОБА_3 задоволено. Заочне рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 04 серпня 2010 року скасовано та призначено справу до розгляду в загальному порядку. Банк, уточнивши позовні вимоги, зазначав, що зобов'язання з погашення кредиту ОСОБА_3 виконувала неналежним чином, внаслідок чого станом на 11 червня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 2 659 313,34 грн. Посилаючись на вказані обставини, банк остаточно просив звернути стягнення на предмет іпотеки. Ухвалою Роздільнянського районного суду Одеської області від 14 липня 2015 року передано позовну заяву ВАТ "Ощадбанк" до Овідіопольського районного суду Одеської області за місцем знаходження нерухомого майна - земельної ділянки. У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулася із зустрічним позовом до ПАТ "Ощадбанк" про визнання кредитного договору недійсним, посилаючись на те, що вироком суду цивільний позов банку задоволено, з обвинуваченої ОСОБА_6 стягнуто на користь ПАТ "Ощадбанк" матеріальні збитки у сумі 26 127 823,51 грн. у тому числі сума, надана за кредитним договором від 19 травня 2008 року, укладеним між ОСОБА_3 та банком, а тому вважає, що ця угода була укладена внаслідок обману, тому просить визнати кредитний договір недійсним. Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 липня 2016 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 залишено без розгляду. Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 липня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Ощадбанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено. Судове рішення мотивовано недоведеністю та необґрунтованістю заявлених позовних вимог та відсутністю підстав, передбачених статтею 36 Закону України "Про іпотеку", для визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Ощадбанк" відхилено. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 липня 2016 року залишено без змін. Постановляючи ухвалу про відхилення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. У жовтні 2016 року ПАТ "Ощадбанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов ПАТ "Ощадбанк", обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої і апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що пунктом 6.2 договору визначено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом, не забороненим законодавством, у тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса або рішення суду у встановленому чинним законодавством та цим договором порядку, у тому числі відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в пункті 6.5 цього договору. Зазначає, що не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього, оскільки нормами права передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється із способом звернення стягнення, якщо його передбачено договором. Тому у разі встановлення такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки в договорі іпотекодержатель на підставі частини другої статті 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 14 червня 2017 року призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану цивільну справу передано Верховному Суду. Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ПАТ "Ощадбанк". Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке. Судом встановлено, що 19 травня 2008 року між банком та відповідачем ОСОБА_3 укладений кредитний договір N 2350-н, відповідно до умов якого відповідач отримала кредит в сумі 933 00,00 грн з терміном його повернення до 19 травня 2028 року (т. 1 а. с. 14-16). Відповідно до пункту 1.1 договору кредиту ОСОБА_3 зобов'язалася належним чином використати та повернути кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом у таких розмірах: 19,0 % річних - у перші шість місяців з дня отримання кредиту; 21,0 % річних - починаючи з сьомого місяця з дня отримання кредиту; 18,0 % річних - після одержання позичальником у встановленому законодавством України порядку державного акта на право власності на земельну ділянку та передачі її в іпотеку. Того ж дня між банком, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 з погашення кредиту від 19 травня 2008 року, укладений договір поруки N 1 (т. 1 а. с. 7, 8). 20 травня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_3 з погашення кредиту від 19 травня 2008 року між банком та ОСОБА_3 укладений іпотечний договір, відповідно до якого ОСОБА_3 передала банку в іпотеку належну відповідачу земельну ділянку площею 0,1000 га, яка призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) яка знаходиться за адресою: ділянка N 3/1а, масив 20, смт Таїрово, Таїровська с/рада, Овідіопольський район, Одеська область, кадастровий номер НОМЕР_1 (т. 1 а. с. 9-12). 23 вересня 2008 року сторони уклали договір про зміни N 1 до іпотечного договору від 20 травня 2008 року (т. 1 а. с. 13). Свої зобов'язання з погашення кредиту ОСОБА_3 виконувала неналежним чином, внаслідок чого станом на 11 червня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 2 659 313,34 грн. що підтверджується розрахунком заборгованості, який узгоджується з умовами договору кредиту. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Стаття 33 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Статтею 36 Закону, яка має назву: "Позасудове врегулювання", передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. В свою чергу, статтею 37 Закону, яка має назву: "Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки", передбачає, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що стаття 37 Закону не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Таким чином, суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем. Такий висновок суду відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, на яку містить посилання в ухвалі апеляційного суду, а також висновкам ВеликоїПалати Верховного Суду, висловленим у постанові від 21 березня 2018 року N 14-38цс18. У названій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про відсутність підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, крім того вказала наступне. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Встановивши, що визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, відповідно до якого, позивач має право реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно вирішив спір. Доводи касаційної скарги про те, що банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього будь-яким способом, не забороненим законодавством, в тому числі за рішенням суду, не заслуговують на увагу, оскільки ґрунтуються на іншому тлумаченні положень Закону України "Про іпотеку". Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, які ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам статей 213-215, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" залишити без задоволення. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 вересня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: Стрільчук В.А. Судді: Олійник А.С. Погрібний С.О. Ступак О.В. Усик Г.І.
  17. Постанова Іменем України 07 травня 2018 року м. Київ справа N 488/3183/14-ц провадження N 61-1065св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О.В. (суддя-доповідач), Погрібного С.О., Усика Г.І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Державна реєстраційна служба України, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 01 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Коломієць В.В., Лівінського І.В., Шаманської Н.О., ВСТАНОВИВ: У червні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Державна реєстраційна служба України, про звернення стягнення на предмет іпотеки, визнання права власності та припинення права власності, виселення та витребування документів. Позовна заява мотивована тим, що 31 січня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11292036000, відповідно до умов якого остання отримала кредит в сумі 70 800,00 доларів США, зі сплатою 13,4 % річних за користування кредитом, який зобов'язалась повернути у повному обсязі в строк до 30 січня 2015 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором відповідач ОСОБА_4 передав в іпотеку банку житловий будинок загальною площею 118,0 кв. м, житловою площею 70,3 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, про що 31 січня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки N б/н. 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, у тому числі, за кредитним та іпотечним договорами, укладеними між АКІБ "УкрСиббанк" і відповідачами. Зазначав, що ОСОБА_5 умови кредитного договору не виконує, в зв'язку із чим станом на 21 березня 2014 року її заборгованість становить 134 324,46 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 1 357 912,84 грн. яка складається із: заборгованості за кредитом - 67 540,86 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 682 784,07 грн. заборгованості за процентами за користування кредитом - 66 783,60 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 675 128,77 грн. Посилаючись на викладене, ПАТ "Дельта Банк" просило в рахунок погашення вищевказаної заборгованості ОСОБА_5 за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: житловий будинок з прилеглими до нього господарськими та побутовими будівлями і спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом передачі банку права власності на вказане майно; припинити право власності ОСОБА_4 на вказаний житловий будинок та визнати право власності на нього за ПАТ "Дельта Банк", виселити з житлового будинку всіх осіб, які зареєстровані та проживають за цією адресою; витребувати від ОСОБА_4 правовстановлюючі документи на вказаний будинок. Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 29 квітня 2015 року у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", яким встановлена заборона на примусове звернення стягнення на іпотечне майно, що є забезпеченням валютних кредитів. В задоволенні решти позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" суд також відмовив, оскільки вони є похідними від вищевказаної вимоги. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 01 грудня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" задоволено частково. Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 29 квітня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено з інших підстав. Суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення тим, що при вирішенні такої категорії справ суди повинні установити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правової підстави для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки. Крім того, стаття 392 ЦК України, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює таке право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Тому в судовому порядку позовні вимоги про визнання права власності підлягають задоволенню лише з указаних підстав. У грудні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 01 грудня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що умови договору відповідачі належним чином не виконували, кредит не погасили, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що є правовою підставою для реєстрації права власності за іпотекодержателем. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). У січні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду вказану цивільну справу. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Ухвалою колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 лютого 2018 року касаційне провадження у цій справі було зупинено на підставі пункту 1 частини першої статті 252 ЦПК України до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі N 760/14438/15-ц, постановлених у подібних правовідносинах. Ухвалою колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2018 року поновлено касаційне провадження у справі N 488/3183/14-ц. Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк". Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін з огляду на таке. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судом встановлено, що 31 січня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_5 укладено договір про надання споживчого кредиту N 11292036000, відповідно до умов якого остання отримала кредит в сумі 70 800,00 доларів США, зі сплатою 13,4 % річних за користування кредитом, який зобов'язалась повернути у повному обсязі в строк до 30 січня 2015 року (а. с. 11-18). З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за вказаним кредитним договором 31 січня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач передав в іпотеку банку житловий будинок загальною площею 118,0 кв. м, житловою площею 70,3 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_4 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Миколаївської міської ради Миколаївської області 03 січня 2008 року (а. с. 19-22). 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, у тому числі, за кредитним та іпотечним договорами, укладеними між АКІБ "УкрСиббанк" і відповідачами (а. с. 39-43, 187-225). У зв'язку з невиконанням ОСОБА_5 умов кредитного договору станом на 23 березня 2014 року її заборгованість становила 134 324,46 доларів США, що за курсом НБУ на час звернення ПАТ "Дельта Банк" з даним позовом до суду еквівалентно 1 357 912,84 грн. який складається із: заборгованості за кредитом - 67 540,86 доларів США та заборгованості за процентами за користування кредитом - 66 783,60 доларів США (а. с. 185). Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відповідачі не мають на праві власності іншого нерухомого житлового майна, окрім житлового будинку, який є предметом договору іпотеки (а. с. 240-252). Відповідно до довідки комунального підприємства дирекції єдиного замовника "Океан" від 24 липня 2014 року N 2801 відповідачі є зареєстрованими та проживають за адресою іпотечного майна, а саме: АДРЕСА_1 (а. с. 95). Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Стаття 33 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Статтею 36 Закону, яка має назву: "Позасудове врегулювання", передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. В свою чергу, статтею 37 Закону, яка має назву: "Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки", передбачає, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що стаття 37 Закону не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Таким чином, суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Такий висновок суду відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, на яку містить посилання у оскаржуваному рішення апеляційного суду, а також висновкам Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 21 березня 2018 року N 14-38цс18. У названій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про відсутність підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, крім того вказала наступне. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Встановивши, що визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, відповідно до якого, позивач має право реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, суд апеляційної інстанції правильно вирішив спір. Доводи касаційної скарги про те, що банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом, не забороненим законодавством, в тому числі за рішенням суду не заслуговують на увагу, оскільки стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Оскаржуване рішення апеляційного суду містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам статей 213-215, 316 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості. Таким чином, розглядаючи зазначений позов, апеляційний суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 01 грудня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Ступак О.В. Погрібний С.О. Усик Г.І.
  18. Постанова Іменем України 07 травня 2018 року м. Київ справа N 712/16783/14-ц провадження N 61-9262св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О.В. (суддя-доповідач), Погрібного С.О., Усика Г.І., учасники справи: позивач - Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року у складі головуючого судді Троян Т.Є. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 06 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Сіренка Ю.В., Міщенка С.В., Демченка В.А., ВСТАНОВИВ: У грудні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Позовна заява мотивована тим, що 08 травня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк") та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 85 000,00 доларів США з терміном повернення до 08 травня 2018 року, зі сплатою щомісячних ануїтентних платежів у розмірі 1 005,00 доларів США. З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за даним кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4, ОСОБА_5, укладено договір іпотеки, згідно з умова якого ОСОБА_5 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1. 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" (правонаступник АКІБ "УкрСиббанк") та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, на підставі якого до ПАТ "Дельта Банк" перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним 08 травня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 квітня 2015 року у задоволенні позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 18 серпня 2015 року рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 квітня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за кредитним договором від 08 травня 2008 року у розмірі 117 305,28 дол. США, що еквівалентно 1 519 190,89 грн. перед ПАТ "Дельта Банк" звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: на нерухоме майно - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, шляхом передачі іпотекодержателю ПАТ "Дельта Банк" вказаного предмета іпотеки у власність. Визнано за ПАТ "Дельта Банк" право власності на нерухоме майно - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_4, ОСОБА_5 передати ПАТ "Дельта Банк" правовстановлюючі документи на предмет іпотеки - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, ключі від вхідних дверей, документи, що характеризують об'єкт нерухомості та інші документи, передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868 "Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно". В іншій частині позовних вимог ПАТ "Дельта Банк" відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 квітня 2015 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 18 серпня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Уточнивши позовні вимоги ПАТ "Дельта Банк" остаточно просило в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки та визнати право власності на предмет іпотеки за ПАТ "Дельта Банк" вартість якої, згідно висновку оціночної діяльності, складає 516 174,00 грн. Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 23 березня 2016 року залучено до участі у розгляді даної справи в якості співвідповідача ОСОБА_6 Останнім рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторони визначили позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності іпотекодержателем, а законом не передбачено визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду, з урахуванням висновків, викладених Верховним Судом України у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15. Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 06 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" відхилено. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року залишено без змін. Постановляючи ухвалу про відхилення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. У жовтні 2016 року ПАТ "Дельта Банк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 06 жовтня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої і апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що умови договору відповідачі належним чином не виконують, кредит не погашають, у зв'язку з чим утворилася заборгованість, а положеннями іпотечного договору передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Крім того, зазначає, що під час розгляду справи в суді змінився власник предмету іпотеки з незалежних від заявника обставин та без його згоди, однак ці обставини не скасовують і не припиняють іпотеку, а отже договір іпотеки є чинним і всі його умови діють і на цей час. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). У лютому 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду вказану цивільну справу. Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ПАТ "Дельта Банк". Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судом встановлено, що 08 травня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 85 000,00 доларів США з терміном повернення до 08 травня 2018 року, зі сплатою щомісячних ануїтентних платежів у розмірі 1 005,00 доларів США. З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за даним кредитним договором між АКІБ "УкрСиббанк" та відповідачами укладено договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_5 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1. 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" (правонаступник АКІБ "УкрСиббанк") та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого до ПАТ "Дельта Банк" перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним 08 травня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 27 березня 2012 року визнано недійсним, з моменту його вчинення, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 07 квітня 2008 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 Право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_8 згідно витягу КП ЧООБТІ N 33959984. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_8 підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 від 15 січня 2015 року. Згідно відповіді Першої Черкаської державної нотаріальної контори від 29 лютого 2016 року вих. 358/01-16 після смерті ОСОБА_8 із заявою про прийняття спадщини звернулась ОСОБА_6 Із заявами про відмову від спадщини ніхто не звертався, свідоцтво про право на спадщину станом на 29 лютого 2016 року не видавалось. Як вбачається із копії заяви про прийняття спадщини ОСОБА_6 є донькою ОСОБА_8 та на момент її смерті була зареєстрована та проживала за адресою квартири, що є предметом іпотеки. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Стаття 33 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Статтею 36 Закону, яка має назву: "Позасудове врегулювання", передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. В свою чергу, статтею 37 Закону, яка має назву: "Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки", передбачає, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Зміст наведених норм дає підстави для висновку, що стаття 37 Закону не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Таким чином, суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Такий висновок суду відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, на яку містить посилання у рішеннях суду першої і апеляційної інстанцій, а також висновкам Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 21 березня 2018 року N 14-38цс18. У названій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, про відсутність підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, крім того вказала наступне. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем. Встановивши, що визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, відповідно до якого, позивач має право реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, суди попередніх інстанцій правильно вирішили спір. Доводи касаційної скарги про те, що банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом, не забороненим законодавством, в тому числі за рішенням суду не заслуговують на увагу, оскільки стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Інші наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається. Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Оскаржувані рішення судів першої і апеляційної інстанцій містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам статей 213-215, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості. Таким чином, розглядаючи зазначений позов, суди повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 03 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 06 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Ступак О.В. Погрібний С.О. Усик Г.І.
  19. Державний герб України Постанова Іменем України 17 квітня 2018 року м. Київ Справа № 522/407/15-ц Провадження № 14-53 цс 18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача - Гудими Д. А., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В.С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. розглянуласправу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа без самостійних вимог - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року, ухвалене суддею Домусчі Л. В., та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, ухвалене колегією суддів у складі: Журавльова О. Г., Ісаєвої Н. В., Комлевої О. С. Учасники справи: - позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», - відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, - третя особа без самостійних вимог: Перша одеська державна нотаріальна контора. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог 1. У грудні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 (далі разом - спадкоємці), третя особа - Перша одеська державна нотаріальна контора, про звернення стягнення на предмет іпотеки (спадкове майно) та визнання на нього права власності. 2. Позовна заява мотивована такими обставинами: 2.1. 24 грудня 2007 року ОСОБА_9 (далі - позичальник) та Відкрите акціонерне товариство «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Сведбанк» (далі - кредитодавець), уклали кредитний договір № 1501/1207/71-263 (далі - кредитний договір). За його умовами позичальник отримала кредит у розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 11,9 % річних протягом усього строку користування кредитом і з кінцевим терміном повернення до 24 грудня 2027 року. 2.2. 24 грудня 2007 року для забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору сторони уклали договір іпотеки № 1501/1207/71-263-Z-1 (далі - договір іпотеки). Предметом іпотеки є належна на праві власності позичальникові квартира АДРЕСА_12 (далі - предмет іпотеки). 2.3. 28 листопада 2012 року кредитодавець і позивач уклали договір факторингу № 15, відповідно до умов якого на користь позивача було відступлено право вимоги за кредитним договором. 2.4. У листопаді 2014 року позивач дізнався про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальник померла. Станом на 22 листопада 2010 року заборгованість за кредитним договором становила 99 743,14 доларів США, що було еквівалентно 1 572 973,36 грн, і складалася вона з: основного боргу у сумі 97 538 доларів США, еквівалентних 1 538 197,77 грн; заборгованості з відсотків у сумі 1 941,43 доларів США, еквівалентних 30 616,82 грн; пені - 263,71 доларів США, еквівалентних 4 158,77 грн. 2.5. 17 листопада 2014 року позивач звернувся до Першої одеської державної нотаріальної контори з претензією кредитора. З листа Першої одеської державної нотаріальної контори від 18 листопада 2014 року вих. № 2522/02-14 стало відомо, що 6 березня 2012 року на предмет іпотеки було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я ОСОБА_3 (1/5 частки спадкового майна), ОСОБА_4 (2/5 частки спадкового майна), ОСОБА_5 (2/5 частки спадкового майна). ОСОБА_3 було роз'яснено, що він успадковує майно, обтяжене боргом, і що обтяження майна іпотекою залишається чинним після отримання свідоцтва про право на спадщину та до повного виконання зобов'язань за кредитним договором. 2.6. Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість предмета іпотеки, переданого позивачу, станом на 30 січня 2015 року становила 1 401 254,00 грн, що не перевищувало заборгованість відповідачів перед позивачем. 2.7. У зв'язку з тим, що заборгованість за кредитним договором не була погашена, позивач звернувся до суду із вказаним позовом. 3. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки в рахунок погашення заборгованості спадкоємців за кредитним договором шляхом визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. 4. У березні 2015 року спадкоємці звернулися до суду із зустрічним позовом до позивача про визнання останнього таким, що втратив право вимоги до спадкоємців за кредитним договором і за договором іпотеки. 5. Позовні вимоги вони мотивували такими обставинами: 5.1. ОСОБА_3 та його сини - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - є спадкоємцями позичальника, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. 5.2. Після смерті позичальника ОСОБА_3 письмово повідомив кредитодавця про смерть його дружини та надав до кредитної справи копію відповідного свідоцтва про смерть із заявою щодо переоформлення кредитного договору на нього. 5.3. 6 березня 2012 року Перша одеська державна нотаріальна контора письмово повідомила кредитодавця про видачу спадкоємцям свідоцтв про право власності на спадщину на предмет іпотеки після смерті позичальника. 5.4. Позивач пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли у спадщину предмет іпотеки, з порушенням строків, визначених статтею 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 6. 16 грудня 2015 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позову; зустрічний позов задовольнив: визнав позивача таким, що позбавлений права вимоги до спадкоємців померлого позичальника. 7. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у первісному позові мотивоване тим, що кредитор пред'явив вимоги до спадкоємців, які прийняли обтяжену іпотекою спадщину, з порушенням строків, встановлених статтею 1281 ЦК України, і згідно з частиною четвертою цієї статті він втратив право вимоги. 8. Задовольняючи зустрічний позов, суд вказав, що позивач за первісним позовом не спростував належними та допустимими доказами того, що ОСОБА_3 у березні 2010 року повідомив кредитодавця про смерть позичальника, а набувши право вимоги кредитодавця до спадкоємців позичальника у 2012 році, позивач скористався цим правом лише у 2014 році з пропуском строків, передбачених статтею 1281 ЦК України. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 9. 27 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення первісних позовних вимог і про відмову у задоволенні зустрічного позову. У рахунок погашення заборгованості спадкоємців позичальника перед позивачем за кредитним договором звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції 10. 14 грудня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував рішення Апеляційного суду Одеської області від 27 квітня 2016 року, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд справи) 11. 29 травня 2017 року Апеляційний суд Одеської області рішенням скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року в частині задоволення зустрічного позову й ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. 12. Рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні зустрічного позову мотивоване тим, що суд першої інстанції вірно встановив факт пропуску кредитором преклюзивного строку та відмовив у первісному позові саме з підстав, з яких заявлений зустрічний позов. А тому немає необхідності у задоволенні зустрічних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги 13. 23 червня 2017 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. 14. У касаційній скарзі просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року у повному обсязі та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісного позову, а також задовольнити первісний позов у повному обсязі. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції 15. 1 лютого 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 16. У цій ухвалі суд вказав на те, що є обґрунтовані правові підстави для відступлення від викладеного у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16 висновку щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, а саме від висновку про те, що строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до спадкоємців, встановлюється загальними положеннями про позовну давність, а не статтею 1281 ЦК України. 17. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що у разі коли спадкодавець є одночасно боржником за основним зобов'язанням та іпотекодавцем, недотримання строків звернення кредитора з вимогами до спадкоємців відповідно до статті 1281 ЦК України має наслідком припинення основного зобов'язання та припинення іпотеки спадкового майна як похідного зобов'язання. 18. В ухвалі від 1 лютого 2018 року звертається увага на те, що суд першої інстанції у справі № 522/407/15-ц врахував інший правовий висновок Верховного Суду України, встановивши факт відсутності у кредитора (позивача) права вимоги до спадкоємців за іпотечними зобов'язаннями з підстав, передбачених частиною четвертою статті 1281 ЦК України. Апеляційний суд з такими висновками районного суду погодився. 19. Мова йде про висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15. У цій справі Верховний Суд України зазначив, що «оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статей 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців». 20. Натомість, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16, на який посилається позивач у касаційній скарзі, полягає у тому, що «правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України)». Крім того, Верховний Суд України у справі № 6-31цс16 вказав, що стаття 17 Закону України «Про іпотеку» передбачає підстави припинення іпотеки, однак такої підстави як смерть іпотекодавця, положення цієї статті не містять. 21. З огляду на викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що викладений у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15 висновок Верховного Суду України про застосування положень статті 1281 ЦК України при вирішенні питання щодо звернення стягнення на спадкове іпотечне майно є протилежним до викладеного у постанові від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16 висновку Верховного Суду України в аналогічних правовідносинах. 22. Крім того, в ухвалі від 1 лютого 2018 року вказано, що «різна судова практика при вирішені питання щодо строку, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою до спадкоємця про звернення стягнення на предмет іпотеки, не може забезпечити розумну передбачуваність судових рішень». 23. З огляду на це Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду констатував, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 24. Позивач вказує на те, що вимога до спадкоємців була направлена ще кредитодавцем у межах встановленого законом строку. Вважає, що про це свідчить заява ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року, в якій він у зв'язку з набуттям спадщини та обтяженням на неї за договором іпотеки просив, зокрема, врегулювати відносини щодо погашення кредиту у добровільному порядку шляхом встановлення графіку погашення із розстроченням. Заява ОСОБА_3 про прийняття зобов'язань за кредитним договором, на думку позивача, є підтвердженням отримання вимоги кредитора до спадкоємців згідно з положеннями статті 1281 ЦК України. Крім того, ОСОБА_3 був також обізнаний із обтяженнями щодо спадкового майна при отриманні свідоцтва про право на спадщину. 25. Суди попередніх інстанцій, на думку позивача, дійшли помилкових висновків про пропуск кредитором строків, визначених статтею 1281 ЦК України, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року в справі № 6-31цс16). (2) Позиція інших учасників справи (2.1) Позиція відповідачів 26. 29 вересня 2017 року ОСОБА_3 подав заперечення на касаційну скаргу позивача, в яких просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити в силі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року, якими у позові до спадкоємців відмовлено. 27. Обґрунтовуючи заперечення на касаційну скаргу, ОСОБА_3 вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність у позивача права вимоги до спадкоємців позичальника через пропуск строку, встановленого статтею 1281 ЦК України. 28. Інші відповідачі позицію щодо касаційної скарги не висловили. (2.2) Позиція третьої особи без самостійних вимог 29. Третя особа без самостійних вимог позицію щодо касаційної скарги не висловила. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій 30. Спір виник між сторонами з приводу погашення заборгованості за кредитним договором, в рахунок якої позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності за позивачем. Натомість, за зустрічним позовом вимоги стосувалися визнання позивача таким, який втратив право вимоги до спадкоємців. 31. Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальникпомерла. Після її смерті відкрилась спадщина на предмет іпотеки. 32. 6 березня 2012 року державний нотаріус Першої одеської державної нотаріальної контори видав свідоцтво про право на спадщину за законом, про що листом того ж дня повідомив кредитодавця. 33. 8 травня 2012 року ОСОБА_3 звернувся до кредитодавця із листом, в якому повідомив, що успадкував від позичальника предмет іпотеки. Крім того, у зв'язку з набуттям спадщини, обтяженої іпотекою, просив кредитодавця укласти договір про добровільне погашення боргу із розстроченням. 34. 28 листопада 2012 року позивач набув право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу № 15, укладеного з кредитодавцем. Натомість, спадкоємці стали правонаступниками прав та обов'язків померлого позичальника щодо спадкового майна - предмета іпотеки, обтяженого для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. 35. Оскільки спадкоємці зобов'язання за кредитним договором не виконували, 23 грудня 2014 року позивач згідно з приписами статей 37 і 40 Закону України «Про іпотеку» й умовами кредитного договору надіслав на адресу спадкоємців повідомлення про необхідність погашення боргу та звільнення предмета іпотеки. 36. Позивач вважає, що 14 січня 2015 року звернувся до суду з позовом до спадкоємців у межах загальної позовної давності, а тому не прострочив звернення до боржника із вимогою про повернення кредиту. Аргументує свою позицію висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16. 37. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 1) у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 2) спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 3) спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 4) спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 5) кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 6) наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 38. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 39. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 40. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 41. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 42. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 43. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 44. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. 45. З огляду на вказане, а також враховуючи невідповідність між висновком Верховного Суду України щодо застосування статті 1281 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеним у постанові від 8 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15, і висновком Верховного Суду України щодо застосування вказаної статті, викладеним у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16, Велика Палата Верховного Суду відступає у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) від останнього. 46. Оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що строки пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 47. У справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18) позивач 28 листопада 2012 року набув у кредитодавця право вимоги щодо предмета іпотеки на підставі договору факторингу. На той час згідно з листом ОСОБА_3 від 8 травня 2012 року кредитодавець знав про набуття спадкоємцями предмета іпотеки. Проте позивач вимогу про погашення боргу та звільнення предмета іпотеки надіслав спадкоємцям лише 23 грудня 2014 року, тобто пропустивши строки, визначені статтею 1281 ЦК України. Вказане позбавляє позивача права відповідної вимоги до спадкоємців. 48. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, а позивач не довів факт пред'явлення вимоги кредитодавцем до спадкоємців у межах строків, визначених статтею 1281 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті ОСОБА_3 листом від 8 травня 2012 року, скерованим на адресу кредитодавця, повідомив останнього про набуття предмета іпотеки у спадщину. Будь-яка інформація про пред'явлення кредитодавцем вимоги до спадкоємців у вказаному листі відсутня. 49. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення, висловлені позивачем у касаційній скарзі, щодо своєчасного пред'явлення вимоги до спадкоємців і погоджується з аргументами судів першої й апеляційної інстанцій щодо втрати позивачем права вимоги до спадкоємців. 50. З огляду на вказане рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року необхідно залишити без змін. (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги (2.1) Щодо суті касаційної скарги 51. Згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 52. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. 53. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року є правильним по суті рішенням і залишає його без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. (2.2) Щодо судових витрат 54. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати у сумі 438,40 грн, понесені ОСОБА_3 за подання касаційної скарги, за результатами розгляду якої 14 грудня 2016 року була постановлена ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, слід покласти на позивача. (3) Висновки про правильне застосування норм права 55. Приписи статей 1281 і 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема і в зобов'язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 55.1. У разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 55.2. Спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 55.3. Спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 55.4. Спадкоємець зобов'язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 55.5. Кредитор має пред'явити свою вимогу до спадкоємців протягом 6 місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, незалежно від настання строку вимоги, а якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то не пізніше одного року від настання строку вимоги; 55.6. Наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги. 56. Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця. Відтак, іпотека у зв'язку з фактом набуття її предмета у власність спадкоємцями боржника-іпотекодавця не припиняється. 57. Оскільки зі смертю позичальника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред'явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України. Тобто, стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. 58. Поняття «строк пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців»не тотожне поняттю «позовна давність». Так, частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред'явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Тоді як згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. 59. Відтак, визначені статтею 1281 ЦК України строки пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість, сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. 60. Відповідно до статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. 61. За змістом пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України та частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» право застави (зокрема, іпотека) припиняється у разі припинення зобов'язання, забезпеченого заставою. 62. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань. З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду П О С Т А Н О В И Л А : 1. У задоволенні касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» відмовити. 2. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 29 травня 2017 року залишити без змін. 3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» (адреса: вулиця Щорса, будинок 31, місто Київ, 01133; ідентифікаційний код: 38004195) на користь ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_12; індивідуальний податковий номер: НОМЕР_1) 438,40 грн. відшкодування витрат за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складений і підписаний 17 квітня 2018 року. Суддя-доповідач Д. А. Гудима Судді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач О. С. ЗолотніковІ. В. Саприкіна О. Р. КібенкоВ. Ю. Уркевич В. С. КнязєвО. Г. Яновська Л. М. Лобойко http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73469649
  20. Постанова Іменем України 25 квітня 2018 року м. Київ справа N 496/387/14-ц провадження N 61-2714св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Синельникова Є.В. (суддя - доповідач), Черняк Ю.В., Хопти С.Ф., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство "Дельта Банк", відповідачі - ОСОБА_3, Державна реєстраційна служби України, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган опіки та піклування Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Одеської області у складі колегії суддів: Таварткіладзе О.М., Бабія А.П., Кравця Ю.І., від 02 червня 2016 року, ВСТАНОВИВ: У січні 2014 року публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3, Державної реєстраційної служби України, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган опіки та піклування Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі предмета іпотеки у власність та усунення перешкод у здійсненні права власності. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 12 вересня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі -АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит на споживчі потреби у розмірі 45 000 доларів США зі сплатою 16 % річних та кінцевим терміном повернення 11 вересня 2015 року. З метою забезпечення виконання умов вищевказаного кредитного договору цього ж дня між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку банку належну їй земельну ділянку площею 0,2499 га та розташований на ній житловий будинок, загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться по АДРЕСА_1. 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за вищевказаними договорами кредиту та іпотеки. В результаті неналежного виконання боржником своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором утворилась заборгованість, що станом на 26 червня 2013 року становила 74 439,96 доларів США, еквівалент суми у національній валюті 594 998,59 грн. яка складається із: заборгованості за кредитом - 43 392 долари США, що еквівалентно 346 832,26 грн та заборгованості за відсотками - 31 047,96 доларів США, що еквівалентно 248 166,34 грн. Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, у рахунок погашення вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за ПАТ "Дельта Банк" на земельну ділянку площею 0,2499 га та розташований на ній житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за вищевказаною адресою, припинити право власності ОСОБА_3 на вказане нерухоме майно, припинити право користування вказаним житловим приміщенням усіх мешканців, які проживають та зареєстровані у будинку за зазначеною адресою, та виселити останніх. Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області у складі судді Пендюри Л.О. від 29 вересня 2014 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що кредит отримано в іноземній валюті, і тому нерухоме майно, передане в забезпечення такого кредиту, у відповідності Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 03 червня 2014 року N 1304-VII, не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника). Крім того, не підлягають задоволенню і вимоги іпотекодавця про виселення. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ "Дельта Банк". В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 12 вересня 2008 року, укладеним між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_4, на суму 74 439,96 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 594 998,59 грн. з яких: 43 392 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 346 832,26 грн - заборгованість по кредиту та 31 047,96 доларів США, що згідно курсу НБУ складає 248 166,34 грн - заборгованість по процентах, відповідно до умов іпотечного договору від 12 вересня 2008 року звернуто стягнення на предмети іпотеки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а саме: на земельну ділянку площею 0,2499 га., яка належить ОСОБА_3 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого відділом земельних ресурсів у Біляївському районі Головного управління земельних ресурсів в Одеській області на підставі рішення Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області N 157-V від 29 березня 2007 року та рішення Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області N 198-V від 30 серпня 2007 року, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди 06 червня 2008 року за N 01.08.516.00080; житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, який належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 01 вересня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ситніковою Ю.Д., реєстровий номер 3244, зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів N 2960140 згідно з витягом з Державного реєстру правочинів N 6084588 від 01 вересня 2006 року, наданого приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області Галайко О.Д., загальна ринкова вартість яких станом на 04 травня 2016 року, відповідно до висновку суб'єкта оціночної діяльності, становить 483 505,00 грн (296237 + 187268) шляхом передачі ПАТ "Дельта Банк" предметів іпотеки (земельної ділянки та житлового будинку) у власність та визнання за ним права власності на вказані предмети іпотеки. Визнано за ПАТ "Дельта Банк" право власності на земельну ділянку площею 0,2499 га. та житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Припинено право власності, в тому числі право володіння, користування та розпорядження ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,2499 га. та житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. В решті вимог - відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак, установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово звертати стягнення на майно (відчужувати без згоди власника). Крім того, згідно з пункту 4 протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки вказаний закон зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, той не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону. У липні 2017 року ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2016 року та залишити в силі рішення Біляївського районного суду Одеської області від 29 вересня 2014 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульований статтею 39 Закону України "Про іпотеку". Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. При вирішенні даної категорії справ судами слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також вчинення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Крім того, у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частинна рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38 Закону України "Про іпотеку". Матеріали справи не містять окремих договорів, які б врегулювали питання позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. За таких обставин у позивача взагалі відсутнє право на звернення стягнення на предмет іпотеки у обраний ним спосіб, тобто апеляційний суд прийняв рішення у порушення статті 37 Закону України "Про іпотеку". 10 жовтня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у даній справі. У листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ПАТ "Дельта Банк" було подано заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_3 У поданих запереченнях позивач посилається на те, що відповідно до пункту 4.2 договору іпотеки, який було укладено між сторонами спору, банк має право на звернення стягнення за рішенням суду. Із урахуванням положень статей 33, 36, 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке виступає предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення основного зобов'язання. Таким чином, не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, обраний позивачем, і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду. Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року справу за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, Державної реєстраційної служби України, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, орган опіки та піклування Маринівської сільської ради Біляївського району Одеської області, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі у власність та усунення перешкод у здійсненні права власності призначено до судового розгляду. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". Відповідно до пункту 4 частини першої розділу XIII Перехідних положень ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеними вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає. Відповідно до умов кредитного договору від 12 вересня 2008 року, укладеного між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_4, останній отримав кредит у розмірі 45 000 доларів США на умовах сплати 16 % річних і кінцевим терміном повернення 11 вересня 2015 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором 12 вересня 2008 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого, остання передала банку в іпотеку належну їй земельну ділянку площею 0,2499 га та розташований на ній житловий будинок загальною площею 56,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Договором від 23 лютого 2009 року внесені зміни у деякі умови іпотечного договору від 12 вересня 2008 року щодо умов оплати та строку виконання основного зобов'язання. Договір підписаний АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 й посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Біляївського районного нотаріального округу Одеської області 23 лютого 2009 року (т. 1 а. с. 35-36). 08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено Договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, в тому числі й кредитним договором від 12 вересня 2008 року, укладеним між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 та укладеним між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 для його забезпечення договором іпотеки від 12 вересня 2008 року. З договору купівлі-продажу та акта прийому-передачі від 12 січня 2012 року вбачається, що ПАТ "УкрСиббанк" продано ПАТ "Дельта Банк" право вимоги за вищевказаним кредитним договором та договором іпотеки. Законом України "Про іпотеку" передбачено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові - на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Пунктом 4.4 вищезазначеного іпотечного договору визначено, що звернення стягнення здійснюється на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Іпотечний договір містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя (пункт 5 договору іпотеки), яке передбачає звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку (а. с. 32). Сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору. Щодо порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 березня 2018 року у справі N 14-38цс18 дійшла наступного правого висновку. У статті 12 Закону України "Про іпотеку" визначено, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання. Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу. Стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду. Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпо